Агнець мовчить в кошарі
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.

Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
і бути дуже злим.

Лиш між сльозами стиха,
хоч мовчки, але все ж,
агнець брав гарт від лиха,
як міг, серед тих меж.

Із уст в уста дарила
спільнота хист йому,
так відростив ся крила
для злету розуму*.

Залиш хижак кошару,
і мабуть не одну!
Настав вже час кошмару –
тобі вже «йти ко дну»!

* Є одна річ, яка дозволяє вічній дитині досягати величезних звершень —
це розум, який може прокласти шлях для всіх наук.
© 1990 – 1995 Psicologica Editrice
Psicologica Editrice di T. Meneghetti
V.le Medaglie dʻOro, 428 – 00136 Roma
Prima edizione: Maggio 1996
Тепер я майже готовий відмовитися від психотерапевтичної практики,
щоб навчити людей основній енергії життя — розуму. (1981 Антоніо Менегетті)

24.01.2026р. UA

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

В повітрі знову рій металобрухту.
Летить на місто черговий фугас.
А нам, незламним, спеціальні пункти
Допомагають вижити в цей час.

Тут можна відігріти ноги й руки
І навіть зарядити телефон.
А ми рахуємо прильотів звуки,
Для нас, незламних, це вже звичний фон.

Хтось в укритті, хтось - у полоні туги,
У когось вже інсульт або інфаркт.
Літають в небі дрони, наче мухи,
В новинах - просто констатують факт.

У когось - облік доларів та фунтів...
Тим часом ми: "До ранку доживу?"
То, може, досить нам незламних пунктів,
А вже, нарешті, бомбу на москву?

А надворі горобина ніч,
Що це означає, хто з вас знає?
Це ні місяця на небі, а ні зір,
Тільки вітер коршуном шугає.

Темнота густа, хоч ріж ножем
І за крок не видно вже нічого,
Не знайти ні стежку, ні дорогу,
Ніч накрила чорним все плащем.

Зойкнула десь злякано сова,
Що прокинулась й зібралася на лови.
Темні ночі дуже люблять сови.
Хтось їх горобиними назвав.

2026 р.

Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!

Він здрить уда́ль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
на так потрібний нам боєприпас?!

Бо нащо він тоді нам дав ту «тищу»,
невже – за дані з банківських карток?..
Що ж, вдячних ніт, ні на землі, ні вище;
і він помститься, дайте тільки строк!

Так, дайте другий строк! Гайда́ до «Дії»:
там вибори відбудуться ось-ось!
Він сто мільйонів «лайків» там нариє –
тоді ми хробачків і наїмось...

(Січень 2026)
а-а-а-а-а-а-а!

Друзі, що скажу я вам:
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.

Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
В нього цілувати.

Ви погодьтесь, він сильніш
За Костенко Ліну.
Геніальний кожен вірш
У Пегаса сина.

Руки вгору піднімім,
На коліна вклякнім.
У захопленні німім
Богові подяку

Ми воздаймо, що послав
Із небес високих
Він ПОЕЗІЇ п осла,
Нації пророка.

Треба дати ось тому
(Що не твір - "нетленка")
Ще й за кожен вірш йому
Нобеля й Шевченка.

Бліднуть навіть і вони --
Заздрять на тім світі...
Тра чіпляти ордени,
Розсипати квіти.

І на тілі всім - вінки
З лавру - в центрі, скраю.
Навіть фігові листки
Лаври прикривають.

Хвалить завжди себе сам
Щиро і завзято.
Аж сміються небеса
Й медалі чіпляти

Місця спереду нема.
Що ж робити, люди?!
Та нічого, то дарма --
Ззаду місце буде.

На сідниці ми ясні
Повісим на боці.
Сяють хай тобі й мені
Й Парнаському Доці.

Друзі, станьмо дружно в ряд --
П'яні і тверезі --
В чергу -- цілувати в зад --
Велетня поезій.


...Отака благая вість
Прийшла у лікарню.
У палаті номер шість
Святкують шикарно.

23 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Цікаво, швендяє де лютий
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
Завжди готовий, тільки б лютий
Завчас вернуся б з Колими
Лежиш тако всіма забутий
І дичавієшся з пітьми…
22.01.2026.

Із Леоніда Сергєєва

Я́кось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!

Тут набігла тьма народу,
розпочавсь ажіотаж.
Санітар Степан як воду
пив C₂H₅OH.

Непитущий рентгенолог,
з’ївши фенобарбітал,
малював русалок голих
й чоловічий причандал.

Туалети стали чисті,
і на видих, і на вдих.
П’ять досвідчених чекістів
закосили під слабих.

Стражі вищого ґатунку,
персонажі древніх саг!
Он, лягли по стійці струнко
з кулеметами в трусах...

Варта... Зброя... Параноя...
Ми шикуємось мерщій.
Тарганів палатних двоє
разом з нами стали в стрій...

Ось і він! В нас віру сіє:
«Так, в бюджеті є діра,
та живе іще Росія!»
Ми у відповідь: «Ура!»

Він: «Без нанотехнологій...»
Ми: «Та й дійсно, аж ніяк!»
Він: «Турботи та тривоги...»
Ми: «Не треба натощак!»

Він: «Корупція ізнову...»
Ми: «Ти тільки укажи!»
Він: «Задовга добудова...»
Ми: «Але ж і не бомжі...»

Самознищились бацили.
Санітар Степан затих.
Таргани десь полетіли, –
кри́ла виросли у них.

Головлікар, повний вражень, –
спіч у відповідь: «Мерсі!
Та за цю зарплату, – каже, –
ляжемо кістьми усі!

Нам би тільки – трошки грантів,
й лишимо́ся на плаву!..»
Потім двоє ампутантів
проспівали про Москву.

Дав прем’єр поради цінні,
на обід дали лангет.
Як анонс про дальші зміни,
знов забився туалет.

Рано всі пішли в палати,
і до ранку – ні шелесь...
Й повернулись тарганята,
загубивши кри́ла десь.

(2025)

плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль

за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
наче щастя у краплених картах

легкодухих сніжинок танок
та дитинна розвага і втіха
хай зігріє надію вино
нe сумуй моє серце а дихай

хай кружляє у віхолі світ
і готує для кроку знемогу
та не вічний той білий політ
як терниста дорога до Бога

то так просто іде то іде
біль небесний що душами хворий
моє серце вертайся ти де
там де мрії злітаються й зорі

Мобільний вимкнули зв'язок,
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.

Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
ми випили до дна поспішно?

На денці крапельки роси
змішалися з гірким євшаном*.
Та все одно, що б не просив
для тебе з-під землі дістану.

Зворушливі, п'янкі слова,
що пахнуть липовим бальзамом.
Допоки я іще жива
здмухну з чола печаль дурманну.

Спроможна світло запалить
в душі твоїй обітованій.
Послухай, як вона тремтить,
ще мить і злетимо жадані.

Євшан* — полин

23.01.2026р.

Я відчуваю грань, коли настане морок.
Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.

Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє чар осяяння й прозріння,
Коли спадуть з дерев усі листки заклять.

Я стану під дощем на вічнім пограниччі.
Хай обпікають шквал і грози навісні.
Мене у тужну даль приречено покличуть
Таємні голоси, мов паростки весни.

16 квітня 2025

Розкажи,
що думаєш про мене.
Розкажи,
що сниться уночі.
Розкажи
про мрії потаєнні.
Передай
надії радісні й сумні.

Я зберу твої надії-мрії
у разки коралів диво-дивних,
уквітчаю казками своїми
і носитиму на шиї як намИсто.

Кожен раз,
як буду споминать про тебе,
мріятиму про забуте
й нездійсненне.

Кожен раз,
як буду споминать про тебе,
мріятиму про майбутнє
й потаєнне.

02.01.2026 Ірина Вірна 💙💛

 
Є бездверний дім і
Я живу там
І зимно уночі
Анічим не легший днів тягар
Не існує даху
Вповзає дощ у дім
Ллє в мої думки
Поки я виважую час
 
Хто ти такий, ти знаєш мене
Може і так, я зовсім не певний в усім бо
Звеш на ім’я, та дивно мені
Я забув відчуття, а тіло байдуже до ліків
 
Дзвоник тут відсутній
Та й не дзвонить ніхто
А інколи не певний я
Чи є живий іще хто, там і сям
Дім не має звуків
Усе мовчить у нім
Який сенс у словах
Якщо ділити ні з ким оцей час
 
Знаю свої завітні рядки
Їх учив задля тих, які мене іще знайдуть
Та на думці один, де холод, і ніч
Усіх протиріч, і пітьма тьмяну тінь розчиняє
 
Може хтось і поміг би?
 
Є бездверний дім і
Ніхто не живе
Лише стіна назавтра
Не задумуюся над цим, не цей раз
Тут немає світла
І затемнені вікна
Надмір усіх боргів
Наявний один лише час
 
Хто ти такий, ти знаєш мене
Може і так, я зовсім не певний в усім бо
Звеш на ім’я, та дивно мені
Я забув відчуття, а тіло байдуже до ліків
 
Може хтось і поміг би?
 
 
 
 
 
 
 
 

Падаю? Вклоняюся снігам...
Ця зима за мене все напише.
Кожен з власним горем - сам на сам,
Найболючішим та найстрашнішим.

Ось і я не виняток. Іду
В білий січень і його тенета.
Зустрічаю тільки самоту,
Неживі, безликі силуети.

Заметіль. Майданчик. Стадіон.
І годинник, зроблений з рубіну.
Запізнився. Маю тільки сон,
У якому знов кровить провина.

Господи, пробач! Прошу, залиш
Ти мені поразку в цій гонитві!
Сповнює собою кожний вірш
Щирість поминальної молитви.

Говорять, що узнати московітів
Доволі легко по усьому світі.
Вони ведуть нахабно, вічно п’яні
На вулиці чи десь у ресторані.
Без мату не спроможні говорити.
Такі ж самі нахабні їхні діти,
Яких вони із криками повчають.
Хоч ті перед очима приклад мають.
Подума, може хтось: часи змінились
І отакими москалі зробились.
І, що раніше за кордоном всюди
Вони велися, як порядні люди.
Про москалів простих відомо мало,
Вони по закордонах не бували.
А от «еліта» часом зазирала,
Своєю дикістю Європу шокувала.
От, хоч узяти їх скаженого Петра,
Що наробив чимало чорних справ.
Ще молодим в Європу він подався,
Під прізвищем Михайлов заховався.
Напевно ж, відав, як вестися буде,
То, щоб не знали, що то цар, порядні люди.
І з ним посольство, що прозвалося Велике.
Такі ж самісінькі, як цар їх, люди дикі.
Скажімо, в Англії їх в домі поселили,
Де, зазвичай лише високі гості жили.
Три місяці вони там гостювали.
Усю підлогу й стіни заплювали.
Всі меблі поламали, шпалери поздирали,
Із пістолетів в образи стріляли.
Газони всі навкруг потолочили.
Здавалось, дике стадо там ходило.
А у Парижі вівсь Петро не краще.
Ридван спиняє, як відкриє пащу:
Вези його туди, де він бажає.
Що люди кудись їдуть – не зважає.
Зайде зі своїм почтом до крамниці,
Візьме, що до вподоби із полиці
Та й геть іде собі. А як же плата?
Та він же цар! Все дарма може мати!
З маркізою де Роган так повівся,
Що чоловік з Петром ледь не побився.
На учти звали аристократичні,
Вони велися по-дикунські, звично.
Виделок, як всі інші, не вживали,
Усе руками на столі хапали.
Велися за столами, наче свині…
Тож чим вони від тих різняться нині?
Вже час минув, більшовики при владі.
Європа вже змирилась, хоч не рада.
Про визнання вже Лондон заявляє,
До Англії посольство прибуває.
Палац посольству старовинний дали,
Справжнісінький музей, щоб обживали.
По стінах фрески всюди там багаті,
Картини, що в музеях виставляти.
І меблі старовинні, посуд гарний.
Та ж дикунам тим довіряти марно.
Їх, як людей в Європу допустили,
Вони ж взялися з усієї сили
Свої ідеї тут пропагувати,
До революції англійців закликати.
Тож їх забратись звідти попросили.
Що по собі в палаці залишили?
Музейні цінні речі всі забрали,
Таємно вивезли. Все інше поламали.
Все потрощили, що в їхні валізи
З палацу того древнього не влізло.
Англійці, як те варварство уздріли,
Все повернути московітам повеліли.
Але з Москви бундючно відказали:
А ми за те, мовляв, розписок не писали…
Коли хтось думає, що Путін в тому винен,
Що москалі ведуться всюди, наче свині,
То я скажу: нахабна та москальська пика
Була такою в болотах отих одвіку.

Не відпуска «імперія» проклята,
чотири роки точаться бої…
В загиблих підростають соколята,
уже шліфують кігтики свої.
Їм треба час, мотивів вистачає,
лише б уміння дещо відточить,
та, як не дивно, і у отчім краї –
вороже плем’я скалкою стирчить!

Колодами тирчать вони у влади,
але стає і у других очах.
Засіли, розплодились, тиснуть гади,
висять уже на шиї і плечах…
Стражденна наша ненька Україна
у пеклі цім де дітися не зна:
з одного боку воші і руїна,
а гнидами – спустошена казна…

Народ-бідняк – знеможений війною,
чорноземи поставлені на кін,
бо нувориші їх здають без бою
і ницо крівцю п’ють з обох сторін.
Ця партія вже майже безнадійна,
куди не кинь – цугцваг усе одно.
Невже під ніж піде корова дійна,
чи це іще не остаточне дно?

Стікає кров’ю зранена держава…
Кому під силу сформувати рать,
щоб відновити диктатуру права
і терміново Неньку лікувать!

Є сміх, коли за животи беруться
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Регоче на всі кутні пройдисвіт перехожий…
Сміх , як рентген, наскрізь просвічує поволі:
Людина ти чи виродок в людській подобі.

Коли понюхаю чужу білизну -
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.

Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
Щоб написати опус геніальний.

Хто ким працює, хто з ким спить - цікаво...
Свого життя нема - така планида.
Я в захваті від власних віршів! Браво!
Лише від них підніметься лібідо.

                І
Не забуваю малу дітвору,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.

                ІІ
Де не живу, копіюю той край.
Бачу вершини пологі,
в лузі калину, утрачений рай –
перед очима березовий гай,
ліс на крутім косогорі,
де на досаду сусідам своїм,
майже-що, кожного літа
ще добудовую пасіку й дім
батьківського заповіту.
Виростив сад... є ознака така,
що не живу як ледащо,
сина на маю, за нього дочка
явно воює найкраще.
Це не гординя. В чужому краю
на косогорі Дунаю
маю щасливу родину мою,
що ні за що не поляже в бою,
та українців єднає.

                ІІІ
Ще дожинаю лозу до снопа
і за минулим не плачу,
хоч і буває сльозина скупа...
................................................
те, що Європа уже не сліпа,
з подивом я не побачу.

01.2026

Спогад
Ніч сіла на землю, неначе ворона.
В хатах вогні грають, мов у вовка очі.
Рушник вишиваний, а під ним ікона…
І тиха молитва на сторінках ночі.
Родина далеко, бо кожний вже в себе.
Роки поспішають. Є сини і внуки.
Всі вони йдуть вперед, бо нині так треба,
Бо нині світ Божий на інші жде звуки.
Нас двоє в кімнаті. Свій дім на чужині.
Вогонь часу гріє нас двох, як перина.
Вечір. Думки наші при кожній дитині.
Молитва у небо за кожного лине.

Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінне бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Окоп промерзлий надто скрижанів,
Навіяло доволі снігу.
Солдату з мінометом не до снів.
Життя, неначе зимна крига.
Дожити б до весни, а поки ніч.
Зігрітися б хоча на хвилю,
(Бо ворог недалеко - "хижий сич").
Нехай не стигне кров у жилах.

Коли втомлюсь і відійду від справ
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.

Я відійду у тінь далеких пальм,
У джунглях заховаюся, мов інок.
На полі битви я безвісно впав.
Такий фатальний лютий поєдинок.
Мій вірш розстанув серед буйних трав,
Зневаживши непогамовний ринок.

Я відійду у скит біля струмка,
У тишу незрадливу й первозданну.
З таких струмків складається ріка.
Сама нірвана входить, ніби панна.
І течія рухома і стрімка
Сповільниться, мов істина жадана.

16 квітня 2025

Прийшла чудова, щира зима.
На вулиці — гомін і справжня краса.
Мороз щипле щічки, і сніг по коліна,
Санчата і лижі несуться зі схила.

Проте повернемось до себе в квартиру:
На вулиці — радісні мінус п’ятнадцять,
А вдома — бадьорі плюс п’ять, плюс дванадцять.
Хотів би ревіти - та холодно плакати.

Чудова країна відчайдушно хоче жити,
Все та ж країна прагне існувати,
А інша мислить її вбити, пошматувати.
Хоч називала її рідним братом.

Тому пробач нас, красна зимо,
Ми намагаємось бути щасливі,
Але не можемо щиро тобі порадіти
Ми все ще чекаємо знищення ката.

***
А гарячка біла в білім домі
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.

***
А знання, наука та освіта
втратили позиції свої.
Управляє світом
не еліта,
а злочинні виродки її.

***
А люди переконані у тому,
що світ рятує неземна краса.
Це аксіома,
хоч і невідомо,
кому і що диктують небеса .

***
А гучні заяви та істерики
ширяться кур’єрами кремля,
ніби, ізотерики
Америки
знають, куди котиться Земля.

***
А коли мине руде, зелене
й голомозе, то й війна мине,
шоуменів
поженуть зі сцени
і земля полегшено зітхне.

***
А ті, що прислуговують скотині,
не визнають ніякої вини,
але повільно,
навіть, божевільні
до тями прийдуть протягом війни.

Будущина
А Капітолій окупують мавпи,
Гренландію, мабуть, якісь сатрапи,
а Банкову – комедіанти зе,
куди кацапи
засувають лапи
пузатої рудої шимпанзе.

01/26

Писати сонета - це мука,
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.

Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
До скроні важкий пістолет.

Тому не пишу я сонети,
І це - мій великий гріх,
Я б написав їх з десяток,
Якби я писати їх міг.

А я їх не можу писати,
На них в мене не стоїть,
Хоч, може, колись і встане,-
Будьласонька, потерпіть.

Бувало, пиша́вся, кура́жився,
Бувало, на щось не наважився –
А пі́дсумок буде простий:
Красива життя орато́рія
Заве́ршиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...

Траплялося, жи́ли розтягував,
Траплялося, пояс затягував
Чи плив течією у вир.
Доживши до су́тінок осені,
В чім сенс, не второ́пав і досі я.
Як кажуть, «хоч вір, хоч не вір»...

Навряд чи судилося феніксом
Прожити все знову по еліпсу,
Рятуючи землю від зла,
Але, якщо хочу второ́пати,
То мушу почати із по́пелу...
Як кажуть, «була не була»!

Січень 2026 року

Я доторкнувся думкою до тебе.
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.

Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
Не хочу зради…

А все одно ж ти поруч. Навіть ближче –
в обіймах у пекельної уяви –
цнотливо умовляєш: «Не злостись же.
Що трапилося? Власне, в чому справа?...»

Ти – вітер. Ти – вода. Ти – наче сонце,
усім підряд своє тепло роздала
та й покотилась далі повз віконце,
де вже без тебе ніч мене застала…

11 липня 1989 р., Богдани́

Із Леоніда Сергєєва

В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.

В зеніті буйствує загрозливе світило.
Ті, що наважились, прохають: «Не дивись!»
Ковток, іще... І перерізуюча сила
б’є прямо в куприк зверху вниз, і ще кудись.

Дрижать коліна, підіймається нудота,
і мізки м’якшають від цього відчуття,
але вражає, що унутрішня бридота
урівноважена бридотою буття.

І вже байдужки, я́к ся має селезінка,
і все одно, хто́ в Білім домі, хто́ в Кремлі.
І рейки б’ють об лису голову так дзвінко,
й щури закі́нчились уже на кораблі.

І понеділок починається в суботу,
і праці вільної міцнішає могуть...
...На сонці випивка – не втіха, а робота;
на жаль, за неї зарплатню не видають.

(2025)

Я закоканий в Тетяну,
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.

Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
В критиці ж бо - дока.

Дока, дока, доканаю
Слова простирадлом,
Доведу її до краю,
Або ж буду падлом.

Горе-критик - мені кажуть!
Дайте краще спокій,
А то буде, кодло враже,
Ще й око за око.

Я закоканий в Тетяну,
Гімна їй співаю,
А для інших ні, не стану -
Гімна розкидаю.

Я -- актор багатоликий --
Як гальюн, глибокий.
Думки я гігант великий --
Дока гімноокий.

21 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Пливу Ахеронтом у тихім човні,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.

Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
Мабуть, як і я, согрішив дох...

Холодна-аж чорна вода Ахеронта...
Я так і не зміг побувати в Торонто!
Так жаль мені свого земного життя,
Пливу Ахеронтом кудись в небуття...

Я так і не встиг скуштувати лангуста,
Не встиг ознайомитись з прозою Пруста.
Не був у Лос-Анжелесі і в Сан-Франциско,
Пливу Ахеронтом. Кінець мій вже близько.

А що там в кінці? А чи пекло, чи Рай?
Спитать нема в кого. Хоч в човна питай.
А човен мій тихий, а човен мовчить,
Та й пізно питати: вже фініш за мить.

Нарешті з'явилося світло в кінці,
Заграли відбиті стократ промінці.
На радощах ми обнялися з сусідом:
Ми в Умані, брат, а не в царстві Аіда!

Обіцянки... обіцянки
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
Таким чином, з обіцянок
Обіцяльникам: терпіть.
Сплюньте тричі наостанок
Й за корабликом ідіть…
20.01.2026.

Як темрява на землю осідає –
шахедів диркіт лине з вишини.
Їх вибухи онуків колисають
і часто обривають наші сни.

Чотири роки йде війна кривава,
а ми і досі ліпимо божків!
Співаємо про волю і про славу,
але уже не вистачає слів…

Чергового вінчаємо кумира,
нам ідола – умри, а подавай.
Як зупинити ту війни сокиру,
у головах марі покласти край?

Аби за злочин – неодмінно кара,
утілити не варто прецедент?
Навіщо в Раді нам владців отара?
Кому потрібен злодій-президент?

То ворогу дієва допомога,
вони ведуть народ у кабалу.
На фронті неможлива перемога
без справжнього порядку у тилу.

У пошуках гірких «ума палати»
звертай увагу на перелік справ.
Тому лиш владу можна довіряти,
хто горя у своїм житті зазнав.

Ти не думала зовсім про нього,
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.

Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
Із обличчям страсної жони.

Та недовго ця битва тривала,
Поступилась, як я і хотів,
Обійняла диявольским шалом,
Бісенята пускала з-під брів.

Ми були незаконні коханці,
А я брав тебе мужем палким,
Не було дорікання уранці,
Але й вогнище згаснуло з тим.

Залишила «прощай» гордовито
Й полетіла назавжди туди,
Де життя безтурботне і сите
Де немає ні сліз, ні біди.

Та тієї не шкода нам ночі:
Тебе справжній ложив чоловік,
Ти фантазії втілила збочі,
Я ж отримав і захват, і крик.

І нехай мене візьмуть на кпини,
Хай страждатимеш від самоти,
Ці бажання відверті години
Не забудем ні я, ані ти.

Акція «Вісла»… І страшно й тривожно…
Знаймо про Сагринь…І про Павлокому…
Не забуваймо концтабір Явожно,
Пам’ять щоб наша була незникома.
Внуки хай знають історію рідну,
Пам’ять щоб їхня була не порожня,
Знають хай твердо що гідне й негідне,
Що недолуге, а що – переможне.
Правду потрібно і знати й вивчати,
Пам’ять тримаймо і це безперечно,
Завжди до неї потрібно вертати,
Та нагадаймо – а що небезпечно,
Варто про що нам відверто сказати –
Геть відкидаймо і гнів й ворожнечу!
13.02.2012
Акція «Вісла» – це проголошена післявоєнною владою Польщі у квітні 1947 року постановипро викинення в жорстокий спосіб і насильно українців з Холмщини, Надсяння, Бойківщини і Лемківщини на понімецькі землі заходу і півночі Польщі.
Сагринь – українське село на Холмщині,в якому поляки з Армії Крайової (Armia Krajowa) і Батальйонів Хлопських (Bataliony Chlopskie) у березні 1944 року убили біля 800 країнців, жителів того села, лиш за те, що були УКРАЇНЦЯМИ.
Павлокома – у Надсянні, в якому поляки – жителі села і вояки Армії Крайової (Armia Krajowa) убили 360 українців – жителів того села, лишень за те, що вони були УКРАЇНЦЯМИ.
Явожно – польський концентраційний табір праці, на місці бувшого фашистського – німецького, у якому післявоєнна ОЛЬСЬКА ВЛАДА посадовила «зловлених» в часі і зараз опісля акції «Вісла» біля 2800 УКРАЇНЦІВ, СВІДОМИХ українців. еред них було більше 800 жінок і 27 священиків Православних і Греко-Католицьких.Через терор і знущання над ув’язненими там загинуло 162 країнців.

Повалені дерева, немов царі полеглі,
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.

Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужність надійної спіралі,
Де крутяться епохи, немов едемський змій.

Повалені дерева - це сутності злинялі,
Розірвані знамена, потріскані слова.
Солдати опинились на споконвічній палі,
Де вже давно спочили чесноти і права.

Ми підриваєм замок вселенської неволі,
Здіймаючи угору важкі списи гілок.
Заглушить повсякденність мелодія юдолі,
А воля непогасна іде, немов пророк.

15 квітня 2025

 
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
 
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
як потребуєш трохи коки й симпатії“
 
нам потрібен хтось-то аби мріяти
і як захочеш бейбі ти мене омрій
нам потрібен хтось вершками критий
і якщо хочеш мене вершками крий
 
мріяв грати на сталевій на гітарі
мою міць у ясминний чай втопила ти
ніж увігнала в мене у грішному підвалі
із висхлою від джанку нянькою
у зворушливій компанії!
 
нам потрібен хтось аби харчуватись
якщо захочеш візьми за харч мене ей
хочеш руку ногу з’їж
о бейбі голову залиш
 
хтось потрібен на нього кров пролити
о якщо хоч на мене ти кров свою пролий
хтось потрібен на нього кров пролити
о якщо хочеш бейб мене у крові викупай
усього
 
ей до забави бейбі ей до забави ей до забави
купай мене у крові ще
ей до забави оу ей до забави ей
мож зі мною бавитись як до снаги оце
ей до забави бейбі ей до забави ей до забави
усього-усьóго так
ей – оу
стара добра забава аби до снаги те все
оу так
ей до забави
ей до забави
 
 
 
 
 
 
 
 

Начувайтеся, поети!
Римами пихатими
Ваші всі оті сонети
Розберу на атоми.

Сам, щоправда, не пишу я
Надтонку поезію.
А за мене все віршують
Гонор та претензія.

Ой, важка моя робота!
В критику подеколи
Атом додаю підлоти,
Заздрості молекулу.

Хоч від злості вже зелений -
Та не знаю втоми.
Від чужих удач у мене
Болісні судоми.

Розбирайтеся, писаки,
Хто тут слон, хто моська.
Я ж поставлю підпис: Кака
Білгород-Дністровська.

Вбивця муз і кат сонетів.
Затишно в цій ролі!
Дожилися! Вже поетів
Критикують тролі!

Хоча б краплинку справжнього знайти
У білосніжній лютій хуртовині!
Душа занурюється в холоди,
А тіло, ніби в темній домовині.

Рубає навпіл ніч зимовий сон,
Кричить реальність бенефісом фальші.
Нав'язує світанок свій канон,
Закреслюючи всі шляхи подальші.

Оточують сьогодні звідусіль
Слова нещирі, усмішки фальшиві.
Принаймні, це такий сучасний стиль
Триматись міцно на життєвій ниві.

Живе в душі казкова давнина,
Міфічна віра у палке кохання.
Попереду - сміх, радість і весна...
Та скільки буде справжнього - питання...

Поїхати б в Арабські Емірати,
Там є тепло, і світло, і вода.
А нам без цього лиш поумирати
Залишилось... Оце така біда.

Та скиглити не будем анітрохи,
А затанцюєм краще на золі.
Для нас це так, мов покусали блохи.
А х.я вам, трикляті москалі!

20.017533 р. (Від Трипілля) (2026).

В ніч на двадцяте січня не спалося. Серіали по ютубу не заходили. Задрімав. Очнувся. О другій ночі почалось. Сирена, гул, свист… ба-бах. Я в дерев’яній хатині 1937 року. Погріб поруч, але в хаті тепло і більш спокійно… Кілька разів йокнуло, стіни затремтіли… Я також… Зі мною двоє котів — Сєня і Сєрий. Сєня випросив поїсти і майнув у двір на мороз… Десь о третій заварив собі кави до шматка піци… Сєрий хропе, мурличе… Періодично чути постріли… Уткнувся в маґбук, у вигадану вечоринку…

Під покривалом вечоринка…
В конверті бажаний аванс.
На все всього одна хвилинка,
Але вирішував нюанс —
Просили їх не поспішати
Тому, що в черзі інтерф’ю,
А після нього ще й відкати,
Але з відкат без ай лав ю…
Під покрива… не розгубились.
Аванс погодився, принишк.
Ось так і шоу народилось:
«На вас чекає ґвалтівник!»
20.01.2026.

Розчарування роздирають вкотре
У людях ненадійних і гнилих.
Розчарувань, немов піщинок, сотні,
І хочеться не думати про них.

Розчарування душать, і турбують,
І спати рівномірно не дають,
І б'ють розпачливо у грізний бубон,
Руйнуючи фортець стійку могуть.

Розчарування приведе у пустку,
Спустошення понівечений храм.
Розчарування довго не відпустить,
Віддавши дороге лихим вітрам.

15 квітня 2025

Тебе вибираю, коханий, щодня,
тому, що радієш зі мною і плачеш.
Коли мої мізки гризе маячня,
усі ревні сумніви зносиш терпляче.

І знов обираю, якщо у багні
загруз по коліна, та вибратись тяжко.
Так відчай вишукує у вихідні
утіху на денці порожньої пляшки.

Чому, і сама я тепер не збагну,
кармічно з'єдналися на роздоріжжі?
Ховаєм від злості свою таїну,
щоб сиві тумани вплітати у ніжність.

Тебе вибираю свідомо? Та ні! —
Надісланих Господом не обирають!
Вони із тобою у тихім човні
по Леті пливуть до химерного раю.

Тебе вибираю, такого як є,
без смокінга, гриму, в лляній одежині.
Нехай нам зозулька літа накує,
крилатої мрії і щастя донині.

Хоч вабить розкутих заласся* земне,
та щиру любов не спокутує щем цей.
Я Світ вибираю за те, що мене
він теж обирає не розумом — серцем .

Заласся * — задоволення

19.01.2026р

Менян вподобання

Поклон чеснотам вашим
від наших від чеснот,
хто звик вважатись старшим –
той дбає за народ.

Є благочестя сина,
шляхетний етикет –
зростила Україна
від знаті цей букет.

Хто справи чинить щиро,
кому служить за честь,
хто мовить чемно, з миром
і зичливість в нім єсть.

Хто є потужномудрий
і Бог Єдин в кого,
чекає хто день судний,
дай Боже нам того.

* та меняни інших, не згаданих, районів міста Мена.

19.01.2026р. UA

Я такий талановитий,
Що самому дивно,
Це ще змалку відчував я
Інтуїтивно.

В мене сумнівів нема,
Впевнений щомиті,
Що усі мої вірші
Є надталановиті!

Що не вірш – то діамант
В короні укрсучліту.
(А також прозу я пишу,
Теж надталановиту!)

З ніг до голови я весь-
Суцільні таланти,
Навіть клякси, що я ставлю,-
І ті бриліанти!

Зацініть:я написав
Віночки сонетів,
Та таких,як я, у світі
Нема більш поетів!

В книзі Ґіннеса мені
Буде надто тісно,
Так що вносити мене
В ту книгу запізно!

Правда, є одна ідея,
Її – nota bene:
Оту книгу Ґіннеса
Треба внести в мене.

Бо я ж один такий поет
На цілій планеті!
Я– Poeto Sapiens,
А всі решта – йєті.

Але є в моїм житті
І прикрі моменти:
Не дають мені спокою
Кляті конкуренти!

Вони сміють роззявляти
Поганого рота,
Критикують мої вірші,-
Хіба ж не сволота?

Заздрять, заздрять всі мені,
І справа, і зліва!
Та ж і як мені не заздрить?
Я ж такий красівий?!

Живу я, мов серед вовків,
О Боже ж мій, Боже!
Мені б за вредність молока
Чи хоч би морожене…

Прости мені, Боже, що Тебе забуваю,
Як музику чую чи полотно оглядаю,
Як клопоти дня, немов листя, спадають.
Тільки потому про Тебе згадаю,
Бо ж колір і звуки від Тебе зринають.
І чую у відповідь: «Благословляю й прощаю!»
І легше на серці одразу стає,
Що чин Твій превічний не взяв за своє.

Із Леоніда Сергєєва

Мадам з товстим... пакунком! Та не ви,
а бабка, що вмостилася он скраю.
Глуха, матусю? Й ніс, як у сови...
Чвалай сюди, я місце уступаю.

А всім, дивлюсь, байду́же зазвичай,
що жінка з багажем стоїть на східці.
Гей, лисий, ти читати припиняй,
ти у трамваї, а не у пивниці!

Стоїш, пенсіонере? Ти не стій,
візьми багаж, – взірець хай бачать діти.
Гей, лисий, прибирай журнал мерщій,
не прикидайсь, що бабки не помітив!

Сидять. Мовчать. Думками бозна-де.
А де ж та совість, контролер ваш кращий?..
Чого сиджу? Так бабка щось не йде.
Я ж місце не лишу напризволяще...

Бабусю, стій! Дивися, хтось встає!
Сідай, стара, ось місце уступилось...
Злякалися? Отож воно і є,
бо ми такі, завжди́ – за справедливість.

(2025)

Немає світла і холодні батареї

Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
Ніяк не здохнуть ці мерзоти,
на тілі людства – крові ржею…

На жаль Європа ще не в силі,
і не багато ще рішучих.
Багато дурнів, що носили
в долонях путінодів сучих.

Та й наш є дурень. Це, як ворог
з досягненнями, помилками.
Від пороха зелений порох
з такими ж «чистими» руками.
З того й у владі досить дурнів:
міністри, судді, депутати.
Чи всі потрібні? – В мене сумнів.
Чи хто спішить до війська стати?..

Та є держава і народ при силі,
якій здобуде перемогу.
Співаймо ми пісні веселі.
Живі і сильні, слава Богу!
Самі гуртом піднімемо Вкраїну.
Своє добро і силу будем мати,
і матір збережемо і дитину,
«Ми є народ, якого не здолати!*».

*Гасло Помаранчевої Революції
і Революції Гідності.

13-18 січня 2026 року, Київ

Кланяюсь тобі, рідна земле,
В сонячні дні і коли темно,
Також тоді, як дощі грають,
Кланяюсь тобі рідний краю!

Кланяюсь тобі, рідний Сяне,
Коли несеш води весняні,
Шумом своїм вербам співаєш
І несеш вісті з мого краю.

Кланяюсь вам ліси і гори
Молитвою Того що творить!
З тою молитвою злітаю,
До земель предків, рідного краю.

Кланяюсь вам, любі Карпати
Поклоном діда, мами, тата!
І хоч між нами їх не має,
Та голову за них вклоняю.

Тобі улюблене Надсяння!
Ось особливе шлю співання
Із попелищ й садів здичілих
Й дітей твоїх осиротілих.

Кланяюсь тобі, рідне село,
Де предки жили так весело…
Аж прийшов сорок шостий рік,
Який поробив з нас калік.

Кланяюсь тобі, Україно!
Я завжди буду твоїм сином,
Хоч в чужині прийшлося жити
Не перестав тебе любити.

Всім вам кланяюсь, сестри, браття,
Із земель нашого Підкарпаття,
Де так з любов’ю я влітаю,
Бо там думки по життю маю!

Ти знаєш, млосно на душі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
А відійти бракує сил,
І спроб нема, не дозволяють.
Хіба не вкруг, а навкоси
Ще до весни, ще до розмаю…
Їй - богу, славний серіал,
Та час ніхто вже не відновить.
Господь творив, передрікав,
Що буде біль, і будуть вдови…

А що як всістись поміж них?
Тим більше, настрій нікудишній.
Забава… й плюс до трудових,
А там розквітнуть сливи й вишні…

Перехрестивсь, проходиш повз
«Ні-ні… пізніше, не сьогодні»
Сигнал турбує… сміттєвоз —
У всіх свої путі Господні…
18.01.2026.

Цей сон такий неповний, поверховий.
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.

Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
Даруючи лиш посмішки криві.

Химерні трунки лиш беруть за горло,
А душу не лікують, не спасуть.
Ідеш у ніч, як виснажений Гоголь,
Ковтаючи лиш мутну каламуть.

Ідеш у ніч, немов на вірну плаху,
А кат зачитує усі гріхи.
Слова злетіли невловимим прахом.
Стоять апостоли і пастухи.

14 квітня 2025