Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Сивуватий вже Кормило між них наймолодший.
З виду, начебто статечний і слухач хороший.
Та, бува щось таки ляпне, втриматись не може,
Хоч і зна – перебивати, хто старший, не можна.
Але біс, мабуть у ньому сидить та штовхає,
Тож, бува чиюсь розмову він перебиває
Слівцем гострим. Всі на нього шикають одразу,
Хоча, звісно не сприймають все те за образу.
Ось і тепер, ще Микула не встиг закінчити
Розповідь, як довелося у похід ходити
Проти половців, щоб здобич здобути та славу,
Як Кормило своє слово єхидненьке вставив:
- Знайшов, мабуть половчанку собі для утіхи?!
Враз під старим осокором зробилося тихо.
А Микула повернувся і сердито глянув:
- Зараз костуром цим добре по спині дістану!
Щоби я свою Орину проміняв на когось?!
Та ніколи в житті моїм не бувало того!
Я і так три роки мучивсь, як вона пропала.
Хвала Богу, що нас доля знову поєднала…
- Розкажи, - діди навколо враз загомоніли.
Враження ті неприємні згладити хотіли
Та й почути, бо ж про теє вони ще не чули. –
Розкажи-но нам, Микуло, як то воно було?!
Дід Микула ще раз скоса зиркнув на Кормила.
Добре, що між них два діда на лавці сиділи,
А то б костуром і, справді по спині пройшовся.
Видно, в душі з тим бажанням все іще боровся.
Все ж пробурчав: - Добре, хлопці, хочете почути?
Розкажу вам про Орисю. Так тому і бути.
Було то, як Боголюбський, отой Андрій клятий
Привів орду горлорізів Київ грабувати.
Я тоді ще молодим був, у силу вбивався
Та якраз в свою Орисю саме й закохався.
Хоч сусідили ми з нею та з малого знались,
Бігали кругом Подолом, в Ручаї купались.
Не звертав на те уваги, як вона зростала
Й, несподівано для мене, така гарна стала.
Якось вийшов я із двору, вона йде по воду.
Став я, витріщивши очі, крок ступити годі.
А вона лише сміється: - Що рота роззявив?
А я стою та дивлюся…Отакі-то справи.
Став з Орисею відтоді я зорю стрічати,
Слухати спів соловейка, до ранку не спати.
Уже справа до весілля… А тут той припхався.
Князь Мстислав до оборони готуватись взявся.
Мав свою дружину, звісно. Та ж Київ великий.
Тож киян також у поміч до себе закликав.
Ми ж не кинем свого князя. Взяли в руки зброю
Всі, хто міг її тримати, готові до бою.
Незабаром із Залісся орда та припхала.
Відпочити із дороги в Дорогожич стала.
Зі стін добре було видно, як за Щекавицю
Усю ніч вогні палали – бігали дивиться.
А на ранок розійшлися, місто оточили.
І вже скоро попід стіни самі приступили.
Два дні бились. Вони перли, а ми відбивались.
Кров лилася ручаями та трупом встелялась
Вся земля попід валами. Важко нам прийшлося.
Хоча спершу відбивати приступи вдалося.
Та, нарешті, збунтувались торки й берендеї,
Що стояли серед міста ордою своєю.
В місті битись їм незвично, їм би в поле чисте.
А Мстислав чомусь загнав тих ординців у місто.
Стали з ворогом змовлятись, щоб їх пропустили.
Захищати з князем Київ далі не схотіли.
А нас, навіть з ними, менше в кілька разів було,
Аніж із отим Андрієм під Київ прибуло.
Та ми вирішили битись, зброю не кидати,
До останнього із князем місто захищати.
Знов на третій день полізли вороги на стіни.
Поки ми їх відбивали, вдарили у спину.
Кажуть, Гліб переяславський тайкома пробрався
Із загоном та на стіни потайки забрався.
Стали вони нам у спину із луків стріляти.
- Ворог в Києві! – десь люди почали кричати.
Паніка розпочалася. Кинулись по хатах
Своє життя, своє добро хоч порятувати.
А вороги вже на стінах, браму відчинили.
Князь з дружиною із міста вирватися вспіли.
Лишили напризволяще і людей, і Київ.
А із князем зникла з міста остання надія.
Хоч не раз в часи минулі в Києві бувало,
Що одні князі втікали, а другі вступали
У права на стольний Київ. Все мирно минало.
Бо ні Києва, ні люду вони не чіпали.
Але ці прийшли, неначе з поля орда дика.
Не жаліли ані жінки, ані чоловіка.
Кого бачили при зброї, того убивали,
В хати, в храми уривались і все грабували.
Ґвалт над містом піднімався, все навкруг палало.
Зграї вороння у небі здобичі чигали.
В мене думка про Орисю. Меч не випускаю.
Де біжу, а де дорогу собі прорубаю.
Вже біля самої хати на загін нарвався,
Що на вулиці всі хати грабувати взявся.
Я, неначе пардус бився, але їх чимало.
Хтось списом у спину вдарив…і усе пропало.
Уночі прийшов до тями. Все навкруг палає.
Крики, стогін, божевілля – то орда гуляє.
Зібравсь з силами, до льоху заповзти вдалося.
Там ще кілька днів сидіти мені довелося,
Поки та орда забралась, місто полишила.
Трохи затяглася рана, додалося сили.
Якось вибрався нагору. Київ не впізнати.
Лише комини стирчали, де стояли хати.
Люду ніде і не видно, собаки ганяють
Та ще зграї воронячі хмарами літають.
Поховав я батька й матір, заодно й сусідів,
Тільки мертвої Орисі ніде не увидів.
Десь погнали у Залісся чи орда забрала,
Може, бідну та нещасну за море продала.
Думав, що один зостався на весь град, одначе,
Тих, хто теж порятувався недалік побачив.
Десь ховалися, навалу ту і пережили.
Значить, не усіх прокляті ординці побили.
Значить, будем далі жити, Київ будувати.
Не змогли убити Київ суздальці прокляті.
Незабаром стольний город Київ відродився,
Хоч не такий метушливий, як раніш зробився.
Андрій свого стрия Гліба над містом поставив,
Щоби іменем Андрія той Києвом правив.
Не схотів я попід князем отаким ходити,
Тож зібрав свої манатки та й подався звідти
До Білгорода, до Мстислава проситися взявся.
Тож у князевій дружині скоро і зостався.
Мстислав не сидів на місці, завжди у дорозі,
Піднімав свою дружину часто по тривозі.
То половці, то клобуки, на Волхов ходили.
Мене, правда, новгородці ледве не убили,
Як ми з суздальцями разом місто штурмували.
Лиш заступництво Господнє мене врятувало.
Та то таке… Де б не був я, то всюди питався
Та Орисиного сліду по світу шукався.
Все даремно. Мов під землю люба провалилась.
Мабуть-таки, десь за морем, в греках опинилась?!
Кілька років князь з братами з Андрієм мирились,
На його замашки дикі терпляче дивились.
Та і він не намагався братів зачепити,
Потім щоб не довелося про те пожаліти.
Коли Гліб спочив у Бозі, може і зарано,
Віддав Андрій Київ брату Мстислава Роману.
Та той «мир» був тимчасовий, колись би урвалось,
Бо ж суздальцям всіх під себе підім’ять бажалось.
Ростиславичі ж не надто скорятись хотіли,
Бо боротися з Андрієм відчували сили.
А зчепилися з-за чого? Новгород ділили.
Суздальці давно на нього око положили.
Ростиславичі ж під себе його лаштували,
Бо з Олегового часу ще таке бувало,
Що князь київський у місто садив свого сина.
Під Києвом новгородці ходити й повинні.
Андрій страшно розлютився, вважав – має право
По всій Русі самовільно вирішувать справи.
Тож велів братам, щоб швидко з Русі забирались,
Сіли тихо у Смоленську, там і залишались.
Племінника Ярополка й Всеволода – брата
Прислав, щоби у Романа Київ перейняти.
Роман вівся боягузом, за стіл не чіплявся,
Взяв дружину і тихенько у Смоленськ подався.
Та Мстислав з братом Давидом коритись не стали,
Із Києва тих заїжджих прийшли та прогнали.
Брата Рюрика на Київ князем посадили.
Андрієвим посіпакам з Русі повеліли
Чимскоріше забиратись у своє Залісся.
Зрозуміло, Андрій з того страшенно завівся.
Прислав мечника він свого Михна передати:
Рюрик має забиратись у Смоленськ до брата,
Давид в Берлад нехай пхає, а, щодо Мстислава,
То на Русі залишатись він не має права.
Нехай їде світ за очі. Мстислав, як почув те,
То поблід, за меч схопився і зробився лютий.
Позвав мене, ще трьох воїв, велів Михна брати,
І бороду і волосся йому зістригати.
Той стояв такий нахабний перед моїм князем
І, що той серйозно мовить, не повірив зразу.
А ми його попід руки гарненько затисли.
Він пручався так, що в нього і сорочка трісла.
Ілля взяв свого ножаку, поки ми тримали,
І його оббалабонив, що аж заблищало.
Тоді вивели з світлиці княжої й турнули,
Передати привіт князю сказать не забули.
То для будь-якого воя страшенна образа –
Бороди позбутись. А ще більшою для князя
Його була. Андрій, звісно страшно розлютився.
Готувати похід помсти на нас заходився.
Став полки свої скликати: суздальські,
рязанські,
Владимирські, білозерські і переясла́вські,
Муромські, ростовські ще і новгородські з ними.
Князів більше двох десятків керувало тими.
Ратників півсотні тисяч під стяги зібрали.
Правда, що не під Андрія отого началом.
Чи злякався, що, як піде, його «вірні друзі»,
Що при ньому перед князем повзають на пузі,
Когось іншого посадять на стіл у Владимир.
Ходять чутки, що у князя нелади із ними.
Тож іти сам побоявся, Юрія відправив -
Малолітнього синочка. Отакі то справи.
Радник Борис Жидиславич талантів не має,
Як потрібно воювати – ні греця не знає.
Тож ні Юрія, ні його радника отого
Князі всерйоз не сприймали. То і слава Богу.
Андрій же напутнє слово сказав перед раттю.
Велів Рюрика й Давида із Русі прогнати.
А Мстислава живим взяти, до нього доставить,
Аби зміг, як Андрій мовив, мізки йому вправить.
Коли вістка про похід той до Русі дісталась,
Ростиславичі від того страшно налякались.
Роман засів у Смоленську – «моя хата скраю».
Мов відношення до того взагалі не має.
А, Андрія щоб не злити, дав свою дружину
Для походу проти братів. Правда, велів сину
Полк смоленський в похід вести. Прикинувся, клятий,
Наче хворий, що і кроку не може ступати.
Рюрик теж перелякався та Київ покинув
І у Овруч свій удільний поскоріше двинув.
Тільки Мстислав із Давидом битись побажали.
Із дружинами своїми в Вишгороді стали.
Київ їм не захистити, великий занадто.
Та й не встигли іще стіни навкруг підлатати
По Андрієвім погромі. Вишгород, при тому,
Стояв міцно на дніпровім березі крутому.
Навкруги рови глибокі і вали високі.
Тож не просто підступитись ні з якого боку.
Давид довго не усидів, небавом зібрався
І з дружиною своєю у Галич подався
В Ярослава Осмомисла помочі просити.
Тож один Мстислав й зостався місто боронити.
Із високих стін ми лівий берег розглядали,
Бо зо дня на день приходу ворога чекали.
А він і не забарився. Скоро закуріло,
Військо Юрія на берег лівий підступило.
То по стягах було видно, не треба й питати.
На цей берег не спішило, взялося чекати.
Скоро підійшли до нього полки Святослава.
Слідом прибув Володимир із Переяслава.
Ростиславичі привели свої полки в поміч,
Брати менші Андрієві прибули по тому –
І Всеволод, і Михалко. Коли всі зібрались,
То тоді на правий берег, на Київ подались.
Зайняли град стольний, але довго не стирчали,
Тільки ще орду клобуків собі доєднали
Й на Вишгород подалися. Розтяглися раті.
Одні тільки із Києва взялись виступати,
А другі уже зі стін нам стало добре знати.
Першим Всеволод примчався. З Андрієвим братом
Ігор з полком сіверянським. Здобичі бажали.
Тому перші під Вишгород вони і примчали.
Молоді ще та гарячі. Полки шикували.
В центрі Всеволод та Ігор з дружинами стали.
Новгородці та ростовці боки їм прикрили.
Ми із князем за тим дійством із башти слідили.
А Мстислав же теж гарячий. Не схотів сидіти
За стінами, повелів нам виходить на битву.
Кінні лучники найперше у бою зіткнулись.
Стріли хмарами знялися, дзенькання почулось,
Як ті стріли в броні бились. Перші вбиті впали.
А кінні один за одним по полю ганяли.
Все ж не витримали гриді, стали відступати,
Бо ж ворожих сил супроти них було багато.
А князь кинувсь навперейми, завертати взявся.
Видавалося, він смерті зовсім не боявся.
Став кричати: - Що ж ви, браття, зовсім честь забули?!
Що втікаєте? На князя погляди б звернули!
Я ж їх війська не боюся, хоч їх і багато.
Ладен один проти всього того війська стати.
Бо надіюся на Бога, честь оберігаю.
Та про вашу мені клятву нагадати маю.
Проявіть же свою вірність і мужність сьогодні!
І подіяли слова ті на них благородні.
Розвернули свої коні, знову в бій вступили.
І тут ми – важка кіннота з усієї сили
У Всеволода полк врубались. Від того напору
Його гриді лягли трупом, подалися скоро.
Кинулись було втікати, але новгородці
І ростовці, що стояли в тих гридів на боці,
На нас з боків напосілись. Все раптом змішалось.
Ми в оточенні ворожім, мов леви рубались.
Крики, стогін, мечів дзенькіт, тріск списів лунає.
Сотні людей пил угору хмарою здіймають
Так, що вже й не розрізнити, де піший, де кінний.
Ми продовжували битись спиною до спини.
Поки стали відчувати - натиск став спадати.
Тоді стали ми до міста шлях свій прорубати.
Нас не надто й намагались спинити, тримати.
Поранених було купа, вбитих – небагато.
Ми до міста відступили, вороги – від міста.
Не схотіли після раті знову і бійку лізти.
Незабаром показались всі ворожі сили
І Вишгород облягати вони приступили.
Тяжко було у облозі. Дев’ять тижнів цілих
Вони пхалися на стіни, взяти їх хотіли.
Ми на місці не сиділи, частенько, бувало
Виходили за ворота та у бій встрявали.
Щоб не надто розслаблялись вороги під містом.
Хоч багато було вбитих й поранених, звісно.
Але суздальці не надто також почувались,
Навіть, в таборі своєму весь час озирались.
У Мстислава свої люди були поміж ними.
Тож ми знали, що чинилось між князями тими.
Юрій був авторитетом між князів не надто,
Тож Святослав з Чернігова взявся керувати.
А других князів то, звісно, дуже дратувало,
Коритися «самозванцю» вони не бажали.
А тим часом їм у поміч Ярослав припхався
З Луцька. Вже наш час останній надійшов, здавався.
Але, виявилось, зовсім по-другому склалось.
Бо ж князі на стіл великий сісти сподівались.
Ярослав прийшов не просто, Ольговичів тиснув,
Щоби саме він на стіл той сів небавом, звісно.
Святослав же сам збирався на той стіл сідати,
Не схотів він Ярославу те місце віддати.
Ярослав на те озлився, став перемовлятись
З Ростиславичами, потай про стіл домовлятись.
А Мстиславу того й треба. Чом згоду не дати?
Хочеться на стіл великий? То можеш сідати.
Вирішивши те питання, Ярослав подався
До Білгорода, де тим часом Рюрик заховався.
Мстислав велів своїм людям в таборі ворожім,
Може вони на клобуків подіяти зможуть.
Бо ж ті київському князю підкорятись мали.
А ті, як про Ярослава й домовленість взнали,
Заявили Святославу, що табір лишають
І віднині союзникам вже не помагають.
Увечері ті клобуки всі скопом знялися.
А весь стан на те ворожий з острахом дивився.
Наші люди поміж ними ще й чутки пустили,
Що клобуки Ярославу у поміч спішили,
А той військо привів, щоби нам допомагати…
Для утомлених боями треба не багато.
Смута в стані почалася, крики долинали.
Видно, ті чутки їм страху добряче нагнали.
Наступила ніч та крики голосніш здавались.
Ніхто не міг зрозуміти, що ж там відбувалось.
Воєвод ніхто не слухав, у страху всі були.
Паніка розпочалася, як раптом почули,
Що підходить враже військо. Наші постарались.
І тоді вже враже військо зовсім налякалось.
Тисячі зірвались з місця, до Дніпра подались.
В лодії свої скоріше на весла всідались.
Не чекали, доки інші сядуть, вигрібали.
Битися поміж собою за лодії стали.
Мстислав суєту помітив, зумів здогадатись,
Що ж там робиться, дружині повелів збиратись.
А що нам збиратись? Ми ж то броні не знімали,
Із мечами попід боком всі ці тижні спали.
Відчинилися ворота й ми вдарили дружно
На ворожий стан, взялися «помагать» оружно.
Кого встигли, доганяли, голови рубали.
А, хто опір не чинив нам, то у полон брали.
Вже до ранку від ворога й сліду не зосталось.
Все добро в ворожім стані нам тепер дісталось.
А добра того багато, адже рать чимала
Руські землі покорити з півночі припхала.
Було тут і купи зброї, і срібло, і злато.
Було що у свої торби дружинникам взяти.
Я й собі, хоч втома брала, наклав добра в торбу.
Ще у один віз забрався, промишляти щоби,
Коли раптом чую голос знайомий: - Микуло!
Для мене неначе вітром минуле дихнуло.
Озирнувся, стоїть поряд кохана Орися.
Я аж вибалушив очі, стояв та дивився
І очам отим не вірив – чи не привид бачу?
А вона мені на груди кинулася з плачем.
Її сльози вмить всі страхи із душі прогнали.
Отак ми удвох із нею довгенько стояли.
Навкруг вої метушились добра запопасти.
А я знайшов найдорожче для себе багатство.

Витоки свідомості – такі джерела,
що не напувають, а біжать
думками мелодійних а капела,
розмиваючи тиху благодать
западин лагідного смиренства.

Мряка безсонячних просторів ущелин,
сходи минулих лавин і водоспадів,
кожен камінець і кожна брила стелять
ложе не те, що спадає на думку насправді,
а ти не у зв’язці зі смертю - з тобою блаженство.

Тиснуть горло кліщі - слова
Чужі в рідній хаті
Ти терпиш бува, боїшся
Зойкнути кричати
Плакати також забув вже
Як колись "по-свому"
Недовчене забуваєш
Вернися до дому

Нині все перед тобою
Ніщо незакрите
Перемогти мусиш болі
А братам всесвіту
Говори як вчитель в школі
- ПЕРШ ЗА ВСЕ ОСВІТА
Брати схочуть зрозуміти
Повір зрозуміють
Дурнота взяла профіти
Більше не здуріють

Ти щасливим тоді станеш
(Всі липнуть до тебе)
І ти стаєш для них паном
І так власне треба
Нехай вірять нехай знають
Що ти тепер дужий
І нехай тебе вітають
Й вірять що їм служиш
Ти йди вперед нехай бачать
Не збивай їх з віри
Роби своє, а це значить
Ставай командиром

Стискай долоні великим
З твоєї громади
Коли кричать слухай криком
Й хоронись від зради
Зрадники при тобі будуть
У вишиваних ризах
Повір вони будуть всюди
На верхах і низах
Будуть гарні говорити
А може й співати
Так щоб зраду затаїти
А тебе приспати
Чи їм вдасться ти є паном
Все перед тобою
Щоб не було діл поганих
Рухай головою
У3/1

27 березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного масштабу.

Ти, мій друже, як є - видатна фігура!
Прибитий важкістю буденних справ,
Пам'ятає радянський народ, як Юра
Космосові цноту зламав.

Я теж, як справжній моноліт
На поетів твердих форм вчиняю сафарі.
Позбавляю цноти сучасну укрліт
Майже, як космос - Гагарін!

Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?

Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, береги невсипущі?
Хто допише майбутнє з-під сотні замків?

Я, напевно, заснути ніколи не зможу,
Доки місія ця наді мною висить.
Я далекі поля розьуджу, розтривожу.
І постане Месія, як втрачена мить.

Так постане закон у кайданах терпіння,
У лабетах дощу і заковах роси.
І навік загартується бите сумління
У болючих вогнях вікової краси.

13 листопада 2025

Вітер увірвавсь на ганок,
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
Не турбуй мене ти марно,
хай мої видіння
розчиняться у вітальні
стогоном осіннім.
Розхлюпоче серце ласку
поспіль берегами.
і освятить Божу паску
в урочистім храмі.
Сонце блисне поміж вії
зайчиком яскравим
І в душі моїй посіє
кольорові трави.
Ось тоді прокинусь, вітре,
вмитися росою,
щоб веселкою розквітло
небо на ді мною.

27.04.2026р.

Зоряниці марніють тоді,
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
Мерхнуть сумно вогні зоряниць,
Попишавшись удосвіта цвітом, -
Коли я вже лежу горілиць,
Усміхаючись сонцю і світу.
30.04.26

Авжеж,
Це саме той час та місце,
Спалити все опале листя,
Бо скінчилась злива.

Ти теж
У хаосі був створений,
Задля гармонії обраний,
Поширити диво.

Знайдеш.
Полум’я тремтить та не гасне,
І відбувається все вчасно,
У потрібну мить.

Лиш стеж,
Чим годуєш голову та шлунок,
І який до Бога твій стосунок —
Дізнатись пощастить.

Дійдеш.
Освітити пітьму чи сяяти в ній?
Життя — то наслідки твоїх дій,
Ще суміш волі та відваги.

Чи заснеш?
Я знаю, сон буває добрим,
Та вибратись з-під ковдри
Я бажаю тобі наснаги.

Відчуй, побач,
Зсередини свою сутність.
І тоді зазнач:
Нічого нема, тільки присутність...


2024

Небесна синь така безмежна.
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
збираючи у власне коло,
відлуння спогадів та болю.

Та якось далі жити треба.
Ця біль переросла й мене..
Та сподіваюсь: все мине.
Тому дивлюся знов на небо,
своє утверджуючи кредо.

*******
Весняний справжній вернісаж
підкреслює якийсь пейзаж
цвітінням неймовірним барв.
В доробку в нього скільки справ!
Міцний життєвий має стаж.

*******
Чергуються і пори року.
Виконують свої уроки.
Можливо, в когось перші кроки...
А хтось пройшов шляхи вже зрілі.
Наскільки впевнено чи вміло???

*******
У кожного свій власний шлях ...
Весни краса, співає птах...

29.04.2026

 ми переважно сумні
 віриш у це чи ні
 нас переважно не пре
 ні депардьйо ні маре
 і гороскопи не суть
 хай вони інших несуть
 рифами сірих діб
 де заробляють на хліб
 як повелів отче наш
 там у неділю дренаж
 танці у напів сні
 флуоресцентні огні
 знижки для ширнармас
 патос у повсякчас
 наче китайський клей
 жодних реально ідей
 як пережити життя
 чим не імпонує кутя
 втратити чи не знайти
 і насамперед хто не є ти
 

 
О, шматяр колує справно
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Ну, Шекспір, він у алеї
У гострім шузі та джинсах
Говорячи до француженки
Яка мене добре зна
Послав би їй питання
Про що була розмова
Та хтось поцупив пошту
І на скриньці замок
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Мона радила мені
Триматися подалі від колії
Казала, що всі залізничники
За вино твою п’ють кров і
Я казав: “О, я не знав цього
Але стрічав одного із них
І він скурив мої повіки
І сигарету з рота вибив”
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Дід умер на тижні
Поховали у скелях його
Але всі досі говорять про
Те, як сильно всі вони шоковані
Але я цього й очікував
Знав, що він утратив контроль
Коли палив огонь на Мейн-Стріт
І шмаляв туди із кольта
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Ще сенатор завітав сюди
Демонструючи свого перця
Обдаровуючи квитками
На весілля спадкоємця
А мене ледь не прийняли
Може пощастить невдовзі
Безквитково упійматися
І знайтися під ваговозом
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Ще проповідник спантеличений
Бо питав його, де одяг
І ті двадцять фунтів заголовків
Що приклеєні до нього
Але він кляв мої доводи
Я же шепотів: “О, тобі не сховатись
Бач, і ти такий як всі
Я вірю, ти у маслі”
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Ще дощовник подав був ліки
Та казав: “Пірнай у це”
Якась техаська мікстура &
Колієвий джин іще
І, як дурень, я змішав їх
Що задушило мою тяму
І люди тепер потворніші
Час провалюється в яму
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Коли Руті каже приходити
До лагуни у пивниці
Безкоштовно подивитися
Вальси із панамським місяцем
То я кажу, “Ой, та годі вже
Ти же знаєш мою дебютантку”
А вона: “Дебютантка знає те, що потрібно
А я знаю, чого ти вартий”
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
Ще цеглини лежать на Ґренд-Стріт
Де неонові божевільні
Падають ідеально всі вони
Режисура дуже стильна
Ось я сиджу терпляче так
Чекаючи, яка же ціна
Пропонується тобі щоби
Не пройти через це все ще раз
О, мамо, це кінець, а чи затик
Не вилазити із мемфіс-блюзу
У студії пересувній
 
 
 
 
 
 
 
 

Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпі́л,
і люд нажаханий в підвалах.

За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
ховали вбитих безневинно.

В дворі церковнім – свіжий рів,
одна на всіх могила спільна,
куди без міт чи номерів
в мішках тіла вкладали щільно*.

Гарматний гул слова глушив,
і вітер гаром дув отрутно,
й священник встигнути спішив –
збивався і бубнів ледь чутно.

Здіймалась в небо чорнота,
гнітився храм в журній оздобі,
і навіть Смерть сама – і та! –
схилила голову в жалобі.

* Під час окупації в місті Буча, на території храму Святого Апостола Андрія Первозванного та Всіх Святих, була братська могила, де було поховано кількасот людей, загиблих від рук окупантів. Зараз тіла перепоховані, а на тому місці встановлено меморіал з іменами загиблих.

30.03.22

***

Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник

***

Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сушко сушко сушко сушко
ніяк в ті двері не пролізе
юрко

***

З відбірним матом я ваяю
собі новий сто перший нік
бо сотні різних попередніх
гаплик

Присів і мовчить у думках.
Глянув на святих ікон поле.
Питав святих, чому той жах
Так сів на край наш своїм болем?

Я знаю, мій словесний стяг
Сьогодні не одного коле.
Все ж таки лине він в піснях
Надсянських сіл вірним соколом.

Там прудкий Сян його ідолом.
Мовчазна пісня у церквах…
Бур’ян брехні на предків поле
Присів, мов заржавілий цвях
Й пам'ять мого народу коле.
Молитва радістю в піснях.
у32/41

Дружок твій мандрує на небо,
А шубку залишив у тебе.
Він прямує в гості до мати,
Прийде час - ти ще будеш з ним грати.

А допоки друга немає,
Ми шубку надійно сховаємо.
Для цього це місце підійде,
Сюди ще не раз ти прийдеш.

Це місце, де вмирає дитинство,
Тут килимом розквітне барвінок.
Тут вперше про смерть почуєш -
На цвинтарі домашніх тваринок.

04.2026

Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.

Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Пізнання сивих чатових.

Пізнання раю чи Валгалли,
Пізнання темряви вві сні.
Те, що пророки не сказали,
Промовлять хвилі штормові.

Промовить ліс під час світання,
Промовлять поле і степи.
Так скаже посмішка остання
Далеких гір: "Терпи, терпи..."

11 листопада 2025

Апельсинний Кратін*
Долучи до життя богомаза -
Фосфоричний коктейль,
Ніби збитий тертям цвіркунів,
В мармурових шпаринах
Достатньо мистецького сказу,
Апельсинний Кратін -
Драматург, що часу заяснів.

По дахам вже біжить
Вкрита золотом зламана вічність -
Відповідність почутому
Марна без Божих щедрот!
В тонкономі** залиш
До часу певну психоделічність,
Легковажній Ерато
Заклеївши збуджений*** рот...

Не дозволяй мені себе винити,
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.

Люблю його: як море — сагу вітру,
Немов калина — промені ясні,
Бентежна юність — райдужну палітру.
Залиш хоча би спогади мені.
Я так його кохаю, Отче. Звідки
В журі чекати долю біля хвіртки
І захлинатись в пролісках туману?
Його любити я не перестану.

Я думаю про нього світанково,
А вибираю крижму неземну.
Сльозу топлю у смутку та любові,
Та більше зорепад не обійму.
Я так його кохаю, Боже правий.
У самоті стою на переправі.
Хоч відпускаю душу полотняну —
Його любити я не перестану.

27.04.2026р.

Перед самісіньким ранком
Приємне мені наснилось,
Що сонця ясний промінчик
Цілує мене ласкаво.

І я уві сні усміхалась,
Промінчик отой ловила,
Впіймати його намагалась
Та він утікав щосили.

Коли ж свої очі відкрила,
Тебе я побачила, любий,
Відчула як ніжно цілуєш
І була така щаслива.

2019 р.

Мов сонця промінь із туману,
З'явився спогад про кохану,
Яку з глибокої могили
Я повертати вже знесилів,
Адже, немов жіноча рима,
В моїх думках щомить незримо
Тремтить, колишеться, тріпоче
Вона й забутися не хоче...
29.04.26

 о так до ітаки
 у напрямку линуть
 одіссеї чи амфори
 руни і тіні
 безпілотні літаючі
 пилососи усякі
 бо там є ставки
 є синки телемахи
 благородне блакитне
 телебачення мариво
 і ліси за грибами
 ліси
 є наїдки прадавні
 напої правдиві
 геть не треба зусиль
 щоби покуштувати
 поспівати і хапнути
 біль
 ще трапляються файні
 кралі звіяні вітром
 і жінки поміж ними
 знаходяться навіть
 

Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі ― легкі й невгамовні.

Далеко-далеко, де ночі вкривають серпанком у колір ристрето
Яскраві будинки на березі пінному в шаль надтонку, елегантну,
Годинами можна лежати на кріслі м’якому й дивитись безпечно:
Зірки, мов пацьорки, зриваються з неба й пірнають на дно океану.

Далеко-далеко, де місяць начищений срібний дукач у хмаринок
Весь сяйвом виблискує поміж суглобів товстенних ліан довгоногих,
Де хочеться просто всміхатися ― щастя безмежне нарешті накриє
Під чутну мелодію дуже співочих цикад із музик босанови.

Далеко-далеко, де ранок привозить рибак на маленькій байдарі
Та щось намагається нам розказати про їжу смачну та доступну…
А знаєш, цей світ виявляється радісним все ж і чудовим. Насправді
Ми в ньому колись відшукаємо свій гармонійно - щасливий притулок.

У СМЕРТІ ОЧІ ШИ́РОКО РОЗКРИТІ

У смерті очі ши́роко розкриті –
Заплющує їх скі́нчене життя.
Та крізь повіки, слі́зьми перемиті,
Провалля спльовує буття і каяття.
Там, за межею, де німують звуки,
Лишається лиш пам’яті сувій,
І час кладе свої холодні руки
На перехрестя нездійсне́нних мрій.
Що ми несли́? Лиш шепіт воску в храмі
Та босий крок по лезу гострих трав...
Ми стали просто світлими тіня́ми
Того, хто нас колись недокохав.
Там люди – іскри ватри, а тіла – зотлінні.
Дих ви́дихнеться вщент і молох все зітре.
Враз розіллємося в безмовному зорі́нні,
Яке навіки згасне й космос обійме.

А може смерть – лиш дзеркало для духу,
Де відбивається небесний душолад,
Де в пустці кожній – гомін роду руху,
Луна пологів, блиск в Господній сад?
І ми не плоть уже, а чистого потоку
Безмежжя й пульс, що зіткані з заграв,
Аби явити заповідь, що ре́чена пророку,
Яку за метушнею люд не помічав?
Не треба слів – вони повітря важчі,
Щоб знятись вгору, де ширя́ ефір.
Ми – тонка нитка у безмежній прядці,
Що вишиває нетутешній взір.
І в цій неви́черпній жахаючій безодні,
Де сонця Бога спа́лять злісні втіхи,
Нарешті обрані зійдуть як самородні –
Поза межу епох і доль – у вічні віхи.

Там розчиняється остання крихта болю,
Стихія заковтне і погляд, і ім’я.
Станем і порохом, і вітром, і водою –
Там, де немає більше значень сенсів «Я».
І тільки пустки тремт. Лиш коло непорочне,
Де істина себе п’є зі своїх долонь...
Зануримося в спокій спо́вна – в остаточне,
Як у любов пірнає батьківський вогонь.
Ми – те зерно, що в неозорім полі
Чекає на свою одну святу весну.
Не буде більше примусів й сваволі –
Лиш прокидання від земного сну.
Ми почнемо́ся знов. Чи променем, чи цвітом,
Чи подихом й світанням, житом, що вже жнуть,
Чи сміхом діточок, лунатиме що світом,
Де смерть – вихід до входу – у таємну суть.

Павло Гай-Нижник
28 квітня 2026 р.

Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.

У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
І планети всієї колиска.

Хто подовгу бував у пітьмі
Чи не бачив його тимчасово,
Віднайде порівняння прямі,
Хоч не слухає Гребенщикова.

Забуваймо на час про верлібр
У сердечному спокої фібр.

* * *

24/7

Вузли

Город золотой

Вічний сум на образа́х.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:

«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
йди до Господа вітати*.

Ляжеш в землю, а затим
стріне Бог тебе гостинно...
Як постанеш перед Ним,
заспівай Йому, дитино.

Хай би голос твій лунав
і для Бога, і для світку...
А щоб Він тебе впізнав,
я вплела у косу квітку...»

*вітати – гостювати

18.06.22

згадую татові слова
вони в душі моїй розлиті
вписав я в пам'ять їх слова
завдяки ним хочеться жити

читаю біль з їхніх думок
і хату бляхою накриту
і сад цвітучий і струмок
і те як їм хотілось жити

весна і сорок шостий рік
заходить сусід з кулеметом
в село несе вогонь і гріх
палить село вбиває тих
яких призупинила втеча
і так пропав татів поріг.
28.04.2026р.

Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!

Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Під чорним пером еманацій!

Навіщо ж, навіщо прадавнє між них,
На тлі десяткового дробу
В кошлатих купальниках збуджених бліх
Торує в майбутнє дорогу!?

Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.

Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі́,
у пам'яті на правиці
бабусині мозолі́.

Стою на обійсті тихім,
повітря - хоч хліб масти.
Медовим парфумом дихай
на сходинах літ святих.

Ридай чи мовчи затято,
чи випусти з серця пар.
У небі твої курчата
збирають вершечки хмар.

Сливові дерева стогнуть,
гнуть гілля до лободи.
У зморшках піску й бетону
шукаю свої сліди.

26.04.2026р.

Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.

Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Помирає волелюбний птах.

Проросте натхнення на галерах,
У в'язницях, лютім засланні,
Проросте рослиною в пустелях,
Де згоріли життєдайні дні.

І його порив ніщо не спинить.
Ще немає ґрат або загат
Для цього потоку. Довгий спінінг
Кинемо у море в час заграв.

11 листопада 2025

Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.

Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.

Повітря чисте і солодке,
надією смакує вкотре
для всіх, хто зважиться на вдих.

І видихатиме без жалю,
сполуки зимні і розталі,
їм час наситити грунти.

Весна запрошує до себе:
у сине тепле ніжне небо,
ділити з ним її красу.

22.04.26

Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Живу на зло усім недугам
І всупереч тяжким рокам, -
Буває, гнуся від потуги,
Але зарано ще на злам...
28.04.26

Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.

Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Й страждання приневоленого тіла.

Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.

За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Черемху в біле одягнула краля.

У перехожих настрій сонцесяйний,
Кульбаб жовтоголових назбирали.
Весні співали всі осанну,
Торкаючись очима до земного раю.

А зараз вечір бавить їх оселі.
До сну готує лагідно, старанно.
Затихли денні вітру каруселі.
Весна бадьора стріне ранок.

 
Як голова завертиться, на землю дивись, якщо вийде
Мої пильні очі упустили її, в тому бігові
Чутливий мій розуме, старий для сліз
Не ладний жити, умирати не згідний
Зупини свої сумніви, подвигаючи світ
Самостійно
 
Немає часу любити, і себе розкрити
Де той час, у кого він є
Життя стає капарним, коли ти дірка у карті
У електронній картотеці
Блукаючи всяко із місця до місця
Вищезаючи славнозвісно
Іще хтось інший тебе замістить
Як ланку
 
Можна дурити друзів, як то буде потім
Але не можна дурити себе
Увізьми себе в руки, висувай вимоги
Або виставлять у галереї
Бетонне шосе не рада тобі
Куди то бігти, а чи іти
І, розігнавшись, неквапно ти упадеш
Розігнавшись, неквапно ти упадеш
 
 
 
 
 
 
 
 

Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»

Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
розпростався журавель.
Він із сумом зирить в небо,
сам би влився у той ключ.
Та повік стояти треба,
як у небо зір не луч.
Може, прийде хто теперка
під ці вербоньки старі...

І гойдається відерко
над криницею вгорі.

21.09.22

Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.

Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Увірветься в первісний екстаз.

І його закони невідомі.
Містер Ікс у мантії страшній.
Час вершить історію і долі
У судовій залі неземній.

Він сховає у кишенях кулі,
Невблаганний здійснюючи суд,
Корчить пики, скручуючи дулі,
Вічний юродивий баламут.

10 листопада 2025

Хто постіль розстеляє?
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?

Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
Поблизу дороги?

Коти лежать
Вже покотом під кленом
Чекати щастя? - Тут!?
-Ой хлопче, дуже треба!

Стихії слухати
Під поліетиленом,
Ховати ружу
Від пітьми Ереба?
________________

Що відділяє нас від плину часу?
Від вітру … снів …
Корогви плом’яної -
Можливо поліноз до лемонграсу,
Чи звичка до надії різдвяної.

Знайди розраду, де її нема в помині.
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.

Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
Замолюють у бур'янах важкі гріхи.

Чорнобильські криниці не тамують спрагу,
У вулику медовім повно диких ос.
Від площі Незалежності до саркофагу
Волочить чорний хрест Ісус Христос.

26.04.2026р

На світанку юності своєї
Хтось стрічає справжнєє кохання,
Інший все житя його шукає,
Віднайти чомусь так і не вдасться.

А як доля золотом сипнула,
Коли стало сонце у зеніті.
Я себе щасливою відчула.
Ти ж найкращий за усіх на світі.

2007 р.

Там немає ні вікон, ні стін,
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Плине світом від рештків будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
27.04.26

                    І
Повільно не вмирає Україна
і поки ще воює, то жива,
та марно не міняємо слова
позиченого у поляків гімну,
аби не в’яла слава бойова.
Коли усе покладено на карту,
цей засіб оправдовує мету.
Сакральне слово дорогого варте,
що патріоту додає азарту
у боротьбі за воленьку святу.

                    ІІ
Майбутнє покоління землеробів
не буде мати простору без меж
і часу на життя не буде теж,
допоки ми підніжки у холопів.
Дух вольності у нації не щез,
та мусимо освоїти лікбез
по вишкілу радянських остолопів...
............................................................
Живи чи сто, чи вісімнадцять років,
а довше тільки в пам’яті живеш.

                    ІІІ
Мине весна, за нею красне літо
загляне із туману, непомітно
зайде у гості осінь і зима
ще завітає, може, й не сама,
а з переможним святом новорічним...
................................................................
на жаль, безсмертя поки-що нема
на цьому світі і на тому, звісно,
якщо не заслужили на довічне
і душам не загрожує тюрма.

04.2026

 хотів би обійняти друзів
 яких все менше рік у рік
 щось відкладав усе не встиг
 сказати
 наче би не мусив
 повіщо врочити
 загин загуба згин
 усякий в космосі своїм
 можливо ще когось
 твоє розважить кукуріку
 можливо більше ні
 бо на війні як на війні
 слова незнайдені
 вони
 безглузді
 

Коли на нас напали москалі,
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни, кров одна у нас.
Насправді, неуважно ми читали
Історію – літописи, бо в них
Було багато прикладів таких,
Як ще монголів предки їх не знали,
Коли вони зухвало так велись,
Себе в Русі найпершими вважали.
Чужої думки слухать не бажали,
Але одразу ж за мечем тяглись.
Залісся їхнє, наче пуп землі
І вже від того, наче право мали –
Мов вотчиною, Руссю керували,
Хоча іще й не звались «москалі».
Чи то в отих краях така земля?
Чи від боліт їх мізки запалились
Й вони такі жорстокі поробились?
Світ ще тоді взнав душу москаля:
Підступну, хитру, жадібну, нахабну,
Жорстоку, але рабську, разом з тим.
Що ладен у чужий упхатись дім,
Погвалтувати, вбити та ограбить.
Хтось, може, думать – вигадки все то.
Багато чого можна розказати,
Але ж, при тому, докази слід мати.
Пустим словам не вірить вже ніхто.
Отож, щоб голослівним, все ж не бути,
Історію одну переповім.
Як предки москалів хотіли всім
Командувати й не бажали чути,
Що хтось в Русі зовсім не так живе,
Як вони хочуть. Треба їх провчити
Та розказати, як повинні жити.
Для нас тепер це, звісно не нове.
Отож, як Боголюбський Київ взяв,
Але у ньому не схотів сидіти,
Рішив свій Суздаль стольним він зробити.
Тож Київ погромив, пограбував.
Обдер, як липку. Золота натяг,
В Залісся вивіз, потоптав закони,
Скупавши у крові святі ікони,
Велів в своїх повісити церквах.
Як з Києвом, здається, розібравсь,
Тоді уже на Новгород поглянув.
Було б його скорити непогано.
Був у той час у Новгороді князь
Роман Мстиславич. Саме батька йо́го
Андрій тоді із Києва прогнав.
Той Київ втратив та контролював
Ще Новгород і досі. Досить того
Для князя залішанського було,
Щоб Новгород також пограбувати.
А місто в ті часи було багате.
Розор москальське іго принесло.
Колись то був багатий, справді край,
А нині захолустя. Московіти
Всі витягли давно вже соки звідти.
Від них добра ніколи не чекай.
Андрій рішив, що має право він
І Новгород, як Київ покорити.
І Новгород, як Київ розорити.
Для того привід треба лиш один.
І такий привід скоро віднайшовсь.
Відправив він якось у Заволоччя
Півтори сотні ратників охочих,
Щоб той загін, як граблями пройшовсь
По краю та зібрав всю данину,
Яку, мовляв йому в краях тих винні.
Отож загін туди скоренько й двинув.
А для місцевих то не в новину –
Знов будуть грабувати, бо ж візьмуть
І князю, і про себе не забудуть.
Усе до цурки вигрібати будуть.
По Заволоччю, наче смерч пройдуть.
Та трапилося так, що в той же час
Сюди прибули й новгородські вої
Із Даниславом, теж за даниною.
Отож вони і здибались якраз.
Тут новгородці здавна данину
З людей збирали. А тут татів стріли,
Які забрати їх добро схотіли,
Пограбувати їхню сторону.
Велів їм геть збиратись Данислав.
А в тих же гонор, огризатись стали
Та князевою помстою лякали.
Хоч Данислав півтищі воїв мав.
Догавкались, що й справа до мечів
У них дійшла. Затятих порубали.
Ті, що живі, заледве повтікали.
Тож Даніслав тих залішан провчив.
Зібрав всю данину та й повернув
У Новгород до себе. Залішани ж
До свого князя кинулись негайно.
А він озлився, як про те почув.
Тож привід для походу віднайшов.
І повелів Андрій полки збирати,
Щоб неслухняний Новгород скарати.
Другий би, може, інший шлях знайшов –
Домовився б, провів переговори,
Можливо би, без крові все рішить.
Та ж «московіт» не може так робить.
Як п‘яному йому, неначе море.
Він меч хапа та мститися іде.
Готовий крові море напустити
І по коліна в морі тім бродити.
Бо ж його здобич в тім поході жде.
Зібрали ціле військо зарізяк.
Крім суздальців, рязанці теж припхали,
І муромці, й смоленці поряд стали.
І полочани, бо ж без них ніяк.
Зібралося з півсотні тисяч їх.
На ті часи то чималенька сила…
Зима уже в свої права вступила,
Річками користали без доріг.
Бо вже ж які дороги в болотах.
Андрій сам у похід той не подався.
Чи захворів, чи просто налякався.
За стіл батьківський учепився – страх.
Отож Мстислава – сина відрядив.
Велів йому тим військом керувати.
Боярин Жидиславич помагати
Мав у поході. Пузо так наїв,
Що літописець київський його
Став, навіть Жирославич прозивати…
Тож рать і подалася грабувати,
Набити добре кендюха свого.
У Новгороді знали про похід,
Тож готувати оборону стали.
Високі стіни міста укріпляли,
Дивилися, де підлатати слід.
Там, де не сподівались на стіну,
Острог ще дерев‘яний спорудили,
Щоб залішани міцно тут засіли,
Поклали в штурмах сотню не одну.
Якщо навкруг засядуть вороги
Й захочуть змором їхнє місто взяти,
Харчів зусюди навезли багато,
Щоб оборонцям битись до снаги.
А все те, що не влізло у комори,
В свої далекі села розвезли,
Щоби запаси в них і там були.
Тож новгородці, знаючи, що скоро
Голодна залішанська прийде рать,
Все буде по дорозі грабувати,
Рішили їй нічого не лишати.
Жеруть хай землю, раз прийшли забрать!
Рать лаптьоногих вийшла у похід.
Великі Луки і Торжок узяли,
Міста спалили, все розграбували,
Кривавий всюди полишали слід.
Від сіл один лиш попіл залишавсь.
Нікого із зустрічних не жаліли.
Під Новгород небавом підступили.
Вже мор і голод поміж них почавсь.
Та войовничі ще вони були.
Два дні від міста вдалині стояли,
Укріплення уважно розглядали,
Де би вони прорватися змогли.
Вони і штурмів ще не почали,
Та місто уже встигли розділити,
Кому яку частину захопити,
Щоб вільно грабувать її могли.
Багате місто, вистачить на всіх,
Щоби за здобич битись не почали
Й зарані місце для грабунку мали.
Князі ж бо знали жадібність своїх.
А новгородці в відчаї були.
Вони ж орди такої не чекали.
Отож зі стін зі страхом споглядали,
Не вірили, що б вистоять змогли.
Про мор і голод у орді не знали,
Тож і боялись. А Мстислав то знав,
Тож із початком штурму не чекав,
Боявсь, щоб «перемогу не просрали».
Тож за два дні і кинув всіх на бій.
Присунули з Софіївського боку,
І лучники взялись стріляти поки,
Ординців зусібіч подався стрій.
Ще більший страх все місто охопив.
Мов хмари, стріли з неба засипають,
А тут орда ще із воланням пхає.
Хто б зі страху від того не тремтів?
Та тут архієпископ Іоанн,
Ікону Богородиці узявши,
Обходити став стіни з нею й башти,
Аби підняти всім душевний стан.
На подвиги на ратні вдохновить.
Ішов спокійно, хоч свистіли стріли.
Побачивши те, люди, мов прозріли,
За зброю похапалися умить.
А тут ще якась суздальська стріла
В ікону вп‘ялась. В саму матір Божу!
Та ж то хіба простити таке можна?!
І лють страшна на опір підняла.
Рішили: чи загинуть новогородці,
Чи переможуть. Іншому не буть.
На ворогів всю вихлюпнули лють,
Стрічав він свою смерть на кожнім кроці.
Під стінами топталася орда,
Вмирати, бачте зовсім не хотіла,
Хоч мала вдосталь проти міста сили.
Та в неї із хоробрістю біда.
Один Мстислав лиш Ростиславич зміг
З дружиною пробитись під ворота.
Сокирами взялися ті колоти
Дубові створи. Не один поліг,
Але ворота впали і вони
Змогли в надбрамну башту увірватись.
Мстислав не став за спинами ховатись.
Ввірвався першим, помахом одним
Одного збив, а потім і другого.
Та новгородці напосілись так,
Що потіснити їх не зміг ніяк.
Союзники ж дивилися на нього,
Але ніхто на поміч не прийшов.
Могли б у місто всі разом прорватись,
А там уже і до грабунку взятись.
Та ж в суздальцях дурна заграла кров.
Вони не рівня, що їм помагать?
З-під Києва чогось сюди припхали,
На їхню здобич якісь види мали.
Тож не прийшла Мстиславу в поміч рать.
І мусив він від міста відступить.
Ординці ж шанс єдиний упустили.
Та відступати поки не хотіли.
Продовжили ще лобом в стіни бить.
До вечора під стінами товклись.
Все сподівались скоро місто взяти,
В передчутті, що будуть грабувати.
Та новгородці раптом узялись
І вилазку вчинили. Князь Роман
Й посадник Якун підняли дружину
І вдарили ординцям тим у спину.
Пройшли по трупах, наче ураган.
Вже сонечко до заходу схилялось.
Ординці так налякані були,
Що й опору вчинити не змогли.
А новгородці звідусіль напались.
І гнали, і рубали ту орду,
Полоном брали, хто лишень здавався.
А ворог утікав, не зупинявся,
Лиш сонечко спинило ту біду.
Сховалося. І в темряві прийшлось
До міста новгородцям повертати.
Та й втому уже стали відчувати.
Відкинути їм ворога вдалось.
Та не розбити. Як минула ніч,
Мстиславу військо удалось зібрати.
Хоча пропало воїв і багато
Та ще могутнє військо, звісна річ.
Мстислав готовий знов на місто йти.
Та мор щоденно сотні губить люду.
Мерці уже валяються повсюди.
Дивись, й на штурм вже нікого вести.
Тому назад рішили повертать.
Коней багато з голоду пропало,
Тож довелося - пішки відступали.
Той відступ – жах, в словах не передать.
Бо ж відступали по дорогах тих,
Які самі ж до цього розорили.
Кору дерев, коней останніх їли,
Хоч то порятувало і не всіх.
Самі ж і винні. Не взяли запас.
Гадали, в новгородців зможуть взяти.
Тож довелося з голоду вмирати.
І так у них бувало кожен раз.
Гадали, Київ за три дні візьмуть.
Парадну одіж із собою взяли.
А потім звідси драпака давали,
Адже відчули всю народну лють…
А новгородці радісні були,
Перемогли й полону так набрали,
Що аж…по дві ногати продавали,
Тих, що на них так гонорово йшли.
Тож дух «москальський» був ще в ті часи,
Хоча й Москва ще тільки-но з‘явилась,
Іще на неї звисока дивились
В Заліссі. Та крутило вже носи
Від того духу. Бо ж не у Москві,
Насправді справа, а у тих болотах,
Де кожному пограбувать охота,
І смертовбивство тільки в голові.

ти знову бігаєш по колу
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,

щоб стати враз котигорошком -
вождем цигарок і котів
і екзорцистом для кротів -
виблискує в макітрі ложка
і вабить піч старих чортів...

мабуть жалітися не треба
душі на бабу кам’яну,
згадавши сиву давнину
думок, що линуть до Ереба
і в ширину, і в глибину ,
і опускаються все нижче

в пітьмі Північний вітер свище…


150623

Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,

Тоді прийди у ці простори
Пророком чи єретиком.
Я подолаю косогори
Ченцем, завзятим диваком,
Втоплю нудьгу у сивім морі
Наївним, чистим простаком.

Лише б поважне жовте листя
Не вкрило забуттям слова.
Мов червоточина у хисті,
Немов дрібна густа плотва,
Приходять сумніви плечисті,
Рясні, як у полях трава.

9 листопада 2025

Весляр потребує репостів,
Крізь поклик землі забобонів,
Пройдисвіти точного зросту
Йому тут плетуть котильйони.

На юті рожевім – наяди,
Легкі зрозумілі, як полька,
Йому віднайдуть тут розраду
В пухких апельсинових дольках.

У трюмі – корогви і вівці,
Які підкоряються горну,
Як сага про райдужні східці,
Що врешті ведуть до попкорну

Й Гелени Рейвенклов** в тандемі
Історій готичного штибу,
Що вкрала чужу діадему
На користь видовищ і хліба…

Не стримать років цибатих,
хоч долю скартай саму...
Я знову у цих пенатах,
як декілька літ тому.

Ні смутку, ні сліз, ні горя
і нібито входжу в раж...
Грайливо іду вздовж моря,
рипить черепашник аж.

І сонце пливе привільно,
і берег стягнувсь, як джгут,
а я роздивляюсь пильно –
змінилось чи що ще тут.

Убогі такі ж пейзажі,
вітрів степових крутіж,
такі ж галасливі пляжі
і люди довкруг такі ж.

Наметів рудаві стріхи,
обскубані деревця.
І море близьке і тихе –
ні хвильки, ні гребінця.

Докучні снують торговці
і діти навкіл вищать.
Пацьорками на вірьовці
бички, мов тріски, висять...

Куплю собі пляшку пива
і вип’ю з жаги натще.
В Щасливцеві* – мить щаслива!
Я, мабуть, приїду ще.

*Щасливцеве – село в Херсонській області, популярне місце пляжного та лікувального туризму

10.08.21

В уяві літає жар-птиця.
пір'їни - руді, голубі.
Не спиться, не спиться, не спиться…
Хоч виколи очі собі.

Повітря просякло жасмином,
парфуми люпин розілляв.
З видіння плету павутину
і дихаю росами трав.

Не спиться, хоч кулькою лусни
в безмежі мутних міражів.
Прокинулись праведні бусли
і моляться десь на межі.

Толочить безмежжя світанок...
Із серця жену чортівню.
Повіки злипаю під ранок,
а все лиш тому, що люблю!

25.04.2026р

А місто дитинства шумить соковитим березовим листям,
Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся ―
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.

А в місті дитинства усміхнена мама настійливо будить:
«Гей, соне, давай піднімайся хутчіше, на кухні сніданок».
«Збирайся до школи, бо знову спізнишся, ти ще не обутий»,―
Мене підганяє стурбовано батько у дверях всіляко.

А в місті дитинства вода у калюжах цікава і тепла,
Потроху залазиш у них, по коліна піднявши холоші
І бачиш, що хтось побував тут навколо до тебе у метрах:
Сліди голубів, наче зґарди маленькі, в багнюці розмоклій.

А в місті дитинства у парку гуляти ніяк не набридне,
Де кожний куточок цікавий, хоча і надмірно знайомий.
Злітаю на гойдалці вище у небо прозоро-блакитне,
Сміюся, а серце у грудях чомусь безтурботно тріпоче.

Над містом ширяє пронизливий вітер
І вправно висвистує тужний мотив
Про те, що знедавна безсилий зловити
У хмарках рухливих проміння масив.
Немає тепла, хоч вже травень надходить
І грак у дуплі вже гніздо навіть звив, -
Спинилася в зрості й цвітінні природа
І жде, коли вщухне вітриська мотив.
26.04.26