Ти вже помолилась за онука й синів,
щоб Господь благословив і оберіг їх,
був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав на твоє добро.
Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи, які не скоїла,
та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки,
щоб громаддя планів на завтра не заступило радості стрічі вві сні-
з усією родиною й друзями сонячної днини десь на узбережжі моря
чи в лісі біля багаття з ельзаським вином і шашликами,
чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,
і,як щось зайвe, відсторонить снотворне.

Увесь останній день липня
На душі хурделиця
Нібито почнеться грудень
І буде біло
І стерто
І чисто
Однак виявилось, що то були букви
Вони кружляли, вовтузились
І створювали в голові хурделицю
Щоб опісля, коли все вляжеться
Було біло
І стерто
І чисто
І ось, майже вийшло
Висипаю усі сніги, усі хуртовини у ці рядки
Брудню чорнилом папір
І на душі, незважаючи на серпневу ніч, стає
І біло
І стерто
І чисто

Гола жінка і голі стіни. Щаслива жінка і нещасна церква.
Ах, Боже мій (вигук), чорт забирай (вигук),
прости мене, Господи(прохання) -
це ж тільки стіни, це ж тільки жінка.
- А Бог?
- Так Його ж там немає!
- А де він?
- У серці!
- У серці жінки, що оголила тіло на тлі наплаканих стін?..

Сто років, 50, 200?
Скільки стіни переслухали: прости,
пробач, даруй, допоможи, врятуй, пощади...
Вони і досі плачуть: ридають на сході сонця і вечорами,
коли їх уже нічого не освітлює...
Плачуть і шлють молитви-дарунки нечутним голосом у відповідь
невідомому й далекому: допоможу, прощу, пощажу, врятую, дарую...

Бо така їхня доля... Бо така Його воля.

Вони простили тих, хто збивав дзвіницю, молилися за тих,
хто розстрілював священиків на їхньому порозі...

А сьогодні це була лише жінка за образом і подобою Того,
хто вкладав у їхню душу молитви, плачі і радощі.
Вони, зруйновані та незнИщені, ЯВИЛИСЯ перед людьми:
ми є, ми чекаємо на вас, бо ми - дім Божий,
навіть тоді, коли лишаємося купою каміння...

- А жінка?
- То промисел Божий.
- ?!
- Усе починається з жінки.

Полудень.
Місто, вишите
перехрестями зустрічей,
урочисто лежить під ногами перехожих,
які, кваплячись,
проминають одне одного
і не помічають стару акацію.
Акація ж - молиться.
Вона схожа на католицький монастир:
сотні черниць у білих капелюшках(намітках)
легенько
б‘ють поклони,
нашіптуючи літанію.
Дерева – не люди:
зазвичай у дерев
більше часу для молитви.

Вибило північ на Ратуші,
Прокинулось місто,
Приспане ліхтарями
І кроками перехожих,
Котрі поспішають
Залишити вулиці.
Минула вже північ
Згадала гучно -
Скінчилась доба,
Почався відлік
Сторінки чистої.
Змінить усе
Коло наступне,
Огляду коло
Зірветься з місця
І скотиться з Замку Високого
Вниз.
Всі ліхтарі
Згаснуть вже скоро,
Тільки фари машин
Розріжуть простір
Та вже не сполохають чари,
Що ранок готують.
Збудив місто годинник на Ратуші,
Важко тепер засинати.

Синім конем скаче провісник світанку,
Сіріус – неба блідий поет складає касиди
Про незримих прочан у плямистих сутанах.
А я бавлюсь у гру індійську з пані примхливою
На ймення Самотність. Бавлюсь фігурами
Що звуться передчуттями – світанку. Чи може
Візиту кулі огненної, імення якої Сонце.
Чи стане мені безодень зіниць, щоб втопити
Все світло – біле як спалах агонії, як цвіт анемони?
Місто порожнім келихом у найтемнішу годину –
Перед світанком – жадає бути повним вином Світла.
Серед ночі без Місяця, серед ночі бронзових цезарів
І мармурових августів – порожніх, як шкаралупа горіха
Бавлюсь передчуттями. Передчуттями світанку.
Разом з птахами кельтів, яким перерізали горло
Щербатим ножем Беніто болотяних вепсів,
Чи лезом цирульника Франсіско мокшанського.
Може люди в брудних халатах не знали,
Що світанок приходить за сірістю Неба,
Опісля найтемніших годин, найглухішого часу,
Байдуже – крикне вістун довгохвостий пророцтво
Чи лежатиме мертвим – ганчіркою з пір’я
Серед соломи вчорашнього дня – байка.
Серед моря безсоння лишається бавитись в шахи:
На тирсовій дошці. Без королів і слонів.
Серед чорних клітинок ночі. Серед голок зірок.
Серед сірості передчуття
Світанку.

Дзеркало
В яке зазирнула ніч
Висить на стіні між світами «вчора» й «дотик».
Тільки темрява
Крізь яку проростає трава
Так само нечутно, так само незримо
Як кванти моїх меланхолій –
Джазових ретроілюзій.
Федеріко зіграв на гітарі
Ноктюрн Порожнечі
Перш ніж піти – по-іспанськи.
Країна загірна моїх мрій кольорових
Стала садом ноктюрну
В якому прозорі яблука
Дозволяють побачити тьму –
Ту, що там, у нірвані –
Царстві вічного спокою.
Та, за межами скла,
Там, де око втомилось бути вітрилом
Джаз Порожнечі грає дивак
МузИка-безхатько Час.
Я ледве торкаюсь леза ножа
(А він теж металеве дзеркало)
І думаю необачно:
Якщо у кожне свічадо Ніч зазирне,
Якщо кожен почує
Ноктюрн нірвани?
Погризене яблуко
Планети Земля,
Пісня першого землероба,
Що помер на світанку...
А пам’ятає тьму,
Яка панувала у просторі,
Де зірки всі без винятку
Згасли на мить...

Мой ангел любимый бесстрастно-страстный,
Ты мой мужчина безвластно-властный,
Ты мой единый, ниспосланный Небесами,
Средь мириадов звезд, Сияньем Ясный.
Меня окутал в объятьях нежных,
Уста сомкнулись в любви безбрежной...
Сердец стозвон - на всю Вселенную....
Всё в унисон,
Любовь Нетленную...
Избранник мой и сердца Сладости,
А я твоя...
Невеста Радости...
Пути очистились земных свершений....
В духовной благости,
В душевном Трепете...

7.07.2016

дУше моя, зоре...
Ти - мій світанок прозорий...
Ти - мій потік натхнений...
Ти - моє щастя-горе...
ЧОго ми зовсім різні?
Душі такі рідні!!!
Стільки століть блукали,
Поруч завжди були...
Ти мій коханий акторе,
Ти мій недочернече....
Тебе вкружляють потвори,
Щастя мого предтече!
Будеш зі мною поруч?
Будеш мене кохати?
Слухати і цінувати? -
Буду навіки з тобою...
Буду твоєю флейтою,
Буду твоїм деревом...
Буду продовженням роду...
Ніжністю та Любовiю...

27.07.2017

Накотилося
Буйне цунамі літа
На моє місто…

Моє життя, як на Великдень цвинтар –
Хоругви, натовп, священик відправляє.
Пасха, радісний сум. Сонячно.
Моя душа – як Великодній дзвін, – будить,
Будить, будить.
Мій дух – як Слово Бога, – сущий.
Мій світ – як кулька в руках дитини.
18. 04. 2017 р.

Сестро моя, жаринко серця,
Любов’ю засвіченого,
Самовіддана ти – безконечно.
Життя твоє усміхнене зникоме.
Джерело світла твого – з тобою.
Так є. Так буде.
15.05.16р.

, , ,
От же й біло
під чашечкою конвалії!
А пахощі
загусли чистотою.
06.05.16р.

, , ,
Дерево дихає листям,
задихається вітром
радісно,
як у купелі.
У життя
біжить.
Cонячно.
27.06.2016р.

Український народ – консонантне письмо:
співвітчизники губляться в світі,
немов голосні у словах,
покотившись за межі Вітчизни.
А оті, що лишилися – майже без голосу, бо
Їх уперто не чують і навіть не хочуть почути
чи то приголосні, чи то прихвостні - все поєдналось!..
Тиснуть, душать слова-можновладці , тяжіє над краєм
безсоромна пожадливість - наголос серця ганебний.
…Золота і проклята десятка людців найбагатших,
що тримаються вкупі, неначе міньян іудейський,
б’ють поклони , приносять нас в жертву єдиному богу -
грошам.

Як ти, Господи, терпиш
небачений глум від людей -
знахабнілих, які уявляють себе
навіть вищими Тебе?
Це вони безсоромно
рахують прибутки щодня,
бо прибрали до рук нафту, золото,
землю, і воду,
і правічні ліси - словом, те,
що Ти дав безоплатно
нам усім, хто живе на Землі !
Найспритніші з безумців –
Ти, Господи, будеш сміятись -
продають навіть
ґрунту ділянки на Місяці!
Добре,
що ми маємо щастя -
щодня милуватись зірками,
безкоштовно, уволю,
допоки вони недосяжні
навісним багачам.
Будь-котрий з них, якби тільки зміг,
зачинив би у власнім маєтку ,
як в клітці,
Велику й Малу Ведмедиць.

Я буду завжди
Тобі хлібом свіжим.
Нехай нескінченний цей шлях.
Я - є твоя правда гірка,
Я - зірка нічна
І я не помру на вустах.

Я буду завжди,
Як цукор і сіль,
Ти - сонце, яке я люблю!
Я виходжу всю і зтру
Душевну ту біль
Цілунком, що рідко бринить.

Та тільки, коли
Очей я зімкну собі,
Я шепочу щось
Так тихо-тихенько було:
Хай блискавці край...
Я ж бо назавжди твоя!

23.07.17.

Ти бредеш осіннім маревом сполоханих думок,
поглинаєш очима розірвану на шматки
останнім виблиском сонця височінь неба,
твоє волосся білою павутиною чіпляється за дерева,
моє обличчя, сни. І цьому немає кінця і краю.
Для чого живеш на світі? Для втіхи і омани?
Для відчуттів, що жадібно вбирає твоє ще молоде тіло,
чи для того, що безшелесно причаїлося в твоїй душі
і чекає.
На кого?
Задурене місто розчавлює скло,
вдирається до кімнати, згортає на підлогу безглузді рукописи.
Воно нічого не бажає знати про себе.
Підминає останню мрію і нагадує про те,
хто ти, звідки й навіщо.
Холоне кава.
Пальці вбирають залишки тепла,
але їм байдуже,
і млосне зітхання врівноважує таємничі осінні бажання.
Вечірні сутінки оголюють твої думки,
ховають кинуту долі сукню...

Сонце вдягає штани апостола жовтої віри,
Взуває чоботи діряві захмарного Лютера.
А квіти на цій галявині-ораторії нотами:
Кожна часткою пісні про чорноголового птаха,
А на дах хижі відлюдника краплі дощу –
Струнами гітари іспанської,
босоногими танцюристами
Острова карибських елегій:
струни
дощу.
А ви думали, що то слова чужої пісні
Лісового заброди-привида чи то волохатого.
Ні. Це нитки тканини мокрого неба –
Пошию з них собі одяг
Для тіла свого гарячого. Тіла втечі
Від пилу міст і слідів нафтоїдів:
Банькуватих гумолапів склолобих.
Втеча. До дому стелі зеленоколючої:
Стін лускатих смолою плямованих.
Втеча. Куди і навіщо? Куди....
Куди тікай, не тікай – День заграє тобі на гітарі
Фламенко липневої зливи,
Нагадає тобі про Іспанію,
З якої тікай – не тікай,
Танцюй – не танцюй,
Стріляй – не стріляй,
Літо. І жмуток трави.
І Сонця колесо – туди закотися,
Куди коні блукають щовечора –
Коні зоряні.
І Сонця колесо – таки крутися,
Нагадає тобі про вічність
І про скрипку без струн
Нічного метелика нічийого
Й сірого – наче ти – відлюднику...

… вбраний в криваве світанок
просить хвилинку спокою… Тужне голосіння матері
за сином, що не повернувся, розриває груди
отерплому з жалю Небу…

«Мамо-о, не плач»!

- Безневинно убитих в Садах Едемських чи бачило Ти?
-Бачило!
- Як їм там?
- При столі, переповненім їжею ситною і медами хмільними,
на ложах м’яких серед трав шовковистих
вони спочивають.

…Дзвони всіх церков, злиті у надголосний передзвін,
б’ють на сполох: вставайте, люде, Небо на землю паде!

Батьки, сини, брати, вбрані яко вої, припадають
до палких жіночих уст, пошерхлих маминих рук,
пухких дитячих тілець - покидають оселі…

Війна… Ідуть мовчки, їдуть незнаними шляхами,
повзуть глибокими ярами – навсе́біч рідна земля…
Аж раптом –«градом» ошукана тиша і вперше, і вдруге, і вкотре…
Соловій-розбійник у верхів’ях дерев свистить-не вщухає…

…Вбраний в криваве світанок – на землі тільки залишки тіл…

…Повертайтесь живими! – молять безмовно
палкі жіночі уста…

…Повертайтесь живими! – пригортають
уявні постаті синів материнські руки…

…Таточку-у, де ти? – дитячі слізні благання…

…Німа стіна болю зависає над комином хати –
і пісня ураз народившись, розгойдує простір:

«… бо війна війною, гайта-вйо, вісьта-вйо,
в ній є Божа сила, гайта-вйо, вісьта-вйо»…

Соловій-розбійник верхів’я дерев нахиляє.
Йому, ненаситному, крові людської замало –
від шаленого свисту, мо’, і всесвіт пустелею стане…

…чей, і ранок криваво народжений,
рясно сльозами зрошений, уже й не настане!

Лячно і порожньо… Морок регоче, оскаливши зуби,
затягнувшись цигаркою, брутально лається:
«…мать… всьо майо…»! «… Всьо-о-о майо-о-о»…

Тільки що це… Роздираючи Смерті кістляві груди,
множиться земля вояками – батьками, синами, братами –
за невинно убитих – два на помсту постане…

… пісня має бути доспівана…

… «… гайта-вйо, вісьта-вйо»…

2014 рік

(Зі збірки,що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)
(З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний. - Львів:Сполом,2016)

А за вікном – нічого крім темряви
(Друже, ти гортаєш книгу,
А там: на чорних сторінках
Чорні літери Ночі),
Ти дивишся в Небо –
На полотно оксамиту
(З якого кат шив собі балахон) –
Там нічого крім темряви –
Чи то зорі згасли,
Чи то очі посліпли:
Тьма Ніщо нескінченного,
Там – за дверима світу,
Тут – за межею повітря,
Нічого, нічого, нічого
Крім Темряви.
Шиють із неї шати,
Стелють тканиною Тьми
Постіль. Для сну.
Навіть яблукам Небуття
Нікуди падати:
Ні верху, ні низу –
Нічого крім темряви.
....................................
А може хтось
Почувши крик птаха чубатого
Птаха хвостатого
Замовить собі в шинкарки
Темряву на сніданок.
Може.
А може хтось
Зробить з тої тьми струни
І заграє нам пісню Вічності.
таки в тому шинку –
Життя п’яного.

Старанно заповнюю формуляри
сторонніх квартир.
Порушую у них відлік
секунд-хвилин-годин.
Та знаєш,
що б не робив -
я знову один.

у лікарняному парку
сьогодні
траву косили
зранку
в сріблястих росах
сизі стинали стебла

сонце
спиналося в небі
вище і вище й вище
сушить
серце тривога
сушить
проміння сіно
сонцестояння літнє
смерть причаїлась до ночі
2017

Уранці жінка варила каву з корицею:
Приводила мозок до тями, -
Прокидайся, противне створіння!
Йшла до ванної кімнати: прокидайся, тіло!

А душа дрімотно позіхала у дзеркалі:
Очі були без погляду, обличчя без виразу.
Коли ти повернешся? Питався у неї мозок.
Та душа не чула...

До неї долітали луною стинання тілесного "я",
Проте душі вони були не цікаві.
Їй було приємніше на рівні горизонту:
Там було видно минуле...
Вона знала й майбутнє!
Тільки сказати не мала права...

За два місяці – ні краплиночки!
Погоріла трава на вигоні.
На городах усе зів’яло вже…
Пам’ятаю, як мама плакала
І просила води з колодязя
У сусідів скупих набрати,
Щоб городик наш рятувать якось.
Бо свого нам ніхто не викопав,
А із річки далеко відрами –
Руки в неї були покручені
«Ревматоїдною» хворобою.
Я мала була ще для помочі.
Але тут хтось із наших вуличок
По дворах пішов з добрим кошиком –
То збирали дари для батюшки,
Щоб прийшов із села сусіднього
Намолити нарешті дощику!
Люди клали усе, що мали ще:
Хто яєчко, хто цілу курочку,
А хто яблучка, хто і сала шмат,
Хто карбованця, а хто – три, чи п’ять,
Що на чорний день за іконами зберігалися.
Віднесли кудись і чекали всі,
Хто з надією, хто з цікавістю,
От як ми – піонери в галстуках…
І юрбою народ зібрався весь
Біля річки, отам – на вигоні.

Ось прийшов наш величний батюшка –
Колоритний, як намальований:
В рясі сріблом весь розцяцькований,
В оксамитовій круглій шапочці,
а на грудях – з хрестом освяченим.
Довгі коси, уже сивіючі,
Борода рудувата, в кучерях –
Голосище, як у Шаляпіна!
Молитви він читав, співаючи –
Аж по річці луна котилася!
Всі хрестилися. Дехто плакали.
Ну, а ми, піонери юнії,
поховавши в кишені галстуки,
щоб не сердити того батюшку,
все чекали на диво дивнеє,
поглядаючи в небо яснеє.
Він срібленим відерцем з річечки
Все зачерпував воду теплую
І кропив усіх, а всі кланялись,
Цілували великий хрест його,
Де розіпнутий був Ісус Христос.
До руки його прикладалися.

Якось так ми і не помітили,
Звідки хмари важкі насунули.
Раптом хтось закричав так голосно:
–Люди! Славимо разом Господа!
І тоді, серед сліз та радощів,
що змішалися із молитвами,
раптом перші скупі краплиночки
на розпечену землю випали…
А тоді загриміло весело
І такою дзвінкою зливою,
Наче небо ураз прорвалося,
На юрбу нашу уперіщило!
Люди плакали і сміялися,
Не розбіглися, не ховалися –
йшли додому вони не кваплячись.
Благодатні струмки стікали з них.
Ну, а ми, зовсім юні – діти ще
по калюжах стрибали радісно,
і я думала: як же так воно –
в школі вчать, що немає Боженьки,
але хто ж тоді, нас рятуючи,
надіслав оцю зливу вчасно так,
до молитви немов прислухавшись?

А в городах здіймали голови
Всі прив’ялі, кудлаті соняхи!
Квіточки розцвітали радісно,
А матуся моя всміхнулася –
Буде чим пережити зиму нам!

27.06.2017

Якщо дати людині у пику
Й слідом, ловко витягши фінку,
Трохи погратися перед її очима,
А потім ще й показати, як щільно
і ладно кастет лежить у долоні,
То між вами запанують гармонія мир і спокій,
Світ набуде чіткої форми, зіпнуться акрополі ієрархій,
Системи чеснот і етик розкинуть тенета.
І навіть коли її будуть вбивати
Трощити череп, кістки ламати,
Вона не спитає навіщо і нащо,
Бо фінка й кастет не питають дозволу, не знають альтернативи.
Єдине можливе -
Обрати собі теорію
За що віддати життя: за націю, територію
Чи заповзти в шпарину
Й увірувати під прапором кольору
Крові, хрещеним кастетом та фінкою
Що все це частина таємного плану
І все є не таким, як здається
Що велика мета завжди мріє про гідну жертву
Та головне вижити і зберегти людину
Десь глибоко-глибоко - всередині
Середини
Серця.

Пам'ять малює картини
Колишніх драм
І заступає собою
Безмежний світ,
І зупинити не хоче
Оте кіно,
Що колись я назвала
Своїм життям.
На екрані чужою
Сама собі
І вдивлятися годі,
Та відвести погляд
Несила.
Хіба розбити екран,
Порвати на шматки
Оту картину.
А далі.
Темрява,
Подруга давня.

Я іду до вікна
І стрибаю у тихий вечір

Що роблять на небі?
Хто вмирає, тих більше немає на світі

На небі дають їм морозиво
І чи існують там фарби?

Або фарби тільки уявний простір
Я в животі у мами

Бог робить там піцу
Коли виходжу назовні, здіймається галас

Мама кричить
Я кричить

Пекло, лишень, годі мені уявити
Я впевнений тільки, що воно є

На відміну від інших речей
У небуття колір білий

Мої мами походять від мавпи
Я більше не хочу дивитися на банани

Все це створює ґалас
І чистилище є, вірю я, ніби хімічна пральня

Все існуюче в світі вмирає
Та коли ми і далі живемо, приміром на небі

Капає дощ.

2017

Скіфіє, скули твої суворі пропахлися степом
на роздоріжжях перекотиполя,
твій меч переламано, лук твій уховано прахом,
а ти стоїш, наче горда наречена,
серед мужів норовистих,
все така ж недоступна...
Хто ти? – Жона, відданиця, чи блудлива
коханка...
Що принесла в офіру ти скіфам, своїм нареченим?
Твоя шлюбна сорочка – шолом і кольчуга,
а у лоні – дитя,
що народиться теж
у кольчузі –
і не матиме стриму, ні віддиху,
кінні згубивши підкови,
налітаючи з лютим оскалом
на шатра сарматів –
ревучи по-звіриному, свистом дерева пригнувши,
відвороту не знаючи,
кривду, як стяг, перейнявши...

Ти, царице хмільних полинів, розімлілих під сонцем,
гіркоту своїх сліз у чарівне вино заваривши,
із привідцею-князем різдвяного пива відпивши,
навернула його на дорогу, порослу євшаном,
аби вмів тебе муж, наче матір свою, шанувати,
о величная Вершнице, Дика Лошице Гнідая,
що нікому з достойних не далася себе загнуздати,
одягнувши собі на чоло лишень обруч мідяний
та із Місячним Серпиком в серпні навік заручившись,
Заповіт своїм кревним на грудах землі начертала,
у туманах курних, наче пара легка, розчинившись,
у дарунок нащадкам на щастя пославши підкову...

„ – Тримайтеся, браття наші,
плем’я за плем’я, рід за рід,
і бийтеся на землі нашій,
що належить нам і ніколи іншим...
Се ж бо ви є р у с и н и, сини богів наших!

Співи наші і танці, ігрища і видовища
на славу їх!

Се ж бо сідаємо на землю
і беремо пучку землі до рани своєї,
і товчем до неї,
аби по смерті міг стати
перед Матір свою, М а т и р е с л а в у,
і щоб сказала:
„Не маю винити того, хто є повен землі,
і не можу його відділити од неї,
хай у ній і пребуде!”*

*Тут цитується дощечка "Велес-книги", літопису язичеський жреців 6 ст. до н.е. - 9 ст. н.е.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001).

у щасливих дітей
зелені коліна
лікті й долоні

у дорослих
зелені лише очі

бо коли вдаряєшся
об стереотипи
то слідів не видно

усі синяки збираються
під очима

від недосипу

бо сни лишились дітям
бо мрії лишились снам

2017

Над Ойкуменою сходить рум’яне Сонце –
це новий день ще ненароджених нас із вами,
проте ми тут присутні… Рожевими бульбашками озону
в омитому первозданним дощем райському саду,
чи в безкрайому зеленобарвному степу,
де малі однороги з променем сонячним грають,
припадаючи в травах густих до джерел непочатих –
ми, невпізнані Часом,
розливаємо бризками світло на довколишній світ,
що і є Поезією, чи швидше Її нектаром,
і дивуємося, чому ніхто не питається: ХТО МИ
І ЗВІДКИ ПРИБУЛИ…

Ми тут свої, нас знає кожне пташа на розквітлому
Дереві Роду, гордовиті леви вітають нас, людей,
своїм звичним: «…ми з вами одної крові…»,
вужі неотруйні сповзають з плодів соковитих
і немає в тім кривди гріха чи наміру спокуси…
Ми, надлегкі і вродливі,
невпізнані кульки озону – наче зародки
самих себе прилетіли до щасливої Ойкумени збагнути,
як сталося людству УТРАТИТИ МОВУ СВОБОДИ,
як же мож’ без свободи вдихати це свіже повітря,
як же мож’ без свободи спивати із квітів нектари
чудодійної рідної мови, що Праматір колись передала,
нахиливши перса до скрипучої Сина колиски…

Хто знайде зачарований ключ до старої півстертої руни,
Хто між скель пересохлих маленьке джерельце помітить,
Той листком проросте на НЕВ’ЯНУЧІМ ДЕРЕВІ РОДУ…
31 січня 2016 р.

(Зі збірки "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

змахнувши з плечей
останні ноти пісень Guns N` Roses
ти йдеш на дуель із морем
сам
сам
сам

місяць відмовився бути твоїм секундантом
промінявши тебе
на ночівлю в обіймах сновид

ти ж знаєш що фехтуючи
з рибою-мечем у руках
ти ризикуєш поранити море
в саму глибину

невже ти хочеш
щоб перестали битися його хвилі

не викликай на бій левіафана
ти сам винен у тому
що всі твої вигадані друзі померли

ти вбив планету на якій вони жили
пострілом у голову

2017

Розквітає небаченим соняхом
країна мого дитинства –
грають ліри і арфи з-над лиману
мелодію зімлілого степу,
мовою милозвучною шепочуть
моє ім’я з акцентом
мешканки забутого Неаполя Скіфського
чи, може, Пантікапею… однако –
за давністю часу пам’ять
розмила координати
хвилями теплого моря…

Проте мені так тривожно і затишно
саме тут наслухать колискову,
ще задовго до мене проспівану…
Афродіта, мов діва, всміхається,
народжена з мушлі…

…Амфори повняться золотим зерном,
дзбани пивом, на сонці настоянім –
ах, яка розкіш співати гімн життю,
адже, люди як фенікси,
з попелу в тіло вертають…

…Чорніє море, на гребінь здіймаючи хвилі…
Крилаті грифóни на піхвах меча
звіщають наближення бою,
вже чути як сфінкси-коханці лоскочуть Тавриду
шаленими ритмами кінських копит…

Хто там порушує заповітну ідилію сновидіння? –
Чи не таври-пірати чигають на здобич...
Закони честі списані
полинами гіркими та ще ковилою
у письмена запорошені –
меч вождя, у двобою пощерблений… і жіночі прикраси,
з легковійних наложниць у яму покладені –
безмовна візитка курганних скарбів…


…Не стріляйте у сонячного зайчика,
що з’яснів дитинно у звогнілих степах –
він і досі світиться як Всевидяще Око
на незітертім золоті скіфської пекторалі…

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

... а коли ж Купайло прийде у вінку з іван-зілля духмяного
і покличе до шлюбу перед очі кирниць живодайних
Іванка та й Ладу,
закликатимуть отці наші, сивостарці, отроків до Красних Гір,
аби силу юну біля Духових дерев семи дубам показали,
та й коників легкокрилих вороних в тридороги сідлали –
вже ж бо час настає з Диво-Ладом прощатися,
та й, творячи люби, од Живки-богині під рідні стяги ставати,
у ріках безбережних молочних молоде тіло омивати,
сорочину, радомилими руками в обереги розшиту, убирати –
та й ворога із землі руської-праотцевої без віддиху гнати…

…Того часу маємо бути далеко по Непрі буйголовому,
о Смерті-Дівиці Моренці-Красавиці не мислячи, –
і життя наше на полі серед жита пашнистого
ще й овса ядренистого
єсть красне…

… А тії юнаші проводили до січі суворої…
…Прощайся, народе мій, з Ладом…

* Непр - архаїчне: давня назва річки Дніпро (Дніпр).

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

Заблукаю у лісі-трилісі в ніч під Духів-день,
що вже мені втрачати – я і так, вся зіткана
з павутиння м’яких оксамитових барв
літечка красного, убрана
в багатозвуччя пташок на вікових деревах –
здорові були-и-и, дуби, діди велемудрі,
як ся маєте?!
Чи вже пригледіли місцину для нічних
летів-забав духів зеленотілих, веселунів вигадливих –
для людини зайшлої дивовижних потворних примар–
перелесників звабних лісу божого, дому Семиярового…
Сім сонць-побратимів живуть у ньому,
Сім Ярил, Сім Велесичів – заспіваймо хвалу
світлу юному, войську ратньому,
Духу братньому, незрадливому…

…Посідають опівночі всі, хто промовить
з віт спадаючі шерехом-шелестом
заповітні слова єднання – і палитимуть
вогнище, жар невгасимий,
із жертовного тіла Красних Дерев –
і радитимуть раду,
як то боронити святі дуби від чужинців…
…Коли помітять мене біля вогнища –
лише глянуть цікавим поглядом і запитають звичне:
З ЧИМ ПРИЙШЛА?
Відповім: - Із МИРОМ…

…Підійду до багаття, промовлю півподихом
ті завітні слова єднання – жаром-птахою
серце займеться… ласкою-вивільгою
озоветься… терен-ружею
розів’ється… вербовою смутою
та липовим солодом заколише…

…А на ранок
на рожевій жарівні Неба,
що звістить світу про Духів-день,
засвітиться людям як знак
миру і згоди великої, незламної
семицвітно тліюча Золота Головня*…

*головня – архаїчне: тліючий або обвуглений шмат старої деревини, який, за повір'ям, в ніч під Духів день перетворюється на золото.

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

... Я метелик з оксамитовими крильцями!
Піднімаюся навшпиньки, на подушечки пальців,
як от балерина на пуантах --
і, розкинувши руки, л е ч у - у - у ...
... Ау - у - у, світоньку ясний, всебожий!
Ау - у - у, людоньки красні, богом сотворені!
Ау - у - у, вітре попутній, богом післаний!
Я люблю - у - у вас , п р и й м і т е мене !

... Хто ти, цятко дрібненька, легенька, солоденька,
вітерцем підхоплена,
німфами облещена,
змійками оздоблена?..
Я -- це я, п і з н а й т е мене !

... На тобі всі барви життя -- ти н а ш а !
На устах твоїх краплі єлею - пиття -- ти н а ш а !
А шиття твоє магічними знаками розписане -- ти н а ш а !
... А я волосся -- н а л ь о т у - у - у -- розплету - у - у,
крилечка - вієчка розпущу, і буду ще к р а щ а !
... А чи ти ц а р і в н а, а чи к о р о л і в н а ?!
-- Я не п р о п а щ а...

... Та нехай собі ношенька - вітвиста дороженька,
чим в и щ а, то в а ж ч а...
А я взую ноженьки -- на с е м и д о р о ж е н ь к и --
я не пропаща!..

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр,2008)

Ця землянисто-смарагдова змійка
з короною, окресленою на голові,
що завилася клубочком у припічку
трипільської хати– не така вже й дивовижа…

Хоч і не з казки Гофмана, вона оселилася
поміж мирних людей-орачів наче Домаха,
оберігати їх тихе житло –
зась чужинцю… нога твоя не переступить
заповітної межі, бо Змія-Цариця
обів’є стрімголов
землянисто-смарагдовим окриком-смерчем
і налякає до смерті…
Непідкупне досконале створіння –
призвичаєне до запаху молока
і людського духу – невпізнаний вартовий
дитячих невинних утіх…

…Цур Вам, пек – лиходії,
непрохані злидні убогі,
зайди вікові на дідівських порогах
пращурних осель землі моєї,
обжитої кровію і потом,
і вогнем святих дерев обкуреної…
Цур Вам, Пек!.. Домця поруч і Домин муж
при порозі… і численні Домцині діти,
з коронами, окресленими на голові –
святе сімейство божої благодаті
в старій українській хаті –
із лелеками, козами, овечками та коровами,
із теплим кухлем свіжого молока…

Прокукуріч мені, Півню Червоний,
третє тисячоліття до… і третє тисячоліття після…
Я народжусь із колоскової пісні-туги
Рожаниць довгокосих
у весільнім танку нареченої –
Діжі Коровайної
і променя Світла Прийдешності,
аби словом торкнутися лагідним
тих порогів обжитих,
освячених…

…і вустами – розквітлими мальвами –
миром світ цей пестити
і славити…

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

Урочище пречистих Озер срібнодзвонних
та Духових Криниць, з зір утканих,
назовуть у майбутнім Долиною Храмів –
така метаморфоза Часу мене не дивує…

Душі пращурів наших тут світять нам зорями
з Ірію… Зорі-очі Духових Криниць променяться
холодним потоком сліз кришталевих, уста
отверзенні промовляють молитву прощення
і покони любові –
мелодійні передзвони дзвіночків фіалкових
і конвалій трепетливо-ніжних дарують
на втіху прийдешнім
дотик Волі безмежної
і блаженне відчуття спокою –

Дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
Тричі зозуля прокує
ТРИЗНУ ПАМ’ЯТІ.

Прийдіте, хто залишився,
на поклик батьків: поклонітеся, «…ку-ку-у»…
Омийте тіло своє у плакучих водах Урочища
Духових Криниць і пречистих Озер… «Ку-ку-у»…
Сльози очищення
потечуть між берегів-оберегів
до Мармореї в гості – «ку-ку-у»…

Чи знаєте ви про Сади Мармореї запашні, пишноквітні –
в них Душі пращурів наших блукають
Єдинорогами, гляньте –
Їхні образи досконалі
свідчать про божу присутність –
дим солодкий на жальниках Ойкумени!..
ДИМ СОЛОДКИЙ…

Возрадуйтесь, хто залишився –
заспівайте піснь переможну,
на жалійках веснянку заграйте,
благовонні дими воскуріть,
хоровод ритуальний почніте -
Долина Храмів оживе,
розсрібляться озерні дзвони…

Долину Храмів поети прийдешні колись
наречуть Д о л и н о ю Є д и н о р о г і в.

…Тричі зозуля прокує, (а горличка прогуркоче)
Тризну
Пам’яті…

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

Драбина  в  небо.  Твоє  обличчя  –  біле,  як  сніг.
Ні  вітру,  ні  спеки,  ні  дихання.
Як  швидко  все  скінчилось!
Ти  думаєш,  що  ідеш  по  нескінченній  прямій  до  горизонту,
а  насправді  йдеш  по  колу,  яке  замикається  у  19  літ,  у  20,  25...
І  тоді  лишається  тільки  драбина  в  небо,
тому  що  на  землі  більше  місця  для  тебе  немає.
Життя  зосталось  внизу  –  перстнем  з  руки,  
відкритим  у  крикові  ротом,    
зім'ятим листям,  обіймами  чиїхось  білих  рук,  
повзучою  сльозою.
Ти  вже  звільнений.  Ти  легко  здіймаєшся  сходами,  
так  невимушено,  так  природньо,  
ніби  знаєш  дорогу  і  знав  її  завжди,  
ще  з  того  часу  –  19,  20,  25  років  назад.
Стіни  панельних  будинків  –  для  сходження,  
вертикальна  земля  Донбасу  –  для  сходження,  
вибух  –  повільний,  як  історія  світу  –  для  сходження,
і  куля,  що  обриває  надії  –  також.
Тіло  кудись  зникає,  розчиняється,  
і  ти  вже  –  тільки  очі,  безліч  очей,
тільки  знання,  якого  так  не  вистачає  на  землі  
(але  тепер  і  самої  землі  немає).  
Ти  вже  –  усюди,  
ти  ширяєш  над  теренами  творіння,  як  володар,
і  так  хочеш  щось  сказати  отим,  хто  плаче  внизу,  
отій  жменьці  жінок  у  чорних  хустках,  
так  хочеш  їм  щось  пояснити,  
але  вуста  не  рухаються  у  того,  хто  лежить  у  труні,
і  чоло  його  --    холодне,  спокійне,  непорушне.
Ми  чуємо,  ми  знаємо,  ми  потерпимо.
Ми  не  відпускаємо  тебе  –  і  відпускаємо.
Вертикальна  земля  Донбасу  залишається  тут.

2017

Я слухав шепіт каменю,
Що загубив кудлатий бог
Під час блукань пустелею
Своїх снів неотесаних,
З кишені своєї дірявої.
І камінь мені стогнав-шепотів
Слова свої холодні одвічні
Про те, що Час це тягар,
Що це не ріка прозора
З вирами та перекатами,
Водоспадами та ямами,
Це тягар, що тисне на плечі,
Розчавлює – навіть душі камінні,
Навіть те – незворушне –
Стирає на порох.
Час – це не туман, що все засмоктує,
Що киселем вишневим душу заповнює,
Що ховає все молоці зоряному,
А це тягар – важчий самої важкості,
Який нести – не переносити всім –
Навіть їм – каменям – на спині своїй
Пошматованій
Батогами дощів, ланцюгами снігів,
І кожен шрам – пам’ять –
Монетка тьмяна, що кидають нам –
Жебракам, нам – волоцюгам, нам – прочанам
У світі камінному,
Де жодної речі
Не зроблено з дерева.

Непорозуміння –
розкидане каміння,
поросле забуттям
і щойно з-за пазухи…

Розкидати – звично.
(Ро)збирати – обтяжливо.
Поспішаємо.
Спотикаємось.
...каємось.
...каємось.

11.06.2017

– ОБРИ ЙДУТЬ!
Хто се шепоче слова прокляття, накликає переляк
на усміхнене царство земної гармонії,
хто се?!
Копошиться в гнилизні тліючих торішніх трав
сум’яття, народжене з болю і заздрості людської,
маленьке, мізерне, підленьке сум’яття
розростається як гриб-боровик
у небачені розміри лиха, нашестя, біди непоправної,
зливи стріл отруйних, зойків люті оскаженілої,
облич перекошених відчуттям поживи близької…
Люди, людоньки, сха-ме-ніть-ся! – чи ж ви не звірі
у нетрях непролазних свого голодного єства,
офіри шукаючі…
Не чують!.. Лють оглушила їх нутро
бажанням крові, запах її такий манливо-привабливий,
такий зворушливо хмільний,
що покриває всі доводи розуму правди всебожої –
ХТО МЕЧ ДЛЯ ВІЙНИ ПІДНЕСЕ, ВІД МЕЧА І ЗАГИНЕ!!

Обри йдуть!.. Множаться їхні лави, затуляють собою
Сонце ласкаве, снують тенета Смерті…
Піднімайтеся всі, хто покликаний до Життя –
Вишень гряде на марицях, бути бою великому!
Ми в задзеркальному просторі, наче в «Хроніках Нарнії»,
приймаємо нерівний бій запалом серця палаючого –
і хай поможуть нам дерева столітні, ріки
з розкутими берегами, поля волошкові
та скелі непорушні… Птахи, плазуни
та істоти – земні і небесні…

…Ми – діти прадавньої терри-матері Ойкумени,
земля наша обітованна,
крівцею дідів, як згірклим медом, зрошена –
НАЛЕЖИТЬ НАМ І НІКОЛИ ІНШИМ…

Чуєте голоси відлунь жальників смерекових,
з веремії бою одержимого
до потомків зголошені:
«… А де впала кров наша, там є земля наша,
і це вороги знають, і на нас стараються,
і старання їхні м а р н і будуть,
як вони були і в старі часи
отців наших»*…

*За дощечками літопомної "Велес-книги".

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів: Сполом,2017)

…ой, мой-мой потічку, ти втомився голосити з надтуги
за оскверненим раєм на землі,
а сміятися так і не навчився…
- Ти, Євина донько, чом тішишся?
Чи тебе торкнулися крила херувимів,
що чорноти світу не помічаєш?..
Чи тобі заговорено, а чи нашептàно…

- Ані заговорено, ані нашептано,
а лиш золотим пір’ячком жар-птиці Матиреслави
м’яку ложницю устелено,
та піснеспіви звитяги зголошено, -
то я й радію…

- Ти, о плоде плодів пізнання, хіба не знаєш
закону землі обітованної –
допоки звитяга в дорозі
радіти завчасно не варто…
Бо Діва-Обида прокинеться!..

- …а й що з того, що прокинеться – вона ж і не спала,
тільки біле тіло синів адамових –
по дорогах Ойкумени розвіяла,
євшан-зіллям убрала…

- Ти, Євина паросте, що з євшан-зілля постала –
промов слово завітне євітру –
хай він степом-пристепом промчиться…
Імена всіх полеглих прикличе,
проти темряви Ночі обстане…

- Ой, вітречку-братіку, сколихни
води сиві озерця старого,
чей, в глибинах ховає від світу
біле тіло тремкого латаття,
що лякливе і чисте, мов ланя –
бо ж воно яскравіє надміру
у тенетах темнóти марнóї..

- … що йому, воно спить… і не бачить…
а побачить… ще дужче збіліє –
бо в латаття є сила всебожа,
Сонцю, Світлу і Дню на потіху…

… Сонце-яр глупу ніч переможе –
дух яріє – світає…
світає…
…світе, я…
донька Євина, чую –
там, на обрах займається р а н о к!..

… Я… як і сотні тисяч дітей
первозданної землі
Ойкумени…

2016 р.

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

… Чи вірите ви у Любов, у золоті дощі чулого серця,
що приходять укупі з гримавою силою весняного пробудження?..
Тоді запитайте Данаю, котра породила Персея в глибокій темниці,
куди не сягав ані допитливий промінчик сонця,
ані погляд всевладних царських очей…
…І все ж Персей народився, аби наповнити чашу кохання
особливим смаком непокори, відваги і сили,
а ще… віри у ласкаві обійми примхливої Долі,
бо Доля, як знаюча жінка, дарувала йому Андромеду…

…Ах, відкажете ви, ці старі перечитані міфи – Амур і Псіхея,
Еврідіка, жадана Орфеєм… і обраниця Іо…
У світі людей все не так романтично, бо вони не герої безсмертні,
що відпили на вічне життя солодкавий амброзій…
У житті, повнім підступів грізних, нещадних,
несподіваних втрат і розлук, і зневір, і ворóння, і втечі… –
чи знайдеться хоч іскорка тліюча палу у серці,
що в смутних закамарках душевних жар дива розбудить…

О… я прагну цього нескінченного дивоцвітіння –
це шаленство хмільного залюблення в квітні і травні,
ці червневі червінню палаючі заходи сонця,
цю медово просвітлену зрілу жовтінь вересневу…

Сновидіння чигаючі, упирі, що висмоктують втіху,
я прощаю вам нотки жалю… сіризни і утоми,
я прощаю вам звикле каміння німої знемоги –
це лиш мить неповернення в зблідле дощаве минуле…

… Ми в пробудженні світу людьми знов і знов назовемся,
так, неначе в любовнім жару, ми як і бóги, безсмертні!..

(Зі збірки "Непроминальність або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

Дим полину
Просяк гіркотою,
Більше не жалить очі.
Звичка.

Полиновий туман
Застилає обрій
Не видно дороги.
Згуба.

Звичка гірка
Доля лиха
Просякла полином.
Назавжди?

Розвіється дим
Туманом гірким
І увійде в осінь.
Не знайти.
08.06.2017

Всі йдуть – навіть схимники,
Яким (як мені здавалось) йти нікуди,
Всі йдуть – не вертають – не оглядаються,
Лишають по собі речі чи то лахи,
Чи то просто непотріб, що кидають на дорозі
(А колись цінували, а колись збирали),
Чи просто сліди на ґрунті зораному –
Відкритому наче рана солдата,
А дехто вірші – ефемерні, як анемони:
Дехто. Але на цьому торфовищі,
На цьому острові мохів та вересу,
На цьому уламку, де все колишнє
(Навіть ми – переписувачі забутих слів),
Ми копаємо торф для жаркої ірландської печі,
Для тепла (бо більше нам цінувати нічого),
Для казанка закіптюженого (щось там таки на вечерю),
А що там торф ковтнув-сховав:
Чи то роги оленя ірландського чи то минуле,
Чи то просто майбутнє
Визирає з під пластів здертих
Шкіри землі вересу:
Хто зна: лише кинуті речі
Душ людей, що давно пішли
І не вернуться.

Під покровом неба –
Там, де холодний вітер і птахи
Співають про свої сни кольорові
Там люди: стоять серед порожнечі
Між минулим і прийдешнім,
Між замками і халупами,
Між лезом мечів і кулями скорострілів,
Між тьмою віковічною і світлом ранку,
Між вогнями інквізицій і холодним морем,
Між. Посередині. Тут. На острові.
А сороки тим часом мурують міст
Свої хвостами чорними
Через ріку, що ніколи не була прозорою:
А все каламутною – то від крові,
То від бруду, а то просто від темряви:
Бо ріка, бо тече, бо там брід,
А ми коло броду – хто з мечем, хто в вилами,
Бо там володіння чи то чужого графа-зайди,
Чи то чужого клану зі своїм гонором
І своїм розумінням волі, а ми такі неотесані,
А ми такі танцюристи джиги шаленої,
А нам аби воювати за землю свою загублену,
І свободу свою втрачену, а нам аби співати
Про росу туману і брудне старе місто,
А нам або стояти серед порожнечі цієї
Вічної та холодної…

Вечір гусне дощавим туманом,
Міцною кавою,
Що холоне на столі дерев’яному,
Соком горобини
Витиснутим в прозорий келишок часу:
Саме в такий вечір
Пишуться вірші, за які потім вбивають.
Вечір, коли Атман
Раптом летить у небо чужих снів,
Коли душа мандрує лісами
Давно зрубаними,
Давно перетвореними в попіл та порох,
Яким потім вбивали людей,
Хащами-пралісами, де живуть почварки:
Давно зниклі, яких навіть імена забуті,
Вечір,
Коли вірші пишуться, за які потім вбивають.
Але раптом:
Якщо хвилини ковтаєш старим вином,
І раптом розумієш, що все померло –
Все, навіть душі перехожих за вікнами,
Навіть поезія вчорашнього дня:
Розумієш: неможливо вбити те,
Що померти не може…

Місто моїх марень
Все танцює свої божевільні танці
Серед ночі середньовічних схоластів,
Юрбою сірою заповнюючи свої вулиці-вени.
Місто магічне кішок і сажотрусів,
Місто, де поселилася смерть
І серед пивниць і шинків
Танцює свої танці
Під музику страшну катеринок.
Місто смугастих котів і товстих мірошників,
Крамарів тютюном просякнутих,
Повій, що фарбують борошном
Свої потворні обличчя
І губляться в юрбі гульвіс і писак,
Як губиться очеретина в болотах Нілу
І дивляться на чергову сальву
На честь перемоги піррової.
Місто, де мертві слова
Нанизують в намисто газет
І плетуть отруйне плетиво, що висне в повітрі
Як виснуть тенета арахн волохатих
В комірчинах, де поселилась тінь.
Місто магів, волоцюг та злодіїв,
Місто, що привиділось хворому деміургу
І зависло між печерами Плутона
І небом Урана синьобрового.
Місто, з якого тікають навіть паротяги –
Туди, в степ, де гудуть бджоли.

Порцелянова лялька
З розбитим обличчям,
Крізь тріщини крихітні
Прозирає все те,
Що од світу ховала
В надії що зможе
Зберегти.
Розтрощена тим,
Чого зімкнуті очі
Бачити не хотіли,
Та не стулити їх.
Намальовані.
Поглядом прямо в обличчя.
Кому?
Не шкода
Павутинки на щоці,
Шраму
У ляльки,
Яку розтрощили.
15.05.2017

Забуття совою сивою
Торкається кучерів –
Моїх та коханої:
Тої, далекої, тої, загубленої.
Забуття мені приніс вітер –
Цей, не сьогоднішній,
Цей, холодний,
Прозорий, незримий – цей.
Забуття крилате літає нечутно
Серед ночі світу сього,
Серед мертвих – на тінь мою схожих,
Літає. Пугачем мишолапним,
Банькуватим птахом сутінок
Серед руїн минулого,
Серед рукописів на війні писаних,
Серед слів давно сказаних і забутих,
Тоді
Коли світ ще був молодим,
А друзі живі, міста незруйновані
І душі вогнем не опалені – тоді,
Забуття мені приніс вітер:
Ось тоді, мандрівниче,
Сову-супутницю: Атену сколотську
Дай мені лишень нагороду:
Підступного чи то требу,
Плату чи то подарунок:
Радощі твої забуті,
Кохання твоє давно мертве,
Свободу твою ілюзорну:
На шляху твоєму то зайве:
На шляху твоєму лише полин
І махновські тачанки,
Для чого тобі ото… Для чого…

Порожнє місто
Виглядає розбитими вікнами
Знекровлені вулиці,
Сповнені шурхоту.
Грається вітер?
Чи голос відлунює?
Хто тут колись
Сподівався на щось?
Місто порожнє
Темними вікнами
Видивляється зорі.
Звуки незвичні
Ловить антенами,
Що для людей
Були сповнені гомону
Слів.
Тільки тепер у тій тиші пронизливій
Інша мелодія.
Місто порожнє
Боїться тиші.
18.05.2017