Неси ж мене, коню, по чистому полю
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…

Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі, 
до перемоги!

Неси ж мене, коню, по чистому полю
до синього чистого неба.
Неси, мій ВогнЯний, до вірної долі -
до тебе.

Відбудеться повернення по колу
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.

Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
Очистяться для віршів осяйних.

І вічні образи прийдуть незримо,
І вічні теми знову збадьорять,
Ввібравшись у старі та звичні рими,
Такими ж невідмінними, мов ять.

Увірвуться в безумство днів прозорих
Новітній Гамлет, Лір і Дон Кіхот.
Новітній Дон Жуан під ясні зорі
Нам явиться для бурі та щедрот.

2 червня 2025

Ти народився в місті корабелів,
зростав у краї славних козаків,
до сірої курсантської шинелі
звикав на півдні протягом років.

Бо мріяв боронити Україну,
дарований тобі батьками край,
її народ і люблячу родину,
духмяний український коровай.

Негідники ж підступні не дрімали,
були завжди охочі на чуже,
та не віддав ти Неньку на поталу.
Не завжди Бог сміливих береже…

Ти мужньо став на захист Батьківщини,
стояв за неї як міцна стіна.
Нехай батьки не плачуть і дружина –
ти будеш жити у своїх синах!

 
Плач
Бейбі
Плач, бейбі
Плач, маленький
Ось ти і вдома
 
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
І клянешся, немає причини
Та любий, знаєш, це я буду поруч
Якби ти хотів
 
Атож, поплач
Плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
Любий мій, ось ти і вдома
 
Чи не знав ти
Ніхто і ніколи не кохав тебе о так, як могла я
Відчути й біль і сердечну печаль
І любий, знай я весь час, я все буду поряд
Якби ти погодився
 
Атож, поплач
Плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
Начебто як завше й досхочу
 
Не знаю може так є, правдиво
Трава усе зеленіша
Коли дивишся у чийсь інший сад
Та любий, ти лишив належне чекати бозна чого
Ужеж, лишив
Був приятель оце
Казав ”Мила
Віриш, і я кохаю
Бач, але я маю найти себе, знаєш, я маю найти свій шлях
Я маю найти себе, чи десь-то у Африці
Або, там, у Нью-Йорк-Сіті
Або ще, у Олимі“
Місця, в які усі ці хлопи мандрують
Я так і не втямила, де саме цього разу
Усі вони їдуть кудись, еге
 
Я казала, ”Хіба ти не розумієш
Ти шукатимеш себе десь там, любий?
Хоч знати де є твоє життя?
Воно мов отой дурник чекає отут на тебе!
І одного дня ти прокинешся у Касабланці
В одному із цих уявних місць, любий
І ти замерзатимеш там насмерть
Ти прокинешся і казатимеш, ”Боже, Боже
Боже, Боже мій!
Нащо я пішов, лишив таку жінку
На класному подвійниму ліжкові
Із хутром наверху
І сатинові простирадла, еге
Що це я роблю у Касабланці, ей?“
Я вірю, о так
Одного дня цей хлопець прокинеться і казатиме собі оце
Він вертатиметься і я, ось
Такий Козоріг, направду, стоятиму в чеканні
 
Казатиму, ”Бейбі, я знала, колись
О так, знала, знала, колись ти
Вернешся сюди, до мене“
Коли входитимеш у двері
Вірю, усе читатиметься у твоїх очах
Скажу, ”Лишенько
Ну нарешті він утямив“
Боженько, нарешті він оце осяг
Як хоч, упади до мого плеча
Певно, стримав ти у собі чимало сліз, милий
 
І не мовч, о не мовч, о не мовч, о не мовч
Поплач, плач, бейбі
Плач, маленький
Плач, бейбі
О нарешті, ти вдома ей, ей, ей
 
Плач, бейбі
Плач, плач, плач, любий
Знаю, маєш бути трохи
Самотнім, о бейбі
Плач
Плач
Плач, бейбі
Все розкажи-но мамі, так
Вже розкажи любий, своїй люблячій мамі, так
 
Плач
Плач, маленький
Плач, бейбі
Плач
Плач
Плач
Плач, бейбі
Плач, бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

Мы бродим по улицам души скрывая
Мы бродим по жизни со всеми играя
Но жизнь это лента
В неё мы играем
Живём и погибаем.
Она нас не спросит
В что мы играли
Она нас не спросит зачем и когда
Она лишь нас спросит
Что мы отдали, что посветили для сердца Творца.
Играть мы умеем,ведь все здесь актёры
Ведь все здесь играют в то что должны
Играть это сложно,чужие манеры
Игра это жизнь,а жизнь ведь игра.
Но знаем мы только,что мы не на сцене,игра это сложная наверняка
Любую ошибку можна заметить
Увы,не всем эта мысль дана.
И сново мы бродим,и сново гадаем,и сново играем наверняка
Когда-нибудь сново,мы проиграем
Тогда все покинут свои места.
Тогда осознаем в что мы играли
И для чего эта игра создана
Тогда мы познаём силу и власть могущественного Творца.
И вроде бы всё,и вроде бы хватит
Но что-то толкает наверняка
Игра эта сложная,она всё считает
И с мыслью и тонкостью она продлена.
Играй ты красиво,играй как на сцене
Но помни одно,она сочтена.
Игра это сложная,поймая все цели
Ты не забудь о проекте Творца.

У ЛЮТОГО знайшлась відрада,
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.

Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
зробити білими шляхИ.

Тож взявся до роботи справно!
На цьому поприщі --мастак!
Усе продумано детально,
щоб сніжно-білий зріс палац.

Триває ще зимова влада.
ДумкИ щоразу про весну.
У сподіваннях на пораду,
щоб якось знищити війну.

Забути б назавждИ це слово!!!
Від нього скільки горя й зла!
Високі снігові покрови...
Тож стежку поки не знайшла...

Йдучи, все думаю про лютий.
Чому його хтось так назвав???
Бо скупчення надмірне бруду,
лютуючи, він стерти мав.

У спогадах ось ця декада...
Жахлива звістка... Ранок... Мить...
Тож де знайти душі відраду???
На жаль, ще й досі так болить...
Душа нестерпно так болить.

                     ***
...Ось тільки  білий красень в темі.
Відбілить  краєвиди,  сквери,
можливо,  й  деякі проблеми
у непростій  важливій сфері.
Лютневий  білий красень в темі...
                  ***
....Остання  лютого  декада...
весну  зустріти має радо....

Таня Яковенко
19.02.2026. 12.00 --13.00

Чи матюкаюсь я? Так, але нині рідше, а ось в старі часи ого-го! Згадав, дай, думаю, в кілька слів про красивий матючок...
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те, на так… давай! давай!..
Чи краще запросити до співпраці
За дикцію у "слові"? Ого-го…
Подумаєш, обставин голодранці…
Куди ж запропастилося, агов?
Йо-ха-ний бабай…
22.02.2026.

Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!

Чому швидки́́м у снах є перехі́д
До поцілунків від торка́нь легких?
Чому умовностей і табу гніт,
Немов на Місяці тяжіння, зник?!

Чому ці паралельні два світи
Не сходяться, усупереч канонам?
В одному – неподі́льні Я і Ти.
У іншому – свої, земні, закони...

Сканує Всесвіт серце - знайде, схоже,
Де перетнутись паралелі зможуть.

2007

Пішов за обрій січень кришталевий,
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.

Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
В якийсь конкретний день календаря.

Дорога довга вкрилася снігами,
А школу зачинили вже давно.
Багато вже прощань. Тепер - із Вами.
Без пам'яті прожити не дано!

Все сокровенне, миле, заповітне
Безжально топче невблаганний час.
Дитинство помирає непомітно,
Лишаючи зі спогадами нас.

                    І
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
не будемо служити москалям
і будь-якій кацапомовній банді,
яка просякла при зеленій владі
аґентами і юдами кремля.

                    ІІ
Яка би моровиця не косила,
були і залишаємось людьми,
нащадками правителя Аттіли
як авангард об’єднаної сили
протистояння світла і пітьми.
На поприщі науки і освіти
ми й досі – Магометова гора
і нам переосмислити пора,
якими мають бути наші діти,
що нині є захисниками світу
як нездоланні воїни добра.

                    ІІІ
Не за горами наша перемога
і неодмінно настає той час,
коли земля і небеса за нас...
...................................................
попереду барлоги й перелоги,
які ми подолаємо за раз,
щоб жити, як за пазухою Бога,
де кожного веде своя дорога
і де ніхто нам більше не указ.

02.2026

Зима тримає небо у полоні,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.

Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
Крок чуємо весни на горизонті.

Вона іде крізь білизну туманів,
Несе лазур з небесної вершини,
Щоб розтопити кригу і провини.

І серце, ніби пролісок з омани,
Проб'ється вгору, крізь земельні стіни,
Чекаючи на сонячні хвилини.

Частину серця, зіроньку душі
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь княжить.
Та гори обіцяють — зачекають...
А я візьму цей подих гір з собою,
Обійми неба, полиски свічад-кульбаб,
І мрії, що фарбують вербам вії,
І лазуровий в горах зорепад...

Я вийду на майдан, на велелюдний простір,
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки й страхи, як спалахи квилінь.

Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не можна це сприймать без рятівного брому,
Який приніс у горах безстрашний Прометей.

Я вийду на майдан, де люди зачекались
На правду і добро, на справедливий суд,
Де вогняні слова жде велемудрий камінь,
Де крізь асфальт росте святої віри суть.

Я вийду на майдан, серед повій і блазнів,
Безумців, волоцюг, рабів, трудяг і слуг
І упаду на брук під велелюдне "Браво!",
Вростаючи у ґрунт, як невмолимий плуг.

26 травня 2025

                І
Весна розпочинається з калюж,
а далі... все в руці ентузіаста –
і проліски, і витинанки рясту,
але насправді хочемо чимдуж
оновлення осиротілих душ
у дусі правоти Екклезіаста.

                ІІ
Природа нам являє чудеса
творіння від амеби до людини,
що нібито, пороблена із глини...
тоді чому в руці її коса
наточена, куди в лиху годину
подінеться невимовна краса
у морі, на землі, у небесах,
не кажучи про перса половини
Адама у гріховному раю?
Боюся цю містерію явити
як слабину, звиняйте, не мою
але не розумію, хоч убийте, –
чому не на словах, а у бою
та ще й за мать невідомо чию
ми маємо укоськати бандита?

                ІІІ
Усюди все однакове – ліси,
моря і ріки, гори і дороги,
але створіння, розумом убоге,
ще хоче дармової ковбаси...
................................................
О, Господи, у небі ти єси,
то забери це пугало безроге.

02/26

Вербові котики пухнасті
Вітаються із світом вранці,
В полудень ніжаться на сонці
І загадково мружать очі.

Співає вечір колискову -
То засинають безтурботно.
Розбудить їх зоря ранкова,
Щоби весні всміхались знову.

2016 р.

Не знаю я шипи взялись відкіль.
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.

То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
Хай сіється зернинами добра.

Це ж так треба любить Україну,
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
Це ж так треба любить Україну,
Що за неї лиш серце болить
І на крилах пісень хутко лине
До найкращої в світі щомить.
Це ж так треба любить Україну,
Щоб ні разу не зрадити їй, -
Щоб одразу в сувору годину
Йти сміливо за неї у бій.
Попри відстані, межі, години,
Серед ночі і білого дня, -
Я люблю лиш тебе, Україно,
І любов ця моя не мина.
Це ж так треба...
23.02.26

Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.

Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
що я на площі цій зав’яз.

Вона із вітром тут вальсує,
сміється й дише в унісон,
і так їй дощ оцей пасує –
до сукні білої у тон.

Не відвести від неї зору.
Я зачарований стою,
немовби бачу Терпсіхору* –
в’юнку натхненницю свою.

*Терпсіхора – муза танців

24.10.22

Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.

Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
згоряє в огнях блискавиці.

Навколо тупочуть краплини лункі́
і верби скриплять пелехаті,
і пінні калюжі сочаться в струмки
і губляться десь у загаті.

Розпатлані косми білявих беріз
тріпочуть обвислим тороччям,
а вітер нахабно скубе верболіз
й жбурляє в вікно мокрим клоччям.

11.04.21

Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
Країна, що застрягла у віках,
Десь там, напевно в кріпосному праві
І їхній цар над ними досі править,
І до «буржуїв» ненависть в очах.
Самі щось не спроможні сотворить,
Але готові завше відібрати.
І, не дай, Бог, когось назвали братом,
Тоді спокійно вже йому не жить.
Чомусь я декабристів пригадав,
Що здумали Московію змінити,
Царя прогнати, кріпаків звільнити.
Зробити ще багато «добрих» справ.
Та, як завжди буває в москалів,
Вони ту справу, звісно провалили,
Народу чималенько погубили.
А цар і генерали були злі.
За спробу ту нещасних засудили,
Кого в Сибір заперли аж, кого
На ешафот відправили бігом,
Щоби другим, бува не закортіло.
Отож п‘ятьох привезли уночі,
Де шибениця вже була готова.
Тихцем, щоби ніхто не чув і слова,
Засуджений, як раптом закричить.
І то усе, порушивши закон
(Давно ж бо смертну кару відмінили).
Мотузки їм на шию почепили,
На голови всім білий балахон.
Дав генерал сигнал і у ту ж мить
Машина смерті царська спрацювала,
Засуджені униз з помосту впали.
Хоч тільки двом Господь сказав не жить.
А троє (так завжди у москалів)
З мотузками на землю полетіли.
Не втримала гнила мотузка тіло.
Живі, хоч і забились, на землі.
Неписаний закон тоді гласив:
Якщо одразу не вдалася страта,
То вдруге вже людину не карати,
Бо ж то Господь людину пожалів.
Та царським сраколизам все одно.
Щоби царю найкраще догодити,
Велять удруге мотузки надіти,
Їм чути Боже слово не дано.
- Негайно вішать! – генерал зайшовсь.
Але на чому? Де мотузки взяти?
Ніч надворі. У лавках пошукати?
Закриті всі. Чекати довелось.
Хтось, кажуть із засуджених сказав,
Щоб генерал дав аксельбанти свої,
Міцніші може від мотузки тої.
Від того генерал ще зліший став.
А час іде. За декілька годин
Знайшли мотузки, стали готувати
Засудженим тим трьом повторну страту.
Рилєєв, кажуть( був між трьох тих він)
Сказав в обличчя генералу так:
- Бідна Росія ( чи то так – не знаю),
Й порядної мотузки тут немає!
Катів не зупинило то, однак.
Аж п‘ять годин потратили на то,
Щоби п‘ятьох повісити?! Світало.
Ховати мертвих вже в той день не стали.
Вночі ховали. Де? Не зна ніхто…
Пройшло відтоді вже півсотні літ.
У світі все мінялося, одначе
В Московії тих змін ніхто не бачив.
Немов від неї городився світ.
Ні, намагався цар там щось робить,
Якісь реформи, кріпаків звільнили.
Та москалів тим лише розізлили.
Царя вони готові були вбить,
Щоби в болоті тому воду не мутить.
І-таки вбили. Звісно, вбивць зловили,
Повісити негайно засудили.
Юрба на те зібралась поглядіть.
Всім же цікаво, звісно, москалям,
Як вішати «заступників» їх будуть.
Така розвага. Що ж вони – не люди?
Хоч одним оком! Хоч би звіддаля!
На ешафот знов вивели п‘ятьох.
Та знов не все належно спрацювало,
Бо двоє з них мотузки обірвали.
Знов їх схотів порятувати Бог?
Чи за минулі ті півсотні літ
Мотузки так гнилими і зостались?
Нових мотузок швидко дочекались,
Перед царем же вислужитись слід.
Тож за сімнадцять впорались хвилин,
Про що перед царем й відзвітували.
Газети у той день надрукували
Про страту серед безлічі новин
Такі слова: «Все скінчилося швидко.
Погода розчудесною була,
Адже весна урешті-решт прийшла»…
Таке читати і сьогодні гидко.

Леонід Радін (1860-1900)

Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.

Вийшли ми всі із народу,
зрісши в сім’ї трудовій.
Братський союз та свобода –
ось наш девіз бойовий.

Довго окови нас гнули,
довго нас голод терзав.
Темряві дні проминули,
час визволяння настав.

Згине під нашим ударом
гніт віковий та нужда,
в небо злетить незабаром
прапор червоний труда!

(2026)ееееееее

 
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
 
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
Всі десь біжать
 
Уклавши найменшого сина до грудей
Інших як прогодувати ще дітей
 
Всі десь біжать
 
Леді Мадонно, лежачи в пітьмі
Слухай музику, що грає у голові
 
Все ще не закінчиться вівторок
У середу газета не прийшла
А в четвер панчохи до ремонту би
Стрілки біжать
 
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
 
 
 
 
 
 
 
 

Повертаюся в давно забуті місця
І минуле, котре більше не гріє.
Хочу туди, де горіла іскра
Де були справжні почуття (і мрії).

Втікаю від себе торкаючись зір
Холодних як і серце моє.
Я чужий тепер до всього, що було.

Закінчується день і настає ніч
В котрій моє серце оживає
Аби битися сильніше
В пориві спогадів й ілюзій,
Котрі нахлинають знову й знову.

Тільки ранком я знову стаю собою
В порожніх стінах. І хочу стати зіркою –
Такою ж холодною,
Щоб світити з небес і залишатися
Недоступною для всіх.

Думками я блукаю десь по долинах
І шукаю давнє минуле, котрого нема.
Я помираю знову й знову в собі
І хочу відчути тепло рідних рук (хоча б в снах).

Втікаю від себе торкаючись зірок.
У повітряних замках немає любові
І моє серце залишається розбитим.

У подорожах дивних, безкінечних
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.

Щось втрачене назавжди і навіки.
Щось я набув у мандрах і шляхах.
Весна склепить утомлені повіки,
Які спочинуть в неземних віках.
А у готелях вічність протікає
Між простирадл, подушок і шпалер.
Глибока туга перейде у камінь.
Про це напише явлений Гомер.

22 травня 2025

Поставим все це ми на паузу…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
І не дай Боже, щоби зморщене,
І лже - брехнею ним затикане.
А хто притих і тільки зиркає,
Того, бай-бай, в смітник Бог викине.
А дим і спалахи розвіються.
Сини воскреснуть із дівчатками
Жовтоблакитними спів-барвами —
Ви зрозуміли, я надіюся…
21.02.2026.

Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.

Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
кармічні серця, і так буде довічно!

В небесній сонаті від раю ключі,
у доторках ніжних п'янка насолода.
Запалюють янголи свічі вночі,
жадана спокуса чаклункою бродить.

В судинах зашкалює адреналін
до втрати свідомості та божевілля.
Лише на світанку погасне камін
і душу замучить глибоке похмілля.

За вікнами схлипує тихо зима —
сльоза за сльозою накрапує розталь.*
Я знаю про кожного з нас, зокрема,
і що для єднання кохання недосталь.

Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.

Розталь* — відлига

Пишу думки на музику душі,
а о́брази: мазками – у колажі.
То свіжі плями крові, не вірші,
і краплі поту у ажіотажі…

Пишу слова із літер і складів,
із пережитих відчуттів, емоцій,
а на канву лягає із трудів –
всього лише маленьких кілька опцій.

Малюю свої звичні почуття,
якісь вразливі, болісні моменти,
бо Муза нині – то саме життя.
У нім доволі різних сентиментів.

Пишу удень, ночами, в куражі,
на бляклім сьогодення антуражі…
Пишу думки на музику душі,
а серце вимальовує пейзажі.

Діти міряють калюжі
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
22.02.26

Хмурий день тамує втому,
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.

Сонце ноги ледь волочить,
тихне гамір площ.
Чи то небо мироточить,
чи почався дощ,
чи то в хмарах гірко плаче
зболена душа...
Тане простір в каплях, наче
воду ллють з ковша.

Клен розправив плечі дужі,
грім гримить вгорі,
і пузиряться калюжі
в радість дітворі.
Он черпають руки чуйні
повні жмені – хап!
І тупочуть каплі буйні
по землі – кап, кап.

02.06.21

Люблю дитячі голоси,
Де правих і неправих не існує,
Бо в річище одне зливаються усі,
Де фінал спірок - руки на плечі,
Щирі обійми, скріплені сміхом.
А як не терпиться довести правоту кулаками,
Того приборкують силою до пам’яті.
…Пригадую своє дитинство навісне,
Де в колі пастушків був кволим недотепою,
Де діставалося нізащо і синців,
Та все кінчалося картоплею печеною.

Мені хоча б одну розмову,
Єдиний вечір нам на двох!
Щоб написавши епілог,
Я все сказав, моя Любове!

Псує дорогу кольорову
Байдужості отруйний смог.
Мені хоча б одну розмову,
Єдиний вечір нам на двох!

У тиші застигає слово,
Не вписане у діалог.
Життя - порожнє. Щоб я здох!
Запізнення... Благаю знову:
"Мені хоча б одну розмову!"

Запитуєш у мене, як діла?
Які у мене мають бути справи,
коли душа обвуглена дотла,
а із друзяк – один лише лукавий.

Пишу, читаю, правлю… Знов пишу,
відповідаю на листи прихильниць.
Наснаги жду, а краще – куражу,
а ще боюся «поетичних милиць».

Від голоду поки що не помер
і ноги справно носять, слава Богу!
Та навкруги побільшало химер,
які настійно кличуть у дорогу.

Куди? Не знаю точно. Хто куди…
І кожна з них мені своє щось пише.
Одні – де пальми і смачні плоди,
а інші – спокій де і вічна тиша.

Такі дилеми вибору… Хоч плач!
Сиджу як пень, один на роздоріжжі,
і думаю: Що краще за калач?
Напевне молоде, пахуче збіжжя.

Але ж обмолотити – треба сил,
тоді молоти, сіяти, місити…
А я давно у полі не косив,
не пам’ятаю – де коса і сито.

Тому не буду голову ламать,
не стану я занадто мудрувати –
піду до хати, укладуся спать,
а зранку знов – поезії кувати!

Мова змучена, та не зраджена.

Як трава в полі скошена,
у стоги складена,
у снопи зв'язана,
колосок до колосся,
у вінок слово вплелося...
Міцно скріплене однодумкою,
підпоясане спільнослів'ям,
розквітається.

Мова стомлена, та не скорена!

Тихим шепотом,
відлунням лепету,
звуком шелесту
пісні ширяться,
розлітаються.
Стоголосими стогонами братів,
у таїну думок сестер
вплітаються.

Мова зморена, та відроджена!

16.09.2026 @Ірина Вірна

Експерт на експерті…
Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.
І кожен відновить
Себе у собі.
Лякалки у слові…
По бороді.
21.02.2026

Вона не просто звук, не просто певні знаки,
А сила роду, велич і вогонь любові.
Це шепіт трав, це крик відваги, розквіт маків
Що крізь віки несли нам пращури у мові.

Вона - як теплий з печі хліб, що пахне домом,
Як - перша ніжна пісня, що співала мати.
У кожнім ріднім слові - виклик переломам
У кожнім сильнім звуці - хист перемагати.

Буває трепетна, мов пелюсткові роси,
А часом дуже гостра, як мечі холодні.
У ній гартована краса і міць не в схронах
І мудрість вікова сердець і душ народних.

Не дай їй змовкнути, не дай їй загубитись
В гучних туманах і оманах чужоземних.
Об'єднує людей за волю, правду в битвах.
Незламна доля мови, чесна, горда, чемна.

Міцний кордон її, це сили таємниця,
Бо в ній - наш код і розум, гідність і майбутнє.
Жива і невмируща, джерело з криниці,
Навіки чиста українська незабутня.

                І
Позаростали чагарем стежки,
барвінком устелилися дороги
і вулиці околиць, по яких
поза ярами через байраки
пішло моє дитинство босоноге
шукати щастя більше як було
у затишку ошатного подвір’я,
куди жар-птиця уронила пір’я,
покликавши у вирій за село.

                ІІ
Коли стає незатишно і тісно,
дорога кличе у велике місто,
на кращі села. Ми такий народ,
що нам подай і город, і город,
аби лише було коли присісти
у холодку на призьбі із колод.
Якби ж було дано передбачати,
що то і є твоє яйце-райце,
що кура-ряба інше не знесе
та і жар-птиця має іншу хату.
Не напоумив нас Омар Хайям,
що купина неопалима там,
де пуповину закопала мати,
куди уже приречений тікати
останній з могікан у свій вігвам.

                ІІІ
Отак от, за іронією долі,
вертаюся і я на битий шлях,
де ще стоїть на курячих ногах
моя обитель у чужому полі
за чагарями на краю села,
куди лиха біда не завела...
................................................
на когось ще чекає бараболя,
гаряча піч, солома у стодолі,
вода з криниці, чашка зі стола –
усе, що треба, Богові хвала.

02.2026

Потрапити під дощ, під вістря тихих крапель,
Померти й народитись для бурь і потрясінь.
Поставити в літописі вже остаточну краплю,
Яка вартує тисяч знеславлених зусиль.

Потрапити під дощ, в оновлення і свіжість,
Очиститись від скверни забріханих марнот.
Потрапити під дощ, немов провісник світу
Для творчості, шляхетності і тисячі чеснот.

Не вибратись зі злив ідей старих, дрімучих,
Не вибратись із гроз осяянь і повстань.
Народиться нове у первородних муках.
Повернеться свобода із тюрем і заслань.

21 травня 2025

Чи гостей незваних тіні,
чи примари за вікном...
Ніч зійшла із височіні
оксамитовим рядном.
В грудях серце дрібно гупа,
мить – і вискочить ось-ось.
Задрижав небесний купол,
мов його хитає хтось.

Вітер носиться горбами,
розвіває каламуть;
небо цокає зубами –
застудилося, мабу́ть:
плечі трусяться похилі,
хмари звисли на боки,
наче вишні переспілі,
осипаються зірки.

А між хмар густих висо́ко
місце світиться одно,
звідки місяць у два ока
зазирає у вікно.
То копилить смішно губу –
на образу натяка,
то гримасу корчить грубу
і безсовісно ляка.

Я безсилію від змори,
а він дражнить все одно.
Закриваю щільно штори –
він шкребеться у вікно.
Хто у цьому поєдинку
чимсь поступить хоч на мить?..
Сплять давно усі в будинку,
і моя самотність спить...

З’їв давно уже пілюлі –
п’ю наливку і коньяк
і кручу, і тичу дулі,
та не спекаюсь ніяк.
Не добудуся до ранку,
хай чекає на мій скін...
Щось зашурхало на ґанку,
відкриваю двері – він.

11.07.22

Невдовзі ранок... До світання
очей склепити не вдалось.
Погасла зіронька остання,
запіють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна,
а за вікном передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загусла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані,
і ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда,
і обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат,
а ранок вештає око́лом
і визирає з-поза хат...

11.12.21

Томливе безсоння зі мною зжилось,
я марно його не тривожу.
Турботливо ніч присипляє когось,
а я все заснути не можу.

До мли крижаної прикутий рядком,
нікуди від себе не зрушу,
а тиша рапавим сухим язиком
облизує знуджену душу.

Колишеться неба звабливе рядно
і тліє зорі млява свічка,
і місяць лупатий глядить у вікно,
неначе у камерне вічко.

В досвітній імлі розчиняється ніч,
зникає у далі туманній.
І Бог зазирає на аркуш з-за пліч,
де вірш розтягнувся останній.

Поважно, немовби велике цабе,
із сутіні сунеться ранок,
а вітер за обрієм сонце скубе
і сяйвом гаптує світанок.

05.06.21

Жінкам роки не можна рахувати,
Душею вони завжди молоді.
Їм компліменти треба розсипати,
Неначе зорі в небі голубім.

І берегти й леліяти, мов квіти,
Коханням огортати їх серця.
На крилах щастя зможете летіти
Разом із ними ви усе життя.

2016 р.

Життя кінчається, життя.
Останні дні біжать у Лету.
У вир гіркого небуття,
Прощальне соло для поета -
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
З дитинства був слабкий, плаксивий.
Нема туди вже вороття,
І знову сльози рониш, сивий,
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя --
Згадай свої найперші старти,
Коли дивився в майбуття,
Окрилений, з шкільної парти...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Цивілізоване і звичне.
Для свого все шукав буття
Ти атмосферу поетичну,
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
Чужий -- комфорту світ ледачий...
Тікав од нього в забуття,
Десь на природу, десь на дачу.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя --
Ти в нім красу шукав, оазу.
І був наївним, як дитя,
І хвилі відчував екстазу.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
В "Софіївці"* -- світ поетичний
Він дав з природою злиття,
І щастя творчості величне!
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя,
Краси заради варто жити.
І байдуже без каяття,
Чи ти проснешся знаменитим...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Боксери кращі розкошують,
Їм гроші, публіки виття,
Поети кращі -- жебракують.
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя.
Та ти у нім пізнав кохання
І оспівав це почуття,
Розкішне пристрасті буяння...
Життя кінчається, життя.

Життя кінчається, життя
Лише твоє, не всього світу,
Його справдешнє відбиття
Він знайде в опусах піїта.
Життя кінчається, життя!

* Софіївка - найкращий у світі дендропарк в Умані на Черкащині.

21.02. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

.уйло лишається .уйлом
Хоч осипай його зірками.
Де треба діяти умом,
Воно махає кулаками.

 
Отіс пішов до Бога
Поспіваю я за нього
Дівчино, що вибрана у бордове
Отіс пішов до Бога
 
Еге, обернись повільно
Спробуй іще, гадаючи, де
Це є легко, пробуй-но ще
Легш, аніж догадатися, де
 
О чи глянеш онде мій шуз
То не бродячий блюз
Не бийся, утратиш курс
Прийми побіжний блюз
 
Зустріну я побіжний блюз
Тікаючи геть, знову Ел-Ей
Док найти у затоці оцей
Чи найти його знов у Ел-Ей
 
О рятуй
Побіжний блюзе
Швидко усе
Як ото бути
 
Зустріну я побіжний блюз
Тікаючи геть, знову Ел-Ей
Док найти у затоці оцей
Чи найти його знов у Ел-Ей
 
О чи глянеш онде мій шуз
То не бродячий блюз
Не бийся, утратиш курс
Прийми побіжний блюз
 
 
 
 
 
 
 
 

Розтеклась пітьма навкруг –
час плететься тихим кроком,
і ліхтар, як давній друг,
хитрувато блима оком.

Колихаються дроти
в жовтім світлі мимоволі,
і хмаринам животи
чешуть пристрасно тополі.

Третім сном вже місто спить,
мліє в ніжностях примарних...
А навпроти – мерехтить
лампа в полисках янтарних.

Сизе небо за вікном,
зорі з сяйва тісто місять.
І, завісившись рядном,
ніч купає в ночвах місяць.

02.02.21

Морозна ніч. На небі зорі.
І сніг рипить. І спить майдан.
І ліхтарів огні прозорі,
й сніжинок пристрасний канкан.
І тишина. І пес не лає.
Ідеш собі, лиш рип та рип...
І білим полиском палає
ошаття зледенілих лип.

І ні тривог, ні зваб, ні планів –
мороз і зорі навкруги
та вздовж зіщулених парканів
закучугурені сніги.
Збліднілий місяць зирить з неба,
від вию вітер ледь не схрип...
Нікуди квапитись не треба,
ідеш собі, лиш рип та рип...
25.01.21

О цей чванливий теплий грудень!
Тремтить небес рябе сукно,
десь потай бавиться у гру день,
а сутінь суне у вікно.

Уже виблискують зірниці,
злітають іскри золоті
і жовті місяця зіниці
мигтять, мов свічі, в темноті.

Гацають промені іскристі,
немовби хтось кресалом – черк!
І небо в зорянім намисті
стрічає тихий жданий смерк.

10.12.21

Неба сумна гримаса. День у пітьмі загас.
Видивлюсь Волопаса: де він, той Волопас?
Може, з кимсь точить ляси, сни вповіда свої?
Вигляни, Волопасе! Де там воли твої?..

Ми з ним давні́шні друзі, раду даєм без слів.
З ночі в небеснім лузі він випаса волів:
випустив із кошари, вистигли вже сліди;
може, погнав за хмари, може, іще куди...

Висох, немов лушпайка, місяця ріг сповна.
Хльоскає десь нагайка – небом іде луна.
Пастир волів батожить, виляски линуть аж...
Очі мені воложить хмурий отой пейзаж.

Ще не проснулись півні, ночі висить заслін.
Хмари сплили на північ – тут і з’явився він.
Вправно зняв капелюха – від чаклуна незгірш...
«Ось, – говорю, – послухай свіжий про тебе вірш...»

11.08.22

Корида – сумнозвісний бій биків,
де кабальєро лише пес двоногий,
зі шпагою і шість помічників!.
А я один, зі зброї – лише роги…
Однак, мене не взяти просто так,
що не кажи, велика справа – досвід!
Звернув не одному сміливцю карк,
багато їх пішло до Бога в гості.

Під зав’язку набитий стадіон,
юрба безлика просто скаженіє.
Для неї це – всього лише агон.
Агонія – для мене… Та не смію
я відступити нині ні на крок –
це мій останній вихід на арену.
У морок потім тихо – до зірок,
з Гіадами ділити неба сцену.

Тореадор – пиндючливий боєць!
Позаду – двоє прихвостнів на конях.
У латах і кобила, й жеребець,
у них також усе життя в загоні…
Ще мечоносець, бравий молодець,
мене чекають подані ним піки.
Помічники підтримають той герць
і їх аж троє, у душі – каліки…

Аж ось «торо», ганчірка – уперед,
червона пляма прямо межи очі.
Тореро хвацько тикає той плед,
але іти на зближення не хоче.
Боїться, певно, знає норов мій,
нагадує про себе давня рана,
і танцем завертає у сувій
свої підступні і мерзенні плани.

Вже недалеко мій останній час,
та холодку немає у загривку,
іще співати рано парастас –
я Тур старий, не молода корівка.
І закружляло люте болеро,
йому у допомогу – пікадори,
ареною відлунює «торо»,
відкрито скриню з бідами Пандори.

Десяток бандерилей у спині,
удари списом, кров тече рікою,
але оте під силу ще мені,
я витривалий – не іду із бою.
Та замелькав урешті «Faroles»,
а очі кров’ю укрива полуда –
ударом шпаги убиває пес
і аплодують люди… Чи не люди?

Все ж нанизав його на правий ріг
і гордо ніс мерця іще по колу,
допоки на ногах триматись міг,
та це було моє останнє соло.
Нехай застряне в горлі усякчас
найменший зі шматків моєї плоті,
якщо убивство – лише гра для вас,
що притаманна кінченій сволоті.

У небесах, навколо тиша, гладь,
нарешті ран і болю я позбувся.
Що сталося? Розплющив очі, глядь –
біля Плеяд сузір’ям обернувся!
Не тішить у трагедії кінець,
та драма має й добру увертюру –
невдовзі нарекли мене Телець,
а я себе донині бачу Туром!

Корида – то не лише бій з биком,
а ярий прояв фальші й лицедійства,
орлина суперечка з літаком.
Звитяга чесна честі – над злодійством.
І як би тяжко нині не було,
і як не скаженіла б хижа зграя –
ми мусимо здолати підле зло,
бо іншого шляху у нас немає!

що там у тебе
мій синку…

для неба
лоскітна пір'їнка
для вітру
прочинені двері
для голосу
тиша в етері
для щастя
усмішка дитяча
для горя
сльозина для плачу
для старості
день перелітний
для осені
спогади з квітня
для тих
що тамується подих
не камінь
що кину у воду
не змії
під серцем пригріті
а те
найдорожче на світі
оте
оповите тобою
що серцю
дається із боєм
оте
що вигоює рани
дзвенить
і веде на майдани
і так
до краплини
до скону
до снігу
у серці
на скронях
до видиху
болю за вічне
до січі безбожної
січня…

ось небо
якраз на пір’їнку…
та ти не спішися
мій синку...