I.
Adelante mi amigo, adelante!*
Тісно у нічнім сомбреро зорям-песо,
для сеньйора Viento*, мачо-музиканта,
злива - оплески, а в них фієсті гранти,
струни - хвилі биті, а гітара - плесо.

Білі ноти соль - пролиті сльози майя -
в`ються по піску, немов гримучі змії.
У поривах - пісня Viento пробирає -
на косі - кокоси, пеліканну зграю,
сольне джерело висушує на віях.

II.
Рівнодення змолодило Чічен-Іцу* -
з El Castillo* вчора скинуто півроку -
линька світла й тіні, та святий з каплиці
виглядає індіанцем смуглолицим,
в парафіні подорожнім гріє око.

З віку вибилась дорога. В пончо Панчо,
підіймай століття в куряві ледачій,
відливай обличчя пращура на сонці -
короля кориди, Кукулькана* з ранчо.
Курява лягає, дощ за нею плаче.

III.
Мінівен, мов оселедців повна банка,
де за-долар-вдень набито aldeanos*,
а ви їжте-пийте до незмоги янкі,
на cervez-у* стане та текіли склянку
та на дрібку солі - сипати на рану.

Ой важкий той ранок (пильний погляд знизу).
Adelante mi amigo, adelante!
Приготуй для сходу сонця білі ризи,
а для янкі ніжну усмішку без хизи -
ніби ти не вдома, наче емігрант ти.

IV.
Не приймач, та відбираю хвилі чайці,
з Острова Свободи виловив дух рому,
п`ю кигичне реге (я - не на Я-майці),
висохли соль-ноти - натрій з них та кальцій,
Viento на таблетках - мікс ваягри й брому.

Небосхил, мов кома - Команданте слідом,
скручений тютюнно, тягне дим сліпучий,
а країна - сальса, виношено їде,
відчайдушно рветься в "чайках" на Флориду,
лущиться Гаванно та чекає бучі.

V.
То Марії та її Хуана речі -
все що з рук прийшло - в скоробленім пікапі,
горобців немов - у кузові малечі,
в цвіркотінні безперервнім хлебчуть leche*,
з борту - тільки очі та песячі лапи.

І неначе Дон Кіхота шкапа - доля,
дивиться на божий шлях, де справ - немає,
ні "adios"* тобі, ні "como siempre - hola"*,
кукурудзи міх, а два - для бараболі,
усмішка жовтіє від мого "how are you?"

VI.
Доторкаюсь хвилі, а вона - ляклива,
кроки залишаю, а вони - зникомі.
Viento вийшов пальмам розчесати гриви,
і відро з собою взяв набрати зливи,
щоб не порошило, змилося додому...

Музика - з кориди, з тіла - сонце злазить,
я лечу, де холод лізе під колеса,
тут лишаю літу всі дороговкази,
а собі на пам`ять запах миромазий,
де на мапі серця десять в морі песо.

19 Грудня 2008

*Adelante mi amigo, adelante! - Давай мій друже, вперед!
*Viento - Вітер
*Чічен-Іца - давнє місто майя
*El Castillo - головна піраміда, де у час рівнодення
світло і тінь створюють ілюзію змії, котра сповзає з піраміди.
*Кукулькан - бог майя, що ніби то сходить з El Castillo
*aldeanos - селяни
*cerveza - пиво
*leche - молоко
*адіос - допобачення
*como siempre - hola - як завжди - привіт

Загубився у часі колишній
козацький Орлик-
Це гніздечко, що звите в зеленому
межиріччі,
Це обійстя, узимку- з вічно
простуженим горлом,
І з ялинкою-привидом в центрі,
на новоріччя.
Навесні - у віночку з бузків
і вишневоцвіту,
Восени - з гомінким листопадом –
кризопадінням.
Я милуюсь його світанкОвим
серпанком влітку,
Співчуваю скаліченим вулицям
карантинним...
Я люблю своє місто з некультовим
Бугом – Богом,
Що колись необачно потрапив
у пастку- ринву.
І стискається серце від вигляду
тих убогих,
Що на звалищах бруду змагаються
за їстивне.
Тут бабусі торгують насінням
на перехрестях,
Їм холодні протяги боляче
лижуть спини.
Сигарети по-штучно. Вітрів
степових фієсти
Так завзято беруть тупі
бігборди на кпини.
Я люблю своє місто, так щемно
і безпросвітно,
Хоч його вже піввіку усі
називають мертвим,
Хай крім нього я так небагато
бачила світу,
Саме тут над могилами пращурів
плачуть верби.
І з очима богинь, зневажаючи
кризи й біди,
Так багато дівчат - жінок
тут ходить вагітних.
Я люблю своє місто. До щему
й до болю рідне.
Хай простить мені те, що так довго
воно не квітне.

В надвечір*ї сонного Бугу,
Паленіє небо осіннє,
На далекому видноколі
Вистигає пахкий кальян.
У багряній предтечі хуги,
Первоснігу зріє насіння,
Безпорадне сонце у долі,
Зачепилося у гіллЯх.
Чом притих, тьмяноводний Буже?
За козацьким нудьгуєш степом?
За крислатими вітряками,
За водою ясних джерел?
Чи ж такий тобі осоружний
Став по осені плавнів шепіт?
Занімів, ніби чорний камінь,
Клекітливий колись орел.
Завмирає й холоне місто,
Заринає в пітьму по груди,
І клоновані очі вікон
Не розказують про дива.
І, покинуту падолистом,
Булаву піднімає грудень,
Вже укотре з початку віку
До Святого веде Різдва.

[90-і]
- Авве! - вистиглому місту, де минуле цікавіше
за прийдешнє - кожним кроком, кожним витином із часу
автентичнішого змісту, - що могло, те сталось, іже
так і суджено сюжету перед крапкою, що масу

через себе пропустила,
як піски у отвір істин
на той бік, примару тіла
залишивши для оглядин.

Зачарована безвихідь, і клепсидри не покинуть
миті звиті у щодення злив, туманів на світанку,
річки виходу на люди, гомону церков, і, мабуть,
з виноградного бродіння в обрій всотаного замку.

Де усім, із небом включно,
"хепі-енд" не дано в спадок,
і, можливо, де безчасся
краще за новий порядок.

[60-і]
Пам'ять на екрані зору крутить пожовтілі плівки,
заповняючи безлюдну, очманілу чорно-білість
нещодавнім, наче з твору, писаного під копірку,
про узяті п’ятирічки, ми за - мир, братерство, єдність.

... Говіркі урочі юрби,
Дітлахи усіх народів.
Муж із каменю над юрми
розпашілих транспарантів.

- Вчись, як Ленін - дітвора! Кричимо: Ура! Ура!
- Слава трудовому класу! Поступу - надійну базу!
- Миру – мир! Війні - війна! Ленін! Партія! Весна!..
Під ногами у скульптури
звились у клубок фігури...
..........................
..........................

Шістдесяті – нині статки вже не ті, аніж раніше.
Пахощі. Огром будинку. Виростають діти дружно.
Сонце, двір, сімейні свари, і чарівний поклик вулиць.
Світ зістрибує з малюнку - кольоровий і в новинку!

В сірому лише уламки,
пам’яті таємні зйомки:
вулиці забиті пружно,
протизаколотні танки.

[70-і]
Подумки у повоєннім вигасають сімдесяті.
Галасливий дім напроти - змовк ураз, неначе з горла
зв'язки видерли: буденно переміщені ( й відтяті)
за соцтабірні редути городян коштовні перла.

Пустять їх, до болю звичних,
за обітовані дверці
зі скарбами анемічних
діток і тугою в серці.

І достатньо стало місця - і отим, що геть заждались,
і лункому токовищу переможної тиради.
Бо ясніло з кожним кроком - достроково ми дістались
у „зросла спільнота вища!” - з учорашньої наради.

Не знайти у нас планиди
дрібнобуржуазним фрондам!
Полонини і бескиди
височать єдиним фронтом!

[80-і]
В цій будові мимоволі досі ворохобить мозок
невгамовна ейфорія, і дзвінки вовтузять пам’ять.
Рідна школа, звідки долі линули удовж указок,
де і нині жду на вирок – відчитають чи похвалять,

де від „мама мила раму”
до нестямної любові,
підійматися вітрилу
кожним випуском „по-но́вій”...

Але долі, де ті долі, що отримували бали?
У колишньому й новому та ж загубленість і згубність,
щоби понад берегами плину часу виринали
гул подій на боці тому, а на цім гулка відсутність.

Де не зустріч протиріччя
правилам усім, а - диво,
що упізнане обличчя
усміхається щасливо.

[90-і]
А лице таке знайоме - внутрішньо розкутим зором,
наче це найважливіше для балачки із Платоном,
наче саме це вагоме, недосяжне літ поборам,
необорне і одвічне торжество душі над тліном.

Постать тане - сяйна свічка,
нетривожена на дотик.
І назирці тільки річка,
і гірський колючий подих.

І стоїш, не відшукавши сили у собі спинити
ні на хвилю рух невпинний. Мов, у паралельнім світі
Істини лице узрівши, тут лише у змозі снити,
шепотіти молитовний - по всьому фронтону кліті,

певно з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь грядущих Суду,
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.

Ніч - як вічність.
Яра тиша.
Соло місяця єдине,
що озвучує довкілля, -
місто, наче мрево лине,
розчароване суспільним,
в пошуку свого народу,
за безчасся заплативши
забуття винагороду..


1993-1996

Буксую пальцем по дорожній карті -
вивчаю лінії руки Нью Йорку.
Де жовтого таксі забиті корки,
на жилах голубих - мостами варта.

А вистрілить один - і заливає
обличчя, що потріскане від вулиць,
задихає, до хмар чоло притулить,
примружиться рекламою - "How are you?"

-Знайшов? -Та ні - шукаю драйв сабвейно -
де яблуко приховано-червиве,
на якорі "індустріальне диво".
"Культурним шоком" розведу глітвейна,

закручу голову собі дахами,
"американські мрії" сплять у сквері,
газетні шпальти - у минуле двері
та вітер змін при гаміркону спамі.

Квадратні фути, та кругленькі ціни,
панельні блоки, вихід на панелі,
нема де оку впасти - тісно, стіни
і голова ООН на дні тареля.

Бродвей відспівує себе щоночі,
прогулюй час - коли це по кишені,
купив за долар, заробив на пенні,
тримайся тротуару від обочин.

А вдома -

Як полум`я голодне - просить хмизу,
вечеря - чорне золото та тяга,
димить - до неба вітру васервага,
віконниці - мої кімнатні ризи.

26 Вересня 2008

Казковий, розпорошений світанок
І сонце сходило десь там внизу
Це ніч,- четверта ще не зовсім ранок,
А прийде ранок врешті я засну

Десь з-за Дніпра, із-за Лівобережжя
Через стовпів-будинків частокіл
Світило сонце стиха й обережно
Сховавши поки свій спеко-тротил

Крізь сірий смок чи дихання болота,
Що там було не так уже й давно
Проміння впало і ранкова цнота
Втекла із вічних пагорбів в Дніпро

І всі хто тут – із бронзи хрест і лампи,
Що обліпили хрест немов хрущі,
Андріївська, Вітчизна-Мати й Лавра
Примружились у день цей ідучи

І лиш Поділ сховався у подолі,
Загородившись наче звідусіль,
Іще дрімав, легені його кволі
Спочинок мали, тамували біль

Мов висипка усі його квадрати
Авта покрили дрібно-прищові…
Повз них крокую, зараз буду спати,
А може все наснилося мені…

Я люблю своє місто: клубочок запилених вулиць,
Намистинки капличок, суцвіття околиць і площ.
Здичавілі алеї і парки недбало згорнулись
Під захмареним небом, яке випромінює дощ.

Тут натхнення вирує і музи гуляють за руки
І малюють художники сивий, обвітрений Стир.
Пам’ятає бруківка закоханих радість, розлуку,
Знаю, вірити важко, послухай мене і повір.

Стир - річка, що тече через місто.

Dominicana, Punta Cana.
Кінець дороги. Життя стоїть...
Тремтить мішок у пелікана,
лоскоче п`яти божа манна.
На пальмах, понад тінню слана,
дрімає їдь.

La vida en el paraiso -
змивай утому та піт з чола,
сплети з кокосового лісу
косу, де вітрові гульвісі
пристане висипати бісер
з піску й корал.

Este cielo es hermoso.
Вмирає сонце - та не біда.
Дощ пересохле перекосить,
він добре знає мірку - досить.
Щоб перейтися морем косо,
біжить вода.

Dios, bendiga este mundo.
Збідніли рими від рому й річ...
Від ритму - серце на секундах
розвісило чекання чуда,
мов прапор білий. Мов застуда,
tequila-ніч.

Hola amigos, Аleluya!
Ступаю з раю на саме дно -
там, де за долар сабантуї,
де Бог все бачить, та не чує -
як хлюпає та ллється всує
святе вино.

Мerengue, salsa y bachata.
Гарячі танці, голодні пси.
Бажання - чайкою кричати,
при зорях песос рахувати,
у ромі з пивом розбавляти
Ти же єси...
єси ж...
єси ...

25 Березня 2008

Dominicana, Punta Cana. - місто в Домініканській Республіці
La vida en el paraiso (ісп.)- Життя в раю
Este cielo es hermoso (ісп.)- Це небо чудове
Dios bendiga este mundo (ісп.)- Боже, освяти цей світ
Hola amigos, Аleluya (ісп.)- Вітаю, друзі, Алілуя
Мerengue, salsa y bachata (ісп.)- латино-американські танці

1.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь. Весна. Магістраль.
Йде подорожній. А небо — мов ворок.
Хмари. Чорниці. Дуби і мигдаль.

1.2.
Він споглядає. З землі встали айстри...
Він позирає на квітку смішну…
З неї вистрибує крихітним зайчиком
Джміль і цілує весну запашну.

1.3
Вітер холодний. На нього йде плем'я,
Бахус веде їх. Там світ — наче гра.
Велетні йдуть у заблукане врем’я,
З хмари велично всміхається Ра.

1.1.
Плем’я пішло, щось сказавши озлоблено,
Вина вливаючи в діжку без дна,
А подорожній стоїть, трохи згорблений.
Він їх не чує. Звичайна мана!

2.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь, без риби й без дна.
Шлях сефіротом стримить. Небо — вороком.
З неба на змелю стікає весна.

Білопілля моє, синьоокий мій край
Із лісами, сокирками в житі.
Босоноге дитинство, над Виром розмай
Спілих вишень у теплому літі.

Білопілля моє, там солодка вода,
Білі хати, привітні садиби.
Давнина через товщі років прогляда
Із подвір’я Олеся Кандиби.

Ясноокий поет. В українській сім’ї
Вже ніколи його не забудуть.
І співають у віршах його солов’ї,
І піснями лоскочуть нам груди.

Тут квітує земля, вітерець повіва.
Сонце, літо, промите піснями.
Білопілля моє, в нім Олеся слова,
Що навіки залишаться з нами.

У Кременці, при місяці, вночі
скриплять ворота, брязкають ключі
в руїнах замку, у житті уявнім.
Регіни Бони фосфорична тінь,
і голос Ірви, шепіт поколінь,
і шум століть над городищем давнім.

Хоч з тих часів нікого там нема,
та місяць в небі круглий, мов чалма,
і на валах сліди старої злості.
В примарнім сяйві блисне ятаган,
і бризне кров на стіни з давніх ран,
і глухо задзвенять козацькі кості.

Так мало залишилось після них:
пил каменю, іржа мечів старих,
легенда з давнім, нечітким початком.
Та хтозна, як мине цей клятий час,
що після нас, мій брате, після нас,
що після нас залишиться нащадкам?

1986

Це ти - Пірей. Вертаючись із мандрів
По океанах весен і ночей,
Вертаючи з хурделиці і Андів,
Кермую на маяк твоїх очей.

В важкі часи життєвих падолистів
Остання пристань вистражданих дум -
твоїх долонь турбота промениста,
Твоєї мови вересневий сум.

Як Богу заманеться одібрати
Твою печаль від вечорів моїх,
Моєму серцю більше не заграти, -
Останні ноти переллються в сніг...

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де в тишу світанкову
впадає дзвінно зорепад;
і краючи вологі кроки
ходи в розмірене биття
бруківкою проходять роки
мого життя, в моє життя.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де відпускаю втому
у перетоки тихих дат,
де відгортаючи розлуки
з імли досвітньої пітьми
мене стрічають любі руки -
накрапи львівської води.

Я повертаюся. І знаю,
що не почую світлих труб,
давно утраченого раю,
де зустрічала юність губ.
Та я вертаюся до тебе,
прийми, яким вже є, назад -
у серце втомлене і любе -
як в зорепад. І в зорепад...

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.
Львова. )

Чортівня завила, загуляла
По Росії – мерхне білий світ, –
Рве, шматує сніжні запинала
Зимний, льодовий Північний Схід.

Вітер цей спізнало дике поле,
Тундри, гори, плоскогір’я голе,
Чорний вітер крижаних рівнин
Над помор’ям, над поліссям свище, –
Згарище, погроми, бойовище,
Мідні зорі, полум’я руїн.

Вітер цей – він був нам вірним другом,
В лихолітті стугонів услід –
Сотні літ ми йшли назустріч хуґам,
З Півдня йшли ми – на Північний Схід.

Війте, війте, снігові стихії,
Хай гроби вкриває білина.
В цьому вітрі – вся судьба Росії,
Вся судьба, шалена і жахна.
В цьому вітрі – гніт ланців пудових,
Русь Малют, Іванів, Ґодунових –
Хижаків, опрічників, стрільців,
Лютих білувальників людини,
Чортогону, хвищі, хуртовини –
Царський спадок для більшовиків.

Що мінялось? Клейна і клейноди?
Всюди шаленіє гураґан.
У тиранах – вибухи свободи,
В комісарах – приспаний тиран.
Вбить на палю, всипати отрути,
Всупереч природі швиргонути
Крізь віки майбутніх божевіль –
Знов те саме, знов той самий хміль.

Вчора, нині, завше: горлорізи,
Вовчі морди, машкари, мармизи,
П’яні крики вчаділих тварюк,
Дика праця нишпорки й жандарма,
Зашморги, катівні, ґрати, ярма,
Каторга, шпіцрутени, канчук,
Моторошне сниво муштрування,
Шерегів, парадів, шикування,
Павлів, Аракчеєвих, Петрів,
Ґатчін і жахливих Петербурґів,
Мрії ненажерливих хірургів
І шалені замахи катів,
І розгул звіроти навісної, –
Ще не всі розгорнуто сувої,
Є ще не спогадані кати:
Маячня й страхіття чрєзвичайок –
Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк
Більшої не знали гіркоти.

Край нам груди, бий, пали війною,
Розбратом, різнею нищівною, –
Сотні літ – назустріч всім вітрам,
Сотні літ – у крижаній пустелі, –
Не дійти і згинути в хурделі
Чи знайти сплюндрований наш храм. –
Над усе нам – задуми Господні, –
Підемо і приймемо – поклич!
Вихоре полярної Безодні –
Я тебе вітаю, Божий бич!

Ти мусиш промовити оку чужої: Обернися на воду.
Ти мусиш тих, що знаєш з води, шукати в оці чужої.
Ти мусиш кликати їх із води: Руто! Ноемі! Мір’ям!
Ти мусиш їх пишно вбирати, коли ти лежиш у чужої.
Ти мусиш їх убирати серпанком волосся чужої.
Ти мусиш промовити Руті, й Мір’ям, і Ноемі:
Дивіться, я сплю у неї!
Ти мусиш чужу коло себе якнайпишніше вбрати.
Ти мусиш її вбирати тугою по Руті, й Мір’ям, і Ноемі.
Ти мусиш чужій сказати:
Дивися, я спав у них!

I
І побачивши, не впізнаю, що вбирає остання осінь
місто, вичовгане до кості, дивовижу сумного краю.
Що востаннє у середмісті скам'янілих увись укладів
припадає зів’яле листя до неголених щік фасадів -

II
не впізнаю, - минувши радість з коловерті літ остовпіти,
збронзовіло Адамом* снити руху всупереч, сенсу замість.
Не впізнаю – в оманнім світі, у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті обертаючи - "в_наче_жити."

III
І відчувши раптовий поштовх, десь у грудях зупинку – “Ваша!”,
вийду в подиві - що за лажа? мов, зарано, і справа в коштах…
І глядітиму вслід трамваю з тою осінню, і тим містом,
доки сутність моя до краю не наповниться іншим змістом.


2005

Я вернусь у це місто - знайоме до сліз,
у подробиці рідних до розпачу рис,
і злинатиму вгору, і мчатиму вниз,
зупиняючи миті прожиті "на біс”.

Я вернуся у подих твоїх підворіть,
у розчулений протяг тривожних століть,
і ми будемо разом - хай нами щемить
од засніжених часом твоїх верховіть.

Моє місто, тобою єдиним жила,
як міняла надії на крихти тепла.
І тепер, видно чашу допивши до дна,
я вертаю до тебе – одного, одна.

Прихились до своєї билинки, листка,
до частинки малої, живого ростка,
подаруй руки вулиць, і лики святих,
силуети
                    воскреслих
                                            людей дорогих.

Я кохаю тебе - без вини, без вина,
наче дівчинка, і як в обіймах – сповна.
Я люблю тебе й іншого в світі нема
задля юнки, яку не бере сивина.


2004

Закрити очі. Тільки дотик.
І вже немає вороття.
І жити так, і жити доти,
Аж поки вистачить життя.
І жити шкірою. І жити,
Немов за дивних прачасів,
Коли не чули хвилі й віти
Поміж собою голосів,
Коли існує тільки спека,
Існує тільки тепла рінь,
Є тільки хвилі, і далека
Холодна хвиля б’є в теплінь,
Є тільки доторки спекоти
До розімлілої руки, —
Забути, звідки ти і хто ти,
Забути простори й роки,
Забути виміри і міри…
І забринить височина,
Коли розпеченої шкіри
Торкнеться крапля крижана.

1972 р., Київ

Канал, в котором утопили Розу
Л., как погашенную папиросу,
практически почти зарос.
С тех пор осыпалось так много роз,
что нелегко ошеломить туриста.
Стена -- бетонная предтеча Кристо --
бежит из города к теленку и корове
через поля отмытой цвета крови;
дымит сигарой предприятье.
И чужестранец задирает платье
туземной женщине -- не как Завоеватель,
а как придирчивый ваятель,
готовящийся обнажить
ту статую, которой дольше жить,
чем отражению в канале,
в котором Розу доканали.