Її хода здавалася легкою.
Під стукіт крапель, наче каблучків,
Між скелями стежиною вузькою
Свою руду коханку жовтень вів.

Від чар її немає порятнку.
Смарагди-очі, серце-діамант,
А на вустах мелодія цілунку
Останніх помаранчевих троянд.

О, жінко-осінь, золотава мрія!
Чи є не ласі на твої принади?
Лише у жовтня жевріє надія,
Що не настане черга листопада.

Які лиш не проживали з тих часів далеких
У Криму народи: таври, скіфи, поряд греки,
І сармати, й печеніги, половці, хозари,
Візантійці, готи й турки, накінець, татари.
Генуезці і вірмени торгували крамом.
Москалі, якщо і були, то лише рабами.
Та і то, таких рабів там не дуже цінили,
Бо були ледачі дуже, погано робили.
Коли в Крим прийшли татари, його звоювали,
То спочатку незалежно в Криму проживали.
Але потім прийшли турки та їх підкорили.
Триста років під Стамбулом татари ходили.
Аж поки їх не прогнали москалики звідти.
І відтоді стали Кримом вони володіти.
Спитаєте, чом до Криму вони отак пхали?
Чого вони в степах, горах у Кримських шукали?
А все просто. З боліт своїх стали виповзати,
А хотіли й історію, й велич свою мати.
Історію в України собі давню вкрали,
Адже до боліт московських своєї не мали.
Хани ж кримські – в Орді перші, що царями звались
А улуси всі ординські цареві скорялись.
В тому числі і Московський, данину платили,
Вже і Петра на престолі в Москві посадили.
Щоб з історії прибрати оту чорну пляму
Й зародилося бажання поміж москалями
Крим для себе захопити та бігом прибрати
Все, що про москальський сором могло нагадати.
Тож зчепилися із турком, часто воювали.
Після війни чергової, як турка здолали,
Підписали договір з ним, де гарантували,
Що відтепер Кримське ханство незалежним стало.
Підписати підписали та ж ми добре знаєм,
Яку ціну саме підпис той москальський має.
Поки чухалися турки, москалі обманом
Посадили на престолі у Крим свого хана.
Дали йому підписати договір. А в ньому,
Що москальське військо буде у Криму отому.
А, крім війська, ще агенти Крим заполонили
І пускали чутки всякі та народ «дражнили».
Отой хан не всидів довго, бо ж не по закону
Москалі його всадили на ханському троні.
Зібрались татарські беї і його прогнали,
А на престол свого хана Девлета обрали.
Той схилявся більш до турок – як народ бажає.
То москалям в їхніх планах сильно заважає.
Треба скоріш прибирати, бо плани угробить
І Крим, справді незалежним дуже скоро зробить.
Москалі й на той випадок уже плани мали,
Задля того в Петербурзі в «запасі» тримали
Брата хана молодого, що Шахіном звався.
Жив у розкоші, пиячив, гучно розважався.
За борги його держава постійно платила.
Аж, нарешті і година його наступила.
Викликали і сказали, що досить гуляти,
У Криму тепер він має новим ханом стати.
А той радий. Його спершу на Кубань послали.
Там ногайці його ханом над Кримом обрали.
Із ногайцями й подався він Крим воювати.
А москальське військо слідом йому помагати.
Розгромили військо хана, що мусив втікати.
І Шахін-Герай на трона міг тепер сідати.
Не такого собі хана татари хотіли.
Воно у Бахчисараї зовсім не сиділо.
Засіло собі у Кафі, там пило-гуляло.
Збрило бороду, чим дуже людям дошкуляло.
Навкруг нього москалі лиш одні і крутили.
Щоб воно ще, не дай Боже, чогось не вчудило.
А москалі «помагали», чутки розпускали,
Щоб не надто хана того татари тримали.
Бо підтримають і, справді. А воно із ними
Забажає, щоб москалі забирались з Криму.
Поки сидить на багнетах москальских, не зможе
Проти москалів почати Шахін дій ворожих.
То чутки пустили, наче хан рішив почати
Християн і мусульман всіх у Криму рівняти.
Мусульман то розлютило. Хоч віками склалось:
Християни й мусульмани в Криму уживались.
Та чутки ті дуже швидко народ розділили.
І москалі «помагати» тут же поспішили.
Вони ж в тому досвід мали віковий, як треба
Завойовані країни в’язати до себе.
Перше: треба якнайбільше народу прибрати,
А край новий москалями щільно заселяти.
Тож, під видом, християн щоб в Криму «захистити»,
Вирішили в Приазов’я всіх переселити.
Не питалися нікого, всіх скопом зібрали
Вірмен, волохів і греків і з Криму погнали.
Поселили серед степу, куди всіх приперли.
Половина з них за зиму тоді перемерла.
А москалі слідом встигли ще чутки пустити,
Наче той Шагін зібрався мусульман хрестити.
Ви спитаєте – навіщо? Та все ж зрозуміло.
Поки у татар в Криму є ще багато сили,
Їх потрібно бунтувати, побільше вбивати,
Поки стоять на постої москальські солдати.
Збунтували. Піднялися всі татари Криму.
І татарськії солдати ішли разом з ними.
Взяли Кафу. Шахін ледве у Керчі сховався,
Де москальський чималенький гарнізон тримався.
Народ у Бахчисараї узяв палац хана,
Вбив візира та і знаті прийшлося погано.
Бо будинки можновладців багатьох спалили.
Полум’я страшного бунту запалахкотіло.
Шахін кинувся одразу москалів просити,
Щоби полум’я повстання помогли гасити.
А тим тільки того й треба. Знов війська вступають,
Вони винних і невинних всіх підряд карають.
Пролилось багато крові татарської в краї.
А Шахін на троні знову в Криму воссідає.
Але скоро уже мурзи затіяли змову,
Вже обрали собі й хана. Та москалі знову
Навели в Криму «порядок», татарам дісталось.
Невдоволених впливових майже не зосталось.
Когось вони підкупили, когось залякали.
З «незалежністю» кінчати година настала.
В Московії все до того давно вже готове,
Залишилось Катерині лиш сказати слово.
І вона його сказала. Ще хан на престолі,
А москалі вже рішили його дальшу долю.
Приїхали «дипломати» хана умовляти
Від престолу відректися й іншому віддати.
Довго вони умовляли - таки удалося.
«Жалованья» двісті тисяч на рік довелося
Ханові пообіцяти та шахську корону,
Якщо Персію здолають москальські загони.
Про Персію то все була локшина на вуха.
Як не дивно, Шахін-Герай москалів послухав.
Тож про приєднання Криму всім оголосили,
А Шахіна із гаремом з Криму попросили.
Відправили у Воронеж, потім – до Калуги.
Не хотіли біля Криму мати цього «друга».
Бо ж йому вони сказали, що трон забирають,
На нього другого хана посадити мають.
А вийшло, що обдурили чи сам обдурився.
Але із таким порядком зовсім не змирився.
Став листи у Крим писати, що взяли обманом.
Прибічники обіцяли підтримати хана.
Москалі про те узнали, веліли збиратись,
В Туреччину до султана звідсіль забиратись.
Зрозумів, як не поїде, то йому не жити,
Москалі зживуть хутенько його з цього світу.
Тож поїхав. Але турки були злі на нього.
Зустрічали спершу, наче гостя дорогого.
А ступив на їхню землю, заарештували
І на Родосі в темниці якийсь час тримали.
А надумав утікати звідтіля «додому»,
Султан велів його вбити негайно й по всьому.
А що Крим? А москалі там взялись за роботу.
Стали бігом будувати стоянки для флоту.
Стали бігом москалями той Крим заселяти.
А татар куди, спитайте, довелось дівати?
Їх так стали утискати, що й життя не стало.
Спершу татар з Приазов’я в Крим повиселяли.
Землі «звільнені» віддали москальським вельможам
Й колоністам іноземним, що тут жити зможуть.
Далі вигнали ногаїв усіх із Кубані.
Поселили в Московщині десь в «Тьмутаракані».
Далі за татар із Криму добряче взялися.
З москалями ті татари в Криму не вжилися.
До Туреччини прийшлося бігом вибиратись.
А куди їм було бідним ще тоді діватись?
Чи Туреччина, чи, може зженуть до Сибіру.
Москалям уже на слово ніхто і не вірив.
Тож, якщо порахувати, скільки раз бувало,
Що москалі татар з Криму кудись виселяли,
То вийде шість хвиль. І сотні тисяч тих нещасних
Мусили у чужих землях молитись Аллаху.
Та татар було багато. Півтора століття
Знадобилось москалям тим, щоб їх «відселити».
Лише за царя Миколи Другого то сталось,
Що татар у Криму менше москалів зосталось.
Та москалі більш до моря теплого тулились,
А у степу всі татари, як залишились.
Села пусткою стояли. Москалі ж ледачі.
Їх у селах серед степу ніхто і не бачив.
Ото хіба українці землю піднімали.
Та москалі їх до Криму не дуже й пускали.
А вже Сталін остаточно вирішив «питання»,
Коли виселив із Криму всіх татар останніх.
Отож, як про Крим «расєйскій» москалі волають,
Нехай перше історію оцю пригадають.
Як із Криму татарського «расєйскій» зробили,
Скільки задля цього люду у Криму згубили.

На відліку дванадцять час спинився —
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.

Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
на цім пронизливім вітриську самоти.

Не зазирай у душу кароокий —
не віриш більше дивним людям над усе?
В сухого тільця западають боки —
голод не тітка, пиріжків не піднесе.

Не бійся, песику, тебе не скривджу,
лише погладжу наостанок шерсть руду.
Смерть і мені приготувала крижму
в яку загорне згодом приспану біду.

Яскравий місяць в човнику гойдає
вселенську тишу до благо́го забуття.
Пливуть щенячі ро́ки небокраєм,
на аватарці неба — кадр мого життя.

16.10.2025р

Дівчинко,
пірнай в мої обійми!
Притулись міцніше і пливи
у любов мою,
як в інший вимір,
молитовним шепотом трави…

Я тобі в цій вічності побуду
небом незагрозливим — літай!
Освяти сльозою мої груди —
я ж бо воїн, дівчинко, — бунтар.

Я назад не вмію відступати.
І коли іду — лише вперед.
Хочу лиш тебе одну читати,
шкірою вбираючи, як мед.

У вогні долонь твоїх згорати —
найпривілейованіша з кар.
Не боюсь пекельної я раті,
доки у руці — твоя рука.

Дівчинко, душа зазнала болю,
тіло знемагало від жаги,
але доки дихаю тобою —
ми непереможні, як боги.

Дівчинко, пірнай в мої обійми!
Притулись міцніше і пливи
у любов мою,
як в інший вимір,
молитовним шепотом трави…

За сосну високу заховався місяць,
Звідти добре видно йому поле й луг.
Підморгує зорям, їх до себе кличе,
Щоби розсипали золото навкруг.

А воно поволі легенько лягало б
І на воду в річці, на верби косу,
На густі високі шовковисті трави,
Всім подарувало дивну цю красу.

2018 р.

Чому вслухаюся уважно
У співи птиць і шум комах, -
Чому стає гуляти страшно
Уздовж річок та по гаях?
Чому бажаного спокою
В душі утомленій нема, -
Чому за світлістю тонкою
Надій лежить зневіри тьма?
Чом серед всіх руїн і згарищ,
Де, як укопаний стоїш,
Про мир і щастя більше мариш,
Ніж будь-де в світі, чи раніш?
Чому годинами тривають
Оці тривоги кожен день, -
За що війна важка й безкрая
Безжально знищує людей?..
16.10.25

Не знають що творять потвори,
несуть хоч на шиях хрести,
цікавлять їх наші комори
та з наших країв нас знести.

Ми діти еліти,
настав вже наш час.
Нам жити й радіти,
бо Бог любить нас!

Не стало щоб нас в Україні –
готують Бухарський* кінець,
але наші гени єдині –
нас Божий чекає вінець!

Ми діти еліти,
настав вже наш час.
Нам жити й радіти,
бо Бог любить нас!

Не наше, «Корейський сценарій»,
не зводить «Берлінську стіну» –
нам ворога бити як арій**,
успішно закінчить війну.

Ми діти еліти,
настав вже наш час.
Нам жити й радіти,
бо Бог любить нас!

* У лютому 1220 року Чингісхан дійшов до Бухари…
** ārya - «благородний, шляхетний, світлоносний, або вельможа», арії протиставляли себе «нешляхетним»
чужинцям «турам», «дхаса».
Характерники та козаки були головними хранителями і продовжувачами давніх арійських традицій.
Це легендарні бійці, здатні поодинці боротися проти тисяч озброєних людей.
Такі загони існували серед арійської варни кшатріїв, аналогу прошарку українського суспільства – козацтва.

15.10.2025р. UA

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в Батьківщину.
***
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Шановні колеги!
На ваші поодинокі прохання відкриваю другий сезон серіалу «ЮРКОДАР».
Цю назву (скорочено від «Юрко дарує») подарував мені колега по порталу, за що я йому дуже вдячний.
Одразу хотів би зауважити, що можлива схожість героїв серіалу з реальними особами є чисто випадковою.
Отже, запрошую всіх бажаючих до перегляду першої серії!

Написав рецензій стоси
про «пилипів і проноси».
А якщо лишились сили,
взяв запилені вініли -
переклав у самоті
підзабуті вже хіти…

2025 рік

висить ябко, висить -
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.

Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
нам тії бомбони.

шо там Адзю, шо там -
серця ти послухай
будем знати правду, будем знати правду
про Господні вуха.

висить ябко, висить -
впасти мусить - знаю.
а хто ябко хоче, а хто ябко хоче -
той най зачекає.

 
Вона пройшла через паркан
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
 
І без дальшої суперечки
Визнав я, розум не до речі
Бо якщо ти є сильно мудрий
То це погіршить наявні муки
 
Казала: ‘Не до слів тобі
Твій голос чи не заслабкий?
Не можеш мовити безвинно
І сірий мозок твій не дійний
Що мислить він за тебе тут
Питай його, у чому суть?’
Змагався я відповідати
Та се обман, й чого він вартий
 
Яко дурень, я вірив у себе
Гадавши, був я іншим, гейби
Вона, бачивши, я безсилий
Мене самого залишила
 
Яко дурень, я вірив у себе
Гадавши, був я іншим, гейби
Вона, бачивши, я безсилий
Мене самого залишила
 
Вона пройшла через паркан
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
 
І без дальшої суперечки
Визнав я, розум не до речі
Бо якщо ти є сильно мудрий
То це погіршить наявні муки
 
 
 
 
 
 
 
 

Поки що не жовтий.
Поки що зелене
пишне листя кленів.
Накрапає дощик
умиває площі,
укриває блиском
трав’яне намисто.

Жовтень.

Поки що не змовкли
світанкові співи
сойок гамірливих.
М’яко прохолода
ходить по дорогах,
каже перехожим,
що торкнутись може.

Жовтень.

Вже дозрілий поклик.
Поки не зустрітий
приязним відвітом.
Клени пожовтіють
й облетять. А мрії
полетять, невсохлі,
крізь чарівний жовтень.

7.10.25

В час ранковий зникли зорі
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
Та за мить упало в тугу
Серце зранене моє,
Бо воронка недолуга
Позабутись не дає...
14.10.25

«Хто Ви такий?», – спитає «Берліоз» –
І, ніби Майстер, я зніякові́ю,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання́ – у повній безнадії...

У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
Крізь їх товсте́нні па́фосні «романи».

Та не для того я пишу вірші́,
Щоб сокровенне «поминати всує»:
В них кожне слово – часточка душі́,
Якою принципово не торгую!

Якщо зерни́ні доля прорости,
Вона постане ко́лосом на ниві,
І раз оці рядки читаєш ти,
То апріорі я уже щасливий.

Жовтень 2025 року

Слова, слова, слова —
пустелі слів…
Душа німує вóгкими пісками.
Ти сам їй оніміти повелів,
кидаючи у сад квітучий —
камінь.

Небажані
дощі, дощі, дощі
час уплітає інеєм у коси.
І ніч ховає зорі-дукачі —
в урочому саду —
дочасна осінь.

А ріка падолисту, а ріка падолисту
Золоті котить хвилі й багряні,
А ріка падолисту, а ріка падолисту
Гомонить з вітерцем на світанні.

У ріку падолисту, у ріку падолисту
Знову я залюбки поринаю
І ріка падолисту, і ріка падолисту
У таночку мене закружляє.

А ріка падолисту, а ріка падолисту
Посипа бурштином все навколо.
Ту ріку падолисту, ту ріку падолисту
Не забути мені вже ніколи.

2025 р.

Знову осінь ліс причепурила,
бурштинову сукню одягла,
і невтомні журавлині крила
розтинають небо пополам.

Не гримить на обрії, нівроку,
і не чути пострілів… хребців,
лиш кума набридлива – сорока,
скрекотнула щось до горобців.

Та чомусь не спиться вже під ранок,
ніби сорок довгих літ тому,
дивно серце б’ється, як підранок,
й очі перемішують пітьму…

Пані осінь знову владарює,
одягнувши сонця пектораль,
падолистом прикрашає туї
і думки закручує в спіраль.

Чекаю відповідь… Конкретно:
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
Його ніяк не оминути.
Він є дванадцятим по списку…
І ще одне: (про атрибути) —
Ніяких шорохів і писку…
І поспішіть до стрілянини…
Надіюсь ясно? Зрозуміли?
Я ж повернутися повинен
До тих, хто з Осінню рясніли…
13.10.2025.

Три роки промайнуло, як жура
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.

Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
а на світлині усмішка блаженна.

Могла б ще жити, доглядати сад,
любити світ, якби не та з косою,
що на святу Покрову в листопад
накрила серце чорною габою.

Сумую невгамовно день за днем,
у панахиді свічка догорає.
Летить моя душа над вівтарем
так само, як твоя над небокраєм...

13.10.2025р

*
Едемський сад. Пташки щебечуть.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.

Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
Та не усім тут райське свято…

Плоди тропічні не смакують
І сонце лагідне не тішить.
Усе Адамові тут всує –
Нудьга-самотність усе глибше…

Творець збентеживсь негараздом,
До себе Ангела покликав
І відіслав його з наказом,
Котрий слід виконати тихо.

Створити подругу Адаму
Творець додумався нарешті.
І щоб розкішна вийшла дама,
Зробити треба було дещо…
*
Заснув Адам і сон глибокий.
Підкрався Ангел і ребро
Із правого дістав він боку,
Творцю поніс оте добро.

Насвистуючи, Ангел рушив-
Закінчив справу нелегку.
Хотів він прислужитись дуже,
Та Чорт зустрівся на шляху.

Похизувався Ангел, схоже,
Ребром, добутим серед ночі.
Нечистий запитав, чи може
Побачити на власні очі.

І ледь до лап ребро узяв він,
Чкурнув – лише запорошило.
Лиш рота Ангел встиг роззявить,
Побіг за Чортом, що є сили.

Та той утік. Ото бідося.
Та посміх хитрий на лиці.
Хоч наздогнати не вдалося,
Та хвіст лишився у руці.

Задумав Ангел щось лукаве.
Зметикував, а що робити.
Бо мусів завершити справу.
Залишилось вчинити хитро.
*
Застав Творця Ангелик сплячим,
Хвоста підсунув для творіння.
Так у жінок, збагнути лячно,
Узялось дідькове насіння.

Та не лише в них хвостик бісів.
Ще - милий янгольський обман,
Халатність Богова, в довісок, –
Три компоненти милих дам.

Отак живем. І поряд з нами
Так, ніби марні всі страхи,
Живуть прекрасні любі дами.
І несповідні їх шляхи…
13.10 2025

 
світанок помер і
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
самотній мій ліхтарю
проз утому
 
онде усміхнений твій портрет
на похнюпленій на стіні
чи це мене реально ще турбує
правдиво ні
лише пил який паде весь час
все не дає розвидити
сережку кимось загублену
недалеко від виходу
 
палай північний
самотній мій ліхтарю
неутомно
іще
у самоті у самоті
о як оце гнітить усе
 
тож я дивлюся без зміни
на цей старий камін
готуючись до спалаху того
крізь мою уяву
повідати мені за мить
про цирк або крамницю повну мрій
і хтось купля & продає мені а ще
все дзвонить о там де вхід
 
палай північний
самотній мій ліхтарю
проз утому
ей-ей
блискавку її о чуєш кличу
самотність
мізки винесе
іще іще
у самоті у самоті
о хай
 
 
 
 
 
 
 
 

Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для переслуху...

00:00 💛💙 Слова - Зола
04:24 💛💙 Я Віддаю Тобі
07:50 💛💙 Єдина Неповторна Ніч
11:27 💛💙 Люблю Тебе За Очі
17:40 💛💙 Від Порогу До Порогу
22:05 💛💙 Ти Не Моя
26:57 💛💙 У Обіймах Осені
30:07 💛💙 Серця Такт
35:03 💛💙 Я і Ти - Два Світи
39:38 💛💙 У Серці

А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…

До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
Ніч. Потребую конче.

Були часи і лився мед
На крик збігались дітки
І плив світами їх корвет —
Живі ще того свідки…

Тепер ні бджілок, ні гостей.
Хіба шахед паскуди…
І з крові вимучений спрей —
Бо нелюди не люди.

Почім життя сьогодні, а?
Почім брехня на експорт?
Хто видає на все права —
Червоних ліній Ректор?

… втоплюся в роздумах питань,
У вуликах порожньо…
А ось і ковдра із бажань
Обожнюю. О Боже…
12.10.2025.

Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.

Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
У тепло впірнувши осяйне.

І печаль, і тугу невблаганну,
Що на серце каменем лягли,
У собі носити перестану,
У тенета кинувши імли.

Полікую рани світлом Божим,
Завдані плітками злих людей,
Лиш любов мерзоту переможе,
В душу велич істини прийде.

Злу усе вернеться бумерангом,
У війні, у побуті, і скрізь.
Поцілую в очі я кохану,
Душами до щастя щоб тяглись.

12 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
І просила, і грошима вона їх вмовляла,
Щоб вони спокою туркам лише не давали.
А козакам чим погано? Вони з того жили,
Що постійно у походи далекі ходили
То у Крим, то да Стамбула, а то і в Молдову.
Тож, чому б їм не податись у ті краї знову?
А, тим більше, Наливайко мав зуб на Арона,
Що по підлому накинувсь на його загони,
Побив стільки козаченьків, відібрав всю здобич.
Тож сидів він на Поділлі та збирався, щоби
Помститись тому Арону. А ляхи взялися
Запорожців умовляти, аби подалися
В Крим походом, відомстили проклятому хану
За те, що Галичиною пройшовсь нещодавно.
Козаки на вус мотали та не поспішали,
Бо у Крим ходити бідний бажання не мали.
Та і Перекоп долати досить важко було.
От вони би до Молдови з радістю майнули.
Тож, як ляхи не старались – не уговорили.
Козаки проти Молдови гуртували сили.
Десь у жовтні під Брацлавом докупи зібрались
Усі ті, хто погуляти в Молдові збирались.
Запорожці з Лободою, Наливайка хлопці,
А також із Оришовським Яном реєстровці.
Зібралось дванадцять тисяч – чималенька сила,
Сорок хоругв понад військом їхнім майоріли,
Дві з цісарськими орлами – не просто гуляєм,
А із пазурів турецьких землі визволяєм.
В кінці жовтня при Сороках Дністер подолали.
Та рушили до Цецори. На шляху стрічали
Тричі військо молдованське. Тричі його били.
Скоро і столицю Ясси вони захопили.
Арон втік аж у «мультяни» і там заховався.
Козакам палац у Яссах, як здобич дістався.
Кілька днів вони по тому пустошили Ясси
І околиці столиці, що їм піддалася.
Наливайко на Арона був дуже сердитий,
Не вдалося за підступність тому відомстити.
Погуляли козаченьки, здобичі набрали.
За два тижні до Брацлава радісні вертали.
Арон бачить, що козацтво має досить сили,
А турки, хоч обіцяли та не захистили.
Упав цісареві в ноги, став проситись в того,
Щоби в підданство австрійське тепер взяли його.
Поки козаки в Молдові спокійно гуляли,
Того уже у австрійське підданство й прийняли.
Тож і вийшло: ішли ж, наче, турка воювати,
А прийшли уже австрійське майно грабувати.
Арон, звісно, став жалітись та хитрий, псяюка
Тут же став пропонувати козакам він злуку
Проти турок. Раз союзні – чіпати не сміють.
Тож Арон на своїм троні всидіти зуміє.
А тут якраз Мультянія та і Семиграддя
Заявили, що із турком воювати раді.
Стали козаків прохати їм поміч надати.
А козакам проти турка аби воювати.
Подались малі загони, на службу найнялись.
А вже в лютому й козаки всім військом подались.
Спершу Лобода з своїми в Молдову подався,
Оришовський зі своїми скоро доєднався.
А слідом і Наливайко. Війська поєднали,
Молдовани й семиградці разом з ними стали.
Тягин спершу штурмували, хоч замку не взяли.
Далі Білгород так само. Все вкруг сплюндрували,
Але замку не здобули. Бо ж гармат не мали
Та і часу, щоб в облозі ті замки тримали.
Те ж саме і з Кілією. Ізмаїл, Браїлів
Все ж мусили покоритись об’єднаній силі.
В Ізмаїлі змогли взяти здобичі багато.
Що важливо, прихопили звідти і гармати.
Далі Ісакчі спалили, турок там побили
З татарами, що у місті отому сиділи.
Вже дісталися козаки на той бік Дунаю,
Сілістрію і Добруджу уже визволяють.
Дійшли уже до Софії, з болгарами разом
Дають відсіч там турецьким усім силам вражим.
Здавалося, іще трохи і турок здолають,
Кого уб’ють, кого скоро втоплять у Дунаї.
Та вже в квітні стали звідти козаки вертати.
Перестали союзникам вони довіряти.
Семиградський князь Баторій сильно загордився.
Мультянію і Молдову скорять заходився.
Уже з турком воювати йому не охота,
Він одягти три корони одразу не проти.
А козакам чого лізти та зради чекати?
Тож і стали потихеньку звідти повертати.
Наливайко угрів кинув десь під Кілією,
Та й дорогою подався далі вже своєю.
І Арона полишати теж козаки стали,
Адже про його двурушність дуже добре знали.
Лобода ще під Тягином, правда залишився
І там ледве головою був не поплатився.
Семиградський воєвода Резван, що в Арона
Був за гетьмана, стояв там з молдавським загоном.
Діяв спільно з козаками. А тут раптом знявся
І на Ясси швидким маршем одразу подався.
Там Арона взяв в кайдани разом із сім’єю.
І проголосив Молдову відтепер своєю.
Хай би вже воно й так було – Арон те отримав,
Що заслужив був інтригами усіма своїми.
Та тут якраз до Тягині турки завітали
З татарами. Вони сили значно більше мали.
У бою жорстокім турки козаків побили,
Ледве живі з Лободою звідти відступили.
Наливайко ж, як дізнався про арешт Арона,
Із двотисячним козацьким рушає загоном
О «двуконі», щоб скоріше до тих Ясс дістатись.
Він же не встиг із Ароном досі поквитатись.
Хотів визволить з полону та і покарати.
Тому й кинувся одразу отак поспішати.
Не устиг. Резван, як тільки про таке дізнався,
То одразу ж в Семиграддя з Ароном помчався.
Думав, туди Наливайко уже не помчиться.
Там Арона і стратили зразу ж у в’язниці.
І ту вістку Наливайку тут же й передали,
Бо його завзятість всі вже дуже добре знали.
Знали, що і до Стамбула він зможе дістати,
Аби ворога належно свого покарати.
Северин отримав вістку, розлютився, звісно,
Та дарма ризикувати не став своїм військом.
Розвернувся та й додому у свій край подався.
У Молдові після того більше не з’являвся.

…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
Давай - давай… ще по одній!
Сльозою краще закусив би.
Пройдись один по самоті…
Перетруси старанно хиби…
Ти, власне, хто? О-о… пізнаю
Що, переплутав ноу-хау?..
… колись зустрінуться в Раю
Якщо дозволить Саги фрау…
12.10.2025.

Духмянить осінь мріями, що влітку не збулись,
опущеними віями і поглядом униз.
Весняними надіями на щирий урожай!
А осінь пахне мріями, закутими у жаль…

Вона відгонить тугою, що літо відцвіло,
прийдешньою шаругою, що стане на крило.
Зимовою потугою, що ляже на шляху,
морозами і хугою на білому снігу.

А осінь манить росами і сльозами дощів,
холодними торосами між зарослів ліщин.
Опалом листу ясеня, задумою садів
і тису – лісу красеня, і запахом плодів.

Брови нахмурило небо сердито,
Сонце сховалось за темну вуаль,
Наскрізь пронизує холодний вітер
І дощ накрапає - осіння печаль.

В природі нічого змінити не можна,
Але треба вірити у чудеса,
В такій порі теж своя неповторність,
Чарівність та неймовірна краса.

2015 р.

Серед сліз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі,
Збагатіти можливості раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Й у поранених цуплять з кишені.
Хай тремтять сьогоденні “Іуди” –
Їх не Бог покарає, а люди!
Я молюся за справжніх, за сильних.
Тих, хто зараз боронить країну!
У свідомості й прагненні вільних,
Всім російським рабам на відміну.
Аби їх не втомилися руки,
Вороженькам стискаючи горло.
І ні смерть, ні поранення муки
Не чекали б героїв навколо.
Я молюсь за Вкраїну й благаю.
Не один – нас багато – я знаю!
Перетвориться кількість на якість.
І знешкодиться ворога пакість.
За очікувану перемогу,
І за дихати впевнено змогу
Я молюся…

19.04.2025 р.

Де́шево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гро́ші на дорогу:
Гро́шей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!

Так чому́ ж не кинути було
Те, що зо́всім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Але як? Тебе воно бентежить?

Прийнято вважати, що усе
Контролюєш Ти один-єдиний...
Поясни тоді, чому несе
Бомба з неба смерть малій дитині?!

Де Твій захист ангельським крилом?
Чом антихристи не знають кари?
Що зробилося з Твоїм попо́м,
Біс якому наливає в чару

І який війну благословля,
Бря́зкаючи раз-у-раз кадилом?
Позая́к ще крутиться Земля,
Значить, це Тебе не розгнівило?!

Всі ми – діти Божі, як один,
І хвалу Йому щодня возносим.
«Не убий, Господь, між нами клин!», –
Заблукалий раб у Тебе про́сить...

***
Голоси не стихають у голові
Хтось на мить не спиняє поради свої.
Знаю я серед них є моє Друге - Я?
Але іноді жах наче Галіматья.

Баритонам дотошним ніколи не радий
І вважаю, що справлюсь без їхній поради.
Ще готовий терпіти своє Друге -Я,
Але мізки навіщо рве Галіматья?

Коли я сам-на-сам чую десь барітон,
я беру телефон і вмикаю музон.
з перших слів пісні Ділана про сенс життя
замовкають усі, навіть Галіматья.

 
дивні дні найшли нас
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
 
вічей дім дивацький
за голосами утома і смерть
і власниці вишкір
гостей снива грішні
бо мова про гріх
і ти знаєш який він
 
дивні дні найшли нас
десь у дивний межчас
ми гинемо самі
тіло страйкує
спогади іксують
біжимо день у день
в ночі див кам’яні
 
 
 
 
 
 
 
 

На омріяній перерві
В колі спільних сподівань
І живі і напівмертві.
І ніяких запитань…
Жодних натяків на заздрість…
Жодно спротиву на те,
Що чекає нашу старість
Безупречне і святе…
Як родили — лиш початок…
Безліч вуличних світів
Янгелочків і звіряток
З комромісом на посів:
Комусь школа… іншим поле.
Комусь стежка до рідні…
Когось змиє, когось вколе
Та однакові в однім…
Тільки час той невідомий.
Правда, назва — Епілог.
І чекати краще вдома…
Вибір є. А свідок — Бог.
11.10.2025.

Не кожна жінка має вміння
В комусь запалювати дух, -
Не всім дано у час осінній
Зцілять коханням од недуг.
Тобі одній подяка й шана,
Що до цих пір не ізнеміг, -
Що в тілі сили ще не тануть
І я продовжую свій біг.
До мене стоячи обличчям,
Серед осінніх завірюх, -
Мене очікуєш і кличеш
Хутчій продовжувати рух.
Моє кохання безнастанне,
Тобі я вдячний неспроста,
Бо віддаляєш час згасання
Мого кипучого життя.
11.10.25

Руйнуючи себе,
я руйную світ,
бо я - його частина.

Відновлюючи себе,
я відновлюю квіт,
бо я - його клітина.

2025 рік

Я стою під дощем, і мене обпікають потоки.
Ніби голки небес, пропікають до самого дна.
Увійду в тихоплинну печаль, в непорочність затоки,
І поглине мене невтолима п'янка глибина.

Ніби голос небес, прозвучать ці потоки стозвучні
І дістануть з душі найпрекрасніші перли з імли.
Мов ключі журавлів, пролітають послання болючі
У безмежній блакиті і падають в серце золи.

Ми покличемо дух порожнечі, що в лісі заснула.
Ми ударимось в стіну німотних пекучих благань.
В ріку часу впаде невідступне і вічне минуле,
Щоб уже не відчути списи невгамовних волань.

31 травня 2024

***
Сонце сідає
і сходить знову
Даруючи світло
у ранок новий.
Від тебе чекає
також чимало.
Живи, друже, так,
щоб сонце вставало.
Живи, наче ти -
головний у житті.
Обирай мету
до якої йти.
Відповідальність
візьми на себе
за дощ, за вітер,
блакитне небо.
Захисти кожного
птаха, тварину.
Пам'ятай друже -
твій світ єдиний.

Плаксивий Жовтень… що тут вдієш?
У нього стрес, йому видніше…
А ти не жнеш, ще тільки сієш.
Сказав би ЩО, як би не вірші…
І спокій твій давно не спокій.
Ти як шахед, і зліт щоночі
В уяві, в снах… їх безліч поки
І голос: — О, (між ними) Отче…
А Жовтень є… він поруч всюди
Жовтіє все геть без обмежень…
Цікаво, а… що завтра буде?
У нас ба-бах… у неба — "нежить"…
10.10.2025.

Під завалами, що на «львівщині»,
Схороню свої душі залишки.
Передбачення, снами віщими,
Не торкатимусь, зайві заклики…
І лежатиму під завалами
Сотні, тисячі років скривджених
Своїм побутом, хай віддаленим
Але ж вибритим і остриженим…

Хто осмілиться доторкнутися,
А тим більше, ще й поруч всістися —
Обіцяю вам: не проснутися…
В кожнім виборі своя істина.

Під завалами… під завалами
Димом схоплений в тяжбі згарища
Знову вкрадений… ким же схвалено?
Видно виклики з болем ті іще!?..
05.10.2025.

1.Танцює дощ легенький знов,
Плете із неба холоди.
А я дивлюсь німе кіно,
Де зранку всі спішать кудись.

2.І дощ біжить, немов літа.
А під дощем стоїть дівча.
Чи жде когось, чи просто так.
В очах чомусь ясна печаль.
Приспів:
О, мила дівчинко-весна,
Ти юна квітко чарівна.
Чому стоїш тепер сумна?
Така гарненька і одна.

3. Чи довго це буде хтозна?
Краплиння сіється чимдуж.
Стоїть самотня там вона,
Сумує разом з нею дощ.

4. І раптом дощ утік швидкий,
Лишивши враз її саму.
Сказати хочу тихо їй:
Все буде добре, не сумуй!

Приспів:
О, мила дівчинко-весна,
Ти юна квітко чарівна.
Чому стоїш тепер сумна?
Така гарненька і одна.

10.10.2025

Потік бажаного тепла
Тече по всьому тілу
Не лиш тому, що не дотла
Осінні дні згоріли.
Горить нестримано вогонь
Дерев різномаїтих,
А я теплом твоїх долонь
Все більш і більш зігрітий.
Болять суглоби і хрустять,
Немов сухі галузки,
А я весь час тобі під стать
Не можу стримать усміх.
Радію звільненню цьому
Від хатнього полону
Отак, що кланятись візьму
Тобі, немов іконі
За те, що досі не погас
Рожевий блиск світання, -
За те, що довгим видавсь час
Цілющого кохання.
За те, що разом всюди ми
Гуляємо безмежно, -
Веде нас двох до меж зими
Дорога довжелезна.
10.10.25

За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Поповз до мене схвильований.
“Не бійся, іди!” – по руці ковзнув,
Теплом обігрів зап’ястя,
Відтак у долоні моїй заснув,
Мене огорнувши щастям.
“Звідкіль ти?” Міцно стискаю руку,
І разом мерщій – назовні.
Я бачу огрядних небес розпуку,
Що світом джерельним повні.
А ось і сонця величний овал,
З роздертої хмар дільниці,
Смичками-променями заграв
На струнах моїх, як скрипці.
Те саме сонце, що безліч років
Світить вночі і вдень
Нам, втіленням давніх богів, –
У світі одним лишень!
Йому прокльон у пустелях шлють,
Не маючи захисту і притулку.
Та саме його жадібно зранку п’ють,
Як життєстверджуючу пігулку.
Це його зазіхання вічні
У сонети вкладав Шекспір!
Його промінь, рукою да Вінчі,
Безцінним робив папір!
Воно насолоджувало свій слух
Моцартом за роялем!
Це воно вперто освячує дух,
Ніби святим Граалем!
Воно – найдорожче, що в кожного є!
Багаття душі даруючи,
Себе безкорисно усім віддає,
В наших серцях пануючи.
Воно – початок усіх перехресть,
Радіти життю нагода.
Пишаюсь, буяю – велика честь
Сонцю складати оду!

29.09.2025р

Хризантеми, хризантеми
Білі, жовті та рожеві,
Ще - червоні та бузкові
Квіти різнокольорові.

Пелюсточки-щічки їхні
Ніжно так цілує вітер.
Наче неньку люблять осінь
І цвітуть аж до морозів.

2025 р.