Мабуть, неможливо кохання збагнути,
Воно для людини – бальзам і отрута.
Душа, що кохає, до світу вразлива,
Страждає вона, хоч насправді – щаслива.

Кохання у серці багаттям палає,
І кожна хмаринка, що в нього влетіла,
Здається, на клапті нутро розриває,
І душу немовби виштовхує з тіла...

Здається, кохання подібне на вітер:
Відчути лиш можна - торкнутись не вдасться.
Ми, наче молитву, шепочем сім літер
І прагнем пізнати примарного щастя.

Сім літер, що склались у слові “кохання”,
Усе, що поснуло в нас, можуть збудити.
І навіть людину в хвилини останні
Спроможні вони до життя відродити.

Кохання – мов крапля роси на світанку:
Торкне її сонячний промінь – щезає...
Лелійте ж кохання своє до останку,
Бо святості більшої в світі немає!!!
2001р.

Чому ти, сонце, сходиш не для нас?
Твій захід не милує більше око,
Всі мрії десь закопано глибоко -
Напевно, ще не час їм, ще не час...

Чому ти, доле, боком обійшла?
Любов моя довіку стала трунком.
Лиш пам’ять, мов гарячі поцілунки,
Знов душу спопеляє аж до тла.

Чому життя – два берега ріки:
Один – то світло, інший – безнадія?
Знайти нещастю важко протидію:
Добро і зло воює всі віки.

Чому любов на смак завжди гірчить?
Чому життя – тернистий шлях до смерті?...
У світу цього вічній круговерті
Не можем сенсу вищого змінить!
2002р.

Ось де він відчиняє свої кишені,
Розчиняючи шепіт обіцянок в дощ.
Я чекаю тебе на пласкій траншеї,
Перед потягом – зустріч, майбутній Дож.

У Венеції води ховають привидів
Із скляними очима по той бік сну.
Приєднай мене до своїх мішеней,
Розірви сорочку мою тісну!

«Ах, які ж ви були беззахисні!
Цілували руки, мов щирий пан,
Годували з рота мене арахісом,
Поділили надвоє свій жупан»

І вона пішла, і вона втопилася
У сльозах солоних, мов та вода,
Що з широкого Сходу на неї лилася,
І з червоної стала вона руда.

Покажи мені на волоссі темряву,
Обійми мене, як колись давно.
Говори спокійно та самовпевнено,
І проллється чорним цупке вино.

Там де сонце гріє люстерком - вилиці
Багряніють спогадами війни.
На останній зустірчі я втомилася,
Променисті зайчики вздовж стіни...

03.10

Живу не так, як би душа хотіла,
Майбутнє – наче мороком покрито.
Для мене світ сьогодні – як могила,
Яка людьми-вандалами розрита.

Скарало це життя мене любов’ю,
Хоч водночас – і нею ж освятило.
Не змию біль вчорашній навіть кров’ю:
Людина перед Вічністю безсила.

Життя моє – немов гірка покута
За те, мабуть, що сміла покохати.
Я допиваю келих цей отрути,
Щоб врешті перед Вічністю постати...
2003р.

На згарищі мрій
самотня стою і не знаю –
Чи знову у бій,
в якім переможців немає,
Чи дух невгамовний
нарешті покірним зробити
І жити безмовно
в тенетах байдужого світу.


Нікому не вдасться
впокорить мій дух невгамовний,
Бо навіть в нещасті
терпіти не буду безмовно -
Усупереч скверні,
що наші серця роз’їдає,
Крізь світу все терня
за Правду й Любов йду до краю!

Життя випробовує нас -
Так хоче Господь.
Відточує, наче алмаз,
І душу, і плоть.

Життя загартовує всіх
Своїм ремеслом,
Щораз посилаючи гріх,
Чи кинувши злом.

Та в кожного Ангел є свій
І свій Сатана.
І в тім, що спокушує змій –
Є й наша вина.

З нас кожен долає поріг
Своєї біди.
Життя випробовує всіх -
Так буде завжди!
2001р.

В життя є тисячі принад,
Воно барвисте, мов весна.
Є в нім любов і колір зрад,
Є шлях наверх і є до дна.

Життя солодке, наче мед,
Та водночас - гіркий полин.
Та ми уперто йдем вперед,
Мов підганяєм часу плин.

Нераз збиваємось з шляху
І озираємось назад,
За мить – позбулись вже страху,
Бо шлють нам милість небеса.

Життя так схоже на політ:
У мріях линем в небеса...
Та невблаганний білий світ,
Чи ж не для всіх його краса?!

Бо відівчились ми літать,
Немов собі відтяли крила,
І наші душі наче сплять,
І десь згубилася вся сила.

А залишився тільки страх,
Страх до всього, і навіть ...жити,
І мало хто з нас в небесах
Ще прагне крила обпалити!

Я не знал, что давно уже – «Да»!
Я все думал – «наверное», «может быть».
Оказалось, что все ерунда
И пора прекращать уже ныть.

Когда сил не хватает для «Нет!»,
Остаются – «возможно» и «кажется».
Знаю точно: громады планет
От орбит своих не откажутся.

Я не знал, что давно уже – «Да»!
И дурак, больше тысячи лет
Опасался – настигнет беда
И не сможет никто дать ответ.

А ответ был давно уже дан!
Я, узнав его, чуть не ослеп.
Оказалось, всегда было «Да!»,
Нам, крылатым, летящим на свет.

199...-2010

Калі табе нешта патрэбна –
Заўсёды спрацоўвае Ён,
Ён хоча адбіць ўсе патрэбы
“Подласці” дзіўны Закон.

У час як захочацца хлеба –
Табе прапануць батон.
Калі неабходна патэліць –
Ты дома забыў тэлефон.

Калі ты садзішся ў машыну,
На працу спяшаешся ты,
Яшэ раз сапсуюць маліну -
Машыну прыпыняць менты.

Калі ты нарэшце збярэшся
Набыць ў бацікі шнуркі –
Ты неяк патрапіш на рынак
І будзеш шукаць агуркі.

У час як завуць цябе ў госьці
Назло ні капейкі няма.
Ты йдзеш, пабіраешся, просіш –
У сяброў тваіх тая ж фігня.

Ну вось, не патрапіў у госьці,
Сабраўся, ў тэатар пайшоў:
“Сандзень. Мы сягоння закрыты” -
Паперку такую знайшоў.

Далей я праягвць не буду,
Усе ведаюць гэты Закон.
Буржуям і простаму люду,
І мне вельмі добра знаём.

Тут формула вельмі прастая:
Як трэба – тады не знайдзеш,
Такая вось доля людская
І лепшай сабе не ўкрадзеш.
__________________________________________
NZ

Я на днях прыдбала звычайную шафу,
Прыцягнула яе на радасцях у дом
І не ведела я, і наогул не знала,
Што у шафе маёй абітае фантом!
Сто мільёнаў разоў я я е адчыняла,
А што там ёсь фантом я да ранку не знала.
Ну дык вось, адчыняю я шафу гляжу
(разумею, што вас я кроплю гружу…)
Але усё ж адчыняю я шафу - і раптам з яе
Выязжае фантом на зялёным кане!...
Пераехаў мяне - я заплюшчыла вочы
(да прыгод мой фантом быў даволі ахвочы…)
Разграміў мне кватэру і вынес акно
(я ў прытоме ляжу і мне усё адно.)
Ён спаліў мне канапу, вазон развярнуў
І ката майго, Ваську, нагою шпульнуў!
Каб была я ў сазнанні! .. (а я ж усё ляжала)
Я б Кузьмы таго маці (ці сваю) паказала!
Я б сказала: “Нягоднік! У шафу ідзі!
І парадак паўлсюль за сабой навядзі!
Паглядзі,што за жах за сабою пакінуў!”
Я б штурхнула яго у гарбатую спіну!
У тыя рукі дала б я мятлу і анучу…
(але гэтым трызненнем я Вас толькі мучу!...)
Але усё ж я б сказала: “Як смееш, мудак!
У маёй хаце насвесці страшэнны бардак?!
Як ты сьмееш, дзікун, вычварэнствы рабіць?!...”
Мне ж закусываць трэба… ці наогул ня піць!
______________________________________________________
NZ

Яна як натуральная бляндынка
Пафарбавала валасы на днях,
А са здароўем зноў не клеіцца карцінка,
Бо выглядае, як хамут ў каня.
Яна ж сядзела 8 тыдняў на дыеце,
Жавала толькі ёгурт ды траву,
А стаўшы на вагі ў кабінеце
Адразу крыкнула: “Я маладой памру!
Не дапаможа шэйпіг, аэробіка і ёга,
Не дапаможа болей ананас,
Што ж мне рабіць, калі мазгоў зусім не многа.
Дапамажыце, я звяртаюся да вас!
Мне дапамога хуткая патрэбна!
Усё трэба кардынальна памяняць!
Памру як неразумная атрэба
І вы мяне пачнеце забываць…
Не убачу я Парыж і подыум ў Мілане,
Не ўбачу буцікі і шмотак яркі бляск,
Адкінусь дома на персіцкаму дыване,
Ужо не варта жыць! Жыццю капец! Атас…”
Што ж ёй рабіць? Як свечачка згасае,
І дыхаць ўжо не можа ўсё баліць.
Яна ў спадара хірурга завісае,
Яна упэўнена: ужо не будзе жыць.
Яна ад жудаснай хваробы памірае
І ёй не дапможа Айбаліт.
Ужо яна свой пульс не адчувае –
Паставілі дыягназ – “Цылюліт”…
___________________________________________________
NZ

Колись сказав хтось ” суєта...”.
Вона завжди була і буде.
Бо ми крізь всі свої літа
ЇЇ породжуємо всюди.

Ось русла вулиць, наче нерви,
Потоком людяним спливають.
Цей рух без спину, без перерви,
В якім всі люди місце мають.

Усе спішить, нагору пнеться,
Звиває, бореться, вирує,
Повзе, біжить, вперед несеться,
Радіє, плаче і сумує.

Людське створіння прагне жити
І відродитися бажає.
Цього нікому не змінити:
Все в муках родиться, вмирає.

Ми всі шукаєм місця свого
Під сонцем вічної омани,
І прагнем вийти на дорогу,
Що квітом вкрита, не бур’яном.

Які незвичні колорити
І незбагнені візерунки!
Та наші долі ними вкрито
І проштамповано стосунки.
2001р.

Музика із тиші йде, із небуття,
із сплетіння душ, із їх злиття,
з невимовного, з невидимих широт
в ієрогліфіку загадкову нот.
І від звуку починається живе.
Світ, як марево, крізь музику пливе.
І запліднюються квіти і сади,
де лишає музика сліди.

2001

Біжить, біжить дорога униз,
неначе за зіркою падає долу...
Кроплячи росами вранішніх сліз,
випрямить крила вірная доля.
Вербам не стримати суму вітрів,
не погасити траві зорепаду...
Хтось ту дорогу для мене відкрив;
от на узбіччі на хвилечку сяду,
щоб втамувати тремтіння душі,
щоб призвичаїтись до напівлету...
І на схід сонця, що вже запашів,
кину себе, навсібіч розпростерту,
для подолань, для ударів, падінь.
Ось і лечу — ніби я, ніби тінь...


2000

Ще соло. Мабуть, завжди соло.
І соло — звук. І соло — слух.
І окрай серця — чисте поле,
за полем — всесвіти розлук.
А поміж зорі не літає
птах, бранець сонця і землі.
Ні, далеч птаха не лякає,
ляка безлуння у імлі.
Тож буде соло над землею
про неперейдену блакить
із всесвітом розлук за нею,
де Божа мрія завжди спить.

2000

Останнє яблуко висіло
навпроти крайнього вікна.
Його маленьке кругле тіло
гойдала музика сумна
осіннього прощання з світом,
з галузкою, з єдиним літом.
З одним куцесеньким життям
заради з вічністю злиття.

1989

Змикає сум повіки обважнілі,
проходить сном в свідомість навпростець.
Здається, що душі немає в тілі.
І тільки з вишини, як промінець,
життя жевріє. Тихо, невагомо
пливу кордонами своїх думок, бажань.
Перепливаю їх позасвідомо,
без пристрасті, борні і намагань.
Усе — моє, та не болить, не кличе.
Дивлюсь мільйонооко з вишини.
Сприймаю сон природно, звично
і неприродно — що руйнує сни.
Мій геній живиться із сну всього живого,
та не принижує, не нищить, не ганьбить.
Коли мовчить моє сердечне слово,
то й світ ще теж глибоко спить.
Пробудження — спасіння? Катастрофа!
Бо силу сну я не збагнула ще.
Кометами яскраво плачуть строфи
перед небесним огняним дощем.

1994

Як щільно тисне безголосся ночі!
Мовчання — мова скраплених світил,
що погляд мій розшифрувати хоче,
відчути пульси всіх небесних тіл.
Легке, летке, вловимо-невловиме
проміння-голос, голос-іскромет.
Ще сотні тисяч років думка йтиме
до схованих заплющених планет —
Ітиме розбризками відстаней космічних,
знов тонучи у чорноротих пастках.
Чим виміряти глибину, де Вічне?
Чи можна в нескінченності упасти?
Де точка відліку, звідкіль спіраль втікає
відлунням стоголосих тиш?
Спаливши крила жертовних Ікарів,
ще голосніше, Всесвіте, мовчиш.

1995

Краплиною душа мандрує моїм тілом,
тривожить млосно закутки усі.
Я висну в кроні яблуком доспілим
жовтневим ранком в льодяній росі.
У серці перший іній проростає —
душі у серці холодно весь час.
Вона у пастці тіла жити має,
вона — той промінь, що іще не згас.
Коли настане час, РУКА проворна
поквапливо долоню замикне
на яблуці-мені. А бубку чорну
земля одвічна лагідно ковтне.
І проросте якоїсь весни дичка —
кисличка, яку кожен полиша.
Ніким не щеплена, самотня, невеличка.
Себе знайде отак моя душа.

1986

Де акварелі контури розмиті
І спокій спокоєм барвинить білину,
я струменію в напівсправжнім світі,
себе собою творячи одну.
Крізь мене — хвилі, зорепад, коріння...
Лягають пензлів дотики на тлі
рухливих барв — О, наскрізне прозріння
в обтяжливо-тілесному житлі!
І як торкнеться до плеча листочком
безмовна вишня, втративши тепло,
ще більше жити у собі захочу
І фарбувати неосяжне тло.
Все полюбити! — тіло й нетілесне,
брести, летіти, колисати тінь.
Душа під пензликом загине і воскресне.
Люби себе! Твори себе!
Амінь.

1997

Камея. Інталія. Тінь.
Обличчя моє, як видіння,
Чутливе до інших видінь
З відбитком обвітреним синім.

Читаю із власних долонь
Я доторки вуст, підборіддя.
Холодний і збляклий вогонь,
Розчинений дзеркалом, рідне.

Моя миготлива краса,
Не вловлена пучками пальців.
Відкриюсь, щоб промінь скресав
Розквітлого інею кальцій.

Камея. — Інталія… Де
Розгойдана долею врода?
Тінь суща — була і гряде.
Камея. Інталія. Холод.

2008

Торішня тиша — у стеблі сухому.
Торішній сум — притоптані сліди.
Великий простір у маленькій комі
Стиснув кавалок людської руди.

А я стою і до і поза болем,
Велика й світла, наче небеса.
Майбутнє пташеням безперим кволим
Літає у несаджених лісах.

Але в мені тривога збудить радість:
Торішні стебла викинуть листки.
І я прощу собі торішню зраду.
У віршах світ на прощення місткий.

І коли ти, читаючи з нудьгою,
Натрапиш на оці мої рядки,
Вже смерть в мені мої зірки загоять —
Я ж бо вже стала помахом руки.

(Диптих (грец. Δίπτυχος «складений удвічі») – термін, що найперше вживався греками і римлянами щодо табличок для запису (записних книжок), що представляли собою дві дерев'яні, кістяні або металеві дощечки, з'єднані один з одним)

Табличка 1:

…Ці двоє зустрічаються завжди –
Стара карга і зовсім юна панна…
Дві протилежності терезів: «Йди…» й «Зажди…»
Велика пря – анафема й осанна…

…У цьому стрітенні – ненависть і любов…
Непримиренність. Світ і Всесвіт. Чорне й Біле…
Снігур останній, що на білому, як кров…
Найперша ластівка із синьо-чорним тілом…

…І може бути так, що загримить,
Завиє вовком в хащах лютий-громник…
Вода затопить всі пороги і хороми,
І баба з дівкою зустрінуться на мить,

…Щоб освятити воду й запалити,
Від грому-зимобору квітку-свічку…
І воду ту святу, як кров, пролити,
Щоб із вогню й води створити Світло…

…Ці двоє зустрічаються завжди,
На берегах замерзлого Йордана…
Карга Яга, що знає всі сліди,
І юна Леля, що каргою скоро стане…

Табличка 2:

…Вмирав у храмі старець Симеон,
І Сина Божого уздріти щиро мріяв…
Молилась Анна за затоплений Сіон,
Єрусалимський храм очікував Марію…

…Вона принесла сина в Храм в день сороковий,
І Симеона відпустив Владика з миром…
Тут суть така: Старий Завіт, що зняв окови,
Завіт Новий, який приніс Ісус, як вирок…

«…Спаситель Світу, що прийшов в людському тілі…»
Про це розкаже Анна всім в молитві й пості…
Горять свічки в людських долонях, жовті й білі…
Ікони плачуть і не тліють тлінні кості…

…З тих пір минуло безліч зим і безліч весен…
Багатство – зовні, але в душах – тьма і злидні…
Для того й «стрітення» - збагнути і пронести:
«Багатство світові завжди давали бідні…»

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
14-19.02.2010 року

…У всьому – я. У всьому – ти. У всьому – Бог.
У всьому – ключик золотий для тих, хто вдвох,
Від Коляди до Коляди, рука об руку,
Навіки разом… В суєті і у розлуках…

…В усьому – ти. В усьому – я. Господь – в усьому.
У цьому радісному дні, у сонці цьому…
Трава зійде, почнеться дощ чи сніг розтане –
Невпинне коло: від Йордану до Йордану…

…У всьому – ми. У всьому – мир. У всьому – Слово,
Що проросте або розквітне від Любові…
Життя, це казка, переказана для двох:
У всьому – мир. У всьому – ми. У всьому – Бог.

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
19.02.2010 року

Прислухайся:
Вічність тобі промовляє!
Ти серцем відчуєш цю дивну розмову,
Якщо лиш вогонь у тобі ще палає,
Якщо відродитись бажаєш ти знову.

Попробуй заглянути в сутність довічну
І двері в незвідане серцем відкрити -
Тоді і душа твоя житиме вічно
І буде, подібно до сонця, горіти.

Прислухайся:
Вічність тобі промовляє -
Говорить з тобою зорею ясною,
І шелестом вітру, і цим небокраєм,
Пробудженням світу, що бачим весною...

Прислухайся:
Вічність тобі промовляє...

Поле списів: Наше творіння.
Кара нам буде за вчинки злочинні.
Кров з минулих часів впала на нас.
Перст показав нам, що засуджено нас.

А без любові ми – ніхто,
Повірте, ми – ніхто!
Без любові ми – лиш пил,
Повірте, ми – лиш пил!
Без любові втрачаємо душу…
Моя душа давно вже зникла!
Боги вгорі та боги нижні,
Повірте, повірте!

Малеча залізла на крижину –
Грає з вогнем безтурботна дитина.
Боги вгорі та нижні боги
Грають в шахи за душу її.

Сльозами від горя й сльозами гніву
Вони опускають її у могилу.
Боги вгорі та нижні боги
Ловлять у пастку душу її.

(2009)

Самотність кригою скувала мою душу,
Печать мовчання на вустах лежить кривава.
Я на шляху свій камінь відчаю не зрушу:
Давно збагнула, що життя – це не забава.

Живемо ми, щоб Істину пізнати,
(Та хто ж її в пустелі світу бачив?!).
Ідем з надією – знаходим тільки втрати,
Прозріти прагнем – уподібнюємсь незрячим.

Добро саджаєм – виростає зла колосся,
Любов плекаєм – а ненависть в нагороду...
Чомусь так в світі незбагнено повелося,
Що саме зло ввійшло сьогодні в моду.

Не знаєм, що за рогом нас чекає.
А, може, це на краще? Час покаже.
Підступно вітер в спину нас штовхає -
В обійми друга, а чи знову в лігво враже?...

* * *

Асоціації на
“Страсті Господа
Нашого Ісуса Христа”
(укр. комп. Олександр Козаренко).
Страх і холод,
Що шматують душу,
і болем тріскає
Земля під ногами...
Невірні!
В страсі і бруді.
Полишаючи праведного,
В пустці молились.
У холоді...
Самотньо...
Пусто...
Смерть виголошує Істину!
...

Всі дзвони Надії
Переповнені болем.

На клапті душу рве терзання,
І серце б’ється, наче птах.
Настало б швидше вже світання,
Яке розвіяло мій страх
Перед майбутнім, що чекає
Мене десь там, за рубежем,
В якому радості немає,
Лиш безнадійний серця щем.

На клапті душу рве зневіра,
Бо згасли мрії всі давно.
Здається, біль не знає міри,
А відчай кидає на дно,
З якого важко підійматись,
Бо пам’ять схожа на тягар:
Щомиті змушує вертатись
До дня вчорашнього примар.

Вони злітаються, мов круки,
І будять в серці згаслий біль.
Стає все важчою розлука,
Що гірша й сотень божевіль...
Страшні минулого примари
Кидають тінь на день новий,
Від них в душі моїй пожари
Й життя нестерпним є, хоч вий.
Мабуть, і сенс життєвий в тому,
Щоби крізь біль вперед іти,
Здолавши відчай, страх і втому –
Людину в собі зберегти!

Виринають картини минулих пожеж,
Що в душі вирували до нині.
Та, здається, минуле насправді без меж,
Бо ніщо в цьому світі не гине.

Що було – не пройшло, все живе до сих пір,
Що прожито – не кануло в Лету.
Хоч лягають на серце, немов на папір.
З кожним днем все нові силуети.

Та минулі картини не вицвіли ще,
Навіть з плином часу не зтьмяніли,
І вчорашнє кохання не змито дощем,
А, здається, ще більше зміцніло.

Хоч картини минулого надто сумні
І зів’яли надії, мов квіти -
Завдяки почуттям, що живуть у мені,
Не дозволю душі скам’яніти!

Зачепив за мою душу сонця промінь,
Проганяючи з душі правічну втому
Від розлуки, що між нами враз постала,
Від туги, що серце навпіл розірвала.

Зачепив за мою душу подих вітру,
Почуттів моїх роздмухавши палітру.
Знов печаль у моїм серці розтривожив,
Оголяючи душі клітинку кожну.

Зачепив мене за душу гомін ночі –
Про самотність ніч журливо щось шепоче,
Про ті мрії, що ніколи не воскреснуть
І про надто швидкоплинну нашу весну...

Зачепив мене за душу спів пташиний,
Я від нього вдалеч думами полину –
У світи далекі, мною ще незнані,
У яких тепер живе десь мій Коханий...

Зачепив мене за душу теплий спомин -
Знов у серці мому зраненому повінь...

Зима дала собі волю,
Затуливши сонце ясне.
А ми йдем стежками долі -
То щасливі, то нещасні.
То, мов діти, ми радієм,
То впадаєм у зневіру,
То про щастя своє мрієм,
То весь світ здається сірим.
То збиваємось з дороги
І не бачим далі шляху,
То вперед до перемоги
Йдемо впевнено, без страху…

Лиш тоді вершини долі
Буде нам здолать під силу –
Коли серцю ми дозволим
Мати те, що йому миле!

Сніг хурделить за віконцем,
Пеленою світ вкриває.
А душа так прагне сонця
І того, що знов втрачає…
Без любові – душа квола,
Мов у небі птах безкрилий,
Без тепла людей навколо
Для душі ніщо не миле.
Без надії – сонце гасне,
Світ здається чорно-сірим,
І життя таке нещасне,
Як в добро втрачаєм віру…
Хоч, здається, аж півсвіту
Замели ці сніговії,
Та під снігом будуть квіти,
А під відчаєм – надія!
Хоча світ навколо сірий,
В нім багато болю й зради –
Віджену з душі зневіру!
Жити є чого заради!

Втікаю від міста шаленого ритмів,
Від правил, умовностей і алгоритмів,
Від натовпу злого, що лють продукує,
Душевних сліпців, що не бачать й не чують.

Втікаю від підлих людей, що навколо,
Яким насолода – завдати лиш болю,
І тільки за те, що ти інший, готові
Напитись твоєї ще теплої крові...

Втікаю від гамору вулиць нечистих,
Що тільки по святах помпезно-врочисті,
Від тисяч очей, що ненавистю світять
Лишень на догоду облудному світу.

Втікаю від тих, хто у прагненні слави
Лишає по собі сліди лиш криваві,
Від тих, хто довіку не випрямить спину,
Хоч б’ється у груди, що вмре за Вкраїну...

Від тих, хто могили розриті лишає,
Хто ближнього свого за ворога має,
Від зрад і лукавства жорстокого світу
До скону втікатиму несамовито...
2003р.

Як спрагло хочу я тепла!
Як вже набридла холоднеча!
Бо наче в келії чернечій
Душа заточена жила.

Не раз підводилась з колін,
Не вперше прірва під ногами –
Та я не роблю з цього драми,
А йду за щастям навздогін.

Іду за серцем навмання,
Горить вогонь в мені ще дужче,
Бо почуття – не проминущі,
Мов світло завтрашнього дня.

Душа, закована у страх,
Вдихнути прагне волю вітру,
Який всі сльози мої витре
І закарбує біль в словах…

У царстві холоду й зневір,
В пустелях втомленого світу
З колін піднімусь й буду жити
Я мов Людина - а не звір!

А раніше ти не шкодувала! –
Мені було достатньо того,
що ти є,
достатньо так само,
як і королеві маленького квадратика
шахової долі…
А раніше ти не шкодувала! –
і була щасливою,
щасливою, як пішак,
що зробив свій перший крок,
нишком затаївши в долоні
спогади старту…
А раніше ти не шкодувала! –
Справді було радісно,
радісно, як і дерев’яному коню
гарцювати на місці,
споглядаючи пилюку власних бажань
під копитами…
А зараз ти думаєш?! –
Ні, просто моє мовчання
шукає в цій партії
шістдесят п’яту клітинку,
щоб там зупинитись собою,
фігурою невимовних поезій.

Коли мріється про звичайне,
насправді шукають янгола.
Земля надто близько до неба
для хвилини з можливістю
збагнути свою безглуздість…

Є все. Навіть зайві крила.
- Боялась висоти?
- Ні! Напевне, все ж більше
жахалась польоту.

Власного янгола
ніхто не тримав за крила,
А мій, мабуть, мною ж
прикутий бажаннями долу…

Є все. Навіть зайві крила.
- Озирнись!!!
- Знаю, що можуть приміряти!
Тихо…

На столі та в душі нині будуть білі обруси,
Бо поріг переступить жаданий далекий гість.
Аж лелеки курличуть, цікавістю пнуться гуси
І на прив’язі пес втихомирив манірну злість.

Гість нап’ється і здуру попросить умити ноги,
І чесати почне про гріхи, про любов, про нас,
Розповість як живе, перехрестя в раю, дороги…
Без подяки піде, різко кинувши: «Ще не час!»

Зі стола та з душі буде здерто білі обруси –
Я не склала екзамен на вічність, – як каже гість.
Знов у скриню ховаю печаль і червоні буси,
Бо далекий, жаданий іде до чужих обійсть.

Хочеться плакати довго і тихо
до теплоти душевної
до спокою
до чистоти
…та нема в мене дому –
ніде зберегти оті сльози,
щоб потім поливати ними
квіти любові
ніде їх вигріти і приручити…
тому й не плачу я тихо…
а тільки навзрид –
якось кволо і похапцем,
нервово та крадькома,
не наважуючись на мрії,
не очікуючи радості –
тільки передчуваючи…
біль.

14.01.2010.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти дивитимешся
в очі часу,
вони здаватимуться
зеленими.
Тебе збентежить цей спокій.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти захочеш
дізнатись про Сфінксове
серце,
Воно здасться знайомим.
Ти втечеш від видіння.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти ховатимешся
в розпеченому піску,
він нагадає про сніг,
і ти зрозумієш:
це знову початок.

1.

“…Лишь нежностью и держат

Божие персты

Вселенную, которой тяжело.”

Р. М. Рільке.

Господи, ХТО ТИ?
…Може,
…дитя?..
Немовля з очима старця,
що ще мріє літати?
Дитя,
що страждає,
бо хоче ожити
у нас?..
Господи, нащо?..
Невже Ти ще хочеш
ЛЮБИТИ?..
Як боляче, мабуть,
любити і знати,
що ти не помреш!..


2.
“…Я больше сна во сне…»

Р. М. Рільке.
Лише Любов
може сміятись самотністю…
О, Господи!
Невже Ти ще поруч?
Так страшно,
коли осінь
сирістю випробовує
душі…
(і кожну окремо!…)



3.
Занадто багато снів
пробіглось моєю спиною –
Здається,
я трохи постарілась.
…Мій час знову сниться;
І нічого не встигнути,
бо й крихти не знайдеш
в землі ти від неба –
Вони на різних долонях
у Бога…

Спогад...
Пустеля...
Міраж...
Літо висохло в спокої,
Море тиші в мені
Відступає –
...осінь іде...
Лиш скелет корабля
Сумно плаче за раєм –
Море легкості поступається
Дорогою маленькому слову.

“Дружина ж Лота
озирнулась позаду нього
й стала соляним стовпом.”
Книга Буття.
Молитви і попіл
Нещирих вітань,
Досі віття болю
Впивається в очі.
Ненависть із жалістю
Цілуються стиха
Нащо ми так любимо
Ділити пейзажі із ран
Між собою?..
Я з тобою. Я твій оберіг.
Тільки рятуй
Від ніжної мужності,
А то озирнуся, мов Іріт...

Хочеться взяти у руки
транспаранта з написом
«Я самотня»
і вийти на площу безлюддя.
Але де є двоє
жінці не личить таке говорити;
та й нащо йти
через простір-пустку
у час всезагальної відсутності?
Зрештою, вийшовши так
дві хвилини по півночі
свого щастя,
ризикую побачити
такі ж неоригінальні написи.

«Минувшее посеяно в тебя,
чтоб из тебя возникло небылое!»
Р.-М. Рильке.
Більше сну –
Повні жмені
Пережитої втоми.
Глибший погляд –
Більше зір,
Що розкрились для мене.
Вищість себе самої –
Неправдивість мізерності
В дзеркалі.
Все зростається з силою –
Зерно виростає не з себе!

Розріджені думки – чорнило-кров густа.
Прозоро – ніби дме, дотично – серця знак.
У кожній краплі – Бог і світу кривизна,
у звивинах пера чеканяться уста.

Відлунює, мов плеск пташиного крила,
мій голос-наглядач погоди в голові –
моє перо несе і крутить, сам не свій.
Судини, судна, суд і Фенікса зола.

Акорду стислий зміст, де нерви ссе струна,
де тиша золота лягає на голки.
А цигарковий дим спотворює думки,
гори-цвіти-люби від світла і вина.

Мелодіє надій, розважлива, жива,
мов матері печаль, біжи по хвилях сліз,
у білий океан неси сакральний вміст,
де серця дотик – знак, а каменем – слова.

29 Січня 2010

Божевільний стоїть
Між могил
І вдивляється в тишу
(для нас) –
доглядає могили:
просто хризантеми
упали навзнак,
і так само нестримно
вдивлялись в Людину.
Божевільний пішов...
І несе оцю тишу
З собою
...
Божевільний всміхався,
А довкола похмуро
Молилися люди.

«Коли все ще було
Можливим»
(к/ф “Дзеркало”,
реж. А. Тарковский)

1.
Розсипалась доля
Уламками дзеркала...
Хлопчисько з
Надією на щастя
Розглядав своє крило
На долоні.
Чуєш?..
Потрібні обійми –
Оце й усе.
Так мало,
Щоб стати птахом,
І так шалено багато,
щоб просто любити...



2.
Спіткнутись об власне
Життя, щоб
Наблизитись до
Свого дитинства.
Дивитись,
Вдивлятись
І з болем бачити
Власне обличчя,
Воно у калюжі,
В котру щойно впав.
Обличчя тремтіло,
мінилось,
колихалось
і... плакало.
Це сльози по тобі,
Дитинство забуло
Про Тебе.



3.
«Зеркала: красота убывает, и собственным ликом
Нужно вбирать ее, чтобы восполнить утечку.
Чувствуя, мы улетучиваемся: выдыхаем
Сами себя».
(«Дуинские элегии»,
Р. М. Рильке)
Зазираючи в дзеркала днів,
Помічаєш все більше зморшок –
Поринаєш у задзеркалля
Й чомусь не знаходиш себе.
...Вже тонеш...
і спиш:
неспокійно, тривожно і кволо.
(Тут таких мільйони!
Де ж тоді освіжити обличчя?)
Всюди втома і час
Нескінченними віхами,
Все має глибоке коріння
І шлях
За кожним дзеркалом –
Нова реальність,
Що згодом вросте і у тебе.

„Тільки малесенький
оазис ока для
потаємного плачу
залишається”

Г. Чубай.


Шкода, що погляд
Не вловить часу
І ніколи його не впізнає.
Дорога від дому
До дому
надто швидка й вагома.
Час зазирає в обличчя
І кожен раз
Називає своєю:
Лиш погляд лишається
Вогким,
Щоб бачити світ душею.

Збираєш світ у долоні
Й стискаєш руки від страху,
А світло тікає крізь пальці –
Мало сили для когось чужого,
Просто марила втомою
Й привела тінь недовіри.
Розкриєш обійми
Й промовиш молитву –
Оце й усе, що зосталось
В жінці від Діви.