— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
— Я ж і кажу, ще не час чорнобривці саджати!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось
Я погляд зелених примружених куль роздивилась...
І шелест пронизливих сонячних зойків вечірніх,
Що в чорних панчохах вичесують танець останній.

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
Тільки одна ж серед них чомусь заблудилась...


— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
— Ти знаєш, як важко море руками тримати?..
— На розі печально забутого вчора із чимось —
Раптовий сміх каблуків з переможним — „Завтра!”
Каштаном колючим одтята від пліч — покотилась,
Та й в чорних панчохах вичесує танець останній.

— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
Тільки чому я одна серед всіх заблудилась?..


— Татку, мій рідний!
Хай серпень — ніколи, ніколи!..
— Ти ж чуєш, як очі у Римської Пташечки плачуть!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось —
Я бачила синє, як неба серпневого горя, очі.
Від розпачу — в крик! Наїжачилась, не зупинилась!
У присмерках чорних, зелених та літньо-останньо-осінніх...

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи!
Тільки ж одна серед них, чомусь заблудилась...


Нью-Йорк, 2005

Манить мене старенька хата.
Усе ріднесеньке манить.
Розлога верба, піч, канапа,
Що попід ганочком стоїть.
Я б скуштувала меду, й солі,
Калач свіженький на столі.
Старенька бабця у подолі
Несе до столу огірки.
За мить вже будем вечеряти.
Розмова тиха за столом.
Як день пройшов? Чого чувати?
Гарно посидіти разом.
Прибрали стіл, підмели хату,
Згасили світло. І разом
Всі посілади на канапу
Поговорити перед сном.
Замучені, але щасливі.
Та й зроблені, але живі.
Вони разом – у них є сила.
А я?.. Сама на чужині.

Дощ нудний.Паперовий ліхтарик -
Карнавалу намоклий фетиш.
Моє серце для тебе - простиш?-
На замку, наче скриня скнари.
* * *
Я написала листа пілігримові;
Скринька поштова набридливо гримнула
Вічком наглядача , незворушно
Біль мій ковтнула й поцупила душу.
* * *
Ланцюгами сумнівів,
Мов Лаокоони обплутані,
Б`ємося в путах ми
Бридкими опудалами.

"Люди певної місцевості - як трава.
Трава до тебе не має жодного стосунку.
То чому вона має тебе дратувати?"
Ірена Карпа

Трав’янистий смуток
Вростає зеленим в душу
Оживають ляльки – невеселі дорослі іграшки
Хтось боксує своє життя,
Як потріпану грушу
Хтось відкручує газові крани
На кухні без витяжки

Обманути себе заввиграшки –
Серце бубликом
Порожнину хоч м’ясом
Хоч сиром домашнім з родзинками
Нестачу війни заповняє в собі республіка
Іграшковими і смішними політ-поєдинками

А новинки б/у гастролюють стихійними ринками
Їх купує на біс трав’янисто-однакова публіка...

*
Оголений торс приваблює менше,
Аніж слова, що зривають із тебе одяг
Не помічаєш,
Як грається з вікнами протяг
І як його пальці пірнаючи гладять волосся

Коли все закінчиться (мабуть таки здалося...)
На пам’ять залишаться вузлики в срібних косах...

*

Його двері були направду міцні
Вибивала їх тими словами
Якими співають пісні і розігрують драми...

*

Дощовими краплинами стукає день в парасольку
Нею добре прикрити обличчя, ніби не бачу
Розкраяні овочерізкою сни на дольки
Поскладаю докупи і може колись розтлумачу...

Ми вип’ємо за незалежність
Серед морських курчавих хвиль,
Бо ж цеє море нам належить
Мов той увесь в степу ковиль.

Читали вранці мама з татом,
Що ми закриєм всі порти –
Ми віддали їм їхній атом,
Нехай ідуть під три чорти.

Поставим варту на дорозі
І козаків серед полів,
А вчені виведуть амброзію,
Щоб поросла у москалів.

Не гримай скажемо кремлеві,
У нас расисти не живуть.
До нас повернуться євреї,
А москалі тоді втечуть.

Не лізьте з кризою, не вийде.
Нас не загнати у куток.
Ваш руб відрублено від гривні –
Шматок то ж він і є шматок.

Піднімем українство знову
І сповістим до всіх газет,
Що їхня пушкінськая мова,
То ж наш північний діалект.

Брати співаймо пісню хором,
Ми їм свого не віддамо.
За цеє й випити не сором.
То ж вип’ємо та й поїмо.

Гроза

агонія дощу
шалені блискавки
у передсмертних спазмах
вмирають краплі
розбиваючись об землю
стікають у підземне царство
під духове звучання грому
виходжу надвір
підставляю долоні під ринву
ну от
я порушила кругообіг
але зате
я відчула могутню душу
весняного дощу


Після грози

земля
парує теплом
це душі мертвих крапель
повертаються на небо
гуртуються у хмари
грішні – у чорні
праведні – у біло-пухнаті
(такі зазвичай малюють)
не смійте після грози
виходити надвір
ви можете роздушити
чиюсь душу
і втрапити у немилість
до всесильних небес

День, що минув, тебе благословляю!
Щодень у день вагомішає мить;
у час призахідного сонця не щемить
корони втрата - несуєтна рима
найбільше любить посох пілігрима;
за тихий спокій, що в душі
прасвітлом сяє,
за неспотвореність повтором
марнослав`я,
за білий аркуш, на якім мої слова є -
день, що минув, тебе благословляю!

Плямою білою, маленьким клаптиком, падає, падає за жовту смугу —
Тінь невловима, і в спину дихає важке і гаряче сонце Джуну…
І ще: рудуваті й злинялі плями, що розрослися й дражняться світлом —
Вишнево-багряні вишкірки срібні тугу плетуть фіолетово-синю.

Тут все залишилось, щоб жити без болю,
Тут все залишилось, що мчить у світання,
Тут все залишилось, забуте Тобою,
Не відворотнє. В останнє, в останнє.

І десь за гребенем, чорно-смарагдовим, губиться в складках вечірнього неба
Тінь сторопіла й між плечі репають важкі попелясті крила Хевена…
І ще: на мотузяних дротах гойдається напоєне потом і сміхом місто,
Й на біло-сліпучі розірвані клапті вино розливає Гераклова Геба.

Літо при поясі: чи вже половина? Біла фелука в перловім намисті.
Тінь оступилась не в силі рухати чавунно-важкими налитими крилами.
І ще: рудувато-зелені краплі прилипли навік. І за жовту смугу
Хочеш ступить та
Боїшся спіткнутися
Треба в останнє зібратися з силами!


Нью-Йорк, 2006

В зелених вербах тиша вечорова,
Розчавив сум потріскані вуста.
На кінчик дня присіло ніжне слово,
Колись відтяте з першого листа.

Коли печаль спонтанно-невловима
помре щемливо в радісних судомах,
Картатий ранок з"явиться без гриму,
І ти з-під ковдри вилізеш - удома:

Візьмеш своє горня по вінця повне,
До ніг потреться тепле кошеня,
Як ти, запухле і ще трохи сонне,
Шукатиме початок цього дня...

Непідвладна душа нікому...
тільки погляд пантрує погляд,
тільки посмішка - ієрогліф,
і обличчя бліда маска,
та слова - леза дамаські-
по-живому - чужі аксіоми,
тільки очі- бездонні безодні,
невідворотні магніти,
тільки зима холодна
не обіцяє літа.

Коли осінь тужливо
Останнє намисто зриває,
Коли стомлена злива
Опівночі спати лягає,
Коли ти біля ліжка
Безсило стаєш на коліна,
Коли молишся нишком,
І просиш у Бога терпіння,
Коли зрошені очі
Тривожно блукають по стелі,
Коли тіло тріпоче,
А серце - щодуху об скелі,
Крок зробити у прірву -
Єдина можлива розрада...

То вмирає довіра
В безжалісних пазурах зради.

До зустрічі у іншому житті!
Можливо ми там будемо літати,
Обнявшись у комети на хвості;
Можливо поряд будем засинати.

До зустрічі на інших берегах.
А раптом там тепліше буде море?
І сонце в тебе спатиме в руках,
Не буде в лексиконі слова "горе".

До зустрічі! Не треба на прощання
Губити сліз, цілунків, просто слів.
Нічого ж не було - тим більш кохання...
Навіщо жити у полоні снів?

До зустрічі! Побачимось колись...
Я вірю, що ми будемо ще жити.
А зараз наші руки розплелись,-
По цім житті нам разом не ходити.

Ти знаєш свою дорогу:
від себе - углиб - до себе,
від бога - увись - до Бога,
від самості - до самоти.

Терпіння терпкого треба,
щоб мати печальну змогу
іти - під відкритим небом -
за сонцем, як сонях - йти.

Навколо - природи врода.
Темніють на небі плями -
твоєї душі розводи,
і світить в руці свіча.

Величними йти шляхами,
якими лиш ходять горді,
упитись своїми снами,
на доторк відчути час.

Себе залишаєш в небі,
зростаєш з піску до сонця,
собою руйнуєш греблі,
новий віднайшовши шлях.

Надіються на оборонця
горішнього знизу землі,
а ти відкриваєш сланця
громади - твій сміх в горах.

Орлом над печаллю спеки
піднявся - легкий і мудрий.
Але, як казали греки,
ті крила людські - хисткі.

На твій розрахунок грубий
віки накладають вето,
змиваючи з правди пудру.
У вічність - твої кістки.

І золоту, і дорогу,
Тебе, повір, я ще люблю,
Хоч не така вже й молода
І вже не та струнка хода.

А в пристрасті шалену мить
Твоя душа до неї спить –
Свої немиті підлоги,
Обдерті стіни бачиш ти.

Пилюкою припали зорі
Від зачерствілих почуттів,
А ти купаєшся, як в морі,
Своїх юнацьких, давніх снів.

Хоч раз, кохана, прибери.
Із стін шпалери обдери.
Я сам поклею! Все зроблю –
Так сильно я тебе люблю.

Я Ваші погляди, як болячку,
Де ще на віях здригаються сльози
над нескінченним конспектом осені.
Це я!
Я просто плачу по обидві сторони Сонця та Місяця...
Тим часом,
Коли біжить Вечірник, нахилившись і трохи, трохи боком,
Загрібаючи вітер з курявою,
Переможно полоще посмішкою!

Я за Ваші погляди, як за соломинку,
Де вже обірвалась остання надія
над нескінченним питанням осені.
Це я!
Я тільки до Вас звертаюся
по обидві сторони життя та смерті.
Тим часом,
Коли годинник осені, розпроставшись грудьми червоними,
Закидає камінням-курявою,
Переможно полоще посмішкою!

Я Ваші погляди в кулаці тримаю!

Я Ваші докори в серці вирощую,
Там, де розквітли полум’ям сповіді
над нескінченним конспектом осені,
Тим, що кимось пишеться по обидві сторони Сонця та Місяця.
Тим часом,
Коли біжить Вечірник, Час якого не мною, не мною полічено,
Загрібаючи вітер з курявою,
Переможно полоще посмішкою!

Я Ваші погляди в кулаці тримаю!


Нью-Йорк, 2004

* * *

за мотивом старої повісті

Лелека на обложеній фортеці
Гніздо розруйнував і втік.
Так і мені в напруженій утеці
Долати скаламучений потік.

За мною дні зачиняться, як брами,
І мохом поросте дідівський тік…
Усі шляхи завіяні вітрами.
Лелека мій утік.

* * *

* * *

Ромашкою в гадальнім псалтирі,
Пожовклою розгорткою альдини –
Позавтра стану рано на зорі
Я книгою із серцем, як в людини.

Безмовно я стоятиму між книг,
Пойматиме лиш думка нестеменна,
Що книг вже не читаєш ти сумних
І пилом припадуть мої рамена.

22 червня 2007

Дванадцять сувоїв чорного шовку
зоставте мені на саван,
хай бусол простука сумну промовку
і плаче трава росава.

Дайте старцям по сухій скорині,
мій посох встроміть до тину.
Може, позавтра, а може, і нині,
друзі, я вас покину.

Від меду міцного я теж хмелів,
знав я і ласку лада…

Місяць збирає зорі у хлів.
Скінчилась моя балада.

Якщо зимою йти тобі припало
До теплих і далеких ручаїв,
Візьми мене ведмедем похожалим,
Якщо ласкавцем не взяла своїм.

І хай тебе нітрохи не бентежать
Зимові невмолимі холоди,
Бо шуба тепла в мене є ведмежа,
А вітер тільки завіва сліди.
…
31 травня 2007

1
останній тунель – не тунель,
а двобічна вулицЯ:
назустріч завжди рухаєшсЯ ТИ.
хоч Якась радість між життЯми,
що вічно розминаютьсЯ.

2
Якщо в останньому тунелі
не тільки світло в кінці манить,
а ще й зустрічна тінь
ТВОЄЇ душі,
то хіба він останній?

3
на тому світі вирішили:
годі буТИ очисною спорудою –
і перекрили трубу.
тепер нам ніде зустрічаТИсь.

* * *
Заховались в карій далі,
Мов за сьомою рікою,
Загадкові напівтіні;
Смак терпкого цинандалі
Досолоджений журбою;
У примарнім сновидінні
Перешіптуються зорі
Про зворотний бік медалі
Соломонових скрижалів;
Дум неспішних павутиння
Тихо плине за водою,
Що тече і обтікає
Зблідлих зір прозоре тіло.
Відроїлось...одлетіло...

* * *
Я шукаю задавнені сни,
що згубилися десь у весні.
Кольори світанкових надій
Переблякли на зимній воді;

Вбрав коралі сумний верболіз
Із русалчиних блискіток-сліз;
Від журби почорнів очерет
І доповнив осінній сюжет;

Довгі вії розпушив туман;
Насолоджуючись, мов гурман,
Закриває від світу і п`є
Несподіване щастя моє.

* * *
Не сумуй ні за чим, мій друже,
Бо життя, переважно, втрати
Й за бажання, що квітнуть ружами,
Неспівмірно високо платимо.

Сумувати не треба, мій друже!
Знов комусь переможні фанфари?
Після зливи - брудні калюжі,
А той-хтось чи ж про них марив!

Не сумуй, друже мій, не варто.
А цей вечір, що тихо згоряє-
Невагомий місток із ватрою
Між безоднями пекла і раюу

Жовта кульбаба, сонце і вітер.
Ти сперся рукою на холодильник.
Хтось говорив... Я пам’ятаю,
що сходило сонце вже сотий десяток.
Harlem,
бувають хвилини ще більш сумніші
ніж сльози від чайного листя —

Годинник не дасть забути, не дасть заснути:
Ти винний. Ти винний, ти винний, ти винний...

Білий плечистий кіт за спиною
також з минулого — гарний-прегарний,
Випив зневажливо келих отрути:
стоять на колінах — образ вульгарний.
Криво всміхається копчений
Harlem.

Жовта кульбаба.
Заводиться дощик.
Тримай окуляри, щоб в воду не впали.
Випивші тіні, я пам’ятаю,
кричали, співали про інків і майя.
Harlem!
Я ріжу коріння,
ще більш сумніше ніж сльози від чайного листя —

Провина не дасть заснути, не дасть забути:
Я винна, я винна, я винна, я винна...

Просила тебе муркотіть безслізно,
не задихаючись шумом кав’ярним.
Востаннє ступив і забув сказати:
пора готувати напій прощальний —
І раптом заплакав усміхнений
Harlem.

Жовта кульбаба закрилась руками.
Ти відштовхнувся лише думками.
Що ти сказав? Не пам’ятаю.
Заходило сонце вже сотий десяток.
Бувають хвилини ще більш сумніші.
Війнуло морозом від чайного листя.

Провина не дасть забути, не дасть заснути:
Я винна, я винна, я винна, я винна...

Стоїш в чорно-білім і вицвілім платті.
Фотопортрет і погляд повчальний.
Сльози розмазані в чорному небі:
постаті, принципи — все фігурально:
Вульгарний, прегарний всміхається
Harlem.


Нью-Йорк, 2004

Електронні листи стомили
Ватрувало б живого комусь написати
Щось таке в них повільне холодне і дивне
Не листи і не мова. Лише цитати

Електронні листи про співпрацю
Це щось схоже на згоду чи то відмву
Щось второпати правильно справді важко
І здається що вчили ми різну мову

Електронні листи дурнуваті
І не варту шукати в них змісту
Їх є купа але читати......
Їх дражливо тому всьому своє місце
На вінчестері флешці оперативці
Але вже зовсім не на папері
Це як голос чийсь дружній почути
Подивитися у вічко. Закрити двері.

Електронні листи важливі
Категорій кілька та все даремно
Жодних пісписів. Дякую, вдячний, вдячна
Щиро ваші, заходьте буде приємно,
Вас побачити, і уклін вам низький
Проте значно миліше читати
Впізнавати почерк, і марку, місто.
Спілкуватися живо. І все пам’ятати

Електронні листи дуже наглі
Тобто швидкі (так у нас часом кажуть)
Без намагань і вагань. Зрозумілі
Тим хто писав і мабуть нікому
Більше. І не буде нам легко згадати
Що у листах ще бувають коми
Що мову слід знати і дуже кохати

Що за Дуєнаєм чи серед Дунаю
Є цікаві і мудрі люди.
Ми електронні листи надсилаємо
Один одному швидко
Тому ми є всюди.

коли я зможу бачити тебе
я пригадаю доторки і фрази
минуле раптом в голові мине
гарячим спомином кохання чи образи

коли я зможу бачити тебе
і не залишиться нікого навкруги
щасливим почуватиму себе
чи зрадженим. і неквапливо

коли я зможу бачити тебе
пролине час, вологими вітрами
моя душа твоїй у очі зазирне
і вітер пролетить між нами

коли я зможу бачити тебе
я зможу вже про все розповісти
про те що ти кохала лиш себе
а не мене а всі оті мости

коли я зможу бачити тебе
я відбудую. наново і швидко
тебе любитиму бо трачу лиш себе
тобі себе як мотлох я залишу

коли торкнеться уст моїх повітря
обпечене смарагдами дощів
і скаже на добранніч повноліття
останнім подихом тривожних снів

заткнеться писок мій і я згадаю
що ранок у тумані чарівний
та вулиці забльовані з відчаю
чи то з любові, розуму. старий

годинник вистукає ранок і турботу
ростане місяць, втопиться в росі
а я шукатиму скорботу чи турботу
у сирі, м'ясі, рибі, ковбасі

одним гарячим. випадковим доторком
ти зруйнувала всю будівлю тіла
мене на атоми розклала подихом
і зверхньо, вперто, тихо полетіла

а я зостався. тупо сумувати
залити морду пивом у журбі
щоб може зрештою якось догнати
що не належу більше я собі

гіркими краплями самотнього дощу
вплітається у мої вікна ранок
терпке повітря в'яне. вітру досхочу
тремтіння мрій і забаганок

розписані гарячим вістрям сну
на склі вікон вологі візерунки
примхливо нагадали про весну
гарячі погляди, обійми, поцілунки

торкаючись леганями вогню
холодного повітря ззовні
повітря ранку спрагло проковтну
і нічку заховаю у долоні

вологим поглядом дощу
спрокволим, стомленим, стататечним,
холодним гомоном плачу
останнім поглядом що впав на плечі
минулим запахом роси
який минув повз нас востаннє
гарячим струменем холодної сльози
ми будемо ридати про кохання
не зрадивши розплющенням очей
про милість і минулість говорити
та ніби ти остання із людей
задля якої варта було б жити

заблукали ми з тобою
в нутрощах старого парку.
невимовна і чарівна
бачу в тобі паву, мавку
бачу в тобі ніжний спогад
днів яких нема й не буде
відчуваю кожен подих
ми разом, навколо світ і люди
відчуваю нібий дійсно бачу,
ці хвилини здатні нас змінити
я не проти був доторкнутися до уст,
до рук, разом у нік плисти

зачарований вологістю й туманом
я хотів тобі про все розповісти
чи сказати: "я не той кохана
я не той кому потрібна ти"
за туманом стін та урбанізму
стомлених порталів і колон
я б кохав тебе усе життя так ніжно
як лиш можу уявити. але сон
розвіявся над містом невблаганно
тай зрештою не ніч,...то вечір був
і ми не впали в неї стомлені коханням
хоч коло тебе я про все забув

повернення жахливе. травматичне
якого біса лізе в нас цей світ?
я міг би бути твоїм ніжним вітром
а ти дощем ми пестили би цвіт
якихось квітів. що ж нам ще потрібно
самотність ніжність вітер і слова
я б ніс тебе закохану і ніжну
у своє серце. там би заховав
і там би жив захоплений тобою
і ти б не знала що існує світ
а зараз ми у парку і любов'ю
не пахне навіть...........

мені було ніжно і самотно стояти коло тебе.
не торкатися тебе випадково я не міг
торкатися навмисне я не смів
та все змінилося умить. раптово
хотів покласти світ до твоїх ніг

терпким ароматом нічного дощу
який протікає по мені до низу
злітає із мене надія. з плащу
злітає все літо. у мою мармизу
волого, нестримно летить сірий дощ,
нічний несподіваний і невловимий
мабуть кольоровий як літо як сни
як ти у обіймах моїх і нестимно
його доторкнуся і випаду з ним
на стежку якою ти ходиш щоранку
на шибу вікна. буду марити ним.......
і я буду ним бо крізь твою фіранку
побачу як ніжно дихаєш ти
як сон леть торкнувся твого обличчя......
я ти в ньому тонеш. у ньому летиш......
немовби кохаєш все вища і вище
я підіймаюсь з дощем уночі
аби знову впасти на сежку якою
підеш завтра ти щоб поглядом не
розбудити прекрасну і аби ти йшла
по тілу дощу по тілу моєму і я тебе бачив
і все розповів і були досхочуми знову разом
в цьому сні. сон прекрасний............

Мені видається можливим
Заплющити очі і довго ридати
Місто здається зрадливим
Кровавим і злим. Я не буду кричати
Бо знову здається що мало мене
Що я одна крапля забракла для чогось
Мене знову вітром з дощем віднесе
А тіло моє прагне подиху твого

Мені видається важливим
Те що я один і нікого немає
Отут коло мене. І сотні краплин
Терпкого дощу мене омивають
Здається тепер що ти стала іншою
Що всі мої вірші ти палиш вогнем
І палаючи ним ти стаєш квіткою
А я як завжди залишаюсь дощем


Мені видається не вартим
Хотіти хоч щось та хоч якось змінити
Рятунок здається примарним
Марити легко, та важко ходити
В долонях своїх тепле сонце тримаєш
Я мрію про подих і погляд і доторк
Ти ніжно і гарно мене забуваєш
А я лиш блукаю. Тут дощ і скорбота.


Мені видається ймовірним
Забути про жаль, і про травми сердечні
Хоч буду тобі завжди вірним
Ти знову шукаєш шляху до втечі
Мої намагання тупі і незграбні
Я врешті не знаю що буде з нами
Я знову стаю на ті самі граблі
Бо нас вже немає, залишились рани.

Старий професор стомився
Він бачить, що все сталося
зовсім по-іншому
Він довго і вперто молився
Усім кого знав:
Цьому та іншому.
Колись навіть він уявити не міг
Що справа всіх формул
Буде нездатною
Змінити хоч щось,
або часу весь біг
і все те життя буде справою марною

старий професор напився
він знав що іншої ради немає
усе на що він дивився
перед очима раптом зникає
усе в що вірив змінилося
і згідно законів

Я люблю осінь, коли зимно й мокро
Блукати, дивитися в дощ, і у краплі
Листям, вітром, дощем, милувати око
І вдивлятись в кущі цілком пропащі.
Хочу спати накрившись її промінням
Хочу марити вкрившись її листям
Мене можна помітити за тремтінням.
Ще не вмію ховатися в листя як миші.

Я люблю осінь, коли не є можливим
Залишатися в дома, сидіти у мушлі
Мандрування робиться чи то важливим
Чи то просто мандруючи чистимо душі
Та все легше і легше рушати на Захід
Південь, Північ, чи Схід, чи може
Усередину неї, вбираючи в подих
Всі ці краплі дощів на людей не схожі

Я люблю осінь, коли усі дерева
Поволі, стиха, злипаються гілками
Весь ліс ніби птах, летить до неба
Летить щоосені. Як дощ, устами
Цілує краплями, леть чути пісню
Проспівану бескидам на прощання
Я хочу спати на його вологім листі
Чи бути ним. дощем і листям раннім.


Я люблю осінь, коли мури вологі
І хмари місто вкривають рясно
Цілунками дощ всі вкриває дороги
І пестить землю, стару, прекрасну
Кущі пропадають, останній листок
От-от відлетить. А мої мокрі ноги
Мене усе далі ведуть у танок
До неї простують усі мої кроки








Я люблю осінь коли здається
Що я не самотній. Що вітер зі мною
Так легко блукається, сниться і п’ється
Повітря густе, опадає водою
На місто, на листя, дерева, на мене
В її глибину я втікаю поволі
Тримаюсь за листя. Жовте, зелене.
Червоне, яскраве. Ліпшої долі

Мені не знайти бо не буду шукати
Я виходу з осені, це неможливо
Її можна дужче за мене кохати.
Усі її примхи, вітри, роси, зливи.
Я втратив шлях а це ознака певна!
Що я буду ще йти долаючи втому
Загубитися тут буде дуже приємно
Так я швидко потраплю додому.

Єлисавета приносила воду
З криниці світла до початку часу
У ній купала чисту свою вроду
І мила рани злидарям. Щоразу

Сходило сонце полум’ям червоним
І по-новому ранок починало
Вогнем гарячим, чи вогнем холодним
Примари ночі завжди руйнувало.

Вона плила і розносила літо
усім в тарілки, скрині і долоні

Усі були раді. Хто як не вона?
Легка ніби ранок стрімка як комета
Хто ж горе із келиха вип’є до дна?
Вона. Наша панна. Єлисавета

Я люблю на тебе дивитись,
Коли на очах нема сліз
Ти вчиш мене не коритись
Хоч навколо страх. І крізь

Твої сльози я бачу муки,
Я бачу як любиш мене,
Цілунками вкрию я руки
Й обличчя твоє сумне.

Коли ж я колись остогидну
Чи іншою зробишся ти
Твій біль і поранене тіло.
Я буду у серці нести

Поранену вкрию сльозами
Хоч може мене ти зречешся,
Я буду горіти вогнями
Для тебе моє серця б’ється.

У гори знову ніч прийшла холодна
густим туманом впала на дерева.
Блукають тіні ...І зірок безодня
Яскраво сяє. Нчка кришталева
Шепоче казку місяцю новому
Ковтаю ніч в легені і до мене
Приходить сон і я лечу до дому.


Зостались вікна, що горять вогнями,
Все решту ніч густа в собі втопила.
Будинками, немов човнами,
Пливемо в сон, повільно а вітрила.
Тріпочуть тихо. Спокій, ніч і вітер
все впало в сон, і все накрилось снами
Тут сон годинами панує мов віками

Втопилась в ночі промислова зона.
І сняться їй старі руїни Трої
стара облуплена стіна холодна,
набрякла ранком, А там, за стіною.
Сон на долівку впав густим туманом
Згасають зорі, місяць відпливає
І гамір дня з собою забирає.

Осінь жовтим листям пестить місто,
Воно в траві, повітрі, під ногами
Від нас повільно відлітає літо,
розпещене, розбещене, кохане.

Ще тепле сонце ніби догорає,
Вже ніби сон усе поглинув,
А панна літня всіх нас покидає
і ми їй мовчки дивимось у спину

Вона танцює з нами на прощання,
Вона торкається до нас руками,
Небачена, ясна, мов зірка рання,
Злітає в гору, і пливе з зірками.


Вже осінь з листям і дощем танцює
Над дахом міста, на його долонях
Дарує посмішки і всіх цілує,
Сумна і радісна, гаряча і холодна

Повільно відлітає сон холодний
Все далі й далі: тіло, ліжко, ґанок
Старого місяця кавалок жовтий,
В тарілку падає. Приходить ранок.

Уста ковтають подихи туману,
Руками зорі очі розкривають.
І сонне тіло, як велику рану,
Хвилини ранку тихо роз’їдають.

Повітря гусне, опадає потом
На землю. Роси мовби сльози
Стікають мною, листям, дротом.
Весна і вітер, ранок і морози.

По шкірі струмом пробігає вітер
І язиками вабить, ніби будить
І мого сну, ще не зів’ялі квіти.
Зриває, топче, мне і крутить.

Покинувши старі кохані землі.
Не втративши любов
І взявши хліба
Крокують вперті, ніби сонцем вчені
До смерті, хмар, землі і неба.

Наспівуючи два старих мотиви
Забутих часом. Нині
І востаннє
Ідуть, крізь метри, дні, хвилини,
До смерті ніби до кохання.

Ховаючи мрії, як зраду ховають.
Під натиском часу,
Сили і смерті.
Знають і вірять. І помирають
Зраджені, стомлені, сильні і вперті.


Вони нам часто дивляться у очі
І часом проростають
Між рядками
Цієї суєти і дня і ночі
ті, котрі боронили наші храми

Запах густої трави обпікає каміння
Звуки лунають від нас і до нас.
Чути лиш шепіт, — вологи тремтіння
Чую, крізь нас лине стомлено час.

Сон не минає бо він у середині сну
Наші тіла знову плющ огортає
Ранок приносить огиду масну
Подихом ніжним ця ніч пролітає.

Лунають звуки у палкій пожежі.
Ледь чутні подихи і голосні зітхання.
Я вже втрачаю свого тіла межі,
Це сон? Це божевілля? Це кохання?

Я тут заснув і спатиму віками.
В тобі, з тобою, і тобою вкритий.
Обплетений руками як гілками.
Не дихаю. До дна тобою впитий.

Я ніби сплю, і сон мені наснився,
Що відриваю клапті насолоди.
Я цим танком занадто захопився,
Танком спокуси і твоєї вроди.

Я відлітаю.. Сон до дна допивши,
Про подих коло тебе забуваю,
Себе в тобі, назавжди загубивши
В тобі я сплю. Лечу і помираю.

І все це тут? На цій землі? Зі мною?
Мов краплі радості, твої зітхання.
Я сплю щасливий у твоїх долонях.
Це щастя, чи, можливо, це кохання?

До дна допивши подихи тендітні,
Тебе заливши теплою рікою,
Я знову відлітаю в хмари літні.
Злітаю зачарований тобою.

Не дочекається село
Від вас заможнього життя,
Вже й розкулачене було,
В Гулагах смерть свою знайшло,
Зникаючи у небуття.

То, зневажаючи людей,
Іх мову, звичаї селян,
Заради праведних ідей,
Голодомор вбивав дітей,
Вбивав живих, немов тиран.

А інших всіх, без паспортів
В’язали міцно до землі,
Хто трудоднів не заробив
Того з дітьми, як ворогів,
На схід країни відвезли.

За слово, чи за колосок –
На десять років у Сибір!
І вже безжалісний урок,
За легковажний навіть крок
Дає селянам конвоїр.

Для рідних всіх тягар важкий
На все життя лягав, мов гріх,
Бо ворог – вже не родич твій,
То, вже людина без надій,
З тавром зневаги він для всіх.

А зараз з гордістю в очах
Минуле згадують вони.
Хоч груди їхні в орденах,
Та кров не змити на руках
Як і не змити їм вини.

Неправда в них найкращий стяг :
“До комунізму в майбуття”,
Через терор, через Гулаг
Невинні залишки ватаг
Ордою йдуть через життя.

Це чекання
нагадує штиль -
ані хвилі...
щоби дух не таївся
між змогами вийти.
Перевести годинника,
кроки у милі,
паралель відтворити
між окликом
"Ви" й "Ти".

Цим емоціям тісно -
губа між зубами.
А папір перетерпить,
стирачка розмаже -
недомовлених слів
звукові голограми,
ця усмішка
не видасть на радощах
крадіж.

Крадькома...
карколомні,
крамолою вкриті,
недоношені вітром,
припалі до трему -
ці бажання мої,
що багаті на витів,
цей мій доказ
собі
на "Життя" теорему.

17 Липня 2007

На мене дивилась крізь млу молода течія,
Боспорського царства Османські штандарти й мундири.
Допоки на небі дотліє остання зоря
Мій шлях пролетить крізь Кекову, Фінікію, Миру.
А час промайне, що не встигне й зотліти стріла,
І жорна часів перестануть гортати потоки.
Невже заметіль степова перекреслить ті кроки,
Коли моя стежка до тебе крізь ніч пролягла.

Жінка з тюльпанами запаху смерті,
Скиглило небо в німій круговерті,
Вічність згорталась, як листя від гусені,
Коси сивіли клаптями русими,

Голос знітився під криками воронів,
Серце умилося кров’ю солоною.
З тріском схилившись минулої ночі
Дерево мовило: «Жити не хочу!»

Чорними крилами птаха тривожно,
Поглядом спраглим прагнучи Божого,
Вірою неба відкрила шматочок…
Ніжився в променях перший листочок…

Немає часу. Як немає долі.
Усе, що бачиш, створене тобою.
Є вчора. Завтра взагалі немає.
Життя банальне, як маршрут трамваю.

Але у тебе вибір за плечима.
У тебе сила! Ти розправиш крила!
І світлячками розіллється небо!
Ще тільки мить і я вернусь у себе…

А опісля без ліку незвичного, і життя
з відчуттями - ти Інший, із Роду Провидця обставин,
і очима глядиш зачарованого дитя
на пустелю і дім, на буття зі світанку гущавин,
а навколо рясною імлою таке забуття,
що “я знову дитя” - триєдине твоє відкриття.

І ще потім удосталь незвичного, і людей,
що гіркою поклажею загородили дороги,
і пройти неможливо без ”римлянин”, “грек”, “іудей”,
і піти неспромога, не кинувши рідні пороги,
і тобі наздогін тільки крики і тупіт коней,
і ти йдеш по воді, наче води висвячують ноги.

А вже потім нічого незвичного, крім: вини
за твоє відособлення від уособлення правил,
від розумників пильних, і осуду сторони,
до якої прийшов, і яку направляв, та не правив;
що тутешнього люду тебе оговорять сини,
мов не їхній, і Бог, по обіцяному їм, злукавив.


2007

В твоїх очах живе злодій
Він знову вкрав
Моє повітря

Як з хмари лавина сніжна,
як з неба - зима,
ця тиха, ця дика ніжність,
спасіння нема.

Ця ніжність, якої - до згуби...
Ця ніжність - до сліпоти!
Кого ти цілуєш любий,
до кого летиш

очима, чорніш од ворона,
руками - нема ніжніш?
Ця сніжність - морозом кована,
ця ніжність - у серці ніж.

За возом осені ідуть-бредуть дощі,
як чумаки - похилені-похмурі.
Накинувши туманів свити бурі,
стоять, як вдови, дерева й кущі.

І нерв оголений - дороги сива нить -
куди? Вперед. Чому? Ніхто не скаже.
Вже люд в космічних кораблях летить,
а осінь суне, як чумацька мажа.