ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2019.10.15 00:21
Змалку мене вчили: «Не дивись під ноги.
Можеш і не вгледіти справжньої дороги.
А то, не дай Боже, спіткнешся об камінь»...
...Як в пригоді стало все оте з роками:
Прикрощі сьогоднішні не застують завтра,
Успіх тимчасовий – така собі забавка...
Вч

Сонце Місяць
2019.10.14 23:01
та в курсі ви любите більше тексту
& щоб політична справа
інакший прогрес рівноцінний регресу
чи бавить а чи не бавить

звичайно ви маєте більше сенсів
святкові біблійні тарелі
& слово є срібло або vice versa

Олена Малєєва
2019.10.14 22:35
Ти знаєш, так важко
Примусити всіх говорити про себе
Або добре, або нічого...
Піти за обрій,
Без сумніву і печалі...
Осінь така цього року красива
І така важка...
Наповнити б кров'ю своєю

Ігор Федів
2019.10.14 21:45
Обоє линули за обрії печалі,
І зорями у небі малювали шлях.
А часу течія розкручує спіралі,
І подарує їм кохання на уста,
Аби дороги долі кроками ставали,
Щасливі миті обертає у роки,
У ритмі їх серця єдиному звучали,
Допомагаючи закоханим іти.

Олена Малєєва
2019.10.14 21:43
Не мовчи, не мовчи,
Не ламай гілки молодого дерева.
Сонце котиться десь за обрій...
Я не плачу,
Це просто очі такі вогкі.
Я не буду гадати і думати, де ти є
Де б не був, знаю: ти не мій..
Я не плачу,

Ігор Деркач
2019.10.14 20:45
Добирає урожайне літо
качани і колос до куля
і Ярило у піке зеніту
сіє павутини на поля.

І Покрова устеляє сіно
пеленою на нове зело.
По озимині її насіння

Сергій Губерначук
2019.10.14 18:58
Арфістка схилилась на арфу
і тихо заснула,
хоча ще пружинило струни,
і золото грало,
а ніч біля моря
у рота води набирала
й по хвилі, по звуку, по крапці
весь світ проковтнула.

Ніна Виноградська
2019.10.14 18:43
Зелений дощ і сива далечінь,
Світ кольоровий, різнобарвна злива,
В саду від спеки порятує тінь.
І я від цього усього щаслива.

Бо тут мій дім, і школа, і земля,
І вишня біла, мов старенька мама.
Я так сюди спішила іздаля,

Роман Миронов
2019.10.14 18:31
Червоні вишні – біла пелена,
Січеться поле місячним череслом.
Червона смуга пам'яті воскресла
І в ягодах солодких ожила.

Ти не сама, ти знаєш, не сама.
Твоя душа горить і замерзає.
Твоє життя – між пусткою і раєм,

Микола Соболь
2019.10.14 06:29
З городів повіяло димом,
Земля врожаї віддала.
У небі пливе пілігримом
Хмаринка над краєм села.
Спадає до обрію сонце.
Чаклує вечірній лиман,
Утримує легіт в долоньці
Тих чар недопитий туман.

Олена Малєєва
2019.10.13 22:16
Загортайся у мене, як в хутро,
Я жовтневий твій теплий сон
Божевільна й водночас мудра —
Я захоплю в п'янкий полон.
Шаленій від зухвалих поглядів,
Спокушайся моїми мріями
Я тебе захоплю цілунками,
Я табе залоскочу віями...

Ніна Виноградська
2019.10.13 20:33
Коханий мій, вже не злетять ніколи
Назустріч руки-крила, а душа
Літа пташам пораненим навколо
Її зустріть ніхто не поспіша.

Пробач мені, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла… Я жива!

Сергій Губерначук
2019.10.13 18:57
У світі є одна деталь.
На жаль.
Святий Ґрааль з’являє нас
крізь світлу даль.

І диво чуда повертає біль
у смак,
якого Ти, мій Боже, правиш

Олександр Сушко
2019.10.13 17:25
Хто хоче золота - обряще,
У долі - стражник, злодій, кат.
Тому без мене людям краще -
Без совісті в кишенях лад.

В ціні безжурне vita dolce,
Набитий краденим шалман.
А я дарма мозолю очі,

Сонце Місяць
2019.10.13 15:44
злободенносте
відав я злобу & дно
трохи милості більше гонитви
все було про людей
хоч би їм всеодно
нема над чим туманіти

тих людей що придумав

Лілія Ніколаєнко
2019.10.13 11:50
Вінок 9. Свято Діоніса

1.
Чому ж така жорстока ти, богине, –
Грайлива німфо із шалених мрій?
Відвертих віршів обступили тіні.
Накрив мене нестримний зоревій!

Любов Бенедишин
2019.10.13 10:51
У захваті вдихаю небо: «Чи ж не…»
Усе таке нове і дивовижне!
Усе таке прекрасне і знайоме.
Дивлюсь на світ, як вперше – після коми.

…Душа пізнала безміри і міри,
Летіла крізь «тунелі», «чорні діри»,
Блукала в лабіринті, рвала пута –

Семен Санніков
2019.10.13 09:02
Повітря бабине кружля -
Та не стає воно теплішим.
Не дасть бананів нам земля,
І ми щось пам'ятне залишим.

На кожний стовбур і гілля
Озватись можем навіть віршем,
В якому трепетно розпишем

Микола Соболь
2019.10.13 06:33
Давай на пенсію іти у сімдесят!
Навис над нами гострий меч Арея.
Не вихідних не буде, ані свят,
Бо ще «леве» платитимо євреям!
Ти не сумуй, козаче, все лади!
Жоди хлібину кинули на землю,
За це кнесету бабки заплати!
(Я щось котлет від мух не відок

Олександр Сушко
2019.10.13 05:31
В окопі плаче дощ, спинився час,
Шинкує ворог лютий душу сталлю.
А небеса упали в чорну грязь,
Накривши землю зоряною шаллю.

Ніхто мене в це пекло не просив,
Я сам прийшов, без зброї, добровольцем.
А кров горить у крапельках роси,

Сонце Місяць
2019.10.13 00:31
день був, чого би не відмічалося & господь відпочивав, урешті щонайменше, буяли трави & терни, при них релаксово свистали пташки окраєм всякого, паруюча кава, свіжа пачка цигарок маршал павер, спокусливо тактильна ще невимовностей безплідно~тлінних & л

Володимир Бойко
2019.10.12 22:04
Я не годен слухати
Кума Путіна
І без нього все у нас
Переплутано.
Він посланець від орди
Кагебовської,
Промиває мізки нам
По-московському.

Іван Потьомкін
2019.10.12 21:45
Здавалось в юності наївному мені,
Що з року в рік, а, може, й день при дні
Прямує світ лише по висхідній.
Та сивизна, мов несподівана зима,
Що снігом заміта палітру осені,
До того світу повернула, що пройма
Надсадним смерті подихом і блиском,
Де

Сергій Губерначук
2019.10.12 18:45
– Коли за північчю ми стежили з тобою
з низин любовно зібганого ложа,
коли відпочивали ми, як завжди,
після твого орґазму, що пройшов,
і від мого, який лише збирався,
коли обрав ти сон, а я вже не вагалась
і сходила у сірий сад, мов місяць,
тривожа

Олександр Сушко
2019.10.12 16:32
Я ж казав: - Сидоре! Ти що, блекоти об’ївся? Нащо завів на своєму обійсті оту гаспидську химеру? Нащо тобі у дев'яностодвохлітньому віці коза, ще й така дурнувата як оця? Тільки в Полтаві ще можна таких надибати. Або в Яготині. А тепер не плач, що гу

Вікторія Лимарівна
2019.10.12 14:19
Жовтнева пора має шарм особливий.
Дивує палітрою щедрою барв.
Багрянцем оздоблена, золотом трав.
До статусу прагне володарки-жінки!
Красуні Осінній нема відпочинку,
Та все ж потребує кохання й підтримки!
Засвідчить про це перехожий: вродлива!
Одне

Микола Соболь
2019.10.12 11:58
Прокидаюсь у іншому вимірі.
За вікном парасольок парад.
Мідне листя хитає у безмірі
Ще учора смарагдовий сад.

Похилилися трави під росами.
На світанку тенетка тремтить.
Осінь-дівчинка ніжками босими

Андрій Басанець
2019.10.12 11:18
Жовтневий млин – у листі, в домі, в димі,
У вітрі розвіваються листи.
Нікуди нам уже не донести
Цю теплу потерть, світло невгасиме,
цей із польоту викроєний вимах,
легеньку тінь на крилах золотих.

Це теплий плин – бери його очима –

Ігор Федів
2019.10.11 21:09
Багато маємо зла,
Опарою воно виростає,
А доля стає сумна,
У чарці на дні засинає.
Чи поряд багато зла ?
Як геометрична прогресія.
У ями немає дна,
Висушує душу депресія.

Сергій Губерначук
2019.10.11 18:44
Уперше за багато літ і літер
я наздогнав заримований вітер!
Налупцював його, розцілував,
віршем на аркуш паперу поклав.

Вітер завмер. Пішло щодення.
Душу мою колише натхнення,
рожеве письмо і голубе.

Домінік Арфіст
2019.10.11 17:05
Марино Іванівно, кримського неба горлице...
мій погляд до Ваших зелених очей горнеться...
орлице віща неупокорена... неприкаяна...
Ваші кохані – Фоми... Іуди... і Каїни...
божественну глину на чорній крові замішано
такою безслізною Ви стоїте на суді.

Олександр Сушко
2019.10.11 16:56
Піввіку не вилазив я з-за парти,
Став асом пишних од, а був профан.
Нелегко мудрагелю гарувати,
А хто сказав, що дурнику лафа?

Він теж людина! Любить ситну кашу
І сивіє так само як і ти.
Повага ж між братами більше важить,

Оксана Логоша
2019.10.11 16:43
Я пішла собі геть.Потонула у дні,і замовкла.
Не заходжу у ніч , не відводжу від сонця очей.
Ти повісив свій меч,що за міфами зветься Дамоклів,
Ув одну із ночей.


І туди я не йду...А ти вмієш кохати придні?
Коли тіло землі не приховує ран і рубц

Вікторія Лимарівна
2019.10.11 14:19
На листі зеленому сніг…
Так дивно, бо осінь навколо:
Сумної мелодії соло…
Подекуди вранішній слід:
Поночі утворений лід,
Холодний,торкнеться долоні.
Тримає в своєму полоні.

Сонце Місяць
2019.10.11 13:47
та бо всі ці абстракції так розумію наївні
пляшка портвейну на двох шеррі бренді нете
хай не магнум ~ нехай пара беллум тт
полишати бажання & відкидати провинне

ось бадьорий тайм~ плен трохи віршів на ритм вар’єте
трохи прози яку не любити нас

Матвій Смірнов
2019.10.11 12:34
Поет стояв на зупинці трамвая,
Прощаючись із життям.
В поетів, знаєте, так буває -
Гостре передчуття

Того що буде - така вже вдача
У них, і той не поет,
Хто свого фіналу не передбачить
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Анатолій Філософ
2019.10.03

Ірина Осінь
2019.09.28

Наталія Шандра
2019.09.27

Ірина Стасюк
2019.09.26

Юлія Ляхович
2019.09.16

Михайло Олегович Гордон
2019.09.15

Вероніка Головня
2019.09.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.13 11:27 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи" (Вінок 9.)
    Вінок 9. Свято Діоніса

    1.
    Чому ж така жорстока ти, богине, –
    Грайлива німфо із шалених мрій?
    Відвертих віршів обступили тіні.
    Накрив мене нестримний зоревій!

    Та хто наслав це дивне сновидіння –
    Чи бог з Олімпу чи лукавий змій?
    Бурлить весна, бучна і білопінна,
    Оман її не розгадаю зміст.

    Розхристані думки вітрами квилять.
    Кладу я в рими душу – забирай.
    У пристрасть понесуть буремні хвилі.

    А погляд зваби – згубний вогнеграй.
    Мов ніжний цвіт, мене жага скосила.
    Навіщо, музо, маниш на таран?

    2.
    Навіщо, музо, маниш на таран?
    Спокуси грають на твоїй кіфарі.
    Жагучий гріх мої думки украв,
    Принадами ясну блакить затьмарив.

    Та знову душу віддаю вітрам.
    Огорнуть серце навісні примари.
    Нахлине сон, де ніч, як виноград,
    Настоїться на грішному нектарі.

    Отож приснився чарівний етюд:
    Яскрава та захоплива світлина –
    На свято Діоніса хлине люд!

    А бог вина веселий та гостинний.
    О, він прекрасний! Та гріховний бруд
    Сховався під обличчям янголиним…

    3.
    Сховався під обличчям янголиним
    Володар ненаситного вогню.
    Майстерно сіті для сердець розкинув,
    І без меча пробив мою броню.

    І вже моя душа – його рабиня.
    У морі божевілля потону.
    У пекло манять ці уста-рубіни.
    В садах думок спокуси бродять «ню».

    Зірвалось небо і весну мрійливу
    Спекотне літо замінило враз.
    Співає вітер ніжно і ліниво.

    Збирати урожай гріхів пора.
    І вкотре звабив лжепрозрінням Єву
    Підступний змій, що поневолив рай.

    4.
    Підступний змій, що поневолив рай,
    Із рим і нот у снах плете інтриги.
    Строкатих почуттів шалена гра
    То кидає у полум’я, то в кригу.

    Вирує свято безсюжетних драм,
    Де п’яна лінь і хіть усіх накрила.
    Та росами спокут заплаче рань
    І час підпалить цю абсурдну книгу.

    Навіщо ж сон мене сюди приніс?
    На душі поглядаючи звіринно,
    Фантом гріха регоче з-за куліс.

    Пече любов у грудях, мов тернина.
    Вином облуди манить Діоніс.
    У вирву мрій без каяття порину!

    5.
    У вирву мрій без каяття порину,
    А пристрасть, мов буремний океан.
    Захопить вихор забуття і ліні
    Дурманом поцілунків і торкань.

    Та кличе із душі мене сумління,
    Бо я – не я. Абсурдний цей роман.
    Як вирвати оману із корінням,
    І в серці розділити інь і янь?

    Нектаром розіллється ейфорія.
    Сапфірами засяє небокрай.
    Упавши, зорі, поміж трав зомліють.

    Пітьма-шаманка вийде із шатра.
    Віддамся неприборканій стихії,
    Хоч знаю – із піску цей дивний храм.

    6.
    Хоч знаю – із піску цей дивний храм,
    У невідомість відчиняю двері.
    Мене заради втіхи покарав
    Безумним почуттям бешкетник-Ерос.

    Напише ніч магічний магістрал,
    Та чари розжене рожева Еос.
    Втече у рими чарівний астрал,
    Лиш спогади залишить на папері.

    Та я лечу в палкі обійми знов.
    Збираю солод з уст його кармінних.
    Пряде пітьма у небі ніжний шовк.

    Горить перо в гріховному пломінні.
    Від спеки сад поезії пожовк.
    Лишив мені Пегас лише пір’їну.

    7.
    Лишив мені Пегас лише пір’їну.
    Зарити легко в марноту талант.
    Спотворилось божественне творіння.
    Стремління світле затягнув туман.

    Навіщо ж, музо, ллєш медові вина
    І пристрасті здіймаєш ураган?
    Відрізалась у вічність пуповина.
    У небуття веде мене талан.

    Та знову зазвучить магічна арфа.
    До крові почуття мої огрань!
    Сузір’я розіллють дощі метафор.

    Любов залишить невигойний шрам
    Не спити щастя із бездонних амфор.
    У віршах-снах ятряться сотні ран!

    8.
    У віршах-снах ятряться сотні ран.
    Ілюзій безкінечна галерея
    Веде в забутий і щасливий край,
    Де лине неповторний спів Орфея.

    Та нищить мрії знов колючий град.
    Стирає проза ямби і хореї.
    Не маю я на тебе жодних прав,
    Прекрасний і фатальний Асмодею!

    Хмільна омана затягла на дно
    В рожевому тумані п’яних оргій.
    Фальшиві почуття – гріхів багно.

    Крізь первісний обряд пливуть епохи.
    Доп’ю пітьму і стане все одно…
    Рукописи палають в пічці Бога!

    9.
    Рукописи палають в пічці Бога!
    Слова і письмена ще й як горять!
    Я милості не попрошу ні в кого.
    Душі не кине доля й сухаря.

    В любові та вині втоплю тривогу.
    Відчалить серце у хмільні моря.
    В обіймах невагомості нічної
    Ілюзії ведуть палкий обряд.

    Дозволь же, Діонісе, впасти в темінь,
    Втекти у зоресвітну далечінь!
    Мої сонети, як полон тюремний.

    Думки, як дикий ураган мечів.
    Складає муза надважкі дилеми.
    У задзеркаллі німота кричить.

    10.
    У задзеркаллі німота кричить.
    Едем у протиріччях збожеволів.
    Душа тремтлива, як вогонь свічі,
    Коханням снить, але бажає волі.

    Нестерпний біль моє перо точив,
    Тепер жага сердечні рани солить.
    Поет блукає вільний і нічий
    У просторах казкової юдолі.

    В мені звучить симфонія без нот.
    В магічне коло завела дорога.
    А муза – мій тиран і ляльковод.

    Глузує Воланд із творінь убогих.
    Я не прийму диявольських щедрот –
    Ніхто не прийде і не дасть нічого.

    11.
    Ніхто не прийде і не дасть нічого,
    Лиш долями побавиться Ерот.
    Не втримаю я знов його облоги.
    Не вивчить серце черговий урок.

    В ілюзіях відвертих і медових
    Сп’янію від нектару стиглих грон.
    Із рук гріха зіп’ю вина терпкого.
    У пекло повезе мене Харон.

    Чарує Діоніс жарким дурманом,
    Солодку згубу забуття таїть.
    Як віск, течуть у ніч палкі бажання.

    Жага у серце ллє червону мідь.
    Та чиста юність від спекоти в’яне.
    Тяжіє над душею тінь століть.

    12.
    Тяжіє над душею тінь століть.
    Складаються сузір’я в орігамі.
    Незаймана краса в мені звучить
    Казковими й палкими солов’ями.

    Та світ, де править лиш вино і хіть,
    Розродиться отруйними плодами.
    Небесну чистоту не прихистить.
    На почуттях моїх чорнильні плями!

    У Хаос долі та роки пливуть.
    Античний сад ядучий дим заповнив.
    Пірнає серце в сизу каламуть.

    Охопить грішну ніч омана-повінь.
    Втекти не можу із облудних пут –
    Поезії молюсь аж до знемоги.

    13.
    Поезії молюсь аж до знемоги,
    І слово я возношу на престол.
    Душа, у римах вільна від усього,
    Вітрами пише безкінечний том.

    Приймає муза і гріхи, і сповідь.
    Сріблить жагою стріли Купідон.
    Із марева завіси золотої
    Звабливо визирає Ерато.

    Спокуса напряде шовкові ниті
    І зоряним промінням причастить.
    Зірками в оксамитовій блакиті

    Цвіте любов, мов яблунева віть.
    Прорізавшись безсмертям із граніту,
    Натхнення-мука до небес горить.

    14.
    Натхнення-мука до небес горить.
    Чорнило від жаги стає багряним.
    Красою переповнює огидь
    Хмільне вино мого самообману.

    У дзеркалі душі вина дрижить.
    Фантом пера – примарний мій коханець –
    Оманою утішить мимохідь
    І срібним димом у рядках розтане.

    Мов дикої троянди аромат,
    П’янить мене шалених мрій цвітіння.
    Бентежить серце дивний віршопад.

    Застигне у небесному склепінні
    Палка любов і біль важких утрат.
    Чому ж така жорстока ти, богине?

    МАГІСТРАЛ

    Чому ж така жорстока ти, богине?
    Навіщо, музо, маниш на таран?
    Сховався під обличчям янголиним
    Підступний змій, що поневолив рай.

    У вирву мрій без каяття порину,
    Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
    Лишив мені Пегас лише пір’їну.
    У віршах-снах ятряться сотні ран.

    Рукописи палають в пічці Бога.
    У задзеркаллі німота кричить.
    Ніхто не прийде і не дасть нічого.

    Тяжіє над душею тінь століть,
    Поезії молюсь аж до знемоги,
    Натхнення-мука до небес горить.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  2. Семен Санніков - [ 2019.10.13 09:09 ]
    ха ха
    Повітря бабине кружля -
    Та не стає воно теплішим.
    Не дасть бананів нам земля,
    І ми щось пам'ятне залишим.

    На кожний стовбур і гілля́
    Озватись можем навіть віршем,
    В якому трепетно розпишем
    Усе - до крони від комля́.

    Росте щось путнє чи всиха,
    Або як виє завірюха,
    Часина щасна чи лиха,
    Панує свіжість чи задуха,
    Сира погода чи суха -
    Земля лежить собі та й слуха.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (6)


  3. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.11 10:21 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 8)
    Розділ 3. Ім’я моїй спокусі – Ерато

    Вінок 8. Танго із маскою

    1.
    Закутій болем, ніби Прометей,
    Мені наснився маскарад шалений.
    Проміння, золотаве і густе,
    З нічної чаші розлила Селена.

    О, музико жаги! Магічний тембр
    У танець ночі захопив буремно.
    А муза нишком зайняла фотель,
    Нектар смакує під мотив Шопена.

    Спокуснику, забудемось удвох,
    Допоки в небі не зійшла Аврора.
    У казку в’ється чарівний клубок.

    В зіницях вибухають метеори.
    Та крізь тумани марень і тривог
    Душі так важко споглядати зорі.

    2.
    Душі так важко споглядати зорі,
    Коли земля для щастя затісна.
    Боюсь відкрити таїну Пандори,
    Пізнати мову грішних серенад.

    Уста ж твої горять, немов майори.
    Із місяця стікає лимонад.
    Граційно спокушає Терпсіхора,
    Пашіє серце від солодких знад.

    Накрила нас жага дев’ятим валом.
    Утішився підступний Асмодей.
    В цій бурі не утримаю штурвалу,

    Та віддалю безумний епогей.
    Коханням закує себе в кайдани,
    Жадаючи небес, німий Орфей.

    3.
    Жадаючи небес, німий Орфей,
    Пробудить у душі тривожні дзвони.
    Втекти я хочу, та нема дверей.
    Спокуси ж оточили легіоном.

    Володарю недоспаних ночей,
    Слова твої, мов крила махаона,
    Вогнем злітають і згорають вщент.
    Гарячий дотик розбудив дракона.

    Блаженним божевіллям повен зал.
    Звабливим оксамитом гусне морок.
    Зірками муза розсипає шал.

    Та розум шепотить мені докори.
    Бентежне серце, як сумний скрипаль,
    У ноти переллє любов і горе.

    4.
    У ноти переллє любов і горе,
    Розхристана душа, що рветься ввись.
    Лани моїх фантазій неозорих
    Покрив липких оман дрімучий ліс.

    Устами музи хитрий змій говорить,
    І наш едем п’янким гріхом обріс.
    Навколо маски. Тут усі актори.
    Тіла пильнує пристрасть, ніби лис.

    Спокусливих ілюзій піраміди
    Заповнять в серці потайний музей.
    У пахощах нічного дивоцвіту

    Облуди на яву снує Морфей.
    Не можу ні втекти, ні відпустити.
    Моя жага – театр і Колізей!

    5.
    Моя жага – театр і Колізей:
    Вертаються омани бумерангом.
    Вона у царстві масок, як плебей,
    Ні титулу не має, ані рангу.

    Та п’ю до дна хмільного сну коктейль.
    Мов грім раптовий, зазвучало танго.
    Зімкнулись пальці – пелюстки лілей.
    Ти – вигнаний з едему грішний янгол.

    Кружляє муза, загубивши шаль,
    Плете у мріях чарівні узори,
    Святкуючи солодкий ритуал.

    Сріблить шибки Селена мельхіором.
    Пливе у зорях, як тонка вуаль,
    Імперія римованих історій.

    6.
    Імперія римованих історій
    На зоряних просторах простяглась.
    Поезії палаци і собори
    Тримає на собі душа-Анлант.

    Та вибухне вулканом непокора,
    Любов помчить у пастку, ніби лань,
    А муза п’є пітьму, забувши сором.
    Тлумачить серце суть нічних послань.

    Цей танець, ейфорійний і трагічний,
    Лиш розділ із любовних епопей.
    Сипне Венера в очі пил космічний.

    Та нас не обвінчає Гіменей.
    Возносити омани буду вічно.
    Талан мій і талант – чужий трофей.

    7.
    Талан мій і талант – чужий трофей,
    А мрії заціловані вітрами.
    Любов же – то найкращий корифей,
    Що творить незабутні мелодрами.

    Із вирвища співає Лорелей
    І землю я втрачаю під ногами.
    Блукає серце, ніби Одісей,
    У грішних кольорах нічної гами.

    Спокуснику, відкрий своє лице!
    Для мене ця жага – солодкий ворог,
    Що душу продірявлює свинцем.

    Кричить бажання, мов голодний ворон.
    Та пристрасть муза вип’є, як абсент.
    Для вічності життя – лиш крапля в морі.

    8.
    Для вічності життя – лиш крапля в морі.
    Чому ж богине, ти несеш пітьму?
    Моя душа жагою важко хвора,
    Слова, зірки і ноти – все йому…

    Облуду навісну на біс повториш,
    Та пишний зал умить затягне муть.
    Замкнуться лабіринти й коридори
    Моїх даремно-сказаних «чому?»

    О, скільки ще губити і губитись?
    Не знаю, хто він – привид чи мольфар…
    І знов у римах несвята молитва.

    Під масками – огидь гріхів-почвар.
    Не можу більше я в оманах жити!
    О, музо! Забери сумнівний дар!

    9.
    О, музо! Забери сумнівний дар!
    Пробач, Евтерпо, я зруйную рими,
    Чорнилом ночі зафарбую даль
    І грішний образ покажу без гриму.

    Віддам усе за губ його мигдаль –
    Жагучий трунок із вогню і диму.
    В саду моїх надій цвіте сандал,
    Та в дзеркалі душі ридають міми.

    Врятуй мене, Авроро, від спокус –
    В обіймах Терпсіхори я загину!
    Ужалив змій, і так пече укус.

    Тече гаряча спрага по судинах.
    Упасти в море почуттів боюсь.
    Зніми з очей полуду, хай прокинусь!

    10.
    Зніми з очей полуду, хай прокинусь,
    Залиш мене, богине, назавжди.
    Колись одвічних істин берегиня
    Тепер підступна і розпусна ти!

    Та знов мене несе тонка крижина
    На перехрестя чарівних світів.
    Моя душа – немов бліда картина,
    І книга, що зачитана до дір.

    Ти віршами поїла, ніби трунком,
    Здіймала пристрасть навіжений шквал.
    Ізнову в рими утекла, хитрунко.

    Обкрала серце, мов скупий лихвар,
    Принадила смертельним поцілунком –
    Отруєний прокляттям твій нектар!

    11.
    Отруєний прокляттям твій нектар,
    Твій дотик, музо, ударяє списом.
    Ще мить і спалахне жага-стожар.
    Куди ж ти утікаєш? Повернися!

    Пронизав душу золотий кинджал,
    Та хай триває ця абсурдна п’єса!
    Розбите серце, мов тонкий бокал.
    В пітьму меди фантазій розлилися.

    Поріже вітер ніч на мармелад.
    І дика пристрасть, ніби шторм, нахлине.
    Юшиться янтарем любов-гранат.

    Спокуса накриває, мов лавина,
    Бо змій гріхом засіяв райський сад.
    Краса – лише оманлива личина!

    12.
    Краса – лише оманлива личина.
    У римах заблукав мій корабель.
    Роню у вічність почуття-сльозини,
    Фатальна ніч несе мене до скель.

    Ти згубиш, та довіку не покинеш.
    Ілюзії безжальна карусель
    Життя розтрощить на сипкі хвилини.
    Моє кохання – навісна дуель.

    Бринить у серці золота кіфара –
    То ніжністю захопить дивний вальс,
    То блискавками нот жага ударить.

    Обвуглиться палітра світлих фарб,
    Тобою, музо, надихатись марно:
    Твоя прихильність – заважкий тягар.

    13.
    Твоя прихильність – заважкий тягар.
    І все ж благаю: «Зупинись, гульвісо!»
    Катренами мощу нічний бульвар,
    Зірви ж, фантоме, із бажань завісу!

    Бушує пристрасть, мов дев’ятий вал.
    Мотив жаги лунає сміхом біса.
    Аж тут спокусник скинув чорний шарм.
    Під маскою – обличчя Діоніса…

    Торкнулась лиш на мить його руки.
    В очах палали кольори індиго.
    Та вмить погас магічний смолоскип.

    Пробив розлуку чарівний годинник,
    Посіяв у душі сумні казки.
    Чому ж така жорстока ти, богине?

    14.
    Чому ж така жорстока ти, богине?
    Спокуси в’ються у палкій душі.
    Погнила у коханні серцевина.
    Мені шепоче темрява: «Гріши!»

    Та музика жагу мою поглине,
    Чорнилами стече небесна шир.
    Слова плетуться диво-павутинно,
    Втікай від мене, та прошу, пишись…

    А поки задрімаю я в зажурі.
    У колі цих ілюзій-ворожей
    Зомліле серце викликає бурю.

    Зоріє між рядками Елізей.
    Повік любові розбивати мури,
    Закутій болем, ніби Прометей.

    МАГІСТРАЛ

    Закутій болем, ніби Прометей,
    Душі так важко споглядати зорі.
    Жадаючи небес, німий Орфей
    У ноти переллє любов і горе.

    Моя жага – театр і Колізей,
    Імперія римованих історій.
    Талан мій і талант – чужий трофей.
    Для вічності життя – лиш крапля в морі.

    О, музо! Забери сумнівний дар,
    Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
    Отруєний прокляттям твій нектар!

    Краса – лише оманлива личина.
    Твоя прихильність – заважкий тягар.
    Чому ж така жорстока ти, богине?


    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  4. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.09 12:10 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 7.)
    Вінок 7. Театр паяців

    1.
    Повік мені за міражі боротись.
    Несе мене сонетний зореліт.
    Осіння оксамитова погода
    Розтала сновидінням у імлі.

    Розбудить світанкова прохолода,
    Розсиплеться у віршах сердолік.
    Куди, богине, поведеш сьогодні?
    За спиною вже стільки марних літ...

    Назад нема путі. Вертатись пізно.
    Бентежить серце неземна мета.
    З глибин оман лунає дивна пісня,

    І бореться душа, немов титан.
    Не бачать люди болю закулісся.
    Борець для світу – лиш дивак, бунтар.

    2.
    Борець для світу – лиш дивак, бунтар.
    Не ціниться його натхненна праця.
    Гортаю снів магічний календар –
    Чи плакати, не знаю, чи сміятись.

    І от я бачу сон – театр постав.
    Вражає розкіш пишних декорацій.
    Велична сцена. Дорогий спектакль.
    А де ж актори? Скрізь одні паяци…

    Глузливий сміх. Гординя і пиха.
    Дійти не можуть режисери згоди.
    Тут кожен кривди і гріхів слуга.

    І скаляться образи чорнороті.
    Відбилась правда, ница і нага,
    У дзеркалі життя, мов у болоті.

    3.
    У дзеркалі життя, мов у болоті,
    Я бачу лиш блюзнірство і злобу.
    Безумців не торкне рука Господня.
    Вчинило хитре зло пекельний бунт.

    Поглинула красу брудна безодня,
    А честь перекроїлась на ганьбу.
    Паяци насміхаються мерзотно,
    Бо істина для них – порожній звук.

    Змішались тут і люди, і фантоми.
    Не знаю, чи актор я, чи глядач…
    Та кривда бухкотить гучніше грому.

    Навколо регіт, на душі – сльота.
    Покриють серце надважкі розломи.
    Підступно посміхнеться самота.

    4.
    Підступно посміхнеться самота,
    Просіє мрії, ніби через сито.
    Тобі лиш, музо всі скарби віддам,
    Бо блазням цих тривог не зрозуміти.

    Надій квітучих утече вода.
    Затьмариться печаллю чисте світло.
    В кінці тунелю ще горить ліхтар.
    Пітьмою не карай, моя Фемідо!

    Натхнення оцінили у мідяк.
    Та я бреду шляхами Дон Кіхота.
    Воюю з вітром, а лихий вітряк

    Омани та ілюзії молотить.
    За щиру пісню не діждусь подяк –
    У вічності вінець без позолоти.

    5.
    У вічності вінець без позолоти,
    Та не шукаю я легких шляхів.
    Лиш ворогам це завдає сухоти.
    Не переймайтесь, ви-ж бо не боги!

    Не вам судити всі мої ваготи.
    Не кидайте докори навздогін.
    А ви, роззяви, не плетіть гидоти,
    Рахуючи всліпу чужі борги.

    Краса для мене – рятівний дарунок,
    Натхнення і богиня золота.
    Незвіданим бринять душевні струни.

    Відкриє муза чарівний портал,
    Зірками розкладе таємні руни.
    Вінок поета – з вічних запитань…

    6.
    Вінок поета – з вічних запитань.
    Лиш ти мене, поезіє, не зрадиш.
    Прозрінням заясніє висота.
    В безсоння уплету печаль і радість.

    Із туги, мій едему, виростай.
    Лелій могутній дух краси і правди.
    Пітьму облуд здолає яснота.
    Натхненне серце не піддасться знаді.

    А критики волають всі гуртом.
    Та що ти не пиши – ніяк не вгодиш.
    За кожним кроком – табуни пліток.

    Сонети – то Сізіфова робота.
    Та хоч у душу ллє холодний дощ,
    Дає зерно натхнення диво-сходи.

    7.
    Дає зерно натхнення диво-сходи,
    Шукаю в римах золоте руно.
    Паяци ж не дають мені проходу –
    Метаються словами, мов багном.

    А, може, все це мрія ідіота?
    Заріс Парнас колючим бур’яном…
    І кривда розкидає скрізь бридоту.
    Захмарна ціль – палац із доміно.

    Розтала у пітьмі моя Колхіда.
    О, музо, розімкни свої уста!
    Багаттю літер не дозволь зітліти.

    Чому ж в нектарах віршів гіркота?
    Ростиш думки, сяйливі та тендітні,
    А люди топчуть золоті жита.

    8.
    А люди топчуть золоті жита…
    Красу так легко об злобу зламати.
    І кожен вірш, немовби сирота
    Витає по світах. Я множу втрати.

    Я спрагою караюсь, мов Тантал.
    Блаженства не дано мені пізнати.
    Плоди оман збирати час настав.
    Загуркотять спокути-грозопади.

    Збираю серце, як розбите скло,
    Уражене отруйною стрілою.
    Пегас у зорях загубив сідло.

    Сонети-сльози упадуть росою.
    Та морем стане мовне джерело.
    Слова і думи – витончена зброя.

    9.
    Слова і думи – витончена зброя,
    Та натовпу краса не до смаку.
    Любові нерозгадані сувої
    Пиляться у сонетному вінку.

    Сплелась дорога до зірок з нудьгою.
    Спокуси задають невірний курс.
    Так хочу залишитися собою,
    Та знов будую долю на піску.

    Для кого я виконую ці драми? –
    Паяци переповнили партер…
    Не гнів, а сміх найбільше серце ранить.

    І грим, і сльози часоплин розтер.
    Огорнуть душу самоти тумани,
    Хоч безліч у митця творінь-дітей.

    10.
    Хоч безліч у митця творінь-дітей,
    Самотній він у небесах фантазій.
    У зоряних рядках сумний підтекст.
    І болем кровоточать пишні фрази.

    До істини ведуть мільйони верст.
    Поет шліфує думи, мов алмази,
    Для нього слово-меч кував Гефест –
    Магічний сплав печалі та екстазу.

    У молодість немає вороття.
    Натхнення блідне і пливе маною.
    На обрії облуди мерехтять.

    Перо затупить хаос марних воєн.
    Накриє вірші повінь забуття –
    Не всім є місце у ковчезі Ноя.

    11.
    Не всім є місце у ковчезі Ноя –
    Сонети-кораблі потопить шторм.
    Залишиться лише любов зі мною –
    Прекрасний і оманливий фантом.

    Я мед натхнення посолю сльозою.
    Ілюзії цнотливої бутон
    Богиня снів терпким вином напоїть.
    Омані муза дасть новий виток.

    Та маски блазнів звідусіль мигочуть.
    Тут кожен псевдо геній і «естет».
    Кишать гріхи під пеленою ночі.

    Театр абсурду – світовий бордель.
    Та поки дурні що є сил регочуть,
    За брамою страждань едем росте.

    12.
    За брамою страждань едем росте,
    Та втішитись ніяк не можу словом.
    Шалено звідусіль гуде гротеск.
    Плекаю я зерно. Кричать: «Полова!»

    І знову написалось щось «не те»!
    Та заспокойтесь, горді суєслови.
    Вкінці-кінців самі себе з’їсте.
    Повернеться злоба до вас, панове.

    Даремно все – як об стіну горох!
    Паяц уроків мудрих не засвоїть.
    Заляпала блакить орда ворон,

    Бо дурість не здолати боротьбою.
    Я випалю ненависті тавро,
    Та як здійнятись в небеса любові?

    13.
    Та як здійнятись в небеса любові,
    Коли у неї лиш одне крило?
    Хто зіллям забуття мене напоїть?
    В степах душі один чортополох…

    Готує муза чарівні настої,
    Та серцю затісний її полон.
    Ілюзія краси стає гіркою.
    Згорить натхнення – ніби й не було.

    Якщо, богине, ти лише примара,
    Облудами даремно не бентеж.
    Омани почорніли, мов почвари.

    Оспівує любов німий читець.
    Та линути повік мені за хмари,
    Закутій болем, ніби Прометей.

    14.
    Закутій болем, ніби Прометей,
    Душі присниться золота заграва.
    Пожухлим листям буревій мете,
    У боротьбі стихій немає правил.

    Хай ляпають порожнє і пусте
    Маститі судді та дрібні роззяви.
    Я вирвусь із театру недотеп.
    Скінчиться врешті навісна вистава.

    Втім, кожному – своє. Розтане фарс.
    Розсіється вся челядь і дрібнота.
    На стендах часу дощ розмиє фальш.

    Паяців надихають лиш банкноти,
    Моє ж натхнення – в чарівних словах.
    Повік мені за міражі боротись!

    МАГІСТРАЛ

    Повік мені за міражі боротись!
    Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
    У дзеркалі життя, мов у болоті,
    Підступно посміхнеться самота.

    У вічності вінець без позолоти,
    Вінок поета – з вічних запитань.
    Дає зерно натхнення диво-сходи,
    А люди топчуть золоті жита.

    Слова і думи – витончена зброя,
    Хоч безліч у митця творінь-дітей,
    Не всім є місце у ковчезі Ноя.

    За брамою страждань едем росте.
    Та як здійнятись в небеса любові,
    Закутій болем, ніби Прометей?

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  5. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.06 11:40 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 6.)
    Вінок 6. Осінній лицар

    1.
    Самітницею ставши для людей,
    Я шовком тиші залікую рани.
    Зіткала осінь золотий вертеп.
    Пустилось листя у печальний танець.

    Навіщо серце марно дива жде?
    Квітучі мрії від журби зав’яли…
    Невже вогонь жоржин і хризантем
    Кохання не пробудить полум’яне?

    Слова пожухли, ніби ковила.
    Багряна вічність на папір стікає.
    Осінні шати муза одягла,

    Янтарні вірші ллє медовим чаєм.
    Збираючи уламки неба-скла,
    Моя душа сама в собі блукає.

    2.
    Моя душа сама в собі блукає.
    А скрипка вітру виграє мінор.
    Біжить у римах світлий сум ручаєм.
    Туман малює міражів панно.

    У храмі золотого сонцеграю
    Прийму причастя медом і вином.
    Журливу колискову біль співає,
    Заснули всі думки магічним сном.

    В повітрі аромат гіркий і пряний,
    В осінніх барвах гусне теплий джем.
    Вимолюють дощі дуби-шамани.

    Невже затихне срібний передзень,
    І зорями зацвівши, як востаннє,
    Натхнення пустоцвітом опаде?
    3.
    Натхнення пустоцвітом опаде
    На скроні ночі – грозової жриці,
    Та ранок, нестаріючий митець,
    Надією живою заіскриться.

    Тлумачать клени хмар таємний текст.
    Колише вітер золоті зірниці.
    Крізь браму падолисту навпростець
    Самотньо мчить сумний осінній лицар.

    Розкину зорі на його путі.
    Зболілу душу в тихий рай гукаю.
    Лоскоче серце невловима тінь.

    Не зцілиться печать його безкрая.
    А я не видам почуття святі.
    В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

    4.
    В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.
    Катренами у вічність шлях мощу.
    Нечутно дивна молодість минає,
    Та як її напитись досхочу?

    Застигли крила мрій на небокраї.
    Пірнає тиша у мотив дощу.
    Захмарені світи Пегас долає.
    Простила всіх. Коли ж себе прощу?

    Дощами бурштину впадуть сонети,
    Мов сльози Фаетонових сестер.
    Моя любов – завжди табу і вето.

    Папір душі щемливий біль затер.
    Ця осінь спалахне і кане в Лету,
    Журботу притуливши до грудей.

    5.
    Журботу притуливши до грудей,
    Мандрує світом пілігрим осінній.
    Ліси, мов стіни чарівних фортець,
    Дивують серце золотим видінням.

    Душею до небес він припаде,
    Дощами розіллє слова-насіння.
    Печаллю намальований шедевр
    Побачать всі, та мало хто оцінить.

    Мій лицарю пера, розвій цю ніч!
    Щовірша я все більш тебе втрачаю.
    Хоч в маренні сонливому спинись.

    Між листям гаснуть квіти молочаю.
    Взяли в полон сонети кам’яні.
    Я тишу на стіні утрат читаю.

    6.
    Я тишу на стіні утрат читаю.
    Ступлю в минуле, ніби в кропиву.
    Душа тече у забуття ручайно
    І падає в стихію дощову.

    Мелодію повільну осінь грає.
    Акорди яблук полягли в траву.
    Невже, мій жовтню, і тобі чужа я?
    Не гріє це осіннє рандеву…

    Світило мрій заходить і багріє.
    Залишиться зі мною тет-а-тет
    Лиш болісна і ніжна ностальгія.

    Склепіння ночі, грізне і круте
    Сонети поховає в безнадії –
    Життя краси коротке, ніби день.

    7.
    Життя краси коротке, ніби день.
    Вже муза допила багряну чашу.
    У пурпурових кронах де-не-де
    Тепляться і тремтять медові чари.

    Тривожний ворон криком ніч роздер,
    Світанок ллється із пустого чану.
    Шепоче жовтень осені: «Je T'aime».
    Осіння жриця з небом ліс вінчає.

    Спочину ненадовго в царстві сну,
    Де чарівним стає усе звичайне.
    Читає серце чисту дивину.

    По карті неба самоту вивчаю,
    Та істини життя не осягну.
    Дорога досконалості – без краю.

    8.
    Дорога досконалості – без краю.
    З небес душі розлився словопад.
    Зрадливий час тонким пером спиняю,
    Але в сонетах лиш нудьга тупа.

    Покрила кривда світ гидким лишаєм,
    Та всі гріхи сховає листопад.
    Нестерпно вічність у словах палає
    Мільйонами негаснучих лампад.

    Та мариться мені осінній вершник
    У королівстві зоряних блукань.
    І серце так тріпоче, мов уперше.

    Кохання – лиш на відстані рядка.
    Ніхто цей ніжний біль не перевершить.
    Бентежна муза – мій суддя і кат.

    9.
    Бентежна муза – мій суддя і кат.
    У літерах гірчить холодна кава.
    Не має берегів печаль-ріка.
    Стікають зорі на пожовклі трави.

    Душа, немов дрімаючий вулкан.
    У ній пекучий біль безжально править.
    Моє багатство – лиш любов палка –
    Перлина в діамантовій оправі.

    Росте вона у дикому раю
    Як дерево без імені та сорту.
    У капищі оман красі молюсь.

    Мого натхнення море стало бродом.
    Навіює нудьгу осінній блюз.
    На мрії вже чекають ешафоти.

    10.
    На мрії вже чекають ешафоти.
    Невчасно це кохання зацвіло.
    Зоря надій за обрій літ заходить,
    І тужні думи борознять чоло.

    Та світлий день дрімає ще на сході,
    Хоча здається – півжиття пройшло.
    Розбила серце муза, і відтоді
    Шукаю я загиблий Вавилон.

    Під віршами і снами стерлись дати.
    Та мушу йти вперед без нарікань,
    Бо той, хто повз, навчиться ще літати!

    Душа блукає по крутих стежках,
    Самотньо грає золоті сонати –
    Не кинуть люди навіть мідяка.

    11.
    Не кинуть люди навіть мідяка
    За музику журливої безтями.
    Залишить дивний вітер-музикант
    На лаві скрипку, а на серці – шрами.

    Як утекти з римованих шукань,
    Прорвати до зірок безсилля браму?
    У сповідях дощу мене шукай.
    Я – щастя тінь, а ти – ілюзій бранець.

    Заграй, маестро, самоту на біс,
    Відчуй мого пера найтонший порух.
    Присвячую осінній бал тобі.

    Коханню віддаю останній подих.
    Із долею піду в нерівний бій
    За ці жертовні, вистраждані оди.

    12.
    За ці жертовні, вистраждані оди
    Мені хоч погляд, музо, подаруй.
    Стихіє, не лишай мене за бортом,
    Не рви в душі щемливо-дивних струн.

    Багряний храм дощем освятить жовтень.
    У кошик рим гіркі плоди зберу.
    Прикрасить осінь золоту господу –
    Складе палітру із таємних рун.

    В архів оман пливуть сумні легенди.
    Перо у мріях загубив казкар.
    Розтане у туманах Андромеди

    Ілюзія осіння і терпка.
    Поезія п’янить отруйним медом –
    Торкнула серце чарівна рука!

    13.
    Торкнула серце чарівна рука.
    Я буду в небо, мов Ікар, летіти.
    Бреде душа в лахмітті жебрака
    І розбрелись по світі вірші-діти.

    Папір – у ляпках, пам’ять – у дірках.
    Снується дух затоптаного цвіту.
    У віршах із тернового вінка
    Натхнення досягне свого зеніту.

    Пишу на листі сповіді-псалми.
    Зректися музи не дозволить гордість.
    Солодкі сльози і гіркотний сміх

    В сонетах, ніби рани невигойні.
    Лиш сумніви приносить вітер змін.
    Повік мені за міражі боротись!

    14.
    Повік мені за міражі боротись,
    П’ючи нектар болючих одкровень.
    Шукаючи джерела живородні,
    Морями дивних снів душа пливе.

    Скликає осінь потаємний орден,
    Заковує у сплячку все живе.
    Думки дерев сріблить холодний родій.
    Вітрами вдалині зима реве.

    Осіння королева скине маску.
    Її волосся, пишне і руде,
    Підпалить пожовтілі згортки часу,

    Мости хмільних ілюзій розведе.
    І знов сумна любов помчить з Пегасом,
    Самітницею ставши для людей.

    МАГІСТРАЛ

    Самітницею ставши для людей,
    Моя душа сама в собі блукає.
    Натхнення пустоцвітом опаде,
    В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

    Журботу притуливши до грудей,
    Я тишу на стіні утрат читаю.
    Життя краси коротке, ніби день,
    Дорога досконалості – без краю.

    Бентежна муза – мій суддя і кат.
    На мрії вже чекають ешафоти.
    Не кинуть люди навіть мідяка

    За ці жертовні, вистраждані оди.
    Торкнула серце чарівна рука –
    Повік мені за міражі боротись.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  6. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.04 11:03 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 5.)
    Розділ 2. Печальні декорації

    Вінок 5. Падіння ідола

    1.
    Підкорює душа круті висоти,
    За тінню музи у захмар’я мчить.
    Та мріям відчай обірвав польоти.
    Від серця загубилися ключі.

    А шлях до зір тернистий і самотний,
    Нектар поезій каяттям гірчить.
    Та манить розум у хмільну безодню
    Натхнення зоребуйна глибочінь.

    Хоч виграні з одвічністю всі битви,
    Та програна із долею війна.
    Ілюзія, що замість сонця світить,

    Для мене найсвятіша дивина.
    Я, зоряним дурманом оповита,
    Зреклася назавжди земних принад.

    2.
    Зреклася назавжди земних принад
    Я, в пошуках небесного полону.
    Натхнення – лиш облудна пелена,
    І амфора моїх спокут – бездонна.

    Куди поділась пісня чарівна,
    Що полонила душу безборонну?
    Наситившись оманою сповна,
    Караюсь неіснуючим законом.

    Парнас холодна тиша обняла.
    А серце закрутила зла негода.
    Летить у ніч мого жалю стріла.

    В долинах мрій упав туман гіркотний.
    Чорніє слів і снів магічний сплав.
    Митець-Сізіф під гору камінь котить…

    3.
    Митець-Сізіф під гору камінь котить,
    Та не діжде лаврового вінця.
    Поблідне від байдужості народу
    Цей подвиг без початку і кінця.

    Спустились вірші на низькі частоти,
    А біль нестерпний до небес досяг.
    Навіщо, музо, додаєш турботи –
    Ведеш у рай, та все по манівцях?

    Читаю у космічному палаці
    Поему із даремних заклинань.
    Просипався магічний шлях крізь пальці.

    Вгорі – печаль, внизу – трясовина.
    Скривився час губами злих паяців.
    Вершина – потойбічна таїна.

    4.
    Вершина – потойбічна таїна.
    Та впав мій ідол. Не молюсь. Не вірю.
    Вкриває небо туга-сивина.
    Кохання відпущу в холодній вирій.

    Я мліла від отруйного вина,
    Об камінь-відчай обламала мрії.
    Нехай міняє муза імена,
    Величний бог – тепер лиш спогад сірий.

    У серці храм занедбаний стоїть.
    Затихли звуки неземних рапсодій.
    А молитви – лиш відгук лихоліть.

    Хоч серце остудив холодний протяг,
    Сонети шепочу богині вслід.
    Життя поета – дивина природи…

    5.
    Життя поета – дивина природи.
    Служіння музі – незбагненний культ.
    Борюся на невидимому фронті,
    Причащена гірким вином спокут.

    Для мене в Елізей немає входу.
    В сонети уплела пітьму п’янку.
    Усі пориви серця благородні
    Вмістились на осінньому листку.

    Кохання відтиск із душі не стерти.
    Я – голосу твого німа луна,
    Красо-богине! Спалахни безсмертям!

    В очах твоїх магічна глибина.
    Буяє у мені вінок Евтерпи,
    Мов древо правди і гріховних знань.

    6.
    Мов древо правди і гріховних знань,
    Поезія небесна й таємнича.
    А муза, ейфорійна і сумна,
    Веде моїх думок тривожне віче.

    Прошу, мовчи. Хай гусне тишина.
    Підпалює папір гарячий відчай.
    В ілюзій-віршів дорога ціна,
    А фальш хитку надію покалічить.

    Розбився ідол. Вилилася ртуть.
    Квадрати чорні – на усіх полотнах.
    В душі вітри приреченості дмуть.

    Та біль в обіймах неземних мелодій
    Та в марені незвіданих облуд
    Цвіте натхненням і красою родить.

    7.
    Цвіте натхненням і красою родить
    Мій сад поезій. Глянь-но, зупинись!
    Розбий ланцюг моїх годин марнотних!
    Над раєм відчай, мов імла, навис…

    Та ні, не пожалієш ні на йоту.
    Любов у серці, мов іржавий спис.
    На озері душі – брудні розводи,
    А очі осліпив фальшивий блиск.

    Моїм коханням бавитися досить!
    Втекла б із моря слів – нема човна.
    Блукають вірші світом голі й босі.

    В болоті цих облуд немає дна.
    Та римами гримлять любовні грози,
    Хоч болем буде страчена весна.

    8.
    Хоч болем буде страчена весна,
    Я не забуду ті натхненні ночі.
    До ранку солов’їний спів лунав,
    Та болісну розлуку він пророчив.

    Жалі скликає сум – сліпий дзвонар,
    Мелодію забув мій птах співочий.
    Між нами – невідомості стіна.
    На вістрі каяття душа тріпоче.

    Розтав міраж. Невже усе дарма?
    Зів’яла в серці полум’яна ружа.
    Палкої мрії збліднув діамант.

    Блищать уламки-зорі у калюжах.
    Я вільна, та пристанища нема.
    За що мене дражнила, хитра музо?

    9.
    За що мене дражнила хитра музо?
    А, може, ти – моє первинне «я»?
    Фантомом залишися, милий друже.
    Ніколи не назву твоє ім’я!

    Злий генію, навіщо мучиш душу?
    Повзе між рим спокусниця-змія.
    Фатальної угоди не порушу.
    В люстерці долі тільки тінь моя.

    Чумацький Шлях завів мене у прірву.
    Життя бентежне затягла нетеч.
    Із серця двійника свого не вирву.

    Коли ж полуда із очей спаде?
    Мені богиня за любов безмірну
    Дала вінок із чорних орхідей.

    10.
    Дала вінок із чорних орхідей –
    Кохання муза повела на страту.
    Душа, мов самовідданий адепт,
    Незвіданим приречена страждати.

    Із безлічі моїх невдалих втеч
    Будуються нові сонети-грати.
    Стрілу Амур замінить на картеч,
    Приреченням не втомиться стріляти.

    У щастя не перейдена межа.
    Смиренно я прийму твою байдужість.
    Не вип’ю із небесного Ковша.

    Натхненням не шумить казкова мушля.
    Любов у римах полягла. Прощай!
    Не лаври, а печаль прийняти мушу.

    11.
    Не лаври, а печаль прийняти мушу.
    В тумані загубився мій причал.
    Нехай образа всі зірки обтрусить
    У відчаю мого дірявий чан.

    Цілунки змія – на душі укуси,
    Мов рани від іржавого меча.
    В рукописах облуд Евтерпа тужить.
    Варю із віршів полиновий чай.

    Забуду. Але час – поганий лікар.
    Блищить жага зіницями пантер.
    Тебе кохала до гіркого крику.

    Разом же у безодню упадем!
    Любов тепер незаймана і дика.
    Вона живе усюди і ніде.

    12.
    Вона живе усюди і ніде –
    Мелодія тужлива і ласкава.
    Печаль же – то найкраща з поетес,
    Шедеврами душі кохання славить.

    У літери скує палкий рондель
    Цих почуттів довершені октави.
    Та тягнеться хмільних оман кортеж
    На феєрично-болісну виставу.

    Моє натхнення до кінця допий!
    Розбите серце протиріччя душать.
    Бо горда муза – істукан сліпий.

    Пегас блукає на пожовклім лузі.
    Палац бажань розсипався, мов пил.
    Моя любов – святиня і спокуса.

    13.
    Моя любов – святиня і спокуса.
    Я вип’ю сни сухого джерела.
    Бо дар від музи – то важка обуза.
    Для вічної путі земля мала…

    Мереживо душі пітьма спаплюжить,
    І сумнівів моїх в’язка смола
    Прорве у небеса незримі шлюзи.
    Злетить Пегас у вічність без сідла.

    Парнас – моя твердиня і столиця –
    Гріхом і бур’янами поросте.
    Життя, немов порожня шахівниця,

    Де замість шахів – сотні вічних тез.
    Міняю ніжність на холодну крицю,
    Самітницею ставши для людей.

    14.
    Самітницею ставши для людей,
    Блукаю в лабіринтах задзеркалля.
    Чому ти, наймиліше із сердець,
    Уже не діамант, а просто камінь?

    Шляхом облудним в забуття ідеш,
    Та нам обом не вимолити карми –
    Краси-чаклунки ми палка фортель.
    Нам папороть її повік шукати.

    Цілує вічність болісним тавром.
    Висока мрія смутком рани солить.
    У віршах муза розкладе таро.

    Гарячий смак жаги – печаль і солод.
    Хоч відчай множить долю на зеро,
    Підкорює душа круті висоти!

    МАГІСТРАЛ

    Підкорює душа круті висоти,
    Зреклася назавжди земних принад.
    Митець-Сізіф під гору камінь котить.
    Вершина – потойбічна таїна.

    Життя поета – дивина природи,
    Мов древо правди і гріховних знань.
    Цвіте натхненням і красою родить,
    Хоч болем буде страчена весна.

    За що мене дражнила, хитра музо,
    Дала вінок із чорних орхідей? –
    Не лаври, а печаль прийняти мушу.

    Вона живе усюди і ніде –
    Моя любов – святиня і спокуса,
    Самітницею ставши для людей.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  7. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.01 20:56 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 4.)
    Вінок 4. Душа у клітці рим

    1.
    Окрилена жага палких ідей
    Мене втягнула в чарівні тенета.
    А нині навіть застарів модерн,
    Та я блукаю у тісних сонетах.

    Тасую почуття усіх мастей.
    У сни вплітаю неземні сюжети.
    Натомлене крило Пегас простер
    Над золотою кліткою поета.

    Капризна муза б’є слова-кришталь.
    Набридла їй моїх вінків палітра.
    Кую зі слів магічну пектораль.

    Моя богиня в серці терном квітне,
    Вогнем гартує душу, ніби сталь,
    Здіймає всеосяжну бурю літер.

    2.
    Здіймає всеосяжну бурю літер
    Залюблена у спогади душа.
    Садами рим бреде вона в лахмітті,
    Збираючи нестиглий урожай.

    Та мріям біль не дасть запліснявіти,
    І втратити примарний, але шанс.
    Любов моя – долина макоцвітна –
    Ні зустрічей не знала, ні прощань.

    Осиновим листком печаль тремтіла,
    Тяжіли дні Дамоклевим мечем.
    Та оживає почуття згоріле

    Від погляду твоїх палких очей,
    В яких віршують світло і чорнило,
    О музо, королево юних фей!

    3.
    О музо, королево юних фей,
    Чарівна, суперечлива і дивна!
    Хто твій володар – Бог чи Люцифер?
    Чи варто в тебе вірити наївно?

    А, може, то в душі осяйний Феб
    Розвішує ілюзій павутину?
    Мого кохання гордий едельвейс
    Цвіте жагою на крутій вершині.

    Та як його дістати і кому,
    Якщо любов, немов зрадливий вітер?
    Невдалий жарт утнув малий Амур.

    В’язницю рим не сила вже терпіти.
    Евтерпо, поміж нами вічний мур.
    Ти янгол мій і безсердечний ідол.

    4.
    Ти янгол мій і безсердечний ідол –
    Хоч безліч масок, та нема лиця.
    Нікого не дозволила любити,
    Лиш брати у полон чужі серця.

    Моя душа – для когось пишне літо,
    Та заржавів у ній колючий цвях.
    Я музою приречена хворіти,
    І серце в римах, ніби у рубцях.

    Вона в мені то ниє, то весніє,
    Ридає в снах журбою-скрипалем,
    А в пуп’янках троянд теплить надію.

    Плету із літер сіть важких дилем.
    Божественна поезіє і мріє,
    Пекучий слід лишає твій єлей!

    5.
    Пекучий слід лишає твій єлей,
    Богине золота, що вийшла з моря.
    Шматують серце сотні віршів-лез,
    І всі про незбагненного героя.

    У кожному катрені – крах і злет.
    Борюся до кінця, хоч я й не воїн.
    Розсипався у шафі мрій скелет.
    Будую і руйную власну Трою.

    Хай вабить крізь пітьму захмарна ціль,
    Любов нещасну буду спрагло пити.
    Тремтить душа у кам’яній руці.

    Співоча музо, найпишніші квіти
    Тобі несуть мої думки-жреці.
    На тебе нарікати чи молитись?!

    6.
    На тебе нарікати чи молитись,
    Володарко невинного гріха?
    Ти – свято поміж днів одноманітних,
    Щемливий смуток зоряних зітхань.

    Та, може, засліпили самоцвіти
    Мою бентежну душу? Що ж, нехай!
    У віршах діамантами зоріти
    Одвічно буде ніжність і жага.

    Прийми же, недостойний Аполлоне,
    У жертву таїну палких словес.
    Любові джерело не охолоне,

    Безсмертям на папері оживе,
    Хоч нудить у сонетному полоні
    Без пісні серце, ніби соловей.

    7.
    Без пісні серце, ніби соловей,
    Марудиться в буденному мовчанні.
    Життя, немов би дзеркало криве –
    Спаплюжилося там святе кохання.

    Куди ж мене, любове, ти зовеш?
    Я тишею кричу тобі «Осанна!»
    І зоряного пилу круговерть
    Фантомним щастям у безодню манить.

    Пегасе мій, повільніше лети!
    Боюсь перлини-мрії погубити.
    А стукають у серце знов не ті…

    По келихах спокут душа розлита.
    Прообраз музи – невловима тінь –
    Смутніє в марноті та нудить світом.

    8.
    Смутніє в марноті та нудить світом,
    Римує серце слізний монолог.
    Свідомість заколисує безвітря.
    Любов для мене – непосильний борг.

    Посвячення у вірші чесний свідок,
    Найдовша із римованих епох, –
    Ти будеш, мій герою перелітний,
    У списку мрій, але не перемог.

    Едем і пекло, маскарад уяви,
    Моя Голгофа і ганебний крах!
    Ти – гріх і святість, забуття і слава –

    Терпка жага, розніжена в медах!
    Чому дурманиш, музо, для забави?
    Навіщо зловтішаєшся з невдах?

    9.
    Навіщо зловтішаєшся з невдах,
    Поетів губиш, гордий істукане?
    Не ціниш ти жертовного труда.
    Прокляттями гримлять твої органи.

    Мої жалі лиш вітер сповідав.
    Тремка душа застигла між світами,
    В стихіях ейфорії та ридань
    Покарана облудними богами.

    Поезія – найбільший мій обман.
    У юність золоту не ходить потяг.
    У чаші меду – сіль розчарувань.

    Ілюзії скидають пишний одяг.
    Для чого ж, музо, маниш знов за грань,
    Даруючи фальшиву нагороду?

    10.
    Даруючи фальшиву нагороду,
    Ти просиш, музо, непосильних жертв.
    Розбилась на незв’язні епізоди
    Буремна доля. Заважкий цей хрест!

    Це тільки вірші, аж ніяк не подвиг,
    Бо в’язню не здолати Еверест.
    Ілюзії поет на трон возводить –
    Облудну віру в неземних божеств.

    Байдужість невблаганного кумира
    Пробуджує натхнення в бідолах.
    Але блаженні ті, які не вірять,

    Не ходять по оманливих слідах.
    Та знов п’янять мене терпкі ефіри.
    У клітці рим співає гордий птах!

    11.
    У клітці рим співає гордий птах,
    Давно забув дорогу до едему.
    Немає пари і нема гнізда.
    Самотній дім. І спів його даремний.

    Буяє пустоцвіт в моїх садах.
    Печалі затягнулася поема.
    Хтось інший хай збере гучний аншлаг
    І кичиться талантами в богемі.

    Прийми ж, Евтерпо, цей словесний Рим.
    Об стіни каяття розбиті ноти…
    Клубиться у душі магічний дим.

    На волю відпускай хоч вряди-годи.
    Заручникам, і грішним, і святим,
    З тобою не порушити угоди!

    12.
    З тобою не порушити угоди.
    Ти, музо, мій трагічний ефемер.
    Не виставлю душевний скарб на продаж.
    Не кину свиням дорогих письмен.

    В моїй душі воюють за і проти,
    Живе театр ілюзій і химер,
    І пристрасть на підмостках верховодить.
    Навколо світ спинився і завмер.

    Нехай у бочці дьогтю – ложка меду,
    І серце мліє у сумних піснях,
    Я – не герой чужих трагікомедій,

    Хоч мука і любов кипить в рядках.
    Дає богиня слова горде кредо
    Тому, хто вибрав безкінечний шлях.

    13.
    Тому, хто вибрав безкінечний шлях,
    По колу йти, та не дійти до себе.
    У серці щемні спогади болять.
    Крізь відчай проросли отруйні стебла.

    Та музика сумного скрипаля
    Мені миліша за веселий щебет.
    Я музі не даю любовних клятв,
    Та для мого кохання мало неба.

    Ніколи не торкнусь коханих рук,
    Не поцілую ці уста безплотні.
    Кричить зловіще з потойбіччя крук.

    Та віршів зорепад – невідворотний.
    Цвітуть сонети від солодких мук.
    Підкорює душа круті висоти!

    14.
    Підкорює душа круті висоти
    І п’є нектар ілюзій та страждань.
    У душу горобина ніч приходить,
    П’янить натхненням золотий дурман.

    Хоч віршів урожай важкий і згодом
    Зі сліз і втрат збере богиня дань,
    Поезії дилеми і пишноти
    Пробуджують симфонію бажань.

    Всі сповіді ти, музо, прочитала
    На стелажах пустих бібліотек.
    Заточить біль моє перо-кресало.

    Безстрашне серце, ніби Прометей.
    Вогонь свободи у пітьмі розпалить
    Окрилена жага палких ідей.

    МАГІСТРАЛ

    Окрилена жага палких ідей
    Здіймає всеосяжну бурю літер.
    О музо, королево юних фей,
    Ти янгол мій і безсердечний ідол.

    Пекучий слід лишає твій єлей.
    На тебе нарікати чи молитись?
    Без пісні серце, ніби соловей,
    Смутніє в марноті та нудить світом.

    Навіщо, зловтішаєшся з невдах,
    Даруючи фальшиву нагороду?
    У клітці рим співає гордий птах…

    З тобою не порушити угоди
    Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
    Підкорює душа круті висоти!

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  8. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.09.29 20:23 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 3.)
    Вінок 3. Музика і мука

    1.
    Живе у пензлях, у словах і нотах
    Жага натхнення та пророчий дух.
    Любов долає неземні широти,
    По колу мрії не скінчиться рух.

    І серце не лякає вирок жоден,
    Для нього муза – то єдиний друг.
    Моя душа і спрагла, і голодна,
    Блукає лабіринтами розрух.

    Та вкотре прилітає птах весняний
    І линуть ніжні ноти звідусіль.
    Пташиний хор співає до безтями,

    Немов святкує тисячі весіль.
    У солов’їній пісні знов постане
    Магічна сила волі та краси.

    2.
    Магічна сило волі та краси!
    Співай, моя Евтерпо стоголоса,
    Вінок хмільної юності носи,
    Хай голову твою не сріблить просідь.

    Хоч з вихору життєвих потрясінь
    Душа бентежна вирватись не в змозі,
    Кохання вічне, як мотив грози,
    Полонить серце і хвилює досі.

    Крізь час і відстань чую солов’я
    І споглядаю чарівні красоти,
    Вдихаю райські пахощі троянд.

    Мій розум захмеліє в зорельоті.
    Та марно небеса благаю я –
    Повідай щиро, вічна музо, хто ти!

    3.
    Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
    Відкрий свого єства таємну суть.
    Мій ідоле без образу і плоті,
    В твоїх долонях чудеса цвітуть.

    Хоч ніч любові сліпоту наводить,
    Та місяць осяває райську путь.
    Виходять зорі з піднебесних гротів,
    Нектари щастя прямо в душу ллють.

    Сапфірний купол тріснувся від шалу,
    Дзвінкий вогонь палає аж до зір.
    Вриваються у серце ноти-шквали.

    Та вранці сни розтануть у росі.
    Богине, неосяжна і зухвала,
    Навіщо маниш у казкову сіть?

    4.
    Навіщо маниш у казкову сіть,
    О, привиде оман, забравши спокій?
    Чому мене убив і воскресив,
    Святиню кинув у пітьму пороків?

    За труд мені нічого не даси,
    Богине, зоресяйна і висока!
    Збереш, як данину, важкий посів,
    Мучителю, солодкий і жорстокий…

    Нехай вирує війчай-карнавал.
    І хоч сумнівні всі твої чесноти,
    Твій вічний титул – ти мій ідеал.

    Не звільнюся ніяк від привороту,
    Лукавить муза із кривих дзеркал –
    Не скаже правди неземна істота.

    5.
    Не скаже правди неземна істота,
    Яка співає з болем в унісон.
    Ілюзіями править мій володар,
    А я сльозами поливаю трон.

    Та золотом тече твоя щедрота,
    Евтерпо, світлий і чарівний сон!
    На вівтар музи покладу самотність,
    Хай душу палить крижаний вогонь.

    Моїй любові – бути чи не бути?
    О, ні, богине, пристрасть не гаси!
    П’янка омана – найсолодші пута.

    Відродиться натхнення у сльозі,
    Фантом кохання дасть себе відчути,
    Хоч має сто облич і голосів.

    6.
    Хоч має сто облич і голосів,
    Краса-богиня – недоступна пані.
    Єдина буде на усі часи
    Для бідного митця взірцем омани.

    Кому ж мене ти знову продаси?
    Чия байдужість мій алмаз огранить?
    У відчаї беззвучних голосінь
    Сам у собі зриває біль вулкани.

    Моє бентежне серце – стиглий плід,
    Потіха для капризного Ерота.
    Життя тріщить, мов березневий лід,

    І в’ються за душею дні марнотні.
    Без музи я, немов пов’ялий цвіт.
    Вона для серця найсолодший дотик.

    7.
    Вона для серця найсолодший дотик –
    Мелодія жагучої весни.
    Богиня-муза вишукано-горда
    Медовими нектарами п’янить.

    Зриваються салютами акорди,
    Мов сповіді душевної струни.
    Звучить з нічних небес кохання-форте
    І зорями небесний лан ряснить.

    Я музику приймаю, як причастя.
    Здіймається любов палкою «сі».
    В обійми неба хочеться упасти.

    Свідомість розтинає надвосіч
    Поліфонія магії та щастя –
    Для спраглої душі нектарний сік.

    8.
    Для спраглої душі нектарний сік –
    Поезія – і воля, і в’язниця…
    Вбирає світло і небесну синь
    Натхнення невичерпного криниця.

    Гукає із пітьми тривога-сич,
    Та ніжністю кохання промениться.
    Надію срібний смуток поросив,
    Але тріпоче у руці синиця.

    Очей не відведу ж від журавля!
    Жагою спалахне едем зітлілий.
    І знову із-під ніг втече земля.

    Богинею постане ніжна сила.
    Малює муза в душах дивогляд,
    Навік мене безсонням полонила!

    9.
    Навік мене безсонням полонила
    Мелодія, обвінчана з вогнем.
    Натхнення розпрямляє дужі крила,
    Танцюють зорі вічний полонез.

    Ридає тиша, від пітьми сп’яніла,
    Мовчанням плаче весняний кларнет.
    Без музи я – троянда перецвіла,
    Любові недописаний сонет.

    Та ця богиня із душею змія.
    Вона, мов карти, долі розкладе.
    Захоплять серце бурні зоревії

    І кинуть з неба у колючий терн.
    Та вічно у тумані мрій зоріє
    Мистецтва непохитна цитадель.

    10.
    Мистецтва непохитна цитадель
    Пророцтва зустрічає і комети.
    Боронь її ніколи не паде,
    Бо всі падіння то, по суті, злети.

    Тече за обрій сонце-мюскаде,
    І вітер соло виграє на флейті.
    Стихає біль. Шовкова ніч гряде.
    Душа співає зоряні куплети.

    Натхнення задає щемливий тон,
    Розніжене красою, мліє тіло.
    Кохання – мій довершений канон.

    Любов у вічність шлях мені відкрила.
    Очолює мій дивний пантеон
    Фантазії богиня пишнокрила.

    11.
    Фантазії богиня пишнокрила
    Спокусою гуляє між рядків.
    Колись сором’язливо шепотіла,
    Тепер її промови запалкі…

    Шматує відчай у душі вітрила.
    Над морем долі стугонять віки.
    Я образом прекрасним захворіла.
    Ця мука нерозгадана ніким.

    Хоч серце розривають протиріччя
    І біль тупий кордони снів зітер,
    А молодість жалями втрат курличе,

    Готує муза зоряну пастель,
    По чашах віршів розливає вічність,
    Шляхами самозречення веде.

    12.
    Шляхами самозречення веде
    Поезія моє зболіле серце.
    Нуджусь в рядках, чекаючи вістей
    Від музи, але щастя не озветься.

    Душа у сад безсмертя забреде,
    Де слух чарує солов’їне скерцо.
    Але сама співатиме про те,
    Як птах безкрилий до любові рветься.

    Мій соловей втомився і затих,
    А почуття, як вишні переспілі,
    Зав’яляться і не пізнають гріх.

    Весна моя так рано посивіла,
    Та все ж багаття спогадів святих
    В пітьмі палає золотим світилом.

    13.
    В пітьмі палає золотим світилом
    Моя любов, фантомна і жива.
    Для мене муза пишний рай створила,
    Та квіти в ньому – то лише слова…

    Ущухли яблуневі заметілі,
    Буденністю розсипались дива.
    Душа, від туги і журби зболіла,
    І мудрість квапить на важкі жнива.

    Пожовк папір від часу і печалі,
    Та літерами знову зацвіте,
    Коли весна до березня причалить.

    Прискорює Пегас шалений темп
    І постає в п’янкому ритуалі
    Окрилена жага палких ідей.

    14.
    Окрилена жага палких ідей
    У кров гарячу додає отруту.
    Хто з музою угоду укладе,
    Приречений рабом голодним бути.

    Душа не має права на протест,
    На варті самоти всіма забута.
    Незримий цей вінок чи доплете?
    Чи відшукає ліки від цикути?

    О ні, невиліковна ця печаль!
    Любові лихоманка незворотна!
    Юрбу безумних почуттів-прочан

    Невидима рука в рядках колотить.
    Глибока тиша болісних мовчань
    Живе у пензлях, у словах і в нотах.

    МАГІСТРАЛ

    Живе у пензлях, у словах і нотах
    Магічна сила волі та краси.
    Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
    Навіщо маниш у казкову сіть?

    Не скаже правди неземна істота,
    Хоч має сто облич і голосів.
    Вона для серця найсолодший дотик,
    Для спраглої душі – нектарний сік.

    Навік мене безсонням полонила
    Мистецтва непохитна цитадель.
    Фантазії богиня пишнокрила

    Шляхами самозречення веде.
    В пітьмі палає золотим світилом
    Окрилена жага палких ідей.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  9. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.09.26 12:55 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 2.)
    Розділ 1. Поцілунок Евтерпи

    Вінок 2. Муза першого кохання

    1.
    Супутниця у пекло і в едем,
    Моя богиня золотих ілюзій
    Крізь грози та сніги мене веде
    По лезу болю, по буремній смузі.

    Її п’янка краса не має меж,
    Як вітер-вічність у стрімкому русі.
    Весна – найкраща із її одеж.
    Вона – лісів казкових мавка руса.

    Царівна із незайманих дібров
    У серці грала неземні мотиви,
    Бриніла дзвоном потаємних мов.

    Лиш раз в омані я була щаслива,
    Коли уперше принесла любов
    Чаклунка-муза, дивна і зваблива.

    2.
    Чаклунка-муза, дивна і зваблива
    Цілунками вітрів збудила німф.
    Амуру нашептала хитра діва,
    Щоб вистрілив у серце він мені.

    Кохання розлилось магічним співом,
    Заграло сонцем на алмазах снів.
    Купались хмари в небесах мрійливо
    І танув смуток, як останній сніг.

    Хоч зник давно міраж у піднебессі,
    Вінок із дивних мрій душа плете,
    В повітряних палацах служить меси,

    Оживлює надій піщаний степ
    І радість шле весні на всі адреси,
    В поезії відродженням цвіте.

    3.
    В поезії відродженням цвіте
    Забуте щастя і наївна віра.
    Шукаю серед сотень тез и тем
    Таємний сенс, загублену Пальміру.

    Ще глибше корінь смутку проросте,
    Бо жити не вдалося за Шекспіром.
    Не повернеться юність, а проте…
    Хай в серці не змовкає ніжна ліра!

    Твій образ пронесу через життя,
    Любове, незбагненна і сяйлива.
    Я знову піднімаю білий стяг

    І відчай у сльозах блищить зрадливо.
    Та спогад про високі почуття
    Весні у коси заплітає диво.

    4.
    Весні у коси заплітає диво –
    Небесні стрічки – вітер-чарівник.
    Вдягнулись вишні у вбрання цнотливі,
    Зеленим шовком простяглись лани.

    Мов райдуги чудесні переливи,
    Мене коханий образ полонив.
    Спинивши час, моя душа тремтлива
    Дивилась наяву казкові сни.

    Там юнь хмеліє в пелюстках жасмину,
    Сіяє неба голубий етер.
    І співом торжества дзвенять долини.

    Стрічає травень чарівних гостей.
    Солодка мрія над полями лине,
    Розкидує насіння золоте.

    5.
    Розкидує насіння золоте
    Богиня-муза по ріллі натхнення.
    Врожай, мов скороспіле вар’єте,
    Чарує водевілем нескінченним.

    Сади вишневим снігом замете.
    Втече із серця хаос і буденність.
    Моїй душі – паломниці пустель –
    Весна відкрила райські одкровення.

    І солов’їний спів мене зцілив –
    Мелодія палка і чарівлива.
    Не знала я донині більших див.

    Вривається ріка життя бурхливо
    У чорне море весняних полів,
    Дарує сходам життєдайні зливи.

    6.
    Дарує сходам життєдайні зливи
    Полотен-хмар молочна акварель.
    Весна така замріяна й вродлива
    І манить в щастя, ніби спів Сирен.

    Дощі весняні мерехтять грайливо
    На оксамиті молодих дерев.
    Шаріють квіти, наче юні діви,
    Читають в небі чарівний катрен.

    Красою диво-травень зацілує,
    З уламків сонця чудеса складе.
    Його слідами, як у сні, іду я.

    Сховалась вічна молодість, та де ж?
    Сріблястий вітер дивні сни малює,
    Одвічність, як мереживо, пряде…

    7.
    Одвічність, як мереживо, пряде,
    Весна душі, квітуча і дитинна.
    Найкращу із коштовних діадем –
    Віддам любов у дар палкій богині.

    Я безліччю оманливих путей
    Іду в її казкові володіння.
    Куди мене ця стежка заведе,
    До істинного раю чи до згину?

    Мій храм – кохання, муза – божество,
    Водночас і могутнє, і вразливе.
    Веде хмільних ілюзій хоровод

    Мелодія розбурхано-чутлива,
    Пронизує вогнем усе єство,
    Зірками пише полум’яне чтиво.

    8.
    Зірками пише полум’яне чтиво
    Любов моя в полоні небуття.
    Кохання самовіддане й тужливе
    Не дасть душі вступити у сміття.

    Та жде вона того, що неможливо,
    І змінюється пристрасть каяттям,
    А зоряна мелодія фальшивить,
    Штовхає відчай у пітьму безтям.

    Я скорена і зцілена любов’ю.
    Коханий образ у мені болить
    Високою печаллю і жагою.

    Дзвінкі акорди золотять блакить.
    Та доля ріже серце осокою,
    Хоч голос мрій, мов океан, шумить.

    9.
    Хоч голос мрій, мов океан, шумить,
    Едем заріс терновими кущами
    І світлих прагнень перетерлась нить.
    Тепер бездонна прірва поміж нами.

    Хоч ватра почуттів іще димить,
    Колючий біль замів любов снігами.
    В обіймах невблаганної зими
    Прообраз музи неминуче тане.

    Та я збираю у стерні зірки,
    Перлини підіймаю із болота.
    І знов нектар жаги стає п’янким.

    Та вирок на душі перо виводить.
    Гріхи трояндам точать пелюстки,
    Пітьму оман таїть небесна врода!

    10.
    Пітьму оман таїть небесна врода,
    Та я із музи маску не зірву.
    Богині оду заспіваю всоте,
    Вона ж не чує, бо не має вух…

    Душа палає від жаги-спекоти,
    Напнув Амур укотре тятиву,
    У морі долі не знайду оплоту,
    Вже стільки літ немов і не живу.

    Шукаю солов’я поміж вороння.
    По серцю чорне пір’я шурхотить.
    О, де ти, весно – музико безсоння?!

    Любов і розум укладають мир,
    Та знову самота зловіще дзвонить.
    Обріс шипами травень-оксамит.

    11.
    Обріс шипами травень-оксамит.
    Любов – коротка і сумна новела.
    Весняний птаху, чом ти став німим?
    Без тебе душу замела пустеля.

    Сльозами ранок сни мої умив.
    Розмилися травневі акварелі.
    Та почуттів іще горить кармин,
    Надія мерехтить в кінці тунелю.

    Мотив жалю пронизує, мов грім.
    Минуле кличе в казку і полонить.
    Ходжу в собі, як бідний пілігрим.

    Стирає час руїни Авалону.
    Хворобить серце безголосий крик –
    Отрута забороненого плоду.

    12.
    Отрута забороненого плоду
    У венах лихоманить, наче жар,
    По колах пекла у едемі водить.
    Нестримно мчить увись душа-Ікар.

    То хто ж ти, музо – горда і холодна?
    Ловлю даремно сновидіння хмар…
    Долаючи фантомні перешкоди,
    Я не впіймаю ефемерний чар.

    Затих мотив, що грав на скрипці квітень.
    І втомлена весна в Аїді спить.
    Тускніють зореписні заповіти.

    Лиш чути дзвін Пегасових копит.
    І знов краса палкого пізньоцвіту
    Жагою і наснагою кипить.

    13.
    Жагою і наснагою кипить
    Нектар із літер і хмільного болю.
    Мій меч – це слово. А на серці – щит.
    Життя моє – війна. Пора до бою.

    Хоч золото фальшиве скрізь блищить,
    Безцінний скарб я освячу журбою.
    Іду тернистим шляхом самохіть,
    Та музикою неба рани гою.

    Пегас гарцює, рветься до зірок,
    З ріки безсмертя п’є студену воду.
    Цей дух земне тяжіння поборов.

    Він – виклик долі, боротьба і спротив.
    Немов самотній геній і пророк,
    Живе у пензлях, у словах і нотах.

    14.
    Живе у пензлях, у словах і нотах
    Кохання перше – зоряний пролог.
    Міцніє пристрасть у медових гронах.
    Струмок натхнення все ж не пересох.

    Шукаю на Парнасі Аполлона,
    Не знаючи, що він давно не бог…
    Розставлено моє життя по лотах,
    А райський сад покрив гріховний мох.

    Немає принца, тільки кінь є білий –
    Цих віршів неосмислений тотем.
    Від музи відректись я не зуміла.

    Вона – мого жалю солодкий щем,
    Стражденна ніч і рятівне світило,
    Супутниця у пекло і в едем.

    МАГІСТРАЛ

    Супутниця у пекло і в едем –
    Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
    В поезії відродженням цвіте,
    Весні у коси заплітає диво.

    Розкидує насіння золоте,
    Дарує сходам життєдайні зливи,
    Одвічність, як мереживо, пряде,
    Зірками пише полум’яне чтиво.

    Хоч голос мрій, мов океан, шумить,
    Пітьму оман таїть небесна врода.
    Обріс шипами травень-оксамит.

    Отрута забороненого плоду
    Жагою і наснагою кипить,
    Живе у пензлях, у словах і нотах.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  10. Олена Балера - [ 2019.09.25 12:08 ]
    ***
    Якщо примарні тіні плетуть свої тенета,
    Однаково безсилі естет і щирий цинік.
    Думки скувало страхом у вигаданім гетто,
    Коли іде назустріч звичайний день осінній –

    Отой, що зневажає художника й поета,
    Спиняє міражами і віддаляє фініш
    І дням, що йдуть позаду, вручає естафету,
    Аби і їм ввижались розпливчаті видіння.

    Проте невідворотність всього, що має статись,
    Смішить передчуттями, яким не йметься віри,
    І кожна мить, мов промінь, який запанібрата

    Із простором і часом, шалено мчить ефіром.
    А дивовижний задум – азартний провокатор –
    Миттєво позбавляє розважливості й міри.

    2019




    Рейтинги: Народний -- (5.66) | "Майстерень" -- (5.82)
    Коментарі: (2)


  11. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.09.24 17:36 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 1.)
    Пролог

    Вінок 1. Сон Пегасових долин

    1.
    Хто муза для митця? – гірка свобода,
    А він для неї лиш слухняний раб…
    Мов тінь шовкова, на серця находить
    Незвідана володарка пера.

    Майстерно грають пальці ляльковода
    По клавішах душі, по струпах ран.
    Із розуму мене чаклунка зводить,
    Ласкаво мною править мій тиран.

    Богине, о моя солодка муко!
    Ти – ідол і святий іконостас,
    Палке натхнення і важка розпука…

    Ніхто повіки не розділить нас.
    Не заглушать брехнею чорні круки
    Із піднебесся таємничий глас.

    2.
    Із піднебесся таємничий глас
    Мене покликав у світи незнані.
    Бунтарської породи мій Пегас –
    Стрілою мчить у золотих туманах.

    Він буйний і слухняний водночас,
    Милує око витонченим станом.
    Нас вітер між зірками обвінчав.
    Штормлять у серці вірші-океани.

    Та вдача непостійна у коня –
    То рветься в небо крізь лиху негоду,
    То чахне на папері сонний ямб.

    Фальшивою стає святкова ода.
    І так завжди циклічно-навмання
    Душа в мистецтві пілігримом бродить.

    3.
    Душа в мистецтві пілігримом бродить,
    Мов корабель, загублений в штормах.
    І манять серце небезпечні води,
    Зорить стихія чарівних примар.

    Таємні мрії дістає зісподу
    Підступна та принадлива пітьма.
    Огорне розум знов п’янка дрімота,
    А тиша скаже все, хоча й німа.

    О музо, нерозгадана Сирено!
    Твій спів я чую з Тартару мовчань.
    Малюю вічність у думках буремних.

    Моя гаряча музика-свіча
    Лоскоче серце солодко і щемно,
    Ламає простір і спиняє час.

    4.
    Ламає простір і спиняє час
    Натхнення, ніби полум’я магічне.
    Хмелію, музо, від твоїх причасть,
    Що двері відкривають в потойбіччя.

    Тобі не треба пафосу й прикрас,
    Ти, мов троянда, пишна і велична.
    Та біль я відчуваю повсякчас –
    Любов до тебе вірна і трагічна.

    Колю долоні об шипи краси,
    Та знов тасую цю печаль-колоду.
    Чаклунко, в забуття мене неси!

    Нехай на полі мрії терен сходить,
    Душа на вістрі чистої сльози
    Пізнає у стражданні насолоду.

    5.
    Пізнає у стражданні насолоду
    Лиш той, кому нечутний часу плин.
    Прочинить муза золоті ворота
    У дивну казку чарівних долин.

    Поет своєму серцю не господар,
    Та все ж надія постає з руїн,
    Що переллється у красу скорбота
    І медом стане дум гіркий полин.

    Іде він до божественної зваби
    Крізь натовпи зневажливих гримас.
    Земні митарства – надважкі етапи,

    Бо перли не оцінить свинопас.
    У рай чи в пекло самоти потрапить
    Співець добра, паломник на Парнас?

    6.
    Співець добра, паломник на Парнас,
    Що натовпом освистаний і гнаний,
    Збирає у снігах натхнення ряст,
    Хоч осінь смутком почуття багрянить.

    Він сіє в душах істину щораз,
    Та кожен вірш, мов невигойна рана.
    Рябіють небеса від чорних ряс –
    То ворони-думки снуються-тануть.

    Хоч зброя у митця – краса й перо,
    Криваві та важкі його походи.
    Чорнилом на папері гусне кров.

    Приречений поет на біль від роду,
    Стражданнями ограниться добро,
    Хоч глумляться навколо гріховоди.

    7.
    Хоч глумляться навколо гріховоди,
    Вже краще ззовні бути, як усі,
    Бо злісні очі не побачать цноти,
    Помітять ваду навіть у красі.

    Лихі плітки шалено хороводять,
    На рани сиплють «судді» бруд і сіль.
    До серця підповзе змія-нудота,
    І кожне слово, мов удар коси.

    Та хрест буття поет несе терпляче.
    Його натхнення – відчай та екстаз.
    Поезія – це світло для незрячих.

    У хаосі буття дороговказ
    Душа натхненна крізь пітьму побачить.
    У чистоті ограниться алмаз.

    8.
    У чистоті ограниться алмаз –
    Дарунок мій для музи-королеви.
    Зітчу для неї шати з пишних фраз,
    Наллю нектар у келих кришталевий.

    Хоч за спиною лиш ідей запас,
    Моє багатство – то розмай травневий.
    Щоб жар натхнення у душі не згас,
    Вона співає, як востаннє лебідь.

    Та, може, ці рядки не варті сліз,
    І вічної краси у них немає?
    І не знайду я правди на землі,

    А небо не відкриє світлих таїн?
    Володарці пера – земний уклін.
    Чому ж богиня небуттям карає?

    9.
    Чому ж богиня небуттям карає?
    Невже їй мало жертви самоти?
    Збираю в тишині рядки-врожаї,
    Та радості не можу віднайти.

    Грайливо муза у пітьму пірнає,
    Дарує серцю золоті меди.
    Чаруючи магічним дивограєм,
    В тенета манить неземний мотив.

    Розбилася жага на міріади.
    Душа до тебе крізь туман іде,
    Зваблива мавко, чарівна дріадо!

    Ти – згуба і пристанище святе.
    Людського щастя не дано пізнати!
    Навік натхнення спокій украде!

    10.
    Навік натхнення спокій украде.
    Поезія, як вогняне свічадо.
    Та полум’я моє таке бліде…
    Осиплються надії зорепадом.

    В омріяний едем душа бреде,
    Хоч змія там давно лукава влада.
    А муза знову загуляла десь.
    Ведуть до згуби всі стежки-принади.

    Мабуть, не врятуватись від облуд.
    У серці обнялись краса з одчаєм.
    І власна совість – мій єдиний суд.

    У сумнівах гнітючих я згораю,
    Та віршами розквітне біль і сум.
    Крізь терни пролягли шляхи до раю.

    11.
    Крізь терни пролягли шляхи до раю.
    Чому ж ти, музо, вибрала мене?
    Оманою в думки мої вростаєш,
    Як марево солодке і хмільне.

    В твоїх очах бурлить жага розмаю.
    Врятуєш чи жорстоко проклянеш?
    Ти – сон столітній, де всліпу блукаю
    Гаями мрій, забувши про земне.

    Святу печаль і каяття пізнала,
    Співаючи у терні день-у-день,
    А в серці запеклось отруйне жало.

    Хоч всюди кривда і злоба гуде,
    Мелодію краси душа скрипалить,
    Із болю виростає сад чудес.

    12.
    Із болю виростає сад чудес
    На полі, переораному смутком.
    Із попелу фантом краси воскрес,
    Хоч долі та років не повернути.

    В душі поліфонія дивних мес,
    А серце знову п’є нектар-отруту.
    Сонети, мов послання без адрес.
    Поезія – і сповідь, і спокута.

    Здіймуться вірші у казковий літ,
    Де сотні мрій на лірах щастя грають.
    Там кожне слово – плід, не пустоцвіт.

    Бурлить натхнення світлом водограю
    І музи полум’яний заповіт
    На подвиги пера благословляє.

    13.
    На подвиги пера благословляє
    Поезія, найкраща із богинь.
    У царстві золотого дивокраю
    Поет врятує душу від нудьги.

    Земні облуди, ніби чорні зграї,
    Пітьмою обступають навкруги.
    Та муза у раю мене стрічає
    Із яблуком спокуси і жаги.

    Хіба є огріх у красі невинній
    Чи в тім, що серце вічно-молоде?
    Хай краще у ілюзіях загине,

    Ніж від людської зради пропаде!
    Веде мене до неба крізь руїни
    Супутниця у пекло і в едем.

    14.
    Супутниця у пекло і в едем –
    Мій привид, що не має статі й віку –
    Хто серце їй на вівтар покладе,
    Повік від самоти не знайде ліків.

    Із римою у нас міцний тандем.
    Печаль і радість, мов кумир дволикий.
    Душа у вічність, як у сон, впаде,
    Як в океан житейський долі-ріки.

    Я не збираю лаврів і похвал.
    Кидаючи красу сліпим на осуд,
    Дивлюся, як життя проходить бал.

    У пам’яті пече нестерпний осад,
    Та слово вознесу на п’єдестал.
    Хто муза для митця? – гірка свобода…

    МАГІСТРАЛ

    Хто муза для митця? – гірка свобода,
    Із піднебесся таємничий глас.
    Душа в мистецтві пілігримом бродить,
    Ламає простір і спиняє час.

    Пізнає у стражданні насолоду
    Співець добра, паломник на Парнас.
    Хоч глумляться навколо гріховоди,
    У чистоті ограниться алмаз.

    Чому ж богиня небуттям карає?
    Навік натхнення спокій украде!
    Крізь терни пролягли шляхи до раю.

    Із болю виростає сад чудес.
    На подвиги пера благословляє
    Супутниця у пекло і в едем.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  12. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.09.23 11:12 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи" (магістральний вінок)
    1.
    Хто муза для митця? – гірка свобода,
    Із піднебесся таємничий глас.
    Душа в мистецтві пілігримом бродить,
    Ламає простір і спиняє час.

    Пізнає у стражданні насолоду
    Співець добра, паломник на Парнас.
    Хоч глумляться навколо гріховоди,
    У чистоті ограниться алмаз.

    Чому ж богиня небуттям карає?
    Навік натхнення спокій украде!
    Крізь терни пролягли шляхи до раю.

    Із болю виростає сад чудес.
    На подвиги пера благословляє
    Супутниця у пекло і в едем.

    2.
    Супутниця у пекло і в едем –
    Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
    В поезії відродженням цвіте,
    Весні у коси заплітає диво.

    Розкидує насіння золоте,
    Дарує сходам життєдайні зливи,
    Одвічність, як мереживо, пряде,
    Зірками пише полум’яне чтиво.

    Хоч голос мрій, мов океан, шумить
    Пітьму оман таїть небесна врода.
    Обріс шипами травень-оксамит.

    Отрута забороненого плоду
    Жагою і наснагою кипить,
    Живе у пензлях, у словах і нотах.

    3.
    Живе у пензлях, у словах і нотах
    Магічна сила волі та краси.
    Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
    Навіщо маниш у казкову сіть?

    Не скаже правди неземна істота,
    Хоч має сто облич і голосів.
    Вона для серця найсолодший дотик,
    Для спраглої душі нектарний сік.

    Навік мене безсонням полонила
    Мистецтва непохитна цитадель.
    Фантазії богиня пишнокрила

    Шляхами самозречення веде.
    В пітьмі палає золотим світилом
    Окрилена жага палких ідей.

    4.
    Окрилена жага палких ідей
    Здіймає всеосяжну бурю літер.
    О музо, королево юних фей,
    Ти янгол мій і безсердечний ідол.

    Пекучий слід лишає твій єлей.
    На тебе нарікати чи молитись?
    Без пісні серце, ніби соловей,
    Смутніє в марноті та нудить світом.

    Навіщо зловтішаєшся з невдах,
    Даруючи фальшиву нагороду?
    У клітці рим співає гордий птах…

    З тобою не порушити угоди
    Тому, хто вибрав безкінечний шлях.
    Підкорює душа круті висоти!

    5.
    Підкорює душа круті висоти,
    Зреклася назавжди земних принад.
    Митець-Сізіф під гору камінь котить.
    Вершина – потойбічна таїна.

    Життя поета – дивина природи,
    Мов древо правди і гріховних знань,
    Цвіте натхненням і красою родить,
    Хоч болем буде страчена весна.

    За що мене дразнила, хитра музо,
    Дала вінок із чорних орхідей? –
    Не лаври, а печаль прийняти мушу.

    Вона живе усюди і ніде –
    Моя любов – святиня і спокуса –
    Самітницею ставши для людей.

    6.
    Самітницею ставши для людей,
    Тремка душа сама в собі блукає.
    Натхнення пустоцвітом опаде,
    В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

    Журботу притуливши до грудей,
    Я тишу на стіні утрат читаю.
    Життя краси коротке, ніби день,
    Дорога досконалості – без краю.

    Бентежна муза – мій суддя і кат.
    На мрії вже чекають ешафоти.
    Не кинуть люди навіть мідяка

    За ці жертовні, вистраждані оди.
    Торкнула серце чарівна рука –
    Повік мені за міражі боротись.

    7.
    Повік мені за міражі боротись!
    Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
    У дзеркалі життя, мов у болоті,
    Підступно посміхнеться самота.

    У вічності вінець без позолоти,
    Вінок поета – з вічних запитань.
    Дає зерно натхнення диво-сходи,
    А люди топчуть золоті жита.

    Слова і думи – витончена зброя,
    Хоч безліч у митця творінь-дітей,
    Не всім є місце у ковчезі Ноя.

    За брамою страждань едем росте.
    Та як здійнятись в небеса любові,
    Закутій болем, ніби Прометей?

    8.
    Закутій болем, ніби Прометей,
    Душі так важко споглядати зорі.
    Жадаючи небес, німий Орфей
    У ноти переллє любов і горе.

    Моя жага – театр і Колізей,
    Імперія римованих історій.
    Талан мій і талант – чужий трофей.
    Для вічності життя – лиш крапля в морі.

    О, музо! Забери сумнівний дар,
    Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
    Отруєний прокляттям твій нектар!

    Краса – лише оманлива личина.
    Твоя прихильність – заважкий тягар.
    Чому ж така жорстока ти, богине?

    9.
    Чому ж така жорстока ти, богине?
    Навіщо, музо, маниш на таран?
    Сховався під обличчям янголиним
    Підступний змій, що поневолив рай.

    У вирву мрій без каяття порину,
    Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
    Лишив мені Пегас лише пір’їну.
    У віршах-снах ятряться сотні ран.

    Рукописи палають в пічці Бога.
    У задзеркаллі німота кричить.
    Ніхто не прийде і не дасть нічого.

    Тяжіє над душею тінь століть,
    Поезії молюсь аж до знемоги,
    Натхнення-мука до небес горить.

    10.
    Натхнення-мука до небес горить.
    Зболіле серце свято вірить в чудо.
    Я музу кличу і молю навзрид.
    Збирає розум почуття-приблуди.

    Моє життя застигло поміж рим.
    Якби мені повідав хтось, що буде,
    Напнула би в душі мільйон вітрил,
    Втекла б подалі від жаги-облуди.

    Запізно. Не віддати борг повік.
    В’язниця без дверей – суцільні стіни.
    У пастку чарівний клубок завів.

    Поезія – крута моя стежина.
    Буяє словом дивний зореквіт.
    У тернові заховані перлини.

    11.
    У тернові заховані перлини
    Збираю музі на бучний вінець.
    Мої рядки – уже нудна рутина.
    Сонети ці – безсилля, не взірець…

    Святилище будую на руїнах.
    Пихато править Золотий Тілець.
    Жадоби розростається пухлина,
    Всьому тепер мірило – гаманець.

    Служу тобі, богине, безкорисно.
    У снах небесний океан штормить.
    Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

    Потік чорнилом кам’яний нефрит.
    Долаю до краси шляхи імлисті!
    Одвічністю стає прекрасна мить.

    12.
    Одвічністю стає прекрасна мить,
    Мені б лише навчитись зупиняти…
    Хмільна свобода із рядків гримить.
    Я вірую, що прийде в серце свято.

    Як світла не існує без пітьми,
    Добра без кривди не дано пізнати.
    Цілунок музи на душі щемить.
    Безсмертя – це не радість, а розплата.

    Моє життя, немов печальний міф.
    О музо, закрута твоя вершина!
    Здолати люту смерть хотів Сізіф.

    Повідай, а яка ж моя провина!
    Невже таїться гріх у чаші слів,
    Коли творіння чисте і глибинне?

    13.
    Коли творіння, чисте і глибинне,
    Пробуджує в серцях лункі пісні,
    Всміхається поету світла днина,
    У сонці оживають чари снів.

    Мої ж сонети, мов трава полину.
    В душі скорбота, як іржавий ніж.
    Розбиті мрії в забутті спочинуть
    Чи біль мій переродиться у гнів?

    Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
    З пітьми жага натхнення гуркотить.
    Хоч сумніви холодним градом колють,

    Іду до миру через сотні битв.
    Ця мрія, і реальна, і казкова,
    В обійми до небес вогнем летить.

    14.
    В обійми до небес вогнем летить
    Натхнення, переболене на вірші.
    Спіліють в серці чарівні плоди –
    Медами і вином налиті вишні.

    У римах недоказане тремтить,
    Стікає на папір гаряча тиша.
    Перо поріже душу на листи –
    Дилеми несвідомого без рішень.

    Поезія – це битва божевіль.
    Напій оман земну журбу солодить.
    Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

    Стихія літер обпікає льодом.
    Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
    Хто муза для митця? – гірка свобода…

    МАГІСТРАЛ

    Хто муза для митця? – гірка свобода,
    Супутниця у пекло і в едем.
    Живе у пензлях, у словах і нотах
    Окрилена жага палких ідей.

    Підкорює душа круті висоти,
    Самітницею ставши для людей,
    Повік мені за міражі боротись,
    Закутій болем, ніби Прометей.

    Чому ж така жорстока ти, богине? –
    Натхнення-мука до небес горить!
    У тернові заховані перлини.

    Одвічністю стає прекрасна мить,
    Коли творіння, чисте і глибинне,
    В обійми до небес вогнем летить.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати: