Продамо усе за безцінь:
кішку, рибок і канарку.
Осінь-зиму, літо- весни,
мир, війну, кохання, сварку.
Порахуймо, позітхаймо.
А як глянемо у очі...
Повернути все! Негайно!
Тільки хто продати схоче?

Година зла, як пес – жени її до буди!
Хай дзявкає собі та носа тиші втре,
хай піниться від сказ і давиться в осуді,
бо на плечі у тебе з янголів каре,

бо у душі Тибет гуде джмелем для Будди,
а карма – в серці, а воно – мов пух.
Налиті кубки справ, мов у роділлі – груди,
і сонце тягне рунь за променя стропу.

У халабуді ніч заходиться в полуді,
а ти їй простели усмішку аж до вух,
(неначе вибілена зірка Голівуду)
акупунктурою розсійся в ляльці вуду,
тримай на голці злогодинне рандеву.

25 Лютого 2009

Я лузаю насіння, розумію, що ти лузер,
Від тебе завжди пахне рушниками і рушницями.
Не бути нам з тобою, ми більше вже не друзі,
Бо ти лише тусуєшся із найманими вбивцями.

Знайшла тебе у морі, ти був схожий на мило,
Дивився у мій бік очима немовляти.
І так мене від твоїх хвиль і поглядів ломило,
Що я не пам’ятаю про що тоді вмовляв ти.

Напевно, щоб стрічались, хоч і такий невдаха,
І щоб тебе любила, як сонячне насіння.
Проте, терпець ввірвався, набридла та мордаха,
Не витерпить тих спогадів одне моє сумління.

Розумні люди закуток гріють,
А нерозумні про щастя мріють.
Розумні літо крізь весну бачать,
А нерозумні ночами плачуть.
А мудрі люди втішають світа,
То піднебесна Господня свита.
Що непідвладна земному праху,
Голови злові всякчас биваху.
Розумні люди - розумні й будуть,
Навряд, чи мудрости ще набудуть.
А нащо мудрість, як розум лупить,
З дурного він зо три шкури злупить.
А нерозумні тяжко гибіють,
Та в муках духом щораз міцніють.
То з них вже певно мудрець походить,
Земля - й та в муках врожая родить.
Бо ми й живем задля того тута,
Лиш за одне - мудрости набути.
І мудрими, врешті- решт, померти...
Й воскреснути, в виправдання смерти...
літо 2003р.

На воді не видно сліду,
Чи ходив хто по воді?
От коли в бетон Він піде
не застиглий - що тоді?
Вистига бетон повільно,
Скаменіє - назавжди.
Лиш тоді ми вірим вільно,
Коли бачимо сліди.
Хоча знаєм - розмиває,
З часом каменя вода.
Може то вона лишає
відтиск нам Його сліда?
Як уміє - так говорить,
Струменить, дзюрчить, пливе:
Хай Він в кожнім серці ходить,
Ось тоді воно - живе !
15.03.02р.

Засипає снігу повні з горією засіки
Робітна старальниця зима...
Покриває сліду ями, наче соти пасіки
Не збіжиш - за комір задима.

Сани грузнуть хрумкотливо, полозами повзають,
Потом з коней в носі пробира
Де авто під гірку люто шини лисі ковзають,
Там гнідий хвоста їм задира.

Весільниця радісна - вдихнув мороза свіжого,
Очі мружить поля білий сніг...
Сірий, бігу не ламай, голодний, та не їж його!
враз на спину опущу батіг...

І від того взимку праця забавою видасться,
Бо краса й холодна зігріва!
В літніх снах зимова днина отакою видиться,
А в зимових - спекотні жнива...
25.12.2002р.

Засушені квіти
поміж пожовклими сторінками книги...
Їхній простір тепер обмежений.
Але вони, як і слова,
зовсім далекі від системи координат...

Ця осінь тепла і м'яка,
Мов помаранчі спілі,
Лежать листочків зморщені тіла
На кам’яному тілі.

А сонця вже скупе тепло
Не здатне розігріти,
Летять думки в небесне тло,
Немов до мами діти.

Загублений сьогодні день
Віднайду завтра в слові...
Я руки тягну до кишень –
Вже холодно у Львові.

Я не зігріюсь, не розтану,
Мене до серця не бери.
Ти тільки матимеш оману -
Мої холодні кольори.

А правила цієї гри
Ніким не писані й не знані,
Усі слова, немов останні –
Не помились, не повтори,
Мене до серця не бери.

Не будь зі мною. Просто будь.
Не в парі, не у спільній спальні.
Вони, можливо, не збагнуть –
Є поміж нас небесна суть,

Ми рівні вогники астральні,
Ми паралельно проминальні
Між цих розпуть і велелюдь.
Не будь зі мною. Просто будь...

Крижаним поглядом вдивляється зима
У ледь зелені вже полотнища весни
І у бурульку перетвориться сльоза,
Яка, відбившись від щоки, порушить сни.

І наче крига по водоймищах крихка,
Котру шматує хаотично промінь сонця,
Так ніжний погляд твій і посмішка й рука,
Дотик якої, - зігрівають струни серця.

Ясним теплом жевріють струни ці й душа
Весняним співом солов’я заводить пісню;
Мов сік березовий б’є в жилах у руках
Віджила кров. Моя любов стрічає весну.

нерідко людська сутність зла,
вона постійно просить бруду,
чорнішого, аніж смола,
страшнішого страшного суду.

живіт розпорений ножем,
калюжі крові, сморід калу.
ми все це жадібно жерем
і нам всього цього замало.

«офіціант! подай ще кави,
видовищ, зґвалтувань, смертей».
а що мораль? – дурні забави,
гальмо при пошуку ідей.

на все погодиться людина,
щоб світ духовний «збагатити»,
чи їсти печену свинину,
чи гній хлептати із корита.

не вмре поезія, яка
зійшла творінням з унітазу.
тому часом моя рука
в мистецтві втілює відразу.

оДинаково серые лица,
пЕрвый круг над вратами ада.
оПтом вырваны теплостраницы.
пРопуск в душу маркизу де Саду…
тЕни мыслей твоих – не птицы:
оСтаются бездвижием взгляда.
пСихотропный туман кружится
сИневою осеннего сада.
рЯдом бродят печали – жрицы…

***
Ты закроешь все окна в саД -
Он стал вовсе не нужен тебЕ.
Сторожит мертвоглазый циклоП
Ядовитого зелья отваР –
Твои мысли… Не быть борьбЕ.
Пустотою твой мир безголоС
Черномыслия вырос колóсС…
Перед кругом вторым подойдИ
Ты к циклопу за чашей питьЯ.


***
Дегустация
Единовластия мрака,
Пролонгация
Рассечения мыслей.
Единение
С отсутствием светлых знаков,
Сотворение
Исхода из чёрных высей
Ядомыслием третьего круга…

Таке життя... Майдан затих.
Серед живих нема святих...

Дозволь мені відкланятись – як жив,
в Твоїй дощем розтанути пустелі,
приспати у напнутих рейках жил,
приборкане у точці. З рамки стелі

набратися бездихання, бездих...
Відчувши як душа скидає тіло,
ставати голосом і силою води,
закладеним під небеса тротилом.

Мій весевіт вибухне. Повстання зір,
відродження галактик – одночасно.
І я збудую землю, сад і двір
і цю кімнату і бажання власне –

дозволити відкланятись – як жив,
в Своїй дощем розтанути пустелі,
приспати у напнутих рейках жил,
приборкане у точці. Знову стеля...

25 Лютого 2009

Криза
Криє Київ,
Крамниці кусають,
Крижаніють кошти,
Красно котрі
Крадуть.

Крам китайський
Крихкий,
Кризою кромсає,
Крила кримінальні
Криза коливає.

Крадькома куштує
Крамола,
Кризу кислу -
Крає кошториси,
Кишені копирсає,

Копійчина капає,
Кривдить, кульгава,
Конче краще клепає,
Карбованця квапного…

Кришувати клопітно,
Клопітно кидати,
Коли крісло квилить -
Кепсько керувати…

Клаптем кладовища
Кмітлива криза криє,
Країні класно кукіш
Клапан …є.

***

Буду –

Багато, боротись…
Біль -
Бридкий, бринить,
Бо бачу,
Байдужості більма…

Бач, бидло біснується,
Б’ється бажанням,
Буде брудною
Буденністю бавитись більше…

Буде –

Буря - багаття
Брати бидло
Брутальне,
Брякне безпорадне,
Бруківкою болю,
Безпечне бажання
Бродити бездумно -
Блокує,
Бидло банальне
Боїться –
Бо буде!


***

Коли ніч опустилась на землю, як чорне панно,
І мазками в’язкої гуаші накидала сніг,
Дві зорі заглянули в самотнє замерзле вікно
Й залишили на шибці відбитки натомлених ніг.

На замурзане скло налипав згустком місячний пил,
Довгі пальці сплітались, в агонії билась струна,
Пульсували акорди й зривались в безодню без сил,
В горлі стрягнув клубок, а у вухах стояла луна…

Калатали серця, грішні душі летіли в Тартар
І кричали з безсилля, що Бога нема, він помер…
Як птахи серед площі злітались на звуки гітар,
Так до полум’я свічки тягнулися кігті химер.

Помирали і жили, придворні інтриги плели
І заради кохання на плаху ішли, як на біс.
Тільки все, епілог, вони - там, а в реальності – ми
Прагматичність сучасних «героїв» доводить до сліз.

І у тіні від янгольських крил пекло їм не страшне,
Ми ж гортаєм пожовклі від часу і рук сторінки,
Гучно славим самотність, і силу, і рівність, проте
До підніжжя тотему «Любові» складаєм вінки.

А було їх без ліку джульєт, елоїз, клеопатр,
Тільки ми на задвірках історії нині живем
І свободу оту, що придумав закоханий Сартр,
Ми поставим при вході у наш віртуальний Едем.

Коли на устах поцілунком жевріє зима
І сонце замерзле розтане у твоїх долонях,
Станцюємо вальс – суміш прянощів, запах вина
І подзвін по літу, що гучно лунає у скронях.

В загублених вулицях тихо шепочуть вітри,
Два втомлені серця стукочуть у такт дзиґарям.
І ми - вже не ми, ми тепер тільки я й тільки ти
Неквапно ідемо назустріч сліпим ліхтарям.

Ми мрієм про щастя, та гордість, мов зашморг душі,
Тремтить, наче списані вітром старі сторінки,
Бо все, що лишили по собі – незграбні вірші
І запах жоржини, що вплівся в тернові вінки.

Ми граємось в інших, ми прагнемо модних оков,
Шукаємо в купах лахміття загублене щастя.
Назавжди прощаємось, завтра зустрінемось знов
І погляд розкаже усе, що словами не вдасться.

Ледь п’яні сніжинки втрапляють в тента із вій,
Так прагнем небес, що готові до них дотягтись,
Діткнутись устами зірок і сузір’їв із мрій
Хоч на мить, ну а потім, летіти, летіти униз.

Нескінченно холодними сходами в вічність біжиш,
Наче янгол-бунтар, що відтяв остогиднувші крила.
- Моя львівська Ассоль, ти чекатимеш, люба, скажи?
- Ти наївний, мій Грею, згоріли червоні вітрила…

Вони кращі друзі, куди вже краще.
Самураї нового тисячоліття.
Іржуть у дворі не розмитнені клячі,
Вони ж бо вдома кусають лікті.
В той час, як планета в добу целюліту
Страждає мовчки. Ніхто не бачить.

Ніхто не рятує, не ставить банки,
Нидіють в хаті, а хата скраю.
Хата скраю, бетонні фіранки,
Хоча рукою подати до раю.
Апостол Петро і собі навзаєм
Протягує руку крізь магму ранку.

А їм це не треба, вони самураї,
Гострять мечі об сонця зубило.
Потім щоночі один з них вмирає,
А інший чекає осиротіло.
Та той, кого запросили до раю,
Вже не повернеться, навіть за тілом.

Немає вже ні болю, ні жаги.
Так, може, й ліпше світом мандрувати.
Розстелить ніч свої пекельні шати,—
Мені ж залишить здмухувать сніги.

А далі що? Того не зна ніхто,
Які у долі дивні забаганки.
Роять сніги незаймані на ґанку,
А на мені розхристаний хітон.

Іду. Мороз торкається чола.
Вже на паркан розвішено перини.
Зима волосся снігом замела,
Мені ж так легко, наче я пір’їна.

Хоч я і сніг в цім світі не нові,
Та озирнеться дивний перехожий:
Невже на бабу снігову я схожа?
Чи, може, це з’явивсь казковий Вій.

І вже не мій. а долі білий слід
Ледь-ледь помітний до моєї хати,
Де не зустріне безборонна мати,
Поклавши руки стомлено на пліт.

Один за одним падають мазки,
І димарі ще дихають з розколин.
Та днів моїх знебарвлені разки
Кудись летять, мов потяги без колій.

Блідість не прикрашає майбутніх катів
Вечорами кохання. Крізь темне скло
Попелюшки скидають залізні лахи з
Лицарів. Мерехтить вікно. Обважнілі пари
В обіймах танців Аргентини, Куби:
«- Не зупинись!»
Розвертають голови в ритмі вальсів.
Повертають гроші в кишені. Вниз
Опускають очі. В безмежжі неба,
Роздивляючись дно з глибини морів.
Аннабель кохає тебе, Жан-П’єре!
Аннабель здобута, як ти хотів.
Аннабель вкладе своє тіло в ліжко
Під блакитну ковдру. З семи тканин.
Поцілунок долі легкий, Жан-П’єре.
Мій метелик, Жане. Мій пілігрим!
Ти готовий бачити мить у миті.
У нещирості – поштовх. Зізнання в грі.
Ти сліпий у вірі в крихкі «граніти»
Обіцянок важити час в труні. У піску
Годинника руки, Жане. Зголоднілі рухи -
Ти сам, один. Аннабель кохає тебе,
Омаре. По-жіночому вперше
Вдихає дим. Полуничний цукор
Її долоні. Золотаві коси, Бліда чолом.
Аннабель прийшла на нерідній мові.
Шепотіть очима тобі: - «Шолом».
Мій хоробрий Едварде, князю, принце.
Заховай ножа під кущем. В землі.
Поділить коштовності – чесність вбивці.
Аннабель вітає тебе з війни.
О, блискучий Карле, зніми корону!
Подаруй турботливість їй одній.
Аннабель забула про заборону – доторкнутись
Спиною до країв. Річкових западин
В лісах барона. До руки примхливого крадія.
Де вона заснула стоїть корова,
У природній вогкості течія
Ароматом стегон вмиває трави. Квітнуть
Барбариси червоним сном. Аннабель
Кохає тебе, клошаре, не соромлячись запаху під
Столом. Де оливи, й маки, й духмяні страви.
На гусячій шкірі помітно хіть. Аннабель
Зітхає. Лишає драми у заглибинах
Тисяч
віків -
століть.
02.09

Пронизаний іглою світ.
Замість повітря - купа диму,
У дзеркалі відбиток гніву,
А замість розуму – протез.
Таким зображує життя,
Ота страшенно злая сила,
Що молодь нашу погубила
І винесла її в сміття.

Хай в очах запалає вогонь,
І дух тіло підірве з землі,
Воля стисне в руках прапори
І відчує народне тепло.
Піднімайся!.. на крилах вітри
Принесуть в кожне серце любов.
Роздери ці кайдани міцні,
І здобудь перемогу над злом.
Україно!

Бачу дух тіло рве, із сторіч
Закликає йти на боротьбу.
Щоб гордились за нас ті діди,
Дні яких закінчились в бою.
Підіймайся! - моя дорога.
Визволяйся моя непокоро.
Запали у наших серцях
Віру в те, що дано нам від Бога.
Україно!

В далеч степу твого прокричу:
"єдина, одна, нероздільна!"
До твоєї землі припаду
І в обіймах за тебе зрадію.
Підіймайся! - велика країно,
Визволяйся з важкого ярма.
Будеш вічною славою мила.
Хочу бачити силу добра.
Україно!
***

*
Іконостас
з червленого листя.
Осінь ступає…
Десь у горах, на хорах
спів лунає.


с.Кожухівка (акварель автора)

Доспіли мої вірші на папері
Мов яблука в осінньому саду,
А я си ” їду на ровері
І думаю про то, як я живу .

І завжди трапиться деталь,
З якої плачу, чи сміюся...
Так сильно тисну на педаль –
Додому швидше повернуся.

І розумію, що всі ми
Такі не перші – кращі, гірші...
Доспіли ябка у саду –
Вже відлетіли мої вірші...

Затерті образи торбатої юрби,
обірваний літак із гілки злето-дрантя,
прощання вигарки та зустрічі пруги,
Шевченко гривниться між Лінкольном та Ґрантом.

І сухо в горлі, ніби рій у сто спокус
у яблуці адамовім, а пульс вітчизни
ілюмінаторно вщухає. Ллється з уст
гаряче серце променем у слово-призму.

Думки на смак приблизні, та пусті – на звук.
Повідпускав би грішно їх на всі чотири –
вони ж умільці відбиватися від рук,
блукати гаслами по нетному ефірі.

І видно, як змалів та колінкує край
отой, з котрого вигнав сам себе в дорогу.
Коли я зрадник – "Боже милий, покарай,
та не виймай з грудей повернення до нього!"

Тут вріс по саме серце, коли руку клав
на очі материнські, щоби їх закрити,
тут світ ловив на прю посеред бід та зла
і був тим світом приголомшений та ситий.

Сивіє пам`ять – споконвічна мита мить
заплачу-заплачу і так до з болем стрічі.
В мені двадцятилітній легінь як не спить,
то металевим птахом огортає відчай.

24 Лютого 2009

...я на скрипці тебе заграю
ти напишеш мене пастеллю
камінці удвох позбираймо
відшліфуємо їх ретельно
і нехай позаздрять сусіди
хоч несправжнім нашим каратам
про підробку цю несолідну
ми удвох лиш будемо знати

*
Озимина під снігом
чекатиме весну.
Я вкриюся терпінням.

*
Твої слова медові,
Немов нектар меліси.
Бджолою можу стати.

*
Ти облягла моє тіло
серпанком лякливим.
Крізь тебе вдихаю світ.

Заще́мить груди. Осінь золота
Мені простягне мідні руки,
Ти не чекай, цілуй уста
І не пускай до серця муки.

Заще́мить груди. Листя золоте
Впаде на тво́ї білі руки,
Ти не зважай на листя те
Зважай на серця ніжні муки.

У грудях щем. А листя золоте
Кружляє з вітром вальс осінній,
Ти не зважай на листя те,

Зважай на щем, бажання тлінні,
Кохання наше розцвіте
Пелю́стками троянд на тілі.
2005-2009

Кав’ярня. Місто чуже.
Випити щось гаряче.
Більше вас не побачу.
Сьома година вже.

Дивно, що ви сама.
Ви не замовили каву.
Посмішка. Слів нема.
Очі такі ласкаві.

Я не спитав ім’я,
Ви мені не сказали.
Йду за лаштунки я,
Ви — до зали.

Я мрію лише про одне:
Що завжди ти зі мною поряд,
Що час любові не мине,
Не відведеш від мене погляд.

Я хочу,щоб і ти хотів,
Ще раз відчути ніжний дотик,
Зірватись в прірву почуттів,
Почути знов любові ноти.

Щоб не забракло ніжних слів
Про почуття свої сказати,
Щоб знову тисячі разів
Мене коханою назвати.

Зможеш – приголуб. А ні, то й ні.
Мене знову зацілує злива.
Діло ж не в січневій сивині,
І не в закосиченій весні.
Просто звичка – це завжди шкідливо.

Зможеш відлетіти – то лети.
Це не я, а це ніч до болю хтива.
Сум? Не страшно. Ми давно на «ти».
Жовте листя – списані листи…
Просто небо – це завжди сміливо.

Зможеш не забути - не забудь.
І в обличчя вітру тепла грива.
Тільки кров у венах, наче ртуть.
Впав туман на безіменну путь.
Просто радість –це завжди мінливо.

Привіталась Ганнуся і тихо присіла на лаву,
Де тепер її космос, що коси розчісує ніжно.
Ти поглянь, тільки глянь, як довкола грайливо і вічно!
– Щоб Купава подихав, я з космосу – тілом у трави...

Цей асфальт, це каміння, цей погляд байдужий і гострий.
Що до вроків мені, як прозріння відбудеться скоро?
Я вже звикла: вдих – видих… І квіти тут штучні і гості,
А вжахнутися гострого – сором, який же це сором!

Тільки сльози блакитні впадуть у долоні байдуже.
Тільки очі поблякнуть, неначе розбитий ліхтарик.
Ці долоні – запестять, ці стегна у шалі – задушать,
Ця дурна – пожаліє й ніколи тебе не насварить…

Я вернуся на землю. Чи очі мені розбинтують?
Янгол помсти – любов – намалює строкатий рум’янець.
Задихнуся цим щемом, ковтну його весь, ніби кулю!
.Ну, Ганнусю, привіт.
Пригостись зі святого Грааля.

Клене мій опалий, клене зледенілий,
Чом стоїш, вклонився заметілі білій?

Може, що почув ти, може що побачив?
За селом у полі загулявся, наче.

І, як п’яний сторож, загубив дорогу,
Тонучи в заметі, приморозив ногу.

Ах і сам я нині не стійкий од хмелю,
Із гостини в рідну не дійду оселю.

Там вербу зустрів я, там сосну примітив.
Піснею про літо їх узявся гріти.

І собі самому видався я кленом,
Тільки не опалим, а таким зеленим.

І, згубивши тяму, перебравши лишку,
Як чужу дружину, обіймав берізку.

Я зранку наче торт
Огидний і солодкий
Палають гнівом твої сині очі
І я боюсь вилазити з коробки
Але у вечір ти біжиш додому
Де я твердий як хліб і трішечки солоний

Ти пахнеш вчорашнім дощем
І свіжими квітами нині.
Крізь прочинене злегка вікно
У кімнату вливаєшся тінню.

Бачу трохи яблук в руках –
свіжих і теплих , осінніх,
ми з тобою з”їмо їх навпіл
і трохи сховаємо в сінях.

Я позичу у вітру пісень,
і сорочку в старенької скрині.
Ти прийдеш із теплим дощем
і свіжими квітами...Нині.

Ми будемо їсти яблука знов
і тихо співати про гори.
Ти спитаєш мене про любов,
а я запитаю про горе.

І зайде за північ давно,
Стане тихо і темно у світі.
Ми прочинемо злегка вікно
і в сад проллємося світлом.

А змістом спільних недомовлень—
Його зіпсована фігура.
Ти не помітив? Ніби повінь
Накрила вікова зажура
Соборний мур святого Юра.
У листя вдягнений опале,
Він випроваджує понуро
Студенство до яскинь вокзалу.
І вже прощань одних замало—
Всепрощення йому належить,
На варті біля нього стали
Чотири стільникові вежі
Як ангели, що в небі стежать
Апокаліпсову пожежу.

Поспівали, чи поспали?
Вибирали - піарили,
Простороди чуби рвали,
Доки шиї не впарили.
Гнівосійно, чи спокійно,
Ковдри перетягували.
Однобоко, чи подвійно,
Сором і звитягу мали.
Кволоплеча колотнеча,
Костоломна оскомина.
Совість - клекітня лелеча,
лектораттям потомлена.
Їх там трошки - як до дошки,
Виходили учнями.
Кожне бите - тім`я вкрите,
Шишками бундючними.
Біганина маловпинна,
Боротьба поборницька.
За що тобі, Україно,
Доля стидпозорницька?!
А насниться кривавиця,
Та жовтоблакитниця.
Бюлетенева дільниця,
Клятвенна обітниця.
І платком покрита мати,
І курорти - фініки.
Аби ... лише тонші грати...
В тупику... На фініші...
21.02.02р.

Коли я з’явлюся,
в не дуже старому костюмі,
бо часу так обмаль,
практично його і нема –
на пошук обнови
в якомусь захмарному ЦУМі…
Коли я з’явлюся,
не скажеш: «Ти їхав дарма»?
Мене ти впізнаєш –
я буду з вазоном, це кактус.
Та ти не лякайся,
він ніжно, небесно цвіте.
Він так салютує, на радощах,
рясно, ручкасто –
всю акупунктуру
йому пробачають за те…
А нам хай проститься
цвітіння небес бірюзою.
Зустрінуться очі,
ну як не цвісти небесам…

Коли ще з’явлюся
удосвіта вмившись росою...
Зустрілись у слові,
і то вже, як Божа роса.

Асфальтна туга…
Така стара вона.
Як з ліпшим другом,
Йду в поле з травами.
Іду від себе
З дідами радитись:
Як там на небі?
Де більше радості?
У вишиванці я,
Трава – в зеленому.
Діди – вигнанці
Зі світу ленінів.
Дід – бас, я – альтом
В траві зрослися:
Під тріск асфальту
Тягнемо пісню.

Шкребуся лізучи на гору
Вмиваючись побілкою
Як тою кров’ю

І так лежу ничком
Вся біла
Як в платті на весілля

А навкруги весь Всесвіт
А навкруги вся доля
В середині ж ніщо

буває, від часу тікає стрілка,
виписує коло на цій каруселі
втішається: "зараз..! одненька хвилька -
й покину годинник. придбаю оселю:
візьму грошенят у профспілці для стрілок,
знайду працьовитого вірного мужа.
ми будем веселі і радісні тільки", -
як раптом спинилась - замріялась дуже.

годинник завмер і замовк від образи
він дувся весь ранок: хоч сонце, хоч хмари!
але - заперечиш? - причина прекрасна,
чому я спізнилась на пари.

Слова мовчать – не мають що сказати,
Та правду відкриває кожен рух.
Твоя байдужість – найміцніші грати.
Вони не тіло стримують, а дух.

Слова мовчать, а очі щось ховають,
В їх глибині блукають почуття.
Ти добре знаєш все і всі це знають,
Що тільки ти, лиш ти моє життя.

Слова мовчать, так тихо причаїлись.
Душа ж кричить у тишину німу.
Були уже колись усі слова чиїмись
І тільки душу кожен мав лише одну.

хоть мальчик алчно постигал
азы склонений и спряжений,
увы! в нем не проснулся гений…
но замечал, как вечер ал,
когда, устав от вдохновений,
он мухам крылья обрывал...
..........................
он и теперь, гляди, живёт –
не Мышкин – просто идиот...

Для кого б чепурились ми,
Коли б не було вас, мужчини?
З якої іншої причини
Гортали б знахарські томи?
Навіщо б нам були прикраси,
Модерні сукні, блиск в очах,
І поетичного Пегасу
Політ при місячних свічах?
Навіщо вдосвіта вставали б,
Кому б ми вірили тоді?
кому бездумно віддавали б
Найкращі роки молоді?
І хто казав би, що найкраща
У світі саме кожна з нас?
Кому б казали ми ні за що!
Кого прощали б раз по раз?
І що б у світі нас тримало,
Під небом цим, на цій землі,
Про що б знімали серіали,
І взагалі, і взагалі....

Февральский мороз растворился под утро в угаре,
колодцы дворов глотнули проснувшихся граждан,
в подъезде бодрящий коктейль сортира и ганджа
(такой себе ад в понимании Джа Растафари).
Метро пожирало на завтрак мясные вагоны,
метро воплощало армагеддон в понедельник,
не чувствуя жизни в своем потрепанном теле,
я плыл по течению злой, равнодушный и сонный.
На встречу мне плыли такие же сонные пятна,
я все ожидал, что они со мною сольются,
и выход метро был похож на взрывы поллюций:
такой же рассветный, обильный, такой же невнятный.
А мимо катился гламурно отсосанный Лексус -
закономерный итог затяжного минета.
Я шел на работу, где кофе вместо обеда
и, где сигареты с тоской по субботе и сексу.

Скресла крига, сніги потанули,
утекли у твої казки —
не зважаючи на обставини,
серце в грудях — мов кінь баский.

Не кажи, що буває різною,
непростою любов бува:
та — рятує порою грізною,
воскрешає, а ця — вбива.

Не судилося, як хотілося
цій, єдиній (вона одна),
і не чухай тепер потилицю:
пий на спомин її до дна.

Вже прогалини сонцем мічені
і на звалищах ялинки,
з-під коліс летять покалічені
пластикові пляшки.

А кімнату безжальне жалюзі
ріже в смужку, не омина...
На синоптиків не зважаючи,
місто штурмом бере весна.

*
Весна
відчиняє вікна будинків –
наче валізи дорожні –
і витрушує пух
зими.