Чуже як сніг одкровення:
Відчуваю, як воно висить нещастям в повітрі
Під склепінням храму-постави Сант Агостіно
Тоді
Світ здавався надкушеним яблуком
(А правда,
Що черепахти-годинники
Дозволяють нам літати у снах?)
Небо-дзвін над містом-помилкою Ріміні
Нагадує квітучу крону мигдалю
(Відчуваю запах).
А може, це просто квітень
Такий гіркий та осяйний:
Він пам’ятає –
Я ночами вишукував
На Небі сузір’я Лебедя
І мріяв про гірські троянди
(Знак розенкрейцерів – готичне марево),
Просив Мнемозину жебрачку
Пригадати свої життя минулі,
Коли я був монахом августинцем
Кляштору Сан Джовані
І ховав за мурами
Своє розірване серце
І малював на стінах Едем.
Не вистачає на Небі зірок-цяток,
У річці буття не стає хвилин-хвиль:
На поріг смерті хтось кинув камінь
(Певно, вона – Прозерпіна).
Довелось йти шляхом Евтерпи
Від одних сатурналій до інших
І ростити в саду мрій кипариси.

Сім ночей мандрує березоль
Від хмільних «п’яццо»
До стоїчних «страда» та «віа»,
Від незачинених брам до темпіо.
Пізніше від зеленкавих хвиль
Моря невгамовного серця:
Я знав це віддавна, але довідався
Під стінами Сан Фортунато –
Березоль невгамовний монах.
Я пив перестигле вино мовчання,
Мій погляд блукав – щоб дізнатись –
Тут, під мурами, які чомусь збудував Карло:
Кожен келих Неба порожній,
Кожна ніч починається зранку:
Передчуттям тьми.
У сваволі моєї єретичної віри,
У гонорі весни весталки Етрурії
Мислю про космічне квітуче дерево
(Трохи вишневе)
І поклоніння волхвів-зорезнавців.
Споглядаю кам’яну квітку-місто:
Не вірю, що мене тут не було
Коли чернець-августинець Пронті
Бавився на мурах яскравими фарбами:
Немов я не тут, не зараз, не близько.
Місто – це скалки античного глечика,
Які викинули на берег хвилі Таласси –
Холодного моря минулого
(Нехай).
Додайте до вина води – необачно.