Вже кілька днів гриміло десь на сході
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів ночі в роздумах стояв.
Йому було уже шістнадцять літ.
Хоч в батька вдався: витягся високий.
І старшим виглядав на пару років.
Що принесе йому вогненний схід?
Все якось несподівано пройшло.
Вночі іще на сході десь гриміло,
А вранці уже німці відступили,
Все їхнє військо за Дніпро пішло.
Десь «наші» зазівались, чи пішли
Другим шляхом. В селі не появлялись.
Із-за тинів селяни розглядались,
Бо ж знати вони точно не могли:
Скінчилося усе чи іще ні.
Ще німці можуть скоро повернутись.
В боях жарких із «нашими» зіткнутись.
З села лишать руїни лиш одні.
Та день минув в спокої, як і ніч.
Максим заснув уже під самий ранок.
Прокинувся, як хтось зійшов на ганок
Й забарабанив в двері й гучна річ:
- Ей, аткривай! А то взламаєм двєрь!
Максим схопився, швидко одягнувся
І до дверей уже за мить метнувся.
Відкрив. Аж на порозі офіцер
І два солдати. Його відштовхнули:
- Кто єщьо в доме? – Та я сам…один. –
З нахабства того ледь спромігся він
Щось відказати. Ті бігом пройшлися,
Здається, всі оглянули кутки.
Зі столу хліба узяли шматки,
До чавунця на печі потяглися.
- Бєгом на площадь! – офіцер велів.
Із других хат людей теж виганяли.
Чоловіків під дулами тримали.
Жінки услід плелися їм без слів.
Лиш схлипували, чуючи, мабуть,
Якусь біду. Всіх на майдан зігнали.
Чоловіки усі в шеренгу стали
І офіцер, аби всім добре чуть,
Узявся хрипким голосом казать:
- Ви прєдалі Атчізну! Ви служилі
Фашистам! Вас би всєх тут расстрєлять!
Патронав на вас жалка, вашу мать!
Хатя ви смєрть ат пулі заслужилі,
Атчизна шанс жизнь заслужить дайот.
Ідітє і пазор свой смойтє кровью! –
Спинився офіцер поперед строєм, -
Таму, кто сваю кровь в баю пральйот,
Атчизна грєх прастіт. Но толька кровью!
- А зброю дайте, - хтось в строю сказав.
Та офіцер від того лютим став:
- Аружиє сєбє дабудьтє боєм!
- А з чим у бій? – Вазьмі полкірпічя
І в бой. А там уже как карта ляжет.
Уже кто как сєбя в баю пакажет!
І стрій в тяжкій задумі замовчав.
- А форма? – хтось раптово запитав.
- В свайом пайдьотє. Нєча форму пачкать.
Кто кровь пральйот і випалніт задачу,
Палучит форму! – ще пройшов і став
Перед Максимом: - Сколька лєт? – питає.
- Шістнадцять буде. – Врьош вєдь, сукін син!
Хатя для всєх для вас ісход адін:
Кто нє пайдьот, таво ми расстрєляєм!
Тєпєр налєва всє і шагам марш!
Усі в строю незграбно повернулись,
Вервечкою майданом потягнулись.
Жінки і діти заходились аж
В плачу і крику: - Що ж це, люди добрі?
Таж німці, навіть не робили так?!
Пустіть дітей хоч! – офіцер однак
В їх бік й не глянув. Вояки «хоробрі»
Обабіч строю і позаду йшли,
Тримали автомати наготові
Аби пустити «зрадникам» цим крові.
Готові вбити, тільки б не втекли.
Чоловіки ішли в строю похмурі.
У чорних свитах – жовтень надворі.
Тож одягались вже о цій порі.
А попереду десь здіймалась буря.
Гуло все небо та не від вітрів.
Гармати били й били, не змовкали.
І літаки у небі пролітали.
Здавалося, що весь Дніпро горів.
Коли уже до берега дійшли,
Страшну картину поспостерігали:
Із літаків десантники стрибали
На тому боці. Літаки гули.
Вже тисячі розкрились парашутів.
Зенітки влучно били поміж них,
Калічили та убивали всіх.
Й ніхто не міг від смерті відвернути.
На землю вже хто мертвим опускавсь,
Хто падав стрімко – парашут порвало.
Здавалось, кров‘ю небо все стікало.
Навряд чи хто із них живим зоставсь.
Та літаки усе одно гули,
І нові жертви з черев випускали.
Й ті в небі, наче ангели вмирали,
Бо вдіяти нічого не могли.
Всі зупинились, дивлячись на те.
Бо зрозуміли, що їх всіх чекає.
Війна й без того милості не знає,
Вбива людей безжалісно. Проте
Отак людей на вірну смерть кидать?!
Страшніш війни такі от командири.
Та ж то не люди, найсправжніші звірі.
Людське життя ніщо для них, видать.
Ще мертві з неба падали, однак
Вже офіцер почав їх підганяти.
Заклацали затвори автоматів
І вже не відкараскатись ніяк.
Погнали їх вздовж берега Дніпра.
Дивитись в воду, навіть страшно було –
Вертав Дніпро отих, що потонули,
Кого він аж до моря не забрав.
Під берегом в воді бовтались трупи,
Роздуті, очі виклювані в них,
Бо вороння полює лиш на їх.
Нажерлось мертвічини вже від пупа.
Обличчя мертвих пінились в воді,
Немов були намилені. Гойдались,
Такими нереальними здавались.
Максим на те із острахом глядів.
Нарешті їх на місце привели.
Став офіцер завдання говорити:
- Задача ваша на тот бєрєг вийті!
- На чому? – всі питати почали.
- Нє майо дєла! – визвірився той.
Хтось одізвавсь: - Я плавати не вмію. –
Можливо, врятуватись мав надію.
Та офіцер зреагував на то:
Дістав пістоль і прямо в лоб йому.
Упав нещасний. Офіцер на теє:
- Ну, кто єщьо тут плавать нє умєєт?
Ніхто не суперечив вже тому.
Під дулами збиратися почали.
Хто очерет у в‘язанки в‘язав,
А хто колоди навкруги шукав.
Солдати із них ока не спускали.
Хто зготуватись встиг, а хто ще й ні,
Але команда: «Марш!» вже пролунала.
Всі лізти у холодну воду стали,
Виднілися лиш голови одні.
Максим на річці виріс, тож його
Вода Дніпрова зовсім не лякала.
Та ж пізня осінь надворі стояла
І тіло аж зсудомило бігом.
Не маючи підручного нічого,
Плив просто так, старався з усіх сил,
Виднілись лише голови навкіл.
Хтось враз на дно пішов побіля нього.
Ніхто на те уваги не звернув.
Тут би самому якось врятуватись,
З водою та із холодом змагатись.
Максим вже середину проминув,
Як з того боку гримнула «гроза».
Із неба міни падали й снаряди.
Вода здіймалась, кулі сиплють градом.
Хотілось повернутися назад,
Та ж там ті звірі, запросто уб’ють.
Й тут смерть гуляє, жертви підбирає.
Але він тут якусь надію має.
Отож, гребе вперед і будь-що-будь.
Вже сил нема, лише бажання жить
Жене його та на воді тримає.
Вже поруч нього і голів немає.
З живого лише течія біжить.
І він її старається здолать,
Хоч вона зносить його усе далі.
Уже і сил його зовсім не стало,
Коли на дно вдалося раптом стать.
Чи плив, чи йшов, чи повз, але діставсь.
Повз у багні, діставсь крутого схилу
І став копати сховок чи могилу,
Сховатися від смерті намагавсь.
Вона ж гуляла водами Дніпра.
То там, то там фонтани піднімались.
Від вибухів страшних земля здригалась.
Страшнішу хто б придумав з переправ?
Віддихавшись на березі, Максим
Став на воді живих ще видивлятись.
Можливо, ще комусь вдалось дістатись,
Адже півсотні люду було з ним.
Та крізь свинець смертельний не вдалось,
Мабуть, нікому більше перебратись.
І що тепер? Тут дарма залишатись.
Назад? Та ж без поранень обійшлось.
Немає крові й прощення нема.
Тут «гроза» стихла, але там за схилом
Снаряди й міни купами летіли.
Хтось, певно оборону там тримав.
Там ще живі. Потрібно йти до них.
Там є життя, хай і в обіймах смерті.
Він вижив тут і там не стане в жертву.
Свій страх він у воді ще переміг.
Тепер повинен битись за життя,
Бо німці, «наші» жалості не мають.
Нехай його на небі почекають.
Зродилась в ньому віра в майбуття.
Десь там на сході рожевіло небо.
Він здерся схилом. Попереду бій.
«Ну, хлопче, швидше уперед! Не стій!
Тобі, як хочеш, але жити треба! -
Хоч тіло ще від холоду трясе,
Він повз і повз вперед на гуркіт бою,
Слід у росі лишав поза собою, -
Хто ж, окрім тебе, розповість про все?!»

Слава Богу грім гримить
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?

Зведи з колін отих рабів,
що за царя себе вбивають,
живуть життям тварин напів,
і без війни життя не мають.
І, може, будуть люди з них
(наразі вепром землю риють)
і на життя – макухи жмих –
розкриють очі, і прозріють…

Остання блискавка грози
встромилась в ніч блискучим цвяхом.
І чути, як скрипять вози,
що сіль везуть Чумацьким Шляхом.
То сіль землі, то долі сіль,
вози наповнені по вінця…

Та знову лізуть звідусіль
кацапів морди, рила, рильця…

Іду крізь ніч… Не грім гримить.
На жаль, гримлять рабів ракети.
Життя рахую кожну мить…
Всесвітній громе, де ти?

Жовтень 2026

Як же близько ми до безодні,
як ніколи —
тепер, сьогодні...
Хто збере нас усіх докупи:
слово-зброя
чи слово-купіль,
слово-лезо
чи слово-спалах?
Як багато ми вже проспали…
Як багато нас оминуло,
тож чекає душа обнулень…
Роз'їдає повіки втома —
ми не гості у себе вдома,
то чому нам бракує віри —
розлетілись,
немов факі́ри?! *
Чи оглухли,
а чи осліпли?
Хто тепер нас розбитих зліпить…
А як зліпить,
то чи готові —
народитися знов у Слові?


28.09.2026

Безкрила осінь, безвиїзна осінь.
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осінь. Війни буревій.
Тварини снують - розпущене стадо.
Бої не стихають. Бахкають гради.
У цій катастрофі мордують дітей.
Олешки голосять: не треба смертей.

Вранці середи, 16 вересня, російський дрон влучив у пасажирський потяг №122 «Київ — Миколаїв». Завдяки завчасному попередженню встигли евакуювати пасажирів. На місці влучання спалахнула пожежа…

Тривожних новин безмежжя,
аж кругом іде голова…
На місці влучання пожежа -
потяг 122.

Вагон у вогні палає…
Людей - не залякати!
Чекає на них Миколаїв.
Стоїть на пероні мати…

2026 рік