ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2020.09.19 07:00
Холодом повіяло зі сходу
На правобережні береги
І померкло сяйво небозводу,
І посутеніло навкруги.
Холодом повіяло зненацька
І завило голосом біди,
Наче знов порідшали козацькі
Чати там чи тут уже ряди.

Євген Федчук
2020.09.18 19:30
У степу широкім, вольнім козаки гуляли,
Серед степу, серед поля орду чатували.
Орда люта татарськая неспішно збиралась,
Чамбулами й загонами по ярах ховалась.
Як зібралося багато татарського війська,
Отоді уже всі разом в похід подалися.
Йшла орда в

Олександр Панін
2020.09.18 14:17
Ретельно Кат розмахує
сокирою,
Із ранку він ретельно
"працював",
На страту Блазня Катові
підкинули,
Він голову свою на пень
поклав!

Дума Козак
2020.09.18 10:23
Дивуй мене своєю добротою,
чарівністю своєю теж дивуй,
а восени весняною ходою
сюжет у бронзі раптом намалюй.

Дивуй завжди усмішкою своєю
і запахом, і смаком своїх губ,
і ніжністю з вечірньою зорею,

Тетяна Левицька
2020.09.18 10:03
Якби ж то можливо, туди повернутись,
де здерті колінця й у зачісці шпилька,
де серце гойдає минулі покути,
там висохла річка глибока, так мілко!

По шийку було, а сьогодні по литку,
і дуб постарів, і змужніли тополі.
Літа за вітрами промчали так ш

Іван Потьомкін
2020.09.18 09:45
По-літньому ще припікає сонце.
По селах християни картоплі копають,
Докупи зносять гарбузи, лущать квасолю,
Сухе бадилля палять...
...Не злічить роботи в полі й на городі,
Щоб не віддать морозам на поталу
Те, що на радість рясно так вродило.
Чом же

Сергій Губерначук
2020.09.18 08:42
Точиться той імпровіз
крізь натомлені очі акторів –
та бачимо рухи сталеві.

Довжиться ідіотизм
поза затиск тілес, вух та щелеп –
так Змій сучить яблуко Єві.

Ярослав Чорногуз
2020.09.18 05:42
Похмуро у Шотландії суворій,
Куди нас пойма Кам`янки веде.
Пейзаж північний навіває горе,
Там смерть життя забрала молоде.

«Софіївка», красою осіянна,
В частині цій пронизана наскрізь
Мотивами поезій Оссіана,

Віктор Кучерук
2020.09.17 18:36
Буває, мінорну тональність розмови
Розбавлять потроху мажорні лади, –
Суворість і ніжність звичайного слова
Найкраще віщує про долі завжди.
То серце випалює жалем тривога,
То спокій наповнить душі глибину, –
Мов сповіді тихі, люблю діалоги

Сергій Губерначук
2020.09.17 09:03
У чорній книжці сатанинській,
у чорних списках демонів
… я знайшов Твоє святе ім’я.
Не стерлись літери латинські,
у підземельній темені
нарешті все вже розумію я.

Архів одкрився надто щедро,

Тетяна Левицька
2020.09.17 08:50
Якби мене по справжньому любив -
не листувався б з іншими в приваті.
І не зривав би яблучний налив
в чужім саду, щоб кисле скуштувати.
Якби хоч трошечки мене жалів -
не міг би вдарити, розп'ясти словом.
А розфарбовував усі жалі
ті чорно-білі - пен

Євген Федчук
2020.09.16 19:47
Сидить старий на лавці попід плотом,
На сонці гріє кісточки свої,
Колишні, мабуть, згадує бої.
Які іще на старості турботи?
Заплющив очі й думками вита
У тих часах, коли був воїн бравий,
Ходив для князя добувати славу,
Степами на баскім коні літав…

Тетяна Левицька
2020.09.16 14:33
Вмилось фіалкою стомлене сонце,
спати вляглось залюбки.
Сонячні зайчики у ополонці
копанки, наче - мальки.

Стулює очі насуплений вечір,
хилить голівку свою.
Скиглять химери, чудні поторочі,

Сергій Губерначук
2020.09.16 09:48
Печія пече, а я пишу.
Печія пече, я не лягаю.
Світу цього велетенський шум
більшим болем з волі ремиґає.

Хто замкнувся в келії своїй,
той не просить соди чи розради,
він думками в пущі голубій

Віктор Кучерук
2020.09.16 06:24
Г. С...
Скажу без крихти перебільшень,
В одну єднаючи думки, -
Чим ближче ти - тим далі інші
Усі заманливі жінки.
Твої і молодість, і сила
Непогамовної краси
Мене заручником зробили

Дума Козак
2020.09.16 06:10
Пора сумлива щедро сипле чари
із золота і бронзи навкруги.
Над містом вітер гонить хмар отари,
а низом – хвилі в бузькі в береги.

Багряне стелить осінь покривало
і листям роки падають до ніг.
Хоча попереду часу іще немало,

Олександр Сушко
2020.09.15 21:05
Я лежав у бліндажі та дивився на стелю. Глухі вибухи від мін та короткі автоматні черги долинали, ніби крізь вату. Зміну я здав, дві години пробую заснути, але марно - увесь час бачу поле ковили, а за ним далекий пагорб, з-за якого нас постійно обстріл

Ігор Деркач
2020.09.15 20:56
Уві сні дорогою іду я,
а по косогору, наяву,
колію нащупую нову,
поки не почую, – алілуя.

Дихаю свободою – живу,
островами пам'яті існую.
Меншає щасливих дежавю,

Тетяна Левицька
2020.09.15 16:40
Блукаю запиленим містом, а спека
розтоплює бруки обабіч бульвару.
Ледь влізла в тролейбус, бо мчати далеко.
Вмикаю зажуру, домівкою марю.

Рогата машина повільно у пробці,
як равлик на спицях, ні вийти, ні сісти.
А поряд розсілись дівчата і хлопці

Олександр Сушко
2020.09.15 14:07
Не знаю, ця реальність - сон чи яв?
Творець вже не в пошані, просто нулик.
А чи повірять гої в те, що я -
Пан Бог? Навряд. А скажуть: "Богохульник!"

А потім доженуть і розіпнуть,
Анафемою змиють Божу крівцю.
Церковникам не треба баламут,

Володимир Ляшкевич
2020.09.15 13:45
Сонячна система вискочила з енергетичної ями орієнтовно в 1700 році. Але повноцінне випрозорення - потанення і витончення "захисної сфери" навколо нас сталося ось щойно. Жодні маски, особливо звичного лицемірства, не вбережуть нині від об'єктивності зн

Ірина Вовк
2020.09.15 12:58
Картинка ІV. ЗЕЛЕНЕ ЛИСТЯ НА ДЕРЕВІ РОДУ Дерево Роду малої Ірочки Вовк мало два великих розгалуження – по бабциній лінії родину Стасівих і по дідовій лінії родину Вовків. Але за дивним збігом обставин і бабцина, і дідова генеалогія родоводу оберталас

Іван Потьомкін
2020.09.15 10:42
Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні

Микола Соболь
2020.09.15 07:23
Це ранок ще чи пізня осінь?
Себе питаю на зорі.
Хтось вимикає ліхтарі,
хтось кине снігу на волосся,
а хтось промовить: «Дивний знак
чи мали це ми на меті?» –
Все сплуталось у цім житті
і не розплутати ніяк…

Віктор Кучерук
2020.09.15 06:39
Коли ти зрадила мені,
Я думав, що не буду жити
У знавіснілім з горя світі,
Але любов сказала: Ні!..
Хоча ти зрадила мені.

Я думав, що не буду жити
Так, як щасливому жилось,

Олександр Сушко
2020.09.14 22:02
Бог творив світ шість днів. На сьомий відпочивав. Так написано в Біблії. А що ж це за сьомий день, га? Що ж це за день, коли він став календарним? До реформ першої чверті четвертого століття нікому і в голову б не прийшло переносити шабат на інший день т

Тетяна Левицька
2020.09.14 17:25
Вересневі калинові брості
напилися вже крові землі.
Поки промені у високості
і душею ти не обмілів,
не віддай мене, любий, нізащо
ти ніколи нікому і я,
більш не втрачу рубінове щастя -
купиною буяє здаля.

Олександр Сушко
2020.09.14 14:14
І горілка не п'ється, і думи сумні,
Навіть осінь-чаклунка не тішить як завше.
Бо до страти лишилися лічені дні,
Не ординці рубатимуть голову - наші.

Он, катюга з сокирою йде навпрошки
Через рани мої та палаючі руни.
Не уникнути кари, бо гріх мій

Ірина Вовк
2020.09.14 11:26
Картинка ІІІ. ВІТЧИМ ОЛІЙНИК ТА СТАРА ЛИПА ЗАМОЙСЬКИХ За рік до смерті бабці Сивульки, у 1967 році, десь по Різдву в нашій Вовчо-Михайлівській родині прибуло – з’явився новий член сім’ї, мій вітчим Зеновій Олійник. Він працював у ливарному цеху Льві

Сергій Губерначук
2020.09.14 09:22
Ненависть і любов боролись на мечах –
і кожна за ім’я твоє стояла,
і кожна гинула.
І тисячі тебе аплодували!

Я слово честі дав
сказати це ім’я із вуст одних.
Але мені тепер однаково чиїх.

Олександр Сушко
2020.09.14 09:09
Загнали у підпілля вороги,
На сайті спокій, затишок нірванний.
Втомилися без мене від нудьги?
Звиняйте - цілий місяць був у "бані".

А чи буває святість без гріха,
Чи без горнила та ковадла кузня?
Тепер зірвався пес із ланцюга -

Ігор Шоха
2020.09.14 09:01
Сонце упало за обрії дня,
небо усіяли зорі...
ніч запрягає блідого коня –
місяць стає на дозорі.
Може, упали і ми із небес,
судячи, що ото сниться:
то летимо, то блукаємо десь
іноді з милою, інколи без

Віктор Кучерук
2020.09.14 07:23
То було не моєю провиною,
Що, під нападом щирих надій,
Цілувався з чужою дружиною
І радів насолоді гіркій.
Закохався з бентежністю дивною
І без ницості хитрих умов, –
Непорушною і нерозривною
Видавалася зріла любов.

Петро Скоропис
2020.09.14 06:57
Ми житимемо вдвох, на кілька миль
самі, за височенним валом дамби
від континенту, в сутіні довкіл
підвішеної саморучно лампи.
Ми почнемо за картами двобій,
начуємось, як стугонить прибій,
покашлюючи, пестуючи мрію
під рвійну шарпанину вітровію.

Ярослав Чорногуз
2020.09.14 06:13
Музика осіннього дощу
Чується надворі крізь фіранку.
Водяну завісу опущу
На печаль замисленого ранку.

Щось вона шепоче, шелестить,
Сріблом посипає тротуари.
І вив’язує за ниттю — нить,

Ігор Деркач
2020.09.13 21:03
Ущипнути хочеться себе,
а не молодицю за коліно.
Із підпілля вийшло КаҐеБе
на горі воняє нафталіном...
У зелених нині суєта...
вибори!
І їм не до пожарищ...
буде гоп-компанія ще та:
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Нікітіна Вікторія
2020.09.18

Ріша Бо
2020.09.07

Катя Мушаровская Кетрин
2020.09.04

Лідія Скрипка
2020.09.01

Олексій Сергєєв
2020.08.13

Лариса Маковей
2020.08.01

Тарас Баш
2020.07.28






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 7 днів


  1. Євген Федчук - [ 2020.09.18 19:33 ]
    Дума про козацьку чату
    У степу широкім, вольнім козаки гуляли,
    Серед степу, серед поля орду чатували.
    Орда люта татарськая неспішно збиралась,
    Чамбулами й загонами по ярах ховалась.
    Як зібралося багато татарського війська,
    Отоді уже всі разом в похід подалися.
    Йшла орда в великій силі, степ-траву топтала
    За собою широченну сакму залишала,
    В усі сторони летіли татарські чамбули,
    Щоб козацькії застави вічним сном заснули.
    Налетіли , наче круки, на козацьку чату,
    Ледве встигли козаченьки шаблі похапати.
    На високій на могилі закипіла січа,
    Бились люто козаченьки з ворогом одвічним.
    «Помремо, - усі кричали, - Та не піддамося!
    Ні татар, ні, навіть, смерті, ми не боїмося!»
    «Та померти – то не штука,- отаман озвався,-
    Та потрібно, щоб хто-небудь у живих зостався,
    Як помрем , то хто ж козакам про орду розкаже,
    Бо інакше Україна під копита ляже.
    Знов сплюндрують тата рове землю аж до Львова,
    Знов сп’яніє Україна з пролитої крові.
    Тож давайте, мої други, вдаримо оружно.
    Усі разом натиснемо на татарву дружно.
    Може комусь-таки вдасться вирватись на волю,
    А в степу нехай впіймають, у широкім полі.»
    І рвонули козаченьки з могили у поле,
    Повалилися татари із коней додолу.
    А козаки кіньми топчуть, шаблями рубають,
    Крізь орду собі дорогу у степ пробивають.
    Ось і поле. Коні бистрі винесли козаків,
    Попереду степ широкий, татарва позаду.
    Розлетілись козаченьки лавою по полю.
    На коней тепер надія на щасливу долю.
    І татари похопились, услід їм помчали,
    Натягають свої луки, аркани дістали.
    А у кожного по двоє та по троє коней.
    Не втекти козакам, видно, від татар ніколи.
    Все погоня ближче й ближче, хриплять коні в спину.
    Отаман гука одному: «Гони без упину!
    Поспішай, лети як сокіл та вужем звивайся,
    До Січі як лише можеш, але добирайся.
    Донеси сю звістку чорну. Хай готують стрічу,
    Хай збираються походом усією Січчю!»
    А сам крикнув: «Пугу-пугу!» і витяг шаблюку
    І козаки за ним слідом взяли шаблі в руки.
    Розвернули козаченьки коней стріч татарам
    І, як сокіл, стрій козацький, на татар ударив.
    Коні здибились, зіткнувшись,і герць розпочався,
    Тільки шаблі миготіли й пил стовпом здіймався.
    Крики, стогони, прокляття і «Алла!» , і «Слава!».
    Але що то тих козаків на таку ораву?
    Хоч десятками татари на траву летіли
    Та й козацьке не однеє валилося тіло.
    Усе менше козаченьків. Татари гелгочуть,
    Хоч одного та живого захопити хочуть.
    Вже аркани засвистіли та не сплять козаки,
    Один одному рубають кляті мотузяки.
    Ось один уже лишився отаман єдиний,
    А навколо тьма татарів кружляє невпинно.
    Засвистіло із десяток арканів навколо,
    Спеленали отамана, як дитину кволу.
    Татарва загелготіла радісно від того,
    Ізтягнули козаченька з коня вороного.
    Ізтягнули, роздягнули й поряд на могилі
    Козарлюгу бойового на кіл посадили.
    Подививсь козак на північ помутнілим оком
    І побачив, чи здалося у степу широкім
    Ледь видніється козацький жупан, малиніє.
    Значить встигне, добереться, поміч підоспіє.
    Не гуляти орді лютій та й по Україні,
    Не топтати малих діток ординськими кіньми.
    І всміхнувся козарлюга з високої палі,
    Аж татари з переляку зеленими стали.
    Бо ж вони собі чекали стогону та крику
    А щоб сміху?! Та такого не було одвіку.
    Хутко скочили на коні та й ноги у руки,
    А козака залишили помирати в муках.
    Не дійшла до України орда того року,
    Пошарпали її в полі козаки нівроку.
    І тікали ті ординці аж до Перекопу,
    Гнали коней, заганяли, увесь шлях галопом.
    А козаки проводжали та все примовляли:
    «Не ходіть на Україну. Вас туди не звали!»
    На могилі на високій козацька могила,
    В ній уся козацька чата навіки спочила.
    Ідуть шляхом козаченьки,то шапки знімають,
    Своїх вірних побратимів зазвичай вітають:
    «Спіть спокійно, побратими,ви своє зробили,
    А ми будемо продовжувать ваше святе діло.
    Захистимо Україну від лиха й напасті,
    Щоб було на Україні лиш добро та щастя!»


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  2. Євген Федчук - [ 2020.09.16 19:51 ]
    Битва на річці Стугна в 1093 році
    Сидить старий на лавці попід пло́том,
    На сонці гріє кісточки свої,
    Колишні, мабуть, згадує бої.
    Які іще на старості турботи?
    Заплющив очі й ду́мками вита
    У тих часах, коли був воїн бравий,
    Ходив для князя добувати славу,
    Степами на баскім коні літав…
    І раптом крик: «Дідусю, ти вже чув?
    Наш князь верта із вдалого походу.
    Поганих, кажуть, і догнати годі.
    Князь їхні вежі без крові́ здобув.
    Полон женуть за військом чималий.
    Там люд уже збирається стрічати.
    Так їм і треба, тим поганам клятим!
    Вони ж не здатні стати і на бій
    Супроти сили руської дружини.
    Ми їх без бою можем пов’язать!
    Яка із тими половцями рать?
    Весь степ поставим скоро на коліна!..»
    Старий всміхнувся гірко на оте
    Онукове невпинне щебетання,
    А, особливо, на слова останні…
    Скорити степ – то діло не просте.
    Хто, як не він, те дуже добре знає…
    «Сідай, онучку, поряд, посиди.
    Поки ще князь дістанеться сюди,
    Повідати тобі про дещо маю».
    Старий заплющив очі, наче знов
    Поринув у часи минулі давні,
    Напевно, битви пригадались славні
    І молодість, коли буяла кров.
    «Так, половці – то ворог,- розпочав
    Неспішну мову дідо до онука,-
    Та гудити його – нехитра штука.
    Але я хочу, щоб ти добре знав:
    Не треба зневажати ворогів,
    Не треба слабаків із них робити,
    Бо потім доведеться пожаліти,
    Пізнавши на собі їх силу й гнів.
    Так, князь Мстислав – достойний батька син,
    Науку ратну добре він засвоїв,
    Тож недарма його так люблять вої
    І на Русі Великим зветься він.
    Але, онучку, ще часи були,
    Коли погані нас добряче били,
    Немов голодні круки налетіли
    А ми нічого вдіять не змогли.
    Князь Всеволод якраз помер тоді,
    (Останній син від князя Ярослава).
    Без князя залишилася держава,
    Бо ж Києвом ніхто не володів,
    Аж поки Святополка не звели́,
    Що небожем покійному доводивсь.
    Син Володимир на Чернігів згодивсь,
    А Перея́слав братові дали.
    Поки князі ділили отчий стіл
    І визначали – де кому сидіти,
    Кому яким князівством володіти,
    Заворушились половці навкіл.
    Вони прислали в Київ посланців,
    Які від князя плату зажадали,
    Щоб половці на Русь не нападали.
    Зачувши ледве про вимоги ці,
    Князь Святополк зібрав свою дружину,
    Яку з собою з Турова привів,
    Порадився і тут же повелів
    Схопити посланців і в поруб кинув.
    Вони отам у Турові своїм
    Із половцями досі не стрічались.
    І немічними ті чомусь ввижались,
    З якими легко справитися їм.
    Нас не спитались, батькових мужів,
    Ми б їм розумну подали пораду.
    Так ота їхня турівська бравада
    Поставила зі Степом на ножі.
    Не так багато і часу́ пройшло,
    Як торк у Київ прилетів із вістю,
    Що половці по всім степу знялися,
    Їх військо уже Торчеськ облягло.
    Тут розуміти Святополк почав,
    Яку дурницю він устиг вчинити.
    І посланців велів всіх відпустити,
    І відкуп заплатити обіцяв.
    Та ложка, кажуть, добра під обід,
    А після – що там користі із неї.
    Уже ордою Степ прийшов всією,
    Чого ж би мав переривать похід?
    І запалали села і міста,
    «Живий товар» орда в степи погнала.
    А в Святополка воїв зовсім мало,
    Дружинників не більше вісім ста.
    Але почав збиратися в похід,
    Киян до війська до свого покликав.
    Ми відмовляли: військо ж невелике,
    Других князів покликати би слід.
    Послухав князь, усе ж, послав гінців
    В Чернігів, Володимира просити.
    (Ех, ко’б йому у Києві сидіти
    У ті часи. Можливо , біди ці
    І обійшли б тоді нас стороною)
    Тож Володимир швидко рать зібрав,
    І брата з Перея́слава позвав.
    І повели вони дружини сво́ї
    До Святополка в поміч. Хоча той,
    Сказати правду, ратник був ніякий,
    Хоч гонору, як Ізяславич всякий,
    Мав о-го-го! Ото ж, його ніхто
    Не зміг умовити ще трохи почекати,
    Поки дружини з дальніх міст прийдуть.
    Велів збиратись і рушати в путь,
    Аби на рать зі Степом швидше стати.
    У Треполі зібралися усі
    Та стали раду радити, рядити.
    Князь Володимир радив мир вчинити,
    Мав на підтримку доста голосів.
    Та Святополк уперся: «Перейдім
    За Стугну, хоч вона і розлилася».
    Й дружина на слова ті піддалася.
    Хоч, краще б Стугну не долати їм.
    До бою зготувавшись, почали:
    Одесную – князь Святополк з своїми,
    Ошуюю - чернігівці, між ним
    Переяславці з Ростиславом йшли.
    Здолали Стугну, вийшли між вали.
    Аж ту назустріч половецька сила.
    Стрільці тут наші хмару стріл пустили
    Аж сутінки навколо залягли.
    Та половці теж стрілили в отвіт
    І темрява від їхніх стріл настала,
    А далі сила половецька впала
    На Святополка. Зупинився світ.
    Ми бачили, як мчить орда на нас.
    Міцніше вперли ратища, стояли,
    Аж поки під коней копита впали,
    Хоча іще тримались якийсь час.
    Та першими побігли молоді,
    Які на рать ще досі не ходили.
    В них не було ні досвіду, ні сили.
    Князь Святополк іще стояв тоді,
    Хоч половці вже обійшли його,
    Відрізати від Стугни намагались.
    Тоді уже і туровці злякались,
    Пішли і князя потягли свого.
    Ми ж відійшли під руку Ростислава,
    Бо добре знали – кинешся тікать,
    То голови одразу й полетять,
    Орда тоді потішиться на славу.
    Погані ж за чернігівців взялись,
    Натисли на них силою всією.
    Чернігівці не справилися з нею,
    Спочатку ледь помітно подались.
    Рубалися ще люто та багато
    Супроти них постало ворогів.
    Одних побили, налетять другі…
    Ми почали поволі відступати.
    Та половці натисли ще і ще,
    І вже не відступ – втеча почалася,
    До Стугни колотнеча подалася,
    Що досі іще повнилась дощем.
    І річка здобич теж свою взяла:
    Збивала з ніг стрімкою течією,
    Не кожен сили мав змагатись з нею.
    Вона ж червона від крові була.
    Кінь Ростислава серед річки впав,
    Мабуть, стріла поцілила у нього.
    Напевне, князь не встиг звільнити ноги,
    Бо зник у хвилях і уже не встав.
    Хоч Володимир кинувсь рятувати,
    І ми йому у поміч надійшли,
    Та Ростислава так і не знайшли.
    Тут половці нас стали настигати.
    То, щоб не стати здобиччю для них,
    Нам довелось зі Стугни вибиратись,
    Гадаючи: куди тепер податись?
    Й помчали на Чернігів з усіх ніг…
    Багато на тім полі полягло.
    Нічого з війська майже не лишилось.
    А половці ще більше напосілись,
    Бо їх кому спинити не було.
    Отож, не треба гудити дарма.
    І половці уміють воювати.
    Добро, як князь на рать уміє стати.
    А кеби, бачиш, в декого нема».
    «А Святополк? Що сталося із ним?»
    «Відсидівся у Треполі до ночі,
    А там на коні, з ким лишився, скочив
    Й галопом аж до Києва стрімким.
    А половці землею розбрелись.
    Одні міста і села грабували,
    Другі на Торчеськ знов-таки напали.
    А Святополк нічому не навчивсь.
    Зібрав, що зміг та і подавсь на рать.
    А ж під Желанню половці зустріли
    І Святополка в другий раз побили.
    Знов довелось до Києва тікать».
    «А Ростислав?» «Того пізніш знайшли
    І у Святій Софії поховали».
    «А чим же закінчилась та навала?»
    « Таж половці і Торчеськ узяли
    І міст, і сіл тоді пограбували,
    В полон людей багато повели,
    Що не забрали, те вогню дали.
    Князі ж, то зупинити, сил не мали.
    Тож, Святополк був змушений тоді
    І мир ганебний з ханом підписати,
    І дочку хана собі в жони взяти,
    Аби якось зарадити біді.
    Отак, онучку у житті бува.
    Не знаєш броду, то не пхайся в воду.
    Усяка самовпевненість – на шкоду.
    Запам’ятай як слід оці слова.
    Ну, а тепер давай, біжи хутчій.
    Он чуєш, ріг князівський вже лунає,
    Мстислав, мабуть, до Києва вступає.
    А я посиджу, хочу відпочить.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.33) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (1)


  3. Євген Федчук - [ 2020.09.13 19:37 ]
    Похід русів на Каспій у 912-913 роках
    Із криком: «Руса, руса упіймали!»
    Немов, новин важливіших нема,
    Спочатку містом дітвора промчала,
    А далі вже посунула юрма.
    Із гиком, свистом, мов поганське свято.
    А перші замість ідола тягли,
    Зв’язавши, хоч і бу́ло їх багато,
    Когось одного. Був він чималий,
    Могутні груди, як міхи здіймались,
    Але в обличчі страху ні сліду,
    Немов, його все це не стосувалось,
    А люди когось іншого ведуть.
    На стусани ніякої уваги,
    На дику радість хижої юрби.
    В очах, хіба, прихована зневага,
    Готовність кожну мить до боротьби.
    Його приве́ли до царя булгарів,
    Що в ті часи над Ітілем жили
    Аби той бранця сам послав на кару,
    А всі повеселитися могли.
    Цар воссідав на троні попід дубом,
    Дивився зверхньо на усе оте,
    В ненависті копилив свої губи,
    Готовий підхопитися. Проте
    Себе в руках тримати намагався.
    Але весь вид його, немов, казав:
    «Ну, що, нарешті, підлий, ти попався?
    Іди, на тебе я давно чекав!»
    З десяток воїв, шаблі напохваті,
    Царю під очі бранця підвели.
    Тримали міцно. Чи ж бо їм не знати
    На що ці руси здатнії були.
    А уже поряд й толковин крутився,
    Видать, з купців, що у Русі бував.
    Він запитально на царя дивився.
    Та цар, чомусь, нічого не питав.
    Нарешті, мабуть, сумніви здолавши,
    Промовив: «Ра́бе, як тебе зовуть?»
    Та толковин то переклав інакше,
    Про «ра́ба» краще русові не чуть.
    А той, почувши раптом рідну мову,
    Всміхнувся щиро, мов рідню зустрів:
    - Звідкіль тобі відомо наше слово?
    Бо ж ти не рус!? – Ні, але я там жив!
    Так як тебе, могутній воїн, звати?
    - Я – Турд із роду Руара! Не знав?
    - Чому ж? В Русі доводилось чувати.
    Цар слухав мовчки, не перебивав.
    А толковин, немовби, похопившись,
    Знов на царя поглянув. Той мовчить,
    Але, здається, трохи тяжче дише,
    Немов, в душі у нього гнів кипить.
    Чомусь тоді здалося толковину,
    Що цар боїться та ховає страх.
    Хоч в нього ціле військо поза спину,
    А в руса ще й мотузки на руках.
    Та перед русів бігла їхня слава.
    Булгари вже пізнали на собі,
    Коли дійшла до битви з ними справа –
    Немає рівних русам в боротьбі.
    Три дні минуло, як вони зустрілись
    З булгарським військом на Ітиль-ріці.
    Від сходу й до заходу сонця бились,
    Мечі і шаблі блискали в руці.
    Що їх було? Зо кілька сотень, може?!
    Прийшли в булгарські землі від хозар.
    Але забрав в бою з собою кожен
    По кілька вбитих. Ще й сьогодні цар
    Забуть не може виграної битви,
    Бо заплатив за те таку ціну,
    Що не було з чого йому радіти.
    Як знав би – краще б русів обминув.
    І от тепер, пізнавши руську силу,
    Він від тривоги уночі не спав.
    Звідкіль ці руси? Що вони хотіли?
    Чи то загін грабіжників напав?
    Чи слідом йтиме іще більша сила,
    Що легко скорить весь його народ?
    Думки лихі так голову обсіли,
    Що не до сну було йому. І от
    Живого руса в лісі упіймали,
    Він на питання відповість усі.
    Вже наготові вогнище тримали.
    Вони ж там не залізні на Русі.
    А зовсім поряд ще страшніше – яма,
    Звідкіль виттям і смородом несе,
    Голодними наповнена вовками,
    Що вмить готові розтерзати все.
    - Хто ви і звідки? – цар нарешті мовив,-
    Чого прийшли у землі у мої?
    Рус подивився, не сказав ні слова,
    Немов, в думки поринувши свої.
    Цар розізлився: - Підведіть до ями!
    Нехай побачить, що його чека!
    Ну, що й тепер мовчатимеш так само?
    Життя твоє лиш у твоїх руках.
    Розкажеш все, то далі будеш жити,
    Продам в раби чи в Рум, чи до хозар,
    А ні – й сліду не лишиться на світі,
    Ну, звісно ж, після найлютіших кар!
    Цар удивлявся русові у очі,
    Хотів побачить переляк у них.
    Але, здається, бранця страх не точить.
    Стоїть, спокійно дивиться на всіх.
    А далі мовить: - Не лякай даремно.
    Я не боюсь ні смерті, а ні мук!
    Твої погрози не страшні для мене!
    Я – рус! А слово це не просто звук!
    Звідкіль і хто ми, хочеш запитати?
    Ну, що ж, як хочеш – я скажу тобі,
    Але умову виставлю,як плату:
    Мене не продавати до рабів.
    Як хочеш яму, то хай буде яма
    Та розв’яжіть і дайте меч до рук,
    Я слово дам не битися із вами,
    А покажу, як помирає рус.
    Задумавсь цар, а далі «Згода» мовив,
    Велів негайно руки розв’язать.
    І рус почав неспішну свою мову,
    А толковин узявсь перекладать:
    - Хакан Олег, що править Руссю нині,
    Послав нас злата-срібла пошукать
    В краї далекі поза гори сині.
    В похід зібралась чималенька рать.
    На п’ятсот лодій військо наше сіло
    І по Дніпру до моря подалось
    І далі морем-морем аж до гирла
    Стрімкого Дону. Доном піднялось
    Аж до застав хозарських. До кагана
    Хозар вожді послали посланців
    Просити(ні, то гірше йому стане!),
    Щоб він крізь свої землі пропустив.
    Кагану з печенігами морока
    Якраз була. Тож він дозволив з тим,
    Як будем ми вертатись з того боку,
    То здобиччю щоб поділились з ним.
    Він половину вимагав від того,
    Що нам в поході цім перепаде.
    Ми дали згоду. Пройдемо дорогу,
    А там уже як доля поведе.
    Перетягнувши лодії по суші
    В Ітиль, спустились ним. І ось воно
    Те, що нам довго зігрівало душі –
    Хвалисське море, про яке давно
    Купці заморські нам розповідали,
    Де в златі-сріблі сяють береги.
    Спочатку ми на Абескун напали,
    Вороже військо стерли до ноги.
    Пройшли весь острів з краю і до краю,
    Рубали, били, у полон тягли
    Туди, де наші лодії чекають.
    Усе, що цінне, теж туди несли:
    Оружжя, плаття, купи срібла, злата
    І все, чого лише душа бажа.
    Обносили будинки і палати,
    Кривавлячи меча або ножа.
    Забравши все, що в око нам упало,
    Пройшли ми вздовж гілянських берегів
    І тут ми жалю й співчуття не мали,
    Лише бажання, ненависть і гнів.
    Тих, хто хотів нас, було, зупинити,
    Чекала смерть безжальна від мечів.
    А в лодіях вже й здобич ніде діти
    І кожна ледь не че́рпає з бортів.
    Та ми іще й в Албанію гайнули.
    Багатий край, чого ж його минать?
    Щоб лодії, бува, не потонули,
    Нам дещо довелось повикидать.
    Та втрати ми сторицею вернули,
    Бо то, і справді, край багатий був.
    Так непомітно й літо промайнуло,
    А слідом осінь,- бранець аж зітхнув,-
    Ми бачили, що до весни не встигнем
    Вернутись знов до рідних берегів.
    Як стане на Дону й Ітилю крига,
    То геть погинем посеред степів.
    Тож зимували тут же. Серед моря
    Знайшли ми непоганий острівець.
    Зимою ж там не холодно надворі,
    Не замерзає море, накінець.
    Там ми спокійно перезимували,
    Ніхто нам перешкоди не чинив,
    Хоч даниною ми навкруг обклали
    Усіх, хто понад узбережжям жив.
    А по весні зібралися додому,
    Знесли у море лодії свої
    І налягли на весла без утоми
    Аби у рідні поспішить краї..
    Коли, нарешті, досягли Ітиля,
    Всю здобич, що в поході здобули,
    Як домовлялись, навпіл розділили,
    Кагану його частку віддали.
    Але ж хозари підлі і підступні!
    Хіба про це мені вам говорить!?
    Зібралися з каганом своїм вкупі,
    Надумались усім заволодіть.
    Каган, щоправда, вирішив, що ліпше
    У друзях бути в тих і у других.
    Тож Хорс за обрій заховався лише,
    Як вже од нього посланець прибіг.
    Мовляв, знялись хозарські мусульмани,
    Хто у кагана в гвардії служив
    І попросили дозволу в кагана
    Залити кров’ю свій священий гнів
    За мусульман-братів, які на сході
    Від нас зазнали кривд страшних і лих.
    Каган, ну, звісно ж, дав на теє згоду.
    Та нас про все те повідомить встиг.
    І, ледве ми до бою зготувались,
    Вони полізли із усіх боків.
    Мабуть, на опір наш не сподівались,
    Але наш меч їм шлях перепинив.
    Три дні й три ночі битва йшла кривава.
    Супроти нас і сила, і обман.
    На третій день лягла там руська слава
    Під шаблями хозарських мусульман.
    Лягли вожді і з ними воїв сила,
    Але частині удалось-таки
    Пробитись. Звідти ми і відступили
    Сюди на північ вздовж Ітиль-ріки…
    - І всі лягли під нашими шаблями!
    Рус осміхнувся: - Може і не всі!
    Доки отут я розмовляю з вами,
    Вони на півдорозі до Русі.
    Цар, те почувши, підхопивсь на ноги
    Та взяв себе у руки й знову сів.
    - Ну, рус,тепер молись своєму богу,
    Бо смертний час твій,врешті-решт, наспів!
    Ти нас потішив. Я, як і дав слово,
    Тобі даю померти, як хотів.
    Як передумав, може – теж готовий
    В раби продати. Хочеш до рабів?
    Рус знов всміхнувся: - Ні, не передумав.
    Щось промайнуло у його очах,
    Якесь зухвальство з відблисками суму:
    - Ти ж не забув, що обіцяв меча?
    Цар лиш кивнув і меч йому пода́ли.
    Той взяв хапливо, зваживши в руці.
    Юрба навколо з острахом мовчала,
    Немов, загрозу вчула в молодці.
    А він щось раптом по-своєму крикнув,
    Піднявши сині очі догори
    І кинувсь в яму, до страшного рику,
    Який давно чекав ції пори.
    Там піднялася люта колотнеча,
    Рик, скавуління, войовничий крик.
    За матерів сховалася малеча,
    Жінки лиш позирали у той бік.
    Чоловіки ж метнулися до ями
    Аби побачить той пекельний бій.
    А він стояв, обвішаний вовками,
    Піднявши вгору меч кривавий свій.
    І крик його здіймався войовничий
    Аж до небес, здавалось…Раптом змовк.
    Юрба, широко розпахнувши вічі,
    Дивилася на той страшний клубок.
    Так він помер, як русу і належить,
    З мечем в руці, аби душа його
    Могла спокійно перетнути межі,
    Де предки вже очікують свого.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  4. Євген Федчук - [ 2020.09.12 19:39 ]
    Скіфи у Передній Азії
    - О, слава тих далеких літ,
    Солонкуватий присмак крові.
    Ми в ті часи були готові
    Мечем скорити білий світ.
    Чи вам, розніженим, тепер
    Із нами давніми зрівнятись.
    Вам би за вівцями ганятись
    Та слухать байки про Химер.
    Ні, розчинилась скіфська кров,
    Вже не така густа, як бу́ла.
    Та вороги, було, як чули,
    Що ми коней сідлаєм знов,
    Уже з дарами поспішали,
    Щоб не спізнати скіфський гнів,
    А нині ворог знахабнів –
    Вже у степу і місця мало…
    В глибокій балці степовій
    Під небом з місяцем-печаттю,
    Сиділи скіфи круг багаття,
    Готуючи спожинок свій.
    Вогонь потріскує, димить,
    Від юшки запахи духм’яні.
    І скіфи вже у сподіванні,
    Що м’ясо скоро докипить,
    Ведуть неспішнії розмови
    Про те, що в голову збреде.
    Вже зовсім сивий скіф веде
    Про свою давню юність мову:
    - Коли ми в ці степи прийшли,
    Жило тут плем’я кіммерійців,
    Не захотіло нам скориться.
    Царі у битві полягли,
    А інші кинулись тікати,
    Ми вслід за ними по степах
    На південь. Кіммерійців страх
    Гнав так, що і не наздогнати.
    Ми не виймали вже й мечі,
    Лиш канчуки в руках свистіли.
    Навіщо витрачати сили,
    Тих боягузів женучи?
    Позаду ли́шивши Кавказ,
    Ми прямо в Мідію попали.
    Ви, певно, й назви не чували?
    А я там був аж кілька раз.
    Мідійці вийшли нам на стрічу
    Нас, скіфів, прагнучи спинить!
    Та ми здолали їх умить
    В жорстокій і кривавій січі.
    І найбездарніший вояк
    Із наших скальпом обзавівся,
    Крові із черепа напився.
    Тоді це легко було так.
    Віддавши данину мечам,
    Ми подались походом далі.
    Міста ворота відчиняли,
    Відразу покорялись нам.
    Та що міста – країни цілі
    Схилялися до наших ніг
    І цар Мадай без бою зміг
    З Єгипту. Чули про такий?
    Сам фараон Псамметіх вийшов
    Аби дарами гнів наш втишить,
    Скорився, не прийнявши бій.
    Ви, бач, про ті краї й не чули,
    А ми там силою пройшли
    І ріки крові пролили.
    Здається, то як вчора бу́ло.
    Папай нам сили надавав,
    Вайю приносив перемогу.
    Ми не боялися нікого.
    Хто на дорозі нам ставав,
    Того разили наші стріли,
    Стинали голови мечі.
    Ще й досі їхній дзвін звучить
    В моєму вже старому тілі.
    Ми майже три десятки літ
    Далеко від степів привільних
    Були безжальні і всесильні,
    Втираючи кривавий піт.
    І врешті-решт скорили всіх
    Куди ступали наші коні.
    Вайу ми видались достойні
    Аби перемагати їх..
    Бо не було у тих краях
    Нам досі рівного по силі.
    Всі данину нам приноси́ли
    Тамуючи безмежний страх.
    У піхвах ржавіли мечі,
    Що ми роками не виймали
    І лише страхом підкоряли
    Кудись походом ідучи.
    Від того всі ми знудились,
    Забувши про жнива криваві.
    Уже не тішила нас слава
    В боях звойована колись.
    Давно вже присмаку крові́
    Ми на губах не відчували.
    Старі вже скальпи постирали,
    А де здобути нам нові,
    Якщо немає ворогів?
    Всі справно данину приносять
    І, навіть, помочі не просять.
    Як від того не впасти в гнів,
    Нам, хто мечами лише клявся,
    Живе війною увесь час?
    Вайу розгнівався б на нас –
    Жертовна кров йому не ллється.
    Для воїна що може буть
    Найгірше? – Не в бою померти,
    Із ворогів зібравши жертви,
    Посмертні крики їхні чуть.
    Тож ми застояних коней
    Урешті знову осідлали
    І проти всіх похід поча́ли,
    Хто власних вже боявсь тіне́й.
    Аби примусити-таки
    Їх знову за мечі узятись
    І з нами силою змагатись,
    Згадати славнії роки.
    І знов заграла наша кров.
    І кров ворожа полилася,
    Щаслива доля підвелася
    І посміхнулась до нас знов.
    Якби ж не підлий Кіаксар,
    Отой недобиток лідійський.
    В бою у чеснім наше військо
    Не зміг збороть підступний цар,
    Тож хитрістю рішив узяти.
    Він посланців до нас прислав:
    Бенкет готується, мовляв,
    На честь якогось там їх свята.
    Тож він запрошує вождів
    До нього на бенкет прибути,
    Відмови і не хоче чути.
    І цар наш їх туди повів.
    А там примчала чорна вість:
    Вождів мідяни всіх споїли
    І всіх безжально перебили
    Зганяючи і страх, і злість.
    Ми залишились без вождів
    І змушені були вертатись
    Аби навіки не зостатись
    Серед отих чужих країв.
    Так, славні то часи були
    І воїни були ми славні.
    Але пройшли часи ті давні,
    На зміну їм другі прийшли.
    Та не рівнятись вам до нас,
    Бо ви у цих степах засіли,
    Крові ворожої не пили.
    Як ми у той далекий час.


    Рейтинги: Народний -- (5.33) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати: