Лежу. Та сон не йде мені –
Давно тривожні стали дні.
Тут кішечка, створіння миле,
Під ковдрою замуркотіла.

І стало лагідно, спокійно
З пухнастим захистом надійним.
Так ніби і нема війни –
Звірятка вуркіт зупинив…

Засни, моя ласкава кицю,
Нехай смачненьке щось насниться.
Мене поклич у свої сни.
Я знаю – в них нема війни…

21.09.2026

Повноводнеє озеро. Берег любові.
Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.

Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі лелеки.
Ледве чується голос мадам Помпадур.

Ця надмірність води, безумовно, потрібна.
Ліпше надлишок, ніж безкінечність пустель.
Ми впіймаємо в озері втрачену рибу
І побачимо хмари у ролі гостей.

Повноводність чуттів пролилася на горло,
Затопила свідомість, безмежність подій.
Повноводність озер долинатиме горном,
Як загублений в часі поет-чародій.

9 березня 2026

Ловлю старанно поглядом своїм
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім звуці - спокій безумовно.
Десь недалеко дзюркотить струмок
І раз по раз поскрипує смерічка, -
За словом слово проситься в рядок,
Уже строфа, як повновода річка.
Коли блищить проміння на траві
І роси десь зникають незбагненно, -
Із уст зриваються слова живі,
В очах палахкотить вогонь натхнення...
21.09.26

 колись давно
 хай це не точно
 святкуючи бажання слів
 щоразу
 як розплющив очі
 від снив за правило німих
 сінематограф чи артхаус
 у підземеллях
 у лісах
 кому й навіщо повірятись
 хто-небудь зна потрібне сам
 собака видить
 сон собачий
 а кіт
 усе що робить – спить
 в реальності своїй двозначній
 у сні життя чи навпаки
 дослідники
 на твою думку
 настійно зайняті не тим
 прийняти слід учення будди
 й досліджувати сни тварин
 а ти
 для чого
 сам не знаєш
 у хуртовині цифровій
 у ентропії ентропій
 шукаєш слів
 навіщось
 нàщось
 

Не знати іноді корисно,
Бо знати все не може кожен.
Відоме — захисний любисток,
У мандрах світу допоможе.

Хоч невідоме ще триває
І зору серця непомітне,
Але воно, мов радник часу,
До звершень тепле і привітне.

Коли прийде — ніхто не знає.
Надією, бажаннями, метою
В майбутнє погляд щиро тане
Чи, навпаки, страхами в’ється коло.

Але з довірою все легше,
І легкість — відчуття відоме:
Веде вона тебе не вперше,
І почуваєшся, як вдома.

Залиш у серці місце пісні,
Бо серце більше, ніж тривоги.
І навіть там, де шлях тернистий,
Любов знаходить перемогу.

Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.

Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
що вів аж до останнього порогу.

Тепер вчимо ми їхні імена,
що вплинули на всі Франкові твори,
Й не знаємо, як же боліла їм вона —
ота любов, що пробивала гори.

Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.

Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Гексакварки іще не відкриті, неясна мета,
Та зима вже ось-ось їх залучить у зовнішні мандри,
Аби знов підживити звабливість прямого кута.

Чи то так, що прадавнє степів неможливе без зброї,
Де чорніють між трав степової гадюки сліди,
Де з глибин потойбіччя безноса шепоче героям
Дратівливе й нудне: «Не бажай! Не вбивай! Не кради!»?

Так! Природа людська незручна — домовини, розваги,
А жіноче, прекрасне — прикраси, залученість, сміх.
Гексакварки іще не відкриті, як стан рівноваги,
Де у замкнене коло веде неподоланий гріх…

Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний починавсь
Зимою малосніжною. Морози
З відлигами мінялись. На полях
Вологи не отримала земля,
Одні лише людські горючі сльози.
Весна й початок літа взагалі
Дощів не знали. Що людей чекало,
Коли посіви на полях пропали?
Чекати дива марно від землі.
Та й тих полів багато чи було?
Не злікували ще військові рани,
Воронки всюди заросли бур‘яном.
А мін, снарядів? Днини не пройшло,
Щоб десь на міні хтось не підірвався,
Чи то снаряд під плугом не знайшов.
Війна пила ще досі людську кров,
Мир досі наступати не збирався.
Що тих полів? Та й чим їх оброблять?
Бо ж техніки було і зовсім мало.
Усе найкраще на війну забрали,
Плуги прийшлось худобою тягать.
Та й не кіньми́, бо ж їх на фронт забрали,
Корів впрягали часто у плуги,
А, як не було засобів других,
Жінки і діти ті плуги тягали.
Бо ж де узяти чоловічих рук?
Мільйони їх десь навіки зостались.
Лиш інваліди в села повертались.
Тож, в результаті неймовірних мук,
Вдалось хоч якось землю обробить,
Зерно вручну посіяти. Одначе
Земля не захотіла їм віддячить,
Пропало те, що мало уродить.
Що голод буде ще зимою знали.
Відсіялись, на весну берегли
Те, що весною сіяти б змогли.
А чого їсти – то уже не мали.
В міста спочатку голод завітав.
Хто картки мав – отримували пайку,
А хто не мав – лише від влади лайку,
Отож поволі з голоду вмирав.
Але у селах іще гірше було.
Бо ж селянин ще мав й податки здать,
Доводилось від себе відривать,
Бо влада про той голод, мов не чула.
Чи маєш господарство, а чи ні,
То владі було зовсім не цікаво.
Здай м’ясо, яйця – а то буде «справа».
Свинячу шкуру, хоч нема свині.
Податок на дерева заплати.
Останню «шкуру» із селян здирали
І все державі було мало й мало.
Хто мав корову – зміг себе спасти.
А, хто не мав – кору їв, лободу,
Як тільки навесні вона з’явилась.
Собак, котів у селах не лишилось.
Від пацюків, мишей – ані сліду.
Хто пробував щось з поля принести,
То тих ловили й строк за те давали.
Їх «несунами» влада називала,
Хоч ті несли, аби сім‘ю спасти.
Доходило й до людоїдства часом.
Та ж то не від хорошого життя
Хтось втратив людське світосприйняття.
А де ж державні ділися запаси?
Як так, що цю війну пережили
І з голоду не часто помирали?
В війну американці помагали,
Для того і ленд-ліз вони ввели.
Крім зброї і продуктів навезли.
Звичайно, більшість війську діставалась,
Але і людям дещо залишалось,
Щоб пережити цю війну могли.
Та тільки-но закінчилась війна,
Поставки по ленд-лізу припинились
І люди без підтримки залишились.
А влада? Про що думала вона?
Як їй підтримку запропонували
На поступки у обмін – не схотів
Йти на те Сталін. І мільйон життів
Тим самим комуняки відібрали.
Хоча мільйон? Чи, може два, чи й три –
Ніхто не знає – все в секреті було.
Ми й досі справжні цифри не почули.
Тоді ж холодні віяли вітри
Й війна «холодна» саме починалась.
Й страждав від того лиш простий народ.
Та не партійці – ті жили. Так от,
Хоч люди в селах і голодували
Та їли все, що попаде до рук,
Страждали від отих голодних мук,
Але на урожай новий чекали.
Бо думали – спасіння принесе.
Дарма чекали та вручну збирали,
Бо ж техніки практично і не мали.
Вкладали у жнива здоров’я все.
Не встигли ще зібрати урожай,
Як вже держава плани зажадала.
Та, навіть, коли б все зерно віддали –
Не виконаєш плану. «Віддавай!» -
Вола район і область, бо ж згори
Велять, інакше полетиш з посади.
До нитки обдирала села влада,
Селянам радить – землю он жери.
За колоски – дванадцять світить літ,
Не дай Бог, принесеш собі щось з поля.
Радянська влада – гірша за монголів,
Неначе став догори дригом світ.
А знаєте, що владу хвилювало –
Районну, обласну – адже народ
Вмирав десь поряд з голоду. Так от,
Вона прохання вгору посилала:
Там, бачте їм ікри не вистача
Червоної і чорної. Кричать,
Аби її скоріше їм прислали.
Там в магазинах цигарок нема…
Хороших. Для «людішек» є навалом,
Але такі начальство не вживало,
Не той їм в цигарках тих аромат.
Отож, вони, здавалося живуть
В другій країні. Не голодували,
А про «людішек» не переживали,
Готові в ріг баранячий зігнуть.
Колгоспи, хоч-не-хоч, а повезли
Зерно в район, звичайно, менше плану,
Бо звідки більше, аніж є, дістануть?
А люди тільки плакати могли,
Бо ж працювали цілий рік вони,
А що на трудодень від того мали –
Два лантухи зерна? Зарплат не знали
І пенсії не бачили вони.
В містах хоч картки влада видавала
Працюючим, щоб хліба мать шматок.
А про селян не піклувавсь ніхто,
Самі себе прогодувати мали.
А чим, як все держава відібрала
Й податки ще зідрала. Як їм жить?
Зерно он є – десь на складах лежить
Чи то в бурти на землю поскладали.
Тут головне, щоб виконати план,
А що там далі – владу не цікавить.
Он, можна за кордон зерно відправить,
Щоб показати на весь світ обман.
Мовляв, зовсім не голодуєм ми.
Іще із вами поділитись можем.
Хто хоче хліба – ми вам допоможем.
«Хай буде мир і дружба між людьми».
І сотні тисяч тон зерна пішло
Болгарам, чехам, фінам і полякам,
Угорцям, німцям і румунам всяким,
Французам, щоб їм «завидно» було,
Як гарно то в соціалізмі жить:
Є все в народу, може поділитись,
Тож можете скоріше долучитись,
Щоби і в себе лад такий створить.
Поки Європу Сталін годував,
Поки зерно під чистим небом гнило,
Упроголодь в державі люди жили,
Народ недоїдав, голодував.
Продовжував від голоду вмирати.
Хвороби вслід за голодом прийшли:
Дизентерія, тиф також знайшли
Для себе жертви – всіх не зрахувати.
Тепер ми, озираючись назад,
Побачить можем шлях отой кривавий.
Творились за плакатом чорні справи:
«Соціалізм – найкращий в світі лад!»

Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.

Куди не поїдь, повертатися знову
Тобі доведеться у рідні краї,
До рідних гризот, що зігнули підкову.
Покличе розпачливо голос землі.
Лише розірвавши старезні закови,
Здобудеш свободу в непевній імлі.

Тебе віднайдуть і надійно повернуть
Притлумлені болі під глицею снів.
Почуєш ти здалеку музику Верді.
Надія проблисне між дальніх вогнів.
Стоїш на вітрах, як замучений Вертер,
Який від прозріння закляк, занімів.

9 березня 2026

Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.

І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
Оскіл мостом не перейти...

Оце б заплакати із горя,
та вже давно немає сліз.
І ні найменшої покори —
лише вогнем палає злість.

А вітер попіл ще гарячий
у жменю пам’яті згріба.
Цей біль ніколи не пробачить,
хай прийде хоч яка доба.

Наш благородний гнів озветься
крізь покоління не одне.
Затямить ворог, відсахнеться,
бо що посіє, те й пожне.

2026, квітень

 
                     [НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
 
                     [ПЕРЕХОЖИЙ]
”Трійко дітей, уявіть собі“
”Як, на бога, такеє утнуть“
  Гарольд Барило до чаю пальці ніг нарізає, свої
”Не утече“, ”Не утече“
”Ніг теперки не має“
”Не утече“
 
                     [ОЧЕВИДЕЦЬ]
Стою на ринковій на площі
Дедалі дужчає натовп
Зі сотень городян розгніваних
 
                     [ЧЛЕН РАДИ]
”Це щось небачене
Збільшіти кількість поліційних сил“
 
                     [ОПОВІДАЧ]
За панорамою ратуша
Мер говоритиме
 
                     [ЛОРД-МЕР]
”Покидьку, марний спротив, англійська публіка із нами“
 
                     [ПУБЛІКА]
”Марний спротив“, ”Марний спротив“
”Хто би такому вірив, його брат не ліпший, нє“
”Марний спротив“
 
                     [ГАРОЛЬД]
Якби втекти за сотні миль
Я би морем у човні десь поплив
Та я на підвіконні оце
Світ усенький підо мною
 
                     [ОПОВІДАЧ]
Там у вікні він
Гляньте на вікна
 
                     [ДОБРОДІЙ ПЛОД]
”Ми хотіли би“
 
                     [ХОР]
”Помогти тобі“
 
                     [ДОБРОДІЙ ПЛОД]
”Ми друзі бо, йди сюди, поговоримо, Гаррі“
 
                     [ГАРОЛЬД]
Жартуйте далі
Скочу, хай би що
 
                     [ОПОВІДАЧ]
Дужчав людський натовп, а наш Гарольд
Усе слабкішав
Взад, уперед, із боку в інший бік
У страсі найгіршого
Матінку доставили сюди
 
                     [ОПОВІДАЧ]
Поруч на підвіконні
Ненька його врозумляє
 
                     [ПАНІ БАРИЛО, 67 РОКІВ]
”Ану не смій – батько жив би, спереживався би на грець
”Стій де стояв, о, стій де стояв
”Сорочка брудна, а тут є диктор із БіБіСі
”Стій де стояв“
 
                     [ДОБРОДІЙ ПЛОД]
”Ми хотіли би“
 
                     [ХОР]
”Помогти тобі“
 
                     [ДОБРОДІЙ ПЛОД]
”Ми друзі бо, йди сюди, поговоримо, Гаррі“
 
                     [ГАРОЛЬД]
Жартуйте далі
Скочу, хай би що
 
 
 
 
 
 
 
 

Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
Вузький струмок петляв по луках
І понад берегом Дніпра, -
З усіх сторін на кличні звуки
Щодуху мчала дітвора.
І вдовольняла радо спрагу,
І набиралась швидко сил, -
І виражали дяку благу
Оцьому наші голоси.
Малий струмок живе донині
Не тільки в пам'яті моїй, -
Йому повік немає впину,
Йому ніщо не скаже: Стій!..
20.09.26

 у вересневому саду
 урочий спокій прохолодний
 а де стояв джмелиний гуд
 між горобиною та глодом
 царює тиша лиш павук
 снує свої нитки невтомно
 як ти бредеш через траву
 не садівник і не паломник
 та жодному не поясниш
 опасливе й напівчуттєве
 невмисний виворіт зусиль
 двійник прислівного заледве
 мов забуттєвий тріп у сні
 що із тобою не про тебе
 

Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до людей світ оберни.
Прости нам, Боже, Вавілонську вежу,
Що молимось не так ретельно, як колись.
І, якщо голос наш доходить у Твоє безмежжя,
То просимо: «Молись за нас! Молись!

У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.

Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
а тепер Кентавр підкорює Парнас.

Та куди безкрилому такому?
Та й вершина вже розтанула. Нема.
Рух і рух, постійний рух в усьому —
то прискорено, то ніби крадькома.

А бува, насуплять хмари брови,
срібні сіті враз опустять до землі.
Вдалині пасуться ще корови,
від дощу усі ховаються в селі.

А коли позичать хмари фарби
у вечірньо-світанкової зорі, —
годі більшої шукати зваби,
ніж рум’яні мандрівнички на порі.

2011

Ого... йой-йой...
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...

1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Я любив тебе за ноги,
та за дупу – більш.

Я любив тебе у "Волзі",
після п`янок, коли міг.
Люба ти мені у позі
сучкуватій і

Приспів:
Ого... йой-йой... Моя бамбіно
Ого... йой-йой... Ойойойойойой...
Мені так сумно у кабіні
шо без коняки за ковбой?

2.
Я любив тебе на сіні,
в клюбнім хламі-бардачку.
Люба ти мені бамбіна,
мов криницям Учкудук.

Я любив тебе, де злапав –
в стайни, гречці, де садив...
Люба ти мені, мов сапа,
бо засапний завжди.

Приспів.

3.
Але ти, моя халепо,
вийшла заміж за Петра.
Так ті й треба. Ну й дурепа,
у Петра нема "шо тра".

Приспів.

Вечірні вогні над проспектами виклали лінію.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Берегинею
Вечірні вогні...

Не стрів найдорожчу Людину на чорній стерні,
Без Неї душа - осередок самотності синьої.
Мені на могилу цей вечір лягає жоржиною.
Автобус останній впустив, але вимовив "ні".
Сховали мій вогник під марного сяйва лавиною
Вечірні вогні.

Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
Поет розмазує стосилу,
Енергію, великий дар
І перетворює на силос
Величне сяєво Стожар.
Він розливається у текстах
Для Телеграму, соцмереж.
Він - мовби трікстер, раб у темах
Новітніх віянь і пожеж.
Це не поет, а тільки блазень,
Прислуга і придворна рать,
Яка співає в шалі лазень.
Їй вічність замінила знать.

8 березня 2026

У імлі протилежних сторін,
В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,

Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
Розенкранцом, не схильним страждать.

Світло-збурення вгаданих мрій
У цілунках не завжди зугарне -
Не слідкуй за менгіром надхмарним,
Над ордою, що палить пирій.

Говори, говори прозапас,
Неважливо — розлого чи гарно.
Протилежне рятує від змов
І стихій некерованих мас.

Над мною схилившись, чекаєш звитяги
І витримки, й сили в новому бою, -
Не буду підносити білого стяга,
Якщо ненаситно тебе я люблю.
Знедавна спокою не маю щоночі
Від дотиків ніжних усміхнених уст, -
Голубиш, цілуєш і дивишся в очі,
Звільняючи звично від одягу бюст.
Спалахує пристрасть, палає без міри,
Горить, як в багаття підкладений хмиз, -
Кігтистими пальцями дряпаєш шкіру
І в шалі оргазму щосили кричиш...
19.09.26

 
Якби міг я спростувати
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
 
Карти викладем на стіл
Звороти долонь
І мені цікаві звісно
Твої жиголо
Тьмяні спогади гублять ціль
Повертають на манівці
Плутанина тонів і день і ніч
 
Все довершено уранці
Сплю із твого краю
Заблукаю у піратський
Банановий рай
Її роль просить лімузин
Оживляє екран німий
І судомніший подих минулого
 
Я посібник необхідних
Вистав і картин
Вірую що ти майбутне
Життя й смерть і сни
Кавалерія відчаю
При волоссі величної
І було їй тоді шістнадцять літ
 
З тобою все життя мов
Книга блюзових субот
Чи я визначусь . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Звільняючи пам’ять від клопотів сажі,
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.

Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
і щось незбагненне у тиші дзвінкій.

(2026)

 розмінний ендшпіль затяжний
 як раз осіння тема
 аж до прийдешньої зими
 зима цінує певність
 але наразі
 карнавал і задзеркальні ігри
 бринить варган дзвенить кімвал
 позліткові палітри
 мов будда а то чайний гриб
 чи птеродактиль десь-там
 дим понад голови юрби
 зринає тане терпне
 той час приблуда і нептах
 ідуть удвох на пиво
 у паралельних у світах
 де всяке ще можливо
 

Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
в тихий відгомін неба вслухувався,
як ця ніч йшла невпинними кроками.
І він знав, що у тій високості,
серед сяйва котроїсь із зір,
десь у ніжності дивної млості,
де є п’ята стихія ефір –
саме там її нинішній простір.
Його зваблював поклик нестямний:
та вуста її – присмак невинності,
і ще серце – той солод таємний.
Та гірчив йому час швидкоплинності,
бо він тут, вона ж ангел надземний.
Він кохав її серцебиття,
і як пахла, і як в сновидіннях
усміхалася, наче дитя.
Бо вона – його благословіння.
Бо без неї – без сенсу життя.
І тримала лиш сила тяжіння,
щоб не канути десь в небуття.

Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
— Чи ж отак вам дозволяють
говорити в школі? —
прискіпалися дві тітки
до Романа й Толі. —
Чи навчилися удома
отаке казати?
І що думають нещасні
ваші батько й мати?
— Нас виховують, як треба, —
не знітились хлопці, —
і батьки, і педагоги
на кожному кроці.
— Але ж зараз ми не в школі, —
розтлумачив Рома, —
і хвилин лиш за п’ятнадцять
будемо удома.

2018

Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.

Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Кущі, у яких причаївся шаман.

Та стежки давно заросли бур'янами,
Утрачений шлях загубився давно.
А шифри навіки покриті замками.
Проноситься тінь від німого кіно.

Даремний цей пошук нічого не вартий.
Він виснажить сили і випустить кров.
Покличе у космос непізнана вахта,
Яка похитнула твердині основ.

Ні, я не відмовлюсь від пошуків,певно.
Уже не злякає безодні оскал.
Уперті зусилля не будуть даремні.
Димить у долині пророк-аксакал.

8 березня 2026

У кістки, що вище лоба,
Б’ють талановиті духи
Заповідного етеру,
Залучивши потеруху
З тих, хто твердь хита небесну
Чи глибоке синє море
В час непевний, невід’ємний,
Як ритмічне справжнє горе
Всіх замерзлих декабристів,
Що вели сибірським трактом
Від бунтів і алармізму
У омріяний атрактор.

Темп повільний, рух недбалий —
Ховеркрафт нерукотворний
Повз рясні Волосожари
В передвічне, необорне.

Вже осінню пахнуть тумани,
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
Вологість лягає на плечі,
Неначе на скло конденсат, -
І клени лякливо лепечуть
Про те, що в калюжах стоять.
І мокнуть пожовклі стеблини,
І хмари вкривають блакить, -
І світ напівсонний віднині
Навкруг безпорадно лежить.
18.09.26

 атож до чого ми прийшли
 чого сягнули ми
 в пасивному замилуванні
 чи що рятує восени
 від безпробудної війни
 крізь плин
 і неможливості
 і нереальності так само
 від катехизму
 всіх марнот незламних
 до книги перемін
 до книги мертвих
 поміж тим
 коханці далебі кохаються
 пʼють пияки
 живе жиє живим
 і дехто навіть зводить плани
 та запасає сіль
 щоб куховарити
 назло усім
 на тлі небесних рифів
 кревних рим
 і вечорів
 мов із обсидіану
 

Ти моя спрага -
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...

Ти йдеш в осінню світлу казку ранку,
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.

Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
Навколо неї свято кольорів.

17.09.2026

Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивився,
У графу «національність», побачити щоби,
Що у нього «русскій», навіть світиться на лобі.
Про ватутіних усяких годі й говорити,
Усі вони Московії прокажені діти.
Ще про одного героя хотів би згадати.
Його «славним українцем» прийнято вважати
Було в часи при Союзі. Пам‘ятник в столиці,
Де він конем Україну «визволяти» мчиться,
Вулиці в містах і селах - «пам‘яті» багато,
Хоч не варто українцем його називати.
Адже «щорсів» в Україні ніколи не було.
Таких прізвищ в Україні ніколи й не чули.
Батько десь із Білорусі до Сновська прибився.
Саме там отой Микола в нього й народився.
Чи бачив себе українцем – не варто й гадати,
Бо російською умів він тільки розмовляти.
Скінчив початкову школу, в фельдшери подався,
Мабуть, людей лікувати згодом сподівався.
Та тут війна почалася світова, кривава.
Щорс подався добровільно на військову справу.
«Царю-батюшкі й отєчєству» подався служити.
За війну устиг сухоти собі заробити
І у званні підпоручик з армії звільнився.
Незабаром у Поволжі чомусь опинився.
У поглядах до есерів спершу дослухався,
Потім із більшовиками надовго зв‘язався.
Аж до смерті. Бо живими ті не відпускали
Того, кого в свої лави вони запопали.
Коли німці з України москалів прогнали,
Більшовики на кордоні збиратися стали.
У отій «нейтральній смузі» вздовж всього кордону
Збиралися більшовицькі криваві загони,
Щоб, як виникне нагода, одразу ж напасти,
Україну в свої кігті бігом запопасти.
Щоби якось «українськість» загонам надати,
Українськими їх стали вони називати,
Хоча там тих українців майже і не знати,
Москалів, китайців всяких стали набирати
Та казахів, що в краях тих тоді працювали.
От вони те «українське» військо і складали.
Формуванням тих загонів Щорс тоді й зайнявся.
А ще у «кохання чари» Микола попався.
Зустрів «свою половину» - красунечку Фруму,
Що в чекістах працювала. Хто би то подумав,
Що така була жорстока: і «контру» хапала,
І сама її судила, і сама стріляла.
Не дивилась – чоловіки то, жінки чи діти?
У потилицю їм кулю запросто пустити.
Тож, поки Щорс збирав військо й з жінкою кохався,
Уже зовсім незабаром й наступ розпочався.
Революція у німців саме відбулася
І вся армія німецька назад подалася.
Більшовики про угоди усякі забули,
Наче й слово не давали, про нього й не чули.
Хлинула орда одразу край знов воювати.
Нема кому в Україні землю захищати.
Чубились поміж собою, хто патріот більший.
А від того Україні було тільки гірше.
Щорс уже командир полку Богунського. Скоро
Над військами українців вони взяли гору
Та і Київ захопили. Щорсу ж комендантом
У столиці незабаром удалося стати.
Ненадовго. Українське військо наступало.
Скоро на шляху на Київ і Бердичів взяло.
Довелося українців звідти вибивати,
А Щорсу безпосередньо всім тим керувати.
А тим часом отаманів кругом розвелося
І Григор’єву повстання підняти вдалося.
Не схотів з більшовиками більше справу мати.
Скільки сили потратили, щоб те подолати.
Уже сили набралося більшовицьке військо.
Вже, здавалось перемога їхня зовсім близько.
Гратися у «українськість» можна й перестати,
Ненадійних командирів теж скоріш прибрати.
Бо знайдеться ще «григор’єв» та поверне зброю
Проти москалів. Як бути із бідою тою?
Тож і узялись «шерстити» тих, хто ненадійний,
Більшовицькій не скорявся жорсткій дисципліні.
І не тільки в Україні. Думенко, Миронов,
Що вели до перемоги не якісь загони –
Цілі армії. Одначе, чимось провинились
Й, навіть пам‘яті по тому від них не лишилось.
Те ж сталося і з Боженком – таращанським «батьком».
Вівся зовсім незалежно та вмів воювати.
Загризся з більшовиками, бо дружину вбили.
Вони його незабаром взяли й отруїли.
Сталінське «нема людини – то проблем немає»
Тоді між більшовиками уже процвітає.
Так і з Щорсом поступили. Як він не старався,
Як не служив – ненадійним все одно зостався.
В дев‘ятнадцятому в серпні. Вже кінчалось літо
Довелось Миколі, врешті смерть свою зустріти.
На Житомирщині бились вони й галичани.
Для більшовиків складався той бій непогано.
Кулеметники, щоправда, дуже заважали.
Як піднімешся в атаку, одразу вражали.
Щорс спостерігав в бінокль за діями тими.
І тут кулю в потилицю зненацька отримав.
«Свої» були біля нього. Хтось і постарався.
В тридцять сьомому у тому Дубовий зізнався,
Що був тоді біля Щорса, заступник у нього.
Та в ЕнКаВееС сказати можна і не того.
Треба за щось розстріляти, тож привід шукали,
А для цього дні і ночі його катували.
Тож у тому він й зізнався. Хоч вбив зовсім інший,
Що крутився біля Щорса. Не гонор свій тішив,
А виконував лиш вирок тоді Реввійськради.
Боялися, щоби Щорс їх раптово не зрадив.
Він, мабуть і не збирався – перестрахувались,
Щоб, не дай Боже, нічого надалі не сталось.
«Мавр виконав свою справу», то можна прибрати.
Революція «дітей» так вже звикла зжирати.
То вже з мертвого пізніше героя зліпили.
Та більшовики, звичайно так завжди робили.
При Сталіну усіх майже, що їх захищали
В громадянську, шельмували та і розстріляли.
Звісно, їх тепер не можна було прославляти.
Але ж треба було комусь «героя» чіпляти.
Отож мертвих і згадали – чого їм «пришити».
Із них тоді і взялися героїв робити.
І Щорсові, і Чапаю тому і вдалося
Стать «героями», бо інших просто не знайшлося.
Мертві вже не заговорять і не скажуть правди,
Тож більшовики героїв з них й робили радо.
А хто вижив? Будьоний зоставсь й Ворошилов,
Бо були тупі і вірно Сталіну служили.

Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.

Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
І чим він мене так зворушив?

У ньому уперше Тебе я зустрів.
Раптово збагнув, що Ти – Доля…
Не склалось… Та збурює вал почуттів
Побачення нашого колір…

17.09.2026

Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...

Відлунням хоч один рядок бодай
Озветься й стане до душі дотичним...
І наші ночі зоряно-космічні,
І подорожі аж за небокрай,
Хоча для тебе мріяти - не звично,
Згадай!

Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.

Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Хтось плекає білий виноград.

Подивись на обрій, подивися
У розгулі злоби і війни
І звернися до мелодій висі
У відлунні давньої вини.

Хай несе дитя, немов Мадонна,
Жінка у великій чистоті.
І любов безмежна і бездонна
Колихає хмари в доброті.

8 березня 2026

хто бачив світ, примружуючи очі,
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.

давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.

хто чув стару мольфарку серед лісу,
яка кахикала на вікові дуби,
той відрізнятиме смереку від заліза,
з розгону видершись на кам’яні стовпи.

давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.

хто взнав життя, читаючи газету,
що пестила в рядках прадавнє зло,
той точно встигне втрапить до клозету,
знайшовши врешті першоджерело.

давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.

Втекти б звідсіль від обстрілів щоденних,
Втекти б скоріш і не іти назад
У ці місця здавен благословенні
Громами безкінечних канонад.
Податися б кудись і пережити
Біду поодаль в тиші та теплі,
А не страхатися несамовито
Тут стогонів стражденної землі.
Від мук і криків хочеться прибитись
До війнам непокірних берегів, -
Пізнати і відчути ваговитість
Мені призначених Всевишнім днів.
Але я переборюю бажання
Тобі, Вкраїно, зрадити тому,
Що у світи оті благоуханні
Без тебе йти ніколи не візьмусь...
17.09.26

 заманулося приблуді
 прогулятися між люди
 чи змінилося щось раптом
 інший тренд аспект
 чи фактор
 хто просунувся на моді
 хто зашився на городі
 хто просвітлення зазнавши
 всім усім довів знай наших
 бо ж цікаво безперечно
 аж ніяк іще не вечір
 ще знаходяться слова
 ще уява ожива
 спогади із відчуттями
 повертаються до тями
 й незавершені ґештальти
 жартом не угамувати
 тож зібравшись зі своїми
 сподіваннями благими
 йде оце приблуда в люди
 прогулятись (далі буде)
 

Спека безглузда розпечене місто тримає в лещатах.
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.

Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченний,
Людські життя, як пісок, просіває, відверто байдужий.
Злети й падіння підданців — для часу — рутина щоденна,
Силу його нищівну ще ніхто і ніколи не здужав.

Хто він для кожного з нас і якої подоби набуде?
Роль на сьогодні яку обере? Чи утіху чи кару?
Спека нестерпна прозоро про пекло нагадує людям.

Жаром палає і тіло, і розум, усякий — нездара.
Мрії — даремні, реальність — жорстока, спадає полуда.
Марень тумани, думки невідступні, безжалісність згарищ…

2026

А вересень, мов злодій,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
здійнявсь над озерцем.

І з виглядом невинним
все звідти озирав.
Про те, що буде зимно,
не мав казати прав.

Сам не зривав листочки
і не жбурляв до ніг.
Снував усюди мовчки
і нічичирк про сніг.

А літу не до тями
підступності момент,
ганя, безпечне, гами,
склада дивертисмент...

2013, серпень

Дубова карета та пара волів —
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?

Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
Як станем кульгати в палітрах білил?

Чи будуть у горах чекати боги
На тих, хто внизу, хто живе без нудьги —
В креветках, у сріблі між збурених кіз,
В каретах, тамуючи надлишки сліз?

                  І
Закони – альфа і омеґа
конституційності, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про барdак.
Та не сміємося наразі,
бо наші буки та ази:
гучні сирени, грім грози,
мінливі о́брази, обра́зи,
заплакані іконостаси,
мироточиві образи́.
Міняє лиця мімікрія,
оглянешся на ці події, –
чого у світі не було!
І скільки ще чого не буде
за дорогу́ дорогу в люди,
яку будують нам на зло.

                  ІІ
Усі претензії до влади,
до опозиції, до Ради,
а от маленький бонапарт
не винен, що веде назад
і узаконює проекти,
властиві часу есесер...
за оприлюднені сюжети,
що нібито чужі, поети
відповідатимуть тепер.
А за украдені бюджети,
а за війну – чия вина?
Ой! Розхитаємо човна,
в якому сидимо із чортом,
якому треба, – «цап-царап»
усе підряд... і патріоти
із європейського болота
не відають, що cе каcап.

                  ІІІ
Керують нами дилетанти,
у головах яких пітьма,
тому і горе від ума,
і нікому іти за ґрати...
............................
та цур їм, є у нас таланти
і дітям нашим, зокрема,
не аплодують задарма,
буває... є кого вітати.
Вітаю ШІ... за плагіати
статті каральної нема.

09.2026

Нашіптує безсоння повсякчас
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.

Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
гарячі, наче кава в філіжанці.

Воліла б знову в поглядах твоїх
вбачати сяєво люмінесценцій
і огортати у солодкий гріх
хмільним блаженством випещене серце.

Щоб за вікном хуртеча замела
шляхи, що нас роз'єднують даремно,
на органзовій плахті два крила
перепліталися благословенно.

Щоб доля поєднала на віки́,
наврочила нам чудеса чаклунка,
а ти торкався ніжної руки,
жадання розчинявши в поцілунках.

Ліричної мелодії струна
не обірвала звуки на півслові,
та пестила нас хвиля чарівна
у бірюзовім озері любові.

Вночі я марила твоїм ім'ям,
а ти спивав із губ моїх чар-зілля
і дякував Всевишнім небесам
за трепетне: «Люблю до божевілля!»

16.09.2026р

Безкрила осінь, безвиїзна осінь.
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осінь. Війни буревій.
Тварини снують - розпущене стадо.
Бої не стихають. Бахкають гради.
У цій катастрофі мордують дітей.
Олешки голосять: не треба смертей.

Відрахунок ведеться на долі секунди.
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.

Щось повинно відбутися. Маятник грізно
Колихає хвилини, немовби арбітр.
І майбутнє вривається в латах залізних
В пориванні до центру неназваних битв.
А навколо процесії парії слізно
Просять час зупинити. Неспинний цей біг.

Ніби Первісний Вибух відбутися має
Чи страшний катаклізм із запилених книг.
Ми ввірвемося в сніг чи цвітіння розмаю.
Так хвилюємось ми. Головою поник
Наш пророк сивочолий стражденного краю,
Та лунає із далі прийдешнього рик.

7 березня 2026

Вранці середи, 16 вересня, російський дрон влучив у пасажирський потяг №122 «Київ — Миколаїв». Завдяки завчасному попередженню встигли евакуювати пасажирів. На місці влучання спалахнула пожежа…

Тривожних новин безмежжя,
аж кругом іде голова…
На місці влучання пожежа -
потяг 122.

Вагон у вогні палає…
Людей - не залякати!
Чекає на них Миколаїв.
Стоїть на пероні мати…

2026 рік

Яблуня з червоними плодами золотіє під моїм вікном.
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.

Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони нам необхідні нині],
поможи їх втримати в руці.

Кажеш, Боже, десь лунають сміхи виборених в смутку голосів.
В простори, призначені для втіхи,
[навіть в ті, в яких радіють тихо]
лихо хтось спрямовано впустив.

Яблуню з червоними плодами пестить осені повітря золоте.
Важко, Боже, серце наче камінь
[з гострими повсюдними краями],
дай терпіння подолати це.

вересень 2026 року

Мій війною утомлений слух знов налякано ловить
Монотонне дзижчання "шахеда" в загуслій пітьмі.
Його тінь смертоносна несеться вздовж схилів Дніпрових,
Маневруючи звично, а іноді лиш по прямій.
А за мить мій напружений слух чує радісно тишу
І тремтливі уста раз по раз шепотять: "Повезло..."
Та надалі ніяк хвилювання мене не облише
За людей, до яких нагла смерть увірветься в житло.
16.09.26

1
Знайомі скрипалі —
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
розливши кухоль горя.

Знайомі скрипалі —
квартет —
звичайні буцім люди,
а з кожним серцем тет-а-тет
до пломеню й остуди.

2
Душа у скрипки й скрипаля
одна на двох, напевне.
І те, що тішить, звеселя,
сумне і потаємне —
все навпіл ділиться, на двох,
в сльозах розчарування
і в ореолі перемог.
Не знати їм прощання:
завжди удвох, де все на двох,
їм небо ближче, ближче й Бог.

2012, грудень

 
шуз у тебе оксамитний
черевики знамениті
згляд немов наркотá
& швидкий твій фрік-джайв, ха
стукаю, не чуєш? у твоє вікно
стукаю, не чуєш? у твої двері, ов
стукаю, не чуєш? у бруді вуличним
ей
поможи, бо
не чужий, ні
поможи, бо
не чужий, ні
поможи, бо
не чужий, ні
стукаю, не чуєш? люд безвинно спить
стукаю, не чуєш? а скрізь ліхтарний світ
стукаю, не чуєш? кинь мені ключі
гаразд?
чуєш бій у мідні дзвони
чуєш поспів про любов &
я молюся, на межі
як прорватися? поможи
і скрадаюся, бо тебе узяти б
і гарчу, бо стопи все пласкіш
завиваю, біля тебе у провулку
вже отут я, у твому місті й сам