O’er the mist-shrouded cliffs of the lone
mountain straying,
Where the wild winds of winter
incessantly rave,
What woes wing my heart while intently
surveying
The storm’s gloomy path
on the breast of the wave.

Ye foam-crested billows,
allow me to wail,
Ere ye toss me afar
from my lov’d native shore;
Where the flower which bloom’d sweetest
in Colia’s green vale,
The pride of my bosom,
my Mary’s no more.

No more by the banks
of the streamlet we’ll wander,
And smile at the moon’s
rimpled face in the wave;
No more shall my arms cling
with fondness around her,
For the dew-drops of morning
fall cold on her grave.

No more shall the soft
thrill of love warm my breast,
I haste with the storm
to a far distant shore;
Where unknown, unlamented,
my ashes shall rest,
And joy shall revisit
my bosom no more.

Повільно іду додому
З ринку через магазини;
Південно-півлітня втома –
Олією по вітринах
Стіка неспішно додолу,
Хлюпаючи попід ноги.
Кружляю повільно в румбі,
В провулках гублячи кроки,
Безжурно - нестерпно! - вільна,
Ніби не знаю дороги...

А ти поїхав, не лишив
Ні телефону, ні адреси.
На капищі з календарів
Справляю я тужливу месу.

Ні свіч у мене, ні ікон,
На олтареві спозарання
Мовчить і цідить телефон
В жертовну чашу із чекання

Глуху заціпенілу тишу
Вином тягучим для причастя.
Я п`ю і краплі не проливши,
Моє гірке болюче щастя.

Ти відвертаєш обличчя,
І я дивлюся у бік.
Капають таємничі
Погляди з-під повік.

Очі твої приховані
Діляться вже на роки.
Чути лише знервовані
Тікаючі наші кроки.

І думки знову так старанно
Минуть недозволену тему.
Тобою мене покарано
Мною тебе покарано,
Ось бачиш: все таки пара ми.
Ми пара у цій дилемі.

Нічого, серденько,
Це просто – осінь.
Зима, мов зашпора,
Тривожить сни.
Це просто небо
Заходить в очі.
Пече, клятуще,
Дощить. А ти
Ніяк не виринеш
Із мого болю
Ніяк не втопишся
В моїй біді.
А я у небо ховаю очі...
Та навіть небо
Заступиш ти.
Нічого, серденько,
Переболюєм.
Ген-ген весна
фарбує сни.
Там, може, сонечко
Цвірінькне в грудях.
Боюсь лиш сонце
Заступиш ти.

Гей, козак – козаченько,
Тай хоробре серденько,
Ой, міцні в нього руки –
Ворогам для науки!

Як козак засміється –
Ворог з страху трясеться,
Як козак заспіває –
Той чимдуж утікає!

Як козак затанцює –
Увесь світ його чує,
Зелен-дубе розвивайся,
Гей душа, розкриляйся!

А душі тільки й треба –
Степ широкий та небо,
Під сідлом коник чалий,
Побратим не лукавий.

Гей, гуляти-воювати
Знов поїдемо брате,
Не топтали щоб чужинці
Наші землі українські!

Там чи смерть, чи життя -
Нам не буде забуття!
Якщо голови складемо –
У піснях доживемо!

Ти забути мене не бійся,
Навіть думкою не вернись.
Так зрікається дерево листя.
Так зрікається дерева ліс.

І не бійся, що я пам’ятатиму.
Стане якось в тобі мені тісно.
Навесні, за роботою хатньою,
Я забуду вплести тебе в пісню.

Наче ниточку від вишивання,
Я від себе тебе відкушу.
Не рясніти цьому забуванню
Чорним хрестиком на рушнику

А тато вже замовив окуляри.
А в тата молоком налився вус.
А я ж, здається, щойно бант сховала,
А я ж іще мізинчиком зовусь.

А вже у мене чеберяє нозями,
У пелюшках агука мізеня.
А вже у мене весняними грозами
Сімейні негараздоньки дзвенять.

Мені життя іще ніде не хмарить,
Ще роки на десятки не мінять.
А тато одягає окуляри,
Їх мама потай в кухні приміря.

Мелодію твого дихання
Записую на серці.
У відерце душі
По вінця
Стою і ллю.
Немовлятко моє!
Скільки ж сонця від тебе!
Що здається сам Всесвіт
Схилився,
І подих твій п`є.

Хто сказав, що кров солона?
Спробуйте мою на смак!
Ось стікають із долоні
Перші краплі для зівак.

Пригублю я краплю з леза –
Ця солодкість так п'янить!
Доки ще у смерть не вмерзла –
Всі бинти в сміттєпровід!

Це, гнилих інстинктів місто,
Розтривожив кровоспад.
...Мамо, вибач мені... Пізно
Повертатися назад...

Тані Холод
Я лежу. Мені страшно і холодно,
Моя плоть стискається в суть.
Розгляда мою душу оголену
На предметному скельці Прокруст.

Я лежу, розміряна й правильна,
На правічному ложі розтерзаних доль.
Голос мій в шматті закривавленім
Монотонно вивча нову роль.

Я до цього була просто вигуком,
Просто зойком без знятої мірки.
Чи скінчусь? Чи натужусь і вибухну?..
Чи скорюсь?..

Твої очі пахнуть зорями,
Що на небі розростаються
І яскраво усміхаються
Кольорами світлозорими.

Твої губи пахнуть маревом,
І туманами серпанковими,
Що проміннями світанковими
У танок подаються з хмарами.

20.03.2007

Плаває вітер в сріблястім тумані,
Горне у жмені пелюстки сніжинок.
Грається в лови з тополі гілками,
Свище у вухах слухняних дитяток.

Вітер танцює у парі із снігом,
З твоїми очима він разом сміється.
Шовком зимовим він нас обіймає,
І віддає у обійми весняні.

24.02.2007

Ви залишилися б - надворі злива.
Не їдте. Ніч. Мені ж не всеодно.
(я з Вами точно буду нещаслива,
але без Вас я - каменем на дно).

На кухні є коньяк: чотири зірки.
Така негода... будете коньяк?
(із Вами мені, знайте, дуже гірко,
але без Вас, як в вакумі, - ніяк).

А ось і чай! Ви де? ...не попрощались...
Пішли... Ваш вибір. я Вам не суддя.
(можливо, з Вами я б і наридалась,
але без Вас - я точно вже не я).

Моя Україно,
Поплач і умийся
Сльозами,з весняної
Зливи дощем
Прастарий народе
Даждьбога онуки
Перун був cлаветним
У тебе творцем.
Просили Кияни
Дощів і водиці
На пагорбі славному
Тут на Горі
На схилах Дніпрових
В гаях яворових
Народ Божу службу
Конає завжди.
І тисячу років
Ми славимо Бога
А щастя і долі
Не маємо ми
Очистись мусиш
Народе убогий
Поплакати, вмитись
І прозріти в душі.

а давай відчуємо акорди
мого світу, з вітром в полі, в житі.
не вдавай, що світ — померзлі фіорди,
треба жити, по хвилинах жити.

поки мить іде з учора в завтра,
поки світ іще іде по колу,
треба жити на перон-вокзалах,
хай лиш кров тече в артеріолах.

може, “завтра” варто зупинити?
хай то завтра, тільки не сьогодні!
я не хочу днями ворожити,
я люблю всі гори, ліс і воду.

наша вічність — мить, уламок тиші.
наші кроки — звук від тіней гами...
прогризають нитку білі миші;
ту, що зветься вижатими “днями”.

крок за кроком сумно повертати
час, що й так повернеться в початок,
але хочу в себе я вбирати
дух гірський й містерію колядок...

а давайте жити так, як треба,
може, вийде, може, ми зумієм?
будем руки простягати в небо,
і запустимо у космос змія!

не ракету, не космічне диво,
змія, кольорового, ручного.
нам би сонця влітку, в осінь — зливу,
хай ведмідь всміхається з барлога...

хай сміється світ — у цьому сила!
ллється сонце на моїй планеті!
складність — це оманлива трясина,
тож у світі ми чи в інтернеті!?

Мне не нужен сахар в чай,
А в бензин добавишь воду
Я тебе кой чё (ты знай!)
Оторву, тогда, уроду.

Водке разве нужен лёд,
А вину нужна закуска?..
Не дури и так пойдёт
Не застрянет в месте узком.

Если дружно...
Разве нам
Для чего-то нужен третий?
Или женщина?!
Мадам,
Ничего для вас "не светит"!

Мне обузой в рану соль,
Волосам пряда седая,
И не к стати тот король,
Что расклада суть не зная.

Полоной грудью...
Вот - ответ,
Не вертясь под ногтем вошью.
Ведь спине милее плеть
Правды разведённой ложью.

Солоний смак,
Солодкий гріх...
І все не так
Як ти хотів...

Про що мовчить
Твоя душа?
За чим болить
Твоя біда?

Чиму ти плачеш
Уночі?
Кого ти бачиш
На межі?

Ти вже не посміх...
Ти - гроза...
А на очах
Тремтить сльоза...

Зруйнуй примару
Своїх снів,
Закинь за хмари
Лють і гнів...

Образу в серці
Не держи,
Бо ти щасливий!,
Ти живий!!!...

Синій смуток...Синій...Сочний...
Сипле снігом смуток-сон.
Спи спокійно, спи синочку,
Сад самотній стелить сон...

Сну солодкий спокій сниться,
Стихли сонно співи струн...
Серце стомлено сміється -
Серце слуха срібний струм...

Сипле-стелить срібний сніг
Серед саду сірий смуток...
Срібні співи, спокій, сміх -
Спи, синочку, страх не слухай.

Сипле снігом сад самотньо -
Синій смуток - срібний сніг...
Світ сьогодні спить скорботний -
Сірий смуток - сивий сніг...

Чи було кохання у серці твоїм?
Напевне, що НІ...
Чи було чекання, бажання, туга?
Напевне, що ТАК...
Чи можеш здолать забобони свої?
Напевне, що НІ...
А чи заспіває колись ще душа?
Напевне, що ТАК...

Робить мені що з тим коханням скажи...
Лише не мовчи...
Хоч поряд з тобою - всерівно одна...
Кохала? Дарма...
Навіщо зустріла тебе у Путі?
О, радості дні...
Щаслива що люблю, що серце співа,
Хоч знову сама...

Так пристрастно коляться очі Твої,
у них я шукаю свій подих.
Зволожене тіло, налиті краї
напружено стримують води.

Прорветься цілунків нестримна ріка,
затопить всі пагорби й луки.
У танці тілеснім змієво-в`юнка
звиватимеш рухи і звуки.

А очі закотяться хвилями Ах,
в поривах тривкого цунамі
від поштовхів - неба зриватиме дах,
хай дотик роздасться устами.

А серцю не вирватись криком у вись -
воно переповнене щастям.
Шаліє бажання, краї розійшлись -
то небо зірвалось, щоб впасти...

15 Червня 2007

І золотої, й дорогої
Тобі, на жаль, мене не жаль,
Твоєї жінки молодої,
Що під тобою… І печаль
Охопить душу – аж заплачу…
З-під тебе стелю я побачу –
Брудний могильник комариний…
- О, так! О, ще! О, мій, єдиний!

…Змінили позу… Гарцювати
У безладі цієї хати
Так болісно для господині….
- О, так! О, ще! О, мій єдиний!

Position three… Стіна нівроку –
Брудна, подерта, кособока…
- Ще хочеш знизу? Збоку?
- Ні!
Зміни шпалери на стіні!!!

Ми так хотіли!
І очі були в притул.
Кохались і чули
У вýхах шалений гул.

Боролися з часом,
Секунди щоби тягти,
І тенором й басом,
До мене мовляла Ти.

Словами і криком,
Тендітним тремтінням,
Зпотворенним ликом,
Ще, збожевіллям!

І чулось благання,
І ляскання мокрих тіл.
Жертви кохання, –
Обідній покрили стіл.
2007

Тремтять слова, що не злетіли з вуст
І я боюся втратити їх в звуках
Лиш подихом, вібрацією духу
Я передам, як сильно я люблю

Крізь вітру пісню і води вінчання
Останній спогад, перше сподівання
Моя душа твоєю стати хоче,
Щоб поруч прокидатися щоночі!

Я не боюсь, та сльози на обличчі
Твій голос тихий мене криком кличе.
Твій погляд довгий - Я втрачаю віру
У те що істинне, бо тільки ти важливий

Закрию очі, і злечу до неба
І запитаюся у Бога, що ж ще треба?
Щоб щастя розтягнулося до віку,
Щоб поцілункам бракувало ліку
Щоб кожна мить секунда, наче втіха
Заполонила серце? І признаюсь тихо
Нічого вже, крім тебе, не потрібно…

Тож обійми мене так сильно, як можливо
Щоб не відчула обрисів від тіла,
І щоб здалося на одну хвилину,
Що ми тілами, серцем і душею
На мить і вічність, на життя єдині!

Я будувала уночі
Красивий світ, подібний раю.
У ньому вільно я літаю
І крилами торкаюсь зір!

Та ось тепер я вже не знаю,
Де крила мої загасають,
Де та межа, що відділяє
Простий і мій едемський світ.

І він, обіцяний богами,
Що якось в серці вишив рани,
В якому світі проживає?
Чи має адрес на землі?

Я не за правилами граю
В моєму світі їх не має,
А в цьому лиш людські, банальні
Закони сильних і слабких.

Я їм на розсуд залишаю
Усе, що маю і не маю.
І тільки душу забираю
З собою, в зоряний політ.

Нема крил у моєї любові…
Тільки зорі прозорі і море
Знають скільки сліз у любові,
Знають скільки мрій у любові,
Що тримають її на землі.

І немає бажань у любові…
Тільки полум’я, іскри і гори
Знають скільки вогню у любові,
Скільки пристрасті у моїй крові,
Заважають палати у сні

І немає у неї надії…
Тільки горлиці сизокрилі,
Тільки квіти невинно білі
Знають скільки було пролито,
Знають скільки було убито,
Щоб в любові втопити гріхи

Я молюся своєму Богу,
Щоб забрав у неї дорогу,
Щоб забрав у моєї любові
і свободу, і навіть сни.
Щоб усе, що людське, пропало
І жага, і душа, і провина.
Щоб любов моя вільною стала,
І легка, неначе пір’їна,
Залишила кордони світу,
Поєднавши мене з тобою,
Стала вічною серця любов’ю.
І коли проминуть віки,
Ми і тілом і серцем єдині
У любові цій були живі!

Жодне слово не буде повним.
Жоден дотик не буде достатнім.
Я, можливо, занадто пізня,
Ти, можливо, занадто ранній.

Хто вгадає із часом й місцем?
Та чи є саме та хвилини?
Ти для мене сім’я й родина.
Ти мій друг коханий, дитина

Я не знаю ні правди, ні віри
І не вірю у жодні причини.
Але щось нас усе ж сполучило
Щось звело нас докупи, в міру…

Я тримаю тебе за руку,
Я шепочу тобі «Назавжди…»
І нехай нам пророчать розлуку!
Буде мить - і це буде щастя!

Чи я чекала на тебе?
Говорила з байдужим небом,
а воно все вітром шумить :
«Забудь, не треба, не треба…»
І мій демон казав вороже:
«Моя люба, це так не схоже
на кохання таємне, вічне.
Кинь це, вирви! Так буде ліпше!»
Ну а я опиралась тихо,
склала в купу усе розбите,
поховала в могилі світла.
Я минула тебе, як століття.
Потім щось знов верне до болю,
я всміхнуся, а демон з горя
заридає дощем осіннім.
«Все мине - заспокою, - в липні.»
Тільки серце тремтить раптом,
відчуваю себе птахом,
що зрікається неба і волі
у руках сильних, теплих, добрих.
Кличе птаха сонце і вітер,
Долинають мелодії квітів,
А він томно прижмурив очі
І шепоче „Не хочу не хочу”

вона ховає заплаканість очей
у темряві великих окулярів
ніяк самотність не втече
на всіх не вистачає лаврів
вона звикла до об'єктивів погляду
але більше до цигарок та кави
мліє збуджена від танення льоду
і відтворення у ліжку подій вистави
вона цілує лише героїв
але найкраще божевільну грає
смакує ніби міцні напої
коли говорить про вічність раю
присутньо-ревнивий на репетиції
шукав фальші у її грі
ніби втішав птаха у в`язниці
що не існуе неба взагалі
лунає постріл на сцені кров
але справжня як мої почуття
по обличчю дощ пройшов
не знімаючи взуття
останне побачення на цвинтарі
відчуття незвичне
зустріти у нічному траурі
її омріяну вічність

Дід знову поливає спориші,
До губ, немов до шланги, палець тулить.
Трава і пам’ять сохнуть без дощів,
Гуде насос, і голова, як вулик.

Садила жінка... скільки ж літ тому?
Розсадою, неначе помідори.
Несла із річки повну пелену,
Ховалася: перед бабами сором.

І дід бурчить, щосили докуча,
Що двір розрила на якогось ката...
І мріялось: прибігло онуча,
Вмочає в зелень босі ноженята.

А може інше, чи тепер збагнеш,
Які молитви в землю засівала...
- Ти б краще свиням рвала, се ж,
Ти правий діду, се ж бо кусень сала.

Чи богу насміх, тільки щовесни,
Тебе і спориші морози били,
Ти йшла мостить калинові мости*
І вперто ткала споришевий килим.

А дід бубнить під носа й до сих пір,
Ціну пізнавши істинам дешевим:
- Онука приведе правнучку в двір,
Тож погуцикай на колінах... споришевих.


Калиновий міст – перехід у
потойбічний світ у
давньоукраїнській міфології.

Добрий ранок, добрий ранок!
Добрий сонячний світанок,
В добрий день переросте,
Добрих приведе гостей.

Коли втома схилить плечі,
Нас зустріне добрий вечір.
Добрий сон і добра нічка
Заколишуть сонні вічка.

Завтра знову добрий ранок
Погукає нас на ґанок,
Бо спішать робити всюди
Добрі справи добрі люди.

В магазин прийшов жираф
Щоб купити теплий шарф.
Переміряв чималенько -
Всі шарфи коротенькі.
Є великі, є маленькі
Є широкі, є вузенькі,
Є блискучі, наче змії,
Та нема на довгу шию.
І, нарешті, в продавщиці
Він купив дві гострі спиці.
І тепер собі жираф
Дома в’яже довгий шарф.

Розплакалася дитина,
Уже мокрі дві хустини.
Давай слізоньки збирати,
Город будеш поливати.
Наплакали повну ложку –
Поливали ми картошку.
Наплакали повну миску –
Поливали ми редиску.
Наплакали ще каструльку –
Поливали ми цибульку.
Наплакали вагани –
Поливали кавуни.
Де нам слізоньок узяти,
Щоб ставочок наплакати.
Будемо ходити з дідом,
Ловить рибку до обіду

Є у мами хвостик –
Хвостик-Малоростик.
Пустотливий, наче в киці,
Вигляда із-за спідниці.
Хоче мама прибирати –
Хвостик –слідом по кімнаті.
Сяде мама на хвилину –
Моститься він на коліна.
Як обід готують в кухні –
Лізе носиком у кухлик;
А коли лягають спати –
Любить хвостик поспівати.
Мама хвостик дуже любить,
Його хвалить і голубить.
І ніхто у цілім світі
Їх не зможе розлучити.

Які ви схожі, діти яничар,
Слізьми чи пустощами
На мою кровинку.
Втираю носики
І ненависті жар
Підступно гаситься
Інстинктом жінки.

Дивлюся в очі ваші,
Яничарики,
І душу вивертаю
Аж до спіднього.
Прапам’ять вашу,
Мов сухарики,
Розмочую любов’ю
Слова рідного.

Стареньку пісню
Про коточка,
Неначе щеплення
Від вірусу,
Виспівують ось голосочки
Які, нажаль,
Так скоро виростуть.

Ось ви до мене біжите -
Врожай майбутній України.
І мріється, що проросте,
Зерно, посіяне в дитині.

У мене маленька зіщулена душа,
Як кулачок немовляти,
Як загублений Попелюшкою черевичок,
Що кришталево віддзеркалює
Самотність у ніч...
Колись давно, піввічності тому,
піввідчаю тому
Її образив чоловік;
Власне, ще й не чоловік,
А хлопчисько з дитячими вустами,
З павучком на летючій павутинці
Замість серця.
Тяглася до нього,
І силою цього тяжіння
Мала бути знищена,
Але тільки скрикнула,
Обірвалася зойком.
Як киця кошеня, носила біль свій,
Ховала там, де очі не бачать,
Де вуха не чують,
Де зорі не світять...
Хто тягне руку – не зачепить,
Хто знайде – не впізнає,
Хто бачить – не розгледить...
У мене маленька зіщулена душа –
Сніжинка на рукавиці,
Листочок на вітрі,
Посмішка крізь сльози.

Боляче!
Боляче!
Боляче!
Ти, мов удар попід дих.
Я видихаю поночі
Тебе із думок своїх.

Вдих –видих
Вдих ...
Як же ти
Під серцем запікся люто!
Лихо моє! Як зважитись,
Хочу, й боюся зітхнути.

Витужу,
Викровлю,
Виболю,
Завтра, як завше, о восьмій,
Спіткнуся об чортову вибоїну
Очей твоїх сонценосних.

Ішла степом смертонька,
Ніжки босії.
Несла долі дві
На коромислі.
Поспішала ластівкою
Чорнокрилою,
Припадала до сердець
Грудьми білими.
Ой дівчино, брови-лезо,
Очі-криця,
Із відерця свого
Дай напиться.
Дзвенить-співа шабелька
Сталь свячена,
Скажи звідки жде
Наречена.
Як сам знаєш соколе,
Вибирай,
Бачиш: хлюпа бідонька
Через край.
Поколола ніженьки
По стерні,
Донесла я щастячка
Десь на дні.
А мені не звикати
Біду бідувати.
Чекай, скоро приведу
Я сватів до хати.
Дай могилу за дружину,
За дітей – волошки,
Не скупися, наливай
Пригорщу ще й трошки!
Роздавала-набирала –
Коромисло гнеться,
По босому сліду -
Гайвороння в’ється.
Брела степом смертонька,
По полові,
У відерцях, аж по вінця, –
Крові...

Як хочеться віддать себе
Кожному чоловікові – хорошому.
Як хочеться хлюпнуть себе
Хоч крапельку – у душу вам.

Ви не дивіться так –
Я зовсім не розпусниця.
Та й вам, напевно, хочеться
Узять мене – у серденько.

І там яка різниця вже –
На ніч, а чи на вічність.
Моє тепло не вичахне:
І через смерть зігріє вас.

Гей, підставляйте пригощі,
Я – водограю ніжності.
Бризкаюся в обличчя
Бісиками очей.

Очі мої невичерпні,
Серце моє нероздане,
Тіло моє невипите
Юністю вас пече.

Погляд-об-погляд – розіскриться,
Білий димок – услід.
Скільки вас (сотні? тисячі?)
Десь на самому денці
Мене понесуть у світ.

Сумненькій Оленці

Впаде додолу зі стіни люстерко,
Я подивлюсь у нього,та на мить,
Згадаю, як болить нестерпно
Коли нема для кого більше жить...

Я посміхнусь, бо знаю - є не світі,
Людина, що на вигляд наче сталь!
...та очі її смутком вкриті,
Проте, не викликають вони жаль.

Вона приносить радість нам, а вдома
тихенько плаче у ночі,
Я знаю - є на серці в неї втома
Та серце баче це, не очі.

Вона сумна... та не на віки!
Вона міцна... та не для нього!
Настане день, й кохання ріки
Розвіять сум, печаль і втому.

Не говори, что знаещь все на свете,
Когда-нибуть, столкнувшись с пустотой,
Ты вдруг заметишь - Солнце все же светит,
Хоть и забытое-давным давно тобой.

Ты шел по миру гордо улыбаясь,
Столкнувшись же с изменой на пути,
не думал, что такую боль познаешь...
И сможешь дальше все-таки идти.

Но кто ты без того, кто впереди ступает?
Кто заслонит тебя своей спиной,
Кто жизни не жалея станет рядом,
Вступив в последний - смертный бой.

Но кто ты без того, кто позабыв про гордость
Попросит на коленях за твою судьбу?
Ты не узнаешь с стороны той подлость,
Ведь за тебя он прыгнет в пустоту...

Ты назовешь его не другом и не братом!
Он будет дополнением тебя.
Как две реки становятся потоком
И вместе к морю катятся журчя.

И как деревья корнями сплетаясь,
Основывают новый, сильный лес.
Так ты в очередной поход пускаясь,
зать будешь - рядом дружний мечь.

Спина к спине в бою, плечо к плечу в походе.
Не нужно говорить про дружбу! -
в разговорах ее нет!
И как сказания хранящиеся в народе
О ВАС веками песни будут петь...

Ангели падають першими
Ламаючи крила падають
І нехай усе буде звершено
Про що пророки згадують

І нехай все буде зроблено
Що написано на небесах
І не вкрадеться в душу страх
Коли закриють очі стомлено

І зламаних крил помахи
Народжують хаос в гармонії
І сльози і їхні промахи
Побачим як на долоні ми

І висохнуть залишки крил
І стануть на спині горбами
І не буде вже більше сил
Щоб вберегти любов між нами

А хаос народить знову
Порядок сповнений сили
І сурм підкоряючись зову
Розправляться ангельські крила...

Fareweel to a' our Scottish fame,
Fareweel our ancient glory;
Fareweel ev'n to the Scottish name,
Sae fam'd in martial story.
Now Sark rins over Solway sands,
An' Tweed rins to the ocean,
To mark where England's province stands-
Such a parcel of rogues in a nation!

What force or guile could not subdue,
Thro' many warlike ages,
Is wrought now by a coward few,
For hireling traitor's wages.
The English stell we could disdain,
Secure in valour's station;
But English gold has been our bane-
Such a parcel of rogues in a nation!

O would, or I had seen the day
That Treason thus could sell us,
My auld grey head had lien in clay,
Wi' Bruce and loyal Wallace!
But pith and power, till my last hour,
I'll mak this declaration;
We're bought and sold for English gold-
Such a parcel of rogues in a nation!

− Олесику, дощик! Іди-но до хати!
Даремно, матусю, Олесика звати.
На грядку побіг він, узяв парасольку
І дивиться, як проростає квасолька:
Долоньками вгору, на дощик, на мжичку,
Росте-поспішає напитись водички.

Очі глибокі, пронизливий погляд,
Рюкзак лиш на плечах і воля в думках.
Та бачать і знають усі хто є поряд:
За спиною - крила, та сльози в очах.

А сльози від того, що морок навколо
І є, ніби, крила, і хочеш літать.
Але не злетиш вже у небо ніколи,
Ніколи тобі щасливіше не стать.

І розумієш, що ніби в капкані,
Що ніби проспав щось важливе в житті.
Емоції в смайлах, життя на екрані...
Машини і схеми, на шиї дроти.

Але, чомусь, віриш у краще майбутнє,
Минуле порівнюєш з тим, що вже є,
Хоча, за вікном і повітря відсутнє
Лиш смок замість нього в легенях гниє.

Як люди не бачать і гадки не маєш
Увесь так незграбно прикритий обман.
"Усе ж очевидно! Ти також це знаєш!"
Та твій співрозмовник лиш сірий туман.

Ні, ти не здасися, хоча б принципово.
До поки існує на світі весна.
Їх зброя - це сила, твоя - тільки слово.
Тобі вистачає, причому сповна.

Улюблене місце в житті це дорога.
І не важливо куди вона мчить.
Життя - боротьба. Ну а смерть? Перемога?
Спитай у вина, що в стакані горить.

Ти птах, що не може співати у клітці,
Ти фенікс, палаючий жаром сердець.
Улюбленець долі, вигнанець суспільства.
Початок знайдеш лиш зустрівши кінець.

Ослепла… Оступилась…
К чему к тебе стремилась?
В одежде из презрения,
Мечтам повиновения.
И место для обиды
Давно уже размыто,
Но только там по мыслям
Сто человек убито…
И что же? На мгновение
Я только и спасаюсь –
Всю жизнь к тебе стремилась,
Теперь же опасаюсь…

Пробач мені - я не такий, як всі:
Десь ненормальний, в чомусь дуже дивний.
Чомусь літаю досі увісні
І часто по дитячому наївний.

Пробач, що я не кам"яна стіна,
Тобі за мною нíяк і сховатись.
Й немало треба випити вина,
Щоб в почуттях своїх тобі зізнатись.

А ти царівна - і блакитна кров
Відбилась на обличчі і в поставі.
Украдені у ночі кілька строф
Напевно не потрібні гордій паві.

А більшого не маю... - Весь мій скарб
На клаптиках паперу у чорнилі
Немає навіть кольорових фарб -
Вірші чомусь виходять чорнобілі.

Пробач мені, але це все - тобі:
Душа і серце, мрії і зізнання...
Можливо знайдеш що корисне, а на дні
Маленький вузлик - то моє кохання.

Нас мрії до зірок весь час ведуть,
А перешкоди швидше загартують,
Великі справи з нами не помруть –
Вони, віками пам’яті мандрують.

Повага розцвітає із турбот,
Багатством справжню шану не купити,
А влада над мільйонами банкнот
Примусити не зможе полюбити.

Гріхів важких не змиє каяття,
Ганебні вчинки пам’ять не стирає,
І королів за справи називає
Зневажливо чи з шаною життя.

Куди ти йдеш? подумай – ще є час,
Життя земне даєтся тільки раз.

Вона бездоганна своїм полірованим тілом
Перша в заїзді – мадонна вуличних драгерів
Твоя кохана пахне ваніллю-вінілом
І тримає дорогу з точністю профі-снайперів

Твоя кохана виспівує альтом арію
Поки ти возиш дівчаток в дешеві готелі
Вона не влаштує ніколи скандал-аварію
Знайшовши чужі чохли у твоїй постелі
Від нової моделі…
Мадонни дуже покірно старіють…

У борделі біля дороги – три в одному:
Душ в туалеті “for loving” –
Старому й малому…
Є багато бажаючих зняти з тобою втому
В літнє турне
Не бентеж цим абсурдом мене…

А у нас не буде будиночку
Не цвістимуть для нас ромашки
І не наші діти на гойдалці
Колихатимуть наше щастя
І над нами не буде неба
Лиш окремі і різні клапті
Хмари стануть на шмаття схожі
Які шваброю змиють асфальти
І нічого. зовсім не буде
У світі для нас із тобою
А з будиночка тільки - буда
Як музей для віршів і болю