На пальмі жіночої статі
розказує какаду,
як я в полотняному платті
з Платоном по Азії йду.

Під руку взявши Платона,
здіймавсь на гірське плато
оддать на поживу тритонам
бажань гріхопадлих притон.

По пласі жіночої статі
котяться дві голови.
Усі, неприсутні на страті –
ви, азіяти, ви.

Дурний, не читаю Платона –
люблю платонічно я.
Безплідна краса – незаконна.
Його голова і моя.

Думок подолавши табір,
зірвавсь обопільний груз
у море, що пахне крабом
з кружлявих чашок медуз.

Дурний, не читаю Платона,
живу платонічно я
у морі, де завжди тоне
його голова і моя.

3–4 листопада 1994 р., Київ

..Усе частіш спада на думку Богу
Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.

Історії далекі відголоски
усе іще даються у знаки.
Нікуди не поділися «совки –
брати», які і нині неазовські,
урядники і наймити московські,
іуди, куплені за мідяки.

Напевне еволюція людини
іде по колу, ліплену із глини,
її удосконалює життя,
але катівні, тюрми і підвали
народжують нового канібала,
що пожирає наше майбуття.

В агонії поезія і муза...
на боці окупанта... боягузи.
Не можуть називатися людьми
любителі союзної тюрми.
Їм не торкає душу: «Ой, у лузі...»
Її немає в ідола пітьми.

Феміда упізнає їхні лиця
і покарає кожного убивцю
і бункерну заразу заодно...
а поки-що у мене за тином
опудало місцевого чужинця
ще зазирає у моє вікно.

09/22

Кілька плодів лишилось на гіллі,
Решту зірвали чи від вітру впали,
Радіють сонечку ці яблучка малі.
Щоб довго холоди ще не настали -

Так прагне кожне-кожне з них,
Теплом їм хочеться зігрітися останнім,
Бо як впаде на землю перший сніг.
То "вижити" їм шансів не зоставить.

2022 р.

Упав каштан під ноги, як і дощ.
Штовхає вітер навіжено в спину.
Стікає осінь з лабіринтів сош,
немов життя із серця безупинно.
Чомусь нуртує сквира, ще й така,
що можу ледь розгледіти дорогу.
Але ж її мелодія дзвінка.
Давай на брудершафт по трохи грогу.
І підемо з тобою хто куди.
На те воно, напевно, і розпуття.
І від біди веде, і до біди.
Аж до країв наповнюючи сутність.
28.09.22р.

Про що ти думаєш, солдате,
Коли рішуче йдеш у бій, –
Коли роїться ще багато
В очах твоїх рожевих мрій?
Про що ти думаєш, солдате,
Коли ніяк немає сну, –
Коли німих хрестів розп’яття
Кругом віщують про війну?
Про що ти думаєш, солдате,
Коли здригається земля, –
Коли убита горем мати
Несе холодне немовля?
Про що ти думаєш, солдате,
Коли вдаряєшся в плачі, –
Хоча повсюди легкуватий
У тебе янгол на плечі?
Про що ти думаєш, солдате,
Колись усім розкажеш ти,
Адже дев’ятий рік на чатах
Стоїш, щоб світ уберегти.
28.09.22

В грудях моїх розцвітає сонячний ранок
Кожну клітинку зігрівши променем чистим
Буду твоєю найкращою любкою з тисяч коханок
Гімном життя і кохання твоїм урочистим.

Буду як час безкінечна й жадана як мить
Буду я чистим повітрям у вільних легенях,
Дорогоцінна як золото осені липових віть
Ніжно-солодка як перші травневі суниці у жменях.

Тільки будь ласка, благаю, мій милий, ти будь.
Будь ніби в серці цвіте полум'яна жоржина...
Будь, як проміння, як сонце, як вітер ти будь,
А передо всім будь як люба, кохана людина!

Надворі тихо плаче дощ
і сльози краплями стікають
до келиха минулих прощ,
а я жалкую, та не каюсь…

А я несу душі тепло,
у грудях – серця свого стукіт,
яке розіб’ється як скло
у невблаганній часу ступі…

Прониже сотні часу товщ,
аби заглянути в минуле!
Ранковий тихо плаче дощ
і небо хмари затягнули…

Життя – не має вороття,
назад вернутися несила…
Але яке це відкриття,
аби одразу скласти крила?!.

Духовитими вітрами
Пахне світла далечінь,
Хоч темніє під ногами
Сьогодення вбога тінь.
Ніжнотонна і прозора
Далеч мрійно вабить зір,
Лиш позбавитися горя
Не вдається до цих пір.
Таїна прадавня далі
Кличе безліччю ознак,
Та безмежної печалі
Не позбудуся ніяк.
Гаснуть обрії вишневі,
Мов злякались розкриття, –
Дяка ще одному дневі
За миттєвості життя.
27.09.22

Мобілізація! – лунає як набат.
Від призову тікають «патріоти»…
Штампує все нові закони кат,
дорога їм одна – до ешафоту.

Шляхи заполонили в Казахстан,
у Грузію, Монголію, Європу…
Кацапи залишають рідний стан,
ховаючи від фронту власну _опу.

Під юртою монгольський аксакал
вдивляється у «трусичів» колону…
– І Київська їм Русь вже не така?
Нарешті повертаються у лоно!

"А Бог любить трійцю," — так батько казав,
Тому у родині дітей було троє.
Зростали посеред некошених трав,
Будинок біленький яснів супокоєм.

І пахнув ялиною затишний двір,
Мелісою, липою, м'ятою влітку.
Фіалкові ночі торкалися зір,
Коли зачиняли на клямочку хвіртку.

В саду захлинались дрозди, солов'ї,
І кликали кума зелені ропухи,
У річці замулений сом соловів
Від несамовитих, гучних перегуків.

В отаві цвіркун дзеленчав, зумкотів,
Гуділи хрущі у смарагдовім листі.
А двір чатували від злих чужаків
Дворняги лихі — гавкуни голосисті.

Світилася люстра за синім вікном,
Збиралася разом на пізню вечерю
Велика родина за дружнім столом.
Бог благословляв свіжий хліб і оселю.

Розмови велися, лунали пісні,
Вугіллям опалювали взимку грубу.
Минули літа, золоті, чарівні,
Лишивши на згадку усе, що так любо.

Здавалося, вічно триватиме це
Льняне, необізнане щастя родинне.
Та згодом роз'їхались діти тихцем,
Зірвавши під плотом червону малину.

Батьки в потойбіччі притулок знайшли,
У хаті примара фіранки гойдає.
Колишні сліди в павутині імли
Давно змили зливи... природа — розмаєм.

Додому злітаємось, як журавлі,
На крилах плекаючи сни кольорові.
Немає ніде більш такої землі,
Де зріла душа у обіймах любові.

26.09.2022р.

Любить Україну без мови її -
Це теж, що не чути в гаю солов'їв.

В вересні має бути бабине літо
та вересень майже минув.
Жменькою краплинок начисто вмитий,
час розглядає війну.
Дивиться, очі свої видирає
й огляда з всіх боків
небо ще літнє густе неокрає
з відбитком чорних птахів.
Що ті пташини там малювали?
Дуже розпливчатий фон.
Наче габою вкриті завали
не пережили полон,
наче прокльонами всіяна грядка
щириться віспой горбків,
ось літачок, однокрилий, на згадку,
спробував та не злетів.
Час, натягнувши свої окуляри,
в очі уп’явся війні.
В склерах її височяться доляри
закривавлені.
Все загробили, червоне гнилля
лізе назовні з очниць.
То референдум за За!Могилля
навіть без куцих дільниць.
Що то за погань – час відвертає
погляд з огидою геть.
Десь ще є сонце у небокраї.
Тут тільки смерть.

24.09.22

Напийся сонця, горобино,
коротшають осінні дні.
І скоро перші хуртовини
заряботять в моїм вікні.
Запахне листопад снігами,
запахкотить надвечір піч,
мороз гулятиме дворами,
аж до світанку, цілу ніч…
На ранок висрібляться трави
і хризантем німі кущі.
А поки вдосталь пий заграву,
тумани осені й дощі.
26.09.22р.

Із небесної блакиті
Лине журавлиний сум,
Відлітають оті птиці
Десь далеко.Понесуть

Та й на крилах своїх дужих
Краю рідного тепло,
Зігрівати завжди буде
На чужині їх воно.

Легше зиму пережити
Зможе й силоньки додасть
Повернутися ізвідти
Навесні птахам до нас.

2022 р.

Я сміюся крізь сльози, інакше поглине пітьма,
Ні на мить те, що бачив у пеклі, забути не можу...
Ворог бив по позиціях із "Ураганів", гармат,
Шепотіли вуста "Сохрани і спаси мене, Господи Боже!".

Кров лилася з небес, я лежав у рову, наче мрець,
Удихнути не міг це повітря, насичене смертю.
Кулі вили над вухом " Попався? Тобі тут кінець!",
Влучно б'є кацапня із підствольників та мінометів.

Та зостався живий. Опалило лише до кісток,
Подивився на змучене поле і стислося серце:
Спить мій друг, мій товариш, мій вірний незрадний браток,
Він у шанці прийшов добровольцем, прямісінько з лекцій.

Де не гляну - собратчики, теплі ще. Та неживіі...
Рештки взводу складав аж до ночі на зламані ноші.
Не питайте, чому мої сни навіть досі в крові -
Я жартую відтоді. Бо жити інакше не зможу.

25.09.2018р.

Світання полиски блакитні
Грайливо ластяться на склі, –
Зростають, купчаться і спритно
Зникають в ранішній імлі.
Сіріє швидко в миготінні
Галузок, листя і облуд, –
Уже блукають сонні тіні
Межи дерев і між споруд.
Світає радісно й привітно
На вмитій росами землі,
Хоча ідуть кровопролитні
Бої і множаться жалі…
26.09.22

Лягла у теплу за тобою постіль,
Чекаю, як закінчиться війна.
Тебе чекаю… не на мить, не просто в гості.
Додому - в ковдрі замерзатиму одна.


Лягла у теплу за тобою постіль.
Вона, як я, тримає дотик твій, парфум.
Лежатиму одна всі ночі поспіль -
Минай мене, безладний, сонний тлум.

Лягла у теплу за тобою постіль,
Своїм теплом триматиму твоє.
Ти ж обіцяй, благай у Бога осінь:
Останню, що з війною заграє.

Лягла у теплу за тобою постіль...
Бодай здалося, хай же марю я!
Чи то лунає в серці моїм Постріл?
Чи то холодна стала постіль вже моя?

І
Вперше ця осінь віща для неї тепер ворожа.
Всюди росте і шириться ненавистю й хрестами.
Що тобі сниться, дівчинко? Що ти, по суті, можеш?
В місті-пустці чорних воронів і смертей тотальних?
Вкотре в її будинок вчора вцілив якийсь снаряд.
«Нічого вже втрачати зовсім – то ж і не бійся втрат».

ІІ

Вперше ця осінь для нього пропахла димом хижим,
Вдруге йому сьогодні, на диво, вдалось вціліти…
Думає він про подвиг? Ні. Думає він, що вижив,
Що перед боєм тихо. З нею б ще раз зустрітись.
Вкотре вона вдивляється в прощену ніч ворожу.
«Все подолати можна - хто з нас себе переможе?»

ІІІ

Вкотре її годинник гойдає підбиту стрілку.
І розриває час на шматки хвороблива тиша.
Хто розбере: перекличка там десь чи перестрілка?
Думає: «Буду, певно, любити його сильніше,
Ніжність зимову кластиму тихо йому на плечі.
Тільки б дожив до зими. Тільки б зустрітись, до речі…»

ІУ

Осінь пропахла смерті солодко-їдким парфумом.
Землю гойдають вибухів мертві глухі акорди.
Зорі падають десь під Лиманом чи під Ізюмом.
Хтось з ними поряд падає й також у вічність входить.
Дівчинка щось читає, потім там десь напише:
"Страшно? Як вперше. Страшно. З ним би зустрітись лише…"
2022 рік

Од цього свята – і до нових свят
Спішу за іншими в щоденнім марафоні.
Як тьмяні вогники жаданих хат
Тому, хто повертається в сльоту додому,
Такими лишаться свята мені до скону...
...Бо не застоллям пам’ятні вони,
Не бутафорською веселістю довкола,
А віршами, що будні прирекли
Безмовними сидіти у неволі.

Сидить в Кремлі московський князь Іван,
Що на престолі Третім рахувався,
А в ті часи Горбатим прозивався,
Бо, й справді, горб кривив князівський стан.
То ще з дитинства пам’ять назавжди,
Як дядьки батька Василя сліпили,
То і йому тоді хребет скривили.
Єпископ щоб не виручив з біди,
Хто зна, чи досі був би він живий.
Той горб, як пам’ять не дає спокою…
Він тре чоло наморщене рукою,
Спрямовуючи в далеч погляд свій.
Думки його про Новгород тепер.
Те кляте місто не дає забутись.
Іван все дума, щоб його здобути,
Він би, як липку був його обдер.
Його багатства – мрія всіх князів.
Якби Москві усім тим володіти,
Тоді б міцніше на Москві сидіти
Й долати навколишніх ворогів.
Такі багатства в міста у руках,
Багаті землі без кінця і краю,
З Європою торгівлю спільну має,
А в нього, бач оскомина гірка
Від того всього. Не багатство лиш
Заводить князя. Речі є страшніші.
Хвилює князя в Новгороді більше,
І штрика в саме серце, наче ніж
Те, що те місто вільно так живе.
І свою владу вільно обирає,
Перед князями шапки не ламає,
Його до себе у пани не зве.
Який то приклад для холопів тих,
Якими є всі піддані у нього.
Немає влади вище, окрім Бога.
Що схоче – зробить із бояр своїх.
Це для селян своїх вони пани,
Для нього ж – просто віддані холопи.
А тут під боком підлий дух Європи.
Так скоро геть розпустяться вони.
Тож з Новгородом швидше слід кінчать,
Щоб отой дух свободи задушити,
Не дати йому корені пустити
В Московії. Та з чого би почать?
Хоча, насправді, батько вже почав.
Ще з братом як Шемякою зчепився,
Той в Новгород від нього схоронився,
Тоді Василь війська свої зібрав
І, місто звинувативши у зраді,
Повів його, ще і татар позвав.
Хоч Новгорода, правда він не взяв
Та війську новгородському дав раду.
Під Русою у битві розгромив
І став міста одне за одним брати.
Ті мусили його про мир благати.
Він дав їм мир. Та крила обломив.
Позбавив права зноситися їм
Без його згоди з європейським світом,
Велів печатку на свою змінити
І став для них суддею головним.
Ще й добру контрибуцію зідрав,
Забрав великі волості до себе.
Тож починати не було потреби.
Він кляте місто покорити мав.
Не у відкритій, звісно, боротьбі.
Хто зна, війна чим може закінчитись.
Тут хитрістю потрібно наловчитись,
Щоб все саме робилось по собі.
Тож став тихенько убивать клини
Між Новгородом й Псковом, душу тішив.
На боці Пскова виступав частіше,
В свавіллі вільний Новгород винив.
Тихцем всю Вятську волость відібрав,
А в ній багатства всякого чимало,
Тепер в Москву воно все прямувало
І він прибуток з того гарний мав.
А в Новгород суддею приїздив,
Із простим людом вівся панібратом,
Та натякав,що винні в тім багаті,
Що люд простий занадто бідно жив.
Та і судив їх відповідно так,
Щоби для черні «справедливим» бути,
З багатими хотів їх зіштовхнути
Та в жертви обирав не всіх, однак,
А павутину проти тих лиш плів,
Кого в зв’язках з Литвою винуватив.
Зумів ту чернь він так налаштувати,
Що Новгород, немов казан кипів.
Завжди знайдеться поміж люду тих,
Хто ладен батька за мідяк продати.
А у Івана золота багато,
Ще дід Іван набить калитку зміг.
Отож, лише підбурював, купляв
Усякого із тих, хто продавався,
Іван лише моменту дочекався,
Щоб Новгород до рук його упав.
Хто розумів, до чого йде воно,
Став противагу для Москви шукати,
Волів з Литвою краще справу мати.
Хоч на заваді все ж було одно:
Католики там правлять. Із Москви
Простий народ постійно полошили,
Що владу там католики вершили.
Як Новгород пристане до Литви,
То в католицтво там загонять всіх
І до костьолів змусять всіх ходити.
А за таке у пеклі всім горіти,
Бо ж зрада віри – то найбільший гріх.
Вже Новгород надвоє розділивсь.
Чернь в більшості – та за Москвою тягне,
Друга частина буть з Литвою прагне.
На вулицях вже «в кулаки» зійшлись
Та перша кров струмками пролилась.
Москва ж весь час «під’южує», штрикає –
Хай крові більше й більше витікає –
І, дивлячись, радів московський князь.

Та все ж «литовці» тоді гору узяли,
Хоч чернь підкуплена супроти колотила,
З Литви для Новгорода князя запросили,
З Москви удільного просити не пішли.
Прибув із Києва Михайло – менший брат
Семена, що був в Києві за князя.
На вічі чернь до нього кинулась одразу:
«Та ж ти католик! Повертайсь собі назад!»
Він посміхнувся: «Православний, люди, я!
У нас у Києві всі люди православні».
Перехрестився на хрести Софії вправно.
«Московські», як обпльовані стоять.

А тут іще єпископ був помер –
Іона, що й порадив князя взяти
З Литви. Прийшлося нового обрати.
Де ж посвятити в сан його тепер?
Раніше то робилося в Москві,
Тепер же в Київ правлять Феофана,
Який новим єпископом і стане…
Москва ж на те озлилася в отвіт
І обізвала зрадниками віри
Та вимагала жить «по старині».
На що сказали в Новгороді – «Ні!
Ми й так терпіли вибрики допіру
Князів московських! Хочем до Литви!
Свободи хочем! Жити без указки.
Залиш собі оті московські «сказки»,
Сама «по старині» отій й живи!»
А із Москви лунає: «Ми ж брати!
Ми православні з прадіда і діда!
Хто під Литву, під католицтво піде,
Того Господь ніколи не простить!»
Іван в похід хрестовий заклика́в,
Зібрав для того військо чималеньке.
Князі удільні згодились хутенько,
Бо ж кожен би від тих багатств урвав.
Прийшли до нього також Тверь і Псков,
Недарма ж з ними так Іван носився.
З Касимова ще хан теж напросився
Аби пустити православним кров.

А в Новгороді все не так іде.
Із Києва прийшли погані вісті –
Помер Семен, що князював у місті,
Тепер Михайла князювання жде.
Тож Новгород покинув і помчав,
Аби ніхто не встиг перехопити.
(Хоча дарма йому було летіти,
Литовський князь князівство скасував
І воєводу правити прислав.
Михайло того ще не знав, одначе)
А Новгород, Москви збирання бачить,
Просити поміч у Литви почав.
Та Казимир відмовив їм у тім,
В самого було ще проблем багато.
Взялися військо власнеє збирати,
Вдалось зібрати чималеньке їм.
І рушили стрічать московську рать,
Яка все ближче й ближче підступала.
Вже на Шелоні над рікою стали,
Рішили тут на ворога чекать.
Московська рать на той бік підійшла
І воєвода Холмський, хоч і бачив,
Що війська в новгородців більше, наче,
Все ж свою рать через ріку послав.
Спочатку бились новгородці та
До річки московітів відтіснили
Та тут татари звідкись налетіли,
Атакували новгородський стан.
А в новгородців військо хто складав?
Та ж сама чернь, що за Москву стояла.
Вона одразу з поля й дала драла.
Багато хто в полон тоді попав.
Вже москалі «потішились» над ними,
Повідрізали вуха і носи,
Щоб в Новгород їх потім відпустить,
Хай настрахають жителів такими.
І московіти в Новгород ввійшли.
Найбільш затятих недругів скарали,
У новгородців вольницю забрали,
Князям московським в вотчину взяли.
Була свобода і нема її,
Іще поки, щоправда, дзвін лунає,
На віче новгородців закликає
Та вже немає вольності тії.
Вже мають дослухатись до Москви.
Без її згоди рішень не приймати.
Вже й чернь, що звикла право якесь мати,
З «московщини» отої стала вить.
Іван же став багатих підкуплять.
Бо ж недругів, кого велів скарати,
Кого в Москву в кайданах відіслати,
Тож залишилась промосковська знать.
Сім літ зі знаттю бавився Іван,
Все чернь оту зломити готувався,
Щоб, навіть, дух свободи не зостався,
Ішов на всяку підлість і обман.
Чекав, поки весь новгородський люд
Поміж собою геть перегризеться.
Тоді уже Іван за них візьметься.
Наготував уже достатньо пут.
Побачивши, що час уже настав,
Купив посла від Новгорода й змусив,
Щоб той при всіх був перед ним зігнувся
І «государем» милостиво звав.
По тому всьому він і повелів,
Щоб в Новгороді віче скасували
І владу всю йому тепер віддали.
Вороже стріли там його послів.
Послухавши нахабні ті слова,
Послів побили й знать, яка воліла,
Щоб під Москвою їх земля ходила,
Знов під Литву піддатись хтось позвав.
Іван «обуривсь», скаржитись почав,
Мовляв, самі ж в государі́ просили,
Людей, що йому вірні – всіх побили,
А він в них брехуном, виходить, став.
Отож, «хрестовий» знов збира похід,
Щоб остаточно Новгород скорити.
Плітки зумів попереду пустити,
Що зрадили ті православний світ,
Що хочуть в католицтво перейти
І новгородців всіх туди загнати.
Коли брехати – то уже брехати,
З брехнею легше їм перемогти.

Пішов Іван знов вільне місто воювать,
Зібрав війська. Та не спішив, одначе,
Бо перемогу не у битві бачив,
Без битви змусить на коліна стать.
По-перше, перерізав всі шляхи,
Якими хліб привозили до міста.
А новгородці свій не мали, звісно,
Тож голоду там поповзли страхи.
Міста маленькі став потроху брать,
Все більше петлю стягував на шиї.
І Новгород нічого з тим не вдіє.
Став у Литви знов помочі благать.
Але «Європам» не до них було.
Своїх проблем було у Казиміра,
Не захотів спинити того «звіра».
А вже московське військо облягло
З усіх боків нещасний вільний град.
Усі замкнуло виходи і входи.
Хай вариво у казані тім бродить.
Їх скоро ощасливить «старший брат».
Іван й татар під Новгород привів,
А ті та й московіти разом з ними,
Околицями розбрелися тими,
Палили і вбивали. Ниций гнів
На людях зовсім мирних виливали.
Одне лиш те, що новгородець ти –
І вже тебе від смерті не спасти.
А в місті люди з голоду вмирали.
Недовго було вареву й бродить,
Бо ж збунтувались «втомлені війною».
«Навіщо нам супроти брата зброя?!»
І змусили ворота відчинить.
Тепер уже не панькався Іван,
А ні з боярством, а ні з черню в місті.
Найбільш затятих пов’язали, звісно.
Дісталось й тим, хто клюнув на обман.
Всіх до присяги князеві тягли,
Але іще при тому вимагали,
Щоб люди рідних і близьких «здавали»,
Як ті «недобре» мовити могли
Супроти князя. Для Москви оте
Давно вже звичним, правильним здавалось.
Самі князі московські тим займались.
А завдяки ж чому Москва росте?

Не лише купи всякого добра,
А й лад, який віками будувався,
Свободи, що їх кров’ю добивався
Іван за час короткий відібрав.
Найперше – віче їхнє розігнав,
Яке йому вже в печінках сиділо,
Аби ніяка більше чернь не сміла
Для себе вимагати яких прав.
Велів і дзвін стягти він вічовий
Та тут же «язика» йому утяти,
Аби не смів більш голос подавати.
Невольником відправив в город свій.
Всі виборні посади скасував.
Тепер лиш той, кого він призначає,
Хай цим свавільним містом управляє,
А він над ними усіма стояв.

Ледь новгородці трохи відійшли
Від тих жахіть, за голови схопились:
У яку прірву всі вони скотились?
Ті, що так далі жити не змогли,
Взялись було повстання готувать.
Знов до Литви за поміччю звернулись.
Та «доброхоти» швидко обернулись
І вже дали Івану про то знать.
Той, звісно, час даремно не втрачав,
Зібрав війська й на Новгород поперся.
Минулого кривавий слід не стерся,
А вже новий топтати розпочав.
Війська московські місто облягли.
І день, і ніч гармати не змовкали.
Пожеж гасити люди не встигали.
Тож врешті місто ворогу здали.
Велів Іван, ледь місто він узяв,
Схопити п’ятдесят найбільш затятих
Й жорстоко і нещадно катувати,
Щоб «винних» більше хтось іще назвав.
Кати ще сотню «вибили» імен.
Їх теж схопили й люто катували,
А потім по звірячому скарали.
І в той морозний, бо ж зимовий день
Прогнали з міста тисячу сімей
На лютий холод. Кілька днів по тому
Іще сім тисяч вигнали із дому.
Без одягу прогнали, без речей.
Не всі й до місця «нового» дійшли,
Де їм Іван дозволив оселитись.
А в їх будинках всілись московіти,
Що за наказом князя прибули.
Чим менше буде тут бунтівників,
Чим більше перевіреного люду,
Тим спокійніше в Новгороді буде.
Москва так і чинила од віків.
А москалям і радісно на те,
Бо ж не вкладатись і не будувати.
Приїхали у вже готові хати.
Живіть та князю дякуйте за те.
Вертаючись до себе на Москву,
Везли добра підвод, напевно триста.
Що не кажи – було багате місто.
Самі із часом нове наживуть.

За десять літ знов вигадав Іван,
Що Новгород зібрався бунтувати.
Чи москалям сподобалися хати
Та й донесли. Але ж то не обман,
То служба князю. А Іван привів
Знов військо в місто. Знову став карати,
Щоб лише хтось на когось встиг вказати.
А вже навіз досвідчених катів.
Когось із них до страти присудив.
Сімей сім тисяч виселив одразу,
Бо його, бачте, Новгород образив.
Не правдою і вірою служив.
А рік по тому тисячу сімей
Теж вигнав з міста, москалям на втіху.
Адже їм радість, коли в інших лихо –
Пусті хати знов московіт займе.

Віками славний Новгород стояв,
Віками будувався й розвивався,
Аж доки варвар із Москви припхався
І все нажите в нього відібрав.
Та змусив жити так, як він велить,
Робити лише те, чого він хоче.
Спустилася пітьма темніше ночі,
В якій тепер звикати місту жить.

Через сто літ уже Іванів онучок
Також Іван, який ще Грозним звався,
З опричниками в Новгород дістався
І новгородцям вже надав урок
Любові братньої – бо ж вирізав усіх,
Кого оті опричники зловили,
Дітей, старих, жінок не пожаліли…
І новгородський вільний дух затих.

Я – новий Прометей, і нові пута торгну,
   «Давай! Тягни! Рубай! Здирайся на Олімп!» –
Еринії скавчать ударом грізним грому,
   Що лине до небес від орлячих дзьобів.

Повсталий на богів, згинаюся додолу,
   Та тільки щоб одраз чимдужче наступать,
Бо знаю наперед майбутню перемогу,
   Яку мені судив неублаганний Час!

Крізь біль, і жах, і смрад, крізь землі запустілі
   Прорвуся до мети, без жалю та зітхань,
Адже лише таким усміхнені надії;

І є у боротьбі незмінна насолода!
   Нехай всю плоть мою поглине дика хлань,
Але хто йде на бій – лиш той назветься богом.

Життя або є, або не є.
Є – система любові і еґоїзму.
Люблю – означає беру на одиницю виміру
поцілунок,
і знаходжу
через вірність, страждання і об’єктивні труднощі
найвищий пік любові.
Далі вона рівно пливе,
або зупиняється в одній точці
і спадає, мов спека з полудня,
ще довго вимірюючись поцілунками
до тої межі,
доки вони дієздатні.
Коли поцілунки втрачають силу
і стають автоматичними дотиками губів –
за одиницю виміру ні́чого взяти,
окрім себе,
хто несхитно веде до піку еґоїзму.
Його досягають лише через себе.
У кого ще є хоч трохи любові,
хоч до себе, хоч до кого –
той любить, той є.
А не є –
смерть котиться з піку еґоїзму.

30 січня 1994 р., Київ

З опаскою, як яблука налиті,
ховаєшся в осіннє ти мовчання.
А я з дарунком – із жіночим літом,
в коробці (з-під солодощів прощальних)

зі стрічкою (що зв'язувала душі).
Вона зірветься – журавлиним клином,
щоб на весні, зотлілу та пожухлу,
її знайшов у ваті тополиній

і зрозумів – хай шкіра допоможе
тебе відчути, як то – не боятись,
коли того знаходиш, мій хороший,
з ким більше неможливо розлучатись.

Моя Україна болить у мені,
моя Україна ридає.
Сьогодні держава в борні та вогні,
а вчора була тихим раєм.
Хоронимо нині жінок і дітей –
могили, могили, могили…
Чомусь не втішає церковний єлей
чи ладан свої втратив сили.
Не зможе ніхто подолати народ
і віру відняти у Бога.
Не треба мені від вождів нагород.
Я вірю в твою перемогу!
25.09.22р.

Нарешті душу заспокоїв
Від тебе, сину мій, дзвінок: –
“Нас відвели з передової
Без втрат у визначений строк.
Ще кілька днів і буду вдома,
Й тебе найкращу обійму, –
Розсіє враз стрічання пломінь
Розлуки болісну пітьму...”
Нарешті радо і шалено
Тривожне серце стукотить, –
І легко повняться легені,
І під грудьми більш не щемить.
Постійно вірила і знала,
Що вам поможе весь мій гнів,
Яким я подумки, бувало,
Спиняла з вами ворогів.
Напевно, Бог почув молитви
Мої за вас і уберіг
Усіх під час лихої битви
З потомством лютих печеніг…
25.09.22

Куди ідуть усі оті жінки?
І з ними теж - гіркі мої думки?
Чому прямують — диво дивне - вниз?
Це що — від Бога чорного сюрприз?!

На небі — згустки темряви, імли.
Жінки - на ньому ті колись жили.
Їм з п’єдесталу довелось зійти.
Тепер на ньому сяєш тільки ти.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

В житті я був закоханий не раз,
Та між розчарувань мій запал гас.
Безодня горя пеклом обпекла -
Все вигоріло у душі дотла.

У ній ти відродила щастя стан -
На небі мов бушує океан.
Між долі злетів і падінь крутих
Кохання наше шаленіє в них.

ПРИСПІВ:
Сліпуче сяйво ллється із небес.
І серцем я згорьованим воскрес.
І по життю з тобою йти готов --
Благословляє небо на любов.

24 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Уже не буде хепі-енду.
Все.
Або ми.
Або вони.
Згоріли міфи і легенди
В пекельнім полум’ї війни.

І на оновленій землі
Не буде клятого сусіда.
Як воші, щезнуть москалі,
А з ними українські гниди.

Отака тобі, Вкраїно, випада планида:
Біля кожного героя причаїлась гнида

Москва. Червона площа, мавзолей.
Мобілізація! – усюди лине вістка…
Наряд в військовій формі і «старлєй»
вручає «насєлєнію» повістки.

– А воювати з ким? – питає хтось,
надіючись на щиру допомогу.
– З фашистами! – здоровий каже «лось».
– Це зрозуміло… Ну, а проти кого?

Намагаюся не писати, мовчати,
здаюся собі незграбною, невиразною.
Муза не дає гарантій і професорських мантій,
і тільки Осінь муркоче, шепоче,
простягає руки тонкі в золотих перснях,
розриває полотно міжсвіття,
народжує міжсезоння і божевілля,
і я торкаюся її оксамитової шкіри,
її полум'яної віри, аби відчути оте "між",
між любов'ю і ненавистю, між пурпуровою жагою
і чорнотою падінь, між хвилиною і століттям,
між дитинством і повноліттям.
Осінь зітхає, розсипає легкі обіцянки,
лише торкнися золотої приманки,
і відкриються слова потаємні, та даремні
мої сподівання, без зобов'язань її кохання,
і я знову, немов жебрак, шукаю серед
осінніх скарбів дорогоцінних слів
слід найменший, та недосяжна мрія крилата.
Багата Осінь дивами, та залишаються снами
слова потаємні, десь на межі народжує Осінь
міражі, і портал у міжсвіття
лише декорація, між чорного віття омана,
обманом, туманом розстелилася Осінь,
і Муза сховалася в тінь сновидінь.
Здаюся собі незграбною, невиразною,
блукаю золотими стежками, немов храмом
богині печальної, і смуток огортає і жаль.
Болить аркуш словами незнайденими,
несказаними, здригається білим тілом,
шукаючи, чекаючи коханки умілої,
та Осінь зітхає, а Муза відводить очі,
даремні його сподівання,
без зобов'язань осіннє кохання.

28.10.2019

Давно вже отам у куточку
Старесенька скриня стоїть,
Бабусині блузи й сорочки
Вона зберігає роки.

Уже відлетіла на Небо
Бабусина чуйна душа.
Але викидати не треба
Все "придане" те поспішать.

А навпаки - зберігати
Багатство оте - вишиття
Та внукам своїм передати
Любов до прекрасного.Час

Стерти у нас не повинен
Усе, що творили колись.
Ти як вишиванка, Вкраїно
Тіш наші душі й цвіти.

2022 р.

Знову холодно і сиро
Від невпинної сльоти, –
Гостролистий клен поширив
Розмальовані листи.
Переповнені калюжі,
Мов озерця навесні, –
Так мутні зіниці мружать,
Що розплющують – скляні.
І прозоро, й каламутно
Перед зором навкруги, –
Стало з радощами скрутно
Від безгрішшя і нудьги.
Плине час мій у потоках
Неспокійної води, –
Я кремезний ще нівроку,
Та веселий – не завжди.
Адже холодно і сиро,
Спозарана восени, –
У нетопленій квартирі
Розганяти час журний.
24.09.22

Сльози з дощем не солоні,
навіть чомусь не гіркі
час, що провів у полоні
був до нестями жаским.
Скільки кати побратимів
стратили ліку нема.
Зимно, о, Боже, як зимно
стелиться в серці зима.
Снігом усипано скроні
стільки світанків в імлі.
Персті візьму у долоні
та поцілую її.
24.09.22р.

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

І
Були ми наївні у давні роки,
майбутнє своє будували
і добудувалися... нині, таки,
усе, що ішло на броню, літаки,
на голови наші упало.

ІІ
Не хоче звільняти від себе орда,
хапає за ноги, за душі...
і тінями часу вирує біда,
і ріками крові цілюща вода
тече по опаленій суші.

Приймає усіх українська земля,
вогнем пригощають укропи.
Якщо захотіли, то нате... здаля –
хороший москаль удобряє поля,
поганий – ще риє окопи.

Іронія долі, – «не май ворогів...»
люби їх, не смійся, живи як хотів,
аби не урізати дуба...
але випадає самому мені,
аби.. почувати себе на коні,
хапати удачу за чуба.

ІІІВсе буде Україна і ночами
засяють тихі зорі над полями
сузір'ями неумирущих душ,
а днями – як неопалима пам'ять
у золотій блакиті не зів'януть
червоні маки... мовою, – не руш!

09.2022

Хай буде це не привселюдно сказано,
але на хліб нічого не намазано,
ні масла, ні паштету, ні ікри:
з’їж пісний хліб – і правду говори!

17 липня 1995 р., Київ

У давній час, десь край села,
мала хатиночка була,
а в тій хатинці братик Ох
і братик Ах жили удвох.

Прийшла весна, радіє Ах:
- Нарешті зійде сніг в ярах!
Бурчить на це сердитий Ох:
- Додасть весна нових тривог!

Все квітне і співає Ах:
- Злетів би в небо, наче птах!
- Лети-лети, - буркоче Ох,
- та не впади в чортополох!

Вже й літо скочило на дах,
і з двору вже лунає: - Ах!
Яка краса, яке тепло,
здається, так ще не було!

- Ох, вірно, так ще не було,
і спину й плечі попекло!
Минають дні, тече вода,
прийшла вже й осінь золота.

- Ах, цей багрянець неземний!
Та Ох, як завжди, мовчазний,
лиш зрідка скривляться вуста:
- Тепер погода вже не та!

Минула й осінь, й на поріг
лягає перший білий сніг.
Радіє Ах: - Гуляти час!
Зима казкова йде до нас!

- Ох, змерзли в мене руки й ніс,
хоч я під ковдру весь заліз,
я краще почекаю тут,
поки дерева зацвітуть!

Були ці братики, чи ні,
це невідомо геть мені,
та іноді приходять в снах
і братик Ох, і братик Ах.

03.05.2019

Отже, потреба є.
Вона для тебе, моя Україно. Вона для тебе.
Здихатись тієї наволочі,
зажити спокійно на власній землі.

Вона для тебе і має велику ціну.
Найбільшу з можливих – людські життя.
Ти мусиш сплатити, моя Україно.
Нема варіантів. Нема вороття.

Вона і для них. Вони будуть платити
за кожну краплину твоїх крові і сліз.
Встановлює всесвіт безжалісне мито
на маніакально плекану злість.

Вона і для сих – обережних, сторонніх
«Тож все далеченько, до чого тут ми?»
У пароксизмах пекельних агоній
чи вдасться купити спасіння грішми?

Розчахнуті брами. Чия в тім потреба?
Хто їх відчинив та кому зачиняти?
Моя Україно, завдання для тебе.
Тобі світоустрій новий будувати.

20.09.22

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотілося б, щоб більше тих було імен.
І хоч палаци й стадіони не про мене,
Тішу себе: може, іще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш мій буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

Лелеча тінь за небокраєм
У хмарних сутінках мереж.
І літо бабине згоряє
В багрянім полиску пожеж.

Життя втрачає жовте листя —
Невтішна охра навкруги.
І ми удвох не спромоглися
Знайти безжурні береги.

Нарізно дихаєм дощами,
Терпким пагіллям хризантем.
Залистопадило над нами,
А чи гербарії зберем?

Чужі думки читати складно,
Як власним ради не даси.
Вбираю в серце безпорадно,
Птахів прощальні голоси.

Гублю в безмежжі білу зграю,
Вдивляючись в небесне тло.
Та у негоду сподіваюсь,
На лагідних очей тепло.

22.09.2022р.

Гухнув вибух нещадимо,
Хилитнувся тротуар, –
Запах пороху і диму
Там, де попіл, там, де жар.
Бризки крові, частки плоті –
Лиш життя сумні сліди, –
Як душі перебороти
Жаль від видива біди?
Стало бачити несила,
Вкрай заплаканим очам, -
Щойно вирослі могили
І тужити біля ям…
23.09.22

Збирайся, сину, вже сурма зове
і кличе небайдужих у дорогу.
Гуртується сьогодні все живе,
аби Вітчизну боронити. З Богом!
На схід тобі дорога пролягла,
щоб серце України захистити.
Уже немає міста чи села,
де б не чекали оборонців діти,
батьки, дружини і простий народ,
якому доля Неньки небайдужа.
Коли нарешті вигонять заброд –
вони чекають ту годину дуже!

«Яблуко від яблуні пада недалеко».
Істина, відома всім, не нова давно.
Але так буває ще у житті воно,
Що те кляте яблуко переплюне легко
Оту саму яблуню, хай яка крива,
Хай яка потворна та іноді буває.
Олександра Невського іще раз згадаю,
Щоб прислів’я оцього ствердити слова.
Скільки горя батечко наробив для краю,
Як на брата рідного був орду привів,
Військо погромив його, землі розорив.
Довго «рать Неврюєву» народ пам’ятає.
Та куди там батечку до синка Андрія,
Той, за його прикладом, тільки що – в Орду.
Щоб не голословити – факти наведу,
Як Андрій той в боротьбі з родичами діяв.
В Городці Андрій сидів, що отримав в спадок
Та великим князем буть дуже вже хотів.
Старший брат Дмитро якраз боротьбу повів
З Новгородом, де сидів заодно по «ряду».
Тут Андрієві взялись бояри шептати,
Що пора б уже ярлик в брата відібрать.
А тому не треба то, навіть і казать.
Велів тут же у Орду скрині накладати.
Кому треба – проплатив, перед ким – поплакав,
Що, мовляв, життя йому брат той не дає
І що гроші у Орду не всі віддає.
Тож, отримавши ярлик від хана в подяку
Та ще військо чимале на Залісся рушив.
Біля Мурома його князі уже ждуть,
Що своїх же грабувать з охотою йдуть
І рідню роздягнуть вмить за милую душу.
Навкруг Мурома пройшлись, усе розорили,
Що «свої», що татарва не жаліли сил,
Лише попіл залишавсь від містечок й сіл,
А татари стрічних всіх живих полонили.
По Ростовщині пройшлись, Тверь не оминули,
Юр’єв, Суздаль, до Торжка, навіть, підійшли.
Прихопили геть усе, що лише змогли,
Церкви та монастирі також не забули.
Сам Дмитро, як тільки взнав про таку навалу,
З Переяслава утік аж за море десь.
Тож Андрієві діставсь його край увесь.
Рада здобичі орда додому вертала.
У Владимирі Андрій влаштував бенкет їм,
Мурз як слід обдарував та і відпустив.
Сам ще й Новгород тоді собі прихопив.
Сів на стіл та порадів з перемоги тої.
Що пів краю сплюндрував – то усе дрібниці,
Баби ще народять – їм то не первина.
Але раптом приліта йому новина,
Що Дмитро вже знов сидить у своїй столиці
Та полки нові збира. Що робить Андрію?
Мчить щодуху у Орду помочі просить,
Мовляв, знову той Дмитро данину платить
Не бажає у Орду. Треба з тим щось діять.
Веде орду князь Андрій разом з Кавадиєм,
Знов з Ростовської землі набіг почали.
Врятувались лише ті, що в ліси втекли,
А всіх інших потягли з зашморгом на шиї.
Переяслав узяли і ущент спалили,
А всіх жителів його вирізали впень.
Від пожарищ ніччю став тоді білий день,
Не лишилося кому й викопать могили.
Знов Андрій на стіл усівсь, у Заліссі править.
Та, два роки не пройшло – знову йти на рать,
Знову старший брат Дмитро став полки збирать,
Щоб на полі бою їм вирішити справу.
Та Андрій не дурень же – мчить в Орду скоріше,
Знову падає до ніг хану і блага,
Хай ордою той скоріш йому помага,
Не жаліє, посила хай орди побільше.
У Заліссі села ще не відбудували,
У землянках ще жили, боячись орди.
А вона вже в котрий раз наліта туди,
Де уже у який раз все пограбували.
Рознесли весь бідний край, нахапали люду
Та й до себе у орду раді подались.
Князь Дмитро на ту біду, правда, не дививсь,
Він на південь дременув від брата-іуди.
Там степами володів хан Ногай з ордою,
Він Тохті не покорявсь, свою силу мав.
Тож Дмитрові теж орду у підмогу дав.
Той в Залісся повернувсь швидкою ходою.
Налякавсь Андрій тоді, столом поступився.
Мовляв, я давно хотів вже його віддать.
Але ж треба тій орді у степ повертать,
Тут Андрій знов у Орду їхать підхопився.
Хан, щоправда, розіливсь і не дав нічого,
Та знайшовсь якийсь мурза, рішив пособить.
І на той нещасний край знов орда летить,
Хоч минулої орди видна ще дорога.
Люд подався по лісах, по ярах ховатись,
Щоб життя хоч зберегти, що там вже майно.
Бо ж ординці тягнуть все, їм усе одно.
Як без здобичі назад з походу вертатись?
А Дмитро, коли орда отак розбрелася,
Враз на неї налетів та і порубав.
І Андрій знов одкоша доброго дістав,
Мрія – брата підсиді́ть знову не вдалася.
Але ж він затятий був. Чи ж його зупинить,
Що народу вже й нема, по лісах сидить.
Йому ж тільки ярликом аби володіть,
А там хай хоч увесь люд в бійні тій загине.
Отож, трохи почекав, ще князів підбурив,
Та й подались до Тохти, що в Орді сидів.
Стали жалітись князі, що вже хто хотів.
А Тохта лише сидів, свої брови хмурив.
Не повірив одному, та ж їх ціла купа.
Повелів своїм братам у похід іти.
Узяли орду велику ханові брати,
Нехай спробує тепер хтось, їй шлях заступить.
«Рать Дюдєнєва» пройшла землі сараною.
Суздаль впав, Владимир впав, впав Переяслав,
Волок Ламський, Дмитров теж проти не встояв.
Від Батия ще біди не було такої.
У руїнах всі міста, спалені всі села,
Хто загинув, хто в полон до татар попав,
Жах над всім Заліссям в час отой панував.
Наче хвиля пронеслась і все живе змела.
Лиш дрімучі хащі люд трохи врятували.
Сам Дмитро, як те почув, то утік у Псков.
Зрозуміло, ту орду він би не зборов,
Тільки б вої задарма десь на полі впали.
Андрій, всівшися на стіл, на Тверь задивився,
Захотілося до рук землі ті прибрать.
Через рік привів на Тверь він ординську рать.
Край спустошений по ній тверський залишився.
Коли брат Дмитро помер, ратився з Данилом,
Що в Москві тоді сидів – його менший брат.
От такий він був – Андрій – той Залісський кат,
Бо ж стараннями його скільки люду вбили.
Як казав ще Карамзін: ніхто з князів роду,
Для Вітчизни не зробив більше його зла.
Та , здається, вся рідня в них така була,
Як то кажуть між людей: то така порода.

Я вишиваю (смійтеся!) невміло,
не майстер я (куди мені до них!),
лягала нитка, як сама хотіла,
у схемах вишивання непростих.

Завмерла я, милуючись красою
з бабусиної скрині рушника,
і він мене покликав за собою,
немов майстрині вправної рука.

Не хрестики там вклалися рядками –
це дні й роки на Дереві Життя,
це Пращури говорять тихо з нами
із полотна старого вишиття.

Галопом скачуть коні Світовида,
Ярило колом ходить над Дніпром,
Ховається у темряві Обида,
Й Перун ганяє хмари батогом.

Кохану пестить Лель широкоплечий,
Марена дні із хати виміта,
Мокоша-Пряля сіла біля печі
І нитку долі вправно випліта.

Узори роду шепотіли стиха,
хтось наче час на полотні спинив,
старий рушник, немов прадавня книга,
до мене крізь віки заговорив.

20.05.2022

Лише дві сотні… На мертвечука!
А тисячі на кого залишили?
Для зе чи пе, а може ярмака?!
Як антураж для братської могили
в Оленівці, де міни рвуться знов
і вибухають краплені ракети?
На ваших лапах кров, одна лиш кров,
а в шафах ще не знайдені скелети…

Ой, на дубі, на високім
Сидів чорний-чорний ворон,
Пір"я своє чистив.
А під дубом козаченько
Лежав собі, склав рученьки,
Ніби спати ліг він.

Але сон той став вже вічним,
Бо за Україну згинув
Син її хоробрий.
Спи спокійно, спи, козаче,
Ворон все на дубі кряче,
Береже він сон твій.

2022 р.

Часи важкі. Не меркніть, світлі люди.
Бо це не ніч, якась суцільна мла.
Поміж руїн почвара мовчки блудить,
живих шукає, породілля зла.
Дивись, он тягне душу немовляти,
гаряче серце згасить залюбки.
Ридає над дитям нещасна мати,
із рук не випускаючи руки…
Вона ж пішла туди, де чути стогін,
де запах крові, біль, суцільний жах…
Біда і смерть усі її пологи
та вічний трупний запах на руках.
Часи важкі. Не меркніть, світлі люди!
Не час тепер солодкі здріти сни.
Бо, хто тоді добру світити буде
і, хто цей мир врятує від війни?
22.09.22р.

Де ти, Боже пильновитий,
Захисник невинних, –
Чом не хочеш зупинити
Племена злочинні?
Мо' не чув ще наший стогін
І не зрив вандалів?
Жалем вкрито всі дороги,
Де вони ступали.
Чом з небес до нас не сходиш
У годину скрути? –
Урятуй рід від заброду
Мли, знущань і люті.
Чи не бачиш, чи не можеш,
Чи вагання мучать?..
Помагай негайно, Боже, –
Прояви рішучість…
22.09.22

Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
Такий, як є. Таким мене й беріть.
Лиш на полицю, не прочитавши, не кладіть.