Мій прадід зісла́ний в Сибір
подалі від рідних гір
в далекі чужі сніги на корм для зим
катованим і худим:
в мені поселився звір
повіррр!

Його стежили серед лісів
зграї червоних псів -
кати на допитах прагнули вибити дух,
щоби вогонь потух
і в дикій німій тайзі
осів.

З нього опер ЧеКа-людожер
зізнання і нігті здер
(свідчення з вироком трійки я бачив сам):
хворий в чужих лісах
через червоних химер
помер.

...Проте крізь товщ років
часу наперекір
в мені
не помре
цей звір
повіррр!

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов¹ – ліричний тенор
• Претендент² – драматичний баритон
• Михайло Таль³ – баритон
• Петра Ліуве́рік⁴ – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
• ЕОМ⁵ ЄС-1035 – бас-буффо
• Василь Алексєєв⁶ – бас-профундо
• Голос по телетайпу – ще профундіше
• Хор дисидентів

Багіо (Філіппіни), матч за звання чемпіона світу із шахів, 1978 рік.

Пролог
Оцей, що справа – це кумир народу,
п’є лиш кефір⁷ у визначний момент!
А зліва – він, без племені, без роду,
з презирливим іменням «пре-тен-дент»...

Напередодні матчу.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Я мушу, й можу я,
    я виграти жадаю!
В Москві я обіцяв
        боротись до кінця!
Але... Але якщо
        зненацька я програ́ю...
О господи! Плесніть
        мені в кефір винця!

Михайло Таль (заспокійливо):
Візьми себе в руки, мій милий!
За тебе – весь БАМ і КамАЗ,
Саяни, Хібіни, Курили,
Донбас, Арзамас та Кузбас!

Претендент (самовпевнено):
Який щеня! Гадає він, що мастер!
Та я його заб’ю, як в сітку м’яч!
Адже в той раз він писявся від щастя,
що Фішер не погодився на матч!

Петра Ліуверік (заспокійливо):
Вікто́ре, легковажити не треба!
Хоч вороги заявлять, певне, скаргу,
нехай раніш подивляться на себе!
А я – зазвала всю «Ананду Маргу»⁸.

Суддя матчу:
Джентльмени,
ви скінчили привітання?
Бо, як на мене,
час почати вже змагання...

Анатолій Карпов (хвилюючись):
О ні, я ручкатись не буду!⁹

Претендент:
Ах ти, маленьке, зле гадя!
Я розчавлю тебе, паскуду!

Анатолій Карпов:
Суддя дочув це?! Де суддя?..

Михайло Таль (заспокійливо):
Заспокойся, милий мій,
хай собі злоститься далі!
Алексєєв Вася – в залі,
й не гадя ти вже, а змій!

Претендент (знітившись, сьорбає кефір зі склянки чемпіона в явно провокаційних цілях):
Протест! Протест!
Тут смак вина відвертий!
Потрібний тест!
Зовіть сюди експерта!

Василь Алексєєв (із залу, добродушно):
Що́ там пи́снув претендент?
Заекспертизу́ю вмент!

Той, хто Толі хоч торкнеться –
він зі мною обійметься,
ну, й помре перегодя...

Претендент:
Суддя дочув це?! Де суддя?..

Тропічна ніч над Багіо. Номер чемпіона світу. Домашній аналіз відкладеної 31 партії.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Вже північ! Я не бачу порятунку!
Оцей пішак триклятий на є3!
За цілий день – один кефір у шлунку!
Капець, немає потягу до гри!

Михайло Таль (заспокійливо):
Мій хлопчику, розслабся,
заїж кефір борщем,
або на шніцель звабся...
(Убік.)
Вмикайте ЕОМ.

ЕОМ ЄС-1035 (погудівши):
Спасіння ніт.
Фізкульт-привіт!

Саяни, Хібіни, Курили, Донбас, Арзамас та Кузбас:
Уже 5:5...
Їть вашу мать!

Ніч перед 32 партією. Котедж претендента.

Хор дисидентів (радісно):
Завтра буде чемпіоном
Віктор Львович дорогий!
А Вітя, Вітя, Вітя,
а Вітя, Вітя, Вітя,
завтра буде чемпіоном
Віктор Львович дорогий!

Претендент (самовпевнено):
У мене є на завтра хитрий хід:
пожертвую ферзя у мітельшпілі;
шукатиме, які́ у мене цілі,
і втрапить у цейтнот цей дармоїд!

В цей час Вася Алексєєв на вулиці.

Василь Алексєєв (добродушно):
Ти, дурнику, з базукою на мене?
Дивися, я в’яжу її вузлом... (Б’ється.)
Вони були одної шайки члени:
один, два, три... п’ятнадцять загалом.

Ми́ршава якась команда –
вся ця Марга, чи Ананда...
Вранці, певне, їх зберуть,
відвезуть в останню путь...

32 партія. Дебют.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
є2 на є4...

Претендент (самовпевнено):
А мій пішак – d6!

Анатолій Карпов:
Тоді – на d4...

Претендент:
А ось і кінь f6!

Анатолій Карпов:
Ну, кінь c3...

Претендент:
                   g6 – і хоч не вір в це!

Анатолій Карпов:
Ага! Я знав, що буде «захист Пірца»¹⁰!..

Мітельшпіль.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Мабу́ть, зробити варто рокіровку...

Претендент (самовпевнено):
Тобі уже пора шукати сховку!¹¹
Отак і знай!
(Ставить ферзя під бій.)

Анатолій Карпов:
Ай!

Ендшпіль. Карпов думає десяту годину¹².

Анатолій Карпов:
Під бій поставив він ферзя,
а «з’їсти» – самогубство, може?..
Я б з’їв соленого язя...
І хто ж мені тут допоможе?..

Залишається 10 секунд до падіння прапорця.

Голос по телетайпу:
Політбюро – за те, щоб «хвать».

Анатолій Карпов:
Беру, беру!

Претендент:
Ой, я помру!..

Хор дисидентів:
Їть вашу мать!

(Переклад: 2025)ееееееееееееееее

"Вибач, мене розстріляли вчора.
Пам'ять до зла короткозора,
Тож забувай і мене,
Усі важливі слова непочуті,
Розлогі розповіді не по суті
І серце моє вогняне.

Повільно зникаючи між рядками
І спробами взяти себе до тями,
Останній вів бій.
Тримав я один із уламків держави,
Який ще колись міг здатись іржавим,
Та зараз був мій.

Пишу і боюся себе спитати,
Чи дійсно дійде це до адресата,
Чи згубиться серед трав.
Так чи інакше, інакше не зможу.
Кохання вкладаю в літеру кожну",
— Так він писав.

2023

Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"

Час перечісує життя,
Перераховує минуле,
І вписує в книжки буття
Все те, що є, що буде й бУло.
Не все, що бУло, знає світ,
Не поспішає він читати,
В минуле глянути, воріт
Ще довго буде він шукати.
Нема доріг, шляхи розмиті
Страшною повінню брехні,
Бо ми жили, як сателіти,
Горіло власне у вогні.
І тільки деякі поети
Явили світові дива,
Їх мудрість била кулеметом,
Набої – зважені слова.
Поетів Колимою били –
Не зник їх наддніпрянський зір,
Вони в народу брали сили,
Їх не здолав чужий Сибір.
Таких поетів я шукаю
Під небом нашої землі,
І щиро й радісно вітаю
За те, що наші, що мої.
Їх пісня лине до народу,
До віри кличе та добра,
Вона цілюща, наче вОда
З джерел священного Дніпра.

Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.

У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Танцюють на сцені німі королі.

Сирени летять із задавнених міфів
І виклюють серце та очі сумні.
І стане сиреною пристрасна німфа,
Напавши на тебе у самотині.

18 квітня 2025

***
Знову сніг за вікнами
з неба сипле крихтами зима.
Світло повнить вулиці,
і будинки мружаться дарма.

Від морозу кришиться
під ногами сніг, чудно тріщить.
Сонне місто ніжиться,
ще у сні дерева і кущі.

Із вікна відкритого
йде смачне повітря до легень.
Падає сніг крихтами.
Я з нуля почну свій свіжий день!

День щасливий пишеться,
зникли біди у нічній імлі.
Вірю, що залишиться
чорною лиш кава на столі.

Мрією, надією,
вірою пробуджена душа.
Аркуш де? Чи встигну я
записати ці рядки вірша?

Чи часто, чи густо римується слово.
Воно не питає, а приходить раптово.
Приходить, лізе і пнеться до самого лобу
Щоб стати там чимось більшим ніж слово.

І ось воно вже не одне і не слово
А ціле величне оповідання,
А може маленький регочущий віршик,
Хто зна коли слово пнеться до лоба.

Але не важливо чим стане це слово
Залишивши більше ніж було до нього.
А нам необхідно дякувать слову
За збережені обриси рідного дому.

А під лісом край села
Хатина біленька.
Вистачало в ній тепла
Дорослим й маленьким.

У садочку навесні
В серпанок легенький
Куталися вишеньки,
Ніби в шаль тоненьку.

І стояли яблуньки
В рожевих віночках,
Всі усміхнені такі,
Як личка дівочі.

Як давно все те було,
Лиш спомин зостався
Про садочок і село
Та біленьку хату.

2026 р.

Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як ляжуть у труну,
І відправляє в рай порядних і невинних.

Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?

А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
утіха на три половини.

Лиш біль ми розріжем на трьох —
сльоза стерпить муки щемливі.
І скільки ще будем у борг
ми брати чуття лоскотливі?

Любов не загладить вину,
сухим вийти з річки не вдасться.
Ми надто велику ціну
платили за крадене щастя.

27.01.2026р

Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.

Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Повсюди - вічні холоди.

Тепер повії - королеви.
Епоха впевнених нездар.
Під сповіддю - лиш коментар
Ніякий, штучний, поверхневий.

Усе, що можна, захопив
Його Величність Примітив

Втішаймось життям як тоді
Коли ми були молоді
Де жодне лихо не входило нам в дорогу
Втішало те що Бог дає
Бувало що тайком своє
Любили ми й за це подяку слали Богу.
Відкиньмо сльози болі гнів
Любімо своїх ворогів
І слухаймо що нам сказати вони хочуть
Виловлюймо з ворожих слів
Також приязний для нас спів
Брате сестро промиймо неприязні очі.
По різному було колись
Нас не єднала одна мисль
В минулому у майбуття ми не дивились
Бо ворожнеча пила кров
В бур’ян міняла нам любов
Щоби змінитися й сьогодні нема сили.
Брати сестри з усіх усюд
Промиймо древніх років бруд
Долоні разом – в цьому наша доля
З усмішкою нам всім в життя
Іти й писати своє я
Хай чесність буде нам як Божа школа.

1.
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів:
Нам на слова
сни янголів сідали,
Юрба сумна
З очима ста доріг.
Де ти була
Як щастя діставали –
Літá тепла
Із попелу зорі?

Пелюстя крил
Приборкувало вітер.
Лечу – пора,
До безголосся крихт.
Де ти була
Як бракувало світу,
Я вигорав
у фарбах грозових?

2.
Не знаю я де обірвати нить
тривких надій і не в`язати знову,
зозулею підкинутою, мить,
де грішні дотики ведуть розмову.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів.

3.
Немає `я`, одне відлуння – `ти`,
таке дзвінке, що облітають шиби.
Золою мрій, мов снігом опадú –
Хай гріється під ними небо... ніби.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів.

Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!

Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.

У п'ятому ронделі без ухвал
Міняють перші два рядки оселю.
І зміст, і форма - все тверде, мов скеля!
Зав'язується вузликом фінал.
Розплетемо рондельний магістрал.

О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.

Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Утілюючи образи Далі.

Стріла пронизує нестримно, дзвінко,
Грудну клітину нагло пробива.
Там, де буяли у нестямі вірші,
Шепоче тільки стишена трава.

17 квітня 2025

Давай про мир, про гнізда пташенят,
про тишу ночі, голосінь світанку,
про сміх, усмішку, очі немовлят,
про літнім вітром зірвану фіранку,

про першу риболовлю з дідусем,
про перший поцілунок і розлуку,
про те, як вперше рюкзаки несем
і гострим стріли з дерева до лука,

давай про шум Карпат і шепіт хвиль,
про пісню буків стримано-мрійну́,
про танець, що веде в степу ковил -
про що завгодно, лиш... не про війну!

Бо що вона?! - болото, піт, іржа,
уламки в плоть зі звуком контрабаса,
не варта ні найменшого вірша!
...(лиш вміє виривати серце з мʼясом)...

2023

Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.

Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
І клен, як ювелірний витвір, гнучий.

Крок - ніби танець, порух - як політ,
Де гравітація диктує межі.
Блищить внизу застиглий моноліт,
Дзеркаливши усе: і вікна, й вежі...

І місто стало дзеркалом кривим,
Де кожен крок, як іспит на терпіння.
Сріблястим зимним маревом німим
Взялося інеєм нічне видіння.

Роки́, думки́ і вчинки - все не те:
горів, палав, палив, то тлів, то тух;
вистави, драми, цирк і варʼєте -
забив, забув про те, що дав Пастух.

Жахав, журився, жалив і жеврів,
топив, тонув і танув, був металом,
світив, святим світився, та не грів!
Стояв стоїчно... та мене не стало...

Чому промерз, завмер і скамʼянів,
прогнив, усох і вицвівши протрух
та в шати білосніжні повстяні
я витер ноги там, де спав Пастух?

2023

МАГІСТРАЛ

Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

1

Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Важким камінням падають години,
А я все йду. Хоча би знав, куди!

Мене чекають осяйні світи,
В яких любов'ю грівся я щоднини.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Транзитнице! Мене ти не суди,
Бо скоро їдеш. Час твій - швидкоплинний.
І не для тебе почуттів глибини!
А я - лиш проводжаю поїзди...
Буває, зігрівають холоди.

2

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
І кожній з них я шепочу: "Не йди!"
Відлуння болю - тягарем по спині.

Тепер плачу життям своїй провині,
Роблю ковток гіркої самоти.
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.

Відспівуй мрію, скрипко Паганіні!
Допоможи мій хрест важкий нести!
Для них я - хлопчик. Кажуть тепле "ти"
Мені, мерцю в холодній домовині,
Розпливчасті та ледь помітні тіні.

3

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Непереможний присмак гіркоти
Навряд чи вже колись мене покине.

Горить життя в родинному каміні.
Є крапелька живильної води -
Нічний сапфір. Виблискує ще й нині!
Ось тільки в серці - льодяні хрести.

Розколеться мій вірш на половини.
Крилата римо! В небеса лети!
Благаю! Побудуй міцні мости
Мені в минуле, де живі святині.
Нічний сапфір виблискує ще й нині.

4

Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Ласкаво нагадай про іменини
Та змерзлу душу забери туди!

Я зараз бачу навіть крізь льоди
Свята зимові, радості краплини.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!

З минулим перерізані дроти.
Лунає сумно пісня лебедина.
Вціліле іграшкове піаніно!
Сховавшись від сучасної біди,
Ти усмішкою доброю світи!

5

А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.
Все найдорожче - у казковій скрині.
Завжди в душі я буду берегти

Незайманість зимової ходи
І ягоди червоні горобини.
А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

Малу надію, зимо, поклади
В калейдоскоп своєї хуртовини!
Вдивляюся в юрбу. Біжать хвилини...
Так хочу рідні очі віднайти,
А на снігу - ялинкою сліди.

 
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
і забулась у смертному сні
 
пуми знайшли мене у чеканні
і віднесли мене до орлів
скельні пуми знайшли мене
і знесли до орлиних крил
(до орлиних ей сказав-ото)
я бував із орлом на межі нескінченності
він дав мені згодом
свій перстень венери-відьми ей!
казавши ”літай літай“
знай-бо я
відьмача бейбі відьмача
 
я
покохаю тебе
це не болітиме ні
кохатимемся поки спиш
це не болісна гра ні
(боже милуй)
бо я в мільйоні миль ізвідси
і той самий час поруч на фотографії
(чи віриш чи ні)
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
мої стріли викувані із бажання
в краю де юпітерські шахти сірчані
о ці стріли викувані із бажання бажання
в краю де юпітерські шахти сірчані
(на метабовім морі еге)
я маю колібрі яка бринить так гучно
що ніби свій розум утрачаєш
 
я плину садами розчинними
через цинобру пустель
(ей)
розчинними плину садами
углиб аризонських пустель
 
і я куштую мед квіту печаль його звуть
десь іще в каліфорнії
нью-йорк тоне далі і добре є
 
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
 
 
 
 
 
 
 

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Вбачається одна й та ж доля:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш,-
Єдність і силу дай і Вкраїні
У цю лиху годину".

Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.

Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли́...
І люба, до солодкого фіналу
Удвох уко́тре спільно ми прийшли.

...Чому́сь згадалось... Світло, ностальгійно... -
Зі слухавки твій голос вплинув так?
Хвильку зачарованим, замріяним,
Побути справжнім - чим поганий знак?

2008

Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбивать.
Але на фронті вони ледь повзуть,
Ніяк не здатні ЗСУ здолати,
Взялися з мирним людом воювати,
Міста і села без кінця довбуть.
За Київ узялись серед зими.
Без світла і тепла нас залишають.
Хоча би так примусити бажають.
Але занадто непокірні ми.
І темряву, і холод терпимо,
Аби лишень отих «братів» не знати.
Якось удасться перезимувати,
А там з весною вже проживемо.
Тож, у холодній сидячі квартирі,
Без світла, Ленінград я пригадав,
Який колись в блокаду так страждав.
Убили сотні тисяч люди-звірі.
Я був у Ленінграді ще в той час,
Як був Союз. Звичайно ж, нас возили
На Пєскарьовські братські ті могили.
Зізнаюсь чесно, вразило то нас.
На невеликім клаптику землі
За зиму сотні тисяч поховали,
Що з голоду і холоду вмирали.
Чи можна то простити взагалі?
Зі школи нас привчали, що у тім
Фашисти винні, бо ж вони напали,
Із суші й моря місто блокували,
Мільйон народу зачинили в нім..
Ні вийти було з міста, ні зайти.
А треба ж було люд той годувати,
Тепло якимось чином їм давати.
А де у місті те усе знайти?
Ніхто ж зарані не потурбувавсь.
Збирались ворогів перемагати,
Тож кошти в зброю узялись вкладати.
І без запасів Ленінград зоставсь.
Ба, більше! Вже війна розпочалась,
Уже війська німецькі фронт прорвали,
Уже до Ленінграду підступали.
Москву узяти ворог сподівавсь.
На схід вже сотні ешелонів йшли.
Вивозили і фабрики, й заводи,
Щоб виробництво відновити згодом
Десь за Уралом москалі могли.
Везли все цінне і робітників
З заводами теж евакуювали.
Вони все в полі відродити мали.
Умови були напрочуд важкі.
Вивозили… Але не Ленінград..
Бо Сталін їх скажений той затявся
Віддати місто ворогу, боявся,
Що то розвалить геть країну Рад.
Колиска ж «революції». Звідсіль
Вони в країні владу захопили,
Усю Росію кров’ю затопили.
Й отак віддати місто без зусиль?!
То ж їхній символ! Сталін дав наказ,
Що ворогові місто не здавати,
Людей звідтіль не евакуювати,
Щоб не подумав хтось в лихий цей час,
Що комуняцькій владі вже кінець.
Патріотизм всі мають проявити,
У місті до останнього сидіти.
Не думав про людей, хай йому грець.
Йому дорожче символ, ніж життя
Людські. Тож люди в місті залишались.
Ніякі нікуди не випускались.
То й результат… Та в них без каяття.
Якби із міста вивезли усіх,
Хто був для оборони непридатний,
Вдалось би сотні тисяч врятували.
Мороз і голод не убили б їх.
В блокаднім місті заморили люд.
Самі ж до того своїх рук доклали
І на фашистів по війні списали
Та віддали, як докази, на суд,
Смерті в блокаді. Кляті москалі
Не визнали вини своєї й досі.
На помсти прапорах ідею носять
І їх не мучить совість взагалі.

А сонце вранішнє легесенько ковзнуло
Промінням по засніжених гілках
Ялинок, сосен та смерічок. Враз
Усе засяяло, іскрилося, всміхнулось.

Зимовий день іще срібла додав,
Що сипалось із неба зірочками,
Пухнастим килимом усе навкруг вкривав
І від морозу захищав він землю-маму.

А вже надвечір вдарив морозець
У свої срібно-кришталеві дзвони,
Пустилась хуртовина у танець
Із братом-вітром та й широким полем.

Як нічка запалила свічі-зорі,
Угомонилась завірюха, пішла спать,
А вітер полетів десь на простори,
Лиш місяць чари сипав із ковша.

2026 р.

То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштино́вих слив.
Що то було, я й досі не збагну —
закоханість... навія... божевілля,
чи запах амбри в просторі свавілля,
що збуджує печерну таїну?
Сором'язливі доторки руки
і поцілунки, наче біль сердечний.
Тоді було і болісно, і гречно,
та не з'єднали берегів ріки.
Містком хитким серед засмаглих ню
у повені хупавій круговерті
закарбувалося, мабуть, до смерті,
як обколола душу об стерню.


28.01.2026р

Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.

На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Які пройшли стрілою поміж нас.

Цей стадіон, як поле Колізія,
Де рвуть на шмаття помисли і дух.
Іде крізь час промовиста ідея,
Яку почує вишуканий слух.

Іде крізь стадіон свята Мадонна,
Крізь гомін споконвічної юрби.
І дріт колючий тіло стадіону
Обплутав, ніби словеса доби.

17 квітня 2025

Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…

Поліфонія: йти не ритмічно,
а в попад –
босо́ніж, а по стерні…
і не радіо,
не уривки епічні,
і не та́к, якщо все ж таки ні́.
Це круглий звук усередині плоду, –
якщо без рук домагання єдиного народу.

Поліфонія.
Тополя.
Тополя.
Тополя.
Полинове тло поля,
де не з мікрофоном,
а фоном,
ледь чутно грає у селі гармонія,
«ні, я!»

7 липня 1994 р., Богдани́

Із Іллі Еренбурга (1891-1967)

Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,

і є душа – іще не скорена,
і є земля, що має знов
доконче бути відборонена,
солена й тепла, ніби кров.

(2026)

То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.

Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
І чубляться, немов дурні.

І здатні в ложці утопити
Свого, хто вищий, хоч у чімсь.
І правоту несамовито
Свою доводять люто скрізь.

І забувають про велике,
Лише амбіції свої
І его знавісніло дике --
Годують. Наче опоїв

Нас хто... Дурманом поневолив...
Яка Вкраїна?! Ви про що?!
Навкруг суцільне Гуляй поле,
Нас перетворює в ніщо.

Якби розкидати по світу --
Ми б скрізь порядок навели.
А тут, у себе? Діти, діти --
Ми будем панувать коли?!

Як свисне рак? Чужому богу
Ми молимося по церквах.
Свого поганським звем, убогі,
І перетвоюємось в прах.

Готові вилизати п'яти
За кістку, кинуту рабам.
З кварталом дев'яносто п'ятим --
Як личить блазнів холуям.

Невже ці війни, долі злами,
Нам не відкриють власну суть?!
Чи самоїдами-хохлами
Чи УКРАЇНЦЯМИ нам буть?!

29 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)

У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Скрізь тиша і ...
Світло ...
Як у мушлі...
Так дивно...
Чекаєш на темряву,
а світло - в тобі...

У цьому будинку тиша і спокій
Лагідність за руку веде в життя
(чи справді в життя?
можливо, в у-покій...)
Та тільки тут у себе вдома душа.
січень, 2026

Не марево, не вигадка, не сон -
жива, реальна, суща, з крові-плоті,
хоча твої порфира і вісон
такі казкові в нашому болоті.

Струнка, дзвінка, легка, немов стріла,
що випустив умілий скіфський лучник -
летить і вмить впивається в тіла:
крізь щит і шкіру, мʼяко, тихо, влучно.

Волосся водоспадом із плечей
збиває з ніг стрімким гірським потоком
холодним, повноводним - аж пече!,
коли його торкнешся ненароком.

А погляд цей!.. - вогонь і оксамит,
купальська ватра, печі Азовсталі,
горить, іскрить, летить, як стрій копит
сарматської кінноти в свому чвалі.

...Ми поруч, а між нами сотні фраз
нейтральних і обставинами скутих...
нам добре, але знаєм водночас -
"моєю" і "твоїм", на жаль, не бути...

2025

Ти не питай, а я не відповім...
давай і далі питимемо каву
так, ніби ми в театрі пантомім
на сцені презентуємо виставу.

Нічого не питай, а просто будь...
на відстані руки без зайвих слів,
бо їхню я і так загублю суть
в суцвіттях твоїх лагідних полів.

Не треба запитань, нехай іскрить...
в твоїх очах і просторі між нами,
подовжи цю щасливу теплу мить
усмі́шками, обіймами і днями.

Благаю не питай: "А далі як?!",
допо́ки я пливу в озерах карих
в обійм твоїх рятуючий маяк,
в волосся тво́го золоті нектари...

2025

Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.

Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
кволим до припаю* серця.

Закружляє заметіль
в колотнечі хуртовинній.
Каю скельця сніжна сіль
запорошить очі сині.

І не знатиме, як сон
зникне у серпанку ночі .
Будуть разом з шептуном
завивати поторочі.

Шаленітиму від мук
до самісінького літа.
Я без нього, як без рук!
Він без мене — вільний вітер!

Припай* — лід.

26.01.2026р

…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже

Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
І все навкруги шелестіло…

І сестри були, поруч осик
На вулиці спільній, ліворуч
Літні дощі… з-за хамр голоси,
Як вітер виходив із двору…

І котитьсяся з хат таке молоде
З вербальної тиші у спомин…
І хто його знає де упаде
З радощів мо’… може й від втоми…
28.01.2026.

Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Його охриплі голоси
не знають співу,
ще вітер жита не косив,
не піяв півень,
а там, де сходила зоря, —
розмиті ночі,
ні вівтаря, ані царя,
лиш поторочі…

Які оманливі сніги —
я їм не вірю…
Бої запеклі і торги —
за білим пір’ям.


13.01.2026

Оділа осінь су́кенку ярку,
у роси коси заквітчала дівка.
Синів терново терен у ярку
і додавала терпкості тернівка.

Між бузиною красувався глід
і тихо косоочив на шипшину.
Калина кле́ну ке́тяги услід
хилила в наїжачену ожину.

Наситив ясен гаму кольорів,
своїми розмаїтими плечима.
Покрови погляд виразно зорів
осінніми дубовими очима.

Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.

Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Врятоване від поглуму юрби.

Воно прорветься крізь роки й століття,
Крізь заборони, війни, забуття,
Крізь метушню, погроми і суцвіття
Росою на долонях каяття.

Таємне слово прийде заповітом,
Посланням, покликом від вищих сил
Крізь чагарі і незбагненні віти
Пір'їною від занепалих крил.

16 квітня 2025

Ваша усмішка відкрила мені очі,
Тільки зараз почав помічати сумую я за вами
життя однорідне моє.
Я так мало про вас знаю,
хоч посмішка серце гріє і егоїстично я хочу тільки любові
скільки коштує моя любов?
Більше життя?
Не казав я ніколи, люблю.
не любив я нікого ніколи
Не було за що,
почуваю себе як холодну статую з холодним серцем,
не потрібні мені несправжні обійми і поцілунки
В очах все видно правда, образа і тягар за душею
Не сховати цього за очками
Не зміниш ти душу свою
Бо вона тобі диктує а не ти.

Підвіконня високе і ко́вані ґрати.
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на две́рях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.

Сті́ни, білі колись, посірі́ли від ча́су,
Сіру стелю вінчає щерба́тий плафон,
Світло в ньому бліде – та ніко́ли не гасне,
І заплутався я, де уява, де сон.

Ти до мене не йди, до таких не пускають.
Маю волю від Бога – та ґрати міцні,
Ще й сорочку мені гамівну́ одягають,
Щоб не марив про тебе я навіть у сні.

А якщо б і прийшла, то уже не впізнаю:
Шприц у вену – і все, що було́ – маячня...
Каже мудрість одна: «Все тече, все минає»,
Та моє божевілля – до Су́дного дня.

Я чекаю той день, як чекав тебе досі, –
Нагороду високу, розплату за гріх, –
І, буває, сміюсь у смире́ннім психозі,
Бо кохання пізнати я все-таки встиг...

Січень 2026 року

 
січневий день і вітер зимний
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
 
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
кохання зимові дні
 
січневі дні заморозь срібна
десь океанські північні шторми
кохання минає така причина
чи є надія звільнитись мені
 
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
кохання зимові дні
 
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
кохання зимові дні
 
 
 
 
 
 
 
 

У глибочінь пірнула хмари тінь,
у сині утонула з головою.
Розтанула у течії теплінь,
за камінь зачепившись під водою.

А по́ночі затих опалий лист,
осів туман кудлатий на узліссі.
Під тисом зачаївся рижий лис,
вдивляючись у кряжу перенісся.

Слідо́м у слід прошкую до мети,
із вій знімаю часу поторо́чу.
Іду туди, де неосяжна ти,
та більш нікого бачити не хочу.

Незчувся, як і стишилась хода,
і опустились крила за плечима.
З-за обрію сумливо вигляда
багряна куля з зимними очима.

Мені туди… Мені лише́ туди!
Мене вже зачекалися на фронті.
Глибокі ли́шу на снігу сліди
і розчинюся теж на горизонті.

якщо безладно наглядати
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма

коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
в об'єм

якщо не віриш у вечірки
повір у творчі вечори
і все діли про них почуте
на три

коли ти крутишся незлецько
аж люди заздрять навкруги
згадай про силу відцентро́ву
і про пруги

якщо дощі тебе марудять
а до столичних зим не звик
то за січневим гороскопом
ти сніговик

коли гнітя́ть спиртні напої
думки ніяк не веселять
тримай стерно своїх емоцій
за рукоять

мазай якщо не жартувати
і річковик і скоморох
і на своїх він якось ходить
на двох

якщо нанюхатись надумав
то розпитай в хімічних фей
про чудодійні хімікати
і клей

отцю пилипу дуже сумно
якщо не він а інший хтось
дає наказ кур'єру Glovo
◇ занось

данило майстер і не майстер
в окремих випадках коли
були замовлення на скриньки
і не були

2025-2026

Привіт,
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?

Ми не чужі -
до ча́су — не знайомі,
а я́ва ця
у нас — одна на двох.
Не апатичні —
тут багато втоми
і неокрая лінія тривог.

Скажи мені,
кого бажає серце?
Кого забути прагне,
обійти?
Зізнайся сам собі:
для чого все це?
І де у цьому протиріччі ти?

Чекай,
невипадковий перехожий!
Не поспішай
зникати за межу…

Нам із тобою
порізно не можна —
окремо не сягнути рубежу.



22.01.2026

Морозеночку-морозе,
Витискаєш з очей сльози
І на склі такі узори, ніби вишиття.
Кришталевих твоїх дзвонів
Лине музика чудова,
Ладен слухать її кожен майже все життя.

Ой, морозе-морозенку,
Не студи святу земельку,
Ковдра снігова зігріє її в холоди.
Навесні буде рясніти
Сходами та зеленіти,
Важка праця хліборобська дасть свої плоди.

2026 р.

Це віршування, ніби вічне рабство,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.

Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
Укривши дот могутніми грудьми.

Чи можуть вірші врятувати Всесвіт?
Чи врятувати занепалий Рим?
Вони сідають чайками на серце
В облозі ворогів і лютих гримз.

16 квітня 2025

…ти помреш від блюзнірства й жадоби
На акордах брехні і піару.
Бо зачали тебе з перегару,
Що цікаво, ті, двоє, не проти…
У «замовленні» гнулись взірцево…
Для безхатьків потрібна ж іконна?
Якщо ні, то нехай, не «мадонна»…
Якщо так, не спіши, «королева»
Ти уся із жадоби й блюзнірства.
Помістилась всього в трьох акордах…
А лице, вибачаюся, морда…
Значить попит такий у суспільства.

…і не думав, не мріяв, що стріну.
Кілька літ пригощав і вгощався…
Ледве був від жалю не розпався,
Наступивши на сутність зміїну…
26.01.2026.

***
А сатира, критика та гумор –
це пілюлі шоу шапіто,
де карикатури
із натури
вилікують одного на сто.

***
А лінія життя, що на долоні,
показує, що ідемо туди
напередодні
завтра, де сьогодні
попутно замітаємо сліди.

***
А не забуті рубаї Хайяма
уже не переплюнути мені,
то плюну прямо
у помийну яму
московії і дикої русні.

***
А нам нав’язують історію,
якої не показує кіно,
та не розжовую
полову я,
а висіваю істини зерно.

***
А я іще живий, та невідомо,
чи дійду у чистилищі юрби
до свого дому
по стезі содому,
де ще панують слуги та раби.

***
А я і зайве плем’я пом’яну,
і кожного верховного дебіла,
і за війну
судитиму шпану,
яка ворота ворогу відкрила.

По темі
А ми раби минулого життя,
хоча рятує те, що попереду,
а не позаду. Зайві каяття.
Нам до пуття
щасливе майбуття,
яке лікує жалами і медом.

01/26

1.
Пав коро́ль. Бажа́ння ви́пало за ним.
Чи всох, чи здох... пуче́чком затуги́м...
Рай-ту́зи я змина́ла у пітні́й руці́,
життя́ не в шокола́ді і не в молоці́,
уши́р розма́зувала по́сміх на лиці́,
в той дім ступа́ла, де калья́нив дим...

Приспів:
все затуманене...
недораховане...
були незнаними...
стали оголені
нерви мої...
шось певно втрачено...
і не заначено
скільки тих радощів -
і сміх і гріх...

2.
Там сте́ля ще́дро си́плеться - дарма́,
там всі обку́рені - їх відморо́зила зима́,
інду́си там співа́ють про "ача́",
а на столі́ засте́лена парча́,
на ній присма́жене вмости́лося паця́
так недоре́чно. А вті́хи все ж катма́.

Приспів.

3.
Тож накури́лась я, смачне́ аліготе́,
а перст сере́дній вка́зує на те,
що всі аму́ри ро́блять шу́ри-му́ри,
та ти проба́ч
не запива́ю коньячко́м я скач -
від то́го цей незрозумі́лий плач.
І зно́ву ми́мо. Розмо́ва ні про шо
і ні про те...

Приспів.

І
Білі троянди.
Червоні троянди.
Під час сарабанди
Музичної банди
Буденність у місті
Стояла на місці,
А нерви гасали.
Бідні квартали
З легкого півсну
Чекали весну
І світлу годину.
Кожну людину
Тримала за серце
Любов. Усе це
Так дивно було,
А місто гуло
І всіх пожирало.
Лицар й забрало
Не зміг би підняти,
Щоб не відняти
У когось життя —
У жінки, дитя,
Дрібного торговця,
Черевомовця,
Панянки, повії,
Скупих лицедіїв,
Розбійника, ката
Чи власного брата.
А втім, було добре.
Сповнені торби
Жита й заліза
Носили гульвіси
Від хати до хати,
А бідність на п'яти
Їм наступала.
Вічність настала
Ще позавчора,
Чергова потвора
Тепер буде богом
Перед народом,
Що вірить в казки,
Або ж навпаки —
Втопає в зневірі.
Гризуться мов звірі
Думки.

ІІ
Пагорби й гори,
Вільні простори
Вранішнім небом
Вкривались, мов пледом.
Марило збіжжя
Дощем, тільки тиша
Лунала в пустелі,
Що люди веселі
Зробили з лісів.
Симфонії псів,
Палі і диби,
Заможні садиби
І вічні фортеці
Засіли у серці
Бродячих поетів,
Натовп куплетів
З них рвався назовні.
Дні прохолодні
Тягнулись до низки
Подій. А бризки
Морів, океанів
Плекали тиранів
І їхню журбу.
Знавіснілу юрбу
Тягнуло до смерті —
Її розпростерті
Обійми чекали
На орди й навали
Панства, голоти,
Міської дрібноти,
Церковного кодла
Та й всіх, що довкола
Були, бо байдуже
Слабким або дужим,
Багатим чи бідним,
Наскільки огидним
Ти був, але врешті
По будь-якій стежці
Зійдеш ти на дно.
Ллється вино
У горлянки чортів,
Що тут за царів
Завжди були. Світ тоне,
Бо змін тут ніхто не
Хотів.

ІІІ
Стяг королеви
Обмешкали леви.
Неначе від спеки,
Рожеві пащеки
Вони роззівали,
Немов до загалу
Шкірили ікла,
Але уже звикла
Людність столиці
До цього. Дурниці
Непевного змісту
Бродили по місту,
З полону пітьми
Затяжної зими
Надії звільнились.
Розбрат чиїмись
Пустими словами
Гуляв головами,
Як і гармидер.
Розпачливий вітер
Зривав гобелени.
Актори зі сцени
Лаяли всесвіт
І линули в безвість
Схвальних овацій
Потомлених націй.
Ніч відступала,
Додолу лягала
Холодна імла.
Від кривди і зла
Вивільнялись серця,
Що чекали кінця
Чи не щоденно —
Народ був напевно
Готовий до вбивства
Цього королівства.
А лорди шляхетні
У цій шкереберті
Втрачали реальність,
Щастя і радість
Міняли на сни
І душі вони
Ховали в безодні
Напередодні
Весни.

2018