Ячмінь знайшов на стежці вовк.
«Ну, що за глум?»-
Знахідку він топче з горя.
І раптом бачить –
Кінь назустріч скаче.
«Спинися, друже, на хвилину!
Не здогадаєшся, яка в мене новина.
Для тебе я зібрав і приберіг ячмінь.
Хоч він згодився б і мені».
«Ох ти ж крутій!.. М’ясо
На думці в тебе: зириш ласо.
Та ось оцим копитом
Я так заюшу тобі в пику,
Як кинутись наважишся на мене...
Так що іди і вдовольняйсь ячменем».
Р.S.
Довіра може буть яка
До того, хто лиш смерть плека?

Під шкірою часом ворушаться небо й крила
в’язами невидимця вітру
і лоскотними пір’ями фантазій,
тож я щільніше застібаю куртку,
насунувши на голову каптур дощу,
і бреду по неонових калюжах міста,
ховаючись від поглядів темних вікон,
примружених і підозрілих.
Охорона безпольотної зони
вишикувалась ліхтарями,
спрямовуючи гострі промені на прибульця,
закинутого на цю дощову планету випадковим зорельотом.
Той давно розтанув у тумані і лиш падають з дахів спогадів краплі,
галактиками розпливаються по воді
і з мого тіла вимивають вагу…
Нагоду невагомості я помножую на швидкість,
зупиненого було негодою, світла загублених зірок
і з розбігу долаю маскувальну сіть
тонких електричних дротів та срібних тролей,
що тягнуть у візуальну музику краплин
гудіння змореного тіла і биття самотини,
яке враз перетворюється на буття
розбризканих будинків розмоклого геть міста,
що квадратними дулами хмарочосів
спостерігає за втечею відлиску води
до жовтих осінніх сузір’їв, з яких дощ тече
на місто, котре плаче за листопадним втікачем.

2019

Був незугарний видом раббі Ієгошуа.
Не втрималась якось імператорова донька й сказала:
«В посуді некрасивім мудрість».
«Люба, в якому посуді ваше вино?»
«В глинянім».
«Якже так?-удав, що здивувавсь Ієгошуа.- Вино імператора – і в глинянім посуді...
Себто, як у всіх?..»
«А в чім же годилося б тримать вино?»
«Негоже вам, уславленим і знаменитим, буть, як усі.
Варто тримать його в золотих і срібних вазах».
Розпорядилась донька імператора зробити, як порадив раббі.
Минуло кілька днів... і вино скисло.
«Хто наказав,- питає імператор,- перелить отак вино?»
«Я. За порадою раббі»,- знітилась дівчина.
«Як ти,- звернувся до Ієгошуа Адріан,-
насміливсь таке порадить нерозумному дівчиську?»
«Моя порада була тільки відповіддю на її подив щодо мудрості й мого виду».
«А чи ж стрічаються насправді мудреці, гарні на вид?»- питає імператор.
«Некрасиві вони були б іще мудріші»,- не забарився з відповіддю Ієгошуа.
Не змирився імператор Адріан з поразкою і вирішив
доконати раббі найдошкульнішим питанням:
«Скажи мені, чи має світ володаря, котрий керує всім?»
«Звісно,- не загаявсь з відповіддю Єгошуа.-
Чи ж може бути світ сам по собі? Чи міг він виникнути випадково?»
«І хто ж створив цей світ?»
«Господь Бог, благословенно ім’я Його».
«Якщо правда, що ти твердиш, чому ж він не являється людям?
«Це неможливо. Творіння не в змозі споглядать Його».
«Не вірю,- закричав Адріан.- Я вимагаю бачить Бога!»
«Імператор не зможе Його бачить».
«Наказую показать мені твого Господа Бога!
І якщо не зможеш, весь світ дізнається, що брехуни юдеї!
«Гаразд. Стрінемося завтра».
Опівдні наступного літнього дня, коли сонце пече неймовірно,
запропонував раббі імператору піднятися на дах.
«Як поглянеш на сонце, всередині побачиш Господа Бога».
«Це ж неможливо!»
«Кажеш неможливо. А сонце – це ж тільки одне з численних слуг Господа Бога.
Не тільки ти, одне з Його творінь, не в змозі бачити Всевишнього,
сяянням Чиїм повниться весь Всесвіт».

А я готовий вчить арабську
Заради Муси одного.
Хто такий Муса?
Шкода, що ви його не знаєте.
Ну, та нічого. Розкажу бодай побіжно.
Може, пізнаєте його в Єрусалимі.
Ні, не на вулиці серед гуляк,
А тільки на роботі,
Бо там неначе й народився.
Що вміє? Легше назвати, що не вміє.
Недарма ж самотужки будує вілу.
«Хай дітки біля батька будуть»,-
Дума про сімох своїх орлят.
А ще арабську вчить я готовий,
Бо ж не як ті, про кого кажуть:
«Пройшла свиня й не рохнула»,
Щоранку «СабАх ель нур!Кіф хАлак? »,-
Від Муси незмінно чую.
І вже відповідаю: «Аль хамдуліла ».
За справами житейськими немає в нас
Звичних розмов про віру та політику,
Бо спірозмовників це не завжди єднає.
Р.S.
Я переповів Мусі, що написав про нього.
Він усміхнувся і зазвичай пішов варити каву.
У каві теж був майстром неабияким.

Розріджена примара сонця лине над обріями,
які обриваються в прозірний простір,
не залишаючи під черевиками ні опору землі,
ні спротиву тканини стебелинок, а чи мережива краплинок
ранкового дощу, котрий вже став туманом
і заховався у лігвах улоговин від всіх примар
та хмар, якими ті себе оповили, лякаючи
оголеної тиші виднокрай. Під жовтим листям

виднокола колами розходяться повільно,
неначе впало щось сипке на гладінь далекого ставка
у вільному польоті осінніх краєвидів.
Тому й не зрозуміти,
що під ногами шурхотить в опоні світла –
чи поруділі клапті простору, чи гливе пір’я часу
зі зморених літніх крил? Над жовтим листям

темнішає і остигає високих міражів маренго.
Колір згущається й вже плюскотиться вермутом повернення
в бокалі з тонкого скла найперших приморозків
і смаком пам’яті, полину та серпанку,
бентежить все те, що не одбентентежила влітку сонця
примара посивіла й така, що залишила
мені стежки, обрії, світлинки. І жовте листя.

2019

Пригадую невимушені наші кухонні бесіди, котрі сягали і найвищої політики.
Немовби були ми поінформовані не згірше дипломатів..
Кричали ми й перебивали один одного, але не сердився ніхто.
До яких уже не пригадати півнів текли наші розмови на відстані приязні й думок...

Пливла по річці тиша
            порцелянових снігів,
                        не змішуючи струмені
білих думок
            і чорних сновидінь
                        у скрижанілому капкані берегів,
і мовчазні рибини спогадів
            пускали
                        бульбашки край дна
льодовикового річища,
            мов низки планет зимових.
                        В ікринках тих бульбашок луна
срібно спливала до склянистої поверхні,
            де урочисто линула тиша…
                        Погойдувала ледь її
плавниками булькотіння,
            ними шукаючи
                        на сплески нуртовища згоду, потім – свободу
для річки, що впадала у саму себе
            із побиванням
                        навроченого кригоходу.

2019

Не думай і ні в кого не питай,
Скільки тобі ще жить судилось.
День кожний ненаситно поглинай,
Байдуже при силі чи безсилий.
Якщо є що робить
(Ну, там майструвать, творити музику чи мудрувать над віршем,
Розводить квіти, садить дерева, марки збирать...),
А часу, на превеликий жаль,- чортма,
Не переймайся! Вважай, що ти закроєний на сто чи й більше.
Тоді зробить усе неодмінно встигнеш.

Ти не Ліліт, що без душі .
Непідвладна навіть Всевишньому.
Тобі ж усе болить:
Моя незграбність, клопоти синівські,чвари сусідські…
Мовби з двома серцями народилась ти:
Малесеньке для себе, для інших втричі більше.
Отож,щоб я не робив усепереч клопотам твоїм,
По-своєму ти будеш жить і творити.

Зібралися у Львові цадики
І гудить почали сучасну молодь:
Мовляв, і одяг у неї надто короткий...
І до бороди та пейсів неохоча...
А там, дивись, і в синагогу не загониш.
Якщо нічого не робить,
То скоро розпуста ця
Розвалить віри нашої основи.
Ні, якомога швидше треба
Знешкодити цю новоявлену заразу..
Позбавить змоги звертатися в наш суд.
Ні словом не обмовився лиш раббі Вольф .
«А ти що скажеш?»- звернулися до мовчуна.
«Невже ви й справді гадаєте,
Що я люблю вас більше, аніж їх?»-
Тільки й відповів їм раббі.
Та й цього стачило, щоб припинилися розмови

зореліт зменшується
перетворюючись у маленьку іграшку
на ялинці великого вибуху
який пахне глицею
воском свічок
і кремовими зірками на величезному торті
спеченому мамою

зореліт зменшується
гасячи бенгальські вогники двигунів

зореліт зменшується
перетворюючись на сяючу крихту
і гублячись поміж інших крихтин
що залишилася уранці від торту

зореліт зменшується
його не стає
а я вже сплю і не бачу
як батьки схиляються над моєю галактикою
посміхаються вигинами орбіт
гладять мої розкуйовджені хмари
а потім зачиняють за собою двері
зникаючи в паралельному просторі

2019

Гермес їхав возом, а на нім –
Мішки з облудою, брехнею й помстою.
Хотів залишить він у тому краї,
Що не злюбивсь йому бозна завіщо.
Але зламалися колеса опівночі.
Як чумаки, Гермес заліз під віз і захропів.
У стомленого сон був такий,
Що хоч стріляй з гармати,- не почує.
Тож і не дивно, що злодії все те порозбирали.
І хоч Гермес був начебто провидцем,
Не спромігсь жодного мішка знайти.

Р.S.
Як лиха всі колись завезено до нас,
То поховати їх настав напевне час.

У віри кожної є свій Месія.
Чекають християни другого пришестя.
А от юдеям нічого чекать Месію,
Бо він зробив те, на що Господь благословив.
Тарасенко Василь Якимович – наймення того Месії.
Лиш завдяки йому збулося те, про що Всевишній говорив:

«Як звершувався ваший порятунок рукою плотською, і вожді ваші були людьми, котрі сьогодні тут, а завтра – в могилі, так і порятунок ваший був тимчасовим. Але в майбутньому Я порятую вас власною рукою, і як Я вічний, так і порятунок ваший буде вічним» (Мідраш Тегілім, 31-2).

А сталося це так.
В ООН все йшло до того, аби Ізраїлю не бути.
Лишалися хвилини, щоб це збулося.
І ось без згоди головуючого із криком
«I want to state my point of you»
На трибуну вискакує Тарасенко Василь.
Не віда головуючий, що він такого натворив,
Що представник України хоче про нього говорить,
Як і не втямки пану Василю, чому не «point of view»
(себто «точка зору) зірвалося із його вуст.
Так, мабуть, звелів йому Господь.
І поки головуючий бігав за вартою,
Щоб урезонить самочинця, Тарасенко говорив і говорив...
Як з’ясувалось врешті-решт, затягуючи час,
Щоб перша, а не друга резолюція пройшла –
Створення не одної, а двох держав уПалестині.
З’явився голова Асамблеї з поліцейськими,
Коли вже збіг належний час і, отже,
Без голосування Ізраїль проголошено державою.
...Месія з України, Господом Богом посланий,
Побував в Ізраїлі на його п’ятдесятилітті.
«Ізраїль – це диво, перлина Ближнього Сходу,-
Сказав колишній дипломат, зачудований країною».
Оглядав перетворену на квітучий сад пустелю,
А думав про те, якби це диво сталося й з Україною.

P.S.
Коли в Ізраїлі подейкують про прихід на віслюку Месії, я пригадую реакцію двох юдейських мудреців з давноминулого.
Рабба казав: «Так, прийде, та краще б мені його не бачить». А раббі Йосеф висловивсь ще різкіше: «Прийде і я удостоюсь сидіти біля екскрементів його віслюка».
Мені ж особисто подобається сказане Йохананом бен Закаєм: «Якщо в руці твоїй садженець, а тобі скажуть: "Ось Месія!" Спочатку посади садженець, а потім ступай стрічать Месію".

Опівночі неждано випав сніг.
Прокинувсь Ван Цзию і вже не міг заснути.
Налив вина і з келихом тинявся по господі.
І чи лапатий сніг, чи хміль
Навіяли й передали вустам,
З дитинства любі рядки Цзю Си:

«До відлюдника в гори
Я з посохом пішов»...

«Стривай!.. А якже там мій приятель Аньдао?
Відлюдником він оселивсь біля гори Яньшань.
Одвідаю його, як це зробив колись Цзю Си».
Сідає в човен опівнічник, і весла, начебто самі,
Без будь-яких зусиль уже вкорочують дорогу.
А, може, то рядки, немовби складені про нього?

«Пустельною стежиною
Деруся на вершину.
Не видно жител у міжгір’ї.
Наспів чарівний лютні
Долинає з височіні.
На північних схилах-
Білосніжні хмари,
На південних – кущі багряні.
По яшмовій гальці
Розсипала бризки ріка.
Граються рибки,
Злітають на мілині.
Нащо сопілка й цитра
В далекій путі?
Чистіша й чарівніша
Музика в краю оцім.
Таких виконавців
Не знайдеш на світі,
Щоб, наче вітер,
Пісню зажурну отак повели.
На денці моєї чаші
Лист хризантеми.
Я весь в орхідеях,
Що розквітають
В гірськім безгомінні.
О, якже хочеться
Од суєти мирської втекти.
І щонайдалі закинуть
Лаштунки чиновні оці».

Світало, коли Ван Цзию дістався до гори.
Ось і печера. Підходить до дверей...
Але не одчиняє, а повертається раптово в човен.
«Ну, як там Аньдао?»-запитують, як вернувсь, сусіди.
«Сказать по правді, що не знаю».
«Якже так? Ти ж тільки повернувся відти...»
«Бути був, а от стрічатися перехотілось.
Бачте, податись в путь мені звеліло почуття.
Та біля печери якось раптово зникло.
А без почуття чи ж варто зустрічатись?»

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чули?»
«А в Падуї, що поробляє ваша мосць?»
«В університеті вчуся...Не подивуйте,
Що сталося зо мною вчора. У карти грали ...
Усе програв, що мав. Тож з горя так набрався,
Що вже й не тямлю, як сюди потрапив...»
«Ну, це півгоря. Ніщо воно перед моїм.
Грошима поможу. А от мені хто допоможе?»
«Скажіть. І якщо спроможен, допоможу за ласку!»
«Бачиш, син мій пропав. Такий-бо здатний був,
Посісти мав би моє місце... І раптом зник.
Мені здається, у Литву чи Польщу подавсь.
Кажуть, там, як ніде на світі, шанують талмудистів.
А мій Шауль міг би за вчителя зійти...»
«Слово гонору, не будь я Радзивіллом,
Як не знайду його в своєму краї!»
***
Може, так би й лишився Шауль учителем Талмуду,
Якби не можновладні Радзивілли.
Невдовзі прибулець з Падуї став своїм серед магнатів.
Ще б пак: вдатний купець, збирач податків, власник млинів...
Сам король Стефан Баторій не просто дізнавсь про нього,
А й привілей дав на продаж вілецької солі...
А це вже розмах світовий!..
Багатів Шауль, щедро поповнював казну,
Не забував і про Кагал.
Король теж віддавав належне кмітливому юдею.
Те, що колись удільний князь Болеслав Благочестивий
В своєму Каліші увів, а Казимир Великий поширив
На всю Велику Польщу, Стефан Баторій законами потвердив.
***
Недовго був на престолі той, хто владною рукою
Утримував гоноровиту шляхту од свавілля.
Смерть короля прискорила годину,
Що згодом стала гаслом: «Неладом Польща тримається!»
Отож, і на сеймі не може шляхта вирішить,
Кому віддать корону. В однім лиш був консенсус:
Православний цар Росії серед католиків не годен.
Але ж корону приміряють ще два претенденти:
Максиміліан Австрійський і войовничий швед Сигизмунд.
«Нє позвалям!» переростало в рукопашну,
А то й виймалися з піхов шаблюки...
Хто віда, чи не скінчився б сейм побоїщем,
Якби той самий Міколай Радзивілл,
Що вивів учителя Талмуду з Падуї в магнати,
Перекричавши галасливу шляхту, не сказав:
«На одну ніч хай буде королем Шауль!»
Гадав, що сприймуть це за жарт,
Але під стінами Варшави пролунало одностайне:
«Віват, король Шауль!»
І ось у пурпуровім плащі з горностаями на плечах
Зійшов юдей на королівський трон.
Зійшов усупереч тому, що не зробив Проховник .
Зійшов, бо подвійну вигоду намірився зробить:
Потвердить у сеймі пільги для одновірців
І, звісно, щось там і для себе – бути й надалі біля короля.
Відведена законом на дебати ніч переросла в три ночі.
І все ж попри голоси тих, хто волів би австріяка,
Перемогли гроші Шауля Валя, які він передав удові Анні,
Щоб посадити на престол небожа її.
Отож, коли раннього ранку біля королівського намету
Заіржали коні і ад’ютант короля Ян Замойський
Спитав: «Хто там?»
Почулось: «Сигизмунд із роду Вазов,
Прийшов, як християнин за короною».
Передав її Шауль через запону намету
Новому королю – Сигизмунду Третьому.
На цілих сорок шість літ.

Р.S.
Зафіксована тільки в пам’яті юдеїв, ця легенда стала своєрідною опорою для них в скрутні хвилини життя, укарбувавшись в прислів’я: «Щастя таке ж нетривке, як і королівство Шауля Валя».

Пес чоловіка так покусав,
Що рани ніяк не заживали.
Всілякі трави давали знахарі,
Але ніщо чомусь не помагало.
І ось, накульгуючи, потерпілець йде,
Навстріч - хтось, видно, не тутешній:
«Де лихо ти набув оце?»
«Довго розказувать»,- скривився чоловік.
Все ж розказав. А прийшлий йому зразу:
«Окраєць паляниці як зануриш в рану,
Аби червоним став він, і тому псові
Жбурнеш межи очі неждано...»
«Гадаєш заживе?»
«Як на собаці. Себто негайно»,-
Сказав і рушив далі в путь.
«Дивак,-міркує потерпілець вголос.-
Пожартував чи радив для годиться?
Та як зроблю, що тут він намолов ,
Тутешня зграя псів вся як один збіжиться,
Аби моєю кров’ю поживиться...»

Р.S.
Хто кров як відкупне віддати ворогу порадив,
Той злісний жартівник, а, може, й зрадник.

Холера нещадно косить люд у Вільні.
Молитвами й постами, напучують рабини,
Ми випросимо в Бога порятунок.
Може, сьогодні, в Йом Кіпур ,
Всевишній відведе це лихо.
Хто самотужки, хто з поміччю здоровших
Бредуть юдеї у Велику синагогу.
Недужим голосом кожен чита «Чисту молитву» -
Начебто розмову щиру веде із самим Всевишнім.
Час уже й виносить із Святої шафи
Сувій Тори, аби почати «Коль нідрей» .
Але чомусь не видно рабі Ісраеля ...
Було таке із ним.
Розказують: позаторік,
Не діждавшись рабі, молодиця
Змушена була покинуть синагогу,
Бо ж немовля одніське вдома і, мабуть, плаче.
Вбіга в господу. Але що це? Долина не плач, а...сміх.
І бачить: рабі Ісраель чукикає малятко:
«Поспішав на службу, та почув плач
І от без дозволу сиджу з цим ангелочком...»
«...А що як рабі знесилила холера?-
Написано в очах юдеїв.-
Він хоч і ближч до Бога, та все ж тільки людина...»
Аж ось нарешті з’явився рабі.
Зійшов на поміст, сумнавим поглядом
Обводить свою паству, та почина не з того,
Що так вона чекає, а з того,
Що не прописано в жоднім Сидурі :
«Бачу: не слухаєте мене ви, любі...
Просив же вас на якийсь час забути
Молитви і піст. Ви ж так знесилили себе,
Що вже не годні до пуття поговорити з Богом.
Забули, певне, що поки ми живі,
Душа наша - в здоровім тілі.
Отож, аби не посиротить громаду,
Благаю вас супроти всіх приписів: їжте і пийте.
Сьогодні так вам велить Всевишній...»
Рабі прочитав молитву над трунком та їством.
І привселюдно почав їсти і пити..
P.S.
Того 1848 року своїм прикладом рабі Ісраель Салантер, хоч і викликав невдоволення інших рабинів, урятував паству од неминучої смерті.

Якось раббі Агарон вів службу в синагозі Межереча.
Звертаючись до Бога, тільки-но намірився сказати: «Царю!»,
Як сльози ринули потоком, і він уже не зміг продовжувать молитву.
«Що сталось з вами, раббі?»- питали богомільці.
«Бачте, тої миті згадав я раббі Йоханана бен Закая ,
Коли прийшов він у табір Веспасіана і сказав:
«Мир тобі, царю! Мир тобі царю!»
А римлянин на те йому: «Ти двічі смерті годен.
По-перше, що назвав мене, ще не царя, царем.
По-друге, якщо я цар, чом не сказав про це раніше?»
І я подумав: справді, Бог ще не царює на Землі,
І почасти вина за це лежить і на мені.
То ж чому не каюсь я належне?
Чому ж і досі не прийшов до Нього?»

Чималу вівців отару
Заганяв пастух в кошару.
Вийшло б все, як і годиться,
Та нагодилась молодиця.
І почалися поміж ними балачки:
Хто розлучивсь, зійшовсь хто з ким...
Стачає і в селі новин –
Там радість, там сум, там кпин...
Може б,і до ранку ляси ті точились,
Якби собачий гавкіт не пролунав щосили:
«Ти з молодицею патякаєш про різні чвари,
А вовк із вівцями проліз уже в кошару!
Щоб од хазяїна нам не дісталось прочухана,
Непроханого гостя слід вигнати негайно!»

Р.S.
Щоб справа добре завершилась,
Віддать їй слід увагу й силу.

* Неймовірно, що соловей співа не про кохання.
* Як добре, що звірі й птахи не довіряють нам – пізнали б долю дерев, кущів і квітів. А їх же набагато менше...
* Гора замислилась і стала схожа на мудреця.
* За день до смерті був йому Голос: «Не обжени себе!»
* Ножеві байдуже, що різать.
* Якби усе вдавалось, були б ми поруч з Богом.
* Не варто казати «збочив» про того, хто відшукав свою стежину.
* Коли нарешті судитимуть убивцю часу?
* Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака – од бублика дірка .
* У погоні й на припоні
Що про волю знають коні?
* Воістину: на всьому, до чого людина доклала руку й серце, навіки відбилась її вдача.
* Роби що сила, щоб талану поталанило.
* Для долі кожному по аркушу.
* Щасливий, хто став хоч цяточкою краєвиду.
* Що б сталося зі світом, якби над усіма владарювала ніч?
* Чи варта пісня бодай одного життя людського?

Гермес їхав возом, а на нім –
Мішки з облудою, брехнею й помстою.
Хотів залишить він у тому краї,
Що не злюбивсь йому бозна завіщо.
Але зламалися колеса опівночі.
Як чумаки, Гермес заліз під віз і захропів.
У стомленого сон був такий,
Що хоч стріляй з гармати,- не почує.
Тож і не дивно, що злодії все те розібрали.
І хоч Гермес був начебто провидцем,
Не зміг жодного мішка знайти.

Р.S.
Як лиха всі колись завезено до нас,
То поховати їх настав напевне час.

Був ярмарок великий у Бердичеві.
Раббі Леві ходив поміж рядами і дивувавсь,
Що витворяють з цінами й вагою торгівці.
Не витерпів такої наруги над людьми,
Заліз на дах і закричав щосили:
«Схаменіться! Страх Божий напевне ви забули!»
Не заспокоївся й назавтра почав розмову з учнями
Із того, що було вчора: «Світ, бачу, перевернувся.
Істина колись повнила Ізраїль. Всі говорили правду.
Коли ж у Храм заходили, навмисне вдавались до неправди.
Тепер же навпаки: брешуть на вулиці.
До істини звертаються лише у синагозі.
Раніш торгівля освячувалась:
«Хай будуть твої «Так» і «Ні» правдиві.
А в домі молитовнім люди били себе в груди й кричали:
«Грішними були ми й грабували!»
Хоч праведні були вони і чисті перед Богом.
Тепер же навпаки: торгують – брешуть.
Істину згадують лише в молитвах».

«Які ж бо нісенітниці наснилися вам, тату.
Мабуть, переборщили в пиятиці вчора.
Це ж треба отаке: на попіл перетвориться Содом!..
Та ж подивіться, любий тестю наш,
Як місто не тільки вночі, удень гуляє.
Усього ж вдосталь – і вина, й жінок,
А є й такі, яким уже байдужа стать:
Крутять любов чоловіки з чоловіками.
Ідіть собі, як кажуть, з Богом,
А ми своєю підемо дорогою.
Це ж треба отаке: Содом згорить!..»
...І зятів, і содомлян усіх на той світ
Вивела ще того ж дня неправедна дорога.
Дружина Лотова стала соляним стовпом.,
Бо всупереч не обертатись обернулась,
Як грім враз прогримів і вогонь в небо здійнявся.
Не довірять нікому – така була у неї вдача.
От і тоді, як посланці небес прийшли
І на вечерю треба було щось там зготувати,
Пішла вона в Содом позичить солі
(Так начебто своєї бракувало),
І так дізнались содомляни про гостей,
І заявились охочі до сороміцьких вихваток,
І закомандували: «Виведи сюди своїх гостей!»
Ладен був Лот віддать незайманих своїх дівчат,
Та гультяї стояли на своєму і сліпотою поплатились.
«На попіл аж до небес перетворивсь Содом...
Соляну дружину лижуть тепер кози й вівці...
А що ж чекає доньок і його самого?-
Як був тверезий, Лот себе питав.-
Довкола –лиш пустеля кам’яниста...
Був би дядько Аврагам... Але він знову
Почав би теревені про Всевишнього
Та як належить догоджать Йому.
А я, по правді, якщо і вірю, то не так,
Щоб миті кожної думать про Нього.
За все хороше дякувати тільки Йому.
Удень іще сяк-так: кози, виноградник...
А от вночі таке верзеться, що грішно й розказати.
Та, зрештою, і нікому. Не доньок же посвячувать у сни?
Двічі було наснилось, що начебто з покійною лежу
І витворяю з нею те, що замолоду з насолодою творили.
Вранці відчув таку полегшу, робота начебто сама робилась.
Ось що то важить справить мужеську нужду!..
Не втримався і розповів дівчатам, що з матір’ю стрічався уночі.
А вони обидві враз почервоніли і гайда в печеру.
А оце бачу, що животи здіймаються все вище й вище вгору.
Відки б це воно? Невже навідалися ангели, бува?
А, може, ті дві ночі я не з дружиною провів?..
Гріх і подумать, але на те усе виходить.
Напідпитку був тоді я і не знав, що, видко,
Змовилися доньки і порішили розпрощатись з тим,
Що доти берегли ретельно. Але для кого? І навіщо?
Аби зістарітись і не пізнати материнства?
І в цій печері померти з цнотою посеред кіз?
Не знали, бідні, чи згодивсь би я на це тверезим.
А втім... Мабуть, таки згодився б. Не для втіхи,
А щоб не лишилися вони на старості самі.
Нехай же гріх цей буде не на них, а на мені.

***
Немовби хтось підслухав потаємну сповідь Лота.
На кожнім кроці вчувалося йому: «Ти грішник!»
А вночі ще гірше: тільки-но скліплював повіки,
Як кози й вівці юрмилися в печері,
Стрибали на овдовіле ложе, вкладалися обіруч
І починали цілувати сороміцьке місце.
Цап здоровенний на гульку ту спізнився
І кричить до Лота знизу: «Давай-но по-содомськи!»
Як починав відштовхувать непроханих гостей,
Зчинявсь такий гармидер, що вуха хоч і затулював,
В печері чулося одне і те ж: «Ти грішник!»
Надвір вискакував, та зорі неначебто підморгували.
І долинало з неба глузливе: «Грішник!»
Схуд і змарнів Лот... Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали, щоб батько не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,-
Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова,
Щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить».
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки із Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли . Підросли і стали
Кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелися в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

P.S.
Легенда оповідає, що, як будували Храм, цар Соломон наказав зрубати дивовижне дерево і витесати з нього колони при вході в Свята Святих. Як не старалися майстри, але не вдалося. Кинули тоді дерево в долину, названу Лотовою.
А через десять століть римляни наказали зробити з нього хрест, на якому розіп’ято Ісуса з Назарету.
На місці, де Лот виростив незвичайне дерево, грузинськими монахами було побудовано собор і монастир, де начебто був і знаменитий поет Шота Руставелі.

Селюк не знав, що сталося в далеку давнину.
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що сталось:
Неждано-гадано цикада прилетіла
І на тій порваній струні вмостилась...
Нічого цього селюк, звісно, не знав.
Цикаду на обід спіймав, бо від сусіда чув,
Що начебто м’ясце смачне у неї.
Трима в руках, а радості нема:
«Намарне я ганявсь за нею по подвір’ю.
Замало тут же і на зуб один».

Р.S.
Ні зростом, ні вагою талан не міряють,
А тільки тим, що дать зуміє.

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду.
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі я:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

-------------------------------------------------
Леві Їцхак з Бердичева (1740-1810) – великий знавець Тори, користувався авторитетом серед хасидів, уславився полум’яною любов’ю до людей і відданістю Творцю та його заповідям. Викликав на суд самого Всевишнього, вимагаючи від Нього більшої турботи про Своїх дітей.
Головна праця рабі Леві – «Кдушат Леві» («Святість Леві») – досьогодні є одною з найпопулярніших хасидських книг.

Великий камінь лежав на висоті.
Гілля дерев схилялося над ним,
Сідало птаство і пісні співало.
Здавалось, кращої місцини не знайти
Для мрійників і мудреців.
Та камінь нудився усім цим
І заздрісно дививсь униз на товариство.
«Набридли мені дерева й птаство.
З братами хочу буть нарешті!»-
І зі словами цими звалився камінь.
Та ще не встиг і словом перемовитись,
Як щось важке наїхало на голову,
А далі – то шкребе залізом,
То переверта, то котить, то залива болотом...
І тільки як настає сякий-такий перепочинок,
З усіх боків оббитий, сумно поглядає
Уже не камінь, а якийсь уламок на вершину.

Читаючи мої вірші, що відчуваєте?
Ви думаєте мене розпізнати
Пірнувши углиб моєї душі
Крізь рядок моїх одкровень
У потаємну кімнату

Щоби наситити своє голодне нутро

І взамін лайканути?

Ні, читачу…

Це я словом своїм знімаю твою одежу…

Насолоджуюсь

Шматками твоєї безпорадності

Твоєю відстутністю на час ліпки рим…

У твоїх снах моє мерехтіння…

Я - снодійне твоє

Поспи ще трохи, допоки вільний шлях безкінечності…

Розбудить тебе свіжий голод…
І ти мусиш схилити

Свої оченята до новонародженого -

Нетлінне своє спасіння…

26-03-2018

Як жаль, що я такий земний
А Ви до сказу… всі небесні!!!
Хоч в три погибелі зімнись -
Ніразу не воскреснеш...
05.03.2019.

Спитали якось раббі Баруха ,
Чому це Бога названо спочатку творцем ліків
І тільки потім – творцем див?
«А це тому,- цадик на те,- що Господь не хоче,
Аби славили Його як Бога чудес.
Природа передує їм і зцілення природнє –
Вартніше зцілень чудесами.
Та істина все ж в тому, що все це - диво».
Раббі поринув в роздуми про те,
Як мудро розпорядивсь Господь:
Щоб у людей завжди був вибір,
Він сотворив цілющі трави.
Як і каміння, і тварини, вони теж
Пронизані Божими іскрами.
Тому-то й призначені для хворих.
Кожному свої. Кореневі душі, звичайно, відповідні.
І виходить, що люди - лікарі, які зціляють ліки.

Безтурботний був той візник.
Хоч їхав по грузькій дорозі,
Де було повнісінько баюр,
А обіч ще й ковбані чатували.
На небо все задумливо дививсь,
Співати птаству допомагав він.
Та раптом «трусь!» - і віз загруз.
Візник неначебто проснувсь,
Став батогом періщить коней.
Та як не борсались вони,
Не зрушив віз ані на йоту.
Молитись чоловік почав
І просить Геркулеса прийти на поміч.
Долина з Небес громоподібний голос:
«Ледарю, плечі під віз підстав!»
Р.S.
Небеса готові допомагати тільки тим,
Хто сам собі узявсь допомогти.

«На початку XX ст. над Гніздною стояв двоповерховий будинок пана Оскерка,
навколо будинку чеськими садівниками було створено парк,
горіховий сад, каштанові та липові алеї »,- сказано у Вікіпедії.
А я пригадую ще й «SALVE»,
себто «Здрастуй» на фронтоні.
У цім будинку минало наше сирітське дитинство.
«Де плачуть, там немає вже краси»,- сказав поет.
Не до краси було і нам:
після школи бігли хто куди -
рвати лободу й кропиву, збирати хмиз,
аби зварить обід.
В Гніздній купались,
як руки брались мозолями од свіріпи
або ж терпли од торфу...
...Тільки раз навідавсь я в Заворичі.
Постояв біля будинку Оскерка.
Спогади перехопили подих...
Краса лиш додавала смутку.
Не наважуюсь ще раз побувати в тім раю.

Звинувачувала час…
Картала розлуку…
Ненавиділа себе,
а ще більше –
Ту, що вполювала
твоє серце.
Мріяла хоч раз
поглянути їй у вічі.

А виявилось,
я щодня зустрічала
Жінку,
яку ти обожнюєш
усе життя.
Ось і зараз
вона дивиться на мене
з глибини дзеркала
ТАК,
ніби знала
про це
завжди.

Вдивляюсь
у знайомі риси
твоїми очима,
наче вперше бачу…

І прощаю її…


08.11.2018

Мудрець Шар Акба відчув:
Не сьогодні-завтра
Має з’єднатись з батьками.
Став переглядати записи пожертв.
«Тільки сім тисяч динарів!..-
Сплеснув в одчаї руками:
Якже мало беру з собою
В таку далеку путь...
На зустріч не з ким-небудь,
А з самим Господом Богом!..»
Сяк-так підвівся й закричав:
«Негайно ж половину статку
Віддайте нужденним!»

Виносили небіжчика із хати.
Місцевий ескулап теж завітав тут.
Та замість висловити співчуття родині
Почав оте, на чому знавсь один він:
«Якби покійник не пиячив,
Та по жінках не бігав,
Та ставив клістир частіше...»
«Чом ти йому про це не говорив,
Як був він ще живий?..»
І запізнілому пораднику заціпило,
Бо знав, чому покійний ( і не тільки він)
Так неохоче звертавсь по допомогу:
Грошей не мав таких,
Щоб ескулапа заохотить.

Р.S.
Не перевелись ще ескулапи,
Для кого клятва Гіппократа -
Те, що кладуть на лапу.

Ми неподібними
можемо бути
й здібними тільки
до перельотів
між галактик,
зірок
і планет,
між зимою і літом,
водою й вогнем,
в просторі, де
оця недолуга
несхожість
зненацька
спінює
всесвіти.
Бо схожа
вона
із несхожістю
хмар,
запліднених
одним вітром.
Тримай міцніше вітрило!
Я – хвиля.
Віндсерфер – ти.

2018

Паперовий кораблик
поплив від ручаю на луках
до дуже довгої річки
а потім дуже довгою річкою
до самого її гирла

Але коли аркуш
з учбового зошиту
торкнувся клітинками
талої води
в мене ще не було
підручника географії
і я не попередив кораблика
що за гирлом дуже довгої річки
лежить дуже велике море

Саме тому він зараз пливе
у відкритому космосі
від галактики до галактики

2018

В храмі Юпітера молились два сусіди.
Один – жаднюга був неабиякий.
Другий – у заздрощах не мав упину.
Кожен просив, що підказало його серце.
Юпітер вислухав обох і зголосився
Вдовольнить прохання. Щоправда, за умови,
Що сусід отрима те ж удвічі більше.
Погодились без зволікань обоє.
Просить жаднюга, аби вся в золоті була кімната.
Так воно й сталось. На радощах заглянув до сусіда
І мало не спритомнів – дві кімнати вигравали злотом.
Гіркаву усмішку зауважив господар і просить бога:
«Виколи жаднюзі око, щоб не зазіхав на моє добро!»
Сказав і враз усе йому стемніло доокола.

P.S.
Чи стало це уроком для потомних?
Ні, бо люди готові скорше вчити, а не вчитись.

З літами недобачать стала бабуся.
Ескулапа кличе й обіця:
«Зцілюся – віддячу, як належить.
Тепер од тебе все залежить!»
Цілитель міркував інакше:
«Те, що бабуся дасть – це наше.
Але ж можна щось там і додати!..»
Приходив ескулап вряди-годи,
Щоб рятувать стареньку од біди,
Та все ж не забував й про головне:
Винести з господи все раніш,
Ніж лікування промине.
І настав день, коли каже бабуся:
«На світ тепер по-новому дивлюся!»
«Ну, от і добре!»- лікар їй в одвіт.-
Тепер, як домовлялися, і заплатити слід».
«А якже!.. В суботу, голубе, прийди
Та ще когось з собою приведи».
Прийшов і другої, і третьої суботи,
Та все чомусь зачинені ворота.
До суду справа ця дійшла.
На бік позивача схиляється суддя.
І от настала черга говорить бабусі:
«Дарунок справді обіцяла, як зцілюся.
Хоч бачила погано, дарунок наготувала.
Зцілилась – уся господа гола стала...
То, може, шановний суд віднайде суть:
Чи є якийсь зв’язок поміж лікуванням
І безсоромним пограбуванням?»

Р.S.
У лікуванні ескулап мусить
Долать хворобу, а не карьожить душу.

Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гадають, мабуть, що горбун задарма розважа.
Розсердився Езоп та й кида привселюдно:
«Скупі ви! Живете не так, як інші.
Зрештою, чого ж іще чекати од рабів!..»
«Які ж бо ми раби?- в одвіт.- Давно вже вільні».
«Діти ви рабів. Та річ не в цьому.
Я теж одвідав рабства.
Раби ви, бо хоч і данники бога мистецтв ,
Шкодуєте бодай півдрахми заплатить
Тому, хто мудрості готовий вас навчить.
Чекаєте, мабуть, аби вам вчителі платили...»
«Якщо цей мудрагель піде од нас,
То на весь світ ославить Дельфи.
Ліпше, аби навіки він лишився тут»,-
Так порішили всі старійшини дельфійські.
І не вступали в пересуди з байкарем,
А все зробили тишком-нишком:
Підклали в торбу чашу з Храму Аполлона.
І, звісно, що знайшли, коли Езоп рушив в дорогу.
І присудили незвичайну смерть йому:
Самому кинутись зі скелі в прірву.
...Стоїть над урвищем Езоп і просить вислухати
Байку про доньку, що збесчестив батько:
«Краще б я дісталась ста чоловікам,
Аніж тобі, негіднику, одному».
Отак і я всіх вас, дельфійці, проклинаю!»-
Сказав і кинувся у вічність.

Р.S.
За смерть одного мудреця
Чума прибрала згодом всіх дельфійців.

--------------------------------------------------------------------------
Езо́п (давньогрецьке -Αἴσωπος, точніш Эсоп) — напівлегендарна постать давньогрецької літератури, байкар, який жив у VI ст. до н.е.

Як захочеться дізнатись, відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом виноградник із синами.
Сатана тут нагодився, взять його у спілку просить.
У боргу він не зостане, бо навчить,
як краще учинити з урожаєм.
Ной погодився охоче мати вчителя такого.
Сатана привів спочатку вівцю тиху та сумирну.
Вбив її, а кров’ю окропив зелені ґрона.
Теж зробив потому з левом,
Потім з мавпою смішною.
Наостанок заколов свиню поросну.
Поцікавивсь Ной: «Навіщо?»
«Зрозумієш сам невдовзі».
І відтоді, як до трунку прикладається людина,
попервах така люб’язна, далі – неймовірно сміла.
А як до перебору дійде, то на мавпу скорше схожа.
А коли вже втратить розум,на ногах ніяк не встоїть,
притьмом падає в багнюку і по-свинськи щось там рохка.
Р.S.
П’яний Ной лиш скинув одіж і таким побачивсь Хаму .
А сьогоднішні п’янички так вподобали болото,
що свині бракує місця.

Чорно-білий сніг на зимовій кометі
сипле
коли вона наближається до сонця

Тріск палаючих сузір’їв
чутно
в космічному полум’ї груби

Відлиски грають на шибках
небесного тіла
й біле сплітається з чорним
чорне видмухує біле

А як снігопад вщухає
знову вертає
до сонця комин комети

2018

Ти чула, як плещеться всесвіт?
Всіма своїми хвилями, полями,
громаддям хмар міжзоряного пилу?
Піна зірок уносить бульбашки планет
з тихим-тихим шелестом –
ш-ш-ш… ш-ш-ш… ш-ш-ш…
А нам здається, що це – радіоперешкоди,
вигадані нами з безсилля почути щось
тихою зоряною ніччю
й наповнити чаші радіотелескопів
мінливим інопланетним світлом…
Випий цей трунок з моїх рук і поцілуй мене…
Чуєш?
Ш-ш-ш… ш-ш-ш…
То кров шурхоче по судинах просторів,
замкнених в наших тілах,
і хвилі всесвіту гойдають нас,
несучи між берегами думок,
зниклих за обріями.

2018

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду.
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І якщо скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі я:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

Місце народження - поле…
телятко, що паслося поруч
підійшло і лизнуло голівку…
Травень оповив ніжно
материнським теплом
і відніс у сонячне проміння
янголи, їх було безліч
сиділи по колу.. вели розмову
одним із них наші погляди
зустрілись
ми зрозуміли
одне одного…
Матуся оголила молочне джерельце
і я вперше поснідав
нагнав апетиту... кому?
дивись
он воно ссе
у своєї мами…
15-03-18

***
Пахощі нічні
Вже споліскує роса.
Усміхнувсь кавун...

***
Блискає й гримить!
Бачили б як я колись –
Горобину ніч!

***
Мріють цвіркуни
Хто кого застукає?
Тріскотня буття.

***
Літо відійшло.
Я його зустріну там,
де на мене ждуть.

***
Дятел прилетів.
Відкорковує гілки.
Ранок захмелів.

***
Виноград поспів.
Павутинку відірву –
І намисто є.

Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води Меркурій вирина
І простяга невдасі золоту сокиру.
«Бери та більш не лементуй»
«Це не моя. Що нею можна тут робить?»
«А ця ось, срібна, не твоя?»
«Ні, не моя. Шукай на дні залізну!»
«Ну, якщо так, тоді бери всі три».
На радощах біжить той чоловік в село
І по дорозі всім оповіда свою пригоду.
Тільки скінчив – сусід метикуватий
Ноги на плечі та й подавсь на річку.
Кинув сокиру в воду і кричить:
«Ну, хто ж зарадить лихові моєму?!»
З’явивсь Меркурій і золоту трима сокиру.
«Моя!» – кричить той чоловік.
«Ні, не твоя,- на те йому Меркурій. –
А за брехню розплачуйся сокирою!»

P.S.
Хто в радники брехню собі узяв,
Позбудеться й того, що мав.

Зигзаги, прогалини, течії…
Мистецтво шукає себе.

Одухотворення виплодів зла.
Заклинання зміїв руйнації.

Митці змагаються за статус-кво:
хто ж переможе –
медіуми апокаліпсису
чи маги апо-
ката′статису*?

Світ балансує над прірвою…


03.10.2017

Я колись буду вихором
на іще невідкритій планеті.
Там космічний пронизливий вітер
віє з тисяч бентежних зірок
та й несе над пустизною часу
Магелланові Хмари,
що інопланетним життям
сповнені, як дощами.
В них простір шумує злиттям
путівців і доріг, спогадів та фантазій.
Чуєш, звуками речі стають?..
І сигналами SETI
на далекій планеті
осипається первісна тиша
в багатоголосся галактик,
де безодня віршує
неземне вихроносне майбутнє,
пломенисте, буремне й високе,
ризиковане
            і небезпечне.
До біса чудове!..
Вже й дерева куйовдить
вітер – душа польоту, –
тільки викопні чорні окопи
плазунами геть хижими
мовчки до них підповзають
і принишк мій «калаш»,
підпускаючи чудищ поближче,
і дурний метеор б’є у груди,
і ненька-галактика з батьком-світилом
над обличчям схиляються,
коли падаю важко на спину…
Зачакловані зорі дитинства
линуть в зіницях по колу,
обезболюють рухом дорослий
обважнілий усесвіт:
планети, заселені вітром,
розсіваються там по луках
і нуртують кульбабами
у коловерті світу.

Колись буду вихором неба…

2017

Ти вже помолилась за онука й синів,
щоб Господь благословив і оберіг їх,
був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав на твоє добро.
Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи, які не скоїла,
та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки,
щоб громаддя планів на завтра не заступило радості стрічі вві сні-
з усією родиною й друзями сонячної днини десь на узбережжі моря
чи в лісі біля багаття з ельзаським вином і шашликами,
чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,
і,як щось зайвe, відсторонить снотворне.