Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.

Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
Та від ножа рубці.
А ти немолоденька,
Тобі за шістдесят —
Твої Сашко і ненька
На цвинтарі лежать.
Життя перед очима
Від сонця до пітьми
І пляшечка калиму
У сумочці куми.
І п'яні очі долі,
У голові пирій,
І другорядні ролі
На сцені осяйній.
У диму тютюновім
І радість, і печаль,
Як бритва в ніжнім слові,
У плямах крові — даль.
У темному конверті
Гербарію букет.
Не вмієш відділяти
Мух чорних від котлет?
А у кутку кімнати
Думки душа шкребе.
Не страшно помирати,
А втратити себе.

25.11.2025р

Таїться тиша в темряві кромішній
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
Принадним духом творчості пойнятий,
Злітаю й падаю, встаю та йду, -
Радію мріям і журюсь утратам,
І дякую безплатному труду...
28.11.25

І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова

не чуючи спішить він мимоволі
і підтюпцем між стінами біжить
де пише місяць кола глинобитні
сміють дівчата плачуться жінки
і мудрі висохлі на мумії бербери
сидять у затінку покурюють кальян

в таких містах щовечора богами
повітря засклено, кружля летючий храм
і янголи метуть крилом пилюку
проходячи майданом де базар
утихомирився і де лежать верблюди
і нитку шляху довгого жують

І Юда йшов до варти на воротах
і підгиналися колін смагляві труби
він чув у серці чорну правоту
що розгортається і на хвості мов кобра
блакитнооко дивиться йому
в душі смітник загиджений війною

Вже прохолода впала на краї
що посідав народ богоборливий
дзвеніли цитри вікна у вогнях
в палаці царському гуляли і співали
не згадували Йвана Косманя
що на царя пророчив хмаровидло
і все плескав на люди із долонь

Іуда став посеред площі. Ватра
в його пустій диміла голові
і поглядала неуважно варта
як той стоїть і чухає колтун
немов стоять йому нема де й ніде
неначе згадував куди подівся час
куди піски пустелі аравійські
ковтнули душу й серце і любов

Ворожо брязнули щити в провулку темнім
то римляни дозором надійшли
здригнувся Юда чуючи хвилину
яка все вирішить і повернувся геть
іти назад до вчителя упасти
тому до ніг він вимив і йому
і криком несподіваним кричати
що він не буде більше не хотів
що то неправда ні о ні неправда
якій немає місця на землі

що хоче він в Єрусалим небесний
ввійти вратами що дзвенять як лід
із кришталю й рубіну та нефриту
що хоче пожильцем у небеса
піднятися на чистій на хмарині
і крила виростить... “О так, мені крильцят
в житті не вистачає і по смерти" -
сказав він гірко. Звідки гіркота
та плинула й до серця підступала
не мав він гадки. наче у пісках
стояв у натовпі гулящого народу

він озирнувся - площі не було
довкола вулиця шуміла та штовхалась
і перехожий мирно батькував
іуду що постав мов соляниця
він озирнувсь в очах червона криця
горіла він лякаючись себе
пішов повільно між веселі люди
туди де засідав синедріон
немов у кулі паперовій жовті оси

і він ішов водитель катастроф
поклопотатися за вчителя за бога
і в голові нехитрий урожай
думок збирав тривожних і потертих
і кулака схвильовано стискав
роздумуючи про важливу справу зради
але окрайчика згадав у кулаці.

Підніс він руку ліву до очей
і в світлі мерехтливім смолоскипів
побачив хліба шмат зім’ятий м’ято
і з криком кинув його в пил немов
змію отруйну що звернула жало
та укусила просто межи губ
його у горло чорне і порожнє
де слово боже зроду не було.

І притоптав той шмат проклятий юда
і довго так на ньому танцював
і пританцьовував аж люди відсувались
у зачудованім мовчанні п’яним він
тамтешньому народу видавався.

А він завмер і так би і стояв,
коли би вершник батогом не потягнув
зігнавши того юду на узбіччя
за стіну він схопився обома
руками і згадалися, невчасно
для справи злої, безневинні дні
щасливі мандри морем Гілеадським
де ніжним лоном береги лягли
де риби випливали слухать Слово
і де з небес зіходили птахи

Щасливий час, о Юдо одинокий!
Щаслива згадка зашморгом тобі
на горлі висне і борлак ламає
“стискає горло зраднику любов”
так певно скажеш ти, учителю, промовив
він хрипко і побачив свою тінь
яка хилялася від ніг у чорну прірву
себе побачив в мертвій глибині

бридке лице несло печать звірину
печальну невиправдливу печать
і він собі печально в очі глянув
нема ж очей - а пара срібняків
і з жаху нутрощі у нього обірвались
“Навіщо...” поспитав ся та потяг
спилюженим майданом збиті ноги
чвалаючи у поножах чавунних

і чув як у душі останнє мре
і жалить у п’яту зубок вогненний
і легко він до неба посміхнувсь
незрушного немов осліпле з горя
у більмах хмар важке камінне око
і рушив тридцять срібних зароблять.
1798 р.

Все мине туманами, снами і безсоннями,
Не минає тільки справжнє, щире, світле.
І як дуже хочеш, і як дуже мрієш,
То усе задумане — здійсниться, розквітне.
Ні за які гроші, скарб, відвагу й силу
Ти не купиш справжні почуття й дива.
Лиш як дуже хочеш і як дуже мрієш,
Буде твоя мрія — мов весна нова.
І яке всім діло, що надворі осінь,
Що на всьому полі — споминів гербарій.
Головне, що мрія так цвіте натхненно
З нею — по дорозі нам. Далі, далі, далі...
2017

Зебра

В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.


Горіхотворка

Ой, яка дрібна комаха,
Має крильця, ніби в птаха.
Шкоду робить для малини,
Нищить пагони ожини.
Живиться пилком, нектаром,
На листках зростають гали.
Потерпає жолудь дуба,
Наріст зверху - то є згуба.
Паразит горіхотворка,
Голова і груди чорні.
Взимку спить вона у галах.
Йде давно погана слава.


Сонця подружка

Пізня осінь, листопад.
Хоч зажурений вже сад.
Щось жовтіє між гіллям.
Задивилася земля.
Круглобокий плід. Овва!
Сонця подружка - айва.
Пропаде усякий щем.
Смакуватимемо джем.

Поляки – нація страшенно гонорова.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотворить змогли.
Та гонор гору взяв. Отож не помирились.
А в результаті ті нахабні москалі
Спочатку нас розворохобили й скорили,
Полякам з нами підточили добре сили,
А потім їх усіх скорили взагалі.
Була століттями міцна Річ Посполита,
Тевтони, шведи подолати не змогли.
А москалі над ними гору узяли.
Хоч піднімались кілька раз гоноровиті
Та намагалися свободу повернуть.
Все ж москалі в крові ті прагнення втопили,
Здавалось, гонор їх навіки заглушили.
Та варто було подих волі їм відчуть,
Коли дорвалися до влади комуняки
В Московії. І дух свободи знов ожив.
Народ піднявсь, Річ Посполиту відродив.
Здавалось, сила не здола її ніяка.
Та, замість того, аби сили об’єднать
Із нами разом – узялися воювати
Та наші землі віковічні відбирати.
Хоч москалям змогли добряче в зуби дать.
Та отой гонор знов над ними гору взяв.
Поки вони свободи подих в нас душили,
Сусіди їхні набирали злої сили
І орел польський під їх чоботами впав.
Вони боролись, знов по світові шукали
«Наполеона», щоб звільнитись допоміг.
Але москаль вступити в Польщу перший встиг
І, наче ж, Польща незалежна й вільна стала.
Насправді ж воля та москальською була.
Бо де москальські брудні чоботи ступали,
Там усе вільне й незалежне пропадало.
Тож до поляків оте «звільнення» прийшло.
Не тільки їм дісталось, вся Європа Східна
Тоді потрапила під чобіт москалів.
Скрізь комуняки у них стали на чолі
Й творили все, що велить партія їм «рідна».
Було поляків все ж нелегко загнуздать.
Вони боролись, тож прийшлося комунякам
Робити їм якісь послаблення усякі.
Селян в колгоспи не вдалося їм загнать.
Тож там земля в приватній власності була.
І підприємці теж приватні процвітали.
А ще ж і церква на них вплив великий мала.
Зламати то ніяка влада не змогла.
А де приватне, там і власна думка є.
І за своє людина завжди битись буде.
Хоч до Москви тягли поляків їх «Іуди»,
Та довести народний опір не дає.
Поки тримали схід Європи москалі,
Їм опір силою доводилось долати,
То німці було взялись голову здіймати,
Що довелось війська кидати взагалі.
А то угорці вириватись почали
В п‘ятдесят шостім, довелось в крові топити.
То чехи раптом захотіли вільно жити.
В шістдесят восьмому реформи почали.
І знову силою загнали їх назад.
А от поляки – ті постійно бунтували.
В п‘ятдесят шостому із військом воювали,
Лиш за два тижні удалось «навести лад».
В шістдесят восьмому студенти збунтувались,
По всій країні тоді мітинги пройшли,
В містах з поліцією сутички були.
І під Гомулкою вже крісло захиталось.
В семидесятому, як ціни підняли,
Поляки знову узялись протестувати.
Прийшлось Гомулку їм на Герека міняти,
Народ інакше втихомирить не змогли.
Той Герек, наче виглядав, як демократ,
З суспільством взявся компроміси він шукати
І, навіть з церквою рішив не воювати.
Здавалось, в Польщі наступив, нарешті лад.
І стала Польща ліберальніша з усіх
Країн Варшавського отого договору.
Та ситуація погіршилася скоро.
Кредитів Герек той набратися устиг
По всьому світу, щоб заводів збудувать.
Та, що проїли, а що просто перекрали.
Тепер позичене те віддавати мали.
А нема грошей і немає де їх взять.
Просити став у москалів, а в тих самих
З грошима туго, де б самим у кого взяти.
В Афганістан іще полізли воювати,
Що відвернуло гроші західні від них.
Щось нашкребли, бо ж розуміли москалі,
Що можуть Польщу вони втратити. Одначе,
Тих грошей, навіть на відсотки їм не стачить.
В Москві на Герека були страшенно злі.
А той рішив, раз гроші треба віддавать,
То можна кошти із народу ті зідрати:
Підняти ціни та урізати зарплати.
Не вперше так в бюджеті діри закривать.
І тут же ціни на продукти підняли.
Народ і так на комуняк тих був сердитий,
А тут ще гірше доведеться людям жити.
Отож, поляки бунтувати почали.
На верфях Гданська піднялись робітники,
Що змін в країні узялися вимагати.
А їх було не дві-три сотні, а багато,
Другі заводи доєдналися-таки.
А згодом інші доєдналися міста,
Тож скоро бунти всю країну охопили.
Ні, люди мирно свої заходи робили.
І «Солідарність» у всіх була на устах.
Людей дістали комуняцькі профспілки,
Які нікого і ніяк не захищали.
Тож люди вільної профспілки вимагали.
І назва та, з чиєїсь легкої руки,
По всіх містах й по всьому світу зазвучала.
Хоча, насправді не в профспілках була суть.
Хотілось людям волі справжньої вдихнуть,
Яку в них кляті комуняки відібрали.
Ще в Польщі церква величезний мала вплив.
І уявіть, як всім їм гонору додало,
Що їх Войтилу римським папою обрали.
Він нещодавно, навіть в Польщу приїздив.
Уже як папа. Польща вийшла вся стрічать.
Усю дорогу папі квітами встеляли
І це поляків також дуже об‘єднало.
Цей дух єднання люди стали відчувать.
У солідарності у Польщі всій злились
Практично всі: чоловіки, жінки та діти.
Нічого влада не змогла із тим зробити.
Зі страйкарями перемовини велись.
Ім‘я Валенси тоді знали геть усі.
Той Лех Валенса був й до того непокірний.
Тепер очолив цей протест всепольський мирний.
Недарма ж потім президентський пост посів.
Хоч комуняки і кричали на весь світ
Про руку Заходу у всіх отих подіях,
Але нічого не могли із тим удіять
І зрозуміли, що на поступки йти слід.
Їм москалі ніяк би не допомогли,
Бо тільки саме у Афган вони упхались,
Все по-швидкому там зробити сподівались,
Але загрузли. Вже і вийти не могли,
І залишатись – лише гірше з того їм.
Тож не до Польщі. На якийсь час то відклали.
Хоч розуміли, що поляки б приклад дали
І москалям, і холуям москальським всім.
Тож підписали комуняки договір,
І «Солідарність» врешті легалізували,
Свободу слова і свободу друку дали.
Звільнили в’язнів політичних, що допір
За гратами тримали. Щоб людей
Хоч заспокоїть, з влади Герека прибрали.
Тоді генсека собі нового обрали.
Станіслав Каня далі партію веде.
Але і він занадто «м‘яко» себе вів,
Що москалям було зовсім не до вподоби.
Вони в Москві сиділи і бажали, щоби
Він у крові той рух до волі потопив.
Отож злостилися та сили набирали
Аби «угорщину» у Польщі повторить
Та бунтівних поляків кров‘ю «замирить».
«Вже краще Каня, ніж на танку руський Ваня»-
Казали в Польщі. Ніхто крові не хотів.
Але ж чи можна зупинити москалів.
Миритись довго москалі із тим не стануть.
Щоб москалів «рішать» питання не пустить,
Взялася армія «наводити» порядок.
Взяв Ярузельський – генерал у руки владу.
Вдалося чітко й легко то йому зробить.
«Бунтівників» найперших заарештували.
Ввели військовий стан. Безкровно все пройшло.
Фактично й опору в країні не було.
Спокійно досить те населення сприйняло.
А москалі…кусали лікті, бо ж тепер
Підстав війська свої уводити не мали.
Самі поляки за них справляться, гадали.
Задушать дух свободи. Але він не вмер.
І десять років з того часу не пройшло,
Як вся москальська та система розвалилась
З «обіймів братніх» Польща врешті-решт звільнилась.
Й життя в країні на покращення пішло.

Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібненько, знак за знаком.

І друзі, ті, яких зумів надбати,
та не зумів затримати, ідуть
від мене геть: мої нудні дебати
із богом - у душі колотять муть
із дна, і всі злостивляться довкола
на мене й господа, який забув мене
своїм добром, а злом не обмине.
Сиджу, душею мертвий, тілом голий.

Акриди лазять по руках, і в голові
вошва кипить. Всі жити мають право,
але не я. Слова тулю криві
і небу кидаю, що може буть не здраво,
та чи мені боятися когось?
Свого злодійника зневажив остаточно.
Нехай він благ колодязь, і пророчих
сказань, і тихо плине мовби Рось-

ріка в одне з сестрицею Сулою.
Мені молитись нікому, бо я -
я - Іов. Наче хряк лежу у гною
й на бога хоркаю, якого ся бояв
у дні, як доля лагідно віталась,
й мене ще не чурались люди.
Які ще там спасуть мене талмуди?
Я клав на них великий палець.

Мов Іов серед гною - я в душі
копаюся нечистими руками
вони болять, вони мені дрижать
од нетерпіння видобути камінь
з болота серця - збудувати в ньому
собі оселю вірну, наче смерть.
Але стопроклята мовчить до мене твердь,
і сльози - очі колють, мов солома...
1798 р.

Профан профан і ще профан
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
07.11.2025.

Не спи, мій друже, світ проспиш,
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
Відчує серцем ревний біль,
сльозами розпанахав груди.
Страждає той, хто сильно любить.
Чуття для неї — водевіль!
Та споконвіку чоловік
шукає щастя в трясови́ні,
а все тому, що очі сині
вражають так, як перший сніг.
Прокинься, випий день до дна,
зніми рожеві окуляри.
Тобою світ безмежний марить,
а не вона, а не вона.

24.11.2025р.

А ніч запалює зірки,
Золотом кожна бризка
Та місяць свій сріблястий ківш
Перевернув донизу

І сипле й сипле срібний дощ,
Який летить на землю,
Окутує калини кущ
Накидкою своєю.

Трави, дерева та річки -
Усе здається срібним.
А ніч запалює зірки,
Як мерехтливі свічі.

2021 р.

Студеніє листопад
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
Дріж проймає до кісток,
Попри теплий одяг,
Та назад зробити крок
Я ніяк не годен.
Віє холодом, а сніг
Порошить в обличчя, -
Все ясніше грудня сміх
Над слізьми добичі.
27.11.25

Не зможу я для тебе стати принцом -
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.

Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
Немає в мене білого коня.

Мої скарби - рукописи у скриньці
І осінь - тиха пісня хризантем.
Якщо тобі не треба юних принців,
Тоді для тебе стану королем!

Я так люблю любити тихо
З-поміж зірок посеред ночі
В далеком лісі серед гаю
Коли вона про це не знає

Я так люблю любити тихо
Коли вона це не почує
Коли вона крепко заснула
І лише бачить сни дівочі

Я так люблю про це казати
Лише, пташкам у ранню пору
Лише, ромашкам в літнім полі
Лише тоді, коли не бачить…

Не бачить болю голосного
Що той кричить в моїй душі
Кричить, бо хоче все сказати
Як сильно любить, як кохає

Кохає усмішку невинну
Кохає очі ці прекрасні
Він любить кожне слово ніжне
Він любить, як вона співає

І хочу ніби я зізнатись
Сказати все, що на душі

Але, все ж, краще я промóвчу
Бо так люблю любити тихо…

Говорили їй: ти не цвіти, не квітни,

ще будуть пекучі морози,

ще будуть вітриська і грози.

А вона зацвіла, мов вселенська молитва —

За тих, хто дожив до цієї весни,

За тих кого не дочекалися з війни,

Й у кого завтра буде перша битва.

Говорили їй: ти не зеленій, бо ще рано,

А вона вбралася, мов на свято

Щедра так, пелюстками багата

Досі так не духмяніла-не ясніла ––

Відчайдушна! Бо постала із імли

Й зацвіла, щоб інші теж цвіли,

Сльози втерли і серця відкрили.

Пустоцвіти мовчать. А черемхи — сколихують тишу

у морози-дощі, де дим боїв і де батьківська хата,

В чужих країнах снять дорослим і малятам…

І кожен з нас черемхою іще раз зацвіте,

як ягоди терпкі удома буде куштувати,

як спом’яне про всі набутки й втрати,

як у садах небесних проросте.

2023

Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.

І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
Заниє знову.

Щоб у найдовшу із ночей
Зніміти шрамом,
Котрим життя іще тече
У шпáру зламу.

Туди, де жеребом бескéт -
Клубú туману,
В нім скільки доль буття жаске
Переламало.

Жах, Боже, пережити дай,
Перетерпіти.
І колос випустять жита
В інакше літо.

Де гнізда бавлять лелечат,
Де вишні спілі
Червоним нібито гірчать,
Переболілим.

Запровадиш тільки кілька правил…
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…

В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
І стаєм в дуеті навіжені…

Виманиш із силосу прадавнє
Треба ж якось все це уладнати
Скаучить… і все таки не лає
Видно, що силкується начхати…

Здуте, перелапане — помиї
Хочеться позбутися від правил
І майнути з мацанок за Київ
Де свої без правила забави…
06.11.2025.

***
Ти так близько, відьмо, не підходь
Кілька є причин, одна вагома…
Відвернеться як-небудь Господь
А тебе ні тута, а ні вдома…
Знову непристойна маячня
Усміхнешся, виплигнеш за обрій…
Будеш забавлятись з багатьма
Голоси здебільшого недобрі…
Близько так до серця не бери
На обум вже видно запізнилась
Все, що від чужого, все згорить
Видно без причини метушилась…
06.11.2025.

Гість
Сивий дядечко туман
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
Рознесеться згодом вість,
Сонце вийде із-за хмар.
Особливий в нього чар,
Бо туман - це тільки гість.



Городні молодці

Помаранчові плоди-
Подивись і підійди.
Ми гарненькі і пузаті
солоденькі й ароматні.
Хто ще нас не коштував?
З гарбузів доволі страв.
Хліб і каша, і цукати.
Запіканка пахне в хаті.
І оладки, і млинці -
Ми городні молодці.
Споживати нас корисно.
Вмиє дощ, то стільки блиску!
Вітаміни в кожнім з нас,
То ж смакуйте, саме час.



Ягідка

Зелененький круглобокий,
Ще й у смужечку увесь.
Друзі є, не одинокий.
Ним смакує навіть пес.
ВсередИні червоненький
І насіннячко дрібне.
Кожна скибка солоденька,
А ім'я яке чудне!
Ягідка. Яка ж велика!
Це одне з земних чудес.
Кавунець, кавунчик стиглий.
От би виріс до небес!

Свою відраду залюбки
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
Торкнеться лебединих рук,
розчиниться, немов у хвилі,
в її очах небесно-синіх,
відчує серцем серця стук.
Утопить згоряну печаль,
скупає в озері бажання,
але на ложі сповідання,
в обіймах щастя до світання
він не зали́шиться, на жаль.

24.11.2025р.

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

 
нам було би добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
збочена дурня
 
мовлю про світ що ми зведем отут
засований без лементу
є ідеї чи не вийшло
запроси і винайди-но
 
то є добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
збочена дурня
 
чекання радість однімає
і лики ангельські на палях
ангел бився ангел плакав
танцював і вмер однак
 
то є добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
 
 
 
 
 
 
 

Наближається знову зима,
Я, здається, вже скучив за снігом.
Це б долонями вже обома
Привітав би посріблене іго.

І коли всі ліси, і гаї
Укриває незаймано-білим.
Так зима сипле чари свої,
Вишиває іскринами килим.

Усміхається світ мов увесь,
Мов дитятко спеленане в льолі.
О життя, мої сни очудесь,
І зігрій ти дерева ці голі.

Хай із кожного очка-вікна
Візерунки підморгують наче.
І дитяча веселість ясна
На морозі розвихрена скаче.

А бадьорий міцний сніговик
Вороння розганяє мітлою.
І розгонистий радісний крик
На санчатах луна під горою.

26 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Ой, Сергію, Сергію,
Я для тебе не сію
В полі маки червоні,
А на світлім осонні:
Огірочки зелені,
Помідори червлені,
Баклажани пузаті,
Буряки пелехаті.
Кукурудзу солодку
І селеру-молодку,
Гарбузи, бараболю,
Топінамбур, квасолю,
Ранню й пізню капусту.
Полуницю стовусу,
Моркву, кріп і петрушку,
Кучеряву пелю́шку,*
І цибульку перисту,
І гічкицю зернисту,
Кабачки, патісони,
Гірку редьку і сонях,
Перчик готрий й не дуже,
А під хатою ружі,
Щоб зривав їх для мене,
Моє щастя блаженне.

Пелюшка* — горох

23.11.2025р.

Безсонні ночі. Вічне катування,
Мов на галері спалених віків
Чекаєш, ніби прихистку, світання,
Щоб повернутись у гонитву днів.

Безсонні ночі. Мандрівник оспалий
І спраглий у пустелі нищівній
Побачить вдалині яскраві пальми,
Мов нагороду на путі сумній.

Безсонні ночі в карцері похмурім
У казематі страчених бажань.
Від світу ти відсторонився муром
З каміння і утрачених жадань.

3 грудня 2024

Зачарований гаєм іду,
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Сипле осінь так щедро з долонь,
Що земля вся – неначе світлиця.
Сивину прикладу я до скронь –
Хай і в мене вона золотиться.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

Обліта сивина, обліта,
Мов пір`їни із сонця жар-птиці.
Золоті мені, щедрі літа
Знов дарує пора світлолиця.

ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Молода золота сивина,
Золота сивина листопаду.

17.10.7523 р.( Від Трипілля) (2015)

І
Коли попса озвучує «шедеври»,
що збуджують, та не лікують нерви,
це зайва розкіш у часи війни,
та от біда – куди не кинеш оком,
і дольний світ, і вишній, і широкий
оспівують папуги-брехуни.
Майбутнє наше – у такому світі,
де є місця культурі і освіті
і настає вибаглива пора
показувати щиро ту єдину
на теренах Європи Україну,
де йде двобій за волю, а не гра.

ІІ
Ні, це не зайве, що і ліра грає,
і є бандура, і лунає спів,
і шаровари дехто одягає...
альтернативи, нібито, немає –
гра в унісон півсотні кобзарів
не варта гри одного Вересая
про воїнів, героїв, бунтарів.
Бо виконавцю, певно, не байдуже,
шо і на сцені є той рубікон,
якому зайві співи в унісон...
..............................................
Феміда у політиці не дуже
допомагає вірити юрбі
її величності... або алібабі
із тисячі і однієї ночі
нової епопеї. Поза очі
сомнамбулою іншої війни
блукаю інде у часи урочі,
описуючи летаргійні сни.

ІІІ
Парафія московії незримо
роз’ятрює кровоточиві стигми.
Сон розуму породжує примар
і плутає яєчню й божий дар.
Моє безсоння гомінке і тихе
навіює нечувані рядки
і повертає неприспане лихо
на пройдені у юності стежки,
у ті літа і явні, і забуті,
якими як сліпий на перепутті
вертаюся дорогою в село
і, нібито, минулому на зло
вигадую і те, що мало бути
і те, що з волі обраного юди
не стало тим, чим бути не могло.

11.2025

***
Маню манюсіньке до рук…
Воно гризе, гризеться вміло,
А непомітний його звук
До нот підсунути кортіло…
Манив принаймні кілька діб
До - ре… до - мі… від дня до ночі,
А після все це тихо згріб,
Бо вічував, воно пророче…
06.11.2025.

— Чому? —
Чому пори не вистачає літньої?
Іноді себе не впізнаєш.
Торкаєшся руки… та хоч би й лівої,
А залишок безцінний відстає
І тягне вбік так швидко, не питаючи,
Чому вже втретє в день експеримент
І липне до руки хитаючись
Як бажаний приємний апонет…
Чому?
06.11.2025.

***
А зла Феміда спати не дає
паяцу із Фортуною такою,
яка неначе є,
але його досьє
не помагає вийти у герої.

***
А кін-че-ні корейці згаряча
отримали ляща у тому полі,
де жовта саранча
хотіла калача,
але у зад отримала пуд солі.

***
А вевеху планує всі етапи
не аби-як, а до кінця війни,
граната мавпи
опікає лапи,
та хочеться у рай до сатани.

***
А на війні корейські вояки
їдять собак. Скотина є скотина.
І навпаки –
це ж наші пси, таки,
поїли ціле військо кім-чен-ина.

***
А маячело віддає Сибір
своєму віце-другу сі-дзінь-піну
і премію за мир
отримає упир,
як оживе після ножа у спину.

***
А Дональду Європа не дала
Гренландію й Панаму за подяку.
Навіщо ці бла-бла,
якщо в пуйла
є нічия земля біля Аляски?

Реляція
А в офісі тримає вовкодава
один баран, якого той і з’їсть,
та у Женеві – це заморський гість
і з пагорба удава
інша вава
зганяє на Європі люту злість.

11/25

Вчергове. І наче вперше.
Звикнути неможливо.
А психіка вже нездатна жахатися, як же так.
І вже не існує місця, куди можна твердо спертись.
І серце в груді завмерло – у інших живе світах.

Вчергове. І не востаннє.
Надію давно убито.
Валяється, пошматована, посеред зчорнілих руїн.
Примарою теліпається між сірих завіс світання,
сахаючись, наче пошесті, зустрічних прогірклих новин.

Незмінність душевної хворості
у черзі злоякісних дій
з задушеним голосом совісті
в короні двоглаво-гидкій.
Вчергове всі норми відкинуто.
Вчергове мерзенність без дна.
За довгими чергами вибухів
безумству кується ціна.

19.11.25

На самісінькому дні
Глибокого яру
Веселі співа пісні
Річечка Тернавка.
Як дивитись звисока
На ту річку-змійку,
То здається, що вона,
Наче стрічка срібна.

Чисті хвилечки її,
Неначе дзвіночки
І лунають вдалині
Їхні голосочки.
Їх підхоплює луна
І несе полями,
Розказує як співа
Річечка Тернавка.

2020 р.

Пробачте мене добрі люди,
Не зліться зопалу, прошу.
Безплатного більше не буде,
Порожній з учора капшук.

За пісню давайте сто "баксів",
За вірш про кохання - мільйон.
Одині така лише такса,
Життя не меди - йо ма йо.

А от про любов буде знижка,
Бо тема гаряча як піч.
Візьму (як домовимось) трішки,
Уранці скажу, не під ніч.

Бо спати не будете зовсім,
А хто таки, здуру, засне -
Спросоння, мов кіт, заголосить
І нігті у ніс зажене.

І хоч у кишенях не повно,
Харчі - бараболя й вода -
Природу роздам безкоштовно,
Ця тема - священна, свята.

А творчість моя кострубата,
Насправді, ціна їй - мідяк.
Тож оді уже жартувати!
Роздам все що маю за так.

25.11.2025р.

Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затумані́ла у полях.
В безмежжі кубляться примари,
ведуть зірки на водопій.
Вітрисько вештає без пари —
сльозини скрапують із вій —
вербу ламає так, що схлипи
вже чутно за глухим вікном.
Осінній сум до серця липне,
а я не знаю, Боже, чом?

23.11.2025р.

Ксенії Кучерук

Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
В якому свіжість вітерця
Й лукава ніжність матіоли.
Як найчистіша білизна
На миловидому обличчі, -
Усе дівоче убрання
Тобі, красуне, завжди личить.
24.11.25

Коли починається тривога і виють сирени,
Вона стає біля дзеркала і малює губи,
І одягає сережки з медичного золота,
Боїться, що… загубить.
І одягає найкращу сукню,
Таку барвисту, у мальви й ружі…
І сідає біля стола,
А стіл — біля вікна,
І вікно — навстіж.
Курить байдуже.
А ракети летять…
А ракети шиплять…
А стіни тремтять…
А ті що на небі
шепочуть: «молода ще. Рано ще. Облиш…»
А її долю на війні
Рік тому смертельно ранило…
Принесли звістку галасливі круки…
А сусіди їй вслід:
«Бач, як не поталанило.
Краще б прийшов хоч безногий-безрукий».
Їй тепер нема з ким вінчатися,
І нема кому присягати…
Нема кого в саду стрічати,
І нема кого під зорями цілувати…
То й сидить вона край столу
В бордових туфельках,
І чекає не дванадцятої години:
«Ото як раптом що…
якби недоля тоту залізяку принесла…
Щоб я красива до нього прийшла…»
17.03.2023

Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.

Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані останні німі сподівання.
І освітить страждання останню і болісну путь,
За якою залишиться тільки осіннє картання.

Що ж, навіщо іти на той шлях, де рятунку нема?
Лише каркання круків розбудить столітню утому.
На шляху, де чекає всесвітня, всесильна тюрма,
Де немає можливості вже повернутись додому.

29 листопада 2024

Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.

Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.

Що, сучий світе? Ти вкотре заснув?
Сни тобі сняться солодкі й чудові?
Гниду рашистську, ви скажете знову,
Клясти не можна? А я прокляну!
Батько гойдає біленьку труну.

***
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми, а втім
є ще опора не з ликом колони,
і не з гримучим всевладдям замків —
завше рятують обличчя іконні,
бо без гримас вони й не говіркі
в час, коли місто одягне корону,
як не крути, але гості усе ж
і прожене з перегуком і дзвоном
голу її і багряний кортеж…

***
Мосьє-поштар не любить злив і псів,
розбіжностей і збігів за плечима,
у старості й Парижі він осів,
відгородився віями густими
від кожного забутого листа,
від букв нахабних і осиротілих
та подружився похапцем, несміло
з отими, що, благаючи з хреста,
про нього нагадають будь-кому.
А власне, каже зопалу, — навіщо,
якщо носив написане у вічність,
а звідти відповіли не йому?

***
Ну що ж, мадам, вам личить комплімент,
що куплений за усмішку розкішну.
Гадаєте, торговець геть успішний,
якщо знайшов для продажу момент,
коли французька жінка, як вода,
прозориться між смертними й богами
і може зазвучати, наче гамма,
або ж коли на зблиск її хода
невпинна вже?..
Миттєвості, мадам,
не Ваші друзі — клаптики туману.
О, Ви, я бачу, обняли оману,
хоч знаєте: вона завжди руда
сестра лисиці, посестра змії.
Якщо веде, то лиш до роздоріжжя,
де напрямку немає на заміжжя
і янгол на посту там не стоїть.
Утрьох ідете: Ви, омана й він,
знайомець Ваш, надалі — незнайомець,
аби жбурнути промінці з віконець
і спільну нічку заховати в тінь.

***
А ночі мої — черниці
поміж охололих стін.
Про серце питають.
— Б'ється, —
у відповідь мовлю.
— Він
так начеб жартує, — кажуть,
а голос — як згаслий жар,
а в слові чимало сажі,
яку б не стерпів димар.
— Поволі б йому, поволі, —
стривожить котрась вікно, —
бо в долі його, бо в долі
лиш янгол з ним заодно,
утомлений — той, що білий,
невидимо видимий той.
Удвох вони ще вціліли,
якось їх не стер ніхто
ні з обрію, ні з провулків.
Прозорі удвох, либонь…
Замрію здмухнуть не гулко,
мов зоряне па з долонь.
Та як же сим не од світу
у натовпи й гул щораз?
— Ах, ночі мої в габітах,
ми з янголом без окрас
злетіли, — ячу, — як віхоть,
туди, де ставник не світять
і ходить по колу час…

Надвечірнє купання у масці

Маска тримає на хвилях морських.
Їй ви, як вітру, вірте!
Інші бо просто — казки і цяцьки.
Ця ж повертає звідти,
де розпочалося все й назавжди
з тих ниточок мелодій,
що перевершили голос води
й досі життя виводять
з мурів коралових, рифів цупких.
Маско, ти тут єдина
гостя й чужинка, розвага і здвиг
над безконечним плином
течій підводних і всіх таємниць
у дзеркалах-глибинах,
поки над нами легкий вітерець
дужчому тче годину.
То ж бо зніму тебе й знову — на діл
там, на золоченім пляжі.

Маски казки і цяцьки звідусіль
поряд обличчями ляжуть…

***
Ти для кохання вибрала вітрила,
морські пориви, обрій золотий,
але вхідні у час не відчинила,
і перед ними начебто й не ти,
а тінь твоя загублена, колишня,
що мандрувала похапцем услід.
Ти думала: то вічно чорна тиша
чи в невідоме темний перехід.
Відтак дверей торкалася не часто,
як струн безрукий, як ножа святий.
Тому й за ними вирій розпочався
і наше море з вирви і сльоти
подалося назустріч безупинно
без обрію, без чайки, без вітрил
і вмить завмерло в домі на картинах,
з яких неквапом… просто пил зітри.

Пізній рейс підземкою

Метро шепоче,
метро — впівголоса
(тут навіть рейки
жбурляють: цить!).
Холодне сонце його
на волосі,
гарячий місяць
біжить, біжить
за кожним потягом,
за кожним вихором,
аби хоч кулею,
хоч зблиском лиш
десь там на виїзді,
десь там на виході —
понад усміхнений
у сні Париж.

Світанковий етюд

На набережній Сени
зійшлись часи і стилі —
бароко і модерном
увінчані моделі.

Художники від Бога
чи грішники завзяті
малюють бюсти й ноги
о прохолодній п'ятій.

А Сена, мов Єлена*,
найкрасивіша знову.
Їй вірний і святенник,
обожнить, загадкову.

Моделі — як негода
у виплеканій тиші,
хоч кожній на природі
і ренесансне личить.

Танцюють пензлі вправно
на вірних їм полотнах,
поки не свисне справа
павітер-заколотник.

Усмішка тільки в Сени,
пророча і магічна,
бо знає достеменно —
тут ностальгує вічність.


Латинський квартал Парижу

З латиною єдиною
не вилізти з боргів.
Життя жонглює кпинами
над скромними світлинами,
що й Богу дорогі.
Минулого студентику,
враз оживи на них.
Хто вибрав діалектику,
не лишиться в конвертику
до судного… до книг,
в яких гріхи записано
із розмахом століть.
Патлатими і лисими,
з немовчазними рисами
минуле оголіть
усі, кому судилися
Сорбонна та шинки,
куди — ну хоч на милицях,
чи хай синці на вилицях,
а все ж бо — залюбки.

Нічна балада

Міські вітри — блукаючі блаженні,
утікачі з сонетів і катренів
на волю виривалися ночами,
аби не стати попелом чи крамом.
Такі грайливі, як птахи на Сені,
з найвищої крислатої антени,
або з дахівок, давніх, як безсоння,
шукали безупинно завіконня,
що заховало в темряві панянку,
яку поет обожнював щоранку
барвисто, рвучко, із шалінням бурі,
поки в рукопис не лягла зажура,
мовляв невдаха він, бідак і дурень.
Відтак рукою — до дверцят каміна,
аби любов спалити і уміння.
Тоді вони, міські вітри блаженні,
утікачі з сонетів і катренів
йому умить заплющували очі
та вкотре відправлялися охоче
на пошуки, здавалось, безконечні.
І ось вона, панянка, так до речі,
постала перед ними на балконі.
Злетіли, наче з Божої долоні,
назустріч їй, не вінчаній з дивами,
не силою прозорою — словами,
од полум'я врятованими вчасно,
бо як іще явитися прекрасній?
*Героїня давньогрецьких міфів.
2019р

 
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
нумо гарна тепер куди
я голодний і спраглий тип
наче дуриш (не уві сні)
я за дверми ~ може відчини?
а вилиски у твоїх очах
невже алмази темних шахт
і за смішками хіба не сміх?
чи пусте о чи пусте
дав серце тобі своє
у тебе срібло & злото є
моє кохання сліпим лишись
чи пусте. . . ні? і мовби не сюрприз
 
 
 
 
 
 
 
 

У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Гуляє осінь на дворі…
Дощить місцями неохоче.
І сниться знову дітворі,
Що їх надію ворог топче…
23.11.2025.

Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пануванню наступає край.
Хоч москалі стикались вже не раз
Із бунтом поневолених народів,
Та розуму набратись було годі.
Повторювали помилки щораз.
Нічого не міняли й не збирались,
Адже вважали: так і має буть.
Про інші думки не бажали й чуть.
Тож незабаром, звісно, знов «догрались».
Тепер в Чехословаччині. Як скрізь,
Там комуняки довели країну.
Народ давно би їх, проклятих скинув.
Але тягти той комуняцький віз,
Їм «помагали», звісно ж, москалі.
Тоді Новотний у державі «правив»,
Тяг в «комунізм» всіх та чинив розправи.
Словаків тих «затуркав» взагалі.
Вони були у нього другий сорт
Відносно чехів. Звісно, що в країні,
Де все дано рішать одній людині,
Життям не надто тішиться народ.
В країні невдоволення росло
І деякі з «високих» комуністів
Оті загрози відчували, звісно.
Хотіли, аби гірше не було,
Зробити щось, щоб кризу зупинить.
Новотного з його посади зняли,
Генсеком тоді Дубчека обрали,
Щоб він якісь реформи зміг зробить.
Той взявся ревно втілювати це,
Почав країну всю реформувати,
Соціалізм, звичайно збудувати,
Але соціалізм з людським лицем.
Щоб вибори по-справжньому були,
Усю цензуру преси відміняли,
Та за кордон всіх вільно випускали.
Реформи управління почали.
Іще не встигли все то розпочать,
Як москалі одразу сполошились,
Вони загрозу в тому роздивились.
Бо ж інші приклад з того можуть взять.
Дивись, так і розвалиться ота
Система, що вони побудували.
Бо ж інші лише приводу чекали,
Щоб від Москви їм незалежним стать.
Їх ще «бісив» «соціалізм» отой
«З людським лицем». Що на увазі мали?
В Союзі щось нелюдське збудували?
Тож москалі й «окрисились» на то
І дружно за «роботу» узялись.
Спочатку керівництво умовляли,
Щоби воно «дурню» цю припиняло.
Та ті на умовляння не велись.
Тоді уже погрожувати стали.
Навчання військ поблизу провели,
Агентів КаДеБешних натягли,
Щоб провокацій там улаштували.
На Захід все кивали: ті, мовляв,
Готують змову, щоби захопити
Країну, встигли всіх і все купити.
Хто б з москалів таке терпіти став?
Тож, поки умовляння ті ішли,
В Москві вже й план устигли розробити,
Як їм ту «Празьку ве́сну» розгромити.
Війська тихцем поближче підвели.
Щоб не самим ту проливати кров,
Союзників рішили пов‘язати.
Ті мали теж війська свої послати.
Отож, збиралось війська будь здоров!
Поляки, угри, німці і болгари
Отримали з Москви тихцем наказ
Разом із москалями в певний час
На ту Чехословаччину ударить.
Щоби ніхто не звинуватив їх
У самоправстві - діячі «знайшлися»,
Які листа писати узялися,
В якім просили москалів отих
«Надати поміч…» Лист той у Москві
Лежить ще й досі, бо ж вони прохали,
Щоб люди про то часом не прознали…
Для москалів маневри не нові.
Вони завжди знаходили «людей»,
Які «прийти» й «звільнити» їх просили.
Ми теж тепер подібне пережили
І скільки років вже війна іде…
В серпневу ніч дві сотні тисяч військ,
П‘ять тисяч танків перейшли кордони.
Порушивши статути і закони,
Раз вже словесний не поміг їм тиск,
Війська ввели в країну москалі.
Десантники до Праги увірвались,
До керівництва КаПеЧе дістались.
Ті ж того не чекали взагалі.
Тож Дубчека й соратників схопили,
На Закарпаття спершу відвезли,
Там кілька днів «подумати» дали,
Тоді в Москву «прибути запросили».
Там під шаленим тиском почали
Заяви про відставку вимагати
І документи різні підписати.
Що ті зробити змушені були.
Не всі. Знайшовся поміж них один –
Франтішек Крігель – не схотів коритись
І довелося москалям змиритись.
До речі, сам із України він,
Бо в місті Станіславі народивсь.
А вже, коли імперія розпалась,
Сім’я в Чехословаччині зосталась.
Проте, він не єдиний не змиривсь.
Хоч москалі й союзники бігом
Усі важливі пункти захопили,
Місцеві негостинно їх зустріли.
І юрби невдоволених кругом
Де мітингами, де камінням стріли
Нахабних «визволителів» отих.
Де барикади не пускали їх,
Де горщики із квітами летіли.
Кричали люди їм: «Додому йдіть!»
Прохання те писали на плакатах.
Під танки не боялися лягати,
Щоб тільки «визволителів» спинить.
Та ж чобіт москаля уже ступив…
Йому народу голос не цікавий,
Адже москаль вважає – має право
Чинити так, як із Москви велів
Йому той вождь, що в тій Москві сидить.
Бо ж із Москви йому завжди видніше,
Як мають жити всі народи інші.
Отож, москаль вождя ідеї «бдить».
Як тільки в Москві Дубчека «зняли»,
Одразу свого Гусака обрали,
«Порядок» навести веління дали.
А той старався, раз Москва велить.
Взялись одразу чистити ряди.
Із партії прогнали півмільйона,
Поставили усіх поза законом.
Пройшли над активістами суди.
Всі, хто себе хоч якось проявив,
Потрапили під той коток. Проте,
Не скоро дух той вбити удалося.
Війська ще добавляти довелося.
Народ «заткнути» - діло не просте.
Народ іще на Захід сподівавсь,
Що той їм з москалями допоможе.
Введе війська свої в країну, може.
Та Захід лиш «глибо́ко стурбувавсь»
Та на словах свавілля засудив.
В ООН питання, навіть піднімали,
Та «вето» москалі на те наклали.
То все, чим Захід «помогти» зумів.
Отож, наклавши «купу» на ООН,
Вдалось країну москалям загнати
Назад в свої «комуністичні» грати.
Вони тут стали судді і закон.
Під танковими дулами «ляльки»,
Яких з Москви водили «ляльководи»,
Пішли із москалями на угоду,
Раз час настав непевний отакий,
Тож «тимчасово» хай війська стоять
Тепер в Чехословаччині москальські.
Відома й давня теж московська казка.
Бо ж час Москва теж буде визначать.
Так «Празька» закінчилася «весна»,
Знов холодом зі Сходу потягнуло.
Хоча свічу свободи не задули
Вітри. В надії тліла ще вона,
Поки яскраво спалахнула знов
Через якісь там два десятиліття.
Прийшлося москалям забратись звідти,
Відчувши «братню» всю до них любов.

Хоча багряне листя впало
й далеко до весни,
Свята любов ярить опалом
у серці таїни.

Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
А я закохана, щаслива
плекаю зорепад.

Рожеві мрії світанкові,
мелодію сяйну.
Солодким присмаком любові
смакую далину.

Бере струни найвищу ноту
замріяний Орфей.
Вечірніх блисків позолоту
ніч струшує з грудей.

Звучить мелодія сердечна
в судинах день за днем.
Зваблива, щемна, небезпечна
обпалює вогнем.

Не тріпотіть, бентежні звуки,
печаллю у мені.
Умерти можна від розлуки,
а від любові - ні!

22.11.2025р.

Жовте листя з дерев вже давно облетіло.
Лиш один залишився ген-ген угорі,
Засинає вночі, заколисаний вітром
Й мокне вдень на холоднім-холоднім дощі.

Одиноко йому, він тремтить весь і мерзне,
Перемовитись ні з ким та й сум огорта.
Він терпляче чекатиме - прийде весна,
Потепліє і він іще буде зеленим.

2017 р.

На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.

На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
На перехресті зла і кривди.

На перехресті ста тривог
Поставлю смолоскип любові.
Потоне ідол-напівбог
У річці, де злилися болі.

27 листопада 2024

На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.

Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Штучний апофеоз лиходення.

Як це сталося? Як відбулось,
Щоб дитина благала у хаті:
“Мати, мати, дай їсти хоч щось?”
Та мовчала – не дихала матір.

Недаремно кривавий терор
Заплямовував прапор радянський.
Він засіював Голодомор
І вирощував цвинтар селянський.

Злочин, страта мільйонів людей,
Що вину мали тільки єдину –
Жити вільно, ростити дітей
І тримати в собі Україну.

Правда знову у власних руках,
Про часи ті скорботні, безлюдні.
Закарбован той жах у віках,
І кати за́вжди будуть осудні!

15.11.2025р.

Пам’яті Василя Неділька,
12 років, с. Любарці

«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»

…той оситняк** не сниться,
що замість хліба їв,
як мацав кат в колисці,
шукаючи зерно?
Вже не просієш в ситці
те борошно, все змів
єврей***, і навіть в мисці
залишив саме дно.
Чи сниться, як хлопчина
в болоті рве ситняк?
Як плаче в тім болоті
безсилий і страшний?
Він плаче, як причинний,
бо голод пупа втяг.
Ні духу вже, ні плоті,
лиш очі – з порожнин.
Нарве, складе до купи:
для брата і батьків.
Та те, що склав – поцупив
голодний, як і він.
Життя в катів не купиш.
Біда з усіх боків.
Приплівсь до хати, стукав.
Ніхто не відповів.
Останній вже, єдиний,
на призьбу ліг грудьми.
В живих – ані людини
немає між людьми.
Бо ті, що ще живії,
через годину мруть…
Усіх катюга виїв
у Бога і в миру.

Квітень 2007

*НКВД – Народный комиссариат внутренних дел СССР.
**оситняк (розмовне) – рослина схожа на очерет.
***«Хто організував голодомор? Що за люди?..
Хто був у цій сатанинській владі?..
Із 500 членів вищої радянської адміністрації
83 відсотки становили євреї».
(Левко Лук’яненко, стаття «У листопадові жалобні дні»
із збірки статей «Кому був вигідний голодомор?»,
Бібліотека журналу «Персонал», Київ 2003, МАУП).

"Дорога до серця. Вітер карбує" – цикл поезій 2021-2024рр зі збірки "Паморозопоезія"

Картина Тетяни Молодої 2025р.



Грубі сливи

Грубі сливи зриваються долу.
Сьогоніч не сплю.
Загусло в очах, сповільнилося
і сталося добре мені.
Не в етер, в повидло
падаю,
падаю,
падаю...
В пітьму падаю.
А на ранок уже пліткуватимуть,
як чорні сливи та я
застрягли пітьмі у горлі.
Виплюнь же!
10.01.2021



Принципи

І вони на мені напнули
білий прапор. А в білу книгу
записали: це – щоб не дули
злі вітри у вітрила бригу.
Чи жадали цим збити з плигу?
Адже й добрі давно не дули!

О! Вони мене ще прив'яжуть,
мов записку до лапи птиці,
а до неї приставлять стражу,
ще й розсиплють мішки пшениці.
Тільки вдосвіта громовиці
щось мені про свободу скажуть.

Та вони по мені заплачуть,
коли втрачу.
14.01.2021



Дорога до серця

Не добре, – кажу, – жалобне!
Серце твоє оздобне,
Віра твоя на зламі,
молитви́ – гамір.
Пісня твоя їдка,
мука – вивертка.

А вона мовчить.
А за тим – ячить:
вчора вчили жити,
позавчора –
вмирати.

Та як тобі, як тобі, ввірена, розказати,
що в нього не варто ні вірити, ні вкладати –
у слово солодке, що шкода його не взяти,
у слово важке, що спробуй його підняти!
Глибоко вп'яте
слово кляте.

Ти є дзеркалом власних бід,
несповна наспівна людино!
Що є біль твій – це є твій плід.
Ось провина:
ти чекала, що з серця хлине
та затопить світ
любов.

Не затопила.
Недолюбила.
Швидко скінчилася
пісня ця:
Ти мені – мила!
Ти мені, мила,
цілий вік снилася
без кінця!

Ні!
Нелюбов тобі!
Не дива тобі!
Ми прийшли самі
та йдемо самі.
На порозі змін
озирнися.

Кажуть, у світі давно вже переплелися
добро і зло, правда й брехня,
впевненість та несвідомість.
Отже, зраджують всі, навіть ті,
що не кличуть зрад,
навіть ті, що її не помітять в момент і після,
навіть ті, що шукають (чому ж не знаходять ради?)
в людині вістря.
Та вселенна не має вад і не пробачає вад!
Все забере.
А натомість –
ще раз ділися!

Знаю дорогу до серця пекла,
встелену чесними помилками,
щирими помислами, зірками
й квітами з голови.
Кожного разу мої надії
падають просто у серце пекла!
Б'юся за право, січа запекла,
тихо надіятись.
Різні та пізні ми в кожнім разі
на розуміння себе й від себе.
Знаю дорогу, що йде від неба
в світ і нижче.

Добре, – кажу їй, – добре!
Серце твоє хоробре,
віра твоя – мов пломінь,
молитви вагомі,
пісня твоя витка,
мука – вигадка!
16.01.2021



На гілці крук

Прочахли простори зими
і ми.
Набрались птиці таїни
вгорі.
Кого шукаєш? Взір підводиш до верхів.
На гілці крук глядить убік,
в людини вік встромляє дзьоб,
як в сіру пасмугу між днем і днем,
у сіре небо.
Почахли трави. Вдалині
погасли таборів огні.
Перекажи привіт мені хоч сном, хоч снігом!
Біліє все і білих дум
лягає паволока-слід –
це я зникаю в просторах зими.
18.01.2021



Вітровії

Надірвали вуха моїм садам
божевільні, з півночі бо, чужі
вітровії, й нищили, як орда
зголодніла, вигостривши ножі.
Я ж – як дерево, зроджене на межі,
йшла б, та вперлась в вирок моя хода.

Мов хламида, кинута не плече
Богу, північ безкраєм тріпотить,
рветься долу, вивернеться умить,
аж у грудях Господу запече.
Сад зачує – свистом біду рече
вітер дичці, що на межі стримить.

Може, зломить вздовж її по хребту,
може, вирве з коренем й кине вбік,
Та, мов древній праведний чоловік,
сад заклявся: здужаю, зацвіту!
Я – лиш мітка, нагадка про мету.
Вітровії – випроб на довгий вік.
23.01.2021



Пошук

У пошуку потрібних слів
з'являлись символи та рухи.
Спліталося волосся в довгі коси
з примхливим вітром
у пошуку міцних зв'язків.
Подув,
пасмо,
подув –
тріада нескінченності над тілом і стихією.
Сюїта вічності –
зрив,
політ,
падіння.
Шепітні далі.
Й далі,
далі ще шепотіння.
Крапка тиші над пошуком слів.
Шш!
Крапка тиші над рухом.
Подув,
пасмо,
подув –
розплітаються коси тіла й стихії.
25.01.2021



Євангеліста

Чому у стінах твоєго міста
так рідко просто, так часто пізно?
Удовам терпне в душі невіста.
Холодний камінь сіріє грізно.

І наче нарізно тінь та тіло,
аж розминуться на перехрестях,
та одночасно обом боліло
його падіння чи пак – безчестя.

Та, ще до літа, в тісних провулках
зірвуть одежу з безбарвних істин,
відмиють тло, де, зітруть до цурки,
цитує райтер євангеліста.

І стане пусто, мов свіжа власність,
занадто чисто, без риси хисту.
Барвистий пазур проткне сучасність
аж після першого падолисту.

А доти – ділять в баюр люстерках
благословення вдова і дівка,
а тінь від тіла чекає смерку,
щоб повернути свою домівку.
26.01.2021



Сніг на голову

І сипле сніг на голову і ніч,
на пелюстки торішнього бутона,
на в'язку снів, на риску білих пліч,
на мерзлі ґрона.

І сипле слів покришені шматки
поет, мов свіжий хліб на годівницю, –
на все безлюддя та на слух в'язкий,
на ковзаницю.

І сипле душі щедро з рукава
романтик Бог на сніговиті доли,
на цвітники, олімпи, а бува –
на частоколи.
27.01.2021



На серпневих галявинах

Попри мене тут люди стаються тихими.
Попри мене тут низько літають соколи.
Звірі кажуть: ось щойно втекли від лиха ми,
як від здобичі з помислами високими.

Я ж до них прихиляюся дещо лагідно,
дещо боязко, наче до річки бистрої,
і кажу: не рішити цього нам змагами.
Хай залишиться той, хто всього лиш вистоїть!

Підуть павзами враз, як по плесу колами,
дві приречені думки: чиясь й неправильна.
Тож попробуй згадай, ким були ще вчора ми,
ким цвіли на серпневих жарких галявинах.

Попри те – на обличчі малюю усмішку,
попри що не знайдуться в словах і хитрощах.
І промовлять: зібралися мокрі сумішки.
Хай же з нас вони слізьми нарешті видощать!
27.01.2021



Дівчата танцюють шимі

"Дівчата зрізають коси
І туго шнурують берці,
Їм щастя приснилось, здалося,
Кровить забинтоване серце."
Олена Задорожна

Дівчата танцюють шимі у бліндажі
під реви машин. Приблуда, як ситий шейх,
лежить кароокий в поросі та іржі
жаских ночей.

Дівчата брязкочуть лезами від ножів,
пацьорки й спідниці монетні перевелись.
Хвилини затишшя – що вишивка по межі
тепер й колись.

Дівчата окреслюють музику, як завій,
короткими рухами втягують животи.
Розмотують в серці мрію, у думці – рій,
в руках – бинти.

Дівчата зрізають коси і йдуть у бій.
Приблуда вслухається в рипи чобіт і шин.
Як хочеш, щоб знали, хто ти, чужий чи свій, –
пиши!
28.01.2021



Блюз на вулиці

Надто багато років ми молилися Господу.
Це здавалося таким важливим!
Зазвичай серце при цьому направду вискакувало з грудей.
Це був вдячний біль
раз по раз,
наче блюз на вулиці.
Якщо рахувати до сьогодні – це надто довго.
Ох, надто довго!
Зазвичай ми хотіли повторити її –
цю молитву на вулиці,
ми вгадували її поміж капелюхів і капюшонів,
наче грали в певну гру,
грали на нервах вітру холодний блюз.
Як довго, як неокрильно довго ми шукали Господа!
Та, якщо відштовхуватися від сьогодні, –
це ще не кінець.
Він ховається від нас під чужим одягом,
проте, скільки не хапали б людей за рукави,
коли вони обертаються –
ми все ще бачимо спини,
чорні, наче космічні діри.
Це насторожує.
Коли ми бачимо таке, то знову й знову хочемо молитися,
довго-довго молитися Господу
і раз по раз ковтати вдячний біль тому,
що Він повертає нас до Себе.
Ох, як це прекрасно! Як прекрасно!
Це – наче блюз на вулиці.
29.01.2021



Пряжа

Я – останнє ягня в отарі і від мене чекали шерсти.
Та згубила свою сережку – як не мічена, то нічийна.
Ми з вівчаркою йшли у парі пів життя і чотири версти.
Ставив він на орла, та решку я впіймала й всміхнулась: вий на..!

Тож на першім узліссі сльози йому втерла об власну вовну,
відсікла його погляд вірний, похрестила, як просить звичай.
Він хазяйські зачув повози чи осілості тягу кровну –
аж закляк: і заклад є спірним, й відступати тепер не личить.

А в мені от на кожнім згині, повороті чи навіть зламі
і життя, і доріг, і долі – прокидається впертий геній,
що боронить лишатись в нині, надсилати листівки мамі,
і нашіптує: тільки в полі буде щастя тобі, шаленій!

В мене стало негусто друзів, я їх пряла собі на потім,
зберігала в сухому місці, щоб надовше лишались гожі.
Тож либонь не в моїй заслузі, що собака цей, з прутом в роті,
розгубив всі найліпші вівці, бо носив мені буйні рожі.

Був травневий погідний ранок, загоралося вище й вище,
і у мене, подібно сонцю, загорялося у очицях.
Я йому випікала рану. Власне, вірність собаку й нищить.
Відтепер нас обох єднає тільки злочину таємниця.
30.01.2021



Перекреслені

"Покликуй до Мене і тобі відповім, і тобі розповім
про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш!" Єр.33:3

Станеш, як речення вздовж перекреслене, між людьми.
Скажеш до Господа, наче до автора: де це ми?
Хтось прочитає і зверху посиплеться сніг, як сміх.
Ляжеш на білому вбитою думкою: як Ти міг!

Чемно чи з відчаю в жменю згребеш з-під ніг крапку-злість.
Автор продовжить з великої букви й не відповість.
Схочеш йотованих слізьми позбутися, кинеш: я!
І споглядатимеш, як переступлять твоє ім'я.

Скільки їх, Боже мій, поспіхом вписаних в чорновик?!
Світ до котрих, як до сталого вислову, більше звик?
Хто це чорнить кого, мов розтікається з ручки туш?
Стануть, мов речення, криком завершені, й ані руш!
03.02.2021



Неспинно в нікуди

“Та ось він вийде навпроти тебе, і побачить тебе,
і зрадіє він у серці своїм" Вих.4:14

Я далі йшов.
Високих трав буяли спини.
Я їх ломив і я не бачив в тім провини.
Палав терновий кущ і не згорав, –
тебе обрав!

Я чув вогонь,
як чують грім понад собою,
та дорожив своєю звичною ходою.
Пощо тобі ступати без мети?
Услід веди!

І я повів.
За мною йшли поля і ріки.
Питали, – доки? Відповів, що це навіки.
Вони мене лишили на краю,
та не стою.

Іду один,
відкинув роздуми і втому,
бо маю шлях в нікуди та не маю дому.
Я знаю, що вогнем промовив дух:
життя – це рух.
04.02.2021



Пташка крук

Сумні сади
в цей час передвесняний.
Сполохані серця – пташині зграї –
осядуть на антенах і дахах.
Круки крокують в бій по сірім небі.
Сполохані круки плямлять окіл.
І ти, мов пташка.
Крук хіба ж не пташка?!
Плямиш крильми, кружляєш неспокійно,
летиш завійно на свою війну,
щоб долу впасти.
Серце полохливе,
не сій цієї смути над чолом!
Чорнот у хмарах досить. Будь, як просвіт
в сумних садах з осілим воронням!
В зачин весни нехай же крячуть: досить!
Хіба ж не пташка крук?
05.02.2021



Хилить до сну

Це світло ліхтаря – медова ложка,
що вітру язики її оближуть,
а темінь доокола – як сторожка
чи перші сіни в непрогріту хижу.

Хилить до сну, –

Ну ж бо! Погаси його, як зорю відцвілу!
Кинь долу, лицем у сніг,
хай летить і летить – пелюстки гнилі,
кольори розмиті, аромати вбиті,
іскри слабкі для пожежі, затінку стерті межі.
Лижи йому потилицю, а не вражене око!
Бажаннями невідгаданими виколи, най стече!
Соненя неопірене всідається на плече
та й,
ще сторож сторожу несе, рожу мені несе, –
щебече.

Гей, соненятку, випало чи з гнізда,
що тримаєшся так невпевнено?
Світло повіє – вже тремтиш.
А мені ж твій щебет – карамельний хрускіт,
солодко бо!
Не проміняю на трошки, на ложку, на діжку меду.

Майже схилив.

Чи перші сіни в незнайому хижу,
чи подоріжжя в електричних дротах,
чи вітром по мені узята нота –
в усьому сон і я його наближу!

Розбиває ліхтар.
13.02.2021



Марія

"зійде Сонце Праведности та лікування
в промінях Його" Мл.4:2

На згині й перетині всіх вітрів
стоїть Марія,
тримає тижневий налиплий сніг
і повне небо.
Розкинула руки долонями вверх.
Дивись, порожні! –
впевняє мене, на перечіпки злу,
зі стислим ротом.

Ти брешеш! – кричу, підвернувши ногу, –
не кожен любий!
Я бачила тих, що самі зостались,
хто ж їх покинув?
І в теплі часи я, бувало, йшла
повз тебе в квітах,
й тоді, як тепер, спотикались люди
в словах і вчинках.

Пригадую, якось в серпневий день
висіла спека,
цвіли гладіолуси, багряніли
посеред циній,
біліли лілеї тобі до пари
і дужо пахли,
а поміж гвоздик велюрово ніжних
стриміли мальви.

І ти височіла над буйним садом,
що раптом виріс
у центрі асфальтно-сірого міста
людей побожних,
які ще від квітня смиренно й радо
несли вазони,
прикрасити щоби твоє лице
чи задобрити.

Дві дівчини, нігті – терновий кущ,
волосся – просо,
два символи східні блищали в них
попід пупками,
а відблиски їхні, як два мечі,
рубали простір
від рогу до рогу, аж в склисту ціль
моєго ока,

спинились на злитках чи злата, чи
уявних звершень,
спиною до лона, з якого сходить
нам Сонце Правди,
й окреслилось три, а вдивлялись в два,
обличчя в фото.
Не втямлю, тебе чи себе згубили
на фоні квітів?

Здалося, в ту мить поспадали стебла,
як шар примарний,
з букетів пахучих й мого цвітного
комбінезону,
аж я нахилилась мару підняти –
пучок тендітний,
і так розхитався мій шлях, мов рушив
у инший вимір.

Тоді я від тебе чекала слів
й опала цвітом.
Сьогодні ж, поглянь, перемерзлі чиїсь
лежать ромашки.
Нападає зверху на них кількасот
людей і років.
На кожне падіння ти руки зведеш
й змовчиш, Маріє.
17.02.2021



SOS

Отак і зникне дужкою між слів,
що – тятива напнута, пасмо нерва.
З вогких долонь йде лінія долів
поміж дрібніші, зжмакані, як мерва.

Отак й замовкне записом в блокнот,
що – слід пташиний, постук телеграфу.
Три крапки, три тире, три крапки й от –
коротке свідчення задавненого страху.

Отак й забудуть пунктом в списку справ,
що – зайвий клопіт, ґудзик непришитий.
Вона – його, а він – її обрав,
та поміж вибору забули просто жити.
18.02.2021



Близькі до прекрасного

"Це сталося однієї сльотавої ночі в листопаді,
коли я побачив що моя людина завершена"
М.Шеллі "Франкенштайн, або Сучасний Прометей"

Мов перед Пасхою стіни – забілимо
словом слова: мовчи!
Хто ми і що ми тут зрештою ділимо,
в часі новім почин?

Бога сучасники, часто – причасники
неусвідомлених тайн.
На певен лад один одному власники,
творимо, як Франкенштайн,

майже живих і близьких до прекрасного,
щоб у сльотаву ніч
вгледіти: ось завершили нещасного!
Звіра? Людину? – Річ.
18.02.2021



Електрички. Карантинне

Вже повні калюжі, а очі – такі спустілі.
Повіє байдужістю, отже – пора втікати.
Мені надто тісно у цьому дрібному тілі!
Мені надто пусто довкола своєї хати!

Втомилась чекати! Втомилась чекати!
Втомилась чекати!

А на заході – електрички
ріжуть світу яремні вени.
Сонце плюхнеться в тазик річки,
це відомо вже достеменно.
Я би в нім полоскала ноги
і стрясала з колін потьоки.
Вкрайте кусник мені дороги!
Скиньте цій анемічній вроки!

Грубо-грубо себе заштопав
горизонтним шнуром посадок
аж від Львівщини до Європи
без побічних трагічних гадок.
І червлені його кінцівки
в антилагідних рукавицях
розмастять дві солоні цівки
по сумних досконало лицях.

Час – небилиця! Час – небилиця!
Час – небилиця!

Бо його не було й не буде в людських долонях.
Володіння мої розверзлися снігом талим.
Повертаю на захід, наче вечірній сонях,
стиглу голову. Стніть її так, як і сонцю стяли.
22.02.2021



Підліткові плакати. Трагедії сучасності

Відпустити сльозу, крізь порізи стікати,
як березовий сік у чужі животи.
Обдирати лозу, підліткові плакати,
що не кожен – це рік, що не пруття – це ти.
І не мати мети, і даремно шукати
в анонімних листах із завданнями йти
в гаражі, на мости... І не вміти спитати
про відвагу і страх. І прощальні пости
без люблю,
без прости
...
..
.
22.02.2021



Щось крилате

Щось крилате вилетить з мого рота,
сяде онде скраєчку на галузу
і знущається. Боже, чи з'їду з глузду,
чи припиниться ця нудота?

Хтось без обрису вийде з моєго тіла,
стане збоку і креше, і роздуває.
Пропонує, вдає, що мене не знає.
Не палю, – кажу. Стільки й діла.

Десь під вечір вгамується невгамовне
чи прикинеться тихим про людське око.
Все ж вливатиму в себе святі молока,
докіль вчую, що серце – повне.

Відживу. Заночую в батьківській хаті,
заколисана дзвоником янголяток.
Зранку вийму щось побгане аж з-під п'яток.
Серце, що ж бо! – Галдять крилаті.
01.03.2021



Людина без жодних рис

Людина без жодних рис проходила завжди повз,
щоранку в той самий час з-за рогу і далі вниз.
Людину без жодних рис я слухала, мов прогноз,
якщо на відході чхне – чекати службових криз.

Я знала її ходу і мірку широких пліч.
Я вивчила кут руки, що хвацько бере рюкзак.
Я бачила, з ким стоїть, коли заступає ніч,
і чула потужний рик, мов зграю веде вожак.

Людину без жодних рис від мене ховав картуз,
під чорним його крилом чорніла очей діра.
Я вічно з обличчям ниць, мов випав з колоди туз,
здибала цей хід чорнот, на тім і кінчалась гра.

Людина без жодних рис кусала мої шляхи,
втинала мої стежки, вминала мою стопу.
Як зодчий нових істот, брела між старі цехи,
допоки навпроти я вдавала впритул сліпу.

Мені до снаги слова і всі ритуали двох,
що спрощують суть речей, пом'якшують душ тертя,
та те, що вгамує дух, – спричинить переполох
й протест у моїм нутрі із вектором на чуття.

Аж ось, грозового дня, з нашестям дощів-плащів,
мій погляд зустрів чужий, що цілився, наче спис.
Так він перерізав нить – опору думок-плющів,
котрі цінували лиш людину без жодних рис.
03.03.2021



Березневий сплін

Наче обійми кволі – б'ється в вікно галуза.
Березень докоряє: дужче бо, молода!
Пише по конденсату пальцем питання муза:
як розтопити серце – те, що давно вода?

Витру волоссям скруту склистого поля бою
й хукатиму, допоки ока не змружить ніч.
Вижену мляву музу, станусь сама собою
й вгледжу на власний подив – є хтось мене опріч.

З гойністю сеї стрічі важко держати згоду,
адже либонь не друзі двоє у пастці стін.
Наче обійми кволі, вилиже з ока воду
вмілий гравець абсурду – цей березневий сплін.
04.03.2021



Сумнівам ні

Помирати щоразу не зразу, шукаючи з ким би,
бо раба голови своєї.
Не вмирай, а що-небудь роби!

Найгірший день, це мій найгірший день
нерішень, де
понарізані ромбами між ребром і ребром –
прірва, яма, діра... Рукою торкай!
Там кістка – тверда як вирок: на каторгу! Гууу...

Прикладися мені до грудей, дитино мала!

Прикладися мені до вирви, рани, чужа дитино, руками!
"Ами, ами..."
Бачиш, як з мене тут сходять грами?
В лялі проблеми, а ти не будь, як вона,
краще слухайся мами!

Хвостики два – направду антени.
Що вони визначають, німба діаметр?
Прикладися мені до грудей, дитино свята!
Що вони мені шлють до свята?
"Ата, ата... "
Твої оченята?
Спитайся, чим я заслужила такого (якого) ката?
До восьмого все ж доживу, хоча й зачастила вмирати.
Хай не буде тоді компліментів, тюльпанів, дарів,
перекажи, нехай лишень не збирають
по світі моїх боргів!

Сум. Сум у мені. Суму мені! Сум, уме, ні! Але і сумнівам – ні!
Як виживу, розкажіть, чи досі існує гнів?
Чи збагатився хоч хтось моїми смішними втратами?
06.03.2021



Час їсти їжу

А зранку проснуся з дірою в тілі.
За ніч не заштопали, бо не сміли.
Який експонат – голубе на білім!
Сміються, – коли прилетіли?

Та ні, я земна, просто дещо дивна.
Ну викиньте врешті, коли набридну!
Ця посмішка звична, тому й пасивна.
Вдягла її вже завидна.

А ніч в мені, ніч в мені!.. Боже, Боже!
Взиваю намарно, як баба Роза.
Ти дав мені тіло чи дещо схоже,
уклав би ще розум!

Я маю п'ять пальців і ще п'ять пальців.
Я чую, як час по моїх судинах..!
Я знаю слова і пишу слова ці,
доросла дитина.

Воістину, їстиму нині їжу,
а завтра – дивитимусь людям в очі.
Коли вже, коли вже мене розріжуть,
щоб розглядали охочі?!
07.03.2021



Затемна

Перевернути подушку холодним боком!
Медитувати на штучних цеглин стіну!
Не забувати про суще повсюди око!
Не дозволяти себе засмоктати дну!

Якщо дивитись затемна в діру шкарпетки,
то можна вгледіти всесвіт і глибину.
Чи так дивлюсь я на дивне звання поетки,
як на розраду та радість свою єдну?

У мене вкрали (забрали) та вже й продали.
Мене згубили, не вбили, не вберегли.
Неперетравні направду часи настали,
які хіба що нам лиґнути до снаги.

Я їх жую, мов рапатий пучок волосся,
а нігтем ріжу по стінах несправжні шви.
З порогу кажуть: що мусило, те збулося.
Відлежуй нині, а завтра – вставай, живи!
07.03.2021



Чорні перли ночі

Все в порядку, дівчино, все в порядку! –
ніч влягається кутиком простирадла,
мов дарує улюблену чоколядку,
і питається: чом ти мені не рада?

Я кажу їй: ноче, бо ти бездушна!
Повсинали, як зернята в животятах,
у тобі наші душі. Хоч там не руш нас!
Вже історія доста тобою втята.

Все даремно, дівчино, все даремно, –
ніч сідає, мов кіт на краєчок ліжка,
і нашіптує снище жаске у дрему:
ти сама по собі, отже – також кішка!

І виводжує вервечки котеняток,
що нанизані густо, мов чорні перли.
Вспію стиснути в жмені ниток з десяток,
решта – сиплються долу, мов щойно вмерли.

І викрикую: ноче, ти – чорна відьма!
Тягнеш хвіст свій, аж рвуться меридіани.
Най вкривають нам очі біленькі більма!
Вже роз'ятрені доста пітьмою рани.

Все минеться, дівчино, все минеться, –
ніч задобрює ту, що лежить під боком.
Аніж серце, як грубе намисто, врветься –
най закотиться в темінь мою глибоко!
12.03.2021



Квіти страху

Страх прилітає до мене щоночі сивавим птахом.
Знаю якого йому насипа́ти зерна та сміху.
Все виграє, добре грає направду, в слова і шахи.
Я ж – червонію, коли махлюю, йому на втіху.

Страх виїдає мою вечерю й запалі груди.
Каже: несмачно, та нащо має цей хліб пропасти!
Що не співає – усе зі змістом в мій бік огуди.
Світ заступає своєю тінню і сон почасти.

Страх начитався либонь чи Андерсена, чи Гріммів,
пообіцяв, що облишить на певних чудних умовах:
маю три спроби, аби назвати його по-імені,
або ж поцілити звіром ув око собі на ловах.

Я зберігаю для нього в покутті чарівну клітку.
Довго плела її з грубих лозинок чужої віри,
так вони кажуть, в мою п'янку, нерозкриту квітку.
Та завеликими є для страху в плетінні діри.

Страх і сьогодні навідатись має о мить на першу,
я назначала йому побачення, мов коханцю.
Знаю, очікує мало, втім – я себе перевершу,
вже ось рощу троянди у грудях своєму бранцю.
25.03.2021



Перші грози

"Ми втомились як ніколи від зими"
Андрій Хливнюк

Небо розтяли
перші грози.
Мамо,
знайдеш мене, де й покинула.
Крокусів скуті пелюстки
поснули,
либонь нездужали.
Друга весна самотництва,
сьома – війни.
Квітень.
Віддаль гримить.
Віддаль – стинають квіти.
Віддаль – шаленими бджолами кулі – в груди.
Перші грози...
Ні, не забудемо!
Лий, зливо, лий!
І навряд чи я буду тим...
Але ким я була?
Де і колись – знаходжу
перші блискавки.
Де і торік – вичікую
зцілення.

Небо, нащо тобі війна?
Мамо, нащо тобі очищення?
Злива зла.
02.04.2021



Гра у осінь

Стоп! Кроку немає більше. Перше кліше
шляху пунктиром прострочено для нащадків.
Ми тут ходили подавно, тепер – cherchez.
Ми в порядку.

Ми тут ходили під крилами. Вічність – жарт.
Сивими пасмами грає етюд в волоссі.
Кроку немає й направду – це перший фарт
в грі у осінь.
Стоп!
15.06.2021



Твердість це

Перекочувати на долоні пророслу горошину,
аж доки вона не зачепиться корінцем
за одну зі змінених в часі ліній:
долі, життя, серця...
Вибір найменшої
стане між нас єдиним.
Поміж нею і мною
не залишиться таємниць.

Перекочувати, допоки
не зламаю в ній те,
що носить початок майбутнього.

На полях посічених
не чекають сходу.
17.08.2021



Як полюбити котів

День, як риба у морі, глибоководна,
пливе швидко, та не помітно оку, не виляє хвостом.
Коли ти приходиш до мене хитра й голодна –
відчуваю себе котом.

Ти корислива і непомірно багатодітна.
Мімікрія тебе затягує у асфальт.
Ну а я, вся така висока і непривітна,
не ведуся на твій бездоганний альт.

Так вже склалося, ми булькочемо в череві тої риби,
як відірвані органи. Всесвіт – як під орга́н,
в м'якість часу та простору пнуться колючі глиби.
День між риб подібний на непривітну оту,
яку називають катран.

Хижий день, тому тут немає ні добрих, ані сторонніх,
на цих сходах є тільки ми і наш вибір сюди прийти.
Найстрункішим є рішення тебе полюбити у цьому гулкому бездонні.
Магазин навпроти. Молоко за тридцять.
Набридли голодні коти.
21.09.2021



Осіння сучукрліт

Вітряний день. Вистрільний. Так, прекрасний!
Здуй мене, вітре, геть!
Де мені, вітре, смерть?
Власне,
необережна, не зацікавлена і те пе –
кого гребе?
Калюжний день.
Лужний, еге ж, не масляний.
Кинь мене між калюж,
будуть замісто руж.
Що нам до стужі, дню? На вітамінах же ж!
Виграшний день,
амбівертний, так мовити би.
Небо – гуаш, замастилася.
Люди – гриби,
душаться в хвойних оліях, ефірних, як під кущем.
Йтиму не в ногу з часом,
лишуся із дощем.
24.09.2021



Ступати в біле світло місяця

Так просто є
ступати в біле світло місяця
з темним опівнічним серцем.
Наче воскресіння словом –
ця хода звільнення та спустошення.
Адже пустка душі –
це не найстрашніша з кар
для тих,
котрі люблять.
Біль – це не стояти без шкіри
під струменем з перевернутої
небесної сільниці,
це залишатися вмисно, щоб забути,
звідки ти вийшов.
На третій сходинці від низу,
такій привабливо чистій,
можна просидіти вічність,
обіймати веселого пса
і повільно,
втрачаючи пильність,
відійти
легким і впокореним,
заспокоєним.
Сидіти так вічно, щоб не бачити,
як за місячним водоспадом
наставатиме ранок,
в який оплакуватимуть тих,
що не вийшли під світло.
19.10.2021



Fuga

Засинаєш на лівому боці, натягнена, як струна,
а на ранок знаходиш під сходами серце птаха.
День оспалий повториться вкотре, так в горах пройде руна,
під фуги Баха.

Таємниці, котрих ти не визнала, всипалися між пер
й закривавлені липнуть до пальців, всякчас тремтячих.
Відмиватимеш їх перед дзеркалом й вгледиш себе тепер
посеред зрячих.

Задля цього звивалися листя та вітер в гулкий орга́н.
Задля цього ввійшла у сьогодні вчорашня втеча.
Задля цього стояла над птахом і серце складала з ран
та порожнечі.
22.10.2021



Коли храми горять

Хай храми горять, коли храми горять. Ти – слухай:
на землю відчужену вкотиться жовте сонце,
на сонце невгріте накинеться чорна скруха,
на скруху нічну зійде полум'ям звістка: сон це!
Холодно й сухо.

Так час в лікарняних палатах доходить краю.
Так ріжуть дерева незгодні згрібати листя.
Так вивершене полотно для нових стирають.
Так фени загірні розлякують доли млисті.
Так проганяють з раю.
24.10.2021



Руман

"не давайте святого псам" Мт.7:6

Подай мені сили, Господи, і спаси!
Я вкотре втікаю, страхи – мої дикі пси.
Спромоги подай, жеби стримати викрик: фас!
Виграти час.

Я – скуток уявного, закуток власних мрій.
В марунках, як в дрантищах. Господи, та не зрій
се пустище волі, зроби хоч би щось, зроби
зо свої раби!

Кущами крізь груди росте моя давня суть –
створив єси айстрову, та не во ймення рвуть
Твоє, о мій Господи, ці святотатські пси
квіту з роси.

Господи, воскреси!
04.01.2022



На чернетці життя

На чернетці життя – лиця, яких не забути.
На віршах – шрами від олівця.
Боже, воздай кінця дням затяжної смути!

В руках мені мнуться послання янголів: не спасти!
В очах мені хтось запалює, попеліють їхні листи.
Почах дивний зв'язок, що викільчувався з сердець.
Боже, пам'яті та сподівання подай з другого боку кінець!
Боже пам'яті, покажи як маю тобі молитися!
Срібло спогаду рідшає від торкання руками пожадними.
Лик Твій в сніжному небі сребристо до мене світиться.
Боже жадности, споможи загарбати, споможи!

Вже й зима розтягнулася тістом на чорного ґрунту деку,
аж ген далеко, тож спечи її!
Вже й замарений ліс нарядився до свят врочисто,
тож освяти!
Вже й ріка моя вперта втомилася на гору витоків плисти.
Боже чемности,
Боже милостивий,
відпусти!
10.01.2022



Безсмертник

Скляні скарби

На заході,
де табуни коней ночують під старими мостами,
а одинокі сіроманці проводжають поночах подорожніх,
завиваючи місячну пісню,
густий верболіз ховає блискучу мрію,
підвішену на найнижчій гілляці найвищого дерева.
Подібна до смарагду вона сяє,
відкидає на пагорби та серпантинні дороги
обнадійливий промінь майбутнього,
вколює чужих і далеких
здогадом недосяжности.
Шматок зеленого скельця
над пучком золотого безсмертника
стереже привид минулого дівчинки,
з голосом, подібним до музики вітру,
зі сміхом, подібним до дзенькоту скла,
досі живої,
досі живої.
І випурхують з-під дерев'яних хрестиків мертві пташки
між іржання та шум верболозу,
бо радісно вдома.

Гриць

Шляхом непротоптаним аж ген за край
між травами-травами дехто йде.
За пагорбом-пагорбом – тихий рай
– сунична галявина.
А десь позад нього – гніздо лелек,
краєчок села завернув під ліс,
за водонапірною баштою – сонце хилиться.
І згарище-згарище між суниць.
І далечі-далечі. І весна.
І він, що не вперше долає світ
від смерті до смерті.
Його пам'ятатимуть диваком.
Його забуватимуть тільки так.
Та вічність не раз ще закине додому
друга місцевих собак –
прозорого чоловіка.

Яфори

Кичеро, кичеро, що дивишся спантеличено
на село моє, як на моє чоло,
зарости мене, кичеро, мов чумні тіла колись –
соснами, ялівцями!..
Ягоди до лиця мені.
Зелений до тями, кажуть, як ліки серцеві.
Осьо мені, кичеро, випало на удачу
мати твою фотокартку, оспівувати розпачливо.
Ще б не забутися, кичеро, для чого це все було –
розлучилися аж навік.
Та ти мене згадуй, люба,
хоч за дня, а хоч вичером.
11-12.01.2022



Народженим біля ріки

"Rolling along, rolling along, rolling along"
Sam Cooke

Починайте свій тиждень з нами,
агов, ті, що народилися біля ріки!
І нехай буде так
ще багато-багато часу!
Немовлята дев'яностих, діти сумної мами,
відшукайте голови власних коней,
одягніть їх на добрі палиці
і мерщій відкривати світ!

Гей, ви, що народилися біля ріки,
прислу́хайтеся до неї: зміни вже близько!
Безнадійні нащадки своїх матерів,
букартята та пестійнята, ми з вами усі однакові,
ми мчимося бозна-куди,
ми досі не знаємо, чого від нас хочуть.

Витягайте з кишень своїх горобців –
сірі запаски сердець,
касово-офісно-мерчендайзерні театрали!
Вимагайте своїх вихідних і нумо творити зміни!
Народжені біля ріки, танцюймо під Сема Кука!
31.01.2022



Вечірня щастю

Вечір. Службу править вітер.
Хор: гу-гу, гу-гу...
Може, зранку забуяють квіти
на снігу?
Я забула, як просити щастя
у богів
для померлих, для живих, а дасться –
й для снігів.

Поночіло. Вітер дме кадилом
у вікно.
Щастя, щастя, де ти заблудило?
Чи давно?
Йду до сну, як діти до причастя,
без покут.
Що ж, попрошу у богів для щастя
власний кут.
04.02.2022



Вітер карбує

"Лий, зливо, лий
Відмивай нас всіх від бруду"
Андрій Хливнюк

Вітер карбує портрети на даху.
Листя – провісник: фур!
Восьма річниця лютневого жаху
звихриться з цих фігур.

Кров’ю зі стріхи зимової зливи,
наглою кров'ю – час.
Боже обтяжливий, Боже важливий,
Вимий нарешті нас!

Вітер карбує обличчя сторожі,
риси міняє в гнів.
Сто, як один, металевістю схожі –
творить війни синів.

Ангели пам'яті, дотик в них – молот,
й листя завійне це –
сходять додолу лютневим розколом,
досі війні в лице.
18.02.2022



З пригорщі птаха

Випускає із пригорщі птаху, мов перший постріл,
що застрягне в найближчому стовбурі, наче в горлі,
аж закуриться з рота туманом скорботний простір,
аж викручує плоть, мов поламані крила орлі.

Випускає наступну і сиплються з крони вишні,
та в падінні чи м'якнуть, чи щось їх до соку душить.
І сортує на сущі, безвісні, живі, невтішні,
що назвати б їх – ягоди, та називає – душі.

Випускає останню і пурханням зносить миті,
аж лягають дерева із вивернутим корінням.
І клює птаха вишні доспілі, а каже, – вбиті!
бо в жалобі готують дочасне оте розговіння.
23.02.2022



Мирний голуб

Пам'яті О.Р. (Роксани Ужван)

В темну годину до Тебе світлий голуб возноситься.
Господи, упокій!
І милуйся росою останньою
на розлогій красі її вій!
Дослухайся, як слово ві́ршами сиплеться
з найщедріших уст!
Доню Твою улюблену
вже сьогодні до Раю впустять
янголи, янголи, янголи...
І ось на одного побільшало.
Боже, ось Ти – Справедливий,
що не дав їй узріти гіршого
від болю її нестерпного.
Але годі бо, годі, стерпло!
Ось ще один
мирний голуб Твій.
Господи!
Господи!
Господи,
упокій!
24.02.2022



За нас страсти

"і тим, що в гробах, життя дарував"

Чую:
прибийте ненависть свою до хреста!
А сама у собі: конайте!
З кожної рани на тілі Людського Сина
витікає густа
моя провина.
І храм, наче гріб.
Вітражі, мов присипане віко землею,
що ворог металом гарячим розгріб.
Сорок днів не просити торкнутись єлею
чолом своїм,
бити чолом своїм,
затерпати чолом своїм
і всією душею,
не жадати золота й тиші цієї для душ колиски,
іконного блиску очей,
мокрих у знак прощення,
не чекати, що гріб передчасно розкриють,
допоки у нім не забракне кисню.
Чотирнадцять разів у поклоні:
Притерпівий, не милуй, не милуй, не милуй!
11.03.2022



Ефект Елізи

"I see"
Eliza

Слів не вернеш назад. Пам'ять – град і чернеча хустка.
Все докупи збирай: мерзлі ягоди та залізо.
Що ж, коли ти помреш, у мені зродять вишні-згустки.
Що ж, коли я помру, ти зрадієш: прощай, Елізо!

Слів не приймеш назад! Нить життя – павукова праця.
Від вузла до вузла наростає примарність втечі.
Що ж, як станеш на край, хай дов'яже її мій пацяр!
Що ж, як стану на край, сміливіше штовхай у плечі.
15.03.2022



Стокротки

Розбудили траву, але ж пальцями, не граблями!
Відігрілися врешті, та промені – як мечі.
І за віщо, за віщо стокроток кладуть до ями,
голубів – між корчі?!

На холодній землі хай лежить моє серце й чує,
як встромляють ножі в невкорінені ще тіла,
як воюють мужі, як молитва за них воює,
спалюючи дотла

першу втому, останню межу та страшну зневіру,
і розсіює попіл цей добривом для квіток.
Розбудили весну, тож протне врешті черево звіру
правди росток.
19.03.2022



Жива

І вмерла би просто собі на полі
отут, отут!
Та грішно псувати цей свято-чорний
промерзлий ґрунт.
І вмерла би просто собі у лісі
отам, отам!
Та сором отак годувати бісів
на зло богам.

І вмерла би, вмерла би! Вмерла! Вмерла
чи ще жива?
Ще навіть не сіяли, як криваві
прийшли жнива.
Та щойно зготовилася вмирати,
спустивши злість,
як вистрілив миттю родючий пагін:
він відповість!
05.04.2022



Кошик для радості

"Пізнаєш істину – ввійде тоді у кров твою сонце" Григорій Сковорода
"Та не могла його більше ховати" Вих.2:3

Темне сонце сідає в човен і обирає курс.
Темні води несуть його, темні води.
Будеш, сонце, про мрію згадкою
там – за обрієм, з пересадкою
на китів-братів, на вітрів плече,
на русалчин хвіст, хай тебе несе,
кругле сонце, в чужий живіт!

Темні води – вагання матері,
люлі-люлі, собі гойдаються.
Мертві води – байдужість матері,
що за звичкою: а-а, – маятник,
ритм тримають, та йдуть на спад.

Стережися, зотліла грудочко,
руки в річку цю не занурюй, бо
станеш місивом, рибкам стравою,
мамці попустом, вітцю посміхом,
що тебе зачав, він тебе зачав ген у космосі.
Будь послушним – зникай в човні!

Я сама тебе від берега відштовхувала.
Намочилася в пояс, задихана і розпатлана.
Я сама тебе, шлякувала, а все ж – гасила.
Порятуєшся, порятуєшся, прощавай!
14.04.2022



В радості. Червоні бутони

Симптом повітряної тривоги в правому передсерді
загострюється опівночі та в прокльонах.
La vita è nel tripudio! – Шановний Джузеппе Верді,
це недоступна зона.

Коли мені в грудях булькає, наче на дощ в калабані
плюскається малесеньке пташенятко,
я хутко пригадую тих, що їх називаю – кохані,
ще й підганяю гадку:

спішися, спішися, думко, ракети – птахи крилаті.
Хоч булькання м'яко мучить, та розмах крила – калічить.
Хай стіни мене запишуть, як спомин: хтось жив в цій хаті.
Хай вивчать мене ікони і в спадок собі полічать.
Осьо я – під лівим оком
Мадонни!

Садів не садила вчасно, сушник не зрізала вчасно.
Червоні бутони щасниць ще поки в мені цвітуть.
27.04.2022



Сьомий вітер

Атож, між маків зродиться душа!
Не перший рік, як обіцяла бути,
та вітер з гір й ці виверти покути...
Бо пелюстками легше опада...

Ти! Ти! Ти обіцяй, розкутий,
що віднесеш опале без гроша,
помічнику мій, вихідцю з осмути!
Вже сьомий вітер, а душі й не чути.
03.06.2022



Дощового дня

Дощового,
здається, двадцять другого дня
я залишила правду для захмарного Бога.
А що й освітилося в поодиноких променях сонця –
того достатньо людині
для життя в неправді й ненависті.
Бо така вже людина,
ненависть – її ім'я.
А Бог, отже, любов.
Тож до Божої сутності в кожному з нас
розміряно лишень на крок.
Тут варто себе запитати,
чому ж не ступають його цілісні,
душею ходячі?
І відповіддю буде
уявна картина сором'язливості,
на якій чотирирічне дівча
затискає підборіддя в плече
і вискубує з пальчиків руки
неіснуючі бур'янці,
а пальчиками ноги
проводить довкола себе
півкруглу лінію безпечності,
бо все ніяк не наважиться взяти в дорослих
таку бажану простягнуту цукерку.
Так виглядає він – той самий крок,
якого ніколи не здолає маловірне
людське дитя.

Та що ж тоді бентежить розум чоловіка,
котрий прийняв своє слабке єство,
чи не зворотний шлях? –
Богові крок до людини.
Єдиносміливий вільно стає ненавистю.

Єдинонезатятий,
хоч Ти не гордися бути таким диваком,
як отой невідомець, що ходить щоранку
однією й тією ж вулицею,
камінці розглядає.
Без очікувань на оживання каменю –
люби мене!
09.06.2022



Маки біля хрестів

Червень приносить спогади, як поразку,
маками осипається під хрести.
Вицвілий рік. Уцілів єс, то й маєш ласку.
А ні – то прощайся, йди.

Хто лиш придумав усі ці хрести та маки?!
Хто лиш розкреслив вічність на ці роки?!
Я потримаю долоню відкритою, заки
всиплються мимо руки.
09.06.2022



Випалена трава

Гууу...
Не хрущі покришили тишу,
автостради гул.
Спека – чорна ріка, каже: я вас вколишу,
в сморід асфальту розплавленого і в страх
запеленаю тісно.
Не боїтеся? Ну, звісно –
війна!

Полудень мляво шукає затінок попід найнижчою стріхою,
а по центральній вулиці йде мовчазний монах.
Що йому тут шукати в ложці води,
правду чи справедливість?
Просити більшого?
Діти з м'ячем пробитим, старий з черешнями,
на білій стіні червоні літери:
не діждіть біди!
У верховітті – лінивий вітер.
Добре, хоч не здимає пісок розпечений.
Добре тут і безпечно!
Ситно, тому й не шкода –
стара простягає монаху збан з молоком:
напийся, на!
Аякже, знаємо, що війна.

Хтось на стіні дописав:
по коліна в московській крові – вперед!
Старі головою схвально хитають: так!
Тут всілякі проходять і в кожного інше кредо.
Про прощення також гиворили не раз, роздавали буклети,
але полудень нам очей не засліплює. Присядь, перепочинь.
Трохи посушливо. Та і куди нам тепер спішити?
Випалена трава – скосили занадто коротко.
Випалена трава – війна.
26.06.2022



Перетлінь війни

Ох!
Перекотибог по липневій спеці.
П'ятий місяць біг, п'ятий місяць здох
смілим в небезпеці.
Самосум зацвів.

Якщо ти – посів, я тебе пожну
серпом перетліні.
Пазуху дощу – серпень навзамін.
Безсердечна нині.
28.07.2022



Thabor

"Бо не знав, що казати, бо були перелякані" Мк.9:6

– Добре бути нам тут, Господи!
Поставимо ж три намети:
для Тебе, Мойсея й Іллі...
– Петре, не говори дурні!
Що є матерія для сяйва Духу,
який ти надумав під нею сховати
чи то для захисту, чи то для догоджання?!

– То ви будете його хоронити?
– Кого, попіл?
Жінко, не будь наївною і не розводься на тему.
Полудень в лісі чорний, як і вчорашнє згарище.
Нам пощастило вистрибнути чи не для того, щоб нині
переповісти обставини перше, ніж випаде вмерти.
Свої не відомо чи й будуть. Їхні за N кілометрів,
та чуємо, що наближаються. Ліс не найглибша схованка.
– Не розряджай телефона!
– Хех, дитя! Словом, можливо, ця плинність найкра...

– Добре бути їм там, Господи!
Розкладімо ж три намети:
для Віри в швидку перемогу, для Завзяття і для Незламності.
Що є плоть, щоб за нею ховали
сяєво Волі живої?!
Хай витають у чорному лісі, невидимі для ворогів,
а як діждуть наступників – сміливо у них вселяються!
– Петре, Петре...

Господи,
якими словами до Тебе молитися,
коли втілив вічність для грішників
в очікуванні звісток,
а вічність для праведників –
у несвідомості?!
21.08.2022



Природи гості

На ока дно
опадає.
Тут все – одно,
і жалі, і кручі.
Пий з ока заздрість до них ядучу,
бо ось, єдині в думках і рості,
у свіжий вітер встромляють пальці –
природи гості.
Бачу їх.
Опадають на ока дно
отруйною рідиною.
Наче дзбан з молоком,
обома руками
око перехиляю
жадібно.
25.08.2022



Сотворіння

"і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло“ Бут.3:5

І сталася зброя.
І закінчено восьмий день.
І було її стільки ж, як риби в морях,
річках та озерах,
як птаства на небі, плазунів й звірини на землі,
за родом її, як за їхнім, кожного родом.
І побачив Господь, що добре воно –
мати у світі попарно
живого та мертвого.
І досотворив її стільки ж,
як людей між людей
за родами їхніми,
а за подобою – слова.
І був вечір, і був ранок.
І сталося вбивство.
День нелічений.
01.09.2022



Абиякосінньо про втрату

Бо що зачинається восени – виживе лиш восени, тому триває недовго.
Натякає: облиш почуття, подібне на відчай, і далі вже іншою йди!
Пам'ятаєш, як виносила і народила декілька добрих
і безтурботних на цих самих шляхах годин?

Так буває, коли розхитаність настроїв заколисує
власне невдоволення і невідповідність вимог
потребам. Відтак всинаєш, звикаєш і врешті вписуєш
цю нестабільність у розклад під пунктом "тривога".

І тоді здається, що осінь з її насиченими барвами
вигадана саме для романтизації втрати та для загадковості.
А легка сповільненість слів, кивків голови, ходи, й терпкі аромати –
це те, що вартує смерті, та водночас – тривати довго й промовисто.

Адже все пізнається у порівнянні, відчувається на контрасті.
Людське дихання стає подібним до полум’я в сирості й холоді.
А чого нам, людям, в такій атмосфері жадати, як не власної винятковості?
І кого ж за її відсутність карати, кого, як не себе, перетворювати на спогад?
05.09.2022



На шпицях горожі

Нікому ніхто не згадається через вічність,
мов ґрона хисткі, позриваються в трави розсипом.
Та досі між листя пожухле, немов у вічі,
вглядаюся довго-довго щоранку з просипом.

Отут мені стало духу зректися істини.
Отут мені бракло моці зректися роду.
Отут імена ваші впнулися в горло вістрями,
як шпиці горожі у м'якоть гнилого плоду.
23.09.2022



Віршів замки

Для того, хто зник чи хто просто замовк, – привіт!
В Карпатах, говорять, вже сніг. Нескінченний лютий.
А в нас тут по аркушах білих пройшовся роззутий
поет чи художник, бо, власне, невидний слід.
Куди ти, по що ти, за ким, чи кого ти від?

Тікають тепер не години, не дні – роки!
Усе за Михальдою: час – порожнисті карсти.
А ми тут, поети, все силуємося вкрасти
хоч краплю невпинного словом своїм лунким,
та сильне Ніщо і даремні віршів замки.

Для того, хто зник чи хто просто замовк, нема
ні осені в зливах й цього вересневого спліну,
ні спогадів літніх, в надіях відродження тліну,
ні спроб докричатися, кожна з яких дарма,
ні часу, ні аркушів, що на обох – зима.
25.09.2022



Мені на ум

О сум! О сум! З якої ти комети
пилом спав
на сонні душі, на причали Лети,
мені на ум,
на силуети постатей в очікуванні
добрих слів, старих маршрутів,
втоми дощів затяжних,
спасіння втечею?
Нащо ти впав на них
тінню чернечою?
О суме! О суме,
ну ж, надоум мене,
заражений космоглуме,
комаху земну!
26.09.2022



Очікування

Та коли б ти отут стояла,
як примара, як пара, німб чи
всохла яблінка, хутро вівче,
чи гукала до мене: дівче,
подай води!
Я би, бабо, тебе й не взнала.

Тільки палицю криву й грубу,
і подерту не раз спідницю,
замащений, як ніч, фартух,
те, як дивишся прямо й руба,
а в руках провертаєш спиці,
аж тоді засмієшся гучно,
так, що виб'єш з грудини дух.
Все без тебе бло прикро й скучно.

Як наввіриться, бабо, в хмарах, –
приходи!
29.09.2022



Витята

Просто вирізана по олівцю.
Боже, нащо накреслив Ти долю цю?
Не причина, не наслідок – поміж, лінія,
що про неї так сухо, як опис Плінія:
мала стільки-то років у розпорядку,
закінчилася вчора, все за порядком!

Просто вирізана поміж людей.
Боже, краще б Ти серце з її грудей!..
Не слідила, не шкодила, не кляла,
помилок не зробила, бо не змогла.
Мала безлік запасів страхів й терпіння.
Була витята вчора з сирим насінням.
03.10.2022



Чоловік часів

Хто ти,
зруйнований храм при дорозі
чи, з занімілою до осені рукою,
прошак непевний?
Чоловік часів
просторих, мов різновиди гріха.
У закутку снування думки –
мара, подібна на оту з лиця,
що все не знає скону.
Календарі, мов згрубша вчеплені фіранки,
лякають давністю незмінюваних сенсів:
байдуже, байдуже, байдуже,
в порох зітреться серце!
Та допоки
ще плоть жива –
нехай гуляє в ній остудний вітер,
що приблудить з гір.
Ах, якби смерть давала обіцянки,
мов дрібні монети, –
все оновив би в стінах цих занедбаних!
Що коштує сьогодні вмерти раз,
аби лиш тінь, котра вмирає від початку,
нарешті в них впокоїлася?
03.11.2022



Молитва

Тримаюся за Твій голос,
як за намисто з битого скла,
що врешті переріже долоні.
Хистке, переливчасте – сягає неба.
Не бачу йому початку,
спустив бо так давно,
цуралася бо так довго,
хоч знала,
що одна не встою на сипучому
ґрунті заперечень.

Голос Твій – дзвін церковний,
чужий і незвичний,
злякав мене дужче, аніж мовчання, Господи.
Голос Твій воплотив мою душу
на іншому кінці безконечності,
і враз тут бездушною стала.

Отямся! Отямся! Отямся!
Він мовить, та ще не кличе!
Він – молитва твоя.
Тримайся за Його голос!
03.11.2022



Приходитимуть люди

Бо не видно просвітку.
Темінь, темінь темна я.
Змучена й даремна я,
ох, яка ж даремна я,
змучена й слабка!

Вичікують.

Завтра приходитимуть люди,
питатимуться, чому засмучена.
Розумніші скажуть: облиште!
Мудріші спробують обійняти.
А вона лиш очі підведе,
а плечі ще більше осунуться.
Потайна.
Безобразна.
Не вразлива чи?
Диваки, хіба ж не розумієте,
її не існує!

Втомлюють.

Вечори осінні – моя душа.
Місяць – мій супровідник.
Шкода тільки, шлях вечора куций,
бо, може, і віджила б чимось темним,
скажімо – ніжкою лавиці
чи тінню стовпа, від якої
даремно усі ухиляються,
бо пропустила б крізь себе й так,
безтілесна,
та в ній тут більше присутності,
аніж в мені.

Розбурхують.

Просвіток ховався за дахом
чужого дому та одинокою ялиною.
Янгол небесний ще вирізав трафаретки,
за якими вирізатимуть трафаретки,
за якими вирізатимуть крила,
для яких вирізатимуть людей,
та вже ладен був кинути ножиці
гострим кінцем донизу,
щоб пробити над нею темряву.
Він знав її тепер такою самою,
як і вічність до того.
А вона вдарила його рукавицею,
розмітаючи бліки
перед очима.

Відходять.

А потім
усе минулося
і сіло дожидатися
проминання інших.
04.11.2022



Перед миттю

"і вивели його, і поставили поза містом" Бут.19:16

Сходить сонце по пагорбах вниз,
а у мене груди оголені,
остуділі під плямами солі, що сталась зі сліз.
Ось же, сонце, на пагорбах хмиз
і кущі, як я, обездолені.
Підбирай на багаття земне, бо з собою не зніс

той, що йшов перед миттю отут,
просто з снища мого відпертого.
Він був босим і вибіг раптом, не упереди́ла.
Йому слово моє, наче прут.
Цього пруття, на дрібно стертого,
наламала ще поночі вірна його немила.

Він від тебе, а ти чи за ним?
Він від мене, а я – повсюдами,
аж іскриться під п'ятами, але ніщо не займеться.
А чи плакала я за таким,
чи з очей соляними спорудами
осипався на груди кожен, хто озирнеться?
04.11.2022



Перед світанком

"Хто буде намагатися спасти своє життя,
той його погубить; а хто його погубить,
той збереже його живим" Лк.17:33

Осягну, затуляючись рукавом,
від палючого сонця начебто,
павутинячу суть речей:
міцність плетива – у найтоншому.
Все побачено, всім пробачено.
Неповторення долі узору
при повторенні шляху.

Так темно
буває задля...
Так пусто
буває задля...
Так нестерпно
буває задля
неосяжних мрією змін.

Не наважуюся на рух.
Мереживо в сяєві
відіб'ється печаттю здобутків.
Так втрачаються перед світанком.
Чи не до цього йшла,
опираючись на примарне?

Ось же я –
плоттю окреслена,
сотворінням прекрасна!
15.11.2022



Навпомацки

Залишайся на лінії,
доки твої тіні
не зачнуть проростати у синьому закутку
поля зору того, хто слухає.
Простір знехтує розумінням
власного виміру.
Уява постане матерією,
думка – дотиком,
темінь – звитком живого проміння,
щойно зрізаного,
пахучого.
Окремість – обгортковим шурхотом.
Даруй!
Світло присутності
крізь невідомість навпомацки,
наче пальці уздовж стіни,
натрапить на теплі вуста,
що мовлять,
мовлять,
мовлять:
бути разом –
означає бути.
Навіть коли до німоти затулиш їх –
будь знанням!
29.11.2022



Слова-серпокрильці

Майстерно так триматися межі,
кришити побіч вічності хвилини.
Отут я відречуся половини
своїх земель, нехай лишень стрижі
видзьобувати втрачене полинуть.

Бо й перелітні знехтували ціль,
котрої досягти мені несила.
Отут я серце в потемках носила.
Отут їх відступитися просила,
бо серпокрильно сікли звідусіль.

Вхопіть ясне, що виклювали з віч,
й гніздіться, гостродзьобі, за межею!
Не ріжуть плоть, коли ножі з іржею,
і не годують правдоспівних лжею.
Отам бо день, а з цього боку – ніч.
Осінь 2022 - літо 2023



Природа речей

Зневіра змовкає.
Те, для чого немає ні назви, ні втілення,
спиняє реальність собою,
всеціло заповнює простір.
Темрява, що проникає крізь твердь матерії,
застигає смолою.
Якщо ти – дерево,
по якому вона тече,
де тобі корінь?

Бачу тебе міцним, нездоланним.
Вперше вклоняюся сумнівам
у власному розумінні
природи речей.
Вперше
годжуся бути дурною,
щоб слухати, слухати, слухати,
допитуватися і
дивуватися простоті
світобудови.

Чи справді трава зелена, бо так поживніше для корів?
Чи справді за нашим пагорбом немає нічого, крім пасовищ?
Чи справді тебе споглядати – єдине моє призначення?
Вірую у те, що бачу, – в дерево, що без кореня.
06.12.2022



Світло слова

"і ті троє — одно" Ів.5:8

Запалюють у мені
світло слова
вустами незнайомими,
не вражаючими,
не хвилюючими,
аби проясніло в очах і на серці.
Хто вони:
дух, кров і вода?
Чи рідні мені ці троє?
Нашіптую з острахом:
рознесіть,
не розтратьте дорогою
свідчення істини.
Злуда там,
де розмовляють самі з собою.
Обман там,
де мовлять просто та швидко.
Цінність там,
де змітають перше і друге
власним іменем.
Не відкидаю свого заплямованого,
як не цуралася вмисне плямити.
Воно – долоня любові.
Ним зігрібаю крихти
розгубленості у рішеннях.
Ним прокладаю дорогу
до самітного спокою.
Ним всотую відчай
усього неможливого.
Ним полегшую гарячку
хворобливої пристрасті.
Ним не болітиму, коли прикладете
до втомленого чола.

Вони слухають, запам'ятовують
і беруться виконувати.
Додаю сили їм
власною вірою,
швидкості
нетерплячістю.
А натомість вони
розганяють мурах з мого тім'я –
провини й образи.

Промовляй до нас! –
Закликають дбайливо ці троє,
єдині свідки мої.
07.12.2022



Давня прогулянка

"День проживши, дякую Тобі, Господи,
і вечора прошу з ніччю без гріха, подай мені"

Душе моя багряна, луки в маках,
як давня прогулянка, відголоском сюрчавим
оживлять тебе, палаючу.
День мине –
проспіваєш йому прощальної.
Інший мине –
вснеш нероззутою.
А над отими зрідненими, над полями –
туга моя ширяє, давніше загублена,
і пурпуровими пасмами проявиться,
ще ти й від сну не відійдеш.

Отак порізно з нею ви тулитеся
до неприступного світу.
Отак порізно ви – туга й душа,
і десь помежи вами я –
поетка безлика.
21.01.2023



Квітом на граніт

В твоїх очах, Маріє, повен світ.
Та що по лицях є тобі пролитим?
А я стою навпроти без сльози.

Нехай не з квітів, та не порази
букет імен, загорнутий в молитву,
як підійматимеш з моїх тремтячих губ!

Мале і зріле – кожне приголуб!
Нехай не знають, сіллю чи медами
з кривавих тріщин злизувала їх.

Маріє, та якби він тільки міг
цвісти довіку, зрізаний словами,
і не опасти квітом на граніт!
04.07.2023



Супутники тиші

Чуєш покій? Тебе немає.
Ніколи тебе не було!
Спадень б'ється об плесо неспинності
смаглим своїм чолом.
Серпень в сутінках, тиші супутнику, –
все, що додержав світ
для обряду твого ненародження,
вклавши собі в живіт,

в темні води. У темних водах, в які
явність стікає з жил,
плинь до берега ти чи від берега –
всяко лиш збавиш сил
власну течію, що не приречена
світу студити кров.
Серпень покоєм сам нарочито це
черево розпоров.
30.08.2023



Мара Рута

"Не звіть мене Ноомі, звіть мене Мара, бо велику
гіркоту зробив мені Всемогутній" Рут.1:20
"куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я" Рут.1:16

Куди підеш ти – туди я піду.
Чужа, неповинна
жінко – тінь моя, таліт з осуду,
матір моєго сина,

жоно мужа мого несотвореного,
невінчана удово,
не йменуй як давніш єство горя мого,
вигадай мені слово!
02.09.2023



В час невідомости

Бо коли Тобі ще виявляти свою всесильність,
як не в час перетертої плоті з землею, пилом,
у краях, де политі червоним степи ковильні,
де нехрещених вірою – відданістю хрестили,
і з гріхом позбавляли мови, любови, імені.

Випадають в молитві з розгорнутої долоні,
по кутках України втрачаються намистини:
дерев'яні, криваві, сталеві, пісні, солоні,
бо розірвана вервиця сина, раба, людини.
Тож нанизуй натомість намолені не схололі.

Тож зліпи його, Господи, заново та навіки,
де не ділять добу на окрайці, м'якушку, плісень,
через руки присяжного вірного чоловіка,
що по-чесному крає, вмочує в чорне місиво
білі скиби приречення, викуплення, везіння.

Бо коли Тобі ще направляти заблудлі душі,
як не в час невідомости: де він? Живий чи згинув?
І бо що ці думки, як не свисти Твої пастуші,
що крізь відчаю потемки в рідні серця долинуть:
обізветься дзвінком, обійдеться легшим, виживе!
18.09.2023



На здичавілих яблуньках

Цей півень з-поза ранку
горланить голосом предків:
не забувай шляхів до місця сили!
Там, на здичавілих яблуньках,
досі висять імена –
кислі й терпкі,
тверді та пирскливі,
що зриваються у невикошені трави,
а здається, наче у вухо землі,
трусом виштовхують тяму
з доглянутих снів:
пробудися, дитя!
ти – пам'ять роду!
16.06.2024



Тиходзвін

До перемог не доведи!
Розтрать мене на півдорозі!
Як імена, спочилі в Бозі,
як занапащені роди,
як розгороджені сади,
що дряпають достиглу згадку –
ослобони мою знемогу!
Верцадла б'ються об пороги,
не годні не діждати змін.
Моєї думки тиходзвін,
моя потуго тонколоза,
заклятий спадку!
23.07.2024



Відпочинок

Відпочинеш, прислонившись до святкових передзвонів,
щоб тілесність волі й духу вкарбувалася в іконі.
Світлий воїне розрухи, рушний стовпе неопертих,
розкажи хиткому світу, як убитому не вмерти!

Розкажи застиглим в миті, як плисти поміж знетями,
як розжитись перехрестям з заґратованої ями,
як виймати з ока краплю, щоб не втратила причини,
як нищівно дзвонить в дзвони, прислонившись, відпочинок.
15.08.2024



По подвиг

Мій воїн гряде по подвиг пісками, неначе прахом.
Осколками ломлять птаху маршрут на прямий політ.
Простуй, мій відважний воє! Відвага – потужна зброя.
Що тужна самітність шляху – те многість прийдешніх літ.

Хай лижуть солоний погляд правічні правдиві хвилі!
Хай стрічні вітри корчують коріння твоїм врагам!
Спочинеш опісля, брате! Хто подвиг зумів підняти,
той мусить його безслідно розвіяти, наче прах.
22.08.2024



Дорога до серця

Дійшла, аж дивлюся –
там дівча справедливе,
роздає гостинці не порівно,
а по вірі.
29.10.2024



Повен добра і сміху

Господи всемогутній, повен добра та сміху,
викури тиш за мене, випий задум потіху,
викричи, вибий, виплач слово моє останнє,
Господи, повен кисню, Господи бездихання!

Ким мені в силі чутись, нападом чи упадком?
Господи своєчасся, Господи безпорядку!
Господи, повен згоди, заступу та приймання,
вивільни і запевни: ця німота – остання!
03.11.2024

Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.

Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор, то дроблений в порох вчорашній фасад.
Я щодня і щоночі в тривозі, та глянь, не висять
На мені такі звичні для тебе віхті триколорні.

Ніби хвилі під вітром: знамена, знамена, знамена:
Я тобі покажу мій залитий сльозами окіл.
Там зібрались нащадки незламних дідів-козаків.
Мені кожен із рівних рядів іх болить поіменно.

Ти ж ховаєшся лячно за стіни мої захололі.
Важиш, міряєш поки - для мене готують кинджал.
Він коли долетить, я укотре здригнуся, на жаль...
А в цю мить над тобою здригнеться лелека у болі.

Ти казав, що любов не згасає
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!

Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
то на волю мене відпусти.

Полечу у засніжений простір,
а тобі залишу ревний біль.
Догорає шипшинова осінь,
дим окурює даль звідусіль.

Захлинаюся в небі блаватнім,
перейшла хмаровиння убрід.
Заблукала і з мене достатньо
гореносних заплаканих бід.

Повертаюся в лоно любові —
хай накине кайдани міцні.
Добре там, де літа колискові
сняться медом під ранок мені.

20.11.2025р.

- Хочу щось намалювати. – мовив батьку син.
Аркуш чистий, та великий в татка попросив.
- Можеш сонечко чи хмарку. Ось тобі листок.
- Я корову намалюю. – враз надумав той.
Олівці шукав довгенько, думав щось своє.
І прибіг до батька знову, бо питання є.
- А корова із травою? – враз пита малюк.
- Ну, звичайно. І травичку, звісно, намалюй.
Батько глянув на малюнок, здивувався так:
Ні трави, ані корови. Чистий лиш листок.
- Я не бачу тут нічого. Де травичка, луг?
- А траву корова з’їла. – роз’яснив малюк.
- Поясни, а де ж корова, хлопче, та сама?
- Ну, а що їй тут робити, як трави нема.

Життя - вистава. Скрізь горять софіти.
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!

Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохання,
На завтра вам зубрити ролі інші.

Душа відкрита - річ неактуальна!
Тож доведеться визнати віднині,
Що я для вас - примара віртуальна,
А ви для мене - безголосі тіні.

Я у полоні мовчазного болю
Собі пишу самотності сонату.
Бо у виставі цій немає ролі
Для того, хто не хоче ролі грати...

Що означає слово "порожнеча",
у чому його значення, в чім суть?
А в ньому все: доречне й недоречне,
І заперечення на все незаперечне,
Любов безмежна і безмежна Лють.
В ній первородне вибухає Слово
у первозданній німоті,
зродив собою Світло й Морок, -
не грішні ще і не святі,
ще не розп'яті на хресті,-
шукати втрачений свій сховок.
Й вони шукають: тут і там,
в тобі й в мені, у ній і ньому
І крізь натхнення і крізь втому
по між світами й по світам.

11.2025