* Персонажів озвучили Чорнява Жінка і Ніка Новікова

Весняна ніч… Примара у кутку -
Казкова тінь самотньої прочанки...

(зззззимно, темно. десь перелякано ухає пугач: ууууу-прууууу-хрпууууу-ууууу-хпруууууруруууу; по самотній, як останній зуб діда Павсікасія Митрофановича стежці бадьоро тупцяє тонка дякувата фігура; кругом гидко і непривітно; людей не видно, одні тільки недобиті ерозією скелі, серед яких і ховається обіцяна шинкарем келія - халявна нічліжка для малоймущого семінариста;
а в найприємнішій перспективі - аж слина чорною свитою потекла - і молоденька прочанка на додачу)

Хома:
Самотньо… страшно.
Йду я до панянки…
Бо ніц немає місця у шинку!

(келія. сиро. так же темно, як і на дворі. чимось страшенно смердить - не схоже щоб тут чекали гостей… у кутку сидить сумна тінь прочанки, кокєтліво вертячи сірий череп у руках, і тихо говорить сама до себе, видно, згадуючи кращі часи…)

Прочанка:
О, скільки їх, гарячих і живих
Сюди приходило, і не згадаю…
Один на місяць, в тиждень… може, в рік?
А хто ж сьогодні залетить до гаю?

Ким будеш ти, мій легінь черговий,
Хлоп'ям безвусим чи кремезним мужем?
А втім, яка різниця,- біс із ним,
Хутчей до мене, мій наївний друже…

Я покажу прохід до раю... ах!
...вологий слід холодної льодинки
по тілові... і тануть у руках
лілеї - ніжно-пружні половинки…

і в тебе губ не вистачить пройти
шовковий шлях від вушка і до стегон...
і пелюстки лілейні будеш ти
вціловувати терпко в спраглий терен

мого палкого тіла… і завмреш
всього на мить... вдихнеш шалений трунок
полинно-орхідейний... межі меж...
і вуст моїх окреслиш візерунок

червоним, мов вино, по білій шкірі...
і руки - крила... стрімголов у вирій...
або у прірву - солодом...
мій легінь
розтане у розраї білих стегон...

і руки - стиснуть перса, мов ранет...
ми вип"ємо на двох цей згубний келих…
(аби лише не бачив мій ангелик,
що виціловує старий скелет)...

То йди до мене - дихати у такт,
Скажи лише чарівне слово "ТАК"!
…………………………………….

(дія переноситься назад у ліс, де геть змерзлий, злий і голодний Хома все ще шукає шлях до печери, згадуючи незлим тихим трактирника, який і відправив його у цю нелегку путь…)

Хома:
"Трі дуба, два аврага і направа,
А там іді на свєт" (перекривляє)
Всю ніч ходжу, як дурень… Вже й заграва
Над обрієм кокєтліво палає…

Печери ж все нема.
Та що печера!
Прочаночки не світить, хоть ти плач!
Собачий холод і сухий калач -
Уся моя компанія…
Холєра!

(некультурно плює під ноги. аж раптом, у відповідь на такий некультурний вчинок, карою і гнівом Господнім з трави піднімається... з трави піднімається… з трави піднімається сивобородий дід)

ДідДух:
Чого кричиш, чому лякаєш тишу?
Вона господар цих святих країв…

(Хома злякано задкує, хреститься сам, хрестить Діда, врешті перечіпається і падає на… спину)

Чи ти полину, хлопче, переїв?

Хома:
Дурію, люди! Людоньки! Здурів…

(починає бити себе по обличчю)

ДідДух:
Е ні, тебе я тутка не залишу.
(ще втнеш чогось, а так - хоч спокійніше…)
Я - Дух Лісів і Прерій - Сивий Пень!
Вклонись! Ось так… Я стережу цей край
Від вандалізму! Чесно - дунь-у-день…
unlimited workday пропав би хай!

Хома:
Боїшся, що умру і завоняюсь?
Чи розлякаю фауну і флору?

Дід:
Якщо й помреш, вонятимеш не скоро…
Про що це я?.. Ага, давай-но брате,
Сідай (сідає, наливає), пий.
І буде тобі щастя, друже мій.

(Хома п'є, багато і з натхненням. коли кількість випитого стає вже не актуальною, він врешті помічає, що ніякого Діда вже нема, зате дерева галантно розступились і вдалині видніється не одна, а цілих п'ять печер)

Хома:
Якого чорта! Тьху (перехрестився)
От сучий син… оце вже я напився!
Яку ж з печер обрати, не вкурю…

Голос з першої печери:
До мене, милий, я тебе люблю…

Автор:
Біжить Хома, летить, мов навіжений…

Голос Прочанки:
До мене, Хомо, милий мій, до мене…

Хома (геть п'яний, але ідіотськи щасливий):
Ні розум не рятує, ні шолом,
коли тіла співають цей псалом
і прагнуть, прагнуть замежових втіх…
О, Господи, прости мені цей гріх!

Іди до мене, діво ясноока,
У любощах забудемось, допоки
Нам ніч старанно стелить полотно,
А Місяць заглядає у вікно…

Автор:
Давно було усе це, ох давно…
І лиш ялини знали, як до ранку
Кохав дурний Хома свою Прочанку,
Як солодко забувся потім сном,
Щасливий і з любов'ю у думках,
Лише Морфей своїх торкнувся струн….

І як під вечір, як пройшов бодун,
прокинувся із черепом в руках…
ах, ах!

Допоки чоловік потужно і надривно
Співає свій шансон, і не тамує біль,
Він ідол і герой, пісні його нестримно
Стікаючи зі струн, зникають у юрбі.
А він дає шансон до хрипоти у нервах,
До болю у серцях, до льоду у крові,
І у безсонні сон шукає безперервно,
А у вві сні любов знаходить візавІ,
Він був, і він пішов, та зовсім недалеко…
В найближчій із хмарин -лиш подивись довкруж.
Хтось думав, що його вдалося просто спЕкать,
А він лишився тут, хоч як очей не мруж.

Сушу рушник над вогнищем із глиці.
Собачий холод…
Відкрив баклажку,(спирт нам тільки сниться)
Лиш по приколу…
Мій танк стоїть праворуч за смереков:
Ідуть учіння…
Я тут один, мій гарнізон далеко,
Я в нижнім чині…
Вже місяць я на цій проклятій точці
Стою на варті…
Продав штани, лишився у сорочці,
Тут не до жартів…
Харчі скінчились, щоки западають,
Ніхто не пише…
Якщо до свят про мене не згадають,
Я пост залишу

***
Яка відрада через літню річку
іти убрід з сандалями в руці,
Коли вже вечір тулиться до нічки,
І прянощами пахнуть чабреці…
Рожевий диск, заплутався у вербах,
А потім покотився в комиші,
І обійняв за плечі тихий серпень,
Нашіптуючи пестощі й вірші…
А ти мене чекаєш на порозі,
В очах питання, сповнене тривог.
- Де я була? Та ж серпень по дорозі
Мене зустрів. Ми й заблукали вдвох.

Яка відрада
Через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці
Ногами по гладесеньких камінчиках
В водичці теплій, наче в молоці

Скупатись, сидячи на пласкім камені,
Що пам’ятає ще початок світу,
І в цій імпровізованій купальні
Віддатися в полон Купалу-літу.

Віддати данину йому вінками
Із квітів польових і маків
Зав’язаних віршами і піснями
Що збирані уранці, досвітанку.

Сховатися у тінь зелених верб,
Що вкриють і від світу, і від спеки
Крізь листя їхнє видно синє небо,
Задивлене у річку, мов у дзеркало.

Дивитись тихо, як тече вода,
Прозоро-лагідно лоскоче пальці
Невпинна й невблаганна, наче час,
Лишаючи лише цілунки-краплі

Що діамантами вкривають шкіру,
На сонці, мов прикрасу, позолочену,
Яку в майстерні викувало літо,
Щоб принести її в дарунок осені.

Весняна ніч. Сховалась у кутку
Казкова тінь самотньої прочанки,
Із профілем від давньої гречанки,
А поруч… кошик стиглих маракуй!
Бажання дике виникло раптово
Зубами впитись в перестиглий плід,
Ковтати сік солодкий знову й знову,
Я весь у лихоманці. Навіть зблід!
Смачне передчуття вже душу гріє
Я втратив глузд. У мене майже шок!
Я наближаюсь…Матінко Маріє!
А то дідусь із кошиком грушок…
……………………………………….
Почім грушки у Вас? - питаю діда.
-Недорого, та стиглі ж, і в соку!
Купив. Так, несподівано, й поснідав.
Грушки у нас не гірші маракуй.

Сушу рушник над вогнищем із глиці.
Собачий холод! Я до нього звик.
Що день, то я все далі від столиці,
Де жив, немов дірявий черевик.
Не мав ані житла, а ні роботи,
Не сподівався, навіть, на пайок,
А в лісі – я без зайвої турботи
Розвів багаття, скип’ятив чайок…
Повітря свіже тут, немає чаду,
Гриби ростуть, від них я гарно сплю,
Та й на зразки жіночої принади,
Сховавшись за смереками дивлюсь.
Отак і просуваюсь до Говерли.
А там пропасти , може, не дадуть…
Наметик, тут, однак, у мене сперли,
Що ж, посушу рушник і знову в путь.

• "Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
На дубі надпис: тут була Альонка,
І Ромця з міста Новий Чугирин.
Пейзаж космічний постає навколо.
Велично, по периметру ставка,
Лежить нетлінна тара з пепсі коли,
Та інші бренди різних фірм &K
Отут би спрацював рекламний ролик
І бренд новий прославив на віки:
Це покоління обирає колу!!!
& начисто споганені ставки.

• Допоки чоловік...тримає марку,
Не докучай моралями йому,
Нехай посмокче іноді цигарку,
Нехай пограє іноді в ля мур,
Нехай ковтне колись аперитиву,
Чи з’їздить на рибалку на ставки,
Удай, що ти закохана і хтива,
Влаштуй йому цю гру у піддавки.
Поглянь йому в самісінькі зіниці,
І прочитай його таємний код.
……………………………………….
Стовідсотковий шопінг у крамницях
І ти – картинка із журналу мод.

• "Яка відрада -
через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці..."
Забути хоч на мить
шкідливі звички,
І не давити прищик на лиці,
Не колупати в носі,
не палити,
Не гризти нігті! Щастя - ось воно!
Не зловживати вебом,
і не пити
Міцнющу каву, пиво і вино.
Вночі не зависати
на Контактах,
Не забивати смачно косяка,
Не піклуватись
про безпечні акти,
не перейматись точністю кийка.
Не програвати гроші
в автоматах,
Не рипатися більше в казино,
Не марнувати часу
і зарплати
На бари, дискотеки і кіно.
Позбутись фобій,
комплексів і маній,
що дошкуляють як гірке й лихе,
і не хропіти більше
на дивані
яке то щастя, справді е- хе -хе!
Отак би ніс
оті сандалі доти,
Аж поки сніг не ляже на вікно,
Тримати у руках би їх,
не проти,
Із річки, навіть, вийшовши давно.
Отак і відчував би
пятой точкой,
Що можеш пронести їх до весни,
І стати сандалістом,
между прочім,
Реальний кайф, насправді, пацани!

Яка відрада - через літню річку
Убрід іти з сандалями в руці,
А потім впасти втішно під смерічку
І з’їсти шоколадові млинці.

Яка приємність – дихати тобою
Й кидати в воду жабки-камінці…
А як було важливо, що ми двоє
Закохано гуляли по ріці…

Сушу рушник над вогнищем із глиці.
Собачий холод! І чому не спиться?!
Співає вітер співаночки літні,
А ніч така студена як у квітні…

- Агов, малий, виходь із-за копиці,
Вплети мені у коси полуницю,
Достатньо підглядати й чавкотіти,
Чому б удвох рушник не посушити?!

- Чому б і ні, красуне-чарівнице,
Уже либонь набридли небилиці…
Наберу ягід і мерщій до тебе,
Без зайвих слів, бо їх тобі не треба.

Я підглядав, бо і мені не спиться,
А твоє вогнище не гріє, лиш димиться,
Тому облишмо, люба, мокрі рушники,
Давай солодкі заплітати пацьорки.

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
А їжаки, що обпились пальонки,
Іржуть в криївці, наче ті огри.
От в’їлись в мозок їжаки –
ПМ-передоза дається взнаки!

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
Змій триголовий переїв нетльонки,
В печеру заховався до пори.
До мене в душу лізе страх,
Бо це вже, мабуть, їде дах.

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
В очах стовпом стоїть віршів колонка,
А пам'ять тихо проситься: «Зітри!»
Ти догралася, нероба,
Це уже, мабуть, хвороба.

У моніторі думок оболонки
Самотньо плавають віршами догори…