Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайпера.
Герою України назавжди буде 41 рік.

А що тобі ще треба?
Гастролі, контракти, квіти,
блискучий талант від неба,
успіх несамовитий…

У дім свій вертаєшся ти,
коли його прагнуть стерти, -
щоб кулю підступну знайти…
Зустріти своє безсмертя.

2025 рік

Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його відрадою…

Перегоріло все, наче лампа, -
ні дому тепер, ні дружини…
Але прибилась до нього мавпа
на звучне ім‘я Зіна.

Жива істота, звірятко,
ураз до життя повернула!
Тепер залякають навряд чи
підступні міни чи кулі.

Але у нього - потужна, велична
братів-побратимів родина,
а поруч зворушливе личко -
маленька і вірна Зіна.

2026 рік

Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.

Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Вогнем плював із курячих голів:

Зачатий андрофагами північними,
Не може знати світла і добра.
Летіли поїзди з гудками відчаю.
Ручний багаж усе життя зібрав:

На дні - світлини роду, чорно-білі ще,
А зверху що лежало - вже в руці
Малого втікача. Знайшов, радіючи,
Блокнот і кольорові олівці,

Й до мами на коліна. Плакав трохи лиш,
Не знаючи, від кого утікав.
А в мами очі - мокрі й наполохані.
Малює сонце крихітна рука.

«Я помер. Ви поховали
Мене на могилі…
І свічки не раз згорали
По Вкраїні милій.

Встановили обеліски,
Памʼятні шедеври,
Але дехто аніскільки
Не збагнув ті перли…

Не второпав, хто є ворог,
Не порвав кайдани.
Не поможе ні психолог,
Не усі Майдани…

Доки в нас на заднім плані
Тінь ворожа ходить,
Затираючи всі грані,
Нас у прірву зводить!

Прокиньтеся, схаменіться!
Протріть свої очі!
Завжди прийде світлий ранок
По ворожій ночі!

І згадайте мої вірші
Це ще споконвіку,
Якщо забуваєш, хто ти –
Нема тобі ліку!»

2023

«Мова рiдна, слово рiдне!
Хто вас забуває…»
Кожен ці рядки напам’ять
Ще зі школи знає!

Вчили всі! Бо задавали…
Вивчили й забули…
Сенс тих слів пророчих, віщих.
Тай біду здобули…

«Что? Куда? Зачем? Откуда?
Все с одной страны мы…»
Ну, тай ворог скористався,
Вибрав перспективи…

Вирішив він рятувати
Всіх російськомовних,
Щоб у пам’яті не було
Тай спогадів жодних…

Щоб історію забули,
Написали нову,
І традиції й культуру,
І звичайно ж - мову!

Та у грудях в нас серденько,
А не камінь бʼється.
Ми нічого не забудем
Все ще повернеться!

Не пробачим ріки крові,
Що ви тут пролили…
Залишивши за собою
Лиш одні могили…

Ми повернем наші землі
І нашу свободу!
Бо всі знають, що народ наш
Козацького роду!!!

2023

Російські окупанти офіційно стверджують, що б'ють лише по військових об'єктах…
Унаслідок чергової нічної масованої атаки на Київ загинула 12-річна Олександра Поліщук, учениця 7-Б класу.

Знов військові об'єкти — діти!
Витягують з-під завалу
юну зовсім, тендітну…
Вона мріяла, малювала…

Придивіться зірко —
над головою зараз
спалахує зірка
на ім‘я Олександра…

2026 рік

Перший доброволець, якому прижиттєво присвоєно звання "Герой України".
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і кохана дівчина.
Загинув у битві за Бахмут.
Йому було 27 років.

Такий позивний незвичний,
наче якийсь Ренесанс…
Прислухайтеся: "Да Вінчі"!
Невже це придумав сам?

"Да Вінчі" — придумала доля,
подарувавши йому талант,
кохану, любов до волі,
зневагу до сил зла…

"Да Вінчі" — це іскра Божа,
це не народжені ним картини…
Це нині і тут Відродження
планети з ім'ям — Україна.

2025 рік

Вчетверте лютий дихає вогнем,
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.

Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
У хрещенні воєнному й любові.

Тримаючи на плечах небокрай,
Стоїть людина - плавиться залізо.
Шепоче кожен: " Лиш не відступай,
Бий ворога, який підступно лізе".

Цій миті знаємо важку ціну,
І мову тиші й гуркіт канонади.
Чи воля, а чи смерть? Все на кону.
Безстрашні за свободу йдуть солдати

Упевнено до власної мети
Крізь темні зими, крізь вогонь і втому.
Чотири роки...Скільки ще іти?
Щоб з Перемогою дійти додому.

ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокинеться для тих, хто вже не побачить його цвіту.
Нехай наша піч гріє тих, хто залишився берегти пам’ять.
Нехай кожна невинна душа знайде спокій у променях вічного ранку, а ми – знайдемо силу жити, пам’ятати і перемагати.
Світлій пам’яті невинно вбитих.
Незламній силі українського Роду»

Дійові особи:
ГОЛОС ПАМ'ЯТІ (жіночий, глибокий, спокійний).
ГОЛОС ЗЕМЛІ (чоловічий, низький, дещо суворий).


Атмосфера: Напівтемрява. На сцені – стіл, накритий домотканою скатертиною, свіжоспечений духмяний хліб, горнятка з паруючим напоєм, гасова лампа та свічки у старих свічниках.
Збоку – крісло-гойдалка.



ТУТЕШНІЙ ГОЛОС: Вітаю вас у просторі, де час уповільнює свій біг.
Ви опинилися тут, щоб зігріти одне одного біля вогнища нашої спільної Пам’яті. За вікнами зараз – та сама химерна весна, де дощ переплітається зі снігом, ніби саме небо не знає, чи йому вже цвісти, чи ще оплакувати втрати.
У кожного з нас у серці є рани, що ятряться за тими, хто пішов передчасно. Але у кожного з нас є і той самий Дім – теплий острів серед холодного всесвіту, де дихає стара піч, мерехтливо палають свічки і де рідні обличчя дають нам силу стояти далі.
Ці слова, які ви зараз почуєте – це наше спільне замовляння проти темряви. Це сповідь незламної хати, яка бачила багато, але не пустила страх за свій поріг.
Залиште за дверима метушню. Вслухайтеся в тишу між рядками. Бо саме там, у тій тиші, сьогодні прокидається наша весна – змучена, але жива.
Ми починаємо…

«Білий сніг сіє –
Долю невинних душ
Небо колише».

Видиво I: МІЖ ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ
(Звук вітру, що переходить у шелест мокрого снігу та рідкі удари дощу по склу)

Голос Землі: Плаче серце... Це Голгофа нашої весни. Замість цвяхів – колючий дощ, що впивається у відкриті рани. Кожна сніжинка – як білий саван для тих, чий подих обірвали нізащо.
Голос Пам’яті: (підходить до вікна, відхиляє уявну фіранку) За склом – привид весни. Сад заціпенів у німому крику. Він боїться прокинутися, боїться побачити, що накоїла людина, доки він спав під ковдрою сизого льоду.


Видиво II: СТАРИЙ ДІМ
(Звук потріскування дров у печі. Світло стає теплішим, бурштиновим)

Голос Пам’яті(сідає у крісло-гойдалку, легенько гойдається): А хата... вона дихає. Вона захлинається від спогадів, що пульсують у кожній рухомій тіні на стіні. Це не просто стіни – це непохитні обереги Роду.
Голос Землі: Чуєш? Це пічка дихає жаром Сварога. Вона переплавляє наш біль на гартовану сталь. Терпкий напій у руках – як причастя. Ми п’ємо цю гіркоту полину, щоб відчути: ми ще живі!..

Видиво III: НА СТОРОЖІ ЛЮБОВІ
(Голоси звучать ближче, довірливіше)

Голос Пам’яті: Дивись на ці обличчя навколо. Це не просто рідні – це живі ікони, писані вогнем і сльозою. У їхніх поглядах – попіл спалених міст і сталь, яку не зігнути.
Голос Землі: Ми тримаємося за руки, як коріння тримається за глибину. Ми – діти Світла, що стоять на сторожі любові посеред цієї довгої ночі.


Видиво IV: СОНЦЕ ПРАВДИ ЗІЙДЕ
(Музика стає світлою, урочистою. Світло лампи розгорається яскравіше)

Голос Пам’яті: Смерть не має останнього слова. Поки в цій хаті ведеться розмова, поки горить вогонь у печі, палахкоче свіча – ми безсмертні.
Голос Землі: Сад прокинеться. Макоша вже допряла нитку нашої Перемоги.
Разом: Сонце правди зійде над кожним порогом. Бо ми – іскри, що не згаснуть ніколи. Ми – Вогонь, що залишається!..

Голос Пам’яті та Голос Землі (промовляють заклинання в унісон, з наростаючою силою):
«Замикаю цей поріг не залізом, а живим словом.
Кладу печать пам’яті на кожен одвірок, на кожну шибку.
Нехай цей дім стоїть, як скеля серед моря,
Де вітри безсилі, а чужі вогні погасають об наші стіни.
Заклинаю кути: стійте міцно, тримайте Небо!
Заклинаю піч: дихай жаром, не дай згаснути Роду!
Заклинаю сад: пускай коріння вглиб, де сплять предки,
Щоб жодна ворожа сокира не займала нашої сили.

Нехай дощ зі снігом омиває рани, а не роз'ятрює їх.
Нехай гіркий полин втрат стає солодкою волею!
Хто з мечем прийде – об пороги наші зламається,
Хто з вогнем прийде – у власній темені задихнеться.
Ця хата – не просто стіни, це дух наш незламний.
Була, є і буде. На віки вічні.
Амінь».

ТУТЕШНІЙ ГОЛОС:
– Ви, ті що прийшли у цей Старий Дім, забираєте Світло з собою. Ви принесли сюди свою тишу і свій біль, перетворивши їх на спільну помножену силу. Дяка і шана Вам за те, що серця ваші билися в унісон із кожним словом про невинно вбитих, про цю ранню весну та про той Непохитний дім, який кожен із нас носить у собі.
Пам’ятайте: доки на вашому столі струменить-не згорає Свіча, доки ви бачите перед собою рідні обличчя і доки ваша піч – чи то реальна, чи то метафорична – дає тепло, темрява безсила. Сад обов'язково прокинеться. Дощ зі снігом врешті стане чистим травневим цвітом.
Виходячи сьогодні у ніч, заберіть із собою бодай іскру того вогню, який ми разом тут розпалили. Нехай він світить вам на кожному перехресті, нагадуючи про коріння, що тримає нас, і про небо, яке нас береже.
Дякуємо, що були частиною цієї незламної тиші. Бережіть свій дім.
Бережіть одне одного.
Світло триває.
***
Загальне освітлення сцени починає повільно згасати (димуватися). Простір занурюється в густу синювату сутінь, що символізує ранньовесняну ніч за вікном. Єдиним яскравим джерелом залишається лампа або свічка на столі, яка вихоплює з темряви лише руки акторів та хліб.
Відхід у тишу: актори не вклоняються. Це зруйнувало б інтимність моменту. Вони повільно, майже беззвучно, відходять у глибину сцени (у тінь), залишаючи глядача віч-на-віч із запаленим вогнем на столі.
Голос Пам’яті на мить затримується біля фіранки, востаннє торкається її тканини й зникає. Голос Землі йде важким, впевненим кроком чоловіка-воїна, чоловіка-захисника, ніби заступає на варту.
Звуки дощу та вітру поступово вщухають. Замість них виринає ледь чутний, тонкий звук – можливо, висока нота скрипки або кришталевий передзвін, що нагадує танення криги. Це звук надії.

Голос Пам’яті і Голос Землі (невидимі глядачу почергово промовляють слова епілогу. На фінальних рядках їхні голоси зливаються)

- Крізь білий сніг проступить перша квітка,
Бо кров невинна – то святе зерно.

- Утрати ближніх, тихо стогне відчай…

- Але в цій хаті – світло і зело
Надії нашої.

- І рідні лиця поруч...

- Ми вистоїмо.

- Сад наш зацвіте.

Разом: - Весна вже йде… ступає перелогом –
Почезне смерть, і вічно золоте
Засяє сонце над старим порогом.

Сцена залишається порожньою протягом кількох секунд. На столі продовжує самотньо горіти вогонь і підніматися пара від гарячого напою. Всі звуки поступово зникають, крім одного – наприклад, потріскування свічки або звуку дихання. Глядач має залишитися в цій тиші, дивлячись на порожнє крісло та світло свічі, перш ніж у залі спалахне загальне світло.
***

Застиглий лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.

Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Звучить Золотоверхого набат -
Іде орда із чиґів перевзута
в московський чобіт.
Йде зі сходу кат.

О, скільки вже принесено біди,
Відколи чорним помислом на Київ,
Із попелу лишаючи сліди,
Прийшла пітьма новітнього Батия -
Тирана знову хаос породив.
...
А дні твої пішли на тисячі,
В минулому короткий лютий місяць.
Колись лише калинові плачі
Лишали на снігах червоні мітки.
Як довго ти тривогою звучиш!

Як довго ми чекаємо весни!
Як щільно застелилися знамена
Рядами рівними по плитах кам'яних,
Де вічність констатує поіменно
Життя, яким не складено ціни.