Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.

Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
Крізь сумнівів густі рої.

Не віриться, що перше серпня,
Як вирок, грізно постає.
Дарма чекати милосердя
Там, де людей жорстокість б'є.

А перше серпня гордо встало,
Як велет у юрбі калік,
І сяє стійкості металом
З-під набурмосених повік.

Воно готує нам сюрпризи
Із торби мага-чаклуна
Під час вистави-антрепризи,
Яку пізнаємо до дна.

1 серпня 2025

Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдолакові,
Що жадібно від галасу хмелів.

Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Вогнем плював із курячих голів:

Зачатий андрофагами північними,
Не може знати світла і добра.
Летіли поїзди з гудками відчаю.
Ручний багаж усе життя зібрав:

На дні - світлини роду, чорно-білі ще,
А зверху що лежало - вже в руці
Малого втікача. Знайшов, радіючи,
Блокнот і кольорові олівці,

Й до мами на коліна. Плакав трохи лиш.
Не знає ще, від кого утікав.
А в мами очі - мокрі й наполохані.
Малює сонце крихітна рука.

А ніч запалює зірки,
Золотом кожна бризка
Та місяць свій сріблястий ківш
Перевернув донизу.

І сипле й сипле срібний дощ,
Який летить на землю,
Окутує калини кущ
Накидкою своєю.

Трави, дерева та річки -
Усе здається срібним.
А ніч запалює зірки,
Як мерехтливі свічі.

2021 р.

Пересохли джерела натхнення
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
13.03.26

 
Осипався із підборіддя мій грим
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
 
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
 
Корону оцю хто зламає тепер?
Вип’єм усі адже клоун помер
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
Провидець покійний лежить на підлозі
Його провидіння не треба нікому
Професор комах повзає на колінах
Всі блохи втекти умудрилися нині
 
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
Корону оцю хто зламає тепер?
Вип’єм усі адже клоун помер
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
 
 
 
 
 
 
 

Зимова соната лунає красиво,
Сніжинки легенькі пошиють серпанок.
Казкова новела лягає курсивом -
Краплинки надії прикрасять світанок.

Октави небесні співають блакиттю,
Стражденні рядочки запахли зимою.
Ласкаво засяють минулі століття,
Натхненні крихкого сузір'я красою.

Палітра січнева, обійми холодні...
Цілунок провулку - відлуння дитинства.
Повітря живильне вдихаю сьогодні -
Дарунок вечірній пейзажів барвистих.

Дієзи стрибають, зітхають бемолі...
Журлива картина, відтінків багато.
Берези замовкли. Солодка неволя.
Красиво лунає зимова соната.

Себе, коханого, люби,
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.

Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
Щодня, щоночі, щодоби.

Себе, єдиного, кохай,
Хай падає каміння з неба,
Тобі суперників не треба -
Собі любов свою віддай.

У часи, як в Україні ще чумакували.
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить враз страшенная злива.
Отож, треба було знати, як чинить належить.
Та, крім того лиха, було і не менше лихо –
Розбійники та заброди, всякі гайдамаки,
Що сиділи в Дикім полі по балках, байраках,
Від грабунку отих валок маючи утіху.
А були ще й камишники – ті в плавнях сиділи,
Чи по річках в очеретах, звідти й виповзали
Та чумацькі невеликі валки грабували.
По-легкому роздобути грошики хотіли.
Їде раз чумацька валка шляхом невелика.
Отаман на першій мажі – дядько ще у силі.
Сховав голову від сонця в солом’янім брилі.
Направляє свою мажу без поспіху й крику.
А за ним ще маж з десяток, чумаки на кожній.
Парубків між ними кілька – вчаться правувати.
Бо ж від батька доведеться справу переймати,
Коли він чумакувати буде вже не гожий.
Перебралися за пагорб, спустилися в балку.
По ній річка невелика між верби сховалась.
А навколо очерети так порозростались.
Понад ними і провести треба було валку.
Отаман поглянув пильно, бо ж знав своє діло.
Наче ж нема небезпеки. Хоча хто там знає,
Що оті от очерети у собі ховають?
Отож, валка у ту балку згори й покотила.
Ледве дійшли очеретів, ті зашаруділи,
Звідти вискочило двоє брудних обірванців
Та при списах. Один велів зупинитись валці.
Устромив списа у землю, загорлав щосили:
- Од возів усі негайно, а то повбиваю!
Чумаки усі у розтіч від гріха подалі.
Одного лиш отамана, видно не злякало.
Став коло своєї мажі та батіг тримає.
- Ти отаман? – той питає. – Ну, я! – дядько каже.
- Давай гроші! – Люди добрі, звідки грошам взятись?
Ми ж не їдемо до Криму крамом торгуватись!
Подивися, коли хочеш: у нас пусті мажі.
- Брешеш, - каже, - вражий сину! Але став шукати.
Підніма на возі шкуру, а там геть нічого.
Він бігом тоді подався до воза другого.
Але теж тільки даремно часу свого втратив.
А отаман стоїть мовчки та все позирає,
Чи не сидять в очеретах іще колоброди.
Бо налетять, то відбитись тоді буде годі.
Та, скидається, що більше нікого немає,
Крім цих двох. Зітхнув вільніше, батога покинув.
Витяг з мажі свого дрюка та того, другого,
Який стояв на сторожі, з розмаху усього,
Як торохне по загривку. Той впав на коліна
Та і пикою у порох. Отаман як крикне:
- Сюди, хлопці! Ану, бийте гультяя отого!
Хлопці кинулися разом усі на одного.
Той списом махав та йому заїхали в пику,
Повалили. - А що далі? – в старшого питають.
- А що далі?! Перебийте гультяям тим ноги,
Щоб вони не зачіпали у степу нікого.
Те, що кляті заробили, нехай отвічають!
Хлопцям двічі не казати - ноги потрощили
На гамуз. Та й на дорозі так і полишили.
- Доколіть нас, братці! – слізно ті двоє просили.
Отамана слово хлопці порушить не сміли.
Покотили мажі далі під нещасних крики.
Довго іще вслід лунали та й стихли поволі.
Їде валка чумацькая по Дикому полю.
А над нею в синім небі кружляє шуліка.
Пита парубок у батька. Мабуть вперше їде:
- А як же то нам без грошей було в Крим рушати?
А за що в Криму ми будем солі купувати?
Бо ж гультяй не зміг тих грошей відшукать і сліду?!
- Синку, тим не переймайся. Бо ми гроші маєм.
Їх не кожному гультяю вдасться відшукати.
Бачиш, що колеса мажі трохи товстуваті?!
Ото ми у тих колесах дірки продовбаєм.
Туди гроші поховаєм, заб’ємо гвіздками.
І хто може здогадатись, де гроші шукати?
А вже в Криму при торгівлі можемо дістати
Та і солі накупити чи різного краму.
Так, що добре придивляйся, синку та учися.
Щоб в степу чумакувати, слід багато знати.
Винахідливість, сміливість тут потрібно мати,
Тоді живим і з товаром, може залишишся.

                    І
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
котить по інерції вперед,
бо життя у погребі не мед.
На путі розлуки і печалі
доля нажимає на педалі...
не гальмує цей велосипед.

                    ІІ
Ну, а я вимахую сапою...
непомітний у часи застою,
не усе помітне я люблю
і душі презирливої, злої
погляди зачаєні ловлю.
Маю очі й вуха, пам’ятливий
забуваю те, що не забув,
не помітив у часи щасливі,
поки поза очі не почув,
що зарано, нібито, посивів.
Нині озираюся навкруг
і навколо... ні душі немає.
Іноді у душу заглядає
уві сні із юності мій друг,
а реально – всує не питаю,
як на тому світі між папуг.

                    ІІІ
Ну, а що Європа? Помагає
витерпіти офісну брехню
та боїться раші і китаю
із ракетою на avenue.
Візії такі нема де діти
на людьми угноєній тропі,
де як сонцем управляє світом
циган і юродива еліта,
жадні юди, іроди сліпі.
Ще уміють покручі ховати
у мутній воді усі кінці,
та не шут, а воїни-бійці
вимітають ворога із хати
і зі сцени...
................... підуть і людці,
й окаянні неуки-сатрапи,
що не зупинили люту мавпу
з ядерною бомбою в руці.

03.2026

Я чув, що скоро весняна відлига
Розтопить лід прозоро-кришталевий...
І дійсно! Тануть вже баби зі снігу...
Та серед них немає королеви.

Усупереч весні у серці зимно.
Куди не подивлюсь - нема нікого.
О, руйнівна фантазіє нестримна!
Куди мене вела ти, геть сліпого?

Зимової вистави акт останній...
Нічого не приховують лаштунки.
Крізь кучугури йшов. Чекав кохання.
Весна прийшла сама, без подарунків.

Палац із льоду заморозив Кая.
Дні календарні методично, вперто
Закреслюю. Нікого не чекаю.
На жаль, моя не народилась Герда.

Його музика давала натхнення майже кожному композитору європейської традиції - від Моцарта до Шенберга. Навіть рок-музиканти світового рівня Кіт Емерсон та Інгві Мальмстін вважають його своїм вчителем.
Тарас Шевченко згадував Баха у повісті «Варнак».

Знову чисте Бахове «Повітря»
піднімає душу догори…
Розтікається по жилах віра
в Того, хто все це для нас створив.

Розтікається по жилах віра
попри божевільний регіт бомб…
Знову чисте Бахове «Повітря»
повертає нам надію на любов.

2025 рік

Тишком-нишком
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
Що раз-по-раз
У комору
Невеличку
Носить звично
І докупи
Все, що цупить
Із тарелі
В тій оселі,
Де ця мишка
Тишком-нишком
Вік не всує
Чимсь ласує...
12.03.26

Вимкну світло і звуки, хай зникне поволі усе навкруги,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі призабуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.

Мені б тиші ковток, щоб заснули на трохи тривожні думки,
Щоб замовкли вітри і дорогами пил без кінця не розносили.
Ми будуємо стіни, збираючи камінь у довгі рядки,
Але істина спить ледь жива у холодному, сірому попелі.

Це не слабкість — піти, коли серце ридає і просить розрад,
Коли гамір людський не рятує нікого давно від самотності.
Густа тиша нічна заховає надійно фальшивий фасад
І залишить усе без вогню, спецефектів та зайвої гордості.

Уявив собі спокій як звичний до болю зимовий блекаут,
Де ілюзій нема. Де немає ніякого хибного враження,
Бо набридли давно вже пусті обіцянки й солодкі слова.
Тільки мирний світанок я хочу нарешті у небі побачити.


11.03.2026

Вони настільки маленькі,
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…

28 липня 1989 р., Київ

У моїм сні бабусині груші, сливи і вишні,
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахучі порічки.
Бабусенько люба, натруджені стомлені ручки...
Духмянить пиріг — готувала його для онучки.
Так ясно довкола, бо ти усміхнулась привітно...
Тепер, крізь роки, непомічене добре помітно.

 
був одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
 
поки поїзд не прибув я
від неї щось чекав
доки поїзд не прибув я
усе від неї щось чекав
як це вийшло що я зайвий
і сліз я не стримав о так
 
поїзд геть уже поїхав
і натомість два вогні
її поїзд геть поїхав
і натомість два вогні
вогник синій ~ моя бейбі
червоний ~ розсуд мій
 
о кохання невзаємне
о що тобі до мене
 
 
 
 
 
 
 
 

А білий цвіт акації
Медами вже запах,
Добром, любов"ю, радістю
Наповнює серця.

Горить свіча каштанова,
Теплом нас зігріва.
Шепочеш мені лагідно
Освідчення слова.

2015 р.

                    І
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.

                    ІІ
Наразі, наче привиди судьби,
уявно та умовно і так само
як я дуети видувають гами,
аби і їх помітили сноби.
Із маячнею опусів вітають
одне одного видатні зірки...
але нехай природа спочиває.
Кого лише не плутає лихий
і хто лише сьогодні не бажає
присвоїти Шевченка? Бо світає
край неба... всі замолюють гріхи.

Не відстає і влада клоунади.
На це безладдя ще немає ради,
а те, що засідає угорі
у вигляді накачаної жаби,
ще видуває мильні пузирі,
тому, що має Раду у кишені,
але не визнає свою вину
за зраду і брехливі теревені
або за бездіяльність потайну
політика і коміка на сцені,
який себе являє на арені
героєм, що затягує війну.

                    ІІІ
А я усе спокутую провину,
що від війни і холоду утік,
і що літами ветхий чоловік,
тому за безголову половину
електорату, може, не загину,
бо маюся не там і не тоді
як інші – у льоху, у лободі,
очікуючи бомбу щогодини....
...................................................
не відаю як обійти біду,
коли юрба обожнює людину,
що й досі надуває соломину,
аби лякати виглядом орду.

03/26

А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.

Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
Його захисником і батьком став.

Він -- українця символ всемогутній,
Тут вияв ідентичності його.
Іти у фраці з баками в майбутнє?!
Кого презентуватиме, кого?!

Євреї у ярмулках, капелюхах,
В жилетках, пейсах - всі віки такі ж.
Їх спробуй змусь вдягти що-небудь друге,
Не схочуть, хоч убий ти їх, хоч ріж.

Ми ж - виплодки совіцької системи -
З рабів набралися гидких думок.
Не хочем хуторянства, лиш в богему!
За ласий шмат і батька продамо.

Чужинська мода в'їлася в свідомість -
Вискакуєм з трусів, щоб догодить.
Коли ж господарями в ріднім домі
Ми станемо, скажіть, бодай на мить?!

Ми станемо, ми вилюдним, я знаю,
І ще збудуємо тут наш едем.
І в рідний степ вишиваний, безкраїй
Народи за собою поведем.

Перун, Сварог і Велес знов постануть
На щастя людям, радість і добро.
І пам'ятник хрестителю поганий
Ми скинемо з огидою в Дніпро.

Свої Боги дадуть могуть і силу,
Прийдуть вони до кожного із нас.
В одежі рідній - світлий, добрий, милий --
Благословить по-батьківськи Тарас,

10.03. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

Коли тобі хочеться щось написати,
Сказати, зробити, щоб щось досягати,
Скоріше потрібно нотатник хапати
І думки свої туди записати.

Наповнити аркуш — білий і чистий —
Чорними сенсами, даними звише,
Щоб не забути, щоб не проспати,
Щоб вічне, як вірші, генерувати.

Може, зараз ці сенси не треба,
Може, нікому вони не потрібні,
А може, колись їх вивчатимуть в школі
Для розуміння іншої думки.

Ми — чергове покоління забутих,
Ми — чергове покоління незрілих.
Нам необхідно залишити щось для майбутніх,
Тому не соромтесь - генерувати.

15:43
Харків. Ліжко. Дім.
Сонячний чудовий день.

Провесінь. Пора безмірної блакиті,
Розлитої із неба в простір.
Озера й ріки нею, мовби повені, налиті.
Як дерево в передчутті нової брості.

Як ті, хто в небесному навіки строю.
Як ті, хто далі ітимуть за ближнього,
Зібравши всю силу й несилу свою,
Забравши лиш те, що від неба вишнього.

Заграва за наскрізною брамою віт.
Так тільки березневе сонце неопалимо згорає.
І не надивитись йому услід...
Де лишиться обрію грань безкрая.

2025

Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Дев’яте прийде, ополощим,
З хурмою всядимось… пломбір…
Якщо вже хтось і перехоче —
Запропоную ще зефір…
Дивує березень… Тюльпани
До хати просяться. Давай!
Ось що потрібно для Світлани…
— Вітаю, сонечко…
— Вітай.
08-09. 03. 2026.

Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.

Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Немов могутній чародій.

В біду зіштовхують століття
У інквізиторськім вогні.
Здобудемо ми повноліття
У незбагненній глибині.

Наш дім - це мова. Ми поважно
Збудуємо міцний собор,
І переможемо відважно
Ми Люцифера в лютий мор.

14 липня 2025

Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Уже доріжки найчистіші
Милують погляди отих,
Що йдуть почути свіжі вірші
Не про реалії святих.
Мені дедалі менше спиться
І веселіш звучать пісні,
Бо знов сусідка милолиця
Дарує усмішки мені...
10.03.26

Жила була дівчина в одному містечку
Все мріяла,вірила жила і тужила
Шукала,гадала, це все почалося ще в неї змалечку.
Була вона мила,привітна та добра
Але її доля ламала масивно
Та все ж вона вірила,мріяла знову
Що скоро вона стане сильна.
Як кожна людина в маленькому світі
Вона лиш хотіла не бути сама
Вона щиро згадувала такі ніжні миті
Де вона щаслива і дуже мала.
Вона так любила бути дитиною
Шукати підтримку та плакати голосно
Вона так хотіла бути перлиною
І щоб хтось зігрів її коли їй стане морозно.
Шкода що цей світ не є казкою зовсім
Шкода що ці мрії нічого не варті.
Та мабуть ця похмура Осінь
Розповість для чого ми тут взяті.
Щодня я дивлюсь на ці очі пусті
Щодня я шукаю відповідь в неба
Щодня я шукаю різні приповісті
Щоб зрозуміти для чого я тут треба.
І знаєте щось я знайшла
Ви запитаєте що?
Це віра моя.
Це моя любов,мій Бог,моя скеля
Це моя опора,моя надія та любов.
Мені стало легше,не зовсім та краще.
Бо я відшукала тепло своє знову.
Це Бог,це Господь це моє життя.
Він завжди зі мною він любить мене
Він любить тебе він любить всіх нас.
Не вірю я в долю,не вірю в поганих людей
Я вірю лиш Богу бо він вже стоїть у моїх дверей.
Ти знаєш,він каже що любить мене
Він обіцяє що не залишить мене
А скільки людей пронзили мене?
А скільки ворогів вбили мене?
Це ціла історія вкладана в серці
І тільки лиш я пройшла по цій стежці.
І ось на закінчення я хочу сказати
Багато побачила,багато відчула
Та знаю що це будуть для вас важкі теми
Бо не від вас любов я почула а від того хто в моєму серці.

Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.

Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Несе війну, розпусту і скандал.

Я бачу, як за цифровим парканом
Ховають очі, сповнені нудьги,
Нещасні люди. Тільки на екрані —
Фальшива розкіш й грубі ШІ-сліди.

Набридло все! Піти б, та не покину
Тебе, кохана, в цю страшну годину.



09.03.2026

Весна - велика вільна витівниця!
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!

Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
Врочисто відчиняє височінь.

Всесвітня весно! Вигадко вразлива!
Виводить вірші вірний візаві.
Важка вистава... Воля - вередлива...
Вуста відверті, вічно вольові.

Всесильна Веснонько! Вгамуй вагання!
Веди вузькими вулицями вдаль.
Вороже виє віхола востаннє!
Віват, високий весняний Версаль!

Коротке наше літо промайнуло,
Відпестило спеко́тне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.

Ні вітер, ані дощ зміни́ть безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудилось в могилі,
Похмурій, однотонній, у осінній.

Стихії безпорадні, очевидно.
Та думка вже ландшафт малює чистий.
Реальність несприятлива, нерідна
Уже собі шукає інше місто.

В серці, Ласкою безмежною зогрітім,
Обрис твій - це найдовершеніші квіти.

2009

Він не просто поет, не лише малював олівцем,
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.

І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві січе на дрібні шматочки́.
В його думах - і степ, і Дніпра нескінченна печаль,
І дитячі плачі, і розшиті хрестом сорочки́.

І пророчі чисті слова линуть крізь дальні віки,
Як святий заповіт для усіх, хто правди шукає.
Зацвітають сади, розливаються вільні річки́,
А "Кобзар" на столі, як причастя , люди тримають.

Він сьогодні живий, він у кожному серці горить,
Де панує справжня любов до землі і свободи.
І поки над Славутичем тиха верба шелестить,
І Тарас вічно житиме у корінні народу.

                І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.

                ІІ
О, якби вернутись у той час
як по світу швендяв Перебендя,
а його оспівував Тарас...
і сучасне посилає нас
у минуле, тобто попереднє –
до Шевченка! Їдь або іди...
як не є, а небо привітає
і його, і проліски, і ряст,
і барвінок синій, і не раз
жовті первоцвіти, і сади...
поки нас історія єднає
від яси до нападу орди.
Боязно вертатися туди,
де ось-ось
                "край неба запалає",
як у тому сні...
                і не впізнаю,
де чиї лишилися сліди –
на землі, у вирі водограю,
відкіля поїхав назавжди.

              ІІІ
Та ніколи не кажи, – ніколи, –
говорили пращури-діди.
Поки є ще дальні поїзди,
поки можеш, думкою лети
до своєї пам’яті, до школи
і до Кобзаря...
.....................весна навколо,
то вертай до давньої мети
над війною поза видноколи,
поки не забув, що є куди.

03.2026

Невже я цього літа не відчую
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.

Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
У плесо риби замислів і снів.

Та ми ухопимо тендітний голос
Живого літа в сизій далині.
І буде відгук на духовний голод
Із глибини, як посмішки сумні.

Пізнаю я мелодії багатство,
Як повноводна в плинності ріка,
Як несподіване свободи царство,
Що розкололо дух материка.

12 липня 2025

Борис Ласкін (1914-1983)

Броня́ міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!

        Із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

Хай знає ворог у своїй засаді:
узятись ми готові за кермо.
Чужих земель не треба нам ні п’яді,
але й своєї ми не віддамо!

        Із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

Якщо на нас якийсь полізе ворог,
він буде швидко знищений тоді!
Мехводи* спритно заведуть мотори,
і по лісах, по сопках, по воді –

        із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

(2026)уууу

В небесній черемсі, така чепурна,
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в пі́жмурки грає.

Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
в блакитне безмежжя зворушливо лине.

Ти бачиш, коханий, як вруниться сад:
ще трохи і брунька від радощів лусне,
і повернуться із раю назад
в насиджені гнізда розчулені бусли.

Скидає сніги розпашіла земля,
у свіжім повітрі пахтять первоцвіти.
І жінка-весна — кришталева здаля,
всіх вабить красою крокуючи світом!

07.03.2026р.

Вино кохання теж буває різним:
То меду смак, то полином гірчить.
І кожен у житті п"є його, звісно
Та е шкодує він про оту мить,

Коли уперше той напій любові
Покуштував чи трішки пригубив,
Хоч із солодкого зробитись може він
Солоним і терпким. стати й водою.

Та все ж коли відчув той смак кохання,
Котрий дурманить чарами й п"янить,
Прожив на світі недарма він, значить,
Щастя безмежного пізнав чудову мить.

2019 р.

Серед лугу у копиці
Заховалася лисиця
І дрімала безтурботно
В ній красунечка самотня,
Поки ввечері з-за гаю
Не з'явивсь з візком хазяїн,
І відразу, ненароком
Наполохав лежебоку,
Бо, штрикнувши в бік їй вила,
Переляк отак посилив,
Що чкурнула із копиці
Перелякана лисиця.
09.03.26

Наснись мені, кохана мамо,
Хоча б словечком обізвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.

Погомони зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
Як тисне серце мимохіть?..

ПРИСПІВ.

Погомони, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

Усе минає, й час розмаю
Минув, одколи ти пішла.
Не вірю, що тебе немає,
Твоєї посмішки й тепла.

Осінні хмари – мокрі рядна -
Розпукою накрили світ.
Душа зболіла й безпорадна
Ридає птахою із віт.

Погомони, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

28 вересня 7527 р. - 8 березня 7532 рр. (Від Трипілля) (2019 - 2024)

Сидять діди, розмовляють, згадують минуле.
Як воно в молоді роки гарно жити було.
Старий Кіндрат про Союз той тільки і торочить,
Чи молодість, чи порядки повернути хоче,
Які були при Союзі. Отож не змовкає:
- А я, хлопці, уже в котрий раз сказати маю:
Гарно було при Союзі. Всюди був порядок.
Люди жили у спокої, трудилися радо.
Молодим так не хотілось на місці стирчати,
Роз’їздились по Союзу щось там будувати.
А які були будови?! По світу гриміли!
Турксиб, Комсомольськ, Магнітка! А канал прорили
Біломорський?! Хіба можна усе пригадати,
Скільки в ті роки вдалося нам побудувати.
Збиралися комсомольці зі всії країни.
Дніпрогес побудували у нас в Україні.
А в Сибіру, на Уралі міста нові стали.
А заводи?! Тоді стільки їх побудували.
І усе то добровільно хоч в тяжких умовах.
Що не кажіть, при Союзі жилося чудово!
Дід Андрій уже не втримавсь: - Знаєш що, Кіндрате,
Як не знаєш, то не треба нам отут брехати.
Ти ж не жив ще у ті роки. Газет начитався
Та і нас агітувати за Союз той взявся.
- А ти жив? – Кіндрат озлився, - Ти ж молодший мене.
Ти ж, мабуть і в сімдесятих було ще зелене.
А про ті роки далекі звідки можеш знати?
Тож не слід мене, Андрію, тобі тут повчати.
Андрій тільки усміхнувся: - Що правда, то правда,
Я молодший та це знати більше не завадить.
Я ж суджу не по газетах совітських брехливих,
Що писали, як жилося нам тоді щасливо.
Знаю я, як було діло, бо мені багато
Свого часу розказував мій покійний тато.
А він робив… Хоч то знати не обов’ְязково.
Але всю радянську «кухню» він знав пречудово.
Хто і як в роки тридцяті те все будували.
Ви б в газетах у совітських те б не прочитали.
Тож, коли більшовики взяли в руки владу,
Захотіли і Європу теж віддати Радам.
Бо вважали, що і всі так повинні жити,
Як в Московії живуть. Прагнули по світу
Революцію зробить та усіх загнати
За оті совітські дикі, божевільні грати.
Щоб прикладу не було, як живуть десь люди
І були одні порядки ті москальські всюди.
Та Європа по руках москалям тим дала,
Революція по світу скінчилась невдало.
Не схотіли бідаки по усьому світу
Помагати москалям, так, як вони жити.
«Добровільно не хотять, то ми те поправим,
Всіх у наш соціалізм силою доправим!»
Тож взялись більшовики Союз піднімати.
Щоби танків, літаків їм набудувати,
Звоювати ними світ, то потрібно зводить
По Союзу по всьому фабрики й заводи.
І не один, і не два – сотні будувати,
Бо ж для армії потрібно зброї так багато.
Та для того будівництва треба стільки люду.
Та і грошей, бо ж задарма хто робити буде?
Все ж знайшли більшовики, як тому зарадить.
Конкурентів же нема, у руках вся влада.
Тож могли напланувать, що лише хотіли.
У Держплані у Москві недарма сиділи
Головаті мужики – все прорахували.
Розрахунки і таблиці вони гарні мали.
Скільки треба і чого завод збудувати.
Скільки має робітник один виробляти.
Тож затіялись, скажім будову в Сибіру.
У Держплані прорахують все добре допіру:
Скільки яких фахівців треба, скільки років,
Щоб укластися, як слід в урядові строки.
На той час більшовики узялись за діло,
І мільйони уже в‘язнів в ГУЛАГу сиділи.
Тож, як тільки будувать де що починають,
Рознарядку у найближчий табір посилають.
Скільки слід «робітників» на будову слати.
Конвоїри, звісно, мають їх контролювати.
Не виконується план, то їх покарають.
Начальники таборів про то добре знають.
Тож стараються, щоб в строк роботи зробили.
А в Держплані ще й кошторис були розробили
Для нещасних каторжан: скільки заробляють,
Скільки з них відрахувати та отримать мають.
За кошторисом отим каторжани мали
Оплатити всі видатки, які поступали:
Сам оплачував він їжу, завіз, зберігання,
Готування; освітлення, опалення – справа не остання
У Сибіру; за рахунок каторжан трималось
Все начальство, конвоїри, всі, що ошивались
Навкруг табору; крім того, гроші заробляли,
Щоб чекісти по країні не голодували.
Та й на псів, що каторжан тих часом люто рвали,
Самі ж оті каторжани також заробляли.
Ще й платили, як під слідством у СІЗО сиділи,
Й за дорогу – не задарма ж їх в Сибір возили.
Навіть, куля та, що в’язня могли розстріляти,
Вираховувалась також з їхньої зарплати.
Коли все порахувати та не пропустити –
Сім рублів щоденно в‘язень має заплатити.
Ще в Москві порахували – має заробляти
Вісім п‘ятдесят щоденно. Коли виробляти
Зможе він щоденну «норму». Теж згідно Держплану.
Отож, кожен день, як буде працювать старанно,
Півтора рублі він зможе собі заробити.
Звісно, в той час на ті гроші не прожити сито.
Та на руки в’язням гроші ті не видавали,
На рахунок особистий на ощадний клали.
Помре часом каторжанин ( а їх помирало
Десь вісімдесят відсотків), грошики й пропали.
Їх держава забирала. Лише тим давали,
Які «норму» в сто відсотків щодень виробляли.
А таких було хіба що лиш кожен десятий.
Та і то, було між ними і таких багато,
Кому за «добро» начальство могло дописати.
Бо ж для «норми» буйволячу силу треба мати.
А в голодних і холодних каторжан то звідки?
Тому і не повернулась більшість в‘язнів звідти.
Мало того, що з тих грошей обслугу тримали,
І донощикам, й повіям теж перепадало.
Тобто, на ГУЛАГ безмежний, що будував стільки,
Не тратила більшовицька влада ні копійки.
Але, щоб завод в Сибіру той побудували,
Одних тільки чорноробів було, звісно, мало.
Треба були інженери, майстри. Але люди
Зриватися не бажали, їхати в нікуди.
Та і влада не хотіла, хоч і закликала,
Але ж тоді їм зарплату заплатити мала.
І не малу. Інженер, що згоден працювати,
Три тисячі рублів в місяць має заробляти.
Більшовики знайшли вихід – не дурні ж сиділи,
То ж вони таку от схему скоро розробили.
Зводять завод у Сибіру силами ГУЛАГу,
До еНкАвЕеС Полтави шле Москва «бумагу»:
Треба стільки інженерів і майстрів прислати.
А тим більше і не треба нічого казати.
В них на кожного вже справа у сейфі готова:
Хтось зробив щось чи то кинув «небезпечне» слово.
Подивились – інженер він чи майстер – підходить.
І уже посеред ночі по нього приходять.
Скоро «ворог» зізнається – вони діло знають.
Й бідолаха у Сибіру вже роботу має.
Вигода яка державі! Бо ж тут йому платять
П‘ятдесят рублів на місяць, а не ту зарплату,
Яку мали би платити, якби сам подався.
Та й на п‘ятдесят рублів тих він не сподівався,
Бо ж вирахували у Держплані давно всі затрати,
П‘ять рублів на ощадкнижку в місяць буде мати.
І то не все. В москаликів аж капає слина,
Так до себе прив‘язати хочуть Україну.
У Полтаві інженер той десь, звісно, трудився,
А тепер без інженера завод залишився.
Тож з Московії одразу свого присилають,
Так потроху москалями край і заселяють.
Українці за Уралом Сибір піднімають,
А москалі місця їхні скоренько займають.
Щоби потім говорили москалі вже звичне:
Україну населяють вже «рускоязичні».
Так три справи одним робом москалі й робили:
І Сибір розбудували, хоч мільйони вбили,
Заощадили мільярди на усім тім ділі,
Ще й своїми москалями наш край заселили.

Зима пішла, весна надходить,
Лайно з-під снігу дружно сходить
І радує неабиЯк
Палких любителів собак.

Радійте, песики і сучки –
На світ явились ваші «кучки».
Собаколюбам не до того…
Весна іде – весні дорогу.

День плаче сльозами весни
Вже кругом пух зимовий тане
З півдня летять до нас птахи
І все стає таке кохане

Сонце малює новий світ
Теплом говорить весни ранок
Вітер приязний шле привіт
З надіями ідучи в танок

То Бог дарує нам весну
Повірмо що нове настане
На нашого життя шляху
Пора відкинути погане
Хай злидні геть від нас ідуть
Весні пора віддати шану.
08.03.2008р.

Привід є жінок згадати.
Час крокує по кільцю.
Мерехтять шалено дати,
Та хіба забудеш цю?
На усіх життя етапах
У жінок краса і хист,
І запаморочний запах,
І душі глибокий зміст.
Тож, як в тому є потреба,
Так безкарно (чи не гріх?)
Нас закохують у себе!
Нас – брутальних і сухих.
Їхня пружність надихає
І тендітність ніжних форм,
Разом вабить і лякає
Штиль, вперемішку, та шторм!
І хоч ста́ті протилежні –
Є інстинкти основні.
Ну, хіба ми незалежні?
Я кажу з любов’ю – НІ!

07.03.2026 р.

Це молоде вино терпке, жагуче
Тече із горла пристрасних століть.
І після нього хоч стрибай із кручі.
Так прийде час молитв, немов політь.

Це молоде вино, таке незріле,
Тече вогнем непізнаних рядків.
Воно народить думку уцілілу
Поміж чортополохів й остюків.

У ньому свіжість, ясність, первозданність
І в новизні п'янлива глибина.
Прийшла пора шукати унікальність
У пахощах незрілого вина.

7 липня 2025

В проталинах снігу подзвонюють води.
Така невагома ця крихкість снігів.
І неба синяво-прояснені зводи
Торкаються мовби до самих дахів.

Вже теплістю вітер провеснено віє.
На вулицях простору — аж через край!
Щораз день світліє, світліє, світліє,
І вслід йому мовити важче "прощай".

І не зупинити легкого смеркання —
На подих, на мить, на світління зіниць.
Лиш передчувати близьке прилітання,
Мов вчора у далі проводжених птиць.

Залишиться згадкою полиск останній,
Дарований сонцем в долоню мені.
Дива ці, здається, цілком звичайні.
Та, виявляється, все-таки — ні.

2021

Ще оживаю думкою. Моя
жива душа не вміє умирати,
вона усе ще Муза нічия
і нікому за нею жалкувати.

Роняє сльози українська мати.
Мов Ярославна на валу, так я
оплакую оазу житія,
де опалила віти рута-м’ята.

Але не все минає, наче, сон.
Серця і досі б’ються в унісон
в передчутті непізнаного раю.

Тому не піддаємося журбі,
у пам’яті, дарованій тобі,
епоха для поетів не минає.

Мені ночами ще, буває, сниться
уже далека, та близька мені
і нічия непіймана жар-птиця
у наші юні незабутні дні.

Буває, що у темному вікні
упізнаю чиїсь знайомі лиця
і поміж ними лиш її іскриться
і сяють окуляри чарівні.

Але ніяк не обманути долю...
зів’яла рута-м’ята між отав
у променях палаючих заграв.

Якщо реінкарнація – це коло,
то ми обоє підемо до школи
у віщі сни, де я її кохав.

08/03/26

 
був ти хоч колись
чи бував хоч раз гостем леді електричної
чар-килим біля ніг
не запізнись
тебе чекають
чуття й принуки
до тебе линуть
рухи і звуки
нас виглядає жінка електрична
тож напевно час настав
узбережжям наші тіні мчать
над моря любов’ю сповнені злітаймо
о поглянь вперед край любови ген і побачиш те
любов любов любов любов
(тебе чекають)
як ангели розправлятимуть крила свої
(тебе чекають)
зло й добро і їхніх пристрастей електрика
ріже небеса
(тебе чекають)
о так я поведу тебе
(тебе чекають)
о чекають
 
 
 
 
 
 
 
 

Щодня ми топчемо цю землю
Проходячи крізь сльози й біль
Ми віримо в життя так певно
Але кладемо на рани сіль.
**** **** **** **** **** **** **** **** ****
Не тою стежкою йдемо
Не віримо в добро чи рай
Собі щось кожен ми плітемо
А потім "ніч" і "прощавай".
**** **** **** **** **** **** **** **** ****
Насправді ця історія проста
Ми проживаємо свої життя
Настільки скільки можемо прожити
Хтось з нас піде у небуття
А хтось зможе історію відкрити.
**** **** **** **** **** **** **** **** ****
Ми за собою позоставимо сліди
Які не стерти ні папером а ні часом
Та чи згадають про нас світи
Чи то для нас буде суцільним фарсом.
**** **** **** **** **** **** **** **** ****
Мої вірші, ідея в них проста
Слова,чи рима не грає ролі
Тут грає роль чи вкладена душа
І чи написано по власній волі.
**** **** **** **** **** **** **** **** **** ****
Отож ми зрозуміли лиш одне
Що проживаємо життя ми сміло
Та кожен слід нам розповість про те
Чи все ж таки зробити це вдалось уміло.
**** **** **** **** **** **** **** **** **** **** ****
Життя одне,один лиш погляд
Один лиш проміжок у часі
Одна любов,один лиш потяг
Одна секунда і все згасне.

Дата:"07.03.2026"

                    І
Не покоряю майбуття,
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.

                    ІІ
Блукаю, наче, менестрель
край того поля, лісу, неба,
а як у тому є потреба,
то недалеко до осель,
які навідувати мушу,
щоб оплатити зайвий борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
із ким життя уже не миле
на паралельній колії,
якою пре нечиста сила
на терикони нічиї,
із ким нема куди тікати
од холоду, окрім села,
де завірюха пелехата
усі дороги замела.

                    ІІІ
На цьому сайті, в цьому світі
чи любиш ближнього, чи ні –
усі ми будемо кипіти,
та не в одному казані...
...............................................
в теплі чистилища – одні,
у бочці зі смолою – ситі
чужою кров'ю, у кориті –
колаборація ру*ні.

03.2026

Коли, змінивши темний фон,
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
В душі лише солодкий щем
І повнить радість пильне очко, -
Вуж примостився під кущем,
А жаба плаває в струмочку.
Яке співзвуччя голосів
І поєднання барв усяких
В оцій уродженій красі,
На дні глибокого байрака.
07.03.26

Вуж, який поселився в обійсті,
Як чаклунський неназваний дух,
Що гуляє в розтерзанім місті
У симфоніях злих завірюх.

Вуж крадеться, як пізнє прозріння,
Ніби правда забута, жорстка.
І постане, як ніжне творіння,
Спів змії чи рондель павука.

Вуж повзе, як мудрець величавий,
Що глаголить послання віків.
Мудрість сива фортецю розчавить,
Що не знала заков і замків.

7 липня 2025

Ой, лелеченьки-лелеки прилетіли,
Біля хати на горісі вони сіли,
Бо гніздяться тут щороку уже вкотре
І господарям несуть щасливу долю.

Виростають в них під осінь лелечата
І батьки діток навчать літати,
Щоби крилоньки у них міцними стали
Й шлях далекий через море подолали.
Повернулись навесні на рідну землю,
Їм надалі рід продовжувать лелечий.

2016 р.