Вишенька закрила очі,
Листячком укрила ніжки
І лягла, у неї спочин …
Від садової доріжки
Десь тако за кроків зотри
Ще приліг горіх волоський
Каже, що запізня осінь…
Грудень з нічкою прискорить
Було б добре якби пішки…

Ближче, там он, до сусіда
Витанцьовує калина…
Ти не раз, бувало, снідав
Відцвіла коли малина…
Десь тако за кроків вісім
Ще один горіх волоський
Не місцевий, із даоських
Відкопали було в лісі
На день Матері і Сина…

Сливу в січні мали скласти
Ні, не пізня… без кислинки
Та приперлися гімнасти
І давай сувать сніжинки…
Десь тако за років тридцять
Сія-сіялась травичка
Задля спору… мила звичка
Хтось сказав — порядна пристрасть
Але ж то не без підтримки…
08.11.2025.

Засніжені вершини гір -
Шпилі, що пронизають небо.
Куди лише сягає зір,
Лечу я поглядом до тебе.

Засніжені вершини гір
На вістрях доброту тримають.
Ти зачаровано повір
В любов, що гори обіймає.

Засніжені ясні шпилі
Щось тихо й голосно говорять.
Сягає сивина землі
І лине далі, аж до моря.

Сягну глибокодумність скель,
Хоч їх збагнути я не можу.
Торкнутися небесних стель
Думками, що на гори схожі.

3 січня 2025

 
мчить лиха кохана
цілу ніч і день
їде аж до дідька
просити грошей
а дідька не узуєш
нині час одплат
каже їй вертай-но
що тратила назад
мчить лиха кохана
берег ось морський
збере мушель пустих
собі до краси
мчить лиха нестримна
мчить куди не зна
вечір ще зустріне
і забудеться у снах
їздила на різдво
на село до ґазд
у японські краї
та й у місто до нас
тільки-от погода
погіршиться на мить
то благає люде
на волю пустіть
у коханій безум
ячить мовби птаха
виє ніби кіт
йому лише увага
мчить лиха кохана
уже годину мабуть
мусить одпочити
і помчати далі
 
 
 
 
 
 
 
 

Щось значуще знайти у римах –
Ніби скарб – не усім дано.
Наче вишукане вино,
Залишають блаженний присмак –
Насолоджують так слова
І думки, що співають вголос –
Життєдайні, як стиглий колос,
Як вода для душі жива.
Де бракує до слів пошани,
Замість «грон», де кладуть «буряк»,–
Там поезії – як «шмурдяк»,
Що вичавлюють графомани.

20.10.2025р.

Ти сам намалював свій ідеал,
Не врахувавши - то лише картина.
Усе, про що співало піаніно,
Вже відспівав органний мануал.

Ти - райдужних фантазій генерал...
Реальність - це не пензель. Ніж у спину!
Ти сам намалював свій ідеал,
Не врахувавши - то лише картина.

Мольберт - хоча й привабливий портал
До мрії біля теплого каміна,
Та ця мара розчинеться, загине.
І не дивуйся, що такий фінал -
Ти сам намалював свій ідеал.

Перепілка ляскає у житі,
Жайвір відзивається згори, -
Сонечко дісталося зеніту
І не сяє в небі, а горить.
Все пашить, виблискує, клекоче
Так забавно, що не маю слів
Описати кольори урочі,
А звучання світу й поготів...
08.12.25

Вранці протер очі заспаний день,
кинув бузку у кватирку кімнати.
Кава гірка... на столі де-не-де
крихти сухі від пахучої м'яти.

Меблі старі, як божественний світ,
бра посивіло, мов бабчині скроні.
В рамці над ліжком увесь її рід,
фікус розтріпаний на підвіконні.

А у горнятку фіалка цвіте —
колір не то голубий, не то сірий.
Пахне полином життя непросте,
привидом протяг у темній квартирі.

Рідних немає — на цвинтарі всі —
та не помре від жури і печалі.
Бабця Надія літає ві сні
з лебедем білим у сонячній далі.

06.12.2025р

Заборонений плід закотився
Ген далеко під саме буття.
Разом з ним цілий світ завалився
В повний хаос без сліз каяття.

Заборонений плід надкусився
У найбільш несприятливу мить.
І потік навіжений полився
На майдан, де стихія кричить.

Заборонений плід найсолодший.
Заборонений плід неземний.
Заборонений гріх наймолодший,
Коли Всесвіт ще був молодий.

Заборонений плід тихо висне
На гілках споважнілих, сумних.
На полях спорожнілих, невинних
Рушить він за слідами святих.

2 січня 2025

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш”.
“Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти”.
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п”яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Потребність спокою зросла…
Усиновилась до потреби.
Чомусь, за зверненням козла,
Прийшла і всілась позад себе…
Широка спина… обрій зник
Ну а про пастбище окремо…
Не про морське і чайок крик
І не проте, як вовчик-демон…
І справа тут не у козлі.
Не втім, що спокій не гробниця…
А втім, що смердам у москві
Уколи зробить паляниця…
08.11.2025.

Роздягали небо очі,
Зорі-гудзики блищали,
Верби з вітром загравали
Ніжним шепотом дівочим.
Місяць воду цілував
Сяянням своїм сріблястим.
Ранок хоче зорі вкрасти
В тих, хто ніч не марнував.
Видноколо вже світліше,
З бережини холод йде.
Тиша стрімко пропаде,
Але трішечки пізніше.


2025 рік

...твою поезію я глибоко шаную і ціню,
твого таланту поціновувач я й шанувальник!
Тому пришли мені свою світлину в жанрі "ню",
А сильно комплексуєш - то вдягни купальник...

Уроки лінь робити, купа всього у Сашка.
Домашня вправа з мови знов чомусь важка.
Надумався спитати в свого братика Іллі:
- Що означає «наступати на оті ж граблі?»
Та брат лиш посміявсь: - Учися сам. Нема дурних.
Дзвони до друзів. Хай тобі пояснюють вони.
Прибіг Сашко до школи, на уроки ледве встиг.
А хлопці та дівчата враз чомусь усі у сміх.
Побачила учителька: - Чи хто тебе побив?
- Та ні, то я домашню вправу так робив.
Не знав, що написати. Все неясно взагалі.
Пішов я до сусіда, щоб позичити граблі.
- Чому, малий, скажи-но нам, в синцях усе чоло?
Бо з першого, напевне, разу добре не дійшло.

07.12.2025

Збирається вже в хмари вороння,
На падалі готове жирувати.
Уже недовго москалям чекати,
Вже скоро стрілки Смути задзвенять
І встане над Московією дим,
І ріки крові потечуть до моря.
Уже ударить грім розплати скоро
Та стукатиме Смерть у кожен дім.
За все те зло, що встигли учинить
По всьому світу – вже чека розплата.
Як в давнину – устане брат на брата
І син прийде, щоб батька свого вбить.
І нова Смута ступить на поріг,
І чергова почнеться колотнеча
Та ляже тягарем важким на плечі
Тим, хто в цій бійні уціліти б зміг.
І мертвим будуть заздрити живі,
Посеред ночі в страху прокидатись
Та за сокиру в відчаї хапатись,
Вдивляючись з тривогою у світ.
Вже скоро… Але клятим москалям
До тої Смути, звісно, не звикати.
Вони пережили їх так багато,
Що кров’ю пропиталася земля.
І громадянська Смута, що прийшла
В Московію разом з більшовиками.
І Пугачов, і Разін з козаками.
А ще ж Велика Смута в них була.
Хоч москалі вважали винних в тім
Якісь підступні закордонні сили,
Вони самі в тих смутах завинили.
Та кожна Смута, як розплата їм
За все оте, що скоїли вони.
А перше, їх правителі бездарні,
Що стільки люду погубили марно.
Хоч і народ не менше завинив.
Отож, Велика Смута… Цар Іван,
Що москалі ще Грозним називають
І за державця видатного мають
(Хоча то все їх черговий обман)
Країну до трагедії привів.
Опричнина, де він громив завзято
В Московії і бідних, і багатих,
Зміцнити владу власну тим хотів.
Роди боярські вирізались ним,
Міста і села нищились, а люди,
Безвинні, винні гинули усюди.
І смерть не оминала жоден дім.
А потім він в Лівонію попхав,
З Європою узявся воювати.
Смерть утомилась данину збирати.
Але народ москальський все мовчав.
Його вбивали, але він терпів,
Хвалу цареві по церквах возносив
(Як ото роблять москалі і досі).
І Доля, врешті, проявила гнів.
Оскільки цар, як бог для москалів.
Для них завжди він і святий, і правий,
Хай би який був підлий і кривавий,
Жорстокий і нещадний взагалі.
Тож саме там і нанесла удар.
Хоч мав Іван жінок біля десятка,
З потомством не усе було в порядку.
Мав лише трьох синів законних цар.
Але одного власноруч убив
В припадку гніву, другий ще маленький.
Середній же був взагалі дурненький,
Лише молитись по церквах умів.
Отож, як врізав дуба Грозний цар,
То лиш два сина в нього і зосталось.
Дмитро малий ще. Царство і досталось
Середньому. Та то ще не удар.
Хай дурнуватий, але ж цар-таки.
Дмитра малого в Угличі сховали,
На повнолітті, певно що, чекали,
Щоб зміг державу взяти до руки.
Та цар й для нього «спадок» залишив,
Бо був він епілептиком, говорять,
Що й привело урешті-решт до горя –
Він сам у себе ножичка встромив…
Говорять… Може, правда, помогли.
Бажаючих тоді було багато
Помститися та царський трон прибрати
Собі до рук. Вже мертвого знайшли.
Зостався Федір, але він не зміг
Потомства мати. Як помер небавом,
То без царя зосталася держава.
І Смута вже ступала на поріг.
На Федорі скінчився древній рід,
Що брав іще від Рюрика початки.
У Рюрика «скінчилися» нащадки.
То горе москалям – сказати слід.
Хоч баєчку про Рюрика того
Іван сам був і вигадав, бо ж прагнув
В корінні древнім відчувать наснагу.
А «вчоні» волю втілили його,
В літописах про Рюрика знайшли
І хутко родовід підлаштували.
Тепер і москалі «коріння» мали,
Царі їх також древніми були.
Й за те, можливо цар і заплатив,
Що рід весь вимер?! Та ж бояр багато.
Не всіх Іван устиг їх «порішати».
І не один з них родовід свій вів
Від Рюрика. Від Гедиміна хтось.
Царя було із кого вибирати.
Борису Годунову першим стати
Царем по смерті Федора вдалось.
Бо ж, як не як, сестру свою віддав
За Федора. Та й, власне він і правив
Замість отого Федора в державі.
Тож зрозуміло, як царем він став.
Хоча, сказати, що поганим був
Не можна. Щось робити намагався,
Змінити щось в Московії старався.
Та гнів боярський на собі відчув.
Бо ж заздрили усі оті йому,
Себе на троні бачити хотіли,
Отож чутки усякі розпустили.
А москалі ж живуть не по уму,
А по чутках. Й тоді отак жили,
Й тепер: що зверху скажуть – то і правда.
У наклепи усякі вірять радо,
Хай би які дурні вони були.
Отож, як цар Борис той не старавсь,
Народ на нього скоса подивлявся,
Бо ж у крові той чомусь не купався.
Чи то несправжній, може цар попавсь?
А Доля почекала кілька літ
І москалям добряче ще піддала.
Причому дуже здалека почала.
А москалі й не чули про той світ.
Отож, в Перу далекому якось
Вулкан прокинувсь, так уже рвонуло,
Що і за сотні миль його почули.
У небо стільки пилу піднялось,
Що попіл той і сонця світ закрив
По всьому світу. Й москалів дістав.
Три роки у них голод лютував,
Який третину люду заморив.
Дощі постійні, заморозки, сніг
У вересні – звідкіль врожаю взятись.
Багатіям самим би врятуватись.
Отож, тягар на плечі царські ліг.
Бояри швидко скористались тим.
То все чутки по світу розпускали,
Що за Бориса небо всіх карало.
А то веліли кріпакам своїм
Іти кудись та прожиття шукати.
Ті купами збиралися в Москві,
На хліб собі просили ледь живі.
Хоч цар і став запаси роздавати,
Та ж всіх він не спроможний годувать.
А москалі, хоч царський хліб той їли,
На нього ж зле і підле говорили.
Ну, що з тих можна москалів узять?
Отож, одні товклися по Москві,
Другі в розбійні зграї гуртувались,
Гуртом на люд проїжджий нападались.
Москальський дух прорвавсь, нарешті в світ.
І ледве тільки Годунов помер,
В Московії таке тій почалося,
Монгольське іго раєм їм здалося.
Жорстокий звір Москальщину роздер,
Що зветься Смута. І опричнина, й війна –
Людське життя знецінилося в державі.
І на бояр вже не було управи.
Тож москаль Смуту заслужив сповна.
Поки бояри гризлися за трон,
Свого царя всадити намагались,
Інстинкти дикі у низах піднялись.
І ті, і ті попрали геть закон.
Озлоблені «маленькі» москалі
Взялись за вила, всюди запалало.
Селяни цілу армію зібрали.
Болотніков Іван став на чолі
І все те військо на Москву повів.
І козаки до нього доєднались,
Дворяни із загонами припхались.
Чиряк враз лопнув, гній усе залив.
І бовталась країна в гної тім.
Хто з ким, за кого – важко розібратись.
Тут самозванці почали з‘являтись.
Дмитро ж загинув в Угличі малим.
Та москалі не можуть без царя.
Та ще й щоб справжній, царської був крові.
Отрєп‘єв скористався тим чудово.
Безрідний в бійку за корону встряв.
Прийшов не сам, і ляхів ще привів.
Тим поживитись дуже вже бажалось.
Хто би повірив? Але «диво» сталось.
На царський трон той самозванець сів.
Це тільки в москалів таке бува.
Їм локшини навішали на вуха,
Що цар прийде і буде їм житуха.
Вони ж наївні вірять у слова.
Дарма Лжедмитрій у цю справу встряв.
В Москальщині не тільки з «грязі в князі»,
А й навпаки можливо - «з князі в грязі».
Лжедмитрій ще і не дійшов до справ,
Як вже чутки бояри рознесли,
Що цар не справжній. Й на списи підняли.
Був цар Дмитро і вже його не стало.
На Шуйського корону одягли.
Неначе ж свій, москальський, із бояр.
Але ж другим свербить теж царювати.
І знов чутки взялися розпускати,
Що отой Шуйський теж несправжній цар.
А тут Болотніков знов суне до Москви,
Веде десятки тисяч за собою.
Нема кому ставати з ним до бою.
Роздору змій кубло у владі звив.
А тут отой, що вбили на очах
У сотень люду знов живим з‘явився.
Як Фенікс Дмитро вбитий відродився.
І знову з військом пре на всіх парах.
В країні хаос. Кожен собі цар.
Всяк пристає до сильного. Бояри
Метаються. Свавілля, бунти, чвари.
І небо чорне з воронячих хмар.
Литовці, ляхи та і козаки
«Гуляють» вільно по усій державі.
Бо ж мають шаблі, значить мають право.
І Смуті тій нема кінця поки.
Побачивши, що можна легко взять
Те, що раніш віками здобувалось,
В Московію відкрито ляхи впхались.
Схотів король в Москві теж царювать.
Бояри уже згодні і на то.
Та Шуйський в поміч шведів закликає.
І тим ще більше горя накликає.
Бо ж запросити легко, але хто
Спроможний шведів вигнати з країни,
Як здобичі вони відчули смак?
Побив тих шведів й москалів поляк,
Московію, однак, швед не покинув.
За поміч плату самостійно взяв –
Добрячий шмат Московської держави.
А чому ні? Бо ж сильний має право.
А хто б йому зробити то не дав?
Московія уже по швах тріщить.
Все ближче до Москви підходять ляхи.
Вже Шуйського постригли у монахи.
Не знають вже, що з троном тим робить.
Тим часом ляхи у Москву ввійшли.
Бояри, щоб від того щось та мати,
Вже згодні й короля царем обрати.
Вже й слово Сигізмундові дали.
Та що москальські вартують слова.
Сьогодні дали, завтра вже забрали.
Вони й самі собі не довіряли.
Тож скоро нові почались «дива».
Уже чутки в Московії повзуть,
Що в католицтво заганяти будуть.
І бубонять поміж собою люди –
У них «батьківські» віру заберуть.
А москалі ж готові й далі жить
В багні і п‘яні, але в «православ’ї»,
Часи батьківські згадуючи «славні».
От москалям цього вже не пропить.
Тож «православний» люд збиратись став
Аби Москву від ляхів визволяти.
Взялись вони ополчення збирати.
І першим клич до зброї їм подав
Не той, хто з предків православним був.
Татарин Мінін. Так не раз бувало –
Москальщину неруські рятували,
Бо з москалів ніхто і в вус не дув.
Бояри – ті в інтригах увесь час,
На трон бажали свого посадити.
А москалям простим кому служити,
То було не проблемою якраз.
Вони хоч дідьку згодні послужить
Аби їм пити й жерти дозволяли.
А поки край у зграях грабували,
Хапали все, що десь не так лежить.
Є особливість в москалів одна:
Вони усі по п‘яні патріоти.
Готові ворогів всіх побороти.
А тут усіх проти усіх війна.
Клич Мініна, як булька у болоті.
Так булькнуло, аж хвилю підняло
І по усім болоті понесло.
Зібралися по-п‘яні патріоти
І подалися визволять Москву
Від підлих ляхів. Слово хоч давали,
Ледь Владислава не коронували.
Та своє слово встигли вже й забуть.
Прогнали ляхів, врешті із Кремля.
Царя взялись бояри обирати
Так, щоб собі теж шкоди не завдати.
Обрали все ж на радість москалям
Царем собі Романова Мишка.
Гадали, буде він тихцем сидіти.
Вони ж, як схочуть, будуть ним вертіти.
В Москальщині політика така.
Так і Хрущов колись в вожді попав.
Гадали того дурника поставить,
Його руками потім тихо править.
А він над ними, бачиш, гору взяв.
Так і тоді з Романовим Мишком.
Романови у трон той так вчепились,
На триста літ вони на нього всілись.
Отож не був Мишко той дурником.
А москалі царя отримали,
Потроху бунтувати перестали.
Багато років, правда, воювали,
Хоча не все тоді назад взяли,
Що в Смуті тій утратить довелось.
Та, ледь по Смуті тій на ноги стали,
Знов на сусідів позирать почали,
Що би у них урвати удалось.
Бо ж москалям аби з ким воювать.
Якщо сусідів не ідуть громити,
Тоді своїм візьмуться морди бити.
Отож, царям, щоб легко царювать,
Потрібно завжди ворога знайти
І москалів на нього натравити.
Хоч пів країни трупом положити
Та переможно пусткою пройти.
Москаль готовий у багнюці жить,
Але й сусідів в те багно втягнути,
І тим нещасним старшим братом бути,
Болотну ту імперію вершить.
На жаль, не знали браття-козаки,
Що вільно по Московії гуляли,
Чим все скінчиться. Тож не розваляли
Хитке те царство. А могли-таки.
Минула Смута і через роки,
Вже москалі в козацький край припхали
І нас в болото їхнє те упхали.
І не на роки вже, а на віки.

Я плела тобі віночок
не на смерть, моя дитино.
Підірвався мій синочок
в міннім полі на машині.

Відірвало: руки, ноги,
під Покровськом гострим лезом.
Кров'ю син кропив дороги —
до лікарні не довезли.

У віночку — мак червоний,
у бокалі квітки — хрестик,
як земля, синочку, чорний —
образ крові, образ смерті.

Де тебе знайти, дитино,
не спитати у юдолі?
Вибирали між живими,
а тебе лишили в полі.

Мак червоний вже повсюди,
кров рікою в Божім ра́ю.
Я встромила б ніж у груди
тому кату, що вбиває.

Я би власними руками
люту нечисть задушила.
Не знаходжу між світами
маком всіяну могилу.

Тільки сльози з неба градом
і двохсоті журавлями.
І тридцяте листопада
панахидою у храмі.

05.12.2025р

Уночі Мороз-художник
Візерунки малював,
Вийшло Сонечко ранкове,
Труд увесь його розтав.

Плакали Троянди білі,
А намисто із зірок
Розірвалось-розлетілось,
Мокрі крила у Пташок.

Нанівець Мороза працю
Ясне Сонечко звело.
Він не журиться, не плаче,
Намалює вночі знов.

2017 р.

Укрившись вогкою землею
Опісля вибуху, - лежав
Безсилий вилізти з-під неї,
Через серйозність клятих травм.
Лише стогнав несамовито
І сам себе щомить жалів
За те, що мало зміг прожити
На щастям зрадженій землі...
07.12. 25

Володимиру Діброві

О де ви, милі серцю покритки
та ніжні тонкосльозі байстрюки! -
гукаю в небо відчайдушним покриком
і роззираюся довкола з-під руки.

Нема. Нема. Невже повимирали ви,
неначе пресловутий динозавр?
Пішли на дно та обросли коралами -
Лук'ян Гервасій Опанас Назар

Параска Домна Феодора та Горпина...
Порозтавали мов торішній сніг.
Вже не писатиме про вас чудових книг
новий Шевченко... Часу безупинно

кружляє колесо - й раптовий рекетир
посаду обіймає робінгуда.
За димними стовпами ходять люди,
але червоні хвилі розкотить

новітньому пророку не під силу.
Програма оголошує прогноз.
'Веселка' видає 'Спінет і Силос'.
Хому читають (але це здалось).

І тільки по зусиллі нелюдськім,
чи з перепою дуже гидко стане:
в обличчі Джорджа бачиться Яким
і за повії абрисом м'яким

ввижається 'малюточка Оксана'.

Заблукав я в епохах минулих.
Я усюди, та тільки не тут.
У віках призабутих, заснулих
Я шукаю одвічний статут.

Я поринув у первісні брили,
В манускрипти у пилу століть.
Я шукаю священної риби,
Що пророчі слова прокричить.

Я шукаю нетлінного слова
І мелодій розкутих, як мить.
Відокремлю від слова полову
Й пил віків, що над нами шумить.

Зазираю у книги священні
І не можу дістатися дна.
Відкидаю кайдани буденні.
П'ю з ріки неземного вина.

1 січня 2025

 
уже була ніч спекотна довга літня
наскільки сягав мій зір
о оттак-от
а моє серце десь у
зимовому зимному штормі
оу моя люба як нам знайтись?
як то знайтись бейбі?
як то знайтись?
 
три стіни з карамелі вікна із
цукротростини
суворий місяць топить усе що побачить
і всякий у вогні а я
був снігом хурделиці
 
де ти є у цей спекотний холод
де ти є у цей спекотний холод
де ти є у цей спекотний холод
агов агов агов
 
приблизно в цей час ще й телефон
через кімнату загудів
ізлякав малу ені
вірите до нестями
або майже так
 
і свічка-роман що стежить у вічко простяцької засідки
ухопив малу ені з тої стелі досить вчасно
а телефон усе репетує
їи їи їи їи
 
”привіт“ мій хиткий голос ”ну як справи?“
і затинається
”тобі не ясно що все гаразд?“
мені казала бейбі вона перетнула кордон уже
 
й оце ”спішу до тебе була дурепою
втомилася плакати“
атож утомилася
 
о ця довга довга спекотна літня ніч
наскільки сягав мій зір
але я чув теплішає а бо моя бейбі все ближче
 
о я згодний моя бейбі ясний мій оберіг
та я згодний моя бейбі ясний мій оберіг
знаю моя бейбі ясний мій оберіг
(о так знаю моя бейбі мій оберіг)
знаю моя бейбі ясний мій оберіг
 
знаю моя бейбі ясний мій оберіг оберіг оберіг оберіг
 
 
 
 
 
 
 
 

Мене тягне чомусь у минуле,
В ті епохи, які відцвіли,
Мене тягне у мушлі заснулі,
Мене тягне у сон ковили.

Мене тягне в забуті сторінки,
У пожовклі книжки, в патефон.
Мене тягне в далекі століття,
Як засніжений зморений сон.

Мене тягне у буйство тиранів
І в геройство повстанців без меж.
Прикладу я століття до рани
У заграві величних пожеж.

Мене тягне в забуті століття.
Певно, спокій лиш там віднайду.
Забреду у зарослі порічки,
Щоб знайти доленосну біду.

30 грудня 2024

1.
місячного сяйва мілина
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів:
---------
дай мені
твого меду скоштувати
доки ніч
нерозлучна
і жива
у вогні
серцю довго ще палати
ми одні
стали зайвими слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

2.
ніжне облітання пелюстків
у думках
бракує маяків
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів.

Потанцюймо полонез палкий,
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!
Перший поцілунок пестить пряно,
Перервавши пафосні плітки.

Потіснився пірует п'янкий
Подихом повільної павани.
Потанцюймо полонез палкий,
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!

Подолаймо подумки піски,
Пил, похмурі погляди погані!
Порвемо передчуття прощання,
Парних пазлів прихисток плаский.
Потанцюймо полонез палкий!

Ти жарина з циганського вогнища,
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.

Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
своїми мініпромінчиками.

Тобі стало холодно й весело.
Воля тепер! Ти ж мріяла…
Але ніч не вічна, як і цигани.
Її можна подрати на шмаття,
якщо роздмухати усі зорі.

Усе погане робить вітер.
Вітер – це я.
Я дав тобі волю.

Але ніч не вічна, як і вогнище.
Її можна подрати на шмаття,
якщо роздмухати усі зорі.

Найбільша в житті зірка – Сонце.
Та й вона діє зле.
Сонце – це я.
Я дав тобі очі.

Тепер ти бачиш, яка воля,
коли ти жарина з циганського вогнища…

Краще б тебе розтоптали дикі коні,
аніж ця холодна воля тебе гасить –
і не робить крицею…

14 січня 1991 р., Київ

Ви, звісно, пам'ятаєте, безсила
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
Вам братися до справ нагальний час.

Коханая! Мене ви не любили,
Не знали, у тенетах самоти
Я загнаний, неначе, кінь у милі,
Що вершником осідланий не тим.

Не знали Ви, як у диму подій,
У побуті, що бурею сповитий.
Я мучусь без опори і надії,
Не відаючи, що мені робити?

Ви, звісно, пам'ятаєте, о мила!
Як мовчки я стояв обіч стіни
Схвильовано кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

Не джерело, джерельце ти…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…
Не джерело, джерельце ти
Струмочок радісного струму
Таких, дізнався, віднайти
Не довелось би вже без шуму…
07.11.2025.

Не ламай мене під себе —
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
Люте горе гнати з хати,
Самовіддано кохати.
Щастям поливати квіти,
Повсякчас життю радіти.
Та ковтати ревні сльози
Вище неба — я не взмозі,
Притуляти біль до рани
Я не стану, й ти не станеш.

03.12.2025р.

Одягнувши валянки та сірий кожух,
По снігу глибокому йде до нас дідусь.
З нетерпінням радісно його зустріча
Весела та гамірна наша дітвора..

Звуть цього чарівника святий Миколай,
Кожному даруночки він приносить, знай.
Чемним та слухняним іграшки кладе
Під подушку уночі, як ви всі спите.

Вередливим різочку вчепить на гвіздок,
Бо йому відомо все про наших діток.
Його щира усмішка дарує тепло,
Щоб у домі кожному щасливо жилось.

2015 р.

Вишні кудлаті - клубки єгози,
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.

Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
Палом любовним розважу.

Ти пробачай ці мотки єгози,
Дня каламутну образу.
Вишні грудневі кришталю сльозин
Не пораділи ні разу.

Губить додолу прикраси гілля.
Плаче чи струшує ношу?
Просто цей дощ мене всю обілляв.
Мерзну у нім і тривожусь.

Обступили парубки дідуся старого
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брехні в тому нема. – дід спокійно каже.-
Довелося побувать мені в землях вражих.
У Туретчині бував, зазирав до Криму.
З бусурманами весь час воював отими.
Ех, колись воно було геть не так, як нині.
Розлінились козаки, сказати повинен.
От, коли був Сагайдак, було по другому.
Він спокою не давав на Січі нікому.
Козак в Січі не сидів. В походи ходили
На турків і на татар. Весь час колотили
Чорне море, що з того бусурман качало,
Ані вдень, ані вночі спокою не мали.
- Розкажіть же! Розкажіть! – парубки насіли, -
Як до турок і татар ви в гості ходили!
- Розказати? Чому б ні?! В тім нема секрету.
Хіба… чарочку мені за те піднесете?!
- Цілу пляшку піднесем! Вже в корчму послали!
- Коли так, чого б тоді ми чекати стали?!
Усідайтеся кругом, бо ж розмова довга.
Навстоячки заболять у вас, хлопці ноги.
Повсідались парубки так, щоб добре чути.
А дід випростався весь, бо ж сидів зігнутий.
Наче, молодість згадав, засіяли очі.
Бо ж послухати його знайшлися охочі.
- Як гетьманувати став Сагайдак на Січі,
Заявив, що козакам сидіти не личить,
Ськати воші, а скоріш треба шаблю брати
Та з неволі християн-бранців виручати.
Загуділо на Січі, все завирувало,
На островах козаки «чайки» майстрували.
Як готові вже були кількадесят, тоді
Товариство їх усі спустило на воду.
Сіли ми на «чайки» ті та і подалися,
Наче в розвідку пішли, під Кримом пройшлися.
Порозгонили татар, трохи погуляли
Та зі здобиччю уже до Січі вертали.
За тим часом на Січі ще «чайки» зробили.
Ми до літа посиділи, трохи відпочили
Та і знову подались уже далі морем,
Дісталися до Місіврі турецької скоро.
Ніхто нас там не чекав, славно погуляли.
Звісно, по окрузі всій турок розлякали.
Ті хапали, що могли та у гори мчали,
А деякі за два дні у Стамбул пригнали.
Стали жалітись на нас самому султану.
Той збиратися велів флотові негайно.
В морі нас не підловить, велів адміралам,
Щоб в Очакові вони на нас зачекали.
Нам же мимо не пройти, в Дніпро не попасти.
При Очакову на нас і зможуть напасти.
Пішов весь турецький флот – галери, байдаки
Та і стали на шляху нашому лайдаки.
Думали підстерегти, на те сподівались,
Що така велика сила тут у них зібралась.
Сагайдак же добре знав із ким справу має.
Підійшли із моря ми, стоїмо, чекаєм.
Нам то добре видно їх, бо ж щогли високі.
А низенькі «чайки» їм і не видно поки.
Дочекались, як уже і темно зробилось,
Тоді уже козаки за весла вхопились.
Тихо з моря підійшли. А турки вже спали.
І ми всі тоді на них зненацька напали.
Такий гуркіт підняли та крику такого,
Що, напевно й увесь Крим пробудивсь від нього.
Утікали турки так, лиш п’яти світили.
Нам дісталось шість галер і байдаків сила.
Зі здобиччю отією і назад вертали.
Ті галери аж на Січ тягнути не стали.
Затягли в одну з проток, там і залишили.
А самі з усім добром на Січ поспішили.
Зима пройшла, як завжди. Хто в Січі зостався,
А хто, як було куди, на волость подався.
Зате на Січ навесні сірома зібралась,
Вибратися у похід новий намагалась.
Захотілося і їм добра десь нажити.
Але вперся Сагайдак: не буду ходити.
Влітку чи то восени поведу вас, братці.
Але рано навесні дарма вибираться.
Та ж хіба зупиниш їх, коли закортіло.
- Тоді підемо самі! – вони заявили.
Сперечалися іще – куди іти саме.
Одні кричать, що підуть аж за море прямо,
Другим давай Аккерман, щоби недалеко.
Врешті, між собою спір вирішили легко.
Одні сіли й подались «чайками» за море.
А другі до Аккерману відчалили скоро.
Лопат собі узяли і підкопну зброю…
Повернулися назад з вісткою дурною.
Їх же десять «Чайок» йшло, щоб фортецю брати,
А там було яничар по вісім на брата.
Куди його штурмувать? Довелось вертатись.
А пізніше і про долю удалось дізнатись
Тих, що морем подались. Буря налетіла,
Розметала «чайки» всі, більшість потопила.
Хто залишився живий, на берег дістався,
Від турецьких ятаганів там навік зостався.
Пожурились козаки. Але ж самі винні.
Дослухатися до слів розумних повинні.
Сагайдак же зачекав, як тепло настало
І штормити Чорне море уже перестало,

Дві тисячі нас узяв та й подався в море.
Куди саме ідемо, дізнались не скоро.
Один гетьман про то знав. Узяв потурнаків,
Що в Туретчині були по містах усяких.
Як потрапили в полон, турки напосіли,
Щоб на віру мусульманську ті свою змінили.
Хочеш жити – довелось. А втекти вдалося,
То уже у православ’я повернулись досі.
Вони знали де і що можна здобувати,
Отож, Сагайдак і взяв їх, щоб направляти.
Море вільно перейшли й на Трабзон упали.
Турки всі о цій порі спокійненько спали.
Ніхто на нас не чекав. Тож ми й погуляли.
Скоро із усіх боків місто запалало.
Турки бігли, як зайці чимскоріше з міста,
Залишаючи добро для козацтва, звісно.
Ми там довго не були. Добром розжилися,
Позвільняли всіх рабів, далі подалися.
Потіснились у човнах, щоб своїх забрати.
Та й захоплене добро треба ж десь складати.
Від Трабзона розвернулись, пішли сонцю слідом.
Хтось з козаків заявив – на Синопу підем.
Ще з Трабзона не дійшла до Синопи вістка,
Тож зустріло міцним сном нас багате місто.
Ми спокійно підійшли, берега пристали
І спочатку до фортеці міцної помчали.
Гарнізон спокійно спав, хоч брама й закрита.
Та хіба то козаків могло зупинити?
Увірвалися туди, гарнізон побили,
Чималенький арсенал собі захопили.
Потім містом зайнялись, що вже прокидалось,
Ще не знаючи, яке лихо у них сталось.
Тут уже гуляли ми, не спиняв нас гетьман.
Спершу підбирали все, що було. Та де там,
Стільки всякого добра, прийшлось викидати
Та собі лиш найцінніше у будинках брати.
Турок нищили підряд, зовсім не жаліли.
Де які мечеті стріли, то ті попалили.
Попалили й судна, що в гавані стояли,
Щоби турки йти за нами на чому не мали.
Позвільняли християн, що в полоні були.
Підпалили місто та й спокійно відбули.
Зрозуміло, що про нас вістка розлетілась.
Знать, Туретчина уся мигом підхопилась.
Десь чекають вже на нас. Цілий флот послали.
Ми ж вертатися назад ще не поспішали.
Дуже хитрий Сагайдак знає що робити.
Поки турки до Дніпра пішли нас ловити,
Він подався під Стамбул. Хто ж нас там зустріне,
Коли султан до Дніпра усі судна кинув?
На Стамбул ми не пішли та поряд пройшлися,
По околицях його шерстити взялися.
Нажили іще добра. Вельможу впіймали
І від нього новину про султана взнали.
Як почув було султан, що Синопа взята,
То візира наказав свого тут же стратить.
Ледве дочка і жона його упрохали,
Аби дідугана того смертю не карали.
Але ж треба було злість вилити султану,
Так він його відходив добре буздиганом.
Ще вельможа потвердив, що флот вже подався,
Перестріти при Дніпрі нас він сподівався.
В гніві повелів султан всіх нас перебити
А всі «чайки» захопити і на дно пустити.
А ще султан повелів, щоб нас не пускати,
То фортеці над Дніпром швидко збудувати.
Беглербек Ахмет-паша зібрав флот великий.
І галери, і сандали, яничарів диких.
Та й до Дніпра поспішив, щоб там нас чекати.
З Аккермана повелів доставить гармати.
Поставили ті гармати в Очаків на стіни.
Флот навпроти став в лимані та якорі кинув.
Знаючи козацьку хитрість, перестрахувався.
Сам із флотом у лимані при вході зостався
Та послав частину суден угору лиманом.
Як хтось із нас і прорветься боєм чи обманом,
Аби там перехопили. Стоять та чекають.
Та, напевно, Сагайдака ще погано знають.
Поки турки нас із моря марно виглядали,
Ми Кінбурн з другого боку обходити стали.
Зайшли тихо у затоку, щоб туркам не знати,
Стали «чайки» до лиману посуху тягати.
Перетягли усі «чайки», пливти далі стали…
Та й зустріли отих турок, що вперед послали.
Довелося пробиватись. З турками зчепились.
Пробивались, доки всі ще не нагодились.
На жаль, не всім удалося, братчиків дві сотні
Там навіки й залишились у той день спекотний.
А ще двадцять удалося туркам в полон взяти.
Відвезли їх до Стамбула аби там скарати.
А ми на Січ повернулись. Добра стільки взяли,
Що козаки в оксамиті і шовку гуляли.
А вже зброю яку мали, що й князям би впору.
А вже золота та срібла притаскали гору.
Турки дуже лютували та погрози слали
До Варшави, щоби ляхи нас всіх покарали.
Ляхи щось пообіцяли, на тому й скінчилось.
А ми у похід збиратись новий заходились.
Звісно, що не того ж року. Щоб все було вдало,
Ми за осінь нові «чайки» собі зготували.
Щоб, як скаже Сагайдак нам негайно рушати,
Ми б могли на воду зразу цілий флот спускати.
А що вже було охочих у похід сходити,
То і «чайок» треба було багато зробити.
Проминула зима, врешті, пора наступила.
Махнув гетьман булавою, ми на «чайки» сіли
І знов Дніпром подалися, пройшли повз Очаків.
Ніхто чомусь перепон нам не чинив ніяких.
А нам тільки того й треба. Море подолали
На восьмидесяти «чайках» на Стамбул напали.
Не на сам Стамбул, звичайно, куди його взяти?
Та ж там навкруги палаців багатих багато.
Ми пройшлися по Мізевні та ще Архіоці.
Попалили та побили все на тому боці.
Здобичі багато взяли, полону звільнили.
Кажуть, самого султана ледь не полонили.
Він десь був на полюванні зовсім недалеко,
Тільки но дими помітив, помчав, як лелека
До Стамбулу та за мури високі сховався.
Як прийшов до тями, страшно лаятися взявся.
Обіцяв усіх повісить, на кіл посадити,
Якщо тільки нас не зможуть негайно побити.
Бігали ті адмірали, як солоні зайці.
Удалось їм дуже швидко з силами зібраться.
Ми добряче погуляли, Стамбул полякали
Та й додому повернули. А ті вслід погнали.
Ми на весла налягали, а вони за нами.
Не знаходили, щоправда мови із вітрами.
Дули їм не з того боку. А ми весла брали,
Навіть і супроти вітру добре налягали.
Так дістались до Дунаю. У плавнях Дунаю,
Як в дніпрових, нехай тільки спробують, спіймають!
Думали, не схочуть турки в Дунай запливати.
Куди з каторгами тими – тут мілин багато?
Але турки, мабуть дуже султана боялись,
Отож, з голови дурної у плавні й упхались.
Ну, ми їх тут і зустріли. Нам Дунай, як рідний.
«Чайки» пурхають по ньому, а каторги слідом.
На мілини посідали, здобиччю зробились.
Отоді ми брати штурмом їх і заходились.
До вечора того флоту вже не існувало.
Одні в руки нам ціленькі доволі попали.
Другі ми на дно пустили. Навіть, адмірала
Того флоту пораненого у полон узяли.
Він просився відпустити, мовляв, йому треба.
Тридцять тисяч золотими обіцяв за себе.
Та визволення не діждався, помер у полоні.
А ми гідно відбилися, врешті від погоні,
Вийшли собі із Дунаю, в Дніпро завернули
І зі здобиччю спокійно на Січ повернули.
Були козаки багаті, ще багатші стали,
Бо добра такого, мабуть і князі не мали.
І найбільші голодранці у шовках ходили.
У корчмі не мідяками – золотом платили.
Зима ледве проминула, Січ завирувала,
Скільки козаків охочих вона ще не знала.
Всі іти були готові ледь не стало льоду.
Сагайдак рішив, що, мабуть, зовсім не зашкодить
Трохи турок полякати, розвідку зробити.
Тож спочатку на Очаків відправив сходити.
Бо ж було більмом на оці, море закривало.
Було б краще, коли б його та й не існувало.
Зійшлось нас дванадцять тисяч під отой Очаків.
Турки бились відчайдушно, мабуть з переляку.
Та ми місто захопили й упень зруйнували.
А гармати, що стояли до Січі забрали.
Десь у квітні на Січі вже козаків зібралось
З тридцять тисяч. Із волості всієї збігались.
Велів гетьман кілька тисяч в розвідку сходити
Та султану трохи сала за шкуру залити.
Отаман Василь Стрілковський на Стамбул подався.
Не дійшовши, узбережжя патрошити взявся.
Султан, як почув про теє, страшно розлютився.
Послав проти них галери. Але помилився.
Козаки не полякались та у бій вступили.
Кілька галер потрощили, одну захопили
Зі здобиччю повернулись спокійно до Січі.
Під Очаковом спинити їх вже було нічим.
А у липні Сагайдачний вже і сам зібрався,
Взяв дві тисячі з собою та й Дніпром подався.
У лимані нас ескадра турецька чекала,
Що не випускати в море наші «чайки» мала.
Новий адмірал турецький вислужитись мріяв,
Отож першим бій в лимані із нами затіяв.
Дарма лишень сподівався. Хоч турки старались,
Але ми крізь стрій галерний турецький прорвались.
Відтіснили їх у море та і подалися.
Тепер уже трохи вліво морем узялися.
На світанку ми тихенько до Кафи пристали,
Де турецькі різні судна у порту стояли.
Та ми спершу саму Кафу узяли на списа,
Тоді місто грабувати й палити взялися.
Полонених, що на ринках сотні продавали,
Ми звільнили і з собою на «чайки» забрали.
Місто ущент попалили, добра стільки взяли,
Що на «чайках» уже й місця для нього не мали.
Тож все зайве на турецькі судна загрузили
І з добром тим усі судна оті попалили.
Дим такий стояв над містом, що весь Крим злякався.
Хан у гори рятуватись чимскоріш подався.
Велів калзі брати військо та нас зупиняти.
Та хіба нам на дорозі хто спроможний стати?
Дійшли до Бахчисараю – їхньої столиці.
Дали спершу калзі тому добряче по пиці.
А тоді міста і села взялись грабувати,
Полонених православних з неволі звільняти.
Потім вийшли знову в море. Татари гадали,
Що ми підем до Козлова. Там військо зібрали.
Та чекали нас даремно. Ми на весла сіли
І на південь до Синопи знову полетіли.
Знов Синопа запалала та і Трабзон слідом.
Та на тому не скінчились ще турецькі біди.
Вони думали, що будем ми назад вертати,
А вони нас у лимані будуть зустрічати.
Тож зібрали там до біса галер і байдаків.
Сподівались – не проб’ється там «чайка» ніяка.
Ми й не стали пробиватись. Хай дарма чекають.
Козаки шляхи додому й інші добре знають.
Зайшли у Азовське море, де Молочна річка.
Піднялися нею вгору. Як стала потічком,
Витягли на берег «чайки» та й потягли в Кінську.
А далі знов подалися в Дніпро усім військом.
За тим часом, поки морем ми ото ходили,
Турки землі запорозькі зненацька вступили.
Якийсь паша з своїм військом взявся грабувати
Зимівники та козаків у полон хапати.
Нахапали добра вони, полон та худоби
Та й до Конки подалися зі здобиччю, щоби
Було чим їм похвалитись хоч перед султаном.
Зупинились відпочити над Кінською станом.
А тут і ми повертаєм якраз із походу.
Турки, в чому народились, шугонули в воду,
Щоб до Криму утікати. Та ми їх ловили,
Кого шаблями рубали, а кого топили.
Не зосталось з того війська, напевно, нікого.
Ми ж забрали всю їх здобич та й знову в дорогу.
Козаки уже на Січі у похід збирались,
Кривдників отих догнати в степу сподівались.
На Січі нас товариство з тривогою стріло,
Та, коли про все дізналось, дуже пораділо.
А наступною весною востаннє вдалося
Мені у похід сходити. Козацтва зійшлося
На Січі тоді до біса. «Чайок» наробили
З півтораста – скільки їх ще в похід не ходило.
Турки також зготувались. Ескадри прислали,
Десять галер, двісті менших суден зготували.
Не знали, де нас чекати, сил не порошили.
Тож тримали в однім місця усі свої сили.
Ми спокійно в море вийшли та плавати стали.
П’ятдесят ще стругів з Дону у морі пристали.
Взялись судна грабувати торгові і морі.
Турки, звісно, дізналися про те дуже скоро
Та й подались нас шукати. А ми те й хотіли
І на захід чимскоріше підняли вітрила.
Поки турки нас по морю даремно шукали,
Ми на ту ж таки Місіврю зненацька напали.
За два роки відродилась та відбудувалась,
Що ми більш не нападемо, мабуть, сподівалась.
А ми місто погромили, все пограбували,
Турків вирізали або у полон узяли.
Та і назад узялися на Січ повертати.
Мені випала, щоправда, нещаслива карта.
Один турок із мушкета пробив мені груди.
Думав, що уже на світі і жити не буду.
Добре, братчики вмирати там не полишили.
Рану тісно зав’язали та кров зупинили.
Як верталися додому, я не пам’ятаю.
Вже прийшов до тями, коли на Січ завертаєм.
Рана була не простою, куля там сиділа,
Тож братчики в Трахтемирів мене відрядили.
Там монахи справу знали, кулю ту дістали
І мені від того всього зразу легше стало.
Довелося провалятись, правда ще півроку,
Поки зробив самостійно знову перші кроки.
Як набрався, врешті сили, знов на Січ подався.
А там Яцько Бородавка під Хотин збирався,
Бо просили дуже ляхи проти турка стати.
Ішов султан, за собою вів війська багато.
Тож і я із ним подався в окопах сидіти,
Бо ж відтоді мені в море не вдалось ходити.

Тільки через певний час
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.

30 червня 1994 р., Київ

В неволі я відшукую свободу,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.

У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,
В ненависті - любов, як вищий дар.

І головне - у лезі між світами
Не впасти в крайності, немов у гріх.
В лабетах протилежностей зі сталі
Розколюється мудрість, мов горіх.

30 грудня 2024

Привіт, зима! Я знову входжу в тебе.
Ти зустрічаєш, відкриваючись мені
безкраїм полотном живого неба,
в якім горять немеркнучі вогні,
в якім ростуть дива і дивовижі,
з якого сипле ласка і дари.
в якім живе тепло глибоких зближень,
де тануть нашаровані сніги.
Твої морози, криги, хуртовини
з живого неба теж знеси мені
в своїх долонях полум’яно-зимніх
до мого передпокою весни.

1.12.25

 
Щось ухопив на око, гадав, що збагнув
Але залишив усе це позаду
Якби я знав тоді, що знаю зараз
Гадаєш, я сліпим зостався би?
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній гину, сам
 
Крісло-гойдалку собі придбав би я
І поки я у ній, не підглядає ніхто
І, завітавши, друзі бачать, від чого страждаю
До снів, до снів би вколисатись-от
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній гину, сам
 
 
 
 
 
 
 
 

Вкрути ж мені, вкрути,
Бо все перегоріло,
Врятуй від темноти,
Щоб в грудях зажевріло,

Завібрували щоб
Енергії вібрацій,
Щоб як нова копійка
Прокинувся я вранці!

Вкрути ж мені, вкрути,
Та не якусь дешеву,-
Потужноексклюзивну
Лампочку стосонцеву!

Щоб кров текла по жилах
Як вулканічна лава!
Давай но, вкручуй швидше-
Буде і чай,і кава!

Я скоріш всього сова,
що боїться світла
і улесливі слова,
що яскраво світять.
Не розказую про те,
як яси жадаю —
вранці сонце золоте
запиваю чаєм.
Ти, мов тінь моя, то йдеш
у обійми теплі,
то тікаєш узбереж,
мов життя від смерті.
То доводиш до плачу,
то ламаєш стріли.
Хочеш, лампочку вкручу,
бо перегоріла?

3.12.2025р.

М-алий Фонтан - для серця люба батьківщина.
А-вжеж, найкращеє в житті село.
Л-юблю красу його і неньку Україну.
И-верень - грудочку землі і тло.
Й-оржисті трави, щедрий ліс, гаї, дорогу.

Ф-онтанські зваби - поле і ставок.
О-бійстя і садки. Летить вже теплий спогад,
Н-азустріч линуть школа і дзвінок.
Т-анок бджолиний в липових медах пахучих,
А -журні квіти, рідний голосок.
Н- авколо сонячно і солов'ї жагучі.

М-алий Фонтан - ось вулиця моя Центральна.
О-крилена лечу в розкішний рай.
Є лиш палка любов і ця любов дзеркальна.

С-тежки в співзвуччі, любий рідний край.
Е-нергія життя буяє в раннім світлі.
Л-егкий злітає промінь на стебло.
О-божнюю моє село - найкраще в світі.

НЕ ТРЕБА "ПОТІМ" (діалог у співавторстві з Лілія Ніколаєнко)

***

Прощай сьогодні. “Потім” вже не треба.
Я скнію в римах, ніби в ланцюгах.
Від тебе в них тікаю, та нудьга
Згорілими рядками вкрила небо.

Кохання наше, мов шматки паперу,
Зимовими степами носить ніч.
Не склеїш. Не потрібно вже мені.
Зміліли почуттів хмільні озера.

Залиш мене сьогодні. Завтра буде
Уже без цих наболених оман.
Кохання наше - темінь і туман,
Всліпу втікаю, але він - повсюди.

Ти кличеш знову, та холодні ноти
Дзвенять по серцю, ніби гострий лід.
Летять в минуле думи-журавлі,
Спізнилася любов. Не треба потім.

(С)Лілія Ніколаєнко

***

Мені не треба "всупереч" та "замість"!
Без тебе, мила, рима вже не та.
Нехай любов сьогодні розквіта,
Бо потім - недосказаність і старість.

Сонети наші - вічне суголосся.
У цих твоїх рядках - скляна зима.
А я вважаю, зовсім не дарма
Нас із тобою повінчала осінь.

Мені, кохана, пишуть: "Все ще буде!
Ти тільки сподівайся на дзвінок!"
А хто оракул з них, а хто - пророк?
Ніхто. Лише звичайні ситі люди.

Самотність - океан чужий, безводний.
Ми не спізнились. Хай роки пливуть!
Любов нам простеляє світлу путь.
Не треба завтра! Бо вже є сьогодні...

(С)Артур Курдіновський

Куди і з ким — не коментую.
Лишила осінь повноважень.
Це наче в ліс послати тую
Від алілуї персонажем…

Коли кого — вже не цікавить.
Лишила ніч передумови.
Це наче вдих бензин заправить
Задовго радісної змови…

Чи так, чи ні — не забуваю.
Лишилось обраних злословить.
Це наче вислизнути з Раю
Й чекати тих, хто нюх обновить…
07.11.2025.

***
Питання виключно одне:
Кому ми тут усі потрібні?
Благослвяємо брудне,
А до чистот дійти не гідні.
Одне з озвучених питань…
Всі інші втоплені у пошук.
На полі всесвіту страждань
Я теж затриматись не зможу…
07.11.2025.

Зима ударила у бруд
Лицем в безсилості нещасній.
І бруд заполоняє брук,
Мов Брут з ножем несвоєчасним.

Зима пірнула у абсурд
І стала стала осінню неждано.
І Божий замисел заглух
Під брудом, ніби покривалом.

Повільно відступа зима
Під тиском бруду і стихії.
І побудована тюрма
Вже не укриється в завії.

Зима утворить нищівне
Стовпотворіння Вавилона.
На чистий аркуш упаде
Тавро тривалого полону.

23 грудня 2024

Якби лише земля мала
тримала на цім світі,
то я б під хатою росла,
Черемхою у цвіті.
Пахтіла б медом навесні,
і раювала літом,
а восени удалині
блищала фіанітом.
Узимку спала б,
сніг пухкий
вкривав мої галузки,
і мріяла, щоб хтось лихий
не попиляв на дру́зки.
Пустила б кореня батіг
в глибини неозорі,
та не побачила б в житті
яке прекрасне море.

30.11.2025

То дощить, то снігом сипле,
То вкриває все туман,
Як мала дитина хлипле
Той вітрисько-хуліган.

Ось такий він місяць грудень
І морозів ще нема.
Заметілі іще будуть,
Розгуляється зима.

Віхоли та хуртовини
Все навколо заметуть
Та морози прийдуть сильні.
Ще зимі холодній буть.

2022 р.

1.
хотів тобі я наспівати
про любов
про блиски у очах
і як бурлила кров
і блиснуло в очах
і закипіла кров
нам у вогні палати
в ритмі рок-ен-рол

приспів:
рок
рок
рок-ен-рол
рок
рок
рок-ен-рол
шаленієм так як вмієм
летимо
нас кидає
і гойдає
ми світи перевертаєм
де там дно

2.
хотів тобі подарувати
море втіх
сходини до небес
там де ще сніг не ліг
у круговерті цій
ми розгубили час
то рок-ен-рола ритми
поєднали нас

приспів.

Потойбіч і посейбіч – все це ти.
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“Меаль пісгат Гар-а-Цофім шалом лах, Київ!”
На древніх пагорбах стою і подумки вдивляюсь
В Оболонь, Русанівку, Березняки...
І так же крикнуть хочеться: “Ти – мій!”
Та не наважуюсь і тільки шепочу:
“Я твій, прадавній і новітній Київ”.

Насправді грудень не зігріє,
мою невтішну безнадію,
сніжниці білу заметіль.
Жасминові, легкі, перові
летять лелітки пелюсткові —
на смак не цукор і не сіль.
Льодяники із океану,
що на губах рожевих тануть
не залишаючи слідів.
Лиш завивання завірюхи...
Послухай, серденько, послухай,
чи то ридання, чи то спів?
Холодні подихи охизи*
обабіч стелять срібні ризи
на дні студені крадькома.
Вже сонце вицвіло над світом,
нема куди себе подіти —
кругом зима...зима...зима.

Охиза* — хуртовина.

30.11.2025р

Поворожи́ мені на гу́щі ка́вовій!
Горнятко перекинь, немов життя моє:
Нехай стікає о́сад візерунками –
Пророчить долю дивними малюнками...

На порцеляні плямами розмитими
Минуле з майбуттям, докупи злитії.
Можливо, погляд вишень твоїх ви́зрілих
Між тих розводів долю мою ви́знає.

Якби ж побачила у грішнім праведне:
І світло в темряві, і вчинки правильні,
І віру в Господа, і поміч ближньому,
Кохання справжнього флюїди ніжнії.

А як заба́чаться біда зі зрадою,
То я єдину річ тобі порадив би:
Розбий горнятко те – і за прикметою
Хай негаразди всі спливуть за Ле́тою.

Грудень 2025 року

Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
світ торгашів та кат-колій?

А втім не важко здогадатись
яка торгівля торгашів.
Нам пропонують швидко здатись,
і вже загострюють ножі:
«Окупантам по шматочку,
ще й по області в розстрочку,
штатам решту на дурняк».
Отакій договорняк…

Щось цвіркоче… дрон літає,
чую вже включив форсаж.
Та не дрон людей вбиває,
дроном цілиться торгаш,
або брат йому – барига,
який цілить і в маля.
Не страшна Землі відлига,
страшно, як горить Земля.

Не сховають Землю в бункер
торгаші й бариги ці:
штати, раша, чайна, турки
з гадом ядерним в руці.

Та у мене є надія.
Всіх тих лідерів-бариг
зберемо до купи в діжці
з їхнім, лідерів, лайном.
І над ними, щоб пірнали,
махонем щораз мечем.
Хто не встиг пірнути – Янгол…
тільки вже без голови.

Листопад 2025

Грудень сіє на сито дощ,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.

Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Хтось би хліба їм накришив,
Бо минули сезони ситі:

Де на ковані спини лав
Падав промінь в мережках тіней,
Задоволення вистилав
В бадьористому воркотінні.

Дрібки сипали ізраннЯ
І старі і дитячі пальці.
Ненароком їх розганяв
Той, що тільки ходить навчався

По засонценій площі вздовж
Лавок, променями покритих.
Грудень сіє на сито дощ,
І розмочує білі крихти.

Дивлюсь у туман непроглядний, дівочий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.

Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
Щоб кинути сніг у серця назавжди.

Дивлюсь у туман неозорий, тужавий
І хочу читати його письмена.
Я чую, як холод потужний, іржавий
Шепоче у вуха нові імена.

Я йду крізь туман всеохопний, всевладний
До вічних скрижалей, до вічних пізнань.
А хаос жорстокий, свавільний, безладний
Штовхає у спину в непізнану твань.

11 грудня 2024

Дехто, хто де.
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку ря́бу примусила зне́стись,
знена́виділа сусіда
і запросила,
і запросила
сорок старих ґенералів,
вони закурили
і стріху спалили,
і мозок у мазанці спечено,
дурному корисне печиво.

28, 30 грудня 1992 р., Київ