Ти виростаєш із пі́тьми
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.

Телепортуєшся вко́тре
з майбутнього – в давнину
повз час і крізь простір.
Побудеш хвилини зо́ три,
насправді ж, це рік – збагну,
лиш кі́нчаться гості.

Вічна мана́ за маною –
з реальним тісни́й контакт
підтримує нами.
Ти так переймаєшся мною!
А як розірву контракт,
що стане зі снами!?

Дзеркало в дзеркалі знову
наближує нас в одне,
єдино те ж са́ме!
Подай мені хоч би слово,
як милостиню, нудне,
але з небесами!

Ти повертаєш у пі́тьму,
у морок, у тінь з весни
як здогад про марне.
Я знаю тебе як відьму,
як я́сний кінець війни,
як зориво гарне!

16 серпня 2002 р., Богдани́

Ці дні і ночі, зорі, море.
Кружляли душу в танці мрій.
Любов і щастя, світла доле
Мені розкрили образ свій.
Лише в ці дні я зрозуміла,
Відчула серцем щастя світ.
Я відродилася, зраділа.
Зростила крила. Був політ.
Землі ногами ледь торкалась.
І розуміла, що лечу!
І в очі щастя я вдивлялась.
І шепотіла: «Я тремчу».
Я вперше дивно так тремтіла.
Єднання неба, почуттів.
Це був екстаз не тільки тіла.
Це був екстаз таємних мрій!
Себе раніш лише питала:
«А щастя є? Чи то міраж?»
Постійно думала, шукала…
Та тільки бачила вітраж…
І от дива! Вітраж відкрився!
А там… любов, інтим, краса!
Навколо всесвіт мій змінився!
Той день ніколи не згаса…
Вночі і вдень щось відбувалось
Тривало диво це сім днів…
Було, було… та відчувалось…
Прибій завмер і відбринів…
Вітраж закрився… все скінчилось.
Та тільки спогад душу рве…
Тоді я справді відродилась…
Уламки скла… життя нове…

Я - природа! Гармония света и тени!
Колыханье сознания, роза ветров.
Я – дыхание ветра, и нежность сирени
Беззащитность и хрупкость прекрасных цветов.
Я сияние солнца, и лучики счастья
Нежный шепот листвы и журчание рек.
Я умею, как ветер безудержно мчаться
И могу все разрушить, замедлив свой бег.
Я могу сотрясаться от горя и страха
И могу ураганом сносить все вокруг.
Я могу изменяться от света до мрака
Издавать очень тихий, но горестный звук.
Я могу умирать, засыпать, как природа
И опять оживать, солнцем жизнь осветив
А бывает такая в душе непогода,
Что неясно, как дышишь, не веришь, что, жив.
И дожди страшным ливнем по жизни гуляют
Ну, а молния блещет, убить норовит
И холодные дни сердца ритм замедляют
И бессильное тело от ветра дрожит.
Я умею смеяться, ласкать, будто ветви
Размножаться, расти, как деревья растут.
Я – она, я и – он, я - наивные дети.
Я – сады, что весной в наших душах цветут.
Я – природа. Бываю великой и слабой.
Я сливаюсь с природой, природой живу!
Да, бываю я сильной, бываю усталой.
Но природа дает неземную красу!
Лишь природа, природность людей украшает
Совершенство в гармонии Божьей живет!
Все понятно всегда, и ничто не мешает!
Кто себя распознал, тот с пути не сойдет!

Я жизнь не люблю! Нет! Люблю! Лишь искусство
Люблю, что в величии Божьей красы,
Собой заполняет больные часы.
А всюду удушливо, пусто!
Боюсь этой жизни, и прячусь в своей.
Искусство – то светоч вселенной!
Но свет поглощает воронка людей
Нетленка становится тленной!
Мир движется резко, стремительно вниз,
А гений возносится к звездам!
Какой – то изломанный, черный эскиз
И горе. Хоть путь держим к грезам.
Общины и общество, правда во лжи
И правила вовсе без правил.
И гении в мире совсем не нужны
И умного глупый ославил.
Законы прописаны, есть и тюрьма,
Но всюду господствует хаос.
И гения мучит кромешная тьма,
Глаза закрывает усталость.
Казнят гениальных легко: там и тут,
Увы без суда, объяснений.
И гении в страхе, экстриме живут,
Боятся общественных мнений!
Откуда и как? Где, в какой стороне
Найдется для гения ложе?
Ведь гений сгорает от зла на земле
И социум гения гложет!
Огонь, ветер, смерчи, земля и вода
Живут в гениальном сознаньи.
Живут уживаясь. А люди – беда.
Бывают страшнее пираньи!
Кто вправо, кто влево, кто вдоль, поперек.
Дороги, ухабы, подножки.
И гений бывает, как жалкий зверек,
И кушает черствые крошки.
Великий, прекрасный, и жалкий, больной.
Как выжить, не стать убиенным?
Свою голограмму как сделать земной
Навеки остаться нетленным?

Гений
Это взлет и падения, сила всесильная!
Это слабость и горе, любовь непосильная!
Это сверх концентрация, сверх отключение.
Часто тормоз, прострация, боль, озарение!
Это горе и радости в сверх напряжении!
Каждый час и минута в секундном движении.
Возгорается воздух, дыханье срывается,
Жизнь уходит из тела и вновь зарождается!
Это слезы горячие, капают холодом!
И ожоги как раны. Нашествие оводов!
И желание вырваться с тела несчастного,
Вырывается криком, твореньем прекрасного!
Это чудо творения, миг разрушения,
Все подвластно талантищу. Порабощение.
Напряжение воли, всех чувств, восприятия,
Воспаление горя, себя не понятия!
Это сгусток, сплетение нервов в утробе
Пребывание в жизни. Сознание в Боге!
Жизнь и смерть воедино сливаются в теле,
Звуки ада и рая звучат в менестреле.
Вдохновение рвется, и рвет все границы.
То полет, но бывает он в стенах больницы.
Иль в темнице лучи озаряют наш разум,
Иль поток ослепляет подобный экстазу.
Нет предела, конца и начала, нет рамок!
Рамки жизни пугают и рушат наш замок!
Крик из магмы души вырывается стоном
И звенит во вселенной Божественным звоном!
Гениальность – энергия нашей вселенной.
Измерения, вспышки для жизни нетленной.
Только гений всю жизнь тлеет в горе сознаний
Разрушения, боль для венца созиданий!

Я – птица Феникс! Путь мой – возрожденье!
Иду по жизни только к свету и добру!
Палило зло меня, но свет давал спасенье,
И воскресала я с восходом поутру!
И новый мир сиял, и новые планеты!
И горизонты открывал души полет.
И узнавала я любовь, аплодисменты
Но кто – то пресекал мой легкий взлет.
И снова жёг огонь, стонало тело!
Устала я гореть живьем в огне!
Возможно я летаю неумело,
А может этот мир привык к войне?
Откуда столько зла? Зачем здесь пытки?
За, что любовь, добро казнит палач?
Неясно, где теряются улыбки
Зачем из преисподней слышен плач?
Но Феникс светом мир наш очищает,
Всегда гармонизирует любовь.
И снова, снова крылья расправляет,
Хотя проходит пытки вновь, и вновь.
Земля умеет плакать. Эти стоны
Пугают иногда живых людей.
Бывает, злобно каркают вороны,
Кружатся над добычею своей.
Но Феникс лишь поет, и он бессмертен!
Он прорастает золотом везде
Весна, и легкий, теплый, добрый ветер
Ласкает наши жизни на земле.
Я – Феникс! Возрождаюсь я из пепла.
Бывает, в глубине земли горю.
Но солнца луч! Краса дневного света
Даруют жизнь, шепнув: «Люблю! Люблю!»
«Люблю! Люблю!» - несу я эстафету!
Любовь во всем, ко всем и ко всему!
Любовь – есть жизнь! Любовь спасет планету
И оживит! Любовь разрушит тьму!

Усе зруйновано. Життя колишнє
Розбите вщент, нема шляху назад.
Лиш круком прокричить торішнє лихо
І возвістить новітній листопад.

Будинки падають. Асфальт здирають.
Колишні гасла тліють у землі.
Листок впаде, немов квиток до раю,
Прологом до історії землі.

Якщо личини знову поміняти,
Куди подінеться прадавня суть?
На площу йдуть кати і супостати,
А жебраки минуле стережуть.

Переворот у мізках і у душах.
Здригаються основи до глибин.
Лиш невідступний смог підступно душить,
Торкаючись будинків і торбин.

30 листопада 2025

Від заздрості, образи й туги
Застряг у горлі вчорашній вареник.
Моєї бездарності єдина заслуга -
Про талановитих "Жебрацький денник".

Колись ти був красивий, синьоокий,
та проминули журавлями роки
і вкрили сивиною небокрай.
До станції зимового ясмину
тебе везе машина без бензину –
такий собі пошарпаний трамвай.
За мерехтінням вікон хмарочоси,
в кишенях – запальничка, папіроси
і кілька стертих гривень за проїзд.
Тополь пожовклих листопадні сквери
вп'ялися в небосхил колючим нервом,
зганяють в клуні кучерявих кіз.
Ти все зробив можливе й неможливе:
вітри стьобали і липневі зливи,
карабкався, як міг, на Еверест.
До неба йшов тернистими шляхами,
чіплявся за життя тремке зубами,
із вітряками бився вперехре́ст.
Думки сягають обрію. Ось, бачиш,
як серце за тобою гірко плаче
тим босоногим хлопчиком, але
важкі суглоби роз'їдає втома,
а Бог чекає на порозі дому —
лиш хто не народився — не помре.

14.05.2026р.

Снопи вже зв’язані, вже Дао
Веде отару в бій як Пан!
Блищить на сонці хітозан
Між хмарочосами Більбао.
Посеред хащі із цикут
Лежить в задумі тихій Овен:
Нащо нам в Англії якут-
Коли з Германії Бетховен?..

Хто ж знає де блукає Дзен!?
Хто скаже, що цікавить пресу?-
Коли між хвилями прогресу
В падучій б’ється Карфаген…

Джерельце струменить із-під землі,
Переростає в річечку маленьку,
Яка несе води чисті свої
В ріку широку, що тече далеко

До моря синього, яке не має дна,
Там, де шторми та величезні хвилі.
Ріки та моря чи мали б силу,
Якби не сотні тих джерел. Хто зна?

2015 р.

Щоб не стояти на колінах,
Не маючи ознак вини, -
Моя прекрасна Україна
Страждає нині від війни.
Куди не йду, де лиш не стану,
Я чітко бачу одне й теж:
Рубці од вибухів і рани
Від сильних опіків пожеж.
А ще тихцем завжди і всюди
Земля до мене промовля:
Коли мене звільняти будеш
Від орд безчесного кремля?
Бо, тільки стихне січ кривава
І вовчі зграї утечуть, -
Я заквітую так яскраво,
Як ще ніде ніхто, мабуть.
15.05.26

Джені,
Ти — сяйво зірки,
Де вчені
Винайшли ліки
Від падіння.

Джені,
Вдихаю твоє ім’я
В легені,
Містичне полум’я
Перетворює на каміння.

Джені,
Невідривно від процесу
Автори натхненні
Крутять колеса
Галактик з пітьми!

Джені,
І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми!

Джені,
Божевілля ззовні:
І ми — полонені,
І ми всі в полоні,
В очікуванні страти.

Джені,
У залі чутно овації,
Та на сцені —
Самі декорації.
Невже нема кому грати?

Джені,
Зазирнемо за межі,
Тож даремні
Вавилонської вежі
Впливи на нас.

Джені,
Знаки незбагненні —
Розшифровані.
В них натяки,
Що все гаразд.

І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми!

І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми...


2024

Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
І вдовольнитись тим її ліком,
Який собі мовчазно загадав.
До них я не належу нині:
Не стачить сили й у зозулі
Відкукувати те, що ближче вже до ста,
і тому обираю за вірний лік і єдиний
Стежини, які ще в змозі самотужки подолать.

Під городом під Фелліном гримить канонада.
Ляхи з шведами в кривавій зійшлись колотнечі.
Тягарем війна лягла та на козацькі плечі,
Що згодились помагати ляхам – вже й не раді.
На золоті спокусились – та ляхи не платять.
Харчів зовсім не підвозять, а за що купляти?
Нема чим козацьких коней зовсім годувати.
Тож претензій до гетьмана в козаків багато.
Але все то не важливо, все умить забулось,
Коли звістка розлетілась, що гетьман вмирає.
Вже ніколи перед військом конем не заграє.
Його доля незрадлива, врешті відвернулась.
Як то ангел не побачив кулю випадкову,
Яка гетьманові раптом груди прохромила?
Булавою не пограє вже рука безсила.
Хіба зможе проказати хоч останнє слово.
Лежить гетьман серед поля на снігу на білім,
Що поволі усе більше навкруг червоніє.
Стоять козаки навколо, дихнути не сміють.
Гетьмана порятувати свойого безсилі.
Хижий вітер налітає, в лице снігом кида,
Мороз під кожухи лізе, заморозить хоче.
Та від гетьмана козаки не відводять очі.
А той лежить, не здвигнеться з побілілим видом.
Іще дихає, бо груди здіймаються зрідка,
Теплиться життя ще в тому козацькому тілі.
Які думки перед смертю гетьмана обсіли?
Мабуть, усе пригадалось, чому був він свідком.
Щось в лиці йому змінилось чи, може здалося,
Якось, наче просвітліло, розправились зморшки.
Видавалося, що й губи усміхнулись трошки.
Все життя перед очима в нього пронеслося.
Канів рідний, де дитинство його проминуло.
Січ козацька, Вишневецький, найперші походи
На татар, де вчився хану завдавати шкоди,
Щоби шлях до України, нарешті забули.
Смерть Дмитра десь у Царграді. Вольниця козача
Його гетьманом обрала. А він і не проти.
Отож, довго не барився, взявся до роботи.
Така уже була в нього невсидюча вдача.
Розумів, що не татари одні в тому винні,
Що кривавлять Україну ледве не щороку.
Бо ж за їх спиною турки шпигають під боки.
Отож, не одні татари каратись повинні.
Тих по суші не дістати, але ж є ще море,
Яким колись славні предки й в Царграді бували.
Недарма ж всі Чорне море Руським називали.
Буде не лише татарам, а і туркам горе.
Велів «чайки» майструвати. І майстри знайшлися.
Знайшлися і ті, що знають, як в морі ходити.
І вийшли козаки в море галери громити,
На яких нещасні бранці на веслах тяглися.
Не одні тоді галери гнів козацький знали.
Козлов, Ізмаїл, Кілія, Аккерман, Очаків.
Всього і не пригадати, де турок заплакав,
Коли козаки у гості туди завітали.
Султан, звісно, розлютився, став ляхів лякати,
Що війною на них піде. Ляхи й полякались,
Козаків то підкупляти, то струнчити взялись.
Та ж чи вольницю козацьку можна до рук взяти?
Скільки б міг зробити, коли б не доля зрадлива?!
Здумали вони тим роком за море сходити,
У Синопі та Трабзоні трохи погостити.
А тут буря налетіла та страшенна злива.
Розметало «чайки» морем, які потопило,
Які берега прибило на камені гострі.
Хіба ж так вони гадали завітати в «гості»?
На ледь живих яничари раптом налетіли.
Кого вбили, кого зразу ж у мотуззя взяли.
І на ринку, як худобу взялись продавати.
Щоби потім на каторгах до весел кувати.
Звідти люди вже, говорять, спасіння не мали.
Може й так. Двадцять п’ять років гребти довелося.
Скільки люду перемерло, що з ним веслували.
Але турки зразу ж нових до весла кували.
За той час зробилось білим вже його волосся.
Кажуть, турки жартували, як його схопили:
«Хотів плавати по морю – то ж і плавай вволю!»
І він плавав та не думав нарікать на долю.
Мріяв знову стати вільним, беріг в собі сили.
Хоча турки й насідали та не зрадив віри,
Як то бува поступали слабкі потурнаки.
З вірою він не боявся труднощів ніяких
І щодня молився Богу віддано і щиро.
Видно, вимолив у Бога. Вийшли із Трабзона
На галері Алкан-паші, море подолали
І на рейді при Козлові біля Криму стали.
Він колись сюди приходив з козацьким загоном.
Тоді місто воювали, тепер, як невільник.
Та стріпнулося у грудях знов серце козаче.
Як не зараз, то ніколи Дніпра не побачить.
І надія раптом в серці пробудилась сильна.
Алкан-паша до Козлова гуляти подався.
Забрав туди яничарів. Трохи їх зосталось
На каторзі. Хіба ж вони на бунт сподівались?
А тут Бутурлак проклятий з канчуком припхався.
Зрадив віру православну та й став наглядати
За колишніми братами по вірі Христовій.
Щоб вислужитись, міг побити весляра до крові.
Просто так, щоби на комусь свою злість зігнати.
Совість мучила, напевно. Часто напивався
Та приходив до Самійла в віру навертати.
Тоді теж напився, важко язик повертати.
Та лаяти християнську віру заповзявся.
А Самійлові вдалося ключі в нього взяти,
Що на поясі висіли, від усіх кайданів.
Коли Бутурлак в комірці спати вклався п’яний,
Узялись вони ключами кайдани знімати.
Та Самійло велів хлопцям, щоб не поспішали.
Хай відімкнуті кайдани на собі тримають.
Бо ж турки бува до трюму часом зазирають.
Щоб вони раніше строку про то не прознали.
Ключі тихцем повернули, як всіх відчинили.
Дочекалися до ночі, як турки уклались.
Тоді уже потихеньку нагору піднялись
І всіх турків перебили, яких лиш зустріли.
Поки Бутурлак прокинувсь, все уже скінчилось.
Невільники уже судном усім володіли.
І наглядача скарати уже приступили.
Уже йому до горлянки руками вчепились.
Та Самійло заступився – може ще згодиться.
І згодився, бо ж одразу гарну дав пораду:
«Одягти турецьку одіж усім не завадить.
Нащо туркам кругом знати, що отут твориться?!»
Так і вийшли із Козлова. Хто би здогадався,
Що невільники на судні тепер порядкують.
Алкан-паша у Козлові ще й досі святкує
І не знає, що без судна свого він зостався.
Розвернулися на північ та і полетіли.
І знову примхлива доля їм привітна була.
І вітри якраз попутні у вітрила дули.
І суден ніде ворожих на шляху не стріли.
Більше того, біля Тендри козаки стояли,
Гетьман Скалозуб походом на турок зібрався.
Вздріли козаки галеру, гадали – попався
Якийсь турок. Вже кинулись, всі разом напали.
А звідти їх зустрічають невільники криком…
Отак тоді лихоліття його завершилось.
Невільники повернулись, із рідними стрілись.
Сам Самійло на той час вже похилого віку,
У свій Канів повернувся старість доживати.
Куди йому вже в походи? Відходив, відплавав.
Та вже скоро повернутись мусив він до справи,
Бо, як пропав Скалозуб, то прийшли його звати
Козаки гетьманувати. Хіба ж міг відмовить?
Хоча був вже зовсім сивий – та молодий духом.
Тож і голоси козацькі, і душу послухав
Та й подавсь гетьманувати він до Січі знову.
Спорядили Скалозуба на морі шукати,
Бо ж, казали: до полону його турки взяли.
Але, на жаль від гетьмана і сліди пропали.
Довелося товариству ні з чим повертати.
Ні, здобичі захопили, пусті не вертали,
І невільників звільнили. Але гірко було,
Що славного козаченька на Січ не вернули.
Хоч не довго довелося за тим сумувати.
Із Валахії примчали помочі просити,
Бо господар Михай здумав з турком воювати.
Хіба ж можна в такій святій справі відмовляти?
Удалось тоді Михаю добре пособити.
Потім той схотів Молдову підгребти під себе.
А там тоді сидів ляський ставленик Могила.
А у ляхів воювати зовсім мало сили.
Тож знову в козацьких шаблях виникла потреба.
Він погодився, одначе, зажадав від ляхів
І збільшити реєстрових, і гроші віддати,
Які козакам устигли вже заборгувати.
І вернути всі ті землі, що забрала шляхта.
Ляхам нікуди діватись, мусили скоритись,
Щоб не втратити Молдову. Не втратили, звісно,
Як Самійло привів в поміч козацькеє військо.
Удалося від волохів Могилі відбитись.
А козаки повернулись. Недовго сиділи.
Велів він їм знову «чайки» в похід готувати.
Захотілось йому знову морем погуляти.
Чи й востаннє. Адже роки невпинно летіли.
Не погуляв. Знову ляхи про поміч волають.
Десь в Лівонії зі шведом за віщось зчепились.
І, поки козацькі шаблі ще не затупились,
Козаки, мовляв надати ляхам поміч мають.
Нелегко було прийняти рішення Самійлу.
Бо ж козакам край далекий той був не потрібний.
Вони звикли воювати при земельці рідній,
Адже вона їм давала підтримку і силу.
Та й що їм зробили шведи? Нічого! Одначе,
Не зумів він королеві «Ні!» тоді сказати.
І повів він кілька тисяч козаків завзятих
У ті землі, що ніколи козак їх не бачив.
Мабуть, знову повернулась доля другим боком.
Хоч козаки відчайдушно там і воювали,
Але землі під собою рідної не мали.
Та й на душі у самого було одиноко.
Відчувала душа, мабуть, що рідного дому
Вже не бачити ніколи, отож і тужила…
Відкрив очі він востаннє, знайшов в собі сили,
На козаків своїх глянув та й помер по тому.

Критикую київську поетесу
Виважено, крок за кроком.
А що ще робити з жінками,
Коли 70 років?

Фрік - фрікує,
Бик - бикує,
ПРОВОКАТОР-ПРОВОКУЄ!

Кажуть, без кохання жити неможливо...
Я живу - й нічого! Поки що не вмер.
Я - самодостатній чоловік щасливий,
З радістю виходжу я в прямий етер…
(З останніх поетичних надходжень)

Так, без кохання він не вмер,
хоча з коханням помирав…
Виходить знов в прямий етер,
де кожен вірш - це гра…

2026 рік

Цьоць Валя, во многих странах ти бувала?
Так не кажи, що в Україні не бивала.
Нацистів ти багато повідала?
А може, тих, хто бессарабських вин тобі вливав?

Чи може там, де на гамак лягала
І де дочку колисала — там є?

Чи там, де твого чоловіка,
Поховані і тато, і стара?
Там, де його сестра на глові сива
Від взриву кожного БПЛА?

Що ж, Валя, ось така любов твоя мінлива.
Забути все і говорити так,
Мов моя доля не в твоїх руках.

2024

Якими фарбами писати про кохання?
Які найбільш пасують кольори?
Байдужість сірого з відтінками бажання,
Зеленого весняна життєдайність,
Чи білого незаймана охайність?
Шукай у серці пензлі і твори́!

Від перших почуттів прозорих, чистих,
Відбитком акварельної душі,
Де кожний штрих здається урочистим,
На білім аркуші почни свій довгий шлях.
Ось – творчість! Ось! Вона в твоїх руках.
Шукай, малюй, захоплюйся, пиши!

Життя додасть і пристрастний червоний,
На жаль і чорний, що дратує нерв.
Колись і сивого додасть у скрони.
Любов – митця свідомий вибір,
Щоденна праця і мистецтва витвір.
Кохання – незакінчений шедевр!

06.05.2026р.

Кажуть, без кохання жити неможливо...
Я живу - й нічого! Поки що не вмер.
Я - самодостатній чоловік щасливий,
З радістю виходжу я в прямий етер.

Кажуть, що кохання - вища нагорода...
А у мене інші нагороди є!
Маю гостре слово та кричущу ноту -
Знаного поета кожний впізнає.

Я хіба невдаха? Навпаки! Я - "вдаха"!
В мене все чудово! Гучно ллється сміх.
Гірко не буває. Самота - це благо.
В дзеркалі сміється кращий від усіх!

Теплу ніч самотню вип'ю, мов останню...
Цигарки, блокнотик, миска сухарів.
Кажуть, що згоріти можна без кохання...
Я живу - й нічого! Досі не згорів.

Четвертий закон Менделя
Ми не вивчали в школі.
Мендель дала декому пенделя,
Натякнувши, що цей король голий.

Датчанин Ганс Крістіан Андерсен
І шведка Астрід Лінґрен
Перетнулися в Такера Карлсона,-
І це зробило мій день!

Та що я,
Показавши, ху із ху на Банковій-
Зробило це день всьому світові,
І щоб все нарешті скінчилося
Так хотілося б цього літа!

Суботнім днем я вийду в місто чуле,
Де заблукала в хащах пустота,
Де воскресає втрачене минуле
Й сідають пилом на асфальт літа.

Побачу, що ніхто не поспішає
І вулиці безлюдні в самоті.
Як проблиски дощу чи водограю,
Протуберанці долі у житті.

Як добре, що нарешті все застигло
І суєта нікого не кігтить.
Псалтир минулого лежить притихло,
Як спалахнула і пригасла мить.

28 листопада 2025

 мені би невагомого чогось
 як флейти сякухаті
 померти на цій кухні
 на цій хаті
 оскільки більш
 нічого не зійшлось
 закинути ще
 у пакет сміттєвий
 невідповідність
 і нерелевантність
 жодних рим
 не треба
 пафосу від’ємна вартість
 без потреби
 нехай би хтось промовив
 не подяки
 легкої подорожі побажав би
 хай би
 ось
 

Алебастровий дзбан над безоднею лине
У руці мозолистій безнадійної драми.
Чи зустрінеться в полі Чигирин з Чигирином
У прадавній задумі, над полину дарами?

В фрагментарному відблиску вічної зброї
Знов палають на сонці теракотові стегна
Від нащадків святої забутої Трої,
Де згоріла дощенту сила тевкрів напевно.

Журавель журавлеві на колодязі кпину-
Ще та й ще! - на життя крові свіжої просить,
І гасають вовки по степу без зупину,
Де червона калина у лузі голосить…

Римуються з укриттям
Буття і життя доладно.
І твій поетичний тям
Збирає трійне зверцадло.

Так мислиться уночі
В підземній міцній споруді
З барсеткою на плечі,
Одягненим в тепле худі.

І пишеться так мені,
І линуть такі глаголи
Про страхи мої нічні,
Як ще не писав ніколи.

Знов день промайнув, не лишивши світлини
на обрії неба в рожевім суцвітті.
А я ж не хотіла в гіркому поли́ну
лишати сльоту на холоднім граніті.

Переболить, та, мабуть, не сьогодні —
ще рана глибока слізьми кровоточить,
і падає вечір у чорну безодню
домахою болю безсонної ночі.

Ще точать думки неприборкані зга́дки;
зі пліч не спадає вдовина хустина.
Не жити й не вмерти! На вістрі лампадки
колись скапаряться митарства невпинні.

З душевного болю народяться вірші —
ліричні веселки, що душу проймають.
Та важко бузками цвісти, як раніше,
коли біля серця тебе вже немає.

11.05.2026р.

Безжурний світ
Дитячих літ
Був щедрим на утіхи
І їхній слід,
На північ й схід, -
Не стерта часом віха.
Тих давніх днів
Звучить мотив
Донині у світлиці
І все - як жив,
Що їв та пив,
Мені щоночі сниться.
З дитинства я
Люблю поля
За урожайність вічну, -
Люблю ліси
За голоси
Веселі і трагічні.
Мене любов
Вернула знов
У батьківську хатину,
Де тішать зір
Мій до цих пір
У рушниках світлини.
Матусин жаль
Проліг у даль
І тягнеться крізь роки
За мною скрізь,
Аби лиш біс
Не завдавав мороки.
14.05.26

Ми саджаємо насіння —
Виростає заборона куріння.
Навкруги всі навіжені,
А я маю Індію в кишені.

Мари мої, примари!
О, мари мої, примари.

За руку ти тримай міцніше
І тільки не порушуй тишу.
Серед дерев пеньок побачиш,
А з нього дим веселий скаче.

Ніколи не показуй.
Нікому не розказуй,
Що обговорюють примари
Під світлом сонячної фари.

Птах крилом лоскоче хмари,
Краплі з неба, мов Ікари.
Дяка птаху за ті крила,
Бо нас трохи підсушило.

Мари мої, примари!
О, мари мої, примари.

Крихітко, я розумію — годі!
Просто я невиліковний злодій.
Вочевидь, сварки даремні,
Лягай поруч — в мене Індія в кишені.

І ніколи не показуй.
Нікому не розказуй,
Що обговорюють примари
Під світлом сонячної фари.


2025

Всесвіт, як пазли, вкладає долі
у величезну картину часу.
Бачиш, на тім, нині міннім, полі
сіяно-орано люду маса:
крик породіллі і свист нагайки,
лязкіт мечів і чаїний клекіт,
маками квітне земля-китайка
кров'ю просочена вглиб... Далеко
сипляться зорі, неначе зерна:
Всесвіт - таке нескінченне поле.
Друже, для нього ми всі мізерні,
букви в блокноті чи фрази кволі.
Наша мураха-планета, наче й
краща за решту мільйонів інших
тільки тому, що ніхто не бачив
далі земного життя.... У тиші
мінного поля, що думка - вибух!
...Світ розмінують, бодай місцями.
Буде ще юність, і стиль, і вибір
чогось нового аж до безтями -
знову по колу посуне людство...
Друже, не жди на мораль - не буде.
Розум великий й велике глупство
поруч крокують... Ми просто люди...

 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
І йшов я спозаранку
Бога їхнього під ліктем потримать
Зубаті усмішки, книжки понять
 
І на моє запитання
Мовив Бог: «Чи цяцька я
що у недільний день заводять на розвагу?»
До уваги стариганя-учителя, етце
Почну з того, що молитви прочту
 
Вам я не вірю
Бог не цяцька, щоб його
У Недільний день заводить на розвагу
 
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Як смієте ви твердити що сам я батьків син
Якщо то був лише випадок хоті
Мені би перейтися, ще пісню скласти би
Вірніших цінностей шукати годі
Що ваш патос і помпезність, супроти провин моїх
Уклякайте же до смерті, зо страхів
 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
І йшов я спозаранку
Бога їхнього під ліктем потримать
Зубаті усмішки, книжки понять
 
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Зростили і відправили до школи
Учитись як не гратися у гру
Нічо, якщо би прививали успіхи
Або казали, що утнув утнув
До уваги стариганя-учителя, етце
Почну з того, що молитви прочту
І можте одлучати від своїх Недільних шкіл
А єпископи хай вичинять слова
 
Вам я не вірю
Бог не цяцька, щоб його
У Недільний день заводить на розвагу
 
 
 
 
 
 
 
 

Хай упаде триклятий телефон
І розіб'ється об асфальт нещадний,
Немов старий, забутий патефон,
Який заграє музику прощання.

Нехай минуще розіб'ється вщент,
Відкривши шлях новому, молодому.
Так зміниться стійкий, тривалий бренд,
Нам повернувши спогади відомі.

Хай скалки розлетяться назавжди,
Ці Всесвіту уламки і останки.
Ніколи не повернемось туди,
На землю хліборобів і титанів.

Цей телефон з собою забере
Галактики, туманності, планети,
Світи коштовні, бари, кабаре,
Штовхнувши у нові важкі тенета.

27 листопада 2025

Квітка вишні крізь промінчик,
Dream by day*, де сяє драхма,
Ялівець, комар ,камінчик,
У кущах ожини -Яхве -

Сподіваюсь то не Сирин*
У обряді піднебесся -
Архетипи зрозумілі
Лише там, де крига скресне!

Там, де дивне справжнє ліпше
Стане зрештою учора,
Наче збурена Cамсара*
У полоні фа мажору,

В сяйві днини крізь завісу*,
Що розірвана на двоє,
Де людина глиновмісна
Перетворена на зброю…

Зачекай, зачекай, тепле літо життєве,
Не біжи, не спіши і натішитись дай
Кожним прожитим днем й зрозуміти для себе
Чого більше - добра. а чи горя зазнав.

Були сонячні дні й теплі з грозами ночі,
Радість зустрічей й сльози солоні розлук.
Я у серці своєму залишити хочу
Лише спогади світлі. Нехай відійдуть

Десь далеко-далеко всі розчарування,
Не відлунює болем образа в душі.
Не навіюють сум хай осінні дощі,
Прагну ще відчувати я щастя й кохання.

2016 р.

Війна триває, Отче милостивий,
хіба Ти не осліп від сліз кривавих?
Від фальші лівих і лукавства правих,
від проповідей патріархів сивих?

Брудна облуда вже тече рікою
з трибун високих у Верховній раді?
Під ширмою добра — мерзенна зрада
хапуг, що прикриваються війною.

Жадоба до грошей межі́ не має —
кишені повні, а в душі пустеля.
При владі шахраї та «мудрогелі» —
від статків швидко голови втрачають.

Ікони мироточать кров'ю людства.
Невже із раю покидьків не видно?
Серед пророків процвітають злидні,
поміж рабом і паном — лизоблюдство.

Керує світом сатана ворожа!
Не каємося — нищимо святиню!
За правду розпинаємо невинних,
а потім плачемо — о, Боже... Боже...

06.05.2026р.

Вона мені сказала,
Що якби крила мала,
До сьомого би неба
Зі мною разом.

Підійди до прірви,
Нехай краєвид дах зірве.
Крок вперед — і ти згадаєш:
Це був лиш сон.

А світ такий чудовий,
Весь різнокольоровий.
Ми твої діти, матінко-Земля.
І я прийшов до думки:
Повсюди візерунки,
Одного разу ними стану я.

І розправиш крила —
Це те, що ти хотіла.
За мною аж до Сонця,
Як на вогонь міль.

Обпалиш біле пір’я,
Тепер воно вугілля.
Вкотре впадеш, і благаєш
Втамувати біль.

Тих крил тепер не маєш,
Зі мною не літаєш.
Довкілля краще б роздивлялись
До теплих країв.

Знов підійшла до прірви —
Краєвид більше дах не зірве.
Крок вперед — і станеш ти
Зграєю птахів.

Світ був такий чудовий,
Весь різнокольоровий.
Ми ж твої діти, матінко-Земля?
І я прийшов до думки:
Повсюди візерунки,
Одного разу ними стану я.


2023

Залетіла в буденне життя без вагань, самочинно.
Я не думав насправді про наслідки, дії, причини…
Бо упевнений: доля старанно минуле відводить.
Ця новенька крута, де нема у програмі відмови.

І прожогом відчув поривання на кожній клітині.
Так дбайливо без сорому вигини спинкою тисне.
Як обожнює спіднє: погладить труси і кальсони
Та доводить щоразу, що дії легкі, мов казкові.

А колишня? Стосунки без жодних вагань припинили,
Бо ламалася часто і стала холодно-лінива.
І стомився украй, від потуг результат не змінився,
Тож до лампочки стали бажання, тепло і білизна.

Неймовірна любов випадково вросла у квартирі,
І якщо розкажу, то навряд чи у це хтось повірить.
Я безмежно кохаю і бачу, яка не обізнано спрагла:
Безвідказна і дуже гаряча теперішня праска.

Коли впаду в твої обійми,
В іржавих латах бурний принц,
Відчую ласку провидіння
І глибину твоїх зіниць.

Лише у єдності з тобою
Відчую повноту буття,
Мов чашу, сповнену любов'ю,
Грайливий трунок почуття.

Без тебе світ - це лютий морок,
Стіна без виходу, тюрма.
Без недослів і недомовок
Явилась молодість сама.

Зелене молоде пагіння
Відкриє світ нових пізнань,
Нестримне в небо устремління
І гостре вістря почувань.

Відкине все пожухле листя
Любов приспала до пори,
Немовби істина столика,
Поема степу і гори.

25 листопада 2025

Не дивись на мене хтивими очима,
чоловіче ласий до принадних втіх.
Я була дев'ятим царством пілігрима
і того, хто вранці з по́другою втік.

Чарівни́й романтик Музу в мені бачив,
а художник Єву з яблуком спокус.
Я зривала мальви зоряних побачень,
та, на жаль, скінчився вересневий блюз.

Згадую минуле інколи... Та ну їх! —
Туманіють зради в полисках заграв.
Всіх я відпустила, лиш за тим жалкую,
хто у ніч різдвяну сина обіцяв!

05.05.2026р.

Світ розколовся, то що ж він приніС?
Правду сьогодні крихку. Ллється кроВ.
Всупереч світлу, любові й веснІ,
Дехто годує війни чорний роТ.

Між берегами потвора косаР
Косить життя і вже ставить таврО.
Бога забули? - Поширює скаЗ.
Що принесе ще наступний нам кроК?

Швидко прямує розбурхане злО.
Хто угамує розгнузданий шкваЛ?
Стогнуть від болю земля і зелО,
Сльози гарячі сплюндрованих траВ.

Кривда розгулює, давить всіх преС.
Преться ненависть. Тривожне буттЯ,
Бо у планети гігантський є креН.
Знищити зло прагне чесна метА,

Щоб на Землі навести врешті лаД,
Щоб панувало повсюди добрО,
Збільшити щастя людського масштаБ,
Душ збережімо своїх ми собоР.

Світ розколовся на добре та злЕ.
Стільки від зла вже жахливих утраТ.
Хай би гармонія скрізь ожилА,
І цінувалось життя, як алмаЗ.
Хто заспіває духовний хораЛ,
Бог порятує і мир надішлЕ.

12 травня славетний український художник Іван МАРЧУК зустрічає свій 90-літній ювілей.
Вітаємо!

Унікальний митець потрапив до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», створивши неповторний стиль у живопису, що сам жартома назвав «пльонтанізм» - від «плести», «пльонтати». І справді, його картини ніби складені з клубочків чудернацьких ниток…
Пишаюся, що у мене є альбом пана Івана з присвятою мені.
Він якось сказав: «Дайте мені тисячу років - і я розмалюю небо»…

Гроші? Жінки? Мандати?
Що найголовніше для тебе?
Тисячу років дайте -
і я розмалюю небо!

2026 рік

Забери-но від мене байдужості сіль-
Розсипати позаду, чи сіяти поруч -
Ось росте конюшина під ноги праворуч
І горобчик ховається ранком у хміль ,
Щоби легше було витягати зі скронь
Думку довгу марку у зростаючій болі ,
Наче казку для тих, що шукають в стодолі
Ворогів і ведуть перехресний вогонь
Серед цифри сухої, у стані чужих
Аутистів, знайшовших себе у TikTok(у)
В конюшині праворуч, не далі півкроку.
Де твій син? - Нерухомо в могилі лежить!

Пом’яни нашу землю у царині сну -
Їй хотілось дітей і розумних і щирих,
Ніби тих, що під склом ідеальним курсивом
Вже в реєстрі у списках на довгу війну.

Що лишається далі, коли ми помрем -
Тим за склом, за півкроку, в ранковому полі ? -
Звичка знову шукати свободи і волі
Із палаючим серця холодним вогнем…

Сповита тишею імла
Село зусюди облягла
І стишилися вулиці, й двори,
І звично місяць виглянув згори
На опустілий швидко шлях,
Що пилом давнішнім пропах,
А зараз в теплій куряві принишк,
Бо, певно, сон усім приносить зиск...
12.05.26

Трясця…
Скласти б вірш про любов і щастя,
Та що турбує звіра, коли він помирає в пастці?
Тліє на фользі чи кисне в пляшці...

А я у всій красі хочу світ цей побачити,
Ніби після років сварки взяти і пробачити.
І в таку мить приходить розуміння:
Мій шостиструнний спільник — пігулка від старіння.

А ти не рубай коріння, чіпляючись за Чумацький Шлях.
Якщо труна існує, то колись у ній буде цвях.
Тобі вселяють страх, а я дам тобі надію.
Творчість — це діяльність, чуєш? Ну тоді я дію.

І я радію: рима римується, а звук лунає.
І якщо колесо спустить, то хтось точно підкачає.
В них під сонцем засмагають, в нас за нього борються.
А тобі все одно, чи цікаво, що все ж коїться?

Подряпина загоїться, і відновиться дихання,
Знову вийдеш ти у ринг: життя — ще те змагання.
Намагання, ще одне, а за ним іще —
Суперздібності ти маєш, ніби в коміксах з плащем.

Я танцюю під дощем — я крапля, як і ви.
Знаю: там, де миші, не виросте трави.
Драбина з голови спрямована у всесвіт,
І я по сходах вгору йду, залишаю свій слід.

І хай розтопить лід внутрішнє багаття.
Кесареві — кесареве, кожному своє заняття.
Ще трохи. Незабаром, якщо не зараз.
Життя — то книга: залиш в ній цікавий нарис.

Тільки тут, і не буде потім.
Небезпека і дива очікують на кожному кроці.
І як коле в боці, то віднови дихання,
Та не зупиняйся — ось моє прохання.

І тоді,
Я відкрию правду — сумну та гірку.
Я прошепчу брехню — солодку і п’янку.
Я поведу тебе,
Коли почуєш музику.

Я прикрашу дорогу нелегку,
І постіль постелю — теплу та м’яку,
І розбуджу тебе,
Коли почуєш музику.


2025

Я так хочу з тобою зустрітись,
Я так хочу тебе обійняти!
Та у тебе маленькі діти,
Й тобі потрібно їх вкласти спати.

А вранці ти їх везеш до школи,
І забираєш їх по обіді,
Ми ж не стрінемось так ніколи,
Ну хіба що на тому світі...

Бо в суботу ти робиш роботи,
Що не встигла на тижні зробити,
А усе, що не вийшло в суботу-
То в неділю слід закінчити.

І отак дні та тижні минають,
Нелегка ж бо жіноча доля.
А навіщо ж тоді співає
Соловейко в нічних тополях?

А навіщо цвітуть каштани,
І навіщо так пахнуть квіти?
...Тобі завтра вставати рано,
Бо у тебе маленькі діти...

Ми йшли за возами, зорі сяяли блякло.
Розпечену магму палила у надрах журба.
І степ нас поглинув, і поклав на ковадло,
на сонцесяйне ковадло, на ковилових горбах.

Нашу плоть, шкарубку від жаги степової,
болючим дотиком майстер натхненний плекав,
і стежка незнана вела за собою
у п'янкий ирій духмяних росистих трав.

Ми торували шляхи, ми ставали богами.
Медові губи коханих ми пили вночі,
коли квітували пагорби золотими зірками,
і з неба сходили, наче телички, срібні дощі.

Ми гартували леза звитяги і туги.
Ми поїли коней із пурпурових заграв.
І степ у нас розчинявся і, з гострої тонкої смуги,
знову і знову крізь нас проростав.

Так золотою ставала епоха.
Розпечену магму палила у надрах журба.
Сюрчали коники, наливалися стебла і грона,
палко бриніла бентежна душа степова.

2026

 
Як на Сайпрес Авеню
Ускочивши в дитячу наче маячню
Обцасів цокання бруківкою
Форд і Фіцрой, і мадам Жорж
І солдат, собі крокує сном
У капелюсі, у літах, пиє вино
І солодкий ток парфума віє крізь
Ночей холодний шалімар
 
Зупиняючись усе за кроком крок
Ще дітлахи шукають корки із пляшок
У крамниці сірників і цигарок
Перестрівши мадам Жорж
Оу, ти западеш
Охохохо, ти западеш
Оу, ти западеш
 
Увійшовши мов у транс
На канапі та у грі за грою в шанс
Із історичним ще романом обійнявшись
Поглянь у очі мадам Жорж
Тії пакетики і страх
Тебе пойме нараз коліна задрижать
А в куті за доміно у блиску шат
О, неповторна мадам Жорж
 
Як із вулиці у мерзлу шибку стук
Вона підкинеться, помилуй Боже
Певно копи йдуть
Вишпурюючи все, чого не мало бути тут
За своє вікно надвір
Але мусиш їхати
Із Дубліна до Сенді Роу, о ти
Ронитимеш униз монетки із мостів
У цей дощ і мокрий сніг
Попрощайся із мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
 
Ітимеш геть, а в тій вітальні музика, і сміх
І танці далі у вітальні тій
І заходять хлопці інші
А ти покидаєш усе
Безмовно
 
Як тобі вже йти
Услід вона: Коханий
ти забув свої рукавички
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Попрощайся із мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Прощавай
Із вітром і дощем на задвірках
На задвірках, на старих
Попрощайся із мадам Жорж
На задвірках, на старих, на задвірках
О, але й твій дім отам, на задвірках
Йди уже
Прощавай і прощавай і . . .
Утри сльозу і ще сльозу утри . . .
 
Попрощайся із мадам Жорж
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Прощавай, о
 
Прощавай . . . ей–оу, мадам Жорж
Утри сльозу за мадам Жорж
Що окриває мадам Жорж
 
Ці любові оболонки оболонки ці любові оболонки . . .
 
Прощавай, о
 
Гайда на поїзд
Час на поїзд, на поїзд . . .
Оце їде поїзд, оце їде поїзд
О, прощавай . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Довго тримав у секреті
Звичку свою непросту.
Хочу сказати відверто
Мамі про ознаку ту.

Тільки не знаю, як буде:
Радісно чи у жалю.
Слів для розмови бракує,
Сумніви душу клюють.

Сміло зайшов у кімнату,
Світ ненароком померк,
Голосом кволим питаю:
«Мамо, потрібен поет?»

Мати зітхає убого,
Татко налиганий вкрай:
«Синку, побійся хоч бога,
Хвате й прозаїка нам!»

Відлуння віршів, тихе та пісенне -
Присвята осені, шляхетній дамі.
У пошуках розради і натхнення
Пливе душа осінніми шляхами.

У вересні тепла ще буде вдосталь...
Цей спадок від усміхненого літа
Зігріє серце... Тільки болем гострим
Осінній перший дощик буде нити.

Іди вперед, художнику самотній!
Тягар журби нехай тебе полишить!
Тепла немає в арсеналі жовтня,
Дощі нагадують про біль частіше.

У мареннях давно прозорі роси,
Струмків ранкових срібло чи паладій.
Зі снігом злива - натяк на морози.
Як не згубити душу в листопаді?

Забута стежка заростає
Важким солідним лопухом.
Забута стежка, як питання
Чи у житті різкий надлом.

Забута стежка вкрита мохом,
Травою, пилом забуття.
Не заростуть чортополохом
Слова для болю й каяття.

Забуту стежку ми відкриєм,
Немов забутий давній твір.
Вона не стане чорториєм
І шляхом для нових зневір.

Забута стежка прошепоче
Слова жадані, дорогі,
Розплющивши оспалі очі
В оточенні гучних роїв.

22 листопада 2025