Вже втрачаю у Тебе віру,
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?

Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
прищепив Ти, певно, любов.

І розлюднились, Отче, люди,
і, забувши жорна і дерть,
навіженим якимсь приблуддям
нам на голови сіють смерть.

Ні чеснот у них, ні розпуки,
той збиткуються над життям.
Загребущі кривавлять руки,
не обтяжившись каяттям.

А, можливо,.. і Ти, як воїн,
наодинці там проти зла.
Не зборов іще, не впокоїв.
Заступає світло імла?

Переможеш — то й нам не впасти.
А зневіру прости-пробач.
І почувсь тоді шепіт: «Насте,
пробачаю, дочко... не плач».

2024, червень

Соломон Фогельсон (1910-1994)

Під зливу ввечері, ввечері, ввечері,
коли пілоти бити байдики приречені, –
приземлимось ми за столом,
щоб не скучати загалом,
і нашу пісню заспіваємо гуртом:

    Пора у дорогу!
    У далеч си́няву, си́няву, си́няву летим.
    Над милим порогом
    гойдну, вітаючи, крилом своїм.

        Нехай закине доля нас далеко, нехай!
        У серце тільки ти нікого не впускай.
        Пильную я строго,
        бо зверху видно все, ти так і знай!

Нам зараз весело, весело, весело,
чому ж на лобі, мила, зморшку ти накреслила?
Піднімем чарки, раз чи два,
за наші плекані У-2,
але – щоб завтра не боліла голова!

    Бо ж нам – у дорогу!
    У далеч синяву, синяву, синяву летим.
    Над милим порогом
    гойдну, вітаючи, крилом своїм.

        Нехай закине доля нас далеко, нехай!
        У серце тільки ти нікого не впускай.
        Пильную я строго,
        бо зверху видно все, ти так і знай!

Ми хлопці стріляні, стріляні, стріляні:
щоб не зурочили нас подруги обділені,
ми перед вильотом іще
їх поцілуєм гаряче́ –
і тричі плюнемо наліво за плече.

    Пора у дорогу!
    У далеч синяву, синяву, синяву летим.
    Над милим порогом
    гойдну, вітаючи, крилом своїм.

        Нехай закине доля нас далеко, нехай!
        У серце тільки ти нікого не впускай.
        Пильную я строго,
        бо зверху видно все, ти так і знай!

(2026)

У запорошених дзеркалах
пропливає її тінь

Непомітно

Струмки засихають
у її жилах

Повільно

Вона ховається
у свою шаль

Може цього вечора
вона станцює

невигадливо

свій останній танець
танець Шиви

І зруйнує цей світ

2026

Баба деда присмотрела
много лет тому назад.
С ним творила что хотела,
дед же не был тому рад.

А когда попалась рыбка
в мрежу ловчего сетей
стала править дедом шибко,
чтобы рыбка была с ней.

Чтобы царствовалось вечно
чтобы был корыт завод,
чтобы жить всегда беспечно,
поклонялся чтоб народ.

Все стерпела это рыбка,
все же дед, никак, хорош.
Ну а баба? Тут ошибка –
нет свободы ни на грош.

С Украиной все имели,
хоть окраина, ну что ж,
бабу на груди пригрели –
сковырните эту вошь.

Сковырните и живите
за заветами Отца,
ДНК цените нити
и не будет вам конца.

* народ Руси по сюжету «Ска́зка о рыбаке́ и ры́бке» А.С. Пушкина, померанской сказки, сказки братьев Гримм, индийской сказки «Золотая рыба», ...

29.07.2026р. UA

Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.

Не хочеться зранку вставати
І йти на приречений бій.
Відступляться геть супостати
У січі важкій, вогневій.
А вірші, як мудрі солдати,
Зіллються у річці сумній.

Та щось доленосно покличе
Тебе у пекельний двобій,
Сховавши під каптур обличчя
І натяк пославши: я свій.
Промова гучна і незвична
Пробудить у тьмі навісній.

30 січня 2026

Що є загрозою тьюторам* кліру?
Бо на початку ніхто не губився!-
В конях кінця, у потоках ефіру,
Не допускаючи в серце спіритів.

Втім миті меркли … жита колосились…
Потай загорнуті в ковдру яскраву,
Довго дивились на хвилі ковили
Аж до кордонів живої уяви.

Грані засяяли! – Довгі беруші
Випали разом із вух нездорових.
Межі! - За межами ребра і душі
Скоком помчали до днів загадкових,

Там, де дощі у паєтках загалу,
Гінкго гладеньке під небом похмурим
Поміж стовпами, в кордонах порталу,
Тихо гортають листи партитури

І
Вітчизна-мати не усім дається
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
на прапорі країни, на гербі
і на щиті, готовою до бою
у поєдинку з хижою ордою,
одна у цій нерівній боротьбі.

ІІ
Життя буває не таке щасливе
як має бути у краю моїм.
Все більше розумію інше диво –
«повітря Батьківщини особливе,
ніколи не надихаєшся ним».
Ніколи не надивишся у небо,
де сяє сонце... а коли дощі,
то аж тоді тікаємо мерщій
додому, за веселкою, до себе
за хмарою в осінньому плащі.
І осягнути це немає тями.
Що не подія, то комусь урок,
і що не безголов’я, то оброк
за овиди, що догори ногами,
за мову мелодійними словами:
копиця, перевесло, сніп, юрок.

ІІІ
Така моя омріяна Вітчизна!
Усе, що неймовірне, очевидне –
її широкі доли і гаї,
на кожній ниві буйні врожаї...
це і кохані очі – диво дивне
за обріями світла і пітьми,
уквітчане на ба́тьківщині тої,
що полонила, як були дітьми,
нев’янучою вродою живою...
.................................................
це наші оборонці і герої
на цвинтарі у кожному селі,
це сіль обітованої землі,
якою нас Всевишній удостоїв,
щоб нею подавились москалі.

07.2026

 політ джмеля довкіл граната
 у цім солодкім напів сні
 свати просили мама й тато
 дізнати
 а чи світить щось мені
 моя любов небесна та пихата
 я не подобаюсь її рідні
 це все хіба
 тому хто пише реп його читати
 хлоп’ята приязні дівчата
 на дні на дні
 не віланела не манірні танці
 не фам фаталь і голівудський сніг
 на чимось відпочатку
 мусиш знаться
 робити гроші ще робити їх
 як в армії приймають новобранця
 на що він здатний
 і який із нього зиск
 як маєш клепку
 не спіши тікати раптом
 чи прокидатись
 чи за щось у повний зріст
 відповідати перед кимось
 навіть
 інакше ти звичайний мазохіст
 у кайф тобі
 коли тебе ламають
 

Художня мапа сновидінь
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.

А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
Планет, яких ми не пізнали.

І снів – народних і моїх,
Старих і найновіших марев,
І вкрай омріяних утіх –
Усіх, що Всесвіт нам розшарив.

А штучні сни, коли скурив
Цигарку, скручену в машинці –
Шаблонів якісний розрив.
І ти – з тим світом наодинці.

Чудово там, та не забудь
Назад сюди, до велелюдь,
Вертай, а далі бу́дь-що-бу́дь.

Співає вітер про кохання пісню
Берізці білокорій кучерявій.
У відповідь тріпоче вона листям,
Сором"язливо віти нахиляє.

Берізку обніма вітрець легенько,
Огорта теплом струнку красуню.
Таки він полонив її серденько,
Любов"ю забриніли його струни.

2015 р.

Приснилася жінка безвісна
І щез надокучливий сум,
Бо в тиші почулася пісня
Та запах відчувся парфум.
Помадою змащені губи
Роняли усмішки й слова,
А очі дивились так любо,
Що обертом йшла голова.
Дурманило прагнення жінки
І тьмарився розум від чар
Допоки останню сторінку
Спання оцього дочитав.
29.07.26

О народе, мій Великий!
Чи ти вільний, чи безликий?
Чи прижився до чужого?
Чи вже на помнеш Роду свого?

Себе віддавши на поруки,
В чужі окровлені руки.
Та й співаєш пісні Волі
На Землі рідній, та в неволі.

За Рід свій, звичаї забули,
Чуже рядно собі напнули.
Тінню йдете по Вкраїні
І умили крівлею її невинну.

Самі себе звели до згину,
А вороги готують домовину.
Живі поглумляться в неволі,
В чужій вірі, в чужій мові.

О народе, України,
Твоє ж серце не камінне.
Воля і Слава ще нетлінні,
Ви серцем вірні Україні.

Хто не бореться за Волю,
Здобуває рабство і чужу долю.
Липень 2026 р.

 
Кажи усім, кого зустрів
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
 
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
Негаразди поховаємо в піски, ужеж
 
Під ногами чи не бачиш див?
Життям є ти, ідімо зі мною
Бачиш, я росту? Озброюйся
Бо час іти зі мною, о так
 
Ідімо берегом морським
Де немовлята грають &
Утілено гуляння плин
Із тими, хто себе звільнив
 
Кажи усім, кого зустрів
Я і ти, разом ідім
 
Кажи усім, кого зустрів
Ідіть зі мною, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Будьмо вільними разом, о так
Кажи усім, кого зустрів
Я і ти, разом ідім
Кажи усім, кого зустрів
Ідіть зі мною, зі мною, о так
 
Зі мною ідім
Отже, ідімо зі мною
Ідімо зі мною
Кажи усім, кого зустрів
Будьмо вільними разом, о так
Кажи усім, кого зустрів
Час іти, о, ідімо зі мною
 
 
 
 
 
 
 
 

У світі, бездонному морі скорботи,
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.

Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
В повітрі гіркому зіграє востаннє.

А поки що грається літо невинне
Серпневим замріяним яблуком стиглим.
Не знаю, для чого я досі сумлінно
Рядочки поеми розписую сріблом.

Можливо, я просто зализую рани,
Не маючи друга, судді, адвоката.
У світі, бездонному морі омани,
Завжди дві стихії - безкрила й крилата.

Осінньо вмирає мій світ без кохання,
А літо виводить прощальні курсиви.
Я осені ставлю важливе питання:
Чи зможу померти так само красиво?

Вже раки червоні і стало здаватись
Не купиш цілунку у чапель цибатих ! -
В серпневих стодолах омани
Лежать у коноплях прочани.

Люблю я їх комір крохмальний і ніжний
І жито в колоссі і камінь наріжний ,
І гілля айвове над дещо,
І чапель цілунки нарешті!

Прочани лежать біля срібних свічад
Чатують на мрії між давніх засад! -
Куди їм у час профанацій
Ховати себе від фрустрацій,

У водах, у землях, у хвилях вогню
Магічного світу і довгих рев’ю?

Капелюх пляшкового кольору дістався від діда.
Ні, щоб він був старий — ні.
Просто він був діда.
Капелюх темно-синій, у формі казанка,
дістався мені від батька.
Історія капелюха завжди дуже проста.

2020

Легкий гуляє між кущами вітер,
Розносить вправно пахощі, як давню мрію.
Багато сонця і багато світла,
І гарантована аромотерапія.

Лаванди диво - фіолет шовковий,
Як океан, хвилює гармонійно душі.
Від негараздів захищає колір.
У нім любов, турбота, захист...Спокій думки.

Дарує сяйво віршам і натхнення,
Знімає швидко втому і тривогу з серця.
Лаванди океан цей широченний
Цвіте насичено із червня і до серпня.

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

 стоять миряни
 і говорять щось
 наскільки щось це добре
 ти не в курсі
 а сам збирав би
 квіточки на лузі
 для милої
 котра іде ось-ось
 вельможні зверхні
 командори лож
 підносять тости
 у ім’я ісуса
 мій бог що знає всі
 мої аб’юзи
 він знає що мені
 казати тож
 цей вірш
 не зовсім вірш
 але провидь
 усе що відбувається
 неявно
 слова і тропи
 роксоляни ярославни
 під себе все
 згрібають вочевидь
 ісусові воно
 не дивно і тобі
 не дивно зовсім
 у мирській спокусі
 у цім шаленстві
 цім огні
 цій тузі
 

Невтішна осінь п'є дощі
із глечика щербатого
і скрапує сльоза з душі
кровицею розп'ятого.

Пробачте, рідні, що була
подеколи нестримною! —
Пустують нерви, не зі зла,
стікає ридма стигмою.

Не додала вам доброти,
солодкого, перченого.
Усе, що мала зберегти
дісталося блаженному.

Не здмухувала пил доріг
з віконця дивоглядного,
а час ішов, невпинно біг
до віку безпорадного.

Як обернулася назад,
то там за горизонтами
уже зіпрілий листопад
печалі сипле нотами.

Дощі зажуру додають
до вітровійних стогонів —
не знаю я за що люблю
ці краєвиди стомлені?

Збирають хмари кораблі
в разючі мандри всесвіту;
побіля дому став змалів —
не чутно більше клекоту.

Зоря купає висоту
в лататті дивовижному.
А я гублю гірку сльоту
над зношеною крижмою.


27.07.2026р.

Як ти, мамо, там, де тихий
Супокою час настав, -
Більш не крутишся, як вихор
І не горбишся від справ?
Нічогісінько не знаю
Про той світ без темних стеж, -
Якщо добре так у раю,
То чому мене не звеш?
Щоб до тебе бути ближче
І постати поблизу, -
Я підстрибую повище
Та стираю знов сльозу...
28.07.26

Традиційно графині з Ессексу
Відмовлялись від всякого сексу.
Хай пробачить Ессекс,
Але був таки секс,
Бо не вимерло графство Ессексу.

Уродженцеві міста Батумі
Гарантовано місце у думі.
Хоч у думі не дум,
Але кум таки кум
Коли він народився в Батумі.

Як податись наліво із Вінниці,
То не знатимеш, де ти опинишся.
Щоб не знати біди,
Ти туди не ходи,
А вичікуй погоди у Вінниці.

Вся околиця міста Обухова
Геть засиджена п’яними мухами,
Бо тамтешній пияк
Розілляв свій вишняк
І кайфують всі мухи в Обухові.

На збирання грибів на Полісся
Преться дідько, паскудний та лисий.
Хоче він, крім грибів
Щось урвати собі…
Дідька лисого вам, не Полісся.

Нас день на дощик нині множить легко.
Каламчить з неба синь у душу тихо.
І літо ніби й тут чи десь далеко.
Лиш я і ти. Й зелений листя вихор.

А ми, як діти, граєм у мовчанку.
І крапель сум повзе листком, як гусінь.
Полічать нас міста й дороги зранку.
Годинник серця спізниться на осінь.

27.07.2026

Боже, як страшно, нестерпно, смертельно
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе небокраєм!
Навіть не встигнеш дістатися дому;
наздожене, а кого — невідомо.
Може мене, чи тебе, мій земляче,
дзвони Софії відмолять терпляче?
На попелищі знайдуть рештки тіла,
скінчиш життя, хоч того не хотілось.
Виділять місце два метри не більше...
Боже, невже, завтра буде ще гірше?

Янгол небесний, у люту годину,
допоможи зберегти Україну!
Крила розправ, захисти від загрози —
вірю і знаю, ти здатен, ти зможеш...

26.07.2026р.

Гупають яблука гулко, і котяться шелестно,
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.

Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо роси далеко.
Жевріє і за світанком вигулькує спека.
Падають яблука гулко під відголос півнячий.

Випадаю з життя, випадаю.
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.

Піднеси на руках свою мрію
із низин до самісіньких гір.
Не віддай у непевні тумани
ані крихти, ні днини життя.
Є мета — то й снаги таки стане.
Сил нема, коли плин без пуття.
Не шукай у чужому причину
через те, що життя непросте.
Не прогледь з-поміж інших стежину —
ту, свою, що до щастя веде».

Випадаю з життя, випадаю
у безвихідь, як загнаний звір.
Раптом чую з-за обрію, з раю
душу матері: «В себе повір!..»

2014, липень

Закінчується двадцять п’ятий рік пошуків.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
За кавою признаєшся,
хто це тебе навчив такому
сказанню дивному.
Тобі б гітару в руки!
чи коня між ноги!
і стріли з луком,
щоб ти на відстані такій
могла попасти в серце!
Яке ніколи не любило,
тільки раз.
На цій землі
трапляються маразми –
з людьми, які повірили
в екстаз.
У нас
екстазів на землі не може бути,
це знаю я як водолаз,
який на глибині у 25 у-років
опух від серцевого від нестатку.
І на закінчення:
земля – маразм.

1 липня 1994 р., Київ

Не знав я, що колись у цьому місті
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.

Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Я відшукаю дух твоїх повік.

Ні, тут для мене місця не знайдеться.
Я тут чужий, прадавнє полотно.
З минулого далека дискотека
Звучить, немов забуте доміно.

Тяжкі валізи зболено чекають.
Лише від'їзд, я не потрібен тут.
Спаде з душі епох минулих камінь.
Веде юрбу шалений баламут.

29 січня 2026

Ми вдвох придбали праску
до неї для загального затúшку
торшер купили
та килим до стіни прицвяхували
транзитом у повітрі зависали
торшер та килим, праска та затúшок…

2024

Шал емоцій! Гра у шахи!
Чую тіко охи й ахи
Від дружини. Я воскрес!
Але вию, наче пес,

Бо, чого гріха таїти -
Мушу "дещо" мавці гріти,
Але, з часом, це мине,
Нині ж в шал удвох пірнем.

Бац - і вже дібрався суті!
Я коханець ох і лютий.
Ябка з пиптиками - "цьом!",
Ох і гарно ж нам обом!

Стали в справах цих майстрами,
Заздрять вуйки нам і дами.
І хоч маю сотню літ -
Козарлюга ще! Не дід!

26.07.2026 р

 лови емоцію поете
 лети на полум’я свічі
 покинь усе що мало вмерти
 нехай палає і шкварчить
 у передмісті чи у центрі
 життя не вимага причин
 чимало є без тями впертих
 атож у тебе інший чин
 ти пам’ятаєш кожну ніч
 коли доходив ти до краю
 як безуму кивав навстріч
 кого осяяв чи затьмарив
 чи з ким рубався віч на віч
 хто вичерпався і хто зрадив
 

Душу гріє вогонь горобиновий,
Стиглих яблук такий аромат!
Це прощальний мотив наспівує
Літо краснеє котрий раз.

Квітники зарясніли айстрами
І помітно поменшав день.
Про цю пору приємно згадувать,
Як холодна зима прийде.

Смакуватиме чай малиновий
Та й із яблучним пирогом.
І здаватиметься, що прилинуло
Тепле літечко до нас знов.

2015 р.

Лиш час німого супокою
Вповзе по гільзах у мій схрон,
То стане тиша після бою
Мене вганяти швидко в сон.
І в сні наївному отому,
Поміж обвуглених цеглин, -
Я побуваю врешті вдома
Якихось декілька годин.
І пригорнувшись до матусі,
Їй поясню на самоті,
Що підлий ворог вчора змусив
Нас розлучитися в житті.
"Вернися..." чую, - мати плаче
І сина просить довго жить, -
І дві сльози, мов жар, гарячі
Мене розбуджують умить.
Це сам заплакав мимоволі,
Але без спалаху ниття,
Хоч кулі знов гудуть, як бджоли,
Та пилом повнить укриття...
27.07.26

Липню! Напишімо спільний вірш,
Поки ще твої лунають ноти!
Знаю, що вночі ти теж не спиш -
Тож запрошую! Сідай навпроти.

Тему обираємо удвох...
Хай позаздрять нашому альянсу!
В небеса відвертий діалог
Відлетить проникливим романсом.

Липню! Не соромся! Говори!
І хоча навколо - тіні вперті,
Світлі фарби літньої пори
Ще живуть на срібному мольберті!

Наш акорд із тонікою "сі"
Міг би стати вічним. А натомість,
Липню! Ти, так само, як і всі,
Підеш у застиглу невідомість.

Спогадом на зошит упадеш,
Музикою тихої скорботи.
В осінь повезе мене кортеж.
Серпню! Відчиняй свої ворота!

Теслярі із Антананаріву
Гемблювали і косо і криво,
Все валилося з рук –
Баобаб і бамбук
Із-за пива в Антананаріву.

Через джунглі до міста Кіншаси
Прокладали взимі теплотрасу,
Але спека була
Поза сорок тепла
Й теплотраса не йде до Кіншаси.

Інтернет відключили в Московії.
Московити не надто шоковані.
Розвели голубів
Та й радіють собі,
Що працює зв’язок у Московії.

ні тіні
ні кольору
без жалю
застигло
відтепер
все
це точка
вона важлива у січні

звичайно можна
але з нею ясніше
визначати
межі
білого
і низку днів

звичайно можна але
поки це точка
розкручує
свій біг і
вихід у червоне

Січень!

2025

Москалі хвалитись люблять величним минулим,
Які ото їхні предки героїчні були.
Як вони на своїх нивах мирно працювали,
Та, коли була потреба, мечі в руки брали.
І громили супостата, і гнали, і били,
Аби ті до них «у гості» з мечем не ходили.
Не було війн, де б ті предки не перемагали.
Хоча, не вони ті війни, звісно ж починали.
То все кляті супостати і пхали, і пхали,
На їх болота і хащі вічно зазіхали.
Хоч, насправді, Московія та була такою,
Що сусідам її бідним не було спокою.
Й воювали по дурному, силою ломили,
Своїм трупом устеляли, інакше не вміли.
Коли силою не брали, на підлість пускались,
Підступністю «перемогу» собі здобували.
Тож хотілося б вже вкотре, може нагадати,
Як, насправді оті предки вміли воювати.
Щоб за прикладом далеко мені не ходити,
Хочу я про Бортєнєвську розповісти битву.
Пройшло вже достатньо років, як Батий з ордою
Пройшов по заліссі тому смертною ходою.
Убивав, палив та нищив усе, що лиш бачив.
Але в болотах тих жити не схотів, одначе.
В степ подався. Орда часом набіги робила.
Щоби про них залішани забувать не сміли.
А, щоб вони не єднались і не бунтували,
Комусь ярлик на княжіння ординці давали.
Хто отримував ярлик той, той ставав над всіми,
Керував усім Заліссям і князями тими.
Збирав данину. Монголам, мабуть ліньки було.
Вони тоді приходили, як непослух чули.
Ярлик ханський, то не тільки була честь велика,
Але й гроші, під шумок щоб для себе насмикать,
Данину відправить хану та й для себе має.
Отож всяк тепер у хана милості шукає.
Ладен всю рідню продати, аби ярлик мати.
Одним словом, москалики, що із них узяти?!
Городецького Андрія коли Бог покликав,
Боротьба розпочалася за ярлик великий.
Тверь з Москвою зчепилися, хто ублажить хана,
Саме той великим князем у Заліссі стане.
Не за народ, не за славу, а за ханську милість
Князь Тверський і князь Московський між собою бились.
То Тверський Михайло візьме в боротьбі тій гору,
То Московський Юрій в нього ярлик вхопить скоро.
Зумів-таки хитрий Юрій над тим гору взяти.
Удалось йому в Узбека-хана зятем стати.
Взяв сестру його за себе та й породичався.
Тож йому ярлик великий, врешті і дістався.
А, крім того ще і кінний загін Кавгадия.
Ну, тепер він взяти гору над Тверью зуміє!
Не встиг до Москви вернутись, став сили збирати,
Все Залісся попід стяги свої піднімати.
Збирав сили, але страхи його діставали,
Бо ж силу й могутність Твері усі добре знали.
Знали добре і Михайла, що вмів воювати.
Такому і всім Заліссям годі раду дати.
Хоч зібрав сил, скільки в Твері люду й не бувало,
Та від страху видавалось йому усе мало.
Тож звернувсь до новгородців, просив допомоги.
А у Новгорода зуб був на Михайла того.
Бо ж спалив Торжок їм їхній, захопив полоном
Бояр, воєвод їх, кажуть, клятий віроломно.
Тож зібрали новгородці рать та й подалися
Під Торжком спинились станом, чекати взялися
На усе залісське військо. Стоять та чекають,
А Юрія з усім військом немає й немає.
Він застряг в Волоколамську, ніяк не рішиться
Чи биться йому із Тверью, чи, може й не биться?!
Новгородці підганяють, а той тільки слуха,
У задумі морщить лоба й потилицю чуха.
Не втримались новгородці на князя чекати,
Самотужки надумались з Тверью воювати.
Вломилися в тверські землі, грабувати стали.
Та не встигли розвернутись, як свого дістали.
Князь Михайло раптом з раттю перед них з‘явився.
Дав добряче, не один з них кровію умився.
Довелося тим воякам йому чолом бити,
Аби тільки мир із Тверью вдалось заключити.
Повертались новгородці, як собаки биті.
Зрозуміли, що з Москвою краще не дружити.
А князь Юрій все ще чуха потилицю свою,
Ніяк усе не рішиться ставати до бою.
Хоч союзника вже втратив та сил іще має
Стільки, що, мабуть, шапками ту Тверь закидає.
А іще ж загін монгольський від самого хана.
Хто ж посміє ризикнути й проти нього стане?
Врешті, чи то сам рішився, чи всі напосілись,
Бо ж у Твері поживитись дуже їм хотілось.
Знялась орда і рушила облавою краєм.
Все руйнується навколо, все кругом палає.
Мирний люд чи то вбивають, чи женуть полоном.
Не спиняють їх ні Божі, ні людські закони.
Князь Михайло, хоча серце обливалось кровью,
Тим не менше, із ордою не ставав до бою.
Вибір в нього невеликий, якщо виклик кине,
То і військо все погубить, і весь край загине.
А, як лишиться із військом він Тверь боронити,
То, хто зна, можливо й вийде ту орду відбити?!
Бо Тверь мала міцні стіни. Та й війська достатньо,
Аби ворогу достойну було відсіч дати.
А орда уже під боком, накінець припхала,
За п‘ятнадцять верст від міста своїм станом стала.
Подивилися на стіни, стало страшнувато.
Тут покласти можна й військо, як їх штурмувати.
Тож зайнялись звичним ділом – грабувати стали
Околиці, щоби в місті про те добре знали.
Виманить Михайла з міста вони тим хотіли.
Та даремно, хоч в пустелю край перетворили.
Так не вийшло, то рішили знову схитрувати.
Кавгадий послів направив, почав умовляти,
Щоб князь хоча б ординцям дав у місті стати.
Вони ж від самого хана, хоч їх не багато,
Але, мовляв допоможуть і мир заключити,
І від зазіхань ворожих зможуть захистити.
Та Михайло не повірив хитрості монгола.
Довелось послам вертати ні з чим в чисте поле.
Аж п‘ять тижнів простояла орда попід містом,
Розорила, попалила навкруги все чисто.
Так, що й їй уже не було як тут зимувати.
Вирішили відступитись й понад Волгу стати.
Не те, щоби відмовлялись від своєї цілі.
Просто, аби грабувати ті землі, що цілі.
Кавгадий на переправі стояв зі своїми.
А князь Юрій із полками стояв головними
Попід Бортєнєво. Часу аби не втрачати,
Розпустив свої загони землю грабувати.
Тільки ворог відступився від міста й подався,
Князь Михайло виступати у похід зібрався.
З Кашина діждав підмоги, зібрав все, що має,
Та і по слідах ворожих швидко виступає.
По обіді дійшли місця, де стан вражий знати.
Князь Михайло не дав війську сходу наступати.
Дав спочити, сам тим часом усе роздивлявся.
Від сторожі все про військо враже дізнавався.
А надвечір дав команду, щоб атакувати.
Попереду кінні князя мали виступати,
Піша рать за ними слідом. Війська небагато,
Але ж ворог на атаку не міг і чекати.
Воно й, справді, московіти краєм розбрелися.
А оті, що були в стані, хто чим зайнялися.
Як побачили, що сила на них вража пхає,
Заметалися. Полки князь чимскоріш збирає.
Воєводи кричать, щоби усі шикувались.
В плутанині полки, врешті сяк-так розібрались.
Князь Михайло вів дружину, як єдину силу
Туди, де князівські стяги Москви майоріли.
Сподівавсь, як уб‘є князя, то й битва скінчиться
І уже з тою ордою не прийдеться биться.
Врізались вони тараном у ворожі лави,
Списи кинули, мечі вже узялись до справи.
Князь Михайло попереду до Юрія рветься.
Юрієва охорона, проте на смерть б‘ється.
Захищає свого князя, вмира під мечами,
Ніяк крізь них не проб’ються стрімкі тверичани.
На Михайлові доспіхи порубані всюди,
Та надійно захистили і голову, й груди.
Він уваги не звертає на удари вражі,
Сподівається, що от-от охорона ляже
І він Юрія дістане та за все помститься.
Тож в порубаних доспіхах продовжує биться.
За тим часом тверичани піші підступились
І в московськії порядки бойові врубились.
Ті, що гарно з мирним людом вміли воювати,
Під тим натиском ворожим стали відступати.
Сам князь Юрій налякався та й військо покинув.
Не догнали, у темряві, як приблуда згинув.
Брат Борис його полоном у бою був взятий.
А московські «славні» вої кинулись втікати.
По лісах порозбігались, а було багато,
Хто в полон рішив здаватись, аніж утікати.
І монголам теж дісталось, багатьох побили.
Кавгадий і рештки ледве у стан відступили.
А уранці Кавгадий сам на поклон припхався.
Поклонився в ноги князю і у полон здався.
Юрій так втікав із поля, що про все забувся,
Та не лише переляком він страшним відбувся.
Він же і свою дружину притягнув до стану,
Ту саму сестру Узбека – монгольського хана.
Тож вона тверському князю за здобич і стала.
До Твері, як полонянка поїхати мала.
Юрій, як прийшов до тями, став хану жалітись,
Що в невигідних умовах був змушений битись.
Що вірного Кавгадия тверський князь принизив.
Що його – ханського зятя ледве не зарізав.
Не зумів в бою здолати, став підло чинити
Та на свого переможця всяке говорити.
А тут іще вістка чорна із Твері приперла,
Що жона його Агафья зненацька померла.
Став кричати: тверичани її отруїли
(Хоча, може його люди то так і вчинили,
Щоб звалити на Михайла – хан не піддавався
І Михайла покарати чомусь не збирався).
Та, як вістка долетіла (із Москви звичайно),
Він Михайла викликає у Орду негайно.
І велить його скарати. Отак московіти
Підло знищили того, що не здолали в битві.
Отак вони й «воювали» - підло і підступно.
І не краще покоління діяли наступні.
Такі вони і сьогодні, ніяк не змінились.
І ні жить, ні воювати так і не навчились.

Пливу на тебе сонного дивитись,
крізь продихи стіни - в кімнатну глиб -
у мить, коли Душа твоя розкрита -
безназвана, безрольна, і безли...

безлика - вільно пущена на хвилю
сновидива - у просторі безчась.
Без дозволу прийшла, бо можу й смію
думки твої вдихнути - й знати враз

що множив зла, нагострену гірчину,
довіру й дружбу стерши на золу.
Дивлюся на чоло твоє, людино,
високе й мудре - звідки ж стільки злуд?

Сягаю часу, де нема конструкцій -
ні ієрархій, ні сходин і втом -
де янголи ще - з демонами в злуці -
не звили Соломонове гніздо.

Де ми і всі, і все - одне осуття
й Сераф між нами стін не будував
і не гриміли розпихаті судді,
навішуючи свій дрібний устав.

Тече лунарне срібло посивіле -
об'ємами твоїх надбрівних дуг.
Це ж, як так, що в картатій заметілі
мені ти - нéдруг, я тобі - не друг.

В матерії вібрацій злих і грубих,
ми порізно - чи задум це, чи не?...
Ти так мене ненавидиш, аж любиш.
Так любиш, аж ненавидиш мене.

Сьогодні виспався на полі бою,
На полі парадоксів і пасток.
Схрестився я у лютому двобої
Із долею на згарищі думок.
І тільки так пребуду я собою,
Будуючи із космосом місток.

Там ворони невтомно голосили,
Віщуючи недолю і біду.
Я рвався уперед щораз, щосили,
Долаючи потужну ворожбу.
І голос вдалині озвався милий.
До нього я приречено бреду.

Я виспався хоч раз за сотню років.
Це крапля вічності, святий алмаз.
Вистукую симфонію із кроків
У нападі чаклунства і проказ.
Натхнення урочисте і високе
Прийшло, мов рятівний дороговказ.

Думки кружляють у величнім танці.
Я провидіння ухопив за хвіст.
Ми стоїмо, невільники і бранці,
Мов на бенкеті у суворий піст.
Ми спустимось, немов палкі коханці,
На дно ночей, витворюючи твіст.

29 січня 2026

Юрба "златоліфонна"* все ж дотисла —
забрала репутацію, ім'я,
і дерев'яні іграшки дитинства,
і право дерев'яне на стояк.

А ще можливість виграти в фіналі
сусально-золотий товстий ліфон.
І боячись, і прагнучи аналу,
мені за хіть погнула мікрофон.

За мій безцеремонний думкозлочин,
за "збочену" фантазію мою —
поліція думок провчити хоче
за все, що хтів вертіть я на х*ю.

Пішов соцмережевий жовтий пресинг,
п'ятихвилинки ненависті, фарс.
Несуть мене шакалячим експресом**
до слави позахмарної на Марс.

Зірвали, бузувіри, з мене тогу!..***
Та не тому скорботно так мені:
як далі без "ліфона золотого"
я скнітиму "безславну" решту днів?


Олександр Сушко

Гумореска

Любителі м'язистих туш дотисли -
Один із них мене в руках пом'яв.
А я - хирляк! Довкола ж - культуристи,
Перчинка геть похнюпилась моя!

Не виграю гантелі у фіналі,
Тож питиму не ром, а недогон.
Бо силу поміняв на тралі-валі,
А от сусід - бичачий чемпіон!

Усе моє життя - суцільний злочин
Перед жоною, богом і життям,
Бо змалку заливав гіркою очі,
Вимучують гигикавка, здуття.

Не витримала доля лютий пресинг,
Утік із рингу, мов побитий пес.
Тепер довіку буду жити в стресі,
Можливо , пару гривень дасть "собез"

За зламане ребро та вивих вуха,
За вирваний із мнясом кутній зуб.
Кажу синку: - Як хочеш бути зухом -
Біжи хутчіше у боксерський клуб.

26.07.2026р.

Війна гучна і все догори-дригом —
нестерпна ніч і день, немов смола.
Ятриться воском кров'яниста стигма,
мов поминальна свічка край стола.

В коморі погреба глибока вирва —
на три замки я ляду зачиню.
Таке чуття, що ворог серце вирвав
і кинув на поталу воронню.

У гамівну сорочку огортає
жах із усіх боків єство земне,
а час біжить за місцем у трамваї —
ніхто його сидіння не займе.

Надворі пекло, дронова стихія
стрілою смерті, каменем услід.
Зникає із душі тремка надія,
а враження таке, що гине світ.

25.07.2026р

 іще поет спішить біжить додому
 хоч літні грози поетична річ
 вода спадає з пліч тече за комір
 стікає по очах атож поет спішить
 сушитися спивати чай ожиновий
 який дружина заварила вже
 ну а якщо не має він дружини
 заварить сам чи джину споживе
 зігрівшись трохи переодягнувшись
 у лоджії чи то біля вікна
 дивитиметься як зростає суне
 між ним і світом сріберна стіна
 яка відріже всі обридлі звуки
 шалених діточок хльостких мамаш
 молодняка який гарчить з докуки
 зо всіх легенів на панельний антураж
 собак яких припнули та й пішли десь
 на пиво чи напої прохолодні
 а пси гарчать і скавучать і виють
 від розпачу на синь небес безодню
 

На собі перевіз до Уганди
Балетмейстер кіло контрабанди.
І мішок панталон,
Бо спішив на поклон
До солістки балету Уганди.

Виступали хористки гуняві
З симфонічним оркестром на Яві.
А між ними й дует
Проспівав тет-а-тет
Майже те, що й хористки гуняві.

А заїжджий поет у Сокалі
Домагався місцевої кралі.
Та пройшов гей-парад –
Ні його, ні балад
Вже немає ніде у Сокалі.

На горілці, картоплі та салі
Танцівниця живе у Версалі.
Вип'є зупи з відро –
І танцює в бістро,
Поки смажиться їжа на салі.

День несвіжого пива в Марселі.
Мушкетери вже зранку веселі.
Перебрав Д'Артаньян –
І звалився в бур'ян
На морському каналі в Марселі.

У Сахарі пора холоднечі,
Не на часі розваги старечі.
Не знайти дискотек,
І спустів мототрек.
У Сахарі пора холоднечі.

І не краще сьогодні в Каїрі –
Небеса по-жовтневому сірі,
Промерзає до дна
Стрічка Нілу чудна.
І не краще не тільки в Каїрі.

Копірайтер пісень у Провансі
Заробляв на словах у романсі
"У судьбы на краю
В зимнем поле стою".
І прижився отак у Провансі.

Обібрали селян у Гвінеї
По-сусідськи знайомі пігмеї –
Від шапчин до онуч.
І щось кажуть про Збруч –
Там кордони, мовляв, у Гвінеї.

архівні записи від 18.10.2014

Триптих
Художнику Ярославові Саландяку
1.
Ти намалюєш музику, як діву
з обличчям, розпашілім на вітрах,
і з усмішкою, що не облетіла,
і з косами, жвавішими од трав.
Вдихатиме та музика на повні,
і груди будуть легші од пір'їн,
як фарб, учора куплених за кровні,
не пошкодуєш їй під передзвін
прожитого прожогом, та живого.
Удвох ми це почуємо з узвиш,
коли вона наблизиться до Бога,
та музика, якій…
життя даєш.
2.
Ах, не почують музику картини
оті, кому мистецтво геть вторинне,
або його знавці, що так зазнались,
аж мимоволі стали позосталим? —
гукнеш в обличчя спокою й дотямиш,
з якої незасипаної ями
угору пнуться всі твої образи.
І скажеш тихо: з вирви й сам вилазив
у скруті гарячковій і пекучій.
А вже тоді мені картину вручиш:
ану послухай, друже, увертюру,
як діву у неспокої похмуру,
що усміхнеться все ж бо як Джоконда
через віки, якщо вже не сьогодні...
3.
А за вікном уже не сонне місто
злетить у тан, у велемовний тан.
Коли йому ні солоно, ні прісно,
з рутини все ж виточує талант
буяти безупинно і яскраво.
Цю вдачу рідного ти знаєш і
малюєш увертюри, Ярославе,
на всіх вітрах і в полум'ї живі
та за пташині оклики ніжніші.
І безсумнівно — музику твою
я завтра одягатиму у вірші,
якщо росу думки мої зіп'ють.
А місто, світанковій барві вдячне,
до музики дослухається теж,
що з волі Діви* вічністю означить
твій геній, друже, й вулиці без меж…

*Матері Божої.

Повіки важкі від безсоння
І очі набряклі від сліз,
Бо ніч у підвалі бетоннім
Посеред візків і валіз.
Утомою пройняте тіло
Зрадливо німіє й гуде, -
Набігався вниз очманілий,
Щоб тісно присісти хоч де.
Набридло роками страждати,
Шукати безпечніший кут,
Але ж десь на фронті солдати
У скруті ще більшій живуть.
Не ремствуй на вигляд негідний,
Бо нині не те ключове, -
Яке іще щастя потрібно,
Коли твоє слово живе?..
26.07.26

1.
де любові острів?
бо тепер їх два
там де тиша гостра
коляться слова
і думок дві ріки
висохли до дна
нам тепер довіку
бачитись... у снах...

приспів:
в самоті
так тісно
у думках
лиш ти
з почуттів
де звісно
пристрасті мотив
hmmmmm
світи...
ooooooo
де ти….

2.
час таки малює
спогадами ще
ми себе не чуєм
відчуваєм щем
бо думок дві ріки
висохли до дна
нам тепер довіку
бачитись... у снах...

приспів.

Гриць із малечку марив Мальдівами,
Та спізнався з облесними дівами.
Гриць до решти на дів
Усі гроші подів
І не марить відтоді Мальдівами.

В сучки знатної із Цинциннаті
Народились круті цуценята.
Власник радий, як слон,
Кожен цуцик - мільйон,
Буде свято на весь Цинциннаті.

На базарі у Коста-дель-Солі
Продавали старі бараболі,
Огірки-жовтяки,
Перемерзлі грушки
І фасолі – у Коста-дель-Солі.

А туристів із Вануату
Ізолюють в окрему палату,
Бо поїли усіх,
Хто сховатись не встиг –
Так заведено у Вануату.

Нещодавно під острів Сікоку
Припливло щось незвичне, нівроку
Чи бичок, чи кефаль,
Чи п’янющий москаль
І настрашені всі на Сікоку.

 
Хай би у словах недосить сенсу
Мовлю, щоб тебе торкнутись, Джуліє
Джуліє, Джуліє, океанча зве мене
 
Я співаю про любов, Джуліє
Джуліє, очі-мушлі
Усміх вітру, зве мене
Я співаю про любов, Джуліє
 
Волосся плинне небо мерехтить
Блискотить
У світі сонця
 
Джуліє, Джуліє, ранній місяць чуйний
Я співаю про любов, Джуліє
 
Я не виспіваю серця
Лиш висловлюю думки, Джуліє
Джуліє, сплять піски, хмарки сон чуйний
 
Я співаю про любов, Джуліє
М-м, зве мене
Я співаю про любов, о Джуліє, Джуліє, Джуліє
 
 
 
 
 
 
 
 

Про виделки з мельхіору
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.

Мовчазні були заплави
Збайдужілого фольклору -
Не знайти серед несплячих
Непідробних справжніх дум

Де далеко до аптеки
Від широкого загалу,
Де запалює надвечір
Світ дешевий шоу- рум…

Цілу ніч випитували Духи:
- Звідкіля втручання,
звідкіля?
- Зо земського тла, що бог
роздмухав -
там, де на енергії посуха -
звідтіля, кохані, звідтіля.

- А чого той плай взиває вгору?
- Хоче доторкнутися добра...
до мого шовкового подолу
зачепившись, вибратись на
волю -
от чого той плай мене
взива.

- Не іди туди - земне тяжіння,
мов драгва, що всмокче і
колун.
- я лише побавлюся і злину
знов у сьоме небо
переливу...
звуком одпустіть на лезо
струн.

- Не пустім її - вже й півні
треті,
б'є світання в небо, мов
таран.
Канув лунь у шарі очерети...
не підеш у ті земські
тенета.
- А дарма, рідненькі, а
дарма.