Не взнаки́ тобі плакати,
названий брате.
Я з тобою, як з матір’ю
разом ридаю.
А сміюся – без тебе,
бо іншого знаю,
і тепер з ним одним
я, як є, винуватий.
Я без нього вже марю
й гублюся без тебе.
Ой, у силі своїй чоловічій
ховаюсь.
Не лечу, не цілуюсь,
до вуст не питаюсь,
а на хвилях гойдаюся
білий, як лебідь.
Знаєш,
де всі гріхи я збираю докупи?
На вокзалі, в холодному кріслі,
і плачу.
Я тебе не зіста́рю
і більш не побачу.
Твій перон тихо рушить.
Так розбрат наступить.

15 березня, 2004 р., Київ,
9 вересня 2004 р. Богдани́

Моя ненько-Україно,
Душа в тебе солов"їна
І для мене ти єдина
Та найкраща на землі.
Де б не була я - прилину
До своєї Батьківщини,
Яка жде доньку і сина,
Всіх кровиночок своїх.

Низько я тобі вклонюся,
Щирим серцем пригорнуся,
Рідная моя матусе,
Українська сторона.
Мудрості у тебе вчуся,
Спрагло із джерел нап"юся,
На красу не надивлюся,
В мене ти така одна.

2020 р.

Огидно руку в руку брати
І промовлять якісь слова,
Коли на дружби циферблаті
Секундна стрілка лиш жива.
Дарма шикуєшся в кільватер
У сподіванні дальших справ, –
Негідний вчинок твій, як фатум,
Ланцюг стосунків розірвав...
08.07.20

Давно не бачив я таких скрутних часів.
Гадаю, для країни це критичні роки…
Ми опинились за межею бідності усі,
але, нажаль, по різні її боки…

Зі хмар полону, де розтанув мар лід
Цілунків сонячних із місячним гало,
Упали на осоння перші краплі
Небесних сліз, які пролиті за теплом

Надій на те, що ніби неможливе,
Та все ж омріяне, мов літній зорепад,
Що здійснення бажання породив у
Обох танцюючих окремо свої па.

Янголик темний доторкнувся світла,
А світлий темряви... Досперечались до
Того щоб над вселенським смуткосвітом
Прокрапав перший всепримирюючий дощ,

І яблуко, розділене зі змієм,
Переділила гола діва райських кущ,
На слово вірячи, що дощ омиє
Вогнем покривлені каркаси наших душ,

Що він змива першогріховну глину...
Вплелася змієво рука у руку... Йдем
Під шурхіт віри крапель швидкоплинно
У цей удруге нам дарований Едем.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120070808730

Підійшов Олекса, став біля вікна.
Марусенька в хаті, та чомусь сумна.
Постукав легенько тричі у вікно:
«Пусти, люба, в хату. Не бачились давно».
«Ой хоч стукай, Лексієчко, не стукай.
Піди собі Галюточки пошукай».
«Нащо ж брала перстники і коралі теж,
Якщо вже до іншої мене шлеш?»
«Як дасть мені мати золоті ключі,
Кину твої перстники тобі у вічі.
Я ж не за дарунки вірна була.
Якби чула зраду, зроду б не взяла.
І хоч ясним соколом радить мати звать,
Лучче важкий камінь в гору піднімать.
І хоч радить мати поруч тебе сісти,
Лучче наодинці гіркий полин їсти».

Як у Києві на горі крутій
Жив колись страшний трьохголовий змій.
Не в печері жив – на самій горі
І в страху були і малі, й старі.
Бо не їв той змій ні свиней, ні кіз,
М’ясо лиш людське залюбки він гриз.
І навкруг гори все кістки лежать,
Та боїться люд навіть утікать,
Бо літав той змій та людей ловив
Навіть тих, хто десь і далеко жив.
Хоч літав той змій, то було колись,
А тепер роз’ївсь, зовсім розлінивсь.
Тож при змії тім ще волхви були
І людей йому на обід тягли.
Наїдався змій і спокійно спав,
А народ навкруг злякано чекав:
От прокинеться незабаром змій,
Вимагать почне знов сніданок свій.
І кого волхви виберуть тоді?
У чиїм дому знову буть біді?
Хоч боявся люд, але й вірив він,
Що відгонить змій лютих ворогів,
Що ворожий кінь не ступне до них,
Бо страшенний змій пожере усіх.
Та летіли дні і текли роки,
Ворог воду пив із Дніпра – ріки,
Попід Київ – град пас своїх коней,
А змій жер і жер лиш своїх людей.
Аж з’явився тут Володимир – князь
І сказав тоді змієві: «Вилазь!
Вийди, лютий звір, на смертельний бій!
Дай об тебе меч закривавлю свій!»
А весь люд навкруг у страху завмер:
Що ж то зробиться князеві тепер?
Розлютиться змій, лихо станеться.
Бо тоді ж усім їм дістанеться.
Заревів тут змій лютий голосом,
Аж земля, немов, розколовся.
Підняв голови, щоб вогнем дихнуть,
Та вогню того навіть і не чуть
Захотів злетіть, крилами махнув,
Але залишивсь там же, де і був.
Наче і не змій, що людей лякав,
Мабуть, постарів і ледачий став,
Засміявся князь: «Ти ж, опудало!
Може ти колись страшним і було,
А тепер тебе я не буду й бить!
Гей, беріть його, до коней в’яжіть
І тягніть униз до Дніпра мерщій,
Хай пливе кудись цей колишній змій!»
Звеселився люд. Змій собі шипить.
Крильцями маха, хоче полетіть.
Хоче покарать цих непослухів.
Та народ уже, накінець, прозрів.
Потягли його кіньми у ручай,
Потім по ньому у ріку – Пучай.
Відтягли в Дніпро, ну, тепер пливи.
У чужих краях відтепер живи.
Плив рікою змій, люд за ним ішов,
Гнав від берега, щоб не виліз знов.
І лютився змій, з голоду аж вив,
М’яса людського же давно не їв.
Але ті, кого він би з’їсти міг
Гонять геть його дружно за поріг.
За один поріг, потім за другий.
Ледве вже пливе той нещасний змій.
За пороги аж його провели
І тоді назад радісні пішли.
Бо прийшов тепер змієві кінець!
Він же на Дніпрі знайшов острівець
У печеру вліз, що на нім була,
Там і здох, мабуть, з голоду і зла,
Може, правда, він там ще довго жив,
А то мимо плив, тих ловив і їв.
Бо в печері тій змієвій були
Купами кістки людськії знайшли.
Де подівся змій, те ніхто не зна.
І легенд про те навіть не одна.
А як в Києві він Перуном звавсь,
То й за островом назва збереглась.

Лабіринти Сновидінь

Душа померлої дружини
Розмовляє із коханою
Колишнього чоловіка

***

«Я Образом до тебе припливаю,
Нехай твоє серденько не тріпоче,
Мене він ніжно, вірно пам’ятає,
Але страждає,
Цього я не хочу.

Я не Примара, Ревнощів Ожина,
Через яку коханий швидко в’яне,
Лише – Душа покійної Дружини…
Мене ти бачиш? – Подругами станем.

Бажаю, щоб ізнову був щасливий,
Весь час
Його незримо зберігала.
З тобою
Для життя він знайде сили:
Нарешті вас Кохання обійняло!

Кохай,
У пристрасті нестямно злийся,
Я піклуватимусь про тебе
І про нього…
Цілуй його, цілуй, не бійся,
Він так цілується казково!»

***
І винайти нічого я не міг,
і навичок ученого не маю,
та висуваю носа за поріг
і день новий,буває, відкриваю.

***
І бозна-чим забита голова,
і вітер виє і війною віє,
але, у кого спрага на слова
і є уява свіжа і нова,
мою сторінку пам'яті відкриє.

***
Могили насипа́ли небеса,
коли до сонця ще ходили рачки,
світ рятувала неземна краса,
атланти будували небеса,
а піраміди – ельфи і мурашки.

***
Надокучають пустотою дні
і зайва новина надокучає,
та уночі навіяне мені,
хоча б одне, чекаючи пісні,
хоч іноді, а все-таки читає.

***
І видива, і винаходи ці
не додають ані душі, ні серцю,
але бодай у самому кінці
не маю пучки солі у руці,
то до десерту насипаю перцю.

***
Відкрию дещо людям і собі,
хоча і темно, і напевно, пізно...
але впізнають пана по губі –
усе собі... і соло на трубі,
і не почута у польоті пісня.

Мораліте
У цьому світі я не одинак.
Але не чують сови і тетері,
що́ водолій відлунює в етері...
зерно раціональне є однак –
не рипайся, здається... та ніяк
не можу до людей закрити двері.
Та поки не закриють і мене,
аби точити інші теревені,
то винайде напевне не одне,
що кожне mini – maxi на пательні.

07.20

Ідуть поети. Їхня роль така –
у пору смути суще освітити,
аби платили інші менше мито,
коли життя не варте п’ятака.

Їх проводжають авгури-піїти,
у кого доля не така тяжка
на фоні оглашенного совка,
кому належить пам’ять освятити.

Колись усе робилося бігом...
не поодинці... падали гуртом,
коли на північ мчали ешелони
і лиходії нищили мільйони,
а нині – не огріють батогом,
то заведуть до п’ятої колони.

Леготом, леготом... Ниткою променя
В голчине вушко щасливе і зболене
Вперто всиляю - шитво ж бо не скінчене...
Крила журавчині долею мічені...
Ритмом пульсуючим - серцю не байдуже -
Помисли з діями зв'язую в райдугу.
Шляху мелодію зросять сльозинами
Інші (не я) на вітрах часоплинових.
Я вишиватиму барвами світлими
Те, що поможе ступаючим бритвою,
Щоб не урвалося, множилось силою -
Нитка сукалася міццю стокрилою.
Леготом, леготом... Злетами-вежами
Світлості заполоч, словом змережану,
Серцем відібрану, звінчану брамами,
Сплавлю між ребрами в яв амальгамову.

Життя біжить, мов річка швидкоплинна
І день за днем з собою забира.
То ж необхідно намагатись встигнуть
Зробить немало.Бо прийде пора,

Коли покинем світ цей і полинем
Хто в райський сад, а кому туди зась.
Та щоб могли згадати неодмінно
Нащадки добрим словом завжди нас.

2020 р.

Болюче щось, неначе жало,
Зненацька душу обпекло
І так мені недобре стало,
Як ще ніколи не було.
Умить згорьовано подумав,
Що вірю в завтрашнє дарма,
Адже навколо стільки суму,
Що місця радощам нема.
Чомусь туманна тінь полуди
Була так довго на очах,
Що слід брехні не бачив всюди
На важко пройдених шляхах.
Невже очунюю помалу
І відкриття життя прийшло
Тоді, коли осиним жалом
Усоте душу обпекло?..
07.07.20

Який тут Господь-Бог?! Самі погрози!
П’ять пальців по руці – це все, що є.
Трудись від мавпи поскрізь сміх і сльози,
трудись, людино, бо ж не все – твоє.

На всі віки, на всі премногі літа
молитву калібруєш позалад.
Повір у себе! І не будеш бита
сама собою ж – не ввійшовши в Ад.

Тепер про Ад. Він тут, між нас, безвірих.
На що́глах тих, що хрест чи сонця сяй,
не зосередь, людино, Бога-Звіра,
а май любов свою і серце май.

24 липня 2003 р., Богдани́

Садили картоплю ми у дідуся.
Він ямки копає, а ми із сестрою,
Кидаємо в ямки картоплю обоє
В надії, що скоро закінчиться вся.
Вже сонечко добре з небес припіка.
Дідусь утомився та й ми ледве ходим.
Уже посадили ледь не пів городу.
Аж ось і бабуся обідать гука.
Ми хутко докидали те, що лишалось,
За стіл попід вишню в тіньок подались,
А там, як наїлися і напились
То відпочивати в траву повкладались.
Я ж надто цікавий, щоб просто поспать,
Питаннями став дідуся діставати:
- Хто перший картоплю надумав саджати,
Щоб можна його незлим словом згадать?
- Раніше картоплі в Європі не знали.
Колись у Америці інки жили,
Тож перші саджати її й почали.
- А як та картопля в Європу попала?
- То вже як Колумб край далекий відкрив,
То звідти іспанці й привезли те диво.
Щоправда, в Європі дивилися криво,
Вважали, що чорт в землю то посадив.
Тож «яблуком чортовим» часом і звали.
Бо ж їли не те, що росте у землі,
А ягоди, бачили, ті, чималі,
Які по цвітінню на ній достигали.
А в них же отрута. Хтось часом вмирав.
Верталися знову до каші та хліба.
Воно, хоч жилося і голодно, ніби,
Але краще їсти провірених страв.
І, як не старались були королі,
Щоб змусити люд ту картоплю садити.
Один обіцяв за то гроші платити,
Другий за непослух карати велів…
Та темний народ за старого тримався,
Від голоду пух та картоплю не їв.
Як переконати тих впертих ослів?
І, якось, француз Пармантьє здогадався.
Ділянку картоплею він засадив
Й, коли вже картопля взялась достигати,
Поставив круг поля він роту солдатів
І слух розпустити по селах велів,
Що тих, хто посміє картоплю ту красти,
Чекає уже із сокирою кат…
А сам уночі прибирав тих солдат.
Ну, як було людям у гріх не упасти?
Солодкий же, бач, заборонений плід,
Відомо то людям іще від Адама.
Тож люди картоплю тягли лантухами,
А згодом, як кажуть, і «тронувся лід».
В Росії ж з картоплею лихо було.
Петро ще з Голландії лантух доставив,
Хоча й не довів до кінця тої справи.
По ньому ще років багато пройшло,
Коли Катерина за справу взялася.
Та вперся народ забобонний, однак,
І справа не рушила з місця ніяк.
Уже при Миколі, що Палкіним звався,
Був виданий ним «височайший указ»
Ростити картоплю повсюдно… Якраз!..
Російський мужик враз за вила узявся:
Що їм замість ріпи підсовує «власть»?
І бились до смерті вони «за свободу».
Багато лягло у тих бунтах народу…
Та, врешті, картопля і там прижилась.
- А звідки картопля взялася у нас?
- Завезли німецькі колись колоністи.
Вони уже вміли й ростити, і їсти…
Хоча… рідний дід мій розказував раз
Історію трохи другу про ті справи.
Тоді іще й німців не було у нас.
А цар чи московський, чи інший якраз
Купити картоплі в Європу направив.
Купили чи лантух, чи, може, і два.
Везуть із солдатами по оба боки.
Бо ж час був непевний. Не ступиш і кроку.
Хто зна, що байрак чи то пуща хова?
Та, як не старались - з бідою зустрілись:
У лісі напали на них гультяї.
І голови склали солдати свої,
А слідом на небі й посли опинились.
Взялись гультяї злато-срібло шукать,
Бо що ж можна везти в такій охороні?
Огледіли все: і карету, і коні.
Та лише два лантуха там і лежать.
А в лантухах тих якісь овочі дивні.
Хтось взяв та надгриз і одразу скрививсь:
«Гидота! Тверде! - та й пошпурив у ліс,-
Такого не їстимуть, мабуть, і свині!»
Почухав потилицю був отаман.
Він же сподівався багатством розжитись.
Ну, коней візьмуть. Вони можуть згодитись.
А більше чого і узяти нема.
Карету у нетрі велів відтягти,
На землю із лантухів повисипати.
Ніколи не зайвина лантухи мати…
«Гидоту» ж землею велів загребти.
Було то все ранньої, кажуть, весни.
А влітку із Криму верталася валка,
Минули спокійно розбійницьку балку
І на ніч спочити спинились вони.
Поставили мажі навколо свої,
Багаття розклали, вечеряти стали.
І так комарі кляті їх допікали,
Що ледь дочекались, щоб гурт весь поїв.
Тоді отаман і говорить: «Давай
Накидаєм зелені в наше багаття.
Вогню нам не треба, а диму багато…
Он, бач, над дорогою густо трава».
І рвати бадилля вони почали,
А з ним іще грудки якісь витягають.
Не перебирають, в багаття кидають,
Поки густий дим в небеса повалив.
А потім спокійно уклалися спать,
Лишивши, звичайно, надійну сторожу.
Вночі гультяї ще навідатись можуть,
Від ночі усякого можна чекать.
Але, слава Богу, ніхто не напав,
Ніякі розбійники їх не чіпали.
Коли готувати сніданок почали,
То кухар грудки оті повигрібав,
Аби на вогні саламаху зварити.
Хтось грудку узяв - вона тепла, м’яка.
Почав куштувати – смачнюча така,
Лиш трішечки треба її посолити.
Допалися хлопці до дива, умить
Поїли усе, а тоді гуртом взяли
Ті овочі дивні з землі накопали,
Щоб дома в городі собі посадить.
А скоро від них розійшлася вона.
Картоплею, правда, ще не називали,
Десь бульбою, десь мандибуркою стала,
А десь бараболя, бандурка. Одна
Ще приказка в діда з часів тих була:
«Бандурку Господь сотворив задля того,
Щоб бідному шкуру було драти з кого!»
Відтоді картопля у нас і пішла,
Казав мені дід. Зовсім інше наука
Розказує нам у розумних книжках…
Так, біля картоплі робота важка,
Але ж і смачнюча, скажу я вам, штука.

Дозволили казати слово,
Підняти очі від землі,
А серце бачити готово
Свободи натяки малі.

Помалювали стару клітку,
А охорони не зняли,
Душею линемо у сітку,
Яку оманою плели.

Міняли волю на медалі
Але ідеї не дали,
Аби хотіли владу далі
У «рай» на собі понести.

Хто має долю поміняти,
Аби її у руки взяти,
СВОЇ ламає кайдани…

Уміє клітки оминати,
Дорогу долі обирати
І нею до ідеї йти.
2020

Я частував своєю кров`ю комарів,
Я на фуршеті цьому мало не здурів.
Які ж вони немилосердні, комарі –
Жалкі́ завсі́дники вечірньої зорі.

Горить коса, палає літом небо,
все поглинає полумʻя стіна!
Природа віддає останню требу –
життя життям оплачує сповна...

Заграва підіймається над морем,
у тому пеклі гине все живе
і рани залікуються не скоро,
не скоро серце лісу заживе...

Палає Кінбурн, вікова окраса,
прамати димом лине в небуття.
За все платити видається з часом,
за все спитає зрештою життя.

Ех, ти, Скорпіоне!
Ти жалиш!
Повернутий спиною – Злом!
А спробуй убити –
на-зав-жди –

Добром.

24 липня 2003 р., Богдани́

Літній дощик


Шкандибаю, у руках ковінька

Став старим, а був - прехтивий фавн.

А спекотне літо, наче жінка,-

Пражить. аж у голові туман.


Засмагання - це здоров'ю шкода,

П'ять хвилин - і може трафить шляк.

Де ж ти, де, осіння прохолодо,

Ніч без кровосисів-упиряк?


Я таки не з Африки макака!

Українець! Бульбовий копач!

На осонні мавпочкам не жарко,

А мені не п'ється спотикач.


Ходять ходуном від спеки ребра,

Настрій - хай Бог ми! Усохлий чипс!

...Вдарила гроза, нарешті, з неба,

Під краплинки підставляю ніс.


06.07.2020р.

планету машиною часу
жбурляє у космосу вир
де мов бумеранг папуаса
галакто-спіралиться шир
і на астероїдів брили
розсипавши простору схил
пітьма проявляє пітьмила
в непевному світлі світил
яке із минулим суміжне
яке з майбуттям є ламке
в якому усе центробіжне
запаморочливе й стрімке
коли верне безмір навколо
в джет виструнченого мене
бо я хоч живу й по приколу
але в центрі світу а не
із краю
і падає круто
в сни фентезі днів кіберпанк
щоб в часу стрілу розігнути
історії бумеранг

2020

Ми не бачим живої весни...
Вона вся ж така як і всі
Тільки небо в чотири стіни
Тільки крізь рамку в вікні
Ця весна як і всі...
попередні
вчорашні
прийдешні
Зрадіємо першім теплі
Повернуть ластівки перші
Так, ще мороз обпече
Ще не схочеться спеки
Дощу заманеться тобі і ще
Заманеться під самі ребра
заманеться
вкортить і...
попустить
Бо не видно живої весни
Бо не видно живого літа
Хоч вони все ж такі як і всі
Лиш крізь шибку вікна розбиту...
05.05.20

Було це у часи у старовинні.
Коли? Не знаю. Та давно було.
Унадились татари в Україні
Чи не щодень чинити своє зло.
Ішли так часто. Йшло їх так багато,
Що всю траву стоптали у степах
Не стало чим й коня погодувати
На широченних степових шляхах.
Здавалося б радіти Україні,
Бо не прийде нарешті татарва.
Але хіба її лиху зупинить
Те, що в степу не виросла трава?
Татарин скочить на коня уранці
Надвечір вже за Ворсклою гуля
І мотузками в’яже собі бранців
І тягне все що в очі потрапля.
А Україна лишилась без солі,
Бо сіль із Криму везли чумаки.
Вози ж чумацькі рухались поволі
Воли такі вже неповороткі.
Їх у дорозі годувати треба.
А чим? Коли в степу трави нема?
З собою брати на усі потреби?
Так тільки час потратити дарма.
Тож і не їдуть чумаки за сіллю.
А що без солі? Їжа вже не та.
Та і здоров’я меншає і сили.
Хто мав хоч дрібку - три́мав на свята.
І чумаки журилися нівроку
Тож заробіток їхній головний.
А не рушали. Все чекали доки
Степ знову вкриє килим трав’яний.
Дарма чекали. Не росте травиця ,
Лиш порох степом вітер підійма
І засипає степові криниці.
Бо то біда, коли трави нема.
Сів молодий чумак понад рікою,
Від неспокою серце аж щемить.
Підпер в задумі голову рукою,
Не знає, бідний, що його й робить.
Аж тут дідусь старенький на дорозі.
«Здоров був, синку!» «Й вам здоров’я теж».
«Чого сидиш у задумі й тривозі?
Чого із Криму солі не везеш?»
Та то вам, діду, наче невідомо?
Трава не хоче у степу рости.
Даремно вириватися із дому.
Без неї і до Криму не дійти.
«Відомо, синку. Чому ж невідомо?
Я саме тому й прийшов сюди.
Я поможу, синочку, горю твому
І порятую землю цю з біди.
Є в мене торба з чарівним насінням,
Росте із нього мурава-трава.
От якби хтось ним степ увесь засіяв,
То ожила б землиця степова .
Я б сам пішов, та вже старий занадто,
Боюсь, що може зовсім не дійду.
Якби ж хтось захотів цю торбу взяти,
То ми б, напевно, відвели біду».
«Я згоден, діду! Де ота торбина?
Хутчій давайте!» - підхопивсь юнак.
« Торбина ось. Але послухай, сину,
Ти маєш знати: що робить і як.
Ітимеш, торбу почепи на спину,
Бери насіння, рівно розсівай,
Не заглядай в дорозі у торбину,
Бо враз насінню тому буде край.
Не оглядайсь ні разу аж до Криму,
А то трава не зможе прорости.
І не спиняйся, доки туди йтимеш.
Все зрозумів? То можеш тепер йти».
Взяв хлопець торбу і пішов додому.
Шлях був далекий, слід перепочить.
А вдома торбу положив додолу.
Нехай до ранку долі полежить.
А поки спав якась нахабна миша
Прогризла дірку, щоб поласувать.
З зорею хлопець торбу взяв і вийшов.
Пішов степи травою засівать.
Іде-іде, насіння розсіває.
Зустріне річку – бродом перейде.
Не бачить що у дірку просипає,
Бо йде, не зупиняється ніде ,
Позаду вже і Ворскла, і Самара,
Іде між Кінських і Молочних Вод.
Вслухається, чи не спішать татари.
Здалось йому, щось сиплеться. І от
Він вирішив заглянути в торбину,
Чи ще до Криму вистачить йому?
Та тільки хлопець зняв її зі спини,
Відкрив, поглянув…І кінець всьому.
Лишилось те, що ще тримав в долоні,
А ще ж до Криму чималенький шлях.
Тож наостанок сіяв досить скромно.
Бо густо – то не вистачить ніяк.
Укрився степ травою –муравою.
А особливо там, де йшов юнак,
Вона була високою, густою.
Там і проклали чумаки свій шлях.
До Криму їдуть по траві високій,
Пісні співають, доки сіль везуть,
Такі ж протяжні, як і степ широкий
Їх у степу, ой, як далеко чуть.
Високі трави степом аж до Криму
І тільки там, де зупинивсь юнак,
І у торбину глянув, не утримавсь,
Так і до нині тільки солончак.
За тою, за травою –муравою
Муравським і назвали оцей шлях.
Тут чумаки співали пісні свої,
Як сіль везли із Криму на возах.

На зеленій галявині, на узліссі -
Засмучена дівчина у дрімучому лісі…
Як у ліс потрапила, Прекрасна,
Що робиш на галявині, Красна?

«Краще бути в лісі почорнілому,
ніж у чоловіка в домі немилому…

Я Квіточки перебираю,
докази Любові чоловіка
у колишньому раю
споглядаю…

Ось – ми у місяці квітні
гуляємо-купаємось
у місячному світлі…

Ось –
квіточок польових
він букетик простягає,
«Ти – найкраща, я тебе кохаю» -
тихо, ніжно промовляє…

Ось – іще, іще, іще
докази - завжди свіжі квіти,
Вони надають мені
сили жити.

А цей Червоний Ключик –
згадка, щоб не забутись,
Щоб не виникла спокуса
повернутись…

Ключик
від
далеко - далеко
захованої скрині,
Перевита, закута вона
ланцюгами міцними…

У скриньці не хижі птахи,
не отруйні гади –
Один-єдиний доказ
чорної подружньої зради.

Скриньку я ніколи не відкрию,
навіть не візьму в руки,
Бо не переживу зраду вдруге…

Ось чому я у Чорному Лісі
Перебираю
квіточки-згадки
на зеленому узліссі.

Він грав на піаніно власним членом,
Скакав по сцені у рябих трусах.
А нині - Президент! Спаситель! Ленін!
Країна, врешті, витягла туза.

І зажила-а-а! Аж мед тече по вухах,
Грошви до біса і війни нема...
Ці вибори - солодка груповуха,
Де головний девіз "Самообман".

Печерська бенкетує камарилья,
Ця недоречність завдяки й тобі.
Не воювала погань, душі цілі,
Ще й гонить нас на працю та забій.

Не до віршаток, і не до мелодій,
Коли війну затіяла орда.
Пожартував паяц з народом й годі!
Пора додому - у "Свати" й "Квартал".

06.07.2020 р.

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Порізано талант сатири лезами,
Під хвіст коту усі мої труди!
Кошлате мудромисліє - поезія,
А те, що в мене - сірий наратив.

О, хто би дав хоча б ковточок радості?
Боги парнаські вирок прорекли:
"Для вічноті твої творіння - капості,
Вульгарний комікс, дешевенький кліп.

Із ними недоречні перемовини,
Загнали дух, немов щура у кут.
І впало небо мороом зацькованим
Та зорі потопило у ставку.

Плету петлю, на пльцях зріють рубчики,
Але читачка "хап" мене за чуб
І відтягла від бантини за рученьки,
А далі - казка. Ти, напевно, чув.

Чи вилізу хоча б на день з-під ковдри я?
Не хочу. У коханні суперспец.
Щороку трійня! Отака істоірія.
Дітей під сотню. Й це ще не кінець.

06.07.2020 р.

Вічно серце живе
по тілах по людськи́х,
не в однакових ритмах кочує.

Десь фонтаном прорве
між артерій вузьких,
десь мелодію Брамса прочує.

Десь зганятиме кров
у калюжу життя
і потопить чиїсь бриґантини.

Десь спізнає любов
і з’ясує, хто я,
десь багаж невзаємний нести́ме.

Як мотор, як реле,
як звичайний стоп-кран
чи проста запальничка – спрацює!

Вічно серце не мре,
б’ється, мов партизан,
і по совісті ери лупцює!

Форма серця ясна́.
Той, хто вправний хірург,
може наші серця поміняти.

Серце – вічно весна!
Знову пташечка – пурх! –
від спочилого – до немовляти.

21 грудня 1997 р., Київ

У торбину барвисту велику
Сипле літечко липовий цвіт.
Аромат неповторний той вітер
Так далеко несе всюди й скрізь.

Ти вдихаєш його, наче ліки,
Паморочиться аж голова.
Так духмяно тепер пахне липа
І від радості серце співа.

2020 р.

Є люди, з якими приємно завжди,
далеко не треба ходити,
є й інші, з якими, куди не іди,
немає про що говорити.

На інших надійся, та сам обирай,
на кого надія в дорозі,
оточена пеклом дорога у рай,
допоки «почиєш у Бозі».

Чекати на принца – затія крута,
та, може, не той, а можливо й не та
мету спонукає до злету.

Утопить наяда вінок на ріці,
дарує удача синицю в руці,
яка і не снилась поету.

Млини...
Млини ідуть по полю
і мелють вітер на шматки,
а разом з ним щербату долю,
немов посохлі пелюстки...

Вони ідуть на захід сонця
чи навпаки – йому на схід?
Руйнівники чи оборонці
лишають в душах часу слід?

Коса, дорога, рев мотора,
пісок розпе́чений, жара...
До моря, вниз і знов угору,
повзе авто на всіх пара́х.

Оба́біч ліс, столітні со́сни,
вірніше за́лишки ліска́.
Було їм вирости непросто,
у них планида нелегка...

Надривно кашляє і чхає
старий, подертий «Кадилак».
Ледь під колеса не втрапляє
поза сценарієм дивак...

Не талани́ть з само́го ранку,
та і увечері жара...
Лишаю не налиту склянку,
звертати з колії пора!

Сидів в саду і слухав солов’я,
Що недалеко в гаї заливався.
Під спів той задрімати намагався,
Не міг заснути в душній хаті я.
Дививсь крізь віття на громаддя зір,
Якими щедро всипалося небо.
Задумувався про життя, про себе,
Про те усе, що бачив до цих пір.
І, чи то непомітно так заснув,
Чи то і справді сталося зі мною -
Та когось чую поряд із собою.
Я голову повільно повернув,
Аж поряд біля мене сивий дід,
Якого я до цього ще не бачив.
Не здивувався, не злякавсь, одначе,
Як, наче, все навкруг іде, як слід.
- Чудова ніч! – озвався тихо дід,-
А соловейко, бачиш, як виводить?!
Комусь переспівати його годі,
Хай, навіть, обійти прийдеться світ.
Я тільки мовчки слухаю, сиджу,
А дід, немов з собою розмовляє:
- У світі, синку, всякого буває…
А хочеш, я легенду розкажу
Про те, звідкіль всі солов’ї з’явились?
Я лише мовчки дідові кивнув.
Той помовчав, немов про щось забув
Та далі мова легко його лилась:
- Були колись в краю оцім часи,
Коли одні над всіми панували,
А інших просто за худобу мали
Та задирали без кінця носи,
Хвалилися один перед другого,
Що в кого є, чого в других нема.
Один собак породистих тримав,
Картин відомих назбиралось в того.
Той кіньми в стайні без кінця хваливсь,
У того парк розкішний і фонтани,
Або й театр у якогось пана…
Один поперед одного тяглись.
А, щоб зібрати гроші на усе,
То кріпаків трудитись заставляли,
Їх за худобу чи знаряддя мали,
Яке прибуток пану принесе.
Їх за непослух без кінця сікли.
Могли й до смерті засікти, бувало.
Та, як худобу часом продавали
Чи обмінять на якусь річ могли.
Бувало, що й десятків кілька душ
За цуценя породисте просили…
І кріпаки противитись не сміли.
Систему, гарну для панів не руш!
Так от, жив-був на Україні пан.
Чи, може, пан, то голосно занадто -
Панок, що Дурнєв було його звати.
За що потрапив він у панський стан,
То ми не знаєм. Мав одне село
Та кріпаків десятка три при ньому.
Але хотілось слави пану тому,
Хоч славитися чим і не було.
Грошей на прожиття не вистача,
Куди вже там бенкети із балами.
Але хотів рівнятися з панами
Й невдачі на селянах відомщав.
Була між кріпаків одна сім’я.
Із ранку і до ночі працювали,
Угору коли глянути не знали,
Тож свій лан необробленим стояв.
Хоч як і важко жити їм було,
Та усе ж жінка народила сина.
Росла дитина, наче та билина.
Таких було ще кілька на село.
Коли дитина трошки підросла,
Пан повелів в роботу її брати,
Худобу пасти, ягоди збирати,
Те, що вона робити вже могла.
Так ще з малого він уже кріпак
І змушений на пана працювати.
Уже і вранці не дають поспати,
Бо прийде хтось із панських посіпак
І батогом робити пожене.
Та якось звик хлопчина, не цурався
І за роботу він без лайки брався,
Бо гарне бачив у цьому одне:
У полі, в лісі був він сам-один,
Ніхто його не бачить і не чує.
Тож він собі, як і усі, працює,
Але й співати вголос може він.
А він співати дуже вже любив.
Бог голос дав такий, що пошукати.
Як же було малому не співати,
Коли він співом тільки тим і жив.
Як він співав, то замовкали всі.
У полі жайвір, в лісі всяка птиця
Зліталися на нього подивиться,
Скупатись, мов, у вранішній росі…
Звикають люди, кажуть, до всього.
І до кріпацтва також звикли люди.
Нехай там як воно погано буде,
Але ж так само і другим кругом…
Та якось пан, залізши у борги,
Рішив продати трохи свого люду.
Розвішав оголошення повсюди.
Й продав кількох, але серед других
Купили також хлопця маму й тата.
Ніхто дитину не схотів купляти.
Тож він лишився сирота без них.
Поплакав, звісно, але що робить,
Хоча душа у хлопчика страждала,
Та пісня його завжди рятувала,
Допомагала йому далі жить.
Так він і виріс, хоч і сирота,
То пас худобу, то робив у полі,
Не жалівся ніяк на свою долю.
І скоро гарним парубком він став.
Якось на луках був траву косив,
Та заспівав, як звик завжди робити.
Тут панові прийшлося проїздити
І він почув отой незвичний спів.
Негайно хлопця привести велів,
Послухав, як чудово той співає
І зрозумів, що він, нарешті має
Те, чим він може здивувать панів.
Так панове життя зазнало змін.
Другі до нього стали приїздити
Той спів послухать, пана похвалити.
І став із того ще бундючний він.
У парубка нічого не питав,
Лише велів гостям своїм співати,
Хоч став для того гарно одягати
Та більш чи менш пристойно годував.
Як слава між панами розійшлась,
Просити стали хлопця в пана взяти,
За гроші, звісно, трохи поспівати.
А чого б пан від грошей відмовлявсь?
Тож їздив хлопець та панам співав.
А так хотів співати для народу,
Щоб не дивитись на ці пики горді.
Вже на них сил дивитися не мав.
А була ще у їхньому селі
Дівчина Галя, добра та вродлива.
Сім’я була, як в хлопця, нещаслива,
Тож на руках натерла мозолі
Ще з літ дитячих. Та не сумувала.
Із хлопцем зустрічалася пота́й.
Бо ж панові лише зачі́пку дай,
То вже б в обійстя панове попала.
Лиш покритки вертались звідтіля,
До смерті свою долю проклинали…
Вони кохання в темряві ховали,
Він піснею їй серце звеселяв.
Коли ж дізнався пан про його спів,
Стрічатись їм все менше випадало.
Та вони часу кращого чекали,
А раптом пан би взяв і подобрів.
Якось купець до Дурнєва примчав,
Просити став, щоб співака продати,
Почав хороші гроші обіцяти
І той на пропозицію пристав.
Позвав він хлопця та велів збиратись,
А той одне-єдине попросив,
Аби пан з ним ще Галю відпустив.
Та пан уперся, не схотів втрачатись.
Купець хотів купити і її,
Та Дурнєв ціну чималу загилив.
Ціна для того була не під силу,
Чи, може, гроші пожалів свої.
І тут вже хлопець стриматись не зміг,
Хоч із дитинства звик коритись пану,
Але на нього гордовито глянув
Й метнувсь умить стрілою за поріг.
Поки-то пан покликав слуг своїх,
Поки вони за хлопцем вслід побігли,
То молодята вже зустрітись встигли
І кинулись до лісу з усіх ніг.
Тікали і молилися весь час,
Аби Господь поміг їм врятуватись,
Аби їм все життя не розлучатись
Та в страху озиралися щораз,
Бо ж чули тупіт панових лакиз.
Здорові надто в пана посіпаки.
Ще трохи й попадуться небораки,
Не порятує, навіть, море сліз.
Вже слуги поряд, руку простягни,
Вже чути їхнє дихання у спину.
Вже думали, що їх Господь покинув…
І раптом стали пташками вони.
Лишили посіпак тоді ні з чим
І в ліс густий швиденько подалися…
Отак от соловейко і з’явився,
Щоб радувати співом нас своїм.
Він, звісно, для коханої співа,
Але та пісня – мов дарунок неба.
І кращого закоханим не треба…
Мені пора, бо вже і ніч сплива…
Я озирнувся, але дід пропав.
А, може, то мені усе наснилось?
Вже сонечко над обрієм з’явилось,
А я отак в саду всю ніч проспав.

Євреєвбивчою єдина є євгеніка -
євроєвгеніка єфрейтора-євгеніка.

2020

У дурня аж дзвенить у лобі,
Сховала маска розум, ніс.
Тепер носи її до гробу -
Намордник намертво приріс.

А ще сідай, пиши віршата
І глипай мовчки за вікно.
Для мене ж ця гультяйська влада -
Поганий сон, дурне кіно.

Ані душі, ні інтелекту,
Одна ротяка , наче вир.
Мене у цю манили секту,
Давали камінь-Алатир,

Пегасові - у зразах лати,
А музі - лахи голубі.
Одна умова: не гарчати...
Та ця умова - для рабів,

Для зомбі сонних (це не жарти!),
Не для таких як я - о ні!
Колега здався, вліз у владу,
В жирок вгорнувся, запанів.

P.S:

Хоч влада - пряник, пахлава -
Вже краще чи тюрма, чи плаха.
Бо від чортяки булава,
Від біса шапка Мономаха.
05.07.2020 р.

А ти ж мною шила,
шила-вишивала
мережані рушники,
лєнти й покривала.

Потім з світу зжи́ла,
жила-виживала.
Дала в руки клумаки
і скибочку сала.

Я пішов по світу
темними путями.
Поки свитку обідрав –
повернувсь до тями.

І матка сміються,
і татко регочуть:
"Тілько, синку, піввідра
йти у прийми хочуть!"

8 листопада 2004 р., Київ

Коли дивлюсь услід красуні тій,
Жорстокість милої ятрить мене.
Я думаю: яка з-поміж стихій
З’єднала вроду й серце крижане?
То не земля: вона й висот сягне,
І не вода: вогнем любов зоріє.
Повітря? Ні, завзяття в ній міцне.
І не вогонь, бо не палають мрії.
Потрібно іншу віднайти стихію,
Що їй життя дала. Небесна синь!
Дивитись в небо дівчина воліє,
А розум прагне вишньої краси.
Нехай красуня, мов свята блакить,
У серці милосердя воскресить.

З прадавніх літ лежить серед Дніпра
Великий острів - Хортицею зветься.
Немов природи надзвичайна гра,
В яку ріка віками з шумом б’ється.
Високії гранітні береги,
Могутні скелі хвилі ті стрічають.
Шумить Дніпро. Йому не до снаги
Тих скель здолати. Тож і оминає,
Струмує, невдоволено бурчить,
Але не в змозі що-небудь зробити.
Та і до моря надто вже спішить,
Щоб свої води в нього швидше влити.
Звідкіль він взявся – острів дивний цей,
Який казковим дехто називає,
Який важким напруженим кільцем
Дніпро могутній скільки літ стискає?
Говорять, в давні – давні вже часи,
Як Бог ще тільки брався до роботи,
Коли тропічні скрізь росли ліси
І всяка нечисть повзала в болотах,
Коли з-під рук Всевишнього зійшли
На Землю дивні монстри величезні
І боротьбу за зверхність повели,
Шматрали здобич кігті, наче леза.
Їх розвелось до біса на Землі,
Що аж вона від їх ходи двигтіла,
Водились і великі, і малі,
Все пожирали, ще і ще хотіли.
Господь злякавсь,
що монстри все пожруть
І не лишиться на Землі нічого,
Тож з залишків якихось, може буть,
Він сотворив хорта на диво злого.
Гасав той хорт по луках, по лісах,
Рвав динозаврів, як курчат, на шмаття
І лиш кістки хрумтіли на зубах,
Коли вдавалось щось уполювати.
Вже й динозаври зникли назавжди,
Їх хорт подер, немов свиня кожуха,
Лишились їх кістки та десь сліди
І ще дрібнота, що хорту, як мухи.
Пора б з хортом покінчити, мабуть,
Він все зробив,
для чого Бог призначив.
Та він забув. Чому б і не забудь,
Як за ділами спокою не бачив?
А хорт ганяв. Вже витоптав ліси,
Широкий степ розкинувся навколо,
Річки до моря води з гір несли,
Здавалось, їм кінця нема ніколи.
Голодний хорт дрібноту вже ловив,
Набігається, доки щось впіймає
Та й до ріки – все пив і пив, і пив,
Бува, аж річка зовсім висихає.
А з того й в морі меншає води.
Побачив Бог: щось діється не теє,
Поглянув по Землі туди – сюди,
Уздрів хорта, що бігає землею.
Згадав, навіщо він його створив
І бачить, що потреба в нім віддала,
А той якраз дніпрову воду пив,
Коли на нього Божа воля впала.
І хорт відразу весь закам’янів,
Завмер навіки поміж берегами,
Дніпро могутній навпіл розділив,
Упершись міцно скелями – ногами.
Так і стоїть донині острів тут,
Подій минулих мовчазливих свідок.
Не вирватись йому з гранітних пут,
Нікому в світі всього не повідать.

Зазорена у цю ріку,
Струмій на хвилі неподатливій...
Усе життя на волоску
І попри вирви чорні й патові,

Оце дивися тут і мрій,
І не дозволь собі не мріяти.
Он поле із- під житніх вій
Росу викочує...на вигрітих-

Під сонцем денним - валунах,
Всепоходжає дух ясминовий.
Летить зозуля лугова,
Шумлять крізь небо сни і виринув

Чортополоху гострий лист.
Тече до зір і розгортається
Усенький, цього світу, зміст...
І творчий спах і божі нариси.

Понапувалися з криниць
Води студеноі та чистоі
І повний місяць білолиць,
І дуб, що під вітрами вистояв.

Блавату синій- синій рій
залоскотав осердя літові.
А ти під вічностями мрій
І не дозволь собі не мріяти.

Я - сірома скромна, не з тузів,
Тож під серцем заповіді Божі:
В рай пускають навіть без трусів,
А у владу - виключно за гроші.

На горба народу Мойша "гопс!",
Скликав до корита всю родину.
В шахрая життя - країна Оз,
В роботяги - маска карантинна.

Завтра в цебро голову встроми
І сховайся у глибокій ямі.
Головне - аби в країні мир
Хоч із чортом, хоч із москалями.

Бо для бевзя влада - пуп бажань,
А держава - десь далеко, скраю...
Світиться у мороці душа -
Це єдине, люди, що я маю.

03.07.2020 р.

Енергійна екзекуція есерів -
екзотичний екзорцизм есересерів.

2020

Вже потвори нічні не гарчать,
Кришталевий зірок передзвін…
Тихо, ніжно співає дівча –
Спить Коханий – єдиний, один.

***

"Я кохаю тебе, Дорогий,
Я від втоми – твоє укриття.
Кожний порух Коханого – мій,
Кожний подих – це трунок життя.

Поцілую - забудеш печаль,
Я – в пустелі струмочок води.
Божеволіють сотні дівчат,
Та Кохання моє – назавжди.

Милий Друже, я – ніжна лоза,
Твій божественний стан обійму,
Буду в битві надійна броня,

А загинеш – з тобою помру.
Заколисує пісня моя,
Я Кохаю, Тобою живу."

Мов гілочка плакуча,
ти тулишся до мене,
але під нами – круча,
в ній глибина – шалена,
неміряна тривога,
невиказана правда,
немов життя без Бога
чи доля безпорадна!
Пере́д немає ходу,
назад не повернуся!
Але в таку погоду
я вуст твоїх торкнуся –
хай та́м єдиний вихід,
і там єдина про́ща,
де ми і сльози тихі,
і туга найдорожча.

16 січня 2001 р., Київ

Комусь болить на фронті кожна втрата.
Залита кров’ю – матінка-земля.
Двохсотими вертаються солдати.
Під артою* здригаються поля…

Плодить війна сиріт і вдів без ліку.
Тобі було півкроку до мети…
На милицях йде площею каліка –
Північні це накоїли «брати».

Йодує біль мені у свіжій рані.
Для росіяна прощення нема!
В кровиці навіть небеса багряні.
Юртує люта у душі зима…

Сьогодні міни накривали «бати»,
Осколок брату зрізав пів руки…
А ти диплом російський сміла взяти
З орлом двоглавим дуже залюбки.
04.07.20р.
*Арта – артилерія.

Вночі легкий вітрець несе
І прохолоду, і розраду.
Затихло на алеях все,
Лиш місяць бродить понад садом.

Вгодований і повний він,
І як солодку вату – лиже
Довгасту хмарку в темряві…
Картину згадую Куїнджі*.

Де барви місяця ясні
Були так змішані уміло,
Що він ярів на полотні,
Немов лампадка підсвітила.

Неначе ти у вишині
Тримаєш світ оцей в долоньці.
І світиш у житті мені
Ясніше місяця і сонця.

*Архип Куїнджі – відомий український і російський художник, автор картини «Місячна ніч на Дніпрі».

4 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Стоять у Призов’ї три могили.
Найменша називається Корсак
Найвища з них Бельмак, чи то Горіла,
Та ще середня Синя, чи Токмак.
Я вам легенду хочу розповісти
Про три високі степові гори.
Було то у часи прадавні, звісно,
Якоїсь невідомої пори.
Іще степів у цих краях не було,
Сарматське море хлюпотіло скрізь,
Вітри морськії в усі боки дули
І лиш морськії коники паслись.
А біля моря в ті часи далекі
Жило три брата - ненажери три.
Їм все одно – чи то мороз, чи спека,
Завжди одне: жери, жери, жери.
Зібрались якось усі три докупи
Бельмак, Токмак і менший брат Корсак
По всій окрузі неймовірний тупіт
Зчинили, розігнали всіх зівак.
Зустрілись, сіли, сперечатись стали
Хто все – таки найбільший з ненажер.
Один кричить: «Я їм – мені все мало.
З ‘їв череду – ледь з голоду не вмер!»
Другий собі: «Я снідати сідаю,
Дві череди одразу по щоках,
Ще й озерцем добрячим запиваю
Аби лиш заморити черв‘яка !»
А третій: «Я і море можу випить
Аби було що, власне, запивать!”
Кричать, давай один другого сіпать
І кулаками в черево штовхать.
Вже аж упріли з суперечки тої,
Нарешті старший каже: «Підождіть!
Давайте трохи, браття, заспокоймось,
Бо так нам суперечки не рішить».
Я пропоную влаштувать змагання,
Хто вип’є з моря більше всіх води
Той буде мати «Ненажери» звання.
Ну як, братки, лади?» «Еге ж, лади!»
От першим взявсь Бельмак із моря пити,
Він , як найстарший, право таке мав.
Не став далеко з берега ходити
На мілині хлебтав уже , хлебтав.
Роздувся весь і став такий високий,
Що на братів дивився згори вниз.
Та море все – таки іще глибоке.
«Ні, - каже, - все, вже б і ковток не вліз»
Узявсь Токмак за братом воду пити,
Зайшов у море п’є і п’є, і п‘є,
Але ніяк не може він налити
Те ненаситне черево своє.
Вже перепив далеко свого брата
Роздувся дуже, як гора вже став,
Але ніяк не хоче припиняти,
Щоб менший брат його не перегнав.
Та черево все ж не бездонна бочка.
І бачить він, нарешті, що ніяк
Йому вже не зробити і ковточка.
В знемозі й ліг. Тож менший з них Корсак
Продовжив справу, що брати поча́ли.
А ті таки добряче попили,
Аж море меншим і мілкішим стало
І береги вже ген аж де були.
Тож довелось на південь дибуляти
Аби залізти у морську глибінь
І там уже братів перепивати.
Такий уже був хитруватий він.
Сів у воді і ну її хлебтати,
А потім ліг, щоб влізло трохи ще,
Та не догнав і старшого він брата
Ковток зробив і з нього вже тече.
Дивився Бог на всю оту розвагу
Та дивувався з дурнів отаких,
А далі взяв і усіх трьох одразу
Перетворив з живих на камя‘них.
Від моря ж і третини не лишилось
Отак брати із нього попили,
Розділене до того ж на частини.
Кавказ одну з них - Каспій відділив.
Дві інші – то Азовське й Чорне море
Лишились про цю сторону хребта.
На північ степ простягся неозорий,
Що утворився завдяки братам.
Вони ж зостались кам’яним громаддям
Стирчати вічно серед цих степів.
А дощ і вітер їхні схили згладив,
А час травою – муравой покрив.
Ще Бог велів, аби вода верталась
З бездонних черев в глибочінь морську,
Знов хвилями в безмежжі хвилювалась
Прибоєм пробігалась по піску.
І з гір побігла випита водичка
До моря, звідки випита була.
З могили Корсак така ж сама річка
У море у Азовське потекла.
З гори Бельмак десь Гайчур тихо в’ється
Щоб в Чорне море вилитись Дніпром.
А з Токмака найбільше річок ллється,
Бо був із найненаситнішим нутром.
І Берда, й Конка, і ріка Молочна
З ції гори початок свій беруть.
Течуть і інші, якщо бути точним,
Та води мало у собі несуть.
Стоять в степу на дні колишнім моря
Ті три гори – ті ненажери три.
Ну, звісно, серед гір вони не гори,
Але для степу таки три гори.
Нагадують нам про часи прадавні.
І, наче добре завчений урок,
Давайте й ми цих ненажер згадаєм,
Щоб їх не повторити помилок .

цей манір яким дихаєш
ця римованість голосу тиші
і простору в закутках меж
ці думки які живуть в звивинах
стукіт живий із грудей
погляду хмурена синява
чи то карих задума очей
Ти нічого із нього не виріжеш
своїх недоліких (а, скоріше - плюсів)
не сховаєш і не забереш
це як карма
чи момент із твоєї історії
ти можеш сказати будь-що
але ж думка це буде все та
але що тобі із зміни своєї
Зовнішньої
бо манір яким дихаєш
інші слова на вустах
а римованість голосу
а розмови із тишею
Ти людина ота та ж сама
тільки думка інша у звивинах
І що інше є щось
крадькома
у очах

2020

Дарма десь демонструються дебати,
де декого дають дурним довбати.

2020

Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гадають, мабуть, що горбун задарма розважа.
Розсердився Езоп та й кида привселюдно:
«Скупі ви! Живете не так, як інші.
Зрештою, чого ж іще чекати од рабів!..»
«Які ж бо ми раби?- в одвіт.- Давно вже вільні».
«Діти ви рабів. Та річ не в цьому.
Я теж одвідав рабства.
Раби ви, бо хоч і данники бога мистецтв ,
Шкодуєте бодай півдрахми заплатить
Тому, хто мудрості готовий вас навчить.
Чекаєте, мабуть, аби вам вчителі платили...»
«Якщо цей мудрагель піде од нас,
То на весь світ ославить Дельфи.
Ліпше, аби навіки він лишився тут»,-
Так порішили всі старійшини дельфійські.
І не вступали в пересуди з байкарем,
А все зробили тишком-нишком:
Підклали в торбу чашу з Храму Аполлона.
І, звісно, що знайшли, коли Езоп рушив в дорогу.
І присудили незвичайну смерть йому:
Самому кинутись зі скелі в прірву.
...Стоїть над урвищем Езоп і просить вислухати
Байку про доньку, що збесчестив батько:
«Краще б я дісталась ста чоловікам,
Аніж тобі, негіднику, одному».
Отак і я всіх вас, дельфійці, проклинаю!»-
Сказав і кинувся у вічність.

Р.S.
За смерть одного мудреця
Чума прибрала згодом всіх дельфійців.

Велика криса* не їла рису,
а виключно целофан.
Жила на світі в одній кобіті,
що влізла у сарафан.

Попереду довгі роки вигна́ння
на каторгу у Сибір,
плювати, у ній жевріє останнє:
її хромосомний добір.

Якби ту кобіту до страти пришито,
це б був правовий екстенсив.
Тому у криси крамольні риси –
плакатно-надійний курсив!
____________
* щур

2 грудня 1992 р., Київ