ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Серго Сокольник
2019.10.19 23:01
Знову яв уві сні...
Дуже близько знайоме обличчя...
...зорі сіяла ніч
У колиску лісів таємничу...

Ефімерно світив
Половиною лагідно місяць,
І пили я і ти

Іван Потьомкін
2019.10.19 19:25
Хвала усім, хто встав поперед мене.
Знаю по собі – нелегко це зробить.
Ще не застелене ліжко так манить...
Непросто встать і переступить поріг...
Але наважишся і в інший світ поринув.
Хвала усім, хто на день робочий досвіт перетворив :
Веде

Микола Дудар
2019.10.19 17:42
…таке буває - не зрослося…
Поліціянти тут як тут
Приблизно десь опів на восьму
Спіткнувся раптом - глухий кут
… ці стіни бачили та-ко-го…
Тут Смерть вважалась за Життя
І судді тут - Єдинороги
І все вперед... без вороття

Сергій Губерначук
2019.10.19 13:03
Мавка моя лі,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лі,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…

Лілія Ніколаєнко
2019.10.19 12:27
Вінок 13. Римовані митарства

1.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Розпалює снагу палких звитяг,
Небесну мудрість пізнає людина
І лаври похвалу їй шелестять.

Ярослав Чорногуз
2019.10.19 11:23
Нехай впаду, камінням люто битий,
Забудеться колись моє ім'я...
Та до останку буду я любити,
І про любов співати буду я.

"Ти не громадянин. Простого люду
Біда тебе не мучить кожну мить!" -
Хай кажуть. Я своє робити буду,

Олександр Сушко
2019.10.19 07:58
На опалому листі вчаїлися краплі жури,
Підфарбовує охру багрянисту паморозь неба.
Я програю красуні осінній любовне парі,
Залишилася вірною тільки цнотлива Евтерпа.

Все минулося - захват, цілунки, жагота, екстаз,
Буде інший палкий кавалер дарувати

Семен Санніков
2019.10.19 07:35
Щоденного неба нічні вітражі
До заходу сунуть, звичайно, зі сходу.
Сузір'я знайомі, далекі й чужі
Засвідчать собою безхмарну погоду.

Купається Місяць в небесній діжі.
Космічні уламки каміння та льоду
До нього летять у купіль повноводу.

Олена Побийголод
2019.10.19 06:30
Із Миколи Некрасова

Ти і зубожена, ти й нагромаджена,
ти і незміряна, ти і зневажена,
матінко Русь!

В рабстві розрівняне поле прополоте, -
серце простолюду, кажуть, - як золото!

Сонце Місяць
2019.10.18 22:11
хмари забуті так навздогін
анексовані круком зрідка
відлабує партію скрипка
вічно блукав один


у яві позмінній чому б його ні
маринарка небесна свитка

Серго Сокольник
2019.10.18 21:58
Друзі) Маю сповістити, що 12 жовтня у славному древлянському місті Коростень було урочисто проведено нагородження Лауреатів літературної премії ім. Василя Юхимовича, що надається згідно статуту, за значний внесок у розвиток української літератури. Я мав ч

Олена Малєєва
2019.10.18 14:29
Цей Бог не любить носити краватки.
І надто багато, напевно, палить,
А ще Мефістофеля в нього задатки:
Він поглядом ріже і словом жалить.

Коли він ступає - вступаються люди.
Коли багровіє - чекати лиха.
Проте повсякденно нечемним не буде,

Вікторія Лимарівна
2019.10.18 13:45
Пригортаюсь думками до тебе:
Чую голос знайомий крізь сон,
Що порушив залізний кордон
Затяжної для мене розлуки.
Сонце щиро всміхнулось на Небі.
І на крилах пташиних пісень
Надсилає осяяний день,
Зігріваючи стомлені руки.

Матвій Смірнов
2019.10.18 13:44
Тут доволі тепло, в широтах наших.
Ми навчились як, та забули нащо
Ми осіли тут, на оцих вологих
Островах, навіщо мочили ноги
По коліно в теплій воді Гольфстріму?
Але - клімат лагідний, без екстриму,
Ані гір, ні хащ, ні глухих безодень
На фізичних

Сергій Губерначук
2019.10.18 12:26
Київ. Неділя. 27 липня 1969 року. Кінотеатр імені Т.Г. Шевченка. Молода подружня пара дивиться кіно. Яке – мені невідомо. Потім сонце. Морозиво. Ще один кінотеатр. "Дорвалися," – як то кажуть. Мабуть, молоді філологи не знаходили слів під враженнями літ

Лілія Ніколаєнко
2019.10.18 11:04
Вінок 12. Прокляття Афродіти

1.
Одвічністю стає прекрасна мить –
То знову Афродіта сни тривожить.
Жагою у сонетах палахтить
Її велична і сліпуча розкіш.

Віктор Кучерук
2019.10.18 09:24
Не спиться… Тоскно… Самотужки
Не подолати сум оцей,
Коли улюблена подушка
Тікає рвучко від грудей.
Знедавна їй уже несила
Вдавати радість силоміць, –
Терпіти довго і безсило
Моїх обіймів шал і міць.

Олександр Сушко
2019.10.18 09:18
Вдягнув мороз ув іній сивий луг,
Свинцем гарячим ворог душу кропить.
Команда ЗЕ царює у тилу,
А я лежу, поранений, в окопі.

Бо кожному - своє. Мені - війна,
Криваві сльози вдів, брати-каліки.
А дезертири ріжуть кабана -

Тетяна Левицька
2019.10.18 08:21
Не думала, що все банально скінчиться,
ховаючи у серці таїну.
Розкришиться в руках свята обітниця,
лиш у звабливі очі зазирну.
Розтану, не тужавітиму крицею,
холодною, байдужою...так є.
Та поділитися хоча б дещИцею
любові - нам сумління не дає.

Микола Соболь
2019.10.18 06:08
За вікном листопаду краса
Літо бабине ген догорає,
Йду осіннім, золоченим раєм,
Де берізок палає яса.
Ще не тулиться лист до землі,
Свіжим подихом дихає осінь,
Павутинку гойдає між сосен
І благають про щось журавлі…

Серго Сокольник
2019.10.18 02:57
трохи іронічне, трохи літературне*

Хтось хотів літератором стати?
Я порадити можу багато,
Як повстати з колін... Та на власні граблі...
(Власні гулі зручніш набивати)))

Власне поле доцільно зорати

Ярослав Чорногуз
2019.10.17 23:48
Мов осіннього сну поволока,
Вечір ліг на затінений сад.
Не була до нас доля жорстока.
Як достиглий була, виноград.

І неначе зорею від Бога
Вечорова засяяла мла.
Мов із дерева нам чарівного -

Олександр Сушко
2019.10.17 19:45
В Ерато дар лежить на терезах,
Вирішує чи дати... довго судить.
А я сузір'я слів у небесах
Пасу і кличу:- Забирайте, люди!

Звела нас доля чи щасливий рок?
Це ключ до раю чи бандитська фомка?
Не відпуска від себе ні на крок,

Оксана Логоша
2019.10.17 17:55
І помирали руки,
І опадало листя.
Які ж пекельні мУки
Багряні ті намИста!

І в*янули суцвіття,
І закривались вени.
О!Як у цьому світі

Роксолана Вірлан
2019.10.17 15:55
Вона піде...вона завжди іде...
Вона не обертається ніколи
На ті дороги, де погибнув день,
Де окіл поторочений і доли.

Вона піде зникати в чорний гай-
Гордіша сонця і висока духом.
Не окликає в мить оцю нехай

Петро Скоропис
2019.10.17 14:34
Світ одіял щеза зі сном.
Але маячить неозоре
зіниці збудженій, вікном
розрізуючись навпіл море.
Дві лоді, оголивши дно,
вподібнюються парі туфель.
Здійняте дибом полотно
і хвилі означають дупель.

Сергій Губерначук
2019.10.17 12:23
Розляглися в чотири боки
три дороги, як дві стежини.
І, побачивши світ широкий,
я сховався в кущах ожини,
а чи, може, в кущах верболозу,
щоб не лізти в колючки марно;
чекав ночі я анабіозно,
поки сонце не впало за хмари.

Віктор Кучерук
2019.10.17 08:43
Г. С...
Дарма знедавна не приходиш
Ти без пояснення причин
Туди, де пес хвостом зі сходів
Змітає пасма павутин.
Дарма вирощуєш байдужість
І себелюбство жнеш повік,
Якщо тобою занедужав

Ігор Деркач
2019.10.17 08:25
Буває і ніщо дає урок
як замінити ямбами хореї.
Сонети це не купа балачок
і не подяка Музі чи Морфею.

І рупори беремо на замок,
і маємо від болю панацею.
Уміємо у попелі думок

Іван Потьомкін
2019.10.16 21:44
Де сховок, про те вона лиш зна.
Ніхто її не бачив в пору сухостою.
Зграбненька, мов та прима-балерина,
Являється в Єрусалим лиш восени.
Дрібніш од горобця, але така ж проворна.
Не для музичного, сказати б, благозвуччя
В їм’я її вплелось Імення

Микола Дудар
2019.10.16 20:39
У бутлях світ, а небо в корках
Понтифік зник. Осиротів…
На поле битви пруть з Пріорки
Престол - хто встиг, той опосів…
А в Альпах сніг такий сліпучий!
Як хоч - засліпни, хочеш - з’їж
В Кореї "північ" знову пучить
От - от зів’яне цінний вірш…

Олександр Сушко
2019.10.16 17:58
Простий селюк на фронті гине,
Команда ЗЕ, як завжди, пас.
Гукаймо "Слава Україні!
Іди, герой! Воюй за нас!".

Мені дорожчий власний бізнес,
Дитина, жінка і бабло.
Іще й на носі прищик виліз!

Лілія Ніколаєнко
2019.10.16 14:47
Розділ 4. Розплата за ілюзії

Вінок 11. Вигнання із раю

1.
У тернові заховані перлини
Жбурну на небо, ніби на ріллю.
Збирала щастя по малій крупині,

Устимко Яна
2019.10.16 14:02
ріка ковтає небо і сивіє
повісмами вростає в береги
рум’янок сумно дивиться крізь вії
на пустку що лунає навкруги

не плачуть очі виплакали сльози
коли прощалось літо кілька днів
край неба гріють пелени морози

Олена Побийголод
2019.10.16 13:58
Специфічний образ Росії у віршах російських поетів Традиція уособлення Росії міцно вкорінена у російській поезії, і простежується аж до початку вживання терміна «Росія» (1721 р.) разом і замість терміна «Русь». Нагадаємо, що в російській мові ці два сл

Світлана Ковальчук
2019.10.16 13:57
драбиною – в синє небо
торкнутись його із даху
печалей мабуть не треба
літак заповзявся птахом

муркоче листок пожовклий
на вухо коту осівши
в глибини вернувшись мовкне
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Анатолій Філософ
2019.10.03

Ірина Осінь
2019.09.28

Наталія Шандра
2019.09.27

Ірина Стасюк
2019.09.26

Юлія Ляхович
2019.09.16

Михайло Олегович Гордон
2019.09.15

Вероніка Головня
2019.09.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Серго Сокольник - [ 2019.10.19 23:37 ]
    Знову яв уві сні...
    Знову яв уві сні...
    Дуже близько знайоме обличчя...
    ...зорі сіяла ніч
    У колиску лісів таємничу...

    Ефімерно світив
    Половиною лагідно місяць,
    І пили я і ти
    Смак полинний і ягідний... Місіс,

    Без якої не я
    Буду я... Мов дорога внікуди ж...
    Крім якої нія-
    кої іншої прагнуть не будеш,

    Той незмінний напій,
    Що його на кохання обоє
    Під сопілковий спів
    Вітровію з гілок сухостою

    Відпили, мов жертов-
    ної чаші цикутовий присмак
    В час ООСоАТО,
    Так змістовно позбавлений змісту,

    Де на зорі нічні
    Витрачати кохання не личить...
    ...і у віщому сні
    Те обличчя... З печаткою "вічність".

    © Copyright: Серго Сокольник, 2019
    Св. №119101808885


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  2. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.19 12:24 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 13.)
    Вінок 13. Римовані митарства

    1.
    Коли творіння, чисте і глибинне,
    Розпалює снагу палких звитяг,
    Небесну мудрість пізнає людина
    І лаври похвалу їй шелестять.

    Якщо ж приносить лиш гіркі боління,
    Зневірою туманить майбуття,
    Стає тоді душа сліпа й причинна.
    Розбиті зорі в бур’янах ряхтять.

    Я ж над усім і плачу, і сміюся,
    І мрії крижаніють у вогні,
    Зв’язала муза цей Гордіїв вузол –

    То листям облітає навесні,
    То восени багряний спокій рушить –
    Пробуджує в серцях лункі пісні.

    2.
    Пробуджує в серцях лункі пісні
    Любов, що подолає час і відстань.
    Невинні мрії, ніби цвіт рясний,
    Від сірої буденності не збліднуть.

    Лиш не для мене щебет чарівний…
    Мої слова пожухлі та безплідні,
    А сон казковий непомітно зник
    І доля почала зворотній відлік.

    Любила, музо, я тебе одну,
    У віршах снила про політ орлиний.
    Та якорем душа – на глибину…

    Долає фатум. Боротьба нерівна.
    Лише на мить, магічну і хмільну,
    Всміхається поету світла днина.

    3.
    Всміхається поету світла днина,
    Як вічність він складає із перлин.
    Спиває волю із джерел первинних
    Його крилатий і шалений кінь.

    Моя ж душа блукає в царстві тіней.
    Благає чисту мрію: «Не покинь!»
    У віршів самоти один відтінок
    І тягнеться ланцюг важких годин.

    Чи може умістити серце жінки
    Усі краї небесні та земні,
    Коли буває там для горя мілко?

    Та мить – і світ коханням заяснів.
    І знов п’янка весна співає дзвінко,
    У сонці оживають чари снів.

    4.
    У сонці оживають чари снів,
    І травень гордо носить пишні шати.
    Та відчай сад весняний затінив.
    Не знаю я, куди тепер податись.

    Мій рай для тебе, музо, був тісний.
    Не гріє вже твоїх оман багаття.
    Мотив святої мрії відбринів.
    Гріхи повзуть в едемі, ніби гаддя.

    Про щастя спогад у пітьмі топлю,
    Сховала скриньку-серце у хмаринах,
    Жбурнула в пекло дерев’яний ключ…

    Любов розбилась на дрібні мачини.
    Святкує фальш. Зриває слів салют.
    Мої ж сонети, мов трава полину…

    5.
    Мої ж сонети, мов трава полину.
    Немає музи і нема мети.
    Лечу я в неіснуючу країну
    Утрачені ілюзії знайти.

    Нависли хмари, як пухкі перини.
    За мною палахтять хиткі мости.
    Шепочуться легендами маслини,
    У хащах лунко виграє сатир.

    Зустріла дев’ять муз я на Парнасі,
    Але нема моєї поміж них…
    Холодний дощ умив печаллю рясно.

    Затихли водевілі голосні.
    Бреду в собі у покаянній рясі.
    В душі скорбота, як іржавий ніж.

    6.
    В душі скорбота, як іржавий ніж.
    Покину назавжди палац Кіпріди.
    Любов мою невинну очорнив
    Пекельний відчай, у перо налитий.

    Як стерти над гріхом фальшивий німб?
    Благаю правосуддя у Феміди!
    Вона ж не чує сповідань сумних,
    А може лиш презирством спопелити.

    Думок печальних обступив табун.
    Дражнила муза диво-сном донині,
    Тепер шепоче із пітьми: «Забудь!»

    Замерзне на папері кров-калина.
    Закінчивши даремну боротьбу,
    Розбиті мрії в забутті спочинуть.

    7.
    Розбиті мрії в забутті спочинуть
    На пристані для блудних кораблів.
    Розрадь в душі лиху війно, Афіно!
    Троянду чисту хитрий змій обвив…

    Набридло волокти ярмо рутинне,
    Шукати друзів поміж ворогів.
    Танцює воля із пером неспинно,
    Бо світ мене ще й досі не зловив.

    Із віршів, що писала недолуго,
    Вплела у долю ниті сивини
    Моя фатальна і солодка туга.

    О відчаю, сліпий і навісний!
    Чи в спокій заведе буремна смуга,
    Чи біль мій переродиться у гнів?

    8.
    Чи біль мій переродиться у гнів,
    Чи сміхом розіллються ріки-думи?
    Реальний світ ущент давно прогнив,
    Казковий – посірів і зблід від суму.

    Хто голосом солодким поманив,
    А потім безсердечно ранив глумом?
    Прощається іскрою вдалині
    Любов моя, висока і бездумна.

    Тож бався, музо, водевілем душ,
    Пали їх, мов палаци паперові.
    Моєї ж не торкнись! Повік не руш!

    Зникайте тіні у зорі ранковій!
    Та знов омани золоті довкруж…
    Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу!

    9.
    Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
    Мій шлях по морю самоти проліг.
    Шукаючи Пегасову підкову,
    За поміччю здіймаюсь на Олімп.

    Там завжди безтурботно і святково,
    Солодкі гімни грають сотні лір.
    В очах богів, глибоких і тернових,
    Стають смішними грізні королі.

    Одна забава в юнака-Амура,
    А сивий Зевс такий же серцеїд.
    Облудами людей титани дурять.

    Тут правди не знайду я вочевидь.
    Та сяють зорі крізь думки похмурі,
    З пітьми жага натхнення гуркотить.

    10.
    З пітьми жага натхнення гуркотить.
    Із віршів замикається корона.
    Поезія пробилась крізь граніт –
    Сягає до зірок могутня крона.

    Немає для поета більших бід,
    Ніж мрії поховати в заборонах.
    Блукає у саду гранітних плит
    Душа моя, тремка і безборонна.

    Лиш промені надій і сподівань
    Освітлюють на небі шлях шовковий.
    Здолала море, перейду й лиман.

    Пливе в магічний вимір місяць-човен.
    Я музу поверну в палац оман,
    Хоч сумніви холодним градом колють.

    11.
    Хоч сумніви холодним градом колють,
    Нехай перо зітче новий сюжет.
    Хай творить світ сумний і загадковий,
    Бо слово – це і скрипка, і багнет.

    Хоч у раю бур’ян уже не полють,
    Святій печалі не зірвати лет.
    Колодязь почуттів красою повен.
    Нема спасіння від п’янких тенет.

    За музою спущусь в підземне царство.
    У грі на долю це останній хід.
    Біжу із волі у солодку пастку.

    Чого не мала, утрачаю вмить.
    Долаючи римовані митарства,
    Іду до миру через сотні битв.

    12.
    Іду до миру через сотні битв,
    Натхнення через край уже не ллється.
    Розтяту душу занесла в Аїд
    Ілюзії безжальна колісниця…

    Підземний бог карає грішний рід.
    Для нього всі нікчемні та безлиці.
    В очах пекельна кара клекотить,
    Аж землю колихає хитавиця.

    «Віддай же музу! – я молю царя,
    Та що титанам до жалю людського?
    Пітьма співає сповідями втрат…

    «В тобі вона! – аж раптом він промовив. –
    Як ти воскреснеш, оживе ураз
    Ця мрія, і реальна, і казкова».

    13.
    Ця мрія, і реальна, і казкова,
    Пилилась в забутті під чорним склом.
    Печаль мені співала колискові,
    Душа плила у ніч з одним веслом.

    Та ранок розжене почвари знову.
    Загоїться у серці біль-розлом.
    Жагу любові люта смерть не скорить.
    Розквітне в римах все, що відцвіло.

    Хоч відчай із пітьми не відпускає
    І лютий Цербер на цепу гарчить,
    Я вибухну на волю вогнеграєм,

    Розвіявши примари страховіть.
    Надія із безодні виринає,
    В обійми до небес вогнем летить.

    14.
    В обійми до небес вогнем летить
    Любов, що із приречення воскресла.
    Весняним квітом зацвіте пустир,
    Птахів травневих загримлять оркестри.

    Пробач же, мила музо, що не тим
    Писала вірші й дарувала весни.
    Благала, то вернись, то відпусти,
    Не знаючи, що ти для мене – Всесвіт.

    Я довго спала. І жила всліпу.
    Та зійде із душі столітній іній.
    І ріки мрій в кохання упадуть.

    Розпалить ніч казкове мерехтіння,
    Перо співуче прожене журбу,
    Коли творіння, чисте і глибинне.

    МАГІСТРАЛ

    Коли творіння, чисте і глибинне,
    Пробуджує в серцях лункі пісні,
    Всміхається поету світла днина,
    У сонці оживають чари снів.

    Мої ж сонети, мов трава полину.
    В душі скорбота, як іржавий ніж.
    Розбиті мрії в забутті спочинуть
    Чи біль мій переродиться у гнів?

    Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
    З пітьми жага натхнення гуркотить.
    Хоч сумніви холодним градом колють,

    Іду до миру через сотні битв.
    Ця мрія, і реальна, і казкова,
    В обійми до небес вогнем летить.

    Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  3. Серго Сокольник - [ 2019.10.18 21:28 ]
    Літературна премія ім. Василя Юхимовича
    Друзі) Маю сповістити, що 12 жовтня у славному древлянському місті Коростень було урочисто проведено нагородження Лауреатів літературної премії ім. Василя Юхимовича, що надається згідно статуту, за значний внесок у розвиток української літератури. Я мав честь отримати цю почесну нагороду за свою книгу ГОРИЗОНТ ПОДІЙ, яка до того вже стала номінантом на літературну премію "Краща книга року" 2019 від комітету Держтелерадіо і з нею я став Лауреатом Першого всеукраїнського літературного конкурсу ім. Вс. Нестайка, 2019, у номінації "Алгоритм XXI сторіччя"


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (2)


  4. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.18 11:05 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 12.)
    Вінок 12. Прокляття Афродіти

    1.
    Одвічністю стає прекрасна мить –
    То знову Афродіта сни тривожить.
    Жагою у сонетах палахтить
    Її велична і сліпуча розкіш.

    Цей ніжний біль спиняє часоліт,
    Слова гарячі на бажання множить.
    Душа у сітях ночі тріпотить
    Я знов у грішний храм іду на прощу.

    У хмарах місяць п’є молочний ель.
    Фантазії нависли виноградом.
    У віршах гусне пряна карамель.

    Нектарами оман п’янить Еллада.
    Бурлить любов із чарівних джерел,
    Мені б лише навчитись зупиняти…

    2.
    Мені б лише навчитись зупиняти
    Натхнення, що впадає в небеса.
    Пірнаю у стихію гріхопаду
    І губить серце руйнівна краса.

    Та почуттів шалені водоспади
    Потоплять у облудних чудесах.
    Думки мої жагучі та крилаті
    Шматує шалом навісна гроза.

    Спокуса лезо божевілля точить,
    Принадливі омани шепотить,
    Штовхає душу на солодкий злочин.

    У море щастя кличе теплий брід,
    У плавнях снів гріховний мед хлюпоче,
    Хмільна свобода із рядків гримить.

    3.
    Хмільна свобода із рядків гримить.
    Цвітуть словами почуття-троянди.
    Як вартовий божественних воріт,
    Мене впускає в рай дволикий Янус.

    Склепіння ночі від жаги тріщить
    І темряву бажанням лихоманить.
    Та знаю, що погасне горицвіт.
    Ця витівка-любов – палац піщаний!

    Приймаю, ніби дар, солодкий згин,
    Вдивляючись у море сонцепаду,
    Малює сон казкові береги.

    Свідомість заколисують цикади.
    Співаючи богині слізний гімн,
    Я вірую, що прийде в серце свято.

    4.
    Я вірую, що прийде в серце свято,
    Веселка розжене дощі розлук.
    Душа моя гуляє грішним садом,
    Немов її закляв лихий чаклун.

    Затиснута у рими, як в лещата,
    У віршах долі та мости палю.
    Допоки буду вічний сенс шукати,
    Котити цей Сізіфовий валун?

    Отруєну жагу до дна спиваю,
    Троянди поливаючи слізьми.
    Надію будить промінь вогнеграю.

    Щемливий біль у далині сурмить.
    Любові без печалі не буває,
    Як світла не існує без пітьми…

    5.
    Як світла не існує без пітьми,
    Так щастя без омани золотої.
    Шалена мрія крізь буття струмить,
    Спокуси ж облягають чорним роєм.

    Нектари з диво-зоряних суцвіть
    Діряве серце забуттям напоять.
    До Елізею відкриває вхід
    Ця мука одержимості красою.

    На самоту приречений поет.
    Гарячі сльози райський гріх освятять.
    Душа, мов нестаріючий портрет, –

    До вічності жага – її прокляття.
    Розтане сон і біль підсолить мед –
    Добра без кривди не дано пізнати.

    6.
    Добра без кривди не дано пізнати.
    Забула я давно святий наказ,
    Бо кожен вірш – колишній музі зрада,
    Що пристрасть виставляє напоказ.

    Фальшивими стають гучні присвяти,
    І спогади чорніють від образ.
    Богиня серце розірве на шмаття,
    Взамін лише нові облуди дасть.

    Та вкотре відчай віршопад віщує.
    Кохання пустоцвітом облетить.
    Промовлю знов ім’я любові всує.

    Солодке словоблуддя – гріх і гніт!
    Прекрасний сон у римах фальш малює.
    Цілунок музи на душі щемить.

    7.
    Цілунок музи на душі щемить,
    Та сходять бур’янами мрії-зерна.
    Минув натхнення чарівний зеніт.
    Я скинута з небес в колючі терни.

    Любов гучними римами мовчить.
    І мрії неземні торкає скверна.
    Долаючи любовну ненасить,
    Душа стає ляклива і мізерна.

    Уже не в радість ця фатальна роль.
    Кохання для поета – лиш знаряддя.
    Примарні почуття… Ціна їм – грош!

    Питань – мільйон. Нема кого спитати.
    Бо страчене життя моє пером.
    Безсмертя – це не радість, а розплата!

    8.
    Безсмертя – це не радість, а розплата!
    Руйнується повітряний палац
    І зоряних уламків міріади
    Поглине на землі гірка імла.

    Вогонь прокляття чи свята лампада
    На прощу безкінечну прирекла?
    Спокусами кохання розіп’яте,
    Стікає небо у пекельний злам.

    Капризний Купідон жорстоким жартом
    Душі моїй шептати заповів
    На перехресті снів любовні мантри.

    В сценаріях розбещених богів,
    Що грають на людські серця у карти,
    Моє життя, немов печальний міф.

    9.
    Моє життя, немов печальний міф,
    Закляте коло зради і пробачень.
    Едем вогненним листям відшумів,
    Жура осіння листопадом плаче.

    Не ллється з віршів солов’їний спів.
    Забуті сни набули дивних значень.
    Орфей в моєму серці онімів…
    Тече рядками жаль, як віск гарячий.

    Я знову тій богині присягну,
    Що вийшла з рим, як із морської піни.
    Вивчаючи любовну таїну,

    Збираю втрати, ніби намистини.
    І все ж своєї ролі не збагну.
    О музо, закрута твоя вершина!

    10.
    О музо, закрута твоя вершина!
    У небі косить мрії місяць-серп.
    Дотліли віршів чарівні вуглини,
    Але не все сказала я… не все!

    Лихий талан висить на волосині.
    Дарма шукало серце вічний сенс.
    Сонети, мов пушинки тополині,
    По світі вітер часу рознесе.

    Пожухлих почуттів різючий шерхіт
    Заглушить полум’яних солов’їв.
    Та в чаші слів – жага моя і трепет.

    Поет – немов герой славетних днів:
    Почувши у душі зміїний шепіт,
    Здолати люту смерть хотів Сізіф.

    11.
    Здолати люту смерть хотів Сізіф,
    Немов митець, що прагне вічно жити
    У зоряних краях небесних нив,
    У творах і пророчих заповітах.

    Мене ж вогонь любові спопелив.
    Покарана прокляттям Афродіти
    Душа в палаці золотих вітрів.
    Горить на серці невигойний відтиск.

    Пишу богині безсловесний лист.
    Утіха і печаль тепер єдині.
    Будує тиша в потойбіччя міст.

    Навіщо, музо, це німе боріння?
    Шляхи у пекло і у рай сплелись…
    Повідай, а яка ж моя провина!

    12.
    Повідай, а яка ж моя провина?
    Мов ефемер, живу на два світи.
    О, музо, хто палкий порив зупинить,
    Що кидає в омани золоті?

    Бредуть за снами вірші-сиротини,
    Дзвенить душа, розбита на бурштин,
    Бо падають небесні перли свиням…
    Віщує бурю знов нестерпний штиль.

    Врятуй іще на день піщаний замок,
    Де вітер на оманах ворожив!
    Долий нектару, хоч розбав сльозами.

    Пітьма моя немає берегів.
    Жага пече у серці, мов уламок.
    Невже таїться гріх у чаші слів?!

    13.
    Невже таїться гріх у чаші слів,
    А щастя розітруть образи-жорна?
    Брудним бажанням знову рай зацвів.
    Любові оксамит – жагучо-чорний.

    Снується над безсонням дим віків.
    Кипить в зіницях музи мандрагора.
    Блукаю між спокусливих вогнів.
    Цей потяг до ілюзії – незборний.

    Нектар кохання оп’янив і згірк.
    Богине, хто ти – друг чи ворогиня,
    Чи у соборі мрій невдячний гість?

    Дари небес в багні втрачають цінність.
    Чому ж в сонети сиплеш пил гріхів,
    Коли творіння чисте і глибинне?

    14.
    Коли творіння чисте і глибинне
    З Аїду кличе молоду весну,
    Гаптує мрія в небесах барвінок
    І музику здіймає неземну.

    Та ріже душу туга журавлина.
    За голос твій плачу важку ціну,
    Евтерпо, вічно-юна й солов’їна,
    До зоряних болінь мій сум сягнув!

    Мелодія висока і натхненна
    Шумить у снах могутніх верховіть.
    Гортає біль моїх блукань щоденник.

    Солодкий жар на сторінках мигтить.
    Сіяє із пітьми твоє імення.
    Одвічністю стає прекрасна мить…

    МАГІСТРАЛ

    Одвічністю стає прекрасна мить,
    Мені б лише навчитись зупиняти…
    Хмільна свобода із рядків гримить.
    Я вірую, що прийде в серце свято.

    Як світла не існує без пітьми,
    Добра без кривди не дано пізнати.
    Цілунок музи на душі щемить.
    Безсмертя – це не радість, а розплата.

    Моє життя, немов печальний міф.
    О музо, закрута твоя вершина!
    Здолати люту смерть хотів Сізіф.

    Повідай, а яка ж моя провина!
    Невже таїться гріх у чаші слів,
    Коли творіння чисте і глибинне?


    Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  5. Тетяна Левицька - [ 2019.10.18 08:51 ]
    На волоску
    Не думала, що все банально скінчиться,
    ховаючи у серці таїну.
    Розкришиться в руках свята обітниця,
    лиш у звабливі очі зазирну.
    Розтану, не тужавітиму крицею,
    холодною, байдужою...так є.
    Та поділитися хоча б дещИцею
    любові - нам сумління не дає.
    Кохання віддане на трьох не ділиться,
    в які б сади жага не завела.
    Не відпускай, хоч не твоя невільниця,
    на волоску від зради я була.
    2019р


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (6)


  6. Серго Сокольник - [ 2019.10.18 02:48 ]
    Хтось хотів літератором стати?
    *трохи іронічне, трохи літературне*

    Хтось хотів літератором стати?
    Я порадити можу багато,
    Як повстати з колін... Та на власні граблі...
    (Власні гулі зручніш набивати)))

    Власне поле доцільно зорати
    І насінням засіяти правди...
    Віднайти у полях неоманливий шлях...
    Тільки правда- це криця і грати...

    Як цікаво світи пізнавати!..
    Що зросте, доведеться пожати.
    Поряд стежки чужі. І немає межі...
    Не ходи. Там без тебе багато...

    Дурість може чимало сказати...
    Графоманство талантом вважати
    І дурниці, які під тваринні смаки.
    Та навряд чи навчить вас писати.

    Заздрість може створити багато.
    Шедевральне банальним назвати,
    Красти фабули тих, хто сягнули мети.
    Та вона не навчить вас писати.

    Підлість вдіяти може багато.
    І принизити, і догоджати,
    І по трупах іти до своєї мети,
    Та ніяк не навчить вас писати.

    А брехня?.. Що про неї казати...
    Може, краще про це і не знати?
    Не уляжеться світ у сумній голові...
    Та вона не навчить вас писати...

    ...он у полі калина постала,
    про Тарасову долю згадала...
    Босі ноги він різав так само, як ти
    об стернини, що творчістю звали...

    ...літератора шлях це почасти
    Скло чарчин, що розбиті на щастя.
    Я, Сокольник Серго, теж долаю його...
    Тільки ноги порізані часом.)

    © Copyright: Серго Сокольник, 2019
    Св. №119101709499


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  7. Ігор Деркач - [ 2019.10.17 08:47 ]
    Сонетний тренаж
    Буває і ніщо дає урок
    як замінити ямбами хореї.
    Сонети це не купа балачок
    і не подяка Музі чи Морфею.

    І рупори беремо на замок,
    і маємо від болю панацею.
    Уміємо у попелі думок
    перегоріти силою ідеї.

    Але не подолає висоту
    нечиста сила, що уже конає.

    У пеклі не буває того раю,
    який ми обирали за мету.

    Якщо не чути сірки за версту,
    до сатани претензії немає.

    10/19


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  8. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.16 14:49 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 11.)
    Розділ 4. Розплата за ілюзії

    Вінок 11. Вигнання із раю

    1.
    У тернові заховані перлини
    Жбурну на небо, ніби на ріллю.
    Збирала щастя по малій крупині,
    Тепер у вічність розпач переллю.

    Любов-Пандора відчинила скриню…
    Розтала мревом світлоока юнь.
    У серці ніч вирує горобина.
    Ненавиджу тебе… але люблю!

    Нам райського гріха було замало.
    Затих мотив жаги. Невже кінець?
    Я вигнана спокуті на поталу.

    Лишила пристрасть на душі рубець,
    Та знов кохання пелюстки опалі
    Збираю музі на бучний вінець.

    2.
    Збираю музі на бучний вінець
    Багряні зорі та гріхи минулі.
    Душа шукає світла, мов сліпець,
    Хоч у пітьмі давно вже потонула.

    Не пахне літом у траві чебрець.
    Малює осінь хмарам гострі скули.
    Вишіптує дощі осінній жрець.
    Дерева пензлі золоті торкнули.

    Я маю небо, та не маю крил.
    Не сходять між камінням насінини,
    Бо змій на каяття мене прирік.

    Течуть у сни гірких медів краплини.
    Холодним забуттям гудуть вітри.
    Мої рядки – уже нудна рутина.

    3.
    Мої рядки – уже нудна рутина.
    Кіфара слова не милує слух.
    Я стукаю в пітьму, та хто ж відчинить?
    Вогонь твоєї пристрасті затух…

    Тріпоче серце, як в руці пташина,
    І повниться печаллю кожен стук.
    Вплітає муза у думки сивини.
    Жагучий шал згубив мене і вщух…

    Пливе гіркотна ніч. І чорну мітку
    Різьбить на долі чарівний різець.
    Приходь у дивні сни мої хоч зрідка,

    Відкрий до зір тернистий манівець!
    Душа сліпою тишею вагітна.
    Сонети ці – безсилля, не взірець.

    4.
    Сонети ці – безсилля, не взірець,
    А ти – моїх рядків фатальний привид,
    Німого задзеркалля посланець.
    Лелієш мрію чи душею кривиш?

    На шахівниці лиш один гравець…
    На серці темно і нестерпно прикро.
    Дірявий і пожухлий папірець
    Кружляє снами осені – постскриптум…

    Для музи ж ми обоє – лиш раби.
    У віршах наші злети і падіння.
    Зникай, мовчи… але, прошу, люби!

    Для мене ця омана – дар безцінний.
    Зібравши в пеклі прокляті скарби,
    Святилище будую на руїнах.

    5.
    Святилище будую на руїнах,
    Хоч спів богині в небесах замовк.
    Та вірші не про вірність лебедину –
    То гріх чатує, мов голодний вовк!

    Любов же – не троянда, а шипшина.
    Небесну вакханалію думок
    Урешті розжене гірке прозріння.
    Печаль закриє серце на замок.

    Як вирвати з душі отруйний корінь
    І стишити прокляття грозове?
    Ілюзія краси маною морить…

    Та біль зведе натхнення нанівець.
    У долю смуток уплітають Мойри,
    Пихато править Золотий Тілець.

    6.
    Пихато править Золотий Тілець.
    Сценарій доль писав жорстокий автор.
    Лялькар-пастух жене тупих овець
    На вівтар зла. Та чи боротись варто?

    Проходить біль крізь душу, мов свинець.
    Із неба насолод лечу я в Тартар.
    Надії ще жевріє каганець,
    Та дивослова охолола ватра.

    Зболіле серце огорне журба.
    У кривді не життя, а животіння…
    В рядках вирує вічна боротьба.

    А цілий світ, немов гніздо осине.
    Гряде буремна і важка доба.
    Жадоби розростається пухлина.

    7.
    Жадоби розростається пухлина,
    Ніде вже справедливості нема.
    Огидь керує ницо і безчинно
    І лаврами народ вінчає мавп.

    Таланти же чекає гільйотина.
    Краса ж для мене – мука і тюрма.
    Життя моє розтерла на піщини.
    Не скинути повік цього ярма!

    П’янких ілюзії неминуча страта.
    Бо муза – хитрий і лихий купець –
    Бере душею за натхнення плату.

    І байдуже, чи раб ти, чи борець,
    Абсурдного закону не здолати!
    Всьому тепер мірило – гаманець…

    8.
    Всьому тепер мірило – гаманець.
    А дотик до краси такий пекучий…
    Із хаосу небесного стрілець
    Отруєним вогнем у серце влучив.

    Палає божевіллям світ увесь.
    Мені ж услід летить докір колючий,
    Що я не соловей, а горобець…
    Навіщо, музо, міражами мучиш?

    А відчай ріже душу без ножа.
    І крикові німому в небі тісно.
    Палають у осінніх вітражах

    Мільйони запитань і спірних істин.
    Із ніччю вип’ю біль на брудершафт –
    Служу тобі, богине, безкорисно.

    9.
    Служу тобі, богине, безкорисно.
    Фантазія здіймає буревій.
    Лунає з піднебесся дзвінко й чисто
    Довершений і незбагненний твір.

    Та музика висока і вогниста
    Розтане на землі в пітьмі зневір.
    Розсиплеться душа, немов намисто.
    Обійме гіркота, хоч вовком вий…

    Та все ж моя ти альфа і омега.
    Мов янгол з перебитими крильми,
    Чекаю на землі у рай ковчега.

    Чорнильний дощ усі думки розмив.
    Натхнення – небо, а земля – мій берег.
    У снах небесний океан штормить.

    10.
    У снах небесний океан штормить.
    У вирву згуб зове лукавий голос.
    Немов прокляття древніх пірамід,
    Ця примха музи поламала долю.

    Акордами вогню жага дзвенить.
    Замкнули рими у магічне коло
    Мій піднебесний і барвистий світ.
    Від зір байдужих дме колючий холод.

    Веде хмільних ілюзій караван
    Богиня всеосяжна і сяйниста.
    Я не збагну божественних писань,

    Що біль пророчать ніжно і зловісно.
    І все ж в долині слів полю бур’ян,
    Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

    11.
    Тлумачу тишу-сповідь падолисту.
    З едему слів нема шляху назад.
    Усіх ілюзій-рим душа не вмістить –
    Хай літери зривають зорепад!

    Тримає в лихоманці грішна пристрасть.
    Той погляд змія – руйнівний фрегат.
    Зірки в нектарі майорять іскристо
    І вкотре п’ю любовний опіат.

    Хоч винесуть боги суворий вирок –
    Палких фантазій обірвуть політ,
    Натхненням розриває відчай-вибух!

    Жага на серці чудеса різьбить.
    Я – знову ціль. І знов Амур не схибив.
    Потік чорнилом кам’яний нефрит.

    12.
    Потік чорнилом кам’яний нефрит.
    Снуються вірші. У душі смеркає.
    Та мрія, не стихаючи, бринить.
    Натхненний розпач – то солодка кара.

    Веде у рай казковий перехід
    Із віршів, снів і фентезійних марень.
    В словах магічна ватра пахкотить –
    Чаклунка-муза згубне зілля варить.

    Мене, богине, хоч рядком згадай
    В таємній книзі без імен і змісту –
    В щоденнику ілюзій та страждань…

    Дозволь в едемі хоч на мить розцвісти.
    В тобі моє спасіння і біда.
    Долаю до краси шляхи імлисті!

    13.
    Долаю до краси шляхи імлисті,
    Лоскоче серце таємничий страх.
    Чи вибухне безсмертям тьмяна іскра
    В рукописах важких поневірянь?

    До вічного вогню – космічна відстань,
    Дорогу стелить мовчазна жура.
    Римую душу на пожовклім листі.
    Жалі та втрати у рядках горять.

    Та в зоряних видіннях чиста юність
    Відкриє неповторний краєвид.
    Приспить печалі чарівне відлуння.

    Ріка натхнення крізь туман біжить.
    П’янить дурманом слова диво-трунок.
    Одвічністю стає прекрасна мить.

    14.
    Одвічністю стає прекрасна мить.
    Я зоряний напій лиш пригубила.
    Дрімає тиша і перо скрипить.
    Осінній вітер снами обрій білить.

    Спіліють мрії, мов багряний глід.
    Та смуток рани посипає сіллю.
    Надламана душа любов’ю снить,
    Хоча давно від спеки переспіла.

    Немов останній і тремкий листок,
    Зриває серце буревій невпинний.
    Скінчивсь нектар. Якби іще ковток...

    Ілюзії накриє хуртовина.
    Завіє часу золотий пісок
    У тернові заховані перлини.

    МАГІСТРАЛ

    У тернові заховані перлини
    Збираю музі на бучний вінець.
    Мої рядки – уже нудна рутина.
    Сонети ці – безсилля, не взірець…

    Святилище будую на руїнах.
    Пихато править Золотий Тілець,
    Жадоби розростається пухлина.
    Всьому тепер мірило – гаманець.

    Служу тобі, богине, безкорисно.
    У снах небесний океан штормить.
    Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

    Потік чорнилом кам’яний нефрит.
    Долаю до краси шляхи імлисті!
    Одвічністю стає прекрасна мить.


    Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  9. Устимко Яна - [ 2019.10.16 14:29 ]
    ***
    ріка ковтає небо і сивіє
    повісмами вростає в береги
    рум’янок сумно дивиться крізь вії
    на пустку що лунає навкруги

    не плачуть очі виплакали сльози
    коли прощалось літо кілька днів
    край неба гріють пелени морози
    для дуба що у вирій відлетів

    2019


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (2)


  10. Леся Геник - [ 2019.10.16 07:48 ]
    Від нині

    Нехай і так: від нині - все інакше.
    Твій перший біль навчив тебе іти,
    не важачи на сльози, піт і кашель,
    не важачи на тіні і хрести.

    Твоє мовчання - нині не безсилля,
    твоє мовчання нині - скеля дій,
    коли душа вгору долає милі,
    коли гору долаєш у собі.

    І хай потік роз'юдженої хуги
    тебе жадає вперто збити з ніг,
    не бути вже змії тобі за друга,
    не приповзти підступно на поріг.

    Бо з нині вже не так, як було перше.
    Бо з нині тлін - це тлін, як не крути.
    І хай мара собі до сказу бреше,
    тобі своє робити треба, треба йти.

    15.10.19 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.62)
    Коментарі: (2)


  11. Домінік Арфіст - [ 2019.10.15 19:43 ]
    О. Мандельштам - Я скажу тобі... (з російської)
    Голос мій тобі невтішний
    І прямий:
    Все тут лишнє, бренді-вишня,
    Ангел мій.
    Там де елліну світила
    Красота,
    З чорних дір мене сліпила
    Срамота.
    Греки збондили Єлену
    По морях,
    Мені – піняву солону
    По губах.
    По губах мене послинить
    Пустота,
    І покаже фіґу в спину
    Біднота.
    Чи ж бо, так бо, дуй бо, вій бо,
    Все одно.
    Ангел Мері, пунші пий бо,
    Цмуль вино!
    Голос мій тобі невтішний
    І прямий:
    Все тут лишнє, бренді-вишня,
    Ангел мій.


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (1)


  12. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.15 12:04 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 10.)
    Вінок 10. Одкровення від змія

    1.
    Натхнення-мука до небес горить
    І плавляться зірки, течуть в долоні.
    У гріх веде магічний лабіринт,
    У снах тремтять бажання ніжно-сонні.

    Земні тривоги срібний пил укрив,
    Та мрії заблукали в міжсезонні.
    На обрії фантазій майорить
    Праобраз музи, вічний і фантомний.

    Вогнями заряснів небесний лан.
    Я знову прокидаюсь, щоб заснути.
    Пітьму пробив гарячих слів фонтан.

    Нічний дурман вдихну на повні груди.
    Палка любове, із руїн постань! –
    Зболіле серце свято вірить в чудо.

    2.
    Зболіле серце свято вірить в чудо,
    В едемі слів шукає вічний скарб.
    Ім’я йому – любов – п’янка полуда.
    Спокуса ж манить у сліпий капкан.
    Розбурхані думки течуть в нікуди.
    Голодними очима хижака
    Пронизує жага. Сумління будить.
    Волає вперто розум: «Утікай!»

    Кипить в очах пітьми казкове зілля,
    Гаптує ніч магічний колорит.
    Натхненний біль – моє хмільне безсилля.

    Солодка згуба у рядках іскрить.
    Нектар оман уб’є мене і зцілить.
    Я музу кличу і молю навзрид.

    3.
    Я музу кличу і молю навзрид –
    Прокинулась душа в долині знади.
    Спокусник-змій ворота в рай відкрив,
    Де шал тече гарячим шоколадом.

    Там яблука висять, мов ліхтарі,
    Що світяться промінням гріхопаду.
    У морі снів жагучий гріх проріс.
    Скидає убрання любов-дріада.

    У кронах мерехтить густий смарагд.
    До згубної краси думки прикуті.
    Мовчанням не мори, богине. Грай!

    Натхненням розквітає диво-рута.
    Вертається жага, мов бумеранг.
    Збирає розум почуття-приблуди.

    4.
    Збирає розум почуття-приблуди.
    Сп’яніло серце від пісень лунких.
    Безумний вир у забутті закрутить
    Розбиті на мелодії думки.

    Нехай гримлять плітки і пересуди,
    Та хочу я всьому наперекір
    Надихатись ним і надихнутись!
    Сочиться біль солодкий і тремкий.

    О, ніжний шовк спокусливої шкіри!
    О, грішного екстазу дикий ритм!
    Любов’ю упиваюся без міри.

    Натхнення над безоднею зорить.
    Пишу коханню оду неймовірну –
    Моє життя застигло поміж рим!

    5.
    Моє життя застигло поміж рим.
    Зі слів і нот ми наш едем зіткали.
    Ліліт із божевілля ти створив.
    Перо танцює палко і зухвало.

    Та мрії пролились дощем жарин
    І спопелили золоті скрижалі.
    Гріховний плід, що віршами дозрів,
    Ми передчасно й жадібно зірвали.

    Горіло тіло від жагучих ласк
    В екстазі заборонених прелюдій.
    Вином гріха моя душа стекла.

    Вогнем у ній бурлить солодка смута.
    Та вирвалась би я із хижих лап,
    Якби мені повідав хтось, що буде!

    6.
    Якби мені повідав хтось, що буде,
    Не мчала би в едем твоїх зіниць.
    Із присмаком зірок щемливий смуток
    Ховає шал гарячих таємниць.

    Нас Бог простить, але осудять люди.
    Зірветься серце криком диких птиць.
    У чистих почуттях не місце бруду,
    Та в грішної жаги нема границь.

    Я створена була з ребра Адама,
    Та змій-чаклун мене заговорив
    Марі молитись в золотому храмі.

    Сумління рани від оман ятрить.
    Щоб врятуватись від гріха-цунамі,
    Напнула би в душі мільйон вітрил!

    7.
    Напнула би в душі мільйон вітрил,
    Та мій полон ілюзії – довічний.
    Гріховний шлях і вірний оберіг –
    Поезія – сумна Її Величність.

    Ми – лиш актори у безумній грі,
    Що змінює картини еротичні.
    На скронях пил зірок – то тільки грим,
    Та ця омана нам жахливо личить!

    Розбещених богів хмільний каприз
    У полум’ї жаги мене погубить.
    Навіюють думки солодкий бриз,

    Та згуба залишає на розпутті.
    Я вітром слів у зоресвітну вись
    Втекла б подалі від жаги-облуди…

    8.
    Втекла б подалі від жаги-облуди,
    Та диких почуттів гримить орган.
    Хто пристрасть невідмолену остудить
    Наперекір нудьгуючим богам?

    Мої думки мілкі та каламутні.
    Розбити б золотого ланцюга,
    Спалити рими, відректись, забути!
    Любов моя – солодкий сурогат.

    Цей дотик словом осліпив мій розум.
    Затяг у лігво ночі ніжний звір.
    Катренами жаги загусла проза.

    Спокусник-змій гніздо у серці звив.
    Брала у нього сотні віршів-позик.
    Запізно… Не віддати борг повік.

    9.
    Запізно. Не віддати борг повік.
    Скували рими, мов палкі судоми.
    Тобою пломеніє кожен вірш.
    Папером розстилається свідомість.

    Стікає шепіт, як гарячий віск.
    Твоє кохання, ніби невагомість,
    Несе мене на райські острови.
    А тіло обняла солодка втома.

    Я – бранка раю фентезійних втіх,
    Де бавиться твоя душа зміїна.
    У царстві нерозгаданих видінь

    П’янкий обман своє зерно вкорінить.
    Квітуча галерея почуттів –
    В’язниця без дверей – суцільні стіни.

    10.
    В’язниця без дверей – суцільні стіни –
    Із розуму любов мене звела.
    Тримає у мані п’янке тяжіння.
    Пірнають сни у бірюзову гладь.

    Я віддалась облудному служінню,
    Життя і вірші у одне сплела.
    Сонети змія про земне та тлінне,
    Та голову його вінчає лавр.

    Як вибратись мені з цієї вирви?
    Спокусник – мій тиран і вартовий.
    В ріці безсмертя гріх замулив гирло.

    Пегасе, урятуй мене, озвись!
    Принада затягла в гріховний вимір,
    У пастку чарівний клубок завів.

    11.
    У пастку чарівний клубок завів.
    Малює шал на шкірі візерунки.
    Зриваються відверті сни із вій,
    Співає згуба пристрасно і лунко.

    Твоя душа веде в солодкий вир,
    Та не пускає за свої лаштунки.
    Сліпучих зір таємний алфавіт
    Розгадує тривога семиструнна.

    У спогадах палкі слова ряхтять.
    Спиняють рими вітер часоплину.
    Ми вийшли з віршів у земне буття –

    У буднях зблідло золоте проміння.
    Лиш муза переповнить всі чуття.
    Поезія – крута моя стежина.

    12.
    Поезія – крута моя стежина.
    Зірватися з оман боюся вниз.
    Твій погляд у рядках мене розчинить.
    Мотив хмільних спокус лунає скрізь.

    Спіліє сонце, як пахуча диня,
    На серці ж залишає щемну різь.
    Ця витівка богів – хитка твердиня.
    У вірності лиш музі ми клялись.

    Це одкровення змій писав по тілу
    Жагучим сном твоїх тремких повік.
    Кохання у чорнилі оніміло.

    Хитає біль в душі примарну вісь.
    Та знову лину я в едем згорілий,
    Буяє словом дивний зореквіт.

    13.
    Буяє словом дивний зореквіт.
    Вриваюсь вітром у твоє безмежжя.
    Натхнення будить, мов тривожний дзвін,
    Мої думки солодкі та бентежні.

    І знов у віршах смак нектарних вин.
    Спокуса із рядків підступно стежить
    І пристрасті пориви грозові
    В загубленій душі руйнують межі.

    Були ми у раю шалених згуб,
    Та окрім муз, нам нічого ділити.
    Не допила жаги зі спраглих губ…

    Розказують вітри сумні билини.
    Віддам я знов і небу, і гріху,
    У тернові заховані перлини.

    14.
    У тернові заховані перлини
    Беру я в борг у змія-лихваря.
    Збираю у раю плоди й каміння –
    Усипана гріхами кожна п’ядь…

    Душі своєї грішну половину,
    Мов яблуко даю – вона твоя!
    Моє кохання у собі зачиниш.
    Мостити райський шлях почну з нуля.

    Розтанув сон. Уже о-пів на осінь.
    Сапфіри погасив небесний звід.
    Врожай відвертих мрій спокута косить.

    Та заревом жаги палає схід.
    Вітри гарячих віршів сушать сльози.
    Натхнення-мука до небес горить.

    МАГІСТРАЛ

    Натхнення-мука до небес горить.
    Зболіле серце свято вірить в чудо.
    Я музу кличу і молю навзрид.
    Збирає розум почуття-приблуди.

    Моє життя застигло поміж рим.
    Якби мені повідав хтось, що буде,
    Напнула би в душі мільйон вітрил,
    Втекла б подалі від жаги-облуди.

    Та пізно. Не віддати борг повік.
    В’язниця без дверей – суцільні стіни.
    У пастку чарівний клубок завів.

    Поезія – крута моя стежина.
    Буяє словом дивний зореквіт.
    У тернові заховані перлини.

    Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  13. Ігор Деркач - [ 2019.10.14 20:26 ]
    Жовтневий вернісаж
    Добирає урожайне літо
    качани і колос до куля
    і Ярило у піке зеніту
    сіє павутини на поля.

    І Покрова устеляє сіно
    пеленою на нове зело.
    По озимині її насіння
    яриною ниви ожило.

    А уже за нею фінішує
    у високі сині небеса
    кароокий жовтень, що існує
    поки є ще в’януча краса.

    Уночі замішує пастелі,
    а удень малює міражі,
    як Марія укриває землю
    на краю небесної межі.

    У свої сіяючі чертоги
    одягає омофори тоги
    і міняє опції меню,
    та наймає сивого Борея
    вимести усі її алеї
    і неони магії вогню.

    10/19


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  14. Роман Миронов - [ 2019.10.14 18:59 ]
    ***
    Червоні вишні – біла пелена,
    Січеться поле місячним череслом.
    Червона смуга пам'яті воскресла
    І в ягодах солодких ожила.

    Ти не сама, ти знаєш, не сама.
    Твоя душа горить і замерзає.
    Твоє життя – між пусткою і раєм,
    Довірся Богу – міцно і сповна.

    Не вір нікому, більше вже не вір,
    Мені також не треба довіряти.
    Я душу розпростер, ти хочеш? Нате!
    Тобі і Богу. Богу і тобі.

    30.07.2019


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  15. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.13 11:27 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи" (Вінок 9.)
    Вінок 9. Свято Діоніса

    1.
    Чому ж така жорстока ти, богине, –
    Грайлива німфо із шалених мрій?
    Відвертих віршів обступили тіні.
    Накрив мене нестримний зоревій!

    Та хто наслав це дивне сновидіння –
    Чи бог з Олімпу чи лукавий змій?
    Бурлить весна, бучна і білопінна,
    Оман її не розгадаю зміст.

    Розхристані думки вітрами квилять.
    Кладу я в рими душу – забирай.
    У пристрасть понесуть буремні хвилі.

    А погляд зваби – згубний вогнеграй.
    Мов ніжний цвіт, мене жага скосила.
    Навіщо, музо, маниш на таран?

    2.
    Навіщо, музо, маниш на таран?
    Спокуси грають на твоїй кіфарі.
    Жагучий гріх мої думки украв,
    Принадами ясну блакить затьмарив.

    Та знову душу віддаю вітрам.
    Огорнуть серце навісні примари.
    Нахлине сон, де ніч, як виноград,
    Настоїться на грішному нектарі.

    Отож приснився чарівний етюд:
    Яскрава та захоплива світлина –
    На свято Діоніса хлине люд!

    А бог вина веселий та гостинний.
    О, він прекрасний! Та гріховний бруд
    Сховався під обличчям янголиним…

    3.
    Сховався під обличчям янголиним
    Володар ненаситного вогню.
    Майстерно сіті для сердець розкинув,
    І без меча пробив мою броню.

    І вже моя душа – його рабиня.
    У морі божевілля потону.
    У пекло манять ці уста-рубіни.
    В садах думок спокуси бродять «ню».

    Зірвалось небо і весну мрійливу
    Спекотне літо замінило враз.
    Співає вітер ніжно і ліниво.

    Збирати урожай гріхів пора.
    І вкотре звабив лжепрозрінням Єву
    Підступний змій, що поневолив рай.

    4.
    Підступний змій, що поневолив рай,
    Із рим і нот у снах плете інтриги.
    Строкатих почуттів шалена гра
    То кидає у полум’я, то в кригу.

    Вирує свято безсюжетних драм,
    Де п’яна лінь і хіть усіх накрила.
    Та росами спокут заплаче рань
    І час підпалить цю абсурдну книгу.

    Навіщо ж сон мене сюди приніс?
    На душі поглядаючи звіринно,
    Фантом гріха регоче з-за куліс.

    Пече любов у грудях, мов тернина.
    Вином облуди манить Діоніс.
    У вирву мрій без каяття порину!

    5.
    У вирву мрій без каяття порину,
    А пристрасть, мов буремний океан.
    Захопить вихор забуття і ліні
    Дурманом поцілунків і торкань.

    Та кличе із душі мене сумління,
    Бо я – не я. Абсурдний цей роман.
    Як вирвати оману із корінням,
    І в серці розділити інь і янь?

    Нектаром розіллється ейфорія.
    Сапфірами засяє небокрай.
    Упавши, зорі, поміж трав зомліють.

    Пітьма-шаманка вийде із шатра.
    Віддамся неприборканій стихії,
    Хоч знаю – із піску цей дивний храм.

    6.
    Хоч знаю – із піску цей дивний храм,
    У невідомість відчиняю двері.
    Мене заради втіхи покарав
    Безумним почуттям бешкетник-Ерос.

    Напише ніч магічний магістрал,
    Та чари розжене рожева Еос.
    Втече у рими чарівний астрал,
    Лиш спогади залишить на папері.

    Та я лечу в палкі обійми знов.
    Збираю солод з уст його кармінних.
    Пряде пітьма у небі ніжний шовк.

    Горить перо в гріховному пломінні.
    Від спеки сад поезії пожовк.
    Лишив мені Пегас лише пір’їну.

    7.
    Лишив мені Пегас лише пір’їну.
    Зарити легко в марноту талант.
    Спотворилось божественне творіння.
    Стремління світле затягнув туман.

    Навіщо ж, музо, ллєш медові вина
    І пристрасті здіймаєш ураган?
    Відрізалась у вічність пуповина.
    У небуття веде мене талан.

    Та знову зазвучить магічна арфа.
    До крові почуття мої огрань!
    Сузір’я розіллють дощі метафор.

    Любов залишить невигойний шрам
    Не спити щастя із бездонних амфор.
    У віршах-снах ятряться сотні ран!

    8.
    У віршах-снах ятряться сотні ран.
    Ілюзій безкінечна галерея
    Веде в забутий і щасливий край,
    Де лине неповторний спів Орфея.

    Та нищить мрії знов колючий град.
    Стирає проза ямби і хореї.
    Не маю я на тебе жодних прав,
    Прекрасний і фатальний Асмодею!

    Хмільна омана затягла на дно
    В рожевому тумані п’яних оргій.
    Фальшиві почуття – гріхів багно.

    Крізь первісний обряд пливуть епохи.
    Доп’ю пітьму і стане все одно…
    Рукописи палають в пічці Бога!

    9.
    Рукописи палають в пічці Бога!
    Слова і письмена ще й як горять!
    Я милості не попрошу ні в кого.
    Душі не кине доля й сухаря.

    В любові та вині втоплю тривогу.
    Відчалить серце у хмільні моря.
    В обіймах невагомості нічної
    Ілюзії ведуть палкий обряд.

    Дозволь же, Діонісе, впасти в темінь,
    Втекти у зоресвітну далечінь!
    Мої сонети, як полон тюремний.

    Думки, як дикий ураган мечів.
    Складає муза надважкі дилеми.
    У задзеркаллі німота кричить.

    10.
    У задзеркаллі німота кричить.
    Едем у протиріччях збожеволів.
    Душа тремтлива, як вогонь свічі,
    Коханням снить, але бажає волі.

    Нестерпний біль моє перо точив,
    Тепер жага сердечні рани солить.
    Поет блукає вільний і нічий
    У просторах казкової юдолі.

    В мені звучить симфонія без нот.
    В магічне коло завела дорога.
    А муза – мій тиран і ляльковод.

    Глузує Воланд із творінь убогих.
    Я не прийму диявольських щедрот –
    Ніхто не прийде і не дасть нічого.

    11.
    Ніхто не прийде і не дасть нічого,
    Лиш долями побавиться Ерот.
    Не втримаю я знов його облоги.
    Не вивчить серце черговий урок.

    В ілюзіях відвертих і медових
    Сп’янію від нектару стиглих грон.
    Із рук гріха зіп’ю вина терпкого.
    У пекло повезе мене Харон.

    Чарує Діоніс жарким дурманом,
    Солодку згубу забуття таїть.
    Як віск, течуть у ніч палкі бажання.

    Жага у серце ллє червону мідь.
    Та чиста юність від спекоти в’яне.
    Тяжіє над душею тінь століть.

    12.
    Тяжіє над душею тінь століть.
    Складаються сузір’я в орігамі.
    Незаймана краса в мені звучить
    Казковими й палкими солов’ями.

    Та світ, де править лиш вино і хіть,
    Розродиться отруйними плодами.
    Небесну чистоту не прихистить.
    На почуттях моїх чорнильні плями!

    У Хаос долі та роки пливуть.
    Античний сад ядучий дим заповнив.
    Пірнає серце в сизу каламуть.

    Охопить грішну ніч омана-повінь.
    Втекти не можу із облудних пут –
    Поезії молюсь аж до знемоги.

    13.
    Поезії молюсь аж до знемоги,
    І слово я возношу на престол.
    Душа, у римах вільна від усього,
    Вітрами пише безкінечний том.

    Приймає муза і гріхи, і сповідь.
    Сріблить жагою стріли Купідон.
    Із марева завіси золотої
    Звабливо визирає Ерато.

    Спокуса напряде шовкові ниті
    І зоряним промінням причастить.
    Зірками в оксамитовій блакиті

    Цвіте любов, мов яблунева віть.
    Прорізавшись безсмертям із граніту,
    Натхнення-мука до небес горить.

    14.
    Натхнення-мука до небес горить.
    Чорнило від жаги стає багряним.
    Красою переповнює огидь
    Хмільне вино мого самообману.

    У дзеркалі душі вина дрижить.
    Фантом пера – примарний мій коханець –
    Оманою утішить мимохідь
    І срібним димом у рядках розтане.

    Мов дикої троянди аромат,
    П’янить мене шалених мрій цвітіння.
    Бентежить серце дивний віршопад.

    Застигне у небесному склепінні
    Палка любов і біль важких утрат.
    Чому ж така жорстока ти, богине?

    МАГІСТРАЛ

    Чому ж така жорстока ти, богине?
    Навіщо, музо, маниш на таран?
    Сховався під обличчям янголиним
    Підступний змій, що поневолив рай.

    У вирву мрій без каяття порину,
    Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
    Лишив мені Пегас лише пір’їну.
    У віршах-снах ятряться сотні ран.

    Рукописи палають в пічці Бога.
    У задзеркаллі німота кричить.
    Ніхто не прийде і не дасть нічого.

    Тяжіє над душею тінь століть,
    Поезії молюсь аж до знемоги,
    Натхнення-мука до небес горить.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  16. Домінік Арфіст - [ 2019.10.11 17:39 ]
    МЦ
    Марино Іванівно, кримського неба горлице...
    мій погляд до Ваших зелених очей горнеться...
    орлѝце віща неупокорена... неприкаяна...
    Ваші кохані – Фоми... Іуди... і Каїни...
    божественну глину на чорній кро̀ві замішано
    такою безслізною Ви стоїте на суді... невтішною…
    палає життя як ягня на вогні жерто̀вному
    і мова Вас виправдовує... самі̀ Ви стаєте мовою...
    на кримському вітрі стою я розвіяний на всі сторони –
    і чорні крукѝ і чайки над морем зморено
    кличуть-гукають-чекають слідів на піщаній паперті…
    і ні садів... і ні слів... і ні навіть пам’яті…
    Ви зазирнули в аїд Карадагу – вижили
    ношу доріг і порогів чужих винесли…
    ми ще із Вами о ранній порі воскреснемо
    десь на краю ойкумени… в Криму – небесному…


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (6)


  17. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.11 10:21 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 8)
    Розділ 3. Ім’я моїй спокусі – Ерато

    Вінок 8. Танго із маскою

    1.
    Закутій болем, ніби Прометей,
    Мені наснився маскарад шалений.
    Проміння, золотаве і густе,
    З нічної чаші розлила Селена.

    О, музико жаги! Магічний тембр
    У танець ночі захопив буремно.
    А муза нишком зайняла фотель,
    Нектар смакує під мотив Шопена.

    Спокуснику, забудемось удвох,
    Допоки в небі не зійшла Аврора.
    У казку в’ється чарівний клубок.

    В зіницях вибухають метеори.
    Та крізь тумани марень і тривог
    Душі так важко споглядати зорі.

    2.
    Душі так важко споглядати зорі,
    Коли земля для щастя затісна.
    Боюсь відкрити таїну Пандори,
    Пізнати мову грішних серенад.

    Уста ж твої горять, немов майори.
    Із місяця стікає лимонад.
    Граційно спокушає Терпсіхора,
    Пашіє серце від солодких знад.

    Накрила нас жага дев’ятим валом.
    Утішився підступний Асмодей.
    В цій бурі не утримаю штурвалу,

    Та віддалю безумний епогей.
    Коханням закує себе в кайдани,
    Жадаючи небес, німий Орфей.

    3.
    Жадаючи небес, німий Орфей,
    Пробудить у душі тривожні дзвони.
    Втекти я хочу, та нема дверей.
    Спокуси ж оточили легіоном.

    Володарю недоспаних ночей,
    Слова твої, мов крила махаона,
    Вогнем злітають і згорають вщент.
    Гарячий дотик розбудив дракона.

    Блаженним божевіллям повен зал.
    Звабливим оксамитом гусне морок.
    Зірками муза розсипає шал.

    Та розум шепотить мені докори.
    Бентежне серце, як сумний скрипаль,
    У ноти переллє любов і горе.

    4.
    У ноти переллє любов і горе,
    Розхристана душа, що рветься ввись.
    Лани моїх фантазій неозорих
    Покрив липких оман дрімучий ліс.

    Устами музи хитрий змій говорить,
    І наш едем п’янким гріхом обріс.
    Навколо маски. Тут усі актори.
    Тіла пильнує пристрасть, ніби лис.

    Спокусливих ілюзій піраміди
    Заповнять в серці потайний музей.
    У пахощах нічного дивоцвіту

    Облуди на яву снує Морфей.
    Не можу ні втекти, ні відпустити.
    Моя жага – театр і Колізей!

    5.
    Моя жага – театр і Колізей:
    Вертаються омани бумерангом.
    Вона у царстві масок, як плебей,
    Ні титулу не має, ані рангу.

    Та п’ю до дна хмільного сну коктейль.
    Мов грім раптовий, зазвучало танго.
    Зімкнулись пальці – пелюстки лілей.
    Ти – вигнаний з едему грішний янгол.

    Кружляє муза, загубивши шаль,
    Плете у мріях чарівні узори,
    Святкуючи солодкий ритуал.

    Сріблить шибки Селена мельхіором.
    Пливе у зорях, як тонка вуаль,
    Імперія римованих історій.

    6.
    Імперія римованих історій
    На зоряних просторах простяглась.
    Поезії палаци і собори
    Тримає на собі душа-Анлант.

    Та вибухне вулканом непокора,
    Любов помчить у пастку, ніби лань,
    А муза п’є пітьму, забувши сором.
    Тлумачить серце суть нічних послань.

    Цей танець, ейфорійний і трагічний,
    Лиш розділ із любовних епопей.
    Сипне Венера в очі пил космічний.

    Та нас не обвінчає Гіменей.
    Возносити омани буду вічно.
    Талан мій і талант – чужий трофей.

    7.
    Талан мій і талант – чужий трофей,
    А мрії заціловані вітрами.
    Любов же – то найкращий корифей,
    Що творить незабутні мелодрами.

    Із вирвища співає Лорелей
    І землю я втрачаю під ногами.
    Блукає серце, ніби Одісей,
    У грішних кольорах нічної гами.

    Спокуснику, відкрий своє лице!
    Для мене ця жага – солодкий ворог,
    Що душу продірявлює свинцем.

    Кричить бажання, мов голодний ворон.
    Та пристрасть муза вип’є, як абсент.
    Для вічності життя – лиш крапля в морі.

    8.
    Для вічності життя – лиш крапля в морі.
    Чому ж богине, ти несеш пітьму?
    Моя душа жагою важко хвора,
    Слова, зірки і ноти – все йому…

    Облуду навісну на біс повториш,
    Та пишний зал умить затягне муть.
    Замкнуться лабіринти й коридори
    Моїх даремно-сказаних «чому?»

    О, скільки ще губити і губитись?
    Не знаю, хто він – привид чи мольфар…
    І знов у римах несвята молитва.

    Під масками – огидь гріхів-почвар.
    Не можу більше я в оманах жити!
    О, музо! Забери сумнівний дар!

    9.
    О, музо! Забери сумнівний дар!
    Пробач, Евтерпо, я зруйную рими,
    Чорнилом ночі зафарбую даль
    І грішний образ покажу без гриму.

    Віддам усе за губ його мигдаль –
    Жагучий трунок із вогню і диму.
    В саду моїх надій цвіте сандал,
    Та в дзеркалі душі ридають міми.

    Врятуй мене, Авроро, від спокус –
    В обіймах Терпсіхори я загину!
    Ужалив змій, і так пече укус.

    Тече гаряча спрага по судинах.
    Упасти в море почуттів боюсь.
    Зніми з очей полуду, хай прокинусь!

    10.
    Зніми з очей полуду, хай прокинусь,
    Залиш мене, богине, назавжди.
    Колись одвічних істин берегиня
    Тепер підступна і розпусна ти!

    Та знов мене несе тонка крижина
    На перехрестя чарівних світів.
    Моя душа – немов бліда картина,
    І книга, що зачитана до дір.

    Ти віршами поїла, ніби трунком,
    Здіймала пристрасть навіжений шквал.
    Ізнову в рими утекла, хитрунко.

    Обкрала серце, мов скупий лихвар,
    Принадила смертельним поцілунком –
    Отруєний прокляттям твій нектар!

    11.
    Отруєний прокляттям твій нектар,
    Твій дотик, музо, ударяє списом.
    Ще мить і спалахне жага-стожар.
    Куди ж ти утікаєш? Повернися!

    Пронизав душу золотий кинджал,
    Та хай триває ця абсурдна п’єса!
    Розбите серце, мов тонкий бокал.
    В пітьму меди фантазій розлилися.

    Поріже вітер ніч на мармелад.
    І дика пристрасть, ніби шторм, нахлине.
    Юшиться янтарем любов-гранат.

    Спокуса накриває, мов лавина,
    Бо змій гріхом засіяв райський сад.
    Краса – лише оманлива личина!

    12.
    Краса – лише оманлива личина.
    У римах заблукав мій корабель.
    Роню у вічність почуття-сльозини,
    Фатальна ніч несе мене до скель.

    Ти згубиш, та довіку не покинеш.
    Ілюзії безжальна карусель
    Життя розтрощить на сипкі хвилини.
    Моє кохання – навісна дуель.

    Бринить у серці золота кіфара –
    То ніжністю захопить дивний вальс,
    То блискавками нот жага ударить.

    Обвуглиться палітра світлих фарб,
    Тобою, музо, надихатись марно:
    Твоя прихильність – заважкий тягар.

    13.
    Твоя прихильність – заважкий тягар.
    І все ж благаю: «Зупинись, гульвісо!»
    Катренами мощу нічний бульвар,
    Зірви ж, фантоме, із бажань завісу!

    Бушує пристрасть, мов дев’ятий вал.
    Мотив жаги лунає сміхом біса.
    Аж тут спокусник скинув чорний шарм.
    Під маскою – обличчя Діоніса…

    Торкнулась лиш на мить його руки.
    В очах палали кольори індиго.
    Та вмить погас магічний смолоскип.

    Пробив розлуку чарівний годинник,
    Посіяв у душі сумні казки.
    Чому ж така жорстока ти, богине?

    14.
    Чому ж така жорстока ти, богине?
    Спокуси в’ються у палкій душі.
    Погнила у коханні серцевина.
    Мені шепоче темрява: «Гріши!»

    Та музика жагу мою поглине,
    Чорнилами стече небесна шир.
    Слова плетуться диво-павутинно,
    Втікай від мене, та прошу, пишись…

    А поки задрімаю я в зажурі.
    У колі цих ілюзій-ворожей
    Зомліле серце викликає бурю.

    Зоріє між рядками Елізей.
    Повік любові розбивати мури,
    Закутій болем, ніби Прометей.

    МАГІСТРАЛ

    Закутій болем, ніби Прометей,
    Душі так важко споглядати зорі.
    Жадаючи небес, німий Орфей
    У ноти переллє любов і горе.

    Моя жага – театр і Колізей,
    Імперія римованих історій.
    Талан мій і талант – чужий трофей.
    Для вічності життя – лиш крапля в морі.

    О, музо! Забери сумнівний дар,
    Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
    Отруєний прокляттям твій нектар!

    Краса – лише оманлива личина.
    Твоя прихильність – заважкий тягар.
    Чому ж така жорстока ти, богине?


    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  18. Ігор Деркач - [ 2019.10.11 10:08 ]
    Рокіровка
    Повертають воїни-сини
    в Україну, «із Дону додому»,
    де немає нібито війни,
    хоч і не упевнені у тому.

    Сонце України у диму,
    автомати не дають осічки
    і у Раді, наче у Криму,
    бігають зелені чоловічки.

    Не поможе на межі стіна,
    поки сатана уріже дуба.
    Нація обрала пацана,
    а Росія знову має зуба.

    Овоч поміняли на зело.
    Ну і що? Америка не знає.
    Раша хоче мати, що було,
    та у неї формули немає.

    Невідомо, що іще клопу
    заманеться у лиху годину
    і чому гундяєву-попу
    маємо платити десятину?

    І таке було уже не раз –
    є свобода, та немає раті,
    отамана обирає час,
    а у нього – шоу на шпагаті.

    Ясно, що готується тюрма
    і нема уже у тому толку –
    поміняти Бобіка на вовка.

    Полонених у Росії – тьма,
    а у нас диявола нема
    реалізувати рокіровку.

    10/19


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  19. Серго Сокольник - [ 2019.10.10 23:39 ]
    Продадуть
    Доли долі сумні омиває дощова (про що ви?) сльоза.
    Безбілетно птахи відлітають і їх до весни не вернуть.
    Ясночолі мужі га(о)ла(о)сують довкола... Хто- "проти"... Хто- "за"...
    І земля ціпеніє від думки- невже продадуть?.. Продадуть...

    Продадуть!.. Не вертайтесь, птахи, у гостинні весняні гаї!..
    Продадуть разом з вами і гнізда, і ваших майбутніх пташат!..
    Продадуть!.. Бо не ви і не ми тут одвічні уже хазяї...
    Продадуть!.. Не летіть у неволю!.. І тіло то ще не душа...

    І шерхоче в incognita тerra інтимно пожовкла трава
    Про цвітіння весни у неволі чужинській оманливу суть,
    І листами паперу хмарки, мов розірваний Білль про права,
    Вкрили небо юдолі. І долю читаєш у них- продадуть!..


    © Copyright: Серго Сокольник, 2019
    Св. №119101000674


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (4)


  20. Устимко Яна - [ 2019.10.10 23:55 ]
    жовтень
    жартує жовтень листям золотим
    закрутить вгору й кидає додолу
    прикинеться невинним і святим
    пускаючи із ніздрів сизий дим
    і мружачись завдасть нежданно болю

    не бався з ним він битий мандрівник
    пройдисвіт що таких на світі мало
    він зводити й на спір дурити звик
    закрутить час і голову навік
    і ось тебе неначе й не бувало

    і сонце вже відтоді не твоє
    і литок вже тобі не лижуть трави
    і лиш павук останні сни снує
    і сліпнуть вікна в близнах рішельє
    що світяться в недосвітку кривавим


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (14)


  21. Тетяна Левицька - [ 2019.10.10 10:50 ]
    Метушня
    Зібрали швидко дні осінні
    з городу стиглі врожаї.
    Дерева золоті, кармінні
    скидають листя, а мої
    печальні думи в'яжуть светр
    і рукавички для зими.
    Поскручував у смуток вітер
    всі хризантемні килими.
    Змив їжачків каштани бурі,
    в калюжі бруків і шосе.
    Текло життя в сирій зажурі,
    на потім відкладала все.
    Підбори, вишукані сукні,
    театри, оперу, балет.
    Міняла книг глибинну сутність
    на телевізор і омлет.
    Любов, десерти,  дискотеки,
    і узбережжя  на пізніш.
    Покинули гніздо лелеки,
    на згадку залишивши вірш.
    Робота, діти, магазини,
    домашні капці, телефон.
    Плекала мрії горобинні,
    щоночі снився - Пантеон
    і Відня люстри кришталеві,
    туманна Лондона - вуаль.
    Яскраві миті, де ви? Де ви?
    Скрізь метушня пуста, на жаль.
    Розвію думи пелехаті,
    мов прах над морем голубим.
    Щоб ні про що не шкодувати -
    збираюся в Єрусалим.
    Не в Рим усі ведуть дороги,
    стежки великі і малі
    а на Голгофу і до Бога,
    вклонитися святій землі!
    2019р









    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (6)


  22. Тетяна Левицька - [ 2019.10.09 15:11 ]
    Без зайвих слів
    Не зловживай моїм терпінням -
    минулі сни в перукаря.
    Зриває з душ пора осіння
    останній лист календаря.
    Весна весілля відгуляла,
    згорнуло  літо свій намет,
    у клуні - мотлох, ржаві рала.
    А вітру жалібний кларнет
    шукає прихисток у домі,
    де холодно без зайвих слів
    і по кутках пустих натомість
    пряде сильце для комарів
    павук тутешній. Прикро, відчай,
    та віником ти не зметеш
    із дум - тенета, попіл вічний,
    заграву пристрасних пожеж.
    Не озирнутися, навіщо
    виймати спиці із коліс?
    Життя тасує миті віщі,
    педалі крутить під укіс.
    Що нам ділити? В потойбіччя
    лише з собою забереш
    гріхів душевні протиріччя,
    і каяття натільний хрест.

    2019р







    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (1)


  23. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.09 12:10 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 7.)
    Вінок 7. Театр паяців

    1.
    Повік мені за міражі боротись.
    Несе мене сонетний зореліт.
    Осіння оксамитова погода
    Розтала сновидінням у імлі.

    Розбудить світанкова прохолода,
    Розсиплеться у віршах сердолік.
    Куди, богине, поведеш сьогодні?
    За спиною вже стільки марних літ...

    Назад нема путі. Вертатись пізно.
    Бентежить серце неземна мета.
    З глибин оман лунає дивна пісня,

    І бореться душа, немов титан.
    Не бачать люди болю закулісся.
    Борець для світу – лиш дивак, бунтар.

    2.
    Борець для світу – лиш дивак, бунтар.
    Не ціниться його натхненна праця.
    Гортаю снів магічний календар –
    Чи плакати, не знаю, чи сміятись.

    І от я бачу сон – театр постав.
    Вражає розкіш пишних декорацій.
    Велична сцена. Дорогий спектакль.
    А де ж актори? Скрізь одні паяци…

    Глузливий сміх. Гординя і пиха.
    Дійти не можуть режисери згоди.
    Тут кожен кривди і гріхів слуга.

    І скаляться образи чорнороті.
    Відбилась правда, ница і нага,
    У дзеркалі життя, мов у болоті.

    3.
    У дзеркалі життя, мов у болоті,
    Я бачу лиш блюзнірство і злобу.
    Безумців не торкне рука Господня.
    Вчинило хитре зло пекельний бунт.

    Поглинула красу брудна безодня,
    А честь перекроїлась на ганьбу.
    Паяци насміхаються мерзотно,
    Бо істина для них – порожній звук.

    Змішались тут і люди, і фантоми.
    Не знаю, чи актор я, чи глядач…
    Та кривда бухкотить гучніше грому.

    Навколо регіт, на душі – сльота.
    Покриють серце надважкі розломи.
    Підступно посміхнеться самота.

    4.
    Підступно посміхнеться самота,
    Просіє мрії, ніби через сито.
    Тобі лиш, музо всі скарби віддам,
    Бо блазням цих тривог не зрозуміти.

    Надій квітучих утече вода.
    Затьмариться печаллю чисте світло.
    В кінці тунелю ще горить ліхтар.
    Пітьмою не карай, моя Фемідо!

    Натхнення оцінили у мідяк.
    Та я бреду шляхами Дон Кіхота.
    Воюю з вітром, а лихий вітряк

    Омани та ілюзії молотить.
    За щиру пісню не діждусь подяк –
    У вічності вінець без позолоти.

    5.
    У вічності вінець без позолоти,
    Та не шукаю я легких шляхів.
    Лиш ворогам це завдає сухоти.
    Не переймайтесь, ви-ж бо не боги!

    Не вам судити всі мої ваготи.
    Не кидайте докори навздогін.
    А ви, роззяви, не плетіть гидоти,
    Рахуючи всліпу чужі борги.

    Краса для мене – рятівний дарунок,
    Натхнення і богиня золота.
    Незвіданим бринять душевні струни.

    Відкриє муза чарівний портал,
    Зірками розкладе таємні руни.
    Вінок поета – з вічних запитань…

    6.
    Вінок поета – з вічних запитань.
    Лиш ти мене, поезіє, не зрадиш.
    Прозрінням заясніє висота.
    В безсоння уплету печаль і радість.

    Із туги, мій едему, виростай.
    Лелій могутній дух краси і правди.
    Пітьму облуд здолає яснота.
    Натхненне серце не піддасться знаді.

    А критики волають всі гуртом.
    Та що ти не пиши – ніяк не вгодиш.
    За кожним кроком – табуни пліток.

    Сонети – то Сізіфова робота.
    Та хоч у душу ллє холодний дощ,
    Дає зерно натхнення диво-сходи.

    7.
    Дає зерно натхнення диво-сходи,
    Шукаю в римах золоте руно.
    Паяци ж не дають мені проходу –
    Метаються словами, мов багном.

    А, може, все це мрія ідіота?
    Заріс Парнас колючим бур’яном…
    І кривда розкидає скрізь бридоту.
    Захмарна ціль – палац із доміно.

    Розтала у пітьмі моя Колхіда.
    О, музо, розімкни свої уста!
    Багаттю літер не дозволь зітліти.

    Чому ж в нектарах віршів гіркота?
    Ростиш думки, сяйливі та тендітні,
    А люди топчуть золоті жита.

    8.
    А люди топчуть золоті жита…
    Красу так легко об злобу зламати.
    І кожен вірш, немовби сирота
    Витає по світах. Я множу втрати.

    Я спрагою караюсь, мов Тантал.
    Блаженства не дано мені пізнати.
    Плоди оман збирати час настав.
    Загуркотять спокути-грозопади.

    Збираю серце, як розбите скло,
    Уражене отруйною стрілою.
    Пегас у зорях загубив сідло.

    Сонети-сльози упадуть росою.
    Та морем стане мовне джерело.
    Слова і думи – витончена зброя.

    9.
    Слова і думи – витончена зброя,
    Та натовпу краса не до смаку.
    Любові нерозгадані сувої
    Пиляться у сонетному вінку.

    Сплелась дорога до зірок з нудьгою.
    Спокуси задають невірний курс.
    Так хочу залишитися собою,
    Та знов будую долю на піску.

    Для кого я виконую ці драми? –
    Паяци переповнили партер…
    Не гнів, а сміх найбільше серце ранить.

    І грим, і сльози часоплин розтер.
    Огорнуть душу самоти тумани,
    Хоч безліч у митця творінь-дітей.

    10.
    Хоч безліч у митця творінь-дітей,
    Самотній він у небесах фантазій.
    У зоряних рядках сумний підтекст.
    І болем кровоточать пишні фрази.

    До істини ведуть мільйони верст.
    Поет шліфує думи, мов алмази,
    Для нього слово-меч кував Гефест –
    Магічний сплав печалі та екстазу.

    У молодість немає вороття.
    Натхнення блідне і пливе маною.
    На обрії облуди мерехтять.

    Перо затупить хаос марних воєн.
    Накриє вірші повінь забуття –
    Не всім є місце у ковчезі Ноя.

    11.
    Не всім є місце у ковчезі Ноя –
    Сонети-кораблі потопить шторм.
    Залишиться лише любов зі мною –
    Прекрасний і оманливий фантом.

    Я мед натхнення посолю сльозою.
    Ілюзії цнотливої бутон
    Богиня снів терпким вином напоїть.
    Омані муза дасть новий виток.

    Та маски блазнів звідусіль мигочуть.
    Тут кожен псевдо геній і «естет».
    Кишать гріхи під пеленою ночі.

    Театр абсурду – світовий бордель.
    Та поки дурні що є сил регочуть,
    За брамою страждань едем росте.

    12.
    За брамою страждань едем росте,
    Та втішитись ніяк не можу словом.
    Шалено звідусіль гуде гротеск.
    Плекаю я зерно. Кричать: «Полова!»

    І знову написалось щось «не те»!
    Та заспокойтесь, горді суєслови.
    Вкінці-кінців самі себе з’їсте.
    Повернеться злоба до вас, панове.

    Даремно все – як об стіну горох!
    Паяц уроків мудрих не засвоїть.
    Заляпала блакить орда ворон,

    Бо дурість не здолати боротьбою.
    Я випалю ненависті тавро,
    Та як здійнятись в небеса любові?

    13.
    Та як здійнятись в небеса любові,
    Коли у неї лиш одне крило?
    Хто зіллям забуття мене напоїть?
    В степах душі один чортополох…

    Готує муза чарівні настої,
    Та серцю затісний її полон.
    Ілюзія краси стає гіркою.
    Згорить натхнення – ніби й не було.

    Якщо, богине, ти лише примара,
    Облудами даремно не бентеж.
    Омани почорніли, мов почвари.

    Оспівує любов німий читець.
    Та линути повік мені за хмари,
    Закутій болем, ніби Прометей.

    14.
    Закутій болем, ніби Прометей,
    Душі присниться золота заграва.
    Пожухлим листям буревій мете,
    У боротьбі стихій немає правил.

    Хай ляпають порожнє і пусте
    Маститі судді та дрібні роззяви.
    Я вирвусь із театру недотеп.
    Скінчиться врешті навісна вистава.

    Втім, кожному – своє. Розтане фарс.
    Розсіється вся челядь і дрібнота.
    На стендах часу дощ розмиє фальш.

    Паяців надихають лиш банкноти,
    Моє ж натхнення – в чарівних словах.
    Повік мені за міражі боротись!

    МАГІСТРАЛ

    Повік мені за міражі боротись!
    Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
    У дзеркалі життя, мов у болоті,
    Підступно посміхнеться самота.

    У вічності вінець без позолоти,
    Вінок поета – з вічних запитань.
    Дає зерно натхнення диво-сходи,
    А люди топчуть золоті жита.

    Слова і думи – витончена зброя,
    Хоч безліч у митця творінь-дітей,
    Не всім є місце у ковчезі Ноя.

    За брамою страждань едем росте.
    Та як здійнятись в небеса любові,
    Закутій болем, ніби Прометей?

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  24. Ігор Деркач - [ 2019.10.08 22:03 ]
    Протест
    І
    Купиною осінньої аури
    догорають кущі,
    а за тучами вітер у траурі
    сіє-віє дощі.

    ІІ
    І написано, і переписано...
    Ой, було-не було –
    заримую-но сяючу лисину,
    а не хмуре чоло.

    Що на неї, буває, не капає –
    за огріхи мої!
    Але німбами орія-арія
    обрамляю її.

    І тому оминають аматори,
    ігнорують сноби...
    За поезію і за метафори
    ми побили лоби.

    І не соромно. Є ще епітети
    і буяє трава...
    А кому не дано це помітити,
    хай римує слова.

    ІІІ
    Є нечитане і недочитане...
    Напишу я іще, –
    що моєю журбою нанизане,
    змиє осінь дощем.

    10/19


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (1)


  25. Устимко Яна - [ 2019.10.08 14:43 ]
    ***
    ріка між нами розтеклась
    а ми у повінь ту упали
    як зір опалені опали
    і не впізнати інших нас

    ріка пливе ріка тече
    ріка вергає бурунами
    і плин змикається над нами:
    твоє плече моє плече

    і сонний берег нам пристріт
    і плавні кубляться туманом
    і ми зникаєм як омана
    між наших тіл між наших літ

    2019


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (16)


  26. Тетяна Левицька - [ 2019.10.07 14:08 ]
    Люблю не Вас
    Пробачте, друже, я люблю не Вас,
    хоч як би Вам опівночі не снилось,
    що в парі віденський кружляєм вальс,
    на чуйний дотик реагує тіло.
    Змією вигинаюся в руках,
    спокусливим смичком віолончелі.
    А прокидаєтесь, який це жах...
    з вершин блаженства падати  на скелі!
    І розбиватися душею, жаль,
    що не проймають очі загадкові,
    звучить не пристрасно із "Парсіфаль"
    Ваш тенор штучний, сповнений любові.
    Не струменить у крові повсякчас,
    і жалість неспроможна розтопити
    холодний айсберг, не люблю я Вас -
    не збуджують сценічні  реквізити.

    Парсіфаль - опера Ріхарда Вагнера

    2019р

     




     




    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (6)


  27. Галина Кучеренко - [ 2019.10.06 23:08 ]
    ***
    Ховаючи світило в сірих хмарах,
    Похмура осінь дріботить дощем.
    Тепла ще хочеться… Як вогняна примара
    Кружляє вир із листя… В серці щем
    Війни… Не буде миру незабаром….

    Ще колисають вранішні тумани
    Родючу землю після щедрих жнив...
    Та не притлумити нам кровотечу з рани
    Бальзамом миротворчої мани.
    Чим сплачено за компроміс Богдáна….?

    Вкриваючи Говерлу покривалом,
    Зима постукала… Та наче ж осінь ще,
    Покрова - і надія, і забрало,
    У спалахах окреслює плече
    Захисника… Лиш тільки б сили стало…

    © 09/2019


    Рейтинги: Народний -- (5.34) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  28. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.06 11:40 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 6.)
    Вінок 6. Осінній лицар

    1.
    Самітницею ставши для людей,
    Я шовком тиші залікую рани.
    Зіткала осінь золотий вертеп.
    Пустилось листя у печальний танець.

    Навіщо серце марно дива жде?
    Квітучі мрії від журби зав’яли…
    Невже вогонь жоржин і хризантем
    Кохання не пробудить полум’яне?

    Слова пожухли, ніби ковила.
    Багряна вічність на папір стікає.
    Осінні шати муза одягла,

    Янтарні вірші ллє медовим чаєм.
    Збираючи уламки неба-скла,
    Моя душа сама в собі блукає.

    2.
    Моя душа сама в собі блукає.
    А скрипка вітру виграє мінор.
    Біжить у римах світлий сум ручаєм.
    Туман малює міражів панно.

    У храмі золотого сонцеграю
    Прийму причастя медом і вином.
    Журливу колискову біль співає,
    Заснули всі думки магічним сном.

    В повітрі аромат гіркий і пряний,
    В осінніх барвах гусне теплий джем.
    Вимолюють дощі дуби-шамани.

    Невже затихне срібний передзень,
    І зорями зацвівши, як востаннє,
    Натхнення пустоцвітом опаде?
    3.
    Натхнення пустоцвітом опаде
    На скроні ночі – грозової жриці,
    Та ранок, нестаріючий митець,
    Надією живою заіскриться.

    Тлумачать клени хмар таємний текст.
    Колише вітер золоті зірниці.
    Крізь браму падолисту навпростець
    Самотньо мчить сумний осінній лицар.

    Розкину зорі на його путі.
    Зболілу душу в тихий рай гукаю.
    Лоскоче серце невловима тінь.

    Не зцілиться печать його безкрая.
    А я не видам почуття святі.
    В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

    4.
    В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.
    Катренами у вічність шлях мощу.
    Нечутно дивна молодість минає,
    Та як її напитись досхочу?

    Застигли крила мрій на небокраї.
    Пірнає тиша у мотив дощу.
    Захмарені світи Пегас долає.
    Простила всіх. Коли ж себе прощу?

    Дощами бурштину впадуть сонети,
    Мов сльози Фаетонових сестер.
    Моя любов – завжди табу і вето.

    Папір душі щемливий біль затер.
    Ця осінь спалахне і кане в Лету,
    Журботу притуливши до грудей.

    5.
    Журботу притуливши до грудей,
    Мандрує світом пілігрим осінній.
    Ліси, мов стіни чарівних фортець,
    Дивують серце золотим видінням.

    Душею до небес він припаде,
    Дощами розіллє слова-насіння.
    Печаллю намальований шедевр
    Побачать всі, та мало хто оцінить.

    Мій лицарю пера, розвій цю ніч!
    Щовірша я все більш тебе втрачаю.
    Хоч в маренні сонливому спинись.

    Між листям гаснуть квіти молочаю.
    Взяли в полон сонети кам’яні.
    Я тишу на стіні утрат читаю.

    6.
    Я тишу на стіні утрат читаю.
    Ступлю в минуле, ніби в кропиву.
    Душа тече у забуття ручайно
    І падає в стихію дощову.

    Мелодію повільну осінь грає.
    Акорди яблук полягли в траву.
    Невже, мій жовтню, і тобі чужа я?
    Не гріє це осіннє рандеву…

    Світило мрій заходить і багріє.
    Залишиться зі мною тет-а-тет
    Лиш болісна і ніжна ностальгія.

    Склепіння ночі, грізне і круте
    Сонети поховає в безнадії –
    Життя краси коротке, ніби день.

    7.
    Життя краси коротке, ніби день.
    Вже муза допила багряну чашу.
    У пурпурових кронах де-не-де
    Тепляться і тремтять медові чари.

    Тривожний ворон криком ніч роздер,
    Світанок ллється із пустого чану.
    Шепоче жовтень осені: «Je T'aime».
    Осіння жриця з небом ліс вінчає.

    Спочину ненадовго в царстві сну,
    Де чарівним стає усе звичайне.
    Читає серце чисту дивину.

    По карті неба самоту вивчаю,
    Та істини життя не осягну.
    Дорога досконалості – без краю.

    8.
    Дорога досконалості – без краю.
    З небес душі розлився словопад.
    Зрадливий час тонким пером спиняю,
    Але в сонетах лиш нудьга тупа.

    Покрила кривда світ гидким лишаєм,
    Та всі гріхи сховає листопад.
    Нестерпно вічність у словах палає
    Мільйонами негаснучих лампад.

    Та мариться мені осінній вершник
    У королівстві зоряних блукань.
    І серце так тріпоче, мов уперше.

    Кохання – лиш на відстані рядка.
    Ніхто цей ніжний біль не перевершить.
    Бентежна муза – мій суддя і кат.

    9.
    Бентежна муза – мій суддя і кат.
    У літерах гірчить холодна кава.
    Не має берегів печаль-ріка.
    Стікають зорі на пожовклі трави.

    Душа, немов дрімаючий вулкан.
    У ній пекучий біль безжально править.
    Моє багатство – лиш любов палка –
    Перлина в діамантовій оправі.

    Росте вона у дикому раю
    Як дерево без імені та сорту.
    У капищі оман красі молюсь.

    Мого натхнення море стало бродом.
    Навіює нудьгу осінній блюз.
    На мрії вже чекають ешафоти.

    10.
    На мрії вже чекають ешафоти.
    Невчасно це кохання зацвіло.
    Зоря надій за обрій літ заходить,
    І тужні думи борознять чоло.

    Та світлий день дрімає ще на сході,
    Хоча здається – півжиття пройшло.
    Розбила серце муза, і відтоді
    Шукаю я загиблий Вавилон.

    Під віршами і снами стерлись дати.
    Та мушу йти вперед без нарікань,
    Бо той, хто повз, навчиться ще літати!

    Душа блукає по крутих стежках,
    Самотньо грає золоті сонати –
    Не кинуть люди навіть мідяка.

    11.
    Не кинуть люди навіть мідяка
    За музику журливої безтями.
    Залишить дивний вітер-музикант
    На лаві скрипку, а на серці – шрами.

    Як утекти з римованих шукань,
    Прорвати до зірок безсилля браму?
    У сповідях дощу мене шукай.
    Я – щастя тінь, а ти – ілюзій бранець.

    Заграй, маестро, самоту на біс,
    Відчуй мого пера найтонший порух.
    Присвячую осінній бал тобі.

    Коханню віддаю останній подих.
    Із долею піду в нерівний бій
    За ці жертовні, вистраждані оди.

    12.
    За ці жертовні, вистраждані оди
    Мені хоч погляд, музо, подаруй.
    Стихіє, не лишай мене за бортом,
    Не рви в душі щемливо-дивних струн.

    Багряний храм дощем освятить жовтень.
    У кошик рим гіркі плоди зберу.
    Прикрасить осінь золоту господу –
    Складе палітру із таємних рун.

    В архів оман пливуть сумні легенди.
    Перо у мріях загубив казкар.
    Розтане у туманах Андромеди

    Ілюзія осіння і терпка.
    Поезія п’янить отруйним медом –
    Торкнула серце чарівна рука!

    13.
    Торкнула серце чарівна рука.
    Я буду в небо, мов Ікар, летіти.
    Бреде душа в лахмітті жебрака
    І розбрелись по світі вірші-діти.

    Папір – у ляпках, пам’ять – у дірках.
    Снується дух затоптаного цвіту.
    У віршах із тернового вінка
    Натхнення досягне свого зеніту.

    Пишу на листі сповіді-псалми.
    Зректися музи не дозволить гордість.
    Солодкі сльози і гіркотний сміх

    В сонетах, ніби рани невигойні.
    Лиш сумніви приносить вітер змін.
    Повік мені за міражі боротись!

    14.
    Повік мені за міражі боротись,
    П’ючи нектар болючих одкровень.
    Шукаючи джерела живородні,
    Морями дивних снів душа пливе.

    Скликає осінь потаємний орден,
    Заковує у сплячку все живе.
    Думки дерев сріблить холодний родій.
    Вітрами вдалині зима реве.

    Осіння королева скине маску.
    Її волосся, пишне і руде,
    Підпалить пожовтілі згортки часу,

    Мости хмільних ілюзій розведе.
    І знов сумна любов помчить з Пегасом,
    Самітницею ставши для людей.

    МАГІСТРАЛ

    Самітницею ставши для людей,
    Моя душа сама в собі блукає.
    Натхнення пустоцвітом опаде,
    В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

    Журботу притуливши до грудей,
    Я тишу на стіні утрат читаю.
    Життя краси коротке, ніби день,
    Дорога досконалості – без краю.

    Бентежна муза – мій суддя і кат.
    На мрії вже чекають ешафоти.
    Не кинуть люди навіть мідяка

    За ці жертовні, вистраждані оди.
    Торкнула серце чарівна рука –
    Повік мені за міражі боротись.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  29. Устимко Яна - [ 2019.10.06 10:29 ]
    осінній вірш
    осінній вірш прямує в ностальгію
    багаття палить в себе на шляху
    згрібає жар над ним долоні гріє
    латає днини – мокру і суху

    осінній вірш з картин старих салонів
    списав обличчя сонця і сльоти
    в яких душа тривожиться й холоне
    в яких також обпалені долоні
    від самоти


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (8)


  30. Ігор Деркач - [ 2019.10.06 08:18 ]
    Любов по спіралі
    І
    Начало є, то і фінал буває,
    хоч іноді й повторюється знов
    очарування, що не проминає,
    і є лише надія на любов.

    І не одне її іще шукає,
    і не жаліє ніг і підошов,
    аби за нею – парією раю,
    як і Адам за Євою ішов.

    Але нема: едему у пустелі,
    оази щастя, літепла купелі,
    води живої у сухій ріці.

    Так і йдемо за нею однією
    та за обітованою землею,
    аби не оминути манівці.

    ІІ
    Вона усяка, ліва і ніяка –
    і течія у вирі на ріці,
    і яблуко спокуси у руці.
    Посіяну зорею зодіаку,
    очікуємо зернятами маку,
    але їмо зело і корінці.

    Навіяна як сон, вона щезає,
    обманута, на віру уповає,
    заручена – єднає береги,
    найкраща залишається у серці,
    нічийна добувається у герці,
    одна-єдина додає снаги.

    Омріяна, коли її немає,
    жадана, поки сили вистачає,
    найгарячіша – як яріє кров,
    доведена у відчаї до краю
    тієї муки, що переживає,
    і потрясає душу до основ.

    Але буває, що і ця не перша,
    і до вельону русу косу чеше,
    та вірує до самого кінця –
    а може ще розвіються печалі
    і на останній лінії спіралі
    навіки об’єднаються серця.

    ІІІ
    😍 тоді являється любов’ю,
    коли у ній осяяні обоє
    і їх оберігає ...таїна.

    Коли душа на березі одна,
    її луною чути за рікою,..
    ...........................................
    О, як чарує осінню весна!

    10/19


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (4)


  31. Серго Сокольник - [ 2019.10.06 02:23 ]
    Гімн сну з коханою
    ...День ніч породив, відколи
    Росою омиті, кволі,
    До виснаження і болю
    Кохаємося з тобою...
    ...тихенько, неначе котик,
    До милої незворотньо
    Підкралася хтива втома...
    ...і після цього Содому,
    Що ми учинили нині,
    На мари нічній перині,
    Що скроєна зі тканини,
    Де зорі, немов перлини,
    Оголенобілотіла
    Пташиною сну злетіла
    Над полем розцвітотліну...
    ...і я за тобою лину
    В таємне, мов лоно, небо,
    У сні двоєднання, себе
    З тобою не роз"єднавши...
    ...і вирію двері навстіж
    Розчинені, і дорога
    Зірковослизька й волога
    (бо зорі також самі ми
    Небесної пантоміми)
    Веде нас у вилив щастя...
    ...дрімота збіга у час цей
    На сонні поля конвалій,
    Які ми тілами м"яли,
    Допоки поснули й голі,
    Роз"єднані із вагою,
    Та з"єднані з тілом тіло,
    У небо нічне злетіли...
    ...як місяць шатро розкине
    У вічності часоплину,
    З небес зорепадом ночі
    Злітаю у сни дівочі...
    ...в обійми мої прийшла ти,
    Розпуслива і крилата,
    У сон, що зоветься раєм...
    ...і дОсвіта ми літаєм...

    © Copyright: Серго Сокольник, 2019
    Св. №119100600377



    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  32. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.04 11:03 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 5.)
    Розділ 2. Печальні декорації

    Вінок 5. Падіння ідола

    1.
    Підкорює душа круті висоти,
    За тінню музи у захмар’я мчить.
    Та мріям відчай обірвав польоти.
    Від серця загубилися ключі.

    А шлях до зір тернистий і самотний,
    Нектар поезій каяттям гірчить.
    Та манить розум у хмільну безодню
    Натхнення зоребуйна глибочінь.

    Хоч виграні з одвічністю всі битви,
    Та програна із долею війна.
    Ілюзія, що замість сонця світить,

    Для мене найсвятіша дивина.
    Я, зоряним дурманом оповита,
    Зреклася назавжди земних принад.

    2.
    Зреклася назавжди земних принад
    Я, в пошуках небесного полону.
    Натхнення – лиш облудна пелена,
    І амфора моїх спокут – бездонна.

    Куди поділась пісня чарівна,
    Що полонила душу безборонну?
    Наситившись оманою сповна,
    Караюсь неіснуючим законом.

    Парнас холодна тиша обняла.
    А серце закрутила зла негода.
    Летить у ніч мого жалю стріла.

    В долинах мрій упав туман гіркотний.
    Чорніє слів і снів магічний сплав.
    Митець-Сізіф під гору камінь котить…

    3.
    Митець-Сізіф під гору камінь котить,
    Та не діжде лаврового вінця.
    Поблідне від байдужості народу
    Цей подвиг без початку і кінця.

    Спустились вірші на низькі частоти,
    А біль нестерпний до небес досяг.
    Навіщо, музо, додаєш турботи –
    Ведеш у рай, та все по манівцях?

    Читаю у космічному палаці
    Поему із даремних заклинань.
    Просипався магічний шлях крізь пальці.

    Вгорі – печаль, внизу – трясовина.
    Скривився час губами злих паяців.
    Вершина – потойбічна таїна.

    4.
    Вершина – потойбічна таїна.
    Та впав мій ідол. Не молюсь. Не вірю.
    Вкриває небо туга-сивина.
    Кохання відпущу в холодній вирій.

    Я мліла від отруйного вина,
    Об камінь-відчай обламала мрії.
    Нехай міняє муза імена,
    Величний бог – тепер лиш спогад сірий.

    У серці храм занедбаний стоїть.
    Затихли звуки неземних рапсодій.
    А молитви – лиш відгук лихоліть.

    Хоч серце остудив холодний протяг,
    Сонети шепочу богині вслід.
    Життя поета – дивина природи…

    5.
    Життя поета – дивина природи.
    Служіння музі – незбагненний культ.
    Борюся на невидимому фронті,
    Причащена гірким вином спокут.

    Для мене в Елізей немає входу.
    В сонети уплела пітьму п’янку.
    Усі пориви серця благородні
    Вмістились на осінньому листку.

    Кохання відтиск із душі не стерти.
    Я – голосу твого німа луна,
    Красо-богине! Спалахни безсмертям!

    В очах твоїх магічна глибина.
    Буяє у мені вінок Евтерпи,
    Мов древо правди і гріховних знань.

    6.
    Мов древо правди і гріховних знань,
    Поезія небесна й таємнича.
    А муза, ейфорійна і сумна,
    Веде моїх думок тривожне віче.

    Прошу, мовчи. Хай гусне тишина.
    Підпалює папір гарячий відчай.
    В ілюзій-віршів дорога ціна,
    А фальш хитку надію покалічить.

    Розбився ідол. Вилилася ртуть.
    Квадрати чорні – на усіх полотнах.
    В душі вітри приреченості дмуть.

    Та біль в обіймах неземних мелодій
    Та в марені незвіданих облуд
    Цвіте натхненням і красою родить.

    7.
    Цвіте натхненням і красою родить
    Мій сад поезій. Глянь-но, зупинись!
    Розбий ланцюг моїх годин марнотних!
    Над раєм відчай, мов імла, навис…

    Та ні, не пожалієш ні на йоту.
    Любов у серці, мов іржавий спис.
    На озері душі – брудні розводи,
    А очі осліпив фальшивий блиск.

    Моїм коханням бавитися досить!
    Втекла б із моря слів – нема човна.
    Блукають вірші світом голі й босі.

    В болоті цих облуд немає дна.
    Та римами гримлять любовні грози,
    Хоч болем буде страчена весна.

    8.
    Хоч болем буде страчена весна,
    Я не забуду ті натхненні ночі.
    До ранку солов’їний спів лунав,
    Та болісну розлуку він пророчив.

    Жалі скликає сум – сліпий дзвонар,
    Мелодію забув мій птах співочий.
    Між нами – невідомості стіна.
    На вістрі каяття душа тріпоче.

    Розтав міраж. Невже усе дарма?
    Зів’яла в серці полум’яна ружа.
    Палкої мрії збліднув діамант.

    Блищать уламки-зорі у калюжах.
    Я вільна, та пристанища нема.
    За що мене дражнила, хитра музо?

    9.
    За що мене дражнила хитра музо?
    А, може, ти – моє первинне «я»?
    Фантомом залишися, милий друже.
    Ніколи не назву твоє ім’я!

    Злий генію, навіщо мучиш душу?
    Повзе між рим спокусниця-змія.
    Фатальної угоди не порушу.
    В люстерці долі тільки тінь моя.

    Чумацький Шлях завів мене у прірву.
    Життя бентежне затягла нетеч.
    Із серця двійника свого не вирву.

    Коли ж полуда із очей спаде?
    Мені богиня за любов безмірну
    Дала вінок із чорних орхідей.

    10.
    Дала вінок із чорних орхідей –
    Кохання муза повела на страту.
    Душа, мов самовідданий адепт,
    Незвіданим приречена страждати.

    Із безлічі моїх невдалих втеч
    Будуються нові сонети-грати.
    Стрілу Амур замінить на картеч,
    Приреченням не втомиться стріляти.

    У щастя не перейдена межа.
    Смиренно я прийму твою байдужість.
    Не вип’ю із небесного Ковша.

    Натхненням не шумить казкова мушля.
    Любов у римах полягла. Прощай!
    Не лаври, а печаль прийняти мушу.

    11.
    Не лаври, а печаль прийняти мушу.
    В тумані загубився мій причал.
    Нехай образа всі зірки обтрусить
    У відчаю мого дірявий чан.

    Цілунки змія – на душі укуси,
    Мов рани від іржавого меча.
    В рукописах облуд Евтерпа тужить.
    Варю із віршів полиновий чай.

    Забуду. Але час – поганий лікар.
    Блищить жага зіницями пантер.
    Тебе кохала до гіркого крику.

    Разом же у безодню упадем!
    Любов тепер незаймана і дика.
    Вона живе усюди і ніде.

    12.
    Вона живе усюди і ніде –
    Мелодія тужлива і ласкава.
    Печаль же – то найкраща з поетес,
    Шедеврами душі кохання славить.

    У літери скує палкий рондель
    Цих почуттів довершені октави.
    Та тягнеться хмільних оман кортеж
    На феєрично-болісну виставу.

    Моє натхнення до кінця допий!
    Розбите серце протиріччя душать.
    Бо горда муза – істукан сліпий.

    Пегас блукає на пожовклім лузі.
    Палац бажань розсипався, мов пил.
    Моя любов – святиня і спокуса.

    13.
    Моя любов – святиня і спокуса.
    Я вип’ю сни сухого джерела.
    Бо дар від музи – то важка обуза.
    Для вічної путі земля мала…

    Мереживо душі пітьма спаплюжить,
    І сумнівів моїх в’язка смола
    Прорве у небеса незримі шлюзи.
    Злетить Пегас у вічність без сідла.

    Парнас – моя твердиня і столиця –
    Гріхом і бур’янами поросте.
    Життя, немов порожня шахівниця,

    Де замість шахів – сотні вічних тез.
    Міняю ніжність на холодну крицю,
    Самітницею ставши для людей.

    14.
    Самітницею ставши для людей,
    Блукаю в лабіринтах задзеркалля.
    Чому ти, наймиліше із сердець,
    Уже не діамант, а просто камінь?

    Шляхом облудним в забуття ідеш,
    Та нам обом не вимолити карми –
    Краси-чаклунки ми палка фортель.
    Нам папороть її повік шукати.

    Цілує вічність болісним тавром.
    Висока мрія смутком рани солить.
    У віршах муза розкладе таро.

    Гарячий смак жаги – печаль і солод.
    Хоч відчай множить долю на зеро,
    Підкорює душа круті висоти!

    МАГІСТРАЛ

    Підкорює душа круті висоти,
    Зреклася назавжди земних принад.
    Митець-Сізіф під гору камінь котить.
    Вершина – потойбічна таїна.

    Життя поета – дивина природи,
    Мов древо правди і гріховних знань.
    Цвіте натхненням і красою родить,
    Хоч болем буде страчена весна.

    За що мене дражнила, хитра музо,
    Дала вінок із чорних орхідей? –
    Не лаври, а печаль прийняти мушу.

    Вона живе усюди і ніде –
    Моя любов – святиня і спокуса,
    Самітницею ставши для людей.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  33. Тетяна Левицька - [ 2019.10.03 10:01 ]
    Розбита
    Не відпускала літо тепле,
    отямилась, як вітром здуло.
    В пустій альтанці серце терпне,
    збирає небозвід баули

    свинцевих хмар в далекі мандри,
    (борвію стогін крізь беруші).
    На срібній таці у веранді
    гниють сливки, медові груші.

    На призьбі осені клубочком
    вмостилася туману кішка,
    а за печаллю недалечко
    гірка сльоза тримає віжки.
      
    Ось-ось впаде на груди ночі,
    нема з ким тугу розділити.
    Душа самотня кровоточить,
    окрай розбитого корита.
    2019р


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (4)


  34. Ігор Деркач - [ 2019.10.02 21:36 ]
    Дідове літо
    На луги і гаї, і садами оточені села
    осідають тумани і тане омана очей.
    Перелітні птахи навівають думки невеселі,
    що і ми летимо за межу неозорих алей.

    За каймою ріки течією уявного Стіксу
    виринають Харонові утлі вербові човни.
    Пеленою імли накидає вечірню завісу
    на палітру печалі яса, що мине до весни.

    Із корони беріз осипається золото листя,
    майорять ясени, багряніє на в’язі чалма.
    Затихають рої. Їм у келії шавлія сниться
    і байдуже, що осінь уже атакує зима.

    І мені житіє пророкує своє алілуя.
    Посивіли літа, і зозуля уже не кує,
    і симпатія є, а душа не за нею сумує,
    а за тінню тієї, що й досі тенета снує.

    Покотило до неї – до ирію дідове літо.
    І не знаю, за що я цю пору печалі люблю
    і навіщо синиця такому як я журавлю.

    У поезії дня домінує осінній епітет
    і усім все одно, що малює уява піїта –
    чи етюди жури, чи пейзажі німого жалю.

    10/19


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (2)


  35. Серго Сокольник - [ 2019.10.01 23:58 ]
    Декаданс данності
    *андеграунд, сюр*

    Надломився глиняний колОс
    КОлосом, що зріс у безнадії.
    Побудови мрій не відбулось,
    То колОси й недостойні мрії.
    І летять до вирію птахи
    Хоч були росли у світі сЕму,
    Бо аматор відпуску гріхів
    Замість цього вивів теорему,
    Як їх безкоштовно здобувать,
    Приховавши у колОсі тому.
    Алма матер (чи, коротше, "мать...")
    На шляху з Гомори до Содому
    Загубила свій дороговказ
    І долає заходом до сходу
    Апокаліптичний перелаз,
    Догодивши гидкості угоди.

    © Copyright: Серго Сокольник, 2019
    Св. №119100106774



    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  36. Устимко Яна - [ 2019.10.01 21:42 ]
    казали
    казали що літо гуло то мабуть було
    ходило казали і містом і за село
    сиділо на мурі зривало грушки в садку
    і писок у літа всміхався увесь в медку
    а потім хтось плакав і кликав у сад швидку

    швидка рудокоса примчала «уві-уві»
    з порожнім гніздом ластів’ячим на голові
    вдягнувши в сорочку-гамівку із омели
    два лиси на ношах когось там кудись несли
    під бій барабана й короткі шкребки мітли

    годинник на ратуші чув це із перших вуст
    казали це літо утративши раптом глузд
    зробивши рогатку з іржавих погнутих вил
    напало на грушку а потім на диких бджіл
    а потім з гілляки упало нараз на діл

    тепер у садку влаштували про всяк шпиталь
    і носять на ношах за мури журу й печаль
    давно там і не чути ні сміху ані пісень
    руді санітари у щасті ж ані телень –
    програли у карти все листя з дерев і день

    а осінь як осінь і далі руда як пес
    чекає відпустки і манну святу з небес
    підмахує звіти крапає листи у МОЗ
    ганяє від бутля з грушками обридлих ос
    і мріє зустріти баристу з країни ОЗ

    отак і живем і солому й сінце жуєм
    з екранів квартал бла-бла-бла й Мустафа Наєм
    учора і нині при яслах воли ревуть
    і знову за на землю дощі та хлющі ідуть
    куди ж вони літо і доки така фігня?
    казали що завтра
    казали мабуть брехня

    2019



    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (4)


  37. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.01 20:56 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 4.)
    Вінок 4. Душа у клітці рим

    1.
    Окрилена жага палких ідей
    Мене втягнула в чарівні тенета.
    А нині навіть застарів модерн,
    Та я блукаю у тісних сонетах.

    Тасую почуття усіх мастей.
    У сни вплітаю неземні сюжети.
    Натомлене крило Пегас простер
    Над золотою кліткою поета.

    Капризна муза б’є слова-кришталь.
    Набридла їй моїх вінків палітра.
    Кую зі слів магічну пектораль.

    Моя богиня в серці терном квітне,
    Вогнем гартує душу, ніби сталь,
    Здіймає всеосяжну бурю літер.

    2.
    Здіймає всеосяжну бурю літер
    Залюблена у спогади душа.
    Садами рим бреде вона в лахмітті,
    Збираючи нестиглий урожай.

    Та мріям біль не дасть запліснявіти,
    І втратити примарний, але шанс.
    Любов моя – долина макоцвітна –
    Ні зустрічей не знала, ні прощань.

    Осиновим листком печаль тремтіла,
    Тяжіли дні Дамоклевим мечем.
    Та оживає почуття згоріле

    Від погляду твоїх палких очей,
    В яких віршують світло і чорнило,
    О музо, королево юних фей!

    3.
    О музо, королево юних фей,
    Чарівна, суперечлива і дивна!
    Хто твій володар – Бог чи Люцифер?
    Чи варто в тебе вірити наївно?

    А, може, то в душі осяйний Феб
    Розвішує ілюзій павутину?
    Мого кохання гордий едельвейс
    Цвіте жагою на крутій вершині.

    Та як його дістати і кому,
    Якщо любов, немов зрадливий вітер?
    Невдалий жарт утнув малий Амур.

    В’язницю рим не сила вже терпіти.
    Евтерпо, поміж нами вічний мур.
    Ти янгол мій і безсердечний ідол.

    4.
    Ти янгол мій і безсердечний ідол –
    Хоч безліч масок, та нема лиця.
    Нікого не дозволила любити,
    Лиш брати у полон чужі серця.

    Моя душа – для когось пишне літо,
    Та заржавів у ній колючий цвях.
    Я музою приречена хворіти,
    І серце в римах, ніби у рубцях.

    Вона в мені то ниє, то весніє,
    Ридає в снах журбою-скрипалем,
    А в пуп’янках троянд теплить надію.

    Плету із літер сіть важких дилем.
    Божественна поезіє і мріє,
    Пекучий слід лишає твій єлей!

    5.
    Пекучий слід лишає твій єлей,
    Богине золота, що вийшла з моря.
    Шматують серце сотні віршів-лез,
    І всі про незбагненного героя.

    У кожному катрені – крах і злет.
    Борюся до кінця, хоч я й не воїн.
    Розсипався у шафі мрій скелет.
    Будую і руйную власну Трою.

    Хай вабить крізь пітьму захмарна ціль,
    Любов нещасну буду спрагло пити.
    Тремтить душа у кам’яній руці.

    Співоча музо, найпишніші квіти
    Тобі несуть мої думки-жреці.
    На тебе нарікати чи молитись?!

    6.
    На тебе нарікати чи молитись,
    Володарко невинного гріха?
    Ти – свято поміж днів одноманітних,
    Щемливий смуток зоряних зітхань.

    Та, може, засліпили самоцвіти
    Мою бентежну душу? Що ж, нехай!
    У віршах діамантами зоріти
    Одвічно буде ніжність і жага.

    Прийми же, недостойний Аполлоне,
    У жертву таїну палких словес.
    Любові джерело не охолоне,

    Безсмертям на папері оживе,
    Хоч нудить у сонетному полоні
    Без пісні серце, ніби соловей.

    7.
    Без пісні серце, ніби соловей,
    Марудиться в буденному мовчанні.
    Життя, немов би дзеркало криве –
    Спаплюжилося там святе кохання.

    Куди ж мене, любове, ти зовеш?
    Я тишею кричу тобі «Осанна!»
    І зоряного пилу круговерть
    Фантомним щастям у безодню манить.

    Пегасе мій, повільніше лети!
    Боюсь перлини-мрії погубити.
    А стукають у серце знов не ті…

    По келихах спокут душа розлита.
    Прообраз музи – невловима тінь –
    Смутніє в марноті та нудить світом.

    8.
    Смутніє в марноті та нудить світом,
    Римує серце слізний монолог.
    Свідомість заколисує безвітря.
    Любов для мене – непосильний борг.

    Посвячення у вірші чесний свідок,
    Найдовша із римованих епох, –
    Ти будеш, мій герою перелітний,
    У списку мрій, але не перемог.

    Едем і пекло, маскарад уяви,
    Моя Голгофа і ганебний крах!
    Ти – гріх і святість, забуття і слава –

    Терпка жага, розніжена в медах!
    Чому дурманиш, музо, для забави?
    Навіщо зловтішаєшся з невдах?

    9.
    Навіщо зловтішаєшся з невдах,
    Поетів губиш, гордий істукане?
    Не ціниш ти жертовного труда.
    Прокляттями гримлять твої органи.

    Мої жалі лиш вітер сповідав.
    Тремка душа застигла між світами,
    В стихіях ейфорії та ридань
    Покарана облудними богами.

    Поезія – найбільший мій обман.
    У юність золоту не ходить потяг.
    У чаші меду – сіль розчарувань.

    Ілюзії скидають пишний одяг.
    Для чого ж, музо, маниш знов за грань,
    Даруючи фальшиву нагороду?

    10.
    Даруючи фальшиву нагороду,
    Ти просиш, музо, непосильних жертв.
    Розбилась на незв’язні епізоди
    Буремна доля. Заважкий цей хрест!

    Це тільки вірші, аж ніяк не подвиг,
    Бо в’язню не здолати Еверест.
    Ілюзії поет на трон возводить –
    Облудну віру в неземних божеств.

    Байдужість невблаганного кумира
    Пробуджує натхнення в бідолах.
    Але блаженні ті, які не вірять,

    Не ходять по оманливих слідах.
    Та знов п’янять мене терпкі ефіри.
    У клітці рим співає гордий птах!

    11.
    У клітці рим співає гордий птах,
    Давно забув дорогу до едему.
    Немає пари і нема гнізда.
    Самотній дім. І спів його даремний.

    Буяє пустоцвіт в моїх садах.
    Печалі затягнулася поема.
    Хтось інший хай збере гучний аншлаг
    І кичиться талантами в богемі.

    Прийми ж, Евтерпо, цей словесний Рим.
    Об стіни каяття розбиті ноти…
    Клубиться у душі магічний дим.

    На волю відпускай хоч вряди-годи.
    Заручникам, і грішним, і святим,
    З тобою не порушити угоди!

    12.
    З тобою не порушити угоди.
    Ти, музо, мій трагічний ефемер.
    Не виставлю душевний скарб на продаж.
    Не кину свиням дорогих письмен.

    В моїй душі воюють за і проти,
    Живе театр ілюзій і химер,
    І пристрасть на підмостках верховодить.
    Навколо світ спинився і завмер.

    Нехай у бочці дьогтю – ложка меду,
    І серце мліє у сумних піснях,
    Я – не герой чужих трагікомедій,

    Хоч мука і любов кипить в рядках.
    Дає богиня слова горде кредо
    Тому, хто вибрав безкінечний шлях.

    13.
    Тому, хто вибрав безкінечний шлях,
    По колу йти, та не дійти до себе.
    У серці щемні спогади болять.
    Крізь відчай проросли отруйні стебла.

    Та музика сумного скрипаля
    Мені миліша за веселий щебет.
    Я музі не даю любовних клятв,
    Та для мого кохання мало неба.

    Ніколи не торкнусь коханих рук,
    Не поцілую ці уста безплотні.
    Кричить зловіще з потойбіччя крук.

    Та віршів зорепад – невідворотний.
    Цвітуть сонети від солодких мук.
    Підкорює душа круті висоти!

    14.
    Підкорює душа круті висоти
    І п’є нектар ілюзій та страждань.
    У душу горобина ніч приходить,
    П’янить натхненням золотий дурман.

    Хоч віршів урожай важкий і згодом
    Зі сліз і втрат збере богиня дань,
    Поезії дилеми і пишноти
    Пробуджують симфонію бажань.

    Всі сповіді ти, музо, прочитала
    На стелажах пустих бібліотек.
    Заточить біль моє перо-кресало.

    Безстрашне серце, ніби Прометей.
    Вогонь свободи у пітьмі розпалить
    Окрилена жага палких ідей.

    МАГІСТРАЛ

    Окрилена жага палких ідей
    Здіймає всеосяжну бурю літер.
    О музо, королево юних фей,
    Ти янгол мій і безсердечний ідол.

    Пекучий слід лишає твій єлей.
    На тебе нарікати чи молитись?
    Без пісні серце, ніби соловей,
    Смутніє в марноті та нудить світом.

    Навіщо, зловтішаєшся з невдах,
    Даруючи фальшиву нагороду?
    У клітці рим співає гордий птах…

    З тобою не порушити угоди
    Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
    Підкорює душа круті висоти!

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  38. Тетяна Левицька - [ 2019.10.01 12:36 ]
    У мушлі
    Заховалася в мушлю від себе і спробуй дістати.
    В недосяжності погляду, рук і мобільних мереж.
    Неприборкана паском небес, недоступна у чаті,
    тонкошкіра, вразлива, оголена - кольору беж.

    Дві перлини коштовні на дні аритмічного серця.
    Одна чорна, як ніч, інша - світла, мов сонячний день.
    Та без них і життя - не життя. На ціпок ніч зіпреться,
    день розправить крило, відшукає у хащах женьшень.

    В залялькованих коконах гусені реінкарнацій
    вилітає метелик з ковчега - живого ковша.
    Хто я, світе, комаха, колючка рожевих акцій,
    мокра грудка землі чи одвічна заблудла душа?

    Гріхопаду Гоморра чи дрібка святого причастя?
    Хоч тримаюсь за небо, та інколи падаю в рів.
    Огорну теплотою, любов'ю і хвилею щастя.
    Не закутуй мене в горностаєві хутра снігів.

    2019р


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (4)


  39. Оля Лялька - [ 2019.09.29 23:34 ]
    І чого ти чекаєш від цього місяця?
    І чого ти чекаєш від цього місяця?
    Кажеш, що попередні були не дуже,
    Скільки тобі пригод пора принесе ця.
    Люби її як матір, називай її друже.

    Забудь усі вірші про неї написані,
    Пиши свої на скільки вистачить слів.
    Нехай ними вітри будуть заколисані
    І ніколи хай не розлякують наших снів.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  40. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.09.29 20:23 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 3.)
    Вінок 3. Музика і мука

    1.
    Живе у пензлях, у словах і нотах
    Жага натхнення та пророчий дух.
    Любов долає неземні широти,
    По колу мрії не скінчиться рух.

    І серце не лякає вирок жоден,
    Для нього муза – то єдиний друг.
    Моя душа і спрагла, і голодна,
    Блукає лабіринтами розрух.

    Та вкотре прилітає птах весняний
    І линуть ніжні ноти звідусіль.
    Пташиний хор співає до безтями,

    Немов святкує тисячі весіль.
    У солов’їній пісні знов постане
    Магічна сила волі та краси.

    2.
    Магічна сило волі та краси!
    Співай, моя Евтерпо стоголоса,
    Вінок хмільної юності носи,
    Хай голову твою не сріблить просідь.

    Хоч з вихору життєвих потрясінь
    Душа бентежна вирватись не в змозі,
    Кохання вічне, як мотив грози,
    Полонить серце і хвилює досі.

    Крізь час і відстань чую солов’я
    І споглядаю чарівні красоти,
    Вдихаю райські пахощі троянд.

    Мій розум захмеліє в зорельоті.
    Та марно небеса благаю я –
    Повідай щиро, вічна музо, хто ти!

    3.
    Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
    Відкрий свого єства таємну суть.
    Мій ідоле без образу і плоті,
    В твоїх долонях чудеса цвітуть.

    Хоч ніч любові сліпоту наводить,
    Та місяць осяває райську путь.
    Виходять зорі з піднебесних гротів,
    Нектари щастя прямо в душу ллють.

    Сапфірний купол тріснувся від шалу,
    Дзвінкий вогонь палає аж до зір.
    Вриваються у серце ноти-шквали.

    Та вранці сни розтануть у росі.
    Богине, неосяжна і зухвала,
    Навіщо маниш у казкову сіть?

    4.
    Навіщо маниш у казкову сіть,
    О, привиде оман, забравши спокій?
    Чому мене убив і воскресив,
    Святиню кинув у пітьму пороків?

    За труд мені нічого не даси,
    Богине, зоресяйна і висока!
    Збереш, як данину, важкий посів,
    Мучителю, солодкий і жорстокий…

    Нехай вирує війчай-карнавал.
    І хоч сумнівні всі твої чесноти,
    Твій вічний титул – ти мій ідеал.

    Не звільнюся ніяк від привороту,
    Лукавить муза із кривих дзеркал –
    Не скаже правди неземна істота.

    5.
    Не скаже правди неземна істота,
    Яка співає з болем в унісон.
    Ілюзіями править мій володар,
    А я сльозами поливаю трон.

    Та золотом тече твоя щедрота,
    Евтерпо, світлий і чарівний сон!
    На вівтар музи покладу самотність,
    Хай душу палить крижаний вогонь.

    Моїй любові – бути чи не бути?
    О, ні, богине, пристрасть не гаси!
    П’янка омана – найсолодші пута.

    Відродиться натхнення у сльозі,
    Фантом кохання дасть себе відчути,
    Хоч має сто облич і голосів.

    6.
    Хоч має сто облич і голосів,
    Краса-богиня – недоступна пані.
    Єдина буде на усі часи
    Для бідного митця взірцем омани.

    Кому ж мене ти знову продаси?
    Чия байдужість мій алмаз огранить?
    У відчаї беззвучних голосінь
    Сам у собі зриває біль вулкани.

    Моє бентежне серце – стиглий плід,
    Потіха для капризного Ерота.
    Життя тріщить, мов березневий лід,

    І в’ються за душею дні марнотні.
    Без музи я, немов пов’ялий цвіт.
    Вона для серця найсолодший дотик.

    7.
    Вона для серця найсолодший дотик –
    Мелодія жагучої весни.
    Богиня-муза вишукано-горда
    Медовими нектарами п’янить.

    Зриваються салютами акорди,
    Мов сповіді душевної струни.
    Звучить з нічних небес кохання-форте
    І зорями небесний лан ряснить.

    Я музику приймаю, як причастя.
    Здіймається любов палкою «сі».
    В обійми неба хочеться упасти.

    Свідомість розтинає надвосіч
    Поліфонія магії та щастя –
    Для спраглої душі нектарний сік.

    8.
    Для спраглої душі нектарний сік –
    Поезія – і воля, і в’язниця…
    Вбирає світло і небесну синь
    Натхнення невичерпного криниця.

    Гукає із пітьми тривога-сич,
    Та ніжністю кохання промениться.
    Надію срібний смуток поросив,
    Але тріпоче у руці синиця.

    Очей не відведу ж від журавля!
    Жагою спалахне едем зітлілий.
    І знову із-під ніг втече земля.

    Богинею постане ніжна сила.
    Малює муза в душах дивогляд,
    Навік мене безсонням полонила!

    9.
    Навік мене безсонням полонила
    Мелодія, обвінчана з вогнем.
    Натхнення розпрямляє дужі крила,
    Танцюють зорі вічний полонез.

    Ридає тиша, від пітьми сп’яніла,
    Мовчанням плаче весняний кларнет.
    Без музи я – троянда перецвіла,
    Любові недописаний сонет.

    Та ця богиня із душею змія.
    Вона, мов карти, долі розкладе.
    Захоплять серце бурні зоревії

    І кинуть з неба у колючий терн.
    Та вічно у тумані мрій зоріє
    Мистецтва непохитна цитадель.

    10.
    Мистецтва непохитна цитадель
    Пророцтва зустрічає і комети.
    Боронь її ніколи не паде,
    Бо всі падіння то, по суті, злети.

    Тече за обрій сонце-мюскаде,
    І вітер соло виграє на флейті.
    Стихає біль. Шовкова ніч гряде.
    Душа співає зоряні куплети.

    Натхнення задає щемливий тон,
    Розніжене красою, мліє тіло.
    Кохання – мій довершений канон.

    Любов у вічність шлях мені відкрила.
    Очолює мій дивний пантеон
    Фантазії богиня пишнокрила.

    11.
    Фантазії богиня пишнокрила
    Спокусою гуляє між рядків.
    Колись сором’язливо шепотіла,
    Тепер її промови запалкі…

    Шматує відчай у душі вітрила.
    Над морем долі стугонять віки.
    Я образом прекрасним захворіла.
    Ця мука нерозгадана ніким.

    Хоч серце розривають протиріччя
    І біль тупий кордони снів зітер,
    А молодість жалями втрат курличе,

    Готує муза зоряну пастель,
    По чашах віршів розливає вічність,
    Шляхами самозречення веде.

    12.
    Шляхами самозречення веде
    Поезія моє зболіле серце.
    Нуджусь в рядках, чекаючи вістей
    Від музи, але щастя не озветься.

    Душа у сад безсмертя забреде,
    Де слух чарує солов’їне скерцо.
    Але сама співатиме про те,
    Як птах безкрилий до любові рветься.

    Мій соловей втомився і затих,
    А почуття, як вишні переспілі,
    Зав’яляться і не пізнають гріх.

    Весна моя так рано посивіла,
    Та все ж багаття спогадів святих
    В пітьмі палає золотим світилом.

    13.
    В пітьмі палає золотим світилом
    Моя любов, фантомна і жива.
    Для мене муза пишний рай створила,
    Та квіти в ньому – то лише слова…

    Ущухли яблуневі заметілі,
    Буденністю розсипались дива.
    Душа, від туги і журби зболіла,
    І мудрість квапить на важкі жнива.

    Пожовк папір від часу і печалі,
    Та літерами знову зацвіте,
    Коли весна до березня причалить.

    Прискорює Пегас шалений темп
    І постає в п’янкому ритуалі
    Окрилена жага палких ідей.

    14.
    Окрилена жага палких ідей
    У кров гарячу додає отруту.
    Хто з музою угоду укладе,
    Приречений рабом голодним бути.

    Душа не має права на протест,
    На варті самоти всіма забута.
    Незримий цей вінок чи доплете?
    Чи відшукає ліки від цикути?

    О ні, невиліковна ця печаль!
    Любові лихоманка незворотна!
    Юрбу безумних почуттів-прочан

    Невидима рука в рядках колотить.
    Глибока тиша болісних мовчань
    Живе у пензлях, у словах і в нотах.

    МАГІСТРАЛ

    Живе у пензлях, у словах і нотах
    Магічна сила волі та краси.
    Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
    Навіщо маниш у казкову сіть?

    Не скаже правди неземна істота,
    Хоч має сто облич і голосів.
    Вона для серця найсолодший дотик,
    Для спраглої душі – нектарний сік.

    Навік мене безсонням полонила
    Мистецтва непохитна цитадель.
    Фантазії богиня пишнокрила

    Шляхами самозречення веде.
    В пітьмі палає золотим світилом
    Окрилена жага палких ідей.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  41. Устимко Яна - [ 2019.09.29 18:09 ]
    вже осінь 1
    а що там осінь? – знову листям пише
    пилюку в очі сипле золоту
    до ніг жбурляє в сонці прані вірші
    виношуючи холод і сльоту

    марудить: ген в поранньому тумані –
    то ходить сонним двором то стоїть
    зашіптує зелені сни рахманні
    ще теплих і безжурних верховіть

    а що там літо? – каже що по літі
    зіткало з павутинок срібну мить
    і в тихому саду осінніх квітів
    прощаючись метеликом летить

    вже осінь 2

    а що там осінь? – знову листям пише
    пилюку в очі сипле золоту
    до ніг жбурляє в сонці прані вірші
    виношуючи холод і сльоту

    марудить гороїжиться в тумані
    то човгає подвір*ям то стоїть
    зашіптує деревам сни рахманні
    що зелено спадають з верховіть

    а що там літо? – каже що по літі
    зіткало з павутинок срібну мить
    і в ній з теплом понад осінні квіти
    прощаючись метеликом летить


    вже осінь 3

    а що там осінь? – знову листя пише
    пилюку в очі сипле золоту
    як солод їх підмішує у вірші
    виношуючи холод і сльоту

    марудить: ген в поранньому тумані –
    то човгає подвір’ям то стоїть
    зашамкує деревам сни рахмаанні
    що зорями спадають з верховіть

    а що там літо? – каже що по літі
    зіткало з павутинок срібну мить
    і в ній понад жмутки осінніх квітів
    прощаючись метеликом летить


    2019


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (9)


  42. Устимко Яна - [ 2019.09.29 17:48 ]
    осіння гора

    ще тепло́ а листя догоряє вже
    золоте з іржею на душі
    довгий дим розмотується пряжею
    ходить сон в багрянім кунтуші

    і гору із комина обкурює
    і мовчить про осінь до гори
    що пливе у небі разом з курями
    у яких сивіють коміри

    ходить сон ходою нетутешньою
    облітають душі золоті
    з кіс гори, яка була черешнею
    і цвіла в минулому житті


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (4) | ""


  43. Вероніка Головня - [ 2019.09.28 21:17 ]
    Его возвращение. Из В.Ляшкевича
    • •
    И парусами промелькнёт во сне
    Весть о тебе с мечтаний Одиссея,
    Его незабываемое "Не..."
    Разлукой в рое молвленного слова
    Зорей сверкнёт в Борея быстрине,
    И в миг судьбы улыбкою покровы
    земной тоски истают в синеве.





    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати: | "Його повернення"


  44. Ірина Осінь - [ 2019.09.28 20:31 ]
    ***
    Якщо змерзне моя душа
    В безмежжі зелені очей,
    Не писатиму я листа
    Під зірками п’янких ночей.
    Не згадаю я подих твій,
    Що обпалює, мов вогонь,
    І залишу даремність мрій,
    Я забуду тепло долонь…
    Виллю море своїх надій,
    Тільки ними п’яна душа,
    І не стану твоєю, ні!
    Бо, без слів, я давно твоя…
    Я залишу твої вуста-
    Лиш пурпур цей для мене яд.
    Не змалює морська синява
    Силует твій в моїх очах.
    Не згадаю я запах весни,
    Що так тепло бережу сама,
    І викину всі листи…
    Ні, п’яна я не від вина…
    І лиш м’ята спокій зітре,
    Знов постане в пам’яті мить.
    Моє море знов оживе,
    І зеленню засяє блакить.
    (2019)


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  45. Вероніка Головня - [ 2019.09.27 22:28 ]
    Его прощание. Із В.Ляшкевича
    • •
    И тает солнце в пурпуровой пене
    Вослед его седому кораблю,
    Возлюбленная в сени вечных пиний
    Любви дыханье прячет в кисею.
    Но Одиссея друг – осенний ветер -
    Уже сдувает позолоты литер
    Со скал, и море вторит: «Я люблю!»


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (5) | "Його прощання"


  46. Тата Рівна - [ 2019.09.27 21:46 ]
    Чоловіки
    Вони робляться згорбленими та старими
    Ті чоловіки які колись ходили прямо
    Першими у них помирають надії
    Потім - мами

    Непомітно виростають діти
    Раптом підвищують голосИ
    Кричать їм «ну що розумієш ТИ
    У цьому вирі у цьому світі?!»
    Вони припиняють розуміти
    Вони починають старіти та кам‘яніти
    Потроху вгрузають у землю
    Набувають рембрантівських рис
    Ті чоловіки які колись ходили прямо
    І знову стають красивими ніби
    Маленькі пересувні храми
    Милуєшся ними торкаєшся звіддаля їхніх небес
    Й наче сам воскрасаєш їх німбом освітлений

    Сперше у тих чоловіків сивіє волосся
    Далі — плями повзуть темним — по світлому
    Шкіра шершавіє й робиться фактурною
    Буцім дубове корито

    Вони ще багато могли б сказати
    Та — розучилися говорити
    Мовчання живих буває проймаюче чутним
    Але їх нікому почути

    Вони відходять кожен своєї пори
    Ветха двірничка змітає за ними двори

    Слідами коліс на мокрому шосе
    Авто за автом - оце й життя усе....


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.41)
    Коментарі: (7)


  47. Тетяна Левицька - [ 2019.09.27 13:36 ]
    Віра
    Щоб життя убачалося раєм,
    не змарніло від горя чоло,
    вір у те, що сьогодні немає,
    лиш для того, щоб завтра було!

    В щастя повінь, що падає з висі
    на цілющі отави-луги,
    поки мрії і помисли чисті
    не завіяли смутку сніги .

    У любов золоту, невблаганну,
    материнську, божественну - вір.
    Хай душа воскресає рахманно,
    всім незлагодам наперекір!

    В безкорисливу дружбу навічно,
    у добро, милосердя сльозу,
    в щире слово і пісню ліричну,
    вишиванки барвисту ясу.

    Хай надія у серці щоденно
    пломеніє допоки жива,
    доки сяє у небі блаженно
    Божим промислом Зірка Різдва.
    2019р




    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (12)


  48. Лесь Українець - [ 2019.09.27 11:46 ]
    ***
    28 років Незалежності...
    На що ми витратили їх?
    Ця незалежність, омріяна пращурами,
    Впала на голови нащадків, як сніг.

    Ми думали, як подбати про себе,
    А про Україну ніхто не подбав,
    Ми метушилися, над нами було небо,
    Та вгору глянути ні́коли, тим, у кого багато справ.

    Ми так хотіли бути непідлеглими,
    І вільними, як ті птахи,
    Але продовжували наполегливо
    Повторювать свої гріхи.

    А сатана все бачив і на радощах
    Підстрибував і руки потирав,
    Поки ми їли рошенівські ласощі
    Й дивилися "95-ий квартал".

    Біля пам'ятника Івану Федорову за 20 гривень можна придбати
    Написані кров'ю та сльозами книжки,
    А ми продовжуємо купувати
    Наповнені рідиною, що вбиває клітини мозку, пляшки.

    Історія - це невпинна боротьба суспільних класів,
    Тиранія перемагає тоді, коли демократичні сили заслабкі;
    Хтось вибирається з багнюччя на терасу,
    Інші борсаються в багні, як хробаки.

    Треті - хто не хочуть бути рабами,
    І хто не хочуть мати рабів,
    Холоднокровно задмухують кульбаби
    Й збирають повні кошики грибів.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  49. Ірина Стасюк - [ 2019.09.26 23:03 ]
    Трамвай
    Трамвай реве. Біжить. Минає всі будинки,
    Магазини, музеї, шумні кав’ярні.
    Плаче. Гіркими сльозами.
    Він хоче спочинку.
    Він хоче поспати.
    А в нього все лізуть
    З брудними ногами –
    П’яні.
    …наздоганяю, хапаюся за ненадійні дверцята
    І обриваю шматочок фарби із них.
    Бачу, як щось витікає із рани.
    Це сльози його чи кров?
    [крик].
    …штовхають у спину.
    Б’ють кулаками.
    І проливають спирт.
    Дверцята скрегочуть, під тиском рук.
    Мене давлять сльози:
    Не можу знайти
    шмат фарби дверцят, що я зірвала.
    Їм певно болить.
    Цілую іржу, щоби згоїти рану –
    Вона лиш ще гірше кровить.
    Збиває із ніг.
    Хто? Що?
    Кінцева зупинка.
    штовхають у спину.
    Тримають
    міцно флягу з спиртним, щоб не пролити знов
    (бо грошей на новий нема).
    І вибігають дико з трамвая.
    (У мене болить спина).
    Лишилась сама.
    Виходити треба.
    Завмерла. Ноги не йдуть.
    Шукаю шматочок, що я обірвала…
    Бо інші знайдуть і викинуть.
    А я б ще змогла врятувати
    Трамвай.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  50. Вероніка Головня - [ 2019.09.26 21:58 ]
    Сила «ведьмацкая». Із В.Ляшкевича
    • •
    Свыше оставлена - в чаще упрятана,
    В норах и гнёздах, в закраине воронов ,
    Водах, листвой прошлогодней настояна,
    Мохом зелёным, ветвями сплетённая,
    Корнями сдержана, светом напоена,
    Тьмою обласкана, куплена-краплена -
    Тайна и Явь, не оружие воину


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.5) | "Майстерень" 5.5 (5.5)
    Коментарі: (3) | "Сила «відьмацька»"



  51. Сторінки: 1   2