Усіх, хто любить Слово поетичне,
У кого вірші ллються із душі,
Наснаги творчої й любові щиро зичу,
Щоби хотілось жити і творить.

Птахами нехай вірші прилітають
І тішать серденько, допомагають жить.
Здоров"ячка міцного побажаю,
Щасливою хай буде кожна мить.

2020 р.

Усіх, хто любить Слово поетичне,
У кого вірші ллються із душі,
Наснаги творчої й любові щиро зичу,
Щоби хотілось жити і творить.

Птахами нехай вірші прилітають
І тішать серденько, допомагають жить.
Здоров"ячка міцного побажаю,
Щасливою хай буде кожна мить.

2020 р.

Усіх, хто любить Слово поетичне,
У кого вірші ллються із душі,
Наснаги творчої й любові щиро зичу,
Щоби хотілось жити і творить.

Птахами нехай вірші прилітають
І тішать серденько, допомагають жить.
Здоров"ячка міцного побажаю,
Щасливою хай буде кожна мить.

2020 р.

Співучими струмочками
Тече поміж горбочками
До пінистої річечки вода, -
Під сонцем і під зорями
Наспівує прискорено,
Щоб у путі не мучила нуда.
Про весняне піднесення
Співає гучно й весело
Вода і не спиняється й на мить, -
Слідом за веселухою
Іду бігом і слухаю,
Що в просторі весняному звучить.
21.03.26

Вечір палко вдивляється в очі весні,
до зими обернувши затінену спину.
Зорі сяють в його пелехатій чуприні,
як далекі й досяжні вітальні вогні.

Вони звуть її, – Весно, і вказують шлях
крізь пошерхлі брудними торосами далі.
Віднаходячи себе в зимовім кришталі,
підійматися кличуть по млистих щаблях.

Вона поки вагається – путь неблизький.
Через лід, через ніч, через лячну безодню
сумнівається, може іще не сьогодні,
розглядаючи оддаль закличні зірки.

Вечорове безвітря їй вклалось до ніг.
Зобов'язана квапність обом непотрібна.
Він чекатиме свою весняну царівну
у таємнім саду серед залишків криг.

початок березня 26р.

Михайло Голодний (1903-1949)

В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.

Відомо з донесень:
він йшов на Одесу,
потрапив у засідку він.
Наліво – застава,
махновці направо,
і десять гранат на загін.

«Ну от що, хлоп’ята, –
промовив завзято
матрос-партизан Железняк. –
Херсон перед нами,
проб’ємся штиками,
й гранати ще є, як-не-як!»

І хлопці сказали:
«І гірше бувало,
і зброя ще є, як-не-як!»
Багнети, гранати...
Пробились хлоп'ята,
в степу залиши́всь Железняк.

Виспівують нині
пісні в Україні,
над соняхом – неба блакить,
і сонце, і зливи,
і юність вродлива,
й літак понад степом летить.

В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.

(2026)оооооооооооооооооооо

Земле предків, Правіри, ти свята є по праву.
Як витримуєш, рідна, цю злочинну державу,
Цей цинічний, жорстокий механізм геноциду,
Цей ерза́ц-суверенний анахте́мський гарми́дер?

Хмарочоси, котеджі, полігони військові -
Нема доброго грунту предковічному Слову.
Нема де наливатись золотому колоссю,
Храми душ заті́́нили промислові Коло́си.

Запоганено у́клад старожитній, сакральний,
Поля всі трансформовано в електоральні.
Там бездушні чужинці жнуть і сіють на благо
Метрополіям власним і тілесним розвагам.


У серце стукає, мов попіл, предків слава.
Риторикою гідність надрива і нищить...
Свята земля - та супостатова держава.
Допоки дисонанс оцей, Всевишній?!

2009

То – двері з очком,
зле старе призволяще,
яке мертві гноми зіжруть.
То хворе на все!
Не простиме ні за́ що –
крадіжками суще! Хай мруть
його осоружні думки небувалі
і стогони після розлук.
Що мислить воно?
Що давно в самозвалі..,
й нікчемно розмножує пук.

24 липня 2003 р., Богдани́

Зазирни в мої сни, ти побачиш простори безкраї,
Де цвітуть анемони і родить калина густа.
Зазирни в мої сни, ніби в очі самого розмаю,
Де відкриється совість та істина зовні проста.

Зазирни в мої сни, у буремні, бурунні століття,
Де зіткнулись у битві добро і небачене зло.
Опадає з дерев, ніби спогади, жовте поліття.
І я сам поринаю нечутно у ніжне зело.

Зазирни в мої сни, там побачиш ти пристрасні ночі
З ароматом кохання і стогоном дивних діачат.
Зазирни в мої сни, і відійдуть лихі поторочі.
Корабель відпливе з берегів невмолимих мовчань.

22 серпня 2025

Кохаю і люблю, моя кохано,
Ніколи не порівняну ні з ким,
Тебе одну - натхненно й полум'яно
Своїм чуттям, високим і святим.

Живу тобою, дихаю, вмираю,
Відроджуюсь, як блискавка і грім,
Крізь віддаль неокреслено безкраю,
І всюди залишаюся твоїм.

У поясі твоєму часовому,
Чи на географічній широті,
Мене ти будеш чути знову й знову
І вірші чи не в кожному листі.

Моя любов вогненна й невгасима,
У ній безмежна потенційна сила.

Цілу зиму нею снили,
Виглядали з дня на день,
А вона лиш пахла мило
Після стужі де-не-де
На відкритих сонцю схилах
Невисоких наших круч,
Мов не мала зовсім сили
Віднайти потрібний ключ
До замка від царства цвіту
На рівнинах і горбах,
Де весну стрічають діти
Тільки з радістю в очах.
20.03.26

 
Я гадаю
Буде це
Легковажно, гаразд
Я гадаю
Буде це
Легковажно, окей
 
Твою машкару
Я пальцями протру
Шати із контролю
Піднесення розгорне
 
Я гадаю
Буде це
Легковажно, єй
Захват ще боре
Самоповагу
Самоповагу, еге
 
Камінний полиск
Камінний полиск
В очах я бачу
Огняне скло
Огняне скло
Ув усміханні
Усмішку, бейбі
 
Твою машкару
Я пальцями протру
Шати із контролю
Піднесення розгорне
 
Єй
Легше, бейбі
 
Царівно коди, нареченою
Бийся поруч у цій темряві
Хапай літо на проспекті
Торуй зиму кроком ревним
 
Усе легко
Легше, легше . . . .
Ей–єй
О, гаразд
 
 
 
 
 
 
 
 

Не можна існувати без
поезії і патріот
організовує лікбез
на рідній мові, та висот
сягає авторка поез,
які оцінює народ.
Тому без пафосу кажу,
що ми давно не племена
і захищаємо межу,
бо Батьківщина є одна.
Ще буде жити Україна,
бо є забуте і нове
уже об’єднане, єдине
і віковічне покоління...
то ж хай квітує і живе
епоха поетеси Ліни.

19.03.2026

Імла незгод і світлий смуток –
Це те, що визріло між нами.
Розрив - одна з тих оборудок,
Де розраховуються снами.

Вони однаково самотні,
Як ми в теперішньому стані.
А що було напередодні,
Наразі вже вчорашні дані.

Тумани ранішні й безбарвні,
І сонце в їхньому тунелі -
Річок любовних тихі плавні,
Хрестин божественні купелі.

Не все, що втрачене, пропало.
Весна прийшла - і це немало.

Я заплутався в сітях дрімучих,
У тужавості лютих погроз,
У болотах сум'ять і могутніх
Несходимих степах у мороз.

Я заплутався в сумнівах, болях,
У стражданнях важких голосінь,
У складних і завихрених долях,
В заметілях п'янкої краси.

Я не вирвусь, напевно, ніколи
Із полону первісних заклять.
Я втону у тенетах неволі,
У стихійності диких багать.

19 серпня 2025

Сиджу, бувало та дивлюсь новини,
Цікавлюся: що ж там у москалів?
Хто там керує? Хто в них на чолі?
Й дивуюся – там купа з України
У кріслах, навіть у Кремлі сидять.
І, поки кров‘ю наш народ спливає,
Вони себе чудово почувають
І «чесними» очима в світ глядять.
Одного прізвище одразу видає,
А інший в Україні народився.
А третій жив роками тут і вчився.
В четвертого тут друзі й рідні є.
Але вони не українці, а манкурти,
Які народ свій за те крісло продали.
І такі ж самі ту імперію звели,
Яка криваві тепер шкірить зуби люто.
Чомусь одразу Безбородька я згадав:
Полковник, генерал, таємний радник,
Сенатор, граф, світлійший князь і радо
Він канцлером в імперії тій став.
А то людина друга у державі.
Найвище імператор лиш стояв.
І він увесь той шлях проторував,
Московії підніс високо славу.
Не України. Що вона йому?
За гроші, славу і чини продався,
Тому отак високо і забрався.
Про нього й поговоримо тому,
Щоб зрозуміти, як такі, як він
Свої таланти й розум укладають,
Народ свій упокорить помагають.
Бо ж той манкурт далеко не один.
Тож Олександр в Глухові родивсь.
Був його батько писар генеральний
З нових еліт. Отож бажав нагально,
Щось вигадати, щоби син гордивсь
Відомим родом. Тож розповідалось,
Що предок при Хмельницькім воював,
В бою хтось підборіддя відрубав,
Тож Безбородьки звідти і прозвались.
Був батько його вискочка, зумів
З канцеляриста догори піднятись,
Бо знав, як і до кого підступатись,
Зв’ְязки з самим Румянцевим завів.
На хабарях, говорять погорів.
Та, мабуть знав кому «на лапу» дати,
Тож зміг й суддею генеральним стати.
То вік був Катеринин на дворі.
Як Катерина «вольності» дала
Всьому дворянству, старшина́ взялася,
В оте дворянство скопом подалася,
Зробить кар’ְєру при дворі могла.
Не німці, що вершили при Петру
Політику, й наступниках, як досі,
До влади подалися малороси,
Змінивши ту політику стару.
Гудовичі, Трощинські, Розумовські…
Тепер нові звучали імена.
Можливість їм прославитись дана.
Вони тепер імперію підносять.
Тож Олександр ще з малого мав
Можливість дуже високо піднятись.
Бо ж батько допоміг, з ким треба, знатись.
А, окрім того, він таланти мав.
По-перше, пам‘ять. Міг запам‘ятать
Ім‘я та біографію людини,
Про яку чув в житті хоч раз єдиний
Й експромтом будь-коли розповідать.
По-друге, працьовитість. День і ніч
Він був готовий завжди працювати.
Не треба його було підганяти,
З‘являвсь одразу, тільки кинуть клич.
Закінчив Могилянку, а тоді
Румянцев під крило узяв небогу.
І почалась стрімка кар‘єра в нього.
Румянцев той на місці не сидів.
Розпочалася з турками війна.
Румянцев військом на війні керує,
І Безбородько часу не марнує,
В похідній канцелярії сповна
Себе усій роботі віддає.
Ще й участь в битвах іноді приймає,
Полками керувати помагає
І врешті-решт полковником стає.
Побили турок. За ту перемогу
Румянцев був обласканий. Ще й зміг
В двір протягти двох протеже своїх,
Що добре прислужилися у нього.
Красунчик Завадовський зразу став
При Катерині, навіть фаворитом.
(Хоча Потьомкін зміг його «відшити»).
А Безбородько шансів тих не мав.
«Не вийшов рилом». Тож їх і не мав.
Товстий, негарний, в очі не кидався
Тож тільки добре працював, старався.
Тим тільки шлях собі і прокладав.
Що там про Україну? Про рідню
Не так переживав, як про «роботу».
Нащо йому отой «сімейний» клопіт,
Як він кар’єру робить день по дню.
Сестра Уляна тяжко захворіла,
В Німеччину просила відвезти.
Та він часу на те не зміг знайти
І в Петербург карета полетіла,
Бо з турками там святкували мир.
Дивися, і йому б щось перепало…
Сестри через два роки і не стало,
Бо поміч не діждала до тих пір.
Тож він секретарем при Катерині
Від люду «чолобитні» всі прийма.
На те не треба доброго ума.
Та перед ним вже декотрі гнуть спину.
Тим часом він і мови ще вивча –
Французьку, італійську та німецьку.
Та все біля імператриці треться,
Часу, як то говорять, не втрача.
Розказують, на Масляну якось
Секретарів усіх позвала Катерина
До себе на млинці. Він був єдиний,
Кого знайти в палаці удалось.
Всі інші вже розбіглися давно,
А він трудився. Тож його й позвали.
З ним Катерина довго розмовляла.
Само собою вийшло так воно,
Що про якийсь закон вона згадала,
А той його умить процитував,
Чим дуже Катерину здивував.
Відтоді вона завжди вимагала,
Щоб він про справи їй доповідав.
Тож справи всі йшли через його руки.
Придворну добре вивчив він науку
І всяк до нього завжди доступ мав.
Здавалося б, навіщо то йому?
Та ж люди про те будуть говорити,
Й до Катерини може долетіти.
Дивись, авторитет зросте тому.
Десь там в душі хохол його дійма,
Щоб і про Україну міг подбати.
Та він літопис взявся лиш писати
Про свою Малоросію. Дарма
Послаблення чекала Україна.
Як борг державний слід було заткнуть,
Податки в Малоросії введуть –
То «подарунок люблячого сина».
Вислужувався. Скоро заслужив
Чин бригадира, землі з кріпаками.
Всіх конкурентів відтирав боками,
З Потьомкіним сюсюкав та дружив.
Потьомкін довго в фаворитах був,
Від Катерини багатьох «відвадив».
Та з Безбородьком уживався радо.
Ніхто про їхня «контри» і не чув.
Бо з Безбородька що за конкурент?
На нього Катерина і не гляне.
Тож хай собі державні справи тягне.
Щоправда, був між них іще момент:
На армії обидва наживались.
Чималі мали бариші з того́.
Чутки постійно ширились кругом
Та так чутками тільки і зостались.
Помітивши в свого секретаря
В товстому тілі дуже тонкий розум,
Імперського, що тягне добре воза,
То стала Катерина довірять
Йому іще і справи іноземні.
Оскільки він з Потьомкіним «вась-вась»,
Росія за Туреччину «взялась».
Бо в того одне око та недремне.
Він бачить, де нажитись можна їм.
І вдвох шептати стали Катерині,
Що турків треба гнати з України,
Проектом «грецьким» звабили своїм.
І от вже мріє Катерина та
Візантію на півдні відродити,
Там Костянтина – внука посадити.
А в москалів всього ж одна мета:
У когось щось негайно відібрать
Й москальським навіки проголосити.
Украсти й за рахунок того жити.
Й нащо тоді потрібно працювать?
А Безбородько в тім допомага.
Вислужується. Крим веліли взяти
І до Московії негайно приєднати.
Тож він, не сумніваючись: - Ага!
І вже москальський незалежний Крим,
А Безбородька величають графом.
Народ на те, хоч трішечки зі страхом,
Та потай насміхається над ним.
Та вискочка і привід дає всім,
Про етикет придворний забуває.
То у панчохах у палац припхає,
Одягнених невправно, а, при тім
І пряжки теліпають в черевиках.
Ще ж страшно він лякався тарганів.
Говорять, якось у селі однім
Тарган на руку скочив. Той із криком
Без капелюха по селу помчав.
А слідом натовп – всім цікаво стало:
Що ж так ото вельможу налякало.
Та граф на те уваги не звертав.
Він тягся вище, тож старавсь, як міг
Всю відданість цариці показати,
Готовий рідну матінку продати…
Тут якраз знову чорний кіт пробіг
Поміж «миролюбивих» москалів
І турок. Знов війна розпочалася.
Московія забрати узялася
Ще добрий шмат османської землі.
Хоча війні й раділи москалі,
Бо ж то для них здобуток і розвага.
Та вивітрилась скоро їх наснага,
Застрягли і на морі, й на землі.
Бо ж в турок флот, а в москалів нема,
Отож на морі турки і панують,
На Крим вже, зазіхаючи, пантрують.
Тут Швеція ще голову здійма.
Оголосила москалям війну.
Прийшлося на два фронти воювати.
А де на те людей і гроші брати?
Тут витягнути б їм хоча б одну.
Та тут «підсуєтились» малороси:
А, може би козацтво відродить?
Хто за них краще турка зможе бить?
Хоча цариця і вертіла носом,
Та довелось на поступки піти.
Козацьке військо швидко відродили.
А козаки і, справді, знали діло.
Вдалося москалям вперед піти.
Козацькі чайки турок відігнали,
Очаків взяти швидко помогли,
Що москалі ще б довго не змогли.
Отож поволі турки відступали.
А Безбородько з шведами узявсь
Мир заключати. І таки умовив.
Для москалів то вигідні умови.
Та ж Безбородько не дарма старавсь.
Таємним дійсним радником зробивсь.
А то, скажу я вам – чини високі.
Із турками ще воювали поки.
Та їх Суворов дечого добивсь.
При Римніку розбив, і при Фокшанах
Турецьке військо, Ізмаїл узяв.
Вже за Дунаєм він порядкував.
Дивись, уже попхає на Балкани.
Тож турки тоді згодились на мир.
Потьомкін мав із ними домовлятись,
Але помер. Кому ж за те ще взятись?
І Безбородько в Ясси мчить допір.
Він досить вдало турків уламав
І шмат у них добрячий відпанахав,
Нагнав на турків чималого страху.
За що п‘ять тисяч кріпаків ще мав.
Та в москалів вже слина аж тече,
Їм ще давай, бо ж України мало.
Тепер поляків в оборот узя́ли,
«Підставили по-братському плече».
З австрійцями й пруссаками зібрались
І в три присіста з‘їли Польщу ту.
Поляки взнали істину просту:
За що боролись, то на те й нарвались.
А дали б українцям вільно жить
В одній державі, ніякі б сусіди
Не принесли в таку країну біди.
Тепер прийшлося голови схились
Перед отим злиденним москалем,
В чиїй столиці вже колись сиділи
І переможно навкруги гляділи,
Бо ж козаки допомогли. Але
Проклятий гонор їх в оману ввів.
Тепер за те розплачуватись мають,
Плоди свого безумства пожинають.
Копичать до майбутніх бунтів гнів.
А Безбородько за свої труди
Іще п’ять тисяч кріпаків отримав,
Рублів півсотні тисяч золотими.
От, що то значить – москалям вгодив.
А далі служба і нові чини,
Здається, що зловив він свою хвилю,
При Катерині влаштувавсь всесильній.
Хоч добре знав, що може бути з ним,
Як Катерина Богу душу дасть.
Вона ж не вічна. А її синочок
Павло із ним водитися не хоче.
Не любить Безбородька. От напасть!
Не знаю, як там вже воно було.
Чутки ходили, наче Катерина
Не хоче на престолі бачить сина.
А, вже коли до смерті їй ішло,
То написала, наче маніфест,
Щоб внука імператором назвати
Та сину сісти на престол не дати.
Тут Безбородька, мабуть інтерес.
Можливо, він ідею ту подав,
Бо ж Катерина йому довіряла.
І маніфест отой йому віддала.
А він його тихенько приховав
Й Павлові його згодом передав.
А той раденький. Сам на трон усівся.
І Безбородько в кріслі залишився.
Весь у Павла на нього гнів пропав.
Чого би то? Фельдмаршалом стає.
Куди вже вище? Сорок тисяч люду
Із кріпосних іще у нього буде,
До тих ще тисяч, що у нього є.
Отримав титул він світлійший князь,
А згодом став і канцлером в державі.
Отож ішли угору його справи.
Хоч він уже й хворіє раз по раз.
Воно й не дивно. Дуже ж він любив
Багато жити. Бали та обіди,
Немов йому грошей дівати ніде.
А де гулянки, там добряче пив.
Як молодий був, сили ще було.
Зіллють води холодної уранці
І він уже готовий хоч на танці.
Усе похмілля в одну мить пройшло.
Але роки таки своє беруть.
Уже й вода не завжди помагає,
Уже і лікар кров йому пускає,
Щоб при дворі, немов «огірчик» буть.
Дві пристрасті у нього у житті –
Жінки і карти. Вже такий вродився
Негарний, тож ніколи не женився.
Та жіночок, як водиться, хотів.
У грі йому постійно не щастить,
А по жінках ходок він був відомий.
«Обхожував» актрис він без утоми,
Міг за «любов» ту і озолотить.
Як хто у око вже йому запав,
То вже «відбитись» бідній було годі.
Хоча між них траплялися й « не горді».
Він од одної, навіть доньку мав.
Отож розгульне те життя його
І принесло «на старості» хвороби.
Він у Павла просився, навіть, щоби
Той у відставку відпустив бігом.
В Німеччину збирався лікуватись.
Але Павло тягнув з тим і тягнув,
Поки параліч бідного зігнув
І скоро із життям прийшлось розстатись.
Ще ж молодий, лише п‘ятдесят два.
На що життя потратив він і сили?
Манкурт! Такі імперію й творили.
Еліта у Московії нова.
Коли Павлові, кажуть, донесли,
Що Безбородько вмер, той відмахнувся,
- Всі Безбородьки в мене! – відгукнувся.
Оті слова даремними були.
Про них він за два роки пожалів,
Бо ті, що Безбородька замінили,
Вночі в його ж палаці Павла вбили.
Чи то би Безбородько допустив?
Отак прожив москальський вірний пес,
Стеріг імперську золоту корону,
Весь час москальські розширяв кордони.
Служив – і в тім його був інтерес.

Біль тисне на скроні — розквітнув зірчастий,
дурманом закопчений болиголов?
Як важко на смертному ложі плекати
без віри й надії нещасну любов.

Ген, за бур'янами відради колишні —
ніхто не підніме минуле на глум?
А де ж заховатися, Боже Всевишній,
марудній журбі від неправедних дум?

На що сподіватися? Обітований
садок яблуневий серпанком покривсь.
Блукає душа їжачком у тумані,
а біль в ній вишукує сонячну вись.

І ті почуття, що забути несила —
гіркою сльозою у краплі роси.
О, Милосердний, розправ кволі крила,
або в небеса на руках віднеси!

19.03.2026р.

Шок від того, що літо минає,
Переллється у трепет ріки,
Розіллється луною у гаю
І полине в поля навіки.

Так багато ми влітку не встигли.
Час минув у сипучий пісок.
Ми торкнемось небесної титли
В миготінні тривожних зірок.

Так багато пірнуло у Лету,
Де всміхнеться нежданий Плутон.
Ми за хвіст упіймаєм комету
І поринем у вигаслий сон.

Літо тихо по краплі стікає
У безжальну безодню німу.
І відкриється дума безкрая,
Що зруйнує жорстоку тюрму.

17 серпня 2025

Так тепло й сонячно надворі
У день погожий весняний,
Берізоньки дві білокорі
Зелені стрічки заплели

У кучеряві коси довгі,
В горошок чорний сукні білі
Їм личать, бо такі чудові,
Як в наречених на весіллі.

2016 р.

Ясне сонечко пригріло
І тепліше стала вись, -
І сніги сліпучо-білі
Вмить водою узялись.
І відразу розбудили
Землю лоскотом струмки,
Що побігли з крутосхилів
У провалля та ярки.
19.03.26

Якось трапивсь папуасам
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.

Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
Це ж таке меню розкішне!

18.03.2026

Перемовчи, перетерпи,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
Коли сама себе давно
Загнала подумки у кут,
Я знатиму лише одно –
Ти – мій останній якір тут.

2026

Весняного зачаття дух тонкий
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,

Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
Вони ж цілунку сонця не відчули.

Сховалися за крони тополин,
Що в небо натягнулись, струни ніби:
Чи арфою Стрибогові були,
Чи, може, то була мітла для німфи,

І нею завірюхами мела
Чаклунка юна, як служила січню.
Та відає про те лиш омела,
Залежнозверхня і зеленовічна.

Та так, а чи інакше, а тече
По вітах струм весняного зачаття.
І завтра вже кизиловим кущем
Засвітиться, той любить поспішати.

А сонце все сильніше тягне сік,
В найвищу із вершин, у бруньку кожну.
Ще трохи, і розпустяться усі,
І стануть струни з бородами схожі.

Та знову їх чесатимуть вітри.
Так пройде час: з весняного світання
До пізньої осінньої пори,
Коли впаде додолу лист останній.

Михайло Голодний (1903-1949; народився й провів юність в Україні)

Йшов загін над берегом
    в цокоті підків,
на коні під прапором
    командир сидів.

Голова зав’язана,
    кров на рукаві,
слід кривавий стелиться
    на сирій траві.

«Хлопці, хто ви, звідки ви?
    Й хто там на чолі,
із червоним прапором,
    ранений в сідлі?»

«Ми – сини простолюду,
    ми – батрацький збір;
їде Щорс під прапором,
    це – наш командир».

Сонце долу хилиться,
    вдаль кіннота мчить,
на вітрах розгонистих
    Щорса стяг бринить.

(2026)оооооооооооооооо

Молочний місяць — золоте телятко,
Візьму тебе на руки й притулю...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все довкола спить?
І хто так рясно зорі розкидає
З ковша по небу? Чи про це хтось знає?

Сяйливе, любе місячне телятко,
Скажи мені тихесенько відгадку.
18.03.2025

Народжується ранок, як оргазм.
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.

Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
Крізь стійкість вулиць і жагу долонь.

Як партизан в оточенні тіснім,
Проб'ється ранок крізь густий туман,
Народить світ для доленосних змін,
Здолавши нескінченний океан.

14 серпня 2025

Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.

По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
Без жалю, у мовчанні ідеш.

Причаїлось життя у чеканні,
У поснулих обрубках гілок.
Що з твоєю душею? Питання
Загубилося між сторінок.

Як посмів ти красуню чарівну,
Дрогоцінную душу свою,
Відпустити блукать безпричинно,
Полягла щоб в далекім краю.

Коли стіни - непевна розрада.
Із пітьмою змагання слабе.
Та чи є в світі більшою зрада,
Аніж зрада самого себе?

17-18 березня 2026 року.

Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайпера.
Герою України назавжди буде 41 рік.

А що тобі ще треба?
Гастролі, контракти, квіти,
блискучий талант від неба,
успіх несамовитий…

У дім свій вертаєшся ти,
коли його прагнуть стерти, -
щоб кулю підступну знайти…
Зустріти своє безсмертя.

2025 рік

Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
18.03.26

 
За чуттями як-от бити фарфор
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
 
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
Падай листям усміхаючись, усміхаючись
 
За чуттями, як-от кохатися
Або літати
Кохайся, літаючи, бейбі
Кохайся, літаючи, літаючи
 
Тікай
Не раз, як то знано
Тікай, підводься, іди
Десь усе йди
 
За чуттями як-от бити фарфор
Або сміятись
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
Сміючись
О, сміючись
О, сміючись
 
 
 
 
 
 
 
 

Раз до київського банку
Сотня гривень зайшла з ранку
Від дверей у рідній мові:
- Не підкоримось рубльові!
Банк зробив великі очі.
- Хто вас підкорити хоче,
Хто вам в головах напутав?
Та ж рубель, то не валюта.
Двоголовий орлик в ціні
В Росії, не в Україні.
В нас з княжим тризубом гривня
Ще доб’ється свого рівня!
у8.262

Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на другім колі.
Не судилось разом бігать нам ніколи.
Та не зупиняйся біля мене, люба,
Біжи щонайшвидше, зрідка лиш вигулькуй.
А я чорного жука візьму за напарника.
Не на стадіоні – між старечі в парку.

                    І
Що не малюй,
              а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.

                    ІІ
« Ви покажіть мені краї,
де оскверняють храми віри
попи, фесбешні холуї,
хамелеони й бузувіри,
де хам – під захистом погон,
а мафія казну грабує,
де попирається закон.
І глобус не кружляйте всує,
бо ви не найдете землі
на території планети,
яку не нищать москалі,
а ви на ній ще не живете.
А не живете ви тому,
що житієм це не назвати,
якщо саджають у тюрму,
коли не хочеш убивати.
Ну, покажіть мені міста
і не патякайте про села,
де нечистоти – чистота
і що не драма, то весела,
де що не поц, то самурай,
а люди люті, наче звірі,
де як у яму не лягай,
а зафіксують харакірі.
Де вимагають за вождів
та їхню славу умирати
дітей, жінок і стариків,
де всі карателі – солдати.
Ну, де вона ота «страна»,
яка святих не поважає,
де всі народи – племена
і де у рясі сатана
своїх рабів благословляє?»

                    ІІІ
Та є іще один такий
край, де займають вищі лави
татарови-стефанчуки
та юзіки і єрмаки,
не кажучи про інші лярви
типу безуглої шалави...
........................................
але і досі пацюки
та іноземні «пацаки»
є на утриманні держави.

03/26

А серцю так не хочеться старіти,
Хоч зморшками пооране чоло,
Ростуть онуки, вже дорослі діти,
А старості неначе й не було.

Летять роки, як птахи перелітні
Кудись удалеч, їх не зупинить,
В душі звучать пісні та радість світла,
Нехай же вічно ця триває мить.

2018 р.

А серцю так не хочеться старіти,
Хоч зморшками пооране чоло,
Ростуть онуки, вже дорослі діти,
А старості неначе й не було.

Летять роки, як птахи перелітні
Кудись удалеч, їх не зупинить,
В душі звучать пісні та радість світла,
Нехай же вічно ця триває мить.

2018 р.

Весна навколо - і в душі весна
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися надалі.
17.03.26

Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.

З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Я не можу утекти.

Злото зір усе - в пилюці,
Перевернуте в очу.
У розлуці, у розлуці
Мов у прірву я лечу.

Оповив нестерпний морок
Світле небо голубе.
Років сорок, років сорок
Мов не бачив я тебе.

О прилинь, хай щем одчаю,
Згине, як і серця біль.
Хай вінчає, хай вінчає
Нас п'янкий кохання хміль.

13.07.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

МАГІСТРАЛ

Давно покрився пилом чорний фрак,
І потьмяніли камінці корони.
Пронизує мовчання телефона,
Вразливий спогад назавжди закляк.

Так важко волю стиснути в кулак,
Щоб не долати вічну заборону!
Давно покрився пилом чорний фрак,
І потьмяніли камінці корони.

Сон чорно-білий, той зловісний знак
Понищив жалюгідні перепони.
Тонкі лунають березневі дзвони.
Спізнився на життя. Питаю: "Як?"
Давно покрився пилом чорний фрак.

1

Давно покрився пилом чорний фрак,
Став темним урочистий зал червоний.
Та попри це, вже після котильйону
В душі уперто жевріє маяк.

Не помічає радісний дивак,
Що назавжди змістилися кордони.
Давно покрився пилом чорний фрак,
Став темним урочистий зал червоний.

Повісивши на себе всіх собак,
Прикрив рукою світло медальйона.
Позаду - тихий звук акордеона,
А під ногами - втрачений мідяк.
Давно покрився пилом чорний фрак.

2

І потьмяніли камінці корони...
Самотній долі все завжди не так.
А що, коли віднині дійсно брак
І совісті, і честі? Злі закони

Будують світ новий - шкідливу зону
Для душ тонких. Не вижити ніяк!
І потьмяніли камінці корони...
Самотній долі все завжди не так.

Можливо, десь красиві махаони
Літають і не знають, що їжак
Живе у світі заздрості, атак,
Тому тримає вічну оборону.
І потьмяніли камінці корони...

3

Пронизує мовчання телефона,
Чіпляє тиша на залізний гак.
Давно пішов на пенсію співак,
Вирощує рослини на балконі.

Тепер лише відлуння баритону,
В очах - жура, за спиною - рюкзак.
Пронизує мовчання телефона,
Чіпляє тиша на залізний гак.

Іде весна, та зеленіють крони,
А кожне дерево, немов юнак,
Чекає радість весняних відзнак.
Але в самотності - свої канони.
Пронизує мовчання телефона.

4

Вразливий спогад назавжди закляк,
Бо він не мав міцної охорони
Від світу, де рахуються мільйони...
Його носій - зажурений бідняк.

Та дух його - не зв'язаний кріпак,
І навіть у майбутнім не потоне.
Вразливий спогад назавжди закляк,
Бо він не мав міцної охорони.

Король колишній - відтепер батрак,
Тримає пістолет він біля скроні.
Заплющив очі добрі та бездонні.
Цей світ - і сам затурканий жебрак.
Вразливий спогад назавжди закляк.

5

Так важко волю стиснути в кулак,
Розумним бути на дурному фоні!
Спостерігають глядачі сторонні,
Чи не впаде життя мого літак.

Зустрічний - кровожерливий хижак,
А поруч - лицеміри безпардонні.
Так важко волю стиснути в кулак,
Розумним бути на дурному фоні!

Яке звання почесне - "одинак"
У скупченні напів істот картонних!
Всі зошити мої на підвіконні
Закликали в майбутнє йти, однак
Так важко волю стиснути в кулак!

6

Щоб не долати вічну заборону
Чи зберегти важкий тягар подяк,
На голову вдягаємо ковпак
І ходимо у ньому вже до скону.

Гримасу кислу, ніби від лимона
Ховали. Маскували післясмак,
Щоб не долати вічну заборону
Чи зберегти важкий тягар подяк.

Дурню кричить оратор з мегафоном.
Хто скаже інше - ворог чи відьмак.
Душевного тепла нема ознак.
Співаємо однаково, синхронно,
Щоб не долати вічну заборону.

7

Сон чорно-білий, той зловісний знак,
Зробив мене слабким, хронічно сонним.
Звертається життя нахабним тоном.
Переді мною - черговий вітряк.

Захоплено підмішує миш'як
Мені у страву доля монотонна.
Сон чорно-білий, той зловісний знак,
Зробив мене слабким, хронічно сонним.

Хотів би стати равликом слимак
І битву виграти зі скорпіоном.
Та невблаганним темним камертоном
Загнав мене в безвиході барак
Сон чорно-білий, той зловісний знак.

8

Понищив жалюгідні перепони
Шляхетний безкорисливий вояк.
І не здається темряві світляк!
Він силу п'є зі звуку ксилофона,

Що був колись єдиним еталоном...
Та не вщухає давній біль ніяк!
Понищив жалюгідні перепони
Шляхетний безкорисливий вояк.

Гучні, але порожні фанфарони
У дзеркалі побачили макак.
Тим часом непомітний середняк,
Промоклий від дощу та сліз солоних,
Понищив жалюгідні перепони.

9

Тонкі лунають березневі дзвони,
Вилазить перший з-під землі черв'як.
Вже отруїв повітря аміак,
Живим істотам шле страшні прокльони.

Минуле не пригадують бутони,
Летить у майбуття зухвалий шпак.
Тонкі лунають березневі дзвони,
Вилазить перший з-під землі черв'як.

Є місце ув останньому вагоні!
Чи встигну? Сумнів... Знову переляк!
Супроти вітру вирушив пішак.
О, як набридли серцю всі шаблони!
Тонкі лунають березневі дзвони.

10

Спізнився на життя. Питаю: "Як?"
Долав тунелі, довгі перегони.
Я слухав Баха болісну чакону,
А ноги обпікав мені будяк.

Тепер у шафі висить мій піджак.
Він пам'ятає всі старі салони.
Спізнився на життя. Питаю: "Як?"
Долав тунелі, довгі перегони.

Я тут - сумний чужинець, неборак!
Стоять навколо мовчазні колони.
Святині забираю та ікони.
Іду в минуле, шляхтич і простак.
Спізнився на життя. Питаю: "Як?"

Шалені дикі ґедзі не кусають.
Приходить час примирення й добра.
Як зло збиреться у потужні зграї,
Тоді розчахнемо цей світ до дна.

Нас лагідно й покірно сонце пестить.
Минула спека, ніби пекла крик.
Із глибини ті спогади воскреснуть,
Які відродять давній материк.

Мечі схрестились і зламались в битві.
І час настав для каяття й спокут.
Зігнуться люди у святій молитві,
Відкинувши останній гострий кут.

Та Бог й Антихрист є непримиренні.
Ці антитези нам не розімкнуть.
Давид і Голіаф у битві древній
Застигли і упали в каламуть.

9 серпня 2025

То вітер грається волоссям,
То ясне сонце сліпить зір, -
То дощ іде і скрізь розносить
Шум крапелин, як поговір.
Усе навкруг, як сни, мінливе,
Щедротне надмір і скупе, -
Лише завжди минуле сиве
За мною гониться й сопе...
16.03.26

В Московії завжди таке бувало:
Коли за владу билися «царі»,
То гинули і ті, хто при дворі,
І ті, що право на престола мали.
А вже, коли на трон хтось усідавсь,
Завжди важлива знайдеться причина,
Чому була убита та людина.
То й «переможець», звісно постаравсь,
І лизоблюди, що навкруг його́
Весь час крутились, щоб їм перепало
Від пирога державного чимало.
Тож дружно всі паплюжили того,
Кого убито. Знайдуться і ті,
Хто «вчені» книги візьметься писати
Та переможця всяко прославляти.
Доводити: той зовсім не хотів
Суперника вбивати та, однак,
Другого просто виходу не мали.
І густо брудом вбитих поливали,
Що їм і не відмитися ніяк.
Он хоч і Петра Третього узять.
«Пришила» його бідного дружина,
Великої ще й славу заслужила.
А про Петра що можемо ми знать?
Що, як ще носить отаких земля,
Бо він такий був і сякий, і всякий.
І що правитель з нього був ніякий.
Тож його вбивство – в користь москалям.
Та не про нього мова йде тепер.
Хотілось про Павла б поговорити,
Що, кажуть, власним сином був убитий.
Хоч офіційно пишуть: він помер
Лиш від апоплексичного удару.
Інсульт на його, бачите, напав.
Москаль на віру, звісно то прийняв,
Не буде ж влада заявляти дарма?!
Давно повзли в Московії чутки,
Що самодур цар, щось дурного робить
І скоро так Московію угробить.
Напевно ж, що змовлялися-таки.
Зарані грунт для вбивства готували?
Тож розібратись би хотілось в тім,
Чим же Павло так насолив усім,
Хоч царював, насправді зовсім мало.
Ще від народження чутки тоді ходили,
Що Катерина нагуляла з кимсь його.
Хоч схожим був лицем на батька він свого.
Але кому було яке до того діло?!
Єлизавета, як Павло лиш народивсь,
Його одразу в Катерини і забрала,
Його виховувати шльондрі тій не дала.
Тож він з малого у державних справах вчивсь.
Любив читати. Щоб потішити його,
Бібліотеку йому бабця прикупила
Найкращу, щоб науки та дитина вчила.
Він і читав, отож багато знав чого.
Окрім усього того, знав іще п’ять мов,
Міг по-німецьки, по-французьки говорити,
По-італійськи, та латині розуміти…
Поки він ріс, попила мати добре кров.
Як під арештом довелося йому жить,
Тож звідки було йому матір ту любити?
З ним небезпечно було комусь і дружити,
За те й в Сибір можливо було загриміть.
Він жив відлюдником і мріяв увесь час,
Як царем стане, то усе повідміняє,
Що у Московії «матуся» витворяє.
Жахався тих її порядків кожен раз.
Говорять, мати не хотіла, аби він
Ставав царем. І маніфеста написала,
Де Олександра царем новим називала.
Бо ж Павло був один-єдиний її син.
Вона ж онуків більше бавила, ніж сина,
Тож і хотіла внуку владу передать.
Та маніфест комусь вдалося «перейнять».
Говорять, стала потім канцлером людина.
То все чутки, щоби навішать всіх собак
Ще на Павла. Лиш дні правління почалися,
Такі чутки по всій країні розповзлися.
Щоб не робив він, все одно було не так.
Отож, за що так ненавиділи його?
Кому за шкуру він залив багато сала?
Ну, перш за все, військові зуб на нього мали.
Казали, що він понімечився бігом.
Порядки пруські став уводити у війську.
Залізна муштра, буклі, паклі, парики.
Нащо солдату маскарад, скажіть, такий?
Проте, якщо з тим познайомитися зблизька,
То не у тому, звісно діло там було.
По-перше, поки Катерина царювала,
То розвелося, як собак тих, генералів.
Прогодувати б стільки військо не могло.
Тож Павло хутко усіх зайвих розігнав.
А то з три сотні, а, можливо, навіть більше.
Кому, скажіть від того всього стало гірше?
Раніше кожен дворянин там право мав,
Ще немовлям свою дитину записати
У військо. Поки син дворянський виростав,
Дивись, у війську вже він офіцером став.
Він міг роками у частині не бувати.
Та служба йшла. Отож у армії бардак.
А ще ж гвардійці, що царів на трон саджали,
Себе у ті часи елітою вважали.
Отож робили, що хотілося і як.
Павло ж залізну дисципліну вимагав.
Хто не служив, той на відставку прав не має.
Хай при частині офіцер перебуває,
Щоби ніде у своїх справах не гасав.
А ті вже ж звикли на широку ногу жить.
Тож на Павла за те великий зуб і мали.
А ще ж за злочини дворян карати стали.
Хоча раніше, не дай Бог дворянство бить.
При Катерині заборонено було
Дворян лупити. А тепер це відмінили.
І не одного привселюдно так побили.
Отож, дворян то вдовольнити не могло.
Ба, більше того, видав ще Павло указ,
Що і солдат тепер могли нагородити
За мужність. І таких не можна бити.
А то дворянам тільки заздрості якраз.
А ще шинелі для солдат тоді ввели.
Щоб не вони, то, як французи наступали,
То москалі в шинелях тих не замерзали
І зиму люту пережить тоді змогли.
Та для дворян тим не закінчилось воно.
Тоді ж кріпацтво у країні процвітало,
Селяни день і ніч на барщині «пахали».
Хоча панам то було мало все одно.
Павло ж законом всім дворянам повелів
Щоб лиш три дні на них селяни працювали
У тиждень. А в неділю спочивали.
Ніхто в неділю турбувати їх не смів.
Хоч продавали, як раніше, тих селян,
Заборонив цар їхні сім’ї розділяти,
Лише сім’ְєю можна було продавати.
І тим також дістав увесь дворянський стан.
А ще в столиці він кімнату був завів.
Усім можливо було скаргу написати
І у кімнату ту у вічко укидати.
Ключем один лише Павло і володів.
І всі ті скарги до одної він читав.
І справедливі, кажуть рішення приймались.
Отож сваволити пани уже боялись,
Щоб, не дай Боже, цар за все з них не спитав.
Щоб кавардаку в царюванні не було
Й кого попало на престола не саджали,
Закон він видав: лиш сини найстарші мали
На трон сідати. Чи ж у тому було зло?
Адже століття колотилася Москва,
Одних вбивали, а других на трон саджали,
Жінки та їхні фаворити керували.
З перипетій отих аж пухне голова.
До революцій відчував огиду він,
Тому й Суворова надумався послати
В Європу, щоби із французом воювати.
Та зрозумів, що він воює сам-один,
Бо ж ні австрійці, ні англійці не спішили
У бійку лізти. Тож з французом замиривсь.
З Наполеоном далі битися не ліз.
То вже синок та сраколизи все змінили,
Наполеона так розсердили, що він
Пішов війною. При Павлу того б не було,
Війни жахіття москалів би оминули.
Отож, не в батька зовсім вдався його син.
Павло ж побачив тих англійців-хитрунів,
Які чужими лиш руками воювали,
Самі у бійку надто лізти не бажали,
Забрати Індію багату захотів.
Бо ж не до неї тим англійцям вже було.
Щоправда, виявився той похід невдалим.
Війська з далекого походу повертали,
Бо і дійти туди те військо б не змогло.
Хоч революцій і терпіти він не міг,
Усе ж Радіщєва був випустив з темниці.
І багатьох ще, хто давно там вже томився.
Що Катерина їх туди загнала всіх.
Та і попи не надто в захваті були
Від того, що Павло надумався робити.
Мальтійський орден він зібрався прихистити.
А то ж католики! Щоб єресь тут несли?
Та й сам магістром у отих мальтійців став.
То взагалі уже ні в тин, а ні в ворота!
Попи тут трудяться до сьомого аж поту,
А він католикам і душу вже продав!
Ще й папу римського до себе запросив,
Щоб той сховатись міг в Росії від французів.
Хіба такі у православних справжні друзі?
Ба, навіть більше – той Павло оголосив,
Що вже не буде він ганять старообрядців.
Хай ставлять храми собі де лиш захотять.
Царі століттями їх прагли убивать
Разом із церквою, а тут під хвіст вся «праця».
Ходили ще чутки, що «самодур» - Павло
Велів палити усі гроші паперові.
Ті, що ввела їх Катерина Друга, нові.
Та не чутки то, адже справді так було.
Бо ж Катерина грошей тих надрукувала,
Щоб як в Європі. А то просто папірці,
Адже не мали під собою гроші ці
Підтверджень золотом. Аби було не мало.
Як асигнації ті узялись мінять
На срібло – то лиш кілька днів міняли,
А потім срібла вже на те не вистачало.
Ну, як державу на тих грошах розвивать?
Та і срібні монети часу Катерини
Не мали срібла стільки, скільки б мали мать,
Бо всяких домішок взялись в них додавать.
Якби Павло та не провів тоді ці зміни,
То і загнулась економіка би з часом.
А так фінанси він москальські врятував…
Хто зна, що б було, якби далі царював?!
Та я дивлюсь на те усе й мені не ясно –
Де ж самодурство тут? Де той ідіотизм,
Що так про нього москалі розповідали.
Для мене – то людина мудро поступала.
Та для отих, хто по кістках нагору вліз,
Дворян безжальних та гвардійців вічно п’яних,
Попів, що царів славлячи, жили,
Нові порядки неприйнятними були.
Отож і здумали убить Павла негайно.
Сюди ж і Англія ще всунула свій ніс.
Посол англійський гроші змовникам доставив
І, відповідно на убивство їх направив.
Бо ж мала Англія на того Павла злість,
Що проти Франції відмовивсь помагать,
Що на їх Індію накинув своїм оком.
Отож, в Павла знайшлися зрадники під боком
І, навіть син надумав в тому участь взять.
Вночі ввірвалися в Михайлівський вони,
І на царя гуртом півсонного напали.
Від злості били, ледь живого добивали,
При тім зовсім не відчуваючи вини.
Що він помазаник від Бога геть забули,
Хоча торочили й торочать завжди то.
На Павла захист і не виступив ніхто.
Усі байдуже сприйняли, як то почули.
Такі вони – оті так звані москалі.
Хтось для держави дбав – взяли, його убили
Та самодура ще із нього поробили.
Їм до душі тиран кривавий на чолі.

 
Я розповів за Поле Суниць
Де не було реального ніц
Альтернативний плейс я найшов
Де плине будь-шó
Глянь розгорнені тюльпани
Те, чим жиє різне панство
Глянь у віко цибулинне
Я розповів, що морж і я сам – те ж
Тримались не буває тісніш, ужеж
Якщо би зацікавився хто –
За мóржа був Пол
Стоячи на Кест Айрон Шоур, є
Леді Мадонна не зведе кінців, нє
Глянь у віко цибулинне
О так, еге, ей-ей
Глянь у віко цибулинне
За дурня, що живе на горбі
Кажу, він там і досі собі
Вернімося до альтернатив
Слухай сюди
Шпару забий в океані
Загорни трави «хвостом голуба»
Глянь у віко цибулинне
 
 
 
 
 
 
 
 

                    І
Ми пасажири. Нас несе Земля
чи то у рай, чи у космічне пекло,
де не буває холодно чи тепло
і де уже була душа моя,
коли перегоріла і воскресла
як его мого первісного я.

                    ІІ
І є надія, що не на одинці
прийдеться їй митаритись, коли
узріє душі воїнів із криці,
які за Україну полягли
і за людей Америки, Європи,
а як по суті, то і замість них –
лукавих і на слово бойових,
а як на ділі... то не філантропи,
не обіцянки завтра і здаля
полаяти убивцю-москаля
і не сізіфи, не байки Езопа,
рятують нас, а заодно і їх
від злої сили нехристів лихих,
а ті, що умираючи в окопах
за матерів і за дітей своїх,
лишаються живішими живих.

                    ІІІ
Не хочеться за межі ойкумени,
та потяги курсують все одно,
коли вона міняє заодно
червоні семафори на зелені,
куди й мені пора уже давно...
але, на жаль, пізнати не дано,
що буде на планеті після мене.
Душа завжди готова у політ.
Не хочемо, та мусимо летіти
до пращурів як непутящі діти.
Мemento mori – за імлою літ...
......................................................
Теоретично з нами цілий світ,
а от практично ми одні у світі,
кому готує Божий заповіт
тумани Андромеди і болід,
запущений рукою Аеліти.

03.2026

У сні побачу болісні пророцтва,
Які хотів спалити у вогні,
Тривог і болів, дива і юродства
В мінливій і безмежній глибині.

У сні приходить те, що неможливо,
Химерне, дивне, неземне, із дна
Морів і океанів. Пустотливо
До нас озветься молода весна.

Сон відміняє вічні заборони.
І гра уяви вільно постає.
Згорають патефони і прокльони
У танці днів, де творчий дух жиє.

Крізь сни проглянуть привиди суворі,
Кати і судді, мудреці й раби,
Полки хоробрих й боягузи хворі,
Завершивши печалі горобин.

Проляже сон, як спалах, як спокуса,
І поведе у далі голубі.
Сон потече, немов сльоза Ісуса,
Допише правду кров'ю у собі.

8 серпня 2025

Двовірш - архіскладна поетична форма із двох віршових рядків, де перший і другий римуються між собою. Причому рима читається згори вниз і знизу вгору, зберігаючи ритм.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.

Я їбабель
Твою бабель.

З дитинства на мамині руки дивлюсь
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи.
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

З дитинства на мамині руки дивлюсь
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи.
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

Скрипучий сніг, яскраве сонце –
Дивлюсь здаля.
Немов пігулка в оболонці
Лежить земля.
Десь визирає мокра, чорна –
Чекає мить,
Надій весняних повна-повна –
Кортить родить.
На пагорбі прийшла до тями
Стрімка трава,
Та льодом досі вкриті ями –
Зима трива…

07.03.2026р.

Насичено ядом життя України,
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?

Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
під килимом править, бо «є в нього карти»?

Дай Боже снаги, хоч довкола руїни,
хоч є вороги для свободи людини,
бо маємо волю знести це терпляче –
тому запорука коріння козаче!

15.03.2026 р. UA

Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.

І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
а я її акорди й соло.

Та затихає цей дует
і не озвучений сонет
чиясь душа недочуває.

Тому мелодію одну
на лірі Музи про весну
за мене вітер доспіває.