Сумна ніч, втомившись спати, тихо відлітає
А веселий соловейко Сонечко вітає.
Соловейко той щебече, радісно порхає,
На Вкраїні, у садочках, любоньку шукає.

Чує співи соловейка, Сонечко, й радіє –
Бо мабуть земний народе вже не лиходіє.
На Вкраїну щиро ллється, пестить та й питає –
Чи дбайливо стара мати дітей споглядає?
Чи розумні її діти, щасливі й багаті
Сильні духом та величні, вдячні чи пихаті?

Подивилась в очі сумно Україна мати -
Нема чого, Сонечку, мені розповідати,
Не шанують мене діти та й не пам’ятають,
Всі розумні, язикаті – а душі не знають.
Сили духу теж не мають, величі не мають,
Занедбають, розкрадають, брехні потурають …

Бо прижились вражі Змії підлого й дурного,
Того Світу, що прямує до всього лихого.
Пазурами, заздрощами - серце нишком крає,
Діточок моїх дурненьких злиднями лякає.

Дітоньки не люблять правду, брехнею плекають,
А наймудріші серед люду тільки сплять й читають.
Гадають оті мудреці – які ж бо ми розумні,
Культурні та освічені, не те що інші дурні,

Що нам діло до людини – спокою не мати,
Як нам добре на Вкраїні спати й розмовляти.
Боятись нам нема чого – нас усюди чують,
Порадами цікавляться, люблять та шанують.
Сплять спокійно мудреці – не турбуй їх, мати,
Все що їм не до вподоби - не бажають знати.

Засмутилось Красне Сонце, нахмурило вічі,
Схвилювалось, засіяло яскравіше втричі:

«Отакеньки дітки стали,
Перед злом пасивні.
Розвиватись перестали,
Такі жалюгідні,
Знати Всесвіт не бажають,
Мудрість позабули,
Про кишені тільки дбають -
Які дрібні люди!»

- «Отакої, Сонечко, каже сумна мати,
Не одній моїй Вкраїні плохих дітей мати.
Розповсюдилась по Світу ця брехня погана,
Коли Істина далеко - тільки й грошам шана.

Коли позабули Мудрість, Правду позабули,
Позабули тяжку Волю, що батьки здобули.
Проростає в серцях людських це лихе насіння,
Проростає, не минає жодне покоління...»

Послухало Красне Сонце що то каже мати,
Більш нічого не спитало, зникло на ніч спати.

А на ранок сяйвом лине, величчю сіяє,
Будить матінку Вкраїну, і питає далі:

« - А чому ж ти, люба мати, оце зволікаєш,
Та дітей своїх сонливих чом не виховаєш?
Чом не вкажеш їм лінивим, як то треба дбати,
Щоб не тільки жити в світі, а ще й душу мати.

Щоб душа в людей світилась, ніби сонце сяє,
Щоби щира правда лилась немов птах співає,
Щоби думка бистрокрила розум прикрашала,
Щоби Сонячна Вкраїна гідних дітей мала?»

- Ой не можу, Сонце любе, я їх виховати,
Бо тоді потрібно людям прочухана дати,
Та й добрячого такого, щоб їм нагадати,
Те, що Сонце є їх батько, а Земля їм мати.
Їх натомість огрубіла, Голосу не чує,
Тільки побут свій будує, а Землю плюндрує…

«- Прочухана, кажеш, дати? – не складне завдання:
Бо який матеріал – таке й використання!»
Посміхнулось Сонце сяйвом, хитро засіяло,
Та на Землю й до Вкраїни променів послало:

«Летіть мої промені, діточки маленькі,
Лагідні, усміхнені, кругленькі і миленькі,
Летіть мої дітоньки, робіть свою справу –
Перетворіть повітря в витончену страву,

Тільки незвичайну, з сонячним промінням -
Нехай буде нове цим живим створінням.
Нехай собі дихають, Сонечко куштують,
А що саме робиться той недомудрують.

Нехай
Величне й світле –
Радісно засяє,
А низьке та темне –
Хай собі зникає.
Нехай серце щире –
Світлом упивається,
А грубе та підступне –
Хай від світла вдавиться!
Нехай Країна Сонячна –
В Світі сяйвом лине,
А все лихе й брехливе –
Хай від світла гине! »


***

08.02.09

Трави старіють, трави,
Вулиці п'яні блудять,
Ти приїзджаєш в травні
Потягом із "нікуди".
Стільки валіз і люди,
Пошта листи відвозить,
Хтось з перехожих застуджений,
Ти доїдаєш морозиво.
І під жебрацьку музику
Чуєш, перони плачуть.
Ти застібаєш гудзики
З травами на побаченні.

розсипається птаство ніби з руки насіння
і ряднина над ним розіпнута синя-синя
значить випаде сніг - дарма не чекай спасіння
переждемо і перебудемо – ти і я

і сніги забіліють пишні як горностаї
говори гомони моя найцінніша з таїн
обірвалася пісня бачиш - я відлітаю
після зникнення мусить бути пора появ

після холоду мусить бути пора відлиги,
затискаю долоні зимні кричу - оклигай
ми усі відіграли ігри своєї ліги
і закрито сезон допіру і до весни

і закриті до скрині давні перестороги
зачепились ми за гачки за свої пороги
і летять не сповиті місяцем круторогим
снігові пластівці - і наше спасіння в них

Спішу, біжу. Затриматись? З якого дива?
Утратити найбільш сприятливі моменти?
Це папараці переносять в об’єктивах
Тіла заздалегідь замовлених клієнтів.

І сиплять їх колонками у жовтій пресі,
Щоби гарячими подати до обіду,
Точніше смаженими фактами в процесі
Приготування з допомогою карбіду.

Спішу, біжу, щоби уникнути рецесій,
Щоби не втратити на вертикалі влади
Координат і блат і посмішку гостеси,
Замовлену під час чуми на маскараді.

Я зайнята людина, дуже поспішаю,
Це домогосподарки пхають у шухляди
Записники разом з пакетиками чаю,
І не дають собі у цім безладді ради.

Завжди детально, чітко, без інсинуацій
Дотримуюся розпорядку і дрес коду,
Я сам себе замовлю в папараці
Я встигну, я відбудусь...Я відходжу..

Примарні силуети кращих днів -
минулі, й ті, які переді мною,
так схожі - тим усім, чого хотів,
і що в кінці дісталося герою.

А розсудив би на тверезий глузд,
і спершу мудро втішився главою
од Лесі Романчук, і гордих уст
би не кривив опісля з гіркотою.

Та прочитав би декілька книжок,
гляди і не розм’якнув із отою,
що всі романи знає на зубок,
і ліжко в’яже не лише з фатою.

Я помилявся. Думав – ось-де світ,
моєї волі викликаний грою.
А виявилось – вже усе, як слід,
описано жіночою рукою.

Я выхожу из квартиры, я путаю сетку улиц,
Город гудит, словно ночью разбуженный улей,
Тенью ложусь под фонарями метровой,
Шаг ускоряю и замедляю снова,
А впереди целая ночь...
С рассветом
Встречу патруль и предъявлю документы,
Ляпну: «Сержант, смотри на восток: пожар там!»
Но пофиг ему: он был всю жизнь сержантом.
И от того, что я ляпнул такое сдуру,
Он опытным взглядом увидит во мне планокура,
Заставит достать все и показать карманы,
Чтобы потом доложить: «Задержал наркомана!».
Но разочарованно после меня отпустит
И будет смотреть на мир с тоскою и грустью,
А я пойду спать домой, вслед за исчезающей тенью,
А к вечеру ближе проснусь, наварю пельменей…

Можливо, так? Можливо, ти помітив,
Що я у цьому хорі не співаю?
Не зваблююся яблуками раю,
Слів не краду чужих і не зриваю квітів!

Можливо, що жіночи забаганки
Вже відійшли від мене світ за очі?
Ніщо мені любові не навроче.
Самітним холодом приходять чемні ранки.

Можливо... Тільки чемності стосунків
Дивуюсь, як раптовостям у світі.
Так, не потрібні яблука і квіти,
Ані каблучки й ланцюжки дарунків,

Бо уві сні нестяму поцілунків
І щирість пестощів зухвало дав мені ти.

До тебе стільки днів… У холодні дощі
Я спєцовку надів, я не мерзнув в плащі
Ти принцеса принцес за твоє почуття
Був готовий на все, без вагань й вороття
І черговий обман забував знов і знов
І червоний туман і примарну любов.


Все минуло як сон і недавно й давно
Без шпаків і ворон твоє щастя видно
Ти сьогодні черства ти сьогодні сама
В побілілих вустах, в очах злість і зима
Як холодний вогонь дивне щастя оте
Ще гарячих долонь на кільце золоте.

притча

Це схоже на казку.
А може вона на реальність…
Калиновий міст стугонів,
І виходив з-під мосту Іван.
Та мабуть казкар задрімав,
Не нагледівши бубликів в’язку.
Бо стільки років, де там днів,
За рікою спливло в океан.

Ще перший зміїсько,
Шаркань шестиглавий, раз по раз
Давав передишку,
Бо сам припочивку просив.
Ішли, хто куди,
Повсякденні діла свої порать.
А з ранку – до бою,
І так шість годин, доки сил…

А в того Івана і справи
Не вельми чудесні…
Вже й батькова хата
По вікна у землю вросла.
Казали женися,
А він їм – про панну небесну…
Був годен Іван
До рептильного лиш ремесла.

А другий шаркань,
О дванадцяти главах, наскочив –
Якраз у хустинку
В’язав язики Побиван.
І билась зміюка за брата
Від ранку до ночі.
Дванадцять годин
З новим гадом – той самий Іван.

А дівку собі він придумав,
Та сам і повірив.
«Щоб тільки небесна,
Коли вже до пари» – казав.
Сміялися люди:
«Не той для корони одвірок…»
Іван би – привів,
Та калиновий міст не пускав.

Поклав горічерева
Другого сторожа мосту.
Відтяв язики,
Задивився в небесну блакить…
Недовго й дивився –
Пащек аж дві дюжини, просто
На нього вергають вогнем,
Де вже там відпочить!

До бою Іван –
Як ото чоловік до роботи,
якому крім бога,
нема кого звать: «поможи!»
Та клята зміюка послідня –
Вже повна турбота,
Як би не та панна
Давно кісточки би зложив.

Надумав собі,
Що вона звіддаля помагає.
Простий чоловік
Як надумає, так і стає.
Іванові сили в бою
Ніби хто підливає.
А змія не треба жаліти,
Бо в нього все є…

Під змієм останнім
Місточки усі і дороги,
І села з містами,
І люди, і долі людські…
А в того Івана –
Думки про небесні чертоги.
Та й то ще не факт,
Що колись їх побачить таки…

Відпусти.
Цей літопис, він був не про нас.
Час іти.
Хай майбутнє приймає причастя.
Я і ти –
Лише мить між рефренів без назв.
Я і ти –
Щось земне, за яке не воздасться.

Відпусти.
Розгойдали планету дощі.
З пустоти
Творить майстер бенкетнії тОсти.
В самоти
Очі кольору, що і в душі.
Я ще в сни
Поприходжу. Забілиться постіль…

Буде світло,
Як зрання в дитячих снігах.
Буде легко
І дихатись, і говорити…
Тільки крок –
І зірветься налякано птах.
Ти курок
Ще не зводь!
Може, я в нім вселилася жити…

Залишай
На минуле майбутні думки.
Відпускай
Що просилось, про що віршувалось…
Словники,
Епіграми, слова і роки…
Час – ривкий.
Після пострілу скільки зосталось?..

Ми з тобою сивіємо вдвох –
Ти волоссям, а я – душею...
Задивився наш юний бог
В мить, де я не була твоєю.
Закипіло сумне вино
Між тілами і між світами...
Трохи темряви
На мінор
Кольорової ночі гами...
Застаріли чужі пісні,
А нових, як і нас, нема ще...
Біль у келихах знавіснів
І у жили розлився натще...
Ми з тобою...
Давай вина,
Напивається простір нами,
Віддаюся тобі до дна...
Все нове, тільки я та сама...

Перебуто багато, віджито себе на йоту.
Залишається вітер в німому склепінні веж.
Навіть вірити в долю по-дикому неохота,
Навіть вірити в себе... лиш вірити в себе...
Все ж
Недодихано ще,
Недосерцезболіло досі...
Хай було трошки друзів і відданих ворогів.
Тільки надто прижилась до ран повесняних осінь
І мій всесвіт високий на крихітку надгорів.

Ще ніч… Але,
На сході сонця підемо у гори…
Моя кохана…

Травнева ніч солодка, затишна
Ласкавим подихом твоє волосся пестить,
В очах твоїх зірки повільно й ніжно тонуть,
Вбирає погляд твій кохання ночі…

На обрії світанок -
Наповнює повітря сяйвом дивним,
І лине радість до грудей і б’ється в серці пісня,
Чудова пісня, серед горяних річок…

Маруну я зірву, зроблю вінок чарівний
Вплету тобі в волосся духмяних квітів цвіт,
Цей ранок ти зустрінеш серед моїх обіймів
В душі своїй розкрию твій загадковий світ…

Коли нас потурбує ласкавий сонця промінь
Й заграє ніжним світлом у твоїх очах,
Ми підемо з тобою там де лина відгомін
Лісової пісні - в струмочках та річках.

Не будемо казати чарівних слів любові,
Не будемо сміятись серед квіток і трав,
Нехай ця пісня ллється… І поволі,
Відчуємо солодкість її медових страв…

Ми візьмемось за руки і підемо у гору
Туди, де промінь перший, турбує сплячу ніч,
Ми не згадаймо Світу – а матимемо Всесвіт
І думка незворушна, немов орла політ…

Ми сядемо на теплий, від сонця ласки, камінь
Дивлюсь тобі у очі - тай бачу височінь,
Пригорнись кохана, торкнися мене ніжно
Забудь усі турботи, зі мною відпочинь…

А поки спочиваєш – тебе я буду пестить
Твій сон охороняти від земних думок,
Цілуючи у вічі, зніму майже зів’ялий
Ранковий мій віночок з лісових квіток…


***

Ще трохи -
Й неба кришталевий спокій,
Зламав раптовий подих вітру хижий,
Могутнім кулаком по небу вдарив люто,
Та хмарами заляпав обрій сизий…

Самотня ластівка на краю небосхилу,
Об тяжкі хмари втомлено б’є крила,
Летить мерщій сховатися до схилу –
Надійну має там домівку, милу…

Набрякла люта хмара злістю
На сонце - вічне та таємне,
На чисту радість, поле, квіти,
На те що світле – а не темне…

Ливнем
Поля внизу
Залила,
А блискавкою ліс
Трощила,
Гнобила поле, квіти
М’яла
Дерева до землі
Згинала,
Гілля ламала,
Роздягала,
Зелене листячко
Зривала…

Але дарма, і не дістала
Де гусінь скрито проживала.

Надійний світ,
Захищений корою щільно
Для гусені давав харчі стабільно,
Від світла сонця прикривав,
Від небезпеки зберігав.

Отак щасливо гусінь жирувала,
Попід корою вдало панувала.
Розкішне і велике дерево було
До біса там комах зсередини жило.

З верхівки й до коріння – вельми великій світ!
Не вистачить життя щоби прогризти хід.
Як добре і затишно у ньому жити можна
Життю такому, мабуть, заздрить істота кожна…

Та був посеред гусені один собі дивак –
К життю спокійно-ситому не звикав ніяк.
Все повзає по ходах, шукає там дірки,
А головне читає якійсь дурні книжки.

Читає і питає – чи може кращий світ?
Можливо хтось літає, а не сховавсь від бід?
Чи може не всі гусінь, не всі тупі й бридкі,
Та є десь там на світі й метелики швидкі?

«Які дурні метелики» - що це собі верзеш,
Відповідала гусінь, - ти зразу там помреш!
І сонце спалить заживо, заклюють пташки
Ногою хтось розчавить, аж витечуть кишки…

Чи може в тебе крила, від книжок відростуть,
Якого оце дідька теревениш тут!
Полетиш красиво – бо викиньмо з кори,
Летіти будеш швидко – ногами догори!

Яка тендітність рухів, чудових крилець змах?
Всі з часом перетворимось на бруд, сміття і прах!
Нікчемна ти істота, сиди собі в корі,
Харчуйся, розважайся й дурного не бери,

Можливо десь там боги із крилами живуть
А в тебе тільки ноги, голова й тулуб,
Краще не втрачати на дурниці час,
Зараз треба дбати про черево якраз!

Не чує їх дивак цей, лялечку плете
Суспільством не цікавиться – внутрішньо росте,
Оплітає дірочки, листячко кладе
Дбайливо робить діло, ниточки пряде.

На дворі літо сяє, тепло під корою
Хто клопоту не має захоплюється грою.
Деревину точить, та кору жере
Бува так нажереться - аж черево порве.


А коли надибає пташка гусінь жирну -
В гніздечко натягає вечерю відмінну.
Пташенятка дзьобик розкривають вдало
Бо ласої їжі по всяк час замало.

Відлетіло літо у далекій вирій
Морозець торкнувся – стоїть дубок сивий.
Вітер в щілці дує, подихом латає,
Тріщить кора з холоду, наскрізь промерзає.

Ой лялечки рідненькі, чому ж такі погані?
Не грієте душу, рвані і діряві.
- А тому погані, бо про нас не дбали,
Коли розважалися, жерли та гуляли!

Здохла гусінь з холоду – замерзла під корою,
Що так розважалася грайливою юрбою.
А наш герой у схованці спить собі спокійно,
Бо лялечка та зроблена якісно й надійно.

Заграла весна радісно струмочками грайливо
Сидять на квітках щасливо метелики мрійливо.
І наш метелик вилетів, файні крильця має
Порхає він по квіточкам та пісень співає:

- «Ой квітоньки ласкаві, такі люби й щирі,
Кохаю оченятами бо ви такі милі,
Сонечко вас пестило, радо цілувало,
Любові тої світлої безмежно давало.

З квітками кохаюся, крильцями махаю,
Таку долю сонячну відтепер я маю.»


***

Лесі Українці присвячується…

***

02.02.2009

Чому то, воно так буває,
Ввагаєся, життя збігає,
Рішуче дієш, теж збігає,
Щастя з собою забирає,...

Треба собою залишатись,
Не тількі розуму триматись,
А також сердця і душі,

Може дадуть що, ці вірші,

Життя твоє, якє збігає,
Буває, дещо і лишає,
Лишає память про кохання,
Нейздійснені може бажання,..

Життя, не тількі вирувало,
Воно і щастя дарувало,
Та може, годі пустувати,
Якій ще сенс в житті шукати.

Дещо в житті не розумієш,
Щастя знайти своє не вмієш,
Заміслися, життя збігає,
Жиє людина, і конає,

Навіщо це тобі казати,
Ти хочеш жити і кохати,...

Якщо проймешся сумом цим,
Замислися, про то як жив,
І зрозумієш от тоді
Що, найцінніше у житті.

Та поспіши, життя збігає,
І часу вже, майже немає,...

А далі що, ти запитаєш,
Те ж саме, пожиєш, - сконаєш.

Чого ж ти тяжо так зітхаєш,
Невже, альтернативу маєш.

Щастя, воно може і є,
От тількі чим, воно твоє,

Може воно іще чієсь,
А може бути, так що десь,

Назустріч хтось тобі рушає,
І зустріч, долю визначає.

Поради, як то воно є,
То теревені над усе,
Тількі лиш ти, і тількі ти
Повинен із життя зробить,

Життя,...
.......... бо можна так прожити,
Що ні за що, і говорити.

Це і усе, що до життя.

Хочу тебе потурбувати,
І щастя тобі побажати,
От тількі, в чому воно є,
Щастя, як що, воно твоє,

Спитай себе, в чому ж воно,
Мовчиш, от то то і воно
А щоб навчитись в світі жити,
Знайди, себе час зрозуміти,

Може, тебе не турбувати?,...

Ц
Цап зустрів царя звірів.
Цап від страху одурів:
Вимазав до талії
Лева у фекалії.

Ч
Через поле з краю в край
Ходить хлопчик Помагай.
На картоплі душить радо
Він жуків із Колорадо.

Ш
Шушлик штрах любив шолодке,
Шушлик штрах чукерки їв.
Шастя те було коротке –
Шалишившя беш жубів.

Щ
Щире мав карась нутро,
Вірив в казку і в добро…
Щука з’їла карася –
От і казочка уся.

Ю
Юхим і Юра в ліс зібрались
Шукати папороті цвіт.
Туди ж і упирі злітались,
Щоб не проґавити обід.

Я
Яків ящірок хапав
І за пазуху ховав,
А тепер ці любі друзі
В нього бігають по пузі.

Мацюпуля – файна ляля
Бідолайчик скисла геть,
Бо прийшла фацарна фаля
Й затовкла сливе на смерть.

Фалатала лялі льолю,
А крисаню геть зняла.
Отака сумотна доля
В лялі лепської була...

О, ти, фалю запрелюта,
О, маркітні дітваки!
Безкебеття і осмута...
Кепство, глупство і смішки!

A SCOTCH POEM.

Wee, crimson-tippet Willie Wink,
Wae's me, drear, dree, and dra,
A waeful thocht, a fearsome flea,
A wuther wind, and a'.

Sair, sair thy mither sabs her lane,
Her een, her mou, are wat;
Her cauld kail hae the corbies ta'en,
And grievously she grat.

Ah, me, the suthering of the wind!
Ah, me, the waesom mither!
Ah, me the bairnies left ahind,
The shither, hither, blither!

мені тільки дивитися в пащу вікна
за котрою ростуть хризантеми
вони сонячні вдень
уночі чорнота
а пелюстки неначе марени
у здивованих зір мерехтливий мандраж
місяць жовто на небо киває
бо сьогодні як вперше хапаєм віраж
скільки ми вже з тобою літаєм
подивися у ніч там не зіграний блюз
і метелик грайливим листочком
намалює пастельно вільйоновий шлюб
імена поєднавши місточком
де реальність нічого не важить а сон
задивляється ніжністю в очі
розіллявши конвалій французький шансон
у єдвабових стогонах ночі

… щоб просто падати від утоми і ударів по нирках,
В іншому випадку заснути ніколи не вдасться,
З такими дурними думками..;
життя – це твоя перевірка
На платоспроможність, терпіння і дієздатність.

Єдине, що знайдуть – щось схоже на морфій і алкоголь,
Щось подібне на крила, на спалений чек і кохання,
Двісті гривень готівкою;
серед тисячі ґрат і неволь
Обираєш найтяжче: самозамурування.

Запропонуй мені кохання,
Замість буденності страждання,
А я тобі,
.............. хто його знає,
Яке іще щастя буває,

Гнобить нас, непорозуміння,
Гнобить нас і життя невміння,
До того ж, і життя збігае,

Запропонуй мені ........... .

Тиша…

Останній промінь вкрала
Байдужа ніч. Її безмежні крила стискають чорноту,
Темрява холодно змикає вії, шукає серце,
І т́́уги хижий птах чекає здобич ласу …

А ти сама.

Я знаю, пам’ятаєш моє дихання
Поряд ночі,
Ласкавий погляд… Далекі та тужливі очі,
Обіймів лагідних дарунки,
Й солодкі поцілунки дня…

Ти не моя…

І квіточки зів’яли, котрі збирали разом,
Щирими долонями удвох тримали казку
Незайманої радості простих весняних квітів;
Де серед пахощів в обіймах засинали,
В тиші лісів, втомившись, спочивали
Й плекали мрії лісової пісні...

Але украла щастя - лиха хмара,
Шматками темними вкриває твою душу,
Вкрапила в серце щільно міць отрути
Триває розум в мареві підступнім…

І згасла ти…
Мов сонце з’їдене іржею ночі,
З середини… не зовні…

В темряві,
Примара-нетопир чигає кроки пильно,
Накрила тебе тінь…І ссе життєві соки
В жадобі, непомітно …

Шепчу у вічі – «Згинь біда підступна!»…
Але дарма. Мене ти вже не чуєш.
Геть пустощів шумних несуть строкаті крила,
Плекають мрію на життя солодке…

А я закрив…

Своє таємне серце,
Й думок прозорих очі щирі,
Не треба мені пестощі дівочі
Коли нема кохання, мрії…

Минуло літо, скінчились розваги
Заможні друзі повиїжджали в місто,
Їм не до снаги одноманітні страви
До смаку йде інакше товариство…

А осінь мокра холодними вітрами
Дме в душу…
Хворобою, поволі, топче тіло,
Вкриває пилом, сплутує волосся,
Косим дощем по щоках ріже сльози…

І неміч охопила подих,
Мов м́ара, мороком в липких обіймах,
Твої принади повиває сумно,
Склепіння тиші…

І т́уги хижий птах шматує здобич…


***

Ми скаржимось на свою доля,
Коли життя, сплива поволі,
Докі не сплине,
........................... що робити?,
Може не скаржитись, а жити,

Побачиш, доля і .............. .

Твоє волосся на моїх колінах,
Але думки заховані в очах.
Усе пройшло, та хто ж цьому є винен,
Як не наш спільний до кохання страх.

Цілунок перший на твоєму лобі
Серця примусив битись в унісон.
Чому ти переслідуєш щоночі,
Вриваєшся у мій самотній сон.

Забула, розлюбила, відірвала
Від тіла, мрій, від розпачу й вікон
Свою любов, що як парфум розтала
І залишила мертвий полігон.

Було все ж тепло у твоїх обіймах –
Ніяк не обійтися без гріхів.
Але такі, як ти, не гинуть в війнах
І для таких завжди бракує слів.

Твоє волосся на моїх колінах,
Але думки заховані в очах.
Усе пройшло, та хто ж цьому є винен,
Як не наш спільний до кохання страх.

29.06.2007 р.Б.

Згоди кохання не питає,
От тільки, не будь з ким буває,
Жиє людина, а життя,
Якось нема в ньому путя,

І гроші є, і ще щось є,
Тількі от щастя, не твоє,
Треба бажати покохати,
Треба бажаті і ................ ,

Згоди кохання не питає,
От тількі що, тім хто бажає,
Щастя дарує,...

Якщо живеш, повинен знати,
Саме життя, веде до втрати,
Гадаєш що, щастя шукаєш?,
Потім збагнеш, що лиш втрачаєш,

Також і сенс, життя свого,
Але ж, важливе щось було,
Та може там, себе знайдеш,
Якщо вже, все одно живеш,

Бо вийде що, таки втрачав,
І марно сенс в житті шукав,
Час сплинув, і життя минуло,
Буцім, нічого і не було.

Ну чому замість слів – три крапки?
Недопиті краплини думки
Розкидати ось так не варто…
Мов недбалі чернетки малюнків…
В таємничому погляді зваби
Я ловлю невідому символіку,
Так чому ж примітивні знаки
Ти дедалі щораз спростовуєш?
Загадковість мережана смутком,
Мов липке павутиння, аж гидко…
Воно є, та насправді – пустка,
І зникає так само швидко…
Намальована мною картина
У далеких глибинах мозку –
Постмодернова дивна дитина,
В простоті ж бо не все так просто…
Семіотика твоїх ігор,
Дешифровка твоїх же кодів,
Як мені це усе набридло,
Дай мені вже нарешті спокій…

31.12.2009

А було так легко,
Не схоже на осінь,
Почистила душу,
Вдягнулася в постіль.
Відсутність стандарту,
Традиція зблідла.
Посипала цукром
Очищений лід дна.
Збивала подушку,
Розбилась об гілля.
Замість глюкози –
Знайшла знов вугілля.
На вії несправжні
Наклала ти лиця,
І думаєш, чесно,
Що ти не лисиця.

все
особливо біль
легко передбачити
увесь цей час
особливо біль

сьогодні-вчора
постукало
в двері щастя
зав*язалася мовчанка
між мною й дверима

поріг
вестибулярний апарат
аКоОРДинації
...
знаєш, я могла впасти.

але
існувало те,
про що ми мовчали
і я тобі вірила.

тепер
як сиплеться стеля
як руйнуються колишні стіни
мені б варто було думати
про катастрофи і стогони


але
нехай воно просто падає
нам стрибати у інші виміри
ми обираємо виходи -
світ розмуровує входи

Тільки терпіння
І невтручання
В стовпотворіння,
В стовпостояння.
Тільки навчання -
Штудія, дослід.
Грає по гранях
Розуму досвід.
Досвід шукає
Власної дії.
Час розмикає
Мрії-надії.

Змія на посох чи посох на змія -
Ще не вмію того, ще не вмію.
Мов природнє, ковтаю ту манну,
А за диво сприймаю оману.
Ще наївна, слухняна й, до речі,
Не ламаю ні слово, ні речі,
Тільки очі допитливі мружу
На знання й заколисую душу.
А душа у пелюшках довіри
Не питає: людина чи звір я?
Ще схиляюсь, ховаючи мрію,
Ще дивитись на Бога не смію...

На біблейнім шляху незворотнім
Все зі мною відбудеться потім...

У серці, по венах,
За дниною днина,
Щоденна, буденна
Рутина, рутина -
Триматись, тривати,
Чуттями втручатись
В свідомості грати,
В мінливу сучасність.

Тікати, шукати
Нової картини
І знов потрапляти
В тенета рутини,
І лотос ковтати
З долонь лотофага,
Та не забувати,
Ні,gratias ago!

Тремтіти, сміятись,
Цвісти, шаленіти -
Творити сучасність,
Якої ми - діти,
І лук з тятивою
Того Одіссея
Рукою новою
Нап`ясти для неї!

Цілунком з губ моїх зомлілих
Слова несказані вкради;
Якщо їх ти
Складеш в ряди –
Знайдеш заховані сліди
Десь на межі душі і тіла,

Там, де туману клапті білі
Зміяться тихо край води.
Гайда туди,
У снів сади
По заборонені плоди,
Що лиш для нас обох дозріли!

… Ніч уквітчала в зорі крила,
А липи ллють густі меди;
На всі лади
Очерети
Благословення шлють – гляди:
Нам шлюб дає природи сила!..

Це місто затонулих кораблів,
На яких долала пустелю самотності,
Кожного разу їх хтось топив,
А мені вдавалось оговтатись.

Віджимала волосся, лягала в пісок…
(Там, на березі, тіло моє відбите.)
А потім, відбувши гіркий урок,
Над кораблями здвигала плити.

Синьою глиною своїх тривог
Малювала назви на парусі.
Сьогодні вранці наснився Бог…
Каже, у морі щось сталося…

А якщо я ховатиму голову
У пісок твоїх пальців
Забуватиму присмак ірисок
І кави на станції
Кришитиму спогади
Для голубів годування
Тоді я не вийду
останньою
Кораблі через місяць
Ітимуть до хмар і трави
Хтось вийматиме спогади
З голеної голови
І чесатиме вітер
Розпатлані вікна домів
Бо крізь пальці пісок
Втекти від мене хотів
Я затримаю подих
І видихну ранню весну
І вона не почнеться
І я серед снігу засну
Хтось накреслить квадрат
І у коло його замкне
На піску твоїх пальців
Щоб не збудити мене.

А коли ти вийдеш із піни
Маючи крила
за плечима
Снопики іскор у руці
І шматочок
Зеленого яблука
У повнокровних губах…
Ніхто не скаже:
— О, Афродіто,
У твоїх очах
Для мене вина налито,
Твоїми рухами
Повниться все навколо
І замикається в коло.
Бо останніх глядачів
Евакуйовано,
А рятувальники
Цей ліс уже загасили
І передислокувалися…

Сходами вниз,
Колами до повороту…
В будинок навпроти
Хтось вліз.

Час, зачекай,
Спіраллю гаптую кроки,
Знов розтікається на три боки
Кавачай.

Тиші кінець
Світанок розтанув фарбами
Хтось запускає стартовий
Душ ловець

Чуєш, чувак,
Я витрачаю гроші
Мої гаманці порожні
Не просто так.

Сходами вниз
Колами колами кола…
Кличуть тебе випадково
Почувши девіз:
Сходами – вгору…

Ніч гусне.
Якби більше світла —
додавала би в каву,
як згущене молоко.
Сухариками зірок
збирала вологість сліз
на крайку чашки.
Потім лягала не голодною,
а спраглою кохання.
Знову боялася б цього.
Тому що любити —
Відповідати.
Жартома уникаю розпитувань.
І світ знову не визначився,
що мені дарувати.

По колу — печиво «Марія»
З цукром і водою криничною,
Добрі слова, зітхання і анекдоти.
Вдаримо поминки
За невиданою книжкою
І незаписаними акордами.

Питимем з пластику,
У склі віддзеркалено пальці —
Раптом відчуєм торкання?
На орбіті поставлено пастку,
Планета з ядра не виймається,
А вона, до речі, була останньою.

І, сп’янілим від сорому,
Не знайти нам дороги додому,
Захлинатись безглуздими фразами.
Ці світи почуваються хворими,
Але ліки давно вже набили оскому,
А життя було одноразовим.

Памяти друга

то ли слог измят
то ли водка
горше
стало рюмок в ряд
на одну
больше
и отводит взгляд
от тебя
небо
ты ему был рад
но сегодня
не был
лучше помолчать
поберечь
нервы...
ты хотел летать
и взлетел -
первый

*
Мене хвилюють лінії
Її
Пругкого тіла,
Як скупенькі фрази,
Які у Форми втискую Тверді.

*
Хотів би
Її бачити щодня.
Чи самоствердження чи пестіння бажаю?
Не знаю досі,
Що надумав я.

*
Не рідко кажуть,
Рік минув, як день.
Виходить,
Що прожив на світі мало.
А що ж тоді кохання – у житті?

...А годы проходят, как песни.
Иначе на мир я гляжу.
Во дворике этом мне тесно,
и я из него ухожу.

Ни почестей и ни богатства
для дальних дорог не прошу,
но маленький дворик арбатский
с собой уношу, уношу.

В мешке вещевом и заплечном
лежит в уголке небольшой,
не слывший, как я, безупречным
тот двор с человечьей душой.

Сильнее я с ним и добрее.
Что нужно еще? Ничего.
Я руки озябшие грею
о теплые камни его.

1959

Агафон Ардезиани, где ж твоя чоха?
Пьешь кефир в кафе и кофе пьешь, и вновь -- работа...
А затея на бумаге, как строка стиха,
так строга и так тиха под каплями пота.

Ты корабль рисуешь белый, грубый человек,
ты проводишь кистью по бумаге белой.
Час проходит, как мгновенье,
два мгновенья -- век,
каждый взмах руки и кисти стоит жизни целой.

Горец бредит кораблями: руки -- в якорях.
Тянет тиною от пашен, песен и подушек.
Ходит в булочниках лекарь, пекарь -- в токарях.
Сто дорог с собою кличут -- одна из них душит.

Белый-белый, как береза, борт у корабля,
белый, как перо у чайки. Он воды коснется...
Чей-то сын веселый утром встанет у руля:
"Ты прощай, земля!.. -- и рыба под волной проснется.

Сядет твой отец убитый в тот корабль живой.
Капитан команду вскрикнет. И на утре раннем
побегут барашки белые над самой головой
вслед надеждам, вслед тревогам, вслед воспоминаньям...

1967

Мы убили комара. Не в бою, не на охоте,
а в домашней обстановке, в будний вечер. Видит бог,
мы не крадучись его, а когда он был в полете...
Мы его предупреждали -- он советом пренебрег.

Незадолго перед тем дождь пошел осенний, мелкий.
За стеной сосед бранился. Почему-то свет мигал.
Дребезжал трамвай. В шкафу глухо звякали тарелки.
Диктор телевизионный катастрофами пугал.

Расхотелось говорить. Что-то вспомнилось дурное,
так, какая-то нелепость, горечи давнишней след...
В довершенье ко всему меж окошком и стеною
вдруг возник как дуновенье комариный силуэт.

Мы убили комара. Кто-то крикнул: "Нет покоя!
Неужели эта мерзость залетела со двора!..
Здесь село или Москва?.." И несметною толпою
навалились, смяли... В общем, мы убили комара.

Мы убили комара. Он погиб в неравной схватке --
корень наших злоключений, наш нарушивший покой...
На ладони у меня он лежал, поджавши лапки,
по одежке -- деревенский, по повадкам -- городской.

Мы убили комара. За окошком колкий, мелкий,
долгий дождичек осенний затянуться обещал.
Дребезжал трамвай. В шкафу глухо звякали тарелки.
Диктор телевизионный что-то мрачное вещал.

1982