ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2020.08.05 06:12
Запах сушеної м’яти
Переповнює кімнату
І струмує плавно за поріг, –
Огортає жалем хату
І затоплює кошлатий
Та пахучий дуже переліг.
Де поспішно і помалу
Невгамовно вирувало

Олександр Панін
2020.08.05 01:58
Застілля не робиться
"насухо",
Не любить "насухо"
люд,
Мета виправдовує
засоби,
Та крапку вколочує
суд!

Олена Багрянцева
2020.08.05 00:24
Якби можна поставити раптом на паузу літо.
Лимонадові дні, матіолові ночі повільні.
Знявши одяг увесь, загортатися в рідні обійми,
Аж до ранку не спати, про все, ні про що говорити.

Якби можна затримати серпень натрішки, надовше.
Із піску будувати

Дума Козак
2020.08.04 23:38
На березі Гіпанісу високім,
у теплому південному степу,
ще балабан висить в повітрі, сокіл,
але давно не видно вже скопу…

Давним-давно полинуло у Лету
і місто-поліс, Ольвія стара,
і вихідців із древнього Мілету

Ігор Шоха
2020.08.04 20:50
Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,

Євген Федчук
2020.08.04 19:23
Хай покара Бог клятих росомонів
Від них нещастя готські всі пішли
Нехай потопчуть їх же власні коні
Нехай помруть від власної стріли.
Великий і могутній Германаріх
Король всіх готів і усіх земель
Був скорений на розправу чи на кару
Не жалів ні люд

Устимко Яна
2020.08.04 19:21
Місто Львів – як новенька копійка.
Садовий постарався, Андрійко.
Приїжджайте до нас,
мер почистить і вас.
Станьте теж як новенька копійка.

Приїжджайте до славного Львова,
всі будинки у нас кольорові.

Тетяна Левицька
2020.08.04 15:13
Вже прокинувся, любий? Глянь небо
розливає лавандові фарби
на тендітні гвоздикові стебла,
на нечесані верби. А нам би
доторкнутися щастям до смути,
і розсипати гречну надію,
цілувати рожевих губ кутик,
ніжність бризнути сонцем під вії.

Галина Кучеренко
2020.08.04 10:04
Не вимагайте -
Вам ніхто не винен
Давати щось. Це не потрібно їм.
Переконання
У чужих провинах -
Лише пожива демонам своїм.


Сергій Губерначук
2020.08.04 09:55
Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця –
навколішках стоїть кохана зрадниця,
але чи довго я ще буду бігати

Віктор Кучерук
2020.08.04 06:54
Старію я, а ти ростеш
І сяєш, мов перлина
Недоторканна для мереж
У зяючих глибинах.
Старію я, а ти завжди
Красива, бо незмінно
Блищиш, як скалочка слюди
На сонячнім промінні.

Іван Потьомкін
2020.08.03 23:08
Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Да

Ігор Деркач
2020.08.03 20:50
І віриться, й не віриться мені,
що є десь рай і пекло за морями,
чи то у небі, чи під небесами
у непроглядній сивій далині.

Моя свіча ще жевріє у храмі…
На вівтарі – Месія. У тіні –
іуди і лакеї кацапні

Євген Федчук
2020.08.03 19:01
Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
Тепер я розповім історію свою,
Нехай і грецький світ також її почує.
Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
Із золота мені зробити гребінь гарний
І оповідь моя на ньому збереглась.

Сергій Губерначук
2020.08.03 11:47
Бавлячись людським мозком,
усіма його відгалуженими збоченнями,
сірою речовиною з ланцетним лоском,
розрідженими нейронами й розродженими злочинами,
маючи політосвітський диплом
й анархо-синдикалістські переконання,
трапляється асфіксія професійним

Тетяна Левицька
2020.08.03 10:14
Красива, бо ти мене пестиш,
даруєш чудесні слова,
червоні троянди і персні,
перлини любові й дива.

Щаслива, бо ти доглядаєш,
мов ягідку, квітку мене
і стелиш бузковим розмаєм

Ярослав Чорногуз
2020.08.03 07:51
З рослин усіх центральної алеї
Найперша це – козацький ялівець.
Цілющою властивістю своєю
Хвороб чимало зводить нанівець.

З свяченими ножами тут ходили
Преславні вої – Гонта й Залізняк,
Братались – гайдамака і козак,

Олександр Сушко
2020.08.03 06:44
Війна в думках, в раю, у Божім храмі...
На фронті, як і вчора,- бій гримить.
Не буде ладу. Ані з москалями,
Ні з нашими, які шепочуть "мир".

Окрадено, сплюндровано країну,
І брат - не брат, а зголоднілий вовк.
Отут, у полі, я мабуть, загину,

Володимир Бойко
2020.08.02 23:49
Ми зустрілись в полі, де лелека
У блакить небесну ген зліта.
А довкола лиш липнева спека,
А навкруг пшениця золота.

Де ми йшли, там трави похилялись,
І зелений килим шлях встеляв,
Й жайворонка пісня розливалась –

Адель Станіславська
2020.08.02 22:27
Минеться день...
Спаде на землю ніч,
торкнеться віч,
неспокою торкнеться,
завіхолить,
дотулиться до серця,
впаде безсонням... Та...
не в тому річ.

Євген Федчук
2020.08.02 20:59
«Нишкни усе у степах приазовських!
Геть із дороги – сармати їдуть!
Хто не скорився їх силі ще й досі,
Того мечі закривавлені ждуть.
Бійтеся всі їх нещадного гніву,
Як він на голови ваші впаде,
Годі тоді сподіватись на диво,
Вам не сховатись від ньо

Олена Балера
2020.08.02 17:37
Кохана войовнице, ну давай
Миритись, хай завершиться війна.
Пекучий біль так довго вирував
В душі моїй і досі ще зрина.
Відкрились рани в мене й дивина,
Що дихати я ще не перестав:
Твій погляд гнівний сотні стріл впина
У серце, що нестримно калата.

Дума Козак
2020.08.02 12:34
Криниці розповзлись південним степом,
ще й на десятки метрів вглибину!
У кожної на дні шматочок неба
свою якусь ховає таїну.

Про тих, колись що викопав те диво
чи із каміння стіни мурував
і не чекав дощу, не те що зливи,

Ігор Деркач
2020.08.02 09:21
І наймити,і лайдаки,
і слуги порають на кухні...
На те у баби й мужики
і їхні голови чавунні,
аби за помахом руки
усе вирішували дурні.

***

Олександр Сушко
2020.08.02 06:53
Задощило. Ох і задощило-о!
Тургонить по шиферу капіж.
Й так добу із гаком! Це не діло!
Мокротеча - як у серце ніж.

Мряка запрягла у висях бричку,
Що й не видно місяця і зір.
А мені давно пора на річку,

Віктор Кучерук
2020.08.02 06:17
Уночі потрібно спати,
А не скніти без пуття
Про самотністю розтятий
Потьмянілий жар життя.
Уночі потрібно спати,
Бо, тлумачу постулат, -
Навіть вибухом гранати
Не розбуджують солдат.

Олександр Панін
2020.08.02 01:02
Завиває буря,
швидко гасить зорі,
Молоденькі зорі
ранньою весною,
Віє буйний вітер,
Хитається тополька...
Обережно Рибка
зачиняє шибку,

Володимир Бойко
2020.08.01 22:45
Які ми вже старі
І як лишилось мало,
Замислюєшся враз –
І сумно, аж до сліз.
Хмарками угорі
Життя відшумувало.
Живемо тільки раз –
Такий от афоризм.

Євген Федчук
2020.08.01 21:24
На березі нічного Борисфену
Багаття троє скіфів розвели,
Натягли хмизу, ще було не темно
І стиха мову між собой вели.
Про те, про се, про війни, про походи
Та про здобуті скальпи ворогів,
Про скорені й невідомі народи,
Та про жінок, героїв і царі

Олександр Сушко
2020.08.01 21:21
Про серйозне нині піде мова,
Тільки ніс от вистромлю з бретель:
Плаче без любові чорноброва,
А кохаю - то вона цвіте.

Днину прошлангую - крик і сльози,
Два - то оголошує війну.
Вчора - ледве не почив у Бозі,

Тетяна Левицька
2020.08.01 20:05
Від сучки до сучки він бігав, мов пес,
а вдома чекала на нього родина.
Та раптом зненацька покара небес
інсульт, інвалідність, а вірна дружина

завжди біля ліжка, його оберіг
і руки, і ноги, зоря у віконці.
Як би ж він в минуле вернутися зміг,

Олександр Сушко
2020.08.01 16:13
Тяжко, сестри. В голові бом-бом,
Носа й вухо чухаю коліном.
Утомився шкрябати пером.
А потрібно. Бо інакше гигну.

Можу не жувати цілий день,
Місяць не обцьомувати жінку.
От писать - даруйте - це святе:

Тата Рівна
2020.08.01 11:29
Всюди ношу за собою свої слова я
Немає цьому ради
Вони розсунуті по кишенях відділеннях сумки
Дротах мого внутрішнього радіо

Кожної миті пнуться щось казати
Бовкати глаголити ректи скандувати
Течуть одне за одним як пінні хвилі

Іван Потьомкін
2020.08.01 11:22
Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тін

Віктор Кучерук
2020.08.01 07:15
Куди мене ведеш ти, доле,
Не знаю я з тих давніх пір,
Коли уперше мимоволі
В запони сліз уперся зір.
Важкою видалась дорога
Від мрій наївних до олжі,
Але вціліли дивом ноги
Там, де зламалися чужі.

Ігор Шоха
2020.07.31 20:56
Щасливі, що неволя не ярмо,
радіємо, що й досі не підвладні
ніде нікому... наче, живемо
а, нібито, існуємо насправді.

А як воно у дійсності – бозна.
І поки не додибали до краю,
то відає лише душа одна,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Лариса Маковей
2020.08.01

Тарас Баш
2020.07.28

М Менянин
2020.07.28

Сергій Кузін
2020.07.02

Таня Тарасюк
2020.06.30

Ядвіга Руда
2020.06.20

Вигнанниця Добровільна
2020.06.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Євген Федчук - [ 2020.08.04 19:43 ]
    Легенда про Германаріха
    Хай покара Бог клятих росомонів
    Від них нещастя готські всі пішли
    Нехай потопчуть їх же власні коні
    Нехай помруть від власної стріли.
    Великий і могутній Германаріх
    Король всіх готів і усіх земель
    Був скорений на розправу чи на кару
    Не жалів ні людей, а ні осель.
    Проживши не один десяток років
    Державу міцно у руках тримав.
    Вона весь час росла на усі боки,
    Але й для нього смертний час настав.
    Було це в час коли незнані гунни
    Прийшли за сонцем у степи оці.
    Чув Германаріх що навала суне
    Тож стиснув меч міцніше у руці.
    Збираючись народ свій захисти
    Почав збирати військо у похід.
    Тим часом довелось йому судити
    Як робив завжди королівській рід.
    Упав до ніг йому вельможа готський
    За честь його вступитися просив.
    Він мав одну дружину росомонку
    Сунільду. І до цього кілька днів
    Вона втекла від ложа чоловіка
    Заледве встигла стати за жону.
    Він взяв законно боги тому свідки
    І рідним повну заплатив ціну.
    Яка невдячність і яка образа.
    Він прагне помсти. Смерті вимагає
    Аби ніхто більш не посмів ні разу
    Від чоловіків кидатись «в біга».
    Велів король втікачку ту привести.
    Сторожа миттю виконала це.
    І от стоїть ця «полонянка честі»
    Йому спокійно дивиться в лице.
    Вродлива надто хоч в подертім платті
    Синцям і ранам не сховать краси.
    - Ну, розкажи, чого взялась тікати?
    Що ти на це усе відповіси?
    Презирливо всміхнулася у вічі
    - Я не люблю його,- відповіла,-
    А забаганки його чоловічі
    Все рівно б я терпіти не змогла.
    Ми горде плем’я, плем’я росомонів
    І в нас жінки то не товар живий.
    Вельможа твій тобі брехав сьогодні.
    Він вкрав мене привіз у табір свій.
    Жоною я його не хочу бути
    Та і не буду - іншого люблю
    А як посміє ще хоч раз торкнути
    Богам клянуся: я його уб’ю!
    - Ти, жінко, забагато говорила,-
    Король озвався, - На землі моїй
    Мої закони. Ну, а ти посміла
    Порушить давній звичай наш святий.
    У нас жінки у чоловічий владі
    І кара за непослух їхній жде.
    Скорися жінко, бо не будеш рада
    Коли на тебе кара упаде!
    Сунільда знов презирливо всміхнулась:
    - Для мене воля над усе миліш.
    Я не боюся, якщо ви забулись
    Я - росомонка. То ж, король, облиш.
    Ти може смертю хочеш залякати
    Так і твоя слідом тоді прийде.
    У мене є ще два хоробрих брата
    Від них ти не сховаєшся ніде.
    Король від гніву побілів увесь:
    - Хотів, можливо, та не пожалію.
    Тому порука королівська честь!
    За втечу за образу чоловіка
    І за образу свого короля
    Ти маєш вмерти, згинути навіки
    Щоб не лишилось навіть і ім’я!
    А смерть твоя нехай уроком буде
    Всім тим хто схоче так же учинить.
    Сюди скликайте якнайбільше люду
    Коней четвірку диких приведіть!
    Страшною смертю дівчина вмирала
    Коней баских на площу привели
    До рук і ніг мотузки прив’язали
    Щоб коні в різні сторони тягли.
    Чекав король чи стогону чи плачу
    Даремно. Дочекатися не зміг.
    Сказала на останок: - От побачиш
    Ти смерть свою закликав на поріг.
    Гордячка була - вмерла, як гордячка.
    Король був вправі так її скарать.
    Бо він король і має право, значить,
    Від підданих покори вимагать.
    Не утаю не кожному під силу
    І чоловіку так себе вести́.
    Та росомони підлії не сміли
    За смерть її законну відомстить.
    Пройшло часу із того небагато
    До короля прибули посланці.
    Король велів їх добре обшукати
    І привести. Два хлопці молоді
    Беззбройні підійшли до його трону
    Злегка вклонилися. І один сказав:
    - Ми посланці народу росомонів.
    Я Сар, він Аммій. Наш народ узнав
    Що у одного готського вельможі
    Є викрадена дівчина одна …
    Король подав сигнал своїй сторожі
    Аби була насторожі вона
    І мовить: - Так я все це добре знаю
    Вона непослух сміла проявить
    Тож десь душа її уже літає
    А все що залишилось не болить.
    Вмів Германаріх весело сказати
    Щоправда, зблідли посланці ураз.
    І мовив інший: - Хочемо віддати
    Тобі королю в цей ранковий час
    Послання росомонского народу.
    І грамоту, що у руці тримав,
    Вже навіть не схиляючись і гордо
    До короля підносити почав.
    Хто сподівавсь на підлість росомонську?
    Рукою грамоту одною подає
    А іншою рукою в охоронця
    Із піхов меч зненацька дістає.
    Ніхто не встиг нічого зрозуміти
    Як королю він бока проштрикнув
    А інший встиг двух охоронців вбити.
    Меткий, нівроку, парубійко був.
    А там як свисне. Збивши охорону,
    Влетли коні: білий і гідний.
    Чи то вже готські воїни як сонні?
    Чи то вже росомон був чародій?
    Та скочили вони оба на коней
    І крикнувши: - Це за сестру тобі!
    Помчали в степ. Слідом мерщій погоня.
    Та коні готські були заслабі
    І не догнали. Германаріх славний
    Від тої рани час якийсь прожив
    Й, мабуть, прокляття дівчина наслала
    Бо у човні до Одіна відплив.
    Данапростад і навколишні готи
    Зійшлись ховати свого короля.
    Рабів коней прийшлося заколоти
    І жінку - хай його там звеселя.
    Не стало Германаріха настали
    Часи нелегкі в готській стороні:
    То орди гуннів як гроза промчали
    То анти не скорилися в війні.
    І все що ми терпіти маєм нині
    Від ворогів і недругів своїх
    У тому тільки росомони винні.
    Хай наші боги покарають їх!


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  2. Євген Федчук - [ 2020.08.03 19:34 ]
    Легенда кургану Солоха
    Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
    Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
    Тепер я розповім історію свою,
    Нехай і грецький світ також її почує.
    Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
    Із золота мені зробити гребінь гарний
    І оповідь моя на ньому збереглась.,
    Нагадуючи всім про злочин і про кару.
    Я – Октама́сад – сколотів всіх цар,
    Аріапафа син, що був колись могутній,
    Аж поки восени з ним трапився удар
    І він на все життя до ліжка став прикутий.
    Мав батько двох жінок, а з ними двох синів
    І зведений мій брат від мене був молодший.
    Тож я по старшинству батьківський трон посів
    Але і брат хотів отримати цю ношу.
    Із матір’ю удвох розпочали вони
    Супроти моїх прав плести свої інтриги.
    А я в поході був, тож вчасно не спинив,
    За Танаїс прогнав розбійників-язигів.
    Тим часом брат пустив між скіфів поголос,
    Що, начебто, богам я грецьким уклонявся.
    І свідків два чи три десь звідкілясь взялось,
    І Табіті клялись, що я із цим ховався.
    У скіфів за таке одна покара – смерть.
    Хто зраджує богів, той і народу зрадить.
    Спасибі мій слуга почув цю круговерть,
    Примчав і утікать мені мерщій порадив.
    Я ледве вскочить встиг на вірного коня,
    Як слідом і загін,що брат послав за мною.
    Я степом мчав три дні, коня не зупиняв
    І відчував весь час погоню за спиною.
    Слуга мій десь подівсь і кінь вже ледве йшов.
    На щастя, вдалині погоня десь відстала.
    У тихім байраку я прихисток знайшов,
    У затінку з конем ми майже разом впали.
    Я , як убитий, спав, забувши про усе,
    Від втоми аж забув про всі перестороги.
    Прокинувсь, аж мене хтось за плече трясе.
    Сон миттю відлетів і я скочив на ноги.
    То був загін бродяг, що по степу блукав,
    Жив тим, що упійма та ще бува розбоєм.
    Ким був я, звісно, їм нічого не сказав,
    Лиш попрохав аби взяли мене з собою.
    І почалось моє розбійницьке життя.
    Єдине добре, що, я сам собі належав.
    Хоч з часом у них став щось наче за вождя
    І ними керував. Та все за братом стежив.
    Бо помсти почуття жило весь час в мені
    І я молив богів, щоб брата покарали.
    Та місяці ішли та пролітали дні,
    Але покара та так брата й не дістала.
    А якось узяли ми грецького купця,
    Що до Гелону вів вози свого товару.
    І, мабуть, до царя дійшли пригода ця,
    Бо з військом поспішив нам учинити кару.
    Наївшись досхочу купецьких різних страв,
    Напившись по самі, по вінця оксюгали,
    У байраку глухім загін спокійно спав,
    Як царськії війська на нас мов грім упали.
    І знову вірний кінь мене порятував.
    Поки сікли усіх сп’янілих акінаки,
    Я крізь кільце прорвався і у степ помчав
    Подалі від того кривавого байраку.
    Та брат мій, цар, мабуть,щось знав чи відчував:
    Погоня мчала вслід, ніяк не відставала.
    Втікав я, поки кінь мій від утоми став.
    Моя остання мить урешті-решт настала.
    В похмурому кільці насуплених облич
    Я на коні сидів, що так надсадно дихав.
    І кинув родовий тоді свій царський клич,
    Папая і Вайю собі на поміч скликав.
    Зачувши царський клич,завмерли всі навкруг,
    Спинили свій танок смертельний акінаки.
    У відповідь знялось до неба сотні рук,
    Віддавши, як і слід, царю пошани знаки.
    - Я – Октамасад. Я – син вашого царя,
    Засуджений на смерть без всякої провини.
    Наклепника на бій тут викликаю я,
    Хай дивляться боги і присуд свій учинять.
    Це був не той загін братових посіпак,
    Яким мої слова і обола не варті.
    Це сколоти були і їм мій царський знак
    І ці мої слова – то ніякі не жарти.
    Так звичаї велять: щоб захистить ім’я,
    Міг кожен вільний скіф суддею меч узяти.
    Цим звичаєм тепер міг скористатись я,
    Тож викликав на бій оманливого брата.
    Він виклик мій прийняв, надіючись на те,
    Що стомлений і я, і кінь, що підо мною.
    Крім того ще й покон для сколота святе.
    Тож готуватися ми почали до бою.
    За звичаєм слуга мав помагать бійцю.
    Брат виїхав з своїм високим пішим скіфом,
    А я був сам один, але різницю цю
    Я зовсім не вважав великим надто лихом.
    У скіфському кільці почавсь смертельний бій.
    Неначе у танку, ми по степу кружляли.
    Не витримав, упав кінь від утоми мій,
    Брат зі слугою вдвох на мене враз напали.
    Та це був божий суд і був невинним я,
    Тож зовсім не злякавсь – досвідчений рубака,
    Прикрившися щитом, пірнув я під коня
    І знизу увігнав у брата акінака.
    Звершився божий суд. Брат із коня упав
    І зрозуміли всі, що я невинний справді.
    І я з тих пір царем у царських скіфів став.
    Без сумніву, цьому і я, і вони раді.
    Тож хочу я, аби цей гребінь золотий
    Нагадував мені весь час про ту подію.
    Нехай в мені підтримує надію,
    Що боги назавжди зробили вибір свій.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  3. Євген Федчук - [ 2020.08.02 20:16 ]
    Легенда про сарматів
    «Нишкни усе у степах приазовських!
    Геть із дороги – сармати їдуть!
    Хто не скорився їх силі ще й досі,
    Того мечі закривавлені ждуть.
    Бійтеся всі їх нещадного гніву,
    Як він на голови ваші впаде,
    Годі тоді сподіватись на диво,
    Вам не сховатись від нього ніде…»
    Посеред степу у балці широкій
    В тіні сховалося кілька возів.
    Річка струмує повз них неглибока
    Поміж зелених пласких берегів.
    Скуба травичку овеча отара,
    Жінки перуть білизну на ріці
    У казані хтось обіда вже варить,
    Ложку велику трима у руці.
    З степу віддалений чується тупіт –
    Скіфи полюють цієї пори.
    Небо то хмарами брови насупить.
    То посміхнеться сонцем згори.
    В колі дітей дід старенький розсівся,
    Голосом хриплим щось розповіда
    В їх оченятах вогонь розгорівся,
    Кожен старому у рот загляда.
    Дід зупинився на хвильку спочити,
    Дух перевести, водички попить.
    Дітям не хочеться дарма сидіти:
    - Діду, що ж далі? Скоріш розкажіть!
    Самий цікавий, дід ледве затнувся,
    Тут же до нього з питанням пристав:
    - Звідки ж взялись ці сармати, дідусю?
    Хто і коли їх на степ наш наслав?
    Дід неквапливо допив собі кухоль,
    Витер краплини води з вусів:
    - Хочеш дізнатися? Добре, послухай,
    І ось таку от розмову повів:
    - Було давно це, мене ще й на світі
    Білому в час давній той не було.
    Та і батьки мої були ще діти.
    Сколотське плем’я в степах цих жило.
    Було ще сильним воно і могутнім,
    В страху навколишні землі жили.
    Досить було кінський тупіт почути,
    Тут же царям подарунки несли.
    Греки частенько сюди заглядали,
    Везли товари з далеких країв
    До Танаїсу, який заснували
    Он там на сході. У грецьких купців
    Всяких дрібничок водилось чимало:
    Різні прикраси, вино і мечі,
    Сколоти їх на пшеницю міняли
    Та на рабів, із війни ідучи.
    Кажуть, за морем в часи ті далекі
    Жили – були войовничі жінки,
    Що амазонками звали їх греки.
    На берегам Фермодонту - ріки.
    Якось зійшлись амазонки і греки
    В битві жорсткій. І склалось той раз,
    Що амазонки програли. Нелегко
    Грекам також перемогма далась.
    Воїнів грецьких лягло там чимало.
    Довго здіймався над річкою дим
    Доки полеглих усіх поховали
    Греки на полі кривавім отім.
    Потім в свої кораблі вони сіли
    Аби додому вертатись на них,
    Та й амазонок також прихопили,
    Що у полон захопили живих.
    Від перемоги сп’янілі надміру,
    Греки забули, що то за жінки.
    І заплатили сповна за довіру.
    Місяць заледве піднявся стрімкий,
    Як полонені на греків напали
    І ні одного не лишили жить.
    Трупи у море усі покидали,
    Потім спинились… Що ж далі робить?
    На кораблях–бо не плавали зроду.
    Як керувати? Куди їм пливти?
    Тут ще боги напустили негоду.
    Вітер страшеннії хвилі котив.
    Він розметав кораблі ті по морю,
    Довго і страшно по хвилях носив,
    Доки на радість, чи, може на горе,
    До берегів Меотиди прибив.
    Там вільні скіфи тоді проживали,
    Бігали степом коней табуни,
    От амазонки коней тих покрали,
    Верхи взялись роз’їджати вони.
    І грабували всю Скіфську країну,
    Наче злочинців якихось орда.
    Степом гасали собі без упину,
    Слідом за ними котила біда.
    Скіфи ніяк не могли зрозуміти,
    Що то за військо в степи їх прийшло.
    Але зібрались, вступили у битву.
    Билися довго. Та скіфів було
    Надто багато – отож войовниці
    Змушені були – таки відступить.
    Перед могутністю скіфської криці
    Й кілька загиблих своїх залишить.
    Лише тоді скіфам стало відомо,
    Що із жінками воюють вони.
    Чи то від сорому. Чи від утоми.
    Але зібрались Папая сини
    І порішили жінок не вбивати –
    Мужні й сміливі не мають ціни –
    А юнаків рівно стільки ж зібрати,
    Скільки було амазонок. Вони
    Мали б свій табір десь поряд розбити
    Від амазонок безстрашних отих
    І, не вступаючи з ними у битву,
    Завоювати довіру у них.
    Скіфам хотілось дві крові з’єднати
    В дітях, що б їм народили жінки.
    Коли такі будуть батько і мати,
    То вже які будуть в них діточки?
    Вибрали, звісно, найкращих із кращих.
    Ті все робили, який був наказ.
    Звісно .спочатку, як левові в пащу
    Їм довелося іти. Але час
    Трохи одних до других призвичаїв
    Бачачи: хлопці не хочуть їм зла,
    І амазонки вже їх не чіпають.
    Далі пора розуміння прийшла
    І, накінець, табори об’єднались,
    Жити , як плем’я одне, почали.
    Жінки до скіфської мови привчались,
    Їхньою скіфи так і не змогли.
    Тож говорили по – скіфськи невірно
    Так , як сармати говорять тепер.
    Скіфи спочатку велися покірно,
    А, як непевності час перетер,
    Стали жінок в свої землі просити,
    Щоб із батьками продовжити рід.
    Скіфами щоб народились їх діти,
    В скіфських оселях побачили світ.
    Та амазонки уперлись: нізащо
    Жити не будем, як ваші жінки
    За Танаїс помандруємо краще,
    За течією тієї ріки
    Знайдемо вільні для себе простори,
    Звичаї власні собі заведем
    І, сподіваємось дуже, що скоро
    Щастя із вами разом ми знайдем.
    Довго йшли амазонки і скіфи
    За Танаїсом ще декілька днів
    Доки, як кажуть прадавнії міфи,
    Землю знайшли, де народ їх осів.
    Там і з’явились на світі сармати
    І розійшлись, як круги на воді.
    Меч в них однаково вміли тримати
    Чоловіки і жінки. І тоді
    Діти і сколотів, і амазонок
    Сильні й жорстокі в степи ці прийшли
    Із – за далекого синього Дону,
    Сколотів навіть скорити змогли.
    З нас хто скорився, хто далі подався,
    Хто залишився, як ми, кочувать,
    В балках, байраках надійно сховався
    Аби сарматських мечів не спізнать.
    Минула сколотів слава зі світу,
    Степ у сарматських незлічених орд.
    Та пам’ятайте, ви – сколоти, діти,
    Гордий, сміливий і вільний народ.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  4. Євген Федчук - [ 2020.08.01 21:55 ]
    Легенда про скіфів
    На березі нічного Борисфену
    Багаття троє скіфів розвели,
    Натягли хмизу, ще було не темно
    І стиха мову між собой вели.
    Про те, про се, про війни, про походи
    Та про здобуті скальпи ворогів,
    Про скорені й невідомі народи,
    Та про жінок, героїв і царів.
    Щоправда, тільки двоє говорили,
    А третій зрідка слово уставляв.
    У нього й вуса ще не почорніли
    І він, мабуть, ніде ще не бував.
    Тож слухав мовчки та мотав на вуса
    Розмову двох досвідчених вояк,
    Із роздумами власними не пхнувся,
    Хіба перепита там коли як.
    Коли згадали всі походи й битви.
    Усі народи і усіх царів
    Й спинилися на мить перепочити
    Юнак розмову про своє повів:
    - Скажіть, ви скільки бачили по світу,
    В яких краях ви тільки не були,
    Тож знаєте, напевно, добре-звідки
    Самі ми, власне, сколоти пішли?
    В яких краях нас Боги сотворили?
    У степ оцей з яких країв прийшли?
    Де наших предків по степах могили
    В яких вони спочинок свій знайшли?
    Озвавсь один: -Послухай-но, юначе.
    Якось зустрів я грецького купця
    І він повідав, буцімто, що бачив
    Якогось чи жерця, чи мудреця
    І той мудрець розповідав охочим
    Прадавній міф про греків і про нас.
    Тож я тепер, якщо ти вже так хочеш.
    Його повім, як чув тоді в той час.
    Казав мудрець, що був у греків витязь
    Геракл –напівлюдина – напівбог,
    Він увесь час блукав по білім світу
    Заради подвигів своїх дванадцятьох.
    А якось їхав оцим степом кіньми
    Стомився, ліг в траву перепочить
    Коней пустив, що станеться із ними?
    Тим більше, він сторожко дуже спить.
    Та й спить собі. Пасуться його коні.
    Шумить - співа ріка, немов Морфей.
    Та й степове повітря таке сонне,
    Що геть забув Геракл за коней.
    А тут якраз дочка Дніпра гуляла,
    Чужинця встріла, що так славно спить,
    Отож мерщій коней його украла
    Аби до себе якось підманить.
    Прокинувсь той - немає його коней.
    Туди –сюди –немає, хоч убий,
    А пішки йти –хай Бог його бороне
    По цій землі безмежній степовій.
    Аж тут богиня: - Знаю я де коні!
    - Скажи ?! - Е, ні, умова є одна.
    Я, бачиш, хочу, аби ще сьогодні
    З тобою жити, як твоя жона.
    А той не проти. Троє літ прожи́ли.
    Вони тоді на берегах Дніпра,
    Аж трьох синів гарненьких народили.
    І тут Геракл збиратись став – «Пора!»
    Богиня коней йому повернула,
    А він їй лук свій вірний залишив
    І не для того, щоби не забула,
    А для своїх народжених синів.
    Для Агафірса, Скіфа і Гелона.
    Мовляв, коли у силу увійдуть,
    Навчаться об’їздити диких коней,
    Нехай тоді батьківський лук візьмуть,
    Нехай по черзі випробують сили.
    Хто найсильніший-хай лишиться тут,
    А інші хай мандрують світом білим
    І собі місце для життя знайдуть.
    Поїхав він. Промчали швидко роки.
    Уже і хлопці зовсім підросли,
    Уже шкребуть ножем колючі щоки.
    Тож каже мати, аби підійшли.
    Дає їм лук, велить стріляти з нього.
    Спочатку взяв найстарший Агафірс.
    Всю силу вклав, але, на жаль, нічого,
    Лише пером пошкрябав собі ніс.
    За ним Гелон хапає того лука,
    Але і він нічого не зробив.
    Так вже старався, аж потерпли руки,
    Та на п’ять кроків лиш стрілу пустив.
    Молодший Скіф узяв той лук у брата
    І без зусиль стріла у ціль лягла.
    Отож його і залишила мати
    У цих степах. І владу надала.
    Він став царем і усім скіфам батьком.
    Від нього ми, говорять, і пішли.
    Гелони ж з агафірсами початки
    Від двох братів нездатних узяли.
    Вони тоді по світу подалися
    У землі незаселені ніким,
    Там поселились та і прижилися,
    Батьками стали племенам своїм.
    З тих пір ми, скіфи, в цих краях живемо,
    Як наші предки, вже віки й віки
    І череди у цих степах пасемо
    На берегах прадавньої ріки.
    - Неправда то,- тут другий обізвався
    І грекам я не став би довірять.
    Звідкіль їм знати , звідки скіф узявся?
    Їм би свою лиш зверхність показать.
    Ми, бач, потомки їхнього героя!
    Та їх іще й на світі не було,
    Як наше плем’я над Дніпром – рікою
    Свої отари й табуни пасло́.
    Мені дідусь в дитинстві ще повідав
    Всю правду про великий наш народ.
    А він по світу білому поїздив.
    І знав багато чого. Ну, так от.
    Був Таргітай найпершим чоловіком
    (То син Папая і Дніпра дочки),
    Який прийшов у ці степи одвіку,
    Щоб заселити його на віки.
    Він трьох синів мав, кажуть - Ліпоксая,
    Ще Арпоксая й Колаксая. Й ось,
    Якось із волі самого Папая
    Із неба наче полум’я взялось,
    І золоті на землю речі впали:
    Ярмо і чаша, ще сокира й плуг.
    Побачив старший, здивувавсь немало,
    Хотів узяти їх мерщій до рук.
    Та золото зненацька запалало
    І він тоді у страху відступив.
    І Арпоксая те ж саме чекало,
    Коли він речі взяти захотів.
    Лиш Колаксай зумів їм дати раду.
    Вогонь погас і він дарунки взяв.
    Ото ж брати йому віддали владу
    І Колаксай царем у скіфів став.
    Від Ліпоксая узялись ахати –
    Це скіфське плем’я, мабуть, знане вам,
    Від Колаксая плем’я паралатів.
    До нього, власне, я належу сам.
    А катіари й траспії вважають,
    Що Арпоксай їх рід колись зачав.
    А всіх їх разом греки називають
    Народом скіфів. Так дідусь казав.
    І цьому я все ж більше довіряю.
    Аніж тій грецькій черговій брехні.
    І сколотами ми себе вважаєм,
    Що значить – «царські», недаремно, ні!
    Адже ми діти самого Папая
    І ці степи він нам подарував,
    І він за нами ревно приглядає,
    Що б хтось дарунки в нас не відібрав.
    Та й ми також за степ цей ладні вмерти
    І битись з будь-ким, хто би не прийшов,
    Своє життя богам принести в жертву,
    Щоб ворог кожен тут кінець знайшов.
    Сіяли зорі ген над головою,
    Переливались в річки течії.
    Сиділи скіфи над Дніпром-рікою,
    Вели розмови про діла свої.
    Лилася мова тиха і неспішна.
    Куди в степу-бо скіфу поспішать?
    Вже й місяць, мабуть, їх послухать вийшов
    І заходився зорі рахувать.
    До ранку часу ще було чимало.
    Розмов ще було в трьох чоловіків,
    Але ріка ось цю запам’ятала,
    А я почув і вам переповів.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  5. Євген Федчук - [ 2020.07.31 19:22 ]
    Легенда про кіммерійців
    У дуже давній ще доскіфський час
    Степи оці зовсім не пустували,
    Тут кіммерійці, кажуть проживали
    Всього за кілька тисяч літ до нас.
    Могутнє плем’я, чий військовий клич
    Лунав тоді по всіх краях відомих,
    Чиї мечі, мабуть, не знали втоми.
    З ким всі боялись вийти віч на віч.
    Раби і злато їм рікой лилися,
    Царі могутні відкуп їм несли,
    Держав далеких знічені посли
    Царям їх у покірності клялися.
    І загордився кіммерійський рід,
    Вже у походи, навіть, не ходили,
    У битвах не відточували сили,
    В краях далеких заростав їх слід.
    Людей злінила слава їх батьків,
    Мечі іржа у піхвах покривала,
    Сусіди вже й боятись перестали,
    Давно вже не приносили дарів.
    Піти б війною, підлих покарати,
    Та якось вже й не хочеться чогось,
    Вже не погано без війни жилось.
    Чого б ото іще і воювати?
    А в ті часи за річкою Аракс
    (тоді так Волгу греки називали),
    Від массагетів скіфи утікали,
    А край наш був на їх шляху якраз.
    Були ті скіфи войовничим родом
    І їх не страх від массагетів гнав
    Бо кожен воїн вміло меч тримав,
    Щоб битися за землю і за воду.
    Їх було менше, аніж ворогів
    І устояти б сили не достало,
    Тож вони рід свій просто рятували,
    До меотійських рушивши степів.
    Попереду їх посланці спішили,
    Щоб підходящі землі віднайти,
    Туди народ весь скіфський відвести,
    Як треба, в бій за них вступити сміло.
    І от ті скіфські посланці прийшли
    До цих степів безмежних і прекрасних,
    В яких і звіра, й риби було рясно
    І трави не потоптані були.
    Тут є де жити, де отари пасти
    І де коней ганяти табуни.
    Спинилися захоплені вони:
    Та ж жити тут, то кому хоч за щастя!
    Хто ж заселя цей благодатний край?
    Вже скіфи ладні і мечі вхопити:
    Ховайся ворог, шлях не заступай!
    І ось вони зустріли кіммерійців,
    Сказали гордо: - Степ цей буде нам!
    Так і скажіте ви своїм царям,
    Нехай виходять, будем з вами биться!
    Помчали кіммерійці до царя,
    Той тут же скликав всіх царів до себе.
    Та бачать, що й народ скликати треба.
    І скоро, як піднялася зоря,
    Зібравсь в полі рід весь кіммерійський
    І цар сказав: - Зі сходу ворог йде.
    Тож треба швидко готувати військо
    І захищать від нього ці степи,
    Які колись ще предки звоювали,
    Своєю кров’ю щедро поливали.
    Шлях треба дружно зайдам заступить!
    Піднявся гамір над широким полем
    І заявив царям народ простий:
    - Ми вже й забули, що то воно бій,
    Не діставали зброю вже відколи.
    Та і чого нам битися, скажіть,
    Хіба замало ще степів широких?
    Підем собі, знайдемо мир і спокій
    Та й будем далі безтурботно жить.
    - А предки ж як ? – царі усе свойого, -
    Це ж наші землі! Їх могили тут!
    Але народ не хоче навіть чуть.
    Почав в дорогу ладитись далеку.
    Царі лишились радитись одні,
    Вирішувати, що ж його робити:
    Чи із народом разом відступити,
    Знайти спочинок в дальній стороні!
    Найгарячіший меч свій ухопив:
    - Ми будем битись навіть без народу!
    Хай помремо за землю, за свободу.
    Але такий уділ усіх царів!
    Озвався інший: - Геть проклятий страх!
    Помрем у битві, як і має воїн
    І кожен буде з нас тоді достоїш
    Жить між богів на синіх небесах!
    - Так! Так ! – вхопились інші за мечі, -
    - Помрем в бою, хай наш народ побачить,
    Що ці степи для нас, царів їх, значать.
    І тут найстарший мовив: - Помовчіть!
    Це було б смішно двом десяткам нас
    Супроти всього війська скіфів битись,
    Та ми не встигнем за мечі вхопитись
    Як вже для нас настане смертній час.
    Не забувайте про народ про свій.
    Хай він такий, але він наш, одначе.
    За наш учинок ворог їм «віддячить»
    По кіммерійській пройдеться крові.
    Ви таку долю хочете для нього?
    Я – ні! Але не хочу і втікать,
    В чужому краї спокою шукать,
    Мені той спокій зовсім ні до чого.
    Як воїн, хочу вмерти від меча
    Аби душа до раю полетіла,
    Та не в чужині полишила тіло,
    Бо там не будуть предки зустрічать.
    Отож, як тут ми хочемо вмирать
    З мечем в руці, як воїнам належить
    І, знаючи, що душі предків стежать
    І будуть нас на небі зустрічать,
    Ми битись маємо тільки між собою.
    Тоді помремо справді від мечів
    І приводу не буде в ворогів
    На наш народ кидатись із боєм.
    Замовкли всі, але лише на мить,
    А далі встали, за мечі вхопились
    І дуже довго серед степу бились,
    Щоб меч своєму в груди устромить.
    Останні два самі грудьми упали
    На гострі супротивника мечі
    І душі їх, на небо ідучи,
    За вбитими раніш услід помчали.
    Народ із жахом бій спостерігав
    І не втручався, щоб розборонити.
    А, вже коли усі були убиті,
    Їх над рікою в полі поховав.
    Курган насипав понад них високий
    І, залишивши скіфам ці степи,
    У край чужий далекий відступив.
    І зник він там через багато років.
    А той курган ще й нині десь стоїть,
    Поріс травою та осунувсь сильно,
    А попід ним навік полегла, вільна
    Вся слава кіммерійськая лежить.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  6. Євген Федчук - [ 2020.07.30 18:54 ]
    Легенда про повір’я
    Колись давно, уже й не знать коли
    Повір’я, кажуть, по степу блукало,
    В байраках, балках прихисток шукало.
    Роки шляхами степовими йшли,
    Траву топтали, пилюгу здіймали,
    В могутніх кронах вікових дубів
    Вели рахунок місяців і днів,
    Але дубів самих тих не чіпали.
    І шепотілись з вітрами дуби
    Про те повір’я, що про нього чули,
    Чого іще з роками не забули.
    Розповідали вітрові аби
    Розносив він повір’я те по світу,
    Щоб по степу про нього кожен знав.
    А той все слухав і на вус мотав,
    Його таке не треба і просити.
    І шепотіли трави і кущі,
    Птахи у небі вітер зустрічали
    Й собі над степом про оте кричали,
    Про що сьогодні степ, чомусь, мовчить.
    Жив у степу колись один народ,
    Ім’я його нам нині невідоме.
    Та степ прадавній був їх рідним домом,
    Вони жили всі від його щедрот.
    Орали землю, сіяли пшеницю.
    Кочівників тоді ще не було.
    Тож над річками від села село
    Стояли густо. Люди брали крицю
    Лише для рал, але не для мечів,
    Бо поміж себе мирно уживали
    І на добро чуже не зазіхали,
    Тому не мали зовсім ворогів.
    А, як немає ворогів, тоді
    І мурів не потрібно будувати.
    Біліли степом землеробів хати
    Ховаючись хіба поміж садів.
    Нужди ті люди у степу не знали:
    Земля давала вдосталь усього
    І було досить кожному свого.
    А мудреці їх їм розповідали,
    Що, коли Бог творив цей дивний світ,
    Моря і ріки, гори і долини,
    Він витратив лиш день один-єдиний,
    Хоча для нас це як мільйони літ.
    А степ у нього аж останнім був.
    Вже й на річки не стачило і гори,
    Отож і вийшли ця рівнина гола,
    Як він рукою, накінець, махнув
    Та і сказав ще, що степи оці
    Дарма людей не будуть годувати,
    Щоб їсти – треба добре працювати,
    Тримати міцно рало у руці.
    Бо, якщо взяти з ралом ще й меча,
    Людською кров’ю густо степ зросити,
    Тоді земля не буде вже родити,
    Даремно лише сили витрачать.
    Хтось тому вірив, хтось, можливо,ні,
    Казали, що то вигадки та й годі
    Та працювали в полі й на городі,
    Всі сумніви лишали в стороні.
    Так і жило поміж людей повір’я,
    Нехай, можливо, в сумнівах, проте
    Було оте повір’я не просте
    І час настав, що його перевірить.
    З’явились у степах кочівники:
    Чи забрели сюди з країв далеких?
    Чи то свої, що хліб шукали легкий.
    Та запалали по степу хатки.
    І пролилась на землю перша кров,
    Спустіли села, заросли городи,
    Не стало землеробського народу,
    Меч рало досить швидко поборов.
    Лише повір’я у степу жило,
    В байраках, балках прихисток шукало
    І свого часу, над усе, чекало,
    Щоб рало знову по степу пройшло
    І степ ожив не лементом орди,
    Дитячим сміхом і пшеничним полем,
    Що знову села у садках навколо
    Понад річками чистої води


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  7. Євген Федчук - [ 2020.07.29 19:10 ]
    Легенда про Амагу
    Крізь ніч і степ коней шалених лет.
    Як чорна тінь, попереду цариця
    Амага на коні своєму мчиться
    Під дріб копит – вперед, вперед, вперед.
    Чи то в передчутті близького бою,
    Чи від напруги, коні аж хриплять,
    Але вперед летять, летять, летять,
    Пінявий слід лишивши за собою.
    На півдні табір скіфського царя.
    Туди і мчать тепер сарматські коні
    Аби на скіфів налетіти сонних,
    Як тільки-но підніметься зоря.
    Гнів ще кипить в царициних грудя́х ,
    Але не він тепер керує нею,
    А упивання владою своєю,
    Яку лиш зміцнить непокірних страх.
    Хоч літ пройшло не так уже й багато,
    Коли дочка сарматського вождя
    По волі батька, Бог йому суддя,
    Царицею сарматів мала стати.
    Їй властолюбство до душі було.
    Вона з коня ізмалку не злізала,
    Мечем не по-жіночому вражала.
    Їй верховодить вже тоді тягло.
    Та Мідоссак – цей бабник і п’яниця
    Царем ніколи справді і не був.
    За нього люд навколишній забув,
    Що то, коли сарматське військо мчиться.
    За жінку буть в такого тюхтія
    Ніякій жінці в радість не буває.
    Але ж Амага силу волі має
    І думка у неї на усе своя.
    Вона - сарматка. Її баба й мати
    Тримали меч не згірш чоловіків
    І головами вбитих ворогів
    Могли навколо себе степ услати.
    Отож удатись в кого їй було.
    Цариця стала – довго не терпіла.
    П’є чоловік - то його власне діло,
    А її серце в бій її вело.
    Рукою жорстко смуту придушила,
    Що була серед знаті поповзла
    І владу над сарматами взяла,
    Щоб знов вернути їхню давню силу.
    Дрижать усі навколишні степи,
    Як і колись, від кінського галопу
    І непокірно кров’ю землю кроплять,
    Там де лишень сарматський кінь ступив.
    Цар Мідоссак? Який – то цар насправді?
    Вона, Амага, за царя була,
    Вона всі справи царськії вела.
    До неї йшли по захист і пораду.
    Про неї слава степом рознеслась.
    Вся Скіфія про неї лиш говорить:
    Слабких підтрима, буйних упокорить
    І суперечить слову її зась.
    Розправа буде коротко і швидко.
    Тому до неї із дарами йшли
    Народів різних і країв посли.
    Таких, що і не чутно, і не видно
    Сам Херсонес прислав своїх послів,
    Страждаючи від войовничих скіфів,
    Які навкруг кружляли, наче грифи,
    Він допомоги піддано просив.
    І ладен був в союзники пристати
    Аби лишень Амага помогла.
    Цариця згоду тут-таки дала
    Послам від скіфів місто захищати.
    Ще корабель вітрила не підняв,
    До скіфського царя гінця помчали
    Амаги слово, що попереджало
    Аби він Херсонеса не чіпав.
    Та цар був самовпевнений, аж ну.
    Його слова не тільки не спинили,
    А, навпаки, ще більше розпалили.
    Він з Херсонесом знов почав війну.
    І от крізь ніч коней шалений лет.
    Як чорна тінь, попереду цариця.
    Пече у грудях лиш одне – помститься
    І дріб копит – вперед, вперед, вперед.
    Навколо неї лише скіфський степ.
    Сарматські землі лишились позаду.
    Слабенька думка зупинитись радить,
    Але вона лише прискорить темп.
    Нема за нею армії всієї,
    Що витоптати може все навкруг,
    Лиш двісті сорок вправних в бою рук,
    Лише сто двадцять воїнів за нею.
    Та це добірна гвардія її,
    На кожного вона покластись може,
    А у бою десятка вартий кожен
    Бо за плечима в кожного бої.
    Зоря зійшла на темнім небосхилі.
    За ніч здолавши неймовірний шлях,
    Упав загін, неначе хижий птах
    На скіфський табір. І мечі умілі
    Зрубали вмить пости біля воріт.
    Вони й на сполох вдарити не встигли.
    І хвиля помсти табором побігла
    Ізмішуючи з пилом кров і піт.
    Нестримний тупіт зняв усіх на ноги.
    Метались скіфи в паніці навкруг.
    І до царя, не покладавши рук,
    Прорубували воїни дорогу.
    Як ніж у масло табором пройшли
    І у палац у царський увірвались.
    І цар упав, і ті, що захищались,
    Кривавим жнивом на землі лягли.
    Коли зійшло нарешті сонце в небі.
    Уже усе закінчено було
    І місто упокорення знайшло,
    Лиш прощення бажаючи для себе.
    Амага в кріслі царському сидить
    І царський син, єдиний, що лишився,
    В поклоні біля ніг її схилився,
    Чекаючи, мабуть, на дозвіл жить.
    Шалена ніч царицю не зморила,
    Її ще битви шал не покида.
    Вона на полонених погляда,
    Неначе ще їх долю не рішила.
    Хоч це не так. У правилах її
    Все наперед як слід прорахувати.
    Без цього неможливо царювати
    І втілювати задуми свої.
    Нарешті мовила: - Я покарать прийшла
    Не всю країну, але лише виних
    І ви мене боятись не повинні,
    Бо кого треба кара вже знайшла.
    Але і ви повинні відробить
    Не царський гріх, лише свою провину.
    Я землю вашу віддаю віднині
    Під владу Херсонесу. Не чиніть
    Наруги більше еллінам й сусідам,
    Не забувайте смерть царя свого.
    Царем лишаю сина вам його,
    Хай править вами справедливо й гідно.
    Сказавши це, знов на коня зійшла,
    Помчала в степ, шлях сонцю перетнувши
    Відважна жінка літ давно минувших,
    Чиє ім’я легенда зберегла.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  8. Євген Федчук - [ 2020.07.28 19:10 ]
    Кизил - шайтанова ягода (з Кримських легенд)
    Як світ Аллах нарешті сотворив,
    То ліг він від роботи відпочити.
    А тут і райський сад зазеленів,
    З’явилися у ньому перші квіти.
    І потяглось все живе у сад,
    Той те хапає, а той друге тягне,
    Нема кому між них навести лад,
    Бо ж кожен краще собі взяти прагне.
    Прокинувся Аллах на шум отой,
    Зібрав усе живе навколо себе.
    Сказав: - Ох, нерозумні діти мо́ї.
    Трощити райський сад мені не треба.
    Як хочете, то виберіть собі
    Одне щось кожен – те і буде мати.
    Подумайте і вибір свій зробіть
    Розумно, перед тим, як попрохати.
    І тут одразу кинулись усі.
    Той вишню просить, тому абрикоса,
    А той біжить за яблуню просить,
    Тому здається, що і груші досить.
    Підходить до Аллаха і Шайтан.
    - А ти, Шайтане, що для себе вибрав?-
    Аллах його з цікавістю пита.
    - Кизил. – сказав і поглядає хитро.
    - Чому кизил? - Та…- й очі опустив.
    - Ну, що ж, бери кизил, якщо бажаєш.
    Шайтан сльозу на радощах пустив,
    Вже рахував прибуток з урожаю.
    Бо ж він помітив, що кизил зацвів
    Раніше всіх, отож раніше вродить.
    А він усіх так гарно обдурив -
    За ранній плід втридорога заробить.
    І буде найбагатший серед всіх.
    З думками тими під кущем усівся.
    Уже і літо. Абрикос достиг,
    Черешень, вишень, яблук всяк наївся.
    А той усе ще під кущем сидить
    І ягоди ніяк не достигають,
    Ще й досі плід зелений і твердий.
    Сидить Шайтан, на всі заставки лає:
    - Шайтанів плід, скоріше дозрівай!
    А той не зріє. Осінь нагодилась.
    Він дути вже на ягоди давай,
    Що аж вони червоними зробились.
    Але такі ж і кислі, і тверді.
    Вже й люди насміхаються із нього.
    - Ну, як кизил? - Озливсь Шайтан тоді.
    - Беріть собі! Не хочу вже нічого!
    І плюнув так, аж плід весь почорнів
    Та і подався злий у свою нору.
    Кизил аж пізно восени доспів.
    Зійшлись до лісу люди у ту пору.
    Плоди солодкі стали обривать
    Та заодно з Шайтана насміхатись:
    - Як міг Шайтан такого маху дать?!
    - Як той хитрун міг так прорахуватись?
    А той в норі сидів страшенно злий
    І думав, як би людям відомстити.
    І вигадав нарешті спосіб свій.
    Вродив кизил утричі більше літом.
    Раділи люди: от заживемо,
    Утричі більше зберемо врожаю.
    Собі залишим, ще і продамо.
    Шайтан сидить, лиш лапи потирає.
    Бо ж знає, що, чим більший урожай,
    Тим більше сонце виснажиться літом.
    А на зиму й нема тепла, вважай,
    Воно не зможе землю обігріти.
    Прийшла зима, мороз так лютував.
    Посіви в полі і сади пропали.
    Худобу мало хто порятував.
    І не всі люди до весни діждали.
    Таких холодних ще не знавши зим,
    Вони відтоді стали помічати:
    Якщо уродить восени кизил,
    То на холодну зиму слід чекати.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  9. Євген Федчук - [ 2020.07.27 19:41 ]
    Легенда про Молочний лиман
    Колись привільне море Меотида,
    Що ми Азовським звикли називать,
    Не мала того, як сьогодні виду,
    Хоча, як нині хвилі могла гнать.
    Чи голосно, чи тихо гомоніти,
    Чи сердитись, чи в спокої лежать,
    А навкруги її лимани-діти,
    Які не хоче мати відпускать,
    Вона їх завше хвилями підтрима,
    Якщо потрібно - нажене води,
    Бо все іще вважа дітьми малими,
    А за малими устигай гляди.
    Та й діти чіпко матері тримались,
    Її водою все життя жили,
    На степові річки не сподівались.
    Що ті річки їм принести могли?
    Але знайшовсь один лиман Молочний,
    Сказав: у мене річка є своя
    Але ні з ким ділитися не хочу,
    Та хочу бути незалежним я!
    І відділився насипом піщаним,
    І називатись озером почав.
    Хоча й вслухався тихими ночами
    В морський прибій,що поряд десь гуляв.
    Життя спокійне, тихе було в нього:
    Шум очеретів, гомін дітвори,
    Ще дух п’янкий повітря лісового.
    Та все змінилось однії пори.
    Стояла осінь в сорок третім році,
    Зі сходу вже котилася війна.
    Вже гуркотіло десь у тому боці.
    Та озеру то все не новина.
    Вже був і гуркіт, і снаряди рвались,
    Але якось уже пережило.
    Та того, що у жовтні розпочалось,
    Мабуть, іще ніколи не було.
    І день, і ніч снаряди, бомби рвуться,
    Нестримний гуркіт день у день луна,
    Потоки крові берегами ллються
    І наповняють озеро до дна.
    І вже вода не біла, а червона,
    А смерть усе жнива свої справля.
    Вода солона, як і кров солона
    І солоніє від того земля.
    Хіба таке можливо пережити?
    Злякалось озеро, давай на поміч звать.
    А мати що: хай блудні, але ж діти.
    Мерщій помчала сину помагать.
    На той Пересип хижо налетіла
    Всю ніч терзала хвилями його,
    Але до ранку все-таки розмила,
    Пробилася до сина до свого.
    Розбавила його криваву воду
    Своєю материнською водой.
    А поступово стихла і негода,
    І смерть пішла на захід за війной.
    Так озеро те знову лиманом стало,
    Тримається за матір з тих часів.
    Що то самотність на собі пізнало,
    Не хоче бути не таким, як всі.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  10. Євген Федчук - [ 2020.07.26 19:31 ]
    Легенда про шовковицю
    Жив-був у Китаї один мандарин,
    Який дуже гарно любив одягатись.
    Придворні тому поспішали змагатись
    Аби їх помітив і виділив він.
    Того, хто йому услужити зумів,
    Чекали і почесті, і нагороди.
    Але догодити правителю годі –
    У моді й красі добре він розумів.
    І був серед інших придворний один,
    В якого великого хисту не було.
    Крутивсь між всіма, аби лиш не забули
    І лише у мріях підносився він.
    А мріяв він стати найпершим з усіх,
    Піднятися враз аж до трону самого.
    Та чомусь ніяк не виходило в нього
    Й на сходинку, навіть, піднятись не зміг.
    Якось він по берегу моря блукав,
    Та в мріях підносивсь високо-високо.
    Аж пляшку побачив над берегом збоку,
    Підняв він її і потер об рукав.
    А тут, наче в казці, являється джин:
    - Що хочеш від мене отримати, пане?
    Той зразу злякався, тоді вже поглянув:
    Чи джина і справді оце бачить він?
    Коли вже повірив, то дуже зрадів:
    - Я одіж дістати правителю маю,
    Якої ні в кого на світі немає…
    - Чекати до завтра прийдеться тоді.-
    І зник, мов ніколи його й не було…
    Тож мрійник опісля безсонної ночі
    На берег прийшов і чекати почав.
    Знов пляшку узяв і потер об рукав.
    І джин тої ж миті постав перед очі.
    В руках же тканину незвичну трима,
    Якої в житті той ніколи не бачив.
    - Тримай,- і подав, мов пір’їнку, неначе,-
    Такої ні в кого на світі нема.
    - А як називається диво таке?-
    Устиг чоловік іще в джина спитати.
    - Шо…шо,- зазбоїв,- шовком можеш назвати…
    І зник… Взяв той диво у руки легке
    І став перед очі правителя свого.
    - Ось, я вам тканину на одяг дістав!
    Побачивши те, мандарин аж устав.
    Кравців повелів хутко звати до нього.
    На другий же день вийшов в одязі тім
    І звати до себе велів чоловіка.
    - Ти знаєш, навіщо тебе я покликав?
    Я дуже вдоволений вчинком твоїм.
    Хотів би я щедро тебе одарити,
    Але… надто мало мені ти приніс.
    Іди, принеси мені ще, та дивись,
    Не думай, що зможеш мене одурити.
    До речі, як ти цю тканину назвав?
    - То шовк, повелителю!- низько вклонився,
    На джина страшенно при тім розізлився.
    І від мандарина до моря погнав.
    Там пляшку вхопив, об рукав її тре.
    Тут джин появився, спросоння, неначе.
    - Чого хочеш, пане? Розгніваний, бачу.
    А той ледь за барки його не бере.
    - Негайно тканини такої ж неси!
    Але не шматок, а багато-багато!
    Щоб міг мандарина я довго вдягати!
    - Не можу. Щось інше мене попроси.
    Ти ж сам говорив, щоб не було ні в кого.
    Тож більше ні в кого на світі нема.
    - За дурника ти мене тут не тримай!
    Давай мені шовку негайно такого!
    - Ну, добре, до завтра тоді почекай.
    Можливо, знайдуться якісь варіанти…
    - Дивись, аби було багато-багато,
    А то покараю тебе, так і знай!
    На другий день після безсонної ночі,
    Він знов біля моря, знов пляшку потер.
    З затримкою джин появився тепер
    І погляд відводить, не дивиться в очі.
    - Немає тканини. Остання була.
    Тримай ось метеликів. Будуть у тебе
    Робити тканину, яку тобі треба,
    Аби лиш пожива в достатку була.
    Поселиш в саду, де багато дерев,
    А далі побачиш, що треба робити…
    І зник, доки встиг той все переварити.
    Але, що робити? Той горщик бере.
    Удома його у садочку відкрив.
    Метелики звідти всі повилітали
    Та і на дерева навкруг посідали.
    І поки тканини ніхто не робив.
    Тоді під листочки відклали яєць
    І зникли, неначе їх і не бувало.
    А тут у палац чоловіка позвали,
    Бо вже мандарину урвався терпець.
    І ледве той зміг заспокоїть його,
    Сказав: для багато – і часу багато.
    Хоч злий мандарин, але мусив чекати,
    Бо ж дуже хотілося мати того.
    Додому прийшов чоловік, а в саду
    Вже гусінь дерева усі обліпила,
    Але, чомусь, навіть, листочка не з’їла.
    Відчув чоловік тоді близьку біду.
    На берег помчав, знову джина гукає.
    Той зовсім нескоро з’явився-таки.
    - Чого ти набридливий,- каже, - такий?
    Невже в тебе справ більш ніяких немає?
    А той ледь не в сльози. Мовляв, так і так.
    Метелики здохли. А гусінь голодна.
    Якщо їй не дати поїсти сьогодні,
    До завтра вона не дотягне ніяк.
    - Ну, що ж, почекай. Піду, спробую взнати.
    Я ж тільки учуся. Екзамен здавав,
    А ти мене звідти оце відірвав.
    Тепер доведеться повторно здавати.
    І зник. Десь годину його не було.
    З’явився, в руках деревця невеликі.
    - Ось на, посади і щоб більше не кликав!..
    А тут раптом щось в небесах загуло
    І ще один джин чи то ангел з’явився:
    - Так от хто із раю дерева потяг?
    - Прости! – джин у розпачі руки простяг,-
    Це він винен, наче смола причепився!..
    Подай йому те, принеси йому це.
    А я ще не вмію такого робити!
    - За то будеш знову у пляшці сидіти!-
    Промовив суворо той джину в лице.
    І джин заховався у пляшку, яку
    Той ангел закинув у море подалі.
    І також пропав. І побрів у печалі
    Додому той мрійник, ніс ношу важку.
    Бо ж саджанців тих ангел не відібрав.
    Забувся чи просто того не помітив.
    Прийшов чоловік, став дерева садити.
    Садив та водою як слід поливав.
    Та ледве закінчив, за ним вже прийшли.
    Взяли попід руки і до мандарина.
    Той злий: - Де, - питається, - моя тканина?
    Й до ката відвести нетягу велить.
    Отак поплатився за те чоловік,
    Що мати схотів без зусиль так багато.
    Але замість трону потрапив до ката,
    Де він і закінчив короткий свій вік.
    А сад його кинутий ріс собі сам,
    Ніхто не хотів зазирати до нього.
    Аж поки бешкетники ранку одного
    Залізли, щоб яблук наїстися там.
    І дивні дерева уздріли вони,
    В солодких плодах і у коконах білих.
    Плоди вони,звісно, од пуза поїли.
    Згадали, хто жив тут і як завинив.
    І скоро по місту чутки поповзли
    Про дивні дерева з плодами чудними.
    В палаці ураз зацікавились ними.
    На стіл мандарину плоди піднесли.
    Йому той незвичний сподобався смак.
    Спитав: чий то сад, пригадав небораку,
    Згадав і про шовк, про свою тому «дяку».
    Але вже назад не повернеш ніяк.
    Із коконів, що на деревах знайшли,
    Тонесенькі нитки взялись добувати,
    І «шовком» тканину із них називати.
    Навколо палацу сади розвели
    З шовковиць, як дерево стали те звати.
    Сторожу поставили навколо них,
    Щоб хтось таємниці дізнатись не зміг
    Й тканини такої ніхто не міг мати.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  11. Євген Федчук - [ 2020.07.25 18:04 ]
    Легенда про могилу Корсак
    Хто їздив повз Манойловку хоч раз,
    Той бачив у степу Корсак-Могилу.
    Мені вона нагадує весь час
    Шолом, що їх богатирі носили.
    Тому я вам легенду розповім,
    Як виникло в степу таке творіння.
    Її початок у часу такім,
    Заледве не у роки Сотворіння.
    Степи ці наче створені були
    Творцем для того, щоб на них робити.
    І перші люди, що отут жили
    Сохою вміли землю обробити.
    Жили осіло та ростили хліб,
    Хоча, також, розводили й худобу,
    Але богам несли найперший сніп,
    Як те робили справжні хлібороби
    По балках понад річками росли
    Оселі їхні, чисті й чепурненькі,
    Сади вишневі коло них цвіли
    І дітки грались коло свої неньки.
    Ніхто осель тоді не городив,
    Бо ворогів іще в степу не було.
    Тоді – бо степом велетень ходив,
    Що його кроки за сто верст всі чули.
    І звали того велетня Корсак.
    Його Творець послав в степи для того,
    Щоб він їх боронив від забіяк,
    Тих, що занадто ласі до чужого.
    Одягнутий, як справжній богатир,
    З мечем в руці він степ віками міряв
    І тому панував тут завжди мир.
    Коли ж комусь хотілось перевірить,
    Що буде, як вчинить сюди набіг
    І поживитись чимсь на дармівщинку,
    Вже звідси повернутися не міг,
    Лишався тут для вічного спочинку.
    Одним ударом тисячі голів
    Той велетень стинав у всіх злодіїв.
    І вже століття, як ніхто не смів
    Приходити сюди, як лиходії.
    Одна була у велетня біда:
    Земля ваги такої не тримала.
    Тож він не зупинявся, не сідав,
    Ходив весь час, щоб не застрять, бувало.
    Ледь спиниться – вже по коліна вгруз
    І спробуй тоді вирватися з пастки.
    І, хоча зовсім був не боягуз,
    Але боявся оступитись й впасти.
    І день, і ніч луна його хода
    На радість тим, хто на землі працює,
    На страх тому, хто ласо погляда
    На дармове і за чужим полює.
    Під неусипним наглядом степи
    Із кожним роком більше розквітали
    Та блиск багатства очі всім сліпив
    Сусідам злим, що заздро поглядали.
    Їм і трава здавалася густіш
    У цих степах, аніж у їхнім краї,
    Вода в річках за їхньої смачніш.
    Наскочили б, та велет заважає.
    Кругами ходять круг ції землі,
    Своїми кіньми витоптали трави.
    Від безнадії іще більше злі.
    Не знають, як би заладнати справу.
    Зібрались якось їхнії вожді,
    Сиділи довго – довго гомоніли
    І от рішили накінець тоді
    Аби боги їм їхні пособили.
    І вже надвечір вогнище пала,
    Шамани в бубни, як скажені, луплять.
    Зарізали найкращого козла,
    Можливо, цим чиюсь прихильність куплять.
    Товклися довго, поки знемогли,
    Пісні свої скажені завивали.
    І ось боги пораду їм дали
    Аби, лишень, вони позамовкали.
    З поради тої підлість віддає:
    Із сон – трави зварити сонне зілля
    І у ріку, з якої велет п’є
    Те вариво якнайскоріше виллять.
    Нап’ється велет сонної води
    Засне натрохи і в землі застрягне.
    А їм то й треба – забирай іди
    Усе, чого душа твоя запрагне.
    Уся орда блукає по степах
    І сон – траву посилено збирає,
    А вариво вже булька в казанах,
    Шамани в бурдюки його зливають.
    Коли набрали чималий запас,
    Повезли все у ці краї возами.
    Мовляв, купці, тож не лякайтесь нас,
    Везем товар, щоб торгувати з вами.
    А вся орда у засідці сидить.
    Як стихнуть кроки велета, негайно
    На землі багатющі налетить
    Усе хапати, що лежить погано.
    Дісталися злодії до ріки
    Де, кажуть, велет часто п’є водичку
    І узялись очікувать, поки
    Той богатир наблизиться до річки.
    Все ближче кроки. Ось, нарешті, він.
    Мерщій взялися зілля виливати.
    Струїли річку на багато гін.
    Схилиливсь Корсак, аби води набрати.
    Не зупинився. Випив раз, другий
    І раптом став. Подіяла отрута.
    Заснув миттєво і в землі оцій
    Почав нестримно усе більш тонути:
    Вгруз по коліна, під пахви, по ніс,
    Ось видно вже лише його шолома.
    Ото тоді він тільки і спинивсь.
    А злодії страшенно раді тому.
    Дали сигнала схованій орді
    І ті негайно коршуном знялися.
    Що у степах зчинилося тоді!
    До неба зойк і стогін піднялися.
    Орда топтала ниви і сади,
    Орда палила чепурненькі села.
    Лишилась лише згарища сліди.
    Картина, скажем прямо, невесела.
    Із землеробів хто в бою поліг,
    Кого з полону продали у рабство,
    А хтось в ліси податися устиг.
    Пішло вогнем усе їхнє багатство.
    На безкінечно довгії віки
    Степ став своїм для кочового люду.
    Земля вже не оралася ніким,
    Бо кочівник із того жить не буде.
    Степи, які давали людям хліб,
    Приносили достаток хліборобам
    Тепер зробились і підступні й злі.
    Загроза вічна, як страшна хвороба.
    І хлібороб меча не випускав
    В своїх лісах. І городив оселі.
    Тії загрози кожен день чекав.
    Як налетять, то трупом землю встелять.
    Та все зітхав: де богатир Корсак?
    Коли проснеться, прожене злодіїв?
    Та він не прокидається ніяк
    І з – під землі лише шолом видніє.
    Пройшли віки, поки зібравсь народ
    І повернув собі степи із боєм,
    Та знов живе зі степових щедрот:
    І хліб росте, зерно тече рікою.
    Степ вже втомився від віків спання
    І радий знову людям догодити.
    І хліб, і сад, і скошена стерня –
    Він вчиться знову усьому радіти.
    А серед степу височить гора
    Корсак – могила зветься поміж люду.
    Чи то шолом, чи то природи гра,
    Не знаю я, отож брехать не буду.
    Та, як не мене, пам’ятник того,
    Щоб на чужих дядьків не сподівались.
    А брались разом всі до одного
    І всі надії би тоді збувались.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  12. Євген Федчук - [ 2020.07.24 19:33 ]
    Легенда про пролісок
    Вкладає мама синочка спати:
    - Спи, мій маленький, заплющуй очі.
    - Не буду спати! Я казку хочу!
    - Яку ж ти хочеш? Казок багато.
    - Таку, якої не чув ніколи.
    І, щоб цікава обов’язково.
    - Щось розказати тобі із нових?
    І тут згадала, як вчила в школі
    Про те, як мати нерідна взя́ла,
    Послала взимку дитя до лісу,
    Другій дитині, вже рідній, звісно,
    Аби та квітів там назбирала
    - Ти чув, як в грудні одній дівчині
    Проліски в лісі знайти вдалося?-
    - Не чув такої я казки досі…-
    Та і питає слідом дитина:
    Що то за диво – проліски, мамо?
    Чому їх взимку пішли шукати?
    - З-під снігу можуть ще розцвітати
    Ті гарні квіти, найперші самі.
    Таке малому цікаве стало,
    Забув про казку та і питає:
    - І зима люта їх не злякає?
    Як же ті квіти повиростали?
    - Коли Зимі вже кінець приходив
    Й Весна, нарешті, в права вступала,
    То їй зробити, щоб пам’ятала,
    Зима рішила побільше шкоди.
    Вони зустрілись в лісі густому,
    Що ріс на схилах гори крутої.
    Весна всміхнулась до Зими злої,
    Хоча з дороги відчула втому.
    А та сердита, очима кліпа
    Та дума, як би все заморозить,
    Аби замерзли і сміх, і сльози.
    Морозом диха та снігом сипле.
    Весна в печері на ніч сховалась,
    А та їй снігом забила вихід:
    «Нехай посидить собі на лихо,
    Аби не надто тут задавалась».
    Та уже ж сили тої не мала,
    Тож утомилась, спочити сіла
    На те, що з вітром сама ж звалила
    Та розмовляти з собою стала:
    «Чого оце їй так себе ставить?
    Все рівно завтра цей ліс покине,
    Спочатку вище, де лід полине,
    А потім крила білі розправить
    Та і подасться на північ білу,
    Туди, де літу не зазирати.
    Там буде сили знов набирати
    Аби за рік їй вернутись сміло.
    Цікаво, як там Весна в печері?
    Що вона робить? Чи спочиває?
    Чи, може, квіти свої збирає
    Аби розсіять по лісі щедро.
    Лиш вона піде і все розквітне,
    Усе навколо зазеленіє…
    А вона квіти ростить не вміє…
    А було б добре так учинити,
    Щоб вона також зростила квітку,
    Яка весняних нічим не гірша.
    Невже спроможна морозить лише?»-
    Прийшла їй думка не знати й звідки.
    Набрала снігу вона в долоні
    І квітку гарну зліпила білу.
    Замилувалась : «Таки зуміла!»
    А нічка темна уже на сконі.
    Піднялось сонце, схил освітило,
    Весна з печери назовні вийшла.
    І Зиму бачить, що душу тішить,
    Бо з снігу квітку собі зліпила.
    Весна зібралась Зимі помститись
    І розтопити ту квітку гарну,
    Щоб тої праця зійшла на марне.
    Побачить, як та ще буде злитись.
    Проміння сонця взяла гарячі
    Та і на квітку їх направляє.
    І та пелюстки униз схиляє,
    І краплі котять, мов вона плаче.
    Зимі так стало жаль тої квітки,
    Що і кричати не мала сили,
    Тож тихо-тихо прошепотіла:
    «Прошу, не треба цього робити.
    Пощади квітку, хай собі квітне.
    Хай така гарна не пропадає.
    Хтось її стріне – мене згадає,
    А я на північ буду летіти».
    Отак з’явилась ця квітка дивна.
    Як тільки сніг десь трохи розтане,
    Вже звідти квітка на сонце гляне,
    Щоб стріти Весну, провести Зиму.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  13. Євген Федчук - [ 2020.07.23 19:41 ]
    Легенда про звіробій
    - А що це за квіточки жовтим цвітуть?-
    Питає синочок у мами своєї.
    Вони до села саме луками йдуть
    І він поспіша у траві перед нею
    Побачити щось незвичайне таке,
    Чого він раніше ніколи не бачив.
    А що воно бачило, коли міське
    Приїхало вперше за місто, на дачу?
    А мама в селі із дитинства росла,
    Тож знає багато про трави і квіти.
    Неспішно до сина вона підійшла,
    Схилилася аби той цвіт розглядіти.
    Хоча і без того вже знала тоді,
    Що то звіробій, їй з малого відомий.
    Дідусь її часто на луки водив,
    Вони різні трави збирали додому.
    - То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
    Такий непримітний та дуже корисний.
    - А звідки він, мамо, з’явився такий?
    Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
    Було то у давні, далекі часи,
    Коли ще єдиного Бога не знали.
    Дари богам різним небесним несли,
    Самі ж на родючій землі працювали.
    Хоч спільною була вся їхня земля,
    Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
    Заводив собі і окремі поля
    Та і господарством уже відділявся.
    Казали, що хочуть себе годувать
    Й за ледарів досить вже їм працювати.
    На сході й рішали – чому ж і не дать,
    Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
    Так от, за пожертви, що люди несли,
    Боги їм в роботі й житті помагали.
    Аби люди мати удосталь могли,
    Дощі вчасно їм на поля посилали.
    Злітав із небес тоді Птах золотий,
    Громи й блискавиці приносив з собою.
    І вал дощовий за ним слідом котив,
    Щоб землю суху напоїти водою.
    А ще, як хвороба, бува, насіда,
    То люди до Птаха в надії звертали.
    Тоді він пір’їну на землю кидав,
    Яка від хвороби людей рятувала.
    Був щастям для люду той Птах золотий,
    Вони його радо у небі стрічали
    І кожен хоч чимось віддячить хотів…
    Та були і ті, що друге в думці мали.
    В одному поселенні жив чоловік,
    Що землю свою обробляв самостійно.
    Він з кимось ділитись прибутком не звик
    І, бачачи Птаха, злостився постійно.
    І думав, якби ж того Птаха зловить,
    То можна у клітку його посадити.
    Й за те, що над полем чужим пролетить,
    Усім треба буде йому заплатити.
    Він тільки б вирішував – дать чи не дать
    І він би у світі був найголовнішим.
    Став гроші великі у скрині складать…
    Не лише надією сам себе тішив,
    А й вирішив втілити мрію свою.
    За Птахом уважно щораз придивлявся:
    Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
    Де б саме до Птаха найближче добрався.
    Помітив, що птах біля річки сіда
    Щораз, коли понад селом пролітає.
    Чи то у воді чогось там вигляда,
    Чи перепочинок утомлений має.
    Тож вирішив засідку там учинить.
    В кущах заховався і взявся чекати.
    Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
    Вже здалеку й грім почина долітати.
    Вже й небо поволі чорніє від хмар.
    А Птах потихеньку до річки спустився.
    Від тіла гарячого чується жар,
    Аж лист на деревах найближчих скрутився.
    Зловмисник уваги на те не звернув,
    Бо жадібність очі йому засліпила.
    Схопився на ноги, до Птаха майнув,
    За ноги вхопив і тримає щосили.
    Та руки зненацька від жару обпік
    І випустив того із криками болю.
    Птах знявся у небо, але чоловік
    Схопив свого лука і вцілив стрілою.
    Потрапила Птахові прямо в крило
    І крові краплини на землю упали.
    Спочатку його трохи в бік понесло
    Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
    Розлючений той ледве лук не зламав:
    Пропала так гарно задумана справа.
    Він Птахові вслід кулаком помахав,
    Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
    Та ледве устиг він два кроки ступить,
    Як хмара нізвідки на небі взялася
    І дощ вогняний став на голову лить,
    Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
    А потім і сам він вогнем запалав,
    За мить тільки попелу купка лишилась…
    Та Птах з того часу літать перестав,
    Хоч люди богам дні і ночі молились.
    Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
    То густо, то пусто - то сонце попалить,
    То дощ заливає, зібрати ніяк.
    Тож роки голодні, бува наставали.
    Хвороби косити людей почали,
    Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
    А що люди їм протиставить могли?
    Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
    А тут через рік після всіх тих подій,
    На місці, де краплі крові пролилися
    На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
    Ніхто і не знав, звідки він появився.
    І квітка така собі непоказна,
    Звичайна, якої багато у полі,
    Та сили такі зберігає вона,
    Що допомага й від хвороби, й від болю.
    Назвали ту квітку тоді звіробій…
    - Вона, справді, звіра спроможна убити?
    - Так, є щось такого отруйного в ній.
    Та знані такими не лише ці квіти.
    Але звіробій він зовсім не тому,
    Що, наче, худобу спроможний вбивати.
    Колись «джерабой» дали назву йому
    Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
    По нашому значить «цілителем ран»
    Він був для усіх, хто до нього звертався.
    Ну, синку, вже далі іти нам пора,
    Аби, часом, дощик, бува не почався.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  14. Євген Федчук - [ 2020.07.22 19:44 ]
    Легенда про річки Великий і Малий Утлюк
    Якщо піднятись птахою
    у сині небеса
    І з висоти поглянути
    на море, на Азовське,
    То там, де простягається
    Федотова коса
    Лиман, який нагадує
    ступню людини босу.
    В народі називається
    Утлюкським той лиман,
    Великий і Малий Утлюк
    у той лиман впадають.
    І є легенда, може то, хай гарний,
    та обман,
    Та розкажу, бо люди так
    мені розповідають.
    В далекий час, коли ще
    тут татари кочували,
    В однім аулі жив старий
    на прізвисько Утлюк.
    Він двох синів виховував,
    що матері не знали,
    Любив їх, доглядав, як міг,
    і не спускав із рук.
    Він добрим чоловіком був.
    Хоч і татарин, наче,
    Але з ордою у набіг
    ніколи не ходив,
    Нікого за життя своє
    він не довів до плачу,
    Не грабував, не ґвалтував,
    нікого не убив.
    Тож і синів своїх ростив,
    щоб добрі вони бу́ли,
    І з малечку годив усім,
    ні в чім не відмовляв.
    Лихого слова діточки
    із уст його не чули.
    А виросли, майно усе,
    що мав, він їм віддав.
    Були якісь в них імена.
    Які? Ніхто не знає.
    Великий та Малий Утлюк –
    отак і звали їх.
    Тож, як шукають
    тільки так, бувало і питають.
    Інакше, мабуть би, ніхто
    і відшукать не зміг.
    Роздав майно старий Утлюк,
    нехай сини клопочуть,
    А сам у мазанці своїй
    тихенько поживав.
    Та чомусь поратись в землі
    сини його не хочуть
    Їх манять легкії хліба
    і далеч степова.
    Пішли з ордою у похід,
    розжитись забажали.
    Ясир пригнали, продали,
    ще й непоганий зиск.
    Любили батька, то ж йому
    нічого не казали.
    Та батькові про те усе
    все рівно хтось доніс.
    Приїхав батько до синів,
    полаяв їх добряче
    І обіцянку взяв із них,
    що більше не підуть.
    Сини тримались якийсь час,
    та знову орда скаче.
    І не утримались вони,
    відправилися в путь.
    Дізнався батько, та уже
    синів своїх не лаяв.
    Приїхав, так уже просив,
    та так уже благав.
    І обіцяють знов сини,
    що хай Аллах скарає,
    Якби то знову хтось із них
    в похід коня погнав.
    Та час пройшов, забулися
    синам їх обіцянки.
    Мабуть, натура кочова
    в них гору узяла,
    Таки відправились в похід
    з ордою на світанку.
    І скоро вже батьківських вух
    та звістка досягла.
    Розсердивсь батько на синів.
    Сказав: «Як мені жити?
    Хіба такими я хотів
    аби вони були?
    Я думав: лицарі вони,
    а вийшло, що бандити.
    Забули слово, що мені
    й Аллахові дали.
    Я все життя у них уклав,
    виходить, що даремно?
    Не хочу знати я таких
    жорстоких брехунів.
    Нехай Аллах їх покара
    за їхні вчинки темні,
    А я не хочу далі жить
    через таких синів!
    Піду втоплюся!» І пішов
    до синього, до моря.
    А тут вернулися сини
    зі здобиччю ізнов.
    Жінки стрічають їх в сльозах:
    «Таке велике горе
    Бо батько в морі синьому
    топитися пішов».
    Злякалися тоді сини,
    бо батька все ж любили.
    Помчали вслід, кричали вслід:
    «Татусю, почекай!
    Це бу́ло у останній раз,
    як у набіг ходили!
    Ми кинем це, забудемо!
    Ти в море не стрибай!»
    Біжить старий, за ним сини.
    Аж ось і море синє.
    Не оглянувсь, не зупинивсь.
    Із берега стрибнув.
    За ногу у останню мить
    вхопили оба сина
    І за собою він обох
    у море потягнув.
    Гіркії батькові слова
    почув Аллах, як бачиш.
    З тих пір сини весь час біжать
    за батьком навздогін
    Та їм його не врятувать
    не хоче їм пробачить.
    Не хоче помочі від них
    отримувати він.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  15. Євген Федчук - [ 2020.07.21 19:08 ]
    Легенда про річку Атманай
    Кохання не лише із насолод,
    У ньому ще така велика сила:
    В закоханих мов виростають крила
    Аби здолати сотні перешкод
    І поєднати дві душі в єдину,
    Зігріти в холод, освітити в ніч.
    І це настільки загадкова річ,
    Що дошукатись справжньої причина,
    Чому воно з’єднало саме тих,
    А не других, ніхто того не може.
    Здається, і багатий, і пригожий
    Та серце, бач, скорити і не зміг.
    А інший глянув раз і вже готово:
    Миттєво серце вразила стріла.
    Такі от в світі дивнії діла
    Бувають часом. Справді, загадкові.
    Мій у житті батьківський перший дім
    Стояв колись в верхів’ях Атманаю.
    Про річку ту легенду пам’ятаю
    І вам тепер її переповім.
    Жив в цих степах колись татарський рід
    Своїм аулом понад морем синім.
    Від нього й сліду не лишилось нині,
    Лиш від подій тих залишився слід.
    Аул жив бідно, розкоші не знали.
    Отари пасли, але все чужі,
    В набіг ходили в руські рубежі,
    Хоч зиску з того небагато мали.
    Жили в аулі дівчина й юнак,
    Яких кохання щастям поєднало.
    Вже, може, скоро й одружитись мали
    Та у житті трапляється і так,
    Що виника зненацька перепона,
    Яка закреслить плани всі навскіс.
    Якось мурзу шайтан в аул приніс
    Із ним загін чималий охорони.
    Мурза багатий був, але старий
    Та і з лиця не пити краще воду,
    Товстий, незграбний, як ота колода,
    А з рота наче нахлебтавсь помий.
    І так вже доля визначила їм,
    Що цей мурза зустрів оту дівчину.
    Від захвату ледь не вдавився слиной,
    Завмер на місці, наче вдарив грім.
    Вона мурзу хотіла обійти
    Та він до неї реп’яхом вчепився.
    Хоч на той час вже десять раз женився,
    Але не міг красуню пропустить.
    Вона додому , він за нею слідом,
    Батькам калим великий обіця,
    А в них багатство: мазанка й вівця
    Тож ладні дочку одружити й з дідом.
    Вона благає не робить того,
    Але вони і слухати не хочуть.
    З мурзи не зводять жадібнії очі,
    Мовляв , давай, тягни калим бігом.
    Мурза поїхав по калим додому,
    Батьки весілля стали готувать
    Та на багатство на своє чекать.
    Вмить рознеслася по аулу всьому
    Ця новина. До юнака дійшла.
    Він кинув все й скоріше до дівчини,
    А вона сліз своїх ніяк не спине.
    На нього очі в відчаї звела:
    - Що нам робити? - Утікати, мила,
    В краї далекі, далі від біди
    Аби мурза не віднайшов сліди.
    Ходи, збирайся. Бо уже стемніло.
    Я у ярку чекатиму отім.
    Дивись аби батьки чого не взнали,
    Раніше часу щоби не шукали,
    Бо гроші, бачу, застять очі їм.
    Поночі степом подались обоє
    Аби кохання врятувать своє.
    У небі місяць світить-виграє
    Та зорі сяють ген над головою.
    А їм – скоріше б далі утекти
    Аби мурза не зміг їх наздогнати.
    Немає часу небо розглядати
    І мову про красу ночей вести.
    Де пробіжать, а де на крок перейдуть
    Та все назад поглядають – не йде
    Мурза по сліду, зграю не веде.
    А шлях іще ж далекий попереду.
    Мурза тим часом і калим привіз
    -Де ж наречена? – у батьків питає,
    А ті туди-сюди – доньки немає.
    До юнака додому подались
    Та його також вдома не застали.
    Сказали люди, що кудись подавсь.
    Мурза про все одразу здогадавсь.
    Отож в погоню по слідах помчали.
    Летить погоня, степ навкруг дрижить
    Із криком птахи навкруги кружляють,
    А звірі в розтіч від страху втікають,
    Гадюччя з шляху уповзти спішить.
    А втікачі біжать з останніх сил
    І до ріки якоїсь добігають.
    Та вже й погоні звуки долітають.
    Не утечеш коли не маєш крил.
    Ще й береги багнисті у ріки
    Хоча сама і невелика, наче.
    Дівчина зі страху вже ледь не плаче,
    Здолати шлях цей їй не до снаги.
    Мурза ж радіє, руки потирає,
    Ще трохи і він схопить втікачів,
    На хлопця виллє праведний свій гнів,
    Як слід за підлий задум покарає.
    Та раптом коні сповільнили біг,
    Почали в багнюку загрузати,
    Все важче й важче ноги витягати.
    Мурза коня спинив та наполіг,
    Щоб слуги далі коні свої гнали
    Та втікачів до нього привели.
    І слуги далі уперед пішли,
    Хоч загрузати все сильніш почали.
    А втікачів мов вихор підхопив,
    Чи, може, крила в них повиростали,
    Над тим болотом, над рікой промчали
    Вже й заховались ген за виднокіл.
    Вернулись слуги до мурзи ні з чим.
    «Де втікачі?» - той грізно в них питає,
    А ті все: «Ат – маная! Ат – маная!»,
    Бо виправдатись хочуть перед ним.
    Мовляв, у річки береги багнисті
    Тож недоступні для коней зовсім.
    І довелося злодіям отим
    Назад вертатись, коней своїх чистить.
    А втікачі? Аллах їм допоміг.
    Жили ще довго у краях далеких,
    Ще й діточок принесли їм лелеки
    У щасті до останніх днів своїх.
    А вітер часу пил століть жене,
    Віки й віки над степом пролітають.
    Ріка з тих пір зоветься Атманаєм,
    Що значить: «недоступна для коней».







    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  16. Євген Федчук - [ 2020.07.20 21:48 ]
    Легенда про сливу
    Приїхала онука у село
    Аби від міста трохи відпочити.
    А чом би й ні? У місті що робити?
    А тут і тихо, й хороше було.
    І річка поряд, хоч щодень ходи,
    І сад великий, можеш їсти вволю.
    А ще ж город!...А які трави в полі!...
    Хоч назавжди сюди переїзди.
    Та перше – сад. Вона б у нім жила.
    Таке блаженство – аромати саду.
    Хотіла в ньому й ночувати, правда,
    Від комарів відбитись не змогла.
    Та вдень в тіні під деревом густим
    Полежати спокійно на ряднині…
    Чого іще бажалося б дитині,
    Коли не заклопотаний нічим?
    Садок чудовий викохав дідусь.
    Одне лише її і дивувало.
    Не стрималась якось і запитала
    В бабусі: «Я ніяк не розберусь,
    Чому у дідуся пів саду слив?
    Я б насадила яблуні чи груші.
    А сливами, ну, як відвести душу?
    Дідусь же он їх скільки насадив».
    Бабуся посміхнулася: «Чекай.
    А знаєш, чому сливу так назвали?
    А коли вперше їх ростить поча́ли
    У краї українському? Тож знай,
    Найперше наш далекий пра-прадід
    Почав ростити в Україні сливи».
    «А як то саме трапилося диво?
    І скільки із тих пір минуло літ?
    Чому мені ніхто не розповів?..» -
    Онуці, звісно, вмить цікаво стало.
    «Ну, ти про те ніколи не питала…
    Коли він жив?.. Хто зна, коли він жив,
    Той предок наш. Та й чи було так, справді,
    Як родовий переказ повіда.
    Хтось, може, з предків, щось не так згадав.
    Тож нині не дізнаємося правди.
    Ото, послухай, як розповіла
    Мені колись про те бабуся мо́я.
    Я теж тоді була ще отакою,
    Як ти оце… В однім селі жила
    Колись сім’я – і бідна, і багата.
    На край села стояла їхня хата.
    І зовсім бідна та сім’я була,
    Бо нічим було діток годувати,
    Хоча батьки робили день по дні,
    Не знаючи, що значить – вихідні.
    А діточок було у них багато –
    То головне багатство їх було.
    Найстаршою між них була Оксана.
    Ні розуму, ні вроди Бог не дав,
    А от таку вже душу в неї вклав,
    Що ладна людям дати і останнє.
    Для меншеньких сестричок і братів
    Була вона і мамою, і татом.
    Уміла пеленати й годувати
    Та й заспокоїть, коли плачуть ті.
    Батьки в роботі, а вона одна
    Й по господарству поратись встигала,
    Бувало, ще й батькам допомагала…
    В селі прозвали дівчину «Чудна»,
    Бо й справді, наче не від світу цьо́го.
    На вечорниці кілька раз пішла
    Та парубкам цікава не була
    Тож вирішила так собі: для чого?
    Якось, як вже найменшенький підріс
    І в неї вільна видалась хвилина,
    Сусідська попросилася дівчина
    Аби сходила з нею разом в ліс.
    Оксана ж надто доброю була,
    Як просять, чому має відмовляти.
    Хоча й розповідала якось мати,
    Що десь із недалекого села
    Недавно одна дівчина пропала.
    Та що боятись – ліс же он стоїть.
    Взяли торбинки та і подалися.
    Збирати трави з квітами взялися.
    Незчулися, коли в якуюсь мить
    З кущів на них накинулись піші.
    Закутані, не розглядиш облич.
    Сусідку ухопили, звісна річ,
    Вона Оксані: «Утікай скоріше!»
    А та: «Тебе я не залишу так!»
    І кинулась сусідку визволяти.
    Вони ж здорові, їх не подолати.
    Один хотів прирізати, однак
    Другий сказав: «Візьмемо, ще згодиться.
    Якусь копійку зможем заробить!»
    І от вона вже на коні лежить,
    Пов’язана, що й не поворушиться.
    Їх стежками лісами провезли
    І в балці із татарами зустрілись.
    Поторгувались, ледве не побились.
    Отак обох татарам й продали.
    Сусідку, звісно, за красу її
    У гроші чималенькі оцінили,
    Оксану ж взяти ледве упросили
    Та заробили копійки свої.
    Везли їх довго степом аж до Криму.
    Красуню, ту ординці берегли,
    Щоб взяти гарні грошики могли.
    Оксані ж довелося йти своїми.
    Всі ноги собі збила по путі,
    Ледь плентала аби не відставати.
    Та все жаліла, що вже рідну хату
    Ніколи не побачить у житті.
    І така туга на душі була,
    Що, коб’ могла, то на весь степ завила…
    Але терпіла і не голосила,
    А мовчки, озиралася та йшла.
    Красуню в Кафі швидко продали
    В гарем якогось бека чи то хана.
    Лишилася на самоті Оксана,
    Її ніяк продати не могли.
    Аж ось на ринок жіночка прийшла
    З прислугою, дитиною. Одначе
    Дитина аж заходилась від плачу,
    Прислуга заспокоїть не могла.
    Щось у душі прокинулось її,
    Устала мовчки, узяла малого,
    Прошепотіла … і не чути того.
    Усі роти роззявили свої –
    Чого-чого – такого не чекали…
    Так вирішилось все її життя.
    Ростити стала те чуже дитя
    Та ще по господарству працювала.
    Трудилась вона тяжко цілі дні,
    А уночі ставала і молилась –
    Аби скоріше вдома опинилась,
    У своїй хаті, у своїй рідні.
    Та роки йшли, в дітей малі росли,
    І вона знову няньчилася з ними
    Десь в самій глибині чужого Криму.
    Ті молитви до Бога не дійшли.
    Ні, на життя не жалілась вона.
    Її не били, як других бувало.
    Вони б, можливо, радість з того мали…
    А голову укрила сивина.
    Додолу старість вже її зігнула.
    Тепер вона молитвами жила,
    Аби померти в тій землі могла
    Де вічність тому родженою бу́ла.
    І Бог, мабуть, молитву ту почув.
    Велів господар всі манатки взяти
    (Не захотів стару вже годувати)
    І аби він про неї більш не чув.
    Взяла з собою клуночок легкий,
    В садочку слив із дерева нарвала
    (Татари їх інакше називали),
    Та і поча́ла шлях останній свій.
    Ішла, ніхто її не зачіпав,
    Та і кому вона стара потрібна.
    Поїсть, бувало, як отару стріне,
    Чабан ділився, коли сам щось мав.
    Татарські закінчилися степи.
    Тепер уже отари не стрічались.
    На сливах і воді перебивалась.
    Та день такий , нарешті, наступив,
    Коли одна лиш слива і зосталась.
    Хотіла аж додому зберегти,
    Аби з руками не пустими йти,
    Бо ще дійти до рідних сподівалась.
    Та сил уже ніяких і нема.
    І марево якесь перед очима.
    Подумала: спочине й далі йтиме.
    І до останку вірила дарма,
    Що дійде… Та не дав того Господь.
    Не втрималась і у траву упала.
    Не пам’ятає, скільки пролежа́ла
    Під сонцем, що сушило її плоть.
    Відчула, що торкає її хтось.
    Відкрила очі – чоловіка вздріла.
    «Це Україна?»- ледь прошепотіла.
    «Так, Україна. Нате, пийте ось».
    Та їй уже було не до води.
    Їй зовсім легко на душі зробилось:
    Вона дійшла, тож недарма молилась…
    «Що з вами? Як потрапили сюди?»-
    Все чоловік старенької питав.
    Промовити хотіла: «Я щаслива!»
    Та ледь прошепотіла лиш: «Я…слива».
    І її душу Бог до себе взяв.
    Козак стареньку поховав у полі
    З усім отим що при собі несла.
    Могилка неглибокою була,
    Але для тіла висхлого доволі.
    Поставив з палиць на зразок хреста
    Та і подався, бо ж ходив не в гості…
    Але за кілька років довелося
    Знов побувать йому у тих місцях.
    А на могилці дерево зросло
    Із синіми солодкими плодами.
    І пам’ять йому швидко нагадала
    Слова бабусі. Із тих пір пішло,
    Що сливою то називати стали.
    А той козак – то наш пра-прадід був.
    Він, коли старість вже свою відчув,
    Зимівник біля дерева поставив.
    І сад великий у степу розвів.
    Жив іще довгі роки там щасливо,
    Ходив найбільше коло тої сливи
    Та всім її ростити заповів.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  17. Євген Федчук - [ 2020.07.19 19:17 ]
    Легенда про грецький горіх
    Росте горіх великий біля хати.
    Ще прадід його, кажуть, посадив.
    Уже і стовбур в нього в два обхвати
    І, як родив він, то уже родив.
    Як осінь – ми горіхи все збираєм,
    Та набиваєм ними лантухи́.
    І нам, і всій родині вистачає…
    Казала мама, за часів лихих,
    Коли навколо з голоду вмирали,
    Лише горіхи й врятували всіх.
    Їх восени у стіни заховали…
    Тож він від смерті всю сім’ю зберіг.
    Набивши лантух черговий плодами,
    Із мамою ми сіли спочивать.
    І я спитав: - Горіх цей грецький, мамо,
    Звідкіль узявся? Ти ж повинна знать?!
    Вона, всміхнувшись, глянула на мене:
    - Здається, чула від людей колись.
    Хто саме був оповідач – не певна
    Та в пам’яті слова ті збереглись.
    Якщо цікаво, можу розказати.
    - Цікаво, звісно, бо ж незвичний плід.
    На мозок схоже, якщо розлузати.
    Уже від цього дивуватись слід.
    - Колись давно, як давні предки наші
    Ще на деревах в Африці жили.
    Була країна, наче повна чаша,
    Де Сирдар’я й Амудар’я текли.
    Пізніше Согдіана її звали,
    Як звалася вона в той давній час,
    Ніхто не знає. Та в ній проживали
    Маленькі люди, менші, значно, нас.
    Ну, розміром, із ховраха, можливо.
    Але питання зовсім не у тім.
    Жили вони усі гуртом щасливо
    І вся країна була спільний дім.
    Вони у полі плуга не тягали,
    Не сіяли, лише з того жили,
    Що у степах і у лісах збирали,
    Їм вистачало, бо ж малі були.
    І хат у них не бу́ло, як нам звично,
    Жили в печерах, рили землянки́.
    І, як для нас, то жили вони вічно,
    По нашим міркам – то віки й віки.
    За довгий вік багато чого взнали,
    Багато що навчитися могли.
    Вони скарби підземні здобували
    І у своїх печерах берегли.
    Були вони великі чародії,
    Могли багато чого сотворить .
    Та поодинці сила їх міліє,
    А коли разом – здатні все зробить,
    Коли вони зберуться всі докупи,
    То можуть гору здвинути умить.
    А, як збереться небагато - купно
    Важенні брили запросто носить.
    І не руками, сила їх в другому.
    Напевно, в мозку щось у них було.
    Бо не під силу нині з нас нікому
    Те, що їх плем’я в ті часи могло.
    Жили ті люди, скільки їм хотілось,
    Проте задовге втомлює життя.
    Вже все пізнали і всьому навчились,
    Вже хочеться якогось забуття.
    Уже усе потроху обридає
    І пропадає все бажання жить.
    Та права йти з життя ніхто не має,
    Лише жерці і можуть то зробить.
    Бо ж кожен мозок – то частинка сили,
    Яку народ їх від природи мав.
    Жерці ж той мозок зберігати вміли,
    Аби своєї сили не втрачав.
    Коли таких знаходилося двоє,
    (Бо один мозок швидко пропадав)
    Їх клали до посудини одної,
    А потім жрець надійно закривав.
    Два мізки довго зберігали силу.
    Їх у глибоких норах стерегли.
    Як було треба, то наверх носили
    І їхню силу користать могли.
    Жили ті люди, камені складали.
    Ми до цих пір не можем зрозуміть,
    Як вони їх, хоча би піднімали,
    Або могли на сотні верст носить.
    Так от, жили вони отак віками,
    Знання копили, але мудрість – ні.
    Гординя обуяла їх з роками.
    Рішили, що боги́ вони земні.
    А чому ні – могутні і безсмертні –
    Не пробував ніхто з них вічно жить,-
    Чому богам повинні нести жертви?
    Чому небесним змушені служить?
    Й богам вони не стали поклонятись,
    І жертви нести перестали їм.
    Дивились гордо, наче позмагатись
    Кидали виклик тим богам своїм.
    Обурились боги з гордині тої
    І вирішили плем’я покарать.
    Тож якось ночі темної одної,
    Коли народ весь повкладався спать,
    Боги на них направили всі води,
    Які тоді лиш на Землі були.
    Порятуватись людям було годі.
    Ті води усі нори залили,
    Наповнили дове́рху всі печери.
    Хто врятувався, той тікав мерщій.
    Під божий гнів розлізлись, наче черви,
    Зі свого краю по землі усій.
    Одні із них сховалися у горах,
    Печери рили і у них жили.
    Довбали в скелях довжелезні нори,
    Де самоцвіти й золото найшли.
    В своїх печерах все добро збирали
    Потомки давніх чародіїв тих.
    І гномами їх люди називали
    Та трішечки побоювались їх.
    Вважали і підступними, і злими.
    Та злими вони зовсім не були.
    Хоча бували різні поміж ними.
    Гординю ж подолати не змогли.
    Нічому кара божа не навчила…
    Другі ж, що поодинці утекли,
    Утратили практично свою силу,
    Хоч дещо, звісно, все-таки могли.
    Вони в оселях у людських тулились,
    У припічку ховались від очей.
    Коли із тим господарі мирились,
    То не робили капосних речей.
    Допомагали, хату захищали.
    Коли ж господар зло їм учиняв,
    Тоді вони усю сім’ю карали…
    Їх всяк у нас домовиками звав.
    - Що ж сталося із мізками отими,
    Які в печерах плем’я берегло?
    - Вода потопу бавилася ними.
    Одні в глибини темні занесло.
    Другі ж з водою виплили нагору.
    Вона їх по долині рознесла.
    Коли вода зійшла в долині скоро,
    Земля їх пригорнула, зберегла.
    Пройшли віки, а мізки все чекали,
    Коли народ їх в поміч призове.
    Адже лежали, сили набирали,
    Чекали, поки плем’я оживе.
    Але нічого з часом не мінялось.
    Про них забули? Трапилося щось?
    І, врешті, сили сховані прорвались,
    Пробили землю догори і ось:
    Дерева горді з-під землі з’явились,
    Які незнані досі тут були.
    А скоро і плодами розродились,
    Такими ж, із яких самі зійшли.
    Ще сподівались силу відродити
    Народу півзабутого свого.
    Аби із ним разом для нього жити,
    Та сил вже недостало для того.
    Та й хто ту силу буде користати?
    Нема народу, згинув по світах.
    Став звір поживу із плодів тих мати,
    Став прилітати годуватись птах.
    А скоро й люди споживати стали,
    Адже пізнали користь їх і смак.
    - Чому ж тоді їх грецькими назвали?
    Хто саме і чому придумав так?
    - Говорять, Олександр Македонський
    Колись в краях тих з військом воював.
    Йому тоді сутужно довелося,
    Адже на військо мор якийсь напав.
    Щоб якось ту хворобу подолати,
    Покликав він місцевих лікарів.
    Веліли ті горіхи споживати…
    І мор пройшов, усяк перехворів.
    Тоді й велів цар ті горіхи взяти
    І в Греції далекій розвести́.
    А уже звідти стали їх саджати
    І розійшлись вони на всі світи.
    Тоді то вони грецькими і стали
    І оту назву досі зберегли…
    Ми посиділи,відпочили, встали
    Й збирати знов горіхи почали.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  18. Євген Федчук - [ 2020.07.18 20:41 ]
    Легенда про ялинку
    Пішли ми якось взимку з дідусем
    Гуляти парком. Снігу навалило.
    Під білим покривалом геть усе
    І двірники стараються щосили,
    Щоби хоча б розчистить доріжки́,
    Можливість дати парком прогулятись.
    Уже щебечуть у парку пташки,
    Ледь вітер снігом перестав кидатись.
    Вже сонечко крізь хмари прогляда
    І білий сніг аж засліпляє очі.
    Он білка раптом шаснула руда,
    Мабуть, знайти свої запаси хоче,
    Які вона збирала восени,
    Що їх зима під снігом заховала.
    Тепер знайди, де сховані вони.
    Хіба що в дуплах, може, ще тримала.
    Усі дерева у снігу стоять
    Ще й шапки снігові понадівали.
    Не встиг з дерев їх вітер познімать,
    Бо ж сніг ішов, як вітру вже не стало.
    А от ялинка шубу одягла.
    Одна зелена серед парку всього.
    Як вона зелень зберегти змогла,
    Коли навкруг зеленого нічого?
    Усі дерева голі, а вона,
    Бач, як в зеленім гарно виглядає!
    - Скажи, дідусю, а чому одна
    Ялинка свою одіж не скидає?
    - Цікаво? Правда? То давно було.
    Зима занадто рано завітала.
    Ще листя лиш жовтіти почало
    І міцно за гілля іще тримало.
    А тут уже примчали холоди,
    Мороз узявся по ночах гуляти.
    Пташки, щоб не діждатися біди,
    У теплий край взялися відлітати.
    Лише маленька пташка не змогла
    З товаришами в ті краї летіти.
    В крило вона поранена була
    І довелося їй одній сидіти
    У чистім полі серед полину.
    Сиділа і від холоду дрижала.
    Полин донизу зимний вітер гнув,
    Тож захисту від нього було мало.
    А недалеко був дрімучий ліс.
    «А що, як я до нього дострибаю?
    Там захисток знайду хоча б якийсь.
    Якесь з дерев серед гілля сховає».
    І пострибала пташка в ліс отой.
    Просити стала захисту для себе.
    Але назустріч не пішов ніхто.
    Березі за гіллям дивитись треба,
    Бо в неї їх багато і тому
    Нема часу ще й пташок доглядати.
    А дуб сказав, що ніколи йому
    І, якщо буде він усіх пускати,
    То й жолудів не лишиться тоді.
    Верба ще її й лаять заходилась:
    - Я говорю у річці до води,
    А ти тут невідомо як вродилась!
    Іди звідсіль, мені не заважай,
    Нема про що з тобою говорити!
    Що їй робити? Хоч бери – вмирай:
    Ні їсти, а ні тіло хоч зігріти.
    Стриба-стриба, не знаючи – куди,
    Одним одна на всьому білім світі.
    Як їй порятуватися з біди?
    Де цю холодну зиму пережити?
    Помітила ялиночка її:
    - Куди ідеш, небого? – запитала.
    - Йду, куди очі дивляться мої!
    - Чому ж летіти в теплий край не стала?
    - Крило моє поранене, тому
    Не можу зовсім, поки що, літати.
    Дерев питалась в лісі оцьому,
    Ніхто не захотів мене пускати.
    - Ах, бідна, бідна! То ходи сюди!
    У мене поживи, застрибуй вище!
    На цій пухнастій гілочці сиди,
    Вона у мене, мабуть, найтепліша.
    Тут обізвалася сосна стара,
    Що поряд із ялинкою стояла:
    - Я шлях холодним заступлю вітрам
    Аби вони тебе не зачіпали.
    Тут ялівець до неї обізвавсь:
    - Я ягодами буду годувати
    Всю зиму. Тобі вистачить якраз.
    І стала бідна пташка зимувати.
    А якось буйний вітер налетів,
    Гілки хитав і листя став зривати.
    Сподобалось. І роздягти схотів
    Усіх, хто ще не встиг їх поскидати.
    Та перше у Мороза запитав,
    Бо ж він господар головний зимою.
    А він сказав, аби той не чіпав
    Лиш тих, хто став на захист пташки тої.
    - А інших роздягни хоч догола,
    Якщо вони лише про себе дбають.
    Відтоді, кажуть, справа і пішла,
    Що всі дерева листячко скидають,
    Лише сосна, ялина й ялівець
    Стоять всю зиму у зелених шатах.
    Отут тобі і казочці кінець!..
    Колись онукам зможеш розказати.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  19. Євген Федчук - [ 2020.07.17 19:40 ]
    Легенда про яблуню
    Іде дідусь доріжкою в парку,
    На палицю спирається, кульгає.
    Хоч палиця не надто й помагає,
    Але вже звичку давню мав таку.
    Ішов неспішно, поглядав навкруг,
    Чи може щось побачити нового.
    Напам’ять знав доріжки парку того.
    Не поспішав, щоб не забився дух.
    Уже ж роки зовсім не ті його,
    Коли він бігав по оцих доріжках,
    Тепер ото пройдеться парком трішки
    І вже втомився від путі того.
    Десь би присісти, бо уже втомивсь,
    Аж ось і лавка під густим каштаном.
    Сюди пекуче сонце не загляне,
    Сиди собі та навкруги дивись.
    Щоправда, хлопець молодий сидить,
    Сумний занадто для такого віку.
    Щось, мабуть, не вдалося чоловіку,
    Отож, не знає, що йому робить.
    Сів, привітався. Хлопець відповів.
    - Чого сидиш зажурений? – питає.
    - Та що, проблем, дідусю, вистачає,
    Не знаю, як кінці з кінцями б звів.
    - А що, нема кому допомогти?
    Пораду дати чи матеріально?...
    - У всіх своє – життєві і навчальні.
    Й звик самостійно по життю іти.
    - А що батьки? Чи, може, сирота?
    - Не сирота. Не хочу турбувати.
    У них і так своїх проблем багато.
    Тож я у них про поміч не питав.
    - А що, якісь з батьками нелади,
    Чи то вони відносились погано?
    - Та ні, ну що ви, вони в мене гарні.
    З села лиш зрідка приїздять сюди.
    Нелегко їм, а тут і я іще
    Свої на них навергаю проблеми.
    А їх у мене цілий оберемок.
    Так уже тяжко, аж на серці щем.
    Задумався дідусь на якусь мить,
    Немов хотів щось давнє пригадати.
    - А хочеш, можу дещо розказати?
    - Та, звісно, якщо можна, розкажіть…
    - В садку велика яблуня росла.
    Маленький хлопчик біля неї грався,
    На її віття часто забирався.
    Вона з того щасливою була.
    Наїсться яблук, подріма в тіні,
    Аж на вершечок забереться часом.
    Їм хороше, спокійно було разом.
    Але минули безтурботні дні.
    Підріс той хлопчик і не кожен день
    Тепер до тої яблуні приходив.
    Чи зайнятий, чи не було нагоди.
    І їй із сумом виглядать лишень.
    А то прийшов якось такий сумний.
    Вона зраділа: - Нумо, гратись разом!
    - Я не дитина по деревах лазить.
    Тепер у мене інтерес другий.
    Купити хочу іграшок собі,
    Та я, на жаль, грошей таких не маю!
    І де їх взяти – я також не знаю.
    - З грошима я не поможу тобі.
    Я їх не маю… Яблука візьми,
    Піди, продай і будуть тобі гроші.
    Зрадів хлопчина, вибрав всі хороші
    І з яблуками десь пропав тими.
    Знов яблуні одній сумній стоять,
    До неї хлопчик довго не приходить.
    Вона дарма в надії родить, родить,
    Нема кому ті яблука збирать.
    Та час минув і хлопчик повернувсь.
    Зраділа та: - Давай удвох пограєм!
    - Я часу на таке, пробач, не маю.
    Бо кожен день без вихідних труджусь.
    Завів сім’ю, але нема де спати.
    Будинок треба, де ж його узять?
    - Будинку, вибач, теж не можу дать.
    Та можеш віття на мені спиляти
    І збудувати з нього власний дім!
    Зрадів хлопчина, обрубав все гілля
    Та і подався знов на вічність цілу.
    А їй лишилось сумувать за ним.
    Якось спекотним ранком він прийшов.
    Вона зраділа: - Нумо, гратись, хлопче!
    А він їй: - Вибач, утомивсь, не хочу.
    Я постарів, до ігор охолов.
    Мені б спочити, світом попливти.
    Але не знаю, де човна узяти?!
    - Ти можеш стовбур, хлопчику, спиляти.
    Із нього човен зробиш гарний ти.
    І він зрубав, собі човна зробив.
    Та знов пропав на довгі-довгі роки.
    А яблуня усе чекала, поки,
    Він світом на човні своєму плив.
    І от він знов прийшов через роки.
    Вірніш, причовгав згорблений і сивий.
    Та яблуня стояла нещаслива,
    Бо відчай на душі її гіркий.
    - Пробач, мій хлопче, та не можу дать
    Тобі вже яблук. В мене їх немає.
    - Та я беззубий, яблук не вживаю,
    То ж можеш, навіть, не переживать.
    - Пробач, у мене стовбура нема,
    Аби ти міг аж на вершок забратись.
    - Я вже старий, куди мені збиратись.
    Тут хоча б тіло на ногах тримав.
    Мені би просто сісти, посидіть,
    Набратись сили, трохи відпочити,
    Бо ж довелось помандрувати світом.
    - Від мене пень один старий стоїть!-
    Заплакала у відчаї вона.
    - Це ж дуже добре! Пень мені і треба.
    Давай, посиджу трохи біля тебе.
    Бо ти ж ці роки все одна, одна.
    І гарно стало дереву тому,
    Лишилися позаду бурі й грози
    І потекли пеньком чи сік чи сльози,
    Адже вона потрібна знов йому…
    - Це про батьків? - Ти вірно зрозумів.
    Повір, вони тебе завжди чекають.
    Від себе і останнє одривають.
    Бо ж діти – завжди діти для батьків.
    І їм за щастя дітям помогти.
    А ти їх щастя того позбавляєш!
    Ти того , навіть, і не уявляєш,
    Яким жаданим гостем будеш ти.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  20. Євген Федчук - [ 2020.07.16 19:04 ]
    Легенда про різдвяну ялинку
    Зібралася на свято вся сім’я:
    І мама, й тато, і дідусь, бабуся.
    І головний учасник, звісно – я,
    Навкруг ялинки цілий день кручуся.
    Люблю Різдво і, звісно, Новий рік.
    У хаті гарні хвойні аромати.
    Я наряджати вже ялинку звик,
    Прикраси мамі й тату подавати.
    А потім подарунки принесе
    Мені Дідусь Мороз попід ялинку.
    І так святково виглядає все,
    Прикраси і маленькі, і великі,
    Гірлянди, що виблискують вогнем,
    Яскраві кульки, пташки та звірята...
    Все ніби заворожує мене…
    Якби ніколи не кінчалось свято!..
    - Хто наряджати першим розпочав
    Ялинку, мамо? – став якось питати.
    - В Німеччині, говорять, проживав
    Один священик, Мартін Лютер звати.
    Він, кажуть, прогулятися пішов
    Узимку містом. Позирав навколо.
    Рогатий місяць в небесах зійшов,
    Зірок у небі сяяло доволі.
    Помітив він, як крізь гілля ялин
    Зірки далекі гарно проглядають.
    Тож вирішив, що в себе вдома він
    Прикрасити ялинку також має.
    Він на ялинці запалив свічки
    Маленькі, що у домі всі тримають.
    Засяяли вони, мов зірочки.
    З тих пір ялинку люди й прикрашають.
    Бабуся лиш всміхнулася на те:
    - Я зовсім інше від бабусі чула.
    - То, може, й нам усім розповісте?
    - Та ж розповім, бо геть, було, забула.
    Онучку, добре, що ти нагадав.
    Було тоді то, як Ісус родився.
    Він у колисці у печері спав,
    Але весь світ про те оповістився,
    Засяяла зоря у небесах,
    Вітаючи Різдво – велике свято.
    У горах її бачили й в лісах.
    Пішли новонароджене вітати.
    На світло Віфлеємської зорі
    Прийшли і пастухи, й волхви зі Сходу.
    Допоки в небесах вогонь горів,
    Багато понаходило народу.
    А ще пташки і звірі подались,
    Дерева , квіти слідом потягнулись.
    І подарунки усіма несли́сь,
    Щоб немовля щасливо посміхнулось.
    Одні несли чарівний аромат,
    Другі – плоди смачні і соковиті,
    Яскраві квіти, листя – наче, сад,
    Зробилася печера тої миті.
    Останньою ялиночка прийшла,
    Бо шлях її із півночі далекий.
    Чого б подарувати – не знайшла,
    Та і нести у таку даль нелегко.
    А тут ще Пальма і Маслина вдвох
    Від гонору взялись її повчати:
    «Що в тебе є крім шишок, тих кількох?
    Дитя смолою можеш закаляти.
    Та ще поколеш го́лками його,
    Бо ж ними віття твоє густо вкрито.
    У таку далеч йти було чого?
    Могла б собі в лісах своїх сидіти!»
    Стоїть вона скромненько в стороні,
    Боїться до печери зазирати.
    «Чому не йдеш?» - питаються одні.
    «Боюсь малого чимось налякати.
    Та й подарунків при мені нема.
    Без подарунків соромно заходить!»
    Тут яблуня схиляється: «Тримай!»
    І яблука дає. Піон підходить.
    Він рясно її віти уквітчав.
    Тут стали всі ділитися із нею.
    Хтось ще плодів, хтось квіти свої дав,
    Усяк красою поділивсь своєю.
    Кульбаби пухом вслали голочки,
    А павуки обпле́ли павутинням.
    Засяяли яскраві зірочки
    На кожній ніжній гілочці ялини,
    Бо Ангел, що за тим спостерігав,
    Побачив, як всі дружно помагали
    І зірочки маленькі з неба взяв,
    Поклав на віти, щоб вогнем палали.
    Такою вона гарною була,
    Що сміло підійшла до немовляти.
    А Віфлеємська зірка, що зійшла,
    Над її верхом почала палати.
    І раптом посміхнулося дитя,
    Побачивши красу перед собою.
    І забуяло навкруги життя
    Від тої його посмішки ясної.
    І скільки було радості у ній,
    І скільки неймовірної любові,
    Що круглий рік ялинці зеленіть
    На радість людям сам Господь дозволив.
    Вона приходить раз на рік у дім,
    Приносить радість, бо приходить свято,
    Нагадує найперше нам усім
    Про посмішку Ісуса-немовляти.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  21. Євген Федчук - [ 2020.07.15 19:45 ]
    Легенда про грушу
    Коли з сестрою ми були малі,
    В село сусіднє часто зазирали.
    У ньому ми раніше проживали.
    Тепер жили в великому селі,
    А це на той час майже опустіло,
    Зосталося всього лиш кілька хат.
    Та нас чомусь весь час тягло назад,
    Туди, де ми зовсім малі ходили.
    Там ще дідусь з бабусею жили,
    Вони пізніше трохи перебрались.
    Ми в них на день, бувало, зоставались,
    Хоча й заночувати теж могли.
    Там поряд починався Атманай.
    Ріка, хоча не надто і велика.
    Та ми любили нашу першу рі́ку,
    Для нас була найкращою вона.
    За річкою три дерева росли:
    Шовковиці дві і одна грушина.
    Я до цих пір іще пускаю слину,
    Такі смачні на ній грушки були.
    Ми бігали до неї кожен раз,
    Шовковиці і грушок наїдались,
    На кладці понад річкою всідались,
    Дивились, як вода пливе повз нас.
    Були біля грушини ми якось,
    А тут дідусь вітається, підходить.
    - Ну, що, грушина ця і досі родить?
    А ми у пелену набрали: - Ось!
    Дідусь не наш, сторожував, мабуть.
    Тут ферми поряд, де працює тато.
    Дідусь, напевно, має його знати…
    А він: - Давно ці грушки тут ростуть.
    Ми теж малими куштували їх.
    Бува, що і од пуза наїдались.
    Від голоду хоч ними рятувались.
    Бо не було що їсти, окрім них…
    - А що воно за дерево таке?
    Звідкіль взялися ці дерева – груші?
    А дідові розкрити аби душу,
    Бажання від самотності палке.
    - О, груші! Чув я розповідь одну.
    Якщо цікаво, можу розказати?!
    А нам про те цікаво, справді, знати.
    І я з сестрою водночас кивнув.
    - Розказували люди нам старі,
    Колись у лісі дерево зростало.
    Мале, колюче. А навкруг стояли
    Високі сосни, буки, явори.
    І тісно тому дереву було,
    І сонця йому мало припадало.
    Та ті на це уваги не звертали.
    Росло внизу, то й хай собі росло.
    Образилося дерево на ліс.
    Як вибратись з гущавини – не знало.
    Отож стояло в самоті, страждало
    Та мріяло, щоб хтось його відніс
    В краї далекі, у степи широкі,
    Де би ніхто не заважав рости…
    Бува, до нього пташка прилетить
    І на гілляці спочиває поки,
    То дерево у неї й розпита:
    «Куди літаєш? Що на світі бачиш?»
    І слухає, і ледве що не плаче,
    Про те, як пташка в небесах літа
    І світ широкий бачить вона з неба.
    Тож стає гірко дереву за себе.
    Така далека його мрія та.
    І вирішило дерево тоді,
    Якщо воно вже вирватись не в силах,
    То хоча б дітям шлях отой відкрило,
    Щоб хоч вони не жи́ли в тій біді.
    Та як, в насіння, жаль, немає крил,
    Та й вітер в глушину не зазирає,
    Він десь отам, у верховітті грає.
    Невже і дітям теж оцей уділ?
    Але бажання хоч дітей спасти
    Такої сили дереву надало,
    Що соками плоди поналивало.
    І падали плоди ті з висоти.
    Таке солодке і смачне лежить,
    Що назбігались звірина і птиця,
    Аби плодами тими поживиться.
    І розхапали всі плоди умить.
    А потім розлетілись - розійшлись
    І рознесли насіння те по світу.
    Пройшли роки. Принесла пташка вістку,
    Де діточки зродились, прийнялись.
    Одно в горах, друге десь у долині,
    А третє взагалі в чужім краю.
    На долю не жалілися свою,
    Жили і гарно почувались нині.
    Отож щороку дерево взялось
    Плоди такі родити соковиті,
    Щоб дітям всі шляхи були відкриті,
    Щоб скніти в глушині не довелось.
    Сумні й веселі вісті від дітей
    Щороку пташка дереву носила.
    Вона уже й гніздо на ньому звила,
    Хоч відлітала в теплий край, проте.
    А дерево те грушею зовуть.
    Чи за плоди смачні, що вона родить?
    Чи за журбу за дітьми? Взнати годі.
    Та і не треба знати то, мабуть?!
    Дає тобі цю смакоту - тримай.
    Радій, що є таке на білім світі -
    Оці плоди солодкі, соковиті
    І голови собі не забивай.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  22. Євген Федчук - [ 2020.07.14 19:12 ]
    Легенда про вишню
    Прийшов якось до бабуся я погостювати,
    А вона в садочку вишні в цеберко зриває.
    Взявся я тоді хутенько їй допомагати,
    Бо вже лазити на вишні гарний досвід маю.
    Доки вона ходить знизу, ягід там не густо,
    Я заліз по віттям вгору та відерце повню.
    Допадуся, на гілляці доки й стане пусто.
    Вже і руки мої й губи червоні-червоні.
    Як же вишні не поїсти такої смачної.
    У бабусі вона родить велика й солодка.
    А ходив, вважай, щоранку я до вишні тої,
    Обходив її навколо і об’їв нівроку.
    Скоро й ягід не лишилось. Усю обірвали.
    Сіли разом у тіньочку трохи відпочити.
    Я й питаю: «Чому вишню вишнею назвали?»
    А бабусі, я ж то знаю - дай поговорити.
    «Ой, було то все, онучку, в часи уже давні,
    Ще коли козакували козаки на Січі.
    Був між тими козаками гарний хлопець Сава,
    Що походами й боями всю Вкраїну вивчив.
    І на турка ходив морем та степом до Криму,
    Зустрічався в бою з ляхом, коли випадало.
    Заслужив козацьку шану походами тими,
    Січове все товариство його поважало.
    Якось вони в чистім полі орду перестріли,
    Що вертала з України з ясиром великим.
    Посікли орду татарську та полон звільнили,
    Хоч лягло тоді й козацтва у тім полі Дикім.
    А була серед полону красуня Оксана.
    Як побачив її Сава – то голову втратив.
    Запитав, чи за дружину вона йому стане,
    Буде він її кохати, буде шанувати.
    Закінчилася для Сави вольниця козацька,
    Завів собі господарство, зимівник поставив.
    Хліборобської поволі став вивчати праці,
    Хоч козацької, як треба, не цурався справи.
    Народила йому жінка гарних п’ять синочків.
    Росли вони соколами, удалися в батька.
    А ще шоста народилась в них красуня-дочка.
    Жили вони собі гарно та множили статки.
    Чоловік по господарству порався щоднини,
    Жінка в міру сил частенько йому помагала.
    Та удвох дітей ростили. Щасливі хвилини,
    Хоч ніколи від роботи спочинку не мали.
    Збудував козак зимівник в глухому байраку,
    Між деревами густими зорав собі ниву.
    Тож сюди не зазирали заброди ніякі.
    Можна було працювати і жити щасливо.
    А, як виросли синочки, мов дубочки стали,
    То вже зовсім не боялись ворожої сили.
    Бо з мушкета могли стрілить, і шаблі тримали,
    І уже не згірше батька воріженьків били.
    Та прийшла напасть, якої зовсім не чекали,
    Бо цариця Катерина Січ поруйнувала,
    Все козацтво розігнала, старшину забрала,
    І вельможам землі вільні всі пороздавала.
    А на землі на козацькі вояків наслала,
    Щоб зимівники по степу усі геть спалили,
    А козаків чи побили, чи порозганяли,
    Щоб вельможам вони клопіт були не чинили.
    Дійшли вони й до байраку, де зимівник Сави,
    Узялись ламать ворота, обійстя палити.
    Але Сава із синами знають свою справу,
    Стали опір отим зайдам добрячий чинити.
    Полягло уже навколо посіпак чимало.
    Та лягли один за одним Савині синочки,
    А вже скоро і самого кулею дістало.
    Залишилися живими Оксана і дочка.
    Стала жінка із мушкетом (козацька дружина),
    Не пускає заброд клятих до своєї хати.
    Тільки каже: «Біжи, доню, поки є хвилина,
    А я буду, поки можу, тебе прикривати!»
    Зупинилися заброди - що його робити?
    А вона мушкетом цілить прямо в отамана.
    Він не встиг і кроку, навіть, до неї ступити,
    Як вона йому у серце поцілила вправно.
    Ухопилася за шаблю – підступитись годі.
    Тоді вони усі в страху стали з рушниць цілить.
    Обірвали життя кулі, знівечили вроду.
    Та ступити через тіло зайди не посміли.
    Узяли своїх побитих та тіла козачі,
    Мабуть, щоб відзвітувати про свою роботу.
    Залишилася дівчина. Над матір’ю плаче
    І ніяк не може тугу свою побороти.
    Поховала вона маму у саду при хаті,
    Окропила рясно-рясно сльозами могилу…
    На тім місці деревина стала виростати,
    Що ніколи у садочку вони не садили.
    Навесні вся білим цвітом вона була вкрита,
    А на літо налилися ягоди червоні,
    Наче кров, її батьками й братами пролита.
    Взяла вона кілька ягід собі у долоні,
    Скуштувала…та й заснула на траві зеленій.
    Сниться їй, що деревина стала говорити:
    «Видиш ня, моя дитино?! Це я – твоя неня!»
    Але голос такий тихий, не все зрозуміти.
    «Виш…ня…неня» - тільки й чує дівчина із того…
    Як прокинулась, то «вишня» дерево й назвала.
    От, онучку, пішла назва дерева від чого.
    Це щоб з пам’яті минуле наше не пропало».


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  23. Євген Федчук - [ 2020.07.13 19:04 ]
    Легенда про першого п’яницю
    Ще пам’ятаю, зовсім я малий.
    Сидим якось з бабусею на ганку.
    Я весь розмлів від ситного сніданку
    Та роздивляюсь двір безмежний свій.
    А тут сусід по вулиці іде
    І видно – не тримають його ноги,
    Бо йде, неначе міряє дорогу:
    Чи вона ширша, чи то вужча де.
    Бабуся тихо каже: «От, козел,
    І де ото зрання уже набрався?»
    А тут і я одразу обізвався:
    «Чому козел? Тому, що ледь повзе?
    Так, навпаки, козел бува грайливий.
    Він не повзе, а без кінця стриба».
    Бабуся одізвалася: «Ти ба,
    Який ти став у мене говірливий.
    Чому козел, питаєшся мене?
    То було, кажуть, ще в часи далекі.
    Тоді жилося людям, ой, нелегко.
    Село стояло у горах одне.
    Трудились люди, землю обробляли,
    Ростили все, що там рости могло.
    Та і худоби у селі було,
    Її на полонинах випасали.
    Окрім зерна, городів і садів
    Ще люди й виноград собі садили.
    З весни і аж до осені ходили,
    Аби він гарно на кущах вродив.
    Ті ягоди збирали восени
    І акуратно у підвал складали.
    Аж до весни, бувало, споживали
    Оті солодкі ягоди вони.
    Блукав селом тим і козел один.
    Уже старий, нікому не потрібний.
    Перебивався на травичці, видно,
    Ходив сумний селом постійно він.
    Бува, залізе у город чужий,
    Чиюсь капусту переполовинить.
    Тоді отрима палиці по спині,
    Тіка з села подалі ледь живий.
    Та знов верта і знов сумний блука.
    Ніхто уже уваги не звертає.
    Блукає, то й нехай собі блукає,
    Не шкодить хай , малечу не ляка.
    Але якось помітили в селі –
    Коли у гори осінь вже приходить,
    То на козла, немовби щось находить,
    Він молодів, неначе, веселів.
    І не блукав похмуро, а стрибав
    Та до людей на вулиці чіплявся.
    Не бився, ні, а, просто з ними грався.
    Відкіль і брались сили для забав?
    Цікаво стало людям у селі,
    Що може так козла того міняти?
    Взялись за ним потроху приглядати,
    Від чого він так раптом веселів?
    Помітили – худобина стара,
    Як виноградні ягоди знаходить,
    (Вони у цей час соком перебродять)
    То їх з землі одразу підбира.
    А, як наїсться, то тоді гайда
    Селом до перехожих приставати.
    І стали люди з соком мудрувати,
    Щоб він і їм таку грайливість дав.
    Отак на світ з’явилося вино.
    Козел же – перший на землі п’яниця.
    Отож людині, якій коб’ напиться,
    Козла ім’я ще з тих часів дано».


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  24. Євген Федчук - [ 2020.07.12 20:12 ]
    Легенда про лаванду
    Прийшла донька до матері в сльозах:
    - Не знаю, мамо, що мені робити.
    Мені коханий тільки-но сказав,
    Що він мене не може полюбити,
    Бо в нього, бачте, вже кохана є.
    А як мені з моїм коханням бути?
    Я ладна серце розірвать своє!..
    Але не можу я його забути.
    А мамі як доньці́ допомогти?
    І дуже хоче, але як – не знає.
    Якийсь рецепт у пам’яті знайти,
    Якого там, можливо, і немає.
    Та чує раптом легкий аромат.
    Лаванда пахне!...Справді, упізнала!
    Згадала, як багато літ назад
    Їй мама ще малій розповідала…
    Та й каже: - Сядем, донечко, давай,
    Одну легенду я від мами чула.
    Ти слухай добре й не перебивай,
    Бо я боюсь, щоб чогось не забула.
    Було давно то у горах в Криму.
    Якось вночі зійшла із гір лавина,
    Дісталося тоді селу всьому,
    Але ніхто, на щастя, не загинув.
    Лиш вранці хлопця у снігу знайшли,
    Живого ледве… Але все ж живого.
    В найближчу його хату принесли,
    Жінки хутчій взялися біля нього.
    Відтерли, бо ж вже майже захолов,
    Та рани його змазали глибокі.
    Заграла в ньому молодеча кров,
    Порожевіли скоро його щоки.
    Чорноволоса Ванда, що жила
    У тому домі, більше всіх старалась.
    Всю зиму біля нього провела
    І непомітно якось закохалась.
    Коли вже він до пам’яті прийшов,
    То розповів, що Лалом його звати.
    Що він за самоцвітами пішов,
    Щоб їх високо в горах назбирати.
    Та злий шайтан у горах підстеріг
    Й на нього раптом напустив лавину.
    І він усе, що, гинучи, зберіг –
    Лиш шпильку срібну гарну та єдину.
    Вже навесні піднявся з ложа він,
    Сказав: додому вирушати має.
    Хоч серед цих було і гарно стін,
    Та там дівчина, яку він кохає.
    А Ванді срібну шпильку простягнув:
    - Тримай за те, що мене рятувала!
    Якби не ти, то я б загинув був.
    Я розумію, що цього замало.
    Але, повір, кохання мене зве.
    Колись тобі по-справжньому віддячу.
    А їй від того, наче серце рве,
    Вона в душі сльозами гірко плаче.
    Вночі, коли уже він міцно спав,
    Вона до відьми подалась на раду.
    А та сказала: - Ти його зостав!
    Адже сама тоді не будеш рада.
    Не можна лізти в почуття людські,
    Бо можна зла багато наробити.
    Нехай лишаться спогади гіркі…
    Але, як хочеш його залишити
    Іще на кілька лише днів всього,
    То можу в цьому у пригоді стати.
    - Я згодна! Іще спробую його
    Якось у себе врешті закохати!
    І відьма Ванді скляночку несе:
    - Ось цим щоранку капай на волосся.
    Лиш три краплини! Лише три – і все!
    Щоб потім пожаліть не довелося.
    Як Лал прокинувсь, аромат відчув,
    Щось у душі боротись його стало,
    Але такий закоханий він був -
    Й чарівна рідина не подолала.
    Вона йому і так, і так: - Не йди!
    Залишся, будем разом ми щасливі.
    А він: - В нещасті я попав сюди.
    Я знаю – ти розумна і красива,
    Та я кохану дівчину люблю,
    Її із серця викинуть не в силах!
    Для тебе, Вандо, я усе зроблю,
    Але не те, що ти мене просила.
    Тоді вона у розпачі взяла,
    До краплі склянку вилила на себе.
    Його мов якась сила потягла:
    - Я все зроблю, кохана, задля тебе!
    Він упритул вже майже підійшов,
    Вона його готова обійняти,
    Та він себе якось переборов,
    Крутнувсь на місці та й пішов із хати.
    В селі з тих пір не бачили його…
    А Ванда все життя прогорювала.
    Коли ж століття стрінула свого,
    То вийшла з хати і кудись пропала.
    А скоро пастухи її знайшли,
    Лежала у ущелині глибокій.
    Спустились найсміливіші були,
    Спинилися від неї за два кроки.
    Волосся сиве вітер колихав
    І срібна шпилька поміж ним блищала.
    Чіпати тіло з них ніхто не став,
    Бо де волосся до землі торкало,
    Якісь незнані квіти проросли
    Із ніжним і приємним ароматом,
    Блакитно-фіолетові були..
    А люди, щоб про те не забувати
    В честь Лала й Ванди і назвали їх
    Лавандою. Цвіте вона і досі.
    Нагадує постійно нам про тих,
    Кому кохання стріти довелося,
    Але воно отвіту не знайшло.
    І невідомо, що його й робити?
    Тим цвітом, наче, сказано було:
    Із цим навчитись треба далі жити.
    Іще багато буде на шляху
    Того, що за кохання будеш мати.
    На долю не прогнівайся лиху,
    Адже того ніхто не може знати,
    Чи то кохання, чи захоплення,
    Яке мине та змиється сльозами.
    А, може, стрінеш ти одного дня
    Того, хто закохається так само.
    Не треба серце рвати до часу,
    В коханого кохання вимагати.
    Колись, повір, тобі ще піднесуть
    Букет лаванди, щоб коханим стати.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  25. Євген Федчук - [ 2020.07.11 19:23 ]
    Легенда про чорну бузину
    «На городі бузина, а в Києві дядько».
    Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
    Стрів обідньої пори дідуся старого,
    Він із паличкою брів мимо двору мого.
    Я на лавочці сидів, у тіні ховався,
    Дідуся того уздрів, із ним привітався
    Та й кажу йому тоді: - Сядьте відпочиньте.
    А тоді вже далі йдіть… бо ж спекотне літо.
    Чи кудись ви спішите? Хтось на вас чекає?
    Встигнете, добіжите. Сонце ж не сідає.
    - Та нікуди й не спішу, вийшов, щоб пройтися.
    Справді, сяду, посиджу…- Та й розговорився.
    Запитав про те, про се. Тут і я питаю,
    Бо ж мені цікаво все: скільки літ він має.
    - Дев’яносто п’ятий рік восени вже буде.
    - О, та то поважний вік! І живуть же люди!
    Як вдалося вам прожить скільки літ на світі?
    Дід задумався на мить: - Аби довго жити…
    Хочеш, краще розповім побрехеньку «сиву».
    Із вельможею одним сталося то диво.
    Ішов якось через ліс, був на полюванні
    Та й завів його десь біс у яри і твані.
    Ледве вибрався, відстав від своєї свити.
    «Поаговкав», покричав…Що його робити?
    Не сидіти ж і чекать. Та й пішов поволі.
    Довелося поблукать лісом тим доволі.
    Йшов та йшов, аж чує – дим, може, поряд хата?
    Поспішив за димом тим вогнище шукати.
    Справді, бачить в лісі дім стоїть одинокий.
    Видно, хтось живе у нім. Тож пришвидшив кроки.
    Бачить – лавка, а на ній дід сидить ридає.
    «Слава Богу, що живий вибрався», - гадає.
    «Здрастуй діду, чому ти тут сидиш і плачеш?»
    Дід лиш плечі опустив, не замовк, одначе.
    Схлипує та розтира сльози по обличчю.
    «Ви ж людина вже стара, плакати не личить!
    Хто ж до сліз отак довів? Хто тому виною?»
    «Мене батечко побив!..» Блукач: «Отакої?!»
    Діду вже чимало літ, сивий, зовсім білий.
    Вже пора і на той світ – а його побили.
    Скільки ж батькові тому, що ще силу має?
    Зацікавилось йому, тож він і питає:
    «А за що він вас побив? В чім була причина?»
    «Я дідуся в ліс носив, посадив на спину,
    Щоб він квітів назбирав. Але я незчувся,
    Як не втримався, упав, упустив дідуся.
    От за це мене й побив тато мій лозою…»
    Знов лице своє умив чистою сльозою.
    А вельможа аж застиг: чи ж таке буває –
    Це ж який дідусь у них, скільки літ він має?
    І здивований зайшов він тоді до хати,
    Там ще двох старих знайшов, став у них питати,
    Як вдалося їм прожить стільки літ на світі.
    Став один з них говорить: «Як вдалось прожити?
    Дуже просто. Ми живем все життя у лісі.
    Що вполюєм, що нарвем – те і будем їсти.
    Розорали он шматок лісу, сієм жито.
    Не указує ніхто, як ми маєм жити.
    Кіз розвели, молоко й сир від того маєм,
    А, крім того, бузину чорну споживаєм.
    В бузині отій і є секрет довголіття.
    Чорна ягода дає сили довго жити!..»
    Змовк дідусь, а я тоді мовив: - Зрозуміло,
    Ви ще й досі молоді, бо черпали силу
    В чорних ягодах отих. Я не відав того.
    Звісно, дещо чув про них. Але не такого.
    То на бузині, мовляв, вішався Іуда,
    То її сам чорт узяв насадив повсюди
    І під нею сам сидить. Хто кущі корчує,
    Покара того умить. Навіть, смерть віщує,
    Тому, хто візьме палить бузину у печі.
    Тіло все буде боліть: руки, ноги, плечі,
    Як ламати віття їй. І не можна спати
    Під кущем, бо після сну хворим можна стати.
    Будуватись там не слід, де вона зростала.
    Там лишився чорта слід і тоді вмирали
    Люди невідь і чого у будинку тому…
    Бачте, скільки чув всього, а тепер самому
    Видається дивним те, що погане лише
    Чув про бузину. Проте я цікавість втішив,
    Бо нарешті зрозумів я помилку свою
    Й подружитися схотів з тою бузиною.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  26. Євген Федчук - [ 2020.07.10 19:43 ]
    Легенда про жасмин
    Іду якось по вулиці села.
    Уже зоря вечірняя зійшла
    І сутінки на землю опустились.
    А я іду, думками десь далеко.
    Нарешті трохи спала денна спека,
    Отож пройтися трохи захотілось.
    Іду, минаю хати і сади
    І бачу зразу – хто і як глядить:
    У кого сад, а в кого назва лише.
    Десь квітів повно, а десь бур’яну.
    Уже, напевно, пів села минув,
    Вслухаючись в п’янку вечірню тишу.
    Уже хотів вертатися назад,
    Але вловив незнаний аромат,
    Який із саду одного долинув.
    Я чув такий уперше у житті,
    Отож мерщій дізнатися схотів,
    Що ж то за квітка пахне отак дивно.
    А тут дідусь на лавочці сидить
    З ціпком. Присів, напевно, відпочить.
    За день роботи, мабуть, натомився.
    Я привітався, поряд нього сів:
    - Скажіть, я тут спитатися хотів…-
    Дідусь на мене пильно подивився:
    - Спитати хочеш, що за аромат?-
    Пів обернувся і кивнув на сад,-
    Зацвів жасмин…Невже не чув такого?
    - Зізнатись мушу: а таки не чув.
    Запам’ятав би, коб’ зустрівся був.
    Що за жасмин? Хоч глянути б на нього.
    - Та що побачиш, коли уже ніч.
    Приходь-но завтра трішечки раніш,
    То і побачиш. Вдень немає сенсу.
    Бо ж він на вечір тільки розцвіта,
    Увагу білим цвітом приверта.
    Приходь, коли вже маєш інтересу…
    До речі, знаєш, звідки той жасмин?
    Як на планеті появився він?
    - Ну, звідки я про теє можу знати?!
    Як вам відомо, розкажіть мені.
    Люблю почуть історії чудні,
    Хоча і сам я знаю їх багато.
    - Було то, кажуть, в той далекий час,
    З яким століття розділяють нас.
    У Індії усе над Ганг рікою.
    Жила там, кажуть, дівчина одна,
    Жасмин якраз і звалася вона.
    Була не проста – царською донькою.
    Говорять, гарна дівчина була
    І вийти за царевича могла,
    Та бога Сонця чомусь покохала.
    Стрічала його ранньої зорі
    І о вечірній кожен день порі
    Його у безнадії проводжала.
    Бо він не глянув, навіть, в її бік,
    Проїхався по небу та і зник.
    Вона ж всю ніч, чекаючи, проплаче,
    А потім знову на зорі стріча.
    Надія й розпач у її очах,
    А він не чує того і не бачить.
    Не витримала, врешті, мук вона,
    Рішила, що не буде жить одна,
    Коли її кохання безотвітне.
    І кинулася в розпачі в ріку,
    Собі смерть заподіяла легку,
    Батьків лишивши плакати й жаліти.
    Як тіло її витягли з ріки,
    За звичаєм, нещаснії батьки,
    На вогнищі великому спалили.
    Уранці бог звернув на землю лик,
    А там, де він дівчи́ну бачить звик
    Лиш пляма після вогнища чорніла.
    І докори сумління він відчув,
    Хоча, хіба у тому винен був,
    Що дівчину не зміг він полюбити?
    Зібрав він попіл з вогнища того,
    На гарний кущ перетворив його
    З яскравим ароматним білим цвітом.
    І от уже багато сотень літ
    Лиш уночі він розпускає цвіт,
    Дівочу душу випуска на волю.
    І та душа блука всю ніч одна,
    Щоб бога не тривожила вона,
    Аби їм не стрічатися ніколи.
    Дідусь замовк і я сиджу мовчу.
    Якуюсь тугу на душі відчув,
    Вдихаючи незвичні аромати.
    Отож, в житті усякого бува.
    Чиясь душа у квітах ожива
    Аби своє кохання дарувати.
    - А знаєте… - враз голос з-за воріт,-
    Чому в жасмина того білий цвіт?
    Я повернувся і уздрів бабусю.
    Вона, мабуть, давно вже підійшла,
    Але стояла мовчки, слухала…
    - Що ж ти людей отак лякаєш, Дусю?!-
    Сказав дідусь – Це жіночка моя.
    - Вітаю. – все, на що спромігся я.
    Бабуся ж лиш кивнула головою.
    - То знаєте, від чого білий цвіт?
    Було то теж тому багато літ…-
    Коли земля була ще не такою.
    Тоді всі квіти білими були,
    Троянди, айстри білим лиш цвіли,
    Другого вони кольору не мали.
    Художник якось в полі заблукав,
    Мабуть, натхнення творчого шукав.
    Враз, мов полуда із очей упала.
    - А що, як квіти розфарбую я?
    Чому вони однакові стоять?
    От ві́зьму фарби і займуся завтра!
    Почув слова художника жасмин,
    Хотів на сонце схожий бути він.
    Тож став іще із вечора чекати.
    Та мріяв, як він стане золотим,
    Схилятись буде сонечко над ним.
    Отак всю ніч і простояв в чеканні.
    Художник справді з фарбами прийшов
    Та до троянди першої пішов,
    Сказав жасмину: - Будеш ти останній!
    Троянда – королева, ти ж пропхавсь,
    Поперед неї бути намагавсь,
    І я тобі такого не пробачу.
    Чекай, як квіти розфарбую я
    І фарба ще залишиться твоя,
    Тоді…можливо…взагалі, побачим!
    І цілий день він квіти фарбував,
    Усіх, хто який колір обирав.
    Один жасмин засмучено дивився,
    Як зменшується фарба золота…
    Аж ось і вечір врешті-решт настав.
    Один жасмин лиш білим залишився.
    Мазнув художник пензлем золотим:
    - Ну, що, брат, скажеш? Чи готовий ти? -
    Насмішливо на нього подивився:
    - Бо ж фарби залишилося на дні.
    Коли б ти низько уклонивсь мені
    То вмить, повір мені, б «озолотився»!
    Але жасмин був гордим і сказав:
    - Я не якась податлива лоза.
    Скоріш зламаюсь, але не зігнуся!
    Художника цим дуже розізлив,
    Він на кульбаби фарбу всю розлив,
    Сказав: - Більш фарбувати не візьмуся.
    Отак і будеш білим назавжди.
    Хоча, я добрий, все-таки, зажди…
    І фарбу з пензля він змахнув на квіти.
    Так і зоставсь жасмину білий цвіт.
    Ламких не можна гнути його віт,
    Бо дуже легко віти ті зломити…
    Задер вже місяць роги догори.
    Подякував за розповідь старим,
    Пішов, поки ще зовсім не стемніло.
    Ішов, іноді озиравсь назад
    І досі чув той дивний аромат,
    Немов душа Жасмин услід летіла.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  27. Євген Федчук - [ 2020.07.09 19:18 ]
    Легенда про Кічкас
    Тече, тече Дніпро-Ріка
    І течія його стрімка,
    Не здатна сила ніяка
    Її спинити.
    А вище Хортиці колись
    Як за пороги трохи вниз
    Був кажуть гарний перевіз.
    І ним ходити.
    Було заввиграшки усім.
    Будь то чи пішим чи кінним,
    Усі користувались ним.
    Бо неглибоко
    І береги ріки вузькі
    Пологі схили і низькі
    Дно та і берег не грузькі
    Яким хоч боком.
    І звався перевіз Кічкас.
    Донині назва збереглась
    Хоч вже пройшов чималий час.
    Живуча, видно.
    Із тоді давньої пори
    Донесли шептуни - вітри
    Переказ про Дніпро старий
    Щоб вам повідав.

    Тож слухайте. В час дуже давній
    Дніпро був зовсім не такий як нині.
    Він не петляв по ненці -Україні
    А як стріла ніс в море води плавно.
    Його не горбили пороги й острови
    Ніщо йому текти не заважало.
    А яка сила звірини ховалась
    Між заростів високої трави.
    Дніпро всіх годував і всіх поїв.
    Як треба ніс човни униз неспішно
    А хто до моря йшов вздовж нього пішки
    То не блукав і зайвин не ходив.
    А жив тоді ще велетень Кічкас.
    Був злий як пес, та до усіх чіплявся
    І за рахунок інших намагався
    Собі урвати чогось кожен раз.
    Якось ішов та і Дніпро уздрів
    Який спокійно плинув ген до моря.
    Подумав велет (був на підлість скорий):
    Якби Дніпро лише йому служив.
    Такенна сила пропадає марно.
    А так би він над нею керував
    І воду б просто так не роздавав.
    І якби йому тоді було гарно!
    Тож сплів великий і міцний аркан.
    А що Дніпро на те не сподівався,
    Мотуз той міцно в тіло його впявся
    І перетис його рівненький стан.
    Відчув Дніпро, що давить якась сила
    Почав звиватись, щоб себе звільнить
    Немов змія що себе боронить,
    Звиває у нестямі своє тіло.
    Але дарма. Трима мотуз міцний
    Не вирватися й трохи не послабить.
    Кічкас рішив, що переміг він, мабуть,
    Але мотуз не послабляє свій.
    Дніпро ж побачив що звивання те
    Йому ніяку користь не приносить
    І вирішив що так боротись досить,
    Хоч і здаватись не бажа, проте.
    Лише напружив тіло все своє,
    Щоб той мотуз триклятий розірвати
    Що аж каміння стало проступати
    Там де воно і нині іще є.
    Чим більш Дніпро напружував всі сили
    Тим більше виступало островів,
    Порогів між гранітних берегів,
    Що вкрили колись чисте його тіло.
    Останній натиск Хортицю підняв
    І вмить мотузка з тріском розірвалась.
    Кічкас не втримавсь, тож йому дісталось:
    Задком, задком та й в океан упав.
    З тих пір Дніпро петляє повсякчас.
    На нім пороги й острови з’явились
    А де мотузка в тіло річки в’їлась
    Став перевіз, що ми зовем Кічкас.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  28. Євген Федчук - [ 2020.07.08 19:57 ]
    Легенда про острів Перун
    Як у Києві на горі крутій
    Жив колись страшний трьохголовий змій.
    Не в печері жив – на самій горі
    І в страху були і малі, й старі.
    Бо не їв той змій ні свиней, ні кіз,
    М’ясо лиш людське залюбки він гриз.
    І навкруг гори все кістки лежать,
    Та боїться люд навіть утікать,
    Бо літав той змій та людей ловив
    Навіть тих, хто десь і далеко жив.
    Хоч літав той змій, то було колись,
    А тепер роз’ївсь, зовсім розлінивсь.
    Тож при змії тім ще волхви були
    І людей йому на обід тягли.
    Наїдався змій і спокійно спав,
    А народ навкруг злякано чекав:
    От прокинеться незабаром змій,
    Вимагать почне знов сніданок свій.
    І кого волхви виберуть тоді?
    У чиїм дому знову буть біді?
    Хоч боявся люд, але й вірив він,
    Що відгонить змій лютих ворогів,
    Що ворожий кінь не ступне до них,
    Бо страшенний змій пожере усіх.
    Та летіли дні і текли роки,
    Ворог воду пив із Дніпра – ріки,
    Попід Київ – град пас своїх коней,
    А змій жер і жер лиш своїх людей.
    Аж з’явився тут Володимир – князь
    І сказав тоді змієві: «Вилазь!
    Вийди, лютий звір, на смертельний бій!
    Дай об тебе меч закривавлю свій!»
    А весь люд навкруг у страху завмер:
    Що ж то зробиться князеві тепер?
    Розлютиться змій, лихо станеться.
    Бо тоді ж усім їм дістанеться.
    Заревів тут змій лютий голосом,
    Аж земля, немов, розколовся.
    Підняв голови, щоб вогнем дихнуть,
    Та вогню того навіть і не чуть
    Захотів злетіть, крилами махнув,
    Але залишивсь там же, де і був.
    Наче і не змій, що людей лякав,
    Мабуть, постарів і ледачий став,
    Засміявся князь: «Ти ж, опудало!
    Може ти колись страшним і було,
    А тепер тебе я не буду й бить!
    Гей, беріть його, до коней в’яжіть
    І тягніть униз до Дніпра мерщій,
    Хай пливе кудись цей колишній змій!»
    Звеселився люд. Змій собі шипить.
    Крильцями маха, хоче полетіть.
    Хоче покарать цих непослухів.
    Та народ уже, накінець, прозрів.
    Потягли його кіньми у ручай,
    Потім по ньому у ріку – Пучай.
    Відтягли в Дніпро, ну, тепер пливи.
    У чужих краях відтепер живи.
    Плив рікою змій, люд за ним ішов,
    Гнав від берега, щоб не виліз знов.
    І лютився змій, з голоду аж вив,
    М’яса людського же давно не їв.
    Але ті, кого він би з’їсти міг
    Гонять геть його дружно за поріг.
    За один поріг, потім за другий.
    Ледве вже пливе той нещасний змій.
    За пороги аж його провели
    І тоді назад радісні пішли.
    Бо прийшов тепер змієві кінець!
    Він же на Дніпрі знайшов острівець
    У печеру вліз, що на нім була,
    Там і здох, мабуть, з голоду і зла,
    Може, правда, він там ще довго жив,
    А то мимо плив, тих ловив і їв.
    Бо в печері тій змієвій були
    Купами кістки людськії знайшли.
    Де подівся змій, те ніхто не зна.
    І легенд про те навіть не одна.
    А як в Києві він Перуном звавсь,
    То й за островом назва збереглась.



    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  29. Євген Федчук - [ 2020.07.07 20:16 ]
    Легенда про картоплю
    Садили картоплю ми у дідуся.
    Він ямки копає, а ми із сестрою,
    Кидаємо в ямки картоплю обоє
    В надії, що скоро закінчиться вся.
    Вже сонечко добре з небес припіка.
    Дідусь утомився та й ми ледве ходим.
    Уже посадили ледь не пів городу.
    Аж ось і бабуся обідать гука.
    Ми хутко докидали те, що лишалось,
    За стіл попід вишню в тіньок подались,
    А там, як наїлися і напились
    То відпочивати в траву повкладались.
    Я ж надто цікавий, щоб просто поспать,
    Питаннями став дідуся діставати:
    - Хто перший картоплю надумав саджати,
    Щоб можна його незлим словом згадать?
    - Раніше картоплі в Європі не знали.
    Колись у Америці інки жили,
    Тож перші саджати її й почали.
    - А як та картопля в Європу попала?
    - То вже як Колумб край далекий відкрив,
    То звідти іспанці й привезли те диво.
    Щоправда, в Європі дивилися криво,
    Вважали, що чорт в землю то посадив.
    Тож «яблуком чортовим» часом і звали.
    Бо ж їли не те, що росте у землі,
    А ягоди, бачили, ті, чималі,
    Які по цвітінню на ній достигали.
    А в них же отрута. Хтось часом вмирав.
    Верталися знову до каші та хліба.
    Воно, хоч жилося і голодно, ніби,
    Але краще їсти провірених страв.
    І, як не старались були королі,
    Щоб змусити люд ту картоплю садити.
    Один обіцяв за то гроші платити,
    Другий за непослух карати велів…
    Та темний народ за старого тримався,
    Від голоду пух та картоплю не їв.
    Як переконати тих впертих ослів?
    І, якось, француз Пармантьє здогадався.
    Ділянку картоплею він засадив
    Й, коли вже картопля взялась достигати,
    Поставив круг поля він роту солдатів
    І слух розпустити по селах велів,
    Що тих, хто посміє картоплю ту красти,
    Чекає уже із сокирою кат…
    А сам уночі прибирав тих солдат.
    Ну, як було людям у гріх не упасти?
    Солодкий же, бач, заборонений плід,
    Відомо то людям іще від Адама.
    Тож люди картоплю тягли лантухами,
    А згодом, як кажуть, і «тронувся лід».
    В Росії ж з картоплею лихо було.
    Петро ще з Голландії лантух доставив,
    Хоча й не довів до кінця тої справи.
    По ньому ще років багато пройшло,
    Коли Катерина за справу взялася.
    Та вперся народ забобонний, однак,
    І справа не рушила з місця ніяк.
    Уже при Миколі, що Палкіним звався,
    Був виданий ним «височайший указ»
    Ростити картоплю повсюдно… Якраз!..
    Російський мужик враз за вила узявся:
    Що їм замість ріпи підсовує «власть»?
    І бились до смерті вони «за свободу».
    Багато лягло у тих бунтах народу…
    Та, врешті, картопля і там прижилась.
    - А звідки картопля взялася у нас?
    - Завезли німецькі колись колоністи.
    Вони уже вміли й ростити, і їсти…
    Хоча… рідний дід мій розказував раз
    Історію трохи другу про ті справи.
    Тоді іще й німців не було у нас.
    А цар чи московський, чи інший якраз
    Купити картоплі в Європу направив.
    Купили чи лантух, чи, може, і два.
    Везуть із солдатами по оба боки.
    Бо ж час був непевний. Не ступиш і кроку.
    Хто зна, що байрак чи то пуща хова?
    Та, як не старались - з бідою зустрілись:
    У лісі напали на них гультяї.
    І голови склали солдати свої,
    А слідом на небі й посли опинились.
    Взялись гультяї злато-срібло шукать,
    Бо що ж можна везти в такій охороні?
    Огледіли все: і карету, і коні.
    Та лише два лантуха там і лежать.
    А в лантухах тих якісь овочі дивні.
    Хтось взяв та надгриз і одразу скрививсь:
    «Гидота! Тверде! - та й пошпурив у ліс,-
    Такого не їстимуть, мабуть, і свині!»
    Почухав потилицю був отаман.
    Він же сподівався багатством розжитись.
    Ну, коней візьмуть. Вони можуть згодитись.
    А більше чого і узяти нема.
    Карету у нетрі велів відтягти,
    На землю із лантухів повисипати.
    Ніколи не зайвина лантухи мати…
    «Гидоту» ж землею велів загребти.
    Було то все ранньої, кажуть, весни.
    А влітку із Криму верталася валка,
    Минули спокійно розбійницьку балку
    І на ніч спочити спинились вони.
    Поставили мажі навколо свої,
    Багаття розклали, вечеряти стали.
    І так комарі кляті їх допікали,
    Що ледь дочекались, щоб гурт весь поїв.
    Тоді отаман і говорить: «Давай
    Накидаєм зелені в наше багаття.
    Вогню нам не треба, а диму багато…
    Он, бач, над дорогою густо трава».
    І рвати бадилля вони почали,
    А з ним іще грудки якісь витягають.
    Не перебирають, в багаття кидають,
    Поки густий дим в небеса повалив.
    А потім спокійно уклалися спать,
    Лишивши, звичайно, надійну сторожу.
    Вночі гультяї ще навідатись можуть,
    Від ночі усякого можна чекать.
    Але, слава Богу, ніхто не напав,
    Ніякі розбійники їх не чіпали.
    Коли готувати сніданок почали,
    То кухар грудки оті повигрібав,
    Аби на вогні саламаху зварити.
    Хтось грудку узяв - вона тепла, м’яка.
    Почав куштувати – смачнюча така,
    Лиш трішечки треба її посолити.
    Допалися хлопці до дива, умить
    Поїли усе, а тоді гуртом взяли
    Ті овочі дивні з землі накопали,
    Щоб дома в городі собі посадить.
    А скоро від них розійшлася вона.
    Картоплею, правда, ще не називали,
    Десь бульбою, десь мандибуркою стала,
    А десь бараболя, бандурка. Одна
    Ще приказка в діда з часів тих була:
    «Бандурку Господь сотворив задля того,
    Щоб бідному шкуру було драти з кого!»
    Відтоді картопля у нас і пішла,
    Казав мені дід. Зовсім інше наука
    Розказує нам у розумних книжках…
    Так, біля картоплі робота важка,
    Але ж і смачнюча, скажу я вам, штука.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  30. Євген Федчук - [ 2020.07.06 19:13 ]
    Легенда про Муравський шлях
    Було це у часи у старовинні.
    Коли? Не знаю. Та давно було.
    Унадились татари в Україні
    Чи не щодень чинити своє зло.
    Ішли так часто. Йшло їх так багато,
    Що всю траву стоптали у степах
    Не стало чим й коня погодувати
    На широченних степових шляхах.
    Здавалося б радіти Україні,
    Бо не прийде нарешті татарва.
    Але хіба її лиху зупинить
    Те, що в степу не виросла трава?
    Татарин скочить на коня уранці
    Надвечір вже за Ворсклою гуля
    І мотузками в’яже собі бранців
    І тягне все що в очі потрапля.
    А Україна лишилась без солі,
    Бо сіль із Криму везли чумаки.
    Вози ж чумацькі рухались поволі
    Воли такі вже неповороткі.
    Їх у дорозі годувати треба.
    А чим? Коли в степу трави нема?
    З собою брати на усі потреби?
    Так тільки час потратити дарма.
    Тож і не їдуть чумаки за сіллю.
    А що без солі? Їжа вже не та.
    Та і здоров’я меншає і сили.
    Хто мав хоч дрібку - три́мав на свята.
    І чумаки журилися нівроку
    Тож заробіток їхній головний.
    А не рушали. Все чекали доки
    Степ знову вкриє килим трав’яний.
    Дарма чекали. Не росте травиця ,
    Лиш порох степом вітер підійма
    І засипає степові криниці.
    Бо то біда, коли трави нема.
    Сів молодий чумак понад рікою,
    Від неспокою серце аж щемить.
    Підпер в задумі голову рукою,
    Не знає, бідний, що його й робить.
    Аж тут дідусь старенький на дорозі.
    «Здоров був, синку!» «Й вам здоров’я теж».
    «Чого сидиш у задумі й тривозі?
    Чого із Криму солі не везеш?»
    Та то вам, діду, наче невідомо?
    Трава не хоче у степу рости.
    Даремно вириватися із дому.
    Без неї і до Криму не дійти.
    «Відомо, синку. Чому ж невідомо?
    Я саме тому й прийшов сюди.
    Я поможу, синочку, горю твому
    І порятую землю цю з біди.
    Є в мене торба з чарівним насінням,
    Росте із нього мурава-трава.
    От якби хтось ним степ увесь засіяв,
    То ожила б землиця степова .
    Я б сам пішов, та вже старий занадто,
    Боюсь, що може зовсім не дійду.
    Якби ж хтось захотів цю торбу взяти,
    То ми б, напевно, відвели біду».
    «Я згоден, діду! Де ота торбина?
    Хутчій давайте!» - підхопивсь юнак.
    « Торбина ось. Але послухай, сину,
    Ти маєш знати: що робить і як.
    Ітимеш, торбу почепи на спину,
    Бери насіння, рівно розсівай,
    Не заглядай в дорозі у торбину,
    Бо враз насінню тому буде край.
    Не оглядайсь ні разу аж до Криму,
    А то трава не зможе прорости.
    І не спиняйся, доки туди йтимеш.
    Все зрозумів? То можеш тепер йти».
    Взяв хлопець торбу і пішов додому.
    Шлях був далекий, слід перепочить.
    А вдома торбу положив додолу.
    Нехай до ранку долі полежить.
    А поки спав якась нахабна миша
    Прогризла дірку, щоб поласувать.
    З зорею хлопець торбу взяв і вийшов.
    Пішов степи травою засівать.
    Іде-іде, насіння розсіває.
    Зустріне річку – бродом перейде.
    Не бачить що у дірку просипає,
    Бо йде, не зупиняється ніде ,
    Позаду вже і Ворскла, і Самара,
    Іде між Кінських і Молочних Вод.
    Вслухається, чи не спішать татари.
    Здалось йому, щось сиплеться. І от
    Він вирішив заглянути в торбину,
    Чи ще до Криму вистачить йому?
    Та тільки хлопець зняв її зі спини,
    Відкрив, поглянув…І кінець всьому.
    Лишилось те, що ще тримав в долоні,
    А ще ж до Криму чималенький шлях.
    Тож наостанок сіяв досить скромно.
    Бо густо – то не вистачить ніяк.
    Укрився степ травою –муравою.
    А особливо там, де йшов юнак,
    Вона була високою, густою.
    Там і проклали чумаки свій шлях.
    До Криму їдуть по траві високій,
    Пісні співають, доки сіль везуть,
    Такі ж протяжні, як і степ широкий
    Їх у степу, ой, як далеко чуть.
    Високі трави степом аж до Криму
    І тільки там, де зупинивсь юнак,
    І у торбину глянув, не утримавсь,
    Так і до нині тільки солончак.
    За тою, за травою –муравою
    Муравським і назвали оцей шлях.
    Тут чумаки співали пісні свої,
    Як сіль везли із Криму на возах.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати: