ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ірина Залюбовська
2020.04.02 20:38
перемовчи
нелегко
та нехай
спливає тіло
кров’ю
і сльозами
а словом ні
зарано

Євген Федчук
2020.04.02 17:10
Ой, були в селі одному біда за бідою,
Почали туди вчащати чорти чередою.
То столочать комусь ниву, то зведуть худобу,
То й господаря самого доведуть до гробу.
Страшно стало в селі жити, бо ніхто не знає,
Коли саме і до нього біда завітає.
І не знали

Козак Дума
2020.04.02 15:44
У тебе цілий всесвіт в голові,
як раптом із-під ніг земля зникає,
і пристрасті на відстані снігів
емоціями душу огортають…

Два озера зелені розлились
і серце моє вщерть заполонили.
В очах у тебе чиста неба вись,

Олександр Панін
2020.04.02 14:57
Опришки чорновусі,
Майстри ми контрибуцій,
Лихвар, купець, не зустрічайтесь нам.
Удень відпочиваєм,
Із вечора гуляєм
І «півника» пускаємо панам.

Ми б радо працювали,

Тетяна Левицька
2020.04.02 14:15
Ты не спрашивай больше, зачем она пьёт Амаретто,
и о прошлом не надо, давно все быльём поросло.
Только ночью в тиши вдруг рапидом всплывают сюжеты -
речка-змейка, на пляже дырявая лодка, весло.

Незабудки - вкрапление неба на поле-батисте,
две сосн

Ніна Виноградська
2020.04.02 13:22
Моя плането, в тебе є доволі –
Пісень і квітів, хліба на столі.
Та хтось незримий вліз у наші долі,
Ми перед ним безсильні, як малі.

Небачена, нечувана, затята,
Убивча сила плине по землі.
Ні відкупитись, ні відсповідати –

Олександр Сушко
2020.04.02 11:09
Чорна біда — велика як океан і глибока як Маріанська западина, прийшла в життя кожного чесного українця. І не обійти її, і не об’їхати. А всьому виною те, що душі в них не черстві, вболівають за нашу державу як за свою рідну дитину. Коли почалася війна з

Сергій Губерначук
2020.04.02 09:23
Я вже був колись… Пам’ятаю
цю осліпленість збожевілля,
на навколішках власних останків
неприховане незусилля,
як літав сорок день без себе,
але мав ще про себе згадку.

Я вже був колись. Бачив небо

Іван Потьомкін
2020.04.02 09:12
– Послушайте, Арье, – обратился как-то Пинхас к своему коллеге-физику, – всякий раз, когда в среду я читаю “Доколе нечестивым, Господи, доколе нечестивым ликовать?”, меня так и подмывает спросить: “А с каких пор эти нечестивцы ликуют?” Если предположить,

Козак Дума
2020.04.02 08:59
Утону я в очах твоїх… Ладно?
Це для мене велике щастя!
Підійду і промовлю, – Здрастуй,
я кохаю тебе! Це складно?

Ні не складно, а дуже важко!
Дуже трудно любити! Віриш?
Упаду як з небес пташка.

Олександр Олехо
2020.04.02 08:01
Ох, і наліталась я сьогодні – каже жінка, повертаючись додому після шопінгу. Я не тупий і не наївно-довірливий. Був би таким, неодмінно встав би з дивану і подивився, а чи не виросли у жінки крила на спині. Але я маю життєвий досвід і не цураюсь логічно

Віктор Кучерук
2020.04.02 07:09
Відходять дні нестримано, як сльози
Обтяжених реальністю надій, –
А я іду все далі по дорозі
Мені життям присуджених подій.
А я ніяк не можу зрозуміти,
Помалу відживаючи свій вік, –
Чому одним летять під ноги квіти
І хто камінням цілить у мій бік?

Микола Соболь
2020.04.02 07:00
Сьогодні – хіба це багато?
До неба тягнеться трава.
У затишній твоїй кімнаті
Промінчик сонця ожива
І жевріють іще надії
Цей день прожити без утрат.
Короновірус, пандемія.
Усі ув’язнені без ґрат.

Ігор Федів
2020.04.01 20:32
Особисто шляхи обирає,
Чи у долі питає дорогу
І чужої ідеї жадає,
Чи своєю дає допомогу.
Нерухомо сидить на дивані,
Чи іде у світи невідомі,
Розчиняє себе у нірвані,
І йому мозолі незнайомі,

Євген Федчук
2020.04.01 20:19
Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
Хоча, хто знає, звідки там взялась,
Можливо, хтось її почув у нас,
Бо ж тут чимало вешталось народу.
Сподобалась, от і взяли собі.
А в нас вона із часом геть забулась
І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
Та висновк

Олександр Панін
2020.04.01 18:04
Ми часто
не усвідомлюємо небезпеку
власного необережного
слова…

***

Вони були молоді,

Тетяна Левицька
2020.04.01 17:55
У старій вітровці Вовка
заховав доляри,
а дружина ту вітровку
віддала бомжарі.
Безпритульний за заначку
купив дачку, тачку,
на околиці квартиру,
автомат й сокиру.

Вікторія Лимарівна
2020.04.01 16:18
Глобальні події епохи,
де кров’ю омита земля,
де війни брутальні, жорстокі
людське спотворили ім’я.

Не хоче вже Всесвіт мовчати.
Цю кару, мабуть, надіслав
за те, що вбиваємо брата,

Ярослав Чорногуз
2020.04.01 16:13
Здрастуйте, мій лікарю хороший,
Третій тиждень валер"янку п"ю…
Ось, візьміть, мої, будь ласка, гроші,
Я Вам душу виплачу свою.

Так самотньо всі минають ночі,
Аж сльоза, буває, набіжить…
Третій місяць чоловік не хоче

Домінік Арфіст
2020.04.01 15:57
серед садів… захованих плодів…
вуглиною і глиною стираюсь…
стараюсь… не бентежу юних дів…
рабів обходжу і царів цураюсь…
у мене свій край світу у душі…
і землі триєдині… тридев’яті…
баддя води і каганець у хаті
і дотики таємних ворушінь…

Олександр Бобошко Заколотний
2020.04.01 13:01
Так, це Брґамо, Господи…
Те, яке я відвідував та любив:
за Доніцетті на тлі гобеленів,
романський стиль.
…По знелюднених вулицях –
лиш вій

Ігор Деркач
2020.04.01 11:49
Тривога охоплює душу –
у пеклі прокинувся Вій.
Та хочеться жити і мушу
радіти оказії цій,

що буду гадати на гущі,
чи буду до літа живий,
чи, може, в розореній пущі

Іван Потьомкін
2020.04.01 10:39
Вже мого росту сягнула лобода.
Вже схили забілила конюшина.
Вже квітом зайнялися дерева.
Кінерет досягає лінії червоної...
Радіти б тільки первісткам Весни,
Радіти б тільки й молодіти,
Якби не те, що лихоманить світ
І назване короною глумливо.

Сергій Губерначук
2020.04.01 10:14
Так буде з кожним,
хто знатиме ознаку
віддаленості від власної хати
знаку Сонця, значень Сиріуса,
невизначеності гомо космосікуму…" –
сказав би я,
коли б не Ти.

Козак Дума
2020.04.01 08:44
Перемогли квартал і вулиця,
настали нині дні сумні.
Все продається і купується,
а справа – лише у ціні…

Микола Соболь
2020.04.01 07:38
Сьогодні день дурня. А вчора?
Здається у нас він щодня.
Пустіє державна комора
На хліба не буде зерна.
По норах забились, як миші
І скотча на рот нятягли,
Дзумить необтяжливо тиша
Прокльонами баби-яги.

Віктор Кучерук
2020.04.01 03:28
Наче півня співучого гребінь
Чи із сушених фруктів узвар, –
Багровіло над обрієм небо
І згасало в мереживі хмар.
І пітьми мерехтлива навала
Виповзала на стишений шлях, –
І зливалися з сутінню далі,
І нестерпно рябіло в очах.

Микола Дудар
2020.03.31 22:00
Всадови себе в клітку
Випни душу і з’їж
Самотині об’їдки
Підмете хтось на вірш…
І цей хтось ближній родич
Ворог лютий свобод…
Де капкан, там і здобич -
Змиє дощ - епізод…

Євген Федчук
2020.03.31 21:14
Це було, говорять люди, у часи далекі,
Коли в світі панували римляни і греки.
Тоді, кажуть, їхні боги іще мали силу
Та, бувало, навіть, часом по землі ходили.
І простому, кажуть, люду траплялись на очі.
Про один такий випадок розповісти хочу.
Забажа

Олександр Панін
2020.03.31 19:58
Фантасмагорія


Любовне нездоров’я
розірвало мозок,
Страждання –
хвороблива насолода,
Муки –

Віктор Кучерук
2020.03.31 19:34
Хоч серце жваво стукотить
Без стомлення ознаки, –
Ані турбот, ні суєти,
Ні задумів ніяких.
Вже десять днів мине ось-ось,
Як стало трохи жаско, –
Радію, вгледівши когось
Загнузданого в маску.

Світлана Ковальчук
2020.03.31 16:02
Перша брунька, перша цьомка –
То весна.
Плеще, плеще у долоньки, чарівна.
І сокоче, і цвіркоче горобцем:
«Хочу, хочу, хочу, хочу бруньок ще».

Друга брунька, друга цьомка –
То весна,

Іван Потьомкін
2020.03.31 13:56
Ламаний гріш вам, філософи
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.

А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.

Олександр Сушко
2020.03.31 09:16
Хочеш правди? Добре, розкажу
Скільки вона коштує сьогодні.
Запрягає ліліпут олжу,
Їде в рай (на цирк уже негодний).

Голова в короні! Тру-ля-ля!
У руці скіпетрик з маракуйї.
Фокус-покус ловкий! Тіко глянь!

Сергій Губерначук
2020.03.31 09:09
Стовпи стогнали, вкопані в степи,
прострумлено, заглиблено в роботу.
А дні стояли, мов старі снопи,
мов скитські баби, мов свічки без ґноту!

Спливла війна в криваву круговерть,
і тиші так нечувано препало
на ті лани, які скосила смерть,

Олександр Олехо
2020.03.31 07:48
Йшов 666 день карантину. Закінчився останній сухарик із трьох міхів, заздалегідь засушених. Закінчилась остання чайна ложечка цукру із трьох міхів, заздалегідь куплених. Закінчився останній ковток горілчаної продукції із трьох десятилітрових бутлів, зазда
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Андрій Пелепець
2020.03.29

Степан Вишиватін
2020.03.27

Богдан Бойко
2020.03.22

Людмила Бурлаченко
2020.03.19

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Надія Мезрина
2020.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Євген Федчук - [ 2020.04.02 17:31 ]
    Легенда про часник
    Ой, були в селі одному біда за бідою,
    Почали туди вчащати чорти чередою.
    То столочать комусь ниву, то зведуть худобу,
    То й господаря самого доведуть до гробу.
    Страшно стало в селі жити, бо ніхто не знає,
    Коли саме і до нього біда завітає.
    І не знали, що робити і до кого вдатись,
    Аби з на́пастю тією більше їм не знатись.
    Стали люди полишати село те потроху,
    Збезлюдні́ло, хоч раніше жило, як гороху.
    Їхав якось повз село те козак з Січі Сава.
    Поміж братчиків ходила про козака слава,
    Що той Сава не боїться ні чорта, ні Бога.
    Як надума що – не спинить його вже нічого.
    Їхав Сава, курив люльку, розглядав довкола,
    Вітер бавив оселедця на голові голій.
    Їде козак, думу дума, згадує походи.
    Аж тут їде по дорозі назустріч підвода.
    А на ній добро всіляке, жіночка та діти,
    Чоловік на волів «цобка», мовляв, швидше йдіте.
    Та ще злякано постійно назад позирає…
    - Що таке? – козак спинився та й дядька питає,-
    Чи женуться за тобою по шляху татари?
    Чи боїшся – грім ударить? Так немає ж хмари?!
    Зупинився дядько й каже: - У нас таке горе:
    Розходилися чортяки, лізуть аж до двору.
    Не дають спокійно жити і спокійно спати,
    То ж доводиться все кинуть і з дому тікати.
    Затягнувся козак з люльки, пустив хмару диму:
    - А ви пробували якось боротися з ними?
    - Та вже ж, звісно, не сиділи, і в церкві молили
    І навколо хресним ходом з батюшкой ходили.
    Виставляли обереги, кола малювали,
    Із іконами стояли і ночей не спали.
    Та ніщо не помагає, веселяться кляті.
    Тож потроху з села люди почали тікати.
    Почухався козак Сава та тоді й питає:
    - А де саме село ваше і як називає?
    - Село наше – Часниківці, близенько, козаче,
    По шляху, а там за річку по містку й побачиш…
    Прибув козак у село те, всі сидять по хатах,
    Ніхто, навіть, і не вийде козака стрічати.
    Та це Саву не знітило, харч при собі має,
    А поспати – он травичка, там і подрімає.
    Проспав козак аж до ночі, пустив коня пасти,
    А, як вийшов в небі місяць, то вже годі спати.
    Засів собі поза тином у садку під хату
    Та і дивиться, що буде, аби добре знати
    Звідки з’являться чортяки, що будуть робити,
    Щоби потім спланувати, якось їх побити.
    Обвів себе білим колом, прочитав молитви,
    Аби чорти його сховку не могли вглядіти.
    Опівночі поза річку почулося, наче,
    Щось колотиться, регоче, гавкає чи плаче
    І на міст юрбою, врешті, вибрались чортяки.
    Хтось другий уже б, напевно, гепнувся од ляку.
    Але Сава сидить тихо та на вус мотає,
    Дивиться, що далі буде, молитви читає.
    А чортяки розходились: там шопу спалили,
    Там під вікнами кричали, стогнали і вили,
    Щоб господарів злякати, вигнати із хати,
    А, тоді вже їхні душі до пекла забрати.
    Розходились, не до жарту, ще би що утнути,
    А від них по селу сморід, аж до Сави чути.
    Веселилися аж поки і півні запіли.
    Тоді вони знов юрбою за міст полетіли.
    Вийшов Сава тоді з сховку, взяв люльку набиту,
    Запалив та й став гадати, що його робити.
    А що довго козакові думати-гадати,
    Як він здатен і султана в Стамбулі дістати.
    Доки люлька докуріла, вже і план готовий.
    Знайшов козак для початку дрюк собі здоровий,
    Потім виліз на дзвіницю, зняв мотуззя з дзвонів,
    Розплів їх на тонкі нитки, склав на оболоні
    Та й почав з них плести сітку і уже надвечір
    Сплів таку, що ледве-ледве дотягнув на плечах.
    Розклав її попід мостом. Тоді взяв сокиру
    Й став підрубувати дошки, по яких допіру
    Ті проходили чортяки. Підрубав добряче,
    Далі сів під міст, сховався і чекає, значить.
    А опівночі за мостом знов загуркотіло,
    Закричало, завищало та дурним запіло
    І з’явилися чортяки. Суне юрба мо́стом.
    А, як дошки уломились, то нечисті просто
    Всі юрмою прямо в сітку оту і звалились.
    Козак хутко стягнув сітку. Як вони не злились,
    Скільки сил не прикладали, не змогли порвати,
    Бо чорти над тим мотуззям сил не можуть мати.
    А від них навколо сморід, що аж з ніг збиває.
    Та стоїть козак, тримає, люльку набиває,
    Щоб той сморід перебити. Закурив, небога.
    Тоді стали чорти разом грозитись на нього,
    Що вони йому помстяться, що він пожалкує.
    Та козак лише сміється та і в вус не дує.
    А, коли йому погрози оскому набили,
    Взяв він дрюка і узявся до справжнього діла.
    Бив і бив чортяче кодло по чому лиш бачив.
    І дісталося усім їм від дрюка добряче,
    Що аж стали усі разом проситися в Сави.
    Але він, немов не чує, робить свою справу.
    У селі і півні треті вже пісні пропіли.
    У козака вже і руки, врешті, заболіли.
    Зупинився він і каже: - Вговорили, кляті!
    Покляніться, що село це будете минати!
    І не будете робити шкоди тут ніколи!
    Чорти разом поклялися, скімлячи від болю.
    Відпустив нечистих Сава, тільки їх і чули.
    І дорогу у село те навіки забули.
    Але… Вранці, коли сонце вибралось на го́рба,
    Назбирав козак чортячих зубів цілу торбу.
    Хоч від них смерділо чортом, але що робити,
    Сказав Сава людям зуби круг села садити,
    Щоб чорти, лише почувши оті аромати,
    Пригадали: обіцяли ж село не чіпати.
    Посадили люди зуби, а уже на осінь
    Урожай з того багатий зібрати вдалося.
    А в селі чортів відтоді справді вже не знали.
    Та щорік садили люди і щорік збирали.
    Стали їсти зубці тії, хоч воно й смерділо
    Та, говорять, відганяло геть нечисту силу.
    Отож, люди, хоч кривились, але споживали.
    Правда, в церкву «зубоїдів» тоді не пускали,
    Через сморід сатанинський, що далеко чули.
    Правда, з часом чий то сморід люди вже забули.
    А рослина з Часниківців розійшлась по світу,
    Та і назву своє має, як бачите, звідти.
    Став часник відомий всюди, бо нечисть усяка
    Тільки-но його почує, згадає козака
    І тоді уже скоріше те місце минає.
    Поклялася, хоч і нечисть, а слово тримає.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  2. Євген Федчук - [ 2020.04.01 20:22 ]
    Легенда про ластівку і не тільки
    Легенда гарна, що прийшла зі сходу.
    Хоча, хто знає, звідки там взялась,
    Можливо, хтось її почув у нас,
    Бо ж тут чимало вешталось народу.
    Сподобалась, от і взяли собі.
    А в нас вона із часом геть забулась
    І лиш тепер, надіюсь, повернулась.
    Та висновки - то вже самі робіть.
    Було то, кажуть, у часи потопу,
    Який Господь наслав нам за гріхи.
    Аби людей позбавитись лихих
    Рішив, що, мабуть, у воді їх втопить.
    Крім праведного Ноя, бо його
    Господь Ковчега будувать призначив
    І наказав тварин зібрати, значить,
    По парі виду кожного всього.
    І от пливе той Ноїв корабель,
    На нім усі врятовані ним тварі.
    Лютує буря, дощ скажений шкварить,
    Не видно ані неба, ні земель.
    А тут диявол, взнавши Божий план,
    Рішив той Ноїв корабель втопити
    Аби душі живої не лишити.
    Отож хутенько вдався на обман:
    Перетворився на маленьку мишу,
    Спустився тихо аж на самий низ
    І хутко дірку в дереві прогриз.
    Вода одразу залила все днище
    І прибувати швидко почала.
    Змія тут саме у кутку дрімала.
    Вода одразу її сон прогнала.
    Побачивши, як кепсько йдуть діла,
    Змія хвостом ту дірку затулила
    Так, що вода вже далі не текла
    І всіх живих від смерті вберегла.
    Та в поміч стала кликати щосили.
    Найперша кішка той почула крик.
    Вона мерщій десь ізгори примчала
    І хутко кляту мишу упіймала
    Та й з’їла. Отакий-то вийшов пшик
    З диявольського того злого плану.
    Тут нагодився Ной. Все зрозумів.
    Змії яко́сь віддячити схотів.
    Сказав: «Коли до берега дістанусь,
    Віддам тобі в поживу я того,
    У кого найсолодша кров для тебе.
    Хай буде так! Беру у свідки небо!»
    Змія: « А як я визначу його?
    Я ж маю кляту дірку затуляти!»
    Подумав Ной: «Нехай комар летить,
    Він зможе крові в кожного попить,
    Тоді і донесе нам результати!
    Чи згодна ти покластися на нього?»
    «Ну, звісно ж, згодна,- мовила змія,-
    Та не бариться хай, бо змерзла я,
    Уже не відчуваю й тіла сво́го!»
    І полетів комар. Літав, літав,
    А на Ковчегу живності багато.
    Ти спробуй лише всіх перекусати?
    Уже Ковчег і до гори пристав.
    До Арарату. Аж комар летить.
    Своє завдання виконав нарешті.
    Змії уже нете́рпиться: «Та де ж ти?
    Ну, скільки часу маю тут сидіть?»
    Та ж комару назустріч Сім іде,
    Син Ноя. І комар на нього всівся,
    І крові Сімової досхочу напився.
    Солодшої не зустрічав ніде.
    Отож, летить він до змії якраз
    Та ластівку стрічає і говорить:
    «Нема солодше від людської крові!»
    Та, як почула ці слова, ураз
    Пів язика йому і відкусила.
    Тож він з тих пір донині лиш пищить
    Та полюбляє з нас крові́ попить.
    А ластівка до Ноя прилетіла
    Та й каже, що комар передавав
    До того, як пропала в нього мова,
    Що лиш в одної жаби кров чудова.
    І жабу Ной змії в поживу дав.
    І з того часу ластівка для нас
    Священна птаха, ми їй догоджаєм,
    Ні гнізд її, ні діток не чіпаєм
    І з радістю стрічаєм кожен раз.
    Історії ж, ще не кінець поки́.
    Змія відтоді жаб лише і їла,
    Та свою кров від того не зігріла.
    Отож хотіла відомстить-таки.
    І, якось була ластівку піймала,
    Вчепилася зубами в горло їй,
    Аж виступила, бу́ло, кров на ній.
    Та тут лелека мимо пролітала,
    Вхопила ту зміюку й понесла.
    Та ластівку від ляку відпустила,
    Все ж, наостанок за хвоста вхопила
    І пір’я з нього видерти змогла.
    Червоне горло в ластівки з тих пір
    І хвіст, немов розділений надвоє.
    От звідки стала ластівка такою.
    Тут вже, як хочеш: вір або не вір.
    Ет, ще про кішку ледве не забув.
    З тих пір, як з’їла вона мишу кляту
    (Диявола – ми ж маєм пам’ятати)
    Уже віків і не один минув.
    Уже домашня вона, наче, стала,
    А, все ж, лукавство досі в ній сидить
    І часом може нам таке вчудить…
    То, щоб ви знали – то усе диявол.


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  3. Євген Федчук - [ 2020.03.31 21:22 ]
    Легенда про Зозулині черевички
    Це було, говорять люди, у часи далекі,
    Коли в світі панували римляни і греки.
    Тоді, кажуть, їхні боги іще мали силу
    Та, бувало, навіть, часом по землі ходили.
    І простому, кажуть, люду траплялись на очі.
    Про один такий випа́док розпові́сти хочу.
    Забажала раз Венера чи то Афродіта,
    Опуститися на землю, світом походити.
    Подивитися на смертних не з гори, із неба,
    Показати, поміж іншим, яка гарна з себе.
    Одягла (звичайно ж, жінка) найкраще що мала,
    Черевички гарні взула, що до свят тримала.
    І пішла, неначе пава, світом погуляти,
    Подивитися на інших, себе показати.
    Звісно, людям стріча з нею була ціле свято,
    Назбігається, бувало, звідусіль багато,
    Бо краси тоді такої не бачили зроду.
    А їй дуже тішить серце, що гарна і модна.
    Тож ішла, не зупинялась ні на хвильку, значить,
    Щоб красу її побільше люду могло бачить.
    Виставляла хітон гарний, дуже гарне личко
    Та найбільше золотії модні черевички.
    Хоч богиня, але жінка, то усім відомо -
    Йшла шляхами і степами не знаючи втоми.
    Лиш тоді прийшла до тями, врешті зупинилась,
    Коли в лісі у густому одна опинилась.
    Аж тоді відчула втому, черевички зня́ла
    І, улігшись на травичку, спочивати стала.
    Спить утомлена богиня, сили набирає,
    Стоять модні черевички, на сонечку сяють.
    Пролітала тут зозуля, черевички вздріла
    І собі такі гарненькі мати захотіла.
    Підлетіла, один взула – великий, нівроку,
    Але ж гарний. «У одному політаю поки!»
    Летить лісом зозуля та, крилами махає.
    Злетів з лапи черевичок, упав та й немає.
    Політала, пошукала. Та ж кущів до біса.
    То уже не відшукаєш, що пропало в лісі.
    Подалась тоді зозуля ремеза шукати.
    Він умів найкраще в лісі гнізда собі ткати.
    Не якесь там кострубате одоробло в нього,
    А таке, що більше, мабуть, і нема ні в кого.
    Прилетіла, каже йо́му: «Черевички хочу.
    Сплети мені такі ж самі, щоб сліпили очі.
    Щоб всі заздрили у лісі і такі ж хотіли.
    Полетіли, глянеш, може, які?!» «Полетіли!»
    Знайшли вони черевичок той, що залишився,
    Походив навколо ремез, добре обдивився.
    «Добре, - каже,- зроблю тобі черевички схожі,
    Не із золота, звичайно. Того я не можу».
    Сплів з соломи черевички, приніс до зозулі.
    Та побачила, зраділа, та на лапки взула.
    І зробилася зозуля в лісі модна птиця.
    Лиш вона у черевичках – було чим гордиться.
    Перестала вити гнізда, бо то, бач, не модно,
    Підкладала свої яйця до кого завгодно
    Аби самій було часу по лісу літати,
    Усім птахам черевички свої показати.
    А, тим часом, що ж Венера? Виспалася, встала,
    Бачить: один черевичок. Другий пошукала,
    Не знайшла. Але в одному ходити не стала,
    Залишила та і боса подалася далі.
    З черевичка, що то значить, коли божа сила,
    Орхідею, дивну квітку вона сотворила.
    І та квітка (от що дивно) не розквітне поки
    Їй не виповниться, бачте, вісімнадцять років!
    Ну, а що зозуля наша? Літала, літала,
    Уже усім черевички свої показала.
    Вже минуло з того часу вісімнадцять років,
    Коли звістку дуже дивну рознесла сорока,
    Наче бачила у лісі, може й невеличкі,
    Такі ж самі, як зозуля має, черевички.
    Дійшла звістка й до зозулі, полетіла, бачить,
    Черевички ще гарніші ніж у неї, значить.
    А яка ж то жінка буде щось таке носити,
    Якщо може таке ж саме на іншому стріти.
    Скинула ті черевички, викинула люта.
    Та за стільки літ устигла геть усе забути:
    І, як гнізда треба вити, пташенят ростити,
    Тож і стала одиноко зозулею жити.
    А ту квітку з того часу так і називали –
    Зозулині черевички. Іноді, бувало,
    Ще Венерині. І квітне дивна орхідея…
    Та не знаю, що є правда з легенди цієї?!


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  4. Сергій Губерначук - [ 2020.03.31 09:51 ]
    Отці
    Стовпи стогнали, вкопані в степи,
    прострумлено, заглиблено в роботу.
    А дні стояли, мов старі снопи,
    мов скитські баби, мов свічки́ без ґноту!

    Спливла війна в криваву круговерть,
    і тиші так нечувано препало
    на ті лани, які скосила смерть,
    до всіх отців, яких вона приспала!

    По голокосту з кожного села –
    і до́ста струму йде колючим дротом!
    Багряна хура куряву зняла́ –
    то тхне колгосп і пре гнилим болотом!

    Великий біс з маленького кутка
    з’явився в світ, розмножився у людях!
    Хоч праця й є, та тільки не така,
    щоб після неї птах співав у грудях!

    За тим останнім покликом землі,
    якої ні онук, ні син не чують, –
    то Отчий Труд ті Вічні Мозолі
    на штурмі ча́су всіх чортів бичують!

    6 лютого 2001 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 161–162"


  5. Євген Федчук - [ 2020.03.30 19:56 ]
    Легенда про Петрів батіг
    Що воно за квітка синьоока
    На стеблі високому росте?
    Я спинивсь від неї за два кроки,
    Озирнувся на чотири боки,
    А спитати ні в кого, проте.
    Тож зламав собі цупку стеблину
    З квітками та і подавсь в село.
    Думаю: когось-таки зустріну
    Й запитаю про оцю рослину.
    Справді, й півгодини не пройшло,
    Як почулись голоси від ставу.
    Я зі стежки повернув туди.
    Бачу: пастухи готують страву,
    Аромат доноситься «на славу».
    Череда вляглась біля води.
    Підійшов, чемненько привітався.
    Хтось й мене «до столу» запросив.
    І, обід ще доки готувався,
    У господарі́в я запитався,
    Що ж за диво-квітку я зустрів.
    Глянув дядько з вусами на неї,
    Посміхнувся: «То ж Петрів батіг!»
    Здивувався я із назви теї
    Та уже ж і далі гну своєї:
    «Хто ж їй таку назву дати міг?»
    Той погладив свої пишні вуса,
    Зазирнув було до казана:
    «Ти, напевно, не сільський, дивлюся.
    В нас тут від малого до бабусі,
    Ні для кого то не новина,
    Що ця квітка від Петра святого
    Свою назву має». «Як же то?»
    «Ти присядь. Не знають правди ноги.
    Та послухай, що воно й до чого
    Розкажу. Підправить, може, хто?
    То було у давнину далеку
    У селі… Де саме? Бог то зна.
    Людям працювалося нелегко,
    То дощі, а то скажена спека…
    То й для наших місць не новина.
    Але якось сіяли, збирали
    Потом весь политий урожай.
    Тож і хліб та і до хліба мали,
    Навіть, лишки часом продавали.
    Головне: працюй та не зівай.
    Але якось вийшов рік невдалим:
    Навесні дощами полило
    Та, зерно ледь наливатись стало,
    Комашня якась поналітала,
    Геть поля обсіла. Все село
    Кинулось врожай порятувати,
    Вже й ганяли комашню оту,
    Віниками бралися змітати,
    Щоб ногами на землі топтати.
    Та в одному місці ледь зметуть,
    Як вони в другому знов насядуть.
    Бачать люди: урожай пропав.
    Що робити? Як тут дати раду?
    Тут якраз ішов через леваду
    Сивий дід. Кудись він простував,
    А над ним метелики кружляли,
    Наче в казці. Зупинився люд.
    Бачили в житті вони чимало,
    Та такого з ними не бувало.
    Підійшов дід, зупинився. Тут
    Врешті хтось спромігся на слова:
    - Хто ви, діду, і куди іде́те?
    Ще хтось: - Ви не чарівник бува?
    Дід всміхнувся : - А які дива?
    - Де ви цих метеликів веде́те?
    - Я собі дорогою іду,
    А вони летять, створіння Божі.
    Вам здалося, що я їх веду…
    Ви ж, я бачу, втрапили в біду.
    Почекайте, я вам допомо́жу.
    Він тоненьких прутиків зламав
    І пішов понад межею полем,
    Цвьохав ними, комашню здіймав,
    Хоч не бив, як череду займав
    І вона кружляла вся навколо.
    А, дійшовши до межі, старий
    Викинув той прутик попід ноги,
    Інший взяв і по межі другій
    Знов пішов. А понад ним весь рій
    Полетів , як хмара, до дороги.
    Як скінчились прутики, тоді
    Й комашня із поля геть пропала.
    У старого усміх в бороді.
    А в селі увесь народ радів.
    Дідуся́ запрошувати стали.
    Але він, напевно, поспішав.
    Лиш спитали, як же його звати.
    Він Петром тоді себе назвав,
    Випив воду та й попростував
    Щось, мабуть, по світові шукати.
    Прутики ж ті скоро проросли,
    На тім місці, де тоді упали.
    Синьооко влітку розцвіли,
    Від напасті поле берегли,
    Тож Петрів батіг їх і назвали».
    Помовчав, і мову знов повів:
    «Чи цикорій довелося пити?»
    «Так, у місті дядько пригостив».
    « А ти знаєш, він його зварив
    З кореня цієї саме квітки».
    Я не став лишатись на обід,
    Дядькові подякував й подався
    З думкою: який безмежний світ,
    Хоч прожив уже чимало літ,
    А, дивись, про щось нове дізнався.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  6. Євген Федчук - [ 2020.03.29 18:19 ]
    Легенда про ряст
    Сонечко із неба уже добре гріє,
    На землі травичка гарно зеленіє.
    У таку погоду в хаті ми не всидим,
    Тож пішли раненько до лісу із дідом.
    Іти недалечко – проминули поле,
    Вже й дерева голі то́впляться навколо.
    Ідем по стежині, слухаємо пта́шок,
    Які й не зважають на ходіння наші.
    Вийшли на галяву. Боже ж, твоя воля:
    Хтось ліловий килим простелив довкола.
    Вітерець повіє, аромат доносить,
    Аж у мене, навіть, закрутило в носі.
    Аж сп’янів, неначе, медовухи випив…
    Чи то хто ванілі у траву просипав?
    Поки я на місці в захваті топтався,
    На ліловий килим дід мерщій подався.
    Зірвав жмут та й кинув собі попід ноги,
    Став топтати й чую я із уст у нього:
    «Топчу ряст, дай, Боже, ще мені діждати,
    Щоби і на той рік міг його топтати».
    Потоптав та й каже: «Давай і ти слідом!»
    Все, що чув і бачив, повторив за дідом.
    А тоді й питаю: «Що воно за штука?
    Нащо ряст топтати? Звідки ця наука?
    Та й взялася звідки в лісі ця рослина?»
    «Щось питань багато у тебе, дитино.
    Та, усім, що знаю, зараз поділюся,
    Ти ж уважно слухай та мотай на вуса.
    Оця квітка рястом зветься у народі,
    Квітне вона різно, кажуть, у природі:
    Квіти жовті, білі і блідо-бузкові,
    Але найчастіше отакі – лілові.
    Звідки вона в лісі отака взялася?
    Стара оповідка в мене збереглася.
    Колись біля лісу та й село стояло,
    В ньому, кажуть, відьма одна проживала.
    До пори, до часу ніхто і не відав,
    Що ця мила жінка справді злая відьма.
    Бо вона в селі тім шкоди не робила,
    На мітлу сідала та кудись летіла
    У другії села, там робила шкоду:
    То корову здоїть, то спаплюжить вроду,
    То дощі відгонить, що нема врожаю.
    Ко́ротше – робила все, що забажає.
    Ледве нічка темна, то вона й літає,
    А уже під ранок назад повертає.
    Мітлу поза комин, виспиться до ранку,
    А, як сонце вийде, вже стоїть на ганку.
    Кожному всміхнеться, кожного вітає.
    Тож ніхто й не знає, що вона літає.
    А був у селі тім чоловік-п’яничка.
    Ішов якось мимо він темної нічки
    Та й уздрів, як відьма у димар влітала.
    В нього з переляку навіть хміль пропала.
    Ледве дочекався ранку той п’яниця,
    Став казати людям, що вона за птиця.
    Але всі сміялись: менше пити треба,
    Бо вже скоро й білка прилетить до тебе.
    Ті його насмішки дуже зачепили,
    Він рішив дове́сти, що не в хмелю діло.
    Десь почув, що, наче, відьми ті літають,
    Доки перші півні ще не заспівають.
    Бо, як тільки півень та й закукуріка,
    Прояви́ться в відьми її справжнє лико.
    Кажуть, відьми довго молоді та гожі
    Не тому, що тихо щось собі ворожать,
    Полетять десь, знайдуть молоду дівчи́ну
    І на неї скинуть років половину,
    А в другої вроди заберуть нівроку
    Та і молодяться аж до часу, поки
    Вже не будуть здатні себе змолодити.
    І тоді миттєво можуть постаріти.
    Вчора була дівка, а вже бабця нині…
    Дочекавсь п’яничка темної години,
    Взяв під пахву півня з сідала й подався,
    Біля хати відьми у садку сховався.
    Тиха нічка темна, зірок, як гороху,
    Сидить чоловічок, дрімає потроху.
    Півень під пахвою теж собі дрімає.
    А відьму десь носить, все її немає.
    Вже й заснув би, може, чоловік, та раптом
    Десь сова у лісі почала кричати:
    «Ух» та «ух». Стріпнувся чоловік і бачить
    Тінь якась у небі промайнула, наче.
    Як скубне він півня того з переляку.
    Півень як підскочить і на всю горлянку
    Як закукурікав – аж луна від лісу.
    І зненацька відьма тут де не візьмися.
    Глянула сердито, рукою махнула –
    Горластого півня наче і не бу́ло.
    А вона другою махнула рукою,
    На мітлу і зникла аж ген за рікою.
    Вранці люди вийшли, а в саду під сливу
    Сидить чоловічок геть старий та сивий.
    Не берись, говорять як не знаєш всьо́го:
    Відьма свої роки скинула на нього.
    А в саду навколо цвіт розсіявсь рясно.
    Тому його люди і назвали рястом.
    Квітки його наче голова у півня.
    І не знали люди, звідки вона дивна
    Така узялася. Аж прийшов до тями
    Чоловік, повідав. Та з тих пір ні грама
    Не узяв до рота, став сумним і тихим,
    Бо ж сам напросився, розбудив те лихо…
    А, стосовно рясту, то говорять люди,
    Що з тих пір розсіявсь по світах усюди.
    І, неначе, в ньому збереглася сила,
    Яка колись відьму було молодила.
    І весною варто рясту потоптати
    Й, навіть, смерть від тебе буде відступати.
    Бо ти тоді станеш молодим і дужим.
    Хоч у це, насправді, віриться й не дуже…
    Де та відьма ділась – то ніхто не знає,
    Може, десь по світу до цих пір літає.
    Комусь скине роки, десь поцупить вроду.
    І простій людині зловить її годі…»
    Дід уже закінчив, далі в ліс подався,
    А я все думками до рясту вертався.
    І дав собі слово, йдучи за ним слідом:
    Буду приїздити щовесни до діда.
    Не лише для того, щоб погостювати –
    А щоб із ним разом рясту потоптати.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  7. Євген Федчук - [ 2020.03.28 17:15 ]
    Легенда про осот
    Не за гірським високим станом
    І не за морем - океаном –
    На цих просторах степових
    Жило у ро́ки нині давні
    Велике плем’я – плем’я славне.
    І до сьогодні ще про них
    Вітри привільнії шепочуть
    І трави шелестять, бо хочуть
    Розповісти про ті часи,
    Як бу́ла справді вільна воля
    І ковила буяла в полі,
    Стояла в крапельках роси.
    Понад широкою рікою,
    Над течією над стрімкою
    Стояли чепурні хатки.
    Димок курний із вікон вився,
    То в небо тягся, то стелився,
    Як вітер налітав стрімкий.
    Роботи людям вистачало,
    Вони із сонечком вставали
    І хто у поле, хто куди.
    У кожного свої турботи,
    У кожного своя робота.
    Працюй – без діла не сиди.
    Сумлінно люди працювали
    Отож добра удосталь мали
    Не знали, що таке нужда.
    Було і їсти, бу́ло й пити,
    Було чим і гостей зустріти,
    Не те, щоб тільки хліб – вода.
    Жили і разом працювали,
    Хто більше –менше –не питали.
    Бо кожен працював, як міг.
    І ледарів між них не бу́ло,
    Що то є лінь - вони й не чули.
    Для них то був великий гріх.
    Жили весе́ло і щасливо,
    Без суперечок, всім на диво,
    Ділили порівно на всіх.
    «Моє-твоє»- не розуміли,
    Шукати крайнього не вміли,
    Такого не було у них.
    І хто зна як би склалось далі.
    Жили б, та й горечка не знали
    Можливо й далі у степах.
    Та народила мати сина
    І не таку, як всі дитину,
    А щось таке на двох ногах.
    І ще малим усе хапало
    І до колисочки ховало,
    А, вже як трохи підросло
    «Моє» - найперше що сказало
    І іграшку собі забрало,
    І вже нікому не дало.
    Здавалося б, лише дитина
    Пограється та, може, й кине.
    Але воно усе росло
    І без «моє» не зробить кроку,
    Батькам цілісінька морока
    І сорому на все село.
    Уже і лаяли, і били,
    І совістили, і учили -
    Ніщо не помага йому
    Таке вже видно, уродилось,
    Чи то так долею судилось
    Одвіку племені тому.
    Бо скільки жили й працювали,
    Усеє спільно споживали
    І не питали – де чиє.
    А тут задумуватись стали,
    Хоч такі думки й відганяли,
    Та лізло все рівно «моє».
    Говорять, прикладу дурного
    Навчитися зовсім недовго,
    Тим більше, що там його вчить.
    Яка там може будь робота,
    Як до свого у всіх охота
    І за своїм душа болить.
    І скоро кинули робити
    Взялися все добро ділити
    І кожен перед всіх кричав,
    Що він робив найбільше всього,
    Тож має бути більше в нього
    І палицю до рук хапав.
    Та поки так вони рішали,
    Один на одного кричали,
    Поля бур’я́ном заросли.
    Вони ж, покинувши роботу,
    На полі поросли осотом,
    Людьми неначе й не були.
    З тих пір гуля по білім світі
    Розноситься по полю вітром
    Насіння жадібне оте.
    І вироста, і землю сушить
    І все кругом на полі глушить,
    І, як росте, то вже росте.
    Учепиться – не вирвеш зілля.
    Дивись, вже й інше лізе біля,
    Зрубаєш – троє по сліду.
    Хороше б щось отак родило,
    А тут – неначе й не садили,
    Вродилося нам на біду.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  8. Євген Федчук - [ 2020.03.27 18:14 ]
    Легенда про грицики
    Чи двісті чи то триста літ тому
    Свободи тої люди ще не знали,
    Пани над кріпаками панували.
    У мене не запитуйте – чому.
    Бо я згадав часи ті не для того,
    Щоб визначати: хто правий, хто ні.
    Отож питання ставте не мені,
    А вченому. Я думаю, у нього
    Є відповідь на це. А я ж хотів
    Повідати легенду, може, давню,
    А може й ні. Хіба у тім питання
    Коли і хто легенду ту створив?
    Так от, у час кріпацької неволі
    Під небом синім у однім селі
    Десь серед української землі
    Жив хлопчик Гриць. Нелегка його доля
    Була. Хоч мав лише сім літ
    Та встиг пізнати горя вже чимало.
    Сирітство змалку хлопчика спіткало,
    Лишився сам-один на білий світ
    Він тата свого і не пам’ятав.
    Казали люди: в рекрути забрали,
    Бо був гарячий. Пана то лякало
    Та й управитель зуб на нього мав.
    Бунтівником взивав, жалівся пану,
    Що той селянам приклад подавав
    До непокори. Пан тоді й віддав
    В солдати непокірного Івана.
    А маму пан взяв обміняв на пса.
    Ну, звісно ж, не одну. Життя кріпацьке
    Так мало варте. Тож за пса багацько
    Віддав селян. І Гриць лишився сам.
    Господар пса його не захотів
    Йому робота, а не нянька треба.
    Тож управитель взяв його до себе
    Та не тому, що хлопця пожалів.
    Прилаштував до всякої роботи:
    То піднеси, то прибери, подай,
    А то підлогу он попідмітай.
    Ганяв дитя до сьомого до поту.
    Хоч годував. Шмат хліба та вода.
    Бува з прислуги хтось тихцем погладить
    Та пригостить. А Гриць і тому радий.
    А управитель скоса погляда
    І все кричить і стусани дарує.
    Чого-чого, а це він не жалів
    Та вуха часто хлопцеві крутив,
    Кричав: дарма, мовляв, його годує
    Бо зиску з хлопця, начебто, нема
    І він тепер за доброту страждає,
    Бо хлопець більше їсть, ніж заробляє
    І нащо він його, мовляв, трима.
    Гриць гірко плакав доки був малий,
    Благав, просився, щоб його пустили,
    Тер оченята, бо ж таки боліло.
    І той пускав: «Іди працюй, плаксій!»
    А як підріс і восьмий рік пішов,
    Уже не плакав, навіть, не просився
    І тільки в очі катові дивився
    Пронизливо, що аж холола кров.
    А управитель іще більш звірів,
    Бо бачив в сину батькову натуру
    І ладен був спустити з хлопця шкуру.
    Уже не лаяв – мовчки бив без слів.
    Хотів із нього видушити плач,
    Але не міг, тому ще більше злився,
    Боявся, мабуть, тому так і вівся.
    Мале-мале, а таке вперте, бач.
    Та відступав знесилений-таки,
    Велів ягнят отару пасти гнати
    Аби його перед очей не мати
    Та вслід бажав, щоб втрапив його грім.
    А Гриць отару на толоку гнав
    І там, де вже його ніхто не бачив,
    Не міг почути, як він гірко плаче,
    Сльозам він волю вільную давав.
    Просив: «Мамуню! Тато! Поверніться!»
    Великі краплі падали в траву.
    «Погляньте, рідні, як я тут живу!
    Перед проклятим паном заступіться!»
    Не чули ті, та чула все земля
    Дитячі сльози, як росу збирала
    І кожна з них як квітка проростала,
    Маленька квітка у степах-полях.
    Така ж тендітна, як худенький він,
    Така ж білява, як його волосся.
    Так грициками звати й повелося
    Поміж людей ту квітку. Часу плин
    Забрав давно вже ті роки далекі,
    Змінив життя. Немає вже панів
    І кріпаків. Та білим степ зацвів
    І нагадав про їх життя нелегке.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  9. Євген Федчук - [ 2020.03.26 19:33 ]
    Легенда про кропиву
    В часи минулі, хоч які - не знаю
    В хатині на околиці села
    Одна-одною жіночка жила,
    Казали люди - відьмою була.
    Чи так чи ні - усякого бувало.
    Буває, навигадують таке,
    Що наче і ні в тин, і ні в ворота.
    Та уже ж людям не закриєш рота,
    Коли попліткувати їм охота,
    А слово часом ну таке липке,
    Отож, чи була відьмою чи ні,
    Ніхто того у неї не питався.
    Та й плітками ніхто не переймався,
    Хоч, йдучи мимо хати, озирався
    Чи то чого не вгледить у вікні.
    Вона ж усе самітнилася в хаті,
    Завішуючи вікна від очей.
    Хоча, бувало, посеред ночей,
    Світило в хаті полум’я свічей
    Аби поживу пліткаркам додати.
    Жила відлюдно, а, проте, людей
    Не сторонилась. Всі в окрузі знали,
    Якщо хвороба, не дай Бог, напала,
    Чи там собака злюча покусала.
    Та жінка швидко з поміччю прийде.
    Щось там пошепче, напої́ть відваром
    Чи просто свою руку прикладе
    І вся хвороба в одну мить пройде.
    Від всіх болячок, було, віднайде
    Якеєсь зілля. І усе задаром.
    Не брала зовсім плати від людей.
    Казала: гріх за поміч плату брати.
    Прийде, поможе і мерщій із хати.
    «Додому, - каже, - треба поспішати».
    І чимскоріше за ворота йде.
    Добра чимало поробила всім
    І всі її поважливо вітали,
    Хоча у спину скоса поглядали
    Та потай кості всі перемивали,
    Але тихенько, словом боязким.
    А що, як справді відьма, що тоді?
    Візьме і щось такеє йому зробить,
    Що на городі зовсім не уродить.
    Чи то почне зі світу його зводить.
    Чи ж довго опинитися в біді?
    Людськая заздрість – і суддя, і кат.
    Добро, ми чомусь, швидко забуваєм
    А зло, невдачі в пам’яті тримаєм
    І завжди тому винного шукаєм,
    Хай він не винен у тому́ стократ.
    Прийшов на їхню землю неврожай.
    Нещадне сонце все навкруг спалило,
    Дощі з весни із ранньої не ли́ли,
    Хоч люди Бога кожен день молили
    Та розуміли – голоду чекай.
    І все шукали справжньої причини
    За що Господь карає бідних їх,
    Який вони такий вчинили гріх,
    Що він на землю посухою ліг,
    Бо не упало з неба ні краплини.
    І не знайшов ніхто в собі гріха,
    Всі бачили себе ледь не святими,
    Вишукували гріх поза другими
    Аби вину поставить перед ними
    Що доля їх навідала лиха.
    І тут хтось кинув:
    «Відьма мабуть винна!»
    І мов прорвало: справді, хто ж іще!
    Це через неї сонце так пече,
    Це через неї з неба не тече,
    Це через неї мають всі загинуть!
    Авжеж , відразу винного знайшли.
    Це ж легше, ніж вину на себе брати.
    Все голосніше: «Винна відьма клята!
    Це все вона, вона одна хвостата!»
    По всім селі гармидер підняли.
    Забули вмить усе добро її,
    Що вона ледь не кожному зробила.
    О, гнів юрби-то є велика сила.
    Усіх немов гарячка охопила.
    Зійшлися люди із усіх країв
    Кричать, гудуть: «Втопити її кляту!»
    І, підігріта криками юрба
    Нестримно покотилася з горба
    До її хати. А вона слаба
    Могла лиш в страху в вікна виглядати.
    Все ближче, ближче знавіснілий люд.
    Кілки, сокири у руках мелькають.
    Чого вони від неї вимагають?
    За що нещасну, злякану карають?
    Чого мов звірі в хату її йдуть?
    Метнулася із хати на поріг
    Мерщій до лісу - може порятує!?
    Юрба уздріла. Іще більш лютує:
    Хто хату палить, хто її чатує
    І мчить за нею слідом з усіх ніг.
    Біжить нещасна із останніх сил.
    Немолода, куди вже їй тікати
    Та лиш встигає Господа благати
    Аби устиг її порятувати.
    Та все мов відцуралося навкіл.
    Ліс, наче, й не наблизився нітрохи
    І трави заплітаються в ногах,
    Душею біга відчайдушний страх
    І лиш одна молитва на устах.
    Та усе важчі повільніші кроки.
    Вже обступають знавіснілі, злі,
    Готові тут же на шматки роздерти.
    О, не дай Боже від їх рук померти
    Вона ще не готова стати жертвой,
    Ще хоче жити на оцій землі.
    Здійняла очі: «Господи, де ти?
    Спаси невинну душу від наруги!»
    І у очах така глибока туга!
    А злодії вже тягнулися навкру́ги,
    Готові ухопити й потягти.
    Та враз від болю з зойками сахнулись,
    Бо ухопили між своїх долонь,
    Замість агнця жертовного свого,
    Якусь рослину: листя - що вогонь,
    Аж пухирі їм на долонях здулись.
    Де ділась жінка - то ніхто не знав.
    Чи то у небо хмаркою спари́лась
    І між долонь між їхніх просочилась,
    Але з тих пір частенько хто стрічав
    Кропиву(люди так її назвали)
    Біля будівель, в заростях густих
    І на галявах світлих лісових,
    Біля доріг, біля осель людських.
    Спочатку її люди обминали:
    Пекуча надто, краще не чіпать.
    Та потім звикли, навіть, полюбили:
    І лікувались, і борщі варили
    Та дивувались наймовірній силі,
    Яку проста рослина може мать.
    Вона ж , хоч від людей пізнала зло,
    Зла у собі надовго не тримала
    І людям, як могла, допомогала
    Та, як раніше, все їм віддавала,
    Бо добре серце у грудя́х було.


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  10. Сергій Губерначук - [ 2020.03.26 08:53 ]
    Робота сексота
    Емансипація.
    Колгоспознавство.
    Зреволюціонізованість.
    Секс.

    ДніпроГЕС.
    Маґнітка.
    Ріббентроп-Молотов.
    Секс.

    Велика війна.
    Велетенська розруха.
    Велетневотонний голод.
    Невеличкий секс.

    Відбудова.
    Розбудова.
    Перебудова.
    Секс.

    Загальне зубожіння мас.
    Незалежність.
    Духовність.
    Секс.

    Отже, всього – 5 (п’ять) трудоднів/разів;
    інколи:

    Вечеря.
    Капці.
    Ліжко.
    Секс.

    ... але це не принципово!

    25 грудня 1992 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Учорашнє", стор. 68"


  11. Євген Федчук - [ 2020.03.25 13:04 ]
    Легенда про хліб
    Нам казкою сьогодні видається
    Те, що колись, без сумніву, було.
    Отам, де нині хвиля в берег б’ється,
    Стояло здавна чимале село.
    Підносились хатинки чепурненькі,
    Серед вишневих тулячись садів,
    Тримались одна одної близенько,
    Вслухаючись у солов’їний спів.
    Вставало сонце і віталось з ними,
    Щоночі місяць небом пропливав.
    Весна щороку проганяла зиму
    Посеред річки, що аж лід тріщав.
    А в тім селі жили звичайні люди,
    Ростили хліб на нивах золотих
    І у село з’їжджались звідусюди
    Купці заїжджі, хліб купляти в них.
    По світу йшла про хліб незвичний слава,
    Який незмірно сили додавав,
    З яким смачніші видавались страви,
    Яких ніхто без хліба й не вживав.
    Хто б не приїхав, люди їх стрічали
    Гостинно, наче рідними були,
    Високу ціну за товар не брали,
    Хоча, якби хотіли, то б могли,
    Бо не було ніде такого в світі.
    Чи від землі то, чи то від людей.
    Багато хто старався зрозуміти,
    Бо думав, що багатство з тим прийде.
    Купляв і сіяв на найкращім полі
    І доглядав, сапав і поливав.
    Щодень раби трудились напівголі.
    Та хліб звичайний з того виростав.
    Не додавав ані снаги, ні сили,
    Лише звичайно голод проганяв.
    І це усе нещасного бісило,
    Аж на рабах він зло своє зганяв.
    Один настільки вже було затявся:
    «Не взнаю,- дума,- то уже й не жить».
    В село звичайним бідаком подався
    Аби навчитись хліб отой ростить.
    Прожив два роки. День і ніч у полі,
    Як і усі – з зорі і до зорі.
    Вже й проклинав свою нещасну долю
    І спеку, й холод, дощ і комарів.
    Але навчився, записав до коми
    Усе, як слід. Мозолі заробив,
    Але тихцем, не зізнававсь нікому,
    Щоденник свій агрономічний вів.
    А потім взяв зароблене й додому.
    Рабами поле чимале зорав
    І до роботи гнав їх без утоми,
    Що не один посеред поля впав.
    Зійшла пшеничка, дощиком полита
    Та виріс дуже добрий урожай.
    І як йому хотілося радіти,
    Як розломив гарячий коровай.
    Узяв до рота, скуштував…і кинув.
    Не та, все рівно, хоч убий – не те.
    Чи ж не так само гнув він свою спину?
    Чого ж то хліб, як треба, не росте?
    І знов подався у село далеке,
    Уже й не крився, прямо запитав:
    Чому то їм усе дається легко,
    А він так само в полі працював,
    Але не зміг зростити хліба того,
    Який дає і силу, і снагу.
    «Скажіть, нарешті, звідки то, від чого?
    Задовольніть моїй душі жагу!»
    «Невже ти сам не можеш зрозуміти?
    Щоб виріс хліб такий, як ти хотів,
    Його повинні не раби ростити,
    А щоб ти сам собі його зростив.
    І поливав не кров’ю – своїм потом,
    Солоним потом, змішаним з дощем.
    Так, щоб ломило спину від роботи
    І щоб у серці відчувався щем.
    Коли стоїш серед безмежжя поля
    І бачиш праці власної плоди.
    Щоб хліб був справжнім йому треба воля.
    Землі для того мало і води!»
    Послухав той. Чи зрозумів – не знаю,
    Але пройшло відтоді стільки літ.
    Уже давно й села того немає,
    Уже змінився невпізнанно світ.
    А хліб росте і світ годує й досі,
    Дає йому і сили, і снаги.
    І нива п’є холодні ранні роси
    І, наче море, б’ється в береги.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  12. Євген Федчук - [ 2020.03.24 20:25 ]
    Легенда про Чумацький Шлях
    На степ поволі опустилась ніч,
    Скотилось сонце стомлене за обрій
    І засіяли міріади свіч
    У чорнім небі. Наче хто із торби
    Розсипав їх. У балці степовій
    На березі маленького потічка,
    Що й серед літа був іще живий
    Та йменувався досить гордо – річка,
    Горів вогонь. Навколо чумаки,
    Які сиділи, а які лежали,
    Вели розмови ні про що, поки
    Зготується вечеря їм чекали.
    Вози від степу городили стан,
    Голоблі в темну ніч позадирали.
    Воли скубали степовий бур’ян
    І смачно на всю балку ремиґали.
    Ні вітерця, ні хмарки угорі ,
    Від річки віє легка прохолода,
    Дзижчать навкруг набридлі комарі.
    Вони, як люди, полюбляють воду.
    Окремо гурту вже старий чумак
    Лежить на спині, дивиться у небо,
    А поряд нього примостивсь юнак
    Іще безвусий, показний із себе.
    Старого все питаннями дійма.
    А дід, хоча і сердиться для виду
    Та свою марку мудрого трима,
    Адже, здається, все на світі віда.
    Юнак, підвівши очі в небеса,
    Що мерехтіли в зорянім сіянні,
    Зітхнув про себе: «Господи, краса!»
    Й поставив діду чергове питання:
    - А що то, діду, зірок, як горох,
    Немов по небу густо хтось насипав?
    Мабуть, від справи відволікся Бог,
    Як хтось його із янголів покликав!?
    Дід помовчав і вуса покрутив,
    Кахикнув і повів повчально мову:
    - Ти б ще яких дурниць наговорив.
    Та молоде – зелене, одне слово.
    Зірки оті – то є Чумацький шлях.
    Його так здавна люди називають
    І в нас, і у навколишніх краях.
    А чому так? Усяк оповідають.
    Чув я малим історію одну
    Від свого діда. Й досі пам’ятаю .
    Було то у далеку давнину.
    Жили теж люди у оцьому краї.
    І серед них водились чумаки,
    Які за сіллю їздили до моря.
    А час тоді також був нелегкий
    І вистачало і біди, і горя.
    А жив чумак у одному селі,
    Немолодий та і небідний, наче.
    Мав і вози, й десятки два волів,
    І світу за життя своє побачив.
    Але хотілось над усе йому
    В святій землі, говорять, побувати,
    На гроб Господній глянуть самому,
    Щоб було що онукам розказати.
    Грошей нажив, до смерті стачить їх.
    Чи все життя ганятися за ними?
    Отож надумав і волів запріг
    Та і подався до Єрусалиму.
    Далекий шлях нескоро подолав.
    Не дні, не тижні, місяці минули.
    Але дійшов і з гордістю ступав
    Він по землі, яка Ісуса чула.
    Здійснивши мрію, побувавши скрізь
    По тих місцях, що Біблія писала,
    Знов став збирати у дорогу віз,
    Адже домівка кинута чекала.
    Але чумак – чумак, де би не був.
    Як-то додому їхати без солі?
    А у святій землі( і я то чув)
    Добра того завжди було доволі.
    Є там, говорять, озеро таке,
    В яке іще Йордан святий впадає.
    Воно від солі, кажуть, аж гірке.
    Її там набирати не встигають.
    Нагріб він тої солі повен віз,
    Його надійно повстю устеливши.
    Ну і додому той товар повіз.
    Але, в дорозі добре притомившись,
    Заснув на возі. Йдуть воли та йдуть.
    Їх поганяти навіть і не треба.
    А, кажуть, звісно, всяке може буть,
    В святій землі є шлях прямий на небо.
    Тож, поки спав чумак, його воли
    По тій дорозі в небо почвалали.
    І чималенький шлях уже пройшли.
    Та, видно, миші повсть попрогризали,
    Бо сіль за возом сипалась на шлях,
    Аж доки вся не висипалась долі.
    Чумак прокинувсь, глянув і закляк,
    Прошепотів лиш: « Боже, твоя воля!
    Куди це круторогі завезли?»
    А озирнувся – солі геть немає.
    - Ах, проклятущі,- вигукнув,- воли!
    Як я додому повертатись маю?!
    Зі злості плюнув, випряг тих волів.
    Ідіть, куди лиш бачать ваші очі.
    Сам воза кинув, в інший бік побрів.
    Нічого чути й бачити не хоче.
    Он, бачиш – сіллю висипаний шлях,
    Пряма дорога до Єрусалима.
    В степу, хто заблука, по тих зірках
    І серед ночі добереться Криму.
    А онде Віз, голоблю, бач , задер.
    А справа Віл очима зірок світить.
    Трави на небі вже чимало зжер.
    Хтось в нього вже і палицею мітить.
    То не чумак, він в іншій стороні
    Іде, бідак, за голову вхопився.
    Блукає й досі там у вишині.
    Знайшов би шлях, напевно би спустився.
    На нього люди кажуть Волопас.
    Який він Волопас, скажи на милість?..
    Та тут настав якраз вечері час
    І всі розмови миттю припинились.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  13. Євген Федчук - [ 2020.03.23 17:48 ]
    Легенда про совість
    Я думаю, у пам’яті у нас
    У кожного історія біблійна,
    Як Бог для світу сотворив людину,
    Коли настав для цього саме час.
    Зліпив із глини, душу удихнув
    Аби вона над світом панувала…
    Чи так було? Мені розповідали,
    Що той сюжет інакший трохи був.
    Мені збрехали, то збрешу і я.
    Та, що почув, те й вам розповідаю.
    Підправте, може, як хто краще знає,
    Повніша буде розповідь моя.
    Так от, надумав Бог створити світ.
    П’ять днів трудився, доки все постало
    Так, як у планах його бути мало.
    Поглянув Бог – і гарний лад, і вид.
    Зрадів із того всього, що створив.
    Але здалось – чогось не вистачає.
    Хтось же в цім світі панувати має.
    Отож людину сотворить рішив.
    Як бачте, все, як в Біблії було:
    Зліпив із глини…Далі зупинився.
    Тут Змій-спокусник саме підкотився,
    В якім зібралось все прадавнє зло.
    - Про що, Господь, задумався? – пита.
    - Та от створив. Поглянь лише на неї,
    За образом й подобою моєю,-
    І головою схвально так хита,-
    Вона в цім світі буде панувати.
    - А що ж ти їй даси?- питає Змій.-
    Адже, щоб панувати, треба їй
    Багато вміти і багато знати.
    - Я в неї дух свій Божий удихну.
    Порядність, чесність,
    доброту, привітність.
    І радість буде панувати в світі…
    Хіба це мало? – Кажеш дивину.-
    Озвався Змій: - Хіба з таким набором
    Спроможний хтось у світі панувать?
    Щоб панувати, треба всіх лякать,
    Дурить, вбивать. На суші і на морі,
    Щоб всі боялись, як людина йде.
    От що потрібно, аби править світом.
    - Але ж то будуть вже не Божі діти!?
    - А, ну ж, давай-но дослід проведем.
    Створи й мені іще одну людину.
    Та у свою свій Божий дух вдихни.
    А я в свою. І хай живуть вони.
    Побачим, хто з них лишиться єдиний
    Над світом править. – Ні,- говорить Бог,-
    Не хочу я подібного чинити.
    А Змій ніяк не хоче відступити:
    - Ну, Боже, добре. Як не хочеш двох,
    Давай з одним. Вдихнем ти свій, я свій
    І хай сама людина обирає,
    Якою саме вона бути має.
    Нехай життя розсудить нас: якій
    Людині саме в світі панувати.
    Як ти гадаєш, дух сильніший твій,
    То буть людині чесній і прямій,
    І добрій…а як мій, то буде мати
    Жорстокість, підлість,
    ненависть, брехню.
    Чи згоден, Боже, спробувати? – Згоден.
    Нехай людська вирішує природа.
    І я експеримент тоді спиню,
    Коли людина остаточно скаже,
    Чий саме дух до серця більше їй.
    Тоді їй вже довіку буть такій.
    Та передчасно не радій. Не раджу.
    З тих пір в людині дві душі живуть.
    Одна весь час нашіптує: «Не бійся!
    Хапай, бреши, над горем чужим смійся!
    Про себе думай, про других забудь!»
    А інша шепче: «Не роби! Не смій!
    Врятуй, підтримай, поможи, всміхнися.
    На світ навкруг з любов’ю подивися.
    Віддай себе – тоді він буде твій!»
    Хто з нас не слухав голосу того?
    Хто між двох рішень часом не метався
    І шлях обрати правильний старався?
    Хоча й не знав, в чім правильність його.
    Той голос Божий, що звучить весь час
    І нас від злого умислу спиняє,
    Ми поміж себе «совість» називаєм.
    І, доки чуєм – Божий дух у нас.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  14. Євген Федчук - [ 2020.03.22 17:27 ]
    Легенда про сороку
    Є в Індії релігія, прихильники її
    Вважають, що, коли вмирають люди,
    То душі, полишаючи навік тіла свої,
    Життя однак продовжувати будуть.
    Адже вони вселяються в тіла других істот
    Чи то рослин, залежить все від того,
    Як саме жив, як саме вів себе на світі хто,
    Куди душі він прокладав дорогу.
    Як гавкав, наче пес на всіх – вселився у собаку,
    Як був невігласом тупим – переселився в дуб.
    А як кривлявся все життя – то на тобі макаку.
    Став півнем, як усе життя когось постійно скуб.
    Можливо, саме так і є, не буду сумніватись,
    Тим більше, що історія, яку я розповім
    Із вірою індуською теж може позмагатись,
    Бо сталося в ній саме так, як видається їм.

    Жило-було одне село в степу понад рікою.
    Багато, бідно – то вже як в селі кому вдалось:
    У кого дім і двір, і сад, немов з руки легкої,
    А в кого вже окрім воше́й нічого не велось.
    Жила там жіночка одна – не жіночка, а горе.
    Язик її, як помело, ніколи не змовкав.
    Не встигне вийти з хати хто – вона вже біля двору,
    Почула краєм вуха щось і вже плітки́ пуска.
    Їй працювати ніколи, дай лиш поговорити,
    Сама не робить і других людей відволіка.
    Вже дехто, навіть, проганяв, хтось обіцяв побити,
    Коли брехню її язик відверту розпускав.
    Сахались люди, як вона виходила із двору,
    А, не дай Боже, ще кудись у гості зазирне,
    Бо здихатись тоді її удасться , ой, не скоро,
    Поки про все не розповість, нікого не мине,
    Не перемиє кісточок, сидітиме у хаті…
    Вже люди потай почали гадати: як би їм,
    Оту Стороту (звали так в селі її) прогнати,
    Або зробити, щоб вона не полишала дім.
    А то помітили якось: зникати стали речі.
    То брязкальця якісь, а то і дзеркальце, бува.
    Спочатку думали, що то поділа десь малеча,
    Аж поки якось чоловік один прослідкував,
    Що пропадає на сліду тієї молодички…
    Проте, що злодій – не кажи, допоки не зловив.
    Якось дзвіночок він поклав на лавці біля пічки,
    А тут якраз Стороту чорт до хати і привів.
    Господарі, як водиться, до столу запросили,
    Сидить вона годину, дві і рот не закрива.
    Уже , що бу́ло на столі, поїли і попили.
    Уже в господаря болить від неї голова.
    Нарешті, з горем пополам та провели із хати.
    Вертається господар, глядь: дзвіночка –то нема.
    Тож він і кинувся мерщій злодюжку доганяти.
    Біжить, кричить на все село: «Тримай її! Тримай!»
    Тут люди збіглися зусюд, Стороту обступили.
    У камізельці, що на ній, украдене знайшли.
    Тоді до хати до її громадою ступили,
    А там знайшли всі речі, що украдені були.
    Зібрали сходку і на ній поставили питання:
    Як поступити з тою, що дістала вже село.
    І, хоч просилася вона, що то уже востаннє,
    Не буде вже вона робить такого, як було,
    Ніхто їй віри вже не йняв. Рішили одностайно
    Прогнати геть її з села. Нехай собі іде.
    Аж на околицю звели. Поглянула востаннє.
    Заплакала, хоч бачила – проще́ння не знайде.
    Виднілась довго на шляху її сорочка біла,
    Спідниця чорна довго ще мела дорожній пил.
    Та жодна у селі душа її не пожаліла,
    Терпіти довго отаку уже не бу́ло сил.
    Але історія на цім іще не закінчилась.
    Пройшли уже із тих подій, мабуть, роки й роки.
    На призьбі якось баба й дід увечері усілись,
    Насіння лускали удвох, чекаючи, поки
    Пастух із паші прижене корівку до господи,
    Вели розмову про город: картоплю, бурячки…
    І що не зайве б принести з криниці свіжу воду,
    Бо уже вибовтали всю анахтемські качки…
    Аж тут на грушу біля них усівся птах незнаний
    У чорно-білому вбранні, стрибає на гіллі.
    Як заходився стрекотать, немов вітряк поганий,
    З яким гасають дітлахи по вітру на селі.
    Стриба, стрекоче, торохтить й на мить не замовкає…
    Дивився довго-довго дід, ну, а тоді пита:
    - Скажи, у пам’яті тобі нічого не спливає?
    А баба: - Ні. Цей птах до нас іще не прилітав.
    - Я зовсім, бабо, не про те. Згадай, коли забула,
    У нас колись жила в селі теж жіночка така,
    Що не змовкала день і ніч, несла усе, що чула,
    Була нахабна, як оце, та і така ж вертка.
    Як її звали на селі? Ти часом не забула?
    А то у мене голова щось зовсім не трима.
    - Дай, Боже, пам’яті…Ага… Сорока вона бу́ла…
    - Сорока? Ех, на жаль, спитать уже кого нема.
    Із тих, хто пам’ятав про те, зостались ми з тобою.
    Тож як згадали – птаху так, напевно і назву́...

    Дивуюсь схожості сорок із жінкою отою
    І думаю: в якій же я подобі оживу?


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  15. Євген Федчук - [ 2020.03.21 18:27 ]
    Легенда про турів
    Давно – давно. Уже й не знать коли.
    Про час відомо точно лиш єдине:
    Що не було тоді іще людини
    І лиш тварини на землі жили .
    Іще був юним степ прадавній цей,
    Річки текли з прозорою водою.
    Ще мамонти неспішною ходою
    Брели, траву скубали похапцем.
    А та трава. Хіба така як нині?
    В ній легко б мамонт заблукати міг.
    І тільки чуть, як біга носоріг,
    Чи рохкають сердито дикі свині .
    Промчить стрілою боязка сайга
    Від хижаків рятуючись, непевно.
    Бізонів стадо попростує чемно,
    Хоч може й лева зняти на рогах.
    У той далекий від сьогодні час
    Прабатько – Тур з’явився в нашім краї.
    Звідкіль прийшов того ніхто не знає,
    То все віки приховують від нас.
    Сподобались йому степи широкі,
    Пахучі трави і п’янка вода.
    І скоро вже безчи́сленні стада
    По степу розбрелися в усі боки.
    Пройшли віки й за ними вслід пішли
    І мамонти, й шерстисті носороги,
    Бізонів не спасли великі роги,
    Теж зникли, наче й зовсім не були.
    І лише турів стада чималі,
    Як і раніше, по степах ходили
    І не було їм рівного по силі
    На цій безмежній степовій землі.
    Прабатько-Тур, могутній, гордовитий
    На рід великий ревно поглядав.
    Здавалось, миті тої він діждав,
    Коли спокійно можна відпочити.
    Тож і приліг на пагорку в траву,
    Підставив сонцю посивілі боки.
    Заснув на хвильку – пролетіли роки.
    А дні його століттями пливуть.
    Поки ж Прабатько –Тур спокійно спав,
    В його степах з’явилася людина,
    Сказала: «Я господар тут єдиний!
    Час мого царювання вже настав!»
    Здавалось би: людина проти тура?
    Та тур сильніший двох десятків їх,
    З конем підніме на рогах своїх
    І у траву безпомічних пожбурить.
    Та у людини зброя у руках,
    Та ще підступність, хитрість за спиною.
    Готовий тур до чесного двобою.
    А люди б’ють по дітях, по жінках,
    Все менше й менше їх лишалось жить.
    Лиш де-не-де по одному, по двоє
    І тільки рабства гіркою ціною
    Життя вдалося декому купить.
    Прабатько-Тур прокинувся якраз
    І бачить ту нерадісну картину,
    Як його рід від рук людини гине
    І настає для них останній час.
    Як врятувати тих, хто ще лишився?
    По всьому світу розселився люд
    І скрізь тварин калічать, нищать, б’ють,
    Але найбільше – хто не приручився.
    І не сховатись від біди ніяк.
    Лишалось сподіватись на єдине.
    Що з часом подобрішає людина
    І зрозуміє, що не можна так.
    Сильніші мають бути справедливі,
    Розумним слід розумно поступать.
    Якщо вже закортіло царювать,
    То піддані повинні жить щасливо.
    Хто кривдить слабших – не герой зовсім.
    Бо справжня сила у хороших вчинках,
    Хто ж сіє зло з причини, без причини.
    Не має права царювать над всім.
    І заревів Тур голосом гучним.
    І ратицею землю вгріб щосили.
    Перетворились тури на могили,
    Що по степу розкидані усім.
    Беззахисні перед нещадним злом,
    Мовча́зні свідки людського безумства,
    Чекають, доки люди схаменуться,
    Аби на турів обернутись знов.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.31) | "Майстерень" 5.5 (5.35)
    Коментарі: (4)


  16. Євген Федчук - [ 2020.03.20 18:51 ]
    Легенда про орлана білохвостого
    Живе біля річок у нас в степах
    Орлан, що прозивають білохвостим.
    Відлю́дькуватий він доволі птах
    І свої гнізда на деревах мостить
    Завжди подалі від людських осель.
    Полює він на рибу, птахів ловить,
    Дрібних тваринок до гнізда несе.
    Хижак такий звичайний, одним словом.
    Цікаво: звідки в нього білий хвіст?
    (До речі, в молодих хвости ще бурі)

    Є у селі у нас «спеціаліст».
    Що не спитай : наука чи культура,
    Політика… Він все на світі зна.
    Звуть цього «академіка» - дід Сава.
    Сидить на призьбі з ранку до темна
    Та смалить люльку. Але в нього слава
    Всевідника… Отож спитав його
    Про тую птицю. Дід поглянув скоса,
    Кахикнув та і каже : - Ти, того,
    Сідай. – Чи то наказує, чи просить.
    А сам чомусь у небо задививсь,
    Неначе в ньому відповідь шукає…
    Я сів, бо ж сам на теє напросивсь.
    Сиджу, мовчу собі, не підганяю.
    Дід, витримавши паузу, почав:
    - Мені мій дід розповідав, що, наче,
    Колись наш предок у цей степ попав,
    Спочатку, як і водиться, козачив.
    Під старість вже зимівника завів,
    Поставив хату в балці біля річки.
    Мав в господарстві коней і волів,
    Завів таку собі домашню птичку.
    Зорав земельки шмат, косив траву
    На сіножатях гарних над рікою.
    Жив, як і всі в зимівниках живуть,
    Доки татари не вчиня́ть розбою.
    По балці осокори де-не-де
    І на однім орлан такий гніздився.
    Літа над степом, ховраха знайде,
    Чи зайця, то над річкою крутився,
    Ловив там рибу… З прадідом у них
    Була, немов, домовленість чи згода:
    Орлан із птиць домашніх ніяких
    Не зачіпав, не завдавав їм шкоди.
    А дід гнізда орлана не чіпав,
    М’ясцем іноді балував, як часом,
    Орлан нічого не наполював.
    А в прадіда проблем не бу́ло з м’ясом.
    Так і жили. Та якось у гнізді
    З’явилися маленькі орленята.
    Турбот орлану додалось тоді,
    Адже малих потрібно годувати.
    Тож він літав, мотався по степах,
    Ловив лящів та карасів у річці.
    З орлицею носили у дзьобах
    По ховраху, лящу чи по плотвичці.
    І скоро орленята підросли.
    Вже почали випробувати крила.
    Батьки літати вчити почали,
    Побачивши, що в них достатньо сили.
    І от вже молодь виліта з гнізда,
    Хоч недалеко, але все ж літає.
    А прадід на усе те погляда,
    Коли сидить на лавці, спочиває,
    Бо ж осокір вважай понад двором…
    Сидів якось він у обідню пору.
    На стіл поставив молока цебро.
    Здоїв корівок. Вечір ще не скоро.
    Тож взяв шмат хліба, кухоль молока,
    Щоб черв’ячка, як кажуть, заморити.
    Дощем погода, наче не ляка,
    Тож можна трохи і перепочити.
    І раптом бачить: птах із молодих,
    Що ледь устиг розправить свої крила,
    Качок побачив й кинувся на них,
    На прадідових, що в дворі сиділи.
    Схопив одну у кігті і гайда.
    Тут прадід підхопився, став кричати:
    - Ах ти ж, паскудник! Ані руш! Віддай!
    А той не дума, навіть, відпускати.
    А прадід кухля з молоком тримав,
    Тож і пошпурив ним що було сили.
    В самого птаха кухлем не попав,
    Лиш молоком хвоста йому скропило.
    Той з переляку качку відпустив
    Та і подався до гнізда. Одначе,
    Хвіст його раптом на очах збілів,
    Немов злодюгу міткою позначив.
    Знялись відтоді птахи із гнізда
    І від оселі подались подалі.
    А прадід потім довго ще гадав
    Чому: чи, може, соромно їм стало,
    Чи то злякались, що помститься він
    За вибрик того дурня молодого?
    З тих пір хіба що здалеку один
    Десь пролетить до річки мимо нього.
    І бачив прадід білого хвоста
    У птаха, що кружля у високості.
    Мабуть, навік лишилась мітка та.
    Тож і назвав орланом-білохвостим.
    Дід наостанок здивував мене:
    - Отак,- говорить,- у житті буває:
    Хтось в молодості щось дурне утне
    А мітку на усе життя лишає.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  17. Євген Федчук - [ 2020.03.19 20:50 ]
    Легенда про чорного лелеку
    Колись були лелеки лише білі,
    Селились ближче до осель людських,
    На стріхах хат частенько гнізда вили
    Де діточок виводили своїх.
    І люди то́му були лише раді,
    Казали, що лелека у дворі –
    То буде тут і щастя, й все до ладу,
    Лелека двір від на́пасті беріг.
    В однім селі жили собі сусіди.
    В одного, де гніздо лелека звив,
    Буяло щастя, оминали біди.
    А другий бідно, нещасливо жив.
    Хто зна, чому? Чи то робив він мало,
    Чи то гнізда лелеки не було
    (Чомусь ті птахи двір його минали),
    Та був він найбіднішим на село.
    Дивився заздро він на двір сусіда
    І думав не про те, як краще жить,
    А як наслати на сусіда біди,
    Аби утратив все, що встиг нажить.
    Й надумався спалити тому хату
    Щоб із гніздом лелечим заодно.
    Сусід подався в поле працювати,
    А той пробрався й кинув у вікно
    Запалений добрячий жмут соломи.
    Сам заховався в хаті і чека.
    Як повалило полум’я із дому.
    Піднявся дим. І птахів налякав.
    Лелеки з дітьми кинулись гасити,
    Вогонь збивати крилами мерщій.
    Тут люди збіглись і вогонь залити
    Вдалося швидко. Шкоди хаті тій,
    Як і гнізду, зробилось небагато.
    Прибіг господар. Тут сусід за ним.
    Лелека став на нього нападати,
    Щоб показати: хто все учинив.
    А той кричить: - Лелечина робота!
    Я бачив, як він хату запалив!
    Птах безсловесний. Що він скаже проти,
    Як він не може вимовляти слів?
    А звідки людям було правду знати?
    Можливо, й справді птаха то вина.
    І скоса на лелеку поглядати
    Всі стали. Для людей не дивина,
    Повірити пліткам і наговорам.
    І гірко стало на душі в птахів.
    Знялись лелеки, піднялися вгору
    Та і у нетрі подались глухі.
    З тих пір в них чорне пір’я, обгоріле
    Під час пожежі так і збереглось.
    Відтоді й гнізда по лісах мостили,
    Щоб стрітися з людьми не довелось.
    Боялись птахи, що, можливо, люди,
    Повіривши брехні нахабній тій,
    Шукають досі їхні гнізда всюди
    Аби помститись. Та ще й голос свій
    Утратили лелеки з тої днини,
    Лиш клацають дзьобами та і все.
    Як душу заздрість роз’їда людині,
    Вона лиш біди всім навкруг несе.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  18. Євген Федчук - [ 2020.03.18 18:19 ]
    Легенда про кукурудзу
    Як кажуть: «Хочеш насмішити Бога,
    Про свої плани розкажи до нього».
    Бо у житті частенько так буває:
    Одне плануєш – зовсім інше маєш.
    Задумав людям ти добро зробити
    Та лиш біди добавив цьому світу.
    А хтось недобрі плани розробляє…
    Про це легенда і розповідає.

    Було це у часи такі далекі
    І у таких віддалених краях,
    Що нашим предкам, навіть і у снах
    Туди було дістатися нелегко.
    В степах широких плем’я там жило,
    Колись із гір віддалених спустилось
    Над річкою на березі спинилось
    Та так нікуди далі й не пішло.
    Хоча і тут життя було не мед,
    Сусіди злі, бувало, діставали.
    Якось жили, на звіра полювали,
    Не зазирали надто наперед.
    Пополювали вдало - їжа є,
    Не удалося – то голодували.
    Тоді богів у поміч закликали,
    Щоб на життя пожа́літись своє.
    І був між ними чоловік один.
    Той все вождем у плем’ї мріяв стати,
    Та ще навкруг сусідів поскоряти,
    Аби у світі був господар він.
    Світ був у ті часи зовсім малим,
    Тож його можна легко звоювати,
    Але для того силу треба мати.
    А хто піде́ із племені за ним?
    Та це йому постійно так пекло,
    Що, навіть, годі вже було терпіти,
    Тож вирішив, що чорні сили світу
    Йому повинні помогти. Було
    У тім селі святилище. Крім інших
    Стояв там також ідол бога зла,
    Ніхто до нього не ходив з села,
    Зверталися до інших, до добріших.
    От якось чоловік тихцем пішов
    І став просити допомоги в бога.
    І не в якогось – саме в того злого,
    Аби той силу світ скорить знайшов.
    Кривавих жертв йому наобіцяв,
    Найголовнішим обіцяв зробити.
    Уже й поклони утомився бити,
    Як раптом звідкись голос пролунав:
    «Твоє прохання я почув, мій раб.
    Але мене ти нагодуй спочатку,
    У жертву принеси хоча б ягнятко,
    Бо я уже від голоду заслаб.
    Коли це зробиш, то тоді іди
    В печеру, що Драконовою звали.
    Там знайдеш торбу,яку заховали
    Дракони. Принесеш її сюди».
    Окрилений, подався чоловік,
    Знайшов в печері торбу й повернувся.
    І знов прийшов, до божества звернувся.
    І голос таємничий знов прорік:
    «У торбі цій ти знайдеш зерня дивне,
    То зародки жорстоких вояків,
    Що зникли вже у глибині віків
    І це від них лишилося єдине.
    Щоб до життя їх відродити, ти
    Вночі, коли зоря вечірня зійде,
    Візьми мотику та у поле вийди,
    Дивись, моменту лиш не пропусти.
    Рядками в полі ямок нароби,
    Покидай в кожну по зерну одному.
    Чим більше зробиш – більше в полі тому
    Постане потім воїнів аби
    Допомогти тобі звершити справу.
    Та не забудь: ямки́ оті зарий,
    Водою щедро кожну з них полий.
    І пам’ятай – лиш сонячна заграва
    Освітить землю, маєш все зробить.
    Якщо не встигнеш зерня те полити,
    То світом вже тобі не володіти,
    Бо усі чари пропадуть умить.
    І що із того зерня проросте,
    Того, напевно, навіть я не знаю.
    Запам’ятав? Іди. А я чекаю…»
    Лиш посміхнувся чоловік на те,
    Бо вже думками світом володів.
    Ледь дочекався, поки сонце сіло,
    Вхопив мотику, торбу і за діло.
    Довбав ямки́ та у душі радів.
    Хотів побільше зе́рням засадити
    Аби велике військо проросло,
    Поки ще спало втомлене село,
    Він уже встиг все поле перерити.
    Покидав зерня у ямки́, зарив.
    Зосталося лише його полити…
    Аж кинувся: а воду в чім носити?
    Цеберка, навіть, він не прихопив.
    А час сплива. Вже й небо рожевіє.
    До річки кинувсь, у руках несе
    Та розливає по дорозі все…
    І бачить, що нічого вже не вдіє…
    Аж тут і сонце визира у світ.
    Від злості чоловік немов сказився,
    Завив і в річку кинувся, втопився.
    Від нього не лишився, навіть, слід.
    А вітер хмарки із-за гір пригнав
    І щедро-щедро окропив долину,
    І на світ божий виткнулись рослини,
    Яких ніхто до цього і не знав.
    Стрункі, високі. А, коли достигли,
    Зібрали люди жовті качани,
    Зерно змололи жорнами вони,
    Хліб напекли. І більше вже не бігли
    На полювання. Вистачало їм,
    Того, що поле кожен рік давало.
    Вже скоро і сусідам продавали,
    Достаток увійшов у кожен дім.
    А дивувались – звідки узялись
    Рослини ті. Згадали чоловіка,
    Що зник кудись. Знайшли його мотику.
    Й подумали, що то, мабуть, Маїс
    (То у селі так чоловіка звали)
    Рішив, нарешті, зло своє забуть
    І для людей корисним врешті буть
    Тож і віддав життя, щоб вони мали
    Оцей достаток. Так і став маїс,
    В честь чоловіка того прозиватись.
    (І не таке в житті могло траплятись)
    Коли ж Колумб в Іспанію завіз
    Того зерна, воно й до нас попало.
    Садити його люди почали,
    І в Україні з часом розвели.
    Та тут вже кукурудзою назвали.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  19. Євген Федчук - [ 2020.03.17 18:22 ]
    Легенда про калину
    Гарна дівчи́на Оксана
    В одному селі жила.
    Така вродлива і ставна,
    Що годі й знайти, була.
    За нею всі хлопці мліли
    З навколишніх навіть сіл
    І, наче чумні, ходили
    Від поглядів її стріл.
    Вона ж всім була привітна
    З усіма була проста.
    І посмішка, наче світло,
    Завжди на її устах.
    А батько був сотник, кажуть,
    І дуже її любив.
    Додому верта і завжди
    Дарунки доньці возив.
    Дививсь, як вона раділа,
    Сіяли очі її.
    В люстерко весь час гляділа
    Нові прикраси свої.
    Він мовчки лише всміхався,
    За нею радів услід.
    І вже в душі сподівався
    Продовжить козацький рід.
    Уже й на хлопців дивився,
    Як на майбутніх зятів.
    Хоча іще не зустрівся
    Такий, якого б хотів.
    Та дочці шістнадцять лише,
    Чого його поспішать?
    Щоб заміж скоріше вийти?
    Ще знайдеться гарний зять.
    Якось з одного походу
    Намисто привіз він їй.
    Такого ще люди з роду
    Не бачили в тім селі,
    Як ягідки намистинки
    Червоні в одну одна.
    А їх же на нитці стільки,
    Що годі й злічіть. Вона
    Як тільки дарунок вздріла,
    Заплескала, як дитя.
    Відразу його наділа,
    Взялась примірять плаття.
    І їй все до того гоже
    І так усе до лиця,
    Очей відірвати не може.
    Порадувала вітця.
    А на вечорниці вийшла
    Всі хлопці її були.
    Вона ж не іде, а пише,
    Щоб всі побачить могли.
    Та радість не довго бу́ла.
    Якось серед білого дня
    Орда в село завернула
    На розпашілих коня́х.
    Метнувся вогонь під стріхи,
    Здійнявся у небо дим.
    Страшна татарська потіха
    Поча́лась в селі отім.
    Біль криком у небо рвався,
    А відчай тіла вя’зав.
    У кро́ві хтось захлинався,
    Хтось вулицею тікав.
    Хтось опір чинив, та марно.
    Татар же як мурашви.
    І рабство страшна примара
    Вставала перед людьми.
    Оксана була в господі,
    Як знявся той ґвалт страшний.
    А батько десь у поході.
    Що їй робити самій?
    Ховатися в хаті? Знайдуть.
    Татари майстри у цім.
    Тікати через леваду,
    Сховатись у лісі густім!
    То добре, що хату з краю
    Над річкою батько звів.
    Намисто своє хапає
    Дівчина без зайвих слів.
    І через вікно в городи
    Левадами до ріки.
    А там уже і до броду.
    Татарин не вздрів поки.
    І мчить Оксана щосили
    Немов на крилах летить.
    ”Хоч би прокляті не вздріли!”-
    Одно лиш Бога моли́ть.
    Не вимолила. Уздріли.
    Із свистом вже слідом мчать.
    А річка вже поряд, Сміло
    Готова вона стрибать.
    Хай течія порятує
    Від тих ненаситних зайд.
    А поряд уже тупіт чує.
    Оглянулася назад.
    І раптом зрадлива гілка
    Намисто вхопила з рук.
    Посипались намистинки
    Дощем у траву – стук, стук!
    На мить якусь зупинилась.
    Збирати чи утікать?
    І у аркані забилась.
    Що встиг її наздогнать…
    Вернувся батько з походу –
    Ні доньки, а ні села.
    А ген майже біля броду,
    Де доньку біда знайшла,
    Кущі якісь розрослися
    І, мов намисто, на них
    Поміж зеленого листя
    Кетяги ягід таких,
    Як він дарував дитині,
    З далеких привіз країн.
    Так і з’явилась калина
    З розсипаних намистин.
    В чужині донька пропала,
    Від горя батько помер
    І лише калина зосталась,
    Нагадує нам тепер
    Про долю землі моєї,
    Про біди предків моїх.
    І я дивлюся на неї
    І згадую завжди їх.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  20. Євген Федчук - [ 2020.03.16 19:39 ]
    Легенда про ромашку
    Дівчина Оксана уродилася гарна,
    Та красу, скидалось
    дав Господь їй марно,
    Марно дав дівчині золоте волосся,
    Щасливою стати так і не вдалося.
    Не сіяли щастям її сині очі,
    Плакали сльозами вони дні і ночі.
    Народилась гарна та не у тій хаті,
    Бо батьки у неї не були багаті.
    Гнули собі спину на старого пана,
    Мріяли, як дочка багатою стане.
    Багатою стане, бо з її красою
    Було б гріх не стати панською жоною.
    Пан і сам навколо неї увивався,
    Бо якраз на старість удівцем зостався.
    То пришле їй квіти, а то й сам приїде
    Із ціпком за нею дибуляє слідом.
    А вона сміється, від нього тікає.
    Молодого хлопця Івана кохає.
    І не хоче чути, аби панной стати,
    Це ж себе як в стіну навік вмурувати.
    Що воно за щастя – з старим дідом жити?
    Так недовго вовком у небо завити.
    Та батьки Івана знати не бажають,
    Зустрічатись разом їм забороняють.
    Та усе їй радять, та усе повчають,
    Поклонами пана низенько стрічають.
    Бачила Оксана хлопця лиш здалеку.
    Вирватись до нього було, ой, нелегко.
    Та усе ж стрічались хоча би очима,
    Наче обіймались, говорили ними.
    Утекла б небога подалі з коханим
    Та боялась кари від старого пана.
    Не за себе зовсім, за Івана більше,
    Бо, як упіймає, в рекрути запише.
    Але може б краще було утікати -
    Все рівно Івана віддали в солдати.
    Чи то пан дізнався хто її коханий,
    Чи то батьки, може, підказали пану.
    Та забрали хлопця, в безвість відіслали,
    Її сміх веселий навік обірвали.
    Не спить дівчинонька, все ночами плаче
    І не знає, кому мала би віддячить.
    А батьки до неї, та усе про пана:
    “ Забудь його, доню, отого Івана.
    Подивись, як добре буде тобі жити:
    Будеш ти багата, поїздиш по світу.
    Нам жилося бідно, то ж не хочем, доню,
    Аби повторила і ти нашу долю.
    Знаєм, що не любий та змирись, дитино,
    Ми ж тебе так любим, ти ж у нас єдина.
    Хіба тобі, доню, можем зла бажати.
    Хочем, щоб могла ти щасливою стати.
    Є у пана гроші. А він тебе любить.
    Тобі ж треба зрідка його приголубить.
    І усі ті гроші він тобі залишить.
    Бачиш: він старенький,
    вже на ладан дише?»
    Та батьків не слуха, плаче все Оксана:
    « Не піду за пана, бо люблю Івана!»
    А пан до дівчини усе більш вчащає,
    Плаття їй купує, шампанським вгощає.
    Та усе про заміж розмови заводить.
    Хай, мовляв, за нього дівчина виходить.
    Буде він любити кохану дружину,
    Схоче, то поїде із ним на чужину,
    Хоче – до Парижу, хоче – до Варшави,
    А то і в заморську якуюсь державу.
    Та брильянти сипле, та золото сіє,
    А в самого добре сивина лисіє.
    А в самого руки трясуться і ноги,
    Без ціпка не може вийти за порога.
    І пан умовляє й батьки насідають,
    Вже про її згоду, навіть, не питають,
    Вже із паном мову ведуть про весілля,
    Ладні дати доньці приворотне зілля
    Аби лиш за пана нещасну віддати,
    Аби із грошима її повінчати.
    Вона вже й не плаче, вже і не ридає,
    Молиться, бідненька, попід образами
    Вмитими гіркими та й її сльозами.
    Та усе прохає милості у Бога,
    Бо не хоче заміж іти за старого.
    А пан уже й плаття весільне привозить
    Біле та сліпуче, як сніг на морозі.
    Батьки у те плаття її наряджають,
    Бо пан із гостями у церкві чекають.
    А вона, як мертва, не скаже ні слова,
    Лише свої губи кусає до крові.
    Одягнули бідну. Стоїть, як картина.
    Батьки аж не вірять, що їхня дитина.
    Білосніжне плаття, золоте волосся.
    Де таке у хаті бідняцькій взялося?
    Вивели дівчину, до церкви прямують,
    Гордо і величаво за нею крокують.
    А з дворів за нею люди виглядають.
    Парубки жаліють, дівчата ридають.
    А вона тендітна йде та повторяє:
    «Не піду за пана, Івана кохаю!»
    Підійшли до церкви, там панів до біса.
    Пані все пузаті, а пани все лисі,
    Поглядають згорда на красу дівочу,
    Кожен ущипнути, посміятись хоче.
    А жених у чорнім франтом виглядає.
    Почалось вінчання. Піп її питає:
    «Чи з своєї волі ти ідеш за пана?»
    І тоді сказала гордая Оксана:
    « Не з своєї волі! Не піду за пана!
    Краще в чистім полі квіткою я стану!»
    Тільки то сказала, як сталося диво,
    Де вона стояла – молода, красива,
    Враз розквітла квітка, така ж білосніжна,
    Золота голівка між пелюсток ніжних.
    Так ромашка, кажуть, з’явилась на світі
    І усе весною прикрашає цвітом.
    І плетуть віночки із неї коханим,
    Згадуючи, мабуть, нещасну Оксану.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  21. Євген Федчук - [ 2020.03.15 20:56 ]
    Легенда про соняшник
    У ті часи, як сонце було богом
    І люди поклонялися йому ,
    Несли пожертви до кумира свого,
    І день, і ніч молилися на нього ,
    А це було віки й віки тому.
    В часи оті напівзабуті давні
    В Америці, серед її степів
    Жило одне велике плем’я славне
    Серед других поважне, рівноправне
    І звалось – Плем’я сонячних синів.
    Вони вставали дуже – дуже рано
    І сонце зустрічали геть усі
    В святилищі. Чекали, доки встане
    І променями першими прогляне
    Народжене на світ в усій красі .
    І весело прихід його вітали,
    І сонечко всміхалося до них,
    І радістю їх душі наповняло,
    І сили їм, наснаги додавало,
    І на роботу надихало їх.
    Вони під сонцем цілий день трудились
    На добре облаштованих полях
    Без відпочинку – бо їм не хотілось,
    І без обіду – в полі їм не їлось,
    Мотики грали весело в руках.
    І сміх лунав, веселі пісні лились,
    Робота була радістю для них.
    І непомітно, щоб вони втомились,
    І не було таких, які б лінились,
    Бо лінь у них була найбільший гріх.
    І, доки сонце в небесах пливло
    Їх світ, їх бог, їх віра і надія,
    Щасливо плем’я у степах жило,
    Завжди привітне до гостей було -
    Зустріне, нагодує, обігріє.
    Та заздро позирали вороги
    На їхні землі на достаток їхній,
    На їхні води, на гаї й луги
    І лиш ковтали слину від зловтіхи,
    Та все молились до своїх богів,
    Криваві жертви їм щодня носили,
    Щоб впав на плем’я їх нещасний гнів,
    І їхнє щастя ураганом змів,
    Позбавив його радості і сили.
    А ті боги старались, як могли
    І, врешті – решт, нагнали чорні хмари
    І хмари ті все небо зайняли,
    Вітри подули і дощі пішли,
    І з блискавками грім страшний ударив.
    А плем’я вийшло вранці, як завжди
    Аби прихід вітати свого бога,
    В багнюці залишаючи сліди,
    В передчутті великої біди,
    В святилище долаючи дорогу.
    Але їх сонце так і не зійшло.
    Вірніш, зійшло. Та з них ніхто не бачив,
    Десь там собі за хмарами пройшло
    І промінця до них не простягло.
    Вони ж дивилися, як небо плаче
    І слідом також плакали собі.
    Весь день стояли і весь день чекали
    Та дощ періщив, вітер не слабів
    І не лунав уже веселий спів,
    Тепла і сонця їм не вистачало .
    Не вийшов їхній бог, не привітав,
    Промінням їх ласкаво не пригладив,
    Наснаги їм до праці не надав,
    Своє тепло за хмарами сховав.
    Тож день пройшов у племені не радо.
    Сумні всі по оселях розбрелись,
    Щоб вранці сонце зустрічати знову.
    Та вранці вітри,хмари понеслись,
    Дощі іще сильніші полились,
    Щоб краєвид споганити чудовий.
    І знов весь день простояли вони,
    За небом увесь час спостерігали
    Просили: ‘’ Боже, хмари розжени!
    Ми тут стоїм – твої дочки й сини
    І хочем, щоб ти нас не полишало!’’
    Та все даремно. День за днем іде,
    І день за днем негода налітає,
    І сонце не з’являється ніде,
    Розмов з своїми дітьми не веде,
    Немов його на небі і немає.
    Вони ж приходять і все рівно ждуть,
    Весь день, стоять очима проводжають
    Там, де лежав одвічний сонця путь,
    Де у той час воно повинно буть
    І все його з’явитися благають.
    Пісні замовкли, сміху вже не чуть,
    Поля всі бур’яном позаростали .
    А люди сумно із осель ідуть,
    Та про роботу й мови не ведуть,
    Бо в них ні сили, ні бажань не стало.
    А якось вранці хмари розійшлись
    І раптом сонце землю освітило,
    Пробіглося землею, як колись.
    І знову тепло і спокійно стало.
    Схотіло сонце діточок своїх
    Як і раніше, радо привітати,
    Але чомусь ніде не бачить їх,
    Не чує їхній безтурботний сміх,
    Стурбоване, взялось воно шукати.
    І раптом бачить - купкою стоять
    Якісь великі гарні жовті квіти.
    Як сонечка малесенькі горять.
    І зрозуміло – це ж бо його діти.
    Не дочекались – квітом зацвіли
    І схожими на Батька – Сонце стали.
    А люди, що пізніш сюди прийшли,
    Збирали їх, ростити почали
    І соняшником, звісно що назвали.
    З того часу вітають сонця схід
    Великі жовті соняшника квіти.
    Воно іде – вони за ним услід
    Всі до одного повертають цвіт
    Немов легенду хочуть оживити.










    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  22. Євген Федчук - [ 2020.03.14 19:35 ]
    Легенда про лелеку
    Що знаєм ми про давнії літа,
    Про ті часи, як Бог свій труд заве́ршив?
    Коли людина появилась перша?
    Без відповіді стільки запитань.
    І, навіть те, що, все ж, до нас дійшло,
    Від правди, виявляється, далеке.
    А, як же, то, насправді, все було?
    Послухайте легенду про лелеку.
    Не був Адам найпершим на Землі.
    Ім’я того, на жаль, не збереглося.
    Бо ж людство не від нього почалося…
    Так от, одного разу Бог велів
    З’явитись чоловікові до Нього
    І наказав: «Ла́нтух візьми отой,
    Його до краю віднеси земного
    І викинь в прірву! Та дивись: ніхто
    І ти зав’я́зки не чіпай, тим паче,
    Не відкривай, бо буде всім біда!»
    Той взяв ла́нтух на плечі і гайда.
    Іде-іде, кінця шляху не бачить.
    А в голові його думки снують,
    Наслала їх, мабуть, нечиста сила:
    А що у ла́нтуху такого може буть,
    Аби біда для світу наступила?
    Аж ось прийшов - нарешті світу край.
    Та чи поїв він яблук забагато,
    Така цікавість стала розбирати,
    Що хоч і ла́нтух в прірву не кидай.
    І він надумав Бога надурити:
    «Відкрию ла́нтух, гляну і тоді
    Уже і кину». Ще не поглядів,
    Лишень устиг зав’язку розпустити,
    Як з того ла́нтуха полізло різне гаддя
    І жаби, й ящірки. І це усе за мить.
    А чоловік застиг, уже й не радий,
    Та потім кинувся усе ото ловить.
    Куди там: все кругом порозповзалось
    По болотах, баюрах і річках.
    Заповз у душу чоловіку страх –
    Боявся, щоб від Бога не дісталось.
    І сам не свій той чоловік вертав.
    Став перед Богом. Той його питає,
    Вже знаючи (хоч виду не подав):
    «Відніс ти лантух до земного краю?»
    «Відніс», - говорить й очі опуска.
    «А викинув?» - Тут чоловік зам’явся,
    Але збрехати Господу злякався
    Та й каже: «Тут оказія така…»
    Коротше, Бог, послухавши його,
    Сказав: «Ну, раз вчинив таку дурницю,
    То наслідки і виправляй того,
    Що учинив!» Й перетворив на птицю,
    Яку ми звем, лелека, чорногуз,
    Чи бусол – то вже як в якій місцині.
    Хоч птаха цього добре знаєм нині,
    Та той випа́док вже давно забувсь
    І ми весь час дивуємось: чому
    Лелеку на людські оселі тягне?
    І гнізд ми не руйнуємо йому
    Іноді, навіть, й приманити прагнем.
    А все, напевно, то́му, що крізь час
    Ми відчуваєм, що колись лелека
    Був чоловіком – нам рідня далека.
    І підсвідомо це єднає нас.
    Лелеки ж з тої давньої пори
    На жаб полюють, різних гадів ловлять.
    Щоб Бог їх на людей перетворив,
    Коли нарешті Божу волю сповнять,


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  23. Євген Федчук - [ 2020.03.12 19:46 ]
    Легенда про папороть
    У той, тепер далекий час, коли
    Ліси тропічні покривали Землю
    І панували лиш інстинкти темні,
    Скрізь папороті зарості росли.
    І не такі, як нині, а великі:
    Могутній стовбур, величезний лист,
    Такою була папороть колись,
    Слона схова, не те, що чоловіка.
    Блукали тоді в заростях густих
    Якісь страшні, великі звірі люті,
    Ревіння та гарчання було чути
    Та клацання лихе зубів страшних.
    Водилась в світі ще всіляка нечисть,
    Яка ще й нині водиться, мабуть,
    Шукала – де б зігнати свою лють
    І як би кому вскочити на плечі.
    І панувала нечисть у лісах,
    Всьому живому завдавала шкоду:
    То скаламутить раптом чисту воду,
    То нажене неімовірній страх
    І все жива кидається в провалля,
    Чи то сторчма́ у море–океан,
    То непроглядний нажене туман,
    А то вогнем усе навкруг попалить.
    Привільно було нечисті в той час,
    Нічого на шляху їй не ставало,
    Вона єдина в світі панувала,
    Але на рік бувало один раз,
    Одної ночі папороть цвіла,
    По всій Землі вся разом зацвітала
    І вся Земля тоді немов палала,
    Бо квітка в неї вогняна була.
    І, наче день, ставала темна ніч,
    І темні хащі, де раніш, бувало,
    Проміння сонячне не заглядало,
    Вогнем палало, наче тобі піч.
    В тих темних хащах нечисть і жила,
    Плодилась там і звідти вилізала,
    Туди ховалась, там і помирала.
    Ті хащі були кублиськом для зла.
    Як розгорався папороті цвіт,
    Він заганяв всю нечисть в темні нори,
    Звідкіль вона вилазила не скоро,
    Щоб знову зло нести у білий світ.
    Та ніч добряче сили підривала
    Всім темним силам на Землі усій
    І нечисті, і кволій, і сумній
    Тоді, ой, непереливки бувало.
    Доки вона у силу увійде,
    Щоб знову світом без кінця гасати
    І підлості всілякі учиняти,
    Бува півроку, а то й більш пройде.
    Тож зрозуміло, як та нечисть вся
    І папороть, і цвіт її « любила »,
    І все її топтала і губила,
    По всій Землі, по всіх її лісах.
    Та вигубити зовсім не могла,
    Бо папороть від цвіту розсівалась,
    А, якраз цвіту нечисть і боялась,
    Від тої ночі немічна була.
    А натравити всіх потвор отих
    Аби вони всю папороть стоптали,
    Та нечисть змоги все–таки не мала,
    Бо скільки того розуму у них?
    Ну, гризти листя – ще куди не йшло,
    Але ж не в листі попороті сила?
    Ламати цвіт потвори не хотіли.
    Нащо воно потрібне їм було?
    Віки й віки війна між ними йшла:
    Топтала нечисть попороті листя,
    Та тільки та розпочала цві́сти,
    Як знову відступали сили зла.
    І так аж доти, доки на Землі
    Нарешті не з’явилася людина.
    З живого всього лиш вона єдина
    Могла бажання визначить свої.
    Не лише за інстинктами, що ними
    Уся природа до тоді жила.
    Людина уже мислити могла
    І керувати діями своїми.
    Шатаючись поміж добром і злом,
    Вона життєвий шлях свій обирала
    Ішла по ньому і в кінці вмирала,
    То Землю зігріваючи теплом,
    То холодом остужуючи тіло,
    Шукала в світі легшого життя,
    Як мати все й нічого не робити?
    Де віднайти легкого хліба в світі?
    Такі в душі буяли почуття.
    Для нечесті чи треба краще що,
    Ніж заздрість, лінь і жадоба людськая,
    Яка людину на таке штовхає.
    Що навіть не подумаєш. Ніщо
    Таку людину зупинить не може:
    Ніяка совість чи людські слова.
    У ній інстинкт прадавній ожива,
    Що пожирає плоть і душу Божу.
    От нечисть враз і скористалась цим,
    Нашіптувати потихеньку стала,
    Що у житті людині дано мало,
    Ніж треба було б дати. А між тим
    Все дуже просто: треба ніч одну,
    Всього одну – єдину не поспати,
    Як папороть візьметься розцвітати,
    Піти у ліс, в саму гущавину,
    Знайти той цвіт і лиш його зірвати,
    Тоді вже буде мати геть усе,
    Земля сама багатство піднесе
    І зможеш ворожити й чарувати,
    І будеш знати мову всіх тварин,
    Дощем, вітрами, громом керувати.
    Коротше, все, що лиш захочеш мати,
    То будеш мати лише ти один.
    І ринулися люди у ліси
    У літню ніч, одну єдину в році,
    Де папороть росла на кожнім кроці:
    Бери, зривай і куди хоч неси.
    Хто зна, чи дійсно помагав той цвіт,
    Чи то туману нечисть напускала.
    Та люди цвіт увесь пообривали
    В надії підкорити собі світ.
    Все менше й менше папороть цвіла
    Десь у лісах, у нетрях, у глибинах,
    Щоб не змогла знайти її людина.
    А нечисть з того часу ожила
    І зло творила, і гріхи плодила,
    Людей збивала зі шляху добра.
    Нарешті надійшла її пора.
    Коли уже не спинить жодна сила.
    І тільки в ніч едину на Купала,
    А нечисть дати добре пам’ята,
    Вона нараз принишкне, не літа,
    Бо ж папороть раніше розцвітала,
    То, може, й зараз візьме й розцвіте
    Їй на погибель, на догоду світу.
    Комусь, дивись, нашіптує:” Ідіте,
    Знайдіть той цвіт і матимете те,
    Чого би вам хотілося найбільше.”
    І хтось іде, шукає. Та дарма.
    У папороті цвіту – бо нема,
    Самі себе невдахи потім тішать.
    Те ж саме каже різний вчений люд:
    У папороті цвіту не буває,
    Вона по світу спори розсіває,
    Нема про що і говорити тут.
    Але я вірю – папороть цвіте
    Десь там далеко, в хащах непрохідних.
    Де і не було ще людського сліду
    Один таки єдиний кущ росте,
    Який у ту одну купальську ніч
    Вогненним цвітом раптом розцвітає
    І темряву навколо розметає
    І з нею нечисть всяку навсібіч.
    Повинна цві́сти! Як то – не цвіте?
    Хай не дарує легкого життя,
    Не обіцяє гори золотії,
    Але в душі народжує надію,
    А то уже велике почуття.
    І хай що хоче вчений люд кричить
    І книжками розмахує товстими,
    Все рівно в лісі папороть цвістиме.
    Ми будем вірить, доки будем жить.
    А значить, зло не візьме гору в нас
    І нечисть нами правити не буде,
    Бо ми таки розумні, добрі люди.
    І вірю я – настане скоро час,
    Коли у ніч, як завжди, на Купала
    Вся папороть розквітне в лісі враз
    І шлях добра відкриється для нас,
    Якого нам завжди не вистачало.
    А нечисть вся, що нас збива з путі
    У хащах зникне, у лісах загине
    І справжньою людиною людина
    Ітиме вільно далі по житті.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  24. Оранжевый Олег Олег - [ 2020.03.12 11:59 ]
    Отдохновение в Малореченском совхозном саду с фантазиями
    ...однажды вечером
    усталый и потухший
    войду-вползу
    в уснувший старый сад
    свалюсь в траву
    своей неловкой тушей
    а надо мной висят
    земные груди -
    груши
    а надо мною
    перси -
    персики висят
    и я прильну
    приникну к ним губами
    не отрываясь
    пью земное молоко
    не чуя под спиной
    колючий камень
    а надо мною небо
    высоко


    Рейтинги: Народний 5 (5.08) | "Майстерень" 5 (5.08)
    Прокоментувати:


  25. Євген Федчук - [ 2020.03.11 18:55 ]
    Легенда про будяк
    Було то, кажуть, в давнину далеку.
    А, може, й брешуть? Хто там його зна.
    Та пригадалась оповідь одна,
    Комусь, можливо, буде і смішна,
    Комусь в таке повірити нелегко.
    Але, як чув, то й вам так розповім.
    Село колись над річкою стояло,
    Ніхто й не пам’ята, як називали,
    Але життя у ньому вирувало,
    Й жилося, кажуть, добре людям в нім.
    У кожного свій двір і своя хата
    І господарство в кожного своє.
    У всіх і коні, і корови є,
    Хтось навіть в місто возить, продає.
    Отож село вважалося багатим.
    Та якось щось в селі пішло не так.
    То молоко в корів попропадало,
    То коні в стайні цілу ніч брикали,
    То кілька кіз з овечками пропали
    З кошари прямо невідомо як.
    В селі про відьму чутки поповзли.
    Вже стали придивлятися селяни,
    То до Улити, а то до Уляни.
    Бувало, йде хтось та вже скоса гляне.
    Вже б, мабуть, і на річку потягли…
    А в тім селі вдовець жив, одинак,
    Сказали б нині «пофігіст», хіба що.
    Спитай у нього: «Як зробити краще?»
    Чи то: «З якого боку воно важче?»
    А він одно повторює: «Будь як!»
    Так Будяком й прозвали на селі.
    А був у нього кум. Той тихий , наче.
    За Будяком селом постійно скаче.
    Горілку пили, де лишень набачать.
    А вип’ють – на село все королі.
    Якось уранці той Будяк почув,
    Що відьму скоро поведуть топити.
    А зранку він не встиг «перехопити»,
    Тож всупереч став раптом говорити,
    Що то не відьма, чорт, напевно, був.
    Та сім мішків ще вовни намолов,
    Неначе сам він серед ночі бачив
    Того чорта́. І кум теж поряд скаче:
    - Я бачив теж. Як вас, сусідо, наче.
    Он там в кущах, одразу за селом.
    Будяк, відчувши поміч, і собі
    Почав казати, що вони готові
    Скрутити роги і хвоста чортові́…
    Єдине – треба розігнати крові
    Аби чорта́ здолали в боротьбі.
    Мовляв, поставте випивку, а ми
    Уже, як кажуть, зможем дати раду
    Не лише чорту – будь-якому гаду,
    Який по шкоду до села унадив.
    Порадивсь голова поміж людьми:
    А раптом – правда, що жаліти маєм.
    З усіх узяти – мі́зерна ціна.
    Відро прине́сли Будякові: «На!
    Але дивись не обдуріть, однак,
    Бо замість відьми в річку покидаєм»
    Взяли куми горілку та й пішли,
    Щоб, значить, готуватися до «бою»,
    Перепочили чаркою-другою,
    Дістали одіж найстарішу сво́ю
    Й підвечір лаштуватись почали.
    Натикали у одіж колючо́к,
    Мовляв, щоб їх руками не вхопити,
    Знайшли яскраві шапки начепити,
    Аби себе від чорта відрізнити
    Та і пішли отак через село.
    Хто посміявся, що, мовляв, дурні́,
    Хто плюнув вслід, жаліючи горілки.
    А куми вийшли, сіли за могилку,
    Щоб із села не видно було тільки
    Та й узялись одною по одній.
    Та під закуску. Так аж до півно́чі.
    А вже за північ чорт поперед них
    З’явився звідкись і на мить застиг,
    Аж іскри полетіли поміж ріг
    Та у кумів утупив свої очі.
    А кумам що – відро уже до дна,
    Який там чорт… Ввижається, одначе…
    Та й не один, а двоє-троє бачать
    Поперед ними, як скажені скачуть.
    Будяк як скочить: «Зникни, Сатана!»
    А кум собі. Чорт як махне хвостом,
    Як плюне раптом полумֹ’ям у очі.
    Аж засліпило їх посеред ночі.
    Але куми здаватися не хочуть
    І перегаром у отвіт гуртом.
    На чорту шерсті наче й не було
    І очі йому ледь не попалило.
    Тож він, зібравши на останку сили,
    Щось проревів й сховався у могилу
    Аж гуркіт розбудив усе село.
    Уранці люди за село пішли,
    Щоб подивитись: що таке там сталось.
    Від двох кумів відро лишень зосталось
    Та дві рослини вітром хилитались.
    Що, як куми у колючках були.
    Кумів з тих пір в селі ніхто не бачив.
    Отож рішили, що їх чорт прокляв.
    Народ рослини будяком назвав,
    Або чортополохом. Але став
    В селі тім спокій від чортів, одначе.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  26. Євген Федчук - [ 2020.03.10 17:19 ]
    Легенда про подорожник
    Жив, говорять, у часи далекі
    Чоловік, що лікувати вмів.
    А життя тоді було нелегке.
    Ще малим утратив він батьків.
    Їх орда татарська порубала,
    Що якось напала на село,
    Тож його якась бабуся взя́ла
    (А йому літ п’ять тоді було),
    Виростила, як свого онука.
    Та бабуся бу́ла не проста –
    Знала вона відьомську науку.
    Хоч була уже давно в літах
    Та, коли приходили просити
    Злікувати хворого когось,
    Йшла, хоч, може і далеко звідти
    І на ноги ставила його.
    Хлопця також потихеньку вчила:
    Трави, квіти, чарівні слова,
    Які вона стиха говорила,
    Від яких і мертвий ожива.
    Та, на жаль, вона була не вічна,
    Багатьох на ноги підняла,
    Та сама якось у темну нічку
    Спала і проснутись не змогла.
    На той час хлопчина уже виріс,
    Став юнак завидний, далебі.
    Поважали всі його за щирість,
    І за те, що зла не мав в собі.
    Поспішав завжди на поміч людям,
    Лікував, бо вже багато знав:
    Від бабусі перейняв і всюди
    Придивлявся та на вус мотав.
    Але якось сумно йому стало,
    Що по світу скільки горя є
    А він людям помагає мало -
    Тільки тим, хто навкруги жиє.
    Тож, зібравши всі свої пожитки,
    Взявши в торбу лікарський запас,
    Одягнув свою стареньку свитку
    Та і шляхом у світи подавсь.
    Простував він від села до міста,
    Хворих по дорозі лікував.
    Не за гроші. Там дадуть поїсти,
    Там спочив, там переночував.
    На ім’я його ніде не знали.
    Просто Подорожник та і все.
    Скрізь неначе рідного чекали,
    Знали, що спасіння він несе.
    Він ніде не відмовляв нікому,
    Добре кров умів заговорить,
    Лихоманку вилікує, втому
    Зніме, рану може заживить.
    Так і жив. Ходив собі по світу,
    Обійшов чимало вже країв…
    Не дано людині вічно жити,
    От і він прожив літа свої.
    І помер, як і прожив, в дорозі.
    Їхали із Криму чумаки
    І знайшли його вже на порозі
    Лети – тої смертної ріки.
    Помирав, жаліючи, що мало
    За своє життя зробити встиг.
    Скільки хворих на його́ чекали,
    Ще скільком він, може б, допоміг?!
    Як помер, закрили йому очі,
    Поховали прямо при шляху.
    Та і подались до полуно́чі,
    Звістку повезли свою лиху.
    А весною знову в Крим зібрались,
    Валкою по тім шляху ішли,
    До могили у степу дістались
    Й здивувались, як її знайшли.
    Бо її усю укрили дивні
    Квіти, трави? Спробуй, розбери.
    Ще таких не бу́ло в Україні…
    Вже якраз вечірньої пори
    Зупинились на нічліг у полі.
    І чумак, який куліш варив,
    Врізав руку, засичав від болю.
    Кров пішла, тож рану він закрив
    Тим, що перше втрапило під руку –
    Листям що могилка поросла…
    Трапилась доволі дивна штука:
    Кров спинилась й більше не текла.
    Чумаки тому подивувались
    Й рознесли по світові всьому
    Про рослину, що з тих пір прозвалась
    Подорожник. Знаєте чому?


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  27. Євген Федчук - [ 2020.03.09 17:04 ]
    Легенда про маргаритки
    Ой, було у вдови Марії
    Троє славних синів – дубочків,
    Троє гарних синів – дубочків,
    Ой, було у вдовиці ті́ї.
    Чоловік у поході згинув
    Ще синочки маленькі бу́ли,
    Ледь найстаршому п’ятий ми́нув,
    Батька голос уже й забули.
    Вже вона коло них ходила,
    Вже ночей тих недосипала.
    Зайвий раз було не присіла
    Все за дітьми переживала.
    А сини росли як у казці,
    Бог і силу їм дав, і вроду.
    На одній материнській ласці
    Виростали усім на подив.
    Вже і вуса попробивались,
    Вже й невісток пора у хату.
    Та не так, як хотілось, склалось,
    Як того сподівалась мати.
    Чорним круком примчалась звістка:
    Знов орда в Україну хоче.
    Козакам треба йти до війська
    І її козакам – синочкам.
    Як почула таке і сіла,
    Де й поділися її сили.
    А сини підійшли несміло
    Аби мати благословила.
    Подивилась – стоять високі,
    Гарні, статні – коза́ки справжні.
    І у кожного шабля збоку.
    Ох тримайтеся сили вражі!
    Не хотіла – благословила,
    Сльози рясні свої утерла.
    Не для того синів ростила,
    Щоби десь їх війна пожерла.
    Але хто ж ту орду зупинить,
    Коли всім по хатах сидіти?
    Захистить неньку - Україну,
    Якщо не її власні діти?
    Поклонились сини дозе́мно,
    Вороних коней осідлали
    І туди, звідки хмара темна
    З побратимами всі помчали.
    Мати руки піднять не в силах
    І не робиться жодна справа,
    Як поїхали всі три сина,
    То сама не своєю стала.
    І раніш не було спокою.
    А тепер взагалі не стало.
    Все очей приклада рукою –
    За синочками виглядала.
    Люта січа в степу зчинилась,
    Як зійшлися в бою дві сили.
    Скільки –то матерів молилось,
    Щоби ворога зупинили,
    Щоби діти живі лишились
    І додому скоріш вернули.
    І ко́заки, як ле́ви бились
    Та орду – таки завернули.
    Покотилась орда татарська
    В Крим, зализувать рани свої.
    Повертає військо козацьке
    З переможного того бою.
    Матері зустрічають діток,
    Ще з околиці виглядають,
    А дівчата дарують квіти
    І у очі їм заглядають.
    Та немає синів вдовиних,
    Полягли у тій лютій січі.
    І коз́аки, неначе винні,
    Не поглянуть вдові у вічі.
    А вона навіть не питає,
    В серці все ще живе надія.
    А вона все ще виглядає
    І від туги за дітьми мліє.
    Ще весна тільки починалась.
    І сніги трохи почорніли.
    Зрозуміла вдова, що сталось
    І здригнулось від плачу тіло.
    Боса кинулась в поле чисте
    Голосила і коси рвала.
    Не хотіла сумної звістки,
    Все синочків своїх гукала.
    І котились горохом сльози
    Та на землю ще не зігріту,
    Не змерзалися на морозі,
    Перетворювались на квіти.
    На маленькі біленькі квіти,
    Наче зірочки в чистім полі.
    Пам'ять про удовині діти,
    Що не вернуться вже ніколи.
    Називають їх маргаритки.
    Материнські ще сльози кажуть.
    І вони, як єдині свідки
    Цю легенду і вам розкажуть.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  28. Євген Федчук - [ 2020.03.08 19:51 ]
    Легенда про зозулю
    Пройшовши крізь мереживо часу́,
    Змінивши слів за довгий час чимало,
    Легенда ця мене зачарувала
    І я поринув у її красу,
    У світ прадавній, у віки минулі,
    Яким уже повернення нема.
    Лише легенда в пам’яті трима,
    Яку почув у лісі від зозулі.
    Спочатку думав: то просте «ку-ку»,
    Хотів спитати: скільки маю років
    Ще у запасі. Та вже за два кроки
    Відчув утому. На траву м’яку
    Сів попід дубом, прихиливсь спиною,
    Вдихнув повітря чисте лісове
    І відчуваю – у очах пливе
    Та й задрімав якось само собою.
    І от крізь сон вчувається мені
    Зозулі голос, але дивний, наче,
    Чи то сміється птаха, чи то плаче
    Поміж гілок десь там у вишині.
    І не «ку-ку» я чую, а слова
    Звичайні, ті, що з прадіда я знаю.
    І та зозуля, начебто, питає:
    - Агов, скажи, стежино лісова,
    Чи не ступа чужа нога тобою?
    - Ні, не ступа,- стежина шелестить
    Опалим листям. - А чужий он спить
    Під дубом, заколисаний травою.
    - Заснув? – Заснув! – Ну, хай і далі спить,
    Не треба, щоби чули чужі вуха,
    Що ми говорим. Але ти послухай:
    Чи справді спить, чи так собі лежить?!
    Настала тиша. Я лежу, затих,
    Боюся, щоби не подати виду
    Та все міркую: що із того вийде?
    Вухам не вірю, слухаючи їх.
    Але й очей відкрить не поспішаю.
    А як злякаю? То й не буду знать,
    Про що таке у лісі гомонять,
    Коли ніхто чужий не заважає.
    І знов зозуля: - Мабуть, що заснув.
    Тож слухай, мила, давню оповідку
    Мені відому і не знати звідки.
    Хтось, мабуть, йшов у лісі та й забув.
    Було це в ті часи, що й не згадати,
    Ще звірі й птахи говорить могли.
    В якомусь лісі, може й тут, жили.
    Хто гнізда вив, хто нори рив, хто спати
    Вкладався просто на сирій землі.
    Хто як хотів, той так і жив у лісі,
    Ганяв чи повзав, в піднебесній висі
    Кружляв, як тільки сам того волів.
    І ворожнечі не було між них,
    Сильніші слабших зовсім не гнітили,
    На інші справи витрачали сили.
    Тож в лісі чувся лиш веселий сміх.
    А в тому ж лісі під пеньком старим,
    В норі глибокій, в затхлім підземеллі,
    У непривітній і пустій оселі
    Жив злий горбань. Лиш два вершки у нім
    Та злий настільки, аж дрижав від злості,
    Його бісив отой веселий сміх,
    Він того всього винести не міг,
    Все мудрував та ворожив на кості,
    Усе шукав, як вивести той сміх,
    Щоб ліс стояв похмурий, непривітний,
    Щоби не смів ніхто чомусь радіти
    І всі йому схилялися до ніг.
    І, врешті-решт, він спосіб віднайшов:
    Не мазь-отруту, а чарівне слово –
    Лише промовиш і уже готово,
    Вважай, що ліс без боротьби зборов.
    Та слово це не він сказати мав,
    А разом всі, хто в лісі тому вівся.
    Горбань таємно з круками зустрівся,
    Бо допомоги їх потребував.
    Помчали круки на усі кінці,
    Скликати стали живність всю на раду.
    І от зібрались птахи, звірі, гади,
    Можливо, й на галявині оцій.
    І виліз чарівник з-під свого пня,
    Навіяв всім, що він орел великий.
    Махнув крилом – у лісі стихли крики,
    Ніхто його злодійство не спиня.
    А він почав навіювати всім,
    Що лиш добра і користі всім хоче,
    Що ладен працювати дні і ночі
    Аби в усьому догодити їм.
    А круки слідом: - Крак-так-так-так-так!
    Мовляв, послухай, що розумний каже.
    Відчула легку здобич сила вража.
    Чаклун же знову так собі і сяк.
    А ліс стоїть увесь, як у тумані
    І лиш слідом за злодієм кива,
    Сприйма на віру всі його слова,
    Ніхто не каже: «Чи ви, може,п’яні?»
    А чарівник і далі промовля:
    - Мене вам треба королем обрати,
    Для того лише разом згоду дати
    І щастям ця наповниться земля.
    Ну, усі разом дружно крикніть: «Згода!»
    І буде все , і буде вам усім.
    А сам до себе: «Буде все моїм,
    І весь цей ліс, і землі всі, і води.»
    Аж тут зозуля звідкись узялась.
    Кудись літала та й не чула круків,
    Вернулася, а навкруги ні звуку.
    Туди-сюди мотнулася, пройшлась
    Понад дерева та й знайшла ті збори.
    Спустилась нижче, глянула – «Овва!»
    Уся галява, наче, нежива.
    Горбань на пні підстрибує угору.
    Та і давай зозуля та кричать,
    Так, що в найближчих аж заклало вуха:
    - Ви що, зібрались ту потвору слухать?!
    Та вас же будуть діти проклинать!
    Женіть його, бо буде вам біда!
    І тут усі ураз, немов прозріли,
    Замість орла потвору ту уздріли
    І від мани не стало і сліда.
    Ліс загудів, побачивши оману,
    Горбань від злості аж позеленів,
    Метали очі блискавки і гнів.
    Що він кричав, повторювать не стану.
    Наобіцяв помтситися усім,
    Зозулі першій за свою невдачу.
    Сказав, що їй дітей своїх не бачить
    І не нестися у гнізді своїм.
    Сказав і зник. А слуги його круки
    Взялись зозулям гнізда руйнувать
    І пташенят на землю викидать,
    Щоб були більші материнські муки.
    З тих пір зозулі гнізд своїх не в’ють,
    А яйця в гніздах у чужих ховають.
    Бояться – круки знов поналітають
    І діточок маленьких їх поб’ють…
    Тут, як на зло, мураха в ніс заліз,
    Залоскотав. Я чхнув і все пропало.
    Лиш десь зозуля вдалині кувала
    І навкруги шумів прадавній ліс.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.31) | "Майстерень" 5.5 (5.35)
    Коментарі: (4)


  29. Євген Федчук - [ 2020.03.07 19:31 ]
    Легенда про хліб
    В задумі́ схилом піднімався Ор:
    Чим йому рід великий годувати?
    Вже в лісі звіра важко вполювати
    І в річці рибу важко упіймати .
    Чи не чека на рід голодний мор?
    Отож, узявши кращих корінців,
    Що їх жінки зуміли назбирати,
    Щоб голод ними хоч перебивати
    (Насправді, животи лиш набивати),
    Ор мовчки до святилища побрів.
    Аби спитать поради у богів.
    Їх ідоли на пагорбі стояли,
    Біля підніжжя вогнище палало,
    Аби боги ті голоду не знали
    І не впадали у великий гнів.
    І кидав Ор в багаття корінці,
    Співав пісні з прадавніми словами,
    Звивався у танку перед богами,
    Аж сірий пил здіймався під ногами,
    І тряс старий свій бубон у руці.
    Але, нарешті, у знемозі впав
    І, чи здалось, чи справді голос чує,
    Що Бог – прабатько Орові віщує,
    Як він свій рід від голоду врятує.
    І Ор усі слова запам’ятав.
    Он бачиш поле, - голос говорив, -
    Збери каміння, що лежить по ньому
    Ти сам один, не відаючи втоми,
    Скорчуй усі кущі на полі тому
    І то усе лише за троє днів.
    А далі поле все перекопай,
    Аби тверду ту землю розпушити,
    Прибрати з нього усі трави – квіти.
    На це теж маєш усього три дні ти.
    Тоді лиш відпочинь і почекай.
    Узявся Ор виконувать наказ.
    Три дні піт йому очі заливає,
    Та він на це уваги не звертає,
    Кущі корчує, камені тягає.
    На третій вечір закінчив якраз.
    А далі знову взявся до роботи.
    Якщо ж узявся - треба доробить
    І не спинитись, не перепочить.
    Працює Ор - робота аж кипить
    І падають на землю краплі поту.
    Та ледве шостий вечір наступив,
    Ор врешті закінчив свою роботу,
    Утер з чола великі краплі поту
    І вмить заснув. І сон йому в охоту,
    В надії, що усе як слід зробив.
    А вже як тільки сьомий день настав,
    І сонце чорну землю осіяло,
    Там, де краплини поту його впали,
    Якісь стебельця вмить попроростали.
    Ор про такі раніше і не знав.
    До сонечка всі дружно потяглися
    І сонця диск їм лагідно всміхався,
    І вітерець легенький ними грався,
    В їх шелесті прадавній гімн вчувався,
    А колос важко прогинався вниз.
    І знову Ор звернувся до богів
    І вислухав від них поради нові.
    Зібрав докупи колоски здорові,
    Обмолотив, аж руки збив до крові,
    Змолов, напік і, врешті, хліба з’їв.
    І хлібом тим він рід свій врятував,
    Він додавав їм вправності і сили,
    І не на полювання вже ходили,
    А поле засівали і косили.
    І голоду відтоді рід не знав.
    Так вперше хліб з’явився на землі
    Дарунок людям, що боги послали,
    Але, щоб люди його споживали,
    Потрібно праці вкласти ще немало.
    Йому ціною - піт і мозолі.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  30. Євген Федчук - [ 2020.03.06 19:45 ]
    Легенда про троянду
    Троянда – квітка ніжна, запашна,
    Закоханим найкращий подарунок.
    Водночас і колючая вона
    Й пестлива, ніжна, наче поцілунок.
    Звідкіль взялась квітка дивна ця?
    З яких часів, з яких земель прибу́ла
    Людськії завойовувать серця ?
    Я хочу, щоб легенду ви почули .
    Жила, говорять, в давнину сім’я
    В однім селі – великім чи малому –
    Дочку єдину мала на ім’я
    Троянда. Не було в селі у тому
    Гарніш дівчи́ни. І лице, і стан
    Всім парубкам спокою не давали.
    Що парубки? Підстаркуватий пан
    І той за нею упадав бувало.
    Але вона,як пізнєє дитя
    Ні в чим відмови у батьків не мала.
    Навкруг її крутилося життя,
    Лише для неї сонечко вставало.
    А при красі, що Бог їй наділив,
    Постійна ще увага парубоча…
    То ж виростала з неї диво з див –
    Якась єхидна в образі дівочим.
    Розпещене любовію батьків,
    Розбещене зітханням парубочим,
    Вона єхидних не жаліла слів
    І говорила всім підряд у очі.
    Здавалось, їй що саме так і слід,
    Її краса дає їй таке право
    Кидати людям у обличчя лід
    І гострим словом душі їм кривавить.
    На вечорницях парубок, бува
    Підійде, щоб до танцю запросити,
    Вона ж завжди знайде якісь слова
    Аби при всіх сильніше зачепити.
    Почервоніє парубок умить
    Та у юрбі сховається одразу.
    З гіркого болю серце защемить
    І затаїть на дівчину образу.
    Подруг у неї зроду не було
    Іще маленька всіх порозганяла
    Із хлопцями водилася селом,
    Крутила ними,як сама бажала.
    Та хлопців усе меншало при ній,
    Ну хто ж захоче довго це терпіти?
    І все частіше дівчині самій
    Доводилось кинутій сидіти.
    Одружуватись стали парубки
    І, чомусь, інших заміж собі брати,
    Хай не гарніших неї, та таких
    З якими щастя можна відчувати.
    Аж ось останній врешті підійшов,
    Поглянув дивно, щось хотів сказати,
    Та, може, слів потрібних не знайшов,
    Махнув рукою та й пішов від хати.
    Ось так вона лишилася одна.
    Батьки на той час вже були померли.
    Єдина співрозмовниця стіна
    Вислухувала мовчки її перли.
    До неї сміх веселий долітав
    Життя буяло у сусідських хатах.
    А в неї хата тиха і пуста.
    Хіба самій від злості реготати?
    Ще не стара, покинута всіма,
    Вона самітньо вік свій доживала.
    Ще вроди не торкнулася зима
    Та серце, як раніше, не співало.
    Хотілось часом вийти до людей
    Та гордість, що лишилась, заважає.
    А час невпинно мимо неї йде
    І їй все менше вибору лишає.
    Урешті – решт не втрималась вона
    Перед ікону впала на коліна
    Зігнулась горда до землі спина,
    Таки зігнули ненависні стіни.
    Благальний голос вирвався з грудей
    І сльози навернулися на очі:
    - Я знову хочу буть серед людей!
    Я ще комусь потрібна бути хочу!
    Зроби, о Боже, милістю своєй,
    Щоб люди знову мною милувались
    Але сприймали отаку, як є.
    Не хочу, Боже, аби я мінялась!
    І зглянувсь Бог, і квіткою зробив,
    Якою ми милуємося нині.
    І колючки її їй залишив
    Аби пелю́стки захищали дивні.
    Несе ця квітка радість і печаль.
    І сміх, і сльози разом викликає.
    Дивлюсь на неї і легенький жаль
    Десь у душі глибинах виникає.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  31. Євген Федчук - [ 2020.03.05 18:14 ]
    Легенда про калину
    Зажурилась Україна: що його робити?
    Причепились кляті ляхи,
    не дають прожити,
    Розхапали степи вільні, панщину завели
    У кріпацтво записали колись вільні села .
    Хлопом, бидлом обзивають її рідні діти
    Та катують, ізживають з білого зі світу.
    Закривають святі церкви
    та попів мордують
    Заганяють в свою віру, для неї чужую.
    Довелося її дітям шаблі в руки взяти
    Аби волю свою й віру разом захищати .
    Та замало їхніх шабель, та замало сили.
    Тож татар собі на поміч були запросили.
    Та із татар що за поміч? Їм нажива треба.
    Так уже напомогали,
    що аж ґвалт до неба.
    Ловко шаблями махають
    та ясир хапають,
    Чи то лях, чи православний -
    того не питають.
    Скільки було її діток поза морем синім!
    Та ще більше за ці роки
    прибуло з ясиром.
    Вже не тільки-но на ляхів,
    на «друзів»-татарів
    Знову просять її діти у Господа кари.
    Прихилилась до моска́ля, віри ж однієї.
    Може таки допоможе силою своєю.
    Та москаль не стільки б’ється,
    як про теє каже
    А її тим часом міцно коло себе в’яже.
    Все ж ніяким вражим силам
    її б не здолати,
    Рідні діти її тілом взялись торгувати .
    Хто за гроші, хто за славу
    хто за булавою,
    Продають хто ліпше платить
    Україну сво́ю.
    По шматочкам її цуплять,
    по живому крають ,
    Ще й кричать, що її бідну
    рятувати мають.
    І заплакала Вкраїна горючими слі́зьми.
    Де ж для бою з ворогами
    вона сили візьме ?
    Ішла, плачучи, нещасна,
    степами, полями
    І лишень криваві сльози слідом ручаями.
    А де падали на землю криваві краплини,
    Незабаром виростала червона калина.
    То не ягоди червоні гілки укривають,
    То нещасної Вкраїни сльози ті криваві
    Як погляну на калину, відразу ж згадаю,
    Як усе то колись було у нашому краї.
    Подивлюся та й молюся Богові шосили:
    Не дай Бог, щоб діти знову
    таке учинили.
    Нехай буде Україна і слава, і воля
    І червоная калина у широкім полі .
    Хай нагадує потомкам
    тих дітей невдячних,
    Що й кривавими сльозами
    бува мати плаче.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  32. Євген Федчук - [ 2020.03.04 21:12 ]
    Легенда про осику
    Ходили якось коза́ки морем
    Аж до турецьких до берегів.
    Та й повернулись додому скоро,
    Привезли хто що собі вхопив.
    Той злато – срібло, той гарний одяг,
    Той гарну зброю, той самоцвіт.
    Козак Микола привів з походу
    Собі дівчину – сімнадцять літ.
    Чорнява, наче та темна нічка,
    Така тендітна – дитя немов,
    Великі очі, смагляве личко.
    Де її тільки козак знайшов?
    Не взяв нічого з походу того,
    Хоч насміхались козаки всі.
    Та він неначе й не чув нічого,
    Все милувався її красі.
    Привіз додому та й Січ полишив,
    Поставив хату в селі однім.
    Все коло неї крутився лише,
    Щоб догодити її усім.
    Вона ж заб’ється собі в куточок
    Та так дрібненько весь час дрижить,
    А він питає: що ж вона хоче
    І чим же бідній їй догодить:
    ‘’Чи, може, зимно тобі, бідненька?
    У твоїх землях зими ж нема.
    Нічого, хата у нас тепленька,
    В ній не страшною буде зима.’’
    Протопить хату аж у ній парко,
    Закута бідну у кожухи,
    Запропонує ще й меду чарку,
    Щоб не морозив мороз лихий.
    Вона ж, бідненька, дрижить одначе,
    Козак не знає, що і робить.
    І від нестями вже ледь не плаче,
    Як його любій ще догодить?
    ‘’Ти, може, люба, дрижиш від страху?
    Та я ж погане, бач, не роблю!
    Та я за тебе піду на плаху,
    Бо карооку тебе люблю.’’
    Шепоче ніжні слова дівчині
    Та одягає і прикраша.
    То гарним платтям, а то хустиной,
    А то намистом її втіша.
    Вона ж приймає його дарунки,
    Та не всміхнеться, не заспіва,
    Та усе сохне, немов від трунку,
    Незрозуміло, як ще жива.
    Її не холод туманить очі
    І не від страху вона дрижить.
    Вона додому вернутись хоче,
    Вона без дому не може жить.
    Бо там не страшно, бо там не зимно,
    Там мала рідну вона сім’ю
    І там їй краще було все рівно,
    Ніж в цім далекім чужім краю.
    Раз відвернувся козак із хати
    І вона миттю геть подалась.
    Не знала навіть куди втікати,
    Але все рівно втікать взялась.
    Біжить і плаче, дрижить небога
    Та поглядає усе назад,
    На босі ноги, та на дорогу –
    Чи не женеться услід козак.
    Козак вернувся – нема дівчини,
    Коня виводить, за нею мчить.
    Он при дорозі її хустина,
    А он намисто її лежить.
    Ось вже й дівчину козак побачив
    ‘’Куди ти, мила?’’- услід кричить, -
    ‘’Вернись, кохана!’’А та все плаче
    Та іще швидше від нього мчить.
    Вона біжить все та примовляє
    До свого бога – хай захистить.
    А та дрижить все, та все втікає,
    В чужому краї не хоче жить.
    Мабуть , на небі благання вчули,
    Хтось, мабуть, зглянувсь до її слів,
    Бо раптом зникла, мов і не було.
    Козак із дива коня спинив.
    Була дівчина і десь поділась
    Лиш деревина якась росте.
    Звідкіль взялася, тут уродилась?
    Козак нічого не зна про те.
    Під’їхав ближче та придивився –
    Дрижать листочки на деревці.
    І зрозумів він, що запізнився,
    Стемнів із горя враз на лиці.
    Вертав додому з недобрим серцем
    Не знає далі, як буде жить.
    Та деревина осика зветься
    І листя й нині її дрижить.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  33. Євген Федчук - [ 2020.03.03 20:30 ]
    Легенда про лілеї
    Було це в той далекий час, як татарва проклята
    Унадилась ледь не щорік вчащати в Україну.
    І лише попіл залишавсь там, де стояли хати.
    І не жалів татарин злий ні жінку, ні дитину.
    Коли приходила орда, здіймався плач до неба,
    Лилася кров і море сліз по всьому її сліду.
    І голосили матері. Дітей своїх до себе
    Ховали, аби захистить, від них відвести біди.
    Та тіло матері, на жаль, не захисток від шабель.
    Татарину ясир давай , щоб сім’ї годувати.
    Хто ж чинив опір, чи старий, чи від хвороб заслаблий -
    Тих смерть чекала. Інших всіх цупка сириця клята.
    І гнали той страшний полон в неві́домі країни,
    Де всіх чекала доля зла без дому, без рідні,
    Де закривавлять канчуки і таволга їх спини
    І будуть аж до скону літ на чужині одні.
    Так от, у той далекий час в селі одному жили
    Дівчата гарні, та такі – очей не відведеш.
    І чорні очі, врода, стан - Бог дав і душі й тілу.
    А працьовиті, більш таких ніколи не знайдеш.
    І непорочними були, як білий цвіт лілеї.
    Та якось татарва лиха знайшла в село те путь
    І, щоб татарам не віддать життя й краси своєї
    Дівчата краще у ріці рішили потонуть.
    У білих вишитих платтях у течію ступили
    І так одною по одній пішли у глиб вони.
    І швидкоплинная ріка тіла їх підхопила
    Сховала десь у товщі вод, в поте́мках глибини .
    Та в тому місці, де вода їх темна поховала
    На ранок білі пуп’янки неві́домі зійшли
    І над руїнами села ледь сонце засіяло,
    Як квіти ті небачені яскраво розцвіли.
    Здавалось, ніжні руки то дівочі тягнуть в небо,
    Вітають сонце: світлий день із бистрини ріки,
    А ввечері від темноти ховаються у себе
    Складають білі ніжнії яскраві пелюстки.
    Із того часу квіти ці лілеями прозвали,
    Що Бог дівчатам сотворив, мов пам’ятник живий.
    Щоб вранці сонечко вони пелюстками вітали
    І засинали кожен раз з приходом темряви.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати: