З неземної красоти
Він ліпив себе для себе.
Все було: і тил, й фронти…
Зацікавився Макс Вебер.
Як-не-як філософ Макс…
Як-не-як політісторик…
Макс запхав його в клумак
Й підписав: тут хворий.
24.10.2025.

***
А евенки і чукчі Аляски
полюбили опудало казки
і лишилися боси-
ми... не ескімоси,
а евенки і чукчі Аляски.

***
А зі США надійдуть томагавки
і на раші лютують собаки,
і корея ще гавка-
є... нюх у макаки –
а зі США надійдуть томагавки.

***
А пройдисвіти поміж еліти
уявили, що люди – це діти
і тому-то і буде-
те... наче, не люди,
а пройдисвіти поміж еліти.

***
А клоновані в Азії йєті
є реальна загроза планеті
і руйнують краї-
ну... не злі бабаї,
а клоновані в Азії йєті.

***
А на рашу ще буде атака,
бо на раші царі вурдулаки
і єдина пора-
да... волати, – ура!!!
А на рашу ще буде атака.

***
А на люд людолови полюють.
Так було і буває... і всує
горювати тоді-
то... як люди в біді,
а на люд людолови полюють.

Конотація
А межі на росії немає
по воєнній дорозі до раю
і границі нема-
є іще колима,
а межі на росії немає.

11.2025

***
А величний, хоча й не високий,
запроваджує вето на спокій,
і вважає народ,
що це не ідіот,
а величний, хоча й не високий.

***
А занозою електорату
є овації комедіанту,
що стає все одно
не героєм кіно,
а занозою електорату.

***
А на зелень міняється мода.
У печалі обранці народу.
Попереду зима...
апетиту нема,
а на зелень міняється мода.

***
А три чверті це дуті відсотки,
що у коміка вірять, допоки
їх багато... то й що?
Ефективні – ніщо,
а три чверті це дуті відсотки.

***
А трибуну довірили хряку,
що на руку лише маніяку
і свині угорі,
бо у Раді кнурі,
а трибуну довірили хряку.

***
А сліди замітає пороша
і тяжка у нуворишів ноша...
і по ходу вони
зав’язали штани,
а сліди замітає пороша.

Оказія
А один полководець новітній –
це двійник упиря з підворітні
і командує хто?
Ну... не кінь у пальто,
а один полководець новітній.

11/25

Сіріє небо, гублячи блакить.
Іржа вражає вже пожовкле листя.
Що стрімко долу падає, летить.
А з ним і літніх днів пора барвиста.
Стікає в небуття. І тане час,
Що кожному відведений у долі.
Невже пісень веселих
світоч згас,
Бо їх раніше вже було доволі?

6-9 вересня 2024 року

Там, де сонце торкає землі, помічаю дива:
Розливає лафіт незнайомий мені сомельє.
"Добрий вечір"- вітає. Киваю і я - "Навзаєм"
Завмирає і дивиться, ніби мене впізнає.
Ніби я - той бувалець, якого давно чатував.

Так і хочу йому простягнути у руки кришталь.
Розливається трунок, і обрієм дАрма тече!
Білосніжна хмарина лягає йому на плече,
Як із льону рушник. І не зводить із мене очей
Незнайомий виняр. Ти мене про вино не питай.

Так багато вини, що вино найдорожче гірчить.
І лафітом мене спокусити, то задум пустий.
Там, де сонце торкає землі, воно має зайти.
А до того скільком ще поспію сказати: "Прости"
То ж хмеліти мені, сомельє, не годиться нічим.

Дозимове дієслово цвітом стелить…
А маршрутки, як дикунки, топчуть листя…
Ну а джмелик, (від Анжели) подивився
І подумав, що дострелить… Помилився.
24.10.2025.

8 листопада йому могло би виповнитися вже 90 років. Він трішки не дотягнув до цієї поважної цифри…
Легендарний актор до останніх своїх днів палко підтримував Україну. Навіть записав «Заповіт» Тараса Шевченка французькою…

Делон читає «Заповіт» Шевченка,
його краса не згасла під літами…
Мерсі боку, французький козаченьку,
за те, що до останку був ти з нами!

2025 рік

 
я – дрібна блошива мавпа
а друзі мої – нарики
(усе це жартома)
або я – схолола піца
ще б сюди лимон згодився
а як сама?
і мною поторбасували
усі щурихи в цім кварталі
о не біда, бейбі
 
усе тому що мавпа сам
радію що є мавпочка зі мною тут
 
якось мене поцілив вепр
наскрізь усього продер
та я очапав
я – мов пакет битих яєць
постіль не стелю авжеж
а що ти?
тут нема месіанізму
чи на хвильку сатанізму
ми любимо блюз пограти
 
усе оскільки мавпа сам
радію що є мавпочка
мавпочка-самочка – ти бейбі
 
а бо я – мавпа! я є – мавпа!
 
(ad lib.)
 
 
 
 
 
 
 
 

Хмільний Хмільник на рідному Поділлі --
Благословенний, чарівливий край.
Де пестили мене волосся хвилі,
І мріяння збувалися про рай.

І бабине цвіло розкішне літо...
Я поринав у промені принад
Щоб душу розхвильовану зігріти --
Від щастя плакав листям листопад.

Весело-жовті блискітки опали.
Їх розсипав грайливий вітерець.
І ткав нам цілі килими-опали
Так легко, наче ґеній -- ткач-митець.

Напливами п'янкого милування,
Неначеб-то натхнення нас вело --
Пронизувало трепетне кохання,
І благодаттю ніжило тепло.

3 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

Звертаюсь вкотре до автівки:
Звези мене куди небудь…
А краще все ж до Шепетівки
І зупинитись не забудь
У тім селі, що зріс і виріс
Де цвинтар… школа… сінокос
Малечі зліт… дорослих вирій
І гомін бджілок, вредних ос…

Ім’я його, дай пам’ять, Хролін
Могилки праведних творців…
Корів за сотню в чистім полі
І в кожній свій громезний хлів

І клуб сільський навпроти церкви
А поруч церкви обеліск…
І пам’ять та, яку не стрерти
Хоча й торкався звіддалік…

Звези мене… Не відмовляйся.
Любую плату назови
І ще прошу якщо, звертайся…
По мамі буду Лозовий…
24.10.2025.

Вранці прокинулась - біло надворі,
На пелюстках хризантем лежить сніг.
Буває таке в листопадову пору,
Але не хочеться ще холодів.

Хочеться затишку й сонця ясного,
Цілунки його на щоці відчувать.
Нехай хризантеми квітнуть чудові,
А зимонька може іще зачекать.

2024 р.

Несучись магістраллю,
Ми розтинаємо вітер.
Грізний подих стихії
Нам принесе буревій.
Нас веде шум гірський,
Рев трембіт і спів літер,
Піднятись у вирій –
- наша кінцева ціль.

Розділивши печаль
В міріади уламків,
Прокладаємо нове,
Блаженне єднання.
Ця пітьма відчайдушна
Відреклась від кінців
Й принесла нам, всеземним,
Легке покаяння.

Як перейшов я у четвертий клас
І стали ми історію вивчати,
То довелось ім’я його стрічати.
Він представлявся, як «герой» для нас.
Бо вміло з ворогами воював,
В Червоній Армії був знаним командиром.
Ми вірили тим побрехенькам щиро,
Бо хто ж тоді про нього правду знав.
Це зараз можна правду віднайти,
Злочинця у «герої» розпізнати
Чи то героя в усіма «проклятім».
Ім‘я потомкам чесне зберегти.
Та то не про Котовського. Хоч з ним
Носились, як з героєм комуняки:
І вулиці, й міста і книги всякі.
Хоч би й бери та визнавай святим.
Тож народився був Котовський той
У Бесарабії в сім’ї москальки й ляха.
Зостався рано сиротою бідолаха.
І певний час ним не опікувавсь ніхто.
Можливо, це на нього вплинуло тоді.
Чи то москальські гени – хто там знає,
Чого таке ото з дитини виростає,
Що стільки чорних залиша слідів.
Хрещений його врешті прихистив,
Барон вірменський Манук-Бей. Старався,
Щоб хлопець до життя пристосувався –
Навчання агрономом оплатив.
Та ж непутяще геть воно було,
За хуліганство скоро і прогнали.
Тож грошики хрещеного пропали,
Навчання тому в користь не пішло.
Усе ж хрещений допоміг йому
Училище вже інше закінчити.
Отож, воно отримало освіту
Та працювати, бач, не по уму.
Все норовив когось обмахлювать,
Рішав питання вічно матюками,
А, як не помагало – кулаками.
Прийшлось за те аж двічі побувать -
За мордобій та і «мать-перемать»-
Котовському у арештантській робі.
Але він з того висновків не зробить.
Йому охота бити й грабувать.
Щоб знову не сидіти, він пішов
В підпілля. Із есерами зв’язався.
Розбоєм він, як і раніш займався
Та виправдання, начебто знайшов.
Адже тепер не просто грабував,
А в інтересах, бачите, народу.
Есерам з нього вийшла тільки шкода,
Бо ж він за рік всю групу звалував
Покинуть небезпечний тероризм.
Вони простим розбоєм зайнялися
І жити по блатному узялися.
Кому потрібен клятий той «марксизм»?!
А тут війна негадано прийшла.
Потрібно йти з японцем воювати.
Життя блатне не хочеться ж кидати.
Тож він «святий обов’ְязок» послав.
За те його арештували знов,
Послали примусово воювати.
Та з пів дороги удалось тікати,
За когось не схотів він лити кров.
Вернувся в Бесарабію і там
Зібрав навколо себе горлорізів,
Які з-за грошей куди схочеш влізуть.
І страшно стало селам і містам.
Маєтки грабували, банки та
Людей заможних, де лиш гроші були.
Хрещеного маєток не забули.
Та що там «благодійник» для Кота –
Так його знали у блатному світі.
Усе ж попався. І дванадцять літ
За те отримав каторжних робіт.
Та до кінця не захотів сидіти.
Утік звідтіль, двох конвоїрів вбив.
Та знов узявся за розбійну справу.
Не було на Котовського управи.
Весь край тоді про нього говорив.
А він не тільки-но бандитом був,
А ще і брехуном висококласним.
Так само, звісно, як москаль сучасний.
Хто тільки в Бесарабії не чув
Про те, який же благородний він.
Ну, чистий Робін Гуд – бере в багатих,
Щоб потім бідним людям роздавати.
Чутки ті розпускав сам сучий син.
Можливо, що копійку комусь дав
Із тисяч тих, що зміг награбувати.
Та зміг при тому «гарно» виглядати,
Мов на майбутнє все прорахував.
Бо, коли вп‘яте узяли його
І смертну кару, врешті присудили,
Про нього поміж люду говорили,
Як, наче, про захисника свого.
На мітинги збиралися аби
Йому ту смертну кару відмінили.
Та й тонкосльозі барині просили.
Хоч мав за діло – конвоїрів вбив.
А тут війна Велика вже трива.
Народ дарма не хочеться озлити,
Тож довелось злочинця відпустити -
На фронт – хай кров‘ю ту вину змива.
Та то уже сімнадцятий був рік.
Більшовики захоплять скоро владу.
«Бардак» почнеться. А Котовський радо
Одразу перейде на їхній бік.
Котовський до душі більшовикам.
Хоч горлоріз – вони ж нічим не кращі.
Зібрались в зграю п’яниці ледащі
Аби пустити кров багатіям.
І вже Котовський до Одеси мчить,
Щоб з Муравйовим захопити владу.
І всіх, хто зустрічав не надто радо,
Бандити ті розстрілювали вмить.
Дві тисячі розстріляно було,
Поки вони ту владу встановляли.
Та прийшли німці, їх бігом прогнали.
Котовського з Одеси понесло
В Донбас, щоб УеНеР там колотити,
Сепаратистську владу встановлять.
Звідтіль їх також удалось прогнать,
Аж до Москви прийшлось йому летіти.
Та влітку вісімнадцятого він
Знов у Одесі взявся грабувати,
Денікінців, французів убивати.
Зухвалий був і діяв не один.
Хоча йому усе одно було
Кого вбивати чи пограбувати:
Румунів, ляхів, бідних чи багатих,
Своїх бандитів – все під ніж ішло.
А українців ненавидів він.
За українську мову міг убити.
Ходив у друзях він поміж бандитів.
Нальотчик був із поміж них один,
Що Мішкою Япончиком прозвавсь.
Для нього «Кот» був «паханом» відомим.
«Кота» Япончик слухався у всьому.
Якось речам солодким так піддавсь,
Що кинув клич в блатний одеський світ
У більшовицьку армію вступати,
Де офіційно можна грабувати,
Вбивати і не нестимеш отвіт.
Зібралася одеська «блатота»,
Пішла «на Україну» воювати.
Пройти їй удалося небагато,
Під Вознесенськом всяк своє дістав.
Солдати українські стріли їх.
Бандитів перебили, розігнали.
Япончика схопили, розстріляли.
Котовський, правда, врятуватись зміг.
За «подвиги» йому більшовики
Дивізію «козацьку» доручили.
У ній би молдаван, татар зустріли,
Євреїв та китайців, ще таких
Собі киргизів. Козаків же там
Не було справжніх. Тож і воювали,
Міста і села люто грабували.
Жалю ні дітям, ані старикам.
Де треба було кров’ю заливать
Народний спротив – «козаків» тих слали.
Вони без жалю різали, вбивали,
Щоб по собі пустелю залишать.
Як Україну кров’ю залили,
Тамбовщину взялися «втихомирить».
І там велися, наче люті звірі.
Тож і там спротив подолать змогли.
Як залишки від війська УеНеР
Пішли зимою край свій визволяти,
Котовського послали їх «стрічати».
Бо знали, що то лютий живодер.
Він, мавши набагато більше сил,
Розбив тих українців під Базаром.
А потім влаштував над ними кару,
Більш як три сотні залишивши тіл,
Тих, хто в полон до «козаків» попав.
Полонених безжально розстріляли
І то зовсім за злочин не вважали.
Котовський після того «знаним» став.
Пішла кар‘єра вгору у «Кота».
Такі більшовикам були потрібні,
Які не пожаліють матір рідну.
Він корпусом командувати став.
Обрали ще його в Центрвиконком
Та головним зробили ревізором…
А тут уже і НЕП почався скоро.
Котовський, хоч і став більшовиком,
Та у душі зостався тим бандитом,
Що лиш наживу бачив навкруги.
Тож скоро він «поплутав береги»
Та бізнес заходивсь собі робити.
Штаб його корпусу у Умані стояв.
Більшовики в той час доправились до того,
Що у країні розпочався лютий голод.
Хоч армію все ж Ленін годував
Та на «підніжний корм» перевели
Більшовики війська – самі годуйтесь.
Чи заробляйте, чи когось грабуйте.
Тож командири «бізнес» завели.
В Котовського з «собачок» почали.
Солдати псів, котів кругом ловили.
Із тушок мило без кінця варили,
А шкірки на взуття і шапки йшли.
Тоді цукровим бізнесом зайнявсь,
Варили також пиво й продавали.
Сировину ж задешево купляли,
Бо хто б з селян військовим опиравсь.
Солдати ж там задурно працювали.
Отож Котовський і демпінгував,
Дешевше, аніж інші продавав.
На тому вже мільйони заробляли.
Котовський десь ті гроші всі дівав.
А куди саме – то ніхто не знає.
І та торгівля увесь час зростає.
Уже він тут, немов диктатор став.
Добився автономію створити
Молдавську, самому щоб там «рулити».
Закон не діяв, він тут сам рішав.
«Республіка Котовія» тоді
Сучасне Придністров‘я називали.
Московську владу, звісно то лякало,
Бо розуміли: скоро буть біді.
Як зміцниться, то схоче відірвать
Ту область від радянської держави.
Початись можуть нехороші справи.
Пора було з Котовським тим кінчать.
У двадцять п‘ятому агенти ДеПеУ
Його й пристрелили тихенько. Поховали.
Вину за те на «ворогів» поклали,
Які, мовляв, ненавидять Москву.
Героя стали з мертвого ліпити.
Що він бандит був – хто про те згада?
«Життя за революцію віддав!»
«В серцях народу буде вічно жити!»
Так обілили «трупа» отого,
Що й не впізнати було після скону.
Хоча бери, малюй з нього ікону.
Міста назвали, вулиці бігом
Його ім‘ям та пам‘ятників купу,
Кіно зняли…Він мертвим більш зробив
Корисного для тих більшовиків.
Виходить ефективно, хоч і тупо.
Отак бандит героєм скоро став.
З усіх стовпів ім‘я те прославляли,
Так, що і всі в ті брехні вірить стали.
Бо ж не було вже тих, хто правду знав.

Вереміями, вереміями
Плач із радістю межував.
Все перебрано, перевіяно,
Перелущено по жнивах.

Чи пробачило спрагу літові
Те, що вижило у зимі?
Від морозу і спеки - мітини,
І настирливість навзамін,

Щоб в упертості спину вирівнять,
Перемелене солодить:
Ще трудилася виром вирвана
Та бджола, що несла меди.

Хтось проходить по сниву тінями
Топче мерклу мою межу.
Я ж під зиму сівбу затіяла:
Зерна сію і сад саджу.

***

Вкривають землю втомлену тумани,
Народжуючи зболені рядки.
Чи варто будувати точні плани,
Коли у долі власні є думки?

Можливо, осінь рубіконом стане,
Напише світлі, райдужні казки.
З пейзажу прибираю все погане,
Наносячи якісь нові мазки...

А жовтень, виявляється, пророчив
Мені зустріти неповторні очі,
Без зайвих слів, штампованих тирад.

Освітлює сонет осінню тишу.
Яку тепер історію напише
Непередбачуваний листопад?

(С)Артур Курдіновський

***

Освітлює сонет далеку відстань,
Для двох теплішим стане листопад.
Складаємо рядків магічну пристань,
Минаючи порожній маскарад.

З тобою може стати променистим
Беземоційний білий снігопад.
Все навкруги новим наповню змістом,
Вкладаючи тепла крихкий каскад.

На горизонті скалить зуби холод,
Вривається в оселю груднем кволо
Й думки морозить кригою питань...

Розвіє сумнів слова спільний подих,
Зігріє нас міцних обіймів дотик...
Розчинимось у пристрасті зізнань.

(С)Любов Інішева

“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. В словах нема нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, справді кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Б-ом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б”ється серце”.

Хороший привід: досі в справі
Як режисер над усіма…
І не важливо на підставі
Чи усерйоз, чи жартома
Цікаво буде споглядати —
До прозвиськ всучать: театрал!?
Не по одинці, з ніжним матом…
Ну, що поробиш… ритуал.
Хороший привід.
24.10.2025.

З молитви тихо виростає небо,
І сонця голос будить вороння.
А на душі ще світло, та жовтнево.
Між берегами листя човен дня.

Вже розплітає сонце дні й дороги,
Вітри на шаблях ділять листя мідь.
Але думки, мов блазні – скоморохи,
Враз краднуть з осені мене за мить.

06.11.2025

Сірникові люди

Ніхто не любить, ніхто не жаліє,
Ніхто не покормить з руки.
Хворіє, хворіє, свідомість хворіє –
Зима перейшла у віки.

Ніхто не вникає, ніхто не приймає:
Чи за, а чи проти? В чім суть?
Таких і подібних аж з надлишком знає
Цей світ. Ти ж, як хочеш, – забудь!

Хто справжній, що цінне – з’ясуємо в дії,
Вже аж на порозі біди.
Не час бо для мрії, не час для надії,
Нам от залишити б сліди!

Тож топчемо ниви гріхом без покути,
Вже й слід загубили в багні.
Нам радість чужа, наче доза отрути,
Нам зблизька тьмяніють вогні.

Приблизили тих, хто піддався управі,
Та хто з них підставить плече?
Бо полум’я війн і досягнення слави
Прославленим нам не пече.

Руйнуємо підло своїми ж руками
Без сумнівів зайвих і сліз
Все те, що до нас будувалось роками,
Й з відплатами тягнемо віз.

Хтось вкотре будує хати сірникові,
Щоб звично їм впасти в огні.
Хтось тягнеться ввись, у багаття ранкові,
Та так і згорає на дні.
2012



Відгомін

Тільки не падай духом,
Він не помре ніколи,
Не перетворить в руїну
Спокійної гавані море!
Тільки не падай духом,
Він буде вічно жити
В твоїх душевних муках,
У твого серця стуках,
В спогадах і сподіваннях.
Тільки зумій не забути!

Смерть не наважиться вкрасти
Пам'ять з твоєї долі.
Життя залишає сліди
Навіть не з власної волі.
Життя проросте у квітах
Під вікнами. Тихої ночі
Подих вбере навіки
Погляд його і очі.
Відгомін його сміху
Стане твоєю втіхою.
12.2012



У жанрі N

Я – не поет, я – вірний слів фанат.
У жанрі N про класику лиш мрію.
Не йду поважно на думок парад,
Бо часом навіть в тіні інших млію.

Я – виплекана долею душа,
Леліяна роками супокою.
Самотня, безпорадна чи пуста –
Живлюся тільки світлом і росою.

Я не жадаю радості дарів,
Не знаю, куди дмуть вітри надії.
Гнітить в знемозі розуміння слів,
У роздумах не квапляться події.

Без захвату, без відчайдушних поривань
Моя мета – знайти мету єдину –
Маскує слабкість у безглуздості вагань
І досі жде сприятливу годину.

Стираючи на порох жадну мить,
Порожня метушня калічить долі.
Чому ж, оковані обов'язком дрібниць,
Ми добровільно не зречемось волі?

Ми свій талант, заритий у пісках,
Не маємо відваги відшукати,
Героями стаємо тільки в снах,
Говоримо – де краще б промовчати.

І збагатівши від мізерних перемог –
Принижуємо всіх і все на світі.
Як ледарі, прогнили до кісток
І лестимо самі собі, мов діти.

І відчайдушний крик чужих сердець
Не пробиває панцера бездії,
Тому не в змозі вгледіти кінець,
Хоч і на повну розчахнули вії.

Ми не пусті, та доказів нема,
Тож не повірить в заздрощах людина.
З корінням заздрощів народжена дарма,
Вбиває віру, що мета – єдина,

Що в пережитках і скарбах добра
Ми накопичили красу саму від себе,
Не випадково і не жартома,
А подарунком і пророцтвом неба.

І досі в заголоджених серцях
Святі думки так рідко мають місце,
Та часом в усамітнених місцях
Ще мріємо про справжнє, вічне, чисте,

Про неосмислене, про власне і чуже,
Те, що поети змалювали словом,
Яке залізним кулаком не б'є,
Та може піднестись до неба громом.
01.2013



Керамічні душі

Керамічні душі. Шовкові дощі.
Нам бракує суші. У серцях – свищі.
Сонячне проміння заглядає крізь
Чорні окуляри – ширми вічних сліз.

В стаях власних вовком виємо на сміх,
Хибні кроки стаї присипає сніг,
А під тихим небом крик живих хвилин
Перекрито шумом голосних машин.

Керамічні люди. Шовкові слова.
Хоч б'ємо на сполох, але все дарма.
В підрахунках ери вже бракує днів.
Тішить тільки власне розуміння снів.
20.01.2013



Несу з собою вітер

Те, що моє, – моє! Те, що тримаю, – маю!
Мене гризе лиш те, що я людей втрачаю.
Дбайливо грію плід, нащадка розуміння,
Та відбирає світ моїх надій творіння.

Кожна душа – родюча, у собі носить всесвіт,
Плекає плід надій, плекає плід любові.
Але згорає вмить, як дим – іде у безвість
Під поглядом швидким, що вразить пустотою.

Холодний дим гнітить, як мокрота туману.
Іскри не видно в нім, тому не зрозуміти,
Чи догорає плід одвічного обману,
Чи це тумани манять у далину летіти.

Для когось я – мов дим, для когось я – лиш постать,
Проходжу повз, мовчу, несу з собою вітер.
Я, мов усі та кожен, заручник цього світу,
Послушний раб життя, повстанням не зігрітий.
04.2013



Серед постате покоління

Я не хотіла добиватись розуміння,
Я лиш хотіла віднайти того,
Хто серед постатей пустого покоління
В собі носив би часточку мого:

Моїх надій, моїх бажань бездумних,
Моїх ридань під помахом пера,
Моїх одеж в словах, на герц лиш шумних,
І слів, що принципово догола.

Того, у кого крила не орлині,
Хто горобцем літає, все ж – летить,
Хто проживає вічність по хвилині,
Не втративши в ній жодну спілу мить.

Хто з Богом ділить вечори і ранки,
Вчиться чужого, не зрікаючись свого.
Такі ж у нього кожен день світанки
І захід сонця мій, немов його.

Такі ж у нього очі непрозорі,
Такі ж відтінки, власне – й кольори.
Ті самі вибрав він на небі зорі,
За ними йде шляхами догори.
04.2013



Жінка свого чоловіка

Самотня жінка мокне під дощем.
В руках – пакунки, а на серці – туга.
Ніхто не вкриє від дощу плащем,
Давно опорожніло місце друга.

Не вперше грізним скована дощем
Байдужа жінка, загартована роками.
Зв'язала почуття тугим вінцем,
Катуючи колючими думками.

Самотня жінка плаче під дощем,
Що створений для сліз жінок самотніх.
Як вирвуться з зіниць дурні митьцем,
То вже не буде їм шляхів зворотніх.

Стурбована спинилась під дощем
Холодна жінка. Остуділи руки.
Ввірвалися непрохані крадцем
У душу непідкореної – муки.

Самотня жінка втомлена дощем,
Який любила що є сил одвіку.
Припала до колін палким лицем,
Свого своя, дружина чоловіка.

Шанована, голублена колись
У темряві стоїть цілком безлика.
Невпинно звідусіль звучить: молись,
Самотня жінко злого чоловіка!
05.2013



Кущ жасмину

І серед того бруду і гнилих трісок
Розцвів, мов квітка лотоса, окрасив днину
Зажурений, в задумі до кісток
Про долю злого люду – кущ жасмину.

Набралась кожна грішна та свята
Істота в цій закинутій місцині
П'янкого аромату від куща,
Сховавши власну суть у пишнім чині.
30.05.2013



В оточенні не найвірніших

У тихій ночі, свіжій та затишній,
в оточенні не найвірніших друзів
моїм поплічником стає цей сяєвишній
плетунок зір, що виснуть в небосмузі.

Вони мене провадять, наче в гавань
веде наказ штормище обминути.
Тож повертаюся з помежилюдних плавань
до себе давньої, якої не забути.

Та не сама! Запрошую надію,
хоч подивовуюсь її непевній суті,
що перегнеться в бік, в який повіють
зібрань гучних ідеї різнодуті.

Тоді беру її в кулак й кажу: мовчанням
являють істини і всю любові справу!
Подібною будь зорям, що до рання
безмов'ям чинять спільності заграву!
2013 (ред. 22.08.2022)



Вечори

А вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевно, сміливіша,
А вечори уже не ті.

І сни не снилися давно,
На них чомусь бракує часу,
Ми загубили в днях окрасу
І сни не снилися давно.

І ночі зовсім вже нема,
Вона спинилась на порозі,
Відмовившись у допомозі.
І ночі зовсім вже нема.

В буденності плодили гнів,
А наплодивши понад міру –
В безлюдді свят шукали віру.
В буденності плодили гнів.

На запозиченім умі
Ми власні долі будували.
Усе збудоване ламали
На запозиченім умі.

Одна відрада – вечори.
На них тягар скидали спілий,
Ховали страх у одяг білий.
Одна відрада – вечори.

Та вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
Хоч я – напевне сміливіша,
Та вечори уже не ті.
07.2013



Чуже місто

Місто знову мені чуже,
Люди знову мені байдужі,
Наче холодом з душ несе.
Я боюся цієї стужі.

Вже не палить своїм вогнем
Нитка долі чужого міста.
Десь почулось: і це минем!
І здалося, ця думка – злісна.

Сиплю погляди крізь людей,
Бо не вловлюю в стрічних суті.
Людні вулиці без очей.
Кольорові – давно забуті.

Місто знову мені чуже,
Не попутні старі маршрути.
А домівка, а рідність де?
А без цього як далі бути?
09.2013



Людина

Пожовтіла Ваша осінь, пожовтіла.
Я не думала про неї, не хотіла
Зазирати в недописані сувої,
Дослухатися в них тиші вітрової,
Бо дарма, що нам не знати всіх обставин,
Й без підстави довіряти – проти правил.
Люди ж часто не такі, як їх малюють.
Зазирнула в Ваше небо – усміхнулась.

В моїй пам'яті Ви осінній, пізній.
Там чужий, та для когось і свій, і рідний,
Мов печаль, та така таємна й тиха,
Мов приємність душі, її вірна втіха,
Бо таким, як оті гомінкі, не станете,
Хоч би Вас і щодня до болю ранити,
Бо спасіння в цей день шумливий – плинне,
Бо найперший, кого назву – Людина!
10.2013



Трафіки

В церкві молимось за графіком,
В дружбу входимо за трафіком,
Плачемо коротким вигуком
І боронимо серця.

Миті всі, що між роботами,
Обкладаємо турботами.
Що було – зійшло пустотами,
Тож чекаємо кінця.

Між годинами і днинами
Нехтуємо сном, родинами,
І чиїмись злими кпинами
Творимо в собі борця.

А як вийде час – благаємо:
Чи на стіни лізти маємо?!
Вже ту мить, як скарб, тримаємо
І шукаємо Творця.

Не шануємо тутешнього –
Не впізнаємо справдешнього.
Та відцвілого, пройдешнього
Не вплітають до вінця.

А коли б на подвиг зважитись,
Не ховатися, не скаржитись,
На думках своїх не смажитись –
Був би простір для митця!
Осінь 2013



На згадку про зиму

На згадку про зиму
Нам буде багряний сніг.
І тих, що забули, сміх.
І тих, що вбивали, плач.
І гріх.

Але тоді
Ми матимемо волю святу
І наша доля
Нам не скаже: спіймай!
І підкоривши
Якось гору круту –
Не осягнемо,
Де країні тій край.
07.02.2014



Ніч на дев'ятнадцяте

Дзвонили церковні дзвони.
Кричали: героям слава!
Гриміла зброя.

Покірні били поклони.
Вночі почалась облава.
Вкраїнська Троя.

Пани сторожили трони.
Раби добивались права.
До бою!

Бандит не знімав корони.
Святилась нова держава
Кров'ю.
19.02.2014



Стяг

Де під синім небом майоріє стяг –
Там вітають вільних у своїй неволі,
Що одним – забитий у долоні цвях,
Інші – ще чекають подарунків долі.

Хто кому розкаже істину просту?
Хто кому порадник у його терпінні?
Дмуть вітри зі сходу на свою біду.
Дмуть вітри із заходу в звичнім збайдужінні.

Ділені між псами плоть твоя і кров,
Терзані терени. І синів, і дочок
Продавали в рабство, а з чужинських мов
Сплутали узори вишитих сорочок.

Гнобить ворог пам'ять найсвітлішу тих,
Що тебе підняти прагнули з руїни.
Скільки він зготує твоїм дітям лих,
Стільки раз спіткнеться, вільна Україно!
03.03.2014



Знак любові

Люба наша, рідна наша ненько,
Батьківщино мила і свята,
Ти прийми, як скотиться тихенько
Нам з очей стурбованих сльоза.

Не відкинь, бо то є знак любові,
Що з коріння серця струменить.
Нею змиємо сліди запеклі крові,
За яку душа твоя щемить.

Ти прости, що довго твої рани
Омивали сіль і гіркота,
Що ховають степові тумани
Голови в могилі без хреста,

Що за гріх, не свій, а наш, не родиш,
Не цвітеш, не ллєшся молоком,
Що синів собі негідних плодиш,
Неспроможних зжитися разом.
03.03.2014



Помолись за мою Україну

Помолись за мою Україну!
West, please pray for my dear Ukraine!
И восток, за мою Украину
Помолись вместе с жаром свечей!

Твердо й палко, з гіркими сльозами
Присвяти хоч хвилинку зі ста
Для рятунку моєї держави,
Ублагай у молитві Христа.

Долучись до життєвого плину,
Бо ховають синів матері,
Оскверняють Святую Родину
Безсердечні, німі упирі.

Отче, в чорну, гнітючу годину
Запали їй досвітню зорю
І прийми нашу юну Вкраїну,
За пречисту невісту Свою!
03.2014



Шевченкові

Вашій пам'яті віддана шана була.
Жаль, нащадкам, либонь, не збагнути смислу.
Ваше слово, немов наконечник спису.
Вашій творчості – слава, честь і хвала!

Та чия в тім заслуга і дума чия? –
На бруски розбирали Вас, наче руїну.
Ви усіх там присутніх в коротку хвилину
Засміяли б палкіше, ніж біду й москаля.

Адже з завчених реплік митця не збагнуть.
Там усе, в що вкладали Ви душу і серце,
Примітивним здавалось, і зло відверте
Я читала у Ваших очах, і лють.

Породили цю лють не образи й гніт.
Певно, брало Вас зло за отих безсилих
Проти власних гріхів і до поля лінивих.
І сповнялось образам тим двісті літ.
05.03.2014



Смілива думка

Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Отак тебе терзали погані язики.
Для тебе сонце сходить, для тебе вітер віє,
А тут тебе кололи з усіх боків штики.

Коли ти народилась, моя смілива думко,
Я навіть похитнулась з розкутості бажань.
Зусиль пішло чимало, щоб ти звучала лунко,
Та я тебе прийняла без докору й вагань.

З тобою ми на пару і плакали, й сміялись,
Аж я навчилась жити із відчаєм твоїм.
Не раз тебе шалену я в сутінках зрікалась,
Та кожен раз хворіла, як піддавалась їм.

Я так тебе плекала, немов лозу тендітну,
Тобі то сонце в'яжу, то радощі пряду.
І якось ти приснилась мені в неділю Квітну.
Чекала, що на щастя, а вийшло – на біду.

Тобі життя замало, а вічності не треба.
Я думала, дам волі, позбувшись всіх дверей.
А вийшло – поділила на дві частини небо:
Одна для мого серця, а інша – для людей.

Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Тебе живу зрівняли із міфом з-під пера.
У кожнім поколінні твоїм завзяттям віє,
Та тільки дурні вділять тобі шматок добра.
04.06.2014



Зла жінка

Із надгробку хмурий погляд кине зла жінка.
Що тривожило її тієї днини, й не тільки?
Певне, дармо так подобалися собаки,
Що в зубах не принесуть букети їй з маків.

Та й, напевно, не любила квітів зла жінка,
Бо без них могла прожити легко, й не тільки,
Як жила вона роками твердо без віри,
Аж надії й сподівання з нею старіли.

І сварила вона слабкість, потяг, постійність.
І створила вона в серці протяг осінній.
Засипало її листям жовтим і градом,
Керував в душі північний вітер парадом.

І шукала вона сенс у праці та буднях.
Зради й страх лягли важким камінням на груди.
Панував в пісках думок її спокій пустельний,
А по лініях долонь читався смуток смертельний.
2014



В суперечці з долею

О спокою мого крихто,
Прости мене, доле моя!
Бо з сорому знову притихла,
Бо з гонору згаяла "я".

Бо з сухості серця – не плачу.
Мої протиріччя вгамуй!
Бо з відчаю втратила вдачу,
У світ відпустивши саму.

О доле моя терпелива,
Така неприступна, мов січ,
То вітер, а я – не брехлива!
Від себе тікатиму в ніч.

А ти, що залежна від вдачі,
На що сподіватись могла?
Поглянь, хай без сліз, але плачу
Й ніхто не цілує чола.

А ти, що чекаєш випа́дку,
У чім винуватиш мене?
Твого я не власниця статку,
Втрачаю, що в руки пливе.

Хиткого та скутого шансу
В час скрутний, нужденний гляди.
У шансу випрошуй авансу,
Від мене лиш вчинків не жди.
22.06.2014



Бо кожен у душі поет

Тож, що є затишком душі?
Де є пристанище одвічне?
Хто нам союзник пліч-о-плічний?
І що комусь мої вірші?

А я нікому не віддам
Своє пристанище, потіху!
Я не піддам їх злому сміху,
За всі багатства не продам!

Якщо ти у душі – поет,
Якщо ти у серцях – повстанець, –
Вдягай собі на плечі ранець,
Згортай до нього свій намет

І йди шукати власну тінь!
Шукай свій затишок і втіху!
Позич в дорогу горстку лиха
У попередніх поколінь!
Літо 2014



Вцілілий

Дайте мені вина!
Хочу залити горе.
Гори мені, мов доли.
Далі і дня нема.

Дайте мені вина!
Дайте мені міцного!
Я говорив би з Богом,
Але гнітить вина.

Кров на моїх руках.
Кров у очах і серці.
Присмак гіркого перцю –
Стіни мені та дах.

Далі нема і дня.
Наче скрутило ноги,
Денно свої пороги
Переступав би я,

Тільки тут вічна ніч.
Я не спішу проснутись.
Випити б і забутись!
З вічністю віч-на-віч.

Хто він, отой солдат?
Бачу його щоночі.
Тільки не видно очі.
Він мене кличе "брат".

Чий то коханий син?
Може, ми духом браття?
Може, одне багаття
На двох нас і гріх один?

Той гріх на моїх плечах,
Той хрест я повік нестиму,
А поряд завжди повзтиме
Його передсмертний страх,

Його передсмертний крик
І передсмертні муки,
Біль і гіркі розлуки,
Й тінь, до якої звик.

А я уцілілий тут,
Де тільки вино рятує.
Моє передсмертя чує
Плюскіт думок-отрут.
Літо 2014



Що було

А було й мені вісімнадцять років.
Що було – пройшло, не ступивши й кроку.
Ще стебло цвіте і пускає соки,
Як уже за мить – наче має вроки.

І на принцип йшла, і трималась слова,
Була гостра думка і крилата мова.
Що було – пройшло, не зробивши й вітру,
А було – плекала я надію світлу.

Що було – пройшло, не спустивши й духу,
Загубилось десь серед гаму й руху.
Що було – пройшло, не лишивши й знаку.
Я складу йому у віршах подяку.
07.2014



Ситий спокій

І ріжуть мене, і мучать
Голодні мої думки.
Зсередини мене крутять
Назовні та навпаки.

І мечуть мене додолу,
І знов підіймають ввись.
Кладуть до мого подолу
Обітниці, що збулись.

Шепочуть: проснися, віро!
Чи в спокої є добро?
Чи вже до кінця зболіло
Тендітне твоє нутро?

Чи пам'яті геть не маєш?
Почутою ж ти була!
Кого ти тепер вітаєш?
Від кого ти ждеш добра?

А потім, такий жорстокий
До цих запальних думок,
Приходить мій ситий спокій,
Боронить ступити крок.

Говорить: зречися долі!
Забудь про свою мету!
Ти маєш ще кусень волі?
Вона ж на твою біду!

В тобі ще є дим завзяття?
Позбудься його в цю мить!
Ця ситість – важке прокляття,
Та думка усе ж бринить

І жевріє тихим страхом,
А сутність її проста –
Тоді ти є вільним птахом,
Коли ще жива мета!
09.2014



Обосічний меч

"і спосібне судити думки та наміри серця" (Євр.4:12)

І я боялася б отих, що давно поневолені,
Вони ж голодні й промерзлі, вони не просто стурбовані!
Вони тримають при собі з двох сторін загострений меч,
І вже обридли їм роки із ярма безвихідних втеч.

У них змайстрований зі шкіри міцний караючий бич
І поміж них один блукає усіх єднаючий клич.
У їхніх думах повно суму, а у словах – гіркоти,
Вони із голодом знайомі, вони з бідою на "ти".

Та, попри те, ще твердо прагнуть творити завтрашній день.
Вони під градами й в наметах своїх співають пісень.
І як би там не було далі, а далі буде життя,
Та їм, невільним і повсталим, назад нема вороття.

Я б їх боялась мимоволі, поволі б воля росла
І обосічний меч гострила, що є поборником зла.
Я б їх цуратися не стала, бо правда в світі одна.
Я б разом з ними теж повстала, нехай і з самого дна.
09.2014



На прощання

Скажу лиш на прощання людям правду:
Я вас любила, Боже, як любила!
Хай би прощання це громи побили!
Без вас чи зможу дати собі раду?

У тім краю, в тій стороні немилій
Чи будуть люди цього смутку варті?
Чи хтось зарадить тій глибокій втраті,
Коли ми перед долею безсилі?

Скажу лиш на прощання людям правду.
Куди подіти вас, о довгі роки?
Нам не по шляху більше, не по кроку!
Отим рокам запалюю лампаду.

Вкололо в груди, мов шипами рози,
Розлучення з усім святим одразу.
Прощатись, щоби не втаїть образи,
Потрібно гучно, відпустивши сльози!

Люблю прощання. Хай би збили грози
Розлуку, що прийшла без попереджень!
Прощанню не повинно буть обмежень,
Словам не можна визначити дози.

Сказати треба все, і кожне слово,
І кожен погляд, подих, сподівання
Кричати мусять: це навік прощання!
В прощання мить не відіймися, мово!
12.2014



Терпець

"Терпи, терпи – терпець тебе шліфує" В. Стус

От смішна у терпіння вдача –
Терпиш, терпиш, тріщить терпець,
А тебе обізвуть бідняча
Чи тюхтій, і хай йому грець!

От смішна у терпіння доля:
Чи то жив, чи проспав життя,
В закавулку сиділа воля
І не було у тім пуття.
Осінь 2014



Говори

Відгукніться усі небайдужі! –
Так би крикнути здолу ввись.
Але крик той одні калюжі
Змусить хвилями затягтись.

Так би крикнути, щоб з надривом:
Гей, мовчання своє облиш!
Тільки голос під скрушним впливом,
Ти і досі чомусь мовчиш.

Говори! Говори! Говори!
Маєш правду і маєш терпіння –
Буде плід із такого насіння.
Не мовчи! Говори! Говори!

Говори коли дують вітри
Так, що дух запирає і мову.
Просто знову і знову, і знову
Говори, говори, говори!
12.2014



Смутку ім'я

У мого смутку є ім'я – Розлука.
Говорить сильно, та не вір їй, бреше!
Така її наука недовершена,
Суха, холодна – зиму перевершила.

У мого смутку друге ймення – Втрата,
Бо я втрачала й навіть не помітила,
А як збагнула, то всипала квітами
Той шлях, де розгубила втіхи з бідами.

У мого смутку є багато прізвиськ,
Його хрестили на святого-грішного.
Святий нарік його Шляхом До Більшого,
А грішний кличе Шукачем Торішнього.
12.2014



Писати вірші

Я люблю писати вірші,
Адже в цьому моя відрада.
Я сказати була би рада
Все, що геть не іде з душі.

Але в тому ж моя біда,
Бо писати не вмію влучно,
А сказати боюся гучно,
Щоб не вкрали мого хреста.

Я волію нести свій хрест,
Він бо мій і нічийний більше.
А віддати його – це гірше,
Аніж з ним – хоч би з сотню верст.
12.2014



Чорна стрічка

Він хворів. Він не спав, а марив.
Все життя пережив за мить.
Він коханих своїх й некоханих
Впізнавав чи прощав без лиць.

Він не знав, чи мольби про спасіння
Із чиїхось течуть очей,
Як над ним, мабуть, зо стонадцять
У сльозах провели ночей.

Лиш з обрамленої фотокартки,
Чорна стрічка і чорний цвіт,
Він – такий одкровенно-ніжний
Посилав прощальний привіт.

Лиш як очі його запались,
Лиш як холод торкнувся чола –
В шанобливій хвилині мовчання
Тиха відповідь їхня була.
12.2014



Вчорашній день

Чому так ллються сльози навесні,
Мов у берізки, що пускає соки?
Чи, може, це на неї впали вроки?
Чому такі мовчання голосні?

Куди ведуть мене мої помірні кроки?
Куди ведуть мене мої щоденні сни?
Вчорашній день попросить: поясни,
Чому так ллються сльози щовесни?
04.2015



Спочинок

Я б щоночі помирала,
Щоб вони були живі,
Та лиш квітами всипала
Їм спочинок на землі.

І хвалюсь на кожнім кроці,
Що колись із ними зналась.
Найживіші дні у році –
В котрі з мертвими прощалась.
05.2015



Яса

Я не помру до вірної пори,
До певної зазначеної миті.
Мій дух – він вознесеться догори
Чи будуть ним простори оповиті?

Мій дух – він буде срібним, як роса,
Як паморозь грудневого світанку?
Мій дух! Його прихована краса –
Як поволока ніжного серпанку!

Мій дух низьким туманом у борах,
Скупавши крона, в корені проникне.
Зустрівшись з ним, напевне, вітер стихне,
І голос люду стихне у дворах.

Бо все живе – несе свою ясу,
Чи слово-символ десь на обеліску,
Чи голова свята на полумиску.
І тільки час відрубує красу.
12.05.2015



Кпини

І кричав мій глузд здоровий щогодини:
Чи озветься хтось і хто вже це припинить?!
Тільки кпини в спину, знову тільки кпини,
Що не мають ні природи, ні причини.

Позривалися, мов ґрона із калини,
Ці пурпурні, соковиті, зрілі кпини
Й волочили за собою мої сили
Й мої крила, аж до самої долини.

Ну і я від них також не відставала,
Я словами відбивалась, пасувала.
Не збагну лишень, чого то так кричала,
Мов калину на базарі продавала?
29.05.2015



Віщий сон

І сон оцей дрімучий, віщий сон
Убрав у себе злості стільки, стільки,
Що... Люди, ох, якби ви знали тільки, –
Який піднявся б бунт!
Думок полон.

Та сон оцей таке завзяття дав!
Якби частіше сни такі читати,
То, певно, не прийшлося б проводжати
Своїх братів
До тих безсмертних лав.
05.2015



Боса

Я стою перед вами боса,
З непокритою головою,
Бо пора вже сказати "досить"
Маловір'ю в людському рою.

Бо у полі джмелі та оси
Більше мудрості мають зроду.
Бо давно вже спинитись просить
Той, Хто миє руками воду.

Я стою перед вами боса,
Мої коси роса змочила.
Не спроста я простоволоса –
Простосердя на них спочило.

Кожна крапля роси голосить:
Тут стоїть тихий згусток болю!
Бо пора вже сказати "досить"
Безпросвітності та бездоллю.
05.2015



Бути уразливими

Як боїмося бути уразливими!
Як ганьбимося стати нав'язливими!
Як не вміємо жить в повну силу!

Як вважаємо межі стертими.
Як байдуже: живими чи мертвими.
Певно, це нас найбільш підкосило.
29.06.2015



Дев'ять свіч

Вмирати треба – лиш нажившись досить.
Смерть, як й народження, – священна таїна.
Коли помру – це мусить бути осінь,
Бо осінь – це природи сивина.

Коли помру, а всім нам помирати,
Ох, як тоді захмариться блакить!
Триденна злива буде проводжати,
Мов реквієм, за мною загримить.

Коли помру – це мусить бути жовтень,
Такий медовий, пізній, дощовий.
У мене з ним вже кілька є домовлень,
Він – мій порадник хмуро-грозовий.

Він обіцяв, що в зливі не намочить
Фати мені й моїх дівоцьких прав.
Казав, що листям й сонцем озолотить
Обручку та мереживний рукав.

Як згодився мене до шлюбу вести,
Мене – невісту, юнку, під вінець,
То хай же він і душу мою пестить,
Як цьогосвітньому прийде кінець.

Коли помру, хай буде це не вечір,
Не надвечір'я, ні, – глибока ніч!
Щоб при свічках мої біліли плечі,
Щоб в свічниках горіло дев'ять свіч.

Я їхнім воском вже давно хворію,
Ба більшем – ним лікуюсь, ним творю.
У світлі цьому пещуся й малію,
Й в останню мить ставатиму на прю.

Вогонь свічок, як світло моє власне,
Що світить світу, доки я жива.
Хай так помру я, наче крайня згасне,
Щоб для вісьмох сповнялися дива!
18.07.2015



В дорозі

Ти в дорозі, кожен день в дорозі,
Серед місць – шукаючи свого.
Ти з доріг отих зійти не в змозі,
Наче заганяють батогом.

По узбіччях – глядачі гонитви –
Розрослися кам'яні ліси.
Їх – лиш подорожнього молитви
На дещицю сповнюють краси.

Але ти, безмірно одинокий
Серед цих незатишних лісів,
Став таким – до втоми простооким,
Став таким, як в супісках посів.

В цім сумбурі, мабуть, тільки небо
Є таким, як сто століть тому.
І як сотні поколінь до тебе –
Ти в дорозі молишся йому.
11.2015



Недарма

Хоч скільки б часу не минуло –
Людина спомином жива!
Немов торішнії жнива,
Як для знедолених – притулок,
І як безпечний закавулок
Чи пляц, де зайшлий спочивав,
І шлях, де стоптана трава,
Як кожен в стільниках чарунок –
Була людина недарма!
12.2015



Злощастя

"Але – сміливі завжди мають щастя"
І. Багряний "Тигролови"

Сміливі завжди мають щастя,
Кмітливі п'ють лиш чисту воду,
А я – смакую насолоду
Свого щоденного причастя.

Багаті прагнуть багатіти,
Злиденні – швидше б зледеніти,
А я – ще мить і буду тліти
Від злободенного злощастя.

А я складаю заповіти.
Малі пильнують вищу вроду,
Та не відписують свободу
Нащадкам, сповненим безстрастя.
12.2015



Місто довіри

Стоячи на порозі свого смеркання –
Місто жовто-гарячим вогнем палало.
В ніч, таку неймовірну, як час кохання,
Місто знало всю правду, тоді вже знало.

Чи читало з облич, із долонь і кроків,
Чи питалось в мольфарів, ворожок, магів,
Але напрям для вічних людських потоків
Прописало завчасно на лад зигзагів.

Не прощавши образ, нелюбові й зради –
Відсівало чужих, а своїх – вітало.
На одних – канонади, а тим – тиради.
Та, мабуть, я у скроні йому запала.

Мавши лиш пів гроша та травневу віру –
Приміряла я ролі себе майбутніх.
Я втиралась у шкіру йому й довіру.
Я була найприсутніша між присутніх!
12.2015



Бути

Усе продовжило бути,
Хоча й кораблем тонути.
Але у серцях покути
Давно по кутах не чути.

Усе продовжило спати,
Лісами у сні блукати,
І лиш сомнамбула здатен
З дощами гриби збирати.

Усе продовжило жити.
Земля не зійшла з орбіти.
Але ненароджені діти
Не будуть зривати квітів.
12.2015



Далі буде

Буває, що світ минає.
Буває, – минають люди.
Та щось в тобі точно знає:
Хай титри, та далі – буде!

Ще будуть слова зізнання
В коханні, прощенні, зраді.
Ще будуть кивки вітання
Людей, що направду раді.

Ще будуть слова пророчі
І сни, і думки, і книги.
Ще будуть звитяги творчі,
Застої й за тим – відлиги,

Загальні людські падіння,
Твої особисті злети,
Сердець голосні веління,
І розуму тихі вето.
12.2015

1.
прига́дую...
це мо́ре до́тиків
і поцілу́нків
оооооооооооо
о кри́ла мої́
поло́н обі́ймів
неваго́му мить
яки́м соло́дким
ти здава́лась тру́нком
в які́м бага́тті
догора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

приспів:
ми́ла ми́ла ми́ла - біль
приголу́блює лиш ніч
ма́ло ма́ло сві́тла в ній
сві́тла і тепла́
ла-ла-ла лалай -лала
най-на-на нанай -нана
хо́лодно лише́ мені́
і думо́к танцю́є рій
а слова́ - зола́
гммммм - золаааааа

2.
розра́дою...
вино́ пригу́блене
таму́є я́сність
оооооооооооо
о кра́ю мій
неви́питого
до кра́плі ща́стя
знайо́мий о́браз
невблага́нно га́сне
того́ бага́ття
де згора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

 
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
 
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
спадаючи потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
ріки знають щось
 
чи повіриш
як не потрібен
йду геть але дай часу ще мені
о я втону в містично розігрітому вині
 
не повіриш
ріка промовила
ледь відчутно
чи ти утримаєш мене
 
йду геть але дай часу ще мені
о я втону в містично розігрітому вині
 
вільно пада потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
спадаючи потік
не спиняє хід
вдихай цю воду скільки є
 
 
 
 
 
 
 
 

Ці поезії присвячуються видатним українським спортсменам


Андрій ШЕВЧЕНКО

Легендарного Шеву можна не представляти. Його знає кожен, хто хоч раз чув справді магічне слово: футбол…

Злива питань нескінченна…
Тлумачний словник ось - тримай!
Що означає: Шевченко?
Шевченко означає: най!

Найкращий у сферах різних:
співець непокори і волі,
приборкувач левів грізних,
чаклун на футбольному полі.


Ольга ХАРЛАН

Шестиразова призерка Олімпійських ігор!
Хіба треба тут щось додавати?

Якщо запитати Ольгу Харлан,
сучасної ери княгиню:
а чи взагалі це реальний план
перемогти Україну -
на килимі, чи на татамі?
Чи у жорстокій війні?
Відповідь знаємо ми з вами:
ні!


Ярослава МАГУЧІХ

Олімпійська чемпіонка Ярослава Магучіх напередодні Олімпіади у Франції побила світовий рекорд зі стрибків у висоту серед жінок, який тримався понад 30 років. Українка з першої спроби взяла 2 метри 10 сантиметрів!

Два десять -
крок в піднебесся.
Це подих слави.
Ім‘я - Ярослава.

Це каторжна праця -
сила і грація,
це сльози відчаю,
коли вщент вичавлена,
це пекучі драми
і підступні травми,
а назавтра зранку
знов бій із планкою…

Два десять -
крок в піднебесся.
Це подих слави.
Ім‘я - Ярослава.


Олександр УСИК

Український професійний боксер.
Кращий незалежно від вагової категорії за версією журналу «The Ring».

Прямокутник рингу,
переповнений зал…
Підкажіть риму
щодо слова «шал»!

Де знайти автора
описати бій?
Хіба є метафора
для слова «біль»?

Оселедець, вуса,
шкіряний кулак...
Олександр Усик -
бурхливий гопак!

А на ранок прикрашає газети
світлина найкращого супертяжа:
над головою - шабля Мазепи
гетьманська, звитяжна!


Ігор БЄЛАНОВ

Володар «Золотого м‘яча» 1986 року, форвард київського «Динамо», «кульова блискавка», міг би у свої 63 роки спокійно спочивати на зоряних лаврах. Але сьогодні він із автоматом у руках захищає нашу землю від агресора.
До речі, разом із сином, який гідно носить ім‘я Лобановського…

Коли вже років достатньо,
а ім‘я - в енциклопедіях,
можна було б мандрувати
десь на велосипеді…

Але він гравець атаки
і нині, і прісно -
в руках з автоматом
боронить Вітчизну.


Сергій КУЛІШ

Український стрілець завоював срібло Олімпіади-2024
у стрільбі з пневматичної гвинтівки.

Так, зосередься -
ти вже у Франції…
Стримуйся, серце!
Змагання - уранці.

Б‘є в скронях молотом…
Воля потрібна!
Цілив у золото,
влучив у срібло.

Радість безмежна -
прозора і чиста…
Ейфеля вежа
сяє над містом.


Владислав ВАЩУК

Уславлений захисник київського «Динамо» сьогодні захищає на фронті
нашу землю від окупантів…

Захисник - це не тільки
підкати чи пас…
Захисник стійко
захищає нас.

Захищає долі,
будні та сни…
Він знову на полі,
він знов Захисник.


Олександр ХИЖНЯК

Український боксер, якого прозвали «Полтавським танком», здобув золоту медаль на Олімпіаді у Франції!
Показово, що майбутній чемпіон тренувався під керівництвом свого батька не за кордоном, а у рідній Полтаві - під постійними російськими обстрілами та супровід повітряних тривог…

Танк скроєний із живих вен,
а тренування щодня невпинні…
Попри стогін тривожних сирен
допомагають і рідні стіни.

Танк скроєний із почуттів,
загострений на атаку…
І завжди на рингу в куті
допомагає плече батька.


Олег БЛОХІН

На його футболці завжди майоріли гострі, як стріли, цифри - 11…
Володар «Золотого м‘яча» 1975 року. Автор суперголу у ворота мюнхенської «Баварії» у матчі за європейський Суперкубок.
Видатний тренер.
Справді легенда...

Небом вибрана доля
одна серед інших доль:
життя - це футбольне поле,
у кожного - свій супергол.


А це - присвяти тим чемпіонам, кого, на превеликий жаль, вже немає з нами…


Віктор БАННІКОВ

Блискучий голкіпер київського «Динамо» 60-х, який буквально зачаровував усіх своїми неймовірними стрибками, реакцією і пластичністю. Один із найкращих у тогочасній футбольній Європі.
Завжди виступав у чорному светрі, за що отримав ім‘я - київська пантера.
Один хлопчик на традиційне запитання: «Ким ти хочеш стати?» відповів: «Банніковим»…

Незнаний вже фанами й фантиками,
ясна річ, зовсім інша ера,
воротар-чудодій Віктор Банніков -
київська чорна пантера.

Ось в дев‘ятку летить на межі,
політ здається останнім…
Ким ти хочеш стати, скажи?
Банніковим!


Микола СУШАК

У 22 він став чемпіоном Європи з баскетболу!
Здавалося, для високого симпатичного блондина відкриваються чудові перспективи…
Після завершення спортивної кар’єри закінчив Київське вище інженерно-авіаційне військове училище, дослужився до підполковника… Але у розквіті сил одержав важку травму хребта, пов‘язану з ушкодженням спинного мозку. Лише складна операція врятувала йому життя. Як нерідко буває у таких страшних випадках, багато хто тоді відвернувся від нього. Проте він все витримав. Був тривалий бій із недугою і, нарешті, перемога над нею!
Згодом на підставі особистого досвіду він створив перший в Україні центр реабілітації спинальних хворих, де допоміг у буквальному значенні слова стати на ноги більше ніж шестистам приреченим на нерухомість людям.
…Вже понад десять років Миколи Йосиповича немає серед нас. Але залишився його образ - світлої й напрочуд вольової людини. Центрового з піднебесся…

Не думайте, що всіма забутий,
передчасно не кличте лікаря…
Той не буде до ліжка прикутий,
хто літати покликаний.

Так, не буде до ліжка прикутий
попри будь-яку люту скруту…
На гамлетівське «бути - не бути?»
відповідає: «Бути!».

Знов пливу за течією…
Від безвихіддя пливу
Поза часом… нічією
Збоку, зверху весь в диму…
Відмовляюсь. Терапія...
Верби кланяються вслід.
Попереду, мама мія,
Обізнався, то сусід…
Той, що знав, що я прихильник
І дивацтва й самоти…
Калатав він як будильник
Від восьми до дев’яти…
Сон розвіявсь від дзвіночка
Зупинилась течія.
Котик виплигнув з куточа…
Буде нам за водія…
23.10.2025.

Зимове сонце за вечірній пруг
сідало сонно, ніби у коновку.
Під парусом із зоряного шовку
на сході виринав поволі струг.

Морозний вітер, сива далина,
а під ногами – купи діамантів.
Хотілося ковток терпкого к’янті,
гарячого тосканського вина.

Полудень віку, як маківка літа,
Сонце іще у зеніті,
Чудовим життя уквітчалося цвітом
І є вже плоди соковиті.

А до зими все таки далеченько,
Хоч є уже фарби осінні.
І трепетно так б"ється ваше серденько,
Роки ж бо - птахи перелітні.

І досвід великий уже за плечима,
В душі ж звучить юності пісня.
Зробіть все можливе поки ще не пізно
Щоби не пройшло щастя мимо.

2019 р.

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

Кволі у полі тополі,
В Полі доволі квасолі.

Мій рідний край – це неосяжний простір,
Де у безхмарні, чи
скрутні часи,
Я – невід’ємна частка, дивний розчин
Кохання, волі, гідності, краси.

Мій рідний край – це ясноокі діти,
Турботою оточені родин,
Від пращурів безцінні заповіти
Сприймаючі мільярдами клітин.

Мій рідний край – це місце поховання
Моїх батьків і їх старих батьків,
Де всіх нас нагороджено коханням,
Де мова не жалкує щирих слів.

Де сміх лунає, коли в серці свято,
Де сльози душать, коли в серці сум,
Де не кидають без вини за ґрати
І де цінують справжній хист і ум.

Мій рідний край – це відчуття свободи
І право обирати власний шлях.
Це – бачити прихильність від природи
У хмарах, вітрі, навіть у дощах.


Це – спільний дух, історія, культура,
Квітучі землі і рясний врожай –
Завзята, життєдайна увертюра
До миру й щастя, що важливі вкрай!

Це край, де я не гість, не біомаса,
Де відчуваю у душі розмай.
Це – Україна – істинна прикраса,
Мій рідний край – мій неповторний край!

31.10.2025р.

А минулої доби повернули сотні тіл.
І сьогодні біль не вщух, полонив…
Московитий педофіл
Наслідив.

Ну нехай, цей сучий син… Боже праведний, вгамуй!
Підскажи — з яких провин розхитавсь наш білий світ…
Не молюсь. Кричу — почуй!
Не прохач, а яко син.
23.10.2025.

Мене щоб не помітили, забули,
Ховаю душу в чорному плащі.
О, листопаде! Ти - моє минуле,
Таке ж похмуре, як твої дощі.

Не треба сліз, бо в моді - безтурботність,
Усі міняють душу на протез.
О, листопаде! Ти - моя самотність
І погляд невдоволений небес.

Складається не лірика - сатира,
І ляпаса дає безбарвний день.
О, листопаде! Ти - моя зневіра,
Мінорний лад усіх моїх пісень.

Моя кохана осене! Ну знов ти
Даруєш чистий ілюзорний світ.
Мене з собою забирає жовтень...
О, листопаде! Ти - мій заповіт.

Повертаюсь по колу в колишні кордони.
В дорогу рідну гавань я знов повернусь.
У торбині нічого, лише забобони
Осідають на плечі, як пил або гнус.

Повертаюсь по колу, нічого не взявши
Із собою з мандрівки, немовби жебрак.
Повертаюсь вигнанцем, покинутим завжди.
В очі небу дивлюся, такий неборак.

І мене земляками зустрінуть привільно
Наша воля свята і земний оберіг.
Усміхаються зорі глибинно, привітно
І доносять мені те, що в серці зберіг.

Повертаюсь по колу крізь пастку апорій,
Крізь болота сум'ять, парадоксів рої.
Так велику історію з сотні історій
Я створю, щоб цвіли ці величні краї.

16 вересня 2024

Цьом-цьом, лялюнь! Як в тебе справи?
Чим Лондон дихає, Париж?
Сідай, примощуйся до кави.
Куди так, Сонечко, летиш?

Абзацно кажеж? Це цікаво!
Розводиш круто мудаків!
Ти п’єш без цукру? Не гіркаво?
...вони, батяри, всі такі...

Ой, знаєш, я вже прибалділа —
обзавелася пацючком,
висить на ньому трохи тіла,
зелені лапаю сачком.

У нього в статусі коханок
поважні шльондри, не відпад.
Він має масу забаганок —
конкретні перса, вправний зад.

Що є — то є, платить — то й любить,
то заслуговує бонжур.
А як цілує класно в губи...
В які — дай вушко — розкажу...

Жах не люблю скупих занудок,
мій попередній — саме з них.
Йой бідувала, то паскуда —
в спідничці маминій жених.

Летиш на шопінги, як бджілка?
А на масаж? На два, чи в три?
Давай, папулечки. То в скільки?
Як щось — до мене набери.

 
У сльозовирі вона іде
Іще роки минають
Місця для плачу немає
Я збився десь
 
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Благаю
Не здавайся бездумно
 
Вибач я завдав болю я збився десь
Її поранив і зневірив
Але нічого не зупиниш
Вона йде геть
 
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Благаю
Не здавайся бездумно
 
О я не знав якою ти була
Мовби осліплий птах нещирий
Політ його страх імовірно
Зірки й пітьма
 
Розуміння є чеснотою та не для всіх
Ти навчиш мене любити
Додаси зусиль
Благаю
Не здавайся бездумно
 
 
 
 
 
 
 
 

Прекрасний ранок, трохи сонний,
І трішки гріє сонцедень.
Залиті сяйвом злотодзвонним,
Пташині виляски пісень

Пробуджують медові ріки,
Що витікають із небес.
Сварог сьогодні світлоликий
Дарує нам одне з чудес.

Він пектораль кує осінню,
Іскряться виблиски різкі,
На плесах висі ніжно-синіх --
Молочним відсвітом мазки.

Між гілля -- просіка у небі
Лягла озерцем чарівним.
Завмерло все в молитві-требі,
Мов наяву - осінні сни.

1.11.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

... і черги на вулиці
І черги в метро
О боже, як тулиться
Прийдешнє добро…
А хтось не противиться
А хтось відганя
З очей на потилицю
Місцева фіґня…
А кількість засмучених
Зросло вже в рази
Безкарного скупчення
Оселя — ази…
І все це оправдано
Відбілять в судах
Чортяком і ладаном
Як слід впопихах…
Свої там кошториси
Свої там зв’язки
І "трампи" і "сороси"
Малечі казки…
23.10.2025.

Гнів, оспівай, богине, народу, який не здається,
Згубний гнів на ворога, що лиха багато накоїв.
Душі славетних героїв навіки злітають у небо,
світять вони нам, як яснії зорі, звідти щоденно…

Люті потвори хай швидше ідуть назавжди на поталу
Псам і птахам. Воля Божа такою буде над ними.
Приготували ми спільною працею щит - міцний і великий.
Меч додамо ще до нього - довгий і гострий, мов лезо.

2025 рік

Ген у у вирій за обрій далеко-далеко
Наше літо квітуче забрали лелеки
І на коси упали нам сивії роси,
Це вже осінь життєва прийшла, уже осінь.

Тільки в серце своє не впускаймо її,
Хай ще довго витьохкують там солов"ї.
Хоч невтомної праці дозріли плоди,
Кожен з нас почувається ще молодим.

І здоров"я підводить, не ті уже сили
Та добра і снаги джерело не зміліло,
А нестримним потоком біжить і біжить.
Творчих задумві - море. То ж будемо жить!

2015 р.

Пожовкле листя падає в обличчя,
Як сон віків похмурий і страшний.
І довга сукня осені не личить.
Вона сховає від страждань земних.

Пожовкле листя хоче говорити
Зі мною мовою повільних рік.
І більше пекло годі нам створити,
Ніж те, що нині творить чоловік.

Пожовкле листя висловить всю правду
Без недомовок і без лакувань.
Ти відокрем від праведності зраду
Й почуй далекі крики катувань.

Пожовкле листя скаже щось сакральне
Упанішадами сумних лісів,
Мов голос вічності в пустелі дальній
У розмаїтті диких голосів.

14 вересня 2024

Слова сліпі, тавровані тобою
У дощ, що перекреслив всі надії.
То ж не було хвилини супокою,
Хилились хризантем промоклі вії.

І падолист. і вітер, і печалі -
Усе змішалось у гіркім коктейлі
Зів*яли восени колишні чари.
І сльози дощові котились в темінь.

Хоч ночі вишивались фіолетом,
І дні минали у бурхливім скерцо,
Слова застрягли холодом стилета
Крізь обладунки трепетного серця.

Розгулявся північний, та так уже крепко і пристрасно!
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав, і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.

Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і мокра дорога і чорна земля.
Те, що з літа узяв теплий вересень, все мені вишептав:
Листям пружним і травами ніжними день звеселяв.

Та змарніло зело, а за мить пожовтіло в піднесенні.
Вітру втіха була - розв'язати з дощами міхи.
Намокали листи, і ставали усі безадресними,
Устеляли дорогу й ріллю, не відкриті ніким.

І відразу буріли на тлін послання листопадові.
Абрикоса трималась до вчора у затишку туй.
У вікно заглядала: там слоїки повні цукатами.
- Бачиш свій урожай? Ну а листя скидай, не жалкуй!

Пробачай міжсезоння капризи - вдоволення вітрові.
Хай сьогодні минуща калюжа відчує кураж.
Ти осінню негоду і зиму безжалісну витримай,
Зацвітай навесні! І за листям опалим не плач.

Прочитав Василько книжку про Лєвшу Лєскова.
Про те, як Лєвша спромігся блоху підкувати.
Та і став тоді бабусі своєї питати:
- Що то за звір – блоха ота? Щось для мене нове.
- То комаха. Така мала, навіть менше мухи.
І стрибає, й кусається. Зараз то їх мало,
А раніше від бліх люди дуже потерпали.
Василько уважно дуже бабусю послухав
Та й питає: - А звідкіль же ті блохи взялися?
Задумалася бабуся, хотіла згадати,
Що могла про це бабуся їй розповідати,
Як увечері при свічці розмова велася.
- Було то в часи далекі, - почала казати, -
Жила тоді стара баба у селі одному.
Скільки прожила на світі – було невідомо,
Бо й найстарші вже старою могли пригадати.
Вже нічого не робила, одно лиш сиділа.
Вже й не бачила нічого і майже не чула.
А без діла усидіти дуже нудно було.
Хоч якесь собі заняття у Бога просила.
Сяде, було у куточку поперед ікону.
Сидить, молиться постійно, промовляє стиха:
- Гошподи! Хоч би маленьку, пошли мені втіху!
Що ж, мені отак сидіти без діла до скону?!
Бог у пазуху і вкинув клубок бліх до неї.
Як взялись її кусати, як взялись стрибати.
Баба лапає за ними, встига промовляти
Лиш до Господа в перерві забавки своєї:
- Гошподи! Яке ж потішне! Й куша беж утоми!
І штрибає! Хоч тепер є чим мені зайнятись!..
А вже людям довелося з того настраждатись,
Як ті блохи розвелися по світу усьому.

На серпневих росяних дзеркáльцях
Грає літо барвами небес.
І блакить свої магічні п'яльця
Топить у бездонних водах плес.

Відблиски в юпітерів дзеркальцях.
У глибокій сцени тишині
Щось шукали Ігореві пальці
У рояльній чарівній струні.

Я торкаюсь в тім магічнім світі
Клавіш, що торкався Білозір,
І продовжує буяти літо
Осені ходи наперекір.

І здалось - це літо буде вічним,
І хотілось ще його тепла,
Тихо стукнув вересень у вікна,
І сльоза душею потекла...
3 листопада 2025

Звучить дочасно і потужно…
А дефіцит завис в коморі
Но є надія… є Залужний
І Закарпаття чемний говір
Демократична послідовність
Гуртує спокою контракти
І зупиняється у Львові…
Принаймні, висловились «Факти»
Звучить від інших тем окремо
А про корупцію поверхньо
А ось коли і ми помремо
Коли? дізнатись б попередньо…

Звучить сміливо-гармонійно
І навіть трохи красномовно…
Але, зазначу, пропорційно
І, що цікаво, безкоштовно.
23.10.2025.