Гайда у сад! Вже пролягли сліди
Поміж дерев, де яблуні і груші.
А трави скраю — найщиріші душі,
Що зачекались нашої ходи.

Ідем, ідем! Скоріше навпростець!
Вже квіти почали свої розмови.
І на билині коник - стрибунець
На щастя роздає усім підкови.

Підхопить вітер хмари голубі,
Що хвилями були насправді.
Чи то мені здається, чи й тобі,
Що сонце пропливає в дирижаблі?

Гайда хутчіш! Десь відшукаєм тінь
І краплі росяні на павутинні.
Я показати сад тобі хотів.
А літо нам несе свої гостинці.

Соняхи — галактики зірки.
І планети синьої дзвеніння.
Швидко пробіжать оці роки,
Через покоління — покоління.

В очі заглядає вітровій.
Соняхи стоять собі на сонці.
Тихо проминає потяг мій —
Я в вагоні, світ увесь в віконці.

Пише дощ рясний верлібр жури на листі.
І калюж дзеркала сиві, бо розбиті.
Загубилось небо знов у крапель дзвонах.
Біжимо кудись із літом в перегонах.
Тягнемо гріхи свої, немов мурахи.
Чорно – білий ранок грає нами в шахи.
Хижаки – думки полюють на байдужих.
Креслить час, як сіра тінь, слабких, недужих.
День складає в пазли долі та дороги.
Дощ, як гість незваний, не до речі трохи.

25.08.2026

Горобець на ринві —
Новомодний франт,
Випрямив аж спину —
Зав'яжи лиш бант.

В небі хмар куделі.
Перший жнив укіс.
Горизонти стелить
По-під небом ліс.

Вже й у ріст людини
Соняхів ряди.
І озера сині
Повнії води.

Дочекались діти
Сонця на землі.
Будемо радіти,
Коли є малі.

І. МЕСОПОТАМІЯ

Хто колись тримав у руках і листав сторінки чудової книжки "НА РІКАХ ВАВІЛОНУ",
той впізнає ритми і дух давнього шумеро-аккадського епосу...
"Прахом уста земель не вкрив би..."
(З давніх текстів Стародавнього Шумеру)

***

ПІСНІ ВАВІЛОНСЬКОГО САДУ.

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі
на три з’яви в дусі шумеро-аккадського епосу)


ДІЙОВІ ОСОБИ:
Навуходоносор II – цар Вавілона, великий будівничий і полководець.
Амітіс (Семіраміда) – його дружина, мідійська царівна, донька гірського царя Кіаксара.
Жрець-уму – верховний жрець храму Мардука, зікурату Есагіли.
Хор вавілонських жерців та будівничих — голос волі царя та праці міста.


ЗАСПІВ. МОЛИТВА ПІДНЯТИХ РУК
Голос Жерця-уму, що стоїть на вершині зікурату Есагіла, вежі Етемена́нкі. Звучать важкі удари великих мідних гонгів. Хор вітає богів і закладає фундамент історії.

Жрець:
Про Вавілон, що піднявся до зір, я співаю!
Про Навуходоносо́ра, царя чотирьох сторін світу,
Що приборкав народи і висушив сльози пустелі.
Слухайте, небеса небес, слухай, райська земле Еде́ну!
Як камінь зустрівся зі смолою і став горою,
Як кохання володаря перетворило глину на рай для цариці.

Хор:
О Марду́ку, владико золотого престолу!
О Ма́мі, праматір, що виліпила серце людини!
Почуйте Пісню про Сад, що піднявся над часом,
Почуйте про Амітіс, мідійську зозулю в гніздечку із цегли!

З’ЯВА І. ТУГА МІДІЙСЬКОЇ ПТАХИ
Внутрішні покої Південного палацу. Стіни з синьої глазурі. Амітіс сидить біля вікна, крізь яке дихає спекою пустельний вітер. Вона тужить за прохолодою гір.

Амітіс:
Мій батько залишив мене в царстві сухого піску,
Де сонце Шамаша випалює очі та душі.
Вавілон твій величний, мій царю, та серце моє помирає.
Я задихаюся в цьому пилу, я прагну зелених дерев батьківщини,
Де туман обіймає стрункі кипариси і плачуть гірські джерела…

Якщо я помру тут – моя кров стане пилом під твоїми ногами.

Навуходоносор:
Облиш свої сльози, Іштар мого серця!
Я – цар, перед яким тремтять гори Лівану!
Якщо немає тут гір – я підніму їх із праху.
Якщо немає прохолоди – я змушу Євфрат текти до неба.
Тисячі рабів закладуть фундамент із каменю і свинцю,
Смола-асфальт триматиме землю, щоб ти усміхнулась!


З’ЯВА ІІ. ТАНЕЦЬ ПІД ЗОРЯМИ БОГА СІНА
Найвища тераса Садів Семіраміди. Ночі в зорях Бога Місяця-Сіна. Шелестять молоді кедри й мирти. Чути безперервний ритмічний скрип помп, що підіймають воду крізь порожнисті колони.

Навуходоносор:
Там, у підземеллях, раби обертають колеса,
Шкіряні черпаки п’ють холодну кров річки Е́а.
Вода підіймається вгору, мов соки дерев живоплодних,
Танцюй для мене, Амітіс, ти – моя світла Інанна!

(Амітіс танцює під удари тимпанів, скидаючи прозорі ассирійські шати. Браслети на ногах дзвенять у лад із водою. Сцена переходить у любощі на леопардових шкурах).

Хор (за кулісами, вуркотливим, сакральним речитативом):
Земля поєдналась із небом, волога упала на камінь!
Велика Мамі стоїть над їхнім царським ложем!
Вона бере червону глину Вавілона, вона бере кров богів-Аннунаків,
Вона вплітає життя у лоно цариці Амітіс.
Буде спадкоємець престолу! Буде благословенний Сад!

З’ЯВА ІІІ: Падіння завіси – подяка Мамі
Внутрішнє святилище храму Богині-Матері Ма́мі. Амітіс, уже в тяжбі, тримає в руках золоту чашу з жертовним фініковим вином та плодами граната. Поруч стоїть Навуходоносор у парадному царському вбранні.

Амітіс:
О Мамі, Нінту́, праматір усього живого!
Ти, що оберігаєш жінку в часи її мук і тривоги.
Твоя рука торкнулася мене в тіні зелених терас,
Коли мій цар дарував мені свою ласку і ніжність.
Прийми це вино, солодке, як мед із плодів Еде́ну,
Прийми ці гранати – символ твого вічного лона.
Захисти дитя, що б’ється під моїм серцем,
Як цей Сад захищає мене від палючого сонця-Шамаша!

Навуходоносор:
Я, Навуходоносо́р, пастир, що доглядає твій люд,
Схиляю свою корону перед вівтарем твоїм, Ма́мі.
За те, що дала моїй цариці радість плоду і силу,
Я прикрашу твій храм чистим золотом із далеких земель.

Нехай наш рід триває, доки стоять ці кам’яні гори!

ЕПІЛОГ. В тіні Еде́ну
Минули роки. Навуходоносор і Амітіс – літні, величні володарі, сидять на тій самій терасі. Сад став густим, дерева закрили небо. Звучить філософська, заспокійлива мелодія ліри.

Амітіс:
Наші тіла слабшають, мій царю. Земний час стікає, як вода крізь колони.
Що лишиться від нас, коли боги заберуть наш подих?

Навуходоносор:
Сад цей як подих кохання залишиться жити,
І спів ранковий мідійської птахи знов сонце розбудить.
Вдвох, як і жили, кохана, підемо з тобою у Вічність.
В зеленотрав’я Едену, де смерті немає.
Будемо там, як раніше – удвох молодими,
і ти, моя світла Інанно, станцюєш у зорях для мене.

Хор (Фінальний акорд):
Вони заснули, але Сад їхній не вмирає.

…Кожен шелест листя – це поцілунок Навуходоносо́ра.
Кожна крапля води – це сльоза радості Амітіс.
Слава царю! Слава Голубці-цариці!
Слава богам Вавілона вовіки!
***

«ШАММУРАМАТ – ГОЛУБКА НА НЕБІ»

Цю пісню співають дівчата-пряхи та каменярі на берегах Євфрату, дивлячись на зелені тераси, що височіють над містом «Божих Врат»-«БАБ-ІЛІ» (Вавілоном).

(Ритмічний, розспівний речитатив у дусі шумеро-аккадського епосу під акомпанемент одинарних ударів тимпанів):

Хто це підіймається над стінами палацу, мов ранковий туман?
Це не хмара бога Адада, це не дим від жертовних багать Мардука.
То мідійська птаха кружляє на вершині кам’яних гір,
То Амітіс танцює для нашого пастиря-царя.

Приспів:
О Шаммурамат! Семірамідо, голубице наша!
Ти прилетіла з північних скель, де плачуть ліси.
Твої крила прозорі, твої очі – чистий лазурит.
Семірамідо, ти принесла прохолоду в наше випалене місто!

Цар Навуходоносо́р підкорив царів і розбив щити ворогів,
Але Шаммурамат підкорила серце самого царя.
Задля неї раби носять камінь, задля неї свинець тримає землю,
Задля неї ріка Євфрат тече вгору, наче жива кров.
Дивіться, як білі голуби летять до її рук,
Вони звуть її своєю сестрою, вони вчать її літати над Вавілоном.

Нехай стоять ці Сади, доки світить бог місяця Сін,
Слава Семіраміді, що перетворила пустелю на райський Еден.
***

Далі буде.

 не тривожить і не бентежить
 мовби необережний зачин
 що здавалось твоїм і авжеж-бо
 паралельно було нічиїм
 при обставинах темних і грізних
 на задвірках великих подій
 у нон-стопі глобальної кризи
 крижанім вітровії нуднім
 убивати бути убитим
 замовкати ставати німим
 не боятися і не просити
 уникати неправедних рим
 відчуття сповідати посутніш
 що надійніше за відчуття?
 позабути збіговиська людні
 бо немає до них вороття
 

ти — таємниця скритна
ти — неба даль блакитна
ти — снігопад у квітні
ти — теплі ночі літні
ти — сонячний промінчик
ти — в бархаті камінчик
ти — усмішки дитячі
ти — сум-сльоза невдачі
ти — делікатний дотик
ти — від садів щедроти
ти — все що у розмаї
всесвіт мій безкраїй —
любов

До осені от-от...Чекають Перешори,
Смакуючи красу останніх літніх днів.
Давно там Чикаленко - меценат ходив,
І літо теж щезало світлом метеора.

Там дихав степ, вклонялися фортуни зорі,
Журливо серпень, ніби вечір тихо млів.
До осені от-от...Чекають Перешори,
Смакуючи красу останніх літнів днів.

Виспівують вільшанки тужно та прозоро,
А літо залишає тисячі скарбів,
Наповнило теплом душі живий архів.
І свіжістю пахтять нічні земні простори.
До осені от-от...Чекають Перешори.

Появляється холод смеркання
І втішається горем чужим, -
Дай же руку мені на прощання,
Або правду у вічі скажи.
Пролетіла нечувано швидко
Неповторна пора теплих див, -
Вже усмішок на лицях не видко
І звучить невеселий мотив.
Поглядаю з надією в очі,
Хоча гіркість укрила уста, -
Зла бажати тобі я не хочу,
Час розставить усе по місцях.
Облітають листочки останні
І зникають жіночі сліди, -
У душі залишилось кохання
Ні на мить, ні на день - назавжди...
22.08.26

Дешеве срібло висне із дахів,
Важливе щось промовити нам хоче.
Це витвори прихованих гріхів,
Які прийдуть нечутно серед ночі.

Прозорий страх, розкаяння і блуд,
Прозора пристрасть бачиться узимку.
Вони впадуть на зледенілий брук.
І піде Блум в майбутнє на обжинки.

Прозорі сором, роздуми, гріхи,
Прозорий час, напівпрозорий простір.
Нап'ємося з прозорої ріки,
Аж поки жрець нам не промовить: "Пробі!"

20 лютого 2026

День заплющив очі
Й ліг відпочивати,
Руку простяг Ночі
Вечір так галантно.

А та заходилась
Зорі рахувати,
З ліку бідна збилась,
Стільки їх багато.

Місяця спитала,
Той знати повинен.
Зібравшись з думками,
Він так відповів їй:

-Сказати не вдасться,
Нема в тім потреби,
Зичу стільки щастя,
Скільки зір на Небі.

2016 р.

Позникали сни тривожні,
В тиші мліє літня ніч, -
Височіє місяць можний
І сіяє увсебіч.
Час іде, але не спиться,
Через поблиски ясні, -
За зірницею зірниця,
Мов, підморгує мені.
Загадково, таємничо
Серце б'ється будь за чим,
А тут зорі в гості кличуть
Знову сяянням німим.
Покидати дім не можна,
Бо в оцю коротку ніч
Їх пильнує місяць можний,
Височіючи опріч...
25.08.26

 національна незалежність
 народні танці рідний спів
 ще поки на правобережжі
 живеш одвертий всім усім
 природна мов буденна річ
 на місці вірнім і почеснім
 у радощах або журбі
 цей спіх автівок і причепів
 на тлі полів у світлі злотім
 зернá яке зійшло для жнив
 під небом лагідно безоднім
 що ллється мовою без слів
 подібне знайдеш і на сході
 поміж калин і соловʼїв
 та мусиш бути наготові
 у незалежності своїй
 

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.

"Матуся" іспанською буде "mamita"...
З Тобою так хочеться поговорити!
Закреслити відчай, хворобу, розлуку
Та поцілувати Твою ніжну руку.

У тиші глухій я плачу долі мито.
"Матуся" іспанською буде "mamita".
Від згубного сну я повільно відходжу...
Розплющую очі... І сльози... О, Боже!

Сюжет серіалу стирається вітром.
Іспанською мовою пишуться титри.
"Матуся" іспанською буде "mamita" -
Шепоче світанок, жалобою вкритий.

Ти снилась мені, безпорадна і хвора,
І навіть надія лунала мінором.
Прокинувся. Більше не маю сил жити.
"Матуся" іспанською буде "mamita".

Все за звичаєм у Феодосії,
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.

Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
Хоч божився шайтан,
Що він «русскій Іван»,
Та шайтану хана в Дагестані.

Мафіозі тамтешні у Ржищеві
Все накручують ставки завищені.
Хоч крути, хоч верти,
А по ставці плати,
Бо інакше не жити у Ржищеві.

Шимпанзючка із Феофанії
Опинилась в поганій компанії.
Три бандити – койот,
Оцелот і єнот
Верховодять у Феофанії.

До салуну у центрі Харбіна
Учащають старі хунвейбіни.
Заснував той салун
Ніби Мао Цзедун –
Поважають його у Харбіні.

Ніщо не є важливішим за кокон! -
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...

Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну
Не додає ні величі, ні вдачі

Лякливим лялечкам капустяних біланів
Яким ранковий промінь зуби шкірить -
Pteromalus puparum* між каштанів -
Ось мабуть те, щоб в інше, краще вірить.

Про що розмови в нас? Про часовиння
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною
Під гучний гуркіт землетрусу
Любові.
Так правду не збагнеш без істини, —
З’єднати дві частини цілого, —
Можливо, якщо світ чорнилами
Торкається паперу білого.
Він пише, пише їй освідчення,
Несамовитий дух охоплений
Вогнем, віддавши все служінню
Любові — пізнанню, як істині.

17.08.2026

Не заганяй себе у кут
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.

Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
гризот натомість і печалі.

Не множ ні попелу, ні сліз.
У справі розпач — не порадник.
Не допоможе, звісно, й злість.
А сумнів — то відомий зрадник.

Хоч скільки трапиться дверей,
зачинених перед тобою,
бодай одні, як той борей,
відчиниш волею самою.

2018, грудень

То дощ холодний, то нервовий сніг.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.

Природа іспит приготує нам.
Слабким не місце в цьому Колізеї.
Її шляхи нагадують бедлам.
Спочинемо із бивнем у музеї.
Помолимося сніговим богам.
Зими жорстокість, ніби лють Вандеї.

20 лютого 2026

Металися бурі, згори гримкотіло,
Ще голод додався до різних всіх бід,
Але не розпалася ти, не зотліла,
Не зникла, як спалах комети чи слід.
Ти глибоко дуже пустила коріння
І стала сильніше давно від трави, -
Найкраща країна, - моя Україно,
Заради свободи і правди живи.
Радієм багато, сумуєм чимало
І віримо в щастя своє будь-коли, -
Тебе, Україно, в піснях уславляли,
Повік боронити тебе присягли.
Відважно стерпіла страждання і болі,
Щоби досягнути високих орбіт, -
Змужніла в боях за повагу та волю,
Дивуй і надалі звитягами світ.
24.08.26

 
Трава волоссям, а ти левиця на осонні
Неспокій твій, уста зволожиш язиком
Вино ллючи, твій згляд зустрів мій, сяючи
Твого лиця торкаюсь пальцем, знаючи
 
Для мене ти – Вода, яка танцює
 
 
✴
 
О леді, ти – Вода, яка танцює
 
Осінні листя, у тім огні, де ми лягли
Горять на попіл, так само, дні оце мої
Все відчуття, все твої очі, сяючі
Години пам’ятні, земля, сіль, квіти, линучі
 
О, прощавай, Вода, яка танцює
 
 
 
 
 
 
 
 

 на що мені сумнівних істин
 проблем закреслено потреб
 я радше обираю відстань
 і незавершений портрет
 кидаючи в простий горнець
 відомі всім інгредієнти
 додам іще насамкінець
 дещицю прянощів секретних
 моє життя щось типу хобі
 можливо навіть уві сні
 ношу який завгодно одяг
 й пишу про це чому би ні
 

Чи ми трипільці, чи скіфи, сармати…
Йдемо вперед попри війни і втрати…
Ми - українці, від славних - нащадки
І за плечима про давніх є згадки -

Не клич в минуле, знання - настанови
Як жити далі і жити знову,
Як не творити для себе кумирів,
Престолів тлінних в життєвім вирі,

Як боронити народу здобутки,
Щоб жити довго і незабутньо.
В генах записаний шлях у майбутнє,
В кожного - інший і самобутній.

Кожен є ланкою спільного духу,
Є ухилянти і є відчайдухи.
Все як у Світі - є темрява й світло,
І півтонів чарівних розмаїття)

В музиці, слові у рухах і фарбах,
У сході сонця й воєнних загравах,
Посеред бою, морозу й дощу,
Щоб не спинився наш рід і не вщух…

Не обминути, не переступити -
З часом ввібрати все і пережити…
Так люд продовжує рух ланцюжками
Не у минуле - вперед за віками…

Героїне мого роману!
Незабаром - глуха зима.
Усвідомлюю: ти - омана,
Розумію: тебе нема.

А проте, відчуваю ніжний,
Теплий дотик твоїх долонь.
Вже у віці моїм "колишні"
Не розпалять палкий вогонь.

Неозвучених слів обійстя
Вже давно, мов провалля рим.
Ну а мрія мені: "Не бійся!
Залишайся завжди сліпим!"

Знову лізуть у душу люди,
Телефонний дзвінок: "Алло!"
Розумію: тебе не буде...
Та ніколи і не було!

Не чекає мене на розі
Дивна зустріч. Мовчить кларнет.
В сірий світ, що живе у прозі,
Необачно прийшов поет.

Літні спогади - вже не друзі.
Друзі - тільки рядки сумні.
Я - заручник своїх ілюзій!
Може, й смішно... А, може, й ні.

Але іншим я вже не стану!
Хай дорога моя - крута,
Героїні мого роману
Я в нікуди пишу листа.

І на відповідь не чекаю -
Повертається лист назад.
Тиха музика небокраю -
Нескінченний мінорний лад.

О, натхненна моя омано!
Правду болісну не прийму:
Непотрібні мої романи,
Їх читати нема кому.

Компромісів мені не треба
Та вразливого укриття.
Так і буду лише про тебе
Тихо мріяти все життя.

Я купляю в атебе
Плавлений сирок-
І тому я точно знаю:
З ним все буде ок!

Не купляю я сирки
Десь поза атебе,
Бо всюди хочуть наї.. обдурити
І мене, й тебе!

Справжню "Дружбу" я куплю,
А не суррогат!
Таку саму, як купляв
Ще сорок літ назад!

Зроблю з "Дружби" бутерброд,
Зверху - часничок!
Добре, що в цім світі є
Плавлений сирок!

Московіти завжди були нахабні й підступні.
Як не збрешуть, то і кроку, напевно не ступлять.
Хоч що хоч наобіцяють та будуть клянутись.
І ножа у спину встромлять, варто відвернутись
І вони такими були, мабуть ще одвіку.
Давні літописні зводи тому гарні свідки.
Погортаєш та й побачиш: скільки раз бувало,
Що вони слово давали, але не тримали.
Підло й ницо поступали із тим, хто їм вірив.
Бо у підлості й нахабстві для них нема міри.
Щоб далеко не ходити, хочу розказати,
Як підступно москалі ті вміли поступати…
Неспокійно в Орді було, знов хани зчепились,
За правління над ордою серед степу бились.
Хан Улу-Мухммед з ордою битву ту програли
І тепер в ліси на захід мерщій утікали.
Ускочили у Верховські у землі ордою,
Що були чи під Москвою, чи то під Литвою.
Москва ближче. Хан став князя Василя прохати,
Щоб дозволив перебути та перечекати,
Поки хан збере знов сили, щоб стати до бою.
Бо ж прийшов в Верховські землі з малою ордою.
Молодий князь Василь Другий і не одну днину
Думав, бо ж Улу-Мухммеду був добряче винен.
Коли п‘ять років до того хан ще був у силі,
То віддав ярлик великий отому Василю.
Хоча міг і його дядьку Юрію віддати,
Бо той теж в Орду приїхав за ярлик прохати.
Ще й мав більше на те право. Бо ж, згідно порядку,
На престолі мав сидіти тоді саме дядько.
Князь подумав, з боярами теж мав раду довгу
Та і вирішив, урешті прихистити того.
Виділив йому кочів‘я під містом Бельовом.
Ще й договір підписали, дали чесне слово,
Що один одному шкоди не будуть робити,
Поки буде хан з ордою в цих землях сидіти.
Хан шатро своє над річку Бельову поставив,
Сюди кожен, хто за нього, коня свого правив.
Щоби воїни без діла його не сиділи,
Кілька раз в литовські землі у набіг ходили.
Взяли здобич чималеньку… Та ж сил небагато,
Щоби можна було знову у степ вирушати.
А зима вже на порозі. Чого у степ пхати?
Зібрався хан із ордою отут зимувати.
Весь свій табір вони тином городити стали.
Поміж тином вони снігу добре втрамбували.
Полили його водою. Вали вийшли гарні.
Ворогам на такі здертись – то робота марна.
Зготувалися, щоб можна було зимувати,
А не десь посеред степу з голоду вмирати.
А московські доброхоти князю шепотіли,
Що ті кляті бусурмани під боком засіли.
Від них можна серед зими всякого чекати.
Треба їх, мовляв, негайно у степи прогнати.
А заодно й поживитись, бо ж москалі знали,
Що добра в Литві татари багато набрали.
Не встигла орда вмоститись, посланці припхали,
Щоби хан в степ забирався, вимагати стали.
А куди? В степу чи голод орду доконає,
Чи то ворог хана, тільки про таке узнає.
На таке нахабство й підлість хан не сподівався.
- Князь же Василь давав слово, на Біблії клявся?!
Куди ж людей поведу я у зиму люту?
Але посланці нічого не схотіли чути.
- Як не підеш добровільно, силою здолаєм.
Князь уже і рать велику у похід збирає.
А Василь і, справді, військо уже встиг зібрати.
На чолі стояли двоє двоюрідних брата –
Два Дмитра – Шемяка й Красний. Сам не став ходити.
Вирішив ту справу браттям отим доручити.
Вони й на Василя того зуб великий мали.
А уже б Улу–Мухммеда живим закопали.
Бо ж віддав ярлик не батьку, а нездарі цьому.
Тож збиралися помститись незабаром йому.
Військо вони чималеньке в сорок тисяч мали.
Москвичів лиш двадцять тисяч в тому війську пхали.
А ще ж тверичі. Та й браття не самі подались.
В кожного свої дружини чималенькі мались.
Хоч Василь і доручив їм військом керувати,
Та на них ніхто у війську не хотів зважати.
По дорозі грабували, кого лише стріли.
Усі землі по дорозі ущент розорили.
Як дістались до Бельова, шикуватись стали.
Як побачив хан, то страхи його подолали.
Усього ж він має тільки три тисячі воїв,
Як з армадою такою ставати до бою?
Став просити він Шемяку бій не починати,
Що готовий поступитись і у степ рушати.
Хай до ранку почекають. Та озливсь Шемяка.
Не влаштує його ханська поступка ніяка.
Він жадає помсти, тому битві скорій бути.
Ні про що друге Шемяка не схотів і чути.
Хан вернувсь до свого стану, де вої чекали,
Повелів, щоби до бою зброю готували.
Вранці всі полки московські наступати стали.
Нукери, велінням хана, на те і чекали.
Хан їх вивів в поле чисте, щоб там помирати.
Зіткнулися серед поля дві ворожі раті.
Хоч татари мужньо бились та що їм у тому.
Москалі говорять: сила ломить і солому.
Напосілися, спинили татар і погнали.
Щедро сніг на полі трупом татарським встеляли.
Ханський зять в бою загинув. Орда відступилась
І в «льодовому містечку» своїм опинилась.
Ввірвалися вслід за ними і московські раті.
Стали вони усе більше татар притискати.
Та Шемяка не підтримав тих, хто увірвася.
Сам із основною раттю у полі зостався.
Хан побачив, що ворожа сила невелика,
Нукерів своїх до себе скоріше закликав.
Стали вони московітів шаблями рубати.
Тих, хто звідти врятувався, було небагато.
Воєводи необачні так там і зостались.
Так Шемяці перемога в той день не дісталась.
Але він горів бажанням орду все ж добити.
І нову атаку зранку збирався трубити.
Але мценський воєвода Григорій Протасьєв
Заявив, що гонець князя до нього дістався.
Він, мовляв, велів негайно битву припинити
Та із тим Улу-Мухммедом велів мир вчинити.
А, оскільки рать московська порядку не мала,
То князів на те багато одразу ж пристало.
Тут питання, чи то совість Василя дістала
І він, дійсно велів, щоби битву припиняли?
Чи отой Протасьєв просто вигадав? Хто знає?
Він перед Улу-Мухммедом борг життєвий має.
Колись князь Айдар ординський хотів полонити,
Але Улу-Мухммед, як дізнався, велів відпустити.
Може, тим якраз віддячив. Вранці серед поля
Перемовники зібрались вирішувать долю.
Хан, за те, щоб залишитись отут зимувати,
Обіцяв, що він не буде повік нападати
На Московію, і дані просити не буде,
І залишить в аманатах синочка Махмуда.
Ще і здобич всю віддати разом із полоном,
Що орда в литовських землях набрала «законно».
Та московські воєводи уперлися рогом,
Вони прагнуть перемоги і більше нічого.
Прагнуть всю орду покласти. Так велів Шемяка.
І його б не влаштувала поступка ніяка.
Хан то знав, тож результату і не став чекати.
Поки туман почав землю навкруг огортати,
Вивів нукерів зі стану, над річку пробрався
І до раті московітів із тилу дістався.
Московіти небезпеки угледіть не встигли,
Коли раптом із туману нукери надбігли.
Налетіли й московітів узялись рубати.
А ті сонні, тож не знають, що в руки хапати.
А тут ще Протасьєв раптом узявся кричати,
А за ним і його люди: «Втікати! Втікати».
Паніка розпочалася, люди заметались,
З-під татарського удару кругом розбігались.
В‘язли в снігових заметах, борсались, волали.
А татари налітали й безжально рубали.
Від татарина одного з десяток втікало,
Бо від страху «героїчно» у штани наклали.
Гинули і прості вої, й князі, воєводи.
Злість татарську зупинити тоді було годі.
Майже все московське військо на полі зосталось.
Лиш Шемяка, брат та кілька князів врятувались.
З ними воїв небагато. Хащами кружляли,
По яругах та по нетрях ще довго блукали.
А тим воям, що вдалося їм порятуватись,
Не всім усе ж удалося до «своїх» дістатись.
Бо селяни, що вони їх ішли-грабували,
По дорозі половили та і повбивали.
Улу-Мухммед, розоривши землі навколишні,
Табір свій коло Бельова все-таки залишив.
Зайняв Казань, що до цього в руїнах лежала.
І Казань та стольним градом хану тому стала.
Звідти він, його потомки тим москалям мстили.
І не раз москалів в полі добряче лупили.

Крізь роти кленів бачу вдалині
Тендітний образ, дорогий і любий.
Злились бажання вищі і земні,
Які мене відродять і погублять.
Проб'юсь крізь товщу льоду і страхів,
Крізь непорушні і міцні фортеці
До радісних нескорених світів.
Доходить крайній і тривожний термін.
Хай клени не затулять дороге,
Те, що в житті у тонусі тримає.
Стоять кленки, як військо у каре,
Чекаючи майбутнє, мов трамваю.

19 лютого 2026

Ця нiч менi не допоможе,
Пройти крiзь стiну твоїх снiв,
Де небо гримає вороже.
Врятуй i захисти нас Боже!
I в тишi чути цвiркунiв.

Заграла музика крилата,
Думками в неї упiрну.
Немов в руках солодка вата,
Яку так хочеш смакувати,
Забувши про страшну вiйну.

Нiч спеку крилами прикрила,
Повиривала в тишi сум.
Душа по стiнах походила,
Пiднявши високо вiтрила -
Крокує крiзь ракетний шум.

Не впевнена, що знову покохаю,
уже достатньо любощів почуто.
Нехай воркує горличка у гаю,
а там подивимось, як далі бути!
А там побачимо, що нам наврочить
циганка-доля на міфічних картах.
Можливо, не пізнавши білі ночі,
ми нігтя одне одного не варті.
Боюсь розхлюпати останні сили
на хибні вежі золотих ілюзій.
Я іншого вже називала милим,
і звикла, що з тобою тільки друзі.
Для тебе відкриваю двері дому
і слухаю душі печальну скрипку.
Поставимо масні крапки на цьому,
бо сивий голуб серця б’ється в шибку.
Іще звучать його слова ласкаві
прекрасною сонатою Шопена.
Немає в мене жодної підстави
чужого називати нареченим.

22.08.2026р

Подаруй мені усмішку,
Поцілунком привітай, -
І розваж словами трішки
Душу змучену украй.
Утішай її без строку,
Пожалій усю сповна, -
Заслуговує на спокій
Віком втомлена вона.
Лиш від тебе я чекаю
Вічних прагнень носіїв, -
Тільки пестощі безкраї
Заспокоюють її.
Ні дихнути, ні зітхнути
І не випростатись теж, -
Та дівається десь смуток,
Як ти втіхою стаєш.
23.08.26

Українському добровольцеві

По-готичному колють небо
височезні сосни й гудуть.
Як далеко мені до тебе!
Ти в широких степах, мабуть.

Виє вітер там по роздоллю.
Чи від нього прихисток є?
Я до тебе прагну любов’ю,
ти єдине щастя моє.

Час жорстокий, такий неправий.
Чорний саван стелить війна.
Це диявол, напевне, править.
Застогнала широчина.

Повертайся, прошу, додому
і благаю - не на щиті.
Повертайся тепер, і по всьому!
Ти ж потрібен в мирнім житті.

Не вертаєш, однак, козаче,
бо плюндрує землю орда,
що сумління має теляче
і навальна в неї хода.

Суне степом орда погана,
підкорившись безумству Кремля.
І ти кажеш, мій невблаганний:
«Хто зупинить, якщо не я!»

2015, січень

 у звичайних розмовах
 за столом чи на виході
 в обговоренні
 різних речей
 за суперечками деколи
 й іноді кпинами
 не лінувалися
 звертатися до імен
 а також адрес
 хоча оминали приватне
 за дверима їхніми
 щодо поезії
 вона була часом
 усюди скрізь
 навіть коли покази
 термометра
 сягали плюс сорок
 за цельсієм
 щирість і зичливість
 хтось щось порадив
 порадів за тебе
 кудись підвіз
 були так само поезією
 без особливо словес
 для ефекту
 вигаданих кимось
 їжа
 особливо
 приготування їжі
 хатні рослини
 світло й тінь на паркеті
 пух сокора
 кружляючий кімнатами
 того що протяг
 і немає чим дихати
 тисячі інших моментів
 інших осяянь
 безлічі
 

Живу давно, неначе під наркозом,
Боюся я від нього відійти.
Упевнено крокує тиха осінь,
Мов авторка безмежної сльоти.

Домовився про подорож з обозом...
Рукопису! Не бійся! Полети
Навстріч прозорим кришталевим росам,
Туди, де ще живі крихкі світи!

Пора зневіри, втомленого листя,
Коли вже помирають мрії чисті,
Лише для мене подає трамвай.

Чаклунко жовта! На останній ноті
Запам'ятай мене таким, а потім
Соборуй, проведи та відспівай.

У хутрі крихт кармінових
На гойдалках приватності,
Як можна грати глиною
Журби і непридатності,
На дровах біля пагоди
І спірит порцеляновий
З-за рогу гучно кликати
На Захід позаплановий!?
Де плющ п’янкий і трепетний,
А хлопець з лісу лагідний,
А шлях стрімкий у лініях
І смак узбіччя ягідний,
І думкою стривожена,
Співає гучно, падає
Зозулі тінь зволожена,
Як про минуще згадує…

Пірнемо ж в став, зануримось,
Позбудемось трагічності,
У вуха крокодилячі
Сховаємось від вічності.
.

Насипле завтра Бог ще добру жменю літа,
І день, мов гарне ябко, виспіє вгорі,
І клени, як церкви, покриє позолота.
Читати буде синь старі казки вітрів.

Годинник сонця зникне у кишені – хмарі.
Засіє дітвора мала свій щирий сміх.
Фонтан – жартун піде у танець на бульварі
Та мокре щастя роздаватиме для всіх.

І скрадне зелен-листя швидко неба кусень.
Стара маршрутка люд шукатиме дарма.
Десь ходить тихо колом сонця лиска – осінь.
Що буде завтра ще не знає втім сама.

22.08.2026

Невеличку лікарню Бангкоку
Захопили пірати знаскоку.
І погнали в полон
Кільканадцять колон
Персоналу лікарні Бангкоку.

Терапевти лікарень Цхалтубо
Набираються знань із "ю-туба",
І з "ФБ", і з "ВК".
Ходить плітка така
І в медичній газеті Цхалтубо.

Пацієнтів лікарні в Кувейті
Виліковують грою на флейті.
Не знайшлося гітар
І зламався дутар
За тромбоном услід у Кувейті.

Клієнтуру лікарні у Конго
Виліковують брязканням гонга.
Відступила чума,
Вже й холери нема
І на всіх територіях Конго.

Від Обухова до Сарагоси
Компенсує запори й проноси
(що турбує кого)
Комісар ОСАГО.
І радіє народ Сарагоси.

Багатіють букмекерські фірми
При лікарнях і цвинтарях Бірми.
А роботи на гріш –
Прибігаймо скоріш
Грабувати букмекерські фірми.

Офтальмолог лікарні в Баштанці
Пацієнтам прописує танці.
А вино – логопед.
На три роки вперед
Утворилася черга в Баштанці.

З божевілень Глевахи та Орші
На офшори виводяться гроші.
Йде за траншами транш
Крізь Босфор і Ла-Манш
З божевілень Глевахи та Орші.

В козелецькому психдиспансері
Трамадол подають до вечері.
Не знайшлось ЛСД,
І немає ніде
Мухоморів у психдиспансері.

Пацієнтів у львівській лікарні
Лікували медсестри примарні.
Процедури такі ж –
І тотальний падіж
Припинився у львівській лікарні.

07.2017.

Розлилась повінь. Грона почуттів
Розкинулися далями-лугами.
Це голоси загублених життів,
Покликаних незнаними богами.

Розлилась повінь і кудись пливе,
Не знаючи спочинку, меж, заслони,
Заповнивши собою все живе,
Здолавши незборимі перепони.

Так пристрасть вибухає і біжить
Велично магмою несамовито.
Киплять потоки молодечих жил.
У цих полях колись уродить жито.

А зараз шал нескорених стихій
Нехай несеться у степи й долини.
Буяє повінь, ніби лиходій,
Не чуючи благання і молитви.

19 лютого 2026

Наш прапор жовто-блакитний,
Хоч зранений кулями весь,
Але на вітрах майорить він,
Із кольром злився небес.

Він - наша гордість і сила,
Непереможність в боях
І їм, ворогам вже несила
Нас, українців здолать.

Хоча і дратує цей колір
Загарбників наших країв,
Вони як той бик на червоне
На нього кидаються всі.

Та ми ще так низько не впали,
Як "господа" у кремлі
І не паплюжим ні прапор,
Ні герб їхній, а ні землі.

А нашим серцям дорогії
І прапор Вкраїни, і гімн.
Бо ми патріоти країни
Та завжди пишаємось цим.

2016 р.

 
Щур Плющений і Пумба закрили свій шоп
Хоча не бажали; що в них було?
Яблука атональні, жар ламповий
І щуряча колекція собачих лап і ніг
 
Сумно, але пішли, аніхто не прощався
На Щурі були бриджі, в Пумби галстук смугастий
Несли зі собою мішок триногій
За ріг повернули, не вертались, на бога
 
Щур Плющений і Пумба закрили свій шоп
Капітан божевільний нелегальним найшов
Яблука атональні, жар ламповий
І щурячу колекцію собачих лап і ніг
 
Капітан божевільний, що склав їхню долю
Сміявся й скакав навігаторським ходом
Брама обернулася на дерево ґінкго
А його протез із’їв черв і розсипався він, ото
 
Щур Плющений і Пумба закрили свій шоп
Хоча не бажали; що в них було?
Яблука атональні, жар ламповий
І щуряча колекція собачих лап і ніг
 
 
 
 
 
 
 
 

 поет задовольняє
 власний смак
 чи несмак
 це окрема тема
 поетові подобається так
 й ніхто й ніщо
 ніяк його не зверне
 гопак чи навіть краковʼяк
 конспірологія
 чи пропаганда
 геть дешева –
 він
 думку ухопивши пре
 мов танк
 через бентегу ізненацька
 смуток щемність
 на цім шляху
 у цій дорозі він
 себе шукає
 вимагає віри
 зʼясовує для себе ху із ху
 він судить безпощадно
 але щиро
 цей світ недосконалий весь
 у строфах ревних
 у струнких катренах
 щоби читали
 щоб зітхали десь
 учили щоб напамʼять
 достеменно
 

Кручусь по колу в душних соцмережах,
Шукаю правду, славу і красу,
Шукаю стрімголов і обережно
І п'ю несамовитості ясу.
Верчусь, марную час, іду по колу,
Шукаю друзів і новий роман,
Та натрапляю на духовну колу,
А в голові утома і туман.
Оскома від мереж наздоганяє,
Макітриться важезна голова.
Зістрибую з шаленого трамваю
У мураву, де істина жива.
Не хочу повертатися у душність
І у банальність, споконвічність зла.
Не йдуть зі сцени злоба і байдужість,
Мов перепріла, вигасла зола.

18 лютого 2026

Посаджу хмаринку на долоню й буду колисати:
— Люлі-люлі, моя сіроока, чи вже хочеш спати?
Он поглянь: рожеве зарево ручкою махає —
День стомився, позіхіє — засинає.

Подивись, хмаринонько, котик примостився,
На гостей чекає, бо вже двічі вмився.
Гості довгождані — зіроньки зелені,
Добрі та ласкаві, як обійми нені.

Погляди на вербоньку — коси розплітає,
Красеня сріблястого в небі виглядає.
Люба моя хмаронько, заплющ оченята,
А на ранок прокидайся рум’яна й крилата.

Уже каяттям переповнена діжка,
літа пересіяв крізь сито.
Цілуєш ікони, не встанеш із ліжка,
щоб лоба не перехрестити.

Ти просиш в молитві собі довголіття,
хоч очі давно вже не бачать
ні рідних, ні яблунь, дозрілих на вітті
на власнім обійсті. Одначе,

ціпком дерев'яним чіпляєшся й досі
за кожне стебло сухостою.
Зима на долівку обтрушує осінь,
і старість трясе головою.

А смерть все одно десь гукає за рогом —
тремтять підборіддя і губи.
Чому ж так боїшся зустрітися з Богом,
коли ти Його дуже любиш?

21.08.2026р.

Ой, на вулиці жара-
Неймовірна спека!
Я би м в Арктику поїхав,
Та ж вона далеко!

Я до чукчів би м хотів,
Чи до ескімосів,
Бо у Неньці я від спеки
Скоро здохну зовсім!

Сорок градусів в тіні-
Це ж вам не ігрушки!
Юж посохли всі ябвінки,
І сливки, і грушки!

Аж на складах погоріли
Вшитки файні льоди!
Люди сидят по підвалах,
Чекают погоди!

Сонце пече, як в Африці,
Юж сохнут озера!
Такой спеки не памятам
Нигда дотепера!

21.08.26

Сьогодні маємо початок
і довгий шлях до перемог,
що першим кроком розпочато,
кривавим кроком. Дай то Бог
знайти ту правду між людей,
(хоча б між тих, що на Майдані)
та ті слова, що Богом дані,
з отих простих святих ідей.

Нажаль в вождях – лише євреї,
як це в сімнадцятім було,
що як фанера загуло
і прижилось без них в Кореї,
та ще й в пітьмі Мао Цзедуна,
якому випала фортуна
тоді очолити Китай.
Чому ж ми знову помилились?
Хіба ж ми Богу не молились,
щоб жив той Бог посеред нас,
чому не чути Божий глас,
коли вмираємо від кулі
в роки сучасні, не минулі,
в роки жорстокої війни?
Чому народ наш без вини
той Бог чужий лише карає,
та мовчки на гарматах грає,
брехнею збурює світи?..
Та попри все, нам треба йти,
що миті йти (вже є початок)
аж поки підросте нащадок –
дитя високої мети.

Лютий 2014 р.

В кишенях тріщить сухоцвіт,
А росли ж асфоделі…
Коли заблукаєш у горах —
Залишся на скелі!

Думками полинь до безодні, стурбованих сонцем,
До крайніх, до смертних у грозах зійди охоронцем,
Що бачить очима, як майстер нуги — метадані,
І чує в колонах, як мертвих шукають в нестямі
Під місяцем повним вночі у тривимірній глині,

Що стали дотичними свята Аїда царини.
Не бійся блукати,
Радіти, як дурень-нетяга! —
Кишеням минущих завжди є до часу розвага…

У Кремлі цинічно запевняють, що завдають високоточних ракетних ударів…

Унаслідок російської атаки в ніч проти 20 серпня у Києві та Київській області загинули 16 людей, ще понад 40 постраждалих осіб. Є влучання у житлові будинки та дитячу лікарню...

Високоточні удари.

Щоденна звичайна кривава робота…

Високоточні вандали

плюють на Бога.



Високоточні удари.

В ударній хвилі - будинок пологовий…

Високоточні вандали

плюють на Бога.



Високоточні удари.

Хтось кличе з-під завалів на допомогу…

Високоточні вандали

плюють на Бога.



Високоточні удари.

Над містом хмарою нависла скорбота…
Високоточні вандали 

плюють на Бога.

2026 рік

Почуваюся нівроку
Біля темної води, -
Прохолода пестить щоки
Й освіжає, як завжди.
Закидаю вудки знову
Ще у темряві густій,
Наче справжні риболови,
Позабув про супокій.
Вчусь по кльову пізнавати,
Хто нову наживку збив,
Бо гачок не тупуватий
І розпарені боби.
І радію, і нервую,
І надіюся весь час,
Що мені піймати дулю
Заперечить знов карась.
Плюскотіння хвиль об берег,
Зір тремтіння угорі, -
Очерету сонний шерех
І карасик у відрі...
21.08.26

Провал вистави.
Глядачі пішли.
А втомлені актори
все ще грають.
Безумний бог
з небес картонних
в підвал зійшов,—
під скрип іржавий
театральної машини,
і там —
дияволом розгубленим —
блукає по деталях…

2026