ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2020.09.19 07:00
Холодом повіяло зі сходу
На правобережні береги
І померкло сяйво небозводу,
І посутеніло навкруги.
Холодом повіяло зненацька
І завило голосом біди,
Наче знов порідшали козацькі
Чати там чи тут уже ряди.

Євген Федчук
2020.09.18 19:30
У степу широкім, вольнім козаки гуляли,
Серед степу, серед поля орду чатували.
Орда люта татарськая неспішно збиралась,
Чамбулами й загонами по ярах ховалась.
Як зібралося багато татарського війська,
Отоді уже всі разом в похід подалися.
Йшла орда в

Олександр Панін
2020.09.18 14:17
Ретельно Кат розмахує
сокирою,
Із ранку він ретельно
"працював",
На страту Блазня Катові
підкинули,
Він голову свою на пень
поклав!

Дума Козак
2020.09.18 10:23
Дивуй мене своєю добротою,
чарівністю своєю теж дивуй,
а восени весняною ходою
сюжет у бронзі раптом намалюй.

Дивуй завжди усмішкою своєю
і запахом, і смаком своїх губ,
і ніжністю з вечірньою зорею,

Тетяна Левицька
2020.09.18 10:03
Якби ж то можливо, туди повернутись,
де здерті колінця й у зачісці шпилька,
де серце гойдає минулі покути,
там висохла річка глибока, так мілко!

По шийку було, а сьогодні по литку,
і дуб постарів, і змужніли тополі.
Літа за вітрами промчали так ш

Іван Потьомкін
2020.09.18 09:45
По-літньому ще припікає сонце.
По селах християни картоплі копають,
Докупи зносять гарбузи, лущать квасолю,
Сухе бадилля палять...
...Не злічить роботи в полі й на городі,
Щоб не віддать морозам на поталу
Те, що на радість рясно так вродило.
Чом же

Сергій Губерначук
2020.09.18 08:42
Точиться той імпровіз
крізь натомлені очі акторів –
та бачимо рухи сталеві.

Довжиться ідіотизм
поза затиск тілес, вух та щелеп –
так Змій сучить яблуко Єві.

Ярослав Чорногуз
2020.09.18 05:42
Похмуро у Шотландії суворій,
Куди нас пойма Кам`янки веде.
Пейзаж північний навіває горе,
Там смерть життя забрала молоде.

«Софіївка», красою осіянна,
В частині цій пронизана наскрізь
Мотивами поезій Оссіана,

Віктор Кучерук
2020.09.17 18:36
Буває, мінорну тональність розмови
Розбавлять потроху мажорні лади, –
Суворість і ніжність звичайного слова
Найкраще віщує про долі завжди.
То серце випалює жалем тривога,
То спокій наповнить душі глибину, –
Мов сповіді тихі, люблю діалоги

Сергій Губерначук
2020.09.17 09:03
У чорній книжці сатанинській,
у чорних списках демонів
… я знайшов Твоє святе ім’я.
Не стерлись літери латинські,
у підземельній темені
нарешті все вже розумію я.

Архів одкрився надто щедро,

Тетяна Левицька
2020.09.17 08:50
Якби мене по справжньому любив -
не листувався б з іншими в приваті.
І не зривав би яблучний налив
в чужім саду, щоб кисле скуштувати.
Якби хоч трошечки мене жалів -
не міг би вдарити, розп'ясти словом.
А розфарбовував усі жалі
ті чорно-білі - пен

Євген Федчук
2020.09.16 19:47
Сидить старий на лавці попід плотом,
На сонці гріє кісточки свої,
Колишні, мабуть, згадує бої.
Які іще на старості турботи?
Заплющив очі й думками вита
У тих часах, коли був воїн бравий,
Ходив для князя добувати славу,
Степами на баскім коні літав…

Тетяна Левицька
2020.09.16 14:33
Вмилось фіалкою стомлене сонце,
спати вляглось залюбки.
Сонячні зайчики у ополонці
копанки, наче - мальки.

Стулює очі насуплений вечір,
хилить голівку свою.
Скиглять химери, чудні поторочі,

Сергій Губерначук
2020.09.16 09:48
Печія пече, а я пишу.
Печія пече, я не лягаю.
Світу цього велетенський шум
більшим болем з волі ремиґає.

Хто замкнувся в келії своїй,
той не просить соди чи розради,
він думками в пущі голубій

Віктор Кучерук
2020.09.16 06:24
Г. С...
Скажу без крихти перебільшень,
В одну єднаючи думки, -
Чим ближче ти - тим далі інші
Усі заманливі жінки.
Твої і молодість, і сила
Непогамовної краси
Мене заручником зробили

Дума Козак
2020.09.16 06:10
Пора сумлива щедро сипле чари
із золота і бронзи навкруги.
Над містом вітер гонить хмар отари,
а низом – хвилі в бузькі в береги.

Багряне стелить осінь покривало
і листям роки падають до ніг.
Хоча попереду часу іще немало,

Олександр Сушко
2020.09.15 21:05
Я лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстріл

Ігор Деркач
2020.09.15 20:56
Уві сні дорогою іду я,
а по косогору, наяву,
колію нащупую нову,
поки не почую, – алілуя.

Дихаю свободою – живу,
островами пам'яті існую.
Меншає щасливих дежавю,

Тетяна Левицька
2020.09.15 16:40
Блукаю запиленим містом, а спека
розтоплює бруки обабіч бульвару.
Ледь влізла в тролейбус, бо мчати далеко.
Вмикаю зажуру, домівкою марю.

Рогата машина повільно у пробці,
як равлик на спицях, ні вийти, ні сісти.
А поряд розсілись дівчата і хлопці

Олександр Сушко
2020.09.15 14:07
Не знаю, ця реальність - сон чи яв?
Творець вже не в пошані, просто нулик.
А чи повірять гої в те, що я -
Пан Бог? Навряд. А скажуть: "Богохульник!"

А потім доженуть і розіпнуть,
Анафемою змиють Божу крівцю.
Церковникам не треба баламут,

Володимир Ляшкевич
2020.09.15 13:45
Сонячна система вискочила з енергетичної ями орієнтовно в 1700 році. Але повноцінне випрозорення - потанення і витончення "захисної сфери" навколо нас сталося ось щойно. Жодні маски, особливо звичного лицемірства, не вбережуть нині від об'єктивності зн

Ірина Вовк
2020.09.15 12:58
Картинка ІV. ЗЕЛЕНЕ ЛИСТЯ НА ДЕРЕВІ РОДУ Дерево Роду малої Ірочки Вовк мало два великих розгалуження – по бабциній лінії родину Стасівих і по дідовій лінії родину Вовків. Але за дивним збігом обставин і бабцина, і дідова генеалогія родоводу оберталас

Іван Потьомкін
2020.09.15 10:42
Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні

Микола Соболь
2020.09.15 07:23
Це ранок ще чи пізня осінь?
Себе питаю на зорі.
Хтось вимикає ліхтарі,
хтось кине снігу на волосся,
а хтось промовить: «Дивний знак
чи мали це ми на меті?» –
Все сплуталось у цім житті
і не розплутати ніяк…

Віктор Кучерук
2020.09.15 06:39
Коли ти зрадила мені,
Я думав, що не буду жити
У знавіснілім з горя світі,
Але любов сказала: Ні!..
Хоча ти зрадила мені.

Я думав, що не буду жити
Так, як щасливому жилось,

Олександр Сушко
2020.09.14 22:02
Бог творив світ шість днів. На сьомий відпочивав. Так написано в Біблії. А що ж це за сьомий день, га? Що ж це за день, коли він став календарним? До реформ першої чверті четвертого століття нікому і в голову б не прийшло переносити шабат на інший день т

Тетяна Левицька
2020.09.14 17:25
Вересневі калинові брості
напилися вже крові землі.
Поки промені у високості
і душею ти не обмілів,
не віддай мене, любий, нізащо
ти ніколи нікому і я,
більш не втрачу рубінове щастя -
купиною буяє здаля.

Олександр Сушко
2020.09.14 14:14
І горілка не п'ється, і думи сумні,
Навіть осінь-чаклунка не тішить як завше.
Бо до страти лишилися лічені дні,
Не ординці рубатимуть голову - наші.

Он, катюга з сокирою йде навпрошки
Через рани мої та палаючі руни.
Не уникнути кари, бо гріх мій

Ірина Вовк
2020.09.14 11:26
Картинка ІІІ. ВІТЧИМ ОЛІЙНИК ТА СТАРА ЛИПА ЗАМОЙСЬКИХ За рік до смерті бабці Сивульки, у 1967 році, десь по Різдву в нашій Вовчо-Михайлівській родині прибуло – з’явився новий член сім’ї, мій вітчим Зеновій Олійник. Він працював у ливарному цеху Льві

Сергій Губерначук
2020.09.14 09:22
Ненависть і любов боролись на мечах –
і кожна за ім’я твоє стояла,
і кожна гинула.
І тисячі тебе аплодували!

Я слово честі дав
сказати це ім’я із вуст одних.
Але мені тепер однаково чиїх.

Олександр Сушко
2020.09.14 09:09
Загнали у підпілля вороги,
На сайті спокій, затишок нірванний.
Втомилися без мене від нудьги?
Звиняйте - цілий місяць був у "бані".

А чи буває святість без гріха,
Чи без горнила та ковадла кузня?
Тепер зірвався пес із ланцюга -

Ігор Шоха
2020.09.14 09:01
Сонце упало за обрії дня,
небо усіяли зорі...
ніч запрягає блідого коня –
місяць стає на дозорі.
Може, упали і ми із небес,
судячи, що ото сниться:
то летимо, то блукаємо десь
іноді з милою, інколи без

Віктор Кучерук
2020.09.14 07:23
То було не моєю провиною,
Що, під нападом щирих надій,
Цілувався з чужою дружиною
І радів насолоді гіркій.
Закохався з бентежністю дивною
І без ницості хитрих умов, –
Непорушною і нерозривною
Видавалася зріла любов.

Петро Скоропис
2020.09.14 06:57
Ми житимемо вдвох, на кілька миль
самі, за височенним валом дамби
від континенту, в сутіні довкіл
підвішеної саморучно лампи.
Ми почнемо за картами двобій,
начуємось, як стугонить прибій,
покашлюючи, пестуючи мрію
під рвійну шарпанину вітровію.

Ярослав Чорногуз
2020.09.14 06:13
Музика осіннього дощу
Чується надворі крізь фіранку.
Водяну завісу опущу
На печаль замисленого ранку.

Щось вона шепоче, шелестить,
Сріблом посипає тротуари.
І вив’язує за ниттю — нить,

Ігор Деркач
2020.09.13 21:03
Ущипнути хочеться себе,
а не молодицю за коліно.
Із підпілля вийшло КаҐеБе
на горі воняє нафталіном...
У зелених нині суєта...
вибори!
І їм не до пожарищ...
буде гоп-компанія ще та:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Нікітіна Вікторія
2020.09.18

Ріша Бо
2020.09.07

Катя Мушаровская Кетрин
2020.09.04

Лідія Скрипка
2020.09.01

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Лариса Маковей
2020.08.01

Тарас Баш
2020.07.28






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Євген Федчук - [ 2020.09.18 19:33 ]
    Дума про козацьку чату
    У степу широкім, вольнім козаки гуляли,
    Серед степу, серед поля орду чатували.
    Орда люта татарськая неспішно збиралась,
    Чамбулами й загонами по ярах ховалась.
    Як зібралося багато татарського війська,
    Отоді уже всі разом в похід подалися.
    Йшла орда в великій силі, степ-траву топтала
    За собою широченну сакму залишала,
    В усі сторони летіли татарські чамбули,
    Щоб козацькії застави вічним сном заснули.
    Налетіли , наче круки, на козацьку чату,
    Ледве встигли козаченьки шаблі похапати.
    На високій на могилі закипіла січа,
    Бились люто козаченьки з ворогом одвічним.
    «Помремо, - усі кричали, - Та не піддамося!
    Ні татар, ні, навіть, смерті, ми не боїмося!»
    «Та померти – то не штука,- отаман озвався,-
    Та потрібно, щоб хто-небудь у живих зостався,
    Як помрем , то хто ж козакам про орду розкаже,
    Бо інакше Україна під копита ляже.
    Знов сплюндрують тата рове землю аж до Львова,
    Знов сп’яніє Україна з пролитої крові.
    Тож давайте, мої други, вдаримо оружно.
    Усі разом натиснемо на татарву дружно.
    Може комусь-таки вдасться вирватись на волю,
    А в степу нехай впіймають, у широкім полі.»
    І рвонули козаченьки з могили у поле,
    Повалилися татари із коней додолу.
    А козаки кіньми топчуть, шаблями рубають,
    Крізь орду собі дорогу у степ пробивають.
    Ось і поле. Коні бистрі винесли козаків,
    Попереду степ широкий, татарва позаду.
    Розлетілись козаченьки лавою по полю.
    На коней тепер надія на щасливу долю.
    І татари похопились, услід їм помчали,
    Натягають свої луки, аркани дістали.
    А у кожного по двоє та по троє коней.
    Не втекти козакам, видно, від татар ніколи.
    Все погоня ближче й ближче, хриплять коні в спину.
    Отаман гука одному: «Гони без упину!
    Поспішай, лети як сокіл та вужем звивайся,
    До Січі як лише можеш, але добирайся.
    Донеси сю звістку чорну. Хай готують стрічу,
    Хай збираються походом усією Січчю!»
    А сам крикнув: «Пугу-пугу!» і витяг шаблюку
    І козаки за ним слідом взяли шаблі в руки.
    Розвернули козаченьки коней стріч татарам
    І, як сокіл, стрій козацький, на татар ударив.
    Коні здибились, зіткнувшись,і герць розпочався,
    Тільки шаблі миготіли й пил стовпом здіймався.
    Крики, стогони, прокляття і «Алла!» , і «Слава!».
    Але що то тих козаків на таку ораву?
    Хоч десятками татари на траву летіли
    Та й козацьке не однеє валилося тіло.
    Усе менше козаченьків. Татари гелгочуть,
    Хоч одного та живого захопити хочуть.
    Вже аркани засвистіли та не сплять козаки,
    Один одному рубають кляті мотузяки.
    Ось один уже лишився отаман єдиний,
    А навколо тьма татарів кружляє невпинно.
    Засвистіло із десяток арканів навколо,
    Спеленали отамана, як дитину кволу.
    Татарва загелготіла радісно від того,
    Ізтягнули козаченька з коня вороного.
    Ізтягнули, роздягнули й поряд на могилі
    Козарлюгу бойового на кіл посадили.
    Подививсь козак на північ помутнілим оком
    І побачив, чи здалося у степу широкім
    Ледь видніється козацький жупан, малиніє.
    Значить встигне, добереться, поміч підоспіє.
    Не гуляти орді лютій та й по Україні,
    Не топтати малих діток ординськими кіньми.
    І всміхнувся козарлюга з високої палі,
    Аж татари з переляку зеленими стали.
    Бо ж вони собі чекали стогону та крику
    А щоб сміху?! Та такого не було одвіку.
    Хутко скочили на коні та й ноги у руки,
    А козака залишили помирати в муках.
    Не дійшла до України орда того року,
    Пошарпали її в полі козаки нівроку.
    І тікали ті ординці аж до Перекопу,
    Гнали коней, заганяли, увесь шлях галопом.
    А козаки проводжали та все примовляли:
    «Не ходіть на Україну. Вас туди не звали!»
    На могилі на високій козацька могила,
    В ній уся козацька чата навіки спочила.
    Ідуть шляхом козаченьки,то шапки знімають,
    Своїх вірних побратимів зазвичай вітають:
    «Спіть спокійно, побратими,ви своє зробили,
    А ми будемо продовжувать ваше святе діло.
    Захистимо Україну від лиха й напасті,
    Щоб було на Україні лиш добро та щастя!»


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  2. Євген Федчук - [ 2020.09.16 19:51 ]
    Битва на річці Стугна в 1093 році
    Сидить старий на лавці попід пло́том,
    На сонці гріє кісточки свої,
    Колишні, мабуть, згадує бої.
    Які іще на старості турботи?
    Заплющив очі й ду́мками вита
    У тих часах, коли був воїн бравий,
    Ходив для князя добувати славу,
    Степами на баскім коні літав…
    І раптом крик: «Дідусю, ти вже чув?
    Наш князь верта із вдалого походу.
    Поганих, кажуть, і догнати годі.
    Князь їхні вежі без крові́ здобув.
    Полон женуть за військом чималий.
    Там люд уже збирається стрічати.
    Так їм і треба, тим поганам клятим!
    Вони ж не здатні стати і на бій
    Супроти сили руської дружини.
    Ми їх без бою можем пов’язать!
    Яка із тими половцями рать?
    Весь степ поставим скоро на коліна!..»
    Старий всміхнувся гірко на оте
    Онукове невпинне щебетання,
    А, особливо, на слова останні…
    Скорити степ – то діло не просте.
    Хто, як не він, те дуже добре знає…
    «Сідай, онучку, поряд, посиди.
    Поки ще князь дістанеться сюди,
    Повідати тобі про дещо маю».
    Старий заплющив очі, наче знов
    Поринув у часи минулі давні,
    Напевно, битви пригадались славні
    І молодість, коли буяла кров.
    «Так, половці – то ворог,- розпочав
    Неспішну мову дідо до онука,-
    Та гудити його – нехитра штука.
    Але я хочу, щоб ти добре знав:
    Не треба зневажати ворогів,
    Не треба слабаків із них робити,
    Бо потім доведеться пожаліти,
    Пізнавши на собі їх силу й гнів.
    Так, князь Мстислав – достойний батька син,
    Науку ратну добре він засвоїв,
    Тож недарма його так люблять вої
    І на Русі Великим зветься він.
    Але, онучку, ще часи були,
    Коли погані нас добряче били,
    Немов голодні круки налетіли
    А ми нічого вдіять не змогли.
    Князь Всеволод якраз помер тоді,
    (Останній син від князя Ярослава).
    Без князя залишилася держава,
    Бо ж Києвом ніхто не володів,
    Аж поки Святополка не звели́,
    Що небожем покійному доводивсь.
    Син Володимир на Чернігів згодивсь,
    А Перея́слав братові дали.
    Поки князі ділили отчий стіл
    І визначали – де кому сидіти,
    Кому яким князівством володіти,
    Заворушились половці навкіл.
    Вони прислали в Київ посланців,
    Які від князя плату зажадали,
    Щоб половці на Русь не нападали.
    Зачувши ледве про вимоги ці,
    Князь Святополк зібрав свою дружину,
    Яку з собою з Турова привів,
    Порадився і тут же повелів
    Схопити посланців і в поруб кинув.
    Вони отам у Турові своїм
    Із половцями досі не стрічались.
    І немічними ті чомусь ввижались,
    З якими легко справитися їм.
    Нас не спитались, батькових мужів,
    Ми б їм розумну подали пораду.
    Так ота їхня турівська бравада
    Поставила зі Степом на ножі.
    Не так багато і часу́ пройшло,
    Як торк у Київ прилетів із вістю,
    Що половці по всім степу знялися,
    Їх військо уже Торчеськ облягло.
    Тут розуміти Святополк почав,
    Яку дурницю він устиг вчинити.
    І посланців велів всіх відпустити,
    І відкуп заплатити обіцяв.
    Та ложка, кажуть, добра під обід,
    А після – що там користі із неї.
    Уже ордою Степ прийшов всією,
    Чого ж би мав переривать похід?
    І запалали села і міста,
    «Живий товар» орда в степи погнала.
    А в Святополка воїв зовсім мало,
    Дружинників не більше вісім ста.
    Але почав збиратися в похід,
    Киян до війська до свого покликав.
    Ми відмовляли: військо ж невелике,
    Других князів покликати би слід.
    Послухав князь, усе ж, послав гінців
    В Чернігів, Володимира просити.
    (Ех, ко’б йому у Києві сидіти
    У ті часи. Можливо , біди ці
    І обійшли б тоді нас стороною)
    Тож Володимир швидко рать зібрав,
    І брата з Перея́слава позвав.
    І повели вони дружини сво́ї
    До Святополка в поміч. Хоча той,
    Сказати правду, ратник був ніякий,
    Хоч гонору, як Ізяславич всякий,
    Мав о-го-го! Ото ж, його ніхто
    Не зміг умовити ще трохи почекати,
    Поки дружини з дальніх міст прийдуть.
    Велів збиратись і рушати в путь,
    Аби на рать зі Степом швидше стати.
    У Треполі зібралися усі
    Та стали раду радити, рядити.
    Князь Володимир радив мир вчинити,
    Мав на підтримку доста голосів.
    Та Святополк уперся: «Перейдім
    За Стугну, хоч вона і розлилася».
    Й дружина на слова ті піддалася.
    Хоч, краще б Стугну не долати їм.
    До бою зготувавшись, почали:
    Одесную – князь Святополк з своїми,
    Ошуюю - чернігівці, між ним
    Переяславці з Ростиславом йшли.
    Здолали Стугну, вийшли між вали.
    Аж ту назустріч половецька сила.
    Стрільці тут наші хмару стріл пустили
    Аж сутінки навколо залягли.
    Та половці теж стрілили в отвіт
    І темрява від їхніх стріл настала,
    А далі сила половецька впала
    На Святополка. Зупинився світ.
    Ми бачили, як мчить орда на нас.
    Міцніше вперли ратища, стояли,
    Аж поки під коней копита впали,
    Хоча іще тримались якийсь час.
    Та першими побігли молоді,
    Які на рать ще досі не ходили.
    В них не було ні досвіду, ні сили.
    Князь Святополк іще стояв тоді,
    Хоч половці вже обійшли його,
    Відрізати від Стугни намагались.
    Тоді уже і туровці злякались,
    Пішли і князя потягли свого.
    Ми ж відійшли під руку Ростислава,
    Бо добре знали – кинешся тікать,
    То голови одразу й полетять,
    Орда тоді потішиться на славу.
    Погані ж за чернігівців взялись,
    Натисли на них силою всією.
    Чернігівці не справилися з нею,
    Спочатку ледь помітно подались.
    Рубалися ще люто та багато
    Супроти них постало ворогів.
    Одних побили, налетять другі…
    Ми почали поволі відступати.
    Та половці натисли ще і ще,
    І вже не відступ – втеча почалася,
    До Стугни колотнеча подалася,
    Що досі іще повнилась дощем.
    І річка здобич теж свою взяла:
    Збивала з ніг стрімкою течією,
    Не кожен сили мав змагатись з нею.
    Вона ж червона від крові була.
    Кінь Ростислава серед річки впав,
    Мабуть, стріла поцілила у нього.
    Напевне, князь не встиг звільнити ноги,
    Бо зник у хвилях і уже не встав.
    Хоч Володимир кинувсь рятувати,
    І ми йому у поміч надійшли,
    Та Ростислава так і не знайшли.
    Тут половці нас стали настигати.
    То, щоб не стати здобиччю для них,
    Нам довелось зі Стугни вибиратись,
    Гадаючи: куди тепер податись?
    Й помчали на Чернігів з усіх ніг…
    Багато на тім полі полягло.
    Нічого з війська майже не лишилось.
    А половці ще більше напосілись,
    Бо їх кому спинити не було.
    Отож, не треба гудити дарма.
    І половці уміють воювати.
    Добро, як князь на рать уміє стати.
    А кеби, бачиш, в декого нема».
    «А Святополк? Що сталося із ним?»
    «Відсидівся у Треполі до ночі,
    А там на коні, з ким лишився, скочив
    Й галопом аж до Києва стрімким.
    А половці землею розбрелись.
    Одні міста і села грабували,
    Другі на Торчеськ знов-таки напали.
    А Святополк нічому не навчивсь.
    Зібрав, що зміг та і подавсь на рать.
    А ж під Желанню половці зустріли
    І Святополка в другий раз побили.
    Знов довелось до Києва тікать».
    «А Ростислав?» «Того пізніш знайшли
    І у Святій Софії поховали».
    «А чим же закінчилась та навала?»
    « Таж половці і Торчеськ узяли
    І міст, і сіл тоді пограбували,
    В полон людей багато повели,
    Що не забрали, те вогню дали.
    Князі ж, то зупинити, сил не мали.
    Тож, Святополк був змушений тоді
    І мир ганебний з ханом підписати,
    І дочку хана собі в жони взяти,
    Аби якось зарадити біді.
    Отак, онучку у житті бува.
    Не знаєш броду, то не пхайся в воду.
    Усяка самовпевненість – на шкоду.
    Запам’ятай як слід оці слова.
    Ну, а тепер давай, біжи хутчій.
    Он чуєш, ріг князівський вже лунає,
    Мстислав, мабуть, до Києва вступає.
    А я посиджу, хочу відпочить.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.33) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (1)


  3. Євген Федчук - [ 2020.09.13 19:37 ]
    Похід русів на Каспій у 912-913 роках
    Із криком: «Руса, руса упіймали!»
    Немов, новин важливіших нема,
    Спочатку містом дітвора промчала,
    А далі вже посунула юрма.
    Із гиком, свистом, мов поганське свято.
    А перші замість ідола тягли,
    Зв’язавши, хоч і бу́ло їх багато,
    Когось одного. Був він чималий,
    Могутні груди, як міхи здіймались,
    Але в обличчі страху ні сліду,
    Немов, його все це не стосувалось,
    А люди когось іншого ведуть.
    На стусани ніякої уваги,
    На дику радість хижої юрби.
    В очах, хіба, прихована зневага,
    Готовність кожну мить до боротьби.
    Його приве́ли до царя булгарів,
    Що в ті часи над Ітілем жили
    Аби той бранця сам послав на кару,
    А всі повеселитися могли.
    Цар воссідав на троні попід дубом,
    Дивився зверхньо на усе оте,
    В ненависті копилив свої губи,
    Готовий підхопитися. Проте
    Себе в руках тримати намагався.
    Але весь вид його, немов, казав:
    «Ну, що, нарешті, підлий, ти попався?
    Іди, на тебе я давно чекав!»
    З десяток воїв, шаблі напохваті,
    Царю під очі бранця підвели.
    Тримали міцно. Чи ж бо їм не знати
    На що ці руси здатнії були.
    А уже поряд й толковин крутився,
    Видать, з купців, що у Русі бував.
    Він запитально на царя дивився.
    Та цар, чомусь, нічого не питав.
    Нарешті, мабуть, сумніви здолавши,
    Промовив: «Ра́бе, як тебе зовуть?»
    Та толковин то переклав інакше,
    Про «ра́ба» краще русові не чуть.
    А той, почувши раптом рідну мову,
    Всміхнувся щиро, мов рідню зустрів:
    - Звідкіль тобі відомо наше слово?
    Бо ж ти не рус!? – Ні, але я там жив!
    Так як тебе, могутній воїн, звати?
    - Я – Турд із роду Руара! Не знав?
    - Чому ж? В Русі доводилось чувати.
    Цар слухав мовчки, не перебивав.
    А толковин, немовби, похопившись,
    Знов на царя поглянув. Той мовчить,
    Але, здається, трохи тяжче дише,
    Немов, в душі у нього гнів кипить.
    Чомусь тоді здалося толковину,
    Що цар боїться та ховає страх.
    Хоч в нього ціле військо поза спину,
    А в руса ще й мотузки на руках.
    Та перед русів бігла їхня слава.
    Булгари вже пізнали на собі,
    Коли дійшла до битви з ними справа –
    Немає рівних русам в боротьбі.
    Три дні минуло, як вони зустрілись
    З булгарським військом на Ітиль-ріці.
    Від сходу й до заходу сонця бились,
    Мечі і шаблі блискали в руці.
    Що їх було? Зо кілька сотень, може?!
    Прийшли в булгарські землі від хозар.
    Але забрав в бою з собою кожен
    По кілька вбитих. Ще й сьогодні цар
    Забуть не може виграної битви,
    Бо заплатив за те таку ціну,
    Що не було з чого йому радіти.
    Як знав би – краще б русів обминув.
    І от тепер, пізнавши руську силу,
    Він від тривоги уночі не спав.
    Звідкіль ці руси? Що вони хотіли?
    Чи то загін грабіжників напав?
    Чи слідом йтиме іще більша сила,
    Що легко скорить весь його народ?
    Думки лихі так голову обсіли,
    Що не до сну було йому. І от
    Живого руса в лісі упіймали,
    Він на питання відповість усі.
    Вже наготові вогнище тримали.
    Вони ж там не залізні на Русі.
    А зовсім поряд ще страшніше – яма,
    Звідкіль виттям і смородом несе,
    Голодними наповнена вовками,
    Що вмить готові розтерзати все.
    - Хто ви і звідки? – цар нарешті мовив,-
    Чого прийшли у землі у мої?
    Рус подивився, не сказав ні слова,
    Немов, в думки поринувши свої.
    Цар розізлився: - Підведіть до ями!
    Нехай побачить, що його чека!
    Ну, що й тепер мовчатимеш так само?
    Життя твоє лиш у твоїх руках.
    Розкажеш все, то далі будеш жити,
    Продам в раби чи в Рум, чи до хозар,
    А ні – й сліду не лишиться на світі,
    Ну, звісно ж, після найлютіших кар!
    Цар удивлявся русові у очі,
    Хотів побачить переляк у них.
    Але, здається, бранця страх не точить.
    Стоїть, спокійно дивиться на всіх.
    А далі мовить: - Не лякай даремно.
    Я не боюсь ні смерті, а ні мук!
    Твої погрози не страшні для мене!
    Я – рус! А слово це не просто звук!
    Звідкіль і хто ми, хочеш запитати?
    Ну, що ж, як хочеш – я скажу тобі,
    Але умову виставлю,як плату:
    Мене не продавати до рабів.
    Як хочеш яму, то хай буде яма
    Та розв’яжіть і дайте меч до рук,
    Я слово дам не битися із вами,
    А покажу, як помирає рус.
    Задумавсь цар, а далі «Згода» мовив,
    Велів негайно руки розв’язать.
    І рус почав неспішну свою мову,
    А толковин узявсь перекладать:
    - Хакан Олег, що править Руссю нині,
    Послав нас злата-срібла пошукать
    В краї далекі поза гори сині.
    В похід зібралась чималенька рать.
    На п’ятсот лодій військо наше сіло
    І по Дніпру до моря подалось
    І далі морем-морем аж до гирла
    Стрімкого Дону. Доном піднялось
    Аж до застав хозарських. До кагана
    Хозар вожді послали посланців
    Просити(ні, то гірше йому стане!),
    Щоб він крізь свої землі пропустив.
    Кагану з печенігами морока
    Якраз була. Тож він дозволив з тим,
    Як будем ми вертатись з того боку,
    То здобиччю щоб поділились з ним.
    Він половину вимагав від того,
    Що нам в поході цім перепаде.
    Ми дали згоду. Пройдемо дорогу,
    А там уже як доля поведе.
    Перетягнувши лодії по суші
    В Ітиль, спустились ним. І ось воно
    Те, що нам довго зігрівало душі –
    Хвалисське море, про яке давно
    Купці заморські нам розповідали,
    Де в златі-сріблі сяють береги.
    Спочатку ми на Абескун напали,
    Вороже військо стерли до ноги.
    Пройшли весь острів з краю і до краю,
    Рубали, били, у полон тягли
    Туди, де наші лодії чекають.
    Усе, що цінне, теж туди несли:
    Оружжя, плаття, купи срібла, злата
    І все, чого лише душа бажа.
    Обносили будинки і палати,
    Кривавлячи меча або ножа.
    Забравши все, що в око нам упало,
    Пройшли ми вздовж гілянських берегів
    І тут ми жалю й співчуття не мали,
    Лише бажання, ненависть і гнів.
    Тих, хто хотів нас, було, зупинити,
    Чекала смерть безжальна від мечів.
    А в лодіях вже й здобич ніде діти
    І кожна ледь не че́рпає з бортів.
    Та ми іще й в Албанію гайнули.
    Багатий край, чого ж його минать?
    Щоб лодії, бува, не потонули,
    Нам дещо довелось повикидать.
    Та втрати ми сторицею вернули,
    Бо то, і справді, край багатий був.
    Так непомітно й літо промайнуло,
    А слідом осінь,- бранець аж зітхнув,-
    Ми бачили, що до весни не встигнем
    Вернутись знов до рідних берегів.
    Як стане на Дону й Ітилю крига,
    То геть погинем посеред степів.
    Тож зимували тут же. Серед моря
    Знайшли ми непоганий острівець.
    Зимою ж там не холодно надворі,
    Не замерзає море, накінець.
    Там ми спокійно перезимували,
    Ніхто нам перешкоди не чинив,
    Хоч даниною ми навкруг обклали
    Усіх, хто понад узбережжям жив.
    А по весні зібралися додому,
    Знесли у море лодії свої
    І налягли на весла без утоми
    Аби у рідні поспішить краї..
    Коли, нарешті, досягли Ітиля,
    Всю здобич, що в поході здобули,
    Як домовлялись, навпіл розділили,
    Кагану його частку віддали.
    Але ж хозари підлі і підступні!
    Хіба про це мені вам говорить!?
    Зібралися з каганом своїм вкупі,
    Надумались усім заволодіть.
    Каган, щоправда, вирішив, що ліпше
    У друзях бути в тих і у других.
    Тож Хорс за обрій заховався лише,
    Як вже од нього посланець прибіг.
    Мовляв, знялись хозарські мусульмани,
    Хто у кагана в гвардії служив
    І попросили дозволу в кагана
    Залити кров’ю свій священий гнів
    За мусульман-братів, які на сході
    Від нас зазнали кривд страшних і лих.
    Каган, ну, звісно ж, дав на теє згоду.
    Та нас про все те повідомить встиг.
    І, ледве ми до бою зготувались,
    Вони полізли із усіх боків.
    Мабуть, на опір наш не сподівались,
    Але наш меч їм шлях перепинив.
    Три дні й три ночі битва йшла кривава.
    Супроти нас і сила, і обман.
    На третій день лягла там руська слава
    Під шаблями хозарських мусульман.
    Лягли вожді і з ними воїв сила,
    Але частині удалось-таки
    Пробитись. Звідти ми і відступили
    Сюди на північ вздовж Ітиль-ріки…
    - І всі лягли під нашими шаблями!
    Рус осміхнувся: - Може і не всі!
    Доки отут я розмовляю з вами,
    Вони на півдорозі до Русі.
    Цар, те почувши, підхопивсь на ноги
    Та взяв себе у руки й знову сів.
    - Ну, рус,тепер молись своєму богу,
    Бо смертний час твій,врешті-решт, наспів!
    Ти нас потішив. Я, як і дав слово,
    Тобі даю померти, як хотів.
    Як передумав, може – теж готовий
    В раби продати. Хочеш до рабів?
    Рус знов всміхнувся: - Ні, не передумав.
    Щось промайнуло у його очах,
    Якесь зухвальство з відблисками суму:
    - Ти ж не забув, що обіцяв меча?
    Цар лиш кивнув і меч йому пода́ли.
    Той взяв хапливо, зваживши в руці.
    Юрба навколо з острахом мовчала,
    Немов, загрозу вчула в молодці.
    А він щось раптом по-своєму крикнув,
    Піднявши сині очі догори
    І кинувсь в яму, до страшного рику,
    Який давно чекав ції пори.
    Там піднялася люта колотнеча,
    Рик, скавуління, войовничий крик.
    За матерів сховалася малеча,
    Жінки лиш позирали у той бік.
    Чоловіки ж метнулися до ями
    Аби побачить той пекельний бій.
    А він стояв, обвішаний вовками,
    Піднявши вгору меч кривавий свій.
    І крик його здіймався войовничий
    Аж до небес, здавалось…Раптом змовк.
    Юрба, широко розпахнувши вічі,
    Дивилася на той страшний клубок.
    Так він помер, як русу і належить,
    З мечем в руці, аби душа його
    Могла спокійно перетнути межі,
    Де предки вже очікують свого.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  4. Євген Федчук - [ 2020.09.12 19:39 ]
    Скіфи у Передній Азії
    - О, слава тих далеких літ,
    Солонкуватий присмак крові.
    Ми в ті часи були готові
    Мечем скорити білий світ.
    Чи вам, розніженим, тепер
    Із нами давніми зрівнятись.
    Вам би за вівцями ганятись
    Та слухать байки про Химер.
    Ні, розчинилась скіфська кров,
    Вже не така густа, як бу́ла.
    Та вороги, було, як чули,
    Що ми коней сідлаєм знов,
    Уже з дарами поспішали,
    Щоб не спізнати скіфський гнів,
    А нині ворог знахабнів –
    Вже у степу і місця мало…
    В глибокій балці степовій
    Під небом з місяцем-печаттю,
    Сиділи скіфи круг багаття,
    Готуючи спожинок свій.
    Вогонь потріскує, димить,
    Від юшки запахи духм’яні.
    І скіфи вже у сподіванні,
    Що м’ясо скоро докипить,
    Ведуть неспішнії розмови
    Про те, що в голову збреде.
    Вже зовсім сивий скіф веде
    Про свою давню юність мову:
    - Коли ми в ці степи прийшли,
    Жило тут плем’я кіммерійців,
    Не захотіло нам скориться.
    Царі у битві полягли,
    А інші кинулись тікати,
    Ми вслід за ними по степах
    На південь. Кіммерійців страх
    Гнав так, що і не наздогнати.
    Ми не виймали вже й мечі,
    Лиш канчуки в руках свистіли.
    Навіщо витрачати сили,
    Тих боягузів женучи?
    Позаду ли́шивши Кавказ,
    Ми прямо в Мідію попали.
    Ви, певно, й назви не чували?
    А я там був аж кілька раз.
    Мідійці вийшли нам на стрічу
    Нас, скіфів, прагнучи спинить!
    Та ми здолали їх умить
    В жорстокій і кривавій січі.
    І найбездарніший вояк
    Із наших скальпом обзавівся,
    Крові із черепа напився.
    Тоді це легко було так.
    Віддавши данину мечам,
    Ми подались походом далі.
    Міста ворота відчиняли,
    Відразу покорялись нам.
    Та що міста – країни цілі
    Схилялися до наших ніг
    І цар Мадай без бою зміг
    З Єгипту. Чули про такий?
    Сам фараон Псамметіх вийшов
    Аби дарами гнів наш втишить,
    Скорився, не прийнявши бій.
    Ви, бач, про ті краї й не чули,
    А ми там силою пройшли
    І ріки крові пролили.
    Здається, то як вчора бу́ло.
    Папай нам сили надавав,
    Вайю приносив перемогу.
    Ми не боялися нікого.
    Хто на дорозі нам ставав,
    Того разили наші стріли,
    Стинали голови мечі.
    Ще й досі їхній дзвін звучить
    В моєму вже старому тілі.
    Ми майже три десятки літ
    Далеко від степів привільних
    Були безжальні і всесильні,
    Втираючи кривавий піт.
    І врешті-решт скорили всіх
    Куди ступали наші коні.
    Вайу ми видались достойні
    Аби перемагати їх..
    Бо не було у тих краях
    Нам досі рівного по силі.
    Всі данину нам приноси́ли
    Тамуючи безмежний страх.
    У піхвах ржавіли мечі,
    Що ми роками не виймали
    І лише страхом підкоряли
    Кудись походом ідучи.
    Від того всі ми знудились,
    Забувши про жнива криваві.
    Уже не тішила нас слава
    В боях звойована колись.
    Давно вже присмаку крові́
    Ми на губах не відчували.
    Старі вже скальпи постирали,
    А де здобути нам нові,
    Якщо немає ворогів?
    Всі справно данину приносять
    І, навіть, помочі не просять.
    Як від того не впасти в гнів,
    Нам, хто мечами лише клявся,
    Живе війною увесь час?
    Вайу розгнівався б на нас –
    Жертовна кров йому не ллється.
    Для воїна що може буть
    Найгірше? – Не в бою померти,
    Із ворогів зібравши жертви,
    Посмертні крики їхні чуть.
    Тож ми застояних коней
    Урешті знову осідлали
    І проти всіх похід поча́ли,
    Хто власних вже боявсь тіне́й.
    Аби примусити-таки
    Їх знову за мечі узятись
    І з нами силою змагатись,
    Згадати славнії роки.
    І знов заграла наша кров.
    І кров ворожа полилася,
    Щаслива доля підвелася
    І посміхнулась до нас знов.
    Якби ж не підлий Кіаксар,
    Отой недобиток лідійський.
    В бою у чеснім наше військо
    Не зміг збороть підступний цар,
    Тож хитрістю рішив узяти.
    Він посланців до нас прислав:
    Бенкет готується, мовляв,
    На честь якогось там їх свята.
    Тож він запрошує вождів
    До нього на бенкет прибути,
    Відмови і не хоче чути.
    І цар наш їх туди повів.
    А там примчала чорна вість:
    Вождів мідяни всіх споїли
    І всіх безжально перебили
    Зганяючи і страх, і злість.
    Ми залишились без вождів
    І змушені були вертатись
    Аби навіки не зостатись
    Серед отих чужих країв.
    Так, славні то часи були
    І воїни були ми славні.
    Але пройшли часи ті давні,
    На зміну їм другі прийшли.
    Та не рівнятись вам до нас,
    Бо ви у цих степах засіли,
    Крові ворожої не пили.
    Як ми у той далекий час.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  5. Євген Федчук - [ 2020.09.10 21:31 ]
    Похід русів на Бердаа в 943-944 роках
    Звиваючи в ду́мках мереживо слів
    Тепер, стільки років потому,
    Про славний похід я повісти хотів,
    Вже майже не знаний нікому.
    Ми бу́ли гарячі, стрімкі, молоді,
    Ми слави і влади хотіли тоді.
    Був в Ігоря-князя племінник один,
    Якого теж Ігорем звали.
    І князем, як дядько, хотів бути він
    Та прав було в нього замало.
    Лиш синові князя дістався би трон,
    Такий на той час на Русі був закон.
    Надумався Ігор до князя прийти,
    Щоб дозволу в нього спитати:
    Чи можна йому в чужі землі піти,
    Державу якусь звоювати,
    Щоб правити там, будувать городи́.
    Князь Ігор подумав і мовив: «Іди!»
    Взяв Ігор дружину свою та позвав
    Охочих іти за собою
    І військо-таки чималеньке зібрав
    Із русів, готових до бою,
    Які не хотіли вмирать на печі
    Та щоб поржавіли геть їхні мечі.
    Всі, наче дуби ті, один в одного
    І кожен на щось сподівався.
    Взяв Ігор з собою і сина свого,
    В якого вже вус пробивався.
    Хай славу здобуде, подивиться світ,
    Утре із чола закривавлений піт.
    Принісши пожертви до Хорсових ніг,
    Покля́лися руси мечами,
    Просили, щоб Хорс у поході поміг,
    Свої йому долі вручали.
    І, ледве на сході нам Хорс посміхнувсь,
    Як парус на кожному судні зметнувсь.
    Нелегкі дороги, незнані путі
    Дніпром, крізь пороги, до моря,
    Крізь землі ворожі, крізь землі пусті
    Де з боєм, де волоком. Скоро
    Лиш мовиться слово. Півсвіту ж пройти
    Нелегко. Не скоро долають світи.
    Не буду детально описувать шлях
    У землі далекі, незнані,
    Де світом усім заправляє Аллах,
    Де лише одні мусульмани,
    Бо саме туди Ігор військо повів.
    Про їхнє багатство багато чув слів.
    Дійшовши по морю до гирла Кури,
    Нарешті на берег ступили.
    Стрибогові внуки – могутні вітри
    Нам пісню удачі пропіли.
    Ось тут і зібрався наш Ігор почать
    Державу для себе й дітей звоювать.
    А вище по течії там, на ріці
    Багатеє місто стояло
    Бердаа. По світу і в нас на Русі
    Про його багатства чували.
    Туди і направили ми свій похід,
    Не знаючи, скільки ще матимем бід.
    Назустріч правитель нам військо привів
    Іх тисячі стали навпроти.
    Нам Ігор до бою ставати велів,
    А нам і самим вже в охоту.
    Набридло степами-морями блукать,
    Нам більше бажання мечами махать.
    Ударила сила ворожа на нас,
    Зламати, зім’яти хотіла.
    Та руси(хіба то для нас перший раз?)
    Стіною щитів її стріли.
    Зіткнулись дві сили, зійшлись на крові
    І мертвим упасти не дали живі.
    Та битва кривава – розвага для нас,
    Для русів, що в битвах зростали.
    Ми вдарили стрімко, попереду князь
    І військо вороже зім’яли.
    Хто був на коні, той устиг утекти,
    А іншим прийшлось від мечів полягти.
    До самого міста рубали ми їх,
    Ні сил, ні крові не жаліли,
    А ворог й воріт зачинити не встиг,
    Як ми у Бердаа вступили.
    Князь битву криваву спинити велів,
    Чим ледве у війську не викликав гнів.
    Та ж не грабувати він місто прийшов,
    А княжити в ньому збирався.
    І руси утерли з мечів своїх кров,
    Ніхто з князем не сперечався.
    І сказано жителям міста було,
    Що не для грабунку їх військо прийшло,
    Що їхньої віри не будуть чіпать,
    Князь хоче лиш правити містом.
    Тож можуть спокійно всі жителі спать,
    Молитися, пити і їсти.
    Він буде від ворога їх захищать,
    Вони ж мають князем його визнавать.
    Нелегке життя почалося тоді:
    Щодень, майже, битви й походи.
    Йшов ворог по суші, ішов по воді,
    Кривавлячи землі і води.
    Хотіли нас вигнати з міста вони
    Та ж ми були ріднії діти війни.
    Виходили ми проти всіх ворогів
    І трупом їх поле встеляли.
    А дехто із тих, хто у Бердаа жив,
    Нам камені в спину кидали.
    Ми довго терпіли, тамуючи гнів,
    Бо ж князь не чіпати нікого велів.
    Ми їм говорили, хай вдома сидять
    І в справи у наші не лізуть.
    Але до цих слів дослухалась лиш знать,
    А нерви у нас не з заліза.
    Тож князь повелів аби через три дні
    У місті лишились лиш руси одні.
    Не хочуть коритись – хай геть собі йдуть
    Та кращої влади шукають.
    На тих, кого руси потому знайдуть,
    Жорстокії кари чекають.
    Невдячні до слів не дослухались тих,
    У місті лишилася більшість із них.
    Четвертого дня ми взялись за мечі
    І так надто довго терпіли.
    Аби за непослух тих підлих провчить,
    Ми їхнюю кров не жаліли.
    Всі вулиці вкрилися трупом ураз,
    Аж доки спинив нашу вольницю князь.
    Хто помсти уникнув, лишився живий,
    Докупи ми разом зігнали,
    Під розпачу крики і плач голосний,
    Жінок і дітей відібрали,
    Загнали в фортецю, а чоловікам
    Веліли: «Хай всяк викупля себе сам!»
    Тож той, навіть, хто бідняком прикидавсь,
    Скарби свої сховані витяг.
    Як ловко додумавсь до цього наш князь,
    Тепер ми багаті і ситі.
    Жінок – скільки хочеш, то стільки й твоїх,
    Рабів і прислуги – не злічено їх.
    А ворог, тим часом, все більш насідав,
    Не мали ми в місті спокою.
    Заледве одного наш князь відганяв,
    Як сунули інші юрбою.
    А тут ще й хвороби взялись, як на гріх.
    Ми вже й не встигали ховати своїх.
    Удень червонили від крові мечі,
    Кривавий ми піт утирали,
    А сонце ховалося, то уночі
    Могили померлим копали.
    Там місце було і мечу, і жоні,
    Бо він же загинув, як рус – на війні.
    Ми бились завзято і тисячі тіл
    Встеляли все поле навколо,
    Залили ми кров’ю ворожою діл,
    Бо ж рус не відступить ніколи.
    Він ліпше загине, аніж побіжить.
    Між нас боягузу ніколи не жить.
    Бої і хвороби знесилили нас,
    Нас зовсім лишилося мало
    Із сумом дивився на все те наш князь,
    Душа його з горя палала.
    Жадобою стільки він люду згубив,
    Вже б ліпше під князем у Києві жив.
    І вирішив князь: повертатись пора
    І край негостинний покинуть,
    Бо з цього походу не буде добра,
    Усі до одного загинуть.
    Тож краще, ніж згинуть вони тут усі,
    Ще користь якусь принесуть на Русі.
    І всі, хто лишився, зібрались вночі,
    Що можна – на плечі звалили:
    Добро, злато –срібло. У руки мечі.
    Що взяти не в силах – спалили.
    Жінок-полонянок з собою взяли,
    До річки Кури швидким кроком пішли.
    Там флот на повернення наше чекав,
    Загін його охороняє.
    Аж на півдорозі син князя Рулав
    Побачив – красуні немає.
    Він думав – вона разом з ними іде
    Та кинувсь – її не знаходить ніде.
    Красуня – донька одного із купців
    В полон, як і інші попала.
    Рулав ледве очі на неї підвів,
    Душа його вмить і пропала.
    Він так закохався, що сили не мав,
    Без неї він жодного дня не бував.
    І от її разом із ними нема.
    Рулав просить батька вернутись.
    А князь біля себе його не трима,
    Лиш просить скоріш обернутись.
    Він зна сина, наче себе самого
    І жоден наказ не зупинить його.
    Діставшись до річки, князь довго чекав
    Й даремно повернення сина.
    І, врешті, піднять паруси наказав,
    У безвісті сина покинув.
    Останньої миті уздріли гінця,
    Червоного з крові, блідого з лиця.
    Він князю й повідав, що трапилось там
    В покинутім русами місті.
    Князь слова не мовив, лиш слухав, а сам
    Аж згорбивсь від чорної вісті.
    А воїн кривавії сльози втирав
    І батькове серце на клаптики рвав.
    «Ще Хорс не піднявся, а ми вже прийшли,
    Нас пусткою місто зустріло.
    Жінок-полонянок в фортеці знайшли,
    Красуня із ними сиділа.
    І сльози змивали рум’яна із щік,
    Гадала: Рулав її кинув навік.
    На довгі розмови часу не було,
    Забравши красуню й прислугу,
    Помчали назад ми. Вже й сонце зійшло.
    Тут галас на всю, на округу..
    Довідались, мабуть, якось вороги,
    Що русів у місті нема вже й ноги.
    Ми рушили садом й наткнулись на них.
    Їх, наче горохом сипнуло.
    Якиїсь начальник, напевно, прибіг,
    То ми по командах відчули.
    Вони оточили нас ті́сним кільцем
    І ми подивилися смерті в лице.
    А Рулав, побачивши міць ворогів,
    Сказав: «Ось хвилина настала!
    Помремо, як руси, щоб дзвоном мечів
    Нас в ірію предки стрічали.
    Як час нам померти, то гідно помрем,
    З собою по кілька життів заберем!»
    Ми бились, як леви і ворог встелив
    Всю землю навколо нас валом.
    Ми знали, що гинемо, та ворогів
    Мечі наші грізні стрічали.
    Та ворог вмирав, але гинули й ми,
    Бо були, на жаль, усього лиш людьми.
    Ось нас із Рулавом лиш двоє всього,
    Він крикнув: «Ти маєш пробитись
    Крізь ворога, мчати до князя бігом
    Аби йому тут не баритись.
    Скажи, хай на сина свого не чека.
    Я чую, як бог вже до себе гука!»
    Він ще сміливіше на військо напав,
    А я також стрімко пробився
    Крізь декількох воїнів й швидко помчав,
    Лиш раз зупинивсь, оглядівся.
    Рулав вгородив у красуню меча,
    На дерево виліз і щось закричав.
    А далі, як рус,щоб не бути в рабах,
    Кинджалом став бити у груди.
    Я бачив, який був для ворога жах,
    Ніколи того не забуду.
    Так смертю героя загинув Рулав,
    Проткнутий кинджалом на землю упав!»
    Верталися ми із походу сумні.
    Нас мало зовсім уціліло.
    Князь горе топив у заморськім вині,
    Невдачі його підкосили.
    Але він нікого в тому не винив,
    Бо ж сина на смерть власноруч відпустив.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  6. Євген Федчук - [ 2020.09.08 19:18 ]
    Похід князя Олега на Царград в 907 році
    Іде Олег на греків, зібрав багато воїв
    Варягів і словенів, і кривичів, і чудь,
    Полян, древлян і мерю веде він за собою,
    Хорвати, сіверяни, радимичі ідуть.
    І тиверці при ньому ідуть, як толковини,
    Вони до греків ближче, тож знають що і де:
    Куди які дороги і де які там стіни.
    Та й мову грецьку знають. Отож, Олег веде
    І кінно, і човнами своє пістряве військо.
    І берегом, і морем іх, наче, мурахів.
    Хоч шлях до Цареграда не надто вже й близький
    І весь похід розтягся аж на багато днів.
    Тікають звірі, люди, зачувши грізний тупіт,
    Углиб пірнають риби від безлічі човнів.
    Лишається пустеля де теє військо ступить.
    Сам грецький імператор за стінами засів
    І греки із околиць сховались теж за мури,
    І цеп перетягнули через Золотий Ріг.
    Та все зі стін високих дивилися похмуро,
    Як варвари під містом господарюють в них.
    Блищать мечі ворожі і чорний дим валує,
    Ті, хто не встиг сховатись, конають на хрестах.
    І морем гонить трупи. Хто місто порятує?
    Єдина лиш надія на Бога в небесах.
    Все ближче ворог лютий під стіни підступає,
    Вже витягли на берег ворожі кораблі
    І на колеса ставлять і парус напинають,
    Немовби, як по морю, плистимуть по землі.
    Комусь то, може, смішно, та не до сміху грекам,
    Бо бачать: хитрий варвар таки їх обхитрив.
    Від моря до затоки шлях зовсім не далекий,
    А звідти вдертись легко у місто з кораблів.
    І цеп не порятує, і мури не закриють,
    І військо не спроможне спинити ту орду.
    До того ж, воювати ці варвари уміють.
    Отож, миритись треба, щоб відвести біду.
    Схилився імператор перед слов’янським князем,
    На всі умови згоден аби лиш він забрав
    Свою орду подалі. Затамував образу
    І договір, як з рівним, з Олегом підписав.
    Верталась Русь додому вдоволена і рада
    І паруси шовкові їй вітер напинав.
    А на воротах міста, що ли́шилось позаду,
    Щит, як тавро, неначе, на сонечку блищав.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  7. Євген Федчук - [ 2020.09.07 19:50 ]
    Легенда Вознесенського табору*
    Лети, мій коню, по степу широкім,
    Я маю звістку чорну донести
    До городищ і до поселень, поки
    Жорстокий ворог встигне надійти.
    Ми – уличі, потомки славних антів,
    Віддавна жили у степах оцих.
    Від них навчались землю обробляти
    І вигравати на конях баских.
    Вже скільки літ, як у степу не було
    Того, хто нас би викликав на бій.
    Хіба які ватаги завернули
    Аби на гостей учинить розбій.
    Але з такими довго ми не грались.
    В степу сторожа наша не дріма
    І тих, що не втекли чи не сховались,
    Уже давно на світі цім нема.
    Орач спокійно працював у полі,
    Спокійно гості везли свій товар.
    Ніхто й не помічав на видноколі
    Іще далеких чорних – чорних хмар.
    Хоч гості часом мимохідь казали,
    Що десь на берегах Ітиль – ріки
    З’явилися невідомі хозари –
    Жорстокі степові кочівники.
    Та де Ітиль, а де Дніпро – Славута?
    Ми були сильні – думалося так.
    Якби тоді увагу нам звернути
    На загадковий і зловіщий знак.
    Сторожа втікача перехопила,
    Чи то болгарин, чи якийсь буртас
    І в нього зі спини стріла стриміла,
    Якась іще невідома для нас.
    Він впав з коня на руки нашим воям,
    Щось шепотів на мові на чужій.
    З останніх сил махнув на схід рукою
    І захлинувся у крові своїй.
    Вожді тоді не надто схвилювались,
    Бо з русами за землі виник спір.
    То ж цим вони скоріше переймались.
    Лише один поважний Будимир
    Із Хвалибудом – меншим своїм братом
    Зібрав дві сотні воїв молодих
    І вирішив у полі побувати,
    Сторожу перевірити, сліди
    На бродах і по степу подивитись,
    Бо щось у нього на душі шкребло.
    Не встиг Ярило ще росою вмитись,
    А наше військо уже степом йшло.
    Попереду вожді на добрих конях,
    Орел ромейський весело блищить,
    З усіх боків від нас на кілька гонів
    Сторожа серед степу майорить.
    Один, другий і третій день проходить,
    Ніщо поки не провіща біди.
    Ні ворога не видно, ні негоди,
    Лиш степової звірині сліди,
    Вночі, щоправда, вовче завивання
    Коней лякало. Та іще одне
    У воїв викликало здивування:
    Раніш табун буває промайне
    Тарпанів. Чи сайга промчить, як вихор.
    А то і турів можна було стріть,
    А тут за день нічого, як на лихо,
    Лиш орел у висоті кружить.
    Та десь на схід вороння пролітає.
    Їх каркання тривогу виклика.
    Летять туди, куди напевно знають,
    Їх трапеза недобрая чека.
    Четвертий день уже перед обідом
    Уздріли чорні хмари вдалині
    І кінського в степу багато сліду,
    Як то буває часто на війні.
    Ті хмари чорні – воронячі зграї,
    Що вказують на бойовищ місця.
    В степу вони даремно не літають -
    Відома всім прикмета чорна ця,
    І справді – попереду бойовище,
    Хтось степ навколо трупами услав.
    І піднялися з карканням зловіщим
    Ворони, глянуть, хто їх налякав.
    Ми поле те об’їхали за вітром,
    Напружено стискаючи мечі.
    Яку загрозу може степ таїти
    Удень, а особлива уночі?
    Та ночі нам чекать не довелося.
    Проїхали ще степом кілька гін,
    Аж мчить сторожа в полуденнім боці.
    Миттєва насторожився загін.
    Примчали швидко: - Там загін ворожий.
    Три чи чотири сотні верхових,
    Ні на болгар, ні на алан не схожі.
    Ми можемо ударити на них!
    Заграла кров у молодецьких жилах,
    Мечі на сонці зблиснули ураз
    І коні, ледве стримані, присіли.
    Що скаже вождь у цей важливий час?
    І Будимир махнув орлом ромейським
    Туди, у степ, де ворог причаївсь.
    Зірвались коні. Посвист молодецький
    І блиск меча над степом, наче ліс.
    Як соколи у воронячу зграю
    В загін ворожий врізались вони.
    І крик, і стогін, дзвін мечів витає
    В просторах степової цілини.
    Хоч уличів було удвічі менше,
    Та натиск наш зім’яв ворожий стан.
    Хоч, видно, їм теж битися не вперше
    І помирати від смертельних ран.
    Та кожна мить їм дорого дається.
    Вже скільки їх скалічених лежать.
    Бо кожен улич наче тур той б’ється,
    Смерть не встигає урожай збирать.
    Ось – ось уже не витримає ворог.
    Іще удар слов’янського меча.
    І він легку ворожу шабля скорить.
    Та чому це так вороги кричать?
    Не у страху, а з радості, неначе?
    Нова орда по степу мчить до них,
    А уличі іще її не бачать.
    Під блиск мечів скривавлених своїх
    Побачили. І Будимир негайно
    Усім до кола стати наказав.
    Усіх, хто меч не втримає від рани,
    Всередину, під захисток послав.
    Ще гарячіша почалося січа,
    Від хмари стріл аж сутінки зійшлись.
    А смерть ще швидше свою здобич лічить.
    Дивись, кістлява, десь не помились!
    Кривавий піт аж очі застилає
    І руки вже німіють від мечів.
    Та ллється кров і битва не вщухає.
    Рубаються напружено, без слів.
    Ось Будимир упав коню під ноги,
    Стріла у грудях пісню допіва.
    Хоч Хвалибуд живий ще, слава Богу.
    Орла підняв і далі бій трива.
    Лише надвечір він затих поволі.
    Чи то від втоми, чи з нестачі сил,
    Народ незнаний відступив у поле
    І уличів в спокої залишив.
    У променях червоного Ярила
    Ми узялися втрати рахувать.
    Услала трупом степ ворожа сила
    Своїх же вбито лише двадцять п’ять,
    Та восьмеро поранено смертельно,
    До ранку, мабуть, не дожити їм.
    Найгірше, що у смерті на постелі
    Вождь Будимир, два сотники із ним.
    У Хвалибуда рани дві у грудях,
    Та й іншим теж не солодко прийшлось.
    Отож, за повелінням Хвалибуда,
    Зібравши вбитих, військо здійнялось
    І рушило на захід, до Славути,
    Де острів Хортичь і Крарійськийц брід.
    Там в городищі щоб передихнути
    І поминальний справити обід.
    В степу лишилась незначна сторожа,
    Щоб ворог був зненацька не напав.
    Бо Хвалибуду тепер цінний кожен,
    Хто меч в руках упевнено тримав.
    Всю ніч за сонцем уличі спішили
    І ледь воно за спинами зійшло,
    Побачили, нарешті, що хотіли –
    То городище на Дніпрі було.
    Високий берег і балки навколо,
    Похилий схил до самої ріки
    І городище в вигляді підкови,
    Камінне. Будувалось на віки.
    Сторожа валку суму перестріла
    І всі за стіни кам’яні зійшли.
    А ледве від дороги відпочили,
    Багаття готувати почали.
    Аби легким був їхній шляху вирій,
    Загиблих треба на вогні спалить.
    Так вимага від нас священа віра
    І так покон прадавній нам велить.
    І Будимир, і сотники, і вої,
    Їх тридцять три жорстока смерть взяла,
    Лягли, як вимагається, при зброї,
    Поклали і ромейського орла.
    Того, що предки-анти звоювали
    Десь в глибині ромейської землі.
    І ось тепер його вождю поклали,
    Як пам’ять про проведені бої.
    Весь день палав вогонь на городищі
    І звуки тризни над Дніпром неслись,
    А душі вбитих піднімались вище,
    Аж поки в небеса не піднялись.
    Коли багаття згасло з сонцем разом,
    Сторожа з степу звістку принесла,
    Та, що вже кілька день з коней не злазить
    Орда хазарська по сліду ішла.
    Тож часу щоб дарма не витрачати,
    Вождь Хвалибуд збиратися велів,
    Хоч на коня не в змозі був сідати,
    Та було не до сліз і не до слів.
    Збирались швидко. Попіл в ями склали
    І в темряві спустились до ріки,
    Крарійським бродом на той бік помчали,
    Орди іще не бачачи поки.
    Вождь вирішив хозарів обдурити
    І від осель подалі відвести.
    Тож мчав загін куди Ярило світлий
    Своє червоне лико опустив
    Позаду ніч, а далі день в дорозі,
    Десь там позаду курява встає.
    Вождь Хвалибуд триматися не в змозі,
    Йому вже зовсім сили не стає.
    Потрісканими до крові губами,
    Біля ріки спинитися велів
    І між двома крутими берегами
    Два рови прокопати. Сам сидів
    Поблідлий. І мене позвав до себе,
    Сказав: - Немає більше сил моїх,
    Мабуть вже час збиратися на небо,
    А я іще не все зробив, що міг.
    Тож слухай добре. Мчи у наші землі,
    Бери мого коня і не жалій.
    Скажи: часи чекають невеселі
    І, навіть більше того, дуже злі.
    Нехай усі готуються до битви,
    Хто здатний лише меч в руках тримать.
    Для нас уже скінчилась гонитва
    І тут ми, мабуть, будем бій приймать,
    А ти лети, хай боги помагають
    Тобі цю чорну звістку донести.
    Із степу чорні хмари насувають
    І тільки єдність може всіх спасти.
    Єднайтесь всі, згадайте славу антів.
    Їм серед степу рівних не було.
    Хозарам підлим гідну відсіч дайте,
    Щоб військо їх погибель тут знайшло.
    Аби не сміли носа свого сунуть,
    В оселях наших здобичі шукать,
    Збирати наші вевериці й куни
    І по степу по нашому блукать.
    Сказав він це й закрились його очі.
    Я ж миттю скочив на його коня
    І він помчав мене до полуночі,
    Де простягалась улицька земля.
    Лети ж, мій коню, по степу широкім,
    Я маю звістку чорну донести
    До городищ і до поселень, доки
    Жорстокий ворог встигне надійти.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  8. Євген Федчук - [ 2020.09.06 20:40 ]
    Легенда про граб
    Гарно влітку на селі у дідуся.
    Не турбують, можна спати досхочу.
    У саду черешні, яблука висять,
    Тільки зайдеш, зразу слинки потечуть.
    Вдень із друзями на річку чи у ліс,
    Чи в футбола поганяти за селом.
    Головне, аби у шкоду не поліз,
    Бо тоді вже «на горіхи» би було.
    Для Іванка таке літо – наче рай.
    Жоден день не проминає без пригод.
    Без уроків…Знай одне – відпочивай.
    Правда, часом зазирав і на город,
    Щоб бабусі з бур’янами помогти,
    Чи зібрати помідори, огірки.
    От сьогодні з дідусем йому іти
    На леваду сіно скласти в копички.
    Кілька днів дідусь ходив, траву косив,
    Поки сонечко не випило росу.
    А Іванко йому «вузлика» носив,
    Через луки, там, де череду пасуть.
    Нині ж добре уже висохле лежить.
    На копички треба все його знести,
    Щоб зручніш було на воза навершить.
    А тоді уже в сінник перевезти.
    Дідусь вилами покоси підбира,
    А Іванко гребельками гребе вслід.
    Добре, поки не спекотна ще пора,
    Хоч уже і ручаями тече піт.
    Потомилися та й сіли відпочить.
    Тут Іванко дідуся свого й пита:
    - А чому граблі назвали так, скажіть?
    Якась назва така дивна, сміхота!
    Посміхнувсь дідусь та й каже: - Подивись!
    Невисоке, онде, дерево росте.
    Може бачив, зубцюватий в нього лист.
    Зветься грабом у нас дерево оте.
    З нього гарні топорища, держаки
    Довговічні і міцні народ струга.
    Інструмент виходить добрий і легкий
    І на руку, наче, вроджений ляга.
    Як залізо рідко бачило село,
    Заміняло його дерево оце.
    У граблях заліза й зовсім не було,
    До найменшої з дрібниць із граба все.
    Тож від того вони й звалися граблі…
    Зрозумів? - А я такого і не знав!
    А чому граб зветься «грабом», взагалі?
    Хто його отак по-дивному назвав?
    - То було, говорять, у оті часи,
    Як монголи пронеслися по Русі.
    Ті, хто вижив, поховалися в ліси,
    Поки попіл від пожарищ не осів.
    З часом стали вибиратися звідтіль
    Та селитись, як раніше, по балках.
    Довелося стільки витратить зусиль,
    Щоб життя знов забуяло у хатках.
    Щоби ниви колосились, як раніш,
    Щоб у полі випасалась череда.
    Та завжди тримали напохваті ніж
    І зі степу кожен о́рду виглядав.
    Та потроху вгомонилась татарва,
    Хани теж в пустелі не хотіли жить.
    Хай потроху Русь з пожежі ожива,
    Щоб було чого у неї поживить.
    Розросталися і села, і міста,
    Караванами пішли шляхом купці.
    Оживати помаленьку край наш став.
    Хоч не було того, хто би у руці
    У одній міста і села об’єднав.
    Щоби захист був народу на Русі.
    Кожен князь лиш про одного себе дбав,
    У своєму замку, наче звір засів.
    А воно завжди так було і так є,
    Що один працює та добро копить,
    А другий ножа з-під поли дістає,
    Відбирає те, що хтось зумів нажить.
    Розвелось таких до біса по шляхах.
    Ні купцям, ні людям спокою нема.
    Тільки й жди – звідкіль насунеться лиха,
    Що й життя, не лише гроші відніма.
    У купців хоч гроші сторожів найнять.
    А простому люду захист де знайти?
    Бо від князя дарма захисту чекать,
    Він над власними скарбами десь тремтить.
    Доки були невеликі зграї ті,
    Ще гуртом із ними справитись могли.
    Та по селах якось гомін пролетів,
    Що ватага лиходії ті знайшли.
    Був він, кажуть невисокий та міцний
    І розбійників у кулаці тримав.
    Знахабніли із ватагом тим вони,
    Він, здається, наперед про усе знав.
    Звідки буде йти купецький караван
    Чи на ярмарок добро хтось понесе.
    І вдається на підступність, на обман,
    Перестріне й відбирає геть усе.
    Не жалів ні багачів, ні бідних вдів.
    Добре, коли хоч живими залишав.
    Як павук у лісі Чорному сидів
    І свою жорстоку вдачу потішав.
    Той ватаг серед розбійних Грабом звавсь.
    Бо, говорять, як засідки учиняв,
    То розбійний люд понад шляхом ховавсь
    І команди ватага́ свого чекав.
    А, як тільки вдала наставала мить,
    «Граб!» - ватаг громовим голосом кричав
    І всі кидались з кущів і верховіть.
    Перестали шляхом їздити купці,
    Вже й селяни з сіл не витикають ніс.
    Та взялися вже розбійники оці
    Покидати, навіть, серед днини ліс,
    Щоб навідатися у якесь село,
    Обібрати його ледь не догола.
    Іще більше страху краєм поповзло.
    А куди нещасним дітися з села?
    В кого захист від розбійників знайти?
    Де та сила, що порядок наведе?
    До князів у їхніх замках не дійти
    Й від розбійних не сховатися ніде.
    Лиш на Бога сподівалися вони,
    Кожен день просили помочі Його.
    Граб же далі свої злочини чинив
    І весь край лякавсь імені того.
    Якось йшов через село старезний дід,
    З важким костуром до лісу простував.
    Співчутливо люди позирали вслід.
    А один було спинився, привітав.
    Запитав, куди дорогу той трима.
    Як почув, що в ліс – відраджувати став.
    Бо ж розбійників у тому лісі тьма,
    Не один уже пішов та і пропав.
    Та всміхнувсь старий: - А що мені втрачать?
    Я життя прожив… - Та й пішов собі…
    А розбійники готові всіх стрічать,
    Позирають у один та другий бік.
    Як лихі уздріли дідуся того,
    Похопилися та обступили вмить.
    І за поли узялись тягать його.
    А він дивиться та і мовчить стоїть.
    Тут ватаг нарешті вийшов перед всіх:
    - Знаєш, що я Граб?! А не дрижиш чому?
    А розбійний люд навколо враз притих:
    Що ж ватаг учинить дурню оцьому?
    А старий сказав: - Я про такого чув.
    Кажуть, підлий, злий. Вже обібрав весь люд!
    Тож поглянути на тебе сам прибув,
    Щоб подумати, як із тобою буть!
    Засміявся Граб: - І, що, уб’єш мене?
    І розбійний люд зареготав услід.
    Дочекавсь старий аж доки сміх мине
    І сказав, що всіх їх кинуло у піт:
    - Бачу я, що ти дарма прожив життя.
    Не по тім шляху життєвому пішов.
    Хоч одну довів ти справу до пуття?
    Хоч одне ти зло навколо поборов?
    Тільки сіяв смерть навкруг та всюдив страх.
    А тобі ж чеснот з народження дано.
    Пролетів життям, неначе чорний птах
    Та ж не вік мотузці витись, все одно.
    Ні гнізда немає, ні дітей нема,
    Що залишиш на землі оцій?
    Згубиться ім’я, схова пітьма.
    Хто згадає колись шлях життєвий твій?
    Ти питав – чи вб’ю тебе? Напевно, ні.
    Кара то мала за всі твої гріхи.
    Тому зовсім інше хочеться мені -
    Щоб позбувся ти всіх намірів лихих.
    Щоб стояв отут ти кілька сотень літ
    І дивився лиш, але не міг узять.
    Щоб зовсім другим побачив тебе світ…
    Раптом став ватаг у землю проростать.
    Руки гілками угору потяглись.
    І розбійний люд весь у страху застиг,
    А тоді рвонувся хутко через ліс.
    Лиш ватаг лишивсь, адже не мав вже ніг.
    Наостанок ще сказав старезний дід:
    - Все життя ти брав, отож тепер віддай!
    І пропав умить, неначе в небі слід…
    - Що за дід то був? – А, спробуй, відгадай?
    - То, напевно, Бог всі молитви почув
    І спустився сам, щоб покарати зло.
    - Справді, кажуть Бог тим самим дідом був.
    А з розбійника, бач, дерево зросло,
    Що корисні в ньому і кора, і плід.
    Помагає ще і від хвороб лихих.
    І стоїть той граб та дивиться на світ,
    Відробля колись ним скоєні гріхи.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  9. Євген Федчук - [ 2020.09.05 19:20 ]
    Легенда кургану Товста могила
    Їм Борисфен поміг тоді зустрітись.
    Вона білизну прати понесла
    А він коня під’їхав напоїти.
    На землю хвацько скочив із сідла.
    Тоді й зустрілись вперше їхні очі:
    Його блакить із зеленню її
    Заграло серце молоде дівоче
    Якісь незнанні музики свої.
    Високий статний хоч і трохи сивий
    Спитав: «Дівчино, як твоє ім’я?»
    Вона додолу очі опустила,
    Прошепотіла тихо: «Танія».
    «Чекай, я ще по тебе повернуся!»
    І знову хвацько скочив на коня
    Помчав у степ й на мить не обернувся
    Хоча очей не зводила вона.
    Майнув, як сон, і зник. Вона ж заснути
    Від того дня спокійно не могла.
    Хотіла голос ще його почути
    Побачити, як він коня сідла.
    Поглянути в бездонні його очі
    Неначе в Борисфена течію.
    Аж умлівало серденько дівоче
    Таємну мрію тішачи свою.
    І він свого таки дотримав слова
    Хоч декого ледь не вхопив удар.
    Та і вона признатись не готова
    Була почути оте слово – «Цар».
    Сам Скіфський цар заслав сватів до неї!
    Сам Скіфський цар в своє шатро повів!
    Сам Скіфський цар зробив її своєю!
    Але не тим їй серце він скорив.
    Бо не за царство його покохала
    І серця дослухалася свого.
    Зустрівши вперше, навіть і не знала
    Не те що титул – і ім’я його.
    Все як у сні: дорога і весілля.
    Вона з нього не зводила очей
    Неначе надивитися хотіла
    Впивалась трунком звабливих ночей.
    Він теж кохав, хоча державні справи
    Щодень, бува, роз’єднували їх
    То вороги загрожують державі
    Вчинивши в землі сколотські набіг
    То прибувають посланці від греків
    Які прохають теж допомогти.
    А шлях воєнний довгий і далекий
    За день за два його і не пройти.
    Вона терпляче його виглядала,
    Вдивлялася з кургану в далечінь
    І пісні скіфські про любов співала,
    А в тих піснях і в думках лише він.
    Він завжди щось з походу їй привозив.
    Вона раділа, як мале дитя.
    Стрічала і сміялася крізь сльози,
    Бо аж переповняли почуття.
    Якось з походу – з Ольвії чи Тіри
    Він пектораль привіз їй золоту.
    Вона таке й не бачила допіру.
    Відразу натягла прикрасу ту.
    А потім з шиї раз по раз знімала,
    Вдивлялась – надивитись не могла.
    Її робота майстра дивувала.
    Здавалось, де та Греція була,
    А майстер зміг так точно передати
    Її народу звичаї, життя,
    Як наче довелося побувати
    У цих краях. Яскраві відчуття
    Її ще довго так не полишали,
    Що стала рідна їй прикраса та.
    А він всміхався, його потішала
    Коханої наївна простота.
    Вони були щасливі в ці хвилини,
    Кохання переповнювало їх.
    А він казав: - Якби – то мати сина,
    Хотів почути ще й дитячий сміх.
    Боги його бажання, мабуть, вчули,
    Чи зглянулись на їхні почуття.
    Коли весна на літо повернула,
    Вона відчула, що нове життя
    В ній зародилось, Що вона вагітна.
    Він із походу саме повернув.
    Що їхній цар уміє так радіти,
    У землях скіфських ще ніхто не чув.
    Три дні і три ночі веселились люди
    І богам щедрі жертви принесли.
    У неї аж млоїлося у грудях.
    Щасливіші вони ще не були.
    У самий розпал гостювання того,
    Він вірний акінак із себе зняв,
    Сказав, що коли буде син у нього,
    То він би меч цей йому передав,
    Хоч з цим мечем не розлучавсь ніколи,
    Усі походи тільки з ним пройшов.
    Він амулетом став у його долі.
    З ним він, до речі, і її знайшов.
    Ту, що для нього наче сонце в небі,
    Що розділяла з ним його шатро.
    І обережно притискав його до себе
    Своє найбільше у житті добро.
    Та доля – тітка надто вже примхлива
    І людям щастя вічне не дає.
    Вона, наче пташка полохлива
    Зника, як тільки справді настає.
    Пройшло із того часу небагато
    Та не сидиться у шатрі царю.
    Надумав якось тура вполювати.
    Заледве повернуло на зорю,
    Зібрався цар з ватагою мисливців,
    Подався в степ широкий полювать.
    Вона просила: «Поостережися.
    Я буду тебе, любий виглядать».
    Він вже з коня поцілував їй косу,
    Неначе знав: прощався назавжди.
    Хоча тоді на тій лихій дорозі
    Вона не відчула ще біди.
    Біда прийшла, коли її не ждали
    У вигляді залітної стріли.
    Чи то за віщось боги покарали?
    Чи то занадто щасливі були?
    Якіїсь зайди в байраку засіли,
    А цар за туром на коні погнав.
    Стріла смертельну пісеньку пропіла
    І він з коня в траву суху упав.
    Розбійники хотіли поживитись?
    Чи думали, що він в степу один?
    Проте від скіфів встигли десь подітись.
    І не взяли нічого. Але він
    Лежав і кров із грудей цабеніла
    Під білою сорочкою його.
    Життя поволі полишало тіло.
    І вже нікому не змінить того.
    Вона іще про ту біду не знала,
    Та щось у серце вдарило її.
    Передчуття лихі від себе гнала
    І до богів зверталася своїх.
    Не вимолила. Серце її впало,
    Коли зустріла валку ту сумну.
    Мов не жила. Немов не відчула,
    Немов наткнулась на глуху стіну.
    Усе було неначе у тумані.
    Возили тіло степом сорок днів
    Аби могли всі скіфські поселяни
    Навік проститись із царем своїм.
    Вона була в процесії жалобній
    Та все, неначе, мимо неї йшло.
    Із сорока не пам’ятала жодний,
    Немов не з нею оте все було.
    Хотіла з горя теж накласти руки,
    Але життя, що теплилося в ній,
    Його життя, її солодка мука
    Її спинили. В жалобі своїй
    Вона жадала народити сина,
    Якби би був продовження його
    В якому всі побачити повинні
    Не її сина, а царя свого.
    Лиш це на світі ще її тримало
    Лише заради цього і жила.
    А жалібна процесія тривала
    Аж поки в Герри, на кінець, прийшла.
    Посеред степу ями покопали,
    В одну поклали мертвого царя,
    Все, що йому там знадобиться мало:
    Мечі і стріли, панцир, нагая
    Поклали, в амфорах напої,
    Ритон, як символ царського звання.
    Аби усе він мав попід рукою.
    Убили потім вірного коня
    Та ще шістьох із царських стад великих
    Аби на тому світі не ходить.
    Чотири конюхи смерть прийняли без крику,
    Щоб на тім світі теж йому служить.
    По всьому тому стали тризну править.
    Зібралось дві – три тисячі людей
    Померлого царя по смерті славить,
    Прохать, нехай він там їх підожде.
    Вона вина теж чашу пригубила
    І залишки на землю пролила
    Аби земля вино те підхопила,
    Коханому до серця донесла.
    Потому взя́лись насипать кургана,
    Робота довга – на багато днів
    І тут вона негадано – неждано
    Взяла дві речі ціннії свої,
    Що мали їй нагадувать про нього:
    Прикрасу, що від греків їй привіз
    І меч, що залишив для сина свого,
    Поцілувала те уже без сліз
    І понесла, поклала у могилу.
    Не біля нього - насип вже накрив,
    А недалеко в ямі положила.
    Знайде, згада про ту, яку любив.
    Нехай йому нагадають постійно,
    Що вона любить лише одного,
    Хай бачить звідти, як народить сина,
    Як син зросте і нагада його.
    Вона вернулася у шатро у царське.
    Курган в степу і ріс, і ріс, і ріс.
    Та скоро степ схвильовано озвався:
    Цариці сина бог Папай приніс .
    Вона раділа. Всі раділи скіфи:
    У них є цар – законний син його.
    Для них це була величезна втіха.
    Везли дарунки, вже й не знать чого.
    Вона дивилась на малу дитину:
    Блакитні очі, ніс і рот такий.
    І бачила того в своєму сину,
    З ким серце поєднала на віки.
    Пройшло два роки. Син зростав поволі,
    Вона з нього не зводила очей,
    Пісень співала про степи, про долю,
    Навчала найважливіших речей.
    Бува із сином на коня сідала,
    І гнала його степом кілька гін.
    Там, на кургані цілий день, бувало
    Гуляла щоб синочка бачив він.
    Потішився на нього з того світу,
    Побачив би, як швидко він росте
    І разом з нею міг би порадіти …
    Із нею порадіти… А, проте,
    Така вже видно її доля була.
    Бо моровиця у степи прийшла
    Її дитя до себе пригорнула
    До чоловіка, мабуть, повела.
    Всього три дні палало жаром тіло.
    Всього три дні надія та жила.
    Та скільки у маленькім тілі сили?
    А її сила тут не допомогла.
    Вона, як чайка над синочком билась,
    Волосся рвала, дряпала лице.
    Та серце билось, билось і спинилось.
    Навіки зупинилося і все.
    Спинилось і її життя навіки .
    Для чого їй на цьому світі жить?
    Їй треба з сином йти до чоловіка,
    Щоб на тім світі разом щастя стріть.
    Вона уже не плакала, стогнала,
    А там й на стогін сили й не було.
    Для себе уже рішення прийняла.
    Хай все іде, як і раніше йшло.
    Потрібно їй до сина й чоловіка
    І смерть одна їх може поєднать.
    Здригалася від внутрішнього крику
    І почала згасать … згасать … згасать.
    Ніщо її уже не хвилювало
    І не могло вернути до життя.
    І смерть вона, як звільнення чекала
    Лише до неї мала відчуття.
    Так і згоріла – мати і дружина
    Бо пережить кохання не могла.
    Пішла таки до чоловіка й сина
    І, сподіваюсь, їх вона знайшла.
    Поклали їх в кургані у одному,
    Де вже лежав померлий чоловік.
    Я сподіваюсь, що на світі тому
    Бог їхні душі поєднав навік.
    І лиш коли в степу Товсту могилу
    Ученим довелось розкопать,
    Я зрозумів: така в кохання сила,
    Що навіть смерть не може роз’єднать.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  10. Сергій Губерначук - [ 2020.09.02 06:26 ]
    Сомбреро
    Ворожи на кохання
    в іспанській в’язниці
    серед часу злягання
    перста і десниці
    через кліть, зашифровану
    кодами їх,
    їхніх здогадів, сповнених
    прагнень твоїх!

    Грають гнів і свавілля,
    і Мексики згага!
    Не тремтиш з богомілля –
    його в тобі ма́га!
    Те крислате сомбреро,
    протиснуте в кліть,
    і коротке інверо
    прояснюють хіть!

    29 квітня 2003 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Переді мною...", стор. 100"


  11. Євген Федчук - [ 2020.09.01 19:18 ]
    Легенда про Александрволь
    Неспішна валка рухалася шляхом
    Здіймаючи клубами сірий пил.
    До ніг стелилась рівна, наче плаха
    Земля степів із шапками могил.
    Вози скрипіли пісню подорожню
    Із безкінечним приспівом нудним
    І залишали на шляху порожнім
    Одноманітні записи – сліди.
    Весна вдалася ранньою й сухою.
    Посохли трави, ще й не піднялись,
    То ж людям видавалася лихою
    Ідея, що вони отак знялись,
    Полишили уже обжиті землі
    І подалися в невідомі краї.
    Вдивлялися у далеч невеселі
    І якісь думи думали свої.
    Чи то про те, що там десь залишили?
    Чи то про те, як стріне їх цей край
    І скільки знадобиться віри й сили,
    Щоб з’їсти перший власний коровай
    До труднощів їм, звісно, не звикати.
    Бог непосильну ношу не вкладе
    На плечі. І дітей карати
    Своїх не буде без гріха. Та де
    Те місце, де вони знайдуть свій спокій?
    Чи його в світі, може, і нема?
    Уже віки, не те що, навіть, роки
    Вони шукають, але все дарма.
    Ще Менно Сімонс, мученик за віру
    Учив покірно все в житті сприймать
    У світі цьому, де є зла без міри.
    Йому ніякий опір не вчинять.
    Бог заповів лиш вірити й терпіти,
    Не піддаватись на потуги зла,
    Аби його у душу не впустити
    І вона тільки із добром жила.
    За погляди, що суперечать догмам.
    Чекав їх інквізиції вогонь.
    Неначе діти не одного Бога,
    Зовсім порізно бачили його.
    Чинити опір не давала віра.
    Померти всім? Хто ж віру донесе,
    Відкриє очі змученому миру
    І від гріха й погибелі спасе?
    Щоб не життя, а віру врятувати
    Вони, фламандці й фрізи з прабатьків
    В краї далекі змушені втікати,
    Де б їх вогонь церковний не спалив.
    В низинах Вісли в Польськім королівстві,
    Де Ельбінг, Данціг стіни підняли,
    Їм удалося в ті часи осісти.
    І їх ці землі добре прийняли.
    Король їм сам підтвердив привілеї,
    Ніхто за віру їхню не чіпав.
    Обзавелись худобою, землею.
    І вірних круг із часом все зростав.
    Дві сотні років їх земля приймала.
    Здавалось, навіть – це вже назавжди,
    Але нові випробування впали,
    Як відгук неминучої біди.
    Не стало Польщі і Помор’я польське,
    Де меноніти у той час жили
    І досить вільно почувались досі,
    До себе пруські королі взяли.
    В Помор’ї здавна німці проживали.
    Живучи двісті років серед них,
    Утікачі і мову перейняли,
    Вже й мало чим різнилися від тих.
    Державі ж, що війной жила допіру,
    Солдат потрібен без душевних мук
    І не цікавить, що чиясь там віра
    Забороняє зброю брать до рук.
    Всіх непокірних розчавить готова
    І відректися змусити того,
    Для кого Бог – то не пустеє слово,
    А суть життя єдиного всього.
    Як бути далі? Що його чинити?
    Шукать по світу іншої землі,
    Де би дали спокійно далі жити,
    Оберігати звичаї свої?
    Тоді уперше промайнула звістка
    Про Таврію якусь, про вільний край,
    Де можна було б вільно їм осісти.
    За описами просто земний рай.
    Так говорили люди із Росії,
    Що від імператриці прибули.
    І обіцяли гори золотії,
    Запрошуючи, аби перейшли
    На землі ці гонимі меноніти.
    І,справді,перші скоро подались
    Чоловіки, жінки та їхні діти,
    А незабаром, коли обжились,
    Запрошувати інші сім’ї стали.
    І от вони, з об’єднання свого,
    Що Старий Флеміш самі назвали,
    Зібрали двадцять дві сім’ї всього,
    Вози з нехитрим скарбом і худобу,
    Все, що згодиться в тих краях, взяли
    І, помолившись спершу Богу, щоби
    Поміг в дорозі, шлях свій почали.
    І ось позаду сотні верст дороги.
    Навколо степ і недалекий час,
    Коли спочинути їхні збиті ноги.
    Та тут випадок трапився якраз.
    З якоїсь балки вибрались на гору,
    З натуги коні ледве вже тягли,
    А діло було у вечірню пору,
    Уже легенькі сутінки лягли.
    Аж на дорозі раптом кінський тупіт
    І чималий загін назустріч мчить.
    Чи не бандити? Збилися докупи
    Вози втікацькі за коротку мить.
    Та то були солдати – не бандити
    І офіцер веде перед у них.
    Зустріли шанобливо меноніти
    Загін військовий. Тупіт кінський стих,
    Як офіцер підняв у гору руку.
    Спитав: «Ви, люди добрі, звідкіля?»
    Та менонітам ті чужинські звуки,
    Лиш по – німецькі кожен розмовля.
    Хоч здогадались, що той їх питає
    І кажуть: «Пане, меноніти ми
    У Таврію із Прусії втікаєм,
    Спішим аби обжитись до зими».
    Зачувши ледве їх німецьку мову
    І офіцер німецькою почав:
    «О, то ви німці?» і говорить знову
    Той, хто найперш пояснення давав:
    «Ні, ми не німці, просто меноніти,
    Фламандці, фрізи прабатьки у нас.
    Нам довелося серед німців жити
    Отож німецька рідна на цей час.»
    «А як ви тут, панове, опинились?»
    «По волі Божій, в пошуках країв,
    В яких би ми спокійно зупинились
    І зберігали звичаї свої».
    «Бунтуєте напевне проти влади?»
    «Ні, влада Богом світові дана.
    Ми кожній владі слугувати раді
    І не у тому наша є вина.
    Ми проти війн і супроти насилля,
    Ми злу непротивлення визнаєм,
    Лише у вірі відчуваєм силу
    І бачим в тім призначення своє.
    Одного хочем – мирно працювати,
    Ніхто щоб нашу віру не чіпав.
    Тому і подалися в світ шукати
    Місця без інквізиторських заграв».
    «Ну, що ж, панове, - офіцер промовив, -
    У нас земель доволі для усіх.
    Хоч ваша віра щось для мене нове,
    Та по – своєму вірити не гріх.
    Ми будь - кого у цих краях приймаєм,
    Бо тут роботи непочатий край.
    Всіх, хто бажа, землею наділяєм.
    Бери, селися, землю обробляй.
    Хай Бог вам, люди добрі, помагає, -
    Перехрестився офіцер нараз, -
    Я вам від усії душі бажаю,
    Щоб край став батьківщиною для вас.
    Де вас чекає добрий відпочинок
    Після важкого довгого путі.
    І хай ніхто вам перешкод не чинить
    У вашій вірі й вашому житті».
    Сказавши те, ще раз перехрестився
    І далі шляхом у степи помчав.
    І весь загін слідом за ним пустився
    Та клуби пилу по собі підняв.
    Іще стояли довго меноніти,
    Дивилися тому загону вслід.
    Спитати б, з ким прийшлося говорити
    Та, як на гріх, ні люду, ні підвід.
    Аж хтось летить конем. Побачив валку,
    Спинив коня і голосно пита:
    «Давно вже цар проїхав оцю балку!?»
    «Так то був цар?! О матінко свята!»
    Сам Олександр говорив із ними,
    А, бач, про те нічого не сказав.
    І всі слова його були простими
    Ніхто б царя у ньому й не признав.
    Та просвітліли душі менонітів.
    Якщо вже цар їх сам благословив,
    То, мабуть, це і є те місце в світі
    Де сам їм Бог селитися велів.
    Колонію понад Бегім- Чокраком
    Так і назвали Александрволь.
    Не з лестощів, а лише, як подяку
    За співчуття до інших грішних доль.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  12. Євген Федчук - [ 2020.08.31 19:41 ]
    Легенда про золотих коней хана Батия
    Пограбувавши Русь і пів Європи
    І звівши у степах Сарай Бату,
    Щоб пам’ятали скорені холопи
    І прославляли Орду Золоту
    Звелів Батий із золота двох коней
    Відлити і поставить на виду.
    І стали коні наче на припоні.
    І всі хто потрапляв тоді в Орду
    Дивилися могутності ординській
    Багатствам її заздрили потай.
    Лиш люди руські подивившись зблизька
    Чомусь шептали: «Добре почекай!..»
    Бо в конях тих їм бачились ікони
    Обдертії церковні куполи
    Жінок прикраси гривні і корони
    Що із Русі ординці загребли.
    Прийшли часи і от одного року
    В Сарай Бату у самий розпал дня
    Загін сміливців русичів нівроку
    Ввірвався й прихопив собі коня.
    Для остраху пошарпали монголів
    І поки ті ховались по ярах
    На воза вкинули його і нумо в поле
    Поки іще скував монголів страх
    Монголи правда швидко похопились
    І спорядили військо навздогін
    І наздогнали. За шаблі вхопились,
    Притиснувши до річки весь загін.
    Весь день ішли кривава люта січа
    Стомилась смерть жнива свої справлять.
    І тільки, коли день змінився ніччю
    Монголи почали перемагать.
    Один за одним русичі вмирали
    Встеляючи ворожим трупом діл
    Аж поки і останні з них упали.
    І опустилась ніч на купи тіл.
    Та вранці, як монголи не шукали
    Знайти коня так і не спромоглись.
    А русичі померли й не сказали.
    Куди той злополучний кінь подівсь.
    Можливо й Конка десь його ховає
    А звідки й назва теж могла б піти
    Лежить той кінь часу свого чекає.
    А ви його не хочете знайти?


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  13. Євген Федчук - [ 2020.08.30 20:49 ]
    Легенда про Кам’яну могилу
    Степ приазовський вільний і широкий.
    Дорога рівна, як стріла, лежить.
    Бува, що річка шлях перебіжить
    Чи вигулькне курган з якогось боку.
    Та більш ніщо твій погляд не спиня
    І їдеш заспокоєний, розімлілий.
    Поглядуєш: чи сонце ще не сіло,
    Сповіщуючи про скінченність дня.
    Зненацька перед очі вирина
    Якась споруда, як для степу дивна.
    Здалеку – начебто стіна камінна,
    А зблизька зовсім наче й не стіна.
    Здається, хтось звалив велику силу
    Каміння із піском упереміш.
    І скільки ти здивований стоїш,
    Уздрівши вперше Кам’яну Могилу?
    Звідкіль це диво у степу взялось?
    Хто сотворив його в часи далекі?
    Крізь темінь літ, здолавши шлях нелегкий
    До нас легенда давня донеслась.
    Колись, говорять, жив у цих степах
    Чи богатир, чи велетень. І звали
    Його Богур, і якось так вже стало –
    За щось на нього в гніву був Аллах.
    Сказав: - Як хочеш прощення мого,
    Бери каміння із отого кряжу,
    Носи у степ. Хай на рівнині ляже
    Гора каміння, і щоби кругом
    Із неї степ навколо проглядався.
    Богур наказ виконувать почав.
    Каміння з гір руками видирав,
    На спину клав, аж від ваги вгинався,
    Ніс в степ, аж до Молочної ріки,
    Там, де велів Аллах вершити гору.
    Важка робота видалась. І скоро
    Набрид Богуру труд його тяжкий.
    Аби скоріше виконать наказ,
    Він вирішив до хитрощів удатись.
    Нащо каміння укладать, старатись,
    Як можна сили зекономить й час.
    Тому каміння кидав як попало
    Аби лишень вершилася гора.
    Хай там просвіт, а тут буде діра –
    Аби трималось та аби не впало.
    Та користі від поспіху нема.
    Ще кажуть: чорт роботу скору любить.
    Бува, й найкращі наміри загубить
    І добре, як зусилля лиш дарма.
    Вже пів роботи лишилось позаду.
    Ще не гора, та вже і не горбок.
    Але один необережний крок –
    Богур застряг у кам’яній громаді.
    Як у лещатах стиснуло його,
    Ні вниз, ні вгору і не здвинуть брили.
    Як не старався – не достало сили.
    Так і помер від поспіху свого.
    Від голоду віддав Аллаху душу.
    Аллах же вітер у степи послав,
    Щоб щілини піском позасипав
    Аби ніхто громаду не порушив.
    В її глибинах богатир лежить.
    Його кістки защемлені камінням,
    Мабуть, іще біліють і донині
    І час повз нього поспіхом біжить.
    Чи так було, чи вигадки – не знаю.
    Коли ж стою на плитах кам’яних,
    Неначе голос вилітає з них.
    І я всьому, що чую, довіряю.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  14. Євген Федчук - [ 2020.08.29 20:59 ]
    Легенда про Червону гірку
    Є недалеко нашого села
    Червона гірка – і крута, й висока.
    Ріка розмила пагорб, як текла,
    Шматок відгризла із одного боку.
    І показала нам перед очей
    Усю червону його середину .
    Я скільки жив, але не бачив ще
    Таку яскраву неймовірно глину.
    А вид який із гірки на село,
    На річку, що внизу вужем петляє?
    Натхнення, мабуть, Богові було
    Коли творив оцю красу. Я знаю,
    Хтось скаже, що місця і кращі є
    Не сперечаюсь. Бо про інше мова.
    Я говорю про враження своє,
    А тут не вистачає мені слова.
    Я цю красу не в змозі описать,
    Тому і, навіть, братися не буду.
    Але мені завжди хотілось знать,
    Чому ця глина не така, як всюди?
    І от що краєм вуха я почув
    І хочу вам тепер переповісти.
    Не знаю точно, що за рік то був,
    Та в календар не хочу навіть лізти.
    Але зібралось Літо якось раз
    До Осені, сестри своєї в гості.
    Посиділи, як водиться і в нас ,
    Зимі з Весною перемили кості.
    І добре, мабуть, Літові в гостях,
    Є Осені чим добре пригостити.
    Та все питає Літо: «Як життя?»
    «Чи добре тобі в цьому краї жити?»
    І жалітися Літо почало,
    Мовляв, і спека, і дощу немає,
    Все засиха, що навесні зійшло,
    Пил сірий все навколо обсипає.
    Не зеленіють луки і поля.
    Усе якесь невиразне і сіре.
    І тріскається без води земля,
    Нема спокою птахові і звіру.
    А Літу ж так яскравість до душі,
    Так хочеться, щоби раділи очі,
    Щоби трава, дерева і кущі
    Буяли кольорами дні і ночі.
    У кожного сезону колір є:
    Зима – у білім, а весна – в зеленім,
    Червоним й жовтим осінь виграє,
    А от у нього з кольором проблеми.
    Якби ж то Осінь доброю була
    І фарбою своєю наділила,
    То миттю б вся природа ожила
    І навкруги усе заяскравіло.
    - Нема проблем. Червону он бери.
    Поглянь лишень, яка вона яскрава.
    Не встигнеш проказати: раз, два, три –
    У тебе вмить зачервоніють трави.
    Зачервоніє на деревах лист,
    Так, що й від пилу він не посіріє.
    Яка краса, ти тільки подивись!
    Та про таке художник лише мріє!
    І Літо фарбу у відро взяло,
    Іде з гостей, само собі радіє,
    Вже й плани будувати почало,
    Великі покладаючи надії.
    Ішло, ішло і зупинилось враз,
    Себе вщипнуло: чи бува не сонне,
    Отут на гірці на оцій якраз,
    Яка тоді ще не була червона.
    Куточок первозданної природи
    Постав у нього тут перед очей:
    Зелені трави, тихі чисті води,
    Ніким не скаламучені іще.
    І таким сильним здивуванням було,
    Що, навіть, фарба випала із рук,
    Відро скотилось, в річці потонуло,
    А фарба облила усе навкруг.
    Відтоді гірка і зачервоніла,
    Що літо фарбу було розлило.
    Але воно за нею не жаліло
    Адже красу і у собі знайшло.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  15. Євген Федчук - [ 2020.08.28 19:00 ]
    Легенда Чингульського кургану
    У задумі великий хан Тігак
    Сидить у шатрі, ноги підібгавши.
    В руці кумису чималенька чаша,
    Яку не може він допить ніяк.
    Великі думи зморщило чоло,
    Тривога серце неупинно крає.
    Його хвилює доля його краю,
    Який ярмо монгольське облягло.
    Степи, в яких ще предки панували,
    Належать стали Золотій орді.
    Його народ у скруті і біді,
    А хану Берке усе мало й мало.
    То вимагає у похід іти,
    Куди монгольське військо виступає
    А то тумен монгольський налітає
    Аби рабів собі в степу знайти.
    Суцільний стогін полем половецьким.
    Живим товаром став його народ.
    Нема в степу монголам перешкод,
    Ніхто чинити опір не береться.
    Нема Котяня, може він би міг
    Підняти степ, усі роди кипчацькі
    І силою великою промчаться,
    Щоб зайд монгольських вигнать за поріг.
    А він, Тігак, ще й не старий неначе,
    Проте Котятю, звісно, не рівня.
    За ним піде хіба його рідня
    Та ті «кипчак» для кого щось та значить.
    У тім, що сталось, не чиясь вина,
    Самі ж кипчацькі хани і повинні.
    Він пам’ятає, хоч і був дитина,
    Як в степ прийшла зі сходу новина,
    Що йде якась невідомая сила
    Якісь монголи, що скоряють всіх.
    Кипчацькі хани встали проти них
    Та в битві зупинити не зуміли.
    Він пам’ята, як утікать прийшлось,
    Добро схопивши, від монгольських коней.
    Вже на ходу стояв і плач і стогін
    По тих, кого ховать не довелось.
    А потім батько знов у степ подався
    І десь на Калці голову поклав.
    І він, як старший в роді, ханом став,
    Хоч в нього вус заледве пробивався.
    Тоді часи нелегкії були,
    Хоча тепер ще й гірші набагато.
    Доводилося родом керувати.
    Коли ж то досвід і знання прийшли?!
    Котянь в степах був найсильнішим ханом.
    Тігак, як родич, поряд кочував.
    І хан старий бува допомогав:
    Чи то порадить, чи на захист стане.
    Пішли монголи десь в свої степи.
    Здавалось, їм повернення не буде.
    Але даремно сподівались люди,
    Що час спокою врешті наступив.
    Готуючись скорити степ кипчацький,
    Монголи стали стравлювати їх -
    Одних кипчаків супроти других,
    Щоб слабкістю їх потім скористати.
    Хан Аккубуль на полюванні вбив
    Мангуша, сина славного Котяня.
    Котянь помстився. Від чужого стану
    Нічого майже він не залишив.
    Сам Аккубуль із залишками роду
    Утік на схід. За поміччю мабуть.
    А там і звістка, що монголи йдуть.
    Промчалась між кипчацького народу.
    Чинити опір було би дарма
    Орда монгольська степ заполонила.
    Вони ж бо знали: крім Котяня сили
    У степу половецькому нема.
    Та хан старий не став чинити опір.
    Зібравши всіх, кому був ханом він,
    В Угорщину степами їх повів
    Аби монголам не піти в холопи.
    В Угорщині у Бели – короля
    Не всі кипчакам виявились раді.
    Котяня звинуватили у зраді.
    Не сприйняла угорськая земля
    Тих, хто країну міг би захистити
    Від орд монгольських, що уже ішли.
    Уже і Київ руський узяли.
    Їх коні вже в Карпатах б’ють копитом.
    Від рук злочинних хан Котянь упав
    Кипчаки то угорцям не простили.
    Як буря по країні пролетіли.
    Невинний – винний трупом шлях услав
    Тігак був першим серед тої помсти:
    Вбивав, палив, лишав кривавий слід,
    Щоб пам’ятав угорський підлий рід:
    Кипчаки тут господарі – не гості…
    А слідом крізь карпатський перевал
    В Угорщину ввірвалися монголи
    І все, чого кипчаки не збороли,
    Скорив монгольський безупинний шал.
    Тігак з ордою відступив на південь,
    Де у болгар і латинян служив.
    Та бачив в снах всю шир своїх степів,
    З яких в цім краї не було і сліду.
    Хоч служба була наче й не важка
    І імператор не скупивсь на плату,
    Та не замінять ніякі палати
    Степів – де все життя кочовика.
    І лише тільки виникла можливість
    Він повернувся у степи свої.
    Позаду залишилися бої,
    Попереду гірка монгольська милість.
    Степ наче був таким, як і колись
    Ті ж самі трави і широкі ріки,
    Кумис той самий – для кипчаків ліки
    І воїни ще не перевелись.
    Та волі тої вже в степу не було.
    Монголи мали за холопів їх
    Мурзі якомусь хан схилявсь до ніг,
    Про гордість і про велич вже й забули.
    Чи можна було витерпіти це
    Тігаку – сину цих степів широких,
    Що вільний був всі п’ять десятків років
    Спокійно смерті дивлячись в лице?
    Не всі кипчаки голови схилили.
    Уже легендой став емір Бачман
    Що не втікав зі степу, як Котянь.
    Зібрав з кипчаків невеликі сили
    І став грудьми на захист цих степів
    Бивсь до останку, доки й не загинув
    Але монголам не підставив спину,
    А гордо й гідно смерть свою зустрів.
    Ні, дух кипчацький гордий ще не вмер,
    Тігак готовий степом клич послати
    Аби на боротьбу його підняти
    І стать на бій із зайдами тепер.
    Він знає, що за ним піде багато
    Бо скільки сліз і горя принесло
    Родам кипчацьким те монгольське зло.
    І час йому вже гідний опір дати.
    Хоч знає він: багато є й таких,
    Що за срібляк готові всіх продати
    І цим в монголів ласку звоювати,
    Постійно упадаючи до ніг.
    І, навіть, дехто з беків його роду
    Продать готовий хана свойого.
    Ні, він не дасть зробити їм цього,
    Він кине клич кипчацькому народу.
    Вже краще смерть в жорстокому бою,
    Ніж все життя попід ярмом ходити,
    Монгольським зайдам, як панам служити,
    Навік віддавши землю їм свою.
    У задумі великій хан Тігак.
    Смерть його, звісно, зовсім не лякає.
    Раб зі страху усе життя вмирає.
    А він не раб. І він не віда страх!
    Там, за шатром його народ чекає.
    Що скаже він? Куди їх поведе?
    Чи зможе він? Чи ті слова знайде,
    Які людей на битву піднімають?
    Ні, все – рішив! Геть сумнівів дурман!
    Устав Тігак,з шатра на сонце вийшов.
    Стоять кипчаки: і кінні, і піші,
    Чекають, що їм скаже їхній хан.
    Народ навколо. За спиною беки.
    Не зрозуміть: хто вірний, а хто ні.
    Мурахами тривога по спині
    І відчуття близької небезпеки.
    Сказав: - Кипчаки, вірний мій народ!
    Я поведу вас супроти монголів,
    Щоб ми вернули нашу давню волю
    І, як колись, не відали турбот.
    Я…- і зненацька голос обірвався.
    Біль гострий у потилицю уп’явсь,-
    - Це зра… - життя скінчилося ураз
    І все, що він зробити намагався.
    На берегах Чингулу він знайшов
    Бажану волю і спочинок вічний.
    І крізь століття дивиться нам в вічі,
    В бій за свободу закликає знов.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  16. Євген Федчук - [ 2020.08.27 20:31 ]
    Легенда про чингула
    Надходив вечір. Тиша залягла.
    Стомився вітер, десь в кущах дрімає.
    Рожевих хмар отара чимала
    За сонцем подалась до виднокраю.
    Повільна, сонно мружилась ріка
    В оточенні притихлих очеретів.
    Хіба що птиця промайне яка,
    Ледь осокори не торкне на злеті.
    Та риба, мовби вчилася літать
    Вистрибувала й з виляском пірнала.
    У вибалку, щоб тишу не злякать,
    Мисливців двоє на траві лежали.
    Один – дорослий, другий – ще малий,
    Ще й вуса пробиватись не почали,
    Якісь розмови пошепки вели.
    Сухі гілки у вогнищі тріщали.
    Тягло димком і смаленим звідтіль,
    Вечеря мала скоро буть готова.
    М’яка трава – і скатерть, і постіль.
    І у мисливців настрій пречудовий.
    Малий весь час дорослого питав,
    Вивідував щось досі ще не знане .
    При тому слину раз по раз ковтав,
    Чекав, як м’ясо із вогню дістане.
    Поміж другого мову завели
    Про звірину, що степ цей заселяла.
    Які вони, звідкіль сюди прийшли,
    Чом саме так їх люди називали.
    Почувши про тарпанів, кабанів,
    Лисиць і турів, дрібноту чималу,
    Малий розмову раптом перевів
    На те, що, мабуть, спати не давало:
    - А хто такий чингул? – спитав малий,-
    От рід, який живе понад рікою,
    То рід вовка. А там он рід, який
    Є родом тура. Звірини такої
    Багато є навколо у степах.
    Як і лисиць, орлів, сайгаків, коней.
    Ми – рід чингула. Що то – звір чи птах?
    Який прабатько весь наш рід боронить?
    Всміхнувся батько, в відблисках тремких
    Його усмішка дивно виглядала.
    - Розвію трохи сумнівів твоїх,
    Хоч і в самого сумнівів чимало.
    Чингул – прабатько, що боронить рід,
    То звір, якому рівного немає.
    На жаль, в степах давно зник його слід.
    Але колись ні хижа вовча зграя,
    Ні тур, ні лев, ні пардус, ні ведмідь
    Із ним змагатись не могли у силі.
    Він міг здолати просто мимохідь
    Звірину всяку. Тож вона ходила
    В обхід, як чула, що чингул іде.
    То звір – гора був, кажуть ті, хто бачив.
    - Хто ж його бачив, таточку і де?
    - Стрічали люди та давно, одначе.
    Іще мій батько батька говорив,
    Що чув того, хто власними очима
    Чингула бачив. Вже пройшло років
    З тії пори. Вже в мене за плечима
    Шляхів – доріг. Але ніде, ні раз
    Чингула стріть мені не довелося.
    Пішов від нас. Тепер не все гаразд
    У роді в нас. Провіщення збулося.
    - Провіщення? Яке? Хто провістив?
    - Колись давно, як зими довгі були,
    говорять, в роді нашім один жив.
    Його ім’я вже й прадіди забули.
    Тоді чингул був першим серед всіх.
    І рід наш також був не фіз. Останніх.
    Отут, на цих просторах степових
    Тоді ще горді, сильні, а не гнані
    Ми простували сміло по степах
    Туди, куди нас правили чингули.
    Наш войовничий клич наводив страх
    На люд і звіра. Ми могутні були.
    Списи міцні стискали у руках.
    Нам сили кров чингула додавала.
    Нас не спиняла ні одна ріка,
    Ми її легко, як струмок долали.
    І слід у слід з чингулами ішли,
    Прабатьку завжди щедрі несли жертви.
    Тому завжди зі здобиччю були.
    Він не давав із голоду померти.
    Нас вчили ті, хто із прабатьком міг
    На його мові вільно говорити:
    Щоб рід батьків традиції беріг,
    Тоді він буде, як належить жити.
    І ми тримались звичаїв батьків.
    Аж поки той, чиє ім’я забулось,
    Міцного лука з дерева зробив.
    Тоді лихе провіщення і збулось.
    Бо провістив колись один із тих,
    Що міг з прабатьком вільно спілкуватись:
    Нам спис в руках – найліпший оберіг,
    Ми маєм ним лише користуватись.
    Бо спис – то зброя воїна, який
    Не має страху, йде у бій відкрито.
    Він має бути сильний і стрімкий,
    Але й повинен маскуватись вміти.
    А лук – то зброя хитрих ледарів
    І боягузів, що лиш тишком діють,
    Які найбільше, може, на корів
    Полюють. Більших зачепить не сміють.
    А ми, хто на чингулів полював,
    Лише списом могли його здолати.
    Стріли укус чингул не відчував,
    Його стрілою тільки ображати.
    Тож поки мали ми списи в руках,
    Поки й чингули поряд з нами жили.
    А лук – то зброя підла і легка,
    В один момент усе б життя змінила.
    Адже чингул образиться на те,
    Що не відкрито з ним на бій ступають
    Та піде геть. Стежина заросте.
    А на весь рід голодна смерть чекає.
    І, коли той, чиє ім’я німе,
    Зробив свій лук і став ним похвалятись,
    Гадаючи, що серце всім пройме
    І будуть луком всі користуватись,
    Старійшини зібралися гуртом
    І прийняли: негідника прогнати,
    Його творіння знищить, щоб ніхто
    Не смів таке у руки, навіть, брати.
    І той пішов, ображений на всіх.
    Гадали ми, що смерть його чекає
    Та підлий він не тільки вижить зміг,
    Життя почавши у чужому краї,
    Навчив других він луки ті робить.
    І смертоносні замигтіли стріли.
    А ми нічого не могли змінить.
    Вже не могли того, хоч і хотіли.
    Ми ще тримались звичаїв батьків
    Та все частіше заздро поглядали,
    Як поряд роди турів і вовків
    Із луками на здобич полювали.
    І розбігалась в страху звірина,
    І сотнями під стрілами вмирала
    Аж поки ( і людей у тім вина),
    В степах навколо звірини не стало.
    Чингули теж у невідь подались.
    Одної днини зникли, десь пропали.
    Шукали ми, прабатькові клялись,
    Що ми батьків традицій не зламали.
    Та марно все. Прабатько кинув нас.
    І жити стало важко неймовірно.
    Багато хто не пережив той час.
    Але ми сподівалися все рівно,
    Що він поверне...- А який він був
    Чингул насправді? - Я його не бачив,
    Але по тому, що від батька чув,
    Він був великий, як гора неначе,
    Вкривала довга вовна усього
    І два ікла стирчали з його рота,
    Загнуті вгору, довгі. Я його
    Зображення, напевно, бачив в гроті
    Святилища. Але чи то був він,
    Не знаю. І нема кого спитати.
    - А що говорять,- підхопився син,-
    Ті, що могли з прабатьком розмовляти?
    - А що вони. Чекайте, кажуть нам.
    Чингул поверне, час такий настане.
    А вже і лік утратили рокам
    З часів, як його бачили востаннє.
    Коли ж чингул повернеться-таки,
    Часи для роду нашого настануть
    Щасливі. А оці часи гіркі
    Неначе камінь, стрімко в воду кануть...
    ...Малого дивний тупіт розбудив.
    Ще чорне небо зорями рясніло,
    Далекий виднокрай ледь рожевів.
    Там сонце тільки набирало сили.
    І в темряві з тієї сторони
    Здалеку кроки долинали глухо.
    Зовсім не схоже то на табуни
    Коней чи турів. Хлопець довго слухав.
    В степу світанок швидко настає.
    Уже на небі зорі потьмяніли .
    Чіткіше інший берег постає.
    Крізь темряву деталі проступили.
    І тут над самим урвищем крутим,
    Добряче вже підмитим течією,
    З’явився звір. Він був саме таким,
    Як малював уявою своєю
    Малий, коли чув батькові слова.
    Не звір – гора. Хутро донизу довге,
    Велика довговуха голова
    І два ікла стирчать, неначе роги.
    Звір зупинивсь на березі, завмер.
    Хутро на ньому було зовсім сиве.
    Він раптом вгору голову задер
    І заревів протяжно і тужливо.
    Від крику й батько кинувся зі сну,
    Поглянув пильно, ледь продерши очі.
    А син до нього руки простягнув,
    Немов до чогось запросити хоче.
    - Він повернувся, тату! Повернувсь!
    Він повернувсь!- повторював уперто.
    Та батько тільки гірко усміхнувсь:
    - Він повернувся, синку, щоб померти!
    І раптом берег чи то від ваги,
    Чи сам собою в річку обвалився.
    Чингул посунув, наче м’яч тугий
    З землею разом в воду покотився.
    Лиш заревів востаннє і замовк.
    Його земля навіки поховала.
    Не встиг зробити свій останній крок,
    Ступить на землю, де його чекали.
    Забулась ця історія в віках.
    Пішла услід за часу течією.
    І лиш маленька степова ріка
    І досі ще нагадує про неї.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  17. Євген Федчук - [ 2020.08.26 19:45 ]
    Легенда про Савур-могилу
    Їде степом приазовським чумацькая валка,
    Веде її чумак сивий, що в чумаках змалку.
    Ідуть воли, скриплять мажі, чумаки куняють,
    Де сховатися від сонця літнього не знають.
    Ні хмаринки в небі синім, ні тобі байрака.
    Не один чумацьку долю прокляв неборака.
    Лиш ватаг сидить спокійно і чинно на мажі.
    Він ніколи слів поганих про цей степ не скаже.
    Скільки раз водив він валки за сіллю до Криму,
    Скільки вже верстов проїхав він степами цими,
    То вже й звик і не звертає на спеку уваги.
    А в самого лице й руки чорні від засмаги.
    Поряд з ним сидить на мажі хлопченя русяве.
    Мабуть, вперше степом їде, привчається справи.
    Роззирається навколо, очей не змикає
    Та ватага (певно, діда) питає й питає :
    Що за річка, що за балка та що за могила,
    А як оця трава зветься, що весь степ укрила?
    Дід розважно і статечно пояснює внуку,
    Опановує хай змалку чумацьку науку.
    Шлях Муравський оминає Молочнії Води
    Та північніше на Конку широку виходить.
    Вже Молочних Вод не видно, ще Конка не грає,
    Аж над шляхом серед степу небо підпирає
    Чи то пагорб, чи могила у степу висока.
    - Що то, діду, за могила із правого боку?
    - То Савур-могила, внучку! - Невже ота сама,
    Про яку кобзар у думі співав перед нами,
    Про Азов, братів, що з нього з полону тікали?!
    - Може й так?! Але могилу цю Савур прозвали
    Козаки. І було теє у далеку пору,
    Як татари ще ходили ордами від моря.
    - А чому Савур-могила? Розкажи-но, діду!
    Дід пом’явся зовсім трохи та лише для виду
    Та й почав розмову довгу, як і ця дорога.
    І так складно і цікаво виходило в нього:
    - Кажуть люди, в час далекий, як Січ ще стояла
    На острові Базавлуку, татари, бувало
    Йдуть ордою аж із Криму степами оцими
    Грабувати Україну. Аж тут перед ними
    Козаки із отаманом. Та й ну зустрічати.
    Хто шаблею, хто мушкетом гостей пригощати.
    І орда чимдуж втікає з тієї гостини…
    Довго думали татари, що то за причина,
    Що козаки добре знають ординськії плани.
    Чи з шайтаном водять дружбу їхні отамани?
    Та дізнались незабаром, що не сили кляті,
    А кмітливість помагає козакам стрічати
    Орду їхню серед степу. В степу на могилах
    Стоять чати козацькії, чимала їх сила.
    Повиводили «фігури» з дерева високі,
    Щоб було далеко видно на чотири боки.
    Вдивляються в степ козаки, орди виглядають.
    А, як бачать, то негайно на коней сідають
    І летять на Січ, щоб військо мерщій виступало
    Та непрошеного гостя як слід зустрічало.
    На могилі й цій «фігура» в ті часи стояла,
    День і ніч козацька чати татар виглядала.
    А могила, бач, висока, з неї добре видно
    Чи який лихий татарин по ясир не їде.
    Як довідались татари про хитрість козацьку,
    Та й надумали до чати тишком підібраться.
    Спорядилась орда з Криму по Муравськім шляху,
    Сподівається не лише на поміч Аллаха.
    Попереду бамбул цілий скрадається тихо,
    Щоб козаки не уздріли, а то буде лихо.
    По балках, та по байраках близенько підкрались
    Та безмісячної ночі якраз дочекались.
    Налетіли аж під ранок, коли добре спиться,
    Не устигли козаченьки й за шаблі вхопиться..
    Порубали їх татари усіх до одного,
    Не лишили із козаків живого нікого.
    Та і раді на могилі на орду чекають.
    Тепер в Січі про набіг цей козаки не взнають…
    А ще був козак на Січі, що Савуром звався.
    Він нікого і нічого в степу не боявся.
    Хоч і звався запорожцем, та тримавсь відлюдно,
    Не сидів, як всі, на Січі , бо там йому нудно.
    Їздив степом самотою, спав у чистім полі.
    Говорив, що йому стіни обмежують волю.
    Козаки, як і сміялись з дивини такої,
    То тихцем – руки боялись Савура важкої.
    Ще й казали, що він, наче, з самим чортом знався
    І щоночі сірим вовком в степу обертався.
    Чи то правда, чи то, може, вигадки людськії.
    Та Савур ( козаки знали) багато що вміє.
    От якраз коли татари чату порубали
    І високо на могилі всю орду чекали,
    Їхав тоді Савур степом, тихцем конем правив
    Та й побачив на могилі татарську виправу.
    Другий може б розвернувся та й на Січ подався
    Та щоб Савур перед лихом коли відступався!
    Витяг шаблю та й направив коня на могилу.
    Лиш тепер його татари у степу уздріли.
    Полякались: звідки взявся? Чи військо не скаче?
    Та побачили одного козака одначе.
    Засміялись між собою: гарно день почався,
    Всіх побили, а один ще і живим попався.
    Рано руки потирали – Савур як допався,
    Кого шабелька дістала, той не врятувався.
    Наче блискавка мигтіла шабелька козача.
    Лежить уже півчамбула, мурза ледь не плаче.
    Не беруть козака, наче, ні шаблі, ні стріли.
    Вся могила устелена вже татарським тілом.
    Розбігаються ординці, з могили втікають.
    Хто на конях, доганяти піших не встигають.
    Але тут орда із ханом із самим наспіла
    І могилу, наче море, зусюд оточила.
    Стоїть козак на могилі і шаблю стискає.
    І тепер і краплі страху у душі не має.
    Та одна тривожна думка не дає спокою:
    Він не зможе з усією справитись ордою.
    Вб’є ще сотню та наляжуть і таки здолають.
    А на Січі про орду цю нічого не знають..
    Як на Січ подати вістку? Як порятувати
    Тих, кого орда ясиром пуститься в’язати?
    Він готовий і померти, якщо така плата
    Може людей від ясиру й смерті врятувати.
    А орда усе стискає і стискає коло.
    Сотні, тисячі ординців кубляться навколо.
    Іще трохи – і ухоплять, трохи – і здолають.
    Очі їх вогнем жадоби і помсти палають.
    Але раптом – як і чому так зненацька сталось –
    Та козацьке тіло димом і вогнем узялось.
    Стоїть козак, рука шаблю-домаху стискає,
    А сам вогнем, мов багаття велике палає.
    І здіймаються у небо чорні клуби диму.
    Налякалися татари, подались до Криму.
    Іще довго після того у Криму сиділи
    І в набіги за ясиром до нас не ходили.
    А козаки, як на Січі, дим в степу уздріли,
    Так одразу вістку чорну усі зрозуміли.
    Вийшли військом, подалися гостей зустрічати.
    Та й знайшли в степу могилу і побиту чату.
    А ще знайшли обгоріле Савурове тіло.
    І одразу те, що сталось в степу, зрозуміли.
    Поховали усю чату тут же на могилі,
    А Савура на вершині самій положили.
    І насипали кургана, з мушкетів стріляли.
    От тоді Савур-могила це місце й назвали.
    І з тих пір козацькі чати, що в степу стояли,
    Не лише одні «фігури» - й діжки з дьогтем мали.
    Як помітить яка чата ординців у полі
    Та й підпалить діжки з дьогтем. І усі навколо
    На багато верст одразу новину ту знають.
    І збираються козаки, орду зустрічають.
    Вже і літ, і літ минуло, як усе то сталось.
    Вже і сліду від «фігури» тії не зосталось.
    А Савура, бач, і досі люди пам’ятають
    Тому і Савур-могила курган називають.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  18. Євген Федчук - [ 2020.08.25 20:38 ]
    Легенда про полонянку
    Не за горами, не за ріками
    І лісами дрімучими дикими
    А у нашім краю степовім
    У часи у далекії славнії
    Народилась легенда ця давняя.
    Ось послухайте – переповім.

    Стояв аул над річкою колись
    І жив у нім мурза чи хан, не знаю.
    Розкішно жив, господарем. Не кривсь,
    Своїм конем степи навколо краяв.
    Аул його тут звався головним,
    Що по-татарськи «Башаул». Господар
    Ходив походом по краям чужим,
    Сюди вертався з вдалого походу.
    Земля ця чула переможний клич,
    Прокляття, зойки, плач. І гіркі сльози
    Лилися морем, наче темна ніч
    Ясир проходив в хановім обозі.
    Хай буде хан. Хоч, може, був мурза
    Чи бей. Та це нічого не міняє.
    Він був для всіх навколо як гроза,
    Яка усе, що бачить, спопеляє.
    Якось з походу вдалого привіз
    Він молоду і дуже гарну бранку.
    В її очах він не побачив сліз,
    Дивилась гордо. І від того п’янко
    Робилось в хана того на душі,
    Щось йому сон спокійний проганяло.
    Він ладен був декламувать вірші,
    Хоч його пам’ять жодного не знала.
    Він ладен був до ніг їй степ стелить,
    Зірки дістати, світ увесь скорити.
    Усе, що схоче…Та вона мовчить,
    Не хоче з ханом навіть говорити.
    Лише зневага блиска у очах.
    Хан сам не свій, не знає що й робити.
    В душі у нього оселився страх,
    Бажання сильне – бранку ту убити.
    Але не міг. Ні голосу не мав,
    Ні сил ніяких, щоб підняти руку.
    Лише дивився мовчки і страждав,
    Переживав в душі пекельні муки.
    Боявся, що не зможе пережить,
    Коли її побачити не зможе.
    Хотів кохання дівчини купить,
    Хотів кохання, а не просто ложе.
    Але даремно – золото вона
    До рук не брала. Так воно й лежало.
    І поміж них ненависті стіна,
    Здавалось, іще більшою ставала.
    А уночі якось, як хан не спав,
    Сторожа лемент чималий підняла.
    Неначе хтось на Башаул напав.
    Хан у шатро – а дівчина пропала.
    Лежать при входу вбиті сторожі,
    Одни при смерті. «Троє їх,- шепоче,-
    З’явились раптом, кинули ножі,
    За бранку й подалися світ за очі».
    «Куди?» «Туди,- киває,- до ріки».
    Татари миттю скочили на коней.
    Хан попереду, кінь його легкий
    Неначе коршун лине у погоню.
    Не встигли ті далеко утекти.
    В степу під ранок їх і наздогнали.
    Хан наказав життя їм зберегти.
    Тому татари з луків не стріляли,
    А оточили, у кільце взяли,
    Злетіли вгору їх стрімкі аркани,
    А втікачі відбитись не змогли,
    Як ті обвились навколо їх стану.
    Упали разом на суху траву,
    Татари їх миттєво пов’язали.
    І хан, зігнавши посмішку криву
    До них під’їхав. Аж погано стало,
    Бо не побачив бранки серед них,
    Лише три хлопці молоді, високі.
    «А де вона?»- лише спитати зміг
    Та не почув ні слова з того боку.
    Стоять, мовчать, лиш зиркають бува,
    Що в хана того аж мороз по шкірі.
    Не стримавсь знову: «Де вона? Жива?»
    А ті мовчать, мов серед зграї звірів.
    «Ну що ж, мовчіть!Я сам її знайду!
    Цих до коней в’яжіть і до аулу,
    А усі інші миттю по сліду,
    Знайти негайно, де б вона не була!»
    Розбігся по степу татарський стан,
    Немов хорти, що здобичі шукають.
    У Башаул вертає лютий хан
    І хлопці ледь за кіньми устигають.
    Спинився хан на гірці над рікой,
    Звідкіль аул його вже видно було,
    Хотів спускатись та махнув рукой.
    Ну що він знайде у пустім аулі?
    Сів, задивився в тиху течію,
    Заслухався у шелест очерету.
    Велів поставить хлопців на краю,
    А сам думками: «Де ж ти, люба?Де ти?»
    Мовчить ріка і хлопці ті мовчать.
    Аж тут вернулась зі степів погоня:
    Ніде в степу нікого не видать,
    Даремно лише потомили коней.
    Нема і сліду, лиш оті сліди,
    Що втікачі ці троє залишили.
    По них вони й вернулися сюди.
    Хан аж зірвався: «Де її поділи?!
    Кажіть, а то вас люта смерть чека!
    Зізнайтеся то, може, й пожалію!»
    А шабля аж виблискує в руках
    І сам то зблідне, то почервоніє.
    Аж крик нараз: «Коня, коня знайшли!
    Неподалік стриножений у балці!
    Десь тут вона! В оману нас ввели!»
    Хан шаблю стис аж побіліли пальці.
    «Десь тут вона?! Ну що ж, тоді її
    Ми швидко змусим схованку полишить!»
    Відбилась шабля в річки течії,
    Один із бранців тихо скрикнув лише
    І кров його вниз схилом полилась,
    І тіло слідом схилом покотилось.
    Земля, трава червоним узялась.
    Здавалось, річка навіть зупинилась.
    А хан кричить: «Дивись сюди!Дивись!
    Виходь, а то другим те ж саме буде!»
    Мовчання. Шабля знову тільки «блись»
    І розітнула ще одному груди.
    Від крові схил ще більш почервонів
    І річка тіло прийняла,сховала.
    А хана вже аж розпирає гнів.
    Нарешті черга третього настала.
    Він осміхнувся ханові в лице,
    Сказав: «Сестри не матимеш ніколи!»
    Немов у серце заліпив свинцем
    І впав, розтятий шаблею,додолу.
    Скривавив схил,прим’яв траву суху,
    Скотився з тихим плюскотом у ріку.
    Татари аж завмерли у страху,
    Бо знали ханову натуру дику.
    А він очима водить навкруги,
    Немов шукає ще б кого убити.
    Хоча свої навкруг – не вороги,
    Але нікому все рівно не жити.
    Тут очерет ураз зашелестів
    І з річки вийшла утікачка гарна,
    Що хан її так повернуть хотів
    Та по степу гасав за нею марно.
    Козацька дочка, у степу зросла,
    Тож знала, як від ворога сховатись.
    Очеретину зрізала взяла
    І попід воду. Спробуй здогадатись.
    Діждалась ночі, може б і втекла
    Поки татари по степу гасали.
    Коли ж ріка братів її взяла,
    Сама від горя не своєю стала,
    На берег вийшла, схилом піднялась,
    Сказала хану: «Ти мене шукаєш?
    Уже не треба. Я сама знайшлась!
    Ти мене хочеш? Що ж – мене ти маєш!»
    Кинджал раптово зблиснув у руці,
    По рукоятку увігнався в груди
    І посмішка заграла на лиці,І
    І шепіт: «Ні, твоєю я не буду!»
    Хан на собі волосся з горя рвав,
    Прийшов до тями, як взялось смеркати.
    Дістати вбитих з річки наказав
    Аби усіх їх разом поховати.
    В степу високий вивели курган
    В якім дівчина-бранка мала спати
    І щоб із башаулу їхній хан
    Її могилу міг би споглядати.
    А поряд три кургани ізвели,
    Її братів загиблих поховали,
    Щоб її спокій ревно берегли.
    Її притулок вірно захищали.
    Так і стоять кургани у степу:
    Один великий і три меншу збоку
    І про любов і ненависть сліпу
    Нам крізь віки нагадують і роки.
    Та ще Червона гірка за селом,
    Що від крові тоді почервоніла.
    Чи то було, чи, може, й не було?
    Легенда? Казка? Як би ви хотіли?


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  19. Євген Федчук - [ 2020.08.24 20:14 ]
    Легенда про річку Бегім-Чокрак
    Не росте у Алі худоба
    Де уже він не пас її,
    То пристануть якісь хвороби,
    То трави з'їдять не тії.
    Не худоба, а шкіра й кості -
    Не заріжеш не продаси.
    Вже Алі сам не свій від злості
    У Аллаха поміч просив.
    Та чи той не почув прохання,
    Чи Алі чимось завинив.
    Якось сів собі на кургані
    Та від спеки враз розімлів.
    Вітерець ковилу колише,
    В небі хмарка якась пливе,
    Жайвір часом порушить тишу,
    Нагадає, що степ живе.
    Розімліла стоїть отара,
    Щось не надто скубе траву.
    А Алі чи то спить , чи марить:
    Перед ним немов наяву
    Раптом виник дідок старезний
    Із гирлигою у руках.
    Вуса білі та довжелезні,
    Хитра посмішка у очах:
    -Що,- говорить,- сутужно жити?
    Ну нічого, не побивайсь.
    Я скажу що тобі зробити,
    Щоб худоба твоя велась.
    Ти на північ жени отару
    Де річки степові течуть,
    Де іще до цих пір татари
    Свої череди не пасуть
    Не спиняйся в степу аж доки
    Не дійдеш однії ріки,
    Що в долині тече широкій
    Уже довгі-довгі віки.
    Там у небі орли ширяють
    Серед вільних отих степів
    І високі трави ховають
    Звиви й схили її берегів.
    А на пагорбі на високім
    Хтось чотири кургани звів.
    І безкраї степи широкі
    Навкруги на багато днів.
    Як туди відженеш худобу,
    То забудеш про біди враз.
    Як не віриш то хоч би спробуй
    Доки є ще у тебе час.
    Дід на північ махнув рукою
    І розтанув мов не було.
    Тут Алі струснув головою:
    Що це раптом таке найшло?
    Кліпнув кілька разів очима,
    Кулаками ще їх потер.
    Онде вівці і він над ними
    На кургані сидить тепер.
    Та Алі завжди вірив в диво
    Тож зібрався, як міг, мерщій
    І отару погнав квапливо
    Ген на північ. Був шлях важкий.
    То рівнина, то яр, то балка,
    То ріка на його шляху.
    Сам Алі пастухом був змалку
    Тож не знав у степу страху.
    І дійшов він, нарешті, місця,
    Про яке йому дід казав.
    Навкруги Алі подивився:
    Он ріка між високих трав
    І орли в вишині літають,
    І кургани на видноті.
    Глядь, вже вівці траву скубають,
    Хоч втомилися у путі
    Подалися бігом до річки,
    Як допались- не відженеш.
    І Алі теж попив водички.
    Всяку пив за життя, а все ж
    Ще такої не пив ізроду.
    П'єш і хочеться пить і пить.
    Не даремно хвалив дід воду
    Вона й мертвого оживить.
    Літо ціле Алі тут товкся
    Вівці наче з води росли
    А коли наступила осінь
    І дощі лити почали,
    Повернувся Алі додому
    І отару таку пригнав,
    Що ураз купцеві одному
    Без усяких зусиль продав.
    «Де ж ти пас їх ? – усі питають.
    «Де ж напасти їх можна так?»
    А Алі всім відповідає:
    - Над рікою Бегім – Чокрак.
    Там вода така життєдайна,
    Що худоба сама росте.
    Хоч дорога тут і дальня,
    Але варта того проте.
    «Для худоби вода здорова» -
    По – татарськи – «Бегім – Чокрак».
    Хоч уже й не така чудова,
    Тай до нині тече, однак.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  20. Євген Федчук - [ 2020.08.23 20:52 ]
    Легенда про балку Куркулак
    Жило-було собі одне село,
    Садками рясно на весні цвіло,
    Стрічало радо з вирію лелеки.
    Стояли в балці хатки чепурні,
    Уквітчані дбайливими руками,
    Зміїлася дорога між хатками,
    Зникала в полуночній стороні.
    Жили в селі тім люди роботящі,
    Робили від зорі і до зорі,
    То ж мали і у хаті, і в дворі,
    А з часом сподівалися й на краще.
    У тім селі жив парубок один,
    Миколою, здається було звати.
    Жив одиноко у старенькій хаті,
    Був замкнутий і несміливий він.
    Та силою Господь не обділив
    І з вродою він також постарався.
    Меткий до діла, він, здавалось, грався,
    Коли роботу будь-яку робив.
    А як дівчата сохли по йому!
    Коли ішов очима проводжали
    І красномовно так услід зітхали,
    Що й дурень здогадається – чому.
    Зітхали та побоювались трохи.
    Подейкували, наче він відьмак,
    Чи, й того більше навіть вовкулак.
    Та що й поробиш, коли серце сохне?
    Микола з цього приводу мовчав.
    Та з нього й так не витягнеш ні слова.
    Бувало, буркне стиха: «Будь здоровий»
    І далі заклопотано помчав.
    А про дівчат немає навіть мови,
    Як тільки бачив - зразу червонів.
    І лиш Оксану потайки любив –
    Сільську красуню, очі василькові.
    Але про це в селі ніхто не знав,
    Бо почуття жили глибоко у ньому.
    Вночі скрадався біля її дому
    І ледь помітно їй у слід зітхав.
    Якось Микола в полі працював,
    А на село татари налетіли
    У одну мить всі хати підпалили,
    Хто не загинув, у полон попав.
    В сльозах і в крові рушилося вмить,
    Що потом наживалося роками
    І діти розлучалися з батьками,
    Які нічого не змогли змінить.
    Оксану із дівчатами всіма,
    Що для гарему видались придатні,
    Взяли в сирицю, щоб у Криму продати
    І зиск від того чималенький мать.
    Пішла орда, ясир у Крим погнала
    Лишила трупи й попіл на сліду
    Та ще одну на всіх страшну біду,
    Яка життя навіки поламала.
    Як тільки дим здійнявся над селом,
    Микола в полі зрозумів, що стало
    Вхопив голоблю на коня і чвалом
    Мчав навпростець, аби лише бігом.
    Але не встиг. Лиш куряву побачив,
    Що по шляху здіймалась за ордой.
    Село зустріло згарищ чередой
    І тишею: ні стогону, ні плачу.
    І серце хлопця гнівом запекло,
    Коли побачив пустку замість хати,
    Де під вікном доводилось стояти,
    Де його щастя втрачене жило.
    Ні, він не дасть любов до рук татарам!
    Він її вирве з їхніх пазурів!
    В душі кипів, палав пекельний гнів,
    Шукаючи на голову їх кари.
    І за ордою парубок подавсь
    Назирці. Може трапитися нагода
    Дівчину вхопить з рук татарських й ходу.
    Поки ж тихенько за ордой скрадавсь.
    Так день пройшов за ним другий і п’ятий
    Орда на південь без упину йшла,
    В чужині насторожена була,
    Не підступитись і не підібратись.
    А в же як вийшли у татарський степ,
    Орда себе відчула спокійніше,
    Сторожа степом не гасала більше.
    Не було, мабуть, в тім уже потреб.
    Тож зміг Микола ближче підібратись
    Аби ясир розгледіти при дні.
    Аж тут мурза якиїсь на коні
    Під’їхав та почав розпоряджатись.
    І слуги миттю скочили в полон.
    Над ним до неба зразу крик піднявся,
    Микола здогадатися боявся,
    Кого шукають. Та вже тягнуть он
    Якусь дівчину. Глянув і завмер.
    Таж то його коханая Оксана!
    Впирається, а ті все рівно тягнуть.
    Ну хто ж Миколу втримав би тепер?
    За мить якусь зіскочив на коня
    І полетів назустріч своїй долі
    Чи то на смерть, чи, може, у неволю.
    Без планів, без дороги, навмання.
    Татари й голови не повели.
    Чи то в степу такого не чекали?
    Чи то Миколу за свого прийняли?
    Та дуже спантеличені були,
    Як він крізь натовп на коні промчався,
    Як кошенят, татар тих розметав,
    Вхопив дівчину, на коня поклав.
    Як налетів так і у степ помчався,
    Мурза найпершим зрозумів, що сталось,
    Кричить: держіть, мовляв, його ловіть!
    І уже військо ціле слідом мчить
    На конях, що спочили й застоялись.
    Та і Миколин кінь, немов на крилах
    Мчав по степу, здавалося, - летів.
    Він теж усе, неначе, розумів,
    Тож укладав у втечу усі сили.
    Ось попереду вигулькнув байрак,
    Що втікачів спроможний заховати.
    Тоді мурза як закричить: «Стріляйте!»
    Догнати вже не сподівавсь ніяк.
    За втікачами засвистіли стріли,
    Та, видно, Бог їх все- таки беріг,
    І влучити ніхто ніяк не міг,
    Смертельні жала мимо всі летіли
    Летіли всі … Але якась одна
    Таки дівчині вп’ялася у спину.
    Стріпнулось серце, зойкнула дівчина.
    Аж ось, нарешті, і гущавина.
    За втікачами скочила й погоня.
    Десь мають бути! Не втечуть вони!
    Доскочили аж до галявини
    Й збентежені спинили своїх коней
    Бо перед ними прямо на траві
    Їх полонянка мертвою лежала,
    Стріла кривава у грудях стирчала,
    А зовсім поряд неї, в голові
    Сидів і шкіривсь чималий вовчисько.
    Але ніде ні хлопця, ні коня
    Мурзу неначе аж мороз пройняв,
    Мабуть, так само, як і його військо.
    Зненацька вовк протяжно загарчав
    І до мурзи, немов стріла, метнувся
    І той в крові у власній захлинувся,
    Немов підтятий із коня упав.
    І повернула коней татарва,
    Помчала в степ мерщій із переляку
    Аби скоріше вирватись з байраку
    Доки іще тремтить душа жива.
    З тих пір байрак назвали Куркулак.
    Що по татарські «вовчий» означало.
    Татари його степом обминали,
    Страху свого не позбулись ніяк.
    Подейкують, що у байраці тім
    Необережні смерть свою стрічали,
    Їм щось умить горлянки роздирало
    Стрімке й нещадне, наче Божий грім.
    Казали ще, що о нічній порі,
    Як місяць сяяв в небі в повну силу
    Великий вовк виходив на могилу.
    На північ вив до ранньої зорі.
    Чи так було, чи вигадки не-знаю
    Та й досі є та балка Куркулак.
    І ця сумна історія ніяк
    Із пам'яті людської не зникає.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  21. Євген Федчук - [ 2020.08.22 19:13 ]
    Легенда про річку Курушанка
    Щоб зрозуміти, як воно було,
    Запам’ятати вам, як слід, потрібно,
    Що « куруші» - такі монети срібні,
    Які з Європи туркам занесло.
    І ті, голів собі щоб не ламати
    Та не зламати часом язика
    (Чужая мова зовсім нелегка),
    Їх отим словом стали називати.
    Так от, жив-був собі купець один
    В Туреччині, в далекому Трабзоні.
    Де лише не ступали його коні.
    А був чи грек він, чи то вірменин,
    Але прийняв вже мусульманську віру
    І по законах шаріату жив.
    Та ризикнути іноді любив.
    Для нього гроші були – вища міра.
    Тож задля них готовий був на все.
    Возив товар в такі краї далекі,
    Що і на карті відшукать нелегко,
    Як відчував, що зиск то принесе.
    І от якось почув про Україну,
    Що там товар миттєво розметуть
    І, яку скажеш ціну, ту й дадуть.
    Товарам східним там не знають ціну.
    Отож рішив він вирушити в путь.
    Скупив на ринках східного товару:
    Тканин всіляких, прянощів задаром.
    Їх у Трабзон з усіх – усюд везуть.
    Найняв галеру у порту стареньку
    Аби до Кафи тільки й довезла.
    З усіх –бо найдешевшою була.
    Заніс товар на борт її хутенько.
    І, дивно – в Кафу все –таки попав.
    На морі тихо було всю дорогу,
    Пірати не присікались до нього
    Та і козак ніякий не напав.
    Вози швиденько в Кафі сторгував,
    Не став на охорону витрачатись,
    Туди –сюди чого з нею тягатись?
    На ринку тут же він рабів придбав.
    Орда якраз вернулась із походу
    Тож на рабів ніякої ціни.
    Вважай, дістались задарма вони.
    Узяв здорових, сильних від природи,
    Роздав їм зброю, що з товаром віз.
    Пообіцяв, як вдало все складеться,
    То кожен з них додому повернеться.
    А ті і раді ледве не до сліз.
    А він, хитрющий, не рабів жалів,
    А наперед продумав все чудово:
    Там у степах, раби замовлять слово,
    Якби загін козацький зупинив.
    Купець знайомий все застерігав,
    Що у степу усякого буває:
    І люд розбійний, і шайтан блукає,
    Дивись, щоб не спіткнувся де, мовляв.
    А наш купець лиш в очі посміхався:
    - Ні, я як слід усе прорахував.
    Ну, а шайтан нехай собі блукав,
    Чого би я ото його боявся?
    Та з тим і рушив у далеку путь.
    І знов вона йому легкою була,
    Розбійна зграя у степу минула
    І вовчу зграю не було і чуть.
    Ні дощ, ні спека валку не спинили,
    Не заблукали у краях чужих,
    Мор обійшов десь стороною їх.
    І врешті в Україну прикотили.
    Чутки і справді вірними були,
    Торгівля йшла і жваво, й прибутково.
    Купляли люди прянощі, обнови
    І зброю. Словом все, що привезли.
    Платили добре сріблом, менша златом.
    Отож купець товар увесь продав.
    Рабів пустив та грошей їм не дав,
    Вважав, що й так зробив для них багато.
    Вози продав, лише коня лишив,
    Усі куруші склав в міцну торбину
    Та почепив її собі на спину.
    І врешті – решт додому поспішив.
    Вертав назад у Крим Муравським шляхом,
    Коня лиш зрідка у ярках спиняв
    Та й сам впівока на коні куняв.
    П’ять раз на день звертався до Аллаха
    Аби йому в дорозі допоміг.
    І все ішло, здавалося, як треба:
    В степу нікого, чисте світле небо,
    Дорога легко стелиться до ніг.
    Та чи шайтан на нього зуба мав,
    Чи сонце йому голову нагріло,
    Зненацька бачить: поряд на могилі
    Якиїсь камінь –самоцвіт заграв.
    Купець не втримавсь, з шляху повертає
    І до могили на коневі мчить.
    А камінь, наче, далі вже лежить
    І так на сонці з переливом сяє.
    Купець за ним – той далі засіяв,
    Так цілий день за ним і проганявся,
    Через ріку велику перебрався,
    Коня свойого врешті-решт загнав.
    Біг далі пішки за тим каменем слідом,
    Добіг до річки й серед неї впав
    І раптом камінь той кудись пропав.
    Полуда спала і купець увидів:
    Його лантух з грошима десь подівсь,
    Мабуть, у річці у оцій втопився.
    І він його шукати заходився,
    Стогнав і плакав та на когось зливсь,
    Кричав: -Куруші! Де мої куруші?
    Віддай –но, річко, грошики мої!
    Облазив вздовж і впоперек її,
    Облазив також всю навколо сушу.
    Немає грошей. Так і не знайшов.
    І ті, хто мимо річки проїжджали,
    Купця того частенько зустрічали.
    Він то сидів, то над рікою йшов,
    Та все кричав: - Віддай мої куруші!
    Проїжджих диким голосом лякав.
    Аллах, казали люди, покарав
    Його за надто жадібную душу.
    А річку ту так Курушанка й звуть,
    Хоч вже й забулось, звідки назва дивна.
    Вона ж не скаже – небагатослівна,
    Тече, до моря прокладає путь.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  22. Євген Федчук - [ 2020.08.20 19:27 ]
    Легенда про Токмак
    Їхали татари приазовським степом.
    Не орда, а кілька верхівців всього.
    Сонце припікало і стояла спека,
    Трави степовії висохли кругом.
    Їхали татари, коні вже охляли,
    З голоду і спраги ледве-ледве йдуть.
    Вершникам не краще: їжі вже не мали
    І долали спраглі незнайому путь.
    Просять у Аллаха, щоб поміг в дорозі,
    Щоб послав їм річку чистої води,
    Чи хоча б струмочок десь у верболозі
    І якусь дичину на предмет їди.
    Чи Аллах почув їх, чи то так співпало,
    Піднялись на пагорб стомлено вони,
    Аж внизу в долині річка заблищала
    І літа над нею хмара дичини.
    Коні вниз помчали навіть без нагая,
    Верхівці аж криком радісним зайшлись.
    Навіть не спинившись, в воду залітають.
    Довго пили коні, доки напились.
    А татари поряд до води припали,
    П’ють, не можуть спрагу свою заглушить.
    Але ж напилися, на траву упали.
    Ну, тепер вже можна спокійніше жить.
    Відпочили трохи, коней відпустили,
    Заходились дружно дичину ловить.
    А та й не боїться. А як половили,
    Вогнище розвели , почали варить.
    Доки там диміло, булькало й шкварчало,
    Глянули до річки – як відносно риб.
    А її, їй Богу, не брешу, навалом ,
    Одна перед другу над водою – стриб.
    І рікою риба табунами ходить,
    Хоч бери й руками витягай її.
    Тож татари миттю скочили у воду
    І набили нею всі сумки свої.
    Розляглися потім навколо багаття
    На м’якій, зеленій, на траві густій
    І дарами річки стали пригощатись,
    Набивати ними повний кендюх свій.
    Напились, наїлись, розляглись довкола,
    Коні недалеко скубають траву.
    Струменіє річка, зеленіє поле.
    Наче в рай попали вони наяву.
    Тут з другого боку козак під’їжджає:
    - Гей, там, бусурмани! – з-за ріки кричить,-
    Що оце за річка? Чуєте, питаю?
    А якщо почули, то хоча б кивніть!
    Ну, а що татари? Їм козацька мова,
    Що йому татарська. Звісно, ні бельмес.
    Дивляться на нього. А козак ізнову:
    - Як ця річка зветься? Хай би ти пощез!
    Думають татари: що він там гукає?
    Тикає щось пальцем все у їхній бік.
    Тут один говорить: - Мабуть, він питає,
    Чи ми не голодні. Добрий чоловік.
    І тоді козаку дружно закричали:
    - Ні, Токмак, козаче, ми тепер Токмак!
    Це на їхній мові «ситі» означало,
    Бо воно й насправді було саме так.
    Козак подивився, потилицю чуха:
    Дивну назву річці татарва дала.
    Хоч звучить приємно і не ріже вухо.
    Звідти, кажуть, назва річки і пішла.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Коментарі: (2)


  23. Євген Федчук - [ 2020.08.18 19:45 ]
    Легенда про річку Молочна
    Земля України - безмежні родючі поля
    І надра багаті,і люди усі працьовиті.
    І пісня душевна,що серце мені звеселя.
    Чи є ще де – небудь прекрасніш країна на світі?
    Та з давніх часів зграї лютих лихих ворогів
    На землі оці, на багатства весь час позирали
    І тільки чекали, щоб вдалий момент наступив.
    Як тільки – но предки мечі на орала міняли,
    Вони тут як тут, тягнуть все, що погано лежить,
    Мордують людей і женуть їх, неначе худобу.
    А що не потягнуть, вогнем починають палить.
    І все набивають свою ненаситну утробу.
    Та предки також були люди не надто прості.
    І вміли орати, і вміли мечем володіти.
    У зграй у ворожих ставали завжди на путі
    І честили так, щоб надовго охоту відбити.
    У праці й борні жив постійно мій древній народ.
    Багатшали землі, по світу розносячи славу,
    Зростали міста і сади розквітали. Та от
    Про всі ті багатства дізнались в далекій державі.
    Їх цар був жорстокий, сусідів усіх звоював,
    Держави й народи він змусив на себе робити.
    То ж, тільки дізнався, збирати війська наказав,
    Війною іти, щоб усім цим йому володіти.
    Ідуть вороги, не злічити, як та сарана,
    Витоптують степ і усе по путі пожирають.
    Аж тут на шляху їх щитів червоніє стіна,
    То предки, як завше, непроханих гостей стрічають.
    На березі річки, що тихо петляла в степах,
    Зійшлися дві сили бій розпочався смертельний.
    Від блиску мечів, наче аж засліпило в очах,
    Під хмарою стріл поле бою зробилося темним.
    День битва іде. Ворог трупом встеляє траву.
    Невтомні мечі роблять звичну для себе роботу.
    Та орди нові, наче хвилі морськії пливуть,
    Вже білі сорочки аж бурі від крові і поту.
    День другий мина, потім третій. Все меншає сил,
    Все важчі мечі і піт очі бійцям заливає,
    А ворог все лізе, навкруг увесь степ затопив,
    І краю не видно й кінця йому, наче, немає.
    Де помочі брать, щоб здолати цю силу страшну?
    Упав воєвода на землю свою на коліна:
    «О, Матінко-Земле на тебе надія одна!
    Дай сили синам, бо у битві жорстокій загинем!
    І будуть топтати копитами коней своїх
    Чужинці твої неозорі квітучі простори,
    А діти й жінки будуть в вічному рабстві у них
    О, Матінко-Земле, дай сили спинити це горе!»
    І враз побіліла вода степової ріки,
    То Мати-Земля молоко із грудей туди влила.
    І пили бійці, його смак відчували п’янкий,
    І удесятерились у кожного воїна сили.
    Як кинулись в бій, то рубали лихих ворогів,
    Як вітер нещадний змели їх з землі зі своєї.
    Підтримала Мати-Земля своїх вірних синів
    Водою цілющою з тихої річки тієї.
    Та річка і нині тече по просторах оцих
    І Мати-Земля молоко із водою мішає…
    Легенда легендой, та біла вода у ріці,
    За те і Молочною ми її всі називаєм.



    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  24. Євген Федчук - [ 2020.08.17 21:43 ]
    Легенда про Канат-могили
    Наче птах розкинув в синім небі крила,
    Простяглись кургани у степу глухім.
    Звуться вони й нині ще Канат – могили
    І про них легенду я вам розповім.
    У часи далекі, коли Диким полем
    Називали предки вільні ці степи,
    Як прийшли зі сходу силою монголи,
    Всім заволоділи, де їх кінь ступив.
    Хто чинив їм опір, тих вони вбивали,
    Хто здававсь без бою той рабом ставав.
    Попіл та руїни слідом залишались,
    Позначали шлях свій полум’ям заграв.
    Ті, хто жив раніше у степах широких,
    Хто вважав їх домом рідним од віків,
    Чи лягли навіки у траву високу,
    Чи пішли монголам замість пастухів.
    Сильні подалися за монгольським військом,
    Та й навік лишились десь на чужині,
    А в степах зостались лиш старі за віком,
    Ще жінки та діти в рідній стороні.
    Недалік від моря в приазовських балках
    Рід каракалпацький прихисток знайшов.
    Діточок з десяток вже дорослих змалку,
    Кожен замість батька, що в похід пішов,
    Кілька аксакалів, зморшкуватих, сивих
    А то все жіноту. Ось і весь той рід.
    Вимира потроху плем’я нещасливе
    Під ярмом монгольським від нужди і бід.
    Якось пообіді вершник в балку в’їхав.
    Дивина для роду. Збіглися усі,
    Що приніс він - радість,чи, можливо, лихо?
    Виявилось скоро – то жапак – бакси
    По – по каракалпацьки так зовуться барди,
    Хто пісні складає, сам же їх співа,
    Тому незнайомця всі зустріли радо,
    Бо у його піснях пам’ять ожива.
    Посадили гостя на почесне місце
    І нагодували, і попить дали
    Та гуртом чекали, доки він наїсться,
    Бо вже за піснями скучили були.
    Гість поїв неспішно, взяв дутар у руки
    Й полилася пісня понад ковилой,
    Як прийшли зі сходу чорнії клобуки
    В царство Київ – Урус над Дніпром – рікой.
    Узун–Коли–Юрій – Юрій Довгорукий
    Племені по Росі землі наділив
    І у чорних шапках чорнії клобуки
    Вірю вірою і правдой службу тут несли.
    Як орда зі степу йшла проти урусів,
    Чорнії клобуки заступали шлях
    І у степ свій ворог повертати мусив,
    А урус спокійно працював в полях.
    Та настала скоро чорная година,
    Як завжди, зі сходу біди знов прийшли,
    Потекли монгольські орди без упину
    І міста уруські полум’ям зійшли.
    Вигнали монголи і клобуків з Росі
    У степи на південь подались вони.
    Та і там недовго жити довелося .
    Як ішли монголи з заходу, з війни,
    То в степах скоряли досі непокірних,
    Всіх хто відсидітись тихо сподівавсь
    У степах широких, у полях безмірних.
    В балках і байраках від орди ховавсь.
    Звістка про облаву степом прокотилась
    І зібрались бії: треба ж щось робить?
    Чи усім здаватись на монгольську милість,
    Чи свою свободу кров’ю захистить?
    І у один голос всі сказали: «Битись!»
    Хай монголи взнають щабель гостроту.
    І пішли до війська і дорослі, й діти
    І в смертельнім герці ізійшлися тут
    Де Канат – могили степом простяглися,
    Наче крила птаха в синіх небесах,
    Цілі ріки крові степом пролились
    І кривава впала на траву роса.
    Три дні і три ночі йшло криваве свято
    І клобуцьке військо майже все лягло,
    Нікому загиблих було й поховати,
    Як криваве сонце у степу зійшло
    Змовк дутар, затихла уже давно пісня
    Та ніхто і слова вимовить не міг.
    І, здавалось, в балці стало людям тісно,
    Бо спинився часу неупинний біг.
    Там, на тих могилах їхня кров і слава.
    Там, на тих могилах весь народ поліг.
    По – каракалпацьки – « Канат» - то «кривавий»
    Пам’ятник єдиний в цих степах про них.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  25. Євген Федчук - [ 2020.08.16 19:07 ]
    Легенда про еміра Бачмана
    В глибокій балці декілька шатрів
    Та три кибитки в затінку сховались.
    Це – стійбище, здається, називалось
    За тих, від нас віддавлених часів.
    Коней з десяток по траві пасе.
    Та і не коні. Так, облізлі шкапи.
    І злодій би не взяв, якби натрапив.
    Із цінного, здається мабуть все.
    Крізь діри всюди виглядає бідність,
    Яку ніяким латкам не прикрить.
    А в затінку дідусь старий сидить,
    Якого спека розморила, видно.
    Та хлопчик йому спати не дає,
    Замурзаний, нестрижений відколи,
    Усе старого смикає за поли
    І все йому питання задає:
    - Дідуню, а чому, коли до нас
    Монголи були вчора завітали,
    Собаками кипчацькими назвали
    Мойого тата і, дідуню, вас?
    А від”їжджали, то татуню вслід
    Їм крикнув: «Це вам просто не минеться!
    Нехай-но тільки ще Бачман знайдеться,
    Ми з вами порахуємось як слід!»
    Хто ці кипчаки? Хто такий Бачман ?
    Дідуню, ну! Не спи ! Скажи, дідуню!
    І оченята аж сіяють юні
    І сині, наче море-океан.
    - Хто це, питаєш? Ну, тоді сідай
    Зручніше, бо розмова буде довга.
    Послухай свого дідуся старого,
    Собі на вус міцненько намотай!
    - Дідуню, в мене ще вусів немає!?..
    - То так говорять, щоб запам’ятав.
    Ти в мене про кипчаків запитав?
    О, я, онуку, добре пам’ятаю,
    Як степ увесь належить лише нам,
    Кипчакам. Ми одні тут панували.
    «Дешт-і-кипчак» – його так називали
    Сусіди. Ліку нашим табунам
    Не знали ми. Степ стугонів кругом,
    Як наше військо у похід рушало
    І всі сусіди від страху дрижали,
    По кріпостях ховалися бігом.
    А ми збирали щедру данину
    Худобой, збіжжям, золотом, рабами.
    Пустеля залишалася за нами.
    Та то було в далеку давнину.
    А потім хани розтягли степи
    І кожен сам собою став володар
    І зникла велич нашого народу
    Та час нещасть для нього наступив.
    І звідти, звідки сонце устає
    Пришли ніким незвідані монголи.
    Народів стільки на шляху збороли,
    Що й пальців полічіти не стає.
    Прийшли вони і в наш кипчацький край,
    В оці степи, де рівних нам не було.
    І наша сила в їхній потонула.
    Чому так сталось – не мене питай.
    Хто з ханів втік, рятуючись від них,
    Від безнадії в чужину подався,
    А хто без бою ворогу піддався,
    А інший радий, що сховатися встиг.
    Безмежний степ. Знайди когось у нім.
    Відсидітися, напевно, сподівались.
    Але монголи на цій справі знались,
    Отож коритись довелось усім.
    Хан Менгу з своїм військом величезним
    В степу облаву справжню влаштував
    І всіх, хто лиш на очі потрапляв
    Чекала смерть. І неможливо щезнуть.
    Та все ж знайшовся справжній богатир
    Емір Бачман. Коли пришли монголи,
    З сміливцями прорвав вороже коло
    І в степ подався славний наш емір.
    Та він ховатись зовсім не збиравсь,
    Зібрав круг себе справжніх відчайдухів
    І, як на осінь скаженіють мухи,
    Так він у тіло у монгольське впивсь.
    Ужалить тут і вже з другого боку.
    В степу монголам схову не було.
    Хіба що військо чималеньке йшло,
    То він вночі тоді робив наскоки.
    Нема монголам спокою в степах.
    Зникають люди, а бува й загони.
    За кожнім возом треба охорона,
    А поміж війська осідає страх.
    Бачман нарешті показав монголам,
    Хто є господар у степах оцих.
    Хоч, що він міг – один супроти всіх,
    Як вороги і зрадники навколо?
    Тож Менгу - хан із братом зі своїм
    Зібрали кілька десять тисяч війська
    І знову степ прочісувать взялися,
    Щоб назавжди покінчити із ним.
    Не мав Бачман постійного житла,
    А на спочинок в байрака́х спинявся,
    На островах на річкових ховався
    Аби орда монгольська не знайшла.
    І звідти, наче сокіл, налітав
    На зайд монгольських. Учиняв розправу,
    Лишав холодні трупи і заграви
    І знов в степу безкрайому зникав.
    І степ його від ворогів ховав,
    І трави слід загону замітали,
    Байраки степові завжди приймали
    Коли він було прихистку шукав.
    Монголи ж розійшлися по степах
    І полювання справжне влаштували
    Ще й кораблів дві сотні збудували
    Аби шукати і на островах.
    Пішли, надвоє військо розділивши,
    Униз по різних берегах ріки.
    Йшли наосліп, чекаючи, поки
    Десь би на слід еміра може б вийшли.
    І справді. У одному із лісів,
    Що берегами річки розрослися,
    Сліди Бачмана їм – таки знайшлися.
    І він їх нещодавно залишив.
    Та ще знайшли старезну хвору бабу
    І допитали. В цім вони майстри.
    В них навіть мертвий, не лише старий
    Все, що їм треба, врешті розказав би.
    Бачман і справді там недавно був,
    Серед ріки на острові сховався
    На захист річки дарма сподівався
    В степу його ніхто би не здобув.
    Через протоку вороги пройшли
    На сонний табір кипчаків напали,
    Кого схопили, кого порубали,
    Бачмана ж у полон живим взяли.
    І привели до хана до Менгу.
    Бундючно той сидів в своєму ша́трі,
    Велів Бачману на коліна стати
    Інакше смерть пообіцяв лиху.
    Бачман у вічі глянув йому сміло
    І відповів: «Я смерті не боюсь!
    Я не верблюд, а тому не стаю
    Я на коліна». І його убили.
    Монголи так розказували всім.
    А між кипчаків поголос рознісся,
    Що соколом у небо він вознісся,
    Монголи не розправилися з ним.
    Літає вільно десь у небесах
    Там, де монголи у степу не владні
    І дивиться, які ми безпорадні.
    Як нас скував перед монголом страх
    І як народ наш гордий вимира,
    Розвіюється степом його слава.
    Клекоче гнівом, має таке право,
    Бо кожен долю власну обира.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  26. Євген Федчук - [ 2020.08.15 19:23 ]
    Легенда про останній богатирський бій
    Степом тупіт копит, степом брязкіт мечів
    І зелену траву топче сотня коней.
    Мчить загін по степу,не рахуючи днів
    Мчить загін по степу,не рахує ночей.
    Тільки тупіт копит,тільки вітер в вухах
    І розбійники сірі по байраках сидять.
    Степ в чеканні завмер,степом бігає страх
    І Залозник- змія ген на південь лежить.
    Десь позаду давно красний город Ростов
    Де зібрались вони – слуги різних князів,
    Показати усім,що можливо ізнов,
    Щоби єдність була на Великій Русі.
    Уже досить князям ворохобити Русь
    Гнати руських мужів один одного бить.
    І зібрались вони,заключили союз.
    І поїхали в Київ,щоб Русі послужить.
    Вже дізнались в путі, що південні князі,
    Разом з князем великим пішли у похід.
    Шлях до синього моря лежав для Русі
    Аби землі свої захистили від бід.
    Із далеких степів йшла татарська орда,
    Хан безбожний її надіслав, Чагоніз.
    Половецькі степи їх струснула хода,
    Пролила море крові і океан сліз.
    Ледве звістку узнав богатирський загін,
    Повернув з головного на Київ шляху.
    Малоїзжим шляхом розпочався їх гін
    У невідомий степ та на битву лиху.
    Степом тупіт копит, степом брязкіт мечів,
    Степом хмарами вгору піднімається пил
    Вже давно у степу бій кривавий кипів
    І все менше у русів залишалося сил.
    Розтоптала орда їх ряди бойові,
    Бо князі не змогли навіть згоди дійти:
    Кому буть на чолі, кому буть голові
    Кому військо єдине на битву вести.
    І кривавою плата за незгоду була.
    Тисячі, тисячі степ встелили кругом.
    Майже вся руська рать в ковилу полягла.
    Поряд половці сплять по степу вічним сном.
    Хто лишився живий, утікав до Дніпра,
    Доки опір чинив іще київський князь.
    І не сила взяла, лише хитрість стара:
    Зброю склали й були всі порубані враз.
    По шляху втікачів полетіла орда
    І не було кому їх в степу захистить.
    Добігала орда,доганяла біда
    І татарин рішав: тобі жить чи не жить.
    І тоді, як здавалось,що це вже кінець,
    Раптом виник в степу богатирський загін.
    І почавсь на шляху ще невідомий герць
    Де супроти десятків бився лише один.
    Але він, той один,вартий був десяти
    І кривавив свій меч у ворожій крові.
    Кожен бивсь, наче лев, кожен був богатир.
    Та на місце убитих ставали живі.
    Їх так мало було проти всії орди.
    Та за спинами в них були села й міста
    Хто ж, коли не вони в час страшної біди
    Русь святую свою і людей захистить?
    Десь далеко в степу зникли вже втікачі.
    Дай їм, Боже, живим до Дніпра досягнуть.
    Поле хмарами стріл, поле дзвоном мечів
    До самого Дніпра позначало їм путь.
    Затихав вдалині бій на Калці – ріці
    Усе менше лишалось руських богатирів.
    Та без втоми в живих меч блищав у руці.
    І кривавий Даждьбог за спиною горів.
    Там, на полі чужім в степовій ковилі
    Захищаючи Русь і життя втікачів
    Полягли вони всі - руські богатирі,
    Але кожен із них свою справу зробив.
    Скільки раз на Русі хтось життя віддавав,
    Мусив був виправляти чужі помилки.
    Та ціною життя він народ рятував
    І тому цей народ не зламали віки.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  27. Євген Федчук - [ 2020.08.14 20:13 ]
    Легенда про Плоскиню
    Тривожно у Плоскині на душі.
    То зайде у шатро, то вийде з нього,
    Посидить біля вогнища курного
    І знову до шатра свого спішить.
    Вже завтра битва, а йому ніяк
    Не розігнати сумніви й тривоги.
    І слово клятви, дане перед Богом,
    Пече у воєводиних грудях.
    Він – воєвода бродників. Відколи
    Утік у степ від княжого ярма,
    Йому нікого рівного нема.
    Ні, не було… Поки прийшли монголи.
    Ох, ці монголи! Що від них чекать?
    З’явились звідкись… Може скоро згинуть.
    І він, можливо, то даремно чинить,
    Що згодився в союзники пристать.
    Але ж і здобич гарну обіцяє
    Цей їх союз. А бродник тим живе.
    Він не упустить, що до рук пливе.
    А у степу хто клятву ту тримає?
    Від давніх пір в навколишніх степах
    Не половці одні лиш кочували.
    З Русі частенько у степи втікали,
    Кому набридло рало у руках.
    Хто мріяв про свободу й незалежність
    Хто був охочий до легких хлібів
    І не боявся диких цих степів,
    Але у мів буть хитрим й обережним.
    Ці втікачі збивались до ватаг
    І обирали добрих отаманів.
    Та й кочували войовничим станом
    По балках у навколишніх степах.
    Жили розбоєм. То прихоплять часом
    Кочів’я половецької орди,
    Худобу вхоплять, заметуть сліди
    І є уже ватазі свіже м'ясо.
    Але найбільше шарпали купців.
    Перестрівали звично біля броду
    І тільки валка-но уступить в воду,
    Як з верболозів хлопці-молодці.
    Від того й звались бродниками, мабуть,
    Що увесь час бродили по степах,
    Розбійничали часто на бродах.
    Та так, що не могли їм дати раду.
    Таких ватаг багато по степу
    У ті часи незатишні блукало,
    Легкого хліба і життя шукали
    І лише в долю вірили сліпу.
    Із половцями чубилися часто
    І-таки часто діставали їх,
    Господарів просторів степових.
    Бо славна бійка їм була за щастя.
    Плоскиня із ватагою бродив
    Від Дону до широкого Славути,
    Понад Сутенню шлях купецький плутав
    І коней у Бурчевичів ловив.
    Як на Русі розмножилось князів
    І ті за землі стали воювати,
    В союзники до себе закликати
    Тих, хто на цьому заробить хотів.
    Туди ходили з половцями разом,
    То Київ, то Чернігів захищать.
    Їм все одно – аби мечем махать.
    Яка різниця, за якого князя?
    Плоскиня й сам на Липицю ходив
    За суздальського князя воювати.
    Хоч довелося звідтіля тікати,
    Та здобич він усе таки вхопив.
    Так що рубати православний люд
    Для бродників не новиною було.
    То чому ж сон очей йому не стулить?
    Які думки спокою не дають?
    Коли в степах з’явилися монголи
    І потоптали половецький стан,
    Плоскиня сам тоді до них пристав,
    Домовившись про відповідну долю
    У здобичі. Плоскиня їм за це
    Усі шляхи навколишні покаже,
    І проведе. А там як карта ляже.
    В степу потрібно вміти буть гравцем.
    Союз монгольський видавався вдалим.
    Плоскиня поряд з ханом воссідав,
    Йому поради корисні давав.
    Монголи гори злата обіцяли.
    Та час ішов, а злата не було
    І хан до нього вже не посміхався,
    А наче до раба свого звертався.
    Втекти би може? Але, як на зло,
    Очей монголи з нього не спускали.
    А тут ще звістка: Русь на них іде.
    Князь київський других князів веде
    Їх половці із поміччю позвали.
    І завтра битва. Як же йому буть?
    Давав він клятву: Русь не воювати.
    Хоча ж ходив у Суздаль помагати.
    А як монголів русичі поб’ють?
    Йому цю зраду зразу ж пригадають.
    Він же князям поклявся на хресті.
    Чи утекти? А гори золоті
    Що їх монголи все ще обіцяють?
    Йому князі і так вже не простять,
    А нині вони з половцями дружать.
    Отож життя чека його сутужне
    І ніякі мечі не захистять.
    Зробивши крок, роби тоді вже й другий,
    Бо вже назад немає вороття.
    А у монголів не легке життя
    І без монголів доведеться туго.
    Вже й не за злато, за життя своє
    Монголам доведеться помагати.
    Яке непевне це життя прокляте:
    Хтось робить ставку – інший виграє…
    Криваве сонце піднімалось в небі,
    Зачервоніла в ріці вода.
    Монгольська прокидалася орда,
    Справляючи уранішні потреби.
    Утомлений від роздумів нічних,
    Дивись Плоскиня на криваву Калку.
    Йому себе було страшенно жалко.
    Але змінить нічого він не міг.
    Не він обрав, його обрала доля,
    Щоб зрадником свого народу став,
    Проти своїх меча свого підняв
    І десь безслідно згинув серед поля.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Коментарі: (2)


  28. Євген Федчук - [ 2020.08.13 19:07 ]
    Хан Куря
    Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
    Він голови дарма не підставляє,
    Коли потрібно – не жаліє слів,
    А коли треба – вовком налітає.
    Тут тільки так і можна виживати,
    Бо у степу своїх – чужих нема.
    Хто не навчивсь хитрити і вбивати,
    На долю сподіватися дарма.
    А він уміє. На рожен не лізе.
    Терплячості йому не позичать.
    Своє він завжди, безумовно, візьме
    І того в нього вже не відібрать.
    Як печеніги крізь хазарів рвались,
    Щоб у степах оцих запанувать,
    Його стада спокійна кочували.
    Він не спішив у бійку устрявать.
    І дочекався. Доки князь Куяби,
    Невідомий тоді ще Святослав,
    Своїм набігом так хозар ослабив,
    Що печенігам вільний шлях проклав.
    Він був найпершим, хто з кочів’їв знявся,
    Свої стада у ці степи погнав,
    Найкращі пасовища сподівався.
    Собі забрати. І – таки забрав.
    На берегах стрімкого Борисфену,
    Понад Сутенню в низині заплав
    Його стада пасли траву зелену,
    А він їх спокій вірно вартував.
    Робив, бува, набіги до порогів,
    Коли купці там валкою ішли.
    Брав відступне, коли траплялась змога,
    Чи грабував, коли слабкі були.
    Проте розбоєм не займавсь постійно –
    Нащо купців дарма лише лякать,
    Бо ж можна втратить приробіток вірний,
    Та й гнів у князя русів викликать.
    Тож пас стада, бува, сусідів шарпав,
    Тих , що послабші, звісно же , були.
    У пастку жодну поки що не втрапив,
    Бо його боги, мабуть, берегли.
    Коли дізнався, що з великим військом
    Вниз по річці прямує Святослав,
    Відвів свій рід, не став під ноги лізти.
    В степу далеко все перечекав.
    І не тому, що надто вже боявся.
    Міг би пошарпать трохи уночі.
    Та гарну здобич взять не сподівався:
    Хто ж бере злато у похід йдучи?
    От коли військо буде йти додому,
    Ослаблене, обтяжене добром,
    Тоді й потрібно буде думать йому,
    Як би своє поповнити шатро.
    Усі роди в степу наполошились,
    Ловили кожну звістку із війни,
    Коней сідлали, по степу носились,
    Немов чекали на сигнал вони.
    Як тільки звістка про поразку русів
    З країв далеких досягне степів,
    Тоді вони в Куябу увірвуться
    І наберуть хто і чого хотів.
    Та час ішов, але утішна звістка
    Так печенізьких вух не досягла.
    І б’ють копитом коні печенізькі,
    І ніяк не робляться діла.
    Аж тут говорять: із країв ромейських
    Прибули в степ багаті посланці.
    Почали із ханами мову вести
    Які багатства ждуть їх на Русі.
    Що Святослав устряв в війну надовго,
    А Русь лежить беззахисна зовсім.
    Хіба нічого не говорять боги
    Аби випадком скористатись цим?
    А цар ромейський ще й за це заплатить.
    Він дуже щедрий, той ромейський цар.
    А в нього срібла й золота багато.
    І все то за один лише удар.
    Чи треба було ханів умовляти?
    Вони й самі вже думали про це.
    Знялися орди, щоб на Русь помчати.
    Він теж тоді не вдарив в грязь лицем.
    Але поки Куябу всі обсіли
    Й чекали, поки місто упаде,
    Він у Поросі пошарпав уділи
    І в степ. Не ждав, поки біда прийде.
    І та прийшла. Князь з військом повернувся,
    В степах знайшов пожадливих хонів,
    Багато хто свого і то позбувся,
    Не те щоб у Куябі щось нажив.
    А Куря з того також скористався
    І поживився з їхнього добра.
    Чого б і ні? Якщо випадок стався
    І вдала надто випала пора.
    Йому все рівно: печеніги; руси,
    Ромеї угри. Степ не розбирав.
    Дивився добре: ледве хто спіткнувся,
    Відразу налітай і оббирай.
    Та Святослав в Русі не засидівся
    І знов подався з військом на війну.
    Летіли звістки, як він добре бився,
    Як його цар ромейський завернув.
    Десь Святослав в фортеці зачинився
    І там постійні велися бої.
    Але ніхто їх ханів не рішився
    Напасти знов на його краї.
    І тут прибули посланці ізнову
    З якогось Переславиця чи де.
    З ханами нову почали розмову,
    Що Святослав з малим загоном йде.
    Все його військо степом повертає.
    А він пливе угору по ріці
    І ще з собою гарну здобич має,
    Одних перстнів з десяток на руці.
    Чого б то печенігам не зустріти
    Біля порогів стомлений загін?
    Могли б своїх загиблих відомстити.
    Навряд чи опір сильний вчинить він.
    Усі хани як з глузду поз’їздили:
    Із гиком, свистом до порогів мчать.
    Всі береги, як коршуни обсіли.
    Дурних таких доводилось стрічать.
    Ну, звісно, ледь помітивши загрозу,
    Князь Святослав в пороги не пішов.
    Подався вниз рікою. Й на морози
    В Білобережжі прихисток знайшов.
    Потовкшись дарма, хани відступили
    І на зиму до моря подались.
    Та Куря хитрий. В нього вдосталь сили,
    Тож зимувати тут таки лишивсь.
    Він добре знав, що тільки крига скресне,
    А у степу ще кінь не пробіжить,
    Знов сядуть руси у човни на весла
    І вже ніщо не може їх спинить.
    Тож зиму всю терпляче ждав удачу
    Хоч і померзнуть у степу прийшлось,
    Але боги віддячили терплячість.
    Весна нарешті сталася. І ось
    Сторожа повідомила, що знизу
    Від моря показалися човни.
    Та Куря русам на очі не лізе,
    Хай у безпеці чуються вони.
    Флотилія до острова пристала,
    Що його Хортичь звикли називать.
    Всі в ніч поснули і сторожа спала,
    Як Куря наказав своїм почать.
    Тихенько коні в воду уступили.
    Ні шереху,ні шелесту навкруг.
    Протоку нешироку переплили
    І швидко оточили сонний луг.
    І лиш тоді зненацька налетіли
    На сплячий табір. І різня пішла.
    Відразу руси і не зрозуміли,
    Яка це саме напасть їх знайшла.
    Щоправда, бій був довгий і жорстокий.
    Ці руси вміють битись до кінця.
    Хоч їх і залишилось зовсім трохи,
    Та видно молодець до молодця.
    Сам Куря в бійку, звісно ж, не улазив
    Лиш поглядав на все зі сторони.
    Він бачив, як відходять руси разом,
    До скелі притискаються вони.
    Сам князь нічим від всіх не вирізнявся
    І Куря зразу його і не взнав.
    Хіба що чуб здоровий теліпався
    Та перстень гарний на руці блищав.
    Поволі піднімалось сонце в небі,
    Коли упав останній Святослав.
    Устиг багато вкласти кругом себе
    Із рук меча свого не випускав.
    Лише тоді під’їхав хан до нього,
    Туди, де князя голова лягла.
    Так, справді, витязь, хай дарують боги,
    Та хитрість силу все ж перемогла.
    Сам Куря мужність й силу поважає
    І щоб вони йому передались,
    Він мати чашу з черепа бажає.
    Такі уже часи були колись.
    І череп князя, в золото окутий,
    Ще довго Курі чашею служив.
    А через нього й Куря не забутий,
    А не за те, що славно він прожив.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  29. Євген Федчук - [ 2020.08.11 20:35 ]
    Легенда про хозарську данину
    Задумавшись сидів полянський князь
    В своїй світлиці за столом дубовим,
    На двері поглядаючи щораз,
    Вслухаючись до кроків знову й знову.
    Від роздумів вже й си́віти почав,
    Шукаючи, як би біді зарадить.
    Вже і старійшин скільки раз збирав
    Отут в світлиці на велику раду.
    І до Перуна скільки раз ходив,
    Биків зі стада віддаючи в жертву.
    Питав, як саме вибратись з біди,
    Як родові полянському не вмерти.
    Одна біда, кругом одна біда.
    Що їх – полян тих на горах дніпрових?
    А тут древлянське плем’я насіда,
    Полянської бажа напитись крові.
    Бо, бач, усілися на їх землі,
    Їх пагорби без згоди їх зайня́ли.
    Так то ж все бу́ло ще бог зна коли.
    Чому тоді вони про те мовчали?
    Але древляни – то ще півбіди.
    От з русами, із тими важче буде,
    Вони уже намірились сюди.
    А руси дуже войовничі люди.
    Їх там, над Россю стільки, аж кишить
    І кожен – воїн, пошукай такого.
    Вони як прийдуть, то розчавлять вмить,
    Не пожаліють в Києві нікого.
    Як врятувати весь полянський рід?
    Як змусити з собою рахуватись?
    З надією дивився він на схід.
    Там десь хозари. З ними б згуртуватись?
    Він чув від проїжджаючих госте́й,
    Що вже й слов’яни данину́ їм платять.
    І він уже би згодився й на те,
    Щоб захисток якийсь надійний мати.
    Тим більше, що там тої данини́:
    Лише по білі й вевериці з диму.
    А, в разі чого, захистять вони,
    Не будуть руси зв’язуватись з ними.
    Та і древлян то зможе остудить.
    Не ризикнуть проти хозарів битись.
    Він вже послав гінців хозар просить
    І ті от-от уже могли з’явитись.
    Та ледь ця думка промайнула, тут
    І стукіт в двері, гридень на порозі.
    - Даруйте, князю, вже хозари йдуть,
    По Боричевім рухають узвозі.
    - Як тільки будуть на Горі, проси,
    Госте́й не треба змушувать чекати.
    І знов на лавку за столом присів,
    Не знаючи: сидіти чи вставати,
    Коли зайде кагана посланець?
    Аж ось і кроки. Двері відчинились
    І той вступив в світлицю, накінець.
    Один другому в очі подивились.
    Побачив князь в хозарина в очах
    Пиху і зверхність…Але, що робити?
    Майнув за рід свій знов миттєвий страх.
    Загнав подалі й взявся говорити:
    - Послу кагана шану віддаю
    І дякую, що швидко він з’явився.
    Прошу, аби під руку він свою
    Узяв мій рід. – Хозарин подивився
    Кудись назад. Тут виріс толковин ,
    Щось по-хозарськи взявся джеркотіти.
    Скидається, по виду слов’яни́н.
    Де тільки зміг чужинську мову вчити?
    Посол все мовчки вислухав, кивнув,
    Щось мовив зверхньо, покрививши губи.
    І князь із толковина уст почув
    Немов наказ, та й то доволі грубий.
    - Каган великий згодний взяти вас
    За підданих з умовами такими:
    По-перше, данина щороку раз,
    Як з інших - біла й вевериця з диму.
    По-друге, тут стоятиме загін
    Озброєний хозарської залоги.
    Від нападів вас оборонить він,
    Тож не боятись можете нікого.
    По-третє, зброю маєте звести,
    Сюди під догляд нашої залоги.
    - Як ми без зброї землю захистим?
    - Боятися не треба вам нікого.
    Залога вас надійно захистить,
    Хозарська шабля нині в світі важить.
    Хай тільки хто надумає посміть
    Піти супроти, то одразу й ляже.
    Та й зброю здати можете не всю,
    А лише шаблі… - Шабель в нас немає.
    - Ну, схоже щось. Адже не в тому суть.
    А покажи-но, що ти саме маєш.
    Князь головою гридеві махнув
    І той меча свого подав послові.
    Посол меча того вертів і гнув,
    Напевно, справді то для нього нове.
    А далі щось собі пробурмотів
    І гридеві меча віддав у руки.
    Здавалося, додати щось хотів,
    Якісь думки народжувались в муках.
    Та промовчав. А далі мовив: «Все!
    Як згоден, князь, то підемо на роту.
    Хай клятву богу кожен принесе…
    Якщо ти, княже, все іще не проти?!»
    На капищі Перуна князь поклявсь
    І його гриді також поклялися.
    Посол вже до від’їзду готувавсь
    І біля нього толковин крутився.
    Його до себе князь тихцем позвав:
    « Хотів у тебе, друже, запитати:
    Які слова хозарин той сказав,
    Коли меча узявся він вивчати?»
    Всміхнувся хитро толковин на те:
    «Сказав про меч, що то не добра зброя.
    Хозарська сила шаблею росте,
    Що гостра лиш одною стороною.
    А у меча дві гострі сторони.
    Й не нам прийдеться данину збирати.
    До нас за нею являться вони
    І будем ми біду із того мати!»
    Вже посланець із почтом подались
    Спустилися ген на Поділ узвозом.
    Уже і тупіт, й курява вляглись
    За їх останнім із припасом возом,
    А князь стояв ще довго на Горі,
    Дивився на пусту уже дорогу,
    Не знаючи: чи врятував він рід
    Чи смертний вирок підписав для нього.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  30. Євген Федчук - [ 2020.08.10 19:43 ]
    Легенда про Іскоростень
    Було в часи це давні, знані мало,
    Як боги вже на небесах жили,
    Хоч іноді й спускатися могли,
    Як люд звичайний по землі ступали.
    Жив рід древлянський в ті часи не тут,
    А в болотах Мазовії далеких.
    Хоча жилося в ті часи нелегко,
    Та ж рідні землі вмерти не дадуть.
    Отак, можливо, й далі би жили,
    Якби не готи, що з’явились з моря.
    Вони принесли із собою горе,
    Отож, древляни змушені були
    Покинути прадавні землі сво́ї
    І рушити подалі від біди.
    Втікали, замітаючи сліди,
    Бо готи не лишали у спокої.
    Йшли крізь ліси дрімучі, болота,
    Перепливали повноводні ріки.
    Багато люду там лягло навіки,
    Їм дорого далась дорога та.
    І от, коли вже не зосталось сил
    Й від роду мало що і залишилось,
    Вони побіля річки зупинились,
    Що пробивалась між гранітних брил,
    Звивалася між них, немов змія.
    Зібралися старійшини на сході
    Та й вирішили, що втікати годі.
    Отут, де в’ється річки течія,
    Вони і стануть усім родом жити,
    Бо, якщо підуть далі – пропадуть.
    Вже кращого нічого не знайдуть,
    А рід, вважай, лише жінки та діти.
    Їм би на схилах збудувати град,
    Що захистить від ворога лихого.
    Та де узяти сили задля того?
    А місце ж гарне. Тут навести лад,
    Прибрати геть усі гранітні брили,
    Що вкрили густо весь високий схил,
    Поставити дубовий частокіл
    І жоден ворог не знайшов би сили
    Здолати неприступну міць його.
    Дубів он море. З берега цього
    Їх добре видно - протилежні схили
    Укриті густо деревом отим.
    Одне питання: сили де узяти,
    Аби каміння якось це прибрати
    І на цей бік дуби перенести́?
    Жінкам і дітям не по силах то,
    Чоловіків же залишилось мало.
    Сидять старі, носи поопускали.
    Хто підсобить? Хто допоможе? Хто?
    Аж тут до старців підійшов юнак.
    Його у роді Іскоростем звали.
    Питаєте: ім’я те звідки взя́ли?
    Бо ж не слов’янське, начебто, ніяк.
    Та ні, слов’янське…От як то було.
    Ще у тих землях, до пришестя готів,
    В будиночку при самому болоті
    Жила вдова. Про неї все село
    Гуділо, що вона таємне віда.
    Хоча боялись трішечки її,
    Але болячки всі несли свої
    До неї, звісно. А куди ще пі́деш?
    Вона всіх лікувала, як могла
    І багатьох на ноги піднімала.
    Та сумувала, бо ж дітей не мала.
    А якось була зникла із села.
    Прийшла не скоро та уже із сином,
    Зовсім маленький згорток у руках.
    Він швидко ріс, мужнів не по роках.
    Хоч довго смакували ту новину
    Та все ніяк дізнатись не могли,
    Звідкіль вона дитину ту узя́ла.
    Вона ж, коли спитала, відказала,
    Що боги їй дитину ту дали.
    Вона, мовляв, зробила із кори
    Собі дитятко та його носила,
    Немов живе. А боги пожаліли,
    Якийсь його в живе й перетворив.
    Слов’янською ж «кора» буде́ «корста́».
    Тож хлопчик «із корсти»… Так і назвали.
    Давно уже і матері не стало,
    Та Іскоростем так він і зоставсь…
    Отож, юнак до старців підійшов
    Та й мовить їм: «Я знаю, що робити!
    Хай тільки рід на час подасться звідти,
    Коли скажу, тоді поверне знов».
    Старі питань не стали задавать,
    Бо ж рішення свого вони не мали,
    А матір хлопця добре пам’ятали.
    Можливо, й він таке щось може знать?!
    Коли весь рід за обрієм пропав,
    Юнак велике розіклав багаття.
    Почав пожертви у вогонь кидати
    Й Даждьбога вголос закликати став:
    «Прийди Даждьбоже, дітям поможи!
    Врятуй, Даждьбоже з лиха і напасті!
    Ми ж про таке прохаємо не часто.
    Останніх, боже, з роду збережи!»
    Отак просив й пожертвами манив,
    Що бог на землю, й справді, опустився.
    Немов гора над юнаком схилився:
    «Чого, юначе, ти мене спинив?»
    (Даждьбог – бог Сонця, якщо хто не зна,
    Йому слов’яни давні поклонялись.
    Древляни також його дітьми звались…)
    «Спаси, Даждьбоже! - одізвавсь юнак,-
    Наш рід ослаб, нема тієї сили.
    Як не поможеш – вимремо усі!..»
    «Чого ти хочеш? Всі кричать: «Спасіть!»
    Ні, щоб усе спокійно пояснили!»
    «Нам треба звідси камені прибрать,
    Щоб можна було град побудувати
    Й дуби з-за річки якось передати,
    Бо нам таку роботу не здолать!»
    «Ну, що ж, з камінням поможу я вам.
    Для мене тут роботи не багато.
    А от з дубами… Мушу я сказати,
    То вотчина Перуна. В мене там
    Немає права, щоб порядкувати.
    Хоча і тут також земля його,
    Але в дубах я геть втрачаю сили…»
    «Що ж, почекай!...- юнак промовив сміло,-
    Не кидай брили поки. Я бігом!»
    Він кинувся у річку, переплив
    І у дубових хащах заховався,
    Ходив там довго, довго приглядався,
    Аж доки дуб найбільший не зустрів.
    Тоді узяв сокиру і почав
    Гілки на тому дубові рубати
    Аж доки з хмар не почало бурчати
    Й Перун – бог грому над рікою став.
    Хотів спитати, хто ж оце посмів
    Над його дубом отаке чинити.
    Негідника вогнем своїм спалити…
    Й Даждьбога на тім березі уздрів.
    «Як ти посмів у край прийти у мій!
    Та я тебе зітру на порох миттю!»
    А той: «Дістань мене спочатку звідти!»
    І розпочався поміж ними бій.
    Перун дуби з корінням виривав
    І їх жбурляв із усієї сили.
    Вони за річку раз по раз летіли.
    Даждьбогу він спочинку не давав.
    А той великі брили брав до рук
    І кидав їх не з усієї сили.
    Вони на той бік зрідка лиш летіли.
    Всі падали у річку. Гуркіт… Стук
    Стояв навколо. Все живе сховалось,
    Бо ж боги захопились не на жарт,
    Під руку потрапляти їм не варт.
    В Даждьбога вже й каміння не зосталось.
    Останню брилу він до рук узяв,
    Пожбурив так її, що вона впала
    На дуб священний і його зламала.
    Перун зненацька зупинився, став.
    Десь його сила вся умить поділась.
    Махнув рукою і на небі зник.
    Коли юнак вернувся на той бік,
    По каменях, що річка ними вкрилась.
    То там лежали купами дуби.
    Бери, рубай, чухрай, став частоколом.
    Каміння не валяється навколо.
    Даджьбог всміхнувся: «Що ж, тепер роби!»
    І зник у хмарах, наче й не було.
    Рід Іскороста скоро повернувся
    І довго працював – не розігнувся.
    Тож, може кілька літ всього пройшло
    І виріс на гранітній скелі град.
    Могутні стіни його захищали
    І зайди лиш облизуватись мали
    Та і ні з чим верталися назад.
    Як хто з проїжджих запита, бува:
    «А чий то град?» Йому відповідали:
    «То Іскоростень-град!» Віки минали
    Та рід древлян його не забував.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  31. Євген Федчук - [ 2020.08.09 20:56 ]
    Легенда про дулібів
    Маленький Нестор полюбляв із дідом
    Перепливати на той бік Дніпра.
    Дідусь косу з собою в човен брав,
    Косив траву на сіно. Нестор слідом
    Її потроху до човна носив.
    Бо ж в Києві суту́жно із травою.
    Та й, мабуть, соковитої такої
    Він біля дому би не накосив.
    Поки дідусь під дубом спочивав,
    Онук встигав побігати, погратись,
    Та у Дніпрі по кілька раз скупатись,
    Хоча далеко ще не запливав.
    То ненадовго забрідав у ліс,
    Можливо, там цікаве щось зустріне
    Та обдивлявся кожну деревину
    І кожен кущ, що по дорозі ріс.
    А якось трохи далі він забрів
    Й побачив чи то озеро, чи річку,
    На березі хатинку невеличку.
    А на колоді дід якийсь сидів.
    Цікаво стало хлопцеві ураз:
    Що ж то за хата, що за дід під нею?
    Розбурханий цікавістю своєю,
    Він потихеньку вийшов: - Добрий час!
    - І тобі добрий! – одізвався той, -
    Яким макаром ти забрів, юначе?
    Тут близько і людей немає, наче?
    - Траву ми косим! А ти, діду, хто?
    А ти живеш у лісі у цьому?
    А озеро яку це назву має?
    - Повільніш, хлопче, бо я не встигаю!-
    Хоч, видно, то сподобалось йому,
    Бо бісики заграли у очах.
    Не часто, мабуть, удавалось діду
    З ким-небудь вести отаку бесі́ду.
    - Сідай, немає правди у ногах.
    Хто я – спитав? Дулібом мене звуть.
    Живу один, бо сам один лишився.
    Мій древній рід на світі перевівся,
    Хоча десь там ще родичі живуть…-
    Дідусь махнув рукою десь на захід.
    - Так ви прийшли з тієї сторони?
    - Не я, а предки. Подались вони
    Із тих країв, рятуючись від жаху.
    - А хто були? Як звалися, скажіть?
    - Були вони дулібами од віку,
    Слов’янське плем’я древнє і велике.
    Їх край на річці Богові лежить.
    - Я знаю, знаю…чув про Бог-ріку,
    На ній живуть, здається, волиняни!
    Здивовано дідусь на нього глянув,
    Сприймаючи обізнаність таку
    Із інтересом. – А ти звідки знаєш?
    - Дідусь, було, мені розповідав.
    А що ж в дулібів була за біда,
    Бо ж просто так рід землю не кидає?!
    - Так, справді, синку, просто не кида…
    Жили дуліби довго у тім краї,
    Орали, сіялись , збирали урожаї,
    Не думаючи, що прийде біда.
    Мужі дулібські – сильні і хоробрі,
    Та що вони удіяти могли,
    Як орди обрів зі степів прийшли…
    - А, знаю! Чув! «Загинули, як обри»-
    Здається, так говорять на Русі?!
    - Так, найлютіші із усіх народів,
    Великі тілом, розумом же горді.
    Та бог згубив, померли геть усі.
    І не лишилось жодного із них,
    Ні племені нема їх, ні нащадка…
    Та оповім, давай, все по порядку.
    Було то хто зна скільки літ тому,
    Коли прийшла зі степу та навала,
    Що на шляху усе поруйнувала.
    Лишила степ в пожарищах й диму.
    І до дулібів черга надійшла,
    Хоч думали, що їх мине ця доля,
    І обри підуть за Карпати полем.
    Та в бо́гів думка іншою була.
    Коли гінці страшну вість принесли́,
    Що та навала на дулібів суне,
    Мужі зібрались: від старих до юних,
    Навстріч орді тій поспіхом пішли.
    Три дні, говорять, билися вони.
    Три дні на бойовиську кров лилася
    І обрам наша сила піддалася,
    Бо ж ми прожили довго без війни
    У мирі із сусідами своїми.
    Забули, як потрібно меч тримать.
    Тепер прийшлося на собі спізнать
    Всю силу обрів. Клятих. Перед ними
    Схилились наші села і міста,
    Але того їм виявилось мало,
    Бо всіх, які їм опір учиняли,
    Вони тоді не жа́ліли. Отак
    Народ дулібський і спізнав те лихо.
    Чоловіки всі в полі полягли.
    А що жінки й старі з дітьми́ могли?
    Приходять обри, віхоть попід стріху
    І вже село, як вогнищі пала,
    А далі все добро позабирають,
    Кого захочуть, того покарають.
    Дивись – уже немає і села.
    Прийшли й туди, де рід мій проживав.
    Зігнали всіх: жінок, старих, малечу,
    Сказали нести все, що є, на плечах,
    Щоб обрин добре їсти-пити мав.
    Коли вже люди, що могли, знесли,
    Велів все обрин на вози складати
    Та в них волів чи коней запрягати.
    А все ж тягло до лісу одвели?!
    Тут розлютився обрин головний,
    Сказав жінок усіх підряд хапати
    І по чотири-п’ять у віз впрягати.
    Ще й сам усівся на один такий.
    А він гевал, такий, що пошукати,
    Що і одного годі потягти.
    Мерщій велить батіг йому нести,
    Щоб рухатися швидше спонукати.
    Та й ну жінок по спинах батогом,
    Одну, другу… Жінки у крик, у сльози,
    І здвинути не можуть того воза.
    Та ж не вблагаєш обрина того.
    Знов замахнувсь…Тут звідкілясь стріла
    Та прямо в око обрину уп’ялась.
    Поки у страху обри розглядались,
    Усіх з майдану віхола змела.
    А ж ліс кругом. Хто встиг добігти, той,
    Вважай, від помсти обрів врятувався,
    В кущах, ярах хутенько заховався,
    Хоча за ними і не гнав ніхто.
    Злякались обри чи стрільця того,
    Чи то боялись засідки, можливо.
    Спалили все та й подалися живо,
    Забрали, звісно, вбитого свого.
    - А хто ж стріляв? Хто ту стрілу пустив?
    - То був мій предок! Мав тоді дванадцять.
    Устиг від обрів в лісі заховатись.
    Стрілою білку, навіть, в око бив.
    Отож, не схибив. Як усі зійшлись,
    Убитих підібрали й поховали,
    На згарищі все, що могли, зібрали,
    Та й лісом на схід сонця подались.
    Бо знали: обрин того не простить.
    Якщо лишаться – кари слід чекати…
    Тож довелося їм усім тікати
    І землю предків назавжди лишить.
    Так опинились у полянськім краї
    І оселились за Дніпром отут.
    Тому, можливо, озеро це й звуть
    Долобським чи Дулібським. То не знаю…
    Аж тут дідусь від річки погукав
    Подякував хлопчина та й подався.
    Цей оповідок йому пригадався,
    Коли писати «Повість…» він почав.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  32. Євген Федчук - [ 2020.08.08 19:21 ]
    Наше, ваше і моє (щось на зразок легенди)
    В часи далекі в степовім краю,
    Можливо й тут, де я тепер стою,
    Маленьке плем’я над рікой жило,
    По нашим міркам, що у них було?
    Овець з десяток, коней пари дві,
    Що паслись собі поряд на траві.
    Кибиток кілька, от і все, мабуть.
    Та їм здавалось – хороше живуть.
    Удосталь їжі, у ріці вода
    Прозора, чиста. Гарна череда.
    Чого ще треба аби в світі жить?
    Ріка біжить і час, також, біжить
    Наввипередки, хто скоріш із них.
    Ніщо не здатне зупинить той біг.
    Та якось люди по степу ішли
    Пораненого у траві знайшли,
    Лежав безсилий, майже помирав
    І люд хороший його підібрав.
    А знали б люди – краще б обійшли.
    Вони ж занадто добрими були.
    В біді лихій не кинули його
    Взяли лише для горя для свого.
    Знайшли для нього місце у візку
    І полотно на рану на тяжку.
    І доглядали разом, доки він
    Знов не прийшов до тями. І в один
    З весняних днів на ноги сам не встав,
    А далі вже потроху й помагав.
    Одужуючи, череду пасе,
    Відром води від річки принесе.
    Даремно хліба їсти не хотів,
    Вилежуватись – то і поготів.
    Так у роду, у племені прожив,
    Нікуди повертатись не схотів..
    Й кого шукати в ті часи в степах?
    Десь його рід вже в тисячі верстах,
    А ці його за свого прийняли,
    За порятунок з нього не взяли.
    Живеш – живи, ніхто і не пита,
    Чого він до своїх не поверта.
    Якось питає чоловік у них:
    «Чиї ж це вівці?» «Як чиї? Усіх.»
    «Ну, як це так – господаря нема?
    Хтось біля себе цих овець трима,
    Пасе в степу, рахує, догляда?
    Хай і маленька, але ж череда».
    «Ну, якщо хочеш, то й займайся цим.
    І кінь оцей хай буде теж твоїм.
    Бо ми не звикли між собой ділить,
    Нам якось разом веселіше жить».
    І заходився той овець глядіть
    За ними степом цілий день ходить.
    А ще, бува, як їде на коні,
    То не вертає і по кілька днів.
    Зате ж отара як з води пішла
    І гладша стала, й чисельно зросла.
    Малих ягнят вже більше, ніж овець,
    Іде на користь тирса і чабрець.
    Та м’яса люди більше не їдять,
    Господар просить трохи почекать,
    То у вівці ягня, то ще мала,
    То краще б ще ягняток привела.
    А сам не хоче просто віддавать:
    Він наробився, а вони з’їдять.
    Другі, на нього дивлячись, взялись
    Ділитися, хто скільки потрудивсь.
    Той більше інших риби упіймав,
    А той найбільшу здобич вполював.
    І кожен собі дума: «Це ж моє».
    І нехотя другому віддає.
    А далі вже й відкрито почали
    Казати те, що в душах берегли.
    Мовляв: «Я більше нього працював,
    А він, бач, кращий мене кусень взяв».
    Чи хтось працює, інший тільки спить,
    А коли їсти – перший всіх біжить.
    Як завелися та й давай кричать:
    «Чого ми маєм інших годувать?»
    «Чого ми будем за других робить?!
    Давайте краще будемо ділить!»
    «Ділить! Ділить!» - народ увесь загув,
    Як жили добре швидко геть забув.
    Та й розділились. Кожен мав своє.
    Тепер сусід спокою не дає,
    Бо до сусіда тільки й загляда,
    Яка у нього стала череда.
    І чи не більше в нього всього є,
    Бо це ночами спати не дає.
    І ворожба поміж людей пішла
    І проросли маленькі зерна зла,
    А з них велике вибехкало зло.
    З тих пір багато вже віків пройшло,
    А зло живе і довго буде жить,
    Поки й не перестанемо ділить
    На ваше й наше, на твоє й моє.
    Для ворожби то перший привід є.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  33. Євген Федчук - [ 2020.08.07 19:58 ]
    Легенда про легенду
    Україна – край благословенний,
    Степ безкраїй і ясна блакить.
    Скільки раз ворожі сили темні
    Намагалися тебе скорить?
    Скільки раз приходили охочі,
    Щоб хлібів набратися дармових
    Та безсилі були сили ночі –
    Ти завжди перемагала їх.
    Твоїй силі люди дивувались.
    Вороги, немов побиті пси,
    Утікали. Але повертались –
    Надто ласий шмат, щоб не вкусить.
    В році сорок першому, у червні
    Черговий знайшовся «загрібай».
    Наче пітекантропи печерні,
    Поповзли тевтони у наш край.
    Обіцяв їм Гітлер біснуватий
    «Яйко, млеко» вволю принесе.
    Треба Україну звоювати
    І тоді – бо матимуть усе.
    Всі в хрестах полізли, наче прорва,
    Потоптали буйнії поля.
    Устелили трупом степ і гори,
    Кров’ю напиталася земля.
    Засмердівши танками Вкраїну
    І людей беручи за сміття,
    Гітлер, кажуть, падав на коліна
    В лігві. І радів, як те дитя.
    Землю нашпиговану залізом,
    Він урешті – решт завоював.
    Його орди вже за Волгу лізли,
    На Кавказі прапор теліпав.
    Вся Вкраїна в нього під ногами,
    Хоч топчи, в хочеш – засівай.
    Буде Рейх з дешевими хлібами,
    Сам до рота лізе коровай.
    Та радіти довелось недовго,
    Бо зі Сходу звістки поповзли:
    Там тевтонам обламали роги,
    Навіть Сталінграда не взяли.
    І його захвалені вояки
    Поповзли у рідний фатерлянд,
    Полишивши літаки і танки.
    «Дранг нах Остен » звівся
    в «Драп назад».
    Гітлер скаженів, ногами тупав,
    Генералів власноручно товк,
    На вояків грізно брови супив
    І гарчав, як недобитий вовк.
    Гнав і гнав нові війська до бою,
    Все про зброю про якусь кричав.
    Але знов під Курською дугою
    Стусана добрячого дістав.
    Бачить Гітлер, що не має діла
    І тоді задумуватися став:
    Звідкіля взялася така сила
    В тих, кого він вже завоював?
    Викликає своїх генералів,
    Обіцяє голови з плечей,
    Щоб вони негайно розгадали
    Звідки сила у отих людей.
    Генерали голови ламають
    І підлеглих без кінця товчуть,
    Хай вони цю таємницю взнають
    Й більш нічого не бажають чуть.
    Вже й лампасам на штанах не раді,
    Вже і апетит у них пропав.
    Але тут знайшовсь якийсь зрадник,
    Що, говорить, таємницю знав.
    За варення й хліба паляницю
    І на пуп залізного хреста,
    Обіцяв відкрити таємницю,
    Звідкіля береться сила та.
    Хрест йому відразу почепили.
    Коли що, то легко відібрать
    І гуртом обсіли, обступили –
    Таємницю ж хочеться узнать.
    Плямкаючи хлібом і варенням,
    Розпочав той оповідь свою:
    - Ще в часи далекі Сотворення
    Бог сидів, говорить, у раю
    І ділив поміж народів землю,
    Щоби кожен що хотів – те й мав.
    І дістались персам землі теплі,
    А казкові Бог індійцям дав.
    Для англійців і японців в морі
    Острови великі наділив.
    Йшли і йшли народи. І вже скоро
    Кожен у своїй країні жив.
    А коли Бог наділив народи
    І уже забрався відпочить,
    Тут до нього дівчина приходить.
    Довгі коси, у очах блакить.
    У сорочці гарній вишиваній.
    Ноги босі, збиті до крові.
    Мабуть, шлях у дівчини був дальній –
    Промайнуло в Божій голові.
    Що ж їй дати? Роздані всім землі.
    Залишивсь, хіба що, степ один.
    Та тут вітер дме на всі легені.
    Хмари пилу піднімає він.
    Взимку люті аж тріщать морози.
    Влітку спека землю спопеля.
    І лише людськії піт і сльози
    Коли зросять – ожива земля.
    І квітує, і несе достаток
    Тим, хто буде на землі цій жить.
    Але треба добре працювати,
    Щоб цю землю гарну оживить.
    Степ відкритий ворогам на заздрість,
    Тож ітимуть без кінця вони.
    Треба буде людям захищатись
    І готовим бути до війни.
    Є у мене зброя потаємна –
    Чудодійний Перемоги меч.
    Як насуне часом сила темна
    Він зруба їй голову із плеч.
    Та той меч одному не під силу,
    То лише громаді по плечу.
    В боротьбі за справедливе діло
    Можна довірятися мечу.
    Меч той було сховано в священих
    Пришибських висотах. Відтоді́
    Ворогів він переміг численних
    І народу допоміг в біді.
    Доки меч той сховано надійно,
    Україну не скорить нічим…
    Як послухав Гітлер ту новину,
    Став відтоді іще більше злим.
    Наказав усе перекопати
    Але меч із – під землі знайти.
    І взялись тевтони за лопати,
    Стали землю рити, як кроти.
    Риють і по Пришибських висотах,
    І уздовж Молочної ріки.
    Кротовище те назвали «Вотан»
    Із легкої Гітлера руки.
    Риють – риють, вали насипають.
    А із сходу гуркіт все сильніш.
    І тевтони чимскоріш втікають
    За отой покопаний рубіж.
    Хоч меча і не знайшли вояки,
    Та нарили оборонний вал.
    Настромляли всюди залізяки,
    Щоби супротивник не прорвав.
    І засіли у поритих норах
    За рікою й на висотах тих.
    Одним краєм вперлися у море,
    А другим у плавнях у густих.
    І кричали: - Тут ми неприступні!
    І поможе меч не їм, а нам!
    А самі тулилися докупи,
    Бо й своїм не вірили словам.
    Осінь сорок третього настала,
    Впало листя із дерев униз.
    І вся їхня неприступність впала,
    Мали, кляті, в гриву і у хвіст.
    Гітлер рвав і так рідке волосся,
    Своїм генералам пуза м’яв,
    Та зробить нічого не вдалося –
    Їхній «Вотан» все – таки упав.
    І звелась на ноги Україна,
    Та взяла у руки меч святий.
    І ніякі неприступні стіни
    Не спинили гнів її страшний.
    Полетіли голови тевтонські
    По землі від вірного меча.
    Не ходіть непрохані у гості!
    Є нам чим непроханих стрічать.
    Приїздіть, ми завжди раді гостям,
    Але хто з мечем сюди прийде,
    Залишить у землях наших кості,
    Меч святий завжди його знайде.



    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  34. Євген Федчук - [ 2020.08.06 21:00 ]
    Легенда про людину
    Було це у часи настільки давні,
    Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
    Бо він тоді якраз велику справу
    Світобудови тільки розпочав.
    По молодості, що там його роки!
    Експеримент він вирішив почать:
    Створити світ і дочекатись, поки
    Не з’явитися, кому б міг передать
    Хай не весь світ, хоча б його частину.
    Я думаю, що власне – бо, того
    На цій Землі створив Господь людину
    Подібною до образу свого.
    Створив. А сам узявсь спостерігати,
    Для нього ж, мабуть, також дивина,
    Як на землі почне порядкувати
    І швидко розумнішати вона.
    Але дарма. Світ був занадто гарний -
    На всій Землі неначе справжній рай.
    Навіщо сили витрачати марно,
    Бери собі плоди з дерев зривай.
    У затінку лежи та плюй у небо
    І можеш хоч нічого не робить,
    Бо дав Господь усього, що їй треба
    Для того аби безтурботно жить.
    Ні, бачить Бог, не буде з того діла.
    З легкого хліба розуму нема.
    Що легко далось й сліду не лишило,
    Бо хто ж таке у пам ‘яті трима?
    Легким достаткам і ціна подібна.
    Тож, у якийсь там, теж далекий рік
    Бог зрозумів – змінити щось потрібно
    І надіслав на Землю льодовик.
    Це було наче вигнання із раю.
    З достатків повних зразу у нужду.
    Навколо землю сніг і лід вкривають,
    А від плодів немає і сліду.
    Як хочеш жити, то берись за розум,
    Як хочеш їсти – добувай іди.
    А по землі розгулюють морози
    Не доберешся, навіть, до води.
    В нужді великій гартувались люди,
    В борні щоденній добували хліб.
    І виживали лише сильні й мудрі,
    Бо інші того просто не змогли б.
    Пройшли віки важкого виживання,
    Ціною всього були кров і піт.
    І кожен день, прожитий, як останній,
    Складався у потік прожитих літ
    Людина важко пізнавала ціну
    Того, що їй потрібно для життя,
    Але інакше бути й не повинно,
    Бо пам’ять краща через відчуття.
    Побачив Бог, нарешті, що людина
    Навчилась жити, а не існувать,
    Що і собі, і світу знає ціну
    І вирішив полегшення їй дать.
    Прийшло на Землю Божим повелінням,
    Що людям вже й не снилося, мабуть,
    Таке жадане всьому потепління,
    Усе росте, річки із гір течуть.
    Хоча не було того раю,
    З якого Бог творіння починав.
    Щорічно холод налітав до краю,
    Щоб льодовик ніхто не забував.
    А людям за старання в нагороду
    Бог дав немало від своїх щедрот,
    Для спраги прохолодну чисту воду,
    Хліб для життя – найвищу з нагород.
    Ту нагороду, як найвищу ціну
    Людина потом має здобувать.
    На це спроможна лиш вона єдина:
    І добувать і іншим дарувать.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  35. Євген Федчук - [ 2020.08.05 19:28 ]
    Легенда про Буса
    У Таврії спів готських дів луна
    Плекають вони помсту Шарукану
    Оспівують оті часи преславні
    Як вирувала Бусова війна.
    Тоді самого Буса із синами
    Розп’яли готи на своїх хрестах
    І в землях антських поселився жах
    Що готський меч їх звідусіль дістане.
    Хіба до того прагнув гордий князь,
    Коли прийшли посланці росомонів
    Аж почорніли від шалених гонів:
    - Благаєм, князю, помочі для нас!
    Дрібний осколок скіфського народу
    Чий гордий дух над степом ще витав
    Не захисту у відчаї питав
    А спільно битись з готом за свободу.
    У антів давній з готами був спір
    І степом кров не раз уже лилася
    Та не один іще не піддавався:
    Ні гот, ні ант другому до цих пір.
    А що тепер часи були непевні
    Зі сходу десь насунула орда
    Із нею ще небачена біда.
    Свої би землі захисти кревні.
    З другого боку – обезсилів гот.
    Тій темній силі, що зі сходу лине
    Один скорився. Друга половина
    Пішла на захід. І лихий народ,
    Що покорив навколишні простори
    Тепер не той, з ким билися колись.
    Якби-то анти дружно узялись
    Могли би готів скинути у море.
    Але потрібно об’єднатись всім
    Тоді це буде справжня антська сила
    Яка колись ромейский стан зломила
    Ходила вільно у ромейский дім.
    Що росомони? То краплина в морі
    Численних антських бойових племен.
    Сам Бус не знає навіть всіх імен
    Племен що населяють ці простори.
    Тож, зваживши всі «проти» і всі «за»
    Бус кинув клич між антського народу
    Що час настав і треба за свободу
    Меча підняти - з півдня йде гроза.
    Поки гінці по степу коней гнали
    Поки рішалось - йти чи не іти
    Бус вирішив дружину в степ вести
    Де готські зграї втікачів шукали.
    Шалений гін потомлених коней.
    Жінки і діти сил уже не мають
    Чоловіки мечів не випускають
    Забули лік невиспаних ночей
    Проте готові битись до останку
    Якщо загроза з степу налетить.
    То всім здається наче воїн спить
    Вві сні криваві бачачи світанки.
    Сльозавить очі вдаль з – попід руки:
    Що там чекає у чужих просторах?
    Уже давним - давно не видно моря
    Землі Трояні біля Дон - ріки.
    Могили предків там вони лишили
    Які ще дід і прадід захищав
    Де кожен камінь славу пам’ятав
    І кожен кущик наче троїв сили.
    Але зостатись – то на смерть піти
    У племені всього життя забрати.
    Єдиний шлях на північ утікати
    У антських землях свій народ спасти.
    Як чорні круки готи від ріки
    На втікачів зненацька налетіли
    Жінки і діти за вози засіли
    Доки вступили в бій чоловіки.
    Але у готів значно більше сили.
    Кривавим потом вкрилася трава
    І не одна скотилась голова
    І не одного смерть уже скосила.
    І вже, коли здавалося, кінець
    Лишилось вмерти від мечів ворожих
    З’явися Бус. Під крик: «Перун поможе!
    Іще сильніший розпочався герць.
    Не витримали готи – відступили
    Лишили степ для воронячих зграй
    Що вже як хмари вкрили небокрай
    А все іще летіли і летіли.
    А втікачі продовжили свій шлях.
    За пагорбами жде їх порятунок.
    І тих хто уже випив смерті трунок
    Везуть слідом з собою на возах.
    Але не всім судилося добратись
    До рятівної близької землі.
    Сторожа мчить ледь держиться в сідлі.
    На добрі вісті марно сподіватись.
    А слідом хмара чорна з-за горбів
    Стрімка, немов прибійна хвиля в морі.
    Не утекти - вже буде слідом скоро.
    Хтось має вмерти щоб другий вцілів.
    І Бус приймає рішення єдине:
    Він з антами шлях готам перетне
    А плем’я хай коней чимдуж жене
    Воно урятуватися повинне.
    І слухати нічого не бажа
    Щоб росомони поряд антів стали.
    - Вас і без того залишилось мало.
    Рятуйтесь від готського ножа!
    Ви – наші гості. Звичай наш велить
    Гостей від небезпеки захищати.
    Ніколи не допустять горді анти
    Аби хтось зло міг гостеві вчинить.
    Утікачі на північ подались
    А анти в груди ворога зустріли
    І серед степу січа закипіла
    Де ант один з десятком готів бивсь.
    Все оглядались горді росомони.
    Вже й за горбами бій давно затих.
    Чужий народ там помирав за них.
    Таке не забувається ніколи.
    Чужим життям врятовані вони
    А їхні смерті хтось узяв на себе
    Мабуть, такою була воля неба
    І Хорс великий свій народ хранив.
    Тоді й поклявсь кожен росомон
    Доки й один із них ще жити буде
    Той мужній вчинок антів не забуде.
    Віки й віки справлявся той покон.
    Хоч готські діви в Таврії співали
    Про славу перемогу тих часів.
    Та пам’ятає кожен на Русі
    Як то усе на справді відбувалось.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  36. Євген Федчук - [ 2020.08.04 19:43 ]
    Легенда про Германаріха
    Хай покара Бог клятих росомонів
    Від них нещастя готські всі пішли
    Нехай потопчуть їх же власні коні
    Нехай помруть від власної стріли.
    Великий і могутній Германаріх
    Король всіх готів і усіх земель
    Був скорений на розправу чи на кару
    Не жалів ні людей, а ні осель.
    Проживши не один десяток років
    Державу міцно у руках тримав.
    Вона весь час росла на усі боки,
    Але й для нього смертний час настав.
    Було це в час коли незнані гунни
    Прийшли за сонцем у степи оці.
    Чув Германаріх що навала суне
    Тож стиснув меч міцніше у руці.
    Збираючись народ свій захисти
    Почав збирати військо у похід.
    Тим часом довелось йому судити
    Як робив завжди королівській рід.
    Упав до ніг йому вельможа готський
    За честь його вступитися просив.
    Він мав одну дружину росомонку
    Сунільду. І до цього кілька днів
    Вона втекла від ложа чоловіка
    Заледве встигла стати за жону.
    Він взяв законно боги тому свідки
    І рідним повну заплатив ціну.
    Яка невдячність і яка образа.
    Він прагне помсти. Смерті вимагає
    Аби ніхто більш не посмів ні разу
    Від чоловіків кидатись «в біга».
    Велів король втікачку ту привести.
    Сторожа миттю виконала це.
    І от стоїть ця «полонянка честі»
    Йому спокійно дивиться в лице.
    Вродлива надто хоч в подертім платті
    Синцям і ранам не сховать краси.
    - Ну, розкажи, чого взялась тікати?
    Що ти на це усе відповіси?
    Презирливо всміхнулася у вічі
    - Я не люблю його,- відповіла,-
    А забаганки його чоловічі
    Все рівно б я терпіти не змогла.
    Ми горде плем’я, плем’я росомонів
    І в нас жінки то не товар живий.
    Вельможа твій тобі брехав сьогодні.
    Він вкрав мене привіз у табір свій.
    Жоною я його не хочу бути
    Та і не буду - іншого люблю
    А як посміє ще хоч раз торкнути
    Богам клянуся: я його уб’ю!
    - Ти, жінко, забагато говорила,-
    Король озвався, - На землі моїй
    Мої закони. Ну, а ти посміла
    Порушить давній звичай наш святий.
    У нас жінки у чоловічий владі
    І кара за непослух їхній жде.
    Скорися жінко, бо не будеш рада
    Коли на тебе кара упаде!
    Сунільда знов презирливо всміхнулась:
    - Для мене воля над усе миліш.
    Я не боюся, якщо ви забулись
    Я - росомонка. То ж, король, облиш.
    Ти може смертю хочеш залякати
    Так і твоя слідом тоді прийде.
    У мене є ще два хоробрих брата
    Від них ти не сховаєшся ніде.
    Король від гніву побілів увесь:
    - Хотів, можливо, та не пожалію.
    Тому порука королівська честь!
    За втечу за образу чоловіка
    І за образу свого короля
    Ти маєш вмерти, згинути навіки
    Щоб не лишилось навіть і ім’я!
    А смерть твоя нехай уроком буде
    Всім тим хто схоче так же учинить.
    Сюди скликайте якнайбільше люду
    Коней четвірку диких приведіть!
    Страшною смертю дівчина вмирала
    Коней баских на площу привели
    До рук і ніг мотузки прив’язали
    Щоб коні в різні сторони тягли.
    Чекав король чи стогону чи плачу
    Даремно. Дочекатися не зміг.
    Сказала на останок: - От побачиш
    Ти смерть свою закликав на поріг.
    Гордячка була - вмерла, як гордячка.
    Король був вправі так її скарать.
    Бо він король і має право, значить,
    Від підданих покори вимагать.
    Не утаю не кожному під силу
    І чоловіку так себе вести́.
    Та росомони підлії не сміли
    За смерть її законну відомстить.
    Пройшло часу із того небагато
    До короля прибули посланці.
    Король велів їх добре обшукати
    І привести. Два хлопці молоді
    Беззбройні підійшли до його трону
    Злегка вклонилися. І один сказав:
    - Ми посланці народу росомонів.
    Я Сар, він Аммій. Наш народ узнав
    Що у одного готського вельможі
    Є викрадена дівчина одна …
    Король подав сигнал своїй сторожі
    Аби була насторожі вона
    І мовить: - Так я все це добре знаю
    Вона непослух сміла проявить
    Тож десь душа її уже літає
    А все що залишилось не болить.
    Вмів Германаріх весело сказати
    Щоправда, зблідли посланці ураз.
    І мовив інший: - Хочемо віддати
    Тобі королю в цей ранковий час
    Послання росомонского народу.
    І грамоту, що у руці тримав,
    Вже навіть не схиляючись і гордо
    До короля підносити почав.
    Хто сподівавсь на підлість росомонську?
    Рукою грамоту одною подає
    А іншою рукою в охоронця
    Із піхов меч зненацька дістає.
    Ніхто не встиг нічого зрозуміти
    Як королю він бока проштрикнув
    А інший встиг двух охоронців вбити.
    Меткий, нівроку, парубійко був.
    А там як свисне. Збивши охорону,
    Влетли коні: білий і гідний.
    Чи то вже готські воїни як сонні?
    Чи то вже росомон був чародій?
    Та скочили вони оба на коней
    І крикнувши: - Це за сестру тобі!
    Помчали в степ. Слідом мерщій погоня.
    Та коні готські були заслабі
    І не догнали. Германаріх славний
    Від тої рани час якийсь прожив
    Й, мабуть, прокляття дівчина наслала
    Бо у човні до Одіна відплив.
    Данапростад і навколишні готи
    Зійшлись ховати свого короля.
    Рабів коней прийшлося заколоти
    І жінку - хай його там звеселя.
    Не стало Германаріха настали
    Часи нелегкі в готській стороні:
    То орди гуннів як гроза промчали
    То анти не скорилися в війні.
    І все що ми терпіти маєм нині
    Від ворогів і недругів своїх
    У тому тільки росомони винні.
    Хай наші боги покарають їх!


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Коментарі: (5)


  37. Євген Федчук - [ 2020.08.03 19:34 ]
    Легенда кургану Солоха
    Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
    Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
    Тепер я розповім історію свою,
    Нехай і грецький світ також її почує.
    Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
    Із золота мені зробити гребінь гарний
    І оповідь моя на ньому збереглась.,
    Нагадуючи всім про злочин і про кару.
    Я – Октама́сад – сколотів всіх цар,
    Аріапафа син, що був колись могутній,
    Аж поки восени з ним трапився удар
    І він на все життя до ліжка став прикутий.
    Мав батько двох жінок, а з ними двох синів
    І зведений мій брат від мене був молодший.
    Тож я по старшинству батьківський трон посів
    Але і брат хотів отримати цю ношу.
    Із матір’ю удвох розпочали вони
    Супроти моїх прав плести свої інтриги.
    А я в поході був, тож вчасно не спинив,
    За Танаїс прогнав розбійників-язигів.
    Тим часом брат пустив між скіфів поголос,
    Що, начебто, богам я грецьким уклонявся.
    І свідків два чи три десь звідкілясь взялось,
    І Табіті клялись, що я із цим ховався.
    У скіфів за таке одна покара – смерть.
    Хто зраджує богів, той і народу зрадить.
    Спасибі мій слуга почув цю круговерть,
    Примчав і утікать мені мерщій порадив.
    Я ледве вскочить встиг на вірного коня,
    Як слідом і загін,що брат послав за мною.
    Я степом мчав три дні, коня не зупиняв
    І відчував весь час погоню за спиною.
    Слуга мій десь подівсь і кінь вже ледве йшов.
    На щастя, вдалині погоня десь відстала.
    У тихім байраку я прихисток знайшов,
    У затінку з конем ми майже разом впали.
    Я , як убитий, спав, забувши про усе,
    Від втоми аж забув про всі перестороги.
    Прокинувсь, аж мене хтось за плече трясе.
    Сон миттю відлетів і я скочив на ноги.
    То був загін бродяг, що по степу блукав,
    Жив тим, що упійма та ще бува розбоєм.
    Ким був я, звісно, їм нічого не сказав,
    Лиш попрохав аби взяли мене з собою.
    І почалось моє розбійницьке життя.
    Єдине добре, що, я сам собі належав.
    Хоч з часом у них став щось наче за вождя
    І ними керував. Та все за братом стежив.
    Бо помсти почуття жило весь час в мені
    І я молив богів, щоб брата покарали.
    Та місяці ішли та пролітали дні,
    Але покара та так брата й не дістала.
    А якось узяли ми грецького купця,
    Що до Гелону вів вози свого товару.
    І, мабуть, до царя дійшли пригода ця,
    Бо з військом поспішив нам учинити кару.
    Наївшись досхочу купецьких різних страв,
    Напившись по самі, по вінця оксюгали,
    У байраку глухім загін спокійно спав,
    Як царськії війська на нас мов грім упали.
    І знову вірний кінь мене порятував.
    Поки сікли усіх сп’янілих акінаки,
    Я крізь кільце прорвався і у степ помчав
    Подалі від того кривавого байраку.
    Та брат мій, цар, мабуть,щось знав чи відчував:
    Погоня мчала вслід, ніяк не відставала.
    Втікав я, поки кінь мій від утоми став.
    Моя остання мить урешті-решт настала.
    В похмурому кільці насуплених облич
    Я на коні сидів, що так надсадно дихав.
    І кинув родовий тоді свій царський клич,
    Папая і Вайю собі на поміч скликав.
    Зачувши царський клич,завмерли всі навкруг,
    Спинили свій танок смертельний акінаки.
    У відповідь знялось до неба сотні рук,
    Віддавши, як і слід, царю пошани знаки.
    - Я – Октамасад. Я – син вашого царя,
    Засуджений на смерть без всякої провини.
    Наклепника на бій тут викликаю я,
    Хай дивляться боги і присуд свій учинять.
    Це був не той загін братових посіпак,
    Яким мої слова і обола не варті.
    Це сколоти були і їм мій царський знак
    І ці мої слова – то ніякі не жарти.
    Так звичаї велять: щоб захистить ім’я,
    Міг кожен вільний скіф суддею меч узяти.
    Цим звичаєм тепер міг скористатись я,
    Тож викликав на бій оманливого брата.
    Він виклик мій прийняв, надіючись на те,
    Що стомлений і я, і кінь, що підо мною.
    Крім того ще й покон для сколота святе.
    Тож готуватися ми почали до бою.
    За звичаєм слуга мав помагать бійцю.
    Брат виїхав з своїм високим пішим скіфом,
    А я був сам один, але різницю цю
    Я зовсім не вважав великим надто лихом.
    У скіфському кільці почавсь смертельний бій.
    Неначе у танку, ми по степу кружляли.
    Не витримав, упав кінь від утоми мій,
    Брат зі слугою вдвох на мене враз напали.
    Та це був божий суд і був невинним я,
    Тож зовсім не злякавсь – досвідчений рубака,
    Прикрившися щитом, пірнув я під коня
    І знизу увігнав у брата акінака.
    Звершився божий суд. Брат із коня упав
    І зрозуміли всі, що я невинний справді.
    І я з тих пір царем у царських скіфів став.
    Без сумніву, цьому і я, і вони раді.
    Тож хочу я, аби цей гребінь золотий
    Нагадував мені весь час про ту подію.
    Нехай в мені підтримує надію,
    Що боги назавжди зробили вибір свій.



    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Коментарі: (2)


  38. Євген Федчук - [ 2020.08.02 20:16 ]
    Легенда про сарматів
    «Нишкни усе у степах приазовських!
    Геть із дороги – сармати їдуть!
    Хто не скорився їх силі ще й досі,
    Того мечі закривавлені ждуть.
    Бійтеся всі їх нещадного гніву,
    Як він на голови ваші впаде,
    Годі тоді сподіватись на диво,
    Вам не сховатись від нього ніде…»
    Посеред степу у балці широкій
    В тіні сховалося кілька возів.
    Річка струмує повз них неглибока
    Поміж зелених пласких берегів.
    Скуба травичку овеча отара,
    Жінки перуть білизну на ріці
    У казані хтось обіда вже варить,
    Ложку велику трима у руці.
    З степу віддалений чується тупіт –
    Скіфи полюють цієї пори.
    Небо то хмарами брови насупить.
    То посміхнеться сонцем згори.
    В колі дітей дід старенький розсівся,
    Голосом хриплим щось розповіда
    В їх оченятах вогонь розгорівся,
    Кожен старому у рот загляда.
    Дід зупинився на хвильку спочити,
    Дух перевести, водички попить.
    Дітям не хочеться дарма сидіти:
    - Діду, що ж далі? Скоріш розкажіть!
    Самий цікавий, дід ледве затнувся,
    Тут же до нього з питанням пристав:
    - Звідки ж взялись ці сармати, дідусю?
    Хто і коли їх на степ наш наслав?
    Дід неквапливо допив собі кухоль,
    Витер краплини води з вусів:
    - Хочеш дізнатися? Добре, послухай,
    І ось таку от розмову повів:
    - Було давно це, мене ще й на світі
    Білому в час давній той не було.
    Та і батьки мої були ще діти.
    Сколотське плем’я в степах цих жило.
    Було ще сильним воно і могутнім,
    В страху навколишні землі жили.
    Досить було кінський тупіт почути,
    Тут же царям подарунки несли.
    Греки частенько сюди заглядали,
    Везли товари з далеких країв
    До Танаїсу, який заснували
    Он там на сході. У грецьких купців
    Всяких дрібничок водилось чимало:
    Різні прикраси, вино і мечі,
    Сколоти їх на пшеницю міняли
    Та на рабів, із війни ідучи.
    Кажуть, за морем в часи ті далекі
    Жили – були войовничі жінки,
    Що амазонками звали їх греки.
    На берегам Фермодонту - ріки.
    Якось зійшлись амазонки і греки
    В битві жорсткій. І склалось той раз,
    Що амазонки програли. Нелегко
    Грекам також перемогма далась.
    Воїнів грецьких лягло там чимало.
    Довго здіймався над річкою дим
    Доки полеглих усіх поховали
    Греки на полі кривавім отім.
    Потім в свої кораблі вони сіли
    Аби додому вертатись на них,
    Та й амазонок також прихопили,
    Що у полон захопили живих.
    Від перемоги сп’янілі надміру,
    Греки забули, що то за жінки.
    І заплатили сповна за довіру.
    Місяць заледве піднявся стрімкий,
    Як полонені на греків напали
    І ні одного не лишили жить.
    Трупи у море усі покидали,
    Потім спинились… Що ж далі робить?
    На кораблях–бо не плавали зроду.
    Як керувати? Куди їм пливти?
    Тут ще боги напустили негоду.
    Вітер страшеннії хвилі котив.
    Він розметав кораблі ті по морю,
    Довго і страшно по хвилях носив,
    Доки на радість, чи, може на горе,
    До берегів Меотиди прибив.
    Там вільні скіфи тоді проживали,
    Бігали степом коней табуни,
    От амазонки коней тих покрали,
    Верхи взялись роз’їджати вони.
    І грабували всю Скіфську країну,
    Наче злочинців якихось орда.
    Степом гасали собі без упину,
    Слідом за ними котила біда.
    Скіфи ніяк не могли зрозуміти,
    Що то за військо в степи їх прийшло.
    Але зібрались, вступили у битву.
    Билися довго. Та скіфів було
    Надто багато – отож войовниці
    Змушені були – таки відступить.
    Перед могутністю скіфської криці
    Й кілька загиблих своїх залишить.
    Лише тоді скіфам стало відомо,
    Що із жінками воюють вони.
    Чи то від сорому. Чи від утоми.
    Але зібрались Папая сини
    І порішили жінок не вбивати –
    Мужні й сміливі не мають ціни –
    А юнаків рівно стільки ж зібрати,
    Скільки було амазонок. Вони
    Мали б свій табір десь поряд розбити
    Від амазонок безстрашних отих
    І, не вступаючи з ними у битву,
    Завоювати довіру у них.
    Скіфам хотілось дві крові з’єднати
    В дітях, що б їм народили жінки.
    Коли такі будуть батько і мати,
    То вже які будуть в них діточки?
    Вибрали, звісно, найкращих із кращих.
    Ті все робили, який був наказ.
    Звісно .спочатку, як левові в пащу
    Їм довелося іти. Але час
    Трохи одних до других призвичаїв
    Бачачи: хлопці не хочуть їм зла,
    І амазонки вже їх не чіпають.
    Далі пора розуміння прийшла
    І, накінець, табори об’єднались,
    Жити , як плем’я одне, почали.
    Жінки до скіфської мови привчались,
    Їхньою скіфи так і не змогли.
    Тож говорили по – скіфськи невірно
    Так , як сармати говорять тепер.
    Скіфи спочатку велися покірно,
    А, як непевності час перетер,
    Стали жінок в свої землі просити,
    Щоб із батьками продовжити рід.
    Скіфами щоб народились їх діти,
    В скіфських оселях побачили світ.
    Та амазонки уперлись: нізащо
    Жити не будем, як ваші жінки
    За Танаїс помандруємо краще,
    За течією тієї ріки
    Знайдемо вільні для себе простори,
    Звичаї власні собі заведем
    І, сподіваємось дуже, що скоро
    Щастя із вами разом ми знайдем.
    Довго йшли амазонки і скіфи
    За Танаїсом ще декілька днів
    Доки, як кажуть прадавнії міфи,
    Землю знайшли, де народ їх осів.
    Там і з’явились на світі сармати
    І розійшлись, як круги на воді.
    Меч в них однаково вміли тримати
    Чоловіки і жінки. І тоді
    Діти і сколотів, і амазонок
    Сильні й жорстокі в степи ці прийшли
    Із – за далекого синього Дону,
    Сколотів навіть скорити змогли.
    З нас хто скорився, хто далі подався,
    Хто залишився, як ми, кочувать,
    В балках, байраках надійно сховався
    Аби сарматських мечів не спізнать.
    Минула сколотів слава зі світу,
    Степ у сарматських незлічених орд.
    Та пам’ятайте, ви – сколоти, діти,
    Гордий, сміливий і вільний народ.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  39. Євген Федчук - [ 2020.08.01 21:55 ]
    Легенда про скіфів
    На березі нічного Борисфену
    Багаття троє скіфів розвели,
    Натягли хмизу, ще було не темно
    І стиха мову між собой вели.
    Про те, про се, про війни, про походи
    Та про здобуті скальпи ворогів,
    Про скорені й невідомі народи,
    Та про жінок, героїв і царів.
    Щоправда, тільки двоє говорили,
    А третій зрідка слово уставляв.
    У нього й вуса ще не почорніли
    І він, мабуть, ніде ще не бував.
    Тож слухав мовчки та мотав на вуса
    Розмову двох досвідчених вояк,
    Із роздумами власними не пхнувся,
    Хіба перепита там коли як.
    Коли згадали всі походи й битви.
    Усі народи і усіх царів
    Й спинилися на мить перепочити
    Юнак розмову про своє повів:
    - Скажіть, ви скільки бачили по світу,
    В яких краях ви тільки не були,
    Тож знаєте, напевно, добре-звідки
    Самі ми, власне, сколоти пішли?
    В яких краях нас Боги сотворили?
    У степ оцей з яких країв прийшли?
    Де наших предків по степах могили
    В яких вони спочинок свій знайшли?
    Озвавсь один: -Послухай-но, юначе.
    Якось зустрів я грецького купця
    І він повідав, буцімто, що бачив
    Якогось чи жерця, чи мудреця
    І той мудрець розповідав охочим
    Прадавній міф про греків і про нас.
    Тож я тепер, якщо ти вже так хочеш.
    Його повім, як чув тоді в той час.
    Казав мудрець, що був у греків витязь
    Геракл –напівлюдина – напівбог,
    Він увесь час блукав по білім світу
    Заради подвигів своїх дванадцятьох.
    А якось їхав оцим степом кіньми
    Стомився, ліг в траву перепочить
    Коней пустив, що станеться із ними?
    Тим більше, він сторожко дуже спить.
    Та й спить собі. Пасуться його коні.
    Шумить - співа ріка, немов Морфей.
    Та й степове повітря таке сонне,
    Що геть забув Геракл за коней.
    А тут якраз дочка Дніпра гуляла,
    Чужинця встріла, що так славно спить,
    Отож мерщій коней його украла
    Аби до себе якось підманить.
    Прокинувсь той - немає його коней.
    Туди –сюди –немає, хоч убий,
    А пішки йти –хай Бог його бороне
    По цій землі безмежній степовій.
    Аж тут богиня: - Знаю я де коні!
    - Скажи ?! - Е, ні, умова є одна.
    Я, бачиш, хочу, аби ще сьогодні
    З тобою жити, як твоя жона.
    А той не проти. Троє літ прожи́ли.
    Вони тоді на берегах Дніпра,
    Аж трьох синів гарненьких народили.
    І тут Геракл збиратись став – «Пора!»
    Богиня коней йому повернула,
    А він їй лук свій вірний залишив
    І не для того, щоби не забула,
    А для своїх народжених синів.
    Для Агафірса, Скіфа і Гелона.
    Мовляв, коли у силу увійдуть,
    Навчаться об’їздити диких коней,
    Нехай тоді батьківський лук візьмуть,
    Нехай по черзі випробують сили.
    Хто найсильніший-хай лишиться тут,
    А інші хай мандрують світом білим
    І собі місце для життя знайдуть.
    Поїхав він. Промчали швидко роки.
    Уже і хлопці зовсім підросли,
    Уже шкребуть ножем колючі щоки.
    Тож каже мати, аби підійшли.
    Дає їм лук, велить стріляти з нього.
    Спочатку взяв найстарший Агафірс.
    Всю силу вклав, але, на жаль, нічого,
    Лише пером пошкрябав собі ніс.
    За ним Гелон хапає того лука,
    Але і він нічого не зробив.
    Так вже старався, аж потерпли руки,
    Та на п’ять кроків лиш стрілу пустив.
    Молодший Скіф узяв той лук у брата
    І без зусиль стріла у ціль лягла.
    Отож його і залишила мати
    У цих степах. І владу надала.
    Він став царем і усім скіфам батьком.
    Від нього ми, говорять, і пішли.
    Гелони ж з агафірсами початки
    Від двох братів нездатних узяли.
    Вони тоді по світу подалися
    У землі незаселені ніким,
    Там поселились та і прижилися,
    Батьками стали племенам своїм.
    З тих пір ми, скіфи, в цих краях живемо,
    Як наші предки, вже віки й віки
    І череди у цих степах пасемо
    На берегах прадавньої ріки.
    - Неправда то,- тут другий обізвався
    І грекам я не став би довірять.
    Звідкіль їм знати , звідки скіф узявся?
    Їм би свою лиш зверхність показать.
    Ми, бач, потомки їхнього героя!
    Та їх іще й на світі не було,
    Як наше плем’я над Дніпром – рікою
    Свої отари й табуни пасло́.
    Мені дідусь в дитинстві ще повідав
    Всю правду про великий наш народ.
    А він по світу білому поїздив.
    І знав багато чого. Ну, так от.
    Був Таргітай найпершим чоловіком
    (То син Папая і Дніпра дочки),
    Який прийшов у ці степи одвіку,
    Щоб заселити його на віки.
    Він трьох синів мав, кажуть - Ліпоксая,
    Ще Арпоксая й Колаксая. Й ось,
    Якось із волі самого Папая
    Із неба наче полум’я взялось,
    І золоті на землю речі впали:
    Ярмо і чаша, ще сокира й плуг.
    Побачив старший, здивувавсь немало,
    Хотів узяти їх мерщій до рук.
    Та золото зненацька запалало
    І він тоді у страху відступив.
    І Арпоксая те ж саме чекало,
    Коли він речі взяти захотів.
    Лиш Колаксай зумів їм дати раду.
    Вогонь погас і він дарунки взяв.
    Ото ж брати йому віддали владу
    І Колаксай царем у скіфів став.
    Від Ліпоксая узялись ахати –
    Це скіфське плем’я, мабуть, знане вам,
    Від Колаксая плем’я паралатів.
    До нього, власне, я належу сам.
    А катіари й траспії вважають,
    Що Арпоксай їх рід колись зачав.
    А всіх їх разом греки називають
    Народом скіфів. Так дідусь казав.
    І цьому я все ж більше довіряю.
    Аніж тій грецькій черговій брехні.
    І сколотами ми себе вважаєм,
    Що значить – «царські», недаремно, ні!
    Адже ми діти самого Папая
    І ці степи він нам подарував,
    І він за нами ревно приглядає,
    Що б хтось дарунки в нас не відібрав.
    Та й ми також за степ цей ладні вмерти
    І битись з будь-ким, хто би не прийшов,
    Своє життя богам принести в жертву,
    Щоб ворог кожен тут кінець знайшов.
    Сіяли зорі ген над головою,
    Переливались в річки течії.
    Сиділи скіфи над Дніпром-рікою,
    Вели розмови про діла свої.
    Лилася мова тиха і неспішна.
    Куди в степу-бо скіфу поспішать?
    Вже й місяць, мабуть, їх послухать вийшов
    І заходився зорі рахувать.
    До ранку часу ще було чимало.
    Розмов ще було в трьох чоловіків,
    Але ріка ось цю запам’ятала,
    А я почув і вам переповів.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  40. Євген Федчук - [ 2020.07.31 19:22 ]
    Легенда про кіммерійців
    У дуже давній ще доскіфський час
    Степи оці зовсім не пустували,
    Тут кіммерійці, кажуть проживали
    Всього за кілька тисяч літ до нас.
    Могутнє плем’я, чий військовий клич
    Лунав тоді по всіх краях відомих,
    Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
    З ким всі боялись вийти віч на віч.
    Раби і злато їм рікой лилися,
    Царі могутні відкуп їм несли,
    Держав далеких знічені посли
    Царям їх у покірності клялися.
    І загордився кіммерійський рід,
    Вже у походи, навіть, не ходили,
    У битвах не відточували сили,
    В краях далеких заростав їх слід.
    Людей злінила слава їх батьків,
    Мечі іржа у піхвах покривала,
    Сусіди вже й боятись перестали,
    Давно вже не приносили дарів.
    Піти б війною, підлих покарати,
    Та якось вже й не хочеться чогось,
    Вже не погано без війни жилось.
    Чого б ото іще і воювати?
    А в ті часи за річкою Аракс
    (тоді так Волгу греки називали),
    Від массагетів скіфи утікали,
    А край наш був на їх шляху якраз.
    Були ті скіфи войовничим родом
    І їх не страх від массагетів гнав
    Бо кожен воїн вміло меч тримав,
    Щоб битися за землю і за воду.
    Їх було менше, аніж ворогів
    І устояти б сили не достало,
    Тож вони рід свій просто рятували,
    До меотійських рушивши степів.
    Попереду їх посланці спішили,
    Щоб підходящі землі віднайти,
    Туди народ весь скіфський відвести,
    Як треба, в бій за них вступити сміло.
    І от ті скіфські посланці прийшли
    До цих степів безмежних і прекрасних,
    В яких і звіра, й риби було рясно
    І трави не потоптані були.
    Тут є де жити, де отари пасти
    І де коней ганяти табуни.
    Спинилися захоплені вони:
    Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
    Хто ж заселя цей благодатний край?
    Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
    Ховайся ворог, шлях не заступай!
    І ось вони зустріли кіммерійців,
    Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
    Так і скажіте ви своїм царям,
    Нехай виходять, будем з вами биться!
    Помчали кіммерійці до царя,
    Той тут же скликав всіх царів до себе.
    Та бачать, що й народ скликати треба.
    І скоро, як піднялася зоря,
    Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
    І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
    Тож треба швидко готувати військо
    І захищать від нього ці степи,
    Які колись ще предки звоювали,
    Своєю кров’ю щедро поливали.
    Шлях треба дружно зайдам заступить!
    Піднявся гамір над широким полем
    І заявив царям народ простий:
    - Ми вже й забули, що то воно бій,
    Не діставали зброю вже відколи.
    Та і чого нам битися, скажіть,
    Хіба замало ще степів широких?
    Підем собі, знайдемо мир і спокій
    Та й будем далі безтурботно жить.
    - А предки ж як ? – царі усе свойого, -
    Це ж наші землі! Їх могили тут!
    Але народ не хоче навіть чуть.
    Почав в дорогу ладитись далеку.
    Царі лишились радитись одні,
    Вирішувати, що ж його робити:
    Чи із народом разом відступити,
    Знайти спочинок в дальній стороні!
    Найгарячіший меч свій ухопив:
    - Ми будем битись навіть без народу!
    Хай помремо за землю, за свободу.
    Але такий уділ усіх царів!
    Озвався інший: - Геть проклятий страх!
    Помрем у битві, як і має воїн
    І кожен буде з нас тоді достоїш
    Жить між богів на синіх небесах!
    - Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
    - Помрем в бою, хай наш народ побачить,
    Що ці степи для нас, царів їх, значать.
    І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
    Це було б смішно двом десяткам нас
    Супроти всього війська скіфів битись,
    Та ми не встигнем за мечі вхопитись
    Як вже для нас настане смертній час.
    Не забувайте про народ про свій.
    Хай він такий, але він наш, одначе.
    За наш учинок ворог їм «віддячить»
    По кіммерійській пройдеться крові.
    Ви таку долю хочете для нього?
    Я – ні! Але не хочу і втікать,
    В чужому краї спокою шукать,
    Мені той спокій зовсім ні до чого.
    Як воїн, хочу вмерти від меча
    Аби душа до раю полетіла,
    Та не в чужині полишила тіло,
    Бо там не будуть предки зустрічать.
    Отож, як тут ми хочемо вмирать
    З мечем в руці, як воїнам належить
    І, знаючи, що душі предків стежать
    І будуть нас на небі зустрічать,
    Ми битись маємо тільки між собою.
    Тоді помремо справді від мечів
    І приводу не буде в ворогів
    На наш народ кидатись із боєм.
    Замовкли всі, але лише на мить,
    А далі встали, за мечі вхопились
    І дуже довго серед степу бились,
    Щоб меч своєму в груди устромить.
    Останні два самі грудьми упали
    На гострі супротивника мечі
    І душі їх, на небо ідучи,
    За вбитими раніш услід помчали.
    Народ із жахом бій спостерігав
    І не втручався, щоб розборонити.
    А, вже коли усі були убиті,
    Їх над рікою в полі поховав.
    Курган насипав понад них високий
    І, залишивши скіфам ці степи,
    У край чужий далекий відступив.
    І зник він там через багато років.
    А той курган ще й нині десь стоїть,
    Поріс травою та осунувсь сильно,
    А попід ним навік полегла, вільна
    Вся слава кіммерійськая лежить.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  41. Євген Федчук - [ 2020.07.30 18:54 ]
    Легенда про повір’я
    Колись давно, уже й не знать коли
    Повір’я, кажуть, по степу блукало,
    В байраках, балках прихисток шукало.
    Роки шляхами степовими йшли,
    Траву топтали, пилюгу здіймали,
    В могутніх кронах вікових дубів
    Вели рахунок місяців і днів,
    Але дубів самих тих не чіпали.
    І шепотілись з вітрами дуби
    Про те повір’я, що про нього чули,
    Чого іще з роками не забули.
    Розповідали вітрові аби
    Розносив він повір’я те по світу,
    Щоб по степу про нього кожен знав.
    А той все слухав і на вус мотав,
    Його таке не треба і просити.
    І шепотіли трави і кущі,
    Птахи у небі вітер зустрічали
    Й собі над степом про оте кричали,
    Про що сьогодні степ, чомусь, мовчить.
    Жив у степу колись один народ,
    Ім’я його нам нині невідоме.
    Та степ прадавній був їх рідним домом,
    Вони жили всі від його щедрот.
    Орали землю, сіяли пшеницю.
    Кочівників тоді ще не було.
    Тож над річками від села село
    Стояли густо. Люди брали крицю
    Лише для рал, але не для мечів,
    Бо поміж себе мирно уживали
    І на добро чуже не зазіхали,
    Тому не мали зовсім ворогів.
    А, як немає ворогів, тоді
    І мурів не потрібно будувати.
    Біліли степом землеробів хати
    Ховаючись хіба поміж садів.
    Нужди ті люди у степу не знали:
    Земля давала вдосталь усього
    І було досить кожному свого.
    А мудреці їх їм розповідали,
    Що, коли Бог творив цей дивний світ,
    Моря і ріки, гори і долини,
    Він витратив лиш день один-єдиний,
    Хоча для нас це як мільйони літ.
    А степ у нього аж останнім був.
    Вже й на річки не стачило і гори,
    Отож і вийшли ця рівнина гола,
    Як він рукою, накінець, махнув
    Та і сказав ще, що степи оці
    Дарма людей не будуть годувати,
    Щоб їсти – треба добре працювати,
    Тримати міцно рало у руці.
    Бо, якщо взяти з ралом ще й меча,
    Людською кров’ю густо степ зросити,
    Тоді земля не буде вже родити,
    Даремно лише сили витрачать.
    Хтось тому вірив, хтось, можливо,ні,
    Казали, що то вигадки та й годі
    Та працювали в полі й на городі,
    Всі сумніви лишали в стороні.
    Так і жило поміж людей повір’я,
    Нехай, можливо, в сумнівах, проте
    Було оте повір’я не просте
    І час настав, що його перевірить.
    З’явились у степах кочівники:
    Чи забрели сюди з країв далеких?
    Чи то свої, що хліб шукали легкий.
    Та запалали по степу хатки.
    І пролилась на землю перша кров,
    Спустіли села, заросли городи,
    Не стало землеробського народу,
    Меч рало досить швидко поборов.
    Лише повір’я у степу жило,
    В байраках, балках прихисток шукало
    І свого часу, над усе, чекало,
    Щоб рало знову по степу пройшло
    І степ ожив не лементом орди,
    Дитячим сміхом і пшеничним полем,
    Що знову села у садках навколо
    Понад річками чистої води


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  42. Євген Федчук - [ 2020.07.29 19:10 ]
    Легенда про Амагу
    Крізь ніч і степ коней шалених лет.
    Як чорна тінь, попереду цариця
    Амага на коні своєму мчиться
    Під дріб копит – вперед, вперед, вперед.
    Чи то в передчутті близького бою,
    Чи від напруги, коні аж хриплять,
    Але вперед летять, летять, летять,
    Пінявий слід лишивши за собою.
    На півдні табір скіфського царя.
    Туди і мчать тепер сарматські коні
    Аби на скіфів налетіти сонних,
    Як тільки-но підніметься зоря.
    Гнів ще кипить в царициних грудя́х ,
    Але не він тепер керує нею,
    А упивання владою своєю,
    Яку лиш зміцнить непокірних страх.
    Хоч літ пройшло не так уже й багато,
    Коли дочка сарматського вождя
    По волі батька, Бог йому суддя,
    Царицею сарматів мала стати.
    Їй властолюбство до душі було.
    Вона з коня ізмалку не злізала,
    Мечем не по-жіночому вражала.
    Їй верховодить вже тоді тягло.
    Та Мідоссак – цей бабник і п’яниця
    Царем ніколи справді і не був.
    За нього люд навколишній забув,
    Що то, коли сарматське військо мчиться.
    За жінку буть в такого тюхтія
    Ніякій жінці в радість не буває.
    Але ж Амага силу волі має
    І думка у неї на усе своя.
    Вона - сарматка. Її баба й мати
    Тримали меч не згірш чоловіків
    І головами вбитих ворогів
    Могли навколо себе степ услати.
    Отож удатись в кого їй було.
    Цариця стала – довго не терпіла.
    П’є чоловік - то його власне діло,
    А її серце в бій її вело.
    Рукою жорстко смуту придушила,
    Що була серед знаті поповзла
    І владу над сарматами взяла,
    Щоб знов вернути їхню давню силу.
    Дрижать усі навколишні степи,
    Як і колись, від кінського галопу
    І непокірно кров’ю землю кроплять,
    Там де лишень сарматський кінь ступив.
    Цар Мідоссак? Який – то цар насправді?
    Вона, Амага, за царя була,
    Вона всі справи царськії вела.
    До неї йшли по захист і пораду.
    Про неї слава степом рознеслась.
    Вся Скіфія про неї лиш говорить:
    Слабких підтрима, буйних упокорить
    І суперечить слову її зась.
    Розправа буде коротко і швидко.
    Тому до неї із дарами йшли
    Народів різних і країв посли.
    Таких, що і не чутно, і не видно
    Сам Херсонес прислав своїх послів,
    Страждаючи від войовничих скіфів,
    Які навкруг кружляли, наче грифи,
    Він допомоги піддано просив.
    І ладен був в союзники пристати
    Аби лишень Амага помогла.
    Цариця згоду тут-таки дала
    Послам від скіфів місто захищати.
    Ще корабель вітрила не підняв,
    До скіфського царя гінця помчали
    Амаги слово, що попереджало
    Аби він Херсонеса не чіпав.
    Та цар був самовпевнений, аж ну.
    Його слова не тільки не спинили,
    А, навпаки, ще більше розпалили.
    Він з Херсонесом знов почав війну.
    І от крізь ніч коней шалений лет.
    Як чорна тінь, попереду цариця.
    Пече у грудях лиш одне – помститься
    І дріб копит – вперед, вперед, вперед.
    Навколо неї лише скіфський степ.
    Сарматські землі лишились позаду.
    Слабенька думка зупинитись радить,
    Але вона лише прискорить темп.
    Нема за нею армії всієї,
    Що витоптати може все навкруг,
    Лиш двісті сорок вправних в бою рук,
    Лише сто двадцять воїнів за нею.
    Та це добірна гвардія її,
    На кожного вона покластись може,
    А у бою десятка вартий кожен
    Бо за плечима в кожного бої.
    Зоря зійшла на темнім небосхилі.
    За ніч здолавши неймовірний шлях,
    Упав загін, неначе хижий птах
    На скіфський табір. І мечі умілі
    Зрубали вмить пости біля воріт.
    Вони й на сполох вдарити не встигли.
    І хвиля помсти табором побігла
    Ізмішуючи з пилом кров і піт.
    Нестримний тупіт зняв усіх на ноги.
    Метались скіфи в паніці навкруг.
    І до царя, не покладавши рук,
    Прорубували воїни дорогу.
    Як ніж у масло табором пройшли
    І у палац у царський увірвались.
    І цар упав, і ті, що захищались,
    Кривавим жнивом на землі лягли.
    Коли зійшло нарешті сонце в небі.
    Уже усе закінчено було
    І місто упокорення знайшло,
    Лиш прощення бажаючи для себе.
    Амага в кріслі царському сидить
    І царський син, єдиний, що лишився,
    В поклоні біля ніг її схилився,
    Чекаючи, мабуть, на дозвіл жить.
    Шалена ніч царицю не зморила,
    Її ще битви шал не покида.
    Вона на полонених погляда,
    Неначе ще їх долю не рішила.
    Хоч це не так. У правилах її
    Все наперед як слід прорахувати.
    Без цього неможливо царювати
    І втілювати задуми свої.
    Нарешті мовила: - Я покарать прийшла
    Не всю країну, але лише виних
    І ви мене боятись не повинні,
    Бо кого треба кара вже знайшла.
    Але і ви повинні відробить
    Не царський гріх, лише свою провину.
    Я землю вашу віддаю віднині
    Під владу Херсонесу. Не чиніть
    Наруги більше еллінам й сусідам,
    Не забувайте смерть царя свого.
    Царем лишаю сина вам його,
    Хай править вами справедливо й гідно.
    Сказавши це, знов на коня зійшла,
    Помчала в степ, шлях сонцю перетнувши
    Відважна жінка літ давно минувших,
    Чиє ім’я легенда зберегла.



    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  43. Євген Федчук - [ 2020.07.28 19:10 ]
    Кизил - шайтанова ягода (з Кримських легенд)
    Як світ Аллах нарешті сотворив,
    То ліг він від роботи відпочити.
    А тут і райський сад зазеленів,
    З’явилися у ньому перші квіти.
    І потяглось все живе у сад,
    Той те хапає, а той друге тягне,
    Нема кому між них навести лад,
    Бо ж кожен краще собі взяти прагне.
    Прокинувся Аллах на шум отой,
    Зібрав усе живе навколо себе.
    Сказав: - Ох, нерозумні діти мо́ї.
    Трощити райський сад мені не треба.
    Як хочете, то виберіть собі
    Одне щось кожен – те і буде мати.
    Подумайте і вибір свій зробіть
    Розумно, перед тим, як попрохати.
    І тут одразу кинулись усі.
    Той вишню просить, тому абрикоса,
    А той біжить за яблуню просить,
    Тому здається, що і груші досить.
    Підходить до Аллаха і Шайтан.
    - А ти, Шайтане, що для себе вибрав?-
    Аллах його з цікавістю пита.
    - Кизил. – сказав і поглядає хитро.
    - Чому кизил? - Та…- й очі опустив.
    - Ну, що ж, бери кизил, якщо бажаєш.
    Шайтан сльозу на радощах пустив,
    Вже рахував прибуток з урожаю.
    Бо ж він помітив, що кизил зацвів
    Раніше всіх, отож раніше вродить.
    А він усіх так гарно обдурив -
    За ранній плід втридорога заробить.
    І буде найбагатший серед всіх.
    З думками тими під кущем усівся.
    Уже і літо. Абрикос достиг,
    Черешень, вишень, яблук всяк наївся.
    А той усе ще під кущем сидить
    І ягоди ніяк не достигають,
    Ще й досі плід зелений і твердий.
    Сидить Шайтан, на всі заставки лає:
    - Шайтанів плід, скоріше дозрівай!
    А той не зріє. Осінь нагодилась.
    Він дути вже на ягоди давай,
    Що аж вони червоними зробились.
    Але такі ж і кислі, і тверді.
    Вже й люди насміхаються із нього.
    - Ну, як кизил? - Озливсь Шайтан тоді.
    - Беріть собі! Не хочу вже нічого!
    І плюнув так, аж плід весь почорнів
    Та і подався злий у свою нору.
    Кизил аж пізно восени доспів.
    Зійшлись до лісу люди у ту пору.
    Плоди солодкі стали обривать
    Та заодно з Шайтана насміхатись:
    - Як міг Шайтан такого маху дать?!
    - Як той хитрун міг так прорахуватись?
    А той в норі сидів страшенно злий
    І думав, як би людям відомстити.
    І вигадав нарешті спосіб свій.
    Вродив кизил утричі більше літом.
    Раділи люди: от заживемо,
    Утричі більше зберемо врожаю.
    Собі залишим, ще і продамо.
    Шайтан сидить, лиш лапи потирає.
    Бо ж знає, що, чим більший урожай,
    Тим більше сонце виснажиться літом.
    А на зиму й нема тепла, вважай,
    Воно не зможе землю обігріти.
    Прийшла зима, мороз так лютував.
    Посіви в полі і сади пропали.
    Худобу мало хто порятував.
    І не всі люди до весни діждали.
    Таких холодних ще не знавши зим,
    Вони відтоді стали помічати:
    Якщо уродить восени кизил,
    То на холодну зиму слід чекати.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  44. Євген Федчук - [ 2020.07.27 19:41 ]
    Легенда про Молочний лиман
    Колись привільне море Меотида,
    Що ми Азовським звикли називать,
    Не мала того, як сьогодні виду,
    Хоча, як нині хвилі могла гнать.
    Чи голосно, чи тихо гомоніти,
    Чи сердитись, чи в спокої лежать,
    А навкруги її лимани-діти,
    Які не хоче мати відпускать,
    Вона їх завше хвилями підтрима,
    Якщо потрібно - нажене води,
    Бо все іще вважа дітьми малими,
    А за малими устигай гляди.
    Та й діти чіпко матері тримались,
    Її водою все життя жили,
    На степові річки не сподівались.
    Що ті річки їм принести могли?
    Але знайшовсь один лиман Молочний,
    Сказав: у мене річка є своя
    Але ні з ким ділитися не хочу,
    Та хочу бути незалежним я!
    І відділився насипом піщаним,
    І називатись озером почав.
    Хоча й вслухався тихими ночами
    В морський прибій,що поряд десь гуляв.
    Життя спокійне, тихе було в нього:
    Шум очеретів, гомін дітвори,
    Ще дух п’янкий повітря лісового.
    Та все змінилось однії пори.
    Стояла осінь в сорок третім році,
    Зі сходу вже котилася війна.
    Вже гуркотіло десь у тому боці.
    Та озеру то все не новина.
    Вже був і гуркіт, і снаряди рвались,
    Але якось уже пережило.
    Та того, що у жовтні розпочалось,
    Мабуть, іще ніколи не було.
    І день, і ніч снаряди, бомби рвуться,
    Нестримний гуркіт день у день луна,
    Потоки крові берегами ллються
    І наповняють озеро до дна.
    І вже вода не біла, а червона,
    А смерть усе жнива свої справля.
    Вода солона, як і кров солона
    І солоніє від того земля.
    Хіба таке можливо пережити?
    Злякалось озеро, давай на поміч звать.
    А мати що: хай блудні, але ж діти.
    Мерщій помчала сину помагать.
    На той Пересип хижо налетіла
    Всю ніч терзала хвилями його,
    Але до ранку все-таки розмила,
    Пробилася до сина до свого.
    Розбавила його криваву воду
    Своєю материнською водой.
    А поступово стихла і негода,
    І смерть пішла на захід за війной.
    Так озеро те знову лиманом стало,
    Тримається за матір з тих часів.
    Що то самотність на собі пізнало,
    Не хоче бути не таким, як всі.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  45. Євген Федчук - [ 2020.07.26 19:31 ]
    Легенда про шовковицю
    Жив-був у Китаї один мандарин,
    Який дуже гарно любив одягатись.
    Придворні тому поспішали змагатись
    Аби їх помітив і виділив він.
    Того, хто йому услужити зумів,
    Чекали і почесті, і нагороди.
    Але догодити правителю годі –
    У моді й красі добре він розумів.
    І був серед інших придворний один,
    В якого великого хисту не було.
    Крутивсь між всіма, аби лиш не забули
    І лише у мріях підносився він.
    А мріяв він стати найпершим з усіх,
    Піднятися враз аж до трону самого.
    Та чомусь ніяк не виходило в нього
    Й на сходинку, навіть, піднятись не зміг.
    Якось він по берегу моря блукав,
    Та в мріях підносивсь високо-високо.
    Аж пляшку побачив над берегом збоку,
    Підняв він її і потер об рукав.
    А тут, наче в казці, являється джин:
    - Що хочеш від мене отримати, пане?
    Той зразу злякався, тоді вже поглянув:
    Чи джина і справді оце бачить він?
    Коли вже повірив, то дуже зрадів:
    - Я одіж дістати правителю маю,
    Якої ні в кого на світі немає…
    - Чекати до завтра прийдеться тоді.-
    І зник, мов ніколи його й не було…
    Тож мрійник опісля безсонної ночі
    На берег прийшов і чекати почав.
    Знов пляшку узяв і потер об рукав.
    І джин тої ж миті постав перед очі.
    В руках же тканину незвичну трима,
    Якої в житті той ніколи не бачив.
    - Тримай,- і подав, мов пір’їнку, неначе,-
    Такої ні в кого на світі нема.
    - А як називається диво таке?-
    Устиг чоловік іще в джина спитати.
    - Шо…шо,- зазбоїв,- шовком можеш назвати…
    І зник… Взяв той диво у руки легке
    І став перед очі правителя свого.
    - Ось, я вам тканину на одяг дістав!
    Побачивши те, мандарин аж устав.
    Кравців повелів хутко звати до нього.
    На другий же день вийшов в одязі тім
    І звати до себе велів чоловіка.
    - Ти знаєш, навіщо тебе я покликав?
    Я дуже вдоволений вчинком твоїм.
    Хотів би я щедро тебе одарити,
    Але… надто мало мені ти приніс.
    Іди, принеси мені ще, та дивись,
    Не думай, що зможеш мене одурити.
    До речі, як ти цю тканину назвав?
    - То шовк, повелителю!- низько вклонився,
    На джина страшенно при тім розізлився.
    І від мандарина до моря погнав.
    Там пляшку вхопив, об рукав її тре.
    Тут джин появився, спросоння, неначе.
    - Чого хочеш, пане? Розгніваний, бачу.
    А той ледь за барки його не бере.
    - Негайно тканини такої ж неси!
    Але не шматок, а багато-багато!
    Щоб міг мандарина я довго вдягати!
    - Не можу. Щось інше мене попроси.
    Ти ж сам говорив, щоб не було ні в кого.
    Тож більше ні в кого на світі нема.
    - За дурника ти мене тут не тримай!
    Давай мені шовку негайно такого!
    - Ну, добре, до завтра тоді почекай.
    Можливо, знайдуться якісь варіанти…
    - Дивись, аби було багато-багато,
    А то покараю тебе, так і знай!
    На другий день після безсонної ночі,
    Він знов біля моря, знов пляшку потер.
    З затримкою джин появився тепер
    І погляд відводить, не дивиться в очі.
    - Немає тканини. Остання була.
    Тримай ось метеликів. Будуть у тебе
    Робити тканину, яку тобі треба,
    Аби лиш пожива в достатку була.
    Поселиш в саду, де багато дерев,
    А далі побачиш, що треба робити…
    І зник, доки встиг той все переварити.
    Але, що робити? Той горщик бере.
    Удома його у садочку відкрив.
    Метелики звідти всі повилітали
    Та і на дерева навкруг посідали.
    І поки тканини ніхто не робив.
    Тоді під листочки відклали яєць
    І зникли, неначе їх і не бувало.
    А тут у палац чоловіка позвали,
    Бо вже мандарину урвався терпець.
    І ледве той зміг заспокоїть його,
    Сказав: для багато – і часу багато.
    Хоч злий мандарин, але мусив чекати,
    Бо ж дуже хотілося мати того.
    Додому прийшов чоловік, а в саду
    Вже гусінь дерева усі обліпила,
    Але, чомусь, навіть, листочка не з’їла.
    Відчув чоловік тоді близьку біду.
    На берег помчав, знову джина гукає.
    Той зовсім нескоро з’явився-таки.
    - Чого ти набридливий,- каже, - такий?
    Невже в тебе справ більш ніяких немає?
    А той ледь не в сльози. Мовляв, так і так.
    Метелики здохли. А гусінь голодна.
    Якщо їй не дати поїсти сьогодні,
    До завтра вона не дотягне ніяк.
    - Ну, що ж, почекай. Піду, спробую взнати.
    Я ж тільки учуся. Екзамен здавав,
    А ти мене звідти оце відірвав.
    Тепер доведеться повторно здавати.
    І зник. Десь годину його не було.
    З’явився, в руках деревця невеликі.
    - Ось на, посади і щоб більше не кликав!..
    А тут раптом щось в небесах загуло
    І ще один джин чи то ангел з’явився:
    - Так от хто із раю дерева потяг?
    - Прости! – джин у розпачі руки простяг,-
    Це він винен, наче смола причепився!..
    Подай йому те, принеси йому це.
    А я ще не вмію такого робити!
    - За то будеш знову у пляшці сидіти!-
    Промовив суворо той джину в лице.
    І джин заховався у пляшку, яку
    Той ангел закинув у море подалі.
    І також пропав. І побрів у печалі
    Додому той мрійник, ніс ношу важку.
    Бо ж саджанців тих ангел не відібрав.
    Забувся чи просто того не помітив.
    Прийшов чоловік, став дерева садити.
    Садив та водою як слід поливав.
    Та ледве закінчив, за ним вже прийшли.
    Взяли попід руки і до мандарина.
    Той злий: - Де, - питається, - моя тканина?
    Й до ката відвести нетягу велить.
    Отак поплатився за те чоловік,
    Що мати схотів без зусиль так багато.
    Але замість трону потрапив до ката,
    Де він і закінчив короткий свій вік.
    А сад його кинутий ріс собі сам,
    Ніхто не хотів зазирати до нього.
    Аж поки бешкетники ранку одного
    Залізли, щоб яблук наїстися там.
    І дивні дерева уздріли вони,
    В солодких плодах і у коконах білих.
    Плоди вони,звісно, од пуза поїли.
    Згадали, хто жив тут і як завинив.
    І скоро по місту чутки поповзли
    Про дивні дерева з плодами чудними.
    В палаці ураз зацікавились ними.
    На стіл мандарину плоди піднесли.
    Йому той незвичний сподобався смак.
    Спитав: чий то сад, пригадав небораку,
    Згадав і про шовк, про свою тому «дяку».
    Але вже назад не повернеш ніяк.
    Із коконів, що на деревах знайшли,
    Тонесенькі нитки взялись добувати,
    І «шовком» тканину із них називати.
    Навколо палацу сади розвели
    З шовковиць, як дерево стали те звати.
    Сторожу поставили навколо них,
    Щоб хтось таємниці дізнатись не зміг
    Й тканини такої ніхто не міг мати.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  46. Євген Федчук - [ 2020.07.25 18:04 ]
    Легенда про могилу Корсак
    Хто їздив повз Манойловку хоч раз,
    Той бачив у степу Корсак-Могилу.
    Мені вона нагадує весь час
    Шолом, що їх богатирі носили.
    Тому я вам легенду розповім,
    Як виникло в степу таке творіння.
    Її початок у часу такім,
    Заледве не у роки Сотворіння.
    Степи ці наче створені були
    Творцем для того, щоб на них робити.
    І перші люди, що отут жили
    Сохою вміли землю обробити.
    Жили осіло та ростили хліб,
    Хоча, також, розводили й худобу,
    Але богам несли найперший сніп,
    Як те робили справжні хлібороби
    По балках понад річками росли
    Оселі їхні, чисті й чепурненькі,
    Сади вишневі коло них цвіли
    І дітки грались коло свої неньки.
    Ніхто осель тоді не городив,
    Бо ворогів іще в степу не було.
    Тоді – бо степом велетень ходив,
    Що його кроки за сто верст всі чули.
    І звали того велетня Корсак.
    Його Творець послав в степи для того,
    Щоб він їх боронив від забіяк,
    Тих, що занадто ласі до чужого.
    Одягнутий, як справжній богатир,
    З мечем в руці він степ віками міряв
    І тому панував тут завжди мир.
    Коли ж комусь хотілось перевірить,
    Що буде, як вчинить сюди набіг
    І поживитись чимсь на дармівщинку,
    Вже звідси повернутися не міг,
    Лишався тут для вічного спочинку.
    Одним ударом тисячі голів
    Той велетень стинав у всіх злодіїв.
    І вже століття, як ніхто не смів
    Приходити сюди, як лиходії.
    Одна була у велетня біда:
    Земля ваги такої не тримала.
    Тож він не зупинявся, не сідав,
    Ходив весь час, щоб не застрять, бувало.
    Ледь спиниться – вже по коліна вгруз
    І спробуй тоді вирватися з пастки.
    І, хоча зовсім був не боягуз,
    Але боявся оступитись й впасти.
    І день, і ніч луна його хода
    На радість тим, хто на землі працює,
    На страх тому, хто ласо погляда
    На дармове і за чужим полює.
    Під неусипним наглядом степи
    Із кожним роком більше розквітали
    Та блиск багатства очі всім сліпив
    Сусідам злим, що заздро поглядали.
    Їм і трава здавалася густіш
    У цих степах, аніж у їхнім краї,
    Вода в річках за їхньої смачніш.
    Наскочили б, та велет заважає.
    Кругами ходять круг ції землі,
    Своїми кіньми витоптали трави.
    Від безнадії іще більше злі.
    Не знають, як би заладнати справу.
    Зібрались якось їхнії вожді,
    Сиділи довго – довго гомоніли
    І от рішили накінець тоді
    Аби боги їм їхні пособили.
    І вже надвечір вогнище пала,
    Шамани в бубни, як скажені, луплять.
    Зарізали найкращого козла,
    Можливо, цим чиюсь прихильність куплять.
    Товклися довго, поки знемогли,
    Пісні свої скажені завивали.
    І ось боги пораду їм дали
    Аби, лишень, вони позамовкали.
    З поради тої підлість віддає:
    Із сон – трави зварити сонне зілля
    І у ріку, з якої велет п’є
    Те вариво якнайскоріше виллять.
    Нап’ється велет сонної води
    Засне натрохи і в землі застрягне.
    А їм то й треба – забирай іди
    Усе, чого душа твоя запрагне.
    Уся орда блукає по степах
    І сон – траву посилено збирає,
    А вариво вже булька в казанах,
    Шамани в бурдюки його зливають.
    Коли набрали чималий запас,
    Повезли все у ці краї возами.
    Мовляв, купці, тож не лякайтесь нас,
    Везем товар, щоб торгувати з вами.
    А вся орда у засідці сидить.
    Як стихнуть кроки велета, негайно
    На землі багатющі налетить
    Усе хапати, що лежить погано.
    Дісталися злодії до ріки
    Де, кажуть, велет часто п’є водичку
    І узялись очікувать, поки
    Той богатир наблизиться до річки.
    Все ближче кроки. Ось, нарешті, він.
    Мерщій взялися зілля виливати.
    Струїли річку на багато гін.
    Схилиливсь Корсак, аби води набрати.
    Не зупинився. Випив раз, другий
    І раптом став. Подіяла отрута.
    Заснув миттєво і в землі оцій
    Почав нестримно усе більш тонути:
    Вгруз по коліна, під пахви, по ніс,
    Ось видно вже лише його шолома.
    Ото тоді він тільки і спинивсь.
    А злодії страшенно раді тому.
    Дали сигнала схованій орді
    І ті негайно коршуном знялися.
    Що у степах зчинилося тоді!
    До неба зойк і стогін піднялися.
    Орда топтала ниви і сади,
    Орда палила чепурненькі села.
    Лишилась лише згарища сліди.
    Картина, скажем прямо, невесела.
    Із землеробів хто в бою поліг,
    Кого з полону продали у рабство,
    А хтось в ліси податися устиг.
    Пішло вогнем усе їхнє багатство.
    На безкінечно довгії віки
    Степ став своїм для кочового люду.
    Земля вже не оралася ніким,
    Бо кочівник із того жить не буде.
    Степи, які давали людям хліб,
    Приносили достаток хліборобам
    Тепер зробились і підступні й злі.
    Загроза вічна, як страшна хвороба.
    І хлібороб меча не випускав
    В своїх лісах. І городив оселі.
    Тії загрози кожен день чекав.
    Як налетять, то трупом землю встелять.
    Та все зітхав: де богатир Корсак?
    Коли проснеться, прожене злодіїв?
    Та він не прокидається ніяк
    І з – під землі лише шолом видніє.
    Пройшли віки, поки зібравсь народ
    І повернув собі степи із боєм,
    Та знов живе зі степових щедрот:
    І хліб росте, зерно тече рікою.
    Степ вже втомився від віків спання
    І радий знову людям догодити.
    І хліб, і сад, і скошена стерня –
    Він вчиться знову усьому радіти.
    А серед степу височить гора
    Корсак – могила зветься поміж люду.
    Чи то шолом, чи то природи гра,
    Не знаю я, отож брехать не буду.
    Та, як не мене, пам’ятник того,
    Щоб на чужих дядьків не сподівались.
    А брались разом всі до одного
    І всі надії би тоді збувались.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  47. Євген Федчук - [ 2020.07.24 19:33 ]
    Легенда про пролісок
    Вкладає мама синочка спати:
    - Спи, мій маленький, заплющуй очі.
    - Не буду спати! Я казку хочу!
    - Яку ж ти хочеш? Казок багато.
    - Таку, якої не чув ніколи.
    І, щоб цікава обов’язково.
    - Щось розказати тобі із нових?
    І тут згадала, як вчила в школі
    Про те, як мати нерідна взя́ла,
    Послала взимку дитя до лісу,
    Другій дитині, вже рідній, звісно,
    Аби та квітів там назбирала
    - Ти чув, як в грудні одній дівчині
    Проліски в лісі знайти вдалося?-
    - Не чув такої я казки досі…-
    Та і питає слідом дитина:
    Що то за диво – проліски, мамо?
    Чому їх взимку пішли шукати?
    - З-під снігу можуть ще розцвітати
    Ті гарні квіти, найперші самі.
    Таке малому цікаве стало,
    Забув про казку та і питає:
    - І зима люта їх не злякає?
    Як же ті квіти повиростали?
    - Коли Зимі вже кінець приходив
    Й Весна, нарешті, в права вступала,
    То їй зробити, щоб пам’ятала,
    Зима рішила побільше шкоди.
    Вони зустрілись в лісі густому,
    Що ріс на схилах гори крутої.
    Весна всміхнулась до Зими злої,
    Хоча з дороги відчула втому.
    А та сердита, очима кліпа
    Та дума, як би все заморозить,
    Аби замерзли і сміх, і сльози.
    Морозом диха та снігом сипле.
    Весна в печері на ніч сховалась,
    А та їй снігом забила вихід:
    «Нехай посидить собі на лихо,
    Аби не надто тут задавалась».
    Та уже ж сили тої не мала,
    Тож утомилась, спочити сіла
    На те, що з вітром сама ж звалила
    Та розмовляти з собою стала:
    «Чого оце їй так себе ставить?
    Все рівно завтра цей ліс покине,
    Спочатку вище, де лід полине,
    А потім крила білі розправить
    Та і подасться на північ білу,
    Туди, де літу не зазирати.
    Там буде сили знов набирати
    Аби за рік їй вернутись сміло.
    Цікаво, як там Весна в печері?
    Що вона робить? Чи спочиває?
    Чи, може, квіти свої збирає
    Аби розсіять по лісі щедро.
    Лиш вона піде і все розквітне,
    Усе навколо зазеленіє…
    А вона квіти ростить не вміє…
    А було б добре так учинити,
    Щоб вона також зростила квітку,
    Яка весняних нічим не гірша.
    Невже спроможна морозить лише?»-
    Прийшла їй думка не знати й звідки.
    Набрала снігу вона в долоні
    І квітку гарну зліпила білу.
    Замилувалась : «Таки зуміла!»
    А нічка темна уже на сконі.
    Піднялось сонце, схил освітило,
    Весна з печери назовні вийшла.
    І Зиму бачить, що душу тішить,
    Бо з снігу квітку собі зліпила.
    Весна зібралась Зимі помститись
    І розтопити ту квітку гарну,
    Щоб тої праця зійшла на марне.
    Побачить, як та ще буде злитись.
    Проміння сонця взяла гарячі
    Та і на квітку їх направляє.
    І та пелюстки униз схиляє,
    І краплі котять, мов вона плаче.
    Зимі так стало жаль тої квітки,
    Що і кричати не мала сили,
    Тож тихо-тихо прошепотіла:
    «Прошу, не треба цього робити.
    Пощади квітку, хай собі квітне.
    Хай така гарна не пропадає.
    Хтось її стріне – мене згадає,
    А я на північ буду летіти».
    Отак з’явилась ця квітка дивна.
    Як тільки сніг десь трохи розтане,
    Вже звідти квітка на сонце гляне,
    Щоб стріти Весну, провести Зиму.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  48. Євген Федчук - [ 2020.07.23 19:41 ]
    Легенда про звіробій
    - А що це за квіточки жовтим цвітуть?-
    Питає синочок у мами своєї.
    Вони до села саме луками йдуть
    І він поспіша у траві перед нею
    Побачити щось незвичайне таке,
    Чого він раніше ніколи не бачив.
    А що воно бачило, коли міське
    Приїхало вперше за місто, на дачу?
    А мама в селі із дитинства росла,
    Тож знає багато про трави і квіти.
    Неспішно до сина вона підійшла,
    Схилилася аби той цвіт розглядіти.
    Хоча і без того вже знала тоді,
    Що то звіробій, їй з малого відомий.
    Дідусь її часто на луки водив,
    Вони різні трави збирали додому.
    - То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
    Такий непримітний та дуже корисний.
    - А звідки він, мамо, з’явився такий?
    Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
    Було то у давні, далекі часи,
    Коли ще єдиного Бога не знали.
    Дари богам різним небесним несли,
    Самі ж на родючій землі працювали.
    Хоч спільною була вся їхня земля,
    Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
    Заводив собі і окремі поля
    Та і господарством уже відділявся.
    Казали, що хочуть себе годувать
    Й за ледарів досить вже їм працювати.
    На сході й рішали – чому ж і не дать,
    Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
    Так от, за пожертви, що люди несли,
    Боги їм в роботі й житті помагали.
    Аби люди мати удосталь могли,
    Дощі вчасно їм на поля посилали.
    Злітав із небес тоді Птах золотий,
    Громи й блискавиці приносив з собою.
    І вал дощовий за ним слідом котив,
    Щоб землю суху напоїти водою.
    А ще, як хвороба, бува, насіда,
    То люди до Птаха в надії звертали.
    Тоді він пір’їну на землю кидав,
    Яка від хвороби людей рятувала.
    Був щастям для люду той Птах золотий,
    Вони його радо у небі стрічали
    І кожен хоч чимось віддячить хотів…
    Та були і ті, що друге в думці мали.
    В одному поселенні жив чоловік,
    Що землю свою обробляв самостійно.
    Він з кимось ділитись прибутком не звик
    І, бачачи Птаха, злостився постійно.
    І думав, якби ж того Птаха зловить,
    То можна у клітку його посадити.
    Й за те, що над полем чужим пролетить,
    Усім треба буде йому заплатити.
    Він тільки б вирішував – дать чи не дать
    І він би у світі був найголовнішим.
    Став гроші великі у скрині складать…
    Не лише надією сам себе тішив,
    А й вирішив втілити мрію свою.
    За Птахом уважно щораз придивлявся:
    Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
    Де б саме до Птаха найближче добрався.
    Помітив, що птах біля річки сіда
    Щораз, коли понад селом пролітає.
    Чи то у воді чогось там вигляда,
    Чи перепочинок утомлений має.
    Тож вирішив засідку там учинить.
    В кущах заховався і взявся чекати.
    Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
    Вже здалеку й грім почина долітати.
    Вже й небо поволі чорніє від хмар.
    А Птах потихеньку до річки спустився.
    Від тіла гарячого чується жар,
    Аж лист на деревах найближчих скрутився.
    Зловмисник уваги на те не звернув,
    Бо жадібність очі йому засліпила.
    Схопився на ноги, до Птаха майнув,
    За ноги вхопив і тримає щосили.
    Та руки зненацька від жару обпік
    І випустив того із криками болю.
    Птах знявся у небо, але чоловік
    Схопив свого лука і вцілив стрілою.
    Потрапила Птахові прямо в крило
    І крові краплини на землю упали.
    Спочатку його трохи в бік понесло
    Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
    Розлючений той ледве лук не зламав:
    Пропала так гарно задумана справа.
    Він Птахові вслід кулаком помахав,
    Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
    Та ледве устиг він два кроки ступить,
    Як хмара нізвідки на небі взялася
    І дощ вогняний став на голову лить,
    Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
    А потім і сам він вогнем запалав,
    За мить тільки попелу купка лишилась…
    Та Птах з того часу літать перестав,
    Хоч люди богам дні і ночі молились.
    Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
    То густо, то пусто - то сонце попалить,
    То дощ заливає, зібрати ніяк.
    Тож роки голодні, бува наставали.
    Хвороби косити людей почали,
    Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
    А що люди їм протиставить могли?
    Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
    А тут через рік після всіх тих подій,
    На місці, де краплі крові пролилися
    На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
    Ніхто і не знав, звідки він появився.
    І квітка така собі непоказна,
    Звичайна, якої багато у полі,
    Та сили такі зберігає вона,
    Що допомага й від хвороби, й від болю.
    Назвали ту квітку тоді звіробій…
    - Вона, справді, звіра спроможна убити?
    - Так, є щось такого отруйного в ній.
    Та знані такими не лише ці квіти.
    Але звіробій він зовсім не тому,
    Що, наче, худобу спроможний вбивати.
    Колись «джерабой» дали назву йому
    Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
    По нашому значить «цілителем ран»
    Він був для усіх, хто до нього звертався.
    Ну, синку, вже далі іти нам пора,
    Аби, часом, дощик, бува не почався.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  49. Євген Федчук - [ 2020.07.22 19:44 ]
    Легенда про річки Великий і Малий Утлюк
    Якщо піднятись птахою
    у сині небеса
    І з висоти поглянути
    на море, на Азовське,
    То там, де простягається
    Федотова коса
    Лиман, який нагадує
    ступню людини босу.
    В народі називається
    Утлюкським той лиман,
    Великий і Малий Утлюк
    у той лиман впадають.
    І є легенда, може то, хай гарний,
    та обман,
    Та розкажу, бо люди так
    мені розповідають.
    В далекий час, коли ще
    тут татари кочували,
    В однім аулі жив старий
    на прізвисько Утлюк.
    Він двох синів виховував,
    що матері не знали,
    Любив їх, доглядав, як міг,
    і не спускав із рук.
    Він добрим чоловіком був.
    Хоч і татарин, наче,
    Але з ордою у набіг
    ніколи не ходив,
    Нікого за життя своє
    він не довів до плачу,
    Не грабував, не ґвалтував,
    нікого не убив.
    Тож і синів своїх ростив,
    щоб добрі вони бу́ли,
    І з малечку годив усім,
    ні в чім не відмовляв.
    Лихого слова діточки
    із уст його не чули.
    А виросли, майно усе,
    що мав, він їм віддав.
    Були якісь в них імена.
    Які? Ніхто не знає.
    Великий та Малий Утлюк –
    отак і звали їх.
    Тож, як шукають
    тільки так, бувало і питають.
    Інакше, мабуть би, ніхто
    і відшукать не зміг.
    Роздав майно старий Утлюк,
    нехай сини клопочуть,
    А сам у мазанці своїй
    тихенько поживав.
    Та чомусь поратись в землі
    сини його не хочуть
    Їх манять легкії хліба
    і далеч степова.
    Пішли з ордою у похід,
    розжитись забажали.
    Ясир пригнали, продали,
    ще й непоганий зиск.
    Любили батька, то ж йому
    нічого не казали.
    Та батькові про те усе
    все рівно хтось доніс.
    Приїхав батько до синів,
    полаяв їх добряче
    І обіцянку взяв із них,
    що більше не підуть.
    Сини тримались якийсь час,
    та знову орда скаче.
    І не утримались вони,
    відправилися в путь.
    Дізнався батько, та уже
    синів своїх не лаяв.
    Приїхав, так уже просив,
    та так уже благав.
    І обіцяють знов сини,
    що хай Аллах скарає,
    Якби то знову хтось із них
    в похід коня погнав.
    Та час пройшов, забулися
    синам їх обіцянки.
    Мабуть, натура кочова
    в них гору узяла,
    Таки відправились в похід
    з ордою на світанку.
    І скоро вже батьківських вух
    та звістка досягла.
    Розсердивсь батько на синів.
    Сказав: «Як мені жити?
    Хіба такими я хотів
    аби вони були?
    Я думав: лицарі вони,
    а вийшло, що бандити.
    Забули слово, що мені
    й Аллахові дали.
    Я все життя у них уклав,
    виходить, що даремно?
    Не хочу знати я таких
    жорстоких брехунів.
    Нехай Аллах їх покара
    за їхні вчинки темні,
    А я не хочу далі жить
    через таких синів!
    Піду втоплюся!» І пішов
    до синього, до моря.
    А тут вернулися сини
    зі здобиччю ізнов.
    Жінки стрічають їх в сльозах:
    «Таке велике горе
    Бо батько в морі синьому
    топитися пішов».
    Злякалися тоді сини,
    бо батька все ж любили.
    Помчали вслід, кричали вслід:
    «Татусю, почекай!
    Це бу́ло у останній раз,
    як у набіг ходили!
    Ми кинем це, забудемо!
    Ти в море не стрибай!»
    Біжить старий, за ним сини.
    Аж ось і море синє.
    Не оглянувсь, не зупинивсь.
    Із берега стрибнув.
    За ногу у останню мить
    вхопили оба сина
    І за собою він обох
    у море потягнув.
    Гіркії батькові слова
    почув Аллах, як бачиш.
    З тих пір сини весь час біжать
    за батьком навздогін
    Та їм його не врятувать
    не хоче їм пробачить.
    Не хоче помочі від них
    отримувати він.



    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  50. Євген Федчук - [ 2020.07.21 19:08 ]
    Легенда про річку Атманай
    Кохання не лише із насолод,
    У ньому ще така велика сила:
    В закоханих мов виростають крила
    Аби здолати сотні перешкод
    І поєднати дві душі в єдину,
    Зігріти в холод, освітити в ніч.
    І це настільки загадкова річ,
    Що дошукатись справжньої причина,
    Чому воно з’єднало саме тих,
    А не других, ніхто того не може.
    Здається, і багатий, і пригожий
    Та серце, бач, скорити і не зміг.
    А інший глянув раз і вже готово:
    Миттєво серце вразила стріла.
    Такі от в світі дивнії діла
    Бувають часом. Справді, загадкові.
    Мій у житті батьківський перший дім
    Стояв колись в верхів’ях Атманаю.
    Про річку ту легенду пам’ятаю
    І вам тепер її переповім.
    Жив в цих степах колись татарський рід
    Своїм аулом понад морем синім.
    Від нього й сліду не лишилось нині,
    Лиш від подій тих залишився слід.
    Аул жив бідно, розкоші не знали.
    Отари пасли, але все чужі,
    В набіг ходили в руські рубежі,
    Хоч зиску з того небагато мали.
    Жили в аулі дівчина й юнак,
    Яких кохання щастям поєднало.
    Вже, може, скоро й одружитись мали
    Та у житті трапляється і так,
    Що виника зненацька перепона,
    Яка закреслить плани всі навскіс.
    Якось мурзу шайтан в аул приніс
    Із ним загін чималий охорони.
    Мурза багатий був, але старий
    Та і з лиця не пити краще воду,
    Товстий, незграбний, як ота колода,
    А з рота наче нахлебтавсь помий.
    І так вже доля визначила їм,
    Що цей мурза зустрів оту дівчину.
    Від захвату ледь не вдавився слиной,
    Завмер на місці, наче вдарив грім.
    Вона мурзу хотіла обійти
    Та він до неї реп’яхом вчепився.
    Хоч на той час вже десять раз женився,
    Але не міг красуню пропустить.
    Вона додому , він за нею слідом,
    Батькам калим великий обіця,
    А в них багатство: мазанка й вівця
    Тож ладні дочку одружити й з дідом.
    Вона благає не робить того,
    Але вони і слухати не хочуть.
    З мурзи не зводять жадібнії очі,
    Мовляв , давай, тягни калим бігом.
    Мурза поїхав по калим додому,
    Батьки весілля стали готувать
    Та на багатство на своє чекать.
    Вмить рознеслася по аулу всьому
    Ця новина. До юнака дійшла.
    Він кинув все й скоріше до дівчини,
    А вона сліз своїх ніяк не спине.
    На нього очі в відчаї звела:
    - Що нам робити? - Утікати, мила,
    В краї далекі, далі від біди
    Аби мурза не віднайшов сліди.
    Ходи, збирайся. Бо уже стемніло.
    Я у ярку чекатиму отім.
    Дивись аби батьки чого не взнали,
    Раніше часу щоби не шукали,
    Бо гроші, бачу, застять очі їм.
    Поночі степом подались обоє
    Аби кохання врятувать своє.
    У небі місяць світить-виграє
    Та зорі сяють ген над головою.
    А їм – скоріше б далі утекти
    Аби мурза не зміг їх наздогнати.
    Немає часу небо розглядати
    І мову про красу ночей вести.
    Де пробіжать, а де на крок перейдуть
    Та все назад поглядають – не йде
    Мурза по сліду, зграю не веде.
    А шлях іще ж далекий попереду.
    Мурза тим часом і калим привіз
    -Де ж наречена? – у батьків питає,
    А ті туди-сюди – доньки немає.
    До юнака додому подались
    Та його також вдома не застали.
    Сказали люди, що кудись подавсь.
    Мурза про все одразу здогадавсь.
    Отож в погоню по слідах помчали.
    Летить погоня, степ навкруг дрижить
    Із криком птахи навкруги кружляють,
    А звірі в розтіч від страху втікають,
    Гадюччя з шляху уповзти спішить.
    А втікачі біжать з останніх сил
    І до ріки якоїсь добігають.
    Та вже й погоні звуки долітають.
    Не утечеш коли не маєш крил.
    Ще й береги багнисті у ріки
    Хоча сама і невелика, наче.
    Дівчина зі страху вже ледь не плаче,
    Здолати шлях цей їй не до снаги.
    Мурза ж радіє, руки потирає,
    Ще трохи і він схопить втікачів,
    На хлопця виллє праведний свій гнів,
    Як слід за підлий задум покарає.
    Та раптом коні сповільнили біг,
    Почали в багнюку загрузати,
    Все важче й важче ноги витягати.
    Мурза коня спинив та наполіг,
    Щоб слуги далі коні свої гнали
    Та втікачів до нього привели.
    І слуги далі уперед пішли,
    Хоч загрузати все сильніш почали.
    А втікачів мов вихор підхопив,
    Чи, може, крила в них повиростали,
    Над тим болотом, над рікой промчали
    Вже й заховались ген за виднокіл.
    Вернулись слуги до мурзи ні з чим.
    «Де втікачі?» - той грізно в них питає,
    А ті все: «Ат – маная! Ат – маная!»,
    Бо виправдатись хочуть перед ним.
    Мовляв, у річки береги багнисті
    Тож недоступні для коней зовсім.
    І довелося злодіям отим
    Назад вертатись, коней своїх чистить.
    А втікачі? Аллах їм допоміг.
    Жили ще довго у краях далеких,
    Ще й діточок принесли їм лелеки
    У щасті до останніх днів своїх.
    А вітер часу пил століть жене,
    Віки й віки над степом пролітають.
    Ріка з тих пір зоветься Атманаєм,
    Що значить: «недоступна для коней».







    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   12