Ніч пливе молоком. Небо дивно підсвічене, то
Розливається місяць в тумані, що злегка нависнув.
А де вітер його розірвав, там зоріє місток,
У якого перила оздоблені сяйним намистом.

Затамовую подих. Мене ряснозоряний міст
Вабить покликом незрозумілим, астрально магічним.
Може дім - не Земля? Може в іншому вимірі зміст,
І місток над туманом - майбутня дорога у вічність?

Хто торкався коштовних перил, той назад не вертав:
До надій, що окрилять, цілунків, що серце запалять,
До дощів і садів, до полів і до росяних трав.
В бік один. По щаблях вище й вище. Лишаючи пам'ять.

Останній промінь втомленого сонця
Ліниво впав за обрій і погас.
А вслід за ним, підкравшись незнайомцем,
Холодний морок вкрив усе нараз.

Загинув день, змарнівши у риданнях,
Затих (чи зник кудись?) веселий сміх.
Забути все —  одне лише бажання,
От тільки жаль, і соромно, і гріх...

Пітьма вповзла у розум. Навіть тіло
Якесь чуже, та й сил давно нема.
Той час, коли по-справжньому раділи,
Сприймається мов сон або обман.

Та ось, коли, здавалося б, ще трохи
І ніч зійде нарешті нанівець,
Ти шлеш під три чорти всіх лжепророків,
Бо це лише початок, не кінець...


10.01.2025

                      І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.

Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.

Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.

Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.

На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.

                      ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.

Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.

Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.

                      ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.

12.2024

Маю слова - роблю з ними що хочу
Маю діла - не дзвоніть мені серед ночі
Маю нерви - міцні як якірні троси, перетерті
Роблю жертву - коли слухаю ваші бредні

Маю голод - їсти, спати, а пак довго сидіти у бударови.
Маю гордість - приносить біду вона за бідою
Маю юність - лем тіло про це не знає
Маю гідність - це добре, коли є що до чаю.

Маю страхи - не командують мною, але заважають
Маю гріхи - відмолю потім, колись, обіцяю
Маю плани - лиш розходяться вони з ділами
Каравани йдуть далеко, а мене не пускають

Маю гроші - пак раз лем - і вже не маю
Маю ношу - несу її як хрест, до раю
Маю час - споглядаю життя з краю
Маю любов - як малятко її плекаю

Маю біціглі - скочу на них і від чогось тікаю
Маю книжки - тішуся їм, а вже потім читаю
Маю борги - то ви так казали, а я не пам'ятаю
Всі ми лохи - визнайте це, я за вас вболіваю.

Маю роботу - не дає ми спокою і бути в печалі
Маю городи - не гноєні та не копані, знаю!
Маю з усім цим загуру - маю, маю.
Йсе ня держить вертикально - вдихаю та виживаю.

Позаростали
биті дороги,
поки ставали
на босі ноги,
побиті лікті,
утяті крила...
де нас у світі
ще не носило,
та як ніколи
хочу додому
попри утому
бігти до школи
поза ровами,
понад ярами,
поки є мама
й небо над нами,
ще учимося
емігрувати,
не боїмося
чужої хати,
та не поїду
на кращі села...
мої сусіди
із Оруела:
свої, чужинці,
неситі, босі,
є українці,
є й малороси.
Може, побачу
чиюсь Марусю,
і не заплачу
а... засміюся.

10.2024

Хіба забудеш?
Слова, що говорив
Проникли в душу
Непомітно так.
Яскраві будні,
Бадьорості порив
Влягався плюшем,
відчувався смак.

А зараз тиша,
Осінняя журба.
Вже дні пожовкли,
Схилена трава.
Сумує вишня,
І тих думок юрба.
В минулім жовтні
Пам'яті ужва.

Якби вернути
Ніжності хвилини.
Чуттів всесилля,
Бо ніби гріє.
Поникла ж рута,
Холодніє днина.
Слабіють крила,
Слабіють мрії.

І вже не можна
Повернути долю.
Не стане вишня
Молодою знов,
Бо осінь схожа
На луну у полі.
Бринить колишнє,
Мов душевний схов.

Вечір тіняву тче ажурну,
І спадає по краплі гулко.
То гріхи й грішки мене журять
В сповідань моїх перегуках.

Тиша ллється, та не вспокоїть,
Не обійме, така колюча.
А мені її, надважкої,
Щедро видала неминучість.

І росте вона в синіх тінях,
Вболіває у давніх саднах,
В ній думок моїх шепотіння,
Про забуті за дня досади.

Чи забуті, а чи припнуті,
Чи стриножені скрутом дужо,
Спаленілі чуття- салюти
Блиском зоряним по калюжах,

Де так рівно дорога мокра
Мірить вибої глибиною.
Цідить вечір думки і кроки,
Тишу гонить услід за мною.

Згасає літо і за пеленою
минулого ще жевріє тепло.
І у житті до осені пішло,
а там уже й зима, само собою
іде по колу, як уже було.

Чи то іти лишилось недалеко,
чи ностальгія, чи така пора,
що душу потривожили лелеки
і на прощання заміняють легко
жару і спеку туга і жура.

І як це не печально визнавати –
останню ниву скошує війна.
І як не важко це переживати,
найтяжче те, що незагойні втрати
це найдорожча за життя ціна.

Не радують майбутнім ворожбити,
та є до кого душу прихилити,
лягає карта знову за Дунай
у затишний і миролюбний край,
де помагають вижити... а жити
чи виживати, – Боже, помагай.

09.2024

До рук твоїх тулюся шкарубких.
Вони мені тепліші за осоння.
Ніжніші за усі м'які шовки -
Натруджені і затишні долоні.

Закрий мене плечима від жури.
Сховай мене в обіймах від тривоги.
Твій погляд так надією горить,
Що й у мені палає віри вогник.

Зігрілась ним, і дух не зледенів.
Зміцніла ним, і не знесла негода.
І злудою мутних напівтонів
Не вкралась у взаємність прохолода.

В тобі биттям сердечним зазвучу -
Притисни міцно-міцно! Я не проти.
Послухай - вітер біля нас ущух.
А як грозився бурею збороти!

Все вірно, подруга моя,
Часів сурових і не тільки.
Ти й так терпіла дуже довго
І не вина тепер твоя,
Що так раптово впали стрілки.
Прекрасно коли є світанок,
Та все ж і є завжди кінець.
І все частіше той вінець
Сумний приходить на останок.
Таке життя. Не треба сліз…
Ось верболіз схилився вниз.
Або зламає його вітер
Або сокира скальп зніме.
Кому потрібно це німе
Кіно нікчемне і старе,
як потороча серед жита…
Життя жорстоке, правда це.
Хоча можливо добре жити.
Та все ж прийдеться заплатити
За сміх, за сльози, за любов…..
А все проходить, навіть, дощ
Осінній, прикрий і сумний.
Безлисті всі дерева площ
На срібно-сніжний ждуть сувій.
Світанок переходить в день
А вечір засинає в ніч…
І як не глянь, куди не кинь
Сумнішає наш кожен спіч.

Чи не багато осені мені?
У небі осінь, в погляді і в серці,
В неспиннім леті все коротших днів,
У недосяжності примарних сенсів.

У шурхоті листків, ніби листів,
Згасанні їх крихкої позолоти:
Учора ніби перший пролетів,
А завтра всі під ноги вітер скотить.

А ніч, як повінь - розливає тінь,
Що гусне, поки чорною не стане.
Я знаю, любий, як би ти хотів
Моєю усмішкою красити світання,

І захватом моїм від хризантем
Та дзвону горобиної бравади.
Таке бажання тепле і просте.
Чому ж мені так осені багато?

Співатиму я ще тобі, зажди,
Коли розбавить сльози струмінь прісний,
Душа моя огорнеться у пісню
Джерельної холодної води.

Пробач, коли від того защемить.
Співатиму я, мабуть, дуже тужно,
Як скине пелюстки спізніла ружа
В німі сніги прийдешньої зими.

Коли із саду відлетять птахи,
Осяде дощ на шибці, як намисто,
Мелодія проллється дивно чиста -
Моє бажання здійсниться таки!

Постеляться яскраві килими
Тобі під ноги, щоб в зачаруванні
Не думалось, що то листки останні.
Пробач, коли від того защемить.

Не відбулось і не здійснилось, оминуло.
Щось залишилось в оберемках літа.
Бажання нині втомлені у клітці.
Дощі заснули, не співають про минуле,
І мальви не напились ще водиці,
А спраглими губами нам шепочуть.
О де ж ті незабутні серцю ночі?
На тому місці - тільки горда криця.

Гарячий камінь ніжно гладять хвилі,
На берег вийшла квітка синьоока.
Здіймає літо зелень на вітрилі
Й несе спекотне сонце на флагштоку.

Тієї спеки і чекало тіло,
Тримаючи будення на долоні,
Щоб за п'янким смаком плодів дозрілих
Пірнути в почуття твої бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо.

Я чую ноти дивної сюїти,
Яку цвіркун з весни вивчав натхненно,
Бо ти його просив заграть для мене.

Зустрілися у сплетиві доріг.
В очах любов і смутку караван.
Ніколи не прийду на Ваш поріг.
Чужому щастю не завдам я ран.

Навряд чи ми побачимось колись,
Бо недосяжні мрійні береги.
Я Вам не напишу ніколи лист,
Хоч полум'я іще горить жаги.

І зупинитись не попрошу час,
Що сиплеться, мов друзки кришталю.
Хоча щоденно думаю про Вас.
І серце ятрить блюз мого жалю.

Мовлю сонцем і мовлю вітром я,
Мовлю променем,
Слів розмаєм, думок палітрою,
Серцем стомленим.

Та вмокаючи пера- образи
В рути-шавлії,
Мовлю так, щоб одну лиш обрану
Ти кохав мене.

Мовлю травами, мовлю квітами,
Снами віщими.
Поки слухаєш, то хотітиму
Мовить віршами.

Мовлю небом у сяйві місячнім,
Ранку подихом,
Словом-миттю і словом-вічністю,
Словом-подивом.

Бо дивуєшся - як веселку я
Вимальовую?
А із неї на тебе плЕскаю
Словом-пломенем.

Як тільки зацвітає виноград,
Мені приходять виноградні рими.
Його цвітіння потайне, незриме,
Й вечірній під лозою променад
Укутується золотавим димом:

Летить пилок, торкається до вуст ,
Хоча від нього і не захмеліти,
Хмеліє ним хіба що літній вітер,
Підсушуючи розсип дощову,
Що оросила яшму непомітну.

І я сама злітаю до зірок
За тим повівом, що пахтить блаженно,
Й натхнення виноградного у жменю
Набравши, умочу туди перо -
Твоє солодке написати ймення.
06.2023.

Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.

Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так забракло достотності слів, змалювати чуття.
Я миттєвостей втрачених перебиваюся безліччю.
А вони наді мною вітрами- роками летять.

Та чекаю укотре нової спромоги- можливості.
Вірю вперто що згодом, що завтра цю мить осягну.
Лише б лебеді, сад, почуття за словами лишилися,
Тішив промінь, сосняк, і бажання стрічати весну.

Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.

Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весна обіцяла мені віднедавна
Простягнути між нами омріяних райдуг мости .

Все, чого б не хотілося, трапиться з нами,
І на сум учорашній складемо весняний ремікс.
Ну а травень не стане лякати громами,
Нам щоразу даруючи райдуги зведений міст.
05.2023.

Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Вже вкотре яблуня цвіте, і знову подив -
Сплелася тінь з одних лиш пелюстОк,
Зайду до неї, затамую подих,
І щоб не розтоптать - притишу крок.

Збиралась довго, й от розквітла зранку ,
Запінила безлисті ще гілки.
Стою, як в казці, у її серпанку.
Пелюстка тихо впала до руки -

Дмухну на неї, й полетить до тебе
Дніпром мого привіту тепла мить
З процідженим через пелЮстки небом.
Підстав свої долоні, щоб зловить!
05.2022.

Залишся, кохана!
Благаю, не йди!
Не час ще вмирати любові.

Та дощ розмиває
Сльозами сліди
І мовби із відчаю стогне.

Чомусь пригадав я
Ті давні часи,
Як сипав у небо прокльони,

Та вірив незламно,
Бо знав — саме ти
Усі мої рани загоїш.

А зараз ще рано
Палити мости.
Усе повернутися може:

І ніжні світанки,
Весняні квітки,
І довгі душевні розмови.

Кохаю без тями.
Благаю, прости!
Поставмо не крапку, а кому!

Ти знову побачиш,
Що в світі лиш ми...
А більше не треба нічого.



03.04.2024

_________________________________

Не йди! (блюзова розминка)

Залишся, кохана! Благаю, не йди!
Благаю, кохана, залишся! Не йди!
Не час помирати ще нашій любові.

А дощ розмиває сльозами сліди.
Цей дощ невблаганно змиває сліди,
Немовби із відчаю плаче і стогне.

Чомусь пригадав я ті давні часи.
Згадалися раптом ті темні часи,
Як сипав невпинно у небо прокльони,

Та вірив незламно, бо знав — саме ти!
Я вірив безтямно, бо знав — тільки ти
Усі мої рани коханням загоїш.

А зараз ще рано палити мости.
Зарано між нами палити мости.
Назад повернутись не пізно і можна.

Ти знову побачиш, що в світі лиш ми.
Насправді побачиш, що світ — тільки ми,
А більше не треба нікого й нічого.



03.07.2024

Зіграєм, може, ще колись в кохання?
Ти пам'ятаєш
безсонні ночі,
як неохоче
впускала з-за фіранок блудний день?
(Якби могла, прогнала б тут же геть)

Мені здавалось, світ став яскравішим,
а люд добрішим.
Хоч ненадовго
печаль замовкла
і не важливо вже реальність це чи сон,
чи вільний я, чи взятий у полон.

Усе раптово зникло непомітно.
Так божевільно,
не зовсім щиро,
нестерпно мило
і дивно якось долі заплелись.
Зіграєм, люба, може, ще колись...



31.03.2024

Хоча теплом не дихаєш - я тану.
Чи то виною сонце весняне,
Що, розтопивши сніг, у хвилі таїн,
У синь квітучу землю одягне .

Ти пошукав би пролісок за містом:
Листок шатеновий, як коси, підійма,
Маленький і тонкий, але як міцно
Тримає голову! А погляд з-під пасма!

То мій. Не віриш? Подивись довкола -
Залитий ніжністю і твій бетонний сквер.
Там ряст синІє. А на ньому - бджоли -
Послала глянуть: ти із ким тепер?

Ранковий промінь у долоні.
Лоскоче березневий подих.
Незатишно і сіро поки.
Та рушили по вітах соки,
І сірокрилки невгомонні
Розтрушують зимовий спокій.

Він опадає м'яко, тихо,
Знебарвлені торкає трави,
Які осонню сад підставив
Минулорічними пластами,
Що пріють почорнілим жмихом -
Останнім сховом крапель талих.

А в мене у долоні - сонце!
Чекаю, як воно зігріє!
Ловлю весняну ейфорію,
Де кожна брунька - світла мрія,
Й сама, пробуджена теплом цим,
Гарячим словом пломенію.

Сьогодні ще гуляю я
на березі крутому,
а уночі душа моя
цугикає додому.
І педалюю... уві сні
у неурочу пору
на двоколісному коні
верхи по косогору.
Як і тоді, коли узрів
у полі юне диво,
але... упав, бо не умів
триматися за гриву.
Не угамовується кінь,
алюром і галопом
несе мою до неї тінь
оазою Європи.
Живе у пам’яті дівча,
тому і... може бути,
що я її не помічав,
але не міг забути.
Та уявляється мені,
як я на білому коні
із далечі вітаю
мою омріяну до сліз,
але у маєві беріз
її уже немає.

03.2024

Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скло, у бляшаний навіс.
Забуте, ще пізньої осені хлющею змите,
Під оплески струменів так захотіло на біс,

Що твій оксамитовий голос почувся: "Тримайся!"
І другий, легкий, ніби мій: "Бережися і ти."
То сниво мене закрутило у просторі й часі.
А злива лютнева воліла до ранку іти.

Малюєш в пам*яті графітом
П*янку зимову жінку-вишню,
Подарував би самоцвіти,
Але ж чомусь тобі не втішно.

Натхненно лінії виводиш,
Вишневий післясмак зимою.
До серця б знати усі коди,
Заповнив би його снагою.

В нічному мареві графіту
Малюєш ілюзорно вишню.
Бринить симфонії сюїта...
А чи поверне Бог колишнє?

Ось я знову вернувся сюди
В це Село через дні і роки.
І здалося воно і чужим і пустим,
А колись я тут був молодим!
Тут уперше своє я кохання зустрів,
За струмком, що ліворуч, там був її дім.
Я знайшов її хату, постукав в вікно.
Я покликав її… та нема вже давно.
Може ти помилився,- сказав я собі.
-Неможливо, - бо був я тут ночі і дні.
Ти забув, - стільки років пройшло!
Помилився, - сказало закрите вікно.
Білий сніг заскрипів мов роки.
Плив над комином дим і торішні зірки.
Я не вірив собі, я забути не міг,
Як на русих волоссях виблискував сніг.
Я п,янкий, пам,ятаю, той смак її уст.
А в саду від морозу гілок чули хруст.
І тоді як тепер в небі місяць пливе,
Але місяць і сад вже забули мене…

Я на помацки йду, я всі знаю шляхи.
Наді мною теж сонце і небо…птахИ
Тут любов розчинилась між віт верболіз.
У минуле моє догорає вже міст…
Все минає колись, вже прощатись пора.
Бо весна пролетіла і осінь прийшла.
Чорні хмари летять та несуть білий сніг?
І саван цей сріблястий лягає до ніг…

Тягнулась як стебло - через посуху літа,
Крізь пелену дощів під сірий листопад.
Впліталась як лоза у тебе непомітно,
Вросталася, і ось пручаюся назад.

Болить мені, деруть твої колючі руки.
То добре, що той біль притишує зима.
Я з терену твого відлунюю так глухо,
Що вже своїх пісень не чую і сама.
12.2022.

Котиться сонце зимове вершками кленовими,
Ніби боїться зібгати шовки, які вистелив
День йому в небі блакитному. Знічені, ловимо
Музику дивної арфи у вітті сріблистому.

Дека заснулої гілки стріпнулася звуками.
Косе проміння до струн (чи до тіней) торкнулося.
Як же давно ми морозної тиші не слухали.
Як нас давно не манила між кленами вулиця.

ТрЕмко застигла народжена нота між пагонів.
Краплі, що так і не впали, зависли поліями.
Сонце червоне, ну нібито щойно підпалене,
Падає кленам за спину в польоті повільному.

Упала сполохана зірка
У ніч солов'їну.
Бажання іще загадати
Чи трапиться більше.
Осипалась долу карміном
Безвихідно гірко
Ще в полудень майже відцвівши
Троянда щербата.

ПелЮстки губила пошерхлі,
Чіплялась за листя,
На довгім стеблі залишався
Очіпок духмяний.
Ще й місячний дощ їй пролився,
Так ніжно, як шепіт,
І краплі залишили плями
Прожитого щастя.

Як грона, зорі виснуть. Небо низько.
Здається, простягни до нього руку,
Підскоч лишень, собі дістанеш низку
Намиста, що видзенькує, послухай:

То грає сяйво, й вітер не шепоче.
Як грона, зорі виснуть. Небо низько.
Дивися: Бог такі дарує ночі!
В них місяця розхлюпуються бризки

На сніжний покрив, падаючи блиском,
Відтінки увібравши в себе сині.
Як грона, зорі виснуть. Небо низько.
Прозорі хмари- тіні янголині

Сріблястий білий лик пером торкають,
Сплітаючи під ним м'яку колиску.
Підвішені до темного перкалю
Як грона, зорі виснуть. Небо низько.

Наснились очі кавові, забуті.
Дивилися на мене тепло й щиро.
Ховала їх завісою спокути.
Та протягом краї поворушило.

А потім враз немов зірвала вітром
Жага забута встояну куртину,
І споминами давніми зігріта,
Душа звільнилась від оков рутинних.

Очей тих погляд звабливий, чуттєвий,
Й шовкова ніжність обгорнула тіло.
Досвітнє сниво, мов коротке мрево,
Роздмухало усе, що відгоріло.

Не сніться, очі кавові, не треба
Чіпати струни стишені зухвало.
Там, за рікою, у плакучих вербах
Я всі свої жадання поховала.

Сьогодні брат мій – то холод зимової ночі,
сестри – ручка і трохи чорнил.
Якими, як завжди, я хочу,
вознести те – що тягне лише до глибин.

Я думав ніч мою душу очистить,
візьме до зірок й спопелить десь у них.
Випалить, і без жодних інтриг,
зірве з шиї рабства намисто,
зроблене із думок цих важких.

Та як завжди, лиш паперу і Богу я сповідаюсь,
Руки в чорнилі – то причастя моє.
Рукописи не горять – тому нехай це все зберігають,
А я йду слухати Був’є…

Ці рядки пише не голова і не руки,
Вони виринають звідкись з глибин.
Їх ніч із зорями бере на поруки, хоче забрати до своїх вершин.

Вони народжені збитим ритмом серця,
що давно вже не є просто насос.
Коли добре йому- грудях тепло, воно ніби сміється ,
Коли ж ні - тиск і лютий мороз.

Це мене завжди дивувало, невже нема чим зайнятись йому,
у мене у тілі так крові багато,
а воно - вступає із мозком в війну!

Крізь часу пелену, серед звичних в житті ситуацій,
Я чекатиму там, позаду, поміж знайомих нам декорацій.
Декорації створені мною, занадто реальними для мене ж були.
Це ж насправді прояви волі,
Які виставу свою так і не віднайшли.

Я спогадом стану бентежним, і вітром що все пронесе,
Ключем до воріт, та, напевно, манежних,
Срібною кулею, що потрапила, трохи нижче аніж плече

І поллється із рани не кров, а лиш туга,
Руки знову мандраж пробере,
На обличчі усмішка , а на серці напруга.
От що буде коли ти згадаєш мене !

А гра ж забудеться, важливий результат!
Сказав колись відомий коуч журналісту.
Так тож футбол, ну а у вас театр
І режисеру зовсім не до формалізму.
Він мучить, мучиться, не їсть, не спить.
Він хоче обійняти те що не обнімеш.
І якщо Муза усміхнеться хоч на мить,
То звісно Глорія прийме в свої обійми!.
Ну а акторам і актрисам що?
Вони як пластилін, чи фарба, може глина?
Та ні – це нерви, сльози, біль і ще
Постійні сумніви і самота глибинна.
Вони, як діти, хочуть гратися в життя,
Як вчили метри, професОри і колеги.
Життя на сцені – чорно біле в них шиття -
Жага червоного та Альфи і Омеги.
Вони всі зіткані із комплексів і слів,
Із нот, із такту, сумнівів і злості…
А заздрість їх, із кольорових снів
В буденність висипається, мов кості…
Буває боляче, але ця біль різдвяна!
Хто не пройшов її, той не створив чудес!
І кожна ваша роль для вас вона остання,
І кожна ваша роль це благодать Небес!!!
Якосьтак 29.01.2020 р. ЮВ

Як цвіт кульбаби, буйний вітер нас розніс.
Не повернути весняних емоцій.
Це ніби йти сліпому у дрімучий ліс.
Невідомість висить на кожнім кроці.

Оте, що долею написано тобі
Не перепишеш, пізно вже писати.
І не веди з собою марно боротьби.
Для чого ці в душі німі дебати?

Багаття не розпалиш після довгих злив.
Обходь мене, прошу, щоб я не звикла.
І не шукай тепер торішнього мотив.
Я іскра не твоя. Даремний виклик.

Потанцюємо разом, тобі я простягую руку.
Чуєш серце моє, що забилось на кінчиках
пальців?
А твій подих у кóсах моїх, і мелодії звуки
П'янко ллються, і ми пливемо у повільному танці.

Ніби крила метелика вії ховають тремтячі
Палахтіння вогню у очах, що донині гасила
У зневажливій усмішці так, щоби ти не побачив.
Та уста наші поряд , і більше мовчати не сила.

Пригорнуло тобі до щоки мою скроню магнітом.
Натягнулось незвичне мовчання струною
тривожно,
А думки невагомі летять, як пушинки за вітром,
Й безупинно дзвенять про одне: я без тебе не
можу!

Розлився хмуро сум у синій висі
Де захід сонця миттю відгорів,
І на сосні високій , як на списі
Тонким окрайцем місяць заяскрів.
Примовк холодний вітер, ледве диха,
За обрій круглі хмари попливли,
A прùлісок сосновий здався диким
Німим відбитком чорної скали.
І ліхтарі не люблять цих окраїн -
Що третій , може , тільки й засвітив,
Але чомусь так тускло і так тьмяно,
Ще більше стало суму й темноти.
..
Така ця довга ніч - ніяк не спиться,
І день мені на поміч не спішить,
Чи задуми розкласти по полицях-
Що зовсім викинуть , що , може перешить,
І зрозуміть , що пізно , а що рано,
Про що й забути маюся давно.
..
Із дня вчорашнього замість води , в стакані
Не випите , як сум , сухе вино.
А місяць ось заглянув до кімнати,
Встромився краєм в раму у вікні,
І світить мені тихо й винувато
В думки , хоч ні про що , але сумні.
04.02.2022.

Білі коси ще чеше зима,
Розвіває їх вітер північний.
Поодинці...Нас разом нема.
Лиш гривасті думки пряде січень.

Білі коси ще чеше зима.
В'ється спомин кохання в хуртечі.
Де ж горіння сердечне? Катма.
Стукотіло ж у грудях....І втеча...

Білі коси ще чеше зима,
На ялині погасла гірлянда
Залишивши слабкий післясмак...
У зими запорошені слайди.

Сніжинок біле птаство закружляло.
І що йому до тих стосунків,
Які вже не горять, а шепчуть мляво,
І чути дзвін розлуки лунко.

У білих сукнях лиш дерева мріють,
Весну усміхнену чекають.
Лягають на папір холодні рими,
Морозом обіймають каву.

Сніжинок біле птаство розлетілось,
Заплуталось на мить у віях.
Блукають ще кохання краплі в тінях,
І що ж зима серцям навіє?

За ніч листя, на стежку постелене, вітром скуйовдилось.
Ще недавно палаюча крона заплутала синь.
Убрання золоте липа скинула, й дивиться з подивом
На оголений стан, що останній листок обтрусив .

Сум, знайомий такий, він поміж павутини захований,
Затухає вогонь під ногами, забитий дощем.
Заливається щиглик відлунням із літнього гомону,
Про кохання співає, а пісня печаллю тече.

Не боли мені, пізнє жадання, що осінь залишила.
В білосніжній зимі аритмія дощу пропаде.
І думки у рядки повлягаються знову притишено.
Що боліло - зніміє, й залишиться місце пусте

Твій, зимо, мокрий сніг, як суму щем:
Метелики, намочені дощем,
Кружляють важко, падаючи вниз,
Іх помах так обтяжено провис,
Бо легкості бувалої катма.
Їм вітру у польоті не спіймать.
Вони летять, летять на мокрий слід,
І тануть, не торкнувшись до землі.
Стікає крапля важко з білих крил
У темну воду, що мороз накрив
Слюдою, ніби зім'ятим крилом
Метелика, убитого теплом.

Рахую на щоках краплини свіжі,
Але туманом спомин завихрив:
Про те, коли тобі писала вІрші
Із недолугих дієслівних рим.

Нелегко мабуть все тепер забути,
Згадається , бува, на самоті
Як у дощем намочені етюди
Ти птахою осінньою влетів.

Таким ось вільним яструбом строкатим,
Що не зігріє, надто вже швидкі
У нього крила.
Та й чи вмів кохати,
Розбещений теплом чужих кутків?

Рахую краплі на щоці. Холодить
Безбарвний день нав'язливим дощем.
То що було, всього лише пригода?
Чи порцеляна, що розбилась вщент?
11.2022.

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Слова терпіли в летаргічнім сні.
Так сталось, що німі гуляють досі тіні,
Не в змозі вигнати минуле, ні.

Нав'язливо сплітались застарілі ночі,
Безсонням рухали сліпі думки.
Ці тіні смутку знову розкривали очі,
В яких мигтіли втомлені роки.

Хоч в зоряній вуалі темінь ночі неба,
І місяць свічку запалив сповна.
Чи проберемося через глибоку дебру,
Коли глухі всі клаптики вікна.

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Твоє мовчання гупало в мені.
Надовго затаїлась ця душевна міна,
Що часом вибухала без вини.

                        І
Не вигадую того ніколи,
що і нині у серці таю,
ну, хіба-що, оту... не мою,
із якою то лісом, то полем
вирушали до синьої школи
у забутому нині гаю.
Даленіє моє незабутнє,
неповторне, веселе й сумне,
що за мить уві сні промайне
із минулого у каламуті –
у щасливе і світле майбутнє,
де немає її і мене.

                        ІІ
Є пророки у рідному краї,
та якщо випадає мені
досягати у далі ясні,
то із того, що не забуваю,
нічогісінько не уявляю...
ну, хіба-що...
                        на мить...
                                                уві сні
ще іду, але не поспішаю
із дитячого табору-раю
у герої, але... на війні.
Може й можна таке уявити,
що Бандера – це, нібито, я,
коли йду не любити, а бити
в Україні кацапа-бандита,
що на раші – єхидна сім’я.
Залишаю у цій іпостасі,
що висвічує десь на межі,
незабутні мої міражі,
бо не випало грішному щастя.
Розійшлися у просторі й часі
як у морі вітрила чужі.

                        ІІІ
А тепер за межею сторіччя
укривають дороги мої
терени і густі пирії,
та зоріють небесні і віщі
незабутні веселі обличчя
і зажурені очі її,
за якими не варто тужити...
...............................................
можна бути, і все-таки, жити,
і на це вистачає снаги.
Та коли я не маю ваги
і за це мене слід укусити,
не дивуюся... то єзуїти –
окаянні мої вороги.

12.2023

Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому .

Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо закрили хмари.
Я б зігріла тебе, як мене ти колись зігрів.
Я б шукала дорогу, та знаю–шукати марно.

А тому поливаю надію дощем з долонь.
Ти її посадив, й обіцяв, що вона заквітне.
– А як довго чекати? - питала тобі вдогонь
– Ти, кохана, чекай, коли прийде минуле літо...
08.2023.

Душевна втіха: він на світі є.
Шар на деревах знову наростає.
(І дивувались, певно б, давні таври)
Холоне чай, пригіркло монпасьє.

Безглузда втіха: ми ж як дві гори,
І не зустрінемось, хоча й хотіли б.
Журба тепер розлилася чорнилом.
Самотні крають серце вечори.

Фальшива втіха - віртуальний світ.
Літала ж безтурботно, як метелик.
Його ж торкнуло слово, мов чепелик.
Болить реально, досі ще болить.