Поросятко Хрю-хрю-хрю
П’ятачком вертіло,
Із корита лободу
Їсти не хотіло.

Ось хазяйка в хлів зайшла,
Хрюшку посварила,
І в корито молочка
З глечика налила.

Поросятко: плям-плям-плям –
Їло з апетитом:
- «Більш нікому я не дам!», -
Хрюкало сердито.

У слона є слоненятко,
А у матері - дитятко.
Є у кішки кошенята,
У собачки є щенята.

У сороки - сорочата,
А у курочки - курчата.
І у качки є качата,
У зайчихи є зайчата.

У кожної мами
Є дітки маленькі:
Вухасті, пухнасті,
Колючі й гладенькі.

Матусі діток своїх люблять,
Навчають, годують, голублять.
Так і ведеться здавна на землі -
Матусі потрібні усій дітворі!

Неслухняний хитрий Козлик
Забіг в чужий горох.
По дорозі їхав Ослик,
Возиком торох-торох.
Козлик Віслюку гукнув:
- Ходи, поласуємо вдвох!
Наш Віслюк візок смикнув
І побіг хутчій в горох.

Їли разом той горох,
І топтали його вдвох,
Та хазяїн де не взявсь
І за Козликом погнавсь!

Козлик хитрий, заховався
У ліску, в ліщині,
А Осел з візком попався
Спритному хлопчині!

Байка тут зовсім проста:
Не водись з Козлами,
Бо у них одна мета –
Зробить вас – Ослами.

(Це треба повісить над ліжком кожному чоловікові. На всяк випадок)

Краплини дощові
замерзли в грудні.
Я повні жмені з гілок назбирав.
Нанизую на павутину
перли.

*
Пробилось біле сонце ув імлі.
Найкраща вишивка, –
По білім – біле .
І сніг дрімає тихий
На ріллі.

Приречений на забуття гляди у небо.
Туди дивилися і до й опісля те́бе,
і нинішні туди глядять у тузі ревній
за тим, що поринає у бездонні далі
позаду нас. А та, уся, краса над нами -
минулого осяйність - у майбутнє
вдивляється, яке в тобі - у кожнім.

Ми дуже часто скаржимось усі:
Розплодилося нівроку зло на землі,
Правда з брехнею п’ють на брудершафт,
Помінялися ролями жертва та кат.

Спробуй тепер щось зрозуміть у житті,
Все переплуталося в нашім бутті.
Хутчій панцир остороги одягнім,
Спробуєм від лиха врятуватися в нім!

Серцем й душею ми чисті самі:
Не вбиваєм, не крадем, - не блукаєм в пітьмі,
Совість наша спокійна від усяких докорів,
Лиш би спастия від дикого світу сваволі!

А можливо подумати пора,
Чому усюди біда снува, снува…
Якби жили всі гідно і по честі,
Не мало б зло між нами місця!

Можливо, час згадати крадькома,
Чи не байдужа нам чиясь біда?
Чи окраєць хліба сироті ми подали?
Чи ганьбить невинного спинити помогли?

Чи вхопили ми брехню за язик?
Чи почули чийсь зболений крик?
Чи не дали над святим поглумиться?
Чи завадили чиїйсь мрії розбиться?

Ми чинили по совісті чи боялись?
У мушлю індиферентності ховались...
А ждемо всі щастя апріорі,
Як будемо байдужі – не бачити його нам апостеріорі!

чи винна в тому я, що вірила вітрам,
чи винна в тому, що на поклик їх озвалась,
складала іспити на віру й витривалість -
полóтна марень вилітали з білих рам...
на ринок трапила,
коли шукала храм -

і била осінь у здивоване лице,
і не світився вихід на небесній мапі,
мої шляхи переділили строго навпіл
безмовний митар і лестивий фарисей -
і досі думаю,
по той я бік
чи цей…

а доки визначусь, ніхто не зачекав:
відтяли мову і забрали до штрафбату,
там номер видали і паперові лати,
гранату в груди – і в руці лежить чекá,
і я лежу на полі –
тиха і гірка

побудка!
сонце надавало стусанів
і замість кави наточило в каску магми…
як не злетіло все до бісової мами?!
і генерал мій не на жарт осатанів:
призначив карцер
ідентично сірих днів

в одній упряжці - я, думки і таргани,
як біль - реальні, нероздільні - як родина,
напосідали і жадоба, і гординя...
а ми давали бій, і гинули вони:
у цих забавах і діждалися весни,

весни-амністії!
всі шапки на-горá!
утіха в горлі застрягає, наче кістка,
і я світами йду, немов недобра звістка,
дзвенить мій дзвоник -
і цілує клямки брам
та божевільна,
що повірила вітрам.

Гойдаючись водою в ванні
Сплітаючись одним бажанням
Цілуючись небо в небо
Собі малювали любов

В безнадії замкненого кола
Заблукала мандрівна зоря
Сонцем їй не стати вже ніколи
Сонця так безладно не горять
Ось вона можливо вже востаннє
Мов жаринка зронена летить
Може хтось задумає бажання
те зірча угледівши на мить?

І тільки тиша, немов розламана шоколадка,
Впаде до рота – розтане вічність, пройде хвилина.
Ти кажеш – винна? Хай буду – винна. Моя провина -
В твоєму серці теплом долоні розмиті складки.

На жовтім тілі троянд невинних зимує вечір,
То тільки втеча, на мить – не більше, таємна втеча –
Від гри у звуки до гри віч-на-віч-до-тіла-тіло –
Сопілка плаче, сопілці тяжко, її згубили.

І збитим пальцям ступати сніжно – болить-не чути,
Маленька гордість в маленькім світі – залізні пута,
І розірвати – мов полетіти… униз і стрімко.
А він не вміє, отак не вміє, лимонна жінко.

І все, що вчора – забудь-не згадуй – затерті фото.
Того, хто поряд, і не впізнаєш, спитаєш – хто то?
І пам’ять збреше, розмиє серця болючу складку,
А з нею тиша змовчить, не хрусне, мов шоколадка.

За свою стару дідусь
так переживає:
«Певно, глухне вже стара:
дев’яносто має»

Самостійно бабі слух
став перевіряти.
Тож гукає бабі він
з іншої кімнати:

«Бабо, чуєш ти мене?»
Крикнув він добряче.
Баба й вухом не веде –
їй заклало наче.

Руки на порозі дід
рупором складає:
«Бабо, грець би тебе взяв!»
… Не відповідає!!

Він підходить упритул,
вусами лоскоче:
«Бабо! Чуєш ти мене?»
Баба ж як підскочить!

«Та чи, діду, ти глухий?
Думаєш, жартую?!
Втретє я тобі кажу:
Дуже добре чую!»

Відчуваю життя у клітинах розбитої осені
Програю навмання, недописані кимось куплети
Заокруглене літо погіршить здоров'я морозами
Нас рятує від сплячки вино з паперових пакетів

Відчуваю життя, заростаючи кволою прозою
Розгрібаю думки, накладаю на деякі "вето"
Ми так швидко ішли, щоб тепер зупинитися в осені
В наших вільних падіннях вбачаючи привід для злетів

Серед фосфорних стін, що вночі засвітилися ґратами
Серед виру рядків, що навряд чи колись стануть віршем
У завмерлих тілах відчуваю клітини і атоми
Вони вкрилися льодом, зробивши й мене холоднішим...

Це відбулось за нашої доби.
З`явилась руйнівна, бездумна сила,
Безжалісно, зухвало покосила
Віками сонця пещені дуби.

Дуби боролись за своє життя,
Стояли міцно лісу піонери,
Та впали під пилою ненажери,
За ними й ліс пішов у небуття.

Соромлячись, хилили ми лоби,
Знесилені, позбавлені хотіння,
Не позбирали й дубове насіння...
Як свище пустка нашої доби!

Починає мороз візерунки на вікнах плести.
Повернулась зима і любові згасає спалах.
Вже не я проводжаю тебе на ранкових вокзалах
І не ти мені пишеш приємні, як літо, листи.

Давай зустрінемось з тобою уві сні,
Хай темна ніч нас ніжно заколише
І тишею нові вірші напишем,
Де літерами – зіроньки ясні...

Він ворогу в очі подивитися встиг –
Вони якось дивно блищали.
То був його ворог, але він не зміг...
Ті очі теж в житті багато втрачали.

Він знав, що його за це не простять,
Що він буде мучитись довго.
Але ж як неймовірно ті очі блищать!
Та дивляться пильно, серйозно.

Не знав той солдат, що навпроти його
Таке ж відчуває хлопчина.
І так, у бою, дивились один на одного
Як на мати дивиться дитина.

А там за спиною
Свої вже ідуть,
Готуючи зброю до бою.
Він чув тільки постріли...

„Я пам’ятаю, в дитинстві, теж так лежав
Влітку, в траві під вербою.
У гаю квіти збирав
І ніс додому з собою.
Мати завжди казала мені,
Що квіти живі теж істоти:
„Ти тільки уяви тобі так життя відріже коріння!””

Як в воду дивилась!
Земля відійшла,
Як риба із рук вислизає.
Життя зупинилось –
Почалася війна!
Вона лиш страшною буває.
Пішов одразу батько,
І брат теж пішов.
Сестра захлинулась війною.
І зрозумів він, що час той прийшов –
Життя відрізало корінь!

Він більше не тронув ні квітів ні ліс –
Він зрозумів, що це горе.
Він тільки недавно підріс,
А вже відвойовував поле.
Він стільки людей у бою повидав,
Він стільки побачив лихого!
Він сивим за місяць повністю став,
Але це був орден для нього!

Він виріс, хоч зовні дитя,
І мудрим він став як філософ,
Він знав скільки коштує людське життя.
Він знав! Доки не зустрів ті очі!

...Блакитні, як небо у день
Такі були в батька і в брата.
Він їх одразу впізнав, бо що головніше
За очі рідних для солдата?!

Блакитні! Привітні такі!
Дивились на нього з любов’ю.
Краще б ніколи не бачив він їх
Вони ж обдали його біллю.

Він зрозумів всю абсурдність війни!
Він зрозумів її чари!
І саме у цей вирішальний момент
Два постріли пролунали.


Два хлопці лежали в крові у рову
Убиті своїми ж „братами”.
Стріляли у спини. Чому? –
Бо свої ж убивали!

А хлопці лежали в крові у рову.
І їм було зовсім не шкода.
Вони були різні, були вороги,
Та однакова в них доля.

Вони зрозуміли людства закон –
Закон однієї родини!
Лиш мить дивились у очі вони,
А їм здавалось – години.

Поламаний слізьми вітер,
На душі тіла розбиті...
Так стало багато світу.
Аж хочеться вовком вити.
Мовчать молоді титани,
Чекають на власну силу.
А нас...
Нас за них не стане,
Бо ми ще й не народились.
Час метафізично мертвий,
Фізично - сп'янів до крові.
Вівтарно-остання жертва
Олюдніти не готова...
І тільки столітні сльози,
Ламають безбунтний вітер.
Душі безкоштовна доза -
У тіло,
Аби зболітись...

Сигарета і чай зі снігом -
Все змішалось у присмак болю...
Попід небом вовки з нічлігом
Стали вперто
Немов до бою...
Хтось чекає ридання арфи,
Хтось від серця чекає стуку.
Обмотаюсь холодним шарфом
І впаду на гарячі руки
Тому, хто вчив шукати вітер,
Але сам заховався в тишу...
Трошки ночі і дозу світу
Ще на потім комусь залишу.
Вистигає на пальцях іній,
Як в душі вистигає битва.
Попід небом сніги, мов тіні
Недоказаної молитви...

Акція протесту проти свавілля клану Леоніда Черновецького.
Хрещатик. Біля Київської мерії, 2009-02-12, 10-30


Людські Майдани не вмирають

Людські Майдани не вмирають,
в борні та єдності народ стоїть.
Він стримує ворожу зграю
і паханів, і ханів всіх століть.
Прокинься, сестро,
станьмо разом.
Хай буде серцем твій майдан.
Ще є у нас і міць і розум
країни виправити стан.
Ти – українка, я – українець,
шлях український – твій і мій.
Майдану міць – катам гостинець:
вже здох їх триголовий змій.
То і катам туди дорога.
А ми пліч о пліч – ти і я –
своє знайдемо щастя й Бога,
єдина будемо сім’я.

Хижий птах у небі не висне,
Синій птах не приносить щастя,
Птах співучий забув про пісню,
А домашній дикої масті.
У серцях немає любові
І не кличуть рідні пенати,
Хтось вклоняється рідній мові,
Хтось воліє її обминати.
Точить душі стара хвороба,
Що набута раніш від СНІДУ:
Бо у статках живе нероба,
Й розв’язала очі Феміда.
Чи знайдуться потрібні ліки?
Чи існують вони в природі?
Чи пастимуться довго шуліки
На моїм терплячім народі?

*
Горобина й калина
на полотні сніговому –
цю вишивку хрестиком
скльовують птахи
голодні.

*
Зима,
мов посивіла бабця,
притуляє руки до груби
і розказує
казку.

Кириличне кохання.
Зупинки на римостанціях –
Впіймати за ніжку
Котрусь із ще диких муз.
Та брикаються Анни.
Й нестримні летять овації
Уплетеним нишком
Поміжрядковим “чому”.

Танці, кружляння.
Те, що хотів сказати,
Врешті втискаєш
У чудернацькі па.
- Знаєте, пані...
- Пані не хоче знати.
Слову шукайте
Прихистку у рядках.

*
Кохання –
це не марево, а сон,
що прикрашає нам життя
щоденно.
Тоді чому ж я так погано сплю?

Колючки снігові
Змиває дощ
З дерев, з одежі, із облич зимових.
Дивлюсь на світ
Крізь сльози на шибках.

Сутінь
В травах весняхих згубився, немов у лісі.
В пошуках стомлений поле усе сходив:
Тут мене, Німфо, ти під дощем залишила...
Пісню твою дощ обірвав.
Як завжди
важчають думи, наче вечірні роси.
Сутінь бентежна в поле моє заходить.
Німфо, приходь! тут я, чекаю й досі.
З вітром відчитую мову твоєї вроди.

Ніч
Погляд у темряві неба застиг
Десь понад вічністю поля.
Я Тебе, Німфо, всує "на ти"
І не назву ніколи.

Час співчутливо спиняє ходу
У непрозіррі для мене.
Я тебе тихо домислюю тут
З шепоту трав священних

Ранок
Я бачив як нишком, тихо,
Мов перша росте трава,
В волоссі твоєму вітер
Для мене весну ховав.

А заздрісний ранок снігом
Сягнути її хотів.
Німфеє моя кандідо,
Чи й Ти так непевна слів?..

Мозок вперто долає фрустрацію
Під таночок племен алжирських,
Що туристи втяли на станції
Київ-Пасажирський.

Черевики із „Львіввзуттєвфаб”,
Капелюшок „маде ін Франція”,
Спів мобільників, крики нахаб –
Танець станції.

Хтось навушникам мимлить вдогоду,
Я читаю, хтось светрик плете,
Десь за спиною лають погоду,
Всі окремо. Всі різні. Проте

Сидимо тут, неначе у блендері:
Казна хто впереміш з казна-чим.
Все тут разом: нікчемність і чин.
Вперемішку стаханівці й ледарі.

На Волині десь буду вранці я,
Та згадаю таночок алжирський.
Нас усіх тут єднала станція
Київ-Пасажирський.

Мы видим -
Один процент,
Жизни,которая,
Нас окружает.
Мы слышим -
Несколько октав,
Звуков, которые,
Нас нежно обнимают.
Душа стремится,
Все познать...

Звуки и слова, нас -
Поглощают,
Наполняют,
И Мир вокруг,
Преображают.
Палитра красок,
Так богата и,
Семицветной радугой,
И синевой,
Манит за собой.

Переливам жизни -
Нет предела!
Замысловатые слова,
Идут из глубины,
И рвутся вверх -
Словесной музыкой,
Мир наполняя.
Сверкает жизнь,
Алмазом чистым,
Радуя и восхищая.

Великолепный Мир,
Ждет нас своею благодатью.
Раскрой глаза,и
Душу обнажи.
Впусти в себя,
Чарующие звуки и слова,
Они откроют -
Свет богатства.
Любовь и счастье,
Подарят на века.

Забуваємо мовчки. По черзі. Наступний – ти.
Бо не вмію отак наче пластир – одразу й боляче.
Ми прощалися, наче грішили: у тиші й поночі.
Так не можна любити – себе і тебе неволячи.
Так не можна піти – без останніх німих «Прости».

Розбивались краплини об землю, а ми об час.
І Едемський ставав Гетсиманським безжальним садом.
І до бруку тулилася тінь і шукала розради.
Її ніч прийняла у імлі засвітивши лампаду.
Так буває: втрачаєш усе, що ти мав ураз.

Забуваємо мовчки. По черзі. Наступний – ти.
Відболіло. Забулося. Пам'ять людська куценька.
Та колись же зустрінемось. Серце у грудях тенькне.
Обернешся? Навряд. Я торкнуся тебе легенько.
Тільки в погляді буде останнє німе «Прости».

Відповідь Щоденника:

І будеш ти тільки такою, як хочеш сама.
Поглянеш на світ по-новому, вдихнеш по-новому.
Обдуриш печаль і до біса відправиш утому.
Бо це не кінець, це лиш лютий, а отже зима.

Сліди на порозі. Його подарунок. Ну що ж.
Змети їх мітлою і спогади з пам’яті витри.
Ти знаєш, мала, ностальгія болюча і хитра.
І так докучає, як днини серпневої дощ.

І годі шукати його у провулках вузьких.
А раптом побачиш – пройди і не видай печалі.
Люби і співай, і живи як захоче надалі.
І більше таких не стрічай – на кохання скупих.

«Ах, как же ты красива!» - Скажи мне так, скажи!
Я зеркало заброшу, поверив этой лжи.
Что всех других я краше и во стократ милей,
Мой вид срывает башни тузов и королей –
Солги – что я, бесспорно, божественно умна…
Я выпью ложь до капли, пьянея без вина.
Я стану отраженьем твоей прекрасной лжи,
А ты для превращенья мне сказку одолжи.
Забудь, тебя прошу я, пред истиной долги.
Но если ты не любишь – прошу тебя, не лги…

Ой, гарненька, ой, красива
наша кішечка маленька!
Гомінлива, наче злива,
наче сніг, вона біленька.

Любить, як усі малята,
гратись, бігати, стрибати.
Ой, шкідлива, ой, завзята -
хоч тікай від неї з хати!

Вибух-Сима, Сима - вітер.
Все, що робим, їй цікаво:
нюха квіти, вчиться літер,
сіль куштує, хлище каву.

Постає важке питання:
хто провчить маленьку Симу?
Хто у цілях виховання
прожене на двір у зиму?

Та ніхто! Хіба це можна?!
Стала думкою дурниця!
Відповість дитина кожна:
вчиться і зростає киця.

Не бува вогню без диму.
Вибачай на слові нас ти!
Любимо ми тебе, Симо, -
теплу, лагідну. пухнасту!

Загоряй,
Самурай!
Відпочинь,
Шао-лінь!
Вчитесь, доки не смеркло небо!
Мнем шолом
Кулаком,
Гнем меча
В калача -
Вчитесь, вчитесь, як битись треба!
Біг понес
Крізь овес,
В бій ідем
Бугаєм.
Стусани мають силу граду.
Як баран,
Клан на клан.
Знов і знов
Юшка-кров.
Знайте, браття, Верховну Раду!

3 червня 2006

---------------------------------
Якось на сайті Харків турист http://tourist.kharkov.ua
був творчий конкурс під назвою «Як я кохаю свій спортивний снаряд»
Ну от цікавості заради і я склав декілька гумористичних віршиків, спочатку про велосипедистів, а потім, щоб не прикро було дівчатам про Фрізбі (це кидати та ловити таріль). А потім щоб додати перцю – ще й про спелеологів.
---------------------------------

Простенькі гумористичні віршики:


Фрізбі присвячується


Омріяний, коханий любий диск!
Понад усе тебе кохаю я,
Настане ніч, до тебе я прийду
Мене так вабить круглість форм твоя…

І ще так збуджує червоний колір твій
Усе тремтить, серденько б’ється вже,
Тебе притисну до своїх грудей
В обіймах палких обцілую все…

Твоя поверхня тепла та й гладка
Ти мій коханий і надійний друг,
Твоєю милою навіки стану я
Дівчина вільна я, не заміжня...

Весь час зі мною слухаєш мене
Не маєш друзів котрі пиво п’ють,
Ніхто тебе в мене не відіб’є
Та й десь у бійці морди не наб’ють…

Не те що хлопці – ти їм подавай
Палке кохання, в ліжку дикий секс,
Посуду мий, за господарством дбай
Шкарпетки в хаті всюди підбирай…

То йди ж до біса, друже хлопче мій
Спокійно й щасливо я буду жити так,
Бо в мене є надійний та палкий
Мій чудо – диск, а не якийсь мудак!

***



А ось про велосипед дещо:


З велосипедом так приємно вже
Подруга геть – тебе я не люблю,
Рушай на кухню, там брудний посуд є
А я колеса рушничком протру…

З собою в ванну теж його візьму
Під душем з ним купатись буду я,
Нехай на сонце він відіграє
Така кохана техніка моя…

Велосипед це є надійний друг,
Зроблю я все, що забажає він,
Увагу й час віддам тільки йому
Бо над усе лелію і люблю..

****

Ну і щоб, спелеологів не обділити увагою,
Написав, щоправда за півгодини, так собі невеличку сповідь спелеолога – аматора,
Щоб усім дісталося
І так,


Лобов у склепі


Неділя вільна є
Мене чека кохана, гадає що поїдьмо в ресторан,
Що за дурня! В мене є інша мана -
В підземнім склепі покохаю я…

В печері темно, тихо, прохолодно
Не те що на галявині в траві,
Коли тебе гризуть за що завгодно
Мурахи злющі рижі, й комарі…

Скидай кохана платтячко своє
І шапочку скидай ти свою модну,
Надінемо каски, на них ліхтарик є
Й гумові чоботи взуваймо противодні…

Не плач дурепа, ти чого скиглиш
Дивись вже сонце сходе на обрії,
В печеру ліземо, а не в якийсь комиш -
Там здійсняться твої дівочі мрії…

Нікого там нема, самі нетопирі
Але не бійся – вони не є жахливі,
Ці кров не п’ють хоча в них крила є -
Вони в підземнім склепі не рухливі…

Тому сміливо ліземо в отвір
Це вхід в печеру, бачиш як цікаво,
Останній поглядом подивимось на двір
Та й ліземо в глибини досить жваво…

Тебе за руку впевнено тягну
До нутра склепу, тут приємна тиша,
Ну а в кінці печери полюблю –
Це є мій козир, моя таємна риса…

Кохатимемося довго ми удвох,
Кажан злетів… він нам не перешкодить,
Відгомін лише лине в глибину
Повільно плине час… і тут ніхто не бродить…

Люблю печери… тишу я люблю
Ці кам’яни та дещо вогкі стіни,
Не плач, кохана, в печері щастя є
Побудь зі мною в склепі дві години…

***

Я не прошу ні успіху, ні щастя.
Я не прошу , о Господи, жалю.
Не відвертай ні туги, ні напасті.
Не відвертай, від мене долю злу.

Не відвертай ні темряви, ні болю.
Хай буде все. Прошу тебе, мій Бог,
Не захищай мою буремну долю.
На перехресті з тисячі дорог.

Не дай іти дорогою легкою.
Прошу, не дай безкровного шляху.
Ні крові, ні безжалістного бою,
Не забирай. Ні суму, ні страху.

Усе прийму. Усе зустіну радо.
Лише прошу: Ніщо не відвертай.
Дай, Боже, все: любов, кохання, зраду.
Я хочу жити. Я не хочу в рай...

(Символічне)
Осінь золотава, щедра і ласкава,
Ти даруєш людям в небесах блакить,
Ти приносиш радість в золотих загравах
І минаєш швидко, мов щаслива мить.

Осінь, ти, як пісня: трепетна і чиста,
Проганяєш горе й смуток від людей.
І згораєш в небі сяйвом променистим,
Щоб вогнем наповнить тисячі очей.

Осінь-чарівниця, радості криниця
І не має в світі кращого з чудес,
Ніж лани широкі ярої пшениці
Під плащем блакитним сонячних небес.

Написав я для тебе на небі
Що на серці було і пекло
Жадало у тебе ввірватись
Ділити нестримне тепло
І з промінням торкнеться вуст
Далі і шия і груди
Мить завмри звершу панно
І домалюю етюди

Стояла ніч. Похмурі силуети міста спали.
Їм снились, мабуть... Мабуть, снились сни,
Що вже за мурами Карпати корінням зелені вросли.
І листорукий, велетенський, їм мовить сивий Піп Іван :
- Що ви чужинці не місцеві – це територія Горган!
Що духи лісу, мов туманом, Вас вповиють в сивині,
Пеленатиме мов матір, холодна Бистриця в воді!
Полонинський, Вулканічний і з ними тінь Гринявських гір...
Та Божий меч - небесна кара „на Ви” кидає теж свій взір

Їм снились, мабуть... Мабуть, снились сни
Стояла ніч. Похмурі силуети міста спали.

Дівчина з дивним ім'ям Соледад*
Срібно дзвеніла над прірвою снів.
Ця колискова - стрімкий водоспад.
Ніч відступала і ранок яснів...

Крила зметнулись шовкових вій,
Цілих сім сонць її взяли в полон.
Мідно-смаглява безумице,стій!
Вітре пустельний,залиш,охолонь!

Річці навіщо її печаль?
Море не прийме її жалі.
Квіт апельсину - для інших краль,
Їй же - вербени дари малі.

Голосом будить тремтіння трав,
Вітер вплітаючи в темінь кіс.
Молиться Богу,що стільки взяв...
Так і минає життя...навскіс...

*Soledad - жіноче ім'я, що з іспанської перекладається як самотність,туга,печаль.

***
Тиша. Порцелянова. Німа.
Птах злетів та крил його не чути.
Закричала б – голосу нема,
Відреклася б – кари не минути.

Мабуть, запишуся у сліпці,
Так до Сонця ближче набагато.
Та й піду. Між білі комірці.
З кобзою. За мідяки співати.

Гарцює кінь.
Річково плаче Тиса.
Гамую біль…
Так наче ненавмисне
У коси заплітаю струни трав.
Ти робиш вигляд, ніби і не знав
Долини,
Ночі,
Зорі,
Смуток гір…
О, вітре любий,
Нащо ти кумир?!
За віщо вкрав мене
В земного смутку?
Казав на мить…
Чи ж винна, що за грудку…
За груду цукру
Виманив коня,
А він мене з моста…
І навмання…
«Кінь вільний, вітре? Вільний…
Так
Як… я?..» –
«Ні, ти дружина.
Шкода, –
Не моя».

5.02.2009 р.Б.

Ведемо розмову, неначе на страту,
словами тугими дротовані руки.
А небо вдихає цвітіння блавату,
дощі відпустили його на поруки.

Упертість-сокира, образ ешафоти.
Не взяти їх голодом, сном не зморити.
Мовчання, пошите на пам`ять – як фото,
у морі чекання в розбитім кориті.

Та світлом омиті підвалини ока –
то сонячна злива журбу спопеляє,
то морок зникає, а з ним і морока...
надія палає, гряде ока краєм.

Зіниці мої – невстережені діти,
тепер вам дивитися і не вбачати.
Розмову – відведено, серцю – боліти,
голівки нагнули під вітер блавати.

11 Лютого 2009

*
Іду й боюся
пізньої любові, як ожеледиці,
що стелиться до ніг,
бо, посковзнувшись,
більше вже не встану.

Якщо кінці у вузлик зав’язати
Надійно й любо –
Схоже, у житті
Не видно буде
Ні кінця, ні краю.

Чомусь усі
Чекають Новий рік,
Як поцілунок
Першого кохання.
Та згодом забувають і його.

Це місто розкидало ролі, забувши сценарій
Тут чітко окреслюють коло розбиті дороги
Ти майже звільнився від себе, та зрештою марно...
На тебе чекає майбутнє. В трьох кроках, за рогом

Блукаючи в темних провалах покинутих станцій
Шукаючи сенсу життя в островах хмарочосів
В потоках фальшивих думок, почуттів і екстазів
Ти мовчки вступаєш у заасфальтовану осінь

Це місто зіницями вікон до стану гіпнозу...
Це місто вустами під’їздів доводить до сказу...
Ти плутаєш рими, ховаючи вірші у прозу
В тунелях метро - точках відліку відстані й часу...

Пофарбуй мені стіни в червоний із золотом колір
Хай хоч трохи підходить під блиск знахабнілих очей
Я читав на піску в дзеркалах передбачену долю
Як завжди зрозумів, що такий як мільярди людей

Трохи змучений голодом і алкогольним сп’янінням
Трохи вражений кількістю вітру в легенях і снах
Пофарбуй мені стіни у щось невимовно осіннє
Щоб змінився я сам, кольори ці відбивши в очах

Розгрібаю банальні розмови і банківські чеки
Розставляю дві крапки над Ї в слові «екс-егоїст»
Намалюй на стіні цигарками пропалену спеку
Допиши в мою книгу відсутній за принципом зміст.

Не безнадійно прожита неділя,
Танець з хустинкою, вдале застілля,
Стрічки чогось почепили на гілля.
Весілля

Добрий мій слідчий-поганий мій слідчий,
Пальці між двері, лампа у вічі,
До панахиди готуються півчі.
Відчай

Не дочекаємось Доброї Вісті,
Міму-на німо, факіру-вогнисто,
Шириться міф про маніяків-таксистів.
Місто

Білі кофтинки пропахли ментолом,
Сором прикритий і правдонька гола.
У туалеті суцільна крамола.
Школа

В довгім волоссі вчувається Вудсток,
Ніби із гасла „ніщо не забуто”,
Моррісон рулить, не можу заснути.
Смуток

на твої тонкопері вірші
нагодилася татарва:
скубоне - ті не стануть гірші,
не жалій - то лише слова

накраде - і тікає в юрту
і скандує тобі - не руш!
не лякайся - стають до гурту
біля тебе десятки душ

хто позаздрить - закине камінь,
роги виставить, наче цап -
тільки істини між рядками
недосяжні для хижих лап

пазли, зліплені із чужого -
тільки тіні живих чудес,
і зникає орда прожогом –
залишаючи тло бліде

бо правдиве твоє кресало
запалило нові світи,
нам журитися не пристало -
стільки треба іще пройти…

Серце зупинилося,
Бо розрослися пагони споминів
І стисли його корінням.