В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі були козаки та їх мало було.
Не було ще тої сили, щоб їх об’єднала.
Хоч знаходилися люди, що вже у ту пору
Могли скликати докупи козацькі ватаги
Й показати ворогам всім козацьку відвагу,
Взяти, навіть над ордою татарською гору.
В ті часи орда частенько в набіги ходила.
То чамбули невеликі смерчем пролітали,
Села й міста прикордонні на шляху змітали.
А то у похід збиралась вся ординська сила.
І тоді вже діставалось не лиш порубіжжю.
Доходила аж до Польщі, в Литву завертала.
Після себе лише трупи і попіл лишала,
Гнала і ясир, й худобу, тягла слідом збіжжя.
І не було кому орду оту лиху зупиняти.
Покидали люди землю, на північ втікали,
Де в лісах та за річками якийсь прихист мали.
І так було мало люду у степу. Та скоро
Взагалі могло нікого там не залишитись.
Бо як можна від ординців було захиститись?
Ляхи тим не переймались надто на ту пору.
Бо ж потрібно було гроші у те укладати,
Щоби замки будувати, міста та фортеці.
І тих грошей треба було вкладати до греця.
Де польському королеві було їх узяти?
Тут сторожу в Дикім полі хоча б свою мати,
Щоби вона оте поле з ока не спускала.
А воно, неначе й гроші на те виділяли
Із корчмових та із мита. Може й небагато,
Але й ті кудись зникали. Сторожі не мали.
Ніхто не знав, що у полі робиться у тому.
І не було, наче й діла до того нікому.
А орда коли схотіла, тоді й нападала.
Того року ще зимою стало зрозуміло,
Що орда похід готує, причому великий.
Треба якось зустрічати ту навалу дику,
Замки зміцнювати, вкупу стягувати сили.
Але замки ті далеко, більше на Поділлі,
А Київщина не прикрита, заходь, хто бажає.
Хтось королю Сигізмунду легко натякає:
Коли б орду на Тавані іще зупинили,
Щоб Дніпро не подолала, було б дуже добре.
Та хто то зробити може? Козаки, хіба що?!
Мчить посланець королівський у Київ, ледащо,
Везе указ королівський у шкіряній торбі.
Тим указом велить король козаків збирати,
Будувати човни споро і човнами тими
Іти Дніпром до Тавані з силами усіми
І там на шляху ординськім залогою стати.
Той указ отримав першим Семен Полозович,
Та намісник чорнобильський теж бідовий Кмітич.
Узялися вони в Києві ті човни робити
Та козацтво взялись кликать під чеснеє слово,
Що король надішле гроші, щоб їм заплатити.
Не задарма ж іти людям та кров проливати.
Зібралося в них охочих доволі багато.
Та довелося у Києві довгенько сидіти,
Чекаючи на ті гроші. Даремно чекали.
Ніхто грошей не прислав тих, люди й розійшлися.
А ординці за тим часом у похід знялися.
Дійшли до тії Тавані й Дніпро подолали.
Ішла орда в сорок тисяч, ще й турки із нею.
Київщину оминули, на захід помчали.
На Галичину смертельним вихором упали,
Узялися до звичної «роботи» своєї.
Запалали міста, села, плач страшний здійнявся.
Кого просто убивали, кого в ясир брали.
Стада, табуни й отари захоплені гнали.
І ніхто то зупинити і не намагався.
Дрібній шляхті не під силу було то спинити.
Королівське військо тільки лише виступало.
Але ішло обережно, добре пам’ятали,
Як під Сокалем прийшлося військо хоронити.
Ще й п’ять років не минуло від біди тієї.
Тож орді тій було часу здобичі набрати,
А, набравши вона стала у степ повертати.
І не змогло ляське військо угнатись за нею.
Та не дуже і хотіло. Хто ті степи знає?
Десь влаштує орда пастку, налетить раптово
І зробиться степ червоним від ляської крові.
Тож орду лиш ворон хмара в степу проводжає.
Вирвавшись в степи, ординці були вже спокійні.
Тут уже за ними гнатись ніхто не посміє.
А ні – то вона здолати ворога зуміє.
Саме в степах вона й звикла вести свої війни.
А тим часом Полозович, грошей не діждавши,
Разом з Кмітичем рішили в похід виступати.
Лише козаків надвірних із собою взяти.
Хоч їх було зовсім мало. Але то не страшно.
Козаки то були вірні, в боях вже бували.
На них можна покластися. В човни вони сіли
Та і Дніпром до Тавані скоріш полетіли.
Уже похід зупинити орди не встигали,
Тож рішили на зворотнім шляху її стріти.
Все одно, буде вертатись – не мине Тавані.
На березі протилежнім й на острові стануть.
Та і зможуть на день, може орду зупинити.
А там, може й королівське військо підоспіє.
Затиснуть орду в лещата та й знищать до біса.
Розумів Семен, що то лиш його мрії, звісно.
Все одно, орді проклятій дати бій зуміє.
Дісталися до Тавані. Орди ще не було,
Ще тяглася десь неспішно, мабуть Чорним шляхом.
Не боялася, що зможуть наздогнати ляхи.
Взялись козаки до праці, як тільки прибули.
Біда в тім, що правий берег отут був високим,
Нависав і над Таванню й над берегом лівим.
Сховатися від ординців буде неможливо.
Та й ширина Дніпра була тут лиш п’ятсот кроків.
Стануть ординці на березі та почнуть стріляти.
То й на лівий берег стріли ті їхні дістануть.
А ще ж турки, що з мушкетів теж палити стануть.
Тож взялись найперше шанці козаки копати.
Потім кілля нарубали та в дно устромили
Попід правий берег, щоби кінноту спинити.
Розділились, одні мали у шанцях сидіти,
Другі човни в очеретах усі схоронили
Та й повинні були першим весь час помагати.
Тільки встигли зготуватись, сторожа примчала:
Уже орда перевозу майже добігала,
Отож, сутички із нею недовго чекати.
Кинулись було татари найперші у воду
Та на кілля напоролись й назад повернули.
А їм козаки у спину з мушкетів пальнули,
Завдали орді татарській найпершої шкоди.
Скоро вся орда зібралась на березі правім.
Ясир степом підігнали та стада худоби.
Гамір страшний там здійнявся. Знов попхались, щоби
Усім скопом подолати оту переправу.
Козаки їх знов зустріли вогнем із мушкетів.
Ті, хоч втратили багато, кілля подолали
І до острова Тавані підбиратись стали.
Але козаки пустили раптом з очеретів
По воді стрімкій колоди, що раніш зрубали.
Ті колоди на вершників в воді налетіли,
Позбивали людей, коней, багатьох втопили.
А живі скоріше коней назад повертали.
Довелось на правім боці орді ночувати.
А вночі козаки в гості в їх стан завітали.
Тож багато хто на ранок між татар не встали.
Та на ранок взялись знову Тавань штурмувати.
Кинулися через річку, течію здолали,
Вибралися вже на острів – ну, а там нікого.
Козаки всі перебрались до берега того
Та вогнем з мушкетів острів щільно поливали.
Кинулись татари в воду, щоб до них дістатись.
А тут човни з очеретів раптом налетіли.
Знову багатьох ординців в Дніпрі потопили.
Довелось ординцям швидко на острів вертатись.
Та козаки до острова човнами пристали
І наляканих ординців взялися ганяти.
Довелося тим на берег чимскоріш втікати…
В таких сутичках жорстоких день по дню минали.
Вже і шостий день надходить. Орда все товчеться.
Десь би, може й подалася, Дніпро переплила.
Так здобичі у поході стільки захопила.
Це ж в степу її лишити тоді доведеться?!
Тож і б’ється лобом в стіну до тої Тавані.
Вже аскерів цілу купу орда положила.
Та і в козаків на той час вже не стало сили.
Билися з ордою тою вже із сил останніх.
Тож надумав Полозович завершити справу.
Якщо вдасться, то ясир хоч у татар відбити.
Коли ж ні, то доведеться голови зложити.
Перебрались серед ночі на той берег правий.
Поки орда спочивала, тихо підібрались,
Перерізали сторожу, що худобу пасла.
І, поки зоря ранкова іще не погасла,
Завернули ту худобу і з нею погнались
На татарський стан. При тому й табун прихопили.
Сплять татари, раптом чують – кіннота несеться.
Від тупоту тисяч копит аж земля трясеться.
А козаки ще й по-польські враз заголосили.
Підхопилися татари. В сутінках не видно.
Їм здалось, що польське військо за ними пригнало.
Тож, що було більше цінне, бігом похапали
Та й рвонули в степ. А коні без верхівців слідом.
Де вони опам’ятались, то ніхто не знає.
Десь за Дніпро перебрались майже без полону.
Коней отих захопили, як «здобич законну».
Похнюплені, налякані до Криму вертають.
Козаки ж ясир звільнили та здобич забрали,
Що татари полишили. Хоч долала втома,
Та не стали тут чекати, подались додому,
Де на них жінки та діти в тривозі чекали.

Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув… Та все по порядку.
Всеволод Гніздо Велике був у нього батьком.
Наплодив собі потомство, добре постарався.
А ті чубилися потім, бились між собою,
Хто шматок побільший вхопить із рота у брата.
Ярослав ще в десять років почав князювати
В Переяславі, де пхались половці юрбою.
Як із ними він справлявся – того я не знаю.
Мабуть, ніяк, бо ж малий ще військом правувати.
Були в нього воєводи аби воювати.
Хіба здалеку, можливо, дивився за боєм.
Та нахабства вже набрався – ще вус не пробився,
А він уже до Галича рученята тягне,
Зробитися в ньому князем незалежним прагне.
Хотів Галич захопити, але обломився.
Більше того, князь київський проучив нахабу –
З Переяслава потурив, щоб і не смерділо.
І воно жалітись тату назад полетіло.
Сидів під крилом у батька, хоч душила жаба.
Як Мстислав Удатний в Галич князювать подався,
То татусь його на князя в Новгород «пристроїв».
Вже не знаю, як там вівся та чого накоїв
Та, як батько його скоро вмирати зібрався,
То посадив в Переяслав тоді Ярослава.
Не у справжній, а в Заліссі такий збудували.
А, оскільки на щось своє кебети не мали,
То й назвали Переяслав. Отакі-то справи.
Помер батько, його діти мірятись взялися,
Хто з них вищий і хто більше на стіл права має.
І вже старший Юрій військо у похід збирає,
Буде з братом Костянтином своїм рідним биться.
Ярослав пішов за старшим та і помилився.
Бо на Липиці Удатний дав їм добре чосу,
Що втікали, як щурі ті і голі, і босі.
Та все одно Костянтину врешті всі здалися.
Той, щоправда, мало правив. Помер незабаром.
Знову Юрій на стіл всівся і «пристроїв» брата.
Пішов той до новгородців знову князювати,
Хоча, за столом великим, як і брати марив.
Там він з естами воює, з литовцями б’ється.
То з естами на лівонців виступа походом.
Пограбував Естляндію, погубив народу.
Але став під Ревелем, а той не здається.
Дали йому там по шапці, мусив відступити.
Наклав в штани і не хоче більше князювати.
Хоч просили новгородці їх не полишати.
Усе одно не послухав та і утік звідти.
Нехай з рицарями інший який князь воює,
А йому з литвою легше було воювати,
Чи корел диких хрестити, чи ємь розоряти.
Ті такі – не дадуть здачі, воювать не вміють.
А, все рівно – переможець, коли їх здолає.
Ще з братами також ходить та мордву скоряє,
Бо із сильним воювати навряд чи посміє.
А то вість прийшла із поля, що монголи пхають,
Покорили вже багато племен і народів.
І ніщо не може стати їм на перешкоді.
Князі руські у Києві нараду збирають.
І надумали у поле вийти усі разом
Аби там орду монгольську, як належить, стріти.
Ярослав також дав слово у похід той вийти.
Але… довго щось збирався. Вийшов не одразу.
Та й в дорозі зупинявся аби відпочити.
У Чернігові зостались, кілька днів гуляли.
А тут якраз страшні вісті із поля примчали,
Що побили Русь монголи… Куди вже спішити?
- Що ж, на все то Божа воля! – сказав та й подався
Назад у свої болота. Не надто й хотілось
Йому в полі помирати. На тім і скінчились
Його битви з монголами. Хоч з ними й стрічався…
Та поки про Володимир мріяв - князем стати.
Але брат поки вмирати зовсім не збирався.
Отож він тоді на Київ із військом подався.
А Київ уже не той був, що «містам всім мати»
Приходили із Залісся князі гонористі
Та на Київ зазіхали і так сплюндрували,
Що не треба й ординської чужої навали.
Ярославу і схотілось у Києві сісти.
Сидів, правда не довго він, бо зима настала,
Прийшли вісті, що монголи на Рязань напали.
А потім і Володимир здобувати стали.
Все Залісся вогнем пройшли, усе сплюндрували.
Старший Юрій, що був князем на той час великим,
Володимир свій покинув, в болота подався
Там зібрати вдосталь війська нашвидку збирався,
Щоби дать достойну відсіч тим монголам диким.
Розіслав гінців повсюди, послав і до брата
Ярослава в Київ. А той, кажуть постарався
Й продав брата. Бо звідкіль ще той монгол дізнався,
Де в глухих лісах й болотах Юрій мав стояти?
Та ж дізнались і напали та всіх перебили.
Там і Юрій в колотнечі тій лютій загинув.
А Ярослав чимскоріше той Київ покинув,
Помчав «на стіл» доки брати на нього не сіли.
Як не дивно, саме йому той стіл і дістався.
І монголи ярлик йому найпершому дали.
Мабуть, щось про Ярослава нехороше знали.
А він уже під їх дудку танцювати взявся.
Прийшли на Рязань монголи, вдруге розоряти,
Він не став на перешкоді – нехай розоряють.
Баби підданих для нього нових нарожають,
Чого йому голову під ніж підставляти?
Дослужився. Долизався. Визнали монголи
І до хана у столицю в Сарай запросили,
Де ярлик на князювання велике вручили.
Радів дуже, гадав, що вже осідлав він Долю.
Дарма радів. То не Доля йому посміхалась.
То вже смертонька до нього так шкірила зуби.
Викликав його до себе Батий знову любий.
Ярослав разом з братами у Сарай дістались.
Там якісь діла рішали, хабарі носили.
Потім всіх їх відпустили, окрім Ярослава.
Його Батий аж в столицю монгольську відправив,
Де тоді великі хани справами вершили.
Начебто зустріли добре, хабарі забрали,
Запросили до матері великого хана.
Усе, що вона веліла, обіцяв старанно.
Вона йому із рук своїх, навіть пити дала.
А за тиждень посинів весь й віддав душу Богу.
Отруїли Ярослава ті, кому вклонявся.
А він же так вилизував, так уже старався.
Отак невгамовна Доля посміялась з нього.

Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Заповзялись ще й «поганих» в поміч закликати,
А для тих, окрім грабунку й радості немає.
Горять міста, горять села і земля пустіє,
Хто загинув, хто полоном має в степ рушати.
Нема кому бідну землю тепер обробляти.
І князь київський великий нічого не вдіє.
Розпалася Русь велика на дрібні князівства,
Кожен лише сам за себе та про себе дбає.
Була Русь колись могутня, а тепер немає.
А кожен князь рідню власну готовий поїсти.
Що про люд вже говорити – його не жаліли,
Не було де простим людям голову схилити.
Могли у полон забрати або просто вбити.
Хоч тікай в ліси дрімучі, щоби прихистили.

Як помер Мстислав Великий, то Київ по праву
Ярополкові дістався - брату, який правив
В Переяславі. Сміливий був і благородний.
Але управляти Руссю виявивсь не годний.
Знову Ольговичі стали носа задирати,
В Мономаховичів стали землі відбирати.
Ярополк дав Переяслав братові Андрію,
А Всеволод Чернігівський сам про нього мріяв.
Тож вирішив відібрати. Братів своїх скликав
Та ще орду половецьку покликав велику
Та і пішов Переяслав собі воювати.
Андрій, звісно не збирався місто віддавати.
За мурами зачинився. А ті обложили,
Стали місто штурмувати, узяти хотіли,
Поки поміч до Андрія з Києва прибуде.
Лізли на високі мури майже звідусюди.
І Єпископські ворота й Княжі штурмували.
Ні вдень, ні вночі спокою місту не давали.
А на третій день почули, що Ярополк близько.
Зібрав разом із братами він велике військо,
Спішить братові на поміч. Нема що робити,
Довелось йому від міста усе ж відступити.
Пішли вони недалеко, в верхів’я Супою,
Готуватися взялися уже там до бою.
Бо ж, як не крути, а сили у них було мало,
На половців сподівання не багато мали.
Ярополк же так на поміч поспішав до брата,
Хоч і війська чималенько встиг собі зібрати,
Але полки розтяглися за ним по дорозі,
А він вкупу їх зібрати, хоча і був в змозі,
Однак, ворога побачив та й не став чекати,
Поки полки братів його стануть прибувати.
«Не встояти, - крикнув воям своїм розпашілий, -
Тим Ольговичам буде проти лиш нашої сили!»
І кинув свою дружину і київських воїв
Без спочинку від дороги одразу до бою.
Налетіли на ворога, січа розгорілась.
Краще військо на половців зразу напосілось
Аби опір їх зламати. Ті і подалися,
Розвернулися й одразу втікати взялися.
А дружина ліпша слідом за ними погнала.
Уже, мабуть перемогу свою святкувала.
Ні, щоб половців прогнати та вдарити з тилу
На Ольговичів, тоді б точно військо їх побили.
А так половців вчепились, як реп’ях собаки,
Геть ті половці забили воєводам баки.
Ярополк же в малій силі на полі лишився,
З усім військом чернігівців і сіверян бився.
Налягли вони і мусив Ярополк втікати,
Навіть стяг на полі бою свій князівський втратив.
Брати коли підоспіли, то вже пізно було.
Отож, вони з Ярополком назад повернули.
Думали дружину ліпшу в полі зачекати,
А тоді уже всі разом нову битву дати.
Та дарма вони чекали, ще не знали того,
Що із ліпшої дружини не діждуть нікого.
Бо ті половців прогнали та стали вертати,
А Ольговичі Ярополків стяг змогли підняти.
Ті ж подумали, що князь їх на полі чекає,
З перемогою одразу ж їх і привітає.
А чернігівці у пастку тим їх заманили
Та багатьох похапали та і полонили.
Хто чинити опір брався, того убивали.
Тож багато бояр знатних у полон попали.
Навіть тисяцького київського отам пов’язали,
А вже простих дружинників і не рахували.
Зрозумівши, що на битву уже сил немає,
Ярополк тоді у Київ назад відступає.
Андрій пішов в Переяслав, далі захищати.
Але Всеволод, одначе не став нападати.
Він за Десну перебрався, Київ полякати.
Та дарма там довелося шість днів простояти.
До зими гінців ганяли – не договорились:
Не вирішили суперечки та не замирились.
А у грудні ті Ольговичі знов військо зібрали
Та половці їм у поміч ордою пригнали.
І пустошити взялися київську округу
Від Треполя під Вишгород. Зробилося туго
В стольнім Києві від того. Вже половці стали
Понад Либіддю і стріли на Київ пускали.
Ярополк зібрав багато до Києва сили,
Але вирішив, що досить людей погубили.
Досить землю плюндрувати, «поганих» водити.
Рішив всю ту ворохобню, врешті замирити.
Віддав Ольговичам те, що вони і просили.
І в Києві між «братами» мир проголосили.
І хрест святий цілували і клялися Богом.
Стачило, щоправда клятв тих зовсім ненадовго.

Неспокійно в Галичі та й по всій землі.
Скрізь полки формуються, у похід збираються.
Хто на славу, хто на здобич гарну сподівається.
Сам Роман Мстиславович буде на чолі.
Всі в похід збираються, хоч ніхто не зна
Проти кого їхній князь буде воювати.
І розмов навколо цього між люду багато.
Та не знати, чи правдива з них хоча б одна.
Одні кажуть, начебто князь в похід іде
Проти Лєшка Білого й проти його брата,
Що Конрадом Мазовецьким, наче було звати.
І жорстока битва всіх попереду жде.
Другі в то не вірили. Як так може буть?
Вони ж з батьком тих братів, начебто дружили,
Разом проти ворогів в походи ходили?!
Тож подібні речі всі не бажали й чуть.
Тоді чутки хтось пустив, що Роман бажає
У них землі відібрать, що давно хотів.
Мовляв, Лєшку відправляв, начебто послів,
Але той віддати землі бажання не має.
Тут ще хтось почав казать, що Владислав винен
Лясконогий, що тепер в Кракові сидів.
Лєшку повернути Краків він не захотів,
А той з братом розпочав проти нього війни.
Тож Владислав і звернувсь тоді до Романа,
Щоб той йому допоміг. Тому князь і йде,
Бо той в Кракові сидить і помочі жде.
Тому Роман і збира всі полки негайно.
Треті, всупереч тому інше говорили.
Що Владислав та не той винен у всьому.
Той Владислав, що Кормильчич князю свойому
Нашептав на братів так, що того й розізлило.
І про дружбу він забув, і про спільні справи,
Вирішив помститися, а за що - Бог зна.
Невже такі речі, що ріша лиш війна?
Хтось з розумним виглядом всіх отих поправив,
Наче він все краще зна. Справа не у тому,
Казав він, і Польща тут зовсім не при чім.
Бо зібрався князь Роман із військом своїм
До Німеччини іти, помогти одному
З королів, що боротьбу веде за корону.
Його жінка - є сестрою князевій жоні.
Тож і виплакала, видно, поміч у війні,
На яку Роман й збирає тепер ті загони.
Хоч розмов було багато, але князь мовчав,
Тільки хитро посміхався, коли чув щось нове.
Але так жодного разу не сказав ні слова.
І, як перший літній місяць в Галич завітав,
Підняв стяги та і рушив з військом у дорогу.
По дорозі підбирав він ще нові полки,
Що стояли і чекали на місцях, поки,
Доєднатись вони зможуть війська основного.
І зміїлось по дорозі військо день за днем.
То на північ, то на захід скоро повернуло.
Скоро уже і Червенські землі проминули.
Скоро і село останнє галицьке мине.
Врешті, Польща, хоч різницю мало хто вловив.
Земля Люблінська. Тут, врешті до справи взялися.
Двоє міст, що по дорозі, князеві здалися.
Але князь їх грабувати війську не велів.
Йшли вперед, поки й до Вісли, врешті-решт дійшли.
Річка стрімка та широка, так не подолати.
Довелося на березі всім табором стати,
А тут посланці від Лєшка раптом прибули.
Про щось вони в шатрі з князем довго говорили.
Потім назад подались, а князь наказав,
Щоби табір над Віслою ніхто не лишав.
Тож воїни лиш за річку на той бік гляділи,
Де виднівся Завихвост –невелике місто.
Десь там далі Сандомир, де Лєшко чекав,
Звідкіля і посланців він до Романа слав.
Мабуть, саме там тримали вони з братом військо.
Десь із тиждень поміж ними перемови йшли.
Певно, про щось домовлялись: чи щоб пропускали,
Чи, щоб землі, що князь хоче, чимскоріш віддали.
Про усе то прості вої знати не могли,
Що безвилазно в своєму таборі сиділи.
Князь, напевно теж занудивсь в таборі сидіти,
Вирішив навкруг місцевість трохи поглядіти.
Не став брати із собою великої сили.
Сказав, трохи пополює в лісах навколишніх,
Заодно й броди за Віслу, може пошукає.
Бо ж попереду дорога нелегка чекає.
Хоч бояри й стерегтися казали не лишнє,
Та Роман їх не послухав, узяв три десятки
Собі воїв та й вздовж Вісли берегом подався.
Стріти силу тут ворожу він не сподівався,
Просто узяв охорону так, задля порядку.
Від’їхали далеченько, до пущі забрались,
Взялися сліди шукати якоїсь звірини.
У таких лісах дрімучих вона буть повинна.
І тут раптом якісь таті зусібіч напались.
Хто такі – не було часу в князя розбиратись.
Бо вже стріли перших воїв з коней поскидали.
Вої в нього досвідчені, зразу в коло стали,
Витягли мечі, щитами взялись прикриватись.
Бійня почалась кривава, таті нападали,
Вої вміло відбивались. Та тих же багато.
Тільки й лізли з усіх боків – встигай убивати.
З коней довелось злізати, бо ті підрізали
Коням жили, підлізали їм аж під копита.
Та і пішим було важко. Ті все напирали.
Вже багато хто із воїв мертвими лежали.
Ріг тривожний кликав поміч. Князь ревів сердито,
Відбиваючись, аж очі потом заливало.
Меч кривавий його разом з воями старався.
Піднімався й на голову комусь опускався.
Вої князя, скільки можна з боків прикривали.
Але їх все менше й менше. Вже й ріг не гукає.
Мусив воїн ріг той кинуть, меча в руки взяти,
Аби зі спини Романа-князя захищати.
Бо ж уже навколо князя нікого немає.
Відчував князівську спину, прикривався нею,
Захищав тим самим князя. Все ще сподівався.
І раптом відчув спиною, що вже сам зостався.
Повернувся, щоб зі смертю стрітися своєю.
Князь лежав в калюжі крові і уже не дихав.
Рука з мечем опустилась, завмер, як убитий.
Не зумів вберегти князя – нема чого й жити.
Лише шепотів молитву передсмертну тихо.
Не відчув зовсім удару, мов не його тіло,
Упав мовчки зверху князя, востаннє прикривши.
Вже не бачив, коли ворог галяву полишив.
Не чув, коли княже військо раптом прилетіло.
Вої кинулись до князя, мертвого підняли.
Кинулись кругом шукати, кому відомстити.
Та, видно, що вже ті таті забралися звідти.
Тільки що сліди криваві десь та полишали.
Пішли тоді галичани, убитих забрали,
Попереду свого князя понесли в жалобі.
Не знали, кого скарати, відомстити щоби.
Так в скорботному мовчанні й додому вертали.

Вийде «Адмірал… їх …Кузнєцов»,
Аналогів якому в світі «нєту»,
Так засмердить одразу всю планету,
Бо так уже димить, що будь здоров.
Вони ж гордяться всі коритом тим,
Бо ж, бачте, то у них авіаносець.
Щоправда, літаки не часто носить,
Все більш вони тягаються із ним.
У морі тиждень і в ремонт ведуть.
А це от став, чи й вийде – невідомо.
І вічно щось ламається у ньому,
Бо ж руки, знаєм, звідки в них ростуть.
Згадалась, втім, історія одна
Іще з позаминулого століття.
Вони й тоді були гоноровиті.
Хоч з москалями то не дивина.
Тоді, щоб панувати на морях,
Взялись всі броненосці будувати.
А москалі ж не хочуть відставати
Та й випендритись хочеться, аж страх.
Тож імператор їхній дав наказ
Найкращий броненосець збудувати,
Щоб ворогів ним можна налякати.
Велів же збудувати на цей раз
Все зі свого й російськими руками.
Аби російське в ньому все було,
Москальство щоб гордитися могло.
Тож імпортозаміщення (між нами)
Не цей придумав ліліпут у них.
Вони давно уже на це хворіли.
Себе гоноровито в груди били,
Мовляв: ми обійдемось без усіх.
Тож імператор дав наказ такий
І москалі взялись бігом до справи.
Проект в англійців броненосця вкрали.
Бо ті якраз взялись робити свій.
Замовлення заводам роздали
Своїм, російським все наготувати.
Тоді докупи все взялись складати.
Отак три роки мимохідь пройшли.
Хоч корабля поки ще не було
Та назву вже придумали удалу:
«Пьотр Вєлікій» судно те назвали.
Та з будівництвом щось повільно йшло.
Отож, гармати крупповські взяли.
Броню прийшлося в Англії питати,
Адже ніхто не бравсь виготовляти.
В Кронштадт те, що зліпили, притягли.
До розуму доводить почали.
А тут зима (хто б міг те уявити?)
Не витримало холоду «корито»,
Кінгстони всі розірвані були.
Прийшлось мінять. Англійські кораблі,
Що разом будувати починали,
Давно по океанах вже гуляли.
А цей іще тулився до землі.
Уже цар результатів вимага.
А тут ще й кінь, як кажуть, не валявся.
Все ж на четвертий рік він таки знявся
І двадцять миль пройшов вздовж берега.
Як результат – пошкоджені гвинти
Й котли не так, як треба працювали.
Тож судно тої швидкості не мало,
Як то по плану мало би іти.
І ще: вугілля монстр отой жер,
При тому, як англійські три, напевно.
На сьомий рік, перехрестивши ревно,
Випробуватись корабель попер.
Ходив не довго, правда, по морях,
Бо паропровід раптом розірвало.
Як розбиратись з усім тим почали,
То виявилось – справа у котлах.
Вони усі дефектними були.
Чомусь мене зовсім не здивувало!
Котли ті замінити наказали.
За зиму замінили, як змогли.
Та користі від того не було.
Бо не ходив той корабель, а повзав.
І, хоч війни вчувалася загроза,
«Корито» воювати не пішло.
Прийшлось англійцям кланятись тоді
Аби вони котли нові зладнали.
«Корито» те до Англії пригнали.
Заледве не втопили на воді.
Прийшлося ще і корпус рихтувать,
Гідравліку біля гармат міняти.
Коротше, справ із ним було багато.
А роки, роки стрімко так летять.
Уже рік і тринадцятий минав,
Як судно те взялися будувати.
Англійцям довелось попрацювати,
Щоб корабель той боєздатним став.
До чого ж були раді москалі,
Що броненосець справжній в себе мали.
Хоч інші вже десятки збудували
Із Англією, звісно на чолі.
Поки він будувався стільки літ,
Устиг уже добряче застаріти.
Уже й не броненосець, а «корито».
Ну, як такого випускати в світ?
Пройшовся він, щоправда по морях,
Довів англійське вміння будувати.
Але не довелось повоювати.
В Кронштадті так навіки і застряг.
Гармати з нього спершу всі зняли
Аби добро дарма не пропадало.
Броню зняли, борти добудували,
Щоб хвилі десь часом не залили.
Й зробився він навчальним кораблем.
А в п’ятдесятих на метал пустили…
Та москалі постійно голосили,
Мовляв, ми попереду всіх ідем.
Наш «Пьотр Вєлікій» найсильніший був
Для свого часу. Звідки про то знати,
Як не прийшлось йому повоювати?
Тож його славу сам москаль роздув.
А з імпортозаміщення у нім
Були, хіба що моряки й по всьому.
А я чомусь і не дивуюсь тому,
Бо ж руки Бог не там приладив їм.
Та москалям, як видно, все одно,
Кричать: - «Пьотр Вєлікій» – гордость флота!
Їм дуже буть великими охота,
Хоч їм того, на щастя, не дано.