где-то кто-то нам не нужен,
день прекрасный,
ночь ясна,
в небе месяц,
месяц странный,
треугольный
как волна.

1

кубическая пирамида,
кубически миры,
кубики глаза и лица, и земля,
кубическое небо – купол церкви,
кубики – цвета,
без дна колодец
с кристаллическими кубиками света,
без дна глаза в которых скрыта бездна
без дна все кубики племен без цвета,
вся весна,
всё лето,
бревенчато-брезенчатые клети,
известно всё,
без граней все кубические стены,
расплывчато-бесцветны тени,
война бесчувственно-бесцветна,
бесследны все повешенные цепи,
бесцепны заколоченные стёкла,
завешаны песками дети,
убийственно-надёжно-крепко цепляется на кладбище рука—
за сломанный руками засекреченный эгрегор,
стекающий крахмал из уст в уста
китайский пасечник стучит копытом в двери,
японская болезнь,
Советская страна,
завязаны глаза,
известны помыслы благие
и выходя на магистрали снов—
кричать!
меняя кадры фильма,
меняя тело на тела,
сменив казармы на тела без рифмы;
всех в леса!—
голодны волки где,
а овцы сыты.

2

кубичны города прошедших поколений,
кубичны вены вниз смотрящих пальцев,
гробы закрыты без различий.
снега испещрены,
записаны все те, кто слово дал Ему
во что б ни стало выжить.
куда бы ни ступил солдат ногой—
в земле его ступню желает видеть мина,
его желает видеть дома сын,
живая мать его обнять желает,
и целовать в уста мечтает та—
которая родит ему младенца—
который вырастит и в бой уйдет,
целуя страждущую землю.
мечтает о полётах птица бет крыла,
мечтает однорукий о полётах лётчик,
внимательно следит за ангелами Бог,
внимательно следит за Богом мётвый,
сидит в молчании сова,
гудит труба под шелест трав,
струится с неба ночью свет—
волна смывает душу в вечность,
светлеет утреннее небо,
темнеет кровь скопившись в венах,
тускнеет взгляд принявший пулю,
а ветер мучается в поле,
звеня надеждами забвений.
пленяя женщину вне тела,
внимая солнцу и теплу—
идёт за плугом Малахит бросая в землю семена.
растут и умирают страны,
живут и размножают люди,
и только Месяц без вины,
и только пьяный у колодца,
кругом лишь солнце, солнце,
да игла—
в стране безвременья Уродца.

вітер несе дрібне каміння до води.
в печері – де захована таємниця –
чýтно стукіт молота.
з-за пагорба доносяться переривчасті звуки
голосу чаклуна.
відсутність мертвих та живих.

банзай!
банзай!
заєць!
заєць!
заєць!
заєць!
дай!
дай!
дай!

а дни проходят словно пролетают птицы
а ночи тянутся как черви
до темя вырезаны веки
и солнца –
раскалённый диск –
сжигается лишь тело;
крупицы падают на точки
зарницы днём ложатся тенью
сквозь щели глаз спокойно смотрит
гриб-гробовик,
Земля – свеча цветенья.

душа –
присоска,
котра тримається
за тіло Бога
тіло Бога
тіло Бога
морг
життя

мій дух був
равлик-одинак.
самотність дзьобнула –
став дух, неначе птах.
самотній птах
залишив власний дім –
до подиху вітру став дух його подібний.
створив Буття – Великий Птах –
єдину стежку залишив
до Себе в вічність.
вузький той шлях,
який веде в пташиний Дім.
а сутність вітру –
безмежний простір і самотність.
безмежний простір, але втім –
відсутність скрізь – Його одвічний Дім.

в білім небі, летить птах –
світ несе на чорну землю,
він несе вогонь, що нищить усю злість,
що накопили у своїх серцях істоти які мають змогу мислить,
мають змогу крізь століття самі нести світло щастя –
немов птах який у небі світ несе на чорну землю –
аби всі хто є під небом,
всі хто біль несуть всім іншим –
стали б світлом над землею,
стали б простором безмежним.

что такое жизнь и смерть?
что такое доброта и злоба?
тьма и свет, любовь и гнев,
преступленье, наказание, расплата?
кто ты – человек?
а кто ты – зверь?
всё слова, слова всего лишь,
это всё – абстрактно.

вот он зверь –
посмотри, как он безжалостно терзает жертву:
слышен хруст костей и льётся кровь,
жертва рвётся на свободу – всё напрасно:
сжаты зубы, как тиски,
глаза злобою полны,
ещё миг, за ним другой –
и тварь празднует победу.

ну а люди?
в чём же их могущество и сила?
выше ли они стоят всех этих тварей?
могут одолеть табу,
те запреты, что им трупы навязали?

безусловно, человек венец живой природы,
во всём мире больше не найдёшь такой породы,
из которой сделан человек.
люди плачут и смеются,
любят, злятся, веселятся, пьют, поют, играют, врут.
словом, весело живут.

видишь – это человек,
у него в руках перо жар-птицы.
хотя нет, постой, ведь это зуб,
ну, конечно, острый злой железный зуб искрится.
он вонзает в тело нож –
жертва корчится, кричит,
молит о пощаде и боится,
что-то липкое течёт, наземь кровь струится.
ну а зверь, то есть человек, убийца?
он вонзает в тело нож,
а на лице улыбка злится.

кто-то скажет – это псих,
другой скажет – ненормальный,
ну а тот, кто бьёт детей,
кто ломает жизни людям,
думая, что он спасает чьи-то судьбы –
это кто, не псих?
воспитание – через наказанье,
ну, конечно, тут уж всё нормально.
ну а те, кто шлют людей на смерть,
отдавая блядские приказы,
кто же это – психи или нет?
что-то тут не катит.
ну, довольно.
хватит.

Доля зав’язує шлях у химерний вузол.
Потяг – намисто з веселих й сумних історій.
Скоро зійду, або з рейок, або вже з глузду.
Світ перетято нитками байдужих колій.

Важкість прощань і плацкартні легкі розмови,
Тамбурна тиша, в тремтячих руках блокнотик,
Списаний віршами, болем. Згадаєш знову:
Як це відчути востаннє тепло на дотик.

Вільно спливають вокзали, міста, години
Десь за вікном і усе це таке мізерне...
Постіль таврована прагне торкнутись спини.
Тільки тобі не заснути тепер напевне.

Море злизало пісок і снодійну втому.
Небо чорніє, ось ось і униз зірветься.
Літо пісне, а от осінь таки із перцем.
Вітер у герці забутих фальшивих терцій...
Радість і сум як туман, або дим – зникомі.

Ми так хотіли іти по воді. Тонули.
Вірили в рай, а у Бога чомусь не сміли.
Так опадали, мов листя пожовкле – крила
Янголів Осені. Стачить твоєї сили,
Щоб відпустити і стерти моє минуле?

Сутінь солона тулилась до рук. Мовчали.
Про неминуче, про вічність до болю знану.
Ніч цю приймали, неначе небесну манну.
Димом просотану й дивом. Німою стану.
Щоб не сказати... Бо слів для любові мало.

Атмосферність,
зіткана із небесної легкості,
сонячних променів
нанизана на крони прискіпливих сосен
ридма накочується на мене.
Захлинаюсь,
оповита пахощами лісових і польових квітів,
мов павутиною...
Гублюся
серед високої трави,
а душа ще вище-
десь між хмарами ховається
і гойдається на повітряній каруселі,
лишивши тіло на полонині,
Зітканій із атмосферності...

а на моем орешнике большая птица свила гнездо
ещё вчера здесь шла война –
стреляли, падали, курили
меня никто не ждал
но вот –
я здесь –
война…
и где-то, совсем рядом, упал в траву летящий кукурузник
лётчик залез на тучу –
не видно ему свыше откуда берутся пули
нули в сумке обнулили завтрашний день
проститутки-сгустки
жизнь – это война
где каждый – не я
кому заплатить
где взяться
ну и нафиг такая матрица? –
ничто –
что она есть, что ее нет –
всё равно, что стоишь ты, а что спишь
хотя для других она –
да:
весна, цветы, абстракционный…
от осознания всего
от понимания того, что ты – ничто,
а все равно пить хочется
а все равно и холод и жара тебя засушат до утра
и даже выйдя в никуда не потеряешь ты себя
хотя навешаешь лапшу ты всем, сказав:
ну ладно. то фигня. мне пофиг все. –
так нафига тогда блевать от счастья жизни без проблем
под куполом ты дохнешь каждый день
не успокаивай себя –
спокойствие приходит внутрь тебя когда контрактов нет вообще
ты сам себе и царь и нет и да и может быть
ноги отгрызли
руки отсохли
глаза закатились
а рядом в это время волки ночью выли
ветер разрывал флаги ментальных и астральных ожерелий
реальность, сон –
все равно не вырвешься на свободу
пока не войдешь в Святая святых
пока здесь не переоденешься,
а тогда, пожалуйста –
куда угодно –
хоть на небеса –
хоть за них –
уже не сплю я –
сыпятся слова из сердца.
мысли –
к стене!
расстрелять всех, чтоб никто не выжил
тогда и воевать некому будет
пули, бомбы, деньги, маты, планы, веры, дни, недели,
точки нирваны
окна от крови запотели
на стене –
крест, распятие
люди в своем сознании картинку одну из ряда запечатлели
ангелы пели
на костре сожгли
омыли от пыли
а Он сошел с креста –
не умер
ожил
поэтому кесарю – кесарево
Богу – божье
матрице – то, что к ней прилепится,
а дух, который в истине —
всегда свободен
мыло не мылится
да пусть огонь горит всегда
а в нём все те кому когда-то было пофиг всё,
пожрать, поспать
дана мне женщина
мужчина дан был ей –
блевать на их кровать –
такой фигнёю заниматься –
так лучше членом дверь открыть в нирвану –
астрал – забыть, скомкать –
уйти из мира в мир
на самой далекой звезде выложить узорами слов:
не посадите! не дамся! хрен вам всем! я есть! я буду дальше!
по этому пути вам не идти!
фонари погасли
выключили прожектора
опустили занавес
смолкла стрельба –
целую книжку вот так можно написать,
напечатать, продать, пропить, прохапать
и снова сесть за стол
лечь на кровать –
только без женщины,
в руки тетрадь взять
и написать то, что ты думаешь про всех и обо всем –
свою душу распять и выйти вон! –
в нагваль.
без плоти –
в Дух Святой.
а тот, кто в дерме –
сюда и не войдет –
вот это настоящий кайф
понять его ещё никто не смог
а если ты уверен, что сможешь в Дух Святой войти –
попробуй –
подключись к Святому Интернету
а если ты думаешь, что ты круче Святого Духа –
думай –
если бы это было на самом деле так –
хрен бы ты сидел в дерме
в одиночной камере заперт без замка
сам себя цепями приковал к скале
вывод –
круче Святого Духа нет никого, ничего, никогда, нигде...
извините!
открылась дверь –
мне пора уходить навсегда туда,
откуда я никогда уже не вернусь сюда –
из света,
оттуда –
где все свято
и там, где не привязан ни к чему.
прощай муравейник!
навеки слава Тому, кто огнем его сожгёт!
а тот, кто выйти не успел –
в огонь войдёт и будет вечно в нём –
в дерме духовном пить вечно зла мочу со злобными козлами...
Бог – не вурдалак!
аминь.

истина – это сито.
то, что проходит через него –
продолжает своё дальнейшее благополучное существование.
то, что через сито не проходит –
обрекает себя на уничтожение своей индивидуальности,
своих неповторимых особенностей.

сьогодні я не такий, як вчора,
вчора я не такий, як сьогодні.
хочеш жить – научишся.

любовь нельзя убить,
её нельзя распять,
любовь нельзя разрезать на куски,
её нельзя топтать.
любовь как небо голубое,
любовь как птица в небесах,
любовь как солнце золотое –
горит, пылает –
в друг друга любящих сердцах.

прошу в моєму житті
нікого не звинувачувати.

руки как ветви воздух цепляют сетками окон
радиационный ветер вьюгой кружится
с деревьев спадает мрачная хвоя
нежный плантатор гандж неспеша собирает в ладони
вертится пепел
земли изрыты пришедшей волною
светлые сумерки пожарами взглядов
выжгут дотла истерических язвы
грунт лепестками цветок прорезает
всё одним цветом –
и небо,
и руки.

в одиночной камере
заперт
без замка

декілька крапель впало на гаряче обличчя –
хмари таж ви ́соко в небі –
їх не дістатись мені.
чýтно плескіт води –
озеро десь недалеко,
але вже його не дістатись мені.

там – где притаился сон –
старуха бродит с мёртвою рукой
и собирает в свой мешок обглоданные кости.
туда, где день прошел –
ложится ночь,
поглаживая нежной тёплою рукой
извилистых дорог обрубленные горсти.
в том городе, что вытесан с крестов –
с сплошных крестов живет народ инъекто,
сидит там вождь из тысячи камней
и каждый день бензопила кромсает небо,
пульсирующий камень жжёт иное бытиё.
и иное бытие отходит тело,
тот, кто желал покинуть этот мир –
уже в ином миру целует землю,
тот, кто когда-то видел тень –
теперь встречает взглядом тело,
теперь в покое дух,
и в нём –
поток реки сознания истлелый.

світ в якому ми живемо – квітка
людина – бджола

1

а я – лечу всё выше и выше,
а я торчу всё сильней и сильнее,
и вот – звёздное небо,
а это значит –
я –
прилетел.

2

на небе танцую
и рядом со мною –
поют и танцуют все люди Земли,
поют и танцуют с ветвями в руках, –
на тучах, на звёздах их смех раздаётся,
звенит чей-то нежный и ласковый голос в ушах.

3

о милая, моя ненаглядная –
как долго тебя я все ждал.
теперь мы с тобою вне времени будем –
любиться!
любиться!
лишь только любиться!
любиться!

живий, здоровий, тимчасовий тут, одвічній там.
працюю в школі.
деякі діти – бджоли, деякі діти – квіти.
розмовляю з людьми мало,
мабуть наближаюсь до свого початку.
нехай береже вас ваша підсвідомість.

синій лист вкритий снігом
із блакитним небом
вкритим дотиками пальців,
за ними –
вітер,
далі райдуга,
сонце далі,
за сонцем –
темно,
поцілунки теплі
подих з сонця
далі світ –
в ньому обличчя
зірки в пальцях
дощ теплий
невдалий сміх
вогонь
отрута;
лист опадає останній

коли вже вмру –
на небі хрест поставте над могилою,
нехай птахи сідають на кістки,
хай старий ворон дзьобом в гробаків шпурляє.
нехай з'їдав довгі час тільця,
хай око давиться із посміхом – мерця,
нехай земля безмежним храмом стане смерті,
і місяць повний хай простягне світло до життя.

туман,
духовне молоко,
а в небі місяць сміхом ллється.
далеко десь,
водночас зовсім близько –
єдина, ніжна, люба, мила –
любов'ю
в вічність
тебе кличе

вода журчит отголосками жизней:
падают капли – жизней частицы.
на мелкие части расходятся жизни
под действием силы
под пламенем веры
в деревья и птиц превращаются боги
и птицы и звери стремятся укрыться в спокойствии Духа подальше от смерти, подальше от злобы.
охотник от ярости больше не может смеяться от счастья,
стреляя но каплям несущимся с неба,
целующим землю и преданным вере
не страшен охотник пускающий пулю –
ведь карлик есть карлик –
для вечности будет всего лишь мельчайшею каплею в целом.
чтоб снова вернуться к источнику –
в море –
дорогу следует выискать, зная –
с какою же целью капли упали на мёртвую землю.
вот капли блуждают и знания ищут,
тем самым дороги себе создавая,
с той целью –
чтоб в море снова вернуться
и с морем им слиться в конечном итоге,
а те же, что в мире пытаются выжить,
цепляясь корявыми пальцами нервов
за мусор скрывающий смех с преисподней –
согнутся под тяжестью смеха такого и капли исчезнут...

на землю снова прилетела птица-ночь,
затмив собою солнца жар,
взмахнув крылом своим, она –
подняла в небо вихри звёзд,
которые лежали в грязной пыли
и думали, что их давно забыли,
когда собаки грызли их как кости
в надежде получить усладу,
и не находя между собою ладу –
дралась, визжа, поджав хвосты,
а люди, вскидывая ружья –
стреляли в тварей, убивая –
тела просили тишины,
на землю кровь лилась...
вот почему, сверкая в небе –
звезда нам дарит красный блик,
а светит мало лишь затем,
чтоб твари спали в тишине спокойно,
и не стреляли а тварей –
больно...

останнім часом все рив і рив.
і ось натрапив на скриню.
ну, розмірковую: розбагатію, заживу по-іншому, по-новому.
відкриваю цю скриню, а там... анічогісінько,
тільки в серці нібито якась зміна сталась...
щось на зразок Євангелія від Якомули.
починається мантрою:
«Óмула Якóмула
Якóмула Óмула».
вимовляється серцем, вуста – у цілковитому спокої;
афірмації на допомогу:
«не руйнуючи створюю»;
«мені нічого не треба, нічого не хочу» —
відганяють нечисту.

свідомість – зерно багаторазового використання.
свідомість, перебуваючи у фізичному тілі,
не перебуває безпосередньо у ньому,
але є водночас на декількох енергетичних рівнях,
маючи різноманітні зв’язки з плоттю,
завдяки яким у багатьох складається помилкова
думка, що ми є фізичними тілами,
які існують певний проміжок часу,
по закінченні якого вони (фізичні тіла) відмирають, розкладаються,
а разом з ними припиняє своє існування й свідомість.
причиною такого помилкового судження є ототожнення
деякими особами своєї свідомості з фізичним тілом,
тобто, на їхню думку, свідомість не може існувати без плоті.

свідомість – мов маленька чорна кулька на дні океану,
утвореного не з води, а з омани,
якою переповнена свідомість, що перебуває на його дні.
зі звільненням від омани,
маленька чорна кулька все світлішає та світлішає,
збільшується, розширюючись і піднімаючись із дна.
сила,що сприяє цьому – усвідомлення,
що знаходиться десь поруч завжди.
кожна свідомість невидимими нитями
зв’язана з іншими свідомостями.
кожна свідомість володіє ниттю, що вгору відходить.

продовжуючи своє звільнення від омани,
свідомість вгору сходить, немов сонце,
і займаючи найвищу точку у небі,
розсіює увсебіч світло тисяч сонць,
не спопеляюче світло,а таке,що очищує і звільняє від усього
так, що лишається тільки тепло, невагомість
і невидима стежка у вічність Безсвідомого.
з Безовідомого вниз тягнеться безліч нитей,
приєднаних до всіх свідомостей, що перебувають унизу.
по таких каналах відбувається перехід свідомостей у Безсвідоме.
всі свідомості поєднані також між собою невидимими нитями.
за допомогою таких зв’язків кожен може проникати у все і у всіх
і усвідомлювати все,
і нічого неможливого немає для такого наймудрішого.
іншими словами – кожна свідомість здатна
проникати у свідомості інших живих істот,
незалежно від відстані,на якій вони перебувають
від того, хто проникає всюди.
увійшовши у певну свідомість, можна проникнути у Безсвідоме,
де все є єдиним, де немає розмежувань –
тут є інформація про все та всіх, цілковита тиша, спокій,
відсутність бажань і поривань, безмежна любов,
найприємніше світло та тепло –
вічність Безсвідомого – ось стан свідомості того, хто перебуває тут.
але щоб досягти цього стану свідомості,
необхідно у матеріальному світі, у цій чистильні,
дотримуватись усіх заповідей Господа нашого Ісуса Христа,
вірити у Бога Отця і бути спритнішим за книжників і фарисеїв,
маючи: мудрість змії, хитрість лиса, покірність квітки,
простість голуба, віру без найменшого сумніву,
що дає силу, любов до всіх без меж,
хоробрість і спокій перебуваючого у медитації.

крізь людину згори униз і знизу вгору
проходять кулясті кармічні маси, що змушують неї діяти.
усвідомивши це, людина отримує можливість звільнитись від них
і діяти тільки за власною волею.
тобто людина практикує недіяння
і поступово досягає стану цілковитого недіяння,
повністю зливається з ним.
ставши найменшою у великому безмежному Безсвідомому,
людина перестає бути людиною, продовжуючи існувати вічно,
не маючи у Безсвідомому ніякої назви,
оскільки у Безсвідомому не існує ані слів, ані понять, ані дій.

— спустить его на землю!
— ещё не дорос!
— в тело его, в тело!!! кричали старцы, заливаясь смехом.
и снова в трубу меня кинуло,
и снова понесло откуда вынесло,
и вот – я снова в храме Божием,
а на часах – стрелки завизжали от радости:
секунды захихикали,
минуты испариной покрылись,
а тело моё – в пелёнки завёрнутое –
целовали, трясли, убаюкивали,
мне же казалось, что я больше не выдержу...
так жизнь началась для меня –
жизнь, телом окутанная,
все вокруг чего-то хотят:
кто-то хочет любить,
кто-то хочет убить,
кому-то страсть как кого-то хочется.
в общем, весело было мне там на земле,
были милые глазу мгновенья,
был тот храм для меня –
словно ад для Любви,
ну а неба
словно и вовсе не было.
два последних часа я пробыл под землёй,
было жарко мне там и безвыходно:
руки мои – за моею спиной,
впереди – стены тёмные,
за ушами команда –
стоять!
три секунды прошли –
ружья пóдняли вверх,
зазвучал нежный голос –
готовься.
смех раздался в груди,
как представил, что я –
снова явлюсь перед старцами.
там конечно же все рады будут опять
видеть целым меня и здоровым:
— радуйся! – скажут они. –
— как там жизнь на земле?
— что, скверно тебе было в новом? –
— пали!!! –
пальцы спустят курки –
в тотчас бросится дух вон из тела,
я назад оглянусь –
и увижу вдали –
как одевшись в военное –
черти склонятся над телом…

ах, як багато в цьому світі сірих та твердих жінок
схожих на каміння від яких віє прохолодою,
і як мало тих –
котрі мають теплу та ніжну душу немов хліб.
біг... назустріч поїзду,
колеса струнами рейок
твір музичний писали
водоспадом акорди вливалися в тіло –
але вже без духу –
дух –
як та хмара ж здійнявся під небо...
за чорним круглим столом сиділи ворожбити та не лякались; ящірка розтанула в темряві,
сонце схоже на місяць,
а місяць не схожий на себе,
і вітер згасає повільно
і варта без зброї
вагітна без тями
занедбаний стогне;
народ на вигнанні
немов ті отари
захоплені в полон.
Тайрам – йому ймення.
правда – сьогодні,
а завтра вже сором,
а згадка відтята – як голова,
що покотилася повз багатоповерхові будинки, скликаючи натовп.
посходилися темні, мовчазні, з вогняними очима
і поглядом вперлась –
і місця не має від них де сховатись,
хіба що не спати,
але очі відкриті,
а ті не зникають –
це шлях, яким може пройти справжній воїн. –
шепоче Радник, який ніколи не зрадить. –
Він завжди із тим
хто знання шукає
і з спокоєм ходить
чи навіть літає, –
або ж взагалі Він відсутній.
для когось – важливо,
для інших це – вада
ніс, вухо, галуззя на уламках залишків скелі на небі
лист на останньому дереві
останньому дереву
жінка в червоному
в чорному
в білому –
стоп!
знову в чорному кішка пробігла,
а в темній кімнаті
під білим простирадлом
посміхається мрець, говорячи;
таки не з'їли.
і знову породила,
а ім'я йому нарекли...
і їх шукали та не знайшли,
а знайшли інших та вбили
Земля ж була як величезна квітка під ногами,
лише квітка;
глибоко копають ті, кого там звуть мурмолонами
вони чомусь також невеселі,
мабуть через те, що невчасно з'явився,
а можливо вони не посміхаються й зовсім;
Земля обернулася в попіл...
навіщо шукати довший шлях ніж той, що був раніше?
весняні бруньки розпустилися
і сонце сховалось за хмарою
і ліс затягнувся дощами
і поле
і жінка у полі
і одяг як прапор,
ось так вам!
нехай вас!
так вій же не з нами?!
і йду я не з ними
і ангол із храму
виходить із тіла
немов з домовини;
і коли не будуть про нього згадувати –
Він з'явиться... –
думка розтанула та горобцем сіла на плече;
що я, як власне не супутник власного тіла?
причому тут комунізм,
коли зірки з’являються в небі -
Його думки космічні?
Варфоломей – збудися! –
говорить ліс вночі,
дзвенить струмком,
вертається дух в тіло –
шурхіт.
екстремума знаходить своє відображення
вплив
вилив,
прийшов в цей світ для того,
аби отримати те – завдяки чому залишу війни та кохання
за зачиненими дверима,
ключ від яких є відсутній у всіх, окрім Отця,
завдяки якому я знаходжуся тут;
і зраділи вони та попадали обличчям до землі,
а вітер вщух
і настала тиша, —
неначе мовчазні очі маленького крокодильця.
небесні два світила креслять на блакитному аркуші неба
фігури вищого пілотажу.
секс псує взаємовідносини
і знайшлися таки ті, —
хто відповіли мовчанням;
найвродливіша жінка без розуму —
все одно, що найкрасивіший гриб
в нутрощах якого копошиться гробак.
темна кімната
стіл
пів склянки
кнопка
вхід
та файл Quo Vadis –
кнопка:
темний напій душу губить
сльози зводять до Satanas
лише 3...
лише Зн... –
лише це туди провадить —
там, лише де все та спокій,
тим, лише де час — відсутність,
там, лише де межі — жарти,
там навколо все ти разом —
всі життя там – сон у тілі,
та вся дійсність —
тут як мара,
смерть — дорога,
тіло — винахід щоб жити,
щоб отримати тут Знанням
шлях у темряві що вкажуть,
аби те, чим є ти завжди —
увійшов з будника часу —
з небуття б ввійшов у вічність,
звідки шлях відкрити вмієш будь-куди
якщо для тебе є у цьому необхідність.
кнопка:
сокіл, що літає в небі —
над землею він кружляє,
очі дивляться на землю,
на людей, ліси та гори, —
люди ходять в одяг які згорнулись тілом,
в одяг —
який вони скидають, щоб з'єднатися І природою,
щоб відчути —
як свідомість вийде з тіла —
стане вітром,
стане деревом зеленим,
океаном,
днем та ніччю...
стане соколом під небом, що кружляє понад хмарою —
погляд інший ніж в людини,
світ сприймається як інший,
як не той, що був у тілі —
одяг скинуло що в трави,
крила б'ють потужний вітер,
вітер входить в тіло птаха,
стає вітром та свідомість,
стає всім, що є під небом,
на землі та всіх сузір'ях,
що утворені Аллахом
Тим –
створив Хто весь цей всесвіт,
всі думки, життя у часі,
простір, виміри та розум —
що зерном упав у землю —
аби стати плодом сили,
аби він долинув туди —
де знаходиться він зараз,
як та крапля, що у море входить шляхом власним Знання,
кнопка
вхід —
і знову дійсність,
що є сном на час, а далі —
вхід у світ що поруч з нами, —
там де є можливість знати як ввійти у вічність-спокій...

свідомістю зруйную світ –
світ, знявши власну шкіру,
мені під ноги кине власну суть,
зробивши крок, увíйду в інший –
де мова тиші,
вічність,
світло.
а в цьому світі –
смерть.

я величезний гробак який точить дерево
що виросло з посадженого зернятка
в якому знаходилась молекула інформації

с первых дней твоей жизни на земле,
когда ещё лежал ты в колыбели, как в могиле, прокажённый,
вокруг тебя, как осы вокруг мёда,
летали, весело кружась,
на костылях людишки «дорогие».
они следили за тобой,
гулять на воздух выводили,
а чтоб ты к боли привыкал, чтоб ощутил ты привкус крови,
они, с улыбкой на душе,
тебя любили, били, били.
а дни всё шли, и шли, и шли,
как механизм поломанной игрушки,
а жизнь катила колесом,
к сырой, холодной, но всё ж к твоей могиле.
и вот ты снова, как и много-много лет тому назад,
лежишь себе, один, беззвучно и спокойно,
и думаешь, с улыбкой на лице:
а где же люди те, которые меня любили?
а они – уже давным-давно исчезли все, тебя покинули, забыли.
уж многие сошли с земли,
как звёзды с неба тёмно-чёрного,
они уже давно погребены,
но всё ж ещё живые многие.
и тут, как призрак опалённый,
как яркий свет большой звезды,
вопрос пришёл в твой мозг змеиный, сгорбленный:
а не шипят ли надо мною –
«змеи» оживлённые,
не обвились ли вокруг –
братья мои меньшие, двуногие?

на верхівці гори
сидить птах
втомлений довгим польотом
навколо холод

я проростаю в Бога,
немов та квітка, що тягнеться у небо.

проміння спадає додолу,
сніг тане повільно навколо,
царство підземне – землю здіймає,
краплі холодні – обличчя мерців омивають.

вогонь мене вмивав, звиваючись у кільця
повз чорним небом жовтий повний місяць
вночі ховала час земля, занурюючись у вже поснуле тільце
загублена в роках йшла крок за кроком давня тиша
кружляв навколо з смутком Вітер
і все співало крім мерця лише мерцю останню в цьому світі пісню
все знало навкруги від неба до каміння
який виснажливий й важкий чекає шлях
мандрівника духовного крізь вихор,
він мав пройти крізь сни
діставшись до дверей палацу,
не зупиняючись в місцях картин, щоб вибрати Ніщо —
духовному природа дарувала для цього
таку важливу й необхідну силу,
допомагаючи пройти,
звільняючи від тягаря валився що шматками гострими на плечі:
в порослому віками лісі зо всіх боків увагу намагалися звернуть напівістоти півногою в смерті,
спокутувало все:
минуле та майбутнє час сплітав в суцільну єдність
і змінювали кольори птахи
лякав розп'ятий череп на хресті
сміявся сніг надламуючи землю
сніг чорний підіймався в небо
замріяний гробак повз деревом зеленим
дерева розмовляли мовою птахів
рослини шепотіли
пливли ритмічні повз пісні даровані сузір'ями вгорі
туман намацував ведмедя
перед обличчям виринало з простору обличчя
напівпрозорі стінки стравоходів
серця вбивали крилами щурів
сміявся рот захований вночі
залізний змій повзе хрестами в напівіснуючих полях,
гіпнотизуючи стражданням
на вуха жарт шепоче жах
тече джерельний струм наповнений бажанням
дитина вкрита пелюстками
в колисці блискавкою кружляє
спадав на землю дощ, вмиваючи клітни-атоми
перед будинком спокій лиш:
крокують кімнати за ними у простір безмежний
зелений і сонце
прозорий і зорі
тут північ та інші сплелися в безвихідь
кладовища нори
за стінами напівбоги – крилаті істоти
а поверхом нижче диявол випалює вогнищем злобу
розпалене тіло на тілі
під стелею крики ховає підлога
сміється тут Ніцше
буддист медитує на прах фіміаму
народжує матір померлу дитину
з малинових заростей Іуда виходить і рушить до храму –
із дзвоном в кишенях –
кидає монети з зображенням церкви в обличчя священників –
з посмішкою входить до храму
зненацька лякає все змінами в морі –
зображене в дзеркалі змиває обличчя наступною хвилею... загублений вільний...
в кайдани закуті співають на волі
чіпляється вбогий зубами за землю
вкрадається дух у замріяне тіло
картини відбиті на плівці – зникають
безумство очима з'їдає
реве водоспадом у темряві тиша
колеса катують
скрізь вежами кукіль
в криниці руками
сніг дивиться
щириться шкіра
ногами на землі
ховають невпевнено наче не вірять,
що щезне назавжди і більше не прийде
у пам'яті частку життя лиш залишить
а з'явиться знову –
нездатні відчути згадають за чаркою, втираючи сльози –
і далі триватимуть галасу звуки;
кукіль-будинок
війна розпочнеться
духовний назовні і далі крокує
позаду кайдани
попереду вічність...

1
люблю тебе – моя державо
тебе люблю – ти жінка гарна
завжди ти юна, молода
дивіться ж бо – яка краса!
струнка ти, немов той соняшник який в луках стоїть.
від сонця – загоріла ти,
від того сонця, яке повік-віків палить,
а над тобою – розлилося небо,
куди не глянь – то скрізь блакить.

2
тоді ти кажеш, дивлячись мені у вічі:
невже ж така я гарна,
адже, я живу одвічно?
коли була я ще мала -
зазнала я великої навали:
спочатку – різні племена,
а потім – турки і татари.
коли ж я підросла, доросла стада –
нова біда мене спіткала:
прибігла з півночі червона сука –
ото була страшна чума
а потім – нова вже навала:
із заходу – на мене чорна хмара насува,
була ж то грізна сарана
за що ж мені така вже кара?
чи то я Бога не люблю?!.
тепер ти бачиш, яка історія моя, –
з її щоки скотилася сльоза;
а ти мені говориш – гарна я!



З
оце повідала мані моя земля,
але вона ще не сказала, що породила двох птахів:
одному – ймення К, а іншому – те ж саме.
великими є ці птахи, з великими крилáми,
вони, спочатку, дивлячись їй в вічі –
на ній волосся рвали –
а потім –
разом зґвалтували,
а після цього вже – до рабства віддали, –
така вже доля України...

4
але я знаю, що людина прийде –
вона тебе звільнить з полону,
поверне золоту тобі корону,
віддасть тобі блакитную троянду -
і ви одружитесь тоді:
заживете ви з миром, разом;
всім серцем я це відчуваю,
і все це буде – незабаром.

всі люди дітьми є безмежної любові,
життя – це школа в котрій вчаться діти.
думки – видіння, що з'являються у тих –
хто любить слухать дивний голос,
інтуїція – це річка яка ніколи не пересихає і тече –
вздовж усієї пустелі
знання – нектар, що живить розум й серце,
сонце – око, що сяє радістю у небі,
місяць – світло без тепла,
дерева – символи покори,
тварини – наші браття менші,
гроші – виразки, що вкрили тіло.
церква – вогонь безболісний який очищує всім душі,
війна – це полум'я, що спалює усе живе у світі,
Любов безмежна – ось Господнє Царство на усій планеті.

чому сидиш така засмучена?
чому весь час мовчиш ти протягом?
волосся – як ті злі яскраві блискавки,
здається – хто торкнеться їх –
посне назавжди вже.
чи може, все мені примарилось?
можливо, ти лише прийшла з минулого.
постала постаттю жіночою,
торкнула мозок жваво думкою, і –
щезла назавжди –
як вічний дух без тіла в просторі.

мозок – це шолом для віртуальної гри "життя"'
в яку з людиною грають по-серйозному
ті, хто завжди намагаються залишитись для людини непоміченим
за будь-яких обставин
і лише розширення власної свідомості відкриває людині очі серця –
цей канал сприйняття безмежного розгортання реальності
яка в свою чергу поступово вливається в свідомість,
налаштовуючи її на направлення волі по єдиному шляху істини який веде у вічне джерело звідки з'являється все для...

мне не нужно пиво,
не нужна трава,
водка, сигареты –
это ерунда,
все колёса – мусор,
наркота – есть хлам,
моё тело – церковь,
моё тело – храм.

в мені
алмаз безмежногранний,
а в ньому –
Той, –
Хто Всесвіт весь створив
і в ньому все Своїм могутнім Святим Духом,
мене Він ввів у Світло,
книгу Він відкрив –
в якій написано про все ким є Він й що створив.

велика Україна, селища, поля,
в полях росте та колоситься жито золотаве,
дитина рве колосся, крадучись, –
ледь не вмирає –
почути ж може зла червона сарана яка не лише їсть але й вбиває.
сумна картина:
край села, подвір'я, дім,
не чутно співу ні людей, ані птахів,
але ще люди є, вони живі –
з труби нагору в’ється чорний дим:
велика піч, вогонь, котел,
в котлі великому дитина –
останній час живе ще, доживає,
а надворі останні дні –
і тридцять третій відмирає.

как вы думаете, сколько метров до неба?
3000? 6000? 10000? нет. всего лишь 30.

молча стоя на открытом пространстве,
окружённом «водою» прозрачной,
смотрю я вниз на асфальт столь невзрачный,
нагретый лучами тысячелетнего летнего солнца,
который залит был водой дождевою
и пухом был застлан холодным и белым,
как будто кто-то посыпал всё мелом.
сейчас же он был раскалённым и твёрдым,
как железное дно большой сковородки,
а пар поднимался в открытое небо,
словно кто-то готовил любимую кéту.
я сделал лишь шаг
и отправился в путь,
как ангел, которому люди отрезали крылья
и бросили тело с крутого большого обрыва,
крича ему вслед:
попробуй-ка снова подняться наверх!
ты всё ж таки ангел, не человек!
три метра, остались секунды.
секунды не век, да, пожалуй, не век,
лишь метр до земли, больше времени нет.
позади все невзгоды, печали, и грех;
и боль, о чёрт, какая же злая и адская боль:
брызнула в разные стороны красная-красная кровь,
словно прохожий наступил на зрелый спелый помидор.
мозги блуждали на асфальте
в надежде отыскать хоть щель,
чтоб спрятаться от солнца
под тень, под тень, под тень.
боль ушла, осталась тьма.
тень, тьма, свет.

Привет, давай дружить,
И вместе, время проводить.
А радовать присутствием,
Смотреть в глаза друг друга.
И воплощая фантазии свои,
Их, превращая в краткие мгновенья,
Что украшают дни, короткой жизни.

5.09.08 / 20:23

Пропозиція.

Привіт, давай дружити,
Та разом, проводить час.
Тай радуючи присутністю,
Дивитись в очі, один одному.
Тай здійснить марення свої,
Їх, перетворюючи в короткі миттєвості,
Що скрашують дні, короткого життя.

5.09.08 / 21:12

В пісок розплетений коси
пірнає моря срібний гребінь.
Я замикаюся на небі,
земні на засув голоси...
І тіло - глина.
Мене бере у руки ВІН
сирого, схожого на кулю.
Вже не болить, бо сон - минуле,
а в ньому холод Плачу Стін.
На волосині
висить у Майстра вороття -
мій крик в народженій дитині,
любові скарб у серці-скрині
та наворожене життя
за ніч мольфаром.
Тече пісок - косу плете
і течія його міліє.
У неба - хмарна анемія,
воно покаране зате,
що, мов отару,
клубки погнало за межу
і ті розбіглися по світу,
неначе плач гіркий трембіти,
де я оплаканим лежу
у кожній ноті.
О, Майстре - відтвори мене,
хай руки просяться ліпити.
Із кулі душу й тіло вбите,
немов із раю прожене
Твоя чеснота.

5 Вересня 2008

Проснулся, два часа,
Но мыслей нет,
Лишь солнце за окном.
Одни воспоминанья встречи.

Она прошла,
Я не окрикнул.
Сейчас же мыслей нет,
Но хуже то, что сожаленья тоже.

Остатки жизни, безразличны.
Смотрю в окно, не видя жизни,
Не понимаю что со мной,
Всё безразлично, нет её…

5.09.08 / 15:32