Що їм нового сказати?
Тож терендять про одне.
Ліпше би мудро мовчати,
Ніж говорити дурне.

Пустопорожні розмови –
Мовний чортополох.
Скаче зачовгане слово,
Наче до стінки горох.

І не набути харизми
Словосплітанням нудним.
Думати завжди корисно, –
Було би чим.

Метелик програв. І не знає,
Для чого в ігри кохання полону
У долі грати просив.

У гратополон потрапляє...
Метелику, нащо ти свічки вогонь
Крильцем своїм загасив?

З часів Вавілона і Фів
Здається кохання в архів,

Коли воно перегора...
Кохання- це грати? Чи- гра?

...бо десь, у заплідненій ночі
Від думки тієї, що станеш моя,
Лиш руку в ніч простягни,

Зі мною кохатися хочеш...
І грати... Програй у уяві як яв
Зустрічі сон чарівний!..

-Грайливий метелик нічний,
На позов лети вогняний!

Я свічку тобі запалю.
Незгасну. Я грати люблю.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092100982

«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».

Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –

опалим іменам і квітам – «vita»!

Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –

я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…

«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».

Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...

...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".

Amen.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Люблю дивитися, як стелиться туман
весняним ранком тихо над Інгулом,
як комишом густим поріс лиман
й бджолиним насолоджуватись гулом.

Улітку глянути на річку теж люблю,
коли малеча розсікає хвилі,
і вже зимовому на зміну кришталю
пейзаж приходить в ізумруднім стилі.

Люблю дивитися на річку восени,
коли за течією листя плине.
Згадаються лелеки, ясени…
і пісня птахом над водою лине.

На особливий взимку любуватись
люблю я крижаний полон ріки
і навіть в лютий холод милуватись,
як в товщі льоду світяться зірки.

Люблю Інгул у кожну пору року,
уранці, ввечері, опівдні і вночі.
Ріка ця славна стала мила оку
красою берегів її парчі.

20.09.2017

І ти не ти, і я не я,
І вітер знає втому.
Опівночі душа моя
Пішла назавжди з дому.
І сміх не сміх, і сум не сум,
Глузливо вітер свище.
Над ранок там, де призьба дум,
Застану попелище.

Над ранок там, де був мій дім,
Здійметься цівка диму.
Узрію на лиці блідім
Розплату нещадиму.

І плай не плай, і путь не путь -
Все продано й пропито,
Вчорашній день, прадавню суть,
Забуто й пережито.
І день не день, і ніч не ніч -
Міняються орбіти,
Горять на небі сяйвом свіч
Невипещені діти.

І я не я, як тінь вірша,
Як виструнчені рими.
Опівночі моя душа
Пізнається з святими.

29/11/16

Немає сил. Іду копати яму,
Тут ходить надокучливий сусід.
Рояль його щоночі грає гами,
Здригає стіни монотонний хіт.

Буває, що холоне кров у жилах,
Пощезли із квартири таргани.
Маестро краще грати на могилах,
Чи ворогів морити без війни.

Усі пісні сумні та у мінорі,
Рука шукає зашморга сама.
Чи в нього траур, чи велике горе,
А мій міхур вологу не трима.

На сон грядущий пив відвар від маку,
Але сусід узяв акорд важкий -
І знову прокидаюся від ляку,
Волосся дибки, тілом дрижаки.

Його за п'янку виперли з роботи,
Крізь стіни відчуваю перегар.
А він же профі - партитури, ноти,
Хоч і загробний геть репертуар.

У хаті вже немає валідолу,
Розумна кицька шаснула в підвал.
Хоча би грав веселу баркаролу,
Та чую Баха,. Реквієм. Фінал.

Потилицю розглядує рогачик,
При світлі зір навалюю рови.
Хороша яма. Вже глибока, наче.
З держак лопати вище голови.

А вилізти ніяк не маю змоги,
Маестро грає Моцарта, Бізе.
Кричу, зову його на допомогу -
Нехай хутчій драбину принесе.

20.09.2017р.

Не рви рубатки, кинь за комірець.
Безглузді форми, норми, алгоритми…
Коли пастух тупіший за овець
Йому не допоможуть біоритми
І гороскопи. Та надія є!
Не всі ще переповнені остроги.
Корова, як удою не дає
То бригадир бере її за роги
І що? Будь-що, але не молоко.
Крилатий вислів: миє рука руку,
Якщо бика конкретно припекло
То буде жерти навіть і макуху.
20.09.17р.

 
релаксний варіант як негатив
суціль розрекламований боржомі
давайте два хоча давайте три
де рампи непримітно ледь притомні

сидить елге втикає детектив
когось уб’ють чи просто похоронять
від когось може просто утекти
ще хто б застрíлився просто у скроню

емоції заносить трохи вліво
із кимсь перетираючи за жисть
знадвору геть минає рід людський

в усій невиразимій наготі
момент ясний закресленого літа
& на метеликах пили світів



 

На столі я любила сидіти –
Мене мама сварила за теє.
Зраджувала культурі не рідко –
Й на мітлу сіла досі зелена.
Мені квіти приносили хлопці –
Я обачно їх ставила в воду,
Як та колька затьмарила сонце
Моє серце не йшло на супротив.
Я хотіла скоріш дорослішать
І кипіла "хто розумом вдячний",
Та стомилась брехати я вічно –
Разом з ними не висієш щастя.
На столі я любила сидіти –
І сиджу, поза мамині очі,
Та ніхто не порушить картини,
Ти сідай коло мене як хочеш...

20.09.17.

Король повітрям тим же дихає, що й челядь,
багатий зорі бачить ті ж, що і бідняк,
а гори діамантів й золота до стелі
природу мають ту ж саму, що і мідяк.

Нелегко осягнуть людську природу,
непросто оцінить людське життя,
та справжню втіху все ж і насолоду
приносить людям міри почуття.

20.09.2017

Немало див дарує нам природа –
митець неперевершено-умілий:
вона і зачаровує, і годить,
лікує душу, освіжає тіло.

А кожен витвір – формою і суттю
такий нерукотворно-бездоганний:
у ньому Вишній замисел присутній,
де не буває фальші чи обману.

Осінній ліс… Душевного екстазу
майстерня, переповнена дивами…
Одне із них тебе полонить зразу –
це диво називається грибами.

Прицілюєшся поглядом… Рукою
торкаєшся пружного капелюха
і ніжно визволяєш з-поміж хвої
того, кого ніхто іще не рухав.

А витвір цей, далекий від шаблону,
сотворений не косо і не криво…
І ти миттєво – у його полоні,
коли в руках таке тримаєш диво…

20.09.2017

Вергай діла, слова верзи –
Усі «вагомі».
Зламали бевзні терези.
Феміда – в комі.

Їй повернутись до снаги
З пітьми, де в’язко...
Та час вже кинув на торги
«Сліпу» пов’язку.

20.09.2017

Але і я не маю тої волі,
Щоби при всіх тебе назвати так,
Як називають незворотність долі,
Дивуючись, що в кожного свій смак.

Ти тільки не вважай байдужим мій привіт,
Бо так боюсь я зруйнувати власний світ.

28/11/16

А ти крізь сон ім'я моє взивай,
Спивай із нього найсолодші звуки,
Розквітлі ружі любощів зривай -
Які ж то теплі у кохання руки!

Які ж то гожі у любові дні,
Та як то легко втратити опору,
Коли узором шито на рядні:
Повік двом любкам розлучитись впору.

Повік двом любкам... леле, грім-луна, -
Лиш сині гори про біду свідкують.
Лиш дужі крила вітру-чаклуна
В гіркій розлуці душу залікують.

26/11/16

Я - беспробудний оптиміст,
Люблю хороші вісті.
Зубів нема. Але є міст,
Коронки золотисті.

Недбало вибрита щока
Але шикарні вуса.
Жона вечеряти гука -
Піду, напхаю пузо.

Не кличуть гени до війни -
І так усім нам торба.
З надвору вбігли таргани -
Нехай живе худоба.

У тещі кривиться губа -
Грошви приношу мало.
Зате корова є ряба,
А у підвалі сало.

Сусіди п'ють одеколон,
Мені достатньо квасу.
У транспорті згубив айфон
Але співаю басом.

На позитив стійкий рефлекс,
Знайшов стезю до раю:
Щодня гарячий маю секс,
Чого і вам бажаю.

20.09.2017р.

Цинготні зливи. Дев’ять довгих діб
не вистачає вітаміну сонця.
На яснах ґрунту – кров’янистий слід
листків. І вже заслаблим оборонцем

втікає день, дрібніє – не шукай,
мелькне, мов кінь, годин округлим клубом.
І вечора підсохлий коровай
дерева розхитає, ніби зуби.
.
Так недоречно – цей весільний хліб
на поминках за літом. Слізні, скорбні
мов дев’ятини – довгих дев’ять діб.
…Не допусти , мій Боже, в душу скорбут.
2016

... Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зíрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із часом
Троянди розкішної лик, кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила... Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра - пелюстки із твого чола.

Пониклим вінцям - алілуя! О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує! Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі" я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! - до Господа губи кричать!

Троянди осипляться... Боже! Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій - цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій, як пуп'янки ностальгій!...

(Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)

Самотнє дерево печалі
Колише спогади земні,
Які пливуть за сині далі –
Лелеками у вишині.
Накрите чорною вуаллю
На плечі опускає жур.
Що далі буде? За печаллю
Невидимий вже виріс мур.
19.09.17р.

Запрошую читачів-слухачів.

***
Коли ідеш із темряви у темінь,
Міняючи упевненість на страх,
Виловлюючи перелітні теми,
Облизуючи спрагу на вустах…

Коли вростаєш у підґрунтя сенсу,
Сейсмічність ночі всотуючи в сон,
Не дихаєш, а ковзаєш по плесу
Трясовини. Коли вже потекло

Холодне лезо із гравіюванням
По серцю, по аорті, по зорі.
Приходять троє, з ними туга рання,
Пророки. Чи убивці? Чи царі?

І розливають пляшку по підлозі,
І закривають браму до ягнят.
І вчать тебе, бо ти самий не в змозі
Прийняти те, що ти не у ковчегу,
Що не вступив іще до нього в чергу,
Що сам собі син Божий і Пилат.

19.09.17 © Василь Кузан

Сердце слушать любови не смело,
И всё пряталось там за стеной,
Так боялось обмана, истерик,
И душа вышла прямо в окно.

Никогда больше слов не услышит,
Что дарили ей нежность и смысл,
Для неё же судьба болью свыше,
От которой уже не спастись.

И, неужто, спокойства не хочет,
Первоцветом раскрыв своё "Я".
В себе силы найдёшь, запросы,
Веру в счастье плеском вина..

Да иная судьба - тьма в погоне,
Здесь которой исход в никуда,
Лишь туда, где зима и холод,
Лишь туда, где твои глаза.

19.09.17.

Що лиш любов питання -
Це серця дикий стук.
Сумних думок стенання
До зустрічей і розлук.

Ти любиш - слів немає.
Їх просто не знайти.
І серце завмирає,
До неї ти лети.

Як важко пояснити,
І ще важче знайти.
Кого би полюбити
Й себе оберегти.

Любов то є залежність,
Така приємна мить.
І ніби протилежність,
А серце так щемить.

Духовно і фізично.
Де ту любов знайти?
Все ніби і логічно
Але горять світи.

Іще не впали роси
А сліз уже нема.
Емоцій вже покоси -
Судоми обійма.

Ой чи прийде, чи кине?
Себе питаєш ти.
А ні свобод, ні днини
Півночні самоти.

Але у муках радість
І сенс всього життя.
Дай кожному на старість
Пронести не сміття.

Думки з думками линуть,
Де я тебе знайду?
І почуття не гинуть -
Від втоми не впаду.

Вони допомагають
Себе-тебе знайти,
Надії колихають,
В брід море перейти!

Любов то муза щастя
І лікар від біди.
Або думок безвластя
Залишені сліди.

Що є любов? Не знаю.
Добро чи зло богів?
Себе я не питаю,
Аби не зкам’янів.

 
любити із тобою всі часи
та під луну ясних чи ні сезонів
збувати сни купляти свій classic
& трохи вслухатись ~
рамштайн шаманить зонне

увесь капець заскоченості всі
чума війна тюремні макарони
прохизувалися & деякі митці
а хтось пропав з радарів може й гоне

збирає інший друзки й дріб’язки
не вірить але хоче як не знаю
на самоті глобал ~ чогось нема ні з ким
не так давно було гуднайт бейб

& наслухати сексапільні голоси
стиль цифровий ~
сінема ґран бетговен
звичайність надреально хай простить
& блоґосфера що жада знов крові

протанцювати скрізь у пошуках азів
закрити гілку не набрати номер
& заварити не поцукрувавши згідно зі

напій котрий
захтів лишатись невідомим

 

Я - пророк. Не маю дому.
Вже старенький, сивоглав.
Плечі долу гне утома,
Хочу впасти поміж трав.

Не бажав такої долі,
Це, скажу вам, не медок.
П'яти репані, в мозолях.
Був тюхтій. Тепер - пророк.

Бог з'явився після п'янки,
Дав гучного копняка,
На життя накинув лямки,
Посадив на повідка.

Все пізнав на власній шкурі -
Біль, розлуку, самоту.
Грав на кобзі та бандурі,
Йшов у спеку і сльоту.

Нині шлунок геть порожній,
Сакви ж - сповнені книжок.
По стезі мандрую Божій
У багні та між зірок.

Ночував у підворітнях,
Пси не раз латали зад,
Били палицями гридні:
Що ж, життя - не шоколад.

Гарно вчора напророчив -
Досі хрестяться попи.
Потім гнали в яму вовчу
Аж метлялися чуби.

Дременув і небожитель
(волочились ми удвох).
Із людських тікаєм жител,
Загортаємось у мох.

Бог і я - обидва лисі,
Не впізнала нас людва.
Розмовляємо у лісі,
Чує нас лише сова.

В основному віри схожі,
Як боби і як горох.
Де гендлюють - там і гроші,
Де молитва - там і Бог.

Чи тому з'явилась кірха,
Синагога, жирний храм,
Аби красти гроші тихо -
Що про це відомо вам?

Нас - живих -женуть на небо,
Світло темряві - не друг:
Зріти Господа не треба,
Вилітає Слово з вух.

Загалом для допомоги
Вистачає і жони.
Припече - звертайсь до Бога:
Ми ж Його доньки й сини.

Тягнуть ряси гроші, соки,
Пики, наче кавуни.
Ось тому й нема пророків,
А монахів - табуни.

Гнали, гнали у три шиї,
Зачиняли олтарі.
Я ж безплатно Слово сіяв,
Ті, що в храмах - за рублі.

Не гожусь у чемпіони
Як тікаю од "святих".
Потрясу свого "патрона" -
Хай шукає молодих.

19.09.2017р.

Із чого складається осінь на схилі свого життя?
Так лагідно вітер просить, так дихає небуттям,
На каві малюнок лиха, на склі проростає пил.
У осені діловитість зникає раптово! Сил
У неї на все немає. Криве задзеркалля стін
Небесного ґартування - зупинка їй і ослін.

Кричиш? Не варт. Слова не мають моці,
Коли як сніг вдаряються об землю.
Сортуй слова в виснажливій толоці,
І з поміж них високі відокремлюй.

Пусті слова на ваги сиплють сміхом,
А мудрі - у підвали тягнуть міхом.

26/11/16

Коли б то крихтою жалю
В твоєму серці поселитись,
Твого неспокою напитись
У передзвонах кришталю.

Як місяць вчить дрібну зорю, -
Навчи мене тобі молитись.
Щоб душам двом в єдину злитись
Я, певне, й вічність обдурю.

Для миті, - сонця хід спиню,
Й вітрам забороню мінитись.
І щоб хоч раз тобі наснитись
В ночах всі дні я розчиню.

25/11/16

Дріб’язкові слова. І годинник занедбаний в хаті.
Знову сердиться ніч на м’які мокачінові зорі.
Ти шукаєш мене у тунелі свого коридору.
Ти бажаєш мене
Відчайдушно,
Уперто,
Затято.

Глазуровані сни на овальній, як озеро, таці
Ти підносиш мені
Обережно,
Цнотливо,
Охайно.
Вільно вітер летить із прочинених вікон вітальні.
Я статечно стою у твоїх оксамитових капцях.

Зашиваю дірки у мережаних спокоєм шторах.
Позичаю тобі кільканадцять хвилин до світанку.
Ти приймаєш усі божевільні мої забаганки.
Ти лікуєш мене у тунелі свого коридору.
19.09.2017

Моє життя, що павутиння біле,-
Десь промайнуло поміж віт і літ,
Зійшло в провалля необачне, пінне
І там знайшло запліснявілий слід.

Моє життя,- ні схрону, ні узбіччя.
Котило по шляху за кроком крок.
Можливо Ти вгамуєш, знімеш відчай
Примарою, і ротик на замок.

...Пів-Польщі полягло під копитАми.
В руїнах розіслався Білосток.
І чую я тремтливий голос Мами.
І ґвалтівник «подрапав на Восток».

Моє життя своїм не переміриш,-
У кожного свій сенс у небуття.
І знову на дибИ чи дИбу мітиш
Земного й потойбічного життя.

Відтак, мій друже, мовлено “пращай”…
Чутливо так сльоза ряхтить на віях.
Рожеві сни в дрімучих сніговіях…

… Мій вогнику, а ти собі палай!

Ще тепло нам в жаринках темних руж,
ще наших губ блакитні едельвейси
хвилево пломеніючи воскресли
посеред вікон змерзлих, серед стуж.
Пращай, пращай… На відстані сльози
усе лихе спливає за водою,
і ми ще вдвох – луною молодою
бринять на вітрі наші голоси.
Не треба слів. Про щось вони змовчать,
про щось злукавлять сім’ям полино́вим –
у сокровеннім (приспанім і новім)
уміймо гідно ближнього втрачать.
Ми не загинем! Тільки відживе
у нас гарячий сонях відігрітий…
Чому ж тоді з померклого із літа
ріка Любові брижиться, пливе…

Самотній вітре, чи впізнаєш враз
отих, що в часі снили так рожево,
що так любили – цвітно, кришталево,
чи ми – не ми, чи казка не про нас?!

… З’ятрілим зором світимо з імли –
то серце плаче, (в оці сліз не маєм!):
останній с о н, останній ц в і т пращаєм –
сон п о з а нами, квіти – в і д ц в і л и.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Сполом,2008)

На розгіллі твоєї долі
я підкову згубила, любий:
трішки змерзла і станцювала
джигу, щоби зігріти кров.
Потім ти вихвалявся бджолам,
що веселку з небес поцупив:
то меди кепкували вдало –
ти їх випив, мабуть, з відро.

Хоч обпився, та помолився
у вечірньому небі зорям,
а молитву почув Всевишній:
і на ранок мене прислав.
Я до тебе рвонула риссю,
заманила в степи просторі.

Ти, коханий, чого принишкнув?
Маєш волю. І маєш love.

19.09.2017

Одеса… Ранок… Ми в автобусі…
Прекрасна траса імені Міхо…*
Ліворуч – море, сад – у фокусі:
ескорт природний, хочеш чи не хо-
чеш бачити оті красоти Півдня,
вони самі тобі у очі йдуть…
Хоч у Одесі запустили півня**,
у нас своя, невідворотна путь.

…Та ось і Вилкове. Тут старовіри
привносять місту новий колорит,
бо вже немає руського тут «міра»,
нема й райкомівських блатних корит.
Та є, на жаль, ще жерла автоматів,
що стережуть грабоване добро –
в заплавах намуровані скрізь «хатки»…
Поставити б питання їх ребром!

Все ж є церкви… І труд тут непосильний,
і дух священства, правди, простоти…
І люд привітний, вельми богомільний,
хоч дещо дивний, Господи прости!
А в лоні річки широченні плеса –
то води з Альп приніс святий Дунай…
І заздрить тим, напевно, вся Одеса,
хто в наймудріший у народі, най…

…Та ми туристи, і цього нам досить,
що краєвиди пестять спраглий зір,
що старовірка рибу нам приносить
й вино на пам’ять, мов ласкавий звір…
Сади заплав милують наше око,
і святістю приваблює Дунай,
де українства дух витав високий –
знай наших козаків, народе! Знай…

Та вже пора збиратися в дорогу –
Усе хороше має свій кінець…
Прихопимо з собою перемогу –
Приречена ж бо Україна на … вінець!

17.09.2017
_________
*За «губернаторства» Міхо Саакашвілі було відновлено
нормальне сполучення з Вилковим та іншими містами
на Дунаї, за що жителі Одеських провінцій були вдячні.
**йдеться про "вигнання" М. Саакашвілі із Одеси.

Я мрію приєднатись до Брунею!
Бо вірю, що не правлять там гебреї
І не крокують там парадом геї.

Нема попів зажерливо-нахабних
І цар у звірів там - не наша Жаба...

2015

Чесноти чоловіка прикрашають,
а чесність ще й ускладнює життя.
Таку людину з юності я знаю,
вже дідом став, та все ж немов дитя.

Без викрутасів, чемний і порядний,
а друге „Я“ у нього – простота.
Розсудливий і злобі не підвладний,
зі спокоєм у нього доброта.

Людина скромна, чесна, безвідмовна
і працьовитий ще з юнацьких літ.
А щоб була картина зовсім повна –
джентльмен, яких давно не бачив світ!

Таку людину стріти – просто щастя,
як річку по тонкій здолати кризі.
Ці люди нам трапляються не часто –
в Томаківці, а ще в Червоній книзі.

За кого стільки часу я торочив?
Відкрию вам по-дружньому секрет,
що ні на йоту дійсність не зурочив,
Породька Віктора малюючи портрет!

15.09.2017

Українці, українці, милі людолюби,
та любов ваша безмежна вас таки погубить!
Гуманісти-демократи, треба ж знати межі –
ви катів своїх на спині винесли з пожежі.

Цих мерзотників-шубравців занесли до хати
і залишили в світлиці їх відпочивати.
Кормим, поїм, розважаєм, глаголим на їхнім,
бо образить боїмося хамів тих в елітнім.

А вони аж скаженіють, усе нахабніше
душать, тузять нас, мордують й свого не полишать.
Вже й багаття запалили собі на забаву,
зазіхають неупинно на волю і славу!

Ми ж господу оставляєм, відступаєм в сіни,
нам чомусь не помагають вже і рідні стіни…
Толерантні ми, їй Богу, справжні європейці,
нашу мову кольорову держим в кацавейці…

Вже готові навіть сіни рідні залишити,
щоб заброд не турбувати, лиш би не гнівити.
А вони борги нам множать, судами лякають,
збудували огорожі, нарід розпинають.

Ми вже згодні до сараю навіть перебратись,
під повіткою дрімати, по двору скитатись.
Гуманісти, демократи, повні філантропи,
так залишитесь без хати посеред Європи!

Українці, мої любі, рідні людолюби,
та любов вас християнська, я боюсь, і згубить!
Демократи-гуманісти, треба ж знати межі,
щоб не дати згинуть Неньці від ярма в пожежі.

13.09.2017

Люблю сидіти вечорами в самоті
біля вікна відкритого до саду,
пригадувати роки молоді
і все приємне, що уже позаду…

Люблю шептатись з вітром-мудрецем,
знавцем-філософом просторів неозорих,
а по обіді гомоніти із дощем,
плащем коли він накриває все прозорим.

Люблю чаклунку-осінь зустрічать,
що ранками пливе у багряниці,
дивитись на її чарівну стать
і думати, що це мені все сниться.

Люблю вірші писати про Любов,
що серце огортає веселково.
Не втомлююсь любити знов і знов,
і мов дитина бавитися словом…

14.09.2017

За правилами грати у наш час
незвичним якось стало вже для нас,
бо все частіше хлопці чи дівки
стараються гайнути навпрошки.

Знівелювавсь любові теж закон,
зміліло вже кохання, його тон.
Все більше й більше в наш непевний вік
шукає зиск в коханні чоловік.

І це стосується давно обох статей,
про те написано вже тисячі статей.
Себе всі люблять, але віддають
за гроші й злато, в цьому зради суть.

Пірнають з головою все ж одні,
а інші залишають їх в багні.
Ті бідолахи йдуть на саме дно,
своє ім’я як їм згадати не дано.

Недолюбити – може то й на краще,
щоб не залізти у кохання хащі.
Один в наш час лиш любить маму з татом,
та іншому дає себе кохати.

Зима – найкращий час цьому коханню,
весна в нім щось, можливо, змінить рання.
Але надія на ту зміну невелика,
бо вже в людині зовсім мало чоловіка…

Послухайте пораду, сестро, брате, –
ви не спішіть аби-кого кохати.
Кохання справжнє вас все рівно відшукає,
а доти хай любов відпочиває.

Бо є чого багато в білім світі,
що можна самовіддано любити:
книжки і музика, поезія й картини,
птахи, комахи, звірі чи рослини…

Вони не зрадять, лиш підкажуть путь,
й до вірної любові приведуть!

13.09.2017

З дерев останнє опадало листя
і килимом лягало біля ніг.
Калина ще в гранатовім намисті,
та завтра може все накрити сніг.

Ми випадково стрілися у парку,
на мить схрестили погляди свої,
бо кожен має тріумфальну арку –
ти все одна і я вже без сім’ї…

Образи у серцях хоча й не носим,
кохання все ж не повернуть назад.
Прийшла в життя нарешті й наше осінь,
нас запросив у гості листопад.

На вкритій золом і бронзою алеї,
де клени зсохлим листом шелестять,
вже не побачив я своєї Лорелеї
і не зумів тобі хоч пару слів сказать.

Бо туга з біллю горло вмить здавили,
палаючі згадалися мости…
Хоч слова мовити тоді не мав я сили,
та подумки сказав усе ж: „Прости!..“

14.09.2017

Безвісті зникнути хочеться
з місця, де злоба й цинізм,
щоб більш не бачити збоченців,
щоб зберегти оптимізм.

Безвісті зникнути хочеться
з місця, де вмерла любов,
де лише зрада клубочиться
й труїть безжалісно кров.

Безвісті зникнути хочеться
з місця, де мруть почуття
й ниткою доля торочиться,
де в каяттях – небуття…

14.09.2017

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.
І, мабуть, тому осінь
Весіллю найбільш пасує.

Чи відгадаю цю шараду,
Чи стачить досвіду і знань:
Навіщо брат у брата краде,
Вогку в кишеню суне длань?

За працю тицьне щось у лапу
Аби тягнув і далі віз.
Підштовхує барилом шкапу,
Всміхається, неначе лис.

Розсовує добро в шпарини,
Матраци, банки, баняки.
Своїй рідні згинає спини,
На скарб начіплює замки.

Одна сім'я - одні проблеми,
Біда, прибуток, недорід.
Та ця не діє теорема
Коли звірячий апетит.

В палаці щезнув підмурівок,
А магістраль - у горбаках.
Бабло відкладено в загривок
Та у товстого п'ятака.

Обдерта геть країна рідна,
Рахує злодій бариші.
Ця ненажерливість огидна -
Хвороба розуму й душі.

За приклад всім - народу слуги.
Терпіти годі цю орду!
Пора покликати катюгу,
А я сокиру віднайду.

18.09.2017 р.

Я - зрадник. Не банальний Дон Жуан.
Копаю яму власному народу.
Моя святиня - це кремлівський хан,
Його ярмо несу на шиї гордо.

Повзуть у тьмі гадюки та вужі,
Над головою почорніли хмари...
Я рідну мову вирвав із душі
Й до москаля пішов у яничари.

Тепер отчизна - Яуза, Москва,
Орда шанує мій собачий гавкіт.
Любов до неньки - мертва, нежива,
Розбилася давно уже на скалки.

Обмажу все доокола багном,
В Дніпро брудні вмочатиму онучі.
Я тут чужий. Мені вже все одно,
Усю країну скинув би із кручі.

Усім у кого прізвища на "ко"
Накинути потрібно хомутища.
Для мене ця держава - не закон,
Пиляю її трухле деревище.

Зіпхнули Україну із Дінця,
І Крим уже у москалевих лапах.
Чекай, столице, скорого кінця -
Важкого не уникнути арапа.

Таких як я - нечулих - легіон,
Майструємо для патріотів кліті.
Хохлам вмикаю радіо "Шансон",
Іду ловити їх у наші сіті.

18.09.2017р.

 
тепер пора координатів зір
розбрату в марсіанському бомонді
за суперменом аве суперзвір
його колíсниці на горизонті

ми прогуляли всякий час і він гудів
а декому здається мало й досі
ґвалтує душу золотава жриця осінь
& на її арені всяк рудий

труди свої труди який вже є піїт
все похибка в масштабі безвідноснім
ліс пасторальний типу живопліт
вбере твій голос & системний досвід
 

* * *

Вдихнути, нарешті, свободи. Осінньої, жовтої.
Сприйняти за щастя
дрібного дощу неминучість.
Хоч літо яскравим було, брунеллесково-джоттовим,
та надто спекотним... Ото я у мандрах намучивсь!
Хоч літо веселим було – бракувало багряного.
І, нині худі, видавались дерева огрядними.

Вдихнути, нарешті, свободи. В перерві між таймами.
Яке мені діло: „Шахтар” переможе – чи „Наполі”?!
(Авжеж, це було б непогано – здолати Італію,
та краще таки не ціною серцевого нападу.)
Хоч літо веселим було – та весілля відкладено.
Подробиці й коментарі замінити рекламою.

Вдихнути, нарешті, свободи. У п’ятницю ввечері.
Звичайно, відносної – втім, отакої жаданої!
Не заздрити людям, обтяженим власною величчю;
не йти крадькома, роздивляючись ніжки, за дамою...
За давньою звичкою, впасти в підкленове золото –
і довго дивитись на небо, оздоблене зорями...

слухати Гройса
консервація трупів
музэй
цитувати Бретона
їбати гусей заборонено законом
закон забороняє стріляти в людей
стільки на світі заборонених речей
думаєш так ліниво
закидаючи їй на плечі поли халатику
усміхаєшся ніжності тіла
мистецтво десь посередині -
усіх на світі заборон -
ех-ехехех
мистецтво
як той джо з анекдоту
невловиме

до тебе приходила пізньої ночі,
Я тремтіла всім тілом немов із морозу.
Не сніжинки на віях, а сльози жіночі -
Під твоїми віршами лила свою прозу.

Коли спав ти, так солодко, пестила словом:
Будь віднині й навіки моїм найріднішим!
Я кричала зізнання під ночі покровом,
Але долі мовчання було голоснішим.

Наяву не бентежить глибокий твій голос,
Не цілую щоранку шорсткі твої руки.
Маю тільки надію, тоненьку як волос, -
Хоч у снах, хоч у мріях не знати розлуки.

23/11/16

Здаюсь в полон у цю єдину ніч.
Впадай до ніг, стискай в обіймах плечі,
Зривай одежі зношені, чернечі -
Немає свідків, тільки сяйво свіч.

Ляклива тінь моїх тонких колін
Загубить суть в тіні твоєї змоги.
Втрачаю глузд, гублю перестороги -
Вкриває дотик ніжно, мов поплін.

Тремтить душа від близькості душі,
Тремтять вуста запечені жагою.
Я наче хвора марю лиш тобою -
Читай мене так явно, як вірші!

24/11/16

... ще хвилинку, ще хвилечку зважу –
я нічого тобі не скажу –
травень вижухне, жовтень пожовкне –
я до тебе прийду ... і змовкну ...

Недомовлене, недосказане –
ми, немов би, сонця над оазами.
Над квітучими – світло сіється,
(а над кручами вихри віються!).
Як закрутить вже – не розкрутиться,
що судилося – те і збудеться!

Не відбудешся, не відмолишся –
лиш пожухлим стерням поколешся ...
А поколешся – крівця чорная!
(Бурлакам земним воля вольная)!
Воля вольная – світ незайманий,
(доки світу край – не займай мене) ...

Ми іще чужі – ми не знаємось,
на земній межі повінчаємось ...
(Бурлакам земним Доля зблу́диться:
що судилося – те і збудеться !..

І не край мене ... не розважуй –
я нічого тобі не скажу ...) ...

На межу твою, на пожовклу –
я до тебе прийду ... і змовкну ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Якщо ми втопимось в очах -
Нам неважливий буде страх
Падати разом у прірву.
І най нам гратиме весь світ,
Я припиню вмить твій політ
І з прірви вмить тебе я вирву!
Най буде вічним наш танок,
І в танці підем під вінок,
Що об’єднає нас в подружжя.
Той танець сповнений вогнем,
Під теплим весняним дощем,
Спалить дощ і все байдужжя.
Ми разом будемо на вік,
Ти - моя дружина,я - твій чоловік,
І нам не трапиться жодне роздоріжжя...
18.09.2017

Перевтома блукань безнадійних.
Безголоса печаль самоти.
Пізня осінь розкрила обійми:
«Ось і ти…»

2017