1.
місячного сяйва мілина
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів:
---------
дай мені
твого меду скоштувати
доки ніч
нерозлучна
і жива
у вогні
серцю довго ще палати
ми одні
стали зайвими слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

2.
ніжне облітання пелюстків
у думках
бракує маяків
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів.

Потанцюймо полонез палкий,
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!
Перший поцілунок пестить пряно,
Перервавши пафосні плітки.

Потіснився пірует п'янкий
Подихом повільної павани.
Потанцюймо полонез палкий,
Пристрасний, примхливий... Прошу, пані!

Подолаймо подумки піски,
Пил, похмурі погляди погані!
Порвемо передчуття прощання,
Парних пазлів прихисток плаский.
Потанцюймо полонез палкий!

Ти жарина з циганського вогнища,
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.

Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
своїми мініпромінчиками.

Тобі стало холодно й весело.
Воля тепер! Ти ж мріяла…
Але ніч не вічна, як і цигани.
Її можна подрати на шмаття,
якщо роздмухати усі зорі.

Усе погане робить вітер.
Вітер – це я.
Я дав тобі волю.

Але ніч не вічна, як і вогнище.
Її можна подрати на шмаття,
якщо роздмухати усі зорі.

Найбільша в житті зірка – Сонце.
Та й вона діє зле.
Сонце – це я.
Я дав тобі очі.

Тепер ти бачиш, яка воля,
коли ти жарина з циганського вогнища…

Краще б тебе розтоптали дикі коні,
аніж ця холодна воля тебе гасить –
і не робить крицею…

14 січня 1991 р., Київ

Ви, звісно, пам'ятаєте, безсила
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
Вам братися до справ нагальний час.

Коханая! Мене ви не любили,
Не знали, у тенетах самоти
Я загнаний, неначе, кінь у милі,
Що вершником осідланий не тим.

Не знали Ви, як у диму подій,
У побуті, що бурею сповитий.
Я мучусь без опори і надії,
Не відаючи, що мені робити?

Ви, звісно, пам'ятаєте, о мила!
Як мовчки я стояв обіч стіни
Схвильовано кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

Не джерело, джерельце ти…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…
Не джерело, джерельце ти
Струмочок радісного струму
Таких, дізнався, віднайти
Не довелось би вже без шуму…
07.11.2025.

Не ламай мене під себе —
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
Люте горе гнати з хати,
Самовіддано кохати.
Щастям поливати квіти,
Повсякчас життю радіти.
Та ковтати ревні сльози
Вище неба — я не взмозі,
Притуляти біль до рани
Я не стану, й ти не станеш.

03.12.2025р.

Одягнувши валянки та сірий кожух,
По снігу глибокому йде до нас дідусь.
З нетерпінням радісно його зустріча
Весела та гамірна наша дітвора..

Звуть цього чарівника святий Миколай,
Кожному даруночки він приносить, знай.
Чемним та слухняним іграшки кладе
Під подушку уночі, як ви всі спите.

Вередливим різочку вчепить на гвіздок,
Бо йому відомо все про наших діток.
Його щира усмішка дарує тепло,
Щоб у домі кожному щасливо жилось.

2015 р.

Вишні кудлаті - клубки єгози,
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.

Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
Палом любовним розважу.

Ти пробачай ці мотки єгози,
Дня каламутну образу.
Вишні грудневі кришталю сльозин
Не пораділи ні разу.

Губить додолу прикраси гілля.
Плаче чи струшує ношу?
Просто цей дощ мене всю обілляв.
Мерзну у нім і тривожусь.

Обступили парубки дідуся старого
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брехні в тому нема. – дід спокійно каже.-
Довелося побувать мені в землях вражих.
У Туретчині бував, зазирав до Криму.
З бусурманами весь час воював отими.
Ех, колись воно було геть не так, як нині.
Розлінились козаки, сказати повинен.
От, коли був Сагайдак, було по другому.
Він спокою не давав на Січі нікому.
Козак в Січі не сидів. В походи ходили
На турків і на татар. Весь час колотили
Чорне море, що з того бусурман качало,
Ані вдень, ані вночі спокою не мали.
- Розкажіть же! Розкажіть! – парубки насіли, -
Як до турок і татар ви в гості ходили!
- Розказати? Чому б ні?! В тім нема секрету.
Хіба… чарочку мені за те піднесете?!
- Цілу пляшку піднесем! Вже в корчму послали!
- Коли так, чого б тоді ми чекати стали?!
Усідайтеся кругом, бо ж розмова довга.
Навстоячки заболять у вас, хлопці ноги.
Повсідались парубки так, щоб добре чути.
А дід випростався весь, бо ж сидів зігнутий.
Наче, молодість згадав, засіяли очі.
Бо ж послухати його знайшлися охочі.
- Як гетьманувати став Сагайдак на Січі,
Заявив, що козакам сидіти не личить,
Ськати воші, а скоріш треба шаблю брати
Та з неволі християн-бранців виручати.
Загуділо на Січі, все завирувало,
На островах козаки «чайки» майстрували.
Як готові вже були кількадесят, тоді
Товариство їх усі спустило на воду.
Сіли ми на «чайки» ті та і подалися,
Наче в розвідку пішли, під Кримом пройшлися.
Порозгонили татар, трохи погуляли
Та зі здобиччю уже до Січі вертали.
За тим часом на Січі ще «чайки» зробили.
Ми до літа посиділи, трохи відпочили
Та і знову подались уже далі морем,
Дісталися до Місіврі турецької скоро.
Ніхто нас там не чекав, славно погуляли.
Звісно, по окрузі всій турок розлякали.
Ті хапали, що могли та у гори мчали,
А деякі за два дні у Стамбул пригнали.
Стали жалітись на нас самому султану.
Той збиратися велів флотові негайно.
В морі нас не підловить, велів адміралам,
Щоб в Очакові вони на нас зачекали.
Нам же мимо не пройти, в Дніпро не попасти.
При Очакову на нас і зможуть напасти.
Пішов весь турецький флот – галери, байдаки
Та і стали на шляху нашому лайдаки.
Думали підстерегти, на те сподівались,
Що така велика сила тут у них зібралась.
Сагайдак же добре знав із ким справу має.
Підійшли із моря ми, стоїмо, чекаєм.
Нам то добре видно їх, бо ж щогли високі.
А низенькі «чайки» їм і не видно поки.
Дочекались, як уже і темно зробилось,
Тоді уже козаки за весла вхопились.
Тихо з моря підійшли. А турки вже спали.
І ми всі тоді на них зненацька напали.
Такий гуркіт підняли та крику такого,
Що, напевно й увесь Крим пробудивсь від нього.
Утікали турки так, лиш п’яти світили.
Нам дісталось шість галер і байдаків сила.
Зі здобиччю отією і назад вертали.
Ті галери аж на Січ тягнути не стали.
Затягли в одну з проток, там і залишили.
А самі з усім добром на Січ поспішили.
Зима пройшла, як завжди. Хто в Січі зостався,
А хто, як було куди, на волость подався.
Зате на Січ навесні сірома зібралась,
Вибратися у похід новий намагалась.
Захотілося і їм добра десь нажити.
Але вперся Сагайдак: не буду ходити.
Влітку чи то восени поведу вас, братці.
Але рано навесні дарма вибираться.
Та ж хіба зупиниш їх, коли закортіло.
- Тоді підемо самі! – вони заявили.
Сперечалися іще – куди іти саме.
Одні кричать, що підуть аж за море прямо,
Другим давай Аккерман, щоби недалеко.
Врешті, між собою спір вирішили легко.
Одні сіли й подались «чайками» за море.
А другі до Аккерману відчалили скоро.
Лопат собі узяли і підкопну зброю…
Повернулися назад з вісткою дурною.
Їх же десять «Чайок» йшло, щоб фортецю брати,
А там було яничар по вісім на брата.
Куди його штурмувать? Довелось вертатись.
А пізніше і про долю удалось дізнатись
Тих, що морем подались. Буря налетіла,
Розметала «чайки» всі, більшість потопила.
Хто залишився живий, на берег дістався,
Від турецьких ятаганів там навік зостався.
Пожурились козаки. Але ж самі винні.
Дослухатися до слів розумних повинні.
Сагайдак же зачекав, як тепло настало
І штормити Чорне море уже перестало,

Дві тисячі нас узяв та й подався в море.
Куди саме ідемо, дізнались не скоро.
Один гетьман про то знав. Узяв потурнаків,
Що в Туретчині були по містах усяких.
Як потрапили в полон, турки напосіли,
Щоб на віру мусульманську ті свою змінили.
Хочеш жити – довелось. А втекти вдалося,
То уже у православ’я повернулись досі.
Вони знали де і що можна здобувати,
Отож, Сагайдак і взяв їх, щоб направляти.
Море вільно перейшли й на Трабзон упали.
Турки всі о цій порі спокійненько спали.
Ніхто на нас не чекав. Тож ми й погуляли.
Скоро із усіх боків місто запалало.
Турки бігли, як зайці чимскоріше з міста,
Залишаючи добро для козацтва, звісно.
Ми там довго не були. Добром розжилися,
Позвільняли всіх рабів, далі подалися.
Потіснились у човнах, щоб своїх забрати.
Та й захоплене добро треба ж десь складати.
Від Трабзона розвернулись, пішли сонцю слідом.
Хтось з козаків заявив – на Синопу підем.
Ще з Трабзона не дійшла до Синопи вістка,
Тож зустріло міцним сном нас багате місто.
Ми спокійно підійшли, берега пристали
І спочатку до фортеці міцної помчали.
Гарнізон спокійно спав, хоч брама й закрита.
Та хіба то козаків могло зупинити?
Увірвалися туди, гарнізон побили,
Чималенький арсенал собі захопили.
Потім містом зайнялись, що вже прокидалось,
Ще не знаючи, яке лихо у них сталось.
Тут уже гуляли ми, не спиняв нас гетьман.
Спершу підбирали все, що було. Та де там,
Стільки всякого добра, прийшлось викидати
Та собі лиш найцінніше у будинках брати.
Турок нищили підряд, зовсім не жаліли.
Де які мечеті стріли, то ті попалили.
Попалили й судна, що в гавані стояли,
Щоби турки йти за нами на чому не мали.
Позвільняли християн, що в полоні були.
Підпалили місто та й спокійно відбули.
Зрозуміло, що про нас вістка розлетілась.
Знать, Туретчина уся мигом підхопилась.
Десь чекають вже на нас. Цілий флот послали.
Ми ж вертатися назад ще не поспішали.
Дуже хитрий Сагайдак знає що робити.
Поки турки до Дніпра пішли нас ловити,
Він подався під Стамбул. Хто ж нас там зустріне,
Коли султан до Дніпра усі судна кинув?
На Стамбул ми не пішли та поряд пройшлися,
По околицях його шерстити взялися.
Нажили іще добра. Вельможу впіймали
І від нього новину про султана взнали.
Як почув було султан, що Синопа взята,
То візира наказав свого тут же стратить.
Ледве дочка і жона його упрохали,
Аби дідугана того смертю не карали.
Але ж треба було злість вилити султану,
Так він його відходив добре буздиганом.
Ще вельможа потвердив, що флот вже подався,
Перестріти при Дніпрі нас він сподівався.
В гніві повелів султан всіх нас перебити
А всі «чайки» захопити і на дно пустити.
А ще султан повелів, щоб нас не пускати,
То фортеці над Дніпром швидко збудувати.
Беглербек Ахмет-паша зібрав флот великий.
І галери, і сандали, яничарів диких.
Та й до Дніпра поспішив, щоб там нас чекати.
З Аккермана повелів доставить гармати.
Поставили ті гармати в Очаків на стіни.
Флот навпроти став в лимані та якорі кинув.
Знаючи козацьку хитрість, перестрахувався.
Сам із флотом у лимані при вході зостався
Та послав частину суден угору лиманом.
Як хтось із нас і прорветься боєм чи обманом,
Аби там перехопили. Стоять та чекають.
Та, напевно, Сагайдака ще погано знають.
Поки турки нас із моря марно виглядали,
Ми Кінбурн з другого боку обходити стали.
Зайшли тихо у затоку, щоб туркам не знати,
Стали «чайки» до лиману посуху тягати.
Перетягли усі «чайки», пливти далі стали…
Та й зустріли отих турок, що вперед послали.
Довелося пробиватись. З турками зчепились.
Пробивались, доки всі ще не нагодились.
На жаль, не всім удалося, братчиків дві сотні
Там навіки й залишились у той день спекотний.
А ще двадцять удалося туркам в полон взяти.
Відвезли їх до Стамбула аби там скарати.
А ми на Січ повернулись. Добра стільки взяли,
Що козаки в оксамиті і шовку гуляли.
А вже зброю яку мали, що й князям би впору.
А вже золота та срібла притаскали гору.
Турки дуже лютували та погрози слали
До Варшави, щоби ляхи нас всіх покарали.
Ляхи щось пообіцяли, на тому й скінчилось.
А ми у похід збиратись новий заходились.
Звісно, що не того ж року. Щоб все було вдало,
Ми за осінь нові «чайки» собі зготували.
Щоб, як скаже Сагайдак нам негайно рушати,
Ми б могли на воду зразу цілий флот спускати.
А що вже було охочих у похід сходити,
То і «чайок» треба було багато зробити.
Проминула зима, врешті, пора наступила.
Махнув гетьман булавою, ми на «чайки» сіли
І знов Дніпром подалися, пройшли повз Очаків.
Ніхто чомусь перепон нам не чинив ніяких.
А нам тільки того й треба. Море подолали
На восьмидесяти «чайках» на Стамбул напали.
Не на сам Стамбул, звичайно, куди його взяти?
Та ж там навкруги палаців багатих багато.
Ми пройшлися по Мізевні та ще Архіоці.
Попалили та побили все на тому боці.
Здобичі багато взяли, полону звільнили.
Кажуть, самого султана ледь не полонили.
Він десь був на полюванні зовсім недалеко,
Тільки но дими помітив, помчав, як лелека
До Стамбулу та за мури високі сховався.
Як прийшов до тями, страшно лаятися взявся.
Обіцяв усіх повісить, на кіл посадити,
Якщо тільки нас не зможуть негайно побити.
Бігали ті адмірали, як солоні зайці.
Удалось їм дуже швидко з силами зібраться.
Ми добряче погуляли, Стамбул полякали
Та й додому повернули. А ті вслід погнали.
Ми на весла налягали, а вони за нами.
Не знаходили, щоправда мови із вітрами.
Дули їм не з того боку. А ми весла брали,
Навіть і супроти вітру добре налягали.
Так дістались до Дунаю. У плавнях Дунаю,
Як в дніпрових, нехай тільки спробують, спіймають!
Думали, не схочуть турки в Дунай запливати.
Куди з каторгами тими – тут мілин багато?
Але турки, мабуть дуже султана боялись,
Отож, з голови дурної у плавні й упхались.
Ну, ми їх тут і зустріли. Нам Дунай, як рідний.
«Чайки» пурхають по ньому, а каторги слідом.
На мілини посідали, здобиччю зробились.
Отоді ми брати штурмом їх і заходились.
До вечора того флоту вже не існувало.
Одні в руки нам ціленькі доволі попали.
Другі ми на дно пустили. Навіть, адмірала
Того флоту пораненого у полон узяли.
Він просився відпустити, мовляв, йому треба.
Тридцять тисяч золотими обіцяв за себе.
Та визволення не діждався, помер у полоні.
А ми гідно відбилися, врешті від погоні,
Вийшли собі із Дунаю, в Дніпро завернули
І зі здобиччю спокійно на Січ повернули.
Були козаки багаті, ще багатші стали,
Бо добра такого, мабуть і князі не мали.
І найбільші голодранці у шовках ходили.
У корчмі не мідяками – золотом платили.
Зима ледве проминула, Січ завирувала,
Скільки козаків охочих вона ще не знала.
Всі іти були готові ледь не стало льоду.
Сагайдак рішив, що, мабуть, зовсім не зашкодить
Трохи турок полякати, розвідку зробити.
Тож спочатку на Очаків відправив сходити.
Бо ж було більмом на оці, море закривало.
Було б краще, коли б його та й не існувало.
Зійшлось нас дванадцять тисяч під отой Очаків.
Турки бились відчайдушно, мабуть з переляку.
Та ми місто захопили й упень зруйнували.
А гармати, що стояли до Січі забрали.
Десь у квітні на Січі вже козаків зібралось
З тридцять тисяч. Із волості всієї збігались.
Велів гетьман кілька тисяч в розвідку сходити
Та султану трохи сала за шкуру залити.
Отаман Василь Стрілковський на Стамбул подався.
Не дійшовши, узбережжя патрошити взявся.
Султан, як почув про теє, страшно розлютився.
Послав проти них галери. Але помилився.
Козаки не полякались та у бій вступили.
Кілька галер потрощили, одну захопили
Зі здобиччю повернулись спокійно до Січі.
Під Очаковом спинити їх вже було нічим.
А у липні Сагайдачний вже і сам зібрався,
Взяв дві тисячі з собою та й Дніпром подався.
У лимані нас ескадра турецька чекала,
Що не випускати в море наші «чайки» мала.
Новий адмірал турецький вислужитись мріяв,
Отож першим бій в лимані із нами затіяв.
Дарма лишень сподівався. Хоч турки старались,
Але ми крізь стрій галерний турецький прорвались.
Відтіснили їх у море та і подалися.
Тепер уже трохи вліво морем узялися.
На світанку ми тихенько до Кафи пристали,
Де турецькі різні судна у порту стояли.
Та ми спершу саму Кафу узяли на списа,
Тоді місто грабувати й палити взялися.
Полонених, що на ринках сотні продавали,
Ми звільнили і з собою на «чайки» забрали.
Місто ущент попалили, добра стільки взяли,
Що на «чайках» уже й місця для нього не мали.
Тож все зайве на турецькі судна загрузили
І з добром тим усі судна оті попалили.
Дим такий стояв над містом, що весь Крим злякався.
Хан у гори рятуватись чимскоріш подався.
Велів калзі брати військо та нас зупиняти.
Та хіба нам на дорозі хто спроможний стати?
Дійшли до Бахчисараю – їхньої столиці.
Дали спершу калзі тому добряче по пиці.
А тоді міста і села взялись грабувати,
Полонених православних з неволі звільняти.
Потім вийшли знову в море. Татари гадали,
Що ми підем до Козлова. Там військо зібрали.
Та чекали нас даремно. Ми на весла сіли
І на південь до Синопи знову полетіли.
Знов Синопа запалала та і Трабзон слідом.
Та на тому не скінчились ще турецькі біди.
Вони думали, що будем ми назад вертати,
А вони нас у лимані будуть зустрічати.
Тож зібрали там до біса галер і байдаків.
Сподівались – не проб’ється там «чайка» ніяка.
Ми й не стали пробиватись. Хай дарма чекають.
Козаки шляхи додому й інші добре знають.
Зайшли у Азовське море, де Молочна річка.
Піднялися нею вгору. Як стала потічком,
Витягли на берег «чайки» та й потягли в Кінську.
А далі знов подалися в Дніпро усім військом.
За тим часом, поки морем ми ото ходили,
Турки землі запорозькі зненацька вступили.
Якийсь паша з своїм військом взявся грабувати
Зимівники та козаків у полон хапати.
Нахапали добра вони, полон та худоби
Та й до Конки подалися зі здобиччю, щоби
Було чим їм похвалитись хоч перед султаном.
Зупинились відпочити над Кінською станом.
А тут і ми повертаєм якраз із походу.
Турки, в чому народились, шугонули в воду,
Щоб до Криму утікати. Та ми їх ловили,
Кого шаблями рубали, а кого топили.
Не зосталось з того війська, напевно, нікого.
Ми ж забрали всю їх здобич та й знову в дорогу.
Козаки уже на Січі у похід збирались,
Кривдників отих догнати в степу сподівались.
На Січі нас товариство з тривогою стріло,
Та, коли про все дізналось, дуже пораділо.
А наступною весною востаннє вдалося
Мені у похід сходити. Козацтва зійшлося
На Січі тоді до біса. «Чайок» наробили
З півтораста – скільки їх ще в похід не ходило.
Турки також зготувались. Ескадри прислали,
Десять галер, двісті менших суден зготували.
Не знали, де нас чекати, сил не порошили.
Тож тримали в однім місця усі свої сили.
Ми спокійно в море вийшли та плавати стали.
П’ятдесят ще стругів з Дону у морі пристали.
Взялись судна грабувати торгові і морі.
Турки, звісно, дізналися про те дуже скоро
Та й подались нас шукати. А ми те й хотіли
І на захід чимскоріше підняли вітрила.
Поки турки нас по морю даремно шукали,
Ми на ту ж таки Місіврю зненацька напали.
За два роки відродилась та відбудувалась,
Що ми більш не нападемо, мабуть, сподівалась.
А ми місто погромили, все пограбували,
Турків вирізали або у полон узяли.
Та і назад узялися на Січ повертати.
Мені випала, щоправда, нещаслива карта.
Один турок із мушкета пробив мені груди.
Думав, що уже на світі і жити не буду.
Добре, братчики вмирати там не полишили.
Рану тісно зав’язали та кров зупинили.
Як верталися додому, я не пам’ятаю.
Вже прийшов до тями, коли на Січ завертаєм.
Рана була не простою, куля там сиділа,
Тож братчики в Трахтемирів мене відрядили.
Там монахи справу знали, кулю ту дістали
І мені від того всього зразу легше стало.
Довелося провалятись, правда ще півроку,
Поки зробив самостійно знову перші кроки.
Як набрався, врешті сили, знов на Січ подався.
А там Яцько Бородавка під Хотин збирався,
Бо просили дуже ляхи проти турка стати.
Ішов султан, за собою вів війська багато.
Тож і я із ним подався в окопах сидіти,
Бо ж відтоді мені в море не вдалось ходити.

Тільки через певний час
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.

30 червня 1994 р., Київ

В неволі я відшукую свободу,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.

У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,
В ненависті - любов, як вищий дар.

І головне - у лезі між світами
Не впасти в крайності, немов у гріх.
В лабетах протилежностей зі сталі
Розколюється мудрість, мов горіх.

30 грудня 2024

Привіт, зима! Я знову входжу в тебе.
Ти зустрічаєш, відкриваючись мені
безкраїм полотном живого неба,
в якім горять немеркнучі вогні,
в якім ростуть дива і дивовижі,
з якого сипле ласка і дари.
в якім живе тепло глибоких зближень,
де тануть нашаровані сніги.
Твої морози, криги, хуртовини
з живого неба теж знеси мені
в своїх долонях полум’яно-зимніх
до мого передпокою весни.

1.12.25

 
Щось ухопив на око, гадав, що збагнув
Але залишив усе це позаду
Якби я знав тоді, що знаю зараз
Гадаєш, я сліпим зостався би?
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній гину, сам
 
Крісло-гойдалку собі придбав би я
І поки я у ній, не підглядає ніхто
І, завітавши, друзі бачать, від чого страждаю
До снів, до снів би вколисатись-от
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній гину, сам
 
 
 
 
 
 
 
 

Вкрути ж мені, вкрути,
Бо все перегоріло,
Врятуй від темноти,
Щоб в грудях зажевріло,

Завібрували щоб
Енергії вібрацій,
Щоб як нова копійка
Прокинувся я вранці!

Вкрути ж мені, вкрути,
Та не якусь дешеву,-
Потужноексклюзивну
Лампочку стосонцеву!

Щоб кров текла по жилах
Як вулканічна лава!
Давай но, вкручуй швидше-
Буде і чай,і кава!

Я скоріш всього сова,
що боїться світла
і улесливі слова,
що яскраво світять.
Не розказую про те,
як яси жадаю —
вранці сонце золоте
запиваю чаєм.
Ти, мов тінь моя, то йдеш
у обійми теплі,
то тікаєш узбереж,
мов життя від смерті.
То доводиш до плачу,
то ламаєш стріли.
Хочеш, лампочку вкручу,
бо перегоріла?

3.12.2025р.

М-алий Фонтан - для серця люба батьківщина.
А-вжеж, найкращеє в житті село.
Л-юблю красу його і неньку Україну.
И-верень - грудочку землі і тло.
Й-оржисті трави, щедрий ліс, гаї, дорогу.

Ф-онтанські зваби - поле і ставок.
О-бійстя і садки. Летить вже теплий спогад,
Н-азустріч линуть школа і дзвінок.
Т-анок бджолиний в липових медах пахучих,
А -журні квіти, рідний голосок.
Н- авколо сонячно і солов'ї жагучі.

М-алий Фонтан - ось вулиця моя Центральна.
О-крилена лечу в розкішний рай.
Є лиш палка любов і ця любов дзеркальна.

С-тежки в співзвуччі, любий рідний край.
Е-нергія життя буяє в раннім світлі.
Л-егкий злітає промінь на стебло.
О-божнюю моє село - найкраще в світі.

НЕ ТРЕБА "ПОТІМ" (діалог у співавторстві з Лілія Ніколаєнко)

***

Прощай сьогодні. “Потім” вже не треба.
Я скнію в римах, ніби в ланцюгах.
Від тебе в них тікаю, та нудьга
Згорілими рядками вкрила небо.

Кохання наше, мов шматки паперу,
Зимовими степами носить ніч.
Не склеїш. Не потрібно вже мені.
Зміліли почуттів хмільні озера.

Залиш мене сьогодні. Завтра буде
Уже без цих наболених оман.
Кохання наше - темінь і туман,
Всліпу втікаю, але він - повсюди.

Ти кличеш знову, та холодні ноти
Дзвенять по серцю, ніби гострий лід.
Летять в минуле думи-журавлі,
Спізнилася любов. Не треба потім.

(С)Лілія Ніколаєнко

***

Мені не треба "всупереч" та "замість"!
Без тебе, мила, рима вже не та.
Нехай любов сьогодні розквіта,
Бо потім - недосказаність і старість.

Сонети наші - вічне суголосся.
У цих твоїх рядках - скляна зима.
А я вважаю, зовсім не дарма
Нас із тобою повінчала осінь.

Мені, кохана, пишуть: "Все ще буде!
Ти тільки сподівайся на дзвінок!"
А хто оракул з них, а хто - пророк?
Ніхто. Лише звичайні ситі люди.

Самотність - океан чужий, безводний.
Ми не спізнились. Хай роки пливуть!
Любов нам простеляє світлу путь.
Не треба завтра! Бо вже є сьогодні...

(С)Артур Курдіновський

Куди і з ким — не коментую.
Лишила осінь повноважень.
Це наче в ліс послати тую
Від алілуї персонажем…

Коли кого — вже не цікавить.
Лишила ніч передумови.
Це наче вдих бензин заправить
Задовго радісної змови…

Чи так, чи ні — не забуваю.
Лишилось обраних злословить.
Це наче вислизнути з Раю
Й чекати тих, хто нюх обновить…
07.11.2025.

***
Питання виключно одне:
Кому ми тут усі потрібні?
Благослвяємо брудне,
А до чистот дійти не гідні.
Одне з озвучених питань…
Всі інші втоплені у пошук.
На полі всесвіту страждань
Я теж затриматись не зможу…
07.11.2025.

Зима ударила у бруд
Лицем в безсилості нещасній.
І бруд заполоняє брук,
Мов Брут з ножем несвоєчасним.

Зима пірнула у абсурд
І стала стала осінню неждано.
І Божий замисел заглух
Під брудом, ніби покривалом.

Повільно відступа зима
Під тиском бруду і стихії.
І побудована тюрма
Вже не укриється в завії.

Зима утворить нищівне
Стовпотворіння Вавилона.
На чистий аркуш упаде
Тавро тривалого полону.

23 грудня 2024

Якби лише земля мала
тримала на цім світі,
то я б під хатою росла,
Черемхою у цвіті.
Пахтіла б медом навесні,
і раювала літом,
а восени удалині
блищала фіанітом.
Узимку спала б,
сніг пухкий
вкривав мої галузки,
і мріяла, щоб хтось лихий
не попиляв на дру́зки.
Пустила б кореня батіг
в глибини неозорі,
та не побачила б в житті
яке прекрасне море.

30.11.2025

То дощить, то снігом сипле,
То вкриває все туман,
Як мала дитина хлипле
Той вітрисько-хуліган.

Ось такий він місяць грудень
І морозів ще нема.
Заметілі іще будуть,
Розгуляється зима.

Віхоли та хуртовини
Все навколо заметуть
Та морози прийдуть сильні.
Ще зимі холодній буть.

2022 р.

1.
хотів тобі я наспівати
про любов
про блиски у очах
і як бурлила кров
і блиснуло в очах
і закипіла кров
нам у вогні палати
в ритмі рок-ен-рол

приспів:
рок
рок
рок-ен-рол
рок
рок
рок-ен-рол
шаленієм так як вмієм
летимо
нас кидає
і гойдає
ми світи перевертаєм
де там дно

2.
хотів тобі подарувати
море втіх
сходини до небес
там де ще сніг не ліг
у круговерті цій
ми розгубили час
то рок-ен-рола ритми
поєднали нас

приспів.

Потойбіч і посейбіч – все це ти.
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“Меаль пісгат Гар-а-Цофім шалом лах, Київ!”
На древніх пагорбах стою і подумки вдивляюсь
В Оболонь, Русанівку, Березняки...
І так же крикнуть хочеться: “Ти – мій!”
Та не наважуюсь і тільки шепочу:
“Я твій, прадавній і новітній Київ”.

Насправді грудень не зігріє,
мою невтішну безнадію,
сніжниці білу заметіль.
Жасминові, легкі, перові
летять лелітки пелюсткові —
на смак не цукор і не сіль.
Льодяники із океану,
що на губах рожевих тануть
не залишаючи слідів.
Лиш завивання завірюхи...
Послухай, серденько, послухай,
чи то ридання, чи то спів?
Холодні подихи охизи*
обабіч стелять срібні ризи
на дні студені крадькома.
Вже сонце вицвіло над світом,
нема куди себе подіти —
кругом зима...зима...зима.

Охиза* — хуртовина.

30.11.2025р

Поворожи́ мені на гу́щі ка́вовій!
Горнятко перекинь, немов життя моє:
Нехай стікає о́сад візерунками –
Пророчить долю дивними малюнками...

На порцеляні плямами розмитими
Минуле з майбуттям, докупи злитії.
Можливо, погляд вишень твоїх ви́зрілих
Між тих розводів долю мою ви́знає.

Якби ж побачила у грішнім праведне:
І світло в темряві, і вчинки правильні,
І віру в Господа, і поміч ближньому,
Кохання справжнього флюїди ніжнії.

А як заба́чаться біда зі зрадою,
То я єдину річ тобі порадив би:
Розбий горнятко те – і за прикметою
Хай негаразди всі спливуть за Ле́тою.

Грудень 2025 року

Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
світ торгашів та кат-колій?

А втім не важко здогадатись
яка торгівля торгашів.
Нам пропонують швидко здатись,
і вже загострюють ножі:
«Окупантам по шматочку,
ще й по області в розстрочку,
штатам решту на дурняк».
Отакій договорняк…

Щось цвіркоче… дрон літає,
чую вже включив форсаж.
Та не дрон людей вбиває,
дроном цілиться торгаш,
або брат йому – барига,
який цілить і в маля.
Не страшна Землі відлига,
страшно, як горить Земля.

Не сховають Землю в бункер
торгаші й бариги ці:
штати, раша, чайна, турки
з гадом ядерним в руці.

Та у мене є надія.
Всіх тих лідерів-бариг
зберемо до купи в діжці
з їхнім, лідерів, лайном.
І над ними, щоб пірнали,
махонем щораз мечем.
Хто не встиг пірнути – Янгол…
тільки вже без голови.

Листопад 2025

Грудень сіє на сито дощ,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.

Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Хтось би хліба їм накришив,
Бо минули сезони ситі:

Де на ковані спини лав
Падав промінь в мережках тіней,
Задоволення вистилав
В бадьористому воркотінні.

Дрібки сипали ізраннЯ
І старі і дитячі пальці.
Ненароком їх розганяв
Той, що тільки ходить навчався

По засонценій площі вздовж
Лавок, променями покритих.
Грудень сіє на сито дощ,
І розмочує білі крихти.

Дивлюсь у туман непроглядний, дівочий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.

Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
Щоб кинути сніг у серця назавжди.

Дивлюсь у туман неозорий, тужавий
І хочу читати його письмена.
Я чую, як холод потужний, іржавий
Шепоче у вуха нові імена.

Я йду крізь туман всеохопний, всевладний
До вічних скрижалей, до вічних пізнань.
А хаос жорстокий, свавільний, безладний
Штовхає у спину в непізнану твань.

11 грудня 2024

Дехто, хто де.
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку ря́бу примусила зне́стись,
знена́виділа сусіда
і запросила,
і запросила
сорок старих ґенералів,
вони закурили
і стріху спалили,
і мозок у мазанці спечено,
дурному корисне печиво.

28, 30 грудня 1992 р., Київ

Закінчує справи свої листопад,
згрібаючи листя навколо .
А вітер жбурляє його невпопад,
Осіннє руйнуючи  лоно.

Повітря холодним  вкриває рядном.
Відчутна  пронизлива  туга.
Зима  перетнула  швиденько кордон.
Відчутна осіння напруга.

Та що там напруга!!!  Усе,  як завждИ.
Незмінні природні умови.
До грудня прохання: не йди до бідИ!!!
ВслухАйся до мирного слова!!!

Бо рік завершАти потрібно тобі.
О, грудню, замовимо диво!
Достатньо стрілятися у ворожбі!!!
Позбутися війн, негативу,
У мирі всім жити, щасливо.

Таня Яковенко 
26.11--27.11. 2025

 
Двадцять літ минає від часів
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
 
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
 
І Сержант Пепер і його Оркестр
Запрошують усіх на шоу
Сержант Пепер і його Оркестр
Усядьтеся зручніш, панове
Сержант Пепер і його
Сержант Пепер і його
Сержант Пепер і його Оркестр
 
Чудово бути з вами
Хвилюючись як слід
Таких люб’язних глядачів
Узяли б із собою всіх
Додому провеcти
 
Без потреби зупиняти шоу
Але, наголошуємо, що
Ті, хто гратимуть для вас пісні
Хочуть підспівали щоб усі
Тепер я представляю вам –
 
Неповторимий Біллі Шірз
І Пеперів Оркестр Одинаків!
 
 
 
 
 
 
 
 

А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
Мокрі очі списую на мряку,
плакати немає більше сил.
Видів ти, здається, вже усяке,
але ж бракне місця для могил.
І землі не всипати, а влити
мушу знову жменю або три.
Господи, ти тільки дітям вбитим
сажу з лиць туманом обітри...

З темного боку з темного майже
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо посприяти
1.12.2025.

Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.

Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Щороку глибший і сильніший корінь.

Зрости ось так, з гірчичного зерна
І розростися на родючій тверді.
Бо воля Божа - не прогнози на
Шторми і смерчі. Воля в милосерді.

На мить подумала - Ти, може ,задрімав,
Стомившись у Собі усе вміщати,
Усе усім давати задарма,
І з кожного кінця творить початок?

Бо ж на дорозі схрещує мечі
Вселенське зло - ні йти, ні переждати.
Та слід один - я в Тебе на плечі,
Тримаю все, що по молитві дав Ти.

За вікном хурделиця подруга зими
Всі стежки-доріженьки снігом замела.
А в шибку постукала синичка крильми,
Зголодніла пташечка до людей прийшла.

Поспішили бідную та й нагодувать:
Хліба крихту кинули, дали ще й сальця.
І пташина голосно пісеьку співа.
Це її найкращії вдячності слова.

2015 р.

Залужний чи залежний?
Черговий кіт в мішку
чи кит? Він протилежний
чи рильце теж в пушку?
Так, критик непоганий:
що видно – розказав!
А де ж його програма?
Чому ж не написав?
Невже чергове коло,
одні і ті ж граблі –
знов босі ми і голі
в святій своїй землі.
Чи знову ж нам гостинця
до рота покладуть?
Чужинці – є чужинці
і в тому їхня суть!

Бушувала ніч прибоєм,
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
01.12.25

Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.

Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Свого немає серед нас пророка.

І тільки понтовиті брехуни
Злетілись на шабаш, як ті ворони.
І в пащу ненаситної війни
Кидають кращих: і синів, і доньок.

Лишаються не люди, а людці,
Життя пристосуванців наплодило.
Сповив туман кальянових курців
Всіх мареннями сивої кобили.

І тільки зрідка в юрмах, придивись --
Трапляються ясні розумні лиця.
І аура дурману йде кудись,
І вже світліє ніжністю столиця.

Шляхетні в них -- і вчинки, і слова,
І ліхтарі ллють барви веселкові.
Й зима незвичні творить там дива --
Зворушена - розтанула з любові!

1 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

У минуле не відправити листа:
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...

Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
Як вуста горіли, як світився погляд,
Як ішли по долі ми з тобою поряд,
У своїм коханні грішні і святі...

Ну, можливо, надіслав би ті вірші,
Що писав тобі, а ти їх не читала:
Їх, повір мені, написано немало –
І у кожному душа моя згорала,
Балансуючи зі смертю на межі...

І якщо не наяву – хоча б у сні
Хай до тебе завітає листоноша
Із моїм листом, якого я не можу
Написати так, щоб душу не стривожить,
Але так, щоб ти відповіла мені.

Листопад 2025 року

Очей незнана глибина…
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…

Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
Якщо у виборі ретельний…

І механіз один і той:
Зима й весна, плюс літо й осінь
Не забарився б тільки Ной…
Пливуть думки за Ноєм й досі.
07.11.2025.

***
— Будьмо! —
Яких то там до спільних санкцій,
З проклять, додав би серцевину
І щоб проснутися уранці
Й підняти тост за Україну...

А ви щоб, нелюди, попухли
Запопелилибся на вік —
Я годен вицідить ще кухлик,
Принаймні тут, неподалік…
07.11.2025

О, роме, украв ти моє серце
своєю скрипкою! Хто б ще так заграв!
О, роме, украв ти моє серце
своєю скрипкою! Навік украв.
Звуки скрипки твоєї —
наче хміль в угорському вині.
І щоб так це відчути,
бути ромом не треба ще й мені.

2025

Докоряла одна жінка часто чоловіку,
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів чоловік той, жінку залишає,
Нехай стереже добро все, з воза не злізає.
А сам пішов, мов у справах. Москаля стрічає,
Купив йому дві восьмухи та і пригощає.
Пригощає та і просить жіночку провчити,
Щоб тій більше з чоловіком в місто не хотіти.
А москалю яке діло – вгостили та й добре.
Амуніцію поправив, узяв свою торбу
Та й подавсь до жінки тої: - Чого тут? – питає.
- Хочу ярмарок побачить! – та відповідає.
А москаль: - Сяка-така ти! Бачиш, що схотіла?
Я - той ярмарок. До мене яке тобі діло?
Та й давай її періщить пугою щосили.
Ледве що вона під воза від нього засіла.
А москаль і зник по тому. Чоловік вертає.
- А ти ярмарку не бачив? – жіночка питає.
- Ні, не бачив. А хіба що? – Та ж приходив, клятий,
Пугою мене узявся отут лупцювати.
Не спустив заледве шкіру. Добре, що сховалась,
А то б у однім лахмітті, напевно, зосталась.
Обіцяв ще повернутись. Давай-но збиратись,
Бо повернеться, то може і тобі дістатись.
- Та ж у мене іще справи… - чоловік той тягне.
Але жінка поскоріше утікати прагне.
Повернулися додому та із часу того
Не чіплялася вже жінка ніколи до нього.
Проминув відтоді тиждень, неділя настала.
Одяглася жінка й в церкву сама почвалала.
Тільки-но зайшла до храму, москаля уздріла.
Налякалася та й ходу, тільки закуріло.
Прибіга додому, хека. Чоловік питає:
- Щось сьогодні ти із церкви рано повертаєш?
- Ой, не питай, чоловіче, - каже зі сльозами, -
Ледве утекла я звідти! Ярмарок у храмі!

Не буряним Бетховен входить до мене,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
І кохання прирекло на довічну муку...
А ще – поруч з Андрієм Розумовським -
Не вельможним графом і послом,
А скрипалем,спроможним оцінити новий опус.
Влюбити юнака в милу йому Вкраїну,
Де селюками батько й дядько залюбки співали...
…І задушевні оповіді ті переливаються в мелодії.

Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я нена́виджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У сере́дині груші огидний хробак
прокладає тунелі одчаю.
Я не хочу ходити по світу з ціпком,
з вітряками боротись за весни,
що шмагають жорстоко мене батогом
лиш тому, щоб у пеклі воскресла.
Не бажаю упасти на руки рідні,
вчасна згуба — це теж привілея!
Та чому ж я ридаю, що в дні крижані
сніг засипав пахучу лілею.

26.11.2025р.

Мов теплу і світлу пилюку
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
У хвищах осінньої ночі,
Наснилися радо мені
Найкращої матері очі
Розумні, блакитні, ясні.
Матуся з'являється часто,
Не втративши в спомини слід,
Аби вберегти моє щастя
Від різних напастей і бід...
30.11.25

Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.

І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
тобою не переболіла.

Без тебе не ластівки — чорні хрести
на електричних канатах.
Не знаю ще скільки розп'яття нести,
чекати на плаху розплати.

Та поки єднає любов береги,
ми бачимо сни кольорові.
Щоб не говорили про нас вороги,
в кохання — одна група крові.

25.11.2025р.

У сон навідавсь Елвіс Преслі
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
А може Елвісу там скучно?
«Там» - тут шевелиться, диви,
А ще акорд з Бесаме мучо
У кадрі спогаду новин…
І нам було вже не до жарту
Гітару Елвіс попросив…
І всадовив мене за парту,
Щоб я язик свій прикусив…
07.11.2025.

***
Око за око… зубчик за зуб…
Примітив, не іначе, завчасний.
Дійсність із мороком — зморений шлюб.
Випадок майже нещасний.

Я б не перечив і не спішив.
Сонце взійде — вже інша картина
Сядь… заспокоїшся — перепиши…
З мене тобі десятина…
07.11.2025.

Чи дрімають коли водоспади?
Ні, здається, від створення світу
Вони пісню свою співають
Безтурботно, неначе діти…
Скільки мудрості й сили в їх жилах!
Не сумуйте, люди, зрадійте!

У тій пісні про сонце весняне,
І про грози теплі, липневі,
І про ос в гронах винограду,
Про сніжинок серця кришталеві.
І ні слова про біль чи безсоння!
Простягають вам водоспади покривала шовкові!

У тій пісні — вся радість і ласка,
Без хворіб, утрат й ворожнечі,
Повнять силою водоспади,
Обіймають легенько за плечі.
І дарують свій час — найдорожче!
Ти подякуй їм словом і подумки!

Амазонки ніжні й відважні,
доки сонце призахідне світить
поринають в холодну купіль,
Й вони знову — маленькі діти.
Діти гір й водоспадів цілющих,
Їхня одіж єдина — сутінки…

Водоспади в цю ніч — тихо, шепотом…
Й на світанку пісню переможну заспівають!
18.08.2024

Відчув гул майдану,
з країни не втік,
свободу жадану
вплітав у потік.

Дай Боже ту манну
хоч під Новий рік –
знімаєм оману,
позаду вже пік.

Ідуть до потоку
душа й тілеса,
відчую, нівроку,
Тебе й небеса.

Дай знати, мій Боже,
чинити як слід,
як жити нам гоже
позбувшись всіх бід…

Хранить Божа Мати
наш рід неспроста,
бо маєм тримати
державу Христа!

29.11.2025р. UA

Вишию

У бабусі є велика скриня,
В ній сорочки, сукні, вишиванки.
Береже їх славна господиня.
І милуюсь ними я щоранку.
Ой, бабусенько, моя бабусю,
Ти навчи мене теж вишивати.
Я сорочку вишию діду́сю,
Тату, мамі, і, звичайно, брату.
А тобі - рушник у квітах,
соняхи під небом синім-синім.
Сонце подарує більше світла,
Й голуб миру лине в Україну.



Перший сніг

Снігу першому - ура!
Як зраділа дітвора!
З неба падають сніжинки,
Ловить їх мала Яринка.
Проковтнув одну наш пес.
Білим дах покрився весь.
І подвір'я у снігу.
- В сніжки гратимеш?
- Угу!
Петрик з Яриком помчали,
Бо часу занадто мало.
Сонце вранці поласує,
І без снігу стане сумно.



Мрія кішки

По снігу гуляла кішка,
Застрягали її ніжки.
По снігу стрибав горобчик.
Пурх!- і полетів молодчик.
Кішка тільки облизалась.
Сили, певно, в неї мало,
А літать вона не вміє.
Це для неї тільки мрія.