Тим тьмяним довгим коридором
Далеко не втекти,
Навколо стіни
Оточення, облога.
Не здолають волі
Ті лінії прямі,
Що тягнуться кудись вперед.
Кінця не видно
Та зійти не вийде
Із того шляху
Вузького як змія.
Чи довго?
Бо коридор ще виведе на волю,
Хоч би вже вікно
Попереду,
А далі
Буде.

Маленька планета однієї маленької людини.
З її серцевини струменить блакитна лава.
Вона із кристалів, але виключно гаряча.
Маленька людина від її сяйва зробилась незрячою.
Що їй залишається, цій маленькій незрячій людині?
Вона не може покинути свою особисту планету.
Її тримає навіть не гравітація, а необрізана пуповина.
У її розпорядженні простір на десяток кроків.
Зазвичай вона ходить кругами, загіпнотизована сяйвом кристалів.
Але близько - ні! Близько - не можна, - пече.
Тільки цей сяючий струмінь блакитної магми ще здатна розгледіти незряча людина.
Він більший від неї.
Він струменить ввись, пронизуючи інші світи.
Це так вагомо для маленької людини, виключно незрячої,
Бо їй залишається тільки її десяток кроків.

16/10/16

За два місяці – ні краплиночки!
Погоріла трава на вигоні.
На городах усе зів’яло вже…
Пам’ятаю, як мама плакала
І просила води з колодязя
У сусідів скупих набрати,
Щоб городик наш рятувать якось.
Бо свого нам ніхто не викопав,
А із річки далеко відрами –
Руки в неї були покручені
«Ревматоїдною» хворобою.
Я мала була ще для помочі.
Але тут хтось із наших вуличок
По дворах пішов з добрим кошиком –
То збирали дари для батюшки,
Щоб прийшов із села сусіднього
Намолити нарешті дощику!
Люди клали усе, що мали ще:
Хто яєчко, хто цілу курочку,
А хто яблучка, хто і сала шмат,
Хто карбованця, а хто – три, чи п’ять,
Що на чорний день за іконами зберігалися.
Віднесли кудись і чекали всі,
Хто з надією, хто з цікавістю,
От як ми – піонери в галстуках…
І юрбою народ зібрався весь
Біля річки, отам – на вигоні.

Ось прийшов наш величний батюшка –
Колоритний, як намальований:
В рясі сріблом весь розцяцькований,
В оксамитовій круглій шапочці,
а на грудях – з хрестом освяченим.
Довгі коси, уже сивіючі,
Борода рудувата, в кучерях –
Голосище, як у Шаляпіна!
Молитви він читав, співаючи –
Аж по річці луна котилася!
Всі хрестилися. Дехто плакали.
Ну, а ми, піонери юнії,
поховавши в кишені галстуки,
щоб не сердити того батюшку,
все чекали на диво дивнеє,
поглядаючи в небо яснеє.
Він срібленим відерцем з річечки
Все зачерпував воду теплую
І кропив усіх, а всі кланялись,
Цілували великий хрест його,
Де розіпнутий був Ісус Христос.
До руки його прикладалися.

Якось так ми і не помітили,
Звідки хмари важкі насунули.
Раптом хтось закричав так голосно:
–Люди! Славимо разом Господа!
І тоді, серед сліз та радощів,
що змішалися із молитвами,
раптом перші скупі краплиночки
на розпечену землю випали…
А тоді загриміло весело
І такою дзвінкою зливою,
Наче небо ураз прорвалося,
На юрбу нашу уперіщило!
Люди плакали і сміялися,
Не розбіглися, не ховалися –
йшли додому вони не кваплячись.
Благодатні струмки стікали з них.
Ну, а ми, зовсім юні – діти ще
по калюжах стрибали радісно,
і я думала: як же так воно –
в школі вчать, що немає Боженьки,
але хто ж тоді, нас рятуючи,
надіслав оцю зливу вчасно так,
до молитви немов прислухавшись?

А в городах здіймали голови
Всі прив’ялі, кудлаті соняхи!
Квіточки розцвітали радісно,
А матуся моя всміхнулася –
Буде чим пережити зиму нам!

2017

II

Поприпікали до осі
Часник, сапфіри та багно,
Над жилами ятріє шрам,
Під ним співає у крові
Струна, вгамовує борню
Давно забуту. Цей танок
Уздовж артерій, колоо-
біг лімфи – у шляхах світил,
У колообігу осей,
Понад якими сидимо
У світлі, що мережить лист,
І чуємо гонитву, що
Як завше над сльотою йде,
І в ній ні вепр, ні гончий пес
Не вороги поміж зірок.

У застиглій точці мінливого світу; ні безплотний, ані наділений плоттю;
Спрямований ні від, ні назустріч; у застиглій точці – танок,
Але ні рух, ані нерухомість. Бо не назвімо нерухомістю те,
В чому минуле поєднане з майбутнім. Ані назустріч, ні від напрямлений;
Ані зниження, ні піднесення. Якщо б не точка, не ця застигла точка –
Не було би танцю, але в ній сущий лише танець.
Я ладен сказати: ми присутні там, але не можу сказати, де саме.
І я не знаю, як довго присутні, оскільки знати це – визначити це у часі.
Внутрішня свобода від земних бажань,
Визволеність від страждання та дії, зволення від примусу
Зсередини та ззовні, але
Опромінене смислом, біле сяйво, тривке та рухоме,
Вознесення без поруху, зосередження
Без втрати цілого – роблять життя, нове і старе,
Поясненним, зрозумілим,
Коли воно виповнене у своїй частковій несамовиті,
Коли повнокровне у своєму частковому безглузді.
Проте нерозривність минулого й майбутнього,
Вплетена у тіло, кволе і тлінне,
Боронить людську істоту від вічності й небуття,
Котрі не спроможна знести плоть.
Час минулий і час майбутній
Майже несумісні з притомністю.
Бути притомним – означає не належати часові,
Але тільки у часі мить у трояндовому садку,
Мить під альтанкою, по якій б’є дощ,
Мить у сирій каплиці, оповитій вечірньою млою,
Здатна бути спомином, переплести минуле й майбутнє.
Тільки часом час упокорений.

13.08.2017