На повні груди соловей співав,
лилися трелі у саду веснянім.
Цвіли дерева і плескався став
в сусальнім піднебеснім Божім храмі.

Птах умлівав у росах золотих
і захлинався в білих абрикосах.
Аж вітер в запашній леваді стих,
заслухавшись пташиним суголоссям.

І серед тенорових голосів
вона почула той, що вразив лунко.
Мелодією дивною засів
на денці серця ніжним поцілунком.

Зворушливо у затишку гілля
в чуттєвій пісні соловейко танув,
розлився флажолетом скрипаля,
художнім свистом спокусив кохану.

Кружляв навколо неї і гніздо
зладнавши у дуплі старої груші,
затріпотів у верхній ноті «До» -
любов єднала солов'їні душі.

Вже пір'ячко стелив для пташенят,
шалено щебетав від щастя зрання,
та несподівано ударив град
пошкодивши крило його коханій.

Поранена  упала серед трав,
злетіти не могла  хоча б на гілку.
А соловейко іншій вже співав,
настраював горляночку - сопілку.

Птах умлівав у росах золотих
і захлинався в білих абрикосах.
Аж вітер в запашній леваді стих
заслухавшись пташинним суголоссям.

25.01.2020р.

Зачиняючи двері журбі,
Міццю в небо задивлених стебел
Я заплутаюся у тобі,
З неможливістю жити без тебе.
У обіймах долонь, крізь віки,
Зберегла у собі, як обнову,
Тайну світу на відстань руки,
Древню силу піднятися знову.

Заколядую, мабуть, у життя.
У влади марно. Вона вічні злидні.
Ой, коляд, коляд, коляд, коляда…
Чому дурні? Певно тому, що бідні.

У полі рясно сходять будяки
І будуть нам родити вони доти –
Із хабарем воюють мідяки,
А нами правлять повні ідіоти.

Ідем на зліт! Пора стягти паски.
Тримай в руці вверх до гори кашкета.
Ми вирвемось із бідності таки!
Та під крило ударила ракета.
17.01.20р.

Світлячки, як манливі принади,
Розлились між гілля вусібіч…
Ув обійми принишклого саду
Опустилась, як сон, біла ніч.

Мов потоками світлого лою
Розтеклась по алеях зима.
Насміхалась вона над імлою,
Від якої вже й сліду нема.

Витинанки-будинки… Квадрати
Вікон світяться, чується сміх…
Поцілунками хтось лоскотати
Буде шиї коханих своїх.

Це любов розтопила вже й кригу,
І на серці в зими відлягло…
Замість холоду лютого й снігу –
Біла нічка дарує тепло.

25 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Наше життя- це вічна дорога.
Річка неспино бігуча води.
Має вона, високі пороги.
Можна упасти, незнати куди.
Наше життя- це рай не на небі.
Ніби і маєш усе для бутя.
Та на душі, щось манить до тебе.
Рідна моя,Волине моя.

Ні! Не однаково мені
Удома жить чи в чужині,
Чи є що їсти, чи нема,
Чи нарід гине задарма!

І не однаково мені
Люди веселі чи сумні,
Чи веселяться, чи сумують,
Що неньку нелюди шматують.

Ще й не однаково мені,
Що хтось жирує, а хтось – ні.
І неоднаково, що влада,
Це не підтримка, а лиш – зрада.

І не однаково мені
У щасті жить чи у багні,
Чи нищать рідну мою мову,
Чи жить дають рідному слову.

Ще й не однаково мені,
Жити на волі чи в ярмі.
Чи підпанки, чи є пани,
Які лиш рвуться до казни.

І не однаково мені,
Що люди гинуть на війні.
Натомість, щоб у щасті жити
І неньку серцем всім любити.

Ні! Не однаково мені,
Що йдуть в обійми сатані!
Єдність чи розпад в нас панує,
І землю кров чи дощ гаптує!

І не однаково мені
Пісні про неньку є чи ні!
Чи думка є її продати,
Чи може нищить і топтати.

Це не однаково мені
Ні наяву, ні уві сні!
Щоб неоднаково всім було,
І лихо шлях до нас забуло!

12.01.2020 р.

***
Поети, які забавляють ся віршами,
кайфують, а муза дає втікача.
Клепай небилиці і найімовірніше
піймає за фалди вона читача.

***
Уловлюю у водограї
акорди музики Бізе.
Освоюю луги та плаї.
Хто у поезії літає,
той до вершини не повзе.

***
У кого є що позичати,
не береже у себе злато,
а безкоштовно роздає,
аби яскравіше палати.

***
А відомі упирі-поети
вішають на шию амулети.
І удача є,
і кубло своє,
але гонор спати не дає.

***
А на горі як на чужому горі
не виїдеш найвище за усіх,
то краще гальмувати у заторі,
аби не переїхати своїх.

***
Заякорили. Йду у мирі
у інші гавані чужі,
не акцентую на сатирі,
бо як своє чіпляє гирі,
то це – аварія душі.

01/20

Діброва темна навіть в ясний день,

чому життя таке суворе?

Суцільний морок, хоч у око стрель,

а може в серце? –

Я давно готова.


Та всупереч усьому,

ще жива

моя душа,

змордована звіряче,

вона усьому світові чужа,

вона ледь дихає і майже

вже

не плаче.


Забій душі – то неспокутний гріх,

душа – синець

суцільний, почорнілий…

Не в пеклі – на землі

катують ще живих,

і кожний кат

мені колись

був милим.


Чорнющі таргани

сповзлися звідусіль,

нав’язують мені свою

сваволю…

Зійшли синці –

щемить нещадний біль,

це біль душі,

це морок болю…


Від скрині щастя втрачені

ключі,

якась руїна на шляху

повстала,

йшла попри страх

у чорний ліс

вночі,

тому що древніх ідолів

шукала.


Тривожний шерех ледь вловимих

крил,

затишшя, мов лихий провісник

бурі,

янтарний місяць капище

відкрив

і спалахнули постаті похмурі.


Богиня каже: «Зичу я добра,

Ім’я своє тобі не називаю:

Любава, Любомила, чи Мара –

Я жінка і тобі я співчуваю.

Забій душі – тяжкий, болючий

шрам,

зцілити може тільки сила

Віри.

Потрібна жертва повсякчас

богам:

свою печаль зміни на посміх

щирий.


Я Справжню Жінку

крізь віки

люблю,

Ціную ніжне, незрадливе

серце,

Ми разом душу

зцілимо

твою,

На друзки, вщент

вона

не розіб’ється.



Зцілись душею,

Незалежна будь

Від шрамів і тяжких

забоїв,

Важкий твій шлях,

Ти посміх не забудь,

Я поруч

буду із тобою».


.

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любов, звичку
Вона дає їм живців та живицю — дітям своїм
Вона дає їм маркери — хрести могил, хрести храмів, хрестики в календарях
«Не виходь, — просить вона, — надвір без шапки
Там холодно, лячно, сіро, немає мене там
Я є тут, під деревом твого життя, у садку твоєї баби
У лузі за твоїм селом, у підвалі твоєї багатоповерхівки
У сквері твоєї юності, у лісі твого спокою, у мові твого серця —
На місці сили. Бо я є сила твоя. І воля твоя. І я є царство твоє
Я Матір твоя. І матері твоєї Матір. І матері її Матір — Я

Так легко втратити те, що в тобі
Над тобою навколо тебе
Загубивши себе самого у сутінках буття
Вона лежить під деревом життя посеред Вирію-раю, лежить та дихає
І з неї повільно витікає життя

2020

Яструб у зеніті,
поки ще літає,
на золоту клітку
волю не міняє.
Дикі коні в полі,
поки є ще сили,
розірвуть стремена,
погризуть вудила
Так і ті цигани
буйного народу –
підуть у неволю
за його свободу.

2020

О, ієроґліфе злий!
Беззастережний оракуле!
Краще вже, Дракуло, згний!
Згинь – пропади, каракуле!

Зміна – за зміною форм!
Псевдо- чи архіновація?
Суперечсуперінформ!
Повна новин інформація!

Джунґлі влаштують демарш!
Вийдуть мільйони мауґлі!
Раж перекрутять на фарш
шаржі в ґазетах Анґлії!

А об’єктив – не такий!
Бо ієроґліф зламано
через плеткі чутки,
скинуті в пресу найману!

Шпальтами жовтих видань
кожен клозет заповнено!
Кількість поточних питань
примхами шефів зумовлено!

Шеф – інтуїції брат!
Батько нічного часопису!
Кожній сенсації сват
після кошторису й опису!

Неперевершений блеф!
"Зовсім нове́ про Конфуція"!
Нафантазовував шеф
мозком ще легшим, ніж унція!

Швидше допише вже він
сам ієроґліфа дикого
й перекладе навздогін
незрозуміло столикого!

Що той Конфуцій йому!?
Утилізована грамота,
схожа на ґрати й тюрму
в мертвих клітинках мамонта!..

Ви не наводьте мені
факти зумисне спаплюжені.
А напишіть на стіні,
чим ваші очі збуджені?

Обов’язково вмістіть
правду всю в знаку єдиному!
Витягніть, витрусіть сіть,
більше не ставте – загинемо!..

Скоро хворіє старе,
інформаційно залежане.
Сенс ієроґліфа вмре,
фотопорогом обмежений.

Та за поріг брехні
злий ієроґліф не вискочить.
Краще згниє на нім
ще сто разів, ще й тисячу!

3 серпня 2003 р., Богдани́

Я на планеті імені Тебе.
Вона - жива.
Усе про мене знає.
Вона -
мій анексований Тибет,
який мене до Мене повертає...

Я тут - своя.
І тут усе - моє.
Нехай, вона мені і не належить...
Але планета ця
була і є,
і буде там,
де я у ній - Безмежжям...

Вона у мені,
з нею ми - ОДНЕ -
не вигорить,
не промине,
не згасне...

Твоя планета імені Мене
таки жива.
О, як же це прекрасно!

Перун із громом темні хмари навпіл
розрізав вогняним своїм мечем.
Відомий здавна громовержця нахил –
він небо, коли сердиться, січе.

Насупилося все над головою,
ось-ось на землю злива упаде
і стріли полетять сами собою –
то військо бог грози своє веде.

Ударить блискавицями могутньо
і схилить велет-дуб густе гілля…
Спитає хтось, згадавши сірі будні,
чому Перун, а не святий Ілля?

Щоб відповіді дать на ці питання,
вернути треба в древній свій чертог.
Перун, як свідчать нам старі подання –
наш історичний давньоруський бог!

Тебе я бачу й подих свій тамую,
Ти, наче зарево на небі між зірок,
Серцебиття на відстані я чую,
Та не наважуюсь назустріч зробить крок.

Тебе з думок своїх не випускаю,
Та не наважуся зізнатися тобі –
Я потайки давно тебе кохаю
Й тримаю почуття ці у собі.

Тебе у снах беру в свої обійми,
Та очі закриває й там вуаль,
А шаль з плечей зненацька вітер здійме…
Звучить для нас божественно рояль.

З тобою в снах вальсуєм по паркеті,
Тамують подих зорі-глядачі,
Та почуття тримаю я в секреті…
Не в снах хочу тримать твою руку в руці .

Душа болить,коли тебе не бачу,
Та як в житті до тебе підступить?
Мужчина я, але душею плачу…
В коханні хочу я тебе втопить.

11.11.2019 р.

***андеграунд, під смаки не адаптовано***

Тілом плаття твоє сповзало
Хтивоницо від ДО до ВІД...
- Мій ти кремене! Я- кресало!
Заінтри... Ні!.. Запалим світ,
Що за вікнами зацікавле-
но пітьмою припав до скла!
- Дай-но, люба, у нього каме-
нюку кинути!.. І дала!..
Ти дала... І у вікна зорі
Замість темряви загляда-
ли, і з неба зигзагом Зорро
Блискавиця до рук спада,
Тільки руки розради мали
Трохи іншої... І тіла,
Ними пещені, спочивали
Вже опісля, як ти дала
До креміння мені кресала,
І божествений дар вогню
Їх розпалював... Ми палали
На підлозі у темі НЮ
Під веселе небесне сяйво
І підморгування зірок
Поза вікнами... - Слухай, хай во-
ни відійдуть хоча б на крок,
Папарацісто-знахабнілі
У вікні спостерігачі,
Що світили (чи- освітили)
Наші вчинки!.. Негарні вчи... )))))

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120012410358

Трава уся смарагдова,
Два Хлопчики з Дівчам
Ідуть шляхом кульбабовим,
Все весело очам.

Хмарки, немов хустиночки
На вушках кошенят,
Фігурні ці хмариночки
Нагадують звірят.

Летять пташки під сонечком,
Співають їм Качки,
Дві Свинки на прогулянці -
Веселі малюки.

Змагаються Баранчики -
Міцніш який із двох?
Стрибають, наче м'ячики:
"Торох, торох, торох!"

Малятам трохи заздрісно,
Між хмар летить Пегас,
"Серед хмаринок радісно
І ми йдемо до вас!"

За течією...
За нічією...
Ти - проти всіх.
Вогнестихія
Болеволіє
В серці усім...
А за межею
Поспіхом клеють
Кроки твої.
Байдуже, сину?...
Райдуги гинуть -
Світобої...
24.01.2020.

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

Виколисує вітер далеку дорогу,
В океані небеснім гойдається день,
Починаючи стежку, не бійся нічого,
І розвіється лихо на крилах пісень.

Хоч направду життя – недоспівана пісня,
І незнаний мотив не впізнати на слух.
Та єднаються в пісні красиве й корисне
І скресає в мелодії вольності дух.

На самісінькому дні
Глибокого яру
Веселі співа пісні
Річечка Тернавка.

Як дивитись звисока
На ту річку-змійку,
То здається, що вона
Наче стрічка срібна.

Чисті хвилечки її,
Неначе дзвіночки
І лунають вдалині
Їхні голосочки.

Їх підхоплює луна
І несе полями,
Розказує як співа
Річечка Тернавка.

2020 р.

У блакиті лелека білий
світлу стежку шукає в рай.
Наболіло і відболіло.
На все воля... Нехай, нехай.

В низині мапа долі степом,
річка злетів, багно падінь,
сітка чорних доріг. Лелекам -
уготована голубінь.

Птах занурюється в нетлінно
льоноцвітно- безмежну шаль.
Пахне зливою вітром, сіном,
синьоока його душа.

Що тілесне - вода і простір
з плоті сонця, землі, роси.
Для пір'їни Бог на погості
не встановлює терези.

Та пташина душа у висі
розчинилася за селом.
В серці помисли, мрії чисті,
ніби янгол майнув крилом.

Над землею летить хуртеча
білосніжного пір'я цвіт.
Безгріховна душа лелеча
огортає любов'ю світ.

У блакиті лелека білий
світлу стежку шукає в рай.
Наболіло і відболіло.
На все воля... Літай, літай!
2017 - 2019р

Душевне Цуценятко,
веселе це малятко,
У дворі денно грає,
за хвіртку зазирає,
Вдягнути хоче свиту,
побачити півсвіту.

Здійснив ізранку втечу,
вертався вже під вечір...

Об'ява є на хаті
(навіщо вчивсь читати?),
Об'ява провіщає:
"Отут - Псяюра злая!"
Бровко на хвостик всівся:
"Ой, леле, загубився!
Не злий, не харцизяка
і не старий Собака!

Оце не моя хата?
Як власну відшукати!?"

У Цуцика є друзі,
між них - Кицюня Пуся:
"Проглянь ізнов спочатку
об'яву, Цуценятко!"

И Пуся вмить грайливо
табличку підробила:
"Живе тут найдобріший
Бровко, наш друг найліпший!"

"Знайшов я рідну хату
опісля променаду,
До хати поспішаю
і Пусю прославляю!"

Зелений гай, маленька хата, садок.
По вишні лізем з братом.
А в далечі, табун гуде.
Пастух корів додом жене.

Ми були діти, маленькі квіти.
Нас в голові, гуляв ще вітер.
І день за днем, і у ночі,
Ми з братом вірили в казки.

Та час минув, ми позросліли.
Своїх вже діток ми зробили,
а ще здається, що самі,
Недавно ми були такі ж малі.

Візьмемося за руки знову всі,
Живий ланцюг утворимо із вами.
Він в кожного вкраїнця у душі,
Хоч всі йдемо ми різними шляхами.

З’єднаємо два береги Дніпра,
З’єднаємо в душі, не лиш руками,
Погляне Володимира гора,
На лівий берег дивиться віками.

Живий ланцюг…яка ж бо це краса!
Він дуже цінний, дуже він коштовний.
До нас благословенні Небеса…
Живемо в Україні ми Соборній.

Думками ще б зробить такий ланцюг,
З’єднати б українців воєдино,
Щоб в душах не було страшних яруг,
Й гнилою не була щоб серцевина.

22.01.2020 р.

Вночі мені наснилася підказка.
Вона стара як мудрості ріка:
коли у гості не приходить казка –
пора міняти вже чарівника!

Чому сльоза стікає із очей?
Тому, що гірко-солоно у світі.
Одним печаль всю душу пропече,
А іншим взимку тепло, ніби в літі.

А ти живеш по-правді у житті,
Об щось спіткнешся, шкандибаєш далі.
А інші нічогенько, не святі -
Обмани і крадіжки, і медалі.

Тоді для кого – не вкради, не вбий,
І ким оці написані закони?
Хоч за копійку сто потів пролий,
А іншому не є це перепони.

У чесного освітлена душа -
На двох шматочок переділить хліба.
Нечесний правді кине одкоша
І забере твою рідню, садибу.

Немає правди на усій землі,
Вбиває честь безжалісне безчестя.
Заради чого підростуть малі
І де оте правдиве перехрестя?

Дозбирую роси ―
то стрази
чи сльози?..
Дочитую погляд ―
то солод
чи сміх?
Зриваються півні з дерев, наче просять:
Цілунків намисто ― нестримний потік!..

А серце ― пропаще. І так уплелося
Незвідане зрання, незнане на спір…
Дозбирую погляд ―
зірки
на волоссі,
Дочитую роси ―
рядки
і папір.

2012

Jedva desetocentimetarski
je dvadesetocentimetarski.

2020

Не відпускає час, моє минуле
Із кожної щілини вигляда.
Виходить, що нічого не заснуло,
Хоча стекло, неначе та вода.

Моє кохання, чим тоді жила я,
Злітала в небо, плакала не раз
Від щастя, що живу неначе в раї,
Від погляду твого і ніжних фраз.

Я думала, що буде так навіки,
І наші крила – то стрімкий політ…
Забрало небо щастя й чоловіка,
Залишило в душі навічний гніт.

І я у новорічну цю річницю
Безкрилою у рік новий іду.
І мов самотня лісова вовчиця,
Що загнана за край біди, гряду.

Де не побачиш сонця, край дороги
Іще далеко чи уже прийшла.
Коханий мій, до крові збила ноги
Життя пройшло, а наче не жила.

Засинаю нічною порою
під акорди поезій згори.
І ясні, і прозорі собою,
не линяють мої кольори.

Є й ніякі, узяті зі стелі,
заяложені хною іржі,
що сіяє у гамі пастелі,
та нічого не каже душі.

Є в поезії магія слова.
Не одного лікує вона
і заквітчує засоби мови
як у лузі калину весна.

А мені усміхається літо.
Поки сонечко є у зеніті,
ліра й муза мої заодно.

Напинаю вітрило на вітрі.
Як не сяє пейзажна палітра,
а біліє моє полотно.

23.01.20

Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
і ти́шею тиш заговорить космічна краса!

~ 2005 р.

Яким він буде твір мій? Той, останній…
Не знаю і сказати не берусь…
Одне мені відомо вже зарання –
про нашу Неньку, Київськую Русь.

Про ту Вітчизну, що тверда мов камінь,
що у борні за волю до кінця.
Такий, що в душах житиме віками,
єднатиме нескорені серця!

Що навіть через сотні тисяч років,
палатиме і зватиме у бій,
будитиме невизнаних пророків…
Як згусток сонця твір я бачу свій!

***
Вован і Вова почекали,
потисли руки й почали
ділити українське сало.
Було одного вовка мало,
то ще одного додали.

***
Кому земля дає свої плоди?
Ніщо, яке усе гребе до себе,
елітою спливає із води,
а караван людей іде у небо.

***
Царі – псарі, народи – гайдамаки.
Усі пророки все-таки праві –
коли нема царя у голові,
то це і є його ума ознаки.

***
Є хазяї, але земля гуляє
і є чого базікати щодня,
як наша Рада воза запрягає.
І їде віз попереду коня.

***
Ожили ідеї окупанта.
У «слуги народу» – епатаж.
Будемо паї анексувати
як Пуйло у мантії пірата –
«цап-царап» або на абордаж.

***
Поки резервації у шані
і ще є колонізація,
особливі статуси Кубані
і Алтаю – окупація.

01/20

Засыпав нас у жернова -
Помола чистого не ждите!
Ведь там и Тело и Слова
И разный каждого Родитель…
23.01.2020.

А наша вілиця сільська така широка,
Ой, гамірно колись на ній було:
Ходили люди, пастись йшли корови
І їздив транспорт різний.Аж гуло.

Тепер лиш зрідка десь проїде трактор,
Іноді бабця у крамницю йде,
Щоб необхідне щось собі придбати,
Тихо й не чути галасу ніде.

Ще на світанку заспіває півень,
Та до роботи нікого будить,
Бо молодь у містах працює нині
І за кордон частенько виїздить.

Порожня вулиця.І колись біла хата
Стоїть самотньо десь у бур"янах.
В селі на жаль тепер таких багато,
Не виняток і вулиця моя.

2018 р.

У чорному сімені літер,
В міжряддях ще білого поля,
Чекаю обіймів од вітру,
Шукаю для радості волі.
Мороз творить з інею айстри,
А парость вже світлом весніє.
Блукаю, шукаючи Майстра,
Що зламані крила замрії
Підтримає, зцілить для лету...
Так довго зростаються кості...
І снігом для світу - прикмети,
Що світлом наповнюють простір...
А Ной випускає пташину.
Раз - чорну... А потім вже білу...
Чи вже Араратська вершина
Для квіту, для щастя дозріла...

Розколовши беззахисну тишу,

Присмоктавшись отруйним кліщем,

Душу й розум безжально, зловтішно

Світломузика спалює вщент.


Ось блукає дівча миловиде,

Осінь жевріє в юних очах,

Посміхається наче сновида,

Щоб сховати нав’язливий страх


Хоч у мене давно сиві скроні,

А ти ледь починаєш життя –

Ми обоє для світу сторонні,

Для юрби наші мрії - сміття.


Між проваллями в’ється стежина,

Пропонує оманливий шанс -

Чи підступно веде до загину,

Чи рятує знедолених нас?


Познайомила нас дискотека,

Ми самотні раніше були.

А тепер над безоднями пекла

По стежині пліч-о-пліч пішли.

Які веселі очі у вікОн,
Які на них святкові візерунки.
Хтось фраки одягнув,хтось обладунки.
Ніч новорічна розливає трунки,
П*янкий парфюм,терпкий одеколон,
Грайливі вина і грайливий спіч
За всіх! і всім здоров*я,щастя й миру!
Дитя Святому витирає миро-
Дурне дитя,та витирає щиро-
Святий осліп.Йому не палять свіч.
І бачуть вікна все вогні,вогні...
І гірко плачуть в білу пелеринку.
Посопує у ліжечку дитинка.
Хось роздягає жінку,хтось ялинку-
Ховає в скриньку іграшки скляні.

Блукаючи у нутрощах планет,
поєднаних із другим боком неба,
вигадую нових зірок сюжет,
в якому все навколишнє потребу
вчуває несвідомо, і ланцюг
моїх слідів, наївний мов графіті,
торкається площин, драбин, яруг,
які ланцюг видовжують у ниті.

Або в канати, ванти, леєри…
Чи що там ще потрібне для підйому
зсередини назовні? Де вітри
галактикою згвинчує до грому
не в купі хмар, а в гурті двигунів,
приєднаних до світу глибочіні
і до зірок, які у надра змив
ранковий дощ в краплинок метушінні.

Той ранок просочився в надра надр,
щоб випаровувати небо знову
в сюжети мріянь. І міцний скафандр
моїх жадань дарує думці й слову
запас недоторканний висоти,
яка усіх висот високих вища.
Я вгору йду в світи й поза світи,
а за спиною протягами свище
печерами порепана земля.
Я краю крила. Я збиваю ноги.
І знов розпочинаю із нуля
людини вічний колообіг.

2019

Поети чубляться до скону,
Бо нетривкий між ними мир,
Бо кожен має власний гонор,
Бо кожен сам собі кумир.

Отак стражденна Україна,
Зневажена поміж людей,
Відроджується й знову гине
Через амбіції дітей.

З жиру казяться буржуї,
Люд аж вивалив баньки:
Ікебани по фень-шую
Із...засохлих кізяків!

Діви мацнути боюся
(може це мужик в літах?) -
Із трусів звисають вуса,
А з панчішок - борода.

Там де розум - ірокезик,
Щоб лякати чуваків.
З силікону губи, перса
І сідниченьки м'які.

Одежинка для весілля -
Те що треба! Ну й кіно!
Бо фата - побите міллю
Із опудала рядно.

В молодого туфлі-краги,
У наколках моцаки.
В тренді плями, діромахи
(стиль столичних жебраків).

У болоті жаба кумка,
А коза із лугу "Бе-е-е!"
Тьху на вас! Ходжу я в брюках
І сорочечці з хе-бе.

23.01.2020 р.

Алине - явно, а Риане и Рине, никак, не сдаётся,
Али неявно Ариане-Ирине никак не сдаётся.

2020

В обіймах ночі сяю зіронькою:
ніяк не спиться...
А вона мене до себе притуляє,
колисає й муркоче, мов киця...

Ого, скільки рук має ніченька,
коли люляє усіх, у кого
місяць блищить у віченьках...

Калатала у пролісків дзвоники,
цокотіла звабливо підборами,
запрягала оливкових коників –
мандрувати казковими долами…
Ти була сміхотливою тишею,
Від ялиці хвоїнкою гострою,
твої зорі були найвищими…
То було все… до першого пострілу.
Оселилась в набаті церковному,
покотилася хвилями слізними,
по могилах при місяці повному
мандрувала безсонною тризною.
Помирала щоденними втратами,
потім знову вмирала - із відчаю,
бо юрма є завжди дурнуватою:
обирає, хто сік з неї вичавить.
Бо людці поставали воронами
і з нутра Україну роздзьобують.
Сталагмітами гірко-солоними
прабатьки наші долі оздоблюють.
- Ти скажи, чом ридаємо тяжко ми,
І чому стоїмо понад урвищем?
- Бо пожежу ми гасимо кращими,
а вождів обираємо юрмишем.
**************************
- Важко жити тобі напівмертвою,
всі думки твої – зболені й хворі.
Анікого не зробиш ти жертвою,
бо сама собі… hikikomόrі.

Співайте, сини!
Ваші батьки – орфеї!

Співайте, сини!
Бог дозволяє вам!

Співайте, сини!
І жінок научайте!

Співайте, сини!
Місто чекає від вас!

Співайте, сини!
Повернулись євреї!

Співайте, сини!
Я нічого за це вам не дам!

Співайте, сини!
І навіки прощайте!

Співайте, сини!
Фарисеї послухають вас!

Мовчали вони.
Грали арфи, цимбали та цитри.

22 липня 1995 р., Київ

***
А ми такі усі єдині,
що і не треба злуки,
бо завдяки лихій годині,
аби не заблукали, нині
приклала Раша руку.

***
Ніяк не угомо́ниться совок
ані у школі, ні в селі, ні в місті.
Йому б зашити рота на замок
і кинути телекіно у смі́ття,
аби воно, як завчений урок,
не ширило неоковирні вісті.

***
Звичайно, що євреї – це найкраще,
що можемо обрати ми – дурні.
Годуємо і поїмо нізащо
ще й мусимо хвалити це ледащо
за деякі сеанси маячні.

***
Одноязикі москалі,
між нами є, таки, окопи,
невидимі у перископи...
Ми українці – сіль землі,
а ви – безмовні остолопи.

***
Ви, чиї надії у кремлі,
вірні ліліпуту-мародеру,
боїтеся імені Бандери?
Вас чекає пугало землі.
Гайда у обійми СеРеСеРу.

***
Ей, у серпентарії
переділені на класи, –
смолоскипи й тулумбаси
ще дійдуть до Таврії!
Ми – пассіонарії!
Ви – лайна зелена маса.

22/01/20

Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживає в грудях рана,
Як воля Божа з піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,
І квіткою ти розцвіла.

Хай у тяжку годину, мила,
Тебе вгорне моє крило.
Віллє у серце спокій, силу…
Щоб всі напасті відвело

На болота і чорториї,
Провалля дикі поміж гір.
І сонце променем омиє,
Немов би щастям, ніжний зір.

В житті минеться чорна смуга,
Розсипле світло синя вись.
Коханням сяятимеш вдруге
Яскравіше, аніж колись!

21 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Природа, речі, ми і час…
І бумеранг навколо долі.
Як мало доброго у нас,
в театрі слів, де ситі ролі.
Європа чиста і пуста.
Надія вічно неумита.
У нас зажурені вуста.
Розрада суму – оковита…
Десь усередині в душі
надрив бажань, натуга всує,
і графоманії вірші,
і, навіть, мрія не смакує.
Ми заблукали в час глухий.
Кричи у пустку, хто почує?
Вік повертає на круги,
де шулер дурнями махлює.
Немає Бога, можна все?
Але ж божественне усюди…
Воно нас терпить і везе,
та утішає: добрі люди!
А люди дивляться ефір,
з думок будують власні вежі,
і досягають чорних дір,
пізнавши «правду» із мережі…

21.01.2020

Вчила мене стара мати
грати і співати
і навчила часто, часто
сльози проливати.
Та й тепер, буває, плачу,
плачу, як згадаю,
хто отих дітей циганських
музиці навчає.

2020

Нині воюють Словом
Без вояків і гармат.
Там, де російська мова -
Там України нема.

Там є шансон і водка,
Кров ручаями тече.
Пушкін - сяйна обгортка
Гицля з кремлівським мечем.

Суне із півночі темінь,
Лиху кажу: - Не підходь!
Руни сплітаю священні,
Водить рукою Господь.

Снулі говірку ординську
П'ють, наче свині з калюж.
Мово свята українська -
Світло для праведних душ.