Природа світів — це оселя Богів.
Ми живемо, як у Батьківській хаті.
Шанували батьків, прославляли богів,
А Україна для нас - Рідна Мати.

У наших серцях вогонь Волі палав,
Ніби зіркою світиться, кожна людина.
Це зірки небес, що нам Бог послав,
Щоб квітла вільна Ненька-Україна.

І у нас - у Роду, був природний світ,
З вірою, правдою вільна людина.
Єдність і воля у нас як граніт,
В Божих устах - Його ми дитина.

Та царство тіней зійшло з небуття,
Вогнем обгорнуло кожну людину.
Нищать під корінь людське життя
І Рід український ведуть до згину.

А ми життя відаємо, за право життя,
Зрошуємо кров’ю Неньку-Україну.
У пекельнім вогні гартуємо наші серця
І постане в Славі Українська Родина.
Березень 2026 р.

Природа світів — це оселя Богів.
Ми живемо, як у Батьківській хаті.
Шанували батьків, прославляли богів,
А Україна для нас - Рідна Мати.

У наших серцях вогонь Волі палав,
Ніби зіркою світиться, кожна людина.
Це зірки небес, що нам Бог послав,
Щоб квітла вільна Ненька-Україна.

І у нас - у Роду, був природний світ,
З вірою, правдою вільна людина.
Єдність і воля у нас як граніт,
В Божих устах - Його ми дитина.

Та царство тіней зійшло з небуття,
Вогнем обгорнуло кожну людину.
Нищать під корінь людське життя
І Рід український ведуть до згину.

А ми життя відаємо, за право життя,
Зрошуємо кров’ю Неньку-Україну.
У пекельнім вогні гартуємо наші серця
І постане в Славі Українська Родина.
Березень 2026 р.

Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
не хочу вороття.


Є сила у тобі,
яка земним створінням
Не може буть властива –
я підкоряюсь їй...
Твій кожен жест – знамення,
а погляд випромінює
Божественний генезис
володарки стихій.


Окреслила навкруг нас
ти нескінченну лінію,
Замкнула контур долі ти
на зоряних шляхах.
І я, підвладний фатуму,
сповідую релігію
Душі твоєї чистої
і на коліна вкляк…


Твоє обличчя, зоряним
осяяне промінням,
Є образом пречистим,
предметом поклоніння…

2006

 
Зле дівча, повне вроди
Порятунок людського роду
Личко горде
 
Вільне дівча, лихе дівча
Не батьків твоїх оце дитинча бо
Хай, дівча, гайда кричати
 
Прадавнє божевілля
Нічних дерев пітьмавих
Із голодом з-за спини із
Свободою в очах
Танцює на колінах
Поруч із нею принц-пірат
Напроти неї божка порожній згляд
 
Зле дівча, повне вроди
Порятунок людського роду
Личко горде
Личко горде
Личко горде
 
Як-от було у Африці
 
 
 
 
 
 
 
 

1.
у ко́жної доро́ги є порі́г...
у кві́тки -
ма́ти ду́шу кольоро́ву...
є чо́рна шаль
для ку́тання зорі́...
соло́дкі сни -
на ні́жну колиско́ву

а скі́льки сві́тла
де мале́чий сміх...
і скі́льки бо́лю
в матери́нськім го́рі...
яки́й холо́дний
на моги́лі сніг?
чи па́рості у со́вісті
прозо́рі?

приспів:
мо́же ви чу́ли
ні?
в се́рці розчу́ленім
со́нце хова́ється
та́не зима́...
ве́сни
гойда́ються
на волоси́ні
мо́же ви чу́ли
ні?
мо́же ви чу́ли
ні?!

2.
та по́ки -
над тобо́ю небеса́...
ота́ри хмар
перебіга́ють ни́ми
в моря́х і бу́рях
си́ла і краса́
і се́рце б'є́ться
бо на все рани́ме

до ві́тру
припада́є височі́нь...
у по́цілунках -
таїна́ інти́му....
на ко́жен рух
пого́джується тінь
і ко́жна мить
гори́ть
неповтори́мо...

приспів.

Життя - безодня,
Безбарвна мить.
Усе сьогодні
Гниє, смердить.

Читати мушу
Я до кінця
Фальшиві душі,
Брудні серця.

Нема надії
Для сивих скронь.
Не пожаліє
Страшний вогонь!

Співаю соло
Не тут, а там.
Усе навколо
Смердить життям.

«Я помер. Ви поховали
Мене на могилі…
І свічки не раз згорали
По Вкраїні милій.

Встановили обеліски,
Памʼятні шедеври,
Але дехто аніскільки
Не збагнув ті перли…

Не второпав, хто є ворог,
Не порвав кайдани.
Не поможе ні психолог,
Не усі Майдани…

Доки в нас на заднім плані
Тінь ворожа ходить,
Затираючи всі грані,
Нас у прірву зводить!

Прокиньтеся, схаменіться!
Протріть свої очі!
Завжди прийде світлий ранок
По ворожій ночі!

І згадайте мої вірші
Це ще споконвіку,
Якщо забуваєш, хто ти –
Нема тобі ліку!»

2023

Перший пролунав дзвінок
Кличе нас він на урок!
Нові друзі – просто клас!
Маша, Вася, Галя, Стас…

Фахівцем щоб добрим стати
Вчитись треба нам завзято
Поламку як знайти в машині
Діагности вчаться нині

В автО проводка не працює
Слюсар це відремонтує
Освітлення як підключити
Електрик вміє це зробити

Якщо техніка у вас не працює
Радіомеханік вам це зремонтує
Як документи оформляти
Секретарі це мають знати

Відзняти фото й обробити
Фотограф вміє це зробити
Крім цікавого навчання
В нас проходять ще й змагання.

Є спортзал і стадіон –
Будеш справжній чемпіон!
Інколи в походи ходим,
Хороводи там ми водим,

І на сцені виступаєм,
Всюди участь ми приймаєм!
Є їдальня – це важливо!
Голодним вчитись – не можливо!

В гуртожиток аж 2 кроки,
Щоб встигати на уроки!
Щоб в навчанні кращим бути
І диплом щоби здобути!

Зацікавило тебе???
Подзвони! Дізнайсь про все!
Чи на сайт наш завітай
І про все там прочитай!

2018

«Мова рiдна, слово рiдне!
Хто вас забуває…»
Кожен ці рядки напам’ять
Ще зі школи знає!

Вчили всі! Бо задавали…
Вивчили й забули…
Сенс тих слів пророчих, віщих.
Тай біду здобули…

«Что? Куда? Зачем? Откуда?
Все с одной страны мы…»
Ну, тай ворог скористався,
Вибрав перспективи…

Вирішив він рятувати
Всіх російськомовних,
Щоб у пам’яті не було
Тай спогадів жодних…

Щоб історію забули,
Написали нову,
І традиції й культуру,
І звичайно ж - мову!

Та у грудях в нас серденько,
А не камінь бʼється.
Ми нічого не забудем
Все ще повернеться!

Не пробачим ріки крові,
Що ви тут пролили…
Залишивши за собою
Лиш одні могили…

Ми повернем наші землі
І нашу свободу!
Бо всі знають, що народ наш
Козацького роду!!!

2023

З нетерпінням ми тебе чекали
І коли з’явився ти на світ,
Ми щасливою сім’єю разом стали
І почався новий в нас політ.

Пелюшки, купання, перший зубчик,
Коліки, температура, перший сміх,
Перші кроки і синці звичайно
Знаю точно, що буває це у всіх…

Рік минув і перше твоє свято,
Перший тортик з цифрою «1»
І гостей у тебе так багато –
Бо ти паросток, що виріс з двох родин.

Твої успіхи і нові починання
Створюють для всіх лише дива,
І спрямовані усі твої бажання…
Ось тобі і стукнуло вже «2»!

Знову дні летять неначе вирій,
В тебе вже твій перший колектив,
Перші друзі радісні і щирі
І такі ж щасливі, як і ти!

І куди ж так швидко ти зростаєш?
В спину підганяють нас вітри
І у тебе знов сьогодні свято
Бо тобі сьогодні – цілих «3»!

2023

Свинка хрюкає: «Хрю-хрю!»
Півник в 5: «Кукаріку!»
А корівка каже: «Му-у-у-у...
Молочка Вам принесу!»

А собачка каже: «Гав!»
Кицька каже: «Мяв-мяв-мяв!»
А корівка каже: «Му-у-у-у...
Молочка Вам принесу!»

На болоті жабка: «Ква!!!»
Там же качка: «Кря-кря-кря!»
А корівка каже: «Му-у-у-у...
Молочка Вам принесу!»

А ворона каже: «Ка-а-ар!»
Злий собака каже: «Гар-р-р!»
А корівка каже: «Му-у-у-у...
Молочка Вам принесу!»

Хто як знає - той так каже,
А Матвій про всіх розкаже:
Про собачку і кота
І про коньку: «І-га-га!»

А корівка каже: «Му-у-у-у...
Молочка Вам принесу!
Буде в нас смачний кефір,
Сметанка, йогурт і зефір!»

2021

Наш ... (Матвійко, Захарчик) хоче спати,
Треба очки закривати
Спи синочку, бай-бай-бай,
Оченята закривай!

Оченята закривай,
Попадеш в чудовий край.
Діток є там так багато
Граються усі завзято!

Граються усі завзято
Бо у них сьогодні свято!
Наш Матвійко завітав,
Він на день ще старшим став!

Баю-баю-бай-бай-бай…
Спи наш сину, засинай
Баю-баю-бай-бай-бай…
Оченята закривай!
2020

Люлі, люлі, люлі…
Летіли зозулі.
Баю, баю, баю…
Сина колихаю.
Баю, баю, баю…
Пісеньку співаю.

Пісню колискову
Заспіваю знову
Для малого сина
Бо скінчилась днина,
Для рідного сина
Буде завтра днина.

Для сина-синочка,
Як та мама-квочка.
Сина обіймаю
Серцем зігріваю.
Ніжно обіймаю
Знову заспіваю.

Люлі, люлі, люлі…
Сплять уже зозулі.
Баю, баю, баю…
Сина колихаю.
Баю, баю, баю…
Спатки укладаю.

Чому так буває?
Смуток хапає,
Чогось не хватає,
Душа завмирає...

Від чого радіти?
Куди себе діти?
Кудись полетіти?
Та стримують діти...

Вогонь в середині.
Не радуюсь днині,
І вчора, і нині,
А завтра й понині...

Чому ж так буває?
Ніхто це не знає.
Життя пробігає.
Любов помирає...

Яка велика Україна
У ній багато різних міст
Тут камінь кожний і руїна
Немов історії би зміст.

Одеса, Київ, Ялта, Суми,
Дніпро, Херсон, Черкаси, Львів…
Та я живу на Буковині!
У місті мальовничих снів!

Фортеця Черн була колись тут –
Від неї й назва – Чернівці!
У кожній вулиці і досі
Відлунням б’ють події ті…

Тут панували австріяки,
Румуни брали боєм нас,
Тут росіяни і поляки…
Влада мінялась повсякчас.

Свої традиції повсюди,
Релігій не прорахувать,
Національностей всіх люди –
Все поєдналось в Чернівцях!!!

2018

Анатолій Д’Актиль (1890-1942)

А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
ми гордо, ми сміливо йдем у бій!¹

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить,
    нехай вогонь кругом, вогонь кругом.
    Ми самовіддані герої всі,
    і наше все життя – це боротьба!

Будьонний – з наших братиків,
народ – за нас.
Снагу не маєм втратити,
такий наказ.
Із нами Ворошилов наш,
червоний офіцер,
і кров ми проллємо за СРР²!

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить,
    нехай вогонь кругом, вогонь кругом.
    Ми самовіддані герої всі,
    і наше все життя – це боротьба!

Полоще в небі синьому
червоний стяг,
і летимо неспинно ми
туди, де враг.
З наснагою билинною
могутньою лавиною
ми ввійдем у Варшаву та Берлін!

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить, хай блискавка стриба!
    Геро̀ї ми,
        й усі ми поставали в стрій,
    і наше все життя – це боротьба!

(2026)уууууууу

Як дні летять! Їх годі зупинити.
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.

Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
Немов гучний безжалісний клаксон.

Перед очима пролетять шумери,
Зануривши у мудрість глибини.
Постануть вчення, як лихі химери.
І ми побачимо вівтар вини.

Як листя нетривке і швидкоплинне,
Відійдуть дні, відмайорять роки.
І разом з ними спогади полинуть,
Як сховані у шафі кістяки.

6 липня 2025

6 березня 1980 року завершив свій земний шлях неповторний майстер новели, письменник трагічної долі, який завжди був «Собою, Особою, себто особливим»…
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє малювати на снігу, лягати на землю і крізь лід спостерігати за підводним життям річки… Ясна річ, його не розуміють, навіть б‘ють… Але він все одно лишається таким, яким є.
Напевно, це чудова метафора - автопортрет самого письменника, а можливо, й взагалі образ чи не кожного справжнього митця, який зазвичай є не таким, як усі…

Він лягає на сніг
читати дно річки…
Немов уві сні:
кожна мить -
вічність.

2026 рік

Ранкове затишшя... Півсонні тумани
На луках вологих незрушно лежать, -
Порушує явно світання бажане
Затверджений часом короткий формат.
Подовжує лінощі сяйне проміння
І птиці не пробують ритми й лади, -
Сповиті ще з ночі важким безгомінням,
У мороці никнуть світання сліди.
Поволі зіщулилось серце від туги
За гомоном світу і світлом навкруг,
Бо морок цей змучує, ніби катюга,
Бо вгору не хоче здійматися дух...
06.03.26

Дарую щедро крижані октави
І білосніжні радісні свята.
Вдягну, мов для красивої вистави,
У білі шуби села та міста.

Різдвяна зірка сяє вам ласкаво,
А хуртовина смуток заміта.
Неначе режисер, почую "браво",
Всіх надихати - ось моя мета!

Тихішими стають зимові кроки...
Є, безперечно, інші пори року,
Але красунь таких ніде нема!

Дзеркальна ковзанка - останнє слово...
Зустрінемося ще обов'язково!
Представитись дозвольте: я - Зима!

Бува, дорветься хтось до влади і вважа,
Що він величніший з правителів усіх.
Що усі люди – то комашки біля ніг,
Він оком кине й всі виконувать біжать.
Що знає він, як всі народи мають жить
І має право шлях указувати їм.
Що за життя ще має стати він святим
І долі світу одним помахом вершить.
Всіх непокірних має право покорить,
А, якщо ні – то і зі світу всіх звести.
Країни цілі одним порухом знести,
Які не хочуть за його наказом жить.
Мільйони може він нещадно розтоптать,
Залити кров’ю, щоб піднятись над всіма.
На щастя, вічного у світі цім нема.
Йому, як іншим теж доводиться вмирать.
І всі ідеї, що носився з ними він.
І сам він також (то відомо всім давно)
Вже скоро стануть звичайнісіньким лайном.
Бо шлях такий пройшов далеко не один…
Був, кажуть люди, в давнину один народ,
Жив, як і всі народи, між своїх боліт.
Не чув про нього до пори весь білий світ.
Що людям пхатись в болота оті? Та от
З‘явився вождь у них. Плюгавенький такий,
Але жорстокий і підступний, справжній звір.
Не стало спокою в краю тім із тих пір,
Бо ж він за трон переживав постійно свій.
Всіх претендентів потихеньку прибирав.
Кого отруїть, кому вбивцю підішле.
Хоча маленьке та на всіх страшенно зле.
Вже скоро всіх, кого підозрював, здолав .
Став гоноровий, бо ж суперників нема.
Себе великим розумакою вважав,
Ніяких думок, навіть чути не бажав,
Тому і радників розумних не тримав.
Все тільки «Я» та «Я». І скоро той народ
У те повірив та молитись став на нього.
Але правителю було замало того.
Щоби насмішникам навкруг закрити рот,
Він на сусідів з військом відданим напав.
І ті вбивали, катували, грабували.
І задоволення від того, схоже мали.
Їм їхній вождь тоді іще милішим став.
А він на троні набундючений сидів.
Корона набік, аж на вуха наповзає.
Та він на те уваги зовсім не звертає.
Бо вже й над світом панувати захотів.
Йому подобалось, коли, після війни
Йому до ніг ворожі голови складали.
Від них смерділо та його то чарувало.
І за ті смерті він господарів винив,
Що не здалися, йому опір учиняли.
Були б живі, вражались величі б його.
А сраколизи так і бігали кругом,
Наперебій всі його велич вихваляли.
Тож він ще більше свого носа задирав.
Та свою «велич» розповсюджував по світу,
Все нові землі намагався покорити,
Щоб ті народи його «геній» осявав.
Якось до нього ясновидця привели,
Якого десь в якомусь краї захопили.
Про нього в світі вже давненько говорили,
Що, справді боги йому дар такий дали –
Майбутнє бачить. Тож правитель захотів
Його почути. Та й, щоб всі на світі знали,
Якого мудрого вождя би вони мали,
Якби він світ увесь, нарешті покорив.
Зі свого трону вождь глядів на мудреця
Та крива посмішка вуста його кривила.
Тож його велич оту мудрість покорила.
Йому й божественність вже, мабуть до лиця.
Отож спитав: - Ти, кажуть, бачиш майбуття?!
Скажи, чи буду я в майбутньому великим?
Чи то ім‘я моє прославиться навіки?
В чомусь великому продовжиться життя?
Мудрець спокійно так на нього поглядів:
- Так, і по смерті ти залишишся великим.
В чомусь величному відродишся навіки!
Легкою посмішкою, втім, вуста скривив…
Пройшли роки, прийшов вождеві смертний час.
Йому величне погребіння влаштували.
Перед розкішного палацу закопали,
Аби ходити, поклонятися щораз.
Ще час минув, нові правителі прийшли.
Про того скоро вже і забувати стали.
Навкруг палацу лісом все позаростало.
Не видно, що колись і люди тут жили.
Якось мандрівці пробиралися крізь ліс.
Аж чують, сморід, наче щось велике здохло.
І то недавно, ще до мумії не всохло.
Вони поближче підійшли, прикривши ніс.
Аж бачать, квітка величезна, вогняна
Росте між лісу. Звідти смородом і тягне,
Мов квітка смерть зусюди притягнути прагне.
Комах дзижчання з тої квітки долина.
Які літають, смерть притягує усіх,
Які уже у лапи смерті тої впали.
І відвертала квітка та, і чарувала.
Та хто би довго сморід витримати міг?
Подивувавшись, шлях продовжили ті свій,
Про дивну квітку стрічним всім розповідали.
Хоч і не знали, все ж правителя згадали,
Що відродився у великій квітці тій.

                    І
І живу, й виживаю окремо
від юрби, що заковтує сир
мишоловки. Лякає дилема –
чи герой, чи фальшивий кумир,
чи дрімуче, чи дуже зелене
Україну веде у ясир?
І стає, навіть дуже, помітно,
як ціною великих потуг
подає і вирубує світло
починаючий наш деміург.

                    ІІ
І стає заборонною думка, –
чи юрба, чи бездумний народ
за обіцянки і подарунки
возвеличує плем’я заброд?
Є надія, що це не зараза,
і повірте на слово, не сказ,,,
у населення інший діагноз –
когнітивний... але дисонанс.
І мовчи – виглядає як зрада,
і кричи – поговір не мине,
що умисне видумую вади
безголовій юрмі клоунади,
що як вирок її не мине.

                    ІІІ
І як точки над і у цій темі...
що воно за одно цей упир:
непомітна нікому нікчема...
лялька вуду... тату на тотемі
у війні за свободу і мир?
Не у всіх опускаються руки,
та ніяк не пояснить наука
одночасно смішне і сумне...
...............................................
їжаку зрозуміло одне –
своїм іменем названі речі
промивають уми у малечі,
а старе покоління – чумне.

03/26

Весна. Нарешті. Цього року тебе чекала особливо.
Хоча зима, морозна й сніжна, була вражаюче красива.
Ходила в білому й шапками поснулі віти прикрашала.
І дихала на перехожих сліпучо-мерехливим жаром.

Але тепла не вистачало. А без тепла краси замало.
Зима, в своїх студених шатах, це наче також відчувала
й вмикала сонце. Ненадовго і насторожено-лякливо.
І в сніжно-сонячнім коханні робилася ще більш красива.

Весна із іншою красою сьогодні в зміну заступає.
І буде гріти перехожих усім теплом свого розмаю.
Вже домовляється з зимою про проміжний етап відталі,
бо знає, як ми цього року її надходження чекали.

01.03.26

1
Скарай мене, Поезіє, дорогою.
Я стільки не добрав на ній думок.
Дорогою і людською тривогою,
Карай! Карай, щоб голос мій не мовк.

2
Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Закутий дощами в оселі тісній,
Не можеш ти вийти нікуди навколо,
Немовби закутий в темниці німій.
Стоїть чатовим незворушливий Молох.

Закутий дощами в кайданах тяжких,
Не можеш ти рушити птахом на волю.
Закутий дощами в тенетах сумних,
Закутий в підступну і хижу сваволю.

Болото напливом іде звідусіль
І ставить кинджал невідступний до горла.
І в'ється думок непромовлених хміль,
Щоб разом споїти героя і чорта.

2 липня 2025

Вже кілька сот в душі поранень
І безліч стомлених думок.
Чи хтось, чи щось до себе манить.
Не відгадати, не пророк…

І біль розмножився у болі…
Дійшло, і раптом зрозумів,
Що поруч шастає недоля,
Щоб не нашкодити — присів…

Бо видно щось в душі замкнуло.
Чи шкодуватимеш, хтозна?
Зійдеш із вулички в проулок…
Допоки ще жива душа.

І споглядатимеш вже збоку
На ті поранення свої.
Іди… лишилося півкроку,
Тим більш, що скоро вихідні…
03.03.2026.

Героїв кров"ю скроплена земля,
На груди тиснуть їй ворожі міни.
Коли ж загарбники вже підуть звідсіля
І доки будуть люди наші гинуть?

Додому хоче кожен вже боєць,
Робота мирна там його чекає.
Та ворог зводить мрії нанівець,
Не втихомириться ніяк, усе стріляє.

Невже із цього виходу нема,
Хто зможе кровопивців зупинити?
По заколотниках давно " плаче" тюрма,
А ми бажаєм в мирі й щасті жити.

2016 р.

Героїв кров"ю скроплена земля,
На груди тиснуть їй ворожі міни.
Коли ж загарбники вже підуть звідсіля
І доки будуть люди наші гинуть?

Додому хоче кожен вже боєць,
Робота мирна там його чекає.
Та ворог зводить мрії нанівець,
Не втихомириться ніяк, усе стріляє.

Невже із цього виходу нема,
Хто зможе кровопивців зупинити?
По заколотниках давно " плаче" тюрма,
А ми бажаєм в мирі й щасті жити.

2016 р.

Уплелась неминучість у долі
Непокірним і вільним "люблю"!
Я ту ніжність, що зріла поволі
Безкінечно з тобою ділю.

І, вростаючи словом навічно
У твій Всесвіт у кожному дні,
Відчуваю мотиви зустрічні
У рядках, що даруєш мені.

Пересудам любов не підсудна.
Ти думок моїх Мекка й Париж.
І на святі осяяних буднів
Я твій самий пронизливий вірш!

В кожнім подиху поряд щасливім
Я з тобою, у палкості фраз.
Зорі сяють услід мерехтливо
Споглядаючи збутніми НАС.

Липень 2025 року.

В небе на Дерибасовской
белая чайка кружит.
Эта весна начинается
от ланжероновских плит.

Солнце искрит в отражениях
серых досужливых луж.
Март начинает движение
по акватории душ.

И, размечтавшись, по-прежнему
тает, паря в облаках,
снег превращая в подснежники,
в белую розу в руках...

01.03.2о26, Одесса

                    І
На Україну зазіхає світ
і майже вся орда її вважає
своєю територією від
правобережжя Дону до Дунаю.

                    ІІ
Ми сіяли історію одні,
не забували поливати кров’ю
і гартували душі у вогні
самі готові як завжди до бою.

У лиховісній бійні теж самі
виборюємо право на свободу
і не шукаємо мілкого броду
на вигоду зомбованій юрмі...
не до лиця нам жити у тюрмі
рабів і поневолених народів.

                    ІІІ
Позбудемося вірусу чуми.
Минає ера іга московита.
Потопимо усі його корита.
Скресає крига лютої зими...
...............................................
Європа й ми лишаємось людьми –
борги навзаєм будемо платити,
допоки ще лякають із пітьми
дияволові роги і копита.

03.2026

 
Ти – вінець сотворіння
Ти – вінець сотворіння
Але уже нікуди йти
 
Онде стабільність, якої ви прагнули
У єдиний гарантований спосіб
Серед артефактів лишених від нас
 
У вірності своєму роду
Вони не толерують наш розум
У вірності нашому роду
Їхніх перешкод ми не терпимо
 
Життя – це зміни
І не зовсім те, що скелі
Спостерігав усе їх, у неприязні
Ще є світи
Потреба вижити
Бути живим для тебе
 
 
 
 
 
 
 
 

Російські окупанти офіційно стверджують, що б'ють лише по військових об'єктах…
Унаслідок чергової нічної масованої атаки на Київ загинула 12-річна Олександра Поліщук, учениця 7-Б класу.

Знов військові об'єкти — діти!
Витягують з-під завалу
юну зовсім, тендітну…
Вона мріяла, малювала…

Придивіться зірко —
над головою зараз
спалахує зірка
на ім‘я Олександра…

2026 рік

Писать вірші́ — нести на розпин душу,
Складать мозаїки зі слів та снів,
Зі спогадів майбутніх і минувших,
Із попелу не спалених мостів.

Писати ві́рші — це іти в світання,
Коли довкола вже давно пітьма,
В долоні зачерпнувши сподівання,
Зневіру змити втомлено з чола.

Палати й льодяніти одночасно,
Оголювати серденько і нерв,
І навіть з засвіту, як очі згаснуть,
Звертатися у гомоні дерев.


03.2026

Засуваю ворота від лих і нещасть,
Та даремна ця спроба нічого не варта.
Зачиняюсь від хаосу, лютих ненасть.
Догорає у серці невтілена ватра.

Засуваю ворота від битв і нашесть,
Від знущань, катувань, безнадії та мору.
Від епохи збираю небачену шерсть
І дивлюся у даль, де ховається морок.

Зачиняю оселю від злобних гостей.
Поселюсь я у башту з слонової кості.
Буду жити у мушлі до дивних пришесть
І писатиму вірші до болю, до млості.

2 липня 2025

Зітхання матері й відбитки
Її повік невтомних ніг,
Чутно донині й добре видко
В дворі, на полі, вздовж доріг.
Їх не убило всяке горе
І болі знищить не змогли, -
Вони, мов плетиво узорів
Діянь і прагнень на землі.
В них плескіт хвиль і дух вербовий,
Туманна мла і маків цвіт, -
Матусі згоди і відмови
Мені звучать крізь товщу літ.
Ні шум дерев, ні пил дорожній
Не приховали до цих пір
Зітхань утішних і тривожних,
Як і слідів рясний узір...
04.03.26

Весно! Мила чарівнице!
З льоду робиш ти водицю,
З неба синього казково
Ллється дощик іграшковий!

Весно! Радісна панянко!
Розфарбовуєш альтанку
В ніжні кольори зелені
Птах співає, мов на сцені.

Весно! Райдужна чаклунко!
Люблять квіти-подарунки
І дорослі, й, звісно, діти!
З ними зустрічають літо!

                    І
Сьогодні що не авгур, то поет.
І як не засміятися на кутні,
вичитуючи опуси майбутні,
де що не автор, то авторитет,
і що не геній, то анахорет
окремої і запашної кухні.

                    ІІ
І штучний інтелект уже допер,
що нині на слуху Аполлінер,
а не якісь дударики-писаки...
у моді злоязикі і ніякі
грамотії, яким і дотепер
ще заважають розділові знаки.

Поезію диктує нам життя –
з одного боку ангел зі сльозою,
а з іншого – мара із кочергою,
одне кує шедеври зі сміття,
а інше перевіює полову...
і се, і те, виношуючи слово,
вихлюпує і купіль, і дитя
в угоду неугодної любові.

                    ІІІ
Не кожному на фоні житія
болить самоіронія моя,
та іноді й аматору видніше,
кому сутяга адресує вірші...
..................................................
Образити нікого не хотів
ані тепер, ані колись раніше...
та упізнали? Чайник, що кипів
і бризкав
               слиною
                                  отруйних слів,
нікого, сповна розуму, не тішить.

03/26

В-есна і жінка, звісно, неподільні.
Е-(Є) в кожній усмішка від Лади.
С-іяє сонце, дихається вільно.
Н-ароджують життя, рулади.
А як в романтику цілком пірнають!

І тануть всі сніги навколо.

Ж-іноче щастя - навесні кохання.
І світ співає пташки соло.
Н-атхнення серцю, мрії та надії.
К-расиві, милі і мінливі.
А пахощі п*янкі, весняні вії

Н-агадують нам світле диво.
Е (Є)ство весни і жінки неповторне,
П-оліт фантазії безмежний.
О-горнуть ласкою, теплом мажорно,
Д-олають лихо і бентежність.
І оживають ніжним первоцвітом
Л-егкі, немов хмарини в небі -
Ь-
Н-а радість людям, втіху вітру.
І чари - від богині Геби.

Забути все, не значить все!
Лишились: Пам’ять, Душа, Тіло
Одне питанняко просте:
А що, у прощі не скрипіло?
Хіба, що в Пам’ять хтось заліз…
Хіба, що в снах Душа блукала…
Хіба, що Тіло між коліс…
Хіба, що того було мало.
01.03.2026.

На блошиних ринках пустоти
Вловиш ти ніщо, німу безглуздість.
У палкій гонитві до мети
Здійсниться спектакль хиткого тлуму.

На блошиних ринках віднайдеш
Відчай, небуття, відсутність сенсу,
Книги із безоднею без меж
І тужливу первозданність серпня.

На блошиних ринках німоти
Знайдеш слово мудре та високе
І впадеш на площі з висоти,
Ніби зраджений величний сокіл.

28 червня 2025

Широкою, а чи вузькою
Біжить вона аж ген за обрій
І через гай, і через поле
Спішить до рідного порога.

Щоб хата біла зустрічала,
Мов найдорожчих їй гостей
Сестер, онуків і дітей,
Які колись тут проживали.

Не завжди ті знаходять час
Навідатись до дому свого.
Сюди нехай веде всіх нас
Дитинства й юності дорога.

2017 р.

Великий Віз
Вночі привіз
Яскраве світло, -
Світінь вогні,
Неначе в сні,
Блищали й квітли.
Зникала ніч
Побіля віч
І поза гаєм, -
На небесах
Чумацький шлях
Вік не згорає...
03.03.26

І бабця на лавці…
І вікна в цеглині…
Зустрінуться вранці
В своїй порожнині…

А подруги вийдуть
І всядуться поруч,
Торкаєшся, з виду
Неначе в них форум…

Проходиш ти мовчки
Підсовуєш «здрасті»
Старечі струмочки
Враз теляться настіж…

Хвилина… зупинка
Метро чи автобус,
А їхня підтримка —
Погодьтеся, бонус…
01.03.2026.

 
Дозвольте мені представитися
Маю смак володію грішми
І я прожив довге-довге життя
Викрадаючи душі грішників
Був я там де Ісус Христос
Обертався до сумніву й болю
Зробив усе щоби Пилатус
Вимив руки звершивши долю
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
А що вас бентежить це є роль моя
 
Швендяв біля Санкт-Петербурга
Бо побачив що настав час на зміни
Убив царя із міністрами
Марно плакала Анастасія
Їхав на танку в генеральському рангу
Лютував бліцкриг і тіла розкладались
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Оу так
А що вас бентежить це є роль моя
Оу є
 
Зі сміхом я глядів на королів і королев
Що билися за винайдених ними богів
Це я кричав “Хто убив Кеннеді?”
А зрештою провинні я і ви
О дозвольте представитися
Маю смак я і грошей на все
Пастки ставив я для трубадурів
Щоби не вийшли вони до Бомбея
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Оу так
А що вас бентежить це є роль моя
Оуу є
(Ану давай сюди!)
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Оуу так
А що вас конфузить це є роль моя
Х-м оу є
 
Як усякий коп злочинцем є
Негідники є святими
Як аверс є реверсом я є Люцифером
Бо стримання також потрібне
Атож зустрівши мене будьте чемними
Майте симпатію смак і такт
Застосовуйте вивчену ввічливість
Бо душу кину до смітника
Х-м оу та
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Х-м о так
А що вас бентежить це є роль моя
Х-м о направді нумо
 
Уу-гу!
Оу так!
Нумо сюди
О так
Ба ба бум оу . . . .
Еге
Ага о так
Кажи-но бейбі як моє ім’я?
А чи вгадаєш моє ім’я?
Кажи-но бейбі моє ім’я
Знаю певно у чім біда твоя
Ой-гоу . . . .
Гаразд
У-у-гу . . . . .
 
(ad lib.)
 
 
 
 
 
 
 
 

Так не хочеться спати лягати.
Ти з важливого щось не здійснив.
Ти прорвеш огорожі та ґрати,
Проповзеш крізь поля з усіх сил.

Щось назавжди потоне в намулі
І осяде на дно небуття.
Так воскресне в майбутнім минуле,
Вириваючись із забуття.

Щось у пеленах ночі потоне,
В підворіттях, кварталах, степах.
Щось постане лататтям затону,
Як відроджений з попелу птах.

Бійся це одкровення прогавить,
Змарнувавши хвилини прозрінь.
Цей тягар кволий розум розчавить.
Він постане туманом крізь синь.

28 червня 2025

Коли лоза цвіла на схилах
І не минали гожі дні,
Мені шалено пощастило -
Тебе зустріти навесні.
І стерти відстань поміж нами,
І розбудити почуття, -
І говорити тільки прямо
Про рух вперед без вороття.
Коли єднались дві стежини
У безкінечно довгий шлях, -
Лунали співи журавлині,
Звучала радість в голосах...
02.03.26

Повернемось до дрібниць,
До її глибин - дрібничок…
Відсторонимо лисиць
І братів, і їх сестричок…
А ще кума і куму.
Хресних діток позашлюбних,
І ага… і те — угу,
Що відклеїлось з розумних.
01.03.2026.

Горить камін. Давно замовкли грози.
Новий ноктюрн виконує рояль.
О, зимо! Всі мої гарячі сльози
Чи зможуть розтопити твій кришталь?

Безмежний білий колір в синій тиші.
Підходжу вранці знову до вікна.
Тут візерунками поему пише
Пора холодна, тиха, мовчазна.

Про що твоя поема, пані Зимо?
Чи не ховається в мовчанні крик?
Твій подих крижаний, застиглі рими
Завершують і починають рік.

Покрились льодом вірші про кохання,
Реальністю не став мій ідеал.
Вже вкотре ставлю я собі питання:
Зима - лише початок чи фінал?

***
А ми повиростали на гірчиці,
пили цикуту, їли полини,
тому і злиться
те, що нас боїться
не між людей, а поміж очмани.

***
А словники міняти не на часі,
але, мабуть, московії на зло
у англосаксів
є ще у запасі
синонім путіноїду – khuylo.

***
А чим ти на клавірі не вимахуй,
не урятує поца цей тотем.
Якщо невдаху
посилають на...,
то з палуби шуруй за кораблем.

***
А я отут збагачую не мову,
а діалекти в рідному краю.
Якесь фіго́ве,
вибачайте, слово
не означає фі́ґу у раю.

***
А віра не стосується шпани,
бо ці недоотесані істоти
і чаклуни
причетні до війни
і вляпані в гундяєве болото..

***
А пєтушок нашіптує фіґню
на вухо недотоптаної курки.
Підсовує свиню
у позі ню
реакція упійманого урки.

Завіса
А в кулуарах Ради матюки
успішніше лікують, аніж дулі.
І от, напевне, цьому завдяки
стефанчуки
очуняють, таки,
та офігіють єрмаки й безуглі.

03/26