З біленьких сходинок атласних
таки змітав сміття!
Тебе оцінено прекрасно,
і ти пішов з життя.

Тебе забито на останній,
коли до пекла – крок,
аби спалити був не в стані
весь бруд од тих зірок.

Між другим поверхом і першим
у крові стіни всі.
Щоб храм не впав, його підперши,
ти мертвим трон посів.

6 березня 1995 р., Київ

4 квітня - День народження видатної американської співачки українського походження.
До речі, зверніть увагу, як римуються: Квітень і Квітка…


Українка Квітослава Цісик народилася і все життя прожила у США. Батько, скрипаль родом зі Львова, називав її Квіткою...
Цісик мала колоратурне сопрано, тембр якого нагадував звучання скрипки. Вона з легкістю експериментувала зі стилями – від джазу до класики. Із нею працювали Майкл Джексон, Вітні Г‘юстон та інші світові зірки.
У 1978 році пісня «Ти осяюєш моє життя», яку виконала Квітка Цісик в однойменному фільмі, отримала «Оскар» і «Золотий глобус».
Вона записала два україномовні альбоми – «Квітка» у 1980 році, а також «Два кольори» у 1989-му. Це їй коштувало близько 200 тисяч доларів. Для їхнього запису вона наймала кращих музикантів Нью-Йорка.
«Ще ніхто і ніде так не заспівав пісні мого друга Володимира Івасюка, як це зробила Квітка», – згодом зізнається Назарій Яремчук.
Квітка Цісик побувала в Україні лише один раз. У 1983 році вона приїхала із мамою до Львова, але ця поїздка не афішувалася і була майже таємною. Тут вона так і не почула власних пісень.
Унікальна співачка, чарівна тендітна жінка, яку близькі порівнювали з білочкою, пішла у засвіти за п’ять днів до свого 45-річчя…


Ось двері вона причинила,
земне окресливши коло.
До сонця пішла на крилах,
залишивши голос.

Цей голос, що ллється з неба,
на часі для нас, як ніколи,
мов першочергова потреба
у ліках - від болю.

Хіба це велика тайна?
Але дізнатися звідки
про зовсім просте питання:
чи може співати квітка?

2025 рік

Хворобливу і тендітну Лесю Іван Франко називав «єдиним мужчиною в нашому письменстві»…


Вона мінлива, це справжня ртуть:
ось у доброму настрої, за мить - не в дусі,
учора - там, сьогодні - вже тут,
весь час у русі.

Мов яблука, падають вірші стиглі -
просто записує, одразу нАчисто.
Стільки треба усього встигнути,
цей день - останній неначе.

Ніби сонце бачить востаннє:
закохується, мандрує, діє…
Прозора вся, ось зараз розтане,
але сподівається - без надії.

2025 рік

Сьогодні, 15 лютого, святкує свій день народження видатний український актор Анатолій Хостікоєв

Діапазон голосу співака визначають октавами. Три октави - це дуже добре. Чотири - це просто супер…
Акторський діапазон Анатолія Хостікоєва, напевно, - всі п‘ять!
Від потішного гротеска до пронизливої трагедіїї.
Еней, професор Хіггінс, Кін, Алексіс Зорба…
Сам себе запитую: а яка моя найулюбленіша роль цього справді великого артиста? Одразу відповідаю: поручник Лукаш у виставі «Швейк», де Хостікоєв грає практично всі ролі, крім хіба що Швейка. А чому саме Лукаш? Відверто кажучи, не знаю. Здається, коли чітко можеш розкласти, за що любиш, то, може, і не зовсім вже любиш, якщо взагалі любиш…
Мені пощастило спілкуватися з Анатолієм Георгійовичем під час творчої співпраці в театрі «АкадеміЯ», штаб-квартира якого знаходиться на Андріївському узвозі. Це людина не лише надзвичайної зовнішньої краси, а й внутрішньої - доброзичлива, толерантна, музично обдарована, з тонким почуттям гумору…
Якщо біля кас франківського театру величезна черга, можу з трьох разів вгадати, хто сьогодні виходить на сцену.
А можу і не гадати, а просто сказати: народний артист України Анатолій Хостікоєв!

Театр Франка. Черга до каси.
Нам пощастило - ми на балконі.
У залі яблуку нІде впасти.
У світлі софітів - Хостікоєв.

Професор Хіггінс. Поручник Лукаш.
Синьор з вищого світу.
Страждання. Зустрічі та розлука…
Овація. Сльози. Квіти.

Так зупиняється мить щастя.
Ця мить з тобою до скону…
У залі яблуку нІде впасти.
У світлі софітів - Хостікоєв.

2025 рік

Славетному італійському художникові було відпущено всього 35 років земного життя.
Жанна Ебютерн, юна дружина Моді, як його ласкаво називали друзі, викинулася з вікна
наступного дня після смерті геніального митця…

Туз трефи, трійка і п‘ять -
три карти для Модільяні…
Принишк мовчазний Монмартр,
навпіл олівець останній.

Три кроки лишаються їй до вікна,
стрибок - і приймає небо!
Лиш мить, здається, була одна,
тепер - удвох з Амедео…

2025 рік

Різдвяна колядка "Щедрик» Миколи Леонтовича стала символом новорічних свят у всьому світі.
Вона надзвичайно популярна в англомовному аранжуванні як світовий хіт "Carol of the Bells".
Український композитор трагічно загинув від рук катів тогочасної влади. Йому було лише 43 роки…


Тримав він небо, як атлант,
хоч на землі був безпорадний…
Його вбивали за талант,
його вбивали за порядність.

Вбивали ті, хто там, внизу,
за те, що був він значно вище…
Дружина стримала сльозу,
але не посміхалась більше…

Від Вашінгтона до Дрогобича,
з‘єднавши в ціле полюсИ,
лунає «Щедрик» Леонтовича -
цей символ віри і краси.

2025 рік

Січень - справді його місяць.
8 числа народився, а 10-го відійшов у засвіти цей унікальний британський рок-музикант, актор, художник…

У мертвій тиші
запалив чорну зірку -
стало світліше…
Та все одно гірко,
що так надто рано
кращі падають свічкою
на дно океану
вічності.

———————
«Blackstar» (чорна зірка) - назва останнього альбому видатного митця,
який пішов у небуття у самому розквіті…

2025 рік

Сьогодні, 2 січня, уславленому захисникові київського «Динамо» виповнюється 50 років!
Свій ювілей він зустрічає на фронті, захищаючи нашу землю від окупантів…

Захисник - це не тільки
підкати чи пас…
Захисник стійко
захищає нас.

Захищає долі,
будні та сни…
Він знов у полі,
адже є Захисник.

2025 рік

Це не просто звичайний художник, а стріт-артист, який перетворив вулиці рідного Харкова на цілу галерею графічних робіт - справді філософських, навіть поетичних.
Сьогодні він творить своє унікальне мистецтво під обстрілами у деокупованих містах. Його напис «Живі. Контужені. Щасливі» можна побачити на зруйнованому мості в Куп‘янську…


Намалюй мені місто -
красиве і чисте,
де забули - що таке страх
і спокійно сплять по ночах,
де не чути вибухів бомб,
знов згадали, що Бог - це любов,
де безжурно співають птахи,
не біжать в укриття дітлахи,
де контужених більше не буде,
будуть просто щасливі люди…
Намалюй мені місто
у яскравих вогнях,
як намисто…

2024 рік

пилип лише строфу допише
то наче брязкальцем трусне
і в ньому шаркне розмаїття
рясне

немає приводу співати
не в лазні ж і натощака
а кумпол виголив учора
пилип ака

сам по собі не зовсім тезка
і без уточнень тільки фо-
-кус покус імені д'еніла
дефо


2024-тий з доповненнями 2025-того.

Не всім удавався обід з Ромшардо́
(це, власне, його псевдонім),
коли цей митець після пляшки "Бордо",
виносив на вулицю дім.

Не свій, а чужий! У найкращих тонах!
Сами́й мельхіор і кришталь!
Численні зразки у безцінних томах!
Суцільний Толстой і Стендаль!

Він стильно вдягався і пари шукав,
як правило, з верств не дурних,
втирався в довіру, а потім зникав
з усім, що зникало у них.

А ще подавав оголошення скрізь
на згідний до настрою кшталт.
Бувало, писав до ґазет: "Озовись
на мій не талан, а талант!

Я, мабуть, уперше й востаннє пишу,
шукаючи щирість, яка б
соратником стала в усім, що вершу,
хоча б на папері й думках.

Нічого, окрім розуміння (це жарт!),
я нé вимагаю собі,
бо маю характер, складний до дівчат,
які то в сльозах, то в журбі.

Отож, принагідно тобі навзаєм
я з радістю враз відповім
на лист і підписане фото твоє,
де ти, і де батьківський дім!.."

А в скромні часи, коли справи не йшли,
чи раптом прокол, чи застій,
він прямо звертавсь: "Здорове́нькі були!
Писатиму жінці прості́й.

Я – сам, при здоровому глузді блондин,
при пам’яті досить тверді́й,
дивлюсь на всі речі тверезо: один,
один я, як є, ще й водій.

Водій без машини, але є права.
А пару шукаю, як я –
середнього зросту, нехай випива,
аби була жінка моя!

Освіта і здібності – теж середняк,
статура, натура і вік,
нехай і за сорок, аби не мертвяк,
я ж поки що ще чоловік!

Ну, тобто, середнє нехай буде все,
щоб жінка – середніх вимо́г!
Та й фота не треба! Під душ – і в басейн!
І буду любити, як бог!.."

Виходило так, що клювали й не ті,
але, в основному, жінки.
Адже Ромшардо́ – то ще той був крутій,
до будь-яких гро́шей в’юнкий.

Знайде, присобачиться, вип’є "сто-ґрам"
і зникне з загальних очей,
по всьо́му лишивши такий тарарам,
аферу з огнем і мечем!

Інсу́льтів, інфа́рктів по декілька в день –
від нього вже стільки було!
Топилося стільки хороших людей –
не вмістить добряче село!

А скільки дівчат розгубило надій,
ще скільки пішло на аборт!
Лише Ромшардо́, цей страшни́й лиходій,
не здохне, візьми його чорт!

Проте, й на старуху проруха бува!
Створив капітал Ромшардо́ –
й рішилася світла його голова
"Узяти на понт закордон".

Йому став потрібен той виклик один,
запрошення, так, на дурняк.
А поки мав гроші на кілька хвилин
покласти у вигідний банк.

І треба ж було, щоб того́ са́ме дня
з далекого міста Віті́м
комп’ютерник, хакер всі грошики зняв
з рахунків у банкові тім.

Отак Ромшардо́ без проблем збанкруті́в,
до то́го ж, і взявши кредит,
а в органах наших багато ротів –
то ж, швидко обпікся бандит.

З вустами солодкими, ніби халва,
зустрів він клієнтку круту.
Насправді ж, вона – міліцейська вдова
і па́сти навчилась братву.

Питала: "Це правда, що Ви – Ромшардо́?
У мене тринадцятий Ви…"
А далі – прийом з айкідо та дзюдо –
на нари, в обійми братви!

Історія ця про "ту-ту в Воркуту"
і "губи, розкатані вряд"
не має кінця, адже гроші ростуть –
і в ко́гось у банку мільярд!

1 квітня 2003 р., Київ

Сьогодні, 10 жовтня, - День народження Ніни Матвієнко

До речі, який у неї був голос? Сопрано? Чи, може, мецо-сопрано?
А діапазон який - три октави чи чотири?..
Коли чуєш її голос, усі ці запитання відступають на другий чи третій план.
Ніби чарівний ліхтарик висвічує в твоїй душі якісь потаємні залаштунки,
і ти сам непомітно відчуваєш, що в тобі відкривається щось чисте, джерельне, що йде від дитинства…

Є народні артисти
і просто статисти.
Ще зірки з німбами,
у планетарії ніби…
А є єдина,
як сама Україна, -
Ніна.

2024 рік

Ось він сидить на підвіконні - молодий, високий, стрункий. Великі каштанові очі трохи сумні, але на вустах незмінна посмішка. І завжди в оточенні дітей - маленьких або вже великих. На колінах - розкрита «Енеїда» з фантасмагоричними ілюстраціями Базилевича. Він сміється гучніше всіх. Сам - доросла дитина!
Невідомо, коли він відпочиває, скажімо, обідає. Якийсь бутербродик нашвидкуруч, і знов уроки і спілкування, уроки і спілкування…
А це на підвіконні він із колишнім випускником. Водночас духовний звіт і дружня бесіда майже ровесників.
Тепер він уже через тридцять років - згорблений, зів‘ялий, з якимись чужими вусами. Навздогін лунає: «Тарган!»… Але він сумно посміхається: п‘ятикласники ще не відають, що чинять…
Дякую тобі, мій Вчителю, мій незламний Дон-Кіхоте! Ти все своє життя бився із залізобетонними вітряками невігластва, хамства і байдужості. Тебе нерідко зраджували й ображали. Проте, зрештою, ти переміг. І дані рядки свідчать якраз про це…


Ось перехрестя.
Де дорога?
Чиї залишились адреси?
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Перехрестити?
Перекреслити?

Ось перехрестя.
Де дорога?
Пиха, бажання, інтереси…
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Безслідно зникнеш?
Чи воскреснеш?

2024 рік

Коли прощалися з геніальним актором біля його рідного
театру, стояла приголомшуюча тиша. Але раптом її порушили
аплодисменти - спочатку поодинокі, тремтливі, а потім пристрасні,
бурхливі, немовби водоспад…


Целофан шкребе, ніби миша…
Маестро завершив гру.
Ось оплески ріжуть тишу -
так проліски пробивають грунт.

2024 рік

Мені пощастило бачити її картини - чудернацькі звірі з людськими очима, фантастичні птахи, яскраві рожево-малинові квіти, розлогі павутиння-дерева…
Вона малювала лівою рукою - ближче до серця…
Її унікальними роботами були просто зачаровані Пабло Пікассо і Марк Шагал.
Тепер розумію, що на мій вибір майбутньої дружини підсвідомо вплинуло її дівоче прізвище - Примаченко…
Сьогодні онук легендарної Марії теж художник Петро Примаченко із зброєю у руках боронить нашу землю від агресора. Гени є гени!


Цей дивосвіт поза часом -
казковий дитячий зал…
У захваті був ПікАссо,
не стримував сліз Шагал.

ПисАла від серця - лівою:
від Бога їй це далося…
Всі фарби - бурхлива злива
променів, що падають з сонця!

2024 рік

Кажуть, коли уславленого українського дресирувальника Володимира Шевченка
проводжали в останню путь, над Київським цирком стояло справжнє ревіння -
леви і тигри вголос ридали…


Усміхнений, з довгим волоссям…
Пробив час у зАсвіти йти.
Над цирком - багатоголосся:
ридають гігантські коти…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Квіти Катерини Білокур упізнають одразу, бо вони ніби завмерли у повітрі, випромінюючи світло…
Утім, вона, як і всі українські селяни на той час, не мала навіть паспорта. Сама навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки із котячого хвоста, і фарби – із усіх природних барвників.
Квіти для Катерини були втіленням краси буття. Вона їх ніколи не рвала, а йшла з мольбертом до них, інколи чимало кілометрів…
Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків.
Восени 1934 року, доведена до відчаю, вона побігла топитися до річки. Зайшла по груди у крижану воду і стояла там, прощаючись із життям...
Якось, навесні 1940 року, почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Це так вразило Катерину, що вона сіла за стіл і написала співачці листа, поклавши у конверт шматок полотна зі своїм малюнком калини.
І стається диво: славетна примадонна, вражена малюнком, показує його своїм знайомим художникам...
У 1949 році Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України. А вже через п‘ять років три її картини були включені до експозиції на Міжнародній виставці у Парижі. Там їх побачив Пабло Пікассо і сказав захоплено: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ»…


Тікай від річки мерщій, Катерино,
пиши листа негайно Оксані,
народжуй свої сонцесяйні картини -
не може стати цей день останнім!

Без тебе зів‘януть блакитні квіти,
щось не відкриє для себе ПікАссо,
поблякнуть фарби золотої блакиті…
Без тебе проза вичавить казку…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Запалено ще одну свічку… На фронті загинув військовослужбовець - хореограф і танцівник Антон Смецький.
Йому було 37 років…
До війни він співпрацював із відомими українськими артистами, зокрема Іриною Білик. Після війни мріяв навчати дітей…
Антон втратив ногу, підірвавшись на російській міні. Але після реабілітації повернувся до своїх побратимів-саперів…


Він танцює красивий, усміхнений -
віддзеркалює повітря рух…
Ось летить над холодними мінами,
перетворює муки у гру.

Тож ніхто його не зупинить,
він танцює під вибухи бомб…
Під ногами - небесна піна,
а під серцем - наша любов.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайпера.
Герою України назавжди буде 41 рік.


А що тобі ще треба?
Гастролі, контракти, квіти,
блискучий талант від неба,
успіх несамовитий…

У дім свій вертаєшся ти,
коли його прагнуть стерти, -
щоб кулю свою знайти…
Зустріти своє безсмертя.

Так яро славу здобуває хтось,
що вже й озимини не сіятиме зо́всім...
А Ви, чиє ім’я збулось,
знов сипте зерна у тривожну осінь.

Чекайте знову сходів молодих,
тих усмішок, які Вас щиро гріють,
щоб мати щастя вжинків золотих
у зорях липня, коли очі мріють.

Поет лишає Вам один пароль:
той День, коли Ви ра́зом народились,
єдиний Смак і, навіть, спільну Роль,
і Світ, як Фільм, який не додивились...

Крізь цей цинічний світ проходячи щодня,
знімайте оплески що далі, то рясніші!
Вас яро славить не лише ім’я,
а й добрі справи, й дні ще цікаві́ші!

4 січня 2005 р., Київ

Задовольняєшся меншим.
Задовольняєшся меншим.
Молодшим.
Наївнішим.
Ортодоксальнішим.
З коротким волоссям,
з характером легшим
і фейсом найнепривабливішим.

Я знаю, що він полюбляє спорт
і ставить тебе на лижі.
Від нього – курінь, лісовий комфорт,
ще й запахи пруть найпростіші.
Він улаштовує тобі – невроз,
варикоз,
ще й мозолів десятки
в місцях, до яких необхідно всерйоз
підходити
й лагідно братки *.

Задовольняєшся меншим.
Меншим задовольняєшся!
Хай не люблю тебе, як уперше –
то всоте не гірше ж стараюся!
Твоя сексуальність
дійшла до ручки.
Твій образ – банальність,
а одіж – ону́чки.

Ти перейшла на смурні рюкзаки,
на чорне і чорне,
на біле і біле,
від тебе бувають такі матюки,
як вища освіта в дебіла.

Збагни! На-вра-ті-ло-ва!..
Ця комбінація –
зад-голова –
і щораз ампутація!
З чим ти залишишся?
Може, ще з меншим?
Молодшим.
Наївнішим.
Не незалежним.
Таким собі збоченим
молокососом,
що здатен поставити
тільки засоса...
на персах твоїх,
яко глеки з напо́єм,
що п’єш і п’янієш,
що поруч з тобою,
що ми є обоє –
радієш і знаєш,
спокійно береш –
і до дна випиваєш…

Кажу вже, як друг
і коханець минулий,
роки́ хай майнули,
чуття хай майнули…
Знайди когось більшого!
Люби когось з більшим.
І со́пель не вішай на себе!
не вішай!

9–10 січня 1996 р., Київ

_________________
* бра́ти

Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

Мріє пташками Небо,
Снить колосками Лан…
Хмарка біжить
В жовтоблакить,
Ранок, мов Білодан...

Де відбива годинник
Тисячолітню путь,
Там до зорі
Леви старі
Варту свою несуть.

Ратуші сиві скроні,
Дзвін, наче джміль, гуде…
Очка відкрий,
Княжичу мій,
Вже новий день гряде!

Світлих тобі світанків,
Щедрих на пісню днів.
Мати-Земля
Благословля
Кам’яноокий Львів

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

1996 рік.(АВТОРСЬКА ПІСНЯ до 740-ліття Львова)

Емзе… Незрозуміле слово?
і забуте…
Емземою і мною, певна річ.
Якби я був до неба не прикутий,
мабу́ть, давно б уже настала ніч.
З Емземою про це ми говорили.
Вона прикута теж, але не там.
Не дай Бог, ніч, Емзе б не загоріла,
потухла би від побутових драм…

30 серпня 1989 р., Київ

Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален Делон…
Саме сьогодні пан Ерік-Емманюель зустрічає свій день народження. Тож побажаємо йому творчого довголіття!



Ерік-Емманюель Шмітт -
це не просто п‘єса чи роль,
а потужний міст,
своєрідний пароль,
що виважено й повсякчас,
не покладаючи натруджених рук,
зводить поміж грішних нас
чаклун-драматург.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Відома українська гонщиця, має міжнародний титул «Королева доріг».
Волонтерка, парамедик, підприємець.
На своїй автівці евакуювала із зони бойових дій понад 110 поранених бійців.
Народний Герой України.
Позивний - «Вітерець».


Ніч. Зима. В салоні - поранений.
Фари вимкнено, інакше потрапиш на мушку.
Ось таке надзвичайне ралі -
виносити з пекла живу душу.

Лети, «Вітерцю», на допомогу,
твоя відвага інших гартує!
А я помолюся за тебе Богу
і за тих, кого ти рятуєш.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

16 березня народився Володимир Маркович Кожухар.
Доля подарувала мені радість упродовж кількох десятиліть насолоджуватися мистецтвом цього блискучого диригента, народного артиста України.
Хоча, на превеликий жаль, Маестро вже відійшов у засвіти, він - не з тих, хто сидітиме склавши руки на вічному відпочинку. Переконаний, диригент від Бога і зараз десь за хмарами очолює небесний оркестр…

В руках у мене - абонемент.
Мені - п‘ятнадцять, я ще школяр.
В програмі - «Реквієм»,
диригент -
лауреат конкурсів Кожухар.

Паличка стрімко злітає угору,
ковтаю повітря у вирі емоцій,
здається, за пультом навпроти хору -
сам Вольфганг Амадей Моцарт…

Мої стежини роками вже висніжені…
І знов овація, перегомін оркестру -
сидить біля пульту щасливий і виснажений
до останньої ноти ваш Маестро.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Той, хто рахує вірші, –
навряд чи не вміє спати,
навряд чи підслухає тишу,
навряд чи захоче співати… –
він номер лише напише
і буде його читати…
А тиша живе! –
колише
свої мовчазні цитати*…

18 травня 1989 р., Київ

* в іншому авторському варіанті: «свої геніальні цитати»

23 січня - день народження Павла Тичини.
Сьогодні чернігівська земля, яка подарувала світові геніального поета, здригається під ударами смертоносних ракет північного агресора…

Творчий діапазон Тичини просто вражає: від символізму і футуризму до реалізму. Проте він - поза всіма цими напрямами. Він сам - напрям, школа. Адже такий один.
Мрійника з очима дитини і розумом філософа ламали-ламали, проте так і не зламали. Він щоразу, наче з піни морської, відроджувався - зморений, але нескорений…
Гадаю, йому, щоб назавжди залишитися в європейській поезії, вистачило б написати лиш оці три слова:
Очима чесними,
Христовоскресними…


Він - сам. Як завжди. Вікно. Сніги.
Ламали пристрасно. Ламали невпинно.
Та все мовчало тоді навкруги…
Але відроджувався знов із піни.

Він, як тореро, словом розмахував:
слово-гра, слово-дзвін, слово-зміна…
Захмарна якась слово-магія -
злотоцінна.


Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Романтизм героїв з прочитаних віршів
Вони ідеальні, вони за нас чищі
У них є мотиви і спротив режиму
У зла нема шансів, добро є красивим
Стою проти дзеркала з середини ночі
Торкаюся шкіри, закручую коси
Хіба лиш наблизитись ненароком губами
Та я і не вартий себе обійняти
Вийшов в пустелю засипану пилом
Не тутешні ці люди, чого поруч із ними
Чого маю плутатись лабіринтом на рівних
Дайте пароль до невидимих дверей
Де за ними, нарешті, буде все як по-маслу
Індуїзм би прийняв мене у вищую касту
Прокинься в трамваї, пробий свій квиток
Поринути в мрії - повітря ковток
Зібратися, вийти, навіть всміхатись
Годин вісім у рабстві, достойно триматись
Не зважати на тих хто нижче за класом
Планую вікенд цього тижня з начальством.
І ось я у дома, мовчанка, почуй
.
.
.
.
.
Ну ти хочаб спробував, не зважай що не вийшло
Не всі індивіди здатні відчути
Здатні поринути в музику тиші.
Тут все як треба, кожна дрібничка на місці
Речі розкладені за алфавітом
Тут моє місце, фортеця, планета
Де я закон і вибухова комета
Дістаю свій рукопис - молитовник і біблію
Де мною сказано у прозі і віршах
Там усе правильно, як має бути
Я на вершині плебейного світу
Тут я викопую моря до ядра
А насипом створюю гори і скелі
Тут я пускаю вітри у поля
Тут я зливаю дощі на пустелі.
Гортати сторінки власних історій
Торкатись себе там де не можна
Горе самотності мені не знайомо
Я сам собі - товариство найвище.

2024

мій вірний вітре
з нікуди в нікуди
ти не вгамуєшся
допоки не зайдеш
і цьому грудню
ще наповниш груди
а січню
свято білосніжне усічеш

в тобі живе
ця гучномовна сила
стискати у п'ястук
непрошені жалі
мій любий вітре
янголе стокрилий
ти припадаєш
до душі
мов до землі

і я кричу
проникнений тобою
і не вгамовую
гарячих сповідань
життя покликане
іти до бою
якою б не високою
платилась дань

хоч крок закутаний
у млу дороги
у серці гріється
відрадощів пташа
мій рідний вітре
за зими порогом
тобі вквітчатиме політ
моя душа

17 Грудня, 2022

Я дуже схожа на свойого діда,
Така ж уперта, до роботи зла.
Коли болить, то не подам і виду,
Й не по мені чужинська кабала.

Усе пройду, ніхто не вбачить сліду,
Що щось мені було не до душі.
Мені відомі муки болю й стиду,
Коли сховатись мала в комиші.

І ти завжди просив в своїй розмові,
Щоб не змішала українську кров,
Бо в ній, неначе в нашім ріднім слові,
Жила велика сила всіх основ.

Любов до праці, до своєї пісні,
До краю дорогого, спілих нив.
І добротою сповнений, корисний,
Твоїх напутніх слів прерогатив.

Так і живу, іду, не оглядаюсь,
Бо пройдене – це все моє життя.
Своїх років веду чималу зграю
Ще не в минуле, а у майбуття.

Дідусю мій, я вся у тебе зроду,
Така ж пряма, підлещитись - ніяк.
Бо більш за все люблю свою свободу
Ціную правду, не люблю дурняк.

Я, як і ти, одразу все ув очі,
У пазусі каміння не ношу.
Що відчуваю, те й пишу щоночі,
І кидати у простір не спішу.

Дідусю мій, яка ж бо я щаслива,
Що мала друга рідного завжди.
Співали разом і верба, і слива,
Як за гусьми ішли мої сліди.

А ти казав, що виросте артистка,
Твоя розумна внучка, золота…
Тепер борюся із високим тиском
І згадую тебе в свої літа.
19.12.23

з човнами
то так як із нами
добротних хвиль
не напастись
набрати
на потоп
цунамі
і осягнути
золотого дна
колись

з човнами
тонуть капітани
не залишаючи
відтак
розбите серце
океану
надаючи йому
на мить
лихих ознак

з човнами
горизонти тануть
а мрії
наближають мить
коли земля
мов на долоні
стане
і вітром порятунку
в грудях защемить

2 Грудня, 2021

чуєш
вітає шибу дощ
нанизає наосліп
всесвіт
це мої
недопиті до
і твої
для поезій весла

будьмо
знаними
краплям
тим
що вистукують
ніжність
в морзе
все складне
озвется простим
все далеке
розсипиться
в прозу

нахиляється небо
десь
і скидає
з-хмар-капелюха
я хитаюся квіткою
весь
щоби вигріти силі
духа

і погоджуюсь
на весну
і розплачуюсь
серця стуком
в кожнім
так
я бачу війну
кожне
ні
розкрадають
круки

і летить
невблаганно час
ніби місця
для коми мало
і впадає
все плинне
в нас
і виходить
лише
нестале

так
поборене
стане сном
а невизнане
крихти світом
то ваш дощ
і моє вікно
то мені
на словах
міліти

1 Грудня, 2021

тісно
у барі
шумно
Юр
наливай
що є
музика шестиструнна
спокою
не дає

будьмо
мій друже
в чорнім
звати як
що ти п’єш
світ
феєрверк з попкорну
любиш у нім своє

лід
у обіймах віскі
з біблії
Михаїл
брат мій
літає низько
душі знімає
з вил

я тільки-но
із храму
тиша
і я
злились
зграбна вона
як дама
мана
одна із рис

полум’я душ
і свічка
йде
під іконний лик
пам’ять
дає осічку
де нас й куди
вели

з ким
не буває туго
весело
в той сам бік
можна назвати
другом
певним
немов собі

знаєш
я був завзятим
з війнами
не
на ви
у перемозі
свято
з кличем
летів на вий

і
після злив терпіння
смерті дурної
смут
раптом ставав я
тінню
неба
що гнало
тьму

миті
постійно тануть
віскі
на смак
вода
на ніч
мене не стане
ранком
вернусь
бодай

зваж
що сказав
як треба
Юр
по одній
на всіх
п’ю
за набіги
неба
в пеклі
лапатий
сніг

7 Лютого, 2020

так ніщо
не підноситься стрімко
як знамена
в гарячих руках
а свобода
яка ж дивна жінка
не міняється вкотре
в роках

не шукає собі кавалерів
що корито зробили
з казни
і не проситься на ніч
де двері
їй нагадують
кришку труни

лавірує
між заходом й сходом
надихає
точилом косу
їй ніщо вже
не робить погоду
рідне слово
втирає сльозу

не поклони
б’є ницим
спесивцям
недалеким
і немічним дням
ні для кого
ні жертва
ні вбився
ні з піску перед бурею
храм

час тупцює
без неї
убого
порох
мокне
а криця
в іржі
і зникають
сумління пороги
розмиваючи
клич
на межі

нумо
браття
і сестри
до бою
барикадне
кидає кліше
це вона вже зове
за собою
та свобода
ті ліки
на щем

10 Січня, 2020

Картини Анатолія Криволапа - справді магнетичні.
Від них важко відірвати погляд. Небо, сонце, коні, хати,
озера ніби запрошують вас до духовного всесвіту.
Домінують два кольори: червоний - колір пристрасті
й фіолетовий - духу. Так, це фарби заходу сонця…
Недаремно роботи митця двічі встановлювали світові
рекорди продажу творів сучасного українського мистецтва
на міжнародному артринку.


Він вибирає фарби
і відчиняє віконце -
наче космічні фари,
очі засліплюють сонця.

Вічний екран неба
світиться фіолетом…
Суне прямо на тебе
інша - магічна планета.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Гадаю, є люди, які своїм існуванням освячують цілу сферу життєдіяльності суспільства. Ось, наприклад, Українське телебачення багато у чому завдячує Тамарі Володимирівні Щербатюк, яка присвятила йому все своє професійне життя - від перших телемостів на початку 60-х років до останнього проекту для літніх людей «Надвечір‘я». Тож її недаремно називають мамою вітчизняного телебачення.
Тамара Володимирівна разом із своїм чоловіком - відомим режисером і викладачем Вадимом Львовичем Чубасовим - являли собою унікальний творчий тандем, що вивів у люди плеяду справжніх ТБ-подвижників - журналістів, режисерів, операторів.
Пригадую, як нам, свіжоспеченим студентам, представляли тогочасних метрів факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. І навіть серед тих зірок своєю харизмою, елегантністю і водночас якоюсь домашністю виділялася Тамара Щербатюк - вродлива, недоступна, сорокорічна…
Мені пощастило бути її учнем. Що й казати, інколи подумки раджуся з нею й досі. Навіть зараз, коли набираю ці рядки, відчуваю її погляд - вимогливий, але такий доброзичливий…


У житті все по-різному, як колесо огляду, -
буває сонячно і раптом хмари…
Але завжди відчуваю Ваш погляд.
Аве Тамара.

Чую Ваші підказки незримі -
тож це реальність і зовсім не мара…
Дякую за безкорисну - авансом - підтримку.
Аве Тамара.

Сторінки буття надвечір’ям гортаю -
здається, років різношерста отара,
нарешті, вже добігає до небокраю…
Аве Тамара.


Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Владислав Городецький - видатний український
архітектор польського походження. Автор Будинку
з химерами, Костелу святого Миколая, Караїмської кенаси
та інших архітектурних шедеврів у Києві. Пана Владислава
по праву називають «київським Гауді».
Він усе своє насичене творчими планами життя був у русі.
Знайшов свій вічний спокій аж у Тегерані. На сірому камені
польською мовою викарбувані слова: «Професор архітектури.
Нехай чужа земля йому буде легкою»…



Хіба ми маленькі діти?
Повірте, не до Майн-Ріда!
Оці всі слони, крокодили,
ті ящірки та нереїди…

Чи марево це, чи насправді -
будинок, химер різних повний?
Залишив нам київський Гауді
автограф в цементі на спомин.

Залишив автограф на згадку
про те, що реальні дні -
це теж щось схоже на казку,
але без химерних слонів…


Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

У люті січневі морози чув його голос, що лунав над засніженим Майданом. Спочатку я навіть не впізнав його у в‘язаній шапці, насунутій на самі очі…
Бачив його у ролі ремарківського Роберта Локампа у спектаклі «Три товариші»
на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Сьогодні народний артист України - на передовій. Приїздить раз на місяць до Києва, щоб зіграти свою роль у виставі й знову повертається на фронт…

Голос палкий Майдану,
ремарківський Роберт, -
землю, нам Богом дану,
боронить від орків.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Володар «Золотого м‘яча» 1986 року, форвард київського «Динамо», «кульова блискавка»,
міг би у свої 63 роки спокійно спочивати на зоряних лаврах. Але сьогодні
він із автоматом у руках захищає нашу землю від безпощадного ворога.
До речі, разом із сином, який гідно носить ім‘я Лобановського…

Коли вже років достатньо,
а ім‘я - в енциклопедіях,
можна було б мандрувати
десь на велосипеді…

Але він гравець атаки
і нині, і прісно -
в руках з автоматом
боронить Вітчизну.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Якщо треба було б відправити позаземним цивілізаціям украй стислу інформацію про мою країну, але яка всеосяжно охоплювала б усі наші чуття - історичні, моральні, політичні, поетичні, музичні тощо, я (можливо, й не лише я) зупинив би свій вибір на пісні Тараса Петриненка «Україно»…
Цього року наш уславлений митець зустрів свій 70-річний ювілей.
Нехай Господь береже його!

«Україно» - не просто пісня,
автор - Тарас Петриненко…
Це - нині, вовіки і прісно,
те, що закладено в генах.

Не жмуток красивих гармоній,
а оберіг від наруги.
Це з небом наша розмова…
Щасти Вам, Тарасе Другий!

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

У мене особливе ставлення до Ігоря. Ми вчилися на одному факультеті,
він опікувався моїми першими творчими кроками... Римарук справляв
зворушливе враження - тоненький, довге волосся, окуляри з потужним склом.
Але у цьому тендітному тілі відчувався незламний дух. І, найголовніше, - Дар.
Деякі викладачі жартома лякали його, мовляв, от прийдеш на іспит із такою зачіскою, тоді… А він приходив і неодмінно отримував «відмінно»…
Ігор Римарук пішов за небокрай молодим. І це зовсім не дивно, адже він завжди жив ближче до неба…

Тихий, сумний і ввічливий.
Вдумливі очі-скельця.
Тендітний, стрункий, наче дівчина.
Але незламний - мов скеля.

Поруч реальні, впевнені
випробувані мужі…
Доступ до всякого генія -
навшпиньках і до межі.

В захмарному десь ефірі,
далека від земних ігор
лунає божественна ліра…
Прислухайтеся уважно: Ігор!

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

О, ретельна.
О, скільки в тобі терпіння!
Скільки засобів для існування!
Ти враховуєш кожне веління
і найменше моє побажання!

Я вродився примхливим на славу
і на диво собі м’якосердим.
П’ю твою ексклюзивну каву,
щоб не спати з тобою так твердо.

Ой, набридла.
Ця правда тобі не потрібна.
Я – гора, за якою твій біль пролягає.
Тільки скарга твоя за двериною рипне –
так і гнів у мені, як вулкан, ремиґає.

Не приходь!
Не тягнися в мої лещата.
На інакший манір побудуй своє серце.
Не терпи нелюбові, не вчись прощати, –
бо я вип’ю тебе, як горілку з перцем.

9 вересня 1995 р., Київ

Своїм дитячим наївом, фантасмагоричним об‘єктивом,
неймовірною закоханістю у рідну землю вона нагадує великого
грузина. Справді - український Піросмані у спідниці! Її унікальні
роботи сміливо можна поставити в один ряд із картинами Катерини
Білокур і Марії Приймаченко… Однак вона - не Піросмані й не
Білокур. Вона - Марина Семесюк…
Крихітні акварельні мазки, наче кольорові божі корівкиі і бджілки,
злітаються докупи і завмирають. Ви вже бачите золотаві соняшники,
смарагдові маківки церков на помаранчових пагорбах, м‘ясисті гарбузи…
Перед очима оживають сторінки Нечуя-Левицького і Довженка…
Марина всім крихким серцем любила Україну, пропускала крізь нього
Майдан перший і особливо кривавий другий. Навряд чи воно витримало б
жахи війни…
Поети і художники нерідко йдуть за небокрай надто рано.
Марина відійшла у вічність молодою…
Але хіба можна забути, як ми з її чоловіком Леонідом, архітектором,
готували її першу виставку в арт-галереї на Десятинній, як щороку разом
святкували День Києва у майстерні на Андріївському узвозі, а потім вже
зустрічали світанок на Володимирській гірці, як насолоджувалися іскрометною
грою акторів Молодого театру?..
Щороку у день свого народження я чув її дзвінкий молодий голос: «Юро,
дорогий мій…»
Марино, дорога моя, я тебе чую! Ти поруч із нами. Дуже радий, що ти була
у моєму житті.. Ні, не була - є! Що продовжуєш себе у неповторній творчості.
У своєму талановитому синові…



Художник обирає землю -
єдину, саме цю.
В кутку залишає свій підпис:
Марина Семесюк.

Художник обирає фарбу -
єдину, саме цю.
В кутку залишає свій підпис:
Марина Семесюк.

Художник обирає долю -
єдину, саме цю.
В кутку залишає свій підпис:
Марина…


Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Розворушити почуття твої не важко.
Але реакції твої чомусь зворотні.
Невже не може ліжко бути полем гри?
Якщо любов така серйозна й щира річ,
чому б її не зве́сти в ранг роботи?
Тоді б щодня вона займала певний час,
і ти б отримувала грошики за працю.
Чому, коли тебе я лоскотав – ти плакала?
Коли я вдарив раптом – ти сміялась.
Я гнівався – ти тішилася з того.
А ніжив я тебе – то ти злостилась,
і навіть випускала пазурі.
Мені цікаво, чим ти ще віддячиш
за всі ці марні спроби й марні дні?
Невже любов, якої я був повний,
закономірністю для тебе є лише?
Що ж виняток тоді?
Невже моя ненависть?
Вона тебе подвигне на кохання?
Вона приборкає цей хворобливий стан?
О, ні, вона лише знайде мені заміну.
Бо та краса і шарм, якими володієш,
стоять над мізером, який даси взамін.
Що вмієш ти?
Робити навпаки.
Щоб місце гри здавалось полем брані.
Мені твої погони не потрібні,
бо я тобі присвоював звання,
і пільги мала ти лише від мене.
За те, що мала цю привабливість і шик,
високе підборіддя й гострі очі.
За те, що говорила завжди мало,
хоча і навпаки.
За дійсний подив твій перед моїм бажанням,
за впевненість у завтрашнім мені.
Але зворотними реакціями ти
добилася ненависті моєї.
Так навпаки зробив нарешті я.
І це тобі сподобається, люба.
Коли від лоскоту ти плакатимеш знову,
сміятимуся я, поки не вдариш.

14 серпня 1995 р., Богдани́

Буду твоєю тінню.
Потойбічним хлопчиком.
Ліхтарик згасне.
Ти – ні.
Терзай мене.
Знущайся наді мною.
Мені не боляче.
Я тінь
блудлива…
Сміятимусь, коли захочеш.
Плакатиму, коли підеш.

10 червня 1991 р., Київ

Де ти дзвонитимеш завтра
дзвоном своїх сережок?
Не допалила "Ватри"
і поповзла в сніжок.

Побігла понад тином,
вимазала бурнус,
ні, це не ти скотина;
ні, це не я – Стус.

У пальті старої моди жінка,
мов в деревах древніх тротуар.
От така твоя моя сторінка,
от такий тобі мені кошмар.

Цирк та й годі у твоїх зіницях,
не перебродило ще вино.
Ти найкраща в світі молодиця,
перехрестя: "він", "вона", "воно".

Триєдина, тризна і тризуба,
не боїшся жодних потрясінь,
лиш одне питання ставиш руба:
де ти є сама, а де є – тінь;

а те, де дзвонитимеш завтра…
(ет, я вже сам не свій).
Який з мене буде автор,
коли не співатиму їй?!

2–13 квітня 1992 р., Київ

… коли Душа летить до білих зір,
тоді ніщо не спинить того лету –
вбирає Небо зоряний убір
на світлу пам’ять воїну-поету
во славу Духа. Дух живий єси –
ширяє вольно у розкриллі білім.
А поміж зір – ангельські голоси:
–О не сумуй, наш воїне, за тілом,
бо що є тіло, тіло – не броня –
від куль, що поціляють навмання…

Прийми, Василю, й ти ангельські крила,
Аби Душа, возрадуясь, летіла…

7 серпня 2016 (Сороковини)

Микола Глущенко - видатний художник,
єдиний український імпресіоніст. Легендарний
розвідник. Підтримував приятельські стосунки
з Пабло Пікассо, Анрі Матіссом, Володимиром
Винниченком. Сьогодні його картини належать
до числа найдорожчих творів українських художників.


Мазки, мов коричневі хрущики,
плавно злітають вниз…
Віртуозний маестро Глущенко -
український імпресіоніст.

Товариш Матісса і Винниченка,
завсідник паризьких кав‘ярень,
здавалося, жив на повне крещендо -
на взліт, артистично, яро.

Митець… і воднОчас розвідник Ярема -
масштабу Ріхарда Зорге.
Амплітуда неразв’язаної теореми -
від аскези до богемних оргій.

Денді, артист, Дон-Жуан -
це зовнішній бік медалі.
Сонячний світ парижан,
життя - як шаблі в бокалі…

Та був бік медалі й інший -
світло ікон святих,
тихі пісні, гнівні вірші,
над прадідами хрести…

І він повернувся додому,
змолодів душею і тілом,
як рукою, зняло втому -
переболіло.

Дніпро переплив в сімдесят,
створив ужинок пейзажів,
з мольбертом щодня сам-на-сам,
життя - як ланцюг вернісажів…

Мазки, мов коричневі хрущики.
Роки добігають вниз…
Віртуозний маестро Глущенко -
український імпресіоніст.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Син маму в богему штовха́є
і робить із чистого бруд.
Син мамою яму копає
й оспівує каторжний труд.

Син мамі розказує правду,
бо мама наївна була.
Розкривши за картою карту,
син бачить, як мама злягла́,

як мама поси́віла скоро
як мамині руки тремтять,
як опір зникає й опора,
не в силі цю правду тримать.

Син бачить – і служить богемі,
змальовує мамину смерть.
Тут мама сказала: "Ти – ґеній.
Але я, прошу́ тебе, – геть."

І що тут робитиме ґеній?
Чи треба ця творчість комусь?
Син носиться з трупом по сцені.
Труп сином лякає матусь.

12 січня 1996 р., Київ