На вигоні влітку молодь постійно збиралась,
Ледь не до самого ранку на нім «тирлувалась».
Веселились, жартували і пісні співали,
Історії десь почуті переповідали.
Історії то веселі, то до серця в п‘ятах.
Чулось часом, як від страху охають дівчата.
Хлопцям було до вподоби – дівчата лякались,
То тісніше до тих хлопців вони пригортались.
А найкраще всіх Микола вмів так розказати,
Що від страху аж тремтіли й ойкали дівчата.
Де історії ті брав він – то ніхто не знає,
Але щораз щось новеньке та й розповідає.
І так гарно ото завжди виходило в нього,
Що ніхто й не сумнівався в правдивості того.
От і нині, уже зорі в небі засіяли,
Уже й пережартували, й пісні проспівали,
Як Карпо гукнув Миколі: - А розкажи, брате,
Що там нового у світі про чортів чувати?!
А Миколі того й треба. На колоду всівся
Та блакитними очима навкруг подивився.
Каже: - Чулись мо, як жінка виносила чорта?
- Ні, не чули… - а послухать ой, же як охота. –
Розкажи, - всі загуділи, круг Миколи стали,
Бо ж і слова пропустити з того не бажали.
- Якщо курка знесе зноска, мені говорили,
Його жінка під пахвою дев‘ять день носила
Й потім у гній закопала, то з яйця отого
Вилупиться справжній дідько. Не брешу, їй Богу.
Одна відьма про те жінці розказала щиро.
А та жінка захотіла все то перевірить.
Знесла в неї курка зносок, під пахву узяла
Й дев‘ять днів отак гарненько його вигрівала.
На десятий закопала його в купу гною.
Та ходила, зазирала все до купи тої.
Через час якийсь і, справді, вилупивсь чортяка.
Зазирнув до неї в хату. Вона з переляку
Ледь у вікно не шугнула. Як полотно стала.
А чорт їй: - Ти мене дев’ять аж днів вигрівала.
На десятий закопала мене в купу гною.
Тож тепер я весь з тобою, ну, а ти зі мною.
І відтоді в дворі в неї стало все вестися.
Кури стали, як скажені в курнику нестися.
Як отелиться корова – то теляток двоє,
А окотится овечка – то двоє чи троє
Ягнят буде. То все, звісно, робив той чортяка.
Була жінка досі бідна, і хата ніяка.
А тепер розбагатіла, поставила хату,
Що такої би і війту хотілося мати.
Й до роботи вже не надто, служанку найняла,
Щоби та по господарству все переробляла.
Від багатства, певно, зовсім зробилась дурною,
Над служницею постійно знущалася тою.
Така вредна зробилася – не підходьте, люди,
Хоча вона носа свого сама пхала всюди.
Зібралася вона якось в місто до базару.
Назбиралося на продаж різного товару.
А служницю залишає, велить їй зварити
В двох горнятках борщ і кашу. Але не солити.
Вона сама так постійно щоденно робила,
Але нині заспалася, отож і не встигла.
- Звариш, - каже, - два горнятка, нагору поставиш,
Біля комина та так там горнятка й зоставиш.
Та не соли, боронь Боже, - уже й в дверях стала, -
Не посоли дивись тільки, - ще раз попрохала.
А служанка: - Та вже їдьте! Звісно, не забуду!
А сама собі під носа: - Ага, так і буде!
Зроблю тобі, як ти просиш! Будеш мене знати!
Узялася борщ і кашу вона готувати.
І вже солі не жаліла, добре посолила.
Біля комина горнятка ті два притулила.
Повернулася та жінка з базару додому.
Тільки в сіни, а горнятка із печі додолу.
На голові розлетілись й на долівку впали.
Жінка зразу ж зрозуміла і кричати стала
На служницю: - Що ж ти, клята оце наробила?!
Я ж просила?! Ти навіщо їжу посолила?
Та прикинулась дурною: - Я просто забула!
Та відтоді в тої жінки все, мов вітром здуло:
Все виздихало господарство, геть усе пропало,
Бур‘яном навколо хати все позаростало.
А вогонь звідкись узявся, то й хата згоріла…
Отак, кажуть ота жінка із чортом дружила.