Ты придешь — изнываю от неги я,
Трепещу на лету.
Наша встреча — Виктория Регия:
редко, редко в цвету...

Игорь Северянин

Споглядальники кажуть і свідки:
фантастичніше дійства немає.
Чудеса відбуваються рідко,
і Вікторії Регії квітка
тільки ніч над водою палає,

щоб назавжди пірнути у воду,
рівно тричі змінивши свій колір.
Стебла й листя колюче зі споду —
колючки супроводжують вроду…

Ми повернемось в замкнуте коло,

щоб, загрузнувши в справах буденних,
уривати миттєвості в долі,
та в озерах глибоких і темних
наших душ, у намулах щоденних,
колисати зернятка поволі.

Хай довіку комусь вона сниться —
недосяжна, химерна, містична…
Ми ж з тобою у світлих зіницях
бережемо свою таємницю —
ніжну квітку з ім’ям екзотичним…

Дахами гуляють поважно коти березневі
Всміхаються й гублять із вусів іскриночки сонця
Напевно вони десь дістали весняне варення
Із квітів кульбаби й фіалок, духмяне і жовте.

І, певне, варення те діє на них незвичайно,
Бо, замість на сонечку спати й вилежувать боки,
Вони непокоять все місто своїми піснями,
Забравши у мешканців сон опівнічний і спокій.

Бо пісня існує на те щоб її проспівати,
Котам невідомо, який зараз місяць чи день.
Цього їм ніхто не казав, їм то знати до лямпи
Вони на весь голос горлають котячих пісень.

Навіяних вітром, що пахощі носить весняні,
Ці запахи волі й кохання лоскочуть у серці,
Вливає по крапельці сонце у них свої чари
І рвуться з душі в світ шалені котячі концерти.

Щоб творити – потрібна причина,
Ти керуєш невпевнено-мирно.
Я завжди буду більш самостійна,
Я завжди буду більше покірна.

Ледь знайома – за мить уже киця,
Та на мрії встановлено мито.
Я завжди буду більш таємнича,
Я завжди буду більше відкрита.

За коханку – ти втратиш безодню,
Та, пропавши, згадаєш, можливо…
Я завжди буду більше самотня,
Я завжди буду більше щаслива.

10.08.08

Моя буденність – звичайна, сіра.
А Вищий Вимір – то вища міра
Чужого болю у власне серце.
І не врятує тут сліз відерце.
Не допоможе, бо треба – дія.
А я – не воїн. А я – не вмію.
Моєї сили – зернятко проса,
І доля зирить на мене скоса –
Усе не знає, жаліть чи бити,
Бо я – лиш просо. Бо я – не жито.
Мій Вищий Вимір – промінчик сонця,
Який дитина трима в долоньці.
Мій Вищий Вимір – то добре слово,
Ні, не почути – сказати знову.
Та й то – чи вдасться – не хочуть чути;
У світі надмір протиотрути,
І всі шукають, щоб їх вкусили
І в пошук зміїв вкладають сили,
Та не знаходять – і гострять зуби,
Аби довести когось до згуби.
Уявний ворог і друг уявний,
Уявний навіть діяч державний.
І кожен хоче шматочок долі,
Бо слово «ціле» - не вчив у школі;
І кожен ковдру у свій бік тягне,
Бо лиш про себе подбати прагне.
І виринають із душ почвари,
Уявні змії повзуть на хмари.
А Вищий Вимір… Кому він треба –
Уявне небо товчуть під себе.
І я у цьому болоті в’язну.
Боюсь – не вирвусь, і стану в’язнем
У світі дивних кривих дзеркал,
Де в кожнім – щелеп лихий оскал,
І всі ж бо ладні когось куснути,
Бо то ж так легко – безжальним бути.
Та я прокинусь, та я ще зможу
Свій крок зробити за огорожу
І вийти з кола, де зло примарне
Вдається справжнім так незугарно,
І лізе в мозок, як біль у скроні,
Бо чує владу, бо душі сонні
Завжди шукають простих шляхів
В життя, де повно несправжніх див.
Дзеркал не треба, сховайте скло –
Люстерка множать уявне зло.
Закрию очі й розкрию руки –
Аби відчути, де теплі звуки,
Де правда буде мені гірчити,
Де справжній ворог захоче вбити…
Мій Вищий Вимір такий звичайний,
Неначе в чашці листочок чайний:
Щоб зникли сльози гіркі й солоні,
І крапля щастя – тобі в долоні.

*
Проталина
на шибці, мов ополонка,
в яку заглядаємо,
щоб швидше побачити
весну.

*
Зорі
миготять, як сніжинки,
а від Літа залишилась курява
на Чумацькім шляху
од Воза.

*
Дим
з димарів у морозяні дні,
наче ріки молочні.
Течуть поволі
у вічність.

Хотілось малювати її на снігу.
На склі, картоні, полотні...
На шкірі...
Хотілось малювати олією.
Віршами... Нотами...
Венами...
Хотілось малювати її світлом.
Світанками, днинами...
Зорями...
Хотілось малювати її вчора.
Сьогодні, через тисячу років...
Порохом...
Хотілось малювати її...
Хотілось малювати мені...
Художнику. Не жінці.

Ти розумієш, що майбутнє,
Ніяк, не може бути путнє,...

Так як, немає вороття,
А може й, сенсу у життя,
Тількі живеш, чогось чекаєш,
Мабуть що, і когось кохаєш,

Що далі?,
............... що б, не було далі,
Майбутнє приїме все без жалю,
Живи, кохай, життя минеться,
І за тобою не гикнецься,

Істину цюю, не змінити,
Покі живеш, повинен жити,
В цьому усе,...

Капризы тонут в капуччино,
Коричный день венчает тень.
И у святого Валентина
Невпроворот вечерних дел.
Ну, здравствуй, маска пилигрима,
Полей бескрайняя постель!
La viva vita! И LOVиной
Вам будет снега бешамель!
Как серпантин тропинки вьются
От пробуждения до сна,
Где в озера холодном блюдце
Лимонным ломтиком – луна.
И, наблюдая фейерверки
В честь апогея всех страстей,
Старушка кормит в старом сквере
Бумажным сердцем голубей.

2004

Цей день, колядникі чекають
Рік,
..... а в цей день, собак спускають,
А то ж, на ланцюзі сидять,
Весь рік,
............ а тут, кожная б......... ,

Дурниці цілий рік чекала,
В думках, весь рік, гроші збирала,
Мораль?,
........... хай знає кожна б....... ,
Що хазяї, в цей день не сплять.

Безперервний мотив наших злетів, падінь високих...
Ти прощаєш за все,
Вчиш любити солоний біль...
Наша юна весна стане фатумом, а чи «роком»,
Ніби музика древніх чужих і сумних весіль.
Племена диких предків танцюють у наших душах.
Зашаленила пристрасть
Вогненно-вулканну кров...
Все, що робить нас сильними, точно вже не задушить
Вибуховість того, що росте із міцних основ...
Заспокоєний Всесвіт впаде на гарячі руки.
Ти мене залюбив, закрилатив, немов собі...
Безперервний мотив...
Запечалений серця стукіт
Вже століття не перше в цей світ нас зове на біс...

Она с тобой безжалостно играет
В свою игру, и там победы - нет.
Взамен нее сама себя раздарит.
Ты слов ей не найдешь сказать в ответ.

Ты ей запомнишься не больше чем музеем
Кунсткамерой диковинных пустот.
Она в самой себе, в своем движении
Она тебя с собою не возьмет.

Она сама в себе - и плод, и пустошь
твоя, где твой неровен час и шаг.
Она с тобой по буквам и по пунктам
Или звенящей глупостью в ушах.

Она к тебе с безжалостным осмотром
Скажи спасибо ей за желчь и яд.
Она тебя не вынесет за скобки,
И не сведет в сводимый кем-то ряд.

Где ты попал не стоящий усилий,
Ее - тебя выуживать из вод.
Где даже мертвые покажутся живыми.
Ты знаешь - запрещен сегодня вход.

Сонця промінь беру у руки.
Жовтень,чуєш,
виходь суди!
я тобі не якась там сука,
не сміти на мої сліди!
Що за мода ревіти стадом
Лиш впаде недобитий лист.
Гей,березові,
повставали!
Бач, як сволочі розляглись.
Скільки можна нести розруху,
На душі вирізати вірш?
Той, що потім візьмеш у руку
Глянеш,
плюнеш,
і не більш.

Відмолися за мене,
Прости мені першу втрату...
Першу втрату себе у обіймах гірких твоїх...
Знаєш, важко було, воскресаючи, помирати,
Як на мокрім асфальті останній самотній сніг.
Відмолися за нас...
Тонкострунно шабліють ночі...
Трохи пісні ще чути із вицвілих вуст трави.
Нас давно прокляли, пролюбили і запророчили
На вигнання у світ, що зловив нас таки,
Зловив...

*
Туман весняний
Зжер до грама сніг,
Залишився у полі
білий клаптик.
Його на тепле небо поселю.

*
Скирти –
піраміди у полі нічному,
довкола примар
рої хитруватих очей
мишкують.

*
Пилка
висить під повіткою –
не може відхукати зашпори,
а сокира гріє носа
в колоді.

В нього й річка стане сторч!
Мудрості - палата!
Жінку вчить варити борщ,
горобців - літати.

Коня кують, а жаба і собі,
немов би рівня, наставляє п'яти.
І не збагне, сердешна, далебі,
що потім доведеться з цим стрибати.

І не бути тобі ніким
В храмі зниклих ілюзій.
А надумане щезне, як дим, –
Ні коханці, ні друзі…
О, зізнайся, кортить усе ж
Взнати – як би сплелося,
І яких ми сягнули меж
Побіч душ суголосся.
О, зізнайся, рідні рідніш,
Тої, що не по крові,
І сама я, і цей мій вірш –
Юний цвіт надлюбові.

Погляд замерз
швидше ніж ми,
Пара змішалась густо.
Щось у мені стисла ця мить,
стисла, як ката мотузка.
В очі дивлюсь,
дико у них
місце своє шукаю.
Я посміхнусь,
ти й не моргнеш -
певно уже звикаєш.

Зірка впаде на комірець,
Переросте в кришталик.

Я й не сприймав це за кінець,
я лиш поправив шалик.
Холод скрипить
кличе вже йти
скажеш
Я хо-чу сні-гу...

Небо тріщи,
сип ці хрести
На почуттів могилу.

«Чи перейдеш Сибіри…»
Микола Тимчак

Щемно спогади в серці будить
мого розпачу чорний крук –
затужавіли тужно груди
без твоїх шорсткуватих рук.
Припухають жагою губи –
з них цілунки вітер зрива…
Ох, той вітер усе розгубить,
а обривки слів – не слова!
А недоля моя – не доля,
не вгодую слізьми біду.
За тобою, твоя лиш воля,
сибіри, як сон, перейду!

що слова коли погляд висить густиною срібла
і сивіє під листям прибита іржава ртуть
я давно не спішу мені менш від усіх потрібна
порожнечі дзвінкої дзвінка спорожніла суть

за туманами слів ні мене ні тебе не видно
і не кличуть зірватись піти на дуель слова
німота на асфальті як листя така необхідна
для шукання підтексу і тексту в твоїх «бувай»

Закон, порядок,рiвноправнiсть.
Та не в сучасному життi,
Зажерлi б'ються на майданах
Та ледве дихає народ.

Людей купують, продають
I непомiтно убивають,
Тихесенько собi гниють
Вiд хiмii яку вливають
Секретним способом в їду.

Її таку нам продають, а ми
Купуем, терпим, бачим,
I помираючи мовчим,
А якийсь жид на цьому горi
Купу грошей заробив.

Та що це дiється скажiть?
Що це ми в свiтi наробили?
Самi себе закатували,
Самi себе похоронили.

В палац богiв злетiлись душi,
Покою їм нiде нема.
Лiзли крiзь вiкна, огорожу,
Убогий свiт той проклинать.

Та всi вони навiки павшi,-
Це тi, що кривдили людей,
Скупi, лукавi i ледащi
Колись, що розп'яли Христа.

В богiв просили дати волю,
Та свiт померлих iзмiнить,
Щоб подолати силу, волю,
Щоб рiвноправiя зробить.

Недалеко десь у горах
У вiчнiм спокої душi,
Гуляли воїни-герої - це тi,
Що билися колись,
І були вiрнi свому слову,

Хоробрi, мужнi, тих, що скрiзь
Кiстки лежать кругом i всюди,
Що не боялись з смертю жить,
Там вiчна пам'ять їм горить.

А тут вони зiбрались знову,
Та вже безсмертнiї, щасливi
Пiрують, пь'ють крепке вино,
I дивлячись на цих безродних
Обдертих, сiрих, невгомонних
Мовляють: " кожному своє ".

Пiдвiвся Зевс допивши пиво,
На зал весь лаявся, кричав,
I наказав отих нiкчемних,
Навiки в пеклi мордувать.

Був вибiр, вам давала доля,
Та ви спаскудили її,
А от бійців цiнує воля
За мужнiсть в їхньому життi.

Було щось моторошне в нiй
Страшне той правди було слово:
" Приречений тягар нести
Через життя своє убоге."

Не скоренi лихою долей,
Не зламані в концтаборах,
Вестимуть цiлi поколiння
З усяким гнiтом на борьбу.

У рiднiм краї завжди взнають
I люблять тут iм'я твоє,
Ти серед мученикiв в рядi
До боротьби ведеш мене.

Так бийте, рвiть, рубiть кайдани
Доки дух iще не вмер,
За велику Україну.
За батьків і за дітей!

Ця осіння любов – як під листям захована міна.
Над могилками гнізд зоренята кружляють, кричать.
Та ніяка душа мені тіло твоє не замінить.
Твоє тіло, що світиться тінню вогню і меча.

Ти прийшла мені так – наче пісня лягає на пісню.
Від вогню золотого ростуть груденята свічі.
Ми сп’яніли від себе – і стали первинно-первісні.
Динозаври кругом.
Видно Місяць – немов уночі.

Нас вовки і дерева навчили ставати собою.
А комп’ютери ми заступили іконами трав.
Віддавалася ти із такою святою журбою,
Що обличчя такого щасливого я ще не знав.

Потім вмерли удвох...
А воскреснем – як стане весняно.
Над могилками гнізд затріпоче метелик нічний.
Наші діти – пісні, наші внуки – ці зорі рум’яні...

Та ніякий політ не замінить вже нам глибини.

Зі столу сміється скляна карафа.
Я хочу звідтоді, як тільки звидів,
Звалити тебе – отак Голіафа
Звалила б сотня Давидів.

Сьогодні страстям одпускаю віжки.
В нетямі я мудрий, немов Соломон.
Я хочу тебе на столі і під ліжком –
Чи на ліжку і під столом.

Написано на "Страстях за Іоанном" )

Меланхолія роздерла від безсилля горло
І порвались зв’язки тих світів далеких
Я одна на світ – соромно та гола
І покинута і кинута і жива – ледь тепла
Світ не тішить квітами ілюзій
Ні, на жаль загинув вічний транс
Люди розтеклись в подобах злих медуз
Та я шукаю все ще люди вас…
Тебе шукаю хоч підозри ріжуть
Невпинно лезами зривають плоть
Шукаю рису в тобі дивовижно ніжну
Вона загинула мабуть також…
Серце строго відбиває такт
Ти робот і на жаль коханий
Твоя душа.. о де твоя душа!
Ти заперечуєш усе а я все знаю
Я дочекаюсь літа – чорта в квітах з сонцем
То краще зиму, хай затопить сум
Навіщо погляд твій, обійми гострі? Що це?
Ти плачеш як і я напевно все це сон…
А й справді тіні сині сплять
Вмостившись на стіні напроти
Піду заварю із меліси чай
І може краще буде завтра спати.

Тепло й затишно, сповна спокою
Тим брунькам, що сповитi лускою.
Супокiйно снять устрицi в мушлi:
Захист є, а до решти байдужнi.
Я люблю. Впали шторами вiї...
Перемовчу, бо навiть не смiю
Те промовити, як вiд розпуки
Менi хованкою - твої руки...
Теплi й затишнi, дужi, надiйнi,
Мов луска або мушлi, чи вiї.
Чи земнi? Чи прибулi вiд Веги? -
Твої руки - мої обереги.

Як учням ноги мив Ісус Христос,
яка ж в їх душах відбувалась праця!..
А ми в житті і досі боїмось,
що за добро в нас тикатимуть пальцем.

А Вітер носить хмари, як поштар.
Мене цигани звали: « Роме, їдьмо!...»
Дощ дратувався, мучився, страждав,
як чоловік, що жінку взяв із дітьми…

Осінній біль породжує чуття:
пожовклі мрії, туск летить лапатий…
В змаганнях Щастя з Горем «нічия»…
Аби не соромно, як в очі гляне мати…

Гойдавсь на релі Вітер і свистів.
Чорніло Небо, ціпилось, насилу
розплакалося, наче у житті,
коли відповідать за батька сину…

В холодний Дощ зайшов і вже не міг
з-під нього вийти, аж перетрусило…
Кололось небо громом, як горіх.
Це начищав Пегас могутні крила…

Якщо тебе щось непокоїть,
Час, може це, колись загоїть.

Якщо в душі кицьки шкребуть,
То ж щастям, щось не те, мабуть.

...Найдорожчому NN із найщирішими вибаченнями
.............
А в Альпах сніг. Вночі була завія,
та вранці можна знову на лижню.
– Складний маршрут, – сама себе спиню, –
Даремна, мабуть, вся оця затія...
Чкурнула в гори. З іншим. Сміх і гріх.
Завіялась в Якийсь-там-баден-кірх.
...Хіба ж це зрада? – Кріотерапія!..
.................

Щастя їм дісталося вро́здріб,
Юність - на́різно, інше - ра́зом,
Ось і тчуть килимок на кро́сні*
І нікому ніби не заздрять.
Кольори підбирати ні́як,
Час - в обличчя, вітер -у спину,
Сухозлітка* – і та тьмяніє,
Доля в часі - тонка билина.
Увсебі́ч бажання зухвалі
На цілком аскетичні звички
Пересіє час- розсівальник
Через сито з маленьким вічком.
Килимок усмі́шкою блимне -
Хтось щасливий і тим, що має.
А комусь насниться килимник,
Що квітчає килим розмаєм...

сухозлітка * Сріблясті або золотисті металеві нитки, що йдуть на виготовлення парчевої тканини
Кросно* Ручний ткацький верстат.

За обрій розстелилася блакить
Безмежною, одвічною красою,
Вітрило біле чайкою летить
Над тишею та величчю морською.

У позолоті сонячного дня
Лазурний погляд вабить, спокушає,
А хвиля, мов Венера чарівна,
На берег срібні краплі розсипає.

У тихий день, в негоду, в час нічний
Чи в грізний шторм любуюсь я тобою,
Усмішкою твоєю чарівною,
Чи гнівом, що здіймає буревій.

Ти вродою затьмариш все земне –
Моя любов до тебе не мине.

Про долю я твою не розповім
Ні по малюнках ліній на долоні,
Ні по зірках, яскраво-золотих,
Хоч сніг вже вкрив мої русяві скроні.

На роздоріжжі з тисячі доріг
Я не скажу, яка з них довша й краща,
Де сяє сонце, де гроза чи сніг,
Де чисте поле, де чорніє хаща.

Та бачу я в очах твоїх палких –
Нова зоря на сході запалала,
Вона мені дорогу показала,
Одну-єдину з тисячі доріг.

Через пустелі, гори та моря
Вперед мене веде моя зоря.

*
Берези
ростуть бурульками вгору,
а сніг мерехтить
болючими скалками
в серці.

*
Хоча дощів узимку не було,
із стріх, як з гір,
звисають водоспади
бурульками
до самої землі.

*
Якби щось і забрав з собою я –
Дурманні пахощі твої
І хризантеми,
Які в мені ніколи
не вмирають.

Незнана любове моя,
Незнана красо предковічна,
Не знаю, чи буду твоя,
Не знаю, чи будемо вічно.

На завжди чомусь не буває,
На завжди не треба казати...
Ненависть, бо досі кохає,
Ненависть, аби не пускати.

Нівроку зірок наловили,
Нівроку і сліз протекло…
Невже ми крізь зиму любили,
Невже це коханням було?

2007 р.Б.

Поросятко Хрю-хрю-хрю
П’ятачком вертіло,
Із корита лободу
Їсти не хотіло.

Ось хазяйка в хлів зайшла,
Хрюшку посварила,
І в корито молочка
З глечика налила.

Поросятко: плям-плям-плям –
Їло з апетитом:
- «Більш нікому я не дам!», -
Хрюкало сердито.

У слона є слоненятко,
А у матері - дитятко.
Є у кішки кошенята,
У собачки є щенята.

У сороки - сорочата,
А у курочки - курчата.
І у качки є качата,
У зайчихи є зайчата.

У кожної мами
Є дітки маленькі:
Вухасті, пухнасті,
Колючі й гладенькі.

Матусі діток своїх люблять,
Навчають, годують, голублять.
Так і ведеться здавна на землі -
Матусі потрібні усій дітворі!

Неслухняний хитрий Козлик
Забіг в чужий горох.
По дорозі їхав Ослик,
Возиком торох-торох.
Козлик Віслюку гукнув:
- Ходи, поласуємо вдвох!
Наш Віслюк візок смикнув
І побіг хутчій в горох.

Їли разом той горох,
І топтали його вдвох,
Та хазяїн де не взявсь
І за Козликом погнавсь!

Козлик хитрий, заховався
У ліску, в ліщині,
А Осел з візком попався
Спритному хлопчині!

Байка тут зовсім проста:
Не водись з Козлами,
Бо у них одна мета –
Зробить вас – Ослами.

(Це треба повісить над ліжком кожному чоловікові. На всяк випадок)

Краплини дощові
замерзли в грудні.
Я повні жмені з гілок назбирав.
Нанизую на павутину
перли.

*
Пробилось біле сонце ув імлі.
Найкраща вишивка, –
По білім – біле .
І сніг дрімає тихий
На ріллі.

Приречений на забуття гляди у небо.
Туди дивилися і до й опісля те́бе,
і нинішні туди глядять у тузі ревній
за тим, що поринає у бездонні далі
позаду нас. А та, уся, краса над нами -
минулого осяйність - у майбутнє
вдивляється, яке в тобі - у кожнім.

Ми дуже часто скаржимось усі:
Розплодилося нівроку зло на землі,
Правда з брехнею п’ють на брудершафт,
Помінялися ролями жертва та кат.

Спробуй тепер щось зрозуміть у житті,
Все переплуталося в нашім бутті.
Хутчій панцир остороги одягнім,
Спробуєм від лиха врятуватися в нім!

Серцем й душею ми чисті самі:
Не вбиваєм, не крадем, - не блукаєм в пітьмі,
Совість наша спокійна від усяких докорів,
Лиш би спастия від дикого світу сваволі!

А можливо подумати пора,
Чому усюди біда снува, снува…
Якби жили всі гідно і по честі,
Не мало б зло між нами місця!

Можливо, час згадати крадькома,
Чи не байдужа нам чиясь біда?
Чи окраєць хліба сироті ми подали?
Чи ганьбить невинного спинити помогли?

Чи вхопили ми брехню за язик?
Чи почули чийсь зболений крик?
Чи не дали над святим поглумиться?
Чи завадили чиїйсь мрії розбиться?

Ми чинили по совісті чи боялись?
У мушлю індиферентності ховались...
А ждемо всі щастя апріорі,
Як будемо байдужі – не бачити його нам апостеріорі!

чи винна в тому я, що вірила вітрам,
чи винна в тому, що на поклик їх озвалась,
складала іспити на віру й витривалість -
полóтна марень вилітали з білих рам...
на ринок трапила,
коли шукала храм -

і била осінь у здивоване лице,
і не світився вихід на небесній мапі,
мої шляхи переділили строго навпіл
безмовний митар і лестивий фарисей -
і досі думаю,
по той я бік
чи цей…

а доки визначусь, ніхто не зачекав:
відтяли мову і забрали до штрафбату,
там номер видали і паперові лати,
гранату в груди – і в руці лежить чекá,
і я лежу на полі –
тиха і гірка

побудка!
сонце надавало стусанів
і замість кави наточило в каску магми…
як не злетіло все до бісової мами?!
і генерал мій не на жарт осатанів:
призначив карцер
ідентично сірих днів

в одній упряжці - я, думки і таргани,
як біль - реальні, нероздільні - як родина,
напосідали і жадоба, і гординя...
а ми давали бій, і гинули вони:
у цих забавах і діждалися весни,

весни-амністії!
всі шапки на-горá!
утіха в горлі застрягає, наче кістка,
і я світами йду, немов недобра звістка,
дзвенить мій дзвоник -
і цілує клямки брам
та божевільна,
що повірила вітрам.