ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Вікторія Лимарівна
2020.04.09 12:37
Принцип ласого шматка:
приватизаційний простір.
Загребущого рука
не цуралась з дев’яностих!

Йшов розподіл всіх і вся
серед сильних цього світу.
Не одне тоді ім’я

Іван Потьомкін
2020.04.09 11:57
“Most of us have formed an unrealistic picture of life on a desert island. We sometimes imagine a desert island to be a sort of paradise where the sun always shines. Life there is simple and good. Ripe fruit falls from the trees...” Нечто подобное нари

Олександр Сушко
2020.04.09 09:42
От і підняли голову недобитки Януковича, галасують на всіх телеканалах як навіжені. Відчувають, що на хвилі народного невдоволення нинішнім очільником держави, вони скоро знову прийдуть до влади. А люди вуха розпустили, очі вилупили в екрани і вірять всь

Сергій Губерначук
2020.04.09 08:16
І він побачив,
що рука його
піднесла сонце
над безмежним світом.
Йому пекло..,
а пекло не могло
очей його
і голосу спалити!

Віктор Кучерук
2020.04.09 05:45
Спів пташиний на світанку,
Мов будильника сигнал, –
Забринів безперестанку
В сонній тиші на загал.
Дерся піснею в кімнату
Крізь прочинене вікно
Неспокійно і завзято,
Шанобливо й угурно.

Микола Соболь
2020.04.09 05:35
Чи поставить доля на коліна,
Чи здіймешся птахом до небес…
Пам’ятай назавжди ти – людина
І життя дано тобі єдине
Проживи, щоб лід душевний скрес.

Не шукай високої науки,
У добрі народиться добро.

Ярослав Чорногуз
2020.04.09 02:54
Красуня, яка мене любить,
Про мене лиш думає все.
І пестить цілунками в губи,
І квіти найкращі несе
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить.
Зітхає… Все «Ох!» їй та «Ах!»

Володимир Бойко
2020.04.08 23:27
Оптимісти мрійливо дивились
У світле майбутнє.
Песимісти, однак,
Готувались до чорного дня.

Посміхнулась фортуна останнім,
Та тільки на кутні,
Бо в нерівному герці

Віктор Кучерук
2020.04.08 21:34
Поміняв би професію,
Та не хоче душа, –
Хоч нема від поезії
Для родини й гроша.
Не хвалюся зарплатою
Але йду на парі,
Що штани перелатую
І гризу сухарі.

Оксана Логоша
2020.04.08 21:10
Пташечко моя,дрібко,
Мила моя втіха.
Не затонка гілка?
Не затісна стріха?
Серце твоє пташине.
Сила твоя крилата.
Що тобі ті вершини...
Що тобі ті грати...

Євген Федчук
2020.04.08 20:57
Сиджу собі на лавці попід тином.
Вже сонечко на захід погляда.
На возі хтось везе додому сіно,
Сидить у ньому, що його й не видно,
Лиш чути голос іноді: «Гайда!»
Навпроти за дорогою толока.
Бабуся пасти вивела козу.
Коза ще молоденька – кілька рокі

Олександр Панін
2020.04.08 17:59
Чорт Стецько та біс Агапко -
Чортеня із бісеням,
Ледь не попсували лапки:
Ухопить не можуть "крам"!

Ох, яка, яка "хвеміня",
А,точніше, це - "чортиня,
Це - Чортиця-молодиця,

Тетяна Левицька
2020.04.08 15:02
Минали місяці - вервечки голубі,
полином пахли вечори духмяні.
Проходило життя в депресії, журбі
не рятувало навіть фортеп'яно.

Боявся подумки вертатися туди,
де одночасно солодко і гірко
було йому, ще до розлучення, біди.

Анастасія Поліщук
2020.04.08 14:23
Горнятко кави - не перше точно.
Закриєш очі - стаєш півтінню.
Дзеркальний вимір твоїх безодень
Повік забралом тебе поглинув.

Горнятко кави - лишився запах.
У голові - безкінечне віче
Усіх твоїх несвідомих. Правди

Сергій Губерначук
2020.04.08 08:57
Постать, спинившись на постаменті,
довго чекала до себе параду…

Квіти посохли і стали паперами –
постать ніколи не набридала.

Коні подохли і стали екзотикою –
постать ніколи не набридала.

Іван Потьомкін
2020.04.08 00:44
Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув,що Храм мають зробить таким,
Який той був за Соломона,
Спродав усе своє добро
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходився робить ворота з міді.
Що блиском не поступалась золоту сам

Олександр Панін
2020.04.07 21:26
Шкандибає Старенька із ключкою,
По горбатій стежині чвала,
Тяжко крапають сльози горючії,
Зразу видно - життя не халва!

І чорти, і зміюки, і грішники
Витрищають "квадратні" баньки:
"Хто ж Чортячу Матусеньку вирішив

Євген Федчук
2020.04.07 21:10
Якось сиділи ми на лавці біля двору:
Дідусь, бабуся та із ними третім я.
Ще череда не йшла із паші на ту пору.
Її й чекали ми. Спекотний день стояв.
Нас рятувала тінь великого горіха,
Легенький вітерець, що з поля залітав.
Дідусь газету м’яв, бурмо

Ігор Деркач
2020.04.07 20:41
Яка оказія явилась!
Весна не за горою,
а сіячі заякорились
у гавані застою.
Ячить поезія висока
кімвалами кумира,
куняє муза одинока
і почиває ліра.

Вікторія Лимарівна
2020.04.07 17:10
З’являється шанс, відкриваються дверці
у поклику до небайдужого серця,
якому так боляче зараз за всіх.
Планета в загрозі: це догма чи збіг?
Фатальний кінець чи замолимо гріх?

Наскільки умілі в майстерності спроби,
щоб відсіч надати смертельній х

Микола Дудар
2020.04.07 13:18
Коронавірус? Корона - вірус:
А свита - меч… снаряд…. тротил…
Все сіють смерть, я смерті вірю
Вакцині - ні, глибокий тил…
О Боже! Боженько, наш Царю! О
Владико Всесвіту, тримайсь...
У нас такого вдосталь "жару",
А з Тебе, в пекло, аусвайс…

Тетяна Левицька
2020.04.07 13:03
Насолодитися, не випити до дна,
розкішна пава, зірка промениста,
утіха жадібна, мольфарка чарівна,
заволоділа серцем піаніста.

Їй місячну сонату, п'єси дарував,
цнотливі орхідеї і браслети.
Страшенно ревнував, хоч не було підстав,

Микола Соболь
2020.04.07 09:39
До плеча пригорнутися хочу,
Там де квітнуть вишневі сади.
Соловей свою пісню охоче
Заспіває, ти тільки прийди.
Усміхнеться нам зоряне небо
Вітер косу тобі розплете…
І вінок зі смарагдових стебел
Покладу на волосся густе.

Олександр Сушко
2020.04.07 09:36
Полаялися ми учора з кумом капітально: я йому дуль моцних натицяв, а він мені матюків нагнув триповерхових. А виною всьому — коронавірус. Приїхав на пошту отримати перевод за мою книжку “Берегиня”. Нині в мене це єдине джерело фінансів, завдяки якому куп

Сергій Губерначук
2020.04.07 08:33
Попід зіркою гіркою,
понад гіркою паркою,
серед ночі поміж літа
проти вітру полетів ти…

Хто міг знати, що так буде?
Я гукав тебе крізь груди!
Я не знав про хресні крила,

Віктор Кучерук
2020.04.07 05:18
Повзти, вставати, йти і знову
Спіткнутись, впасти і повзти
Крізь вічні зради та обмови
До недосяжної мети.
Хоч прогинаю трохи спину,
Щоб дати спокою ногам, –
Ніхто й ніщо мене не спинить,
Якщо, на жаль, не стану сам.

Олександр Панін
2020.04.07 01:06
Лімерики -"фрістайл"


Щур та Зайці


Годі, Зайці, ридати, зітхати –
Обіцяли нам позику дати!

Іван Потьомкін
2020.04.06 21:22
Не в тому суть –
Воскрес чи не воскрес,
Вознісся до Всевишнього,
Сидить з ним одесную...
Чи, може, як усі,
Перетворивсь на прах,
Пробивсь з-під каменя травою...
Не тим, що начебто узяв гріхи на себе

Євген Федчук
2020.04.06 21:13
Добра і зла на світі є багато
І кожен по-своєму прагне жить:
Хтось хоче всі хвороби злікувати,
А хтось їх на нещасних напустить.
Усе від того, що в душі у нього
І чим живе, до чого прагне він:
Чи стіни зводить, городить дорогу,
Чи щось велике взага

Серго Сокольник
2020.04.06 20:48
Час наврочить сумні
Сірі ночі без ніжності губ,
І цокоче, і ні-
чим розвіяти пізню нудьгу...
Потаємно відкрий
Простір шафи минулих оман.
У шухлядці старій
(розбирать її часу нема,

Володимир Бойко
2020.04.06 18:52
Вихвалявся чорний Пень,
Що не вірить в чорний день,
Бо його, крутого Пня,
Аніщо не зупиня.

Та не варто було Пню
Отаку нести дурню.
Хтось недопалок лишив –

Роксолана Вірлан
2020.04.06 18:35
Розбуди мене теплими лисками
По чолі, по щоці та по рученці,
Коли росяні зорі ізвисока
На прокільчені трави обрушаться.

У маєвому мареві виспіє
Перша лілія, світ розлелечений
І розкліпнуться обрії виспані

Микола Дудар
2020.04.06 18:18
І де ж від усього ваш "інструмент"…
У якому ж оркестрі прописка?
Шляпу - додолу, пасаж... комплімент
І зіграв би на ньому - не близько…
Згоден, побуду простим глядачем
Зала, вогні, світанки предранні
Ритмічно до рим… і ладом тече
Оплески славні,

Микола Соболь
2020.04.06 18:02
Раніше курви працювали в лазні,
А нині – аташе, як не крути.
Прийшли до влади злодії та блазні,
Народу слуги, сепари, свати…

Наїлися по горло шоколаду?
Потрібні зміни і відразу – упс!
Враховуючи стан важкий громади,

Олександр Сушко
2020.04.06 10:19
Те, що вам зараз розкажу — велика таємниця. Тому мусите її тримати при собі до Страшного суду. Ну, а якщо нестерпно, аж до гикавки, закортить поділитися цим тягарем знань, — так і бути, благовіщайте, дозволяю. Але тільки власним дружинам і чоловікам,

Сергій Губерначук
2020.04.06 09:36
Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечутно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.

Достатньо вітру й трав, розпатланих по нім,
аби згадати все до кінчиків коріння,
коли конем-во
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Андрій Пелепець
2020.03.29

Степан Вишиватін
2020.03.27

Богдан Бойко
2020.03.22

Людмила Бурлаченко
2020.03.19

Анна Дудник
2020.03.15

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Надія Мезрина
2020.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 7 днів


  1. Євген Федчук - [ 2020.04.08 20:49 ]
    Легенда про козу
    Сиджу собі на лавці попід тином.
    Вже сонечко на захід погляда.
    На возі хтось везе додому сіно,
    Сидить у ньому, що його й не видно,
    Лиш чути голос і́ноді: «Гайда́!»
    Навпроти за дорогою толока.
    Бабуся пасти вивела козу.
    Коза ще молоденька – кілька років,
    Маленькі роги, зовсім чорні боки
    Лиш біла пляма животом внизу.
    Іде коза, вибрикує, бувало,
    Бабуся міцно мотузок трима
    Та все бурчить: « А, щоб ти вже пропала!»
    «Ану, насіння чорта, чого стала?
    Іди чи що, бо сил уже нема!»
    Козу пустила, сіла відпочити
    На лавці біля мене у тіньку.
    Коза пасеться, хоч, здається, сита,
    Але ж тут краще, ніж біля корита
    Траву скубти, лиш вибирай яку.
    Мене ж цікавість трохи розібрала,
    Помовчав трохи та, все ж, запитав:
    «Чому насінням чортовим назвали
    Свою козу? Щось на увазі мали?
    Коза ж бо, яким боком до чорта́?»
    На мене скоса глянула бабуся,
    Упевнилась, що не жартую я,
    Над нею, над старою не сміюся,
    А й, справді, зацікавлено дивлюся.
    «Ти ж чий такий? Бо пам’ять щось моя
    Часом підводить?!» Я не став ховатись,
    Сказав бабусі, хто мої батьки.
    «А, знаю-знаю, довелось стрічатись!
    А ти у гості? Утомивсь навчатись?
    Отож бо і цікавий ти такий.
    Чому козу свою я так назвала?
    Та хто ж у нас в селі того не зна?
    Хіба батьки тобі не розказали
    Звідкіль всі кози на землі постали?»
    «Та ні, тож це для мене новина!»
    «Ну, слухай, що я буду говорити.
    Було це в дуже-дуже давній час,
    Коли Господь почав наш світ творити:
    Вже є Земля і сонце в небі світить
    І шостий день тут наступа якраз.
    Прийшла пора створити і людину
    За образом й подобою Його.
    Узяв Господь, змочив кавалок глини,
    Ліпити став і м’яти на колінах
    Й зліпив людину із шматка того.
    Вдихнув у неї Божий дух і стала
    Людина перед Богом, ожила.
    Щоправда, вона одягу не мала,
    Але ж, тоді іще стиду́ не знала,
    Бо на Землі єдиною була.
    Тим часом чорт сидів в кущах навпроти,
    Дививсь за тим, як саме Бог робив.
    А потім теж узявся до роботи,
    Свою подобу виліпить охота.
    Теж глину взяв, тугий кавалок збив
    Та й виліпив спочатку морду, роги,
    Почав ліпити тулуб та, якраз
    І сонечко за повелінням Бога,
    Свою щоденну скінчує дорогу
    Та сутінків вже наступає час.
    Тож світла в чорта майже не лишилось,
    А в темряві щось, спробуй-но, зліпи.
    І далі він ліпив, вже як ліпилось,
    Поки і зовсім сонце не скотилось.
    І ось момент, нарешті, наступив,
    Як чорт в козу вдихнув свій дух смердючий
    (Чого ж смердять, ти думаєш, вони?)
    Роботи не багато, але змучивсь,
    Хотів козу ту роздивитись «луччє»
    Та вирвалась вона від сатани.
    Він встиг лиш за хвоста її вхопити,
    Але той хвіст в руках його й зоставсь.
    Короткий хвіст козиний саме звідти,
    Все, що вдалось козі тоді лишити.
    Вона ж сама по світу подалась.
    От з того часу кози і з’явились…»
    «І все то правда?» «А чому б не так?..
    Ото, хоча б, скажи мені на милість,
    Як так воно на світі получилось,
    Що в кози морда, наче у чорта́?
    І я, повір, ніколи ще не чула,
    Що відьма молоко в них відбира.
    В корів – он скільки вже випа́дків бу́ло,
    Але козу ще жодна не дійнула.
    Бо відьма зна – не буде їй добра.
    Вона козу боїться зачіпати.
    А чому кіз у стайні хтось трима?
    Щоб чорт коней не брався дратувати,
    Хай краще із козою буде грати,
    Для нього краще й забавки нема…»
    Пішла уже бабуся із козою,
    А я сидів у задумі, мовчав:
    Що саме правда з побрехеньки тої,
    Чи вигадкою все ото одною,
    Адже в книжках такого не стрічав.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  2. Сергій Губерначук - [ 2020.04.08 08:36 ]
    Постать, спинившись на постаменті…
    Постать, спинившись на постаменті,
    довго чекала до себе параду…

    Квіти посохли і стали паперами –
    постать ніколи не набридала.

    Коні подохли і стали екзотикою –
    постать ніколи не набридала.

    Місто струснулось і стало руїнами –
    постать ніколи не набридала.

    Небо тримало останню зірку,
    зірку з рубіну… постать ніколи…

    Люди, знайшовши безлюдний острів,
    не будували більш постаментів.

    31 серпня 1989 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Учорашнє", стор. 27"


  3. Євген Федчук - [ 2020.04.07 21:03 ]
    Було чи не було (про горобців)
    Яко́сь сиділи ми на лавці біля двору:
    Дідусь, бабуся та із ними третім я.
    Ще череда не йшла із паші на ту пору.
    Її й чекали ми. Спекотний день стояв.
    Нас рятувала тінь великого горіха,
    Легенький вітерець, що з поля залітав.
    Дідусь газету м’яв, бурмочучи щось стиха,
    Чи щось коментував, чи просто так читав.
    А я сидів, дививсь безжурно на дорогу,
    Де кублились собі грайливі горобці.
    Тоді і запитав: - Бабуню, а від чого,
    Вони стрибають, а не ходять так, як всі?
    Бабуся й почала, неначе лиш чекала,
    Коли її онук про щось та й запита:
    - То, кажуть люди, все давно уже бувало,
    Тоді пташиний рід, як і тепер, літав
    У пошуках того, чим би прогодуватись,
    А хитрий горобець унадився в людей
    Все красти. То яко́сь в комору може впхатись,
    А там шпарину вже і в засіки знайде.
    А люди всіх птахів за злодіїв вважали.
    Зібралися вони, аби тавро це змить.
    Зловили горобця і лапки зав’язали
    Та й кинули його в темницю: хай сидить.
    Та хитрий горобець і звідти виліз якось,
    Хоч лапки і не зміг звільнити він від пут.
    Тепер он, бач, який - стрибає, забіяка…
    - Ви, бачу, горобців не жалуєте тут?!
    - А є хіба за що? То ж чортова порода.
    Вони ж колись Христа розп’яти помогли.
    Бо ластівки катам тоді чинили шкоду
    І крали цвяхи в них та геть кудись несли.
    А кляті горобці ті цвяхи відшукали
    І принесли́ назад. За що ж-то їх любить?
    Тут обізвавсь дідусь: - Ну, звідки ти це взя́ла?
    Та ж зовсім за друге тавро на них лежить!
    Коли уже Христос був на хресті розп’ятий,
    І думали кати, що він навік почив,
    То горобці: «Жив!Жив!»- навкруг взялись кричати.
    Тож кат узяв списа́ та й груди прохромив.
    За те Господь прокляв те плем’я горобине
    І не дозволив їм до вирію летіть.
    Відтоді горобців багато взимку гине,
    Бо взимку спробуй-но прожить, як сніг лежить.
    Та тут бабуся знов своє встромила слово:
    - Та ж, гинуть горобці не лиш серед зими!
    Казали мама, я пригадую чудово,
    Що ночі є і звуть їх горобиними.
    У ніч таку на світ виходить нечисть всяка.
    Чи свято в них, чи то, весілля… Хто там зна.
    Та буря наліта і грім страшенно гряка,
    І блискавка, і дощ із градом, як стіна.
    Усе те горобців ляка, казали мама,
    Під стріхами вони не можуть усидіть,
    Під градом і дощем літають між хатами
    І гинуть без числа…Бо вранці їх лежить
    Багато по селу, хоч і бери лопату
    Та нагрібай у міх… - Тут знов дідусь устряв:
    - Ну, як не знаєш, то нащо́ його й казати.
    - То розкажи своє, щоб і онучок знав.
    - Та горобина ніч буває на Семена.
    - То перше вересня, - бабуся додає.
    - Так от, коли вже ніч укута землю темна,
    А місяць ще чека, на небі не встає,
    То горобці усі збираються на раду
    І зграями вони у темряві летять
    Кудись в очерети́. Не знаю, чи то правда,
    Але в очеретах уже чорти сидять.
    У кожного із них на добру четверть мірка.
    До мірок тих вони згрібають горобців.
    Як нагребуться так, що вже набралась гірка,
    То зайвину зчеркнуть. Тож з зайвини оці
    Летять собі назад у гнізда попід стріхи.
    А з четверті оті у пекло чорт скида…
    - А й, справді, ти дивись…- бабуся мовить тихо.-
    Таж від Семена їх багато пропада…
    Тут саме череда минула нашу хату,
    Бабусі з дідусем роботи прибуло.
    А я лишився сам дорогу споглядати
    І думати над тим: було чи не було.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  4. Євген Федчук - [ 2020.04.06 21:51 ]
    Легенда про тисячолистник
    Добра і зла на світі є багато
    І кожен по-своєму прагне жить:
    Хтось хоче всі хвороби злікувати,
    А хтось їх на нещасних напустить.
    Усе від того, що в душі у нього
    І чим живе, до чого прагне він:
    Чи стіни зводить, городить дорогу,
    Чи щось велике взагалі без стін.
    Почув оце історію недавно
    І вам схотілось переповісти.
    Можливо, опові́дач я невправний,
    Спішу, боюсь що-небудь пропустить.
    Було це, кажуть, у часи далекі
    В степах у наших у селі однім.
    Дітей тоді приносили лелеки,
    Не те, що нині – часто в кожен дім.
    Але й вмирало люду теж багато,
    То від хвороб, а то – від ворогів.
    І смерть частенько входила у хати
    І сиротила діток і батьків.
    Так от, жив-був в селі тім чолов’яга.
    Дружину мав, та Бог її забрав.
    Лишився сам на світі, бідолага
    З донькою, що Марією назвав.
    Нелегко бу́ло чоловіку жити:
    І господарство, і мале дитя,
    Отож рішив іще раз одружитись,
    Собі й доньці полегшити життя..
    Дружина була гарна і проворна,
    Усе встигала і усе могла,
    Але душа була у неї чорна,
    Отож підступна і лиха була.
    Дитя мале одразу незлюбила.
    При чоловіку наче все гаразд,
    Але без нього шпетила і била.
    А та втікала з дому раз по раз.
    Та батькові не жа́лілась ніколи,
    Турбот у нього вдосталь без того:
    Він від світання і до ночі в полі,
    Навіщо ще засмучувать його?
    І от якось Марійка захворіла,
    Життя нелегке да́лося взнаки.
    З лиця одразу якось помарніла,
    Не має сил аби піднять руки.
    Подався батько знахарку шукати,
    Була одна в далекому селі,
    Яка б могла доньку порятувати.
    Натер, доки дістався, мозолі.
    А та його послухала і каже:
    - Не знаю, навіть, чим допомогти.
    Можливо, що моя сестра підкаже,
    Але до неї так далеко йти.
    Подався батько до сестри тієї,
    Вона в ще дальші посила краї:
    - Сходи, як хоч, до матері моєї,
    Вона поможе в гореві твоїм.
    Стер чоловік до дір підошви сво́ї,
    Але дійшов до матері-таки
    У сподіванні, що вона загоїть
    Усі хвороби любої доньки.
    Послухала стара його розмову
    І каже: - Добре, поможу доньці.
    Дістань з-під стріхи клунок той здоровий,
    Бо вже немає сили у руці.
    Взяла із клунка меншеньку торбину,
    Із неї іще меншу дістає,
    А з неї витягає насінину
    Маленьку й чоловікові дає.
    - В насінні цім доньки твоєї доля,
    Отож воно мале та не просте.
    Прийдеш додому, посади у полі
    Та поливай – нехай собі росте.
    Коли четвертий випустить листочок,
    Зірви його легенько, завари.
    Хай п’є відвар із того листя дочка
    Щодня потроху ранньої пори.
    То може де й подінеться хвороба.
    Взяв чоловік насіння та й пішов.
    Удома все, як наказали, робить
    І скоро вже і пагінець зійшов.
    Але ж потрібно й в полі працювати,
    Тож він дружину просить, щоби та
    Взялася листя з пагона зривати,
    Відвар варити. Справа ж бо проста.
    А та йому: - Не бійся! Не хвилюйся!
    Зроблю усе. Іди собі, роби,
    Я за донькою добре подивлюся.
    А у самої думки, як гриби:
    «Так полікую! Ізведу зі світу.
    Он скільки крові з мене попила!»
    Пішов у поле чоловік робити,
    Пора гаряча саме надійшла.
    Уранці йде, нагадує дружині:
    - Зірви ж листочки та відвар звари,
    Та дай відвару випити дитині!
    І в поле аж до пізньої пори.
    Дружина ж вийде, обірве листочки,
    Порве, розтопче, щоб і не було
    Лише водою напуває дочку,
    Плекає в серці своє чорне зло.
    Проходить час – не кращає дитині,
    Худіє, блідне прямо на очах,
    А мачуха рахує гроші в скрині,
    Красується у придбаних речах.
    Кофтину, плаття нові приміряє,
    Обновки в скриню у свою склада.
    А чоловік працює і не знає,
    Яка у хаті робиться біда.
    Прийде в півночі, на доньку погляне
    І серце мліє від жалю його:
    Не може бачить, як дитина в’яне.
    Не зрозуміє він ніяк – чого?
    Підозра в серце стала закрадатись,
    Рішив провірить він свою жону.
    Як завжди вранці в поле став збиратись
    Та не пішов – за пагорок гайнув
    І заховався. Бачить – вийшла з хати,
    Листки зірвала й розтоптала вмить.
    - Дружина підла! Мачуха проклята!
    У одній хаті нам удвох не жить!
    Вернувсь додому та прогнав дружину.
    Заплакав гірко. Що ж його робить?
    Довірив підлій мачусі дитину.
    Почав у Бога помочі просить.
    Тут листя те, що мачуха стоптала,
    Ураз укрило пагінець тонкий.
    Хоча дрібненьке і м’якеньке стало,
    Та чоловік поміг доньці своїй.
    Зварив відвар, дитині й легше стало,
    Насіння й справді будо не просте.
    Траву ж тисячолистником назвали,
    Вона і досі по степу росте.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  5. Євген Федчук - [ 2020.04.05 19:11 ]
    Легенда про "бабине літо"
    Було це у далекі ті віки,
    Що й Біблія про них іще не знає,
    Тож дещо інше нам розповідає,
    Як вийшли ми з-під Божої руки.
    Адам спочатку, а, по тому, Єва…
    Та я почув історію і в ній
    По іншому складався хід подій
    При коренях людського роду Древа.
    Бог, кажуть, першу жінку сотворив.
    Чи Ліліт, чи інакше якось звали,
    Вона жінкам другим початок да́ла
    І рід жіночий Землю заселив.
    Чоловіків тоді ще не було.
    Жили жінки та господарство ве́ли,
    Об’єднувались в невеликі села.
    Не знаю, скільки літ-віків пройшло
    Та стало сумно на Землі жінкам.
    Ніхто не приласка, не приголубить,
    Ніхто не скаже тихо: «Моя люба!»
    Та ще й робота дістає тяжка.
    Тож стали вони Мокоші просить
    (А Мокош – то була така богиня,
    Жіноцтву покровителька єдина),
    Якось життя на краще їм змінить.
    Щоб хтось у полі тяжко працював
    І, бажано, усі сім днів на тиждень,
    А, поміж ділом, їх голубив ніжно
    Та й від напа́стей всяких захищав.
    Послухала богиня усе те,
    Всміхнулася з наївності людської
    Та, щоб задача не була легкою,
    Знайшла, нарешті, рішення просте:
    Хай кожна жінка літом назбира,
    Чи льону, чи коноплі, чи то лика
    І з того всього зробить чоловіка.
    А, коли літня скінчиться пора,
    У перший день осінній Мокош зійде
    І удихне у все то дух живий.
    Отрима кожна жінка витвір свій.
    А там уже: підійде – не підійде,
    За те богиня не відповіда.
    І почали жінки нелегку працю –
    Щодня одна із одною змагаться,
    У кого саме краще вигляда.
    Та з конопель, а та собі із льону,
    Та лико дерла, та, щоб менш робить,
    Рішила з хмелю тіло те зліпить,
    Друга солому для роботи горне.
    А та із глини ліпить, та з піску.
    Та, щоб далеко не ходити – з гною.
    Все літо не було жінкам спокою…
    Аж ось і осінь, врешті, на містку.
    А з нею й Мокош прилетіла в гості,
    Поглянула на всі творіння ті:
    Робили всі, хто з чого захотів,
    Якого хоч були і виду, й зросту.
    Отож, дихнула й все то ожило,
    У плоть живу усе перетворилось.
    А вже із чого, що і як робилось,
    Таке і потім у житті було.
    Щоб зрозуміти розвиток подій,
    «Ліричний» відступ хочу я зробити.
    В часи того ще молодого світу
    Був механізм природний ще новий:
    Мінялись, як належно пори року –
    Три місяці сезону і ні дня,
    Весна одразу зиму заміня
    І осінь, звісно, не чекає, поки
    Надума літо відгулять своє.
    Тоді ще не втручалася людина,
    І не ламала механізм єдиний,
    Скажімо, так, як нині воно є.
    Але продовжим розповідь. В той час,
    Поки жінки трудилися все літо,
    Якаясь баба, поселилась жити
    У лісі і не знала те. Якраз
    На осінь з лісу вибралася в люди
    І бачить - жі́нки по хатах ідуть,
    Чоловікі́в усі собі ведуть.
    Тут вона в крик ураз: «А я як буду?»
    І стала вона в Мокоші просить,
    Щоб чоловіка їй також зробити.
    А Мокош їй: «Та ж закінчилось літо,
    А я не можу осінь відмінить!»
    Та баба так просила, так благала,
    Що, врешті, Мокош їй навстріч пішла
    І в осінь трошки літа додала
    Аби й ця баба чоловіка мала.
    Та часу кілька днів всього дала.
    Із чого можна швидко все зладнати?
    Та павутиння кинулась збирати,
    Але зібрать достатньо не змогла.
    Тож час пройшов – нічого не готове,
    Давай вона богиню знов благать
    Ще трохи літа осені додать,
    Вона зібрати спробує щось но́ве.
    Богиня знов назустріч їй пішла,
    І трохи літа додала у осінь.
    А баба то одне, то друге носить,
    Так, розібратись, врешті, й не змогла
    Із чого чоловіка їй зробити.
    Отак вона й ли́шилася одна.
    Я думаю, що то не новина:
    Як перебірлива – сама і буде жити,
    Отак самотньою, напевно, і помре…

    А літо Мокош те чіпать не стала
    Його ще потім «бабиним» назвали,
    Бо раптом та рішиться, обере…
    Жінкам же хочу просто нагадати,
    Що з хмелю вийдуть тільки пияки,
    Із гною – са́мі знаєте який,
    С такими лише будете страждати.
    А усі інші – то сказати мушу:
    Якщо вже вам дістався чоловік,
    То вам трудитись треба весь свій вік
    Ліпити вже не тіло, але душу.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  6. Євген Федчук - [ 2020.04.04 20:04 ]
    Легенда про півнів
    Було це у далекі ті віки,
    Що ми про них забули, коли й знали.
    От лише душі по світах літали
    Й у ті часи дісталися-таки
    І звідти нам крупинки принесли
    Історії, легенди? Я не знаю.
    Та, як почув, так переповідаю,
    Аби і ви дізнатися змогли.
    Тож, наші предки в час отой далекий
    Жили уже не берегах ріки,
    Що назву зберегла й через віки
    І звалась – Рось. Жилося їм нелегко.
    Бо ж поряд степ і дикі орди там
    Постійно хочуть їсти. А робити
    Не хочуть, то ж їм краще налетіти
    І відібрати вже готовий крам
    У тих, хто не жаліє сил і поту,
    Працює від зорі і до зорі.
    Тож зброю не лишали ратарі,
    Виходили з мечами й на роботу.
    Христа тоді не знали ще вони,
    Вклонялися своїм богам великим,
    Що їх було по світові без ліку,
    Але у наших предків головним
    Був Хорс – бог Сонця, як вони вважали.
    Йому пожертви без кінця несли
    До капищ тих, які вони звели,
    Жерці-волхви за ними доглядали.
    Найпершим містом Хорсунь був у них,
    В честь свого бога так його назвали.
    Тут в капищі і ідоли стояли,
    І Хорс камінний перший серед всіх.
    До нього йшли, щоб помочі просить,
    Йому несли за поміч ту подяки.
    Всім племенем отут чекали знаку
    Від нього. Хоч ті знаки зрозуміть
    Могли лише волхви. Вони лиш знали,
    Що саме кожен знак той означа.
    А простим людям як його стрічать?
    Хіба лиш коли сонечко вставало.
    А треба ж знати, коли Хорс встає,
    Коли вже їм потрібно уставати,
    Коли, нарешті, сонечко стрічати,
    А хто про це їм знаки подає?
    Тож став народ просити у волхвів
    Аби вони звернулися до бога
    І випрохали врешті-решт у нього
    Такого, хто б про все оте повів.
    Щоб їм щодень до капищ не ходити,
    А знати божий розпорядок всім.
    І Хорс послав нарешті півня їм,
    Щоб через нього люду говорити
    Про те, як він діла свої веде
    На небесах. Бо спить він зовсім мало.
    Лиш тільки перші півні заспівали,
    То Хорс вже встав, до сонечка іде.
    Як другі півні пісню заведуть,
    То Хорс зорю ранкову випускає,
    Вона ж усім повідомляти має,
    Нехай вони на сонечко вже ждуть.
    А треті півні сповіщали їм,
    Що Хорс, нарешті, сонечко виводить,
    Й воно ще сонне, аж червоне сходить,
    Аби зігріти всіх теплом своїм.
    Півні, що предки наші розвели,
    Були для них священним птахом божим.
    У те беззастережно вірив кожен,
    Адже вони багато що могли:
    І криком своїм нечисть розігнать,
    І про пожежу людям сповістити,
    Погоду передбачить, захистити
    Двір. З півнем можна погадать,
    Яким у дівки наречений буде,
    І попередить, якщо гості йдуть.
    Та і багато ще чого, мабуть,
    Дізнатися могли від нього люди.
    Тож півень був у кожному дворі,
    Його фігура – в кожного на хаті,
    На рушниках їх стали вишивати…
    Півні ж бували різних кольорів.
    От білий – символ чистого вогню,
    Його у жертву Хорсові давали.
    А чорного – із ніччю парували,
    Він – символ смерті, супротивник дню.
    Ховаючи загиблих у бою,
    Тих чорних півнів у воді топили,
    Аби загиблим воям пісні піли
    І провели їх аж до вирію.
    І так воно було віки й віки.
    Вже й Володимир Хорса в річку скинув,
    Вже й рід наш Рось на довгий час покинув.
    Багато що забулося-таки.
    Але співають до цих пір півні,
    Як символ невмирущості і сили,
    Бо нас ні час, ні ворог не зломили,
    Й зломить не зможуть, віриться мені.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Коментарі: (2)


  7. Євген Федчук - [ 2020.04.03 19:28 ]
    Легенда про чорнобривці
    Було це в ті часи, як на Русі
    Роди князівські без кінця плодились,
    Князівства їхні між синів ділились
    Та, все одно, не стачило на всіх.
    Безперестанку чубились вони
    Поміж собою, аби брат у брата
    Міг шмат землі для себе відібрати.
    Ще й кликали собі зі сторони
    Когось у поміч: угрів або ляхів,
    А то якусь ще степову орду.
    Війна у край приносила біду,
    Міста і села повнилися страхом.
    Жила тоді в селі сім’я одна,
    Такі собі прості трудящі люди,
    Яких чимало на Русі усюди.
    І от селом пробігла новина,
    Що жінка трійню хлопців народила,
    Три сокола. Як із води росли.
    Всі троє дуже схожими були,
    Буяла в них і молодість, і сила.
    Їх карі очі, наче мед гречаний,
    І чорні брови дивували всіх,
    Що, хоч ім’я своє мав кожен з них
    Та Чорнобривці всі їх величали.
    Як виросли, на ноги стали діти,
    То кожен своїм ділом зайнялись.
    В одного був до золотарства хист,
    Тож став прикраси з золота робити.
    Другий в гончарстві свій талант знайшов,
    Прекрасний посуд з рук його виходив.
    А третього в різьбярстві було годі
    Комусь здолати. Рік, другий пройшов,
    На всю округу стали вони знані.
    Усяк в село приїхати хотів,
    Товар умить розходився в братів.
    Отож вони трудилися старанно
    Та набирались досвіду, аби
    Все кращі й кращі витвори зробити.
    Заможно скоро стали вони жити.
    А чому ні? Живи собі, роби…
    Та доля завжди добра не бува.
    Війна село обходила до часу,
    Хоча сусіди й позирали ласо…
    Та якось, вже закінчились жнива,
    Чужинське військо у село ввірвалось,
    Якась орда, яку сусід позвав.
    А степовик пощади не давав
    Нікому. Аби здобичі дісталось.
    З усіх кінців враз запалали хати,
    Хто меч схопив, той у борні поліг,
    В сириці опинився, хто не встиг.
    Усіх чужинці кинулись в’язати,
    Бо ж за морями гарний то товар-
    Раби слов’янські. Нащо убивати,
    Як можна гарні гроші вторгувати.
    Лише встигай і матимеш «навар».
    Чужинці пов’язали і братів.
    І весь товар, який знайшли, забрали,
    Бо гарні речі також цінували,
    Теж маючи продати на меті.
    Тут, правда, князь із військом підоспів,
    Отож чужинці мусили втікати.
    Та встигли досі півсела забрати
    Й погнати десь у глибину степів.
    Тужили довго по синам батьки.
    Та де шукати, де про них питати?
    Уже і доньку народила мати,
    Щоб було горе не таким гірким.
    Уже з роками й виросла вона
    І бачить, що батьки за чимось тужать.
    Розпитувати не хотіла дуже,
    Бо раптом гірше стане…Хто там зна?
    Та якось бабця у селі одна
    Їй про братів, розповіла, що знала.
    І дівчина тоді батькам сказала,
    Що піде їх розшукувать вона.
    Батьки її просили та вмовляли,
    Страхали, як могли, не помогло –
    Зібралась та й покинула село
    І по краях чужих блукати стала,
    Розпитуючи про своїх братів,
    Таких високих, гарних, чорнобрових.
    Питала, перепитувала знову,
    Сходила вже неміряно світів,
    Аж поки не зустріла дідуся,
    Який повідав: бачив він у хана
    Трьох парубків однакових і гарних,
    І чорнобрових. Дівчина уся
    Аж затремтіла з радості: знайшлися!
    - А що ж, скажіть, із ними, де вони?
    Дідусь зітхнув: - Ці жадібні хани́…
    Коли б вони наїлись, напилися?!
    Від хлопців хан роботи вимагав,
    Бо, бачте, награбованого мало.
    Та хлопці дружно, як один стояли.
    Уже і умовляв їх, і шмагав.
    Вони одне: - На чужині не здатні
    Зробити так, як дома би змогли!..
    І хан урешті став настільки злий,
    Що наказав їх бити-убивати.
    Кати до смерті хлопців засікли…
    - Скажіть, дідуню, де ж їх поховали?
    - Та ж не ховали, винесли у степ
    Та й кинули. – Де ж саме місце те?
    Хоч покажіть! – дівча його благало.
    Повів дідусь і місце показав,
    Де досі лише кісточки біліли.
    Зібрала їх сестра, в ріці обмила,
    В торбину склала та й пішла назад.
    Змарніла, схудла, але, все ж, дійшла.
    Батьки, що й сподіватися лишили,
    Доньку свою із радістю зустріли,
    Хоч новину й погану принесла.
    Поплакали, поплакали батьки
    Над долею синів своїх нещасних
    Та й поховали у саду, де рясно
    Розсіялися маки й нагідки.
    Ходили часто на могилку ту…
    Сестра, напевно, і щодня ходила.
    Одного разу бачить: на могилі
    Якісь незнані квіточки ростуть.
    Покликала батьків. Ті в один голос:
    - Це ж чорнобривці! – З того і пішло…
    Де в Україні знайдеться село,
    Щоб чорнобривців не було у когось.
    Отак вернулись хлопці в рідний край
    Нетлінною красою. Гарно дуже,
    Коли розквітнуть у садочку. Друже,
    Поглянь на квіти і братів згадай.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати:


  8. Євген Федчук - [ 2020.04.02 17:31 ]
    Легенда про часник
    Ой, були в селі одному біда за бідою,
    Почали туди вчащати чорти чередою.
    То столочать комусь ниву, то зведуть худобу,
    То й господаря самого доведуть до гробу.
    Страшно стало в селі жити, бо ніхто не знає,
    Коли саме і до нього біда завітає.
    І не знали, що робити і до кого вдатись,
    Аби з на́пастю тією більше їм не знатись.
    Стали люди полишати село те потроху,
    Збезлюдні́ло, хоч раніше жило, як гороху.
    Їхав якось повз село те козак з Січі Сава.
    Поміж братчиків ходила про козака слава,
    Що той Сава не боїться ні чорта, ні Бога.
    Як надума що – не спинить його вже нічого.
    Їхав Сава, курив люльку, розглядав довкола,
    Вітер бавив оселедця на голові голій.
    Їде козак, думу дума, згадує походи.
    Аж тут їде по дорозі назустріч підвода.
    А на ній добро всіляке, жіночка та діти,
    Чоловік на волів «цобка», мовляв, швидше йдіте.
    Та ще злякано постійно назад позирає…
    - Що таке? – козак спинився та й дядька питає,-
    Чи женуться за тобою по шляху татари?
    Чи боїшся – грім ударить? Так немає ж хмари?!
    Зупинився дядько й каже: - У нас таке горе:
    Розходилися чортяки, лізуть аж до двору.
    Не дають спокійно жити і спокійно спати,
    То ж доводиться все кинуть і з дому тікати.
    Затягнувся козак з люльки, пустив хмару диму:
    - А ви пробували якось боротися з ними?
    - Та вже ж, звісно, не сиділи, і в церкві молили
    І навколо хресним ходом з батюшкой ходили.
    Виставляли обереги, кола малювали,
    Із іконами стояли і ночей не спали.
    Та ніщо не помагає, веселяться кляті.
    Тож потроху з села люди почали тікати.
    Почухався козак Сава та тоді й питає:
    - А де саме село ваше і як називає?
    - Село наше – Часниківці, близенько, козаче,
    По шляху, а там за річку по містку й побачиш…
    Прибув козак у село те, всі сидять по хатах,
    Ніхто, навіть, і не вийде козака стрічати.
    Та це Саву не знітило, харч при собі має,
    А поспати – он травичка, там і подрімає.
    Проспав козак аж до ночі, пустив коня пасти,
    А, як вийшов в небі місяць, то вже годі спати.
    Засів собі поза тином у садку під хату
    Та і дивиться, що буде, аби добре знати
    Звідки з’являться чортяки, що будуть робити,
    Щоби потім спланувати, якось їх побити.
    Обвів себе білим колом, прочитав молитви,
    Аби чорти його сховку не могли вглядіти.
    Опівночі поза річку почулося, наче,
    Щось колотиться, регоче, гавкає чи плаче
    І на міст юрбою, врешті, вибрались чортяки.
    Хтось другий уже б, напевно, гепнувся од ляку.
    Але Сава сидить тихо та на вус мотає,
    Дивиться, що далі буде, молитви читає.
    А чортяки розходились: там шопу спалили,
    Там під вікнами кричали, стогнали і вили,
    Щоб господарів злякати, вигнати із хати,
    А, тоді вже їхні душі до пекла забрати.
    Розходились, не до жарту, ще би що утнути,
    А від них по селу сморід, аж до Сави чути.
    Веселилися аж поки і півні запіли.
    Тоді вони знов юрбою за міст полетіли.
    Вийшов Сава тоді з сховку, взяв люльку набиту,
    Запалив та й став гадати, що його робити.
    А що довго козакові думати-гадати,
    Як він здатен і султана в Стамбулі дістати.
    Доки люлька докуріла, вже і план готовий.
    Знайшов козак для початку дрюк собі здоровий,
    Потім виліз на дзвіницю, зняв мотуззя з дзвонів,
    Розплів їх на тонкі нитки, склав на оболоні
    Та й почав з них плести сітку і уже надвечір
    Сплів таку, що ледве-ледве дотягнув на плечах.
    Розклав її попід мостом. Тоді взяв сокиру
    Й став підрубувати дошки, по яких допіру
    Ті проходили чортяки. Підрубав добряче,
    Далі сів під міст, сховався і чекає, значить.
    А опівночі за мостом знов загуркотіло,
    Закричало, завищало та дурним запіло
    І з’явилися чортяки. Суне юрба мо́стом.
    А, як дошки уломились, то нечисті просто
    Всі юрмою прямо в сітку оту і звалились.
    Козак хутко стягнув сітку. Як вони не злились,
    Скільки сил не прикладали, не змогли порвати,
    Бо чорти над тим мотуззям сил не можуть мати.
    А від них навколо сморід, що аж з ніг збиває.
    Та стоїть козак, тримає, люльку набиває,
    Щоб той сморід перебити. Закурив, небога.
    Тоді стали чорти разом грозитись на нього,
    Що вони йому помстяться, що він пожалкує.
    Та козак лише сміється та і в вус не дує.
    А, коли йому погрози оскому набили,
    Взяв він дрюка і узявся до справжнього діла.
    Бив і бив чортяче кодло по чому лиш бачив.
    І дісталося усім їм від дрюка добряче,
    Що аж стали усі разом проситися в Сави.
    Але він, немов не чує, робить свою справу.
    У селі і півні треті вже пісні пропіли.
    У козака вже і руки, врешті, заболіли.
    Зупинився він і каже: - Вговорили, кляті!
    Покляніться, що село це будете минати!
    І не будете робити шкоди тут ніколи!
    Чорти разом поклялися, скімлячи від болю.
    Відпустив нечистих Сава, тільки їх і чули.
    І дорогу у село те навіки забули.
    Але… Вранці, коли сонце вибралось на го́рба,
    Назбирав козак чортячих зубів цілу торбу.
    Хоч від них смерділо чортом, але що робити,
    Сказав Сава людям зуби круг села садити,
    Щоб чорти, лише почувши оті аромати,
    Пригадали: обіцяли ж село не чіпати.
    Посадили люди зуби, а уже на осінь
    Урожай з того багатий зібрати вдалося.
    А в селі чортів відтоді справді вже не знали.
    Та щорік садили люди і щорік збирали.
    Стали їсти зубці тії, хоч воно й смерділо
    Та, говорять, відганяло геть нечисту силу.
    Отож, люди, хоч кривились, але споживали.
    Правда, в церкву «зубоїдів» тоді не пускали,
    Через сморід сатанинський, що далеко чули.
    Правда, з часом чий то сморід люди вже забули.
    А рослина з Часниківців розійшлась по світу,
    Та і назву своє має, як бачите, звідти.
    Став часник відомий всюди, бо нечисть усяка
    Тільки-но його почує, згадає козака
    І тоді уже скоріше те місце минає.
    Поклялася, хоч і нечисть, а слово тримає.


    Рейтинги: Народний -- (5.31) | "Майстерень" -- (5.35)
    Прокоментувати: