Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники забутими своїми мовами.
Прощай і догнивай в московському болоті,
Належному тобі, і згадуй калиту, царів і єрмаків.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє,
А Яша Хейфец, як-от і ви,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Трамвай запашного літа
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загубилися, а туніка на шмати,
Бо на полі Еагра лишились одні колючки –
Нетреби та терену, а шлях надто кручений,
Занадто притрушений пилом зірок.

Трамвай запашного літа
(Не того, що з літописів, а трояндового)
Прямує між кам’яницями міста кіконів,
Що зводили його з білого каменю,
Розчиняли його в повітрі, як шал
Розчиняли менади в крові винограду.
Трамвай прямує крізь пахощі –
На площу нещадної спеки,
Де флейти співають пеан Геліадам
І про майбутнє мовчать
(Бо вони не пророки і не оракули,
А лише уламки мудрості).

Трамвай запашного літа,
Що прикрашений незабудьками
(Кольору пурпуру з островів собачих)
Прямує між кам’яних обличь сенсу,
Днів, що його втратили офіруючи Кроносу
Мед тракійських глиняних вуликів,
Які ліпили старі сурмачі та рапсоди –
Останні, що пам’ятали
Забуту істину Сонця.
Синьоокий водій трамваю запашного літа
Марно виглядає фіалкокосих пасажирок –
Сестер Харакса, громадянок острова,
На якому стоїть Мітилена.

Один дивак,
Що майстрував собі крила
(на яких так і не зміг полетіти,
Краще б літав він на вітрилах мрій)
Пояснив мені, що меч це дзеркало,
В якому відображається душа Едіпа,
А тіло людське – це музика,
Яку грає старий кіфаред – автор апокрифу:
Незнаного, як драхма кіклопа,
Яку він офірував мармуровим руїнам
Храму бородатого Посейдона –
Бога білих коней.

Один дивак,
Що малював неминуче,
Блукав сумним пагорбами та левадами
Землі безтурботних етрусків,
Розказував про охайних мулярів
Вільних як хмари
І коней глиняних,
Що не знають дороги в майбутнє,
Казав мені, що вже час
Шукати шлях чи то стежку в країну синю
Орхідей торішнього сну
І кульбаб неохайного завтра,
Які зацвітуть
Конче.

Один дивак,
Що майстрував залізного лева,
Який дарував королям лілії,
Казав мені, що душа – це аркуш,
На якому чужинець-художник
Малює прозорими фарбами
Дерева з порізаним листям,
Флейту зроблену з очерету
І крамарів,
Що мріють (так необачно)
Про подих вітру
Лігурії.

Нічна варта* ступає
Стежею кентаврів.
Присмерк травневий
У Небі майструє містраль**.
Мій друг Телемах
Шукає зело для медового трунку,
Віщує: примарна дорога для всіх:
Не тільки для еллінів –
В той, незбагненний Тартар.
Друже, то стежка самотніх –
Оспівуй сади невідомі,
Де ті людоконі
Пили нектар і гнівили богів***.
Ні, не тікай від пізнання лихого,
Ні, не роз’ятруй
рану відкриту Ніщо.
Мій друг Телемах
Осягнув суть всього, що росте,
Що блаженству дарує достиглість,
Що троянди ковтає як дні,
Посейбічні години,
Потойбічні роки
В торбу Хроносу –
Безліч кишень.
Ми живемо,
Ми стежою кентаврів йдемо.
Це причина для того, щоб бути,
Це вогонь чистоти,
Це.
Я знаю: цей світ безіменний,
Не названий.
Світ – це суцільна Terra incognita.
Хто зна, може прийдешнє –
Берег безплідний, рінь кам’яна
Ріки, що нестримна.
Але знов завесніло.

Примітки:
* - та сама, що звалась в часи Брута vigilia nocturna silvae.
** - найкрасивіші містралі бувають на острові Корсика, але травневі теж варті уваги.
*** - це вони робили даремно, від того й лишилась про них погана слава. Я впевнений, що були серед них дуже мудрі істоти.

– Слава Богу...
– Ангелам слава!
– Небеса понад усе!
– Пекло чортам!

Живі телефони з очима синіми
Стрибають, як жаби, прямісінько –
В озеро-небо,
Ніби то не повітряне море,
А рукопис старого філософа,
Просто вони забули*
Чи то не знали,
Що Небо – це весняний сад**,
Де блукають люди народу троянд***
Не помічаючи, як вода стає попелом****,
Як мрії стають тліном, а квіти вогнем.
Зозулі-художники малюють етюд:
Постскриптум травневої книги –
Хтось писав, а хтось сподівався,
Хтось марив, а хтось рахував кроки
До брами, яку зачиняли книжники.
А може небо – це вигадка вершників?
Тих самих, що очікують біля броду,
Що привезли глиняні глеки,
Де ховалася порожнеча
(Та марно – знайшли і милуються).
Майструю човен з окличних знаків,
Очікую слушного часу:
Дослухаюсь до серця землі,
До марних слів озера синього неба:
Якщо плисти, то навіщо,
Якщо кидати в те озеро ятір,
То коли?
Читаю літопис джмелиного вулика:
Смакую мед зібраний на фіалках
Волохатими марногудами:
В тих трубадурів весни
Свої темні віки. І свій Роланд.

Примітки:
* - здатність забувати – це велике мистецтво.
** - вишневий. Але гудуть над отими вишнями не хрущі, а кванти вічності.
*** - є такий народ, він ще напише свої літописи на пергаменті, що зроблений з шкіри чорної вівці.
**** - вода насправді і є попіл – попіл зірок.

Зграями літають невгамовні голуби,
А як повсідаються на провід, мов на нотоносець,
Хіба що Малеру вдалось би їх голос відтворить,
Ми ж як Ноєву голубку посланницею суші сприймаємо.
А от горлиці, так схожі на голубів (щоправда, менші зростом),
Літають в парі, а то й поодиноко гудуть собі й гудуть
Сумнаву пісню, якою наділив їх Господь Бог,
А невгамовний цар Соломон, як скінчилися дощі,
Вирядив їх першими стрічать весну по всій країні.

Травневий дивак дощ –
Це мовчазний пророк,
Що кидає землю гостинну
І мандрує на досвітку
У пошуках свідків
Вічного існування
Бородатого музики Часу:
Він теж грає на струнах
Банджо, що звуть Порожнечею,
Що замість серця
Має очкастого метелика.
Травневий дивак дощ
Розчиняється в озері Спокою,
Де живуть лускаті русалки –
Зеленокосі та синьоокі,
Що прозорі думки
Втілюють в пісню про карму,
Доки ніч чорногузів-алхіміків
Достигає як чорна ягода
Над потоком Останнього Слова,
Де живуть м’якуни-філософи
З мушлею кольору полудня.
Травневий дивак дощ
Ховається в нечемному лісі,
Де плазуни пишуть Книгу Мовчання,
Де шаленство сховалось між літерами,
Де здивовані птахи
Співають пісні про монахів
Забутої віри вогню.

...І за околиці люблю Єрусалим.
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та джерельної води,
Настояній на пахощах терпкої виноградної лози.
І хто зануриться в Ейн-Керем,
Немов од трунку, від краси його сп’яніє.
***
Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір уповні відтворить її знову.
І так оця містерія вершиться, мабуть,
Відтоді, як ріка занурилася в надра,
Залишивши на згадку лиш джерела.

P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.

Ще як не став ненависним Саулові,
Давид під пальмою трудився
Над котримсь зі своїх псалмів.
Скліпив повіки, довіривсь струнам гусел...
Мовби зі сну прокинувсь,
Бачить: шершень доїдає павука...
«Яка ж несправедливість, Боже,-
Одвернувсь юнак од наруги тої,-
Трудівника он поїдає дармоїд...
А Тобі начебто байдуже...»
І долина до псалмоспівця з високості:
«Як, невігласе, насміливсь ти судить
Про Мої створіння? Стривай – невдовзі
Ще пошкодуєш за недовіру».
І справді: зненавидів Саул
Співця свойого й зятя:
Найбільше мав той поводження в народі.
Стало ім’я Давида шановане повсюди .
Тож цар наміривсь порішить його.
Зробив би справно задум, якби не діти –
Йонатан і Мелхола, та ще й дружина.
Змушений був поневірятись юнак на чужині,
Навіть удаючи із себе божевільного.
В пустелі Зіф знайшов урешті-решт притулок -
Печеру, заткану зусібіч павутинням.
Савул з людьми теж опинивсь в пустелі
В пошуках ненависника свого.
Дізнавсь про те Давид . Поночі сам увійшов
До царевого намету. А там , мов дерево розлоге,
Хропів Савуловий воєначальник Авенір.
Проліз поміж ногами велетня Давид,
Узяв царевий спис і дзбан з водою.
Тільки наміривсь вийти, як доти
Зігнуті в колінах колоди-ноги богатиря
Випростались тай опустились на юначі плечі.
«Боже праведний, не дай загинуть!»-
Прошепотів Давид. І тої ж миті
Велетень знову зігнув ноги в колінах.
Уже на волі опинившись, почув Давид,
Як з посвистом шершень з намету вилетів.
Прошепотів псалмоспівець у безгомінні:
«Прекрасні, Боже, всі Твої створіння!
Не мені, рабу Твоєму, про них судить.
Я ж бо сам – останнє і найменше з них!»

Якось у п’ятницю я розкрив Коран і прочитав суру «Люди». Прочитав і мені написалось ось таке:

Люди – це вусики таргана Всесвіту,
Що біжить порожнечею і шукає мету
Свого буття-існування. Серед пітьми,
Серед нескінченного невідання.
Люди – це фіолетові незабудьки
На клумбі кам’яних астероїдів*
Нашої дірявої свити-свідомості –
Марнотрати тутешніх привидів.
Люди – це сині метелики,
Що літають в саду старих абрикосів,
Де стоять манекени (трохи оголені),
Старого кравця-шотландця,
Що купив квиток на «Титанік»,
Але так любив запашний дим
Винокурні смішного Мак-Ґреґора,
Що варив своє віскі на торфі
Болота нічийного глена,**
Де колись блукали олені, а нині пустка
Страшна й синьоока. Поросла кульбабами –
Квітами незадоволених бджіл.
Отож лишився – отой кравець,
Знавець твіду і кілтів, не зник у безодні
Злої Атлантики, а спився тихесенько
Між людей свого клану рудочубого.
Селена*** травневих сутінок
Споглядає як сплять синиці,
Будить філософів-лиликів,
Змушує мислити, коли тьма остаточно
Перемагає світло, поглинає останні кванти,
Що прилітають здалеку,
Ковтає струни: буття – це музика.

Примітки:
* - Земля це теж кам’яний астероїд. Тільки ми боїмося признатися в цьому. Собі.
** - шкода, що по гленах не блукали мамути. Вони вимерли в тих краях ще до того, як глени оголили свої ребра і лона Сонцю.
*** - насправді не Селена, а Геката. Але не хотів додавати похмурості у цей текст. Крім того фракійські (точніше тракійські) мотиви мені трохи чужі. Я родом з бореальних сколотських країв.

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг iз п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Розносить пошту,
Прикипа до мікроскопу,
Відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.

Деміург з посмішкою шахового маестро
Палить люльку набиту листями авокадо,
Читає діалоги Платона щоп’ятниці,
Коли скорботи налито по вінця,
Коли Місяць оповні зазирає в зіниці
Черепа світобудови, викликаючи посмішку
Нечемної діви Галактики – зеленовбраної,
Синьокосої, в якої кіт-муркотайло (сірий)
Дивиться на кульгавих вухастих осликів,
Що носять цеглу на будову башти мовчання,
Яку мурують до Неба вільні каменярі
(Прилітайте, чорні орли, прилітайте!).
Термітам смакує дерево – міцне й крислате,
З листями-пальцями, з квітами-снами,
На дошках з якого малюють сумні ікони
Ченці вогненної віри, ховаючи у своїх
Каплицях таємниці перехожих-годинників.
Згадуй, мій друже, згадуй, місто своє біле
З назвою Начебто, з ратушою сера Альберта*:
Етюди на тему «Ad urbem et mures»**
Малюй м’яким пензликом***
На поверхні листя
Осокорів
Юних, як зошит
На якому ще нічого не було написано,
Не нашкрябано, не заплямлено, не зіпсовано
Літерами, яких ніхто не знає, ніхто,
Навіть він – деміург зеленого травня****.

Примітки:
* - не принца, ні. Тим паче, не Чорного Принца.
** - У Теодора Руанського (1296 – 1378) є поема «Ad urbem et mures» писана середньовічною латиною. Вільні муляри і шанувальники троянди та хреста (одночасно) вважали цю поему одкровенням. Хто зна, може вони і праві.
*** - один мій знайомий, художник і винороб, робив собі пензлики з шерсті котячих хвостів. Пензлики виходили м’які і безпосередні. Малював він тими пензликами пейзажі на горіхових дошках.
**** - один моряк (громадянин Кале) запевняв, що під час плавання до Землі Ван Дімена він на одному острові бачив зелених джмелів, яких він назвав деміургами травня (demiurgi viridis Maii). Я впевнений, що то йому привиділось – він зловживав ямайським ромом.

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки ще й досі додаються...
Зірки ті - діти осиротілої Вкраїни,
Розстріляні, голодом замучені
Ненажерливим московським монстром.

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

Сонце – вухастий заєць
Малює знаки на жовтій глині,
Якої торкались руки людей,
Що вдягнені в торішні зимові сни
Замість полотняного одягу,
Що взуті в личаки лабіринтів,
Що плетені з кори хлібного дерева,
Яке посадив пастух Таргітай.
Діти глеків-клепсидр:
Їм жити серед жита та єресі,
Серед хаток без вікон і сміху,
На осонні років-метеликів,
На землі, що опалена требами,
Напоєна медовими офірами.
На безлюдному острові квітня
Зібрав знавців давнього трунку,
Друзів сивого доктора Фауста
Під знаком троянди й хреста:
Щоб не блукали в густій темряві,
Коли сам Час довершується,
Як довершують важкі кроки
На вершину високої башти,
Яку мурували (та марно),
Яка стримить за ображені хмари
(Ой, як недоречно-невчасно),
Щоб розповісти зорям-блукальцям
Про нас.
На руїнах римського ринку рабів
Цвіте оксамитом магнолія –
Квітка свідок важких почвар,
Наче гіркий постскриптум
На пергаментній сторінці
Апокрифу.

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»
Янголи мовчали.
«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»
Янголи мовчали.
«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

Я прийшов до брами,
А там самотній гідальго –
На Дон Кіхота зовсім не схожий,
Ані трошечки, ані на цяпочку,
Без коня й кіраси, але бородатий
І сивий як лунь навесні,
І старий як світ варварів,
Ключі мідні причепив до поясу:
Впізнав його ненароком –
То сновида Сан Педро.
Подивився на мене очима сумними:
Чого, мовляв, прийшов дочасно,
Чого, мовляв, мандруєш куди не слід,
Я меча свого в ріллю закопав,
Отут сторожую, отут ключником,
Чекаю на босоногого,
Сідай, марнотратнику слів, побазікаємо,
Вертайся потім туди –
В місто сіре,
Де не очікують,
Нікого, а тебе особливо,
Де сови співають канцони,
Де горобці горожани
Республіки лабіринтів-доріг,
Де коти-філософи
Цитують поганських мислителів,
Особливо Сократа.
Послухав його, пожурився:
І що в словах твоїх камінного,
Окрім міста вовків.

Людиною буть можна тільки за життя,
Опісля тільки образом.
Істина, здавалося б, проста,
Та ой як часто ми її обходимо
І наділяємо живих оцінками високими:
Геній, пророк.., навіть Месія…
Забуваємо, що правом цим наділений
Тільки Всевишній.

Пухнастий хвіст свій лис
Змушений був залишити в капкані
(Не до краси, як йдеться про життя і смерть).
Щоб не натрапити на глузи товариства,
Смутний ходив він кілька тижнів одинцем
(Щоправда, одинокість часом гірше смерті).
«Стривай, а як зробити лихо перевагою?»
Подумав і скликає братію невдаха та й почина
Хвалитись,що позбувсь хвоста зумисне,
Аби життям новим зажити:
«Повірте, і бігать легше, і безпечніш стало.
Отож, і вам настійно раджу, не гаючись,
Утнуть додаток цей, бозна навіщо даний».
На запальний той заклик озвався лис старий:
«Даруй, але ж ніхто не бачив, як ти це робив.
Можливо, що й не по своїй охоті...
То ж замість розказувать усякі небилиці,
Краще б розповів, де саме позбувсь хвоста,
Ти ж хочеш зробити всіх схожими на себе.
Себто позбутись того, що в дар дала природа.
P.S.
Як сам потрапив у халепу,
громаду всю тягнуть туди не треба.

Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув, що Храм мають зробить таким,
Який той був за царя Шломо,
Спродав усе своє добро,
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходивсь робить ворота з міді,
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де мали пристати, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.

P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».

Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.

Перш ніж зійти на гору Моріа
й оглянуть омріяний край молока і меду,
куди Всевишнім не велено мені ввійти,
заради чого стільки незгод
перенесли ми з тобою і народом,
(не подивуй, що стримать сліз не можу…)
Так-от ввіряю тобі тих,
хто ще лишивсь після Єгипту,
не як козлищ , а як козенят,
як ягнят, а не як вівців.
Знаю, що нелегко буде з ними,
але ти не сам, а під наглядом Господнім
і, як не стачить сил твоїх, Він на поміч прийде.
Навіть щоб ніч перетворить на кілька днів…
А тепер прощай і пам’ятай, що я також з тобою.

Друге пришестя Пандори:
Назбиралося дерев’яних скриньок,
Нема кому відчиняти і зазирати,
Що там заховано-поховано,
Не цікаво нікому, навіть гетерам,
Що там лишилось на дні
(А лишилась надія –
Останнє болюче нещастя)
(А може і не лишилась?)
Друзяко Улісс!*
На острові Всіх Вітрів
Знову раптова вакансія:
Нема кому пильнувати**
Білих овечок хвиль
Моря отого Егейського:
Всі вітри – вовки, всі злодії.
Тільки ми на цьому острові
Кинули душі мов якір,
Що зачепився за білий камінь
Страждань.
Невже ми навік
Неприкаяні –
Не при Каїні сторожі,
Невже нам годі шукати
Ітаки –
Острова спокою і пісень козопасів
Серед оцих морів
Журби солоної?
Порвали конопляні вітрила
Бородатий Борей та шульга Еол***,
Потрощені старі весла,
Муруємо корабель кам’яний,
Що попливе колись
У майбутнє з минулого,
У країну високого Неба,
Де живуть пастухи зір.


Примітки:
* - Улісс справді був моїм старим другом, хоча мало хто називає другом отакого от хитромудрого харцизяку.
** - був один дивак, що зголосився пильнувати всі вітри на острові-скелі серед самотності. Але він помандрував бозна-куди. І от тепер отаке.
*** - відносно античних алюзій: знав я одного Томаса МакГрегора, так йому дарували титул лорда тільки за те, що він на пам’ять знав всеньку «Іліаду» на мові оригіналу. Ще й декламував її на іонійському діалекті. Він (до речі) служив у легкій кавалерії і під час кримських баталій такі коники показував, що тримайте мене семеро.

...І добре,
Що не відреклися від ілюзій.
«Літаючі верблюди»
Не заважають літакам.
А в замки на піску
Ніхто не поривається вселятись.
...І добре,
Що безнадійних нема поміж дівчат.
І що жінки не знають своїх літ,
А ми, чоловіки, навчились це не помічати.
...І добре,
Коли день зайнявся для добра.
...І добре,
Як і добром той день скінчився,
Бо ж після кожного з своїх начал
Господь щоразу говорив:
«Добре!»

Серед лісу черепахових сутінок
Кульгавий мовчазний мельник
На ім’я чужинське Кронос
Загубив своє кам’яне серце
І майструє незриму клепсидру
Над рікою, де бродить чапля
З ліхтарем у гострому дзьобі:
Бородаті пророцтва, вусаті провісники
Віщують синім сновидам,
Солом’яним птахам заброди-весни
Про пісню майбутню солов’я-алхіміка
Пошепки.
Хвостаті знавці квітневих псалмів,
Народ човнів Ріки Небесної,
Вухасті тубільці острівців спокою
Журяться, що квіти очікування
Будуть червоніти, коли патрицій Сонце
Завітає в Країну Вічної Молодості
На зібрання їжаків-сенаторів.
На млині бородатого мельника,
Що меле з моху зелене борошно,
Живе щур у камзолі водяника
І складає свої сіровбрані канцони,
Недолугі совині сонети
Для вечірок тіней самураїв,
Що п’ють свій березовий чай
З порцелянових чаш-спогадів.
Дайте йому солом’яний плащ –
Оцьому зубатому філософу,
Цьому опівнічному поету-скептику
Бо дощить. Бо мокряк-журба,
Бо весна забарилась,
Замислилась.

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Найвища в лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.

P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?»
І чекаю миті, коли це станеться, і незламна моя Україна Продиктує ганебній Росії свій вирок.

Ми зловили округлу рибу
Гарячу, як споконвічний вогонь,
Жовту, як глина долини
Усіх Таємниць,
Сяючу, аж сліпило очі
Не тільки нам,
Але і шаманам дощу,
Що кликали воду з Неба
Злого й байдужого
До людей-собак.
Зловили ту рибу в ятір,
Що сплетений з минулого –
З його ниток липких,
Наче докучливі спогади.
Зловили цю норовливу рибу,
Що пручалась, вистрибувала
Ніби гралася з нами, рибалками.
Зловили,
А виявилось, що та риба – Сонце,
Що пірнуло в глибінь,
Танцюючи під сопілку Вічності,
А ми зловили,
Бо звикли шукати здобич
У глибині ріки
Або у вирі минулого –
Круговерті жорстоких хвилин,
Чи в безодні вічності.
Зловили та й відпустили,
Бо досить нам уже
Уста спалювати
Їдким вином невизначеності
І язиками вовчими
Вогню.

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

Яка чарівна липнева ніч.
Шкода, що лип немає тут
З їхнім медовим квітом.
Та місяць годен заворожить
Навіть оцю пустелю кам’янисту.
Хвала Всевишньому за гармонію
У Всесвіті безмежному Його.
Такої ж ночі, незадовго до смерті,
Оці рядки благословенні,
З Небес напевне почулися Поетові:
«Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит
Ночь тиха, пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит".
Спасибі, мій ровеснику,
Що хоч на мить якусь відраду вніс
В невольничу і безпросвітну мою днину.
Тобі, мій Всемогутній Чоловіколюбце,
Що даруєш силу душі і тілу,
Аби пройти зумів я морок цей тернистий,
Ані на йоту не принизив людську гідність.
Щоб міг коронованим тиранам
Від себе й любого Михайла кинути:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Р.S.
Наче молитвою, рядками Лермонтова
Душу Тарас угомонив, та як глянув
На скелю, де шкірились гармати,
Піснею порушив чарівну тишу ночі:
«Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому».

Коваль, якого звали Мигдаль
А може Мігель
(Родом з Гішпанії –
Країни замріяних вершників –
Гідальго)
Вистукував молотом
Веселу мелодію
По ковадлу, що знало Адама
(Кадмона*),
Майстрував підкову
Для бородатого Фавна
І безбородого пастуха мрій –
Кентавра Хроноса**.
Я думав, що то замурзана кузня,
А то палаццо
Гордого кондот’єра-карбонарія,
Майстра вигадок, алхіміка тризни.
Зустрів він жінку на ім’я Медея –
Таку ж чорнокосу, як ніч,
Таку ж чорнооку, як відьми
Вандалії-Андалузії,
Країни чужих кораблів
І пісень про скорботу
(Doloroso) –
Порвіть мідні струни
Нарешті!
Фавн непідкований
Тупотів лісами поганськими,
Збирав анемони для трунку
Бога вітрів Еола***,
Нині підкований,
Нині дзвенить бруківками
Міста корид і паяців,
Нині ховає свої волохаті ноги
Під хламідою містики:
Запевняє, що він посланець
І звуть його Каліостро –
Ненароком.

Примітки:
* - один іспанський равві, ще в часи Реконкісти (до вигнання морисків), знавець Кабали, запевняв, що Адам і Кадм то одна особа. Але він помилявся. Від того і пішла легенда про Адама Кадмона.
** - орфіки колись запевняли, що був такий кентавр, якого звали Хронос. Він для інших кентаврів став ізгоєм, але навчив перших орфіків (а може і самого Орфея) лічити час.
*** - цей трунок Еола був п’янкішим за вино. Але його треба було не пити, а дихати його ароматом. Геродот збрехати не дасть.

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Злива.
Ніби то не літо Калігули,
А часи бородатого Ноя:
Мокнуть граки дзьобаті
І самотній безхатько
У чорному плащі сутінок,
Наче він не філософ буднів,
А дерево лісу бетону й асфальту.
Нехай,
Доки навколо вода:
Між руїнами і дзвіницями
Храмів казуїстики та апокрифів,
Між калюжами-плямами і вікнами
Колючих поглядів,
Між пелюстками півонії
І казкою про опришків
Зійду на палубу корабля вигадки
Намальованого синім чорнилом
На плечі лісової відьми
Чи то німфи, чи то лисиці
(А в неї людське обличчя),
Втечу від живих квітів
І мертвих сторінок книг
Про дивака П’єро
І поставлю над літерами
Теплих днів пожежі Сонця
Апостроф.

Вдягнена в сіре руно
Збирає у кошик зорі –
У кошик темряви.
Вдягнена веслярем з «Арго»
(Дарував одяг овечий –
М’який як світ
Без свічада бронзового)
Ходить м’яко, нечутно
Босоніж
(Інколи вдягаючи
Мокасини волові –
Шиті з шкіри рогатого,
Що ховав Місяць на лобом),
Ходить-колобродить
Світлячковим лісом
Вічної ночі.
Вдягнена в м’яке руно
Рахує цеглини
Мурів старого міста,
Що схоже на Вавилон,
Мурів зачинених брам
До серця глиняного
(Сходи прямісінько в Небо).
Вдягнена безпритульною овечкою
Назбирала зорі до снідання:
Буде пекти марципани
З мигдалевого тіста Галактики.
А зорі шепочуть у кошику,
Наче не зорі вони,
А жуки-світлячки,
Наче не тьма навкруги,
А море спокою,
Наче не ми їх споглядаємо,
А курча пухнасте і жовте –
Як мідний ніж святенника,
Що накликає дощ.
Стукаю в бубон Вічності,
Повторюю слова, що лунали
Одвіку.
Голосно.

Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі,
що поки ще ними владаю,
за очі, готові весь світ обійняти,
за світ, що сприймаю
барвою й словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -
ЖИТТЯ.

Ми в швидкості майже зрівнялись:
я з ковінькою неспішно долаю коло за колом,
він по прямій переповзає до сховку свого .
Та є суттєва різниця у намірах наших:
Павлик-равлик володар у дощову пору,
а птаство і коти, і люди навіть шукають
якомога швидше сховку од негоди.
Найсуттєвіше усе ж інше, мабуть:
Павлик-равлик у сонячну днину
ховається в затінок широкого листу
чи навіть занурюється цілковито в землю
і може там пролежать, скільки заманеться.
Я ж тягнусь до сонця всією душею,
бо як в труну покладуть, присиплять землею,
повік, на жаль, стане єдиним,
та не рідним домом мені підземелля…

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги.Не од перевтоми.

Як дві хвороби одділили мене од товариства,
То дві війни по саму зав”язку занурили в цей світ.
Од міокарда серця є ліки. Навіть од раку є вони.
А от од воєн ліки не знайду.
Закрити вуха, не встрявать в розмову невігласів,
Яким і я насправді є, на жаль.
Не звертать на цифри поранених й загиблих?
Себто поки що живим самому бути перестать .
Не в змозі. І тому роблю все, що суперечить розуму.
Просто живу в якомусь сум”ятті німому,
Бо, мабуть, занадто покладаюсь на надію.

Наше життя – немов драбина Яакова:
Підіймаємось і опускаємось.
Знизу – догори.Туди –сюди.
Змагаємось, вряди-годи перемагаємо.
Та на відміну від праотця -
Частіше – переможені.

***
Замість листу на осиці пташина малеча
Повсідалась, споглядає переліт лелечий.
Немов ноти сумної мелодії, сидять мовчазливо,-
Попереду ж вітрюгани і холодні зливи.

***
Звіддаля подумалось:
горобенятко заплуталось в галуззі.
А ближче підійшов, бачу:
Із вітриком бавиться листочок.

З блискучої ртуті моєї фантазії
Злітають здивовані чаплі
Під дощем непотрібних метафор
(Нікому).
Ця радість безглузда –
Споглядання мінливого світу:
Порадую серце своє
Келішком ірландського віскі:
Падають з Неба кванти блакиті –
Кристали моїх нездійснених ілюзій:
Трохи дороги – до видноколу,
Трохи брил кам’яних
До храму готичної віри,
Трохи помріяти про місто радості,
А потім летіти
У неминуче –
В завершення часу*.
Одного рожевого ранку
Я бачив у Небі срібне
Крислате прозоре дерево.
Ave, холодному вітру!
Ave, володарю хмар**!
Після дощу пелюсток карми
Між морем і лісом Ніщо
Шукаю сліди тварин на піску –
Сліди потвор***.
Невже аромат хризантем****
Єдине, що лишилось отам –
Під сонцем Аустерліцу*****?

Примітки:
* - у нашому Всесвіті є куточки, де сам час припинив бути.
** - у часи готичні алхіміки називали володаря хмар Dominus Nubium і приписували йому створення допотопних потворок.
*** - а колись таки блукали. І лишали сліди на піску. Навіщо?
**** - аромат хризантем дуже пасує до холодного осіннього вітру.
***** - тоді під селищем Аустерліц направду було холодно. Корсиканець підтвердить, якщо його покликати.

Шкультига на трьох (четверта покалічена)
немолодий уже чорнявий кіт.
Був би чоловік, отримав пенсію
або притулок в будинку для старих.
А так шукай самотужки сякий-такий харч,
Найчастіше те, що молодики не з’їли.
Котам не випадає прийняти достроково смерть.
Отож і шкутильга на трьох чорнявий інвалід.

Абелю Янзсону Тасману – далекозору і вітрокроку, капітану і командору. Щиро.

Вузькими вуличками пошуків Істини
Блукає трамвай прозорості минулого.
Обличчя відкриті туману: вже ніч,
Так темно, що вогні стеаринових свічок
Та гасових лямп безбожника Джузеппе
Нагадують світло галактик – рожеве,
Наче то не круговерті зірок, а блимала
Амстердаму – міста моряків і вітрильників
Торговця прянощами Антоні ван Дімена –
Знавця капелюхів, шукача Невідомого.

Збираю каміння блискучі
На березі ріки Вічності:
А вже осінь світу людей,
А вже падолист кольорових снів
Мрійників задивлених в Небо.
Вітер над очеретом нещасть –
Годую коней з руки – коней планет
Зерном, що розсипала Гера*.
Я знав двох Джузеппе** –
Обидва романтики і втікачі
Від буденності. Від «реальності»,
Яку вигадав Кронос***.
Все крокую назустріч холоду,
А в мріях цвітуть орхідеї,
Де і коли, на якій понурій рівнині
Назбираю в крисаню жуків-світляків
Щоб побачити стежку у тьмі –
Хоч трохи.

Примітки:
* - краплі розчину лактози з емульсією жирів – це теж зерна – зерна життя. Не дивуйтесь. Ота ріка над головами людей, в яку пірнають знизу д’горі не розсипана сіль, а зерна, що повисипались з воза і колись проростуть.
** - один Джузеппе вчив людей бути вільними, а другий Джузеппе вчив дерев’яних чоловічків бути живими. Безбожником я назвав отого – другого, що зловживав червоним вином.
*** - Кронос був фантазером. Якби це було не так, світ був би зовсім іншим, і Сатурналії святкували б зовсім не так…

Домовина – не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще артефакт для археолога
про епоху, в яку
небіжчику довелося жить.
Хрещеним був я в дитинстві,
а гріхи відмолюю і захисту
для себе і родини прошу
в Єрусалимі на івриті.
Не сповідаюсь ні перед попом,
ні перед рабином відтоді,
як прийняв Тору Всевишнього,
себто Святе Його Письмо.
Отож, і обираю пряму дорогу
На неодмінну сповідь перед Ним.
***
Умру –
не кладіть у труну-тюрму.
Спаліть і розвійте
над Канівським степом.
Вийде зайчатко вдосвіта,
Скаже: «Тепло…»

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки ще й досі додаються...
Зірки ті - діти осиротілої Вкраїни,
Розстріляні, голодом замучені
Ненажерливим московським монстром.

Частуєш мене вином дощу,
Ніби то не зима, а маленький острів
У часопросторі життя орачів,
Ніби то Туамоту хлібних зерен,
Розбита скарбничка слів
Аборигенів заячих хащів:
Можу пригостити хлібом
Пеліканів моїх дерев’янів снів,
А можу запалити свічку
Біля камінного Будди,
Що стоїть між бамбуковими хижками
Міста поетів-рибалок
Майбутнього.

Частуєш мене міцним віскі ночей,
Які нагадують реінкарнації
Мовчазного цвіркуна готичного свічада:
Павуки, що плетуть числа
У мереживі лабіринтів черепа –
Там блукають свої Мінотаври –
Трохи ритму, а трохи пісень паротягів.

Частуєш мене спогадами чаплі,
Що літала над Колізеєм –
Місцем розваг мармурових вершників,
Що вміли читати книгу блискавок:
Авгур біловбраний
Завше заплющував очі,
Коли бачив оцього птаха –
Жабоїда-писаку,
Що закидає назад голову,
Бо не хоче відкривати зіниці Сонцю,
Коли воно сумує і забуває
Пісні весняних річок.

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.