Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Шон Маклех
Живу в м. Дублін (Ірландія). Колись - ще в молоді роки вивчав українську мову. Зараз деякі мої старі і нові твори виставляю на суд публіки...


Рубрики / Білі світлофори

Опис: Блукаючи вулицями міста людей, я зауважив, що світлофори тут мають тільки біле світло - і переходьте вулиці як хочете - якщо зможете...
Інша поезія ⁄ Переглянути все відразу

  •   Вихор
    А ви любите літати
    Там, де кружляє вихор?
  •   Бачити
    Бачити – це значить хотіти,
    Жадати: споглядати шматочок вічності
  •   На стежках Наварри
    Королю Наварри Генріху IV.
    Щиро.
  •   Свічада світу
    Що ми шукаємо
    У нетрях диких своєї свідомості?
  •   Згасле вогнище вовка
    Ти – виноград стиглий,
    Якому ще судилося стати
  •   Ключ і двері
    З прозорих цеглин повітря
    Збудував собі дім вічний:
  •   Крук очікує
    Старий як осінній дощ
    Крук з білою хусткою в пазурах:
  •   Веретено Лахесіс
    Вітрильно
    І спрагло.
  •   Всесвіт-яблуко
    А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
    Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
  •   Ріка імен
    Вічність – там, за дверима,
    За порогом, що встелений шовком
  •   Замуровані двері
    Заратустра замуровує двері –
    Замуровує браму «завтра»,
  •   Наче
    Наче пивниця пам’яті
    Важке
  •   Споглядання шпаків
    Споглядання поцяткованих шпаків-пересмішників
    Нагадує сині квіти гонорової гортензії
  •   Тягарець
    Годинник, що вимірює епохи
    Замість циферблату має лише порожнечу
  •   Епоха заліза
    В часи давніх номадів
    Коли замість дзвонів
  •   Сірі плазуни
    Весняні тіні людей білого міста
    Плазують між квітучими сакурами
  •   Зорі дивляться вниз
    Зорі глипають вниз – на твердь,
    Миготять, наче вицвілі літери
  •   Крапля води
    У краплю води
    Наче в кавалок свічада
  •   Тінь мого капелюха
    Я люблю затінок
    Як птах з сірим пір’ям
  •   Подерта свита світу
    Філософи-жебраки епохи зневіри
    Одягають подерте на шмаття Небо
  •   Тягар смутку
    Я блукав серед натовпу
    Людей, що не слухають
  •   Сурма
    Сурма босоногого ангела
    Зроблена з синього повітря:
  •   Очерет
    Очерет озера моїх снів
    Шепоче мені про спокій:
  •   Загублене Сонце
    Сонце важким яблуком
    Падає в зелену траву виднокраю,
  •   Танець ящірок
    Метелики, які сідають на мій капелюх
    Розказують мені пошепки,
  •   Осінній мед
    Наповнимо келих:
    Всесвіт інакший співає хорал
  •   Різати хліб
    Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
    Що лежить на дерев’яному столі буття
  •   Тінь півонії
    Коли падолист довершується,
    Коли хризантеми стають скляними
  •   Плащ пошитий з дощу
    Краще пошити собі прозорий плащ
    З ниток осіннього дощу холодного,
  •   Вир готичних лiтер
    Кам’яне крислате дерево
    Виросло в саду обітниць
  •   Хаос і світло
    У колодязь старого міста
    Темного, наче ніч у задушній сельві,
  •   Перехожий
    Я би відчинив сіру вулицю,
    Як відчиняють ковані двері
  •   Я, блукалець
    Черленою рискою Захід
    Малює художник Сонце,
  •   Кавалок
    У лісі горбатої відьми Вічності
    Дозріла ліщина Часу.
  •   Підійти до вікна
    Місто-квітник
    Плекає старий садівник
  •   Слід лилика
    Лишаємо слід
    На килимі жовтого листя
  •   Друг німування
    Я вирізую собі друзів
    З мертвого дерева сподівань.
  •   Сутінковий будинок
    Домівка
    В якій завжди панують сутінки,
  •   Кроки на линві
    Як жили ми тут?
    У місті, де жовтень шулікою
  •   День мовчання
    День,
    Коли хочеться помовчати,
  •   Коса Береніки
    Коли мені бракувало зашморгу
    Для нірвани солодкої,
  •   Дерев’яний він
    Люди-колібрі
    Проколюють собі вуха
  •   Пізніше троянд
    Пізніше троянд – трава,
    Бо квіти цих зірок-пишнот
  •   Серце темряви
    Серце темряви
    Стугонить в глибинах заліза,
  •   Зазираючий
    Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
    Що сплять, коли блимає на траву безколірну
  •   Зворотна сторона готики
    На зворотній стороні готики*
    Венеціанське свічадо.
  •   Крейдяне лезо
    Нанизую сонця
    На ниточку майбутнього:
  •   Ми дощ
    Ми – це вода,
    Що падає з неба шекспірівських драм:
  •   Повелитель мовчання
    Лицарям Судного Дня присвячую.
    Щиро.
  •   Зелений плащ волоцюги
    Я хотів би сьогодні (дивлячись у синяву)
    Або в майбутньому, або в минулому
  •   Господар дому сього
    Господар дому сього
    Ніколи не запалював свічки:
  •   Ніде
    - Де ти був, Адаме?
    Може ти був тінню
  •   Нічого крім темряви
    А за вікном – нічого крім темряви
    (Друже, ти гортаєш книгу,
  •   Невблаганні годинники
    Ви думали Час невблаганний
    Нагадує море прозоре й бездонне
  •   Вихор, що гасить полум’я
    Шеймасу Шейге*. Щиро.
  •   Вітрила втечі
    Любас мандрагори – розстріляний капітан
    Кермує свою каравелу незриму
  •   Розіп’яті вечори
    Кожен вечір бородатим пророком
    Зазирає в вікна моїх спогадів –
  •   Сонце померло
    Ви чуєте? Люди!
    Сонце померло
  •   Часопростір
    Життя – це потріпана книга
    З видертими сторінками
  •   По лезу
    Стежка вузька, наче лезо –
    Крізь ліс темний, як сама смерть.
  •   Золотар-безхатько
    Сонце монахом-схимником
    Тиняється над іржавими дахами
  •   Перехожий
    Перехожі – всі ми перехожі
    На вулицях міста життя.
  •   Срібні дні
    Тільки срібло.
    І не лишень серед ночі модерну,
  •   Коли приходить Щось
    Осінь слідами крука-нездари
    На мокрій землі сподівань
  •   Вулиці, на яких ми вмирали
    Пам’яті полеглих за свободу
    На вулицях Будапешта у 1956 році
  •   Холод і простір
    Джозефу Броду. Щиро.
  •   Стукiт годинника
    Чеславу Мілошу – автору «Абетки». Щиро.
  •   Капітани життя
    Ми капітани - наші вітрильники
    Тесані й клепані з прозорих слів,
  •   Гончар-водолiй
    Ви примушуєте мене думати
    Про те, чого я не знаю,
  •   Година
    Всім вбитим за правду.
  •   Мій друг вітер
    Вітер теж бачить сни –
    Такі ж скуйовджені,
  •   Бiле крилo
    Біле крило в високому чистому небі -
    Воно тріпоче доти,
  •   Ковток синяви
    У келихи розлита синява Неба.
    Кожному, кого забуто і зневажено,
  •   Талер сновидь
    Інколи в снах моїх кольорових,
    Що прибиті іржавим цвяхом
  •   Човни, в яких ми пливемо
    Човни, в яких пливемо в невідомість:
    Вони такі легкі, і навіть легковажні,
  •   Скляний свiт
    Я попливу
    На кораблі скляному -
  •   Чотири годинники чорний, бiлий, золотий, зелений
    Мої чотири годинники –
    Поводирі сліпих лабіринтами часу,
  •   Рання осінь
    Рання осінь
    Зазирає в вікно мого дому –
  •   Темні сторінки ночі
    Моє життя – це книга стара:
    Потріпана, зачитана, без малюнків
  •   Бажання
    Бажання
    Сповнює кожен листок
  •   Небажання
    Місто клаптиків неба –
    Місто якого ніколи не існувало,
  •   Вогненний лелека
    Вогненний лелека
    На тіні дитинства нашого постріхованого
  •   Полювання на залiзних мамонтiв
    У залізних печерах
    Люди запалюють світло
  •   Осiння проза
    Коли судний день настане
    Осіннє небо чорним апокрифом
  •   Каменi, що знайшлися
    Ранок – це важкий камінь,
    Який ми кладемо в підмурок
  •   Те вiчне, що поруч
    Блукаю осіннім садом,
    Де замість листя
  •   Танго в домi порожнечi
    Дім, в якому поселилася порожнеча,
    В якому вона живе в кожній кімнаті,
  •   Одна ніч
    Ніч-комірчина – одна,
    Самотня, як сокіл – бо в Небі
  •   Сниво одне
    Кожне сниво – човен вітрильний,
    Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
  •   Дві ноти
    Серед темряви цієї комірчини-світу
    (Хоч неозорої, але таки комірчини)
  •   Вогонь спить
    Поспи іще, вогню одвічний,
    Спи,
  •   Камінне життя
    Я живу між двома каменями
    На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
  •   Посередники
    Вони лише посередники.
    Провідники через хиткий міст
  •   Людські слова
    Людські слова
    Падають на скляну поверхню
  •   Обличчя вітру
    Мені зазирав в обличчя вітер -
    Той самий, що нині весняний,
  •   Щур, що дарує шматочки страждання
    Південними вечорами
    Країни нетутешньої
  •   Пісня мовчання
    Пісня,
    Яку мені заспівати
  •   Край для рибалок
    Жити в недобрих краях -
    Покликання для старого рибалки,
  •   Теж
    Він теж старий – цей блідий дивак,
    Цей сивий сторож нічного неба –
  •   З темряви в темряву
    Між двома темними безоднями,
    Між двома нескінченностями,
  •   Темрява на сніданок
    Білі птахи дзьобають темряву
    (Чорніють кінця крил),
  •   Серед снів
    У царстві снів
    Нині всі сни чужі.
  •   Люди країни Вчора
    Я вартовий. Стою
    Між минулим і майбутнім
  •   Манускрипти весни
    Ця весна сміялася
    Трьома кольорами ірландського прапора:
  •   Сутінковий шарлатан
    У сутінкову епоху –
    Сіру, як миша Аполлона,
  •   Шати для істини
    Листям весняних дерев мені
    Шелестить Слово.
  •   Вусате літо
    Вусате літо
    Вітає мене гудінням
  •   Передчуття дощу
    Вдягну туман замість одежі,
    Осідлаю хмару замість коня,
  •   Озера вічності
    Ми падаємо.
    Сонце сумним волоцюгою
  •   Люди країни Вчора
    Я вартовий. Стою
    Між минулим і майбутнім
  •   Гумовий пес мiста
    Сіре місто кульгавим сухотником
    Шкандибає на цвинтар вигадок.
  •   Тим, хто лишився в небі
    Там – за хмарами – тиша.
    Там – над хмарами – тільки небо.
  •   Вітрило храмовиків
    Я теж язики полум’я
    Здіймав, як вітрила
  •   Слухаю дощ
    Якби хто знав
    Як я люблю в суботу
  •   Кожне місто синє
    У цій країні всі міста сині:
    Чи то у серпанку, чи то нині смог.
  •   Звертання майстра щіток до одного містера
    Містер Чедвік стоїть на вулиці Дощів
    З невидимою парасолькою Мадейри,
  •   Співці рапсодій і пеанів
    Між тишею і пеаном – мить,
    Між словами рапсодії – павзи.
  •   Наповнення
    Бавлюсь з темнотою старих речей
    Які ховаються по закутках кам’яного дому.
  •   Сувій пергаменту
    Судного дня
    Попрошу косарів нескінченного поля
  •   Середмістя
    Серед міста
    В якому всі будинки сірі,
  •   Дороги весняного вітру
    Дороги весняного вітру
    перетинаються біля старого ільма,
  •   Папірус пелюстки вишні
    Весна – це хатинка для їжаків:
    Всі мої думки колючі,
  •   Птах Місто
    У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:
  •   Країна білого неба
    Країна, в яку прийшла війна
    Має тепер землю не чорну, а сіру:
  •   Серце світу сього
    Сонце зазирає цієї весни
    В кожну зворохоблену душу.
  •   Моря хмар
    Мій сон – реальність.
    А реальність – лише сон,
  •   Божевiльнi велосипеди
    У місті повітряного ренесансу
    На бруківці з чорних доломітів
  •   Бiлий паротяг
    Поїзд приїхав на станцію Небо.
    Паротяг зроблений з хмар
  •   Слідами Одіссея
    А світанок – це марево острова Ман,*
    Тінь зими, що сховалась неквапно
  •   Коли вбивають вірші
    Пам’яті Сергія Нігояна
  •   Пам’яті Яна Палаха
    Коли приходить 19 січня я завжди згадую Яна Палаха і ті пахмурні дні 1969 року в Празі… Може тому, що я старий і надто багато пам’ятаю. А може тому що таких людей не можливо забути, бо їм птахи закрили обличчя крилами, коли вони не змогли більше дивитися на цю неправду...
  •   Розпродаж
    Продаються опудала –
    Бездушевні фанатики
  •   Лорд Островів
    Ми всі живемо на островах.
    Навіть вони – бедуїни,
  •   Пісня про плоть
    Плоть наша – це корабель Магеллана
    Сколочений з дощок вчорашніх днів,
  •   Коли сонячно
    Колись в молодості – ще у студентські роки я відвідував спіритуалістичний клуб «Зелена лампа» в Дубліні. Там збиралась молодь, що захоплювалась містикою, що була популярна в певних колах молоді в ті роки. У клубі було кілька груп – кожна зі своїми уявлення про потойбічний світ і зі своїми фантазіями. У нашому вузькому колі було прийнято викликати духи великих художників (бо ми чомусь вважали, що тільки їм дано блукати безтілесно у Всесвіті і спілкуватися з досі тілесно втіленими) і розмовляти з ними про їх картини. Згадавши раптом ті роки і себе в ті роки я написав таке:
  •   Біле молоко чорної корови
    Хлопець який зазирнув у темряву,
    У холодне єство світу сього
  •   Світло і темрява
    Колись в епоху дуже готичну
    Перенасичену книжниками і фарисеями
  •   Злий птах Див
    На Дмитра, читаючи «Літопис Руський» - сторінки важких хронік ХІІ століття, я зажурився. І написав таке:
  •   Осінь – дитина
    Я дивився на осінній дублінський дощ і мокре листя, яке прилипало до бруківки і флегматичного двірника, який марно намагався відшкрябати їх від бруківки. Двірник побачивши мене процідив крізь зуби: «Теж мені Харон-перевізник…» Тоді я написав у свій записник таке:
  •   Хтось у сірому
    Блукаючи мокрими вулицями осіннього Дубліна, зачіпаючи своїм костуром старого відлюдника мокру бруківку дороги вікінгів, я подумав, що вітер – це хтось у сірому. Так мені здалося…
  •   Спроба відлюдництва
    Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:
  •   Будівничий театру
    Будівничий лялькового театру
    Міняє цеглу п’єс на хліб монологів.
  •   Олівець в руках
    Сон. Коли хмари кольору горобців,
    То марево, як кіно, проектується в небо.
  •   Ті, що блукають навколо
    Місто, в якому замість людей
    Живуть мовчазні манекени,
  •   Граннег
    Серед старезного пралісу, що від віку ще не знав сокири і важкого подиху лісорубів, я відчув запах зітлілого листя старих буків. Усвідомлення того, що цей ліс старіший за мене і мудріший за всіх професорів Дубліна, і що багатьом з цих дерев більше трьохсот літ, спонукало мене згадати давні ірландські легенди про Граннега – лісового перевертня, що здатний був перетворюватися на їжака. І тоді я написав таке:
  •   Той, хто зазирає
    Колись давно я прожив кілька днів серед дрімучого лісу на дні давньої ущелини, оточеної скелями, що утворені тріасовими вапняками. В ущелині були зруйновані стародавні копальні, штольні, де люди колись шукали блискучий метал, які нині ведуть у велике Ніщо. Вічно вологі камені поросли мохом і папороттю. Я слухав шум водоспаду і думав про вічне. І раптом написав таке:
  •   Монолог на базарi
    А ви знаєте
    Як пахнуть цвяхи?
  •   Де i коли
    Відчиніть двері -
    Пустіть літній дощ
  •   Калошi мрiйника Квазiмодо
    Шум новобудови.
    Хтось зачарований
  •   Уривок книги дорiг
    Жовтень на бруківці пише
    Плямами жовтого листя
  •   Весла повiтря
    Мокрого падолистового дня я блукав безцільно сірими вулицями, чіпляючи своїми підборами липке мокре листя кленів, що густо вкривало килимом бруківку старого міста. Ще старішого, ніж я. І тоді я подумав, що пращури зачекалися мене коло свого гарячого вогнища, де вони згадують і переповідають легенди. А я все не йду та не йду… І тоді я записав у свій нотатник таке:
  •   Сховане в торбу
    Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:
  •   Трiснута амфора
    Друже Евкліде!
    Як тісно душі у твоїх клітинках
  •   Каламутнi дзеркала
    Калюжі – це дзеркала
    Виставлені на вулиці
  •   Затемнення світила
    Я безцільно блукав містом в якому зацвіли сливи і магнолії і думав про те, що люди нині стали настільки заклопотаними, що скоро забудуть, що таке сміх і радість. Всі перехожі самотні як той папуга, що вилетів з кватирки і забув як повернутися додому, до годівнички. Я згадав, що саме сьогодні вночі буде затемнення Місяця і тоді написав таке:
  •   Туман як гума
    А насправді весна. Зрозумій.
    Твоє замкнене коло Спінози
  •   Сестри прядуть
    Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:
  •   Тiнь вишнi
    Розмовляю з гомінкою луною
    Ще не викопаного колодязя,
  •   Білі світлофори
    Дивлячись на калюжі майбутньої весни
    Подумав ненароком, що
  •   Бородатий водолаз
    Пірнаю у глибини Землі,
    Як в море зотлілих книг.
  •   Спогдядаючи мурашник
    Колись у Норвегії я споглядав старезну сосну, що виросла серед кам’яних скель. Падав лапатий сніг. Я довго блукав по глибокому першому снігу аж поки не звалився з ніг. Пізніше, сидячи біля вогню коминка в старезному кам’яному будинку, я згадував цю історію і написав таке:
  •   Тепло згаслого вогнища
    Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:
  •   Непрозорiсть
    Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:
  •   Коло броду
    Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:
  •   Вiдчиняю дверi
    Пустив у сни свої маляра
    З відрами фарби та пензлями.
  •   Мiсто сирiт
    Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:
  •   Високе
    Вони будували вежу зі слів.
    Ніхто не знає навіщо.
  •   Листи до Гiльгамеша
    Глиняні люди
    Пишуть свої глиняні книги
  •   Вулиця чорних плащiв
    Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:
  •   Жорстокий карнавал
    Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу і прославляти своє поневолення і крадіїв їхньої свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке:

  • Інша поезія

    1. Вихор
      А ви любите літати
      Там, де кружляє вихор?
      Той самий – вихор радості,
      Трохи лускатий – як риба,
      Яку зловив Одіссей
      Для німфи Каліпсо,
      Трохи злодійський – як сонети Нептуна
      Проспівані в день солоний –
      День віскі.
      Збудував собі крипту –
      Для квітневої повені –
      Весняної як відпочинок.
      Світ шкутильгає,
      А я за ним дибаю,
      Наспівую, щось мугикаю
      Про овечок глиняних
      Та про журавлів троянських
      Про яких можна лише пошепки –
      Навіть мені – сивому,
      Навіть мені – флорентійцю північному,
      Що на дворику італійському
      Споглядає забаву паяців фарбованих
      І шукає очима зимове небо –
      Там, вгорі. Там, між баштами –
      Між Torri Petrarca.
      У соляній шахті
      Слухаю серце світу – стукає,
      Пишу про імена забуті,
      Про тіні вершників
      Над Понтом Евксинським.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Бачити
      Бачити – це значить хотіти,
      Жадати: споглядати шматочок вічності
      На межі руїн замку часу
      І вихору на схилах пагорбу поглядів.
      Бачити – значить відчувати плин
      Журавля мрій над морем буття,
      Ластівки споглядань над містом плачу:
      Апокриф – ні, не читати, лише відчувати,
      Наче ящірка, що біжить в затінку лавру,
      Який тільки мріє цвісти надіями (слів).
      Хотіти – це хвалити гонорового Одіссея,
      Що відшукав Ітаку подихів та олив:
      Ось, тільки куди віднести мені дар
      Навісного Сонця плачу порад,
      Гонорового, наче золота монета,
      Яку відшукав сліпець прощань
      Між сторінками манускрипту чаклуна-папи:
      Обраний дивак Герберт і прозаїк зітхань.
      Назавжди. Просторіка подяк
      Зорезнавець фортуни, що цвяхував маренням
      Два Сонця ілюзій якось у понеділок:
      Краватка дивака Караваджо:
      Яскравими фарбами
      Малювати на полотні сірості –
      Такої ж як сьогодення буденності.
      З томиком Петрарки під подушкою
      Мріяти про Флоренцію – ненароком.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. На стежках Наварри
      Королю Наварри Генріху IV.
      Щиро.

      Ти повинен сказати пошерхлій долоні
      Яка затискує буковий костур:
      Обернися на корінь дощу.
      Ти повинен шукати прочан,
      Що блукали стежками гірськими
      В часи алхіміка Квазімодо –
      Він теж був вісником часу.
      Ти повинен взути кам’яні черевики
      На ноги марнославних хмар,
      Які побачив в свічаді дому
      В якому жила сива вдова.
      Ти повинен кричати крукам:
      Око моє бачить все,
      Навіть плями чорнильні
      На сторінках манускрипту
      Папи Сільвестра ІІ – чаклуна та містика.
      Ти повинен оздобити тріснутий глек
      В якому носили вино сподівань
      Намистом весталки,
      На могилі якої досі росте кипарис смутку,
      Хоч пройшло вже дві тисячі літ звіробою.
      Ти повинен.
      Бо твоє королівство джерел
      Перетворилося в шал
      Оленя.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Свічада світу
      Що ми шукаємо
      У нетрях диких своєї свідомості?
      Свічадо втомилось розказувати
      І відчиняти двері потойбіч,
      Темрява втомилась бути,
      Небуття втомилось не бути.
      Знайти хотілось п’ятьох великих магістрів
      Таємного вчення порцелянових горняток,
      А знайшли поле кульбаб,
      Що відцвіли, і лишився пух,
      З якого майструємо собі одяг
      Для зими почуттів, для грудня сум’яття:
      Вічне чекання холодного вітру,
      Вічне блукання-шукання себе чужого
      Всім.
      Мій шлях до грози синьої –
      Давно я не бачив блискавок,
      Давно танці крапель
      Не турбували гострі пальчасті площини
      Листя зеленого кленів
      (А час червоніти – їм, не заграві,
      Час).
      Ступив на шлях, яким мрійники
      Блукають одвічно –
      В черевиках чужих секретів
      І міняють сміх на подарунки тіням
      Тих, хто блукав намарно –
      Не відшукавши жодної маргаритки
      Недбалої осені хмар.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    5. Згасле вогнище вовка
      Ти – виноград стиглий,
      Якому ще судилося стати
      Вином солодким хмільним.
      А я лише глек порожній
      З чорної глини світанку –
      Кераміки темних пелазгів.
      Ти – спів золотої вивільги,
      А я лише клекіт
      Чорного бусола відлюдника
      Над дрімучим болотяним пралісом.
      Ти море, в якому втопилося Сонце,
      А я лише мить альбатроса
      Між блискавкою і поривом вітру.
      Над згаслим вулканом книг єретиків
      Незавершена осінь саду Дамокла
      (Не Епікура).
      Трохи терпкої самотності
      Лігва вовка-пустельника,
      Що сторожив ватру – на вершині мрій.
      Якось у чужу п’ятницю,
      Коли вогнепоклонники
      Виглядають блискавку
      Смакую гіркоту перевтілення,
      Гортаючи манускрипти Сивіли
      (О, для чого?)
      Нескінченний мій день-таласса:
      По ньому пливуть човни думок
      До острова Патос.




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    6. Ключ і двері
      З прозорих цеглин повітря
      Збудував собі дім вічний:
      Між пухнастими хмарами лісу,
      Між громадами хмар гір,
      Між химерами хмар замків:
      Збудував, ніби я муляр у фартусі:
      Вільний як вітер-зброяр
      Між сонячних променів:
      Між.
      Важкий ключ носив одвіку
      У торбі залатаних мрій –
      Синіх як небо у травні –
      Якраз на Белтайн – день вогню.
      Важкий ключ мідний хрещатий
      Змайстрував зі старих ножів,
      Якими володіли люди дольменів:
      Ключ від дому ще неіснуючого,
      Незнаного і незвіданого,
      Хоч і мого сокровенного.
      Відчиняю ним прозорі двері,
      Як відчиняють келію
      В якій живе Час – монах бородатий,
      Що гортає палімсести літописів
      І пише сонети містралів,
      Елегії ірландських туманів,
      Наче не Час він, а сторож Міста –
      Отого, що ніколи не буде збудоване:
      Хіба що у п’ятницю – скорботну.
      Такими як я муралями-мурахами…




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    7. Крук очікує
      Старий як осінній дощ
      Крук з білою хусткою в пазурах:
      Подарував йому своє імено,
      А він каже, що не ім’я то, а темінь.
      Прошу його летіти через ріку бажань,
      А він кличе мене мов чужинця
      До сповіді пастору віри хмар:
      Повідай йому про свій шлях манівцями
      До Істини нікому не потрібної,
      А гривастий кінь очікує вершника серце,
      Хтось лишиться на цьому полі колючому,
      Що засіяне залізними зубами дракона,
      Еринії краплі дощу дозбирують
      У келих Кібели кольору ночі.
      Делос – корабель серед хвиль марноти:
      Пливе невідомо куди під вітрилом треби
      З пристані мідних ножів хліборобів.
      Син Лето, брат Артеміди, цей вічний юнак
      Дарував мені якось кіфару посріблену,
      Тільки навіщо? Для якої скорботної пісні?
      День недоречний.
      Як все біля входу в Тартар –
      Недоречне.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Веретено Лахесіс
      Вітрильно
      І спрагло.
      Пишу листи за межі Всесвіту,
      За межі часопростору –
      Туди, де Ніщо.
      А ви пам’ятаєте пісню
      Сліпого рапсода про Неприкаянного,
      Про знавця дерев’яних коней,
      Про вівчаря й окуліста,
      Пам’ятаєте?
      А я ж так само пливу
      Морем вечора, серед Міста –
      Архіпелагу будинків –
      Кам’яних островів самотності,
      Серед тьми вгадую шлях по зорях
      У день вина та коней, виднокраю та бджіл
      І шаную Епону – я, невгамовний.
      Серце наповнене важкістю світу сього,
      Кінь цокотить срібними підковами зір,
      Дорога курить пилюкою вічності,
      Дорога туди – шляхом титана Ітаки –
      Онука Автоліка. Того, що з веслом на плечі.
      Я йшов навмання
      З торбою повною безнадії,
      Годував з руки крука
      На ймення Ніхто.
      А тепер листи пишу – клинописом,
      Гельською. За межі Всесвіту.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    9. Всесвіт-яблуко
      А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
      Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
      І полетіло-зірвалось:
      Летить досі з минулого в майбутнє,
      А я слухаю тупіт копит
      Коли пишу кострубаті верлібри
      Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
      Що як зорі – ні дому, ні прихистку:
      Лише стигле яблуко, яке летить-падає.
      Яке колись було квіткою – вогню.
      Псалом. А знаєш, я співав колись
      У церковному хорі
      Храму дітей вдови
      Біля якого мальва цвіте. І пахне м’ятою.
      Пил годинників, завірюха клепсидр
      У місті над річкою – над Бористеном,
      Де височіє дерево – старе, як світ ящірок,
      Шрам на шрамі, але далі цвіте і росте –
      В Небо мовчання. А знаєш, давно вже
      Мурували будинок – білий, білий
      Як вишня весною, як одкровення,
      Будували на радість Сонцю,
      Місили глину у ночвах Ночі,
      Доки блискавка-спалах
      Не провістила грозу.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    10. Ріка імен
      Вічність – там, за дверима,
      За порогом, що встелений шовком
      Осені.
      На заплавах ріки імен
      Плавають черепахи:
      На панцирах знаки:
      Письмена народу забутого:
      Читай.
      Відчиняю двері Вічності
      (Бо стукала, бо ж писано:
      «Стукайте і відчинять»)
      І запитую: «Хто ми?
      Де ми? Навіщо?»
      А Вічність дивиться на мене очима сірими
      Наче вона колись, а не тут.
      А на кожному чумному хресті
      Знак риби –
      А ти думав, що ти чорнокнижник
      Мандруючи тими дорогами –
      Від хреста до хреста
      Напитуючи рибалок –
      Де вони плели свої сіті?
      Віршую норвезькою –
      Підбираю метафору до слова
      «Приходь»,
      Бо сам прийшов до човна
      Якого трощили хвилі,
      З якого майструють двері
      У світ весняного саду,
      Де під кущем квітучим трояндовим
      Закопано ключ золотий
      Від брами камінної
      Яку сторожив гідальго
      Сан Педро.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Замуровані двері
      Заратустра замуровує двері –
      Замуровує браму «завтра»,
      Закладає цеглинами важких слів
      Отвір дверний «вчора».
      Лишається тільки «сьогодні» -
      І то не двері – віконечко:
      Де клаптик синього неба
      Наче хустина пілігрима німого,
      Яку взяв він собі на пам’ять
      Про оксамит життя весняного,
      І клаптик поля траворунного
      Густого, наче вечір квітів вероніки.
      Заратустра годує журавлів зорями –
      Так ніби він не вісник вогню,
      А пастух птахів-пророків,
      Що вистукують тобі хвилини й години,
      Дні та століття, епохи та ери
      Замість зозулі зрадливої –
      Візитерки чужих гнізд і годинників.
      Позбавлене світанків «сьогодні» -
      В яких соборах і якому святому
      Замолити гріхи твої Каїна –
      Коваля перших ножів блискучих?
      Писемність нову сиджу і вигадую
      У часи Калігули-цісаря,
      У часи Чингісхана огидного,
      Письмо, яке прочитає Агні –
      Бог вогню, бог-посланець оновлення,
      Письмо, яке підказала мені черепаха,
      Що теж живе тільки сьогодні
      У своєму озері давно відомих істин.
      Слова-колібрі віщують омріяне,
      Сокровенне і недоторкане –
      Слова, писані в темну книгу
      «Сьогодні».




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Наче
      Темне
      Наче пивниця пам’яті
      Важке
      Наче коронний край Вальдемара
      Серце травневої ночі.
      Досить імен. Досить слів. Досить жнив.
      Назвіть мовчання апостолом
      Полуденної віри катарів.
      Моя доля – зелене яблуко –
      Важке, наче Місяць оповні
      Достигне напередодні
      Судного Дня – дочекаємось.
      Мерехтять ліхтарі
      На вулиці молодих сажотрусів
      Міста тирана Пандольфо –
      Мармурового вовка Роман’ї
      Рибного хлібного Ріміні.
      Вітер з моря: вітер-подеста
      Розбудив в моїх снах Невідоме.
      На човні – на вітрильнику тіней
      Крейда креслила знак – імено
      Останнього писаря Вчора –
      Казначея годин.
      Німфо Вегоє!
      Розкажи нам про блискавку. Розкажи.
      На березі мертвого дерева,
      На мосту життєлюбів ертусків
      (Расенів, тирренів, Тіная дітей)
      Я запитую: «Де?»




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Споглядання шпаків
      Споглядання поцяткованих шпаків-пересмішників
      Нагадує сині квіти гонорової гортензії
      Коли сірі тіні почвар-троглодитів
      Сунуть зі сходу – здичавілого. Темного. Непробудимого.
      А дух громадить ірландські башти,
      Що нагадують мінарети Ататюрка.
      Чому? Чому весна плинного Бористена
      Обернулась домом потрійного божевілля?
      Пальто чорнокнижника Аліг’єрі
      Висить між цегляними шафами галактик
      Простріляне сталевими кулями
      Скорострілів придуманих Гамлетом –
      Принцем хвиль каламуті й русалок,
      Що плавають в морі Данському
      Наче вони не хвостаті комети глибин,
      А постійні клієнтки скромної кірхи – оті
      В капелюшках солом’яних і довгих сукнях
      (У смужечку).
      Якщо
      Дні нині збатожені трунком драконів,
      А ночі такі, що хоч око Всесвіту
      Вийми і кинь на долівку
      Хати, що забула про свічку бджолину –
      Муруємо стіни
      Чистого дому прийдешнього –
      Нехай і навпомацки.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Тягарець
      Годинник, що вимірює епохи
      Замість циферблату має лише порожнечу
      А замість стрілок галактики:
      До нього причеплено тягарець –
      Чи то не тягарець, а тягар
      Чи то Долі нашої попелястої
      Чи то Всесвіту сього незбагненного
      Гомеостатичного.
      Не нами придуманого.
      Той тягарець стримує порожнечу –
      Вона не летить вгору,
      Вона не летить донизу,
      Вона не летить вперед,
      Вона не летить назад,
      Вона не падає і не підноситься,
      Вона просто є,
      Заповнює все суще,
      Не лишає крім себе нічого,
      Бо може вона і є оте «нічого» -
      Ніщо.
      А ми до того годинника прислухаємось,
      А ми думаємо про майбутнє,
      І вважаємо, що душа вічна,
      Що то якась субстанція,
      А не лише форма існування
      Порожнечі.
      Де той годинниковий майстер
      З розбитими окулярами
      У фартуху засмальцьованому
      Зморшкуватий, наче чужа самотність,
      Сивий, наче вчорашнє «приходь»,
      Добрий, наче квітуча крона – айви,
      Де він, що налаштує стрілку-галактику
      І скаже ненароком ніби,
      Ніби бароко ще тільки минає,
      Наче Сократ не на нашому ринку
      Оливки купує – скаже – тобі і нам:
      «Хай буде!»




      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    15. Епоха заліза
      В часи давніх номадів
      Коли замість дзвонів
      Степ ковиловий будив
      Стукіт копит – ще не посріблених
      Будив серед тьми бузинової
      Мрії і сподівання – птахів синього Неба.
      Замість бронзи сонячної і медової
      Бородаті майстри вогню
      Пізнали залізо – метал звитяги:
      Добули для плугів і мечів, для ножів
      І цвяхів.
      Коні кольору листя
      Птахи кольору неба
      Віщували, що Волю рахманну
      Побачите в сяйві меча –
      У блиску залізного дзеркала.
      Забувайте про глиняні сни,
      Забувайте про карби на дереві,
      Про крем’яні осердя:
      Епоха заліза вдягає людей у луску,
      Важкість дарує рукам
      І легкість думкам –
      Душею віднині в Небо. Тільки в Небо.
      Про епоху заліза напишуть
      В літописах, на палімпсестах
      Вороновим пером.
      Вохрою.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Сірі плазуни
      Весняні тіні людей білого міста
      Плазують між квітучими сакурами
      Вони тікають від огненного змієлова –
      Жовтолобого крутія-паяца Сонце
      (А ми йому поклонялися, треби приносили
      А ми називали його конем золотим,
      А він паяц – бо чого ж так байдуже
      На це все дивиться – нібито весна,
      Нібито і він дарував, а мені невесело,
      Не солоно і не солодко - схоже зрозумів я
      Нарешті, чому так сумно коли вишні цвітуть,
      Чому журба така, але все-таки),
      Весняні тіні – чому вони плазунами,
      Сірими ящірками по землі нечутно,
      Чому і навіщо, для чого, а може я
      Тільки тінь того – мене не тут сущого
      У цьому світі ілюзій, у цьому мареві
      Квітів вишні, де все тек нетривко, так плинно.
      Я лишаюсь. І тінь моя змія-подруга – тут,
      У завулках міста, де кожен тепер нетутешній –
      Наче пелюстка сакури, наче й нема,
      Наче й не було. Наче й не в місті я
      А в театрі тіней-плазунів, де ти, ліхтарнику,
      Де ти? Не світи мені в очі, не лякай мою тінь.
      Хоч ти – не лякай. І не блимай.
      Ще ночі вишневого цвіту
      Будуть.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    17. Зорі дивляться вниз
      Зорі глипають вниз – на твердь,
      Миготять, наче вицвілі літери
      Апокрифу Томи Невіруючого,
      Дивляться очима переляканими
      На землю сливового цвіту,
      А бачать дантове пекло огненне –
      Кола Тартару зловісного
      Химер на готичних храмах,
      Що німують не одне століття потворне.
      А може зорі нишком шепочуться –
      Тільки ніхто з поглухлих не чує:
      Жодна чорна мавпа кривляка,
      Жоден троглодит-чудовисько.
      Шепочуть зорі Сонцю нажаханому
      Про те, що по тирсі спаленій
      Довіку чорніти смутку –
      Ніколи там сон-трава не цвістиме
      Ніколи – до Суду Страшного Божого,
      Шепочуть нажахано словами-променями,
      Що знову суне орда зі сходу
      Як вісімсот кам’яний літ тому,
      Знову дика навала Батия
      На Русь терновим цвітом заквітчану,
      Де нині замість джмелів-квітколюбів
      Бджоли залізні гудуть,
      Де тризну справляти під Небом синім,
      Де требу вершити вогнем
      На порозі Вічності
      Вершникам, орачам,
      Вільним людям краю євшанного.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Крапля води
      У краплю води
      Наче в кавалок свічада
      Зазирає нажаханий Місяць.
      Щурі між собою шепочуться:
      «Від молодик – цей свідок Каїна…»
      І думають, що то козлоногий Пан
      Блукає з восковою свічкою
      Між зірок – вуглин тліючих.
      А він просто дивиться на всіх нас
      І не вірить: як вони отак ось
      Вже тисячі літ,
      Вже тисячі покалічених літ,
      Вже скільки ночей – не злічити,
      Вже стільки темряви –
      Вистачить на всі чорнильниці:
      Бо кожна чорнильниця – це колодязь:
      Без журавля і без перехожого,
      Без спраглих і без коромисел зігнутих:
      Кожен з нього черпає:
      Хто отруту, хто істину, а хто бруд,
      Вже давно мали б висохнути,
      А люди все варять чорну кров світу сього,
      Варять з тьми ночей і бузинового соку:
      Щоб вироки підписував пером вороновим
      Черговий Тіберій чи новий Симон де Монфор,
      Чи писав літанії про квіти злі
      Парижанин Шарль.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    19. Тінь мого капелюха
      Я люблю затінок
      Як птах з сірим пір’ям
      Любить дерево снів рибалок.
      Я кидаю свою тінь на долівку трави
      Наче не тінь то, а сонети Петрарки,
      Наче не трава то, а кучері дівчини,
      Що торгує устрицями та мідіями
      На ринку міста-невдахи Дубліна.
      Навіщо?
      У затінку мого капелюха
      Ховаються загублені пророцтва
      Про жінок,
      Що малюють мокрому склі пальцями
      Знаки для перехожих-привидів,
      Ховаються чорні мурашки стежок пастухів,
      Що звикли забивати цвяхи в дошки
      Так голосно, ніби вони не будують,
      А співають осанну,
      Хоча молитися треба мовчки –
      І слухати тишу: там Істина.
      У тіні мого капелюха сутінки:
      Там ховаються від палючих променів
      Світила нещадного
      Подорожні буття – крилаті любителі квітів
      Та птахи з якими можна поговорити,
      І цвіркуни, що грають блюз
      На скрипці крил –
      Концерт для мертвих спогадів –
      Сонце й посуха.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    20. Подерта свита світу
      Філософи-жебраки епохи зневіри
      Одягають подерте на шмаття Небо
      На свої втомлені плечі-рамена
      (Наче збираються вони не мислити,
      А тягнути плуга залізного
      На полі неозорому ковиловому).
      Замість черевиків взувають вулиці –
      Діряві й цвяховані руїнами
      Будинків, в яких живуть привиди –
      Тіні людей минулого і сучасного:
      З пошкрябаними пластинками грамофонів
      Замість слів,
      З трухлявими цитатами мертвих невігласів
      Замість думок.
      Вдягають подерту сорочку міста
      Люди, що дивлять на зорі
      Без рожевих окулярів неправди:
      Сорочку зашиту кам’яними нитками ратуш,
      Залатану клаптиками сірих газет.
      Світ нинішній – старе лахміття вигадок
      Хворих на голову апостолів темряви,
      Поточений міллю утопій злих.
      Коли ж омиє тіла бронзові поколінь нових
      Життєдайна злива просвітлення,
      Весняний дощ Свободи і Радості?




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Тягар смутку
      Я блукав серед натовпу
      Людей, що не слухають
      Цвірінькання горобців,
      П’ють повітря настояне на шумі,
      І не знають, що землі боляче,
      Коли вони топчуть її – втомлену
      Цвяхованими черевиками байдужості.
      Я носив тягар смутку
      У шкіряній торбі ірландського скрипаля:
      Тягар, тисне донизу плечі,
      Робить кроки нестерпними,
      Примушує заплющувати очі –
      Сірі від диму, сірі від безнадії.
      Я блукав серед міста,
      Що муроване кам’яними брилами минулого,
      Яке закіптюжило Небо димом проклять,
      Що зазирає в сумні очі коней
      Сліпими вікнами втоми.
      Я несу той тягар – тягар журби та печалі,
      Ступаючи мокрою бруківкою,
      Ковзаючись на слизьких її каменях,
      Мрію донести оту важку торбу
      До каламутної ріки Часу –
      Отої, яку оспівав Данте,
      Яка тече чомусь серед міста – так плинно
      І так недоречно, ніби запрошує самогубця
      Поринути в її обійми,
      Ховаючись під ребра мостів,
      Ніби то не притулки безхатьок,
      А шляхи Колісниці Сонця.
      Та чи наважусь отой тягар в річку кинути?
      Навряд…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Сурма
      Сурма босоногого ангела
      Зроблена з синього повітря:
      Густого – наче сльози старої берези
      Пораненої диким лісовим привидом,
      Що блукає одвіку стежками,
      Якими ніхто не ходить –
      Ніхто, навіть олені з очима-тінями,
      Навіть тупоноги голкоспинні.

      Сурма, що віщує День Суду
      До пори, до часу, до одкровення
      Схована до місячної скрині,
      Що зачинена срібним замком Спінози,
      Ключем, який необачно згубили
      В Небі – синьому наче море
      Між островами мрій.
      Згубили – і не знайдуть,
      Втопили й чекають,
      Що впаде він на голови
      Людям сірого міста диму.
      Сурма
      Судного Дня.

      Сурма біловбраного крилатого
      Ховає в собі ненароджені звуки
      Як ховає зозуля
      Круглі кульки народжень і втілень
      У чужі батьківщини.
      А ми все чекаємо
      Цієї небесної музики
      І все сподіваємось,
      Що сторінки з чорними літерами
      Писались колись – не нами,
      Не безпритульними квіткарями
      Немарно.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 4 | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Очерет
      Очерет озера моїх снів
      Шепоче мені про спокій:
      Спокій води, що не знає дна,
      Спокій дверей, що ведуть в порожнечу,
      Спокій очей, що не бачили світла,
      Спокій хмари, що несе буревій.

      Чапля озера моїх снів
      Загубила пір’їну щасливого дня
      На піщаному березі заплющених очей –
      На піску – білому наче березень,
      Де ніколи не було слідів
      Босих ніг меланхолії.

      Коли ти заплющуєш очі
      Знаєш напевно,
      Що риби – ці сріблясті форелі хвилин
      Озера моїх снів
      Пірнають в глибини,
      Марно жадаючи ковтнути камінь
      Озера, в якому немає дна.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Загублене Сонце
      Сонце важким яблуком
      Падає в зелену траву виднокраю,
      Де німий синьочубий друїд Море
      Ділить наш світ навпіл.
      І викочується всевидячим оком
      Між пагорбами пізнання спокійного.
      А я думав, що Сонце –
      Це мідний ґудзик чи то блискуча фібула
      Загублені сумним дідом,
      Біловбраним і білобородим –
      Старішим за оці пагорби:
      Золота кругла фібула –
      Застібка на картатому кілті
      Старого сумного ірландця
      На ім’я Часопростір –
      Він забув з якого він клану,
      Хоча візерунок в клітинку
      Мав би йому підказати,
      Мав би йому нагадати,
      Що всі дороги ведуть до Тари –
      До пагорбу королів.
      Але він забудько,
      Бо народжений раніше Диявола,
      Все йому пам’ятати несила –
      Особливо у нас, в Ірландії.
      Я прошу загублене Сонце зіграти мені на арфі
      З бронзовими струнами-променями,
      Я прошу Смерть розказати мені казку
      Про тих, хто ховав століття у торбу латану,
      Я прошу Хвилю сховати мої думки
      Від людей чужих, від мечів іржавих,
      Я прошу Сову зазирнути в мої сни
      Своїми очима-тарелями,
      А Крука прокричати мені услід
      Закляття своє чорнокриле.
      Я прошу….

      Допоможіть мені відшукати
      Загублене Сонце!



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Танець ящірок
      Метелики, які сідають на мій капелюх
      Розказують мені пошепки,
      Звуками помахів крил своїх,
      Що я ще живу.
      А я необачно думав,
      Що все намарно,
      А я необачно думав,
      Що коти зі сріблястою шерстю
      Нюхають аромат золотих орхідей,
      Чиїсь руки
      Шукають у темряві загублений ключ,
      Від хати недоброго вітру,
      Де ночують базікали чаплі.
      Танцюють хамелеони:
      Там, серед лісу троянд,
      Танцюють під музику Сонця*
      Хамелеони Істини.
      Сонце-дикун
      Гримить у свої там-тами,
      Щоб серед квітів черлених
      Кидав у землю ґудзики
      Бородатий карлик Пізнання.
      Язикаті хамелеони Істини
      Вчились носити шати
      Смішного безхатька Бога**,
      Але воліють ходити голими:
      Читають сутри
      Написані на листках лотоса
      Нетверезим монахом***
      Жовтої секти Чань****.

      Примітки:
      * - під музику Сонця танцюють не тільки ящірки. Хамелеони Істини теж ящірки, хоч і дивні.
      ** - він живе всюди і ніде, а значить безхатько. Дивлюсь на світ – він такого понапридумував… Значить смішний.
      ** - натяк на Бодхідхарму, якого в жовтому Китаї називають Да Мо.
      *** - звісно, 禪. Не подумайте чогось містичного. Тим паче готичного…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": 0

    26. Осінній мед
      Наповнимо келих:
      Всесвіт інакший співає хорал
      забороненій вірі
      Ми забули про час
      холодів і вітрів:
      Нині осінь – тепла і щедра,
      Осінь плодів забуття,
      Наповнимо келих
      Медом хмільним!

      Миші веселі на темнім горищі
      Серед пилюки
      славлять весільний бенкет:
      Ми живемо в саду,
      Де гронами стиглими ягід
      Звисає п’янкий виноград.
      Наповнимо келих!

      Словами простими
      Прославимо голку сосни:
      зелену й пахучу
      Серед золота осені,
      Серед крику птахів невідомих,
      Що лишаються з нами
      Славити осінь поезії –
      Наповнимо келих!

      Щедрого поля господар
      Жмуток трави запашної
      Палить на требу богині полів.
      Час бубнів, кіфар:
      Наповнимо келих!

      Світ ще не став
      крижаним,
      Кат поховав
      у глині важкій
      Свій втомлений меч,
      А новий ще коваль не майструє,
      Ще радість висить у повітрі
      Легким павутинням:
      Наповнимо келих!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Різати хліб
      Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
      Що лежить на дерев’яному столі буття
      І кажу волохатим хвостатим людям:
      Не сідайте на гілку, яка росте
      З гнилого дерева вашої «реальності»,
      Тоді не треба буде її пиляти
      Залізними зубами вічності.
      Я слухаю хмари – слухаю
      Про що вони шепочуть вітрові,
      Що дме в глиняну сопілку берега,
      Збираю цю вічну музику
      У дірявий мішок меланхолії
      І дивлюсь у дзеркало:
      А там зима, а там холодно,
      Там вічна негода і сльота,
      Але я зазираю,
      А там не люди, а привиди
      Міста довгастих тіней.
      І навіщо ж мені оте дзеркало –
      Навіщо ж туди зазирати,
      Я знаю наперед, що побачу там:
      Краще б піти мені у світ сонячний
      У царство королівство Я китайське
      І писати там ієрогліфи
      На шовку моїх спогадів –
      Білих, як марево, шорстких, як метелики
      В раю злому і недоречному.
      А ви кажете: нездоланне,
      Кам’яне, тому чуже, тому втрачене,
      А я не хочу про сову згадувати –
      І так прилетить ночі цієї
      На горище моє захаращене
      Гори ще халупа непотребу,
      А я біля криниці вічності
      Буду пити воду холодну роздумів
      І згадувати.
      Згадувати.
      Згадувати.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    28. Тінь півонії
      Коли падолист довершується,
      Коли хризантеми стають скляними
      Й крихкими,
      Наче спогади сивого зайця,
      Якому в голові все осінь –
      Заметіль жовтого листя,
      В яке ховатись і спати (як Сонце),
      Коли вогкість стає колючою і яскравою
      (Не забудьте вмикнути зірку оцю –
      Найближчу, тому сліпучу:
      Ви – знавці нескінченності),
      Отоді й згадується
      Усе закопане в тіні півонії,
      Не тої що залізна
      І довгою своєю шиєю
      Нагадує більше жирафа,
      Аніж китайське запашне літо
      (Чай),
      А тої яка губить пелюстки –
      Так тихо й спокійно,
      Як бородатий поет-волоцюга
      Губить свої недоречні спогади.
      А може то і не спогади,
      А може то легкі човни,
      Що ковзають хвилями
      «Мезогейос Таласса»,
      Човни в яких весла
      Тесані з кипарису,
      А вітрила зіткані арахнами
      З синього льону.

      У тій тіні півонії
      Сховано сліди волохатого Часу:
      Його скарб блискучий –
      Шматочки хвилин,
      Які він поскладав до глечика –
      Не нами зліпленого.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Плащ пошитий з дощу
      Краще пошити собі прозорий плащ
      З ниток осіннього дощу холодного,
      Аніж майструвати для себе плаху
      З дерева крислатого пізнання добра і зла.
      Краще бути схимником і мовчальником
      Сумного вчителя Падолиста –
      Монаха ґотичного кляштору осені.
      З ниток дощу плете мені сумна пора одяг,
      Бо я подарував свій светр солом’яний
      Мавпі білій з сумними очима –
      Німому свідку снігу лапатого.
      А потім я вдягну дерев’яну сорочку –
      Коли осінь стане нестерпною,
      Коли дерева прийдуть гостями здивованими
      У мою хижку кам’яну і холодну,
      Коли розкажуть мені про марне чекання
      Пори сонячної анемон білих,
      Коли Бог зажурений мені подарує
      Свої сині повітряні капці і нагадає про дощ –
      Такий же шовковий, як дорога у степи загірні.
      Краще я піду в темряву тиху і темно-синю,
      Ані ж буду слухати марні крики чапель –
      Сірих птахів чекання.

      Зазираю у воду прозору –
      Воду передчуття зими:
      Виглядаю там одкровення
      Того – незнаного і небаченого…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Вир готичних лiтер
      Кам’яне крислате дерево
      Виросло в саду обітниць
      Міщан-монахів міста Кляштор.
      А ви ще питаєте,
      Чому вони вдягнені в чорне –
      Всі, навіть діти, навіть повії,
      Навіть кондуктори перукарень.
      У цьому місті горобці не цвірінькають,
      А співають хорал Судного Дня –
      Наче не горобці вони, а лелеки
      Чорні, як готичні літери
      Писаря щура-бургомістра.
      Над містом вир газетний історії,
      Вир пліток і марень похмурих ліриків,
      Пісень клошарів з потріпаними акордеонами,
      Криків глашатаїв на ринковій площі.
      А двері всі зачинені,
      А вікна сто років не миті,
      А фіранки з сірої мішковини,
      А миші вночі йдуть споглядати Місяць,
      Що зипає оком кота хижого
      На крислате кам`яне дерево,
      Що росте й росте (бо місто),
      Серед площі Закоханих Сажотрусів.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. Хаос і світло
      У колодязь старого міста
      Темного, наче ніч у задушній сельві,
      Затхлого, наче нотатки конкістадора,
      Я занурюю дерев’яне відерце.
      Відерце сонця.
      А ви питаєте, що там намальовано
      На його округлій поверхні:
      Чи бодай хтось, бодай безкрилий
      Намалював стигле яблуко
      Чи може плямистого птаха
      З гострим дзьобом
      І сутрами Далай-Лами
      У пазуристих лапах.

      У залізну скриню нетутешнього міста
      Я ховаю свої фобії
      Порізані на кавалки ножицями історії,
      Я ховаю дитячі іграшки
      Якими бавився мисливець Ернест
      Коли жив дитиною на березі озера.
      А ви ще питаєте, чи то зайчики,
      Чи то може клишоногі ведмедики,
      Чи просто слова самогубця-батька,
      Чи старий ніж іржавий,
      Яким різали хліб на тісній кухні,
      Чи думки божевільної матері,
      Чи просто хмари над озером Мічіган
      І містом цибулі дикої.

      У мідну чашу чужого міста,
      Зажди не нашого, зажди ворожого,
      Я наливаю вино журби:
      Пийте його каламуть чорну,
      Розливайте його краплями
      На клумби, де ростуть гладіолуси –
      Квіти меча й Колізею,
      Напоїть ним
      Хвору жебрачку совість.
      Може це буде доречно.
      Може.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Перехожий
      Я би відчинив сіру вулицю,
      Як відчиняють ковані двері
      Господині притрушені борошном –
      Білим, наче друїд на Белтайн:
      Відчинив би для перехожих
      Не зайд, не пророків і не жебраків,
      А саме для перехожих у капелюхах,
      Перехожих - бідних як я.
      Я перетворив би бруківку в дзеркало,
      Щоб у ньому сама журба себе бачила,
      Щоб сумні перехожі зрозуміли,
      Що кожен із них не самотній,
      А шкутильгає Містом Невчасним
      На пару з журбою – незримою мишою,
      Наче наше життя сірою.
      Я писав би на хмарах слова Істини,
      Щоб перехожі (сумні особливо)
      Інколи споглядали Небо
      І ворушили устами мовчки
      Слова оті подумки читаючи.
      Я би виглядав щоранку кріз шибу
      Шукаючи поглядом перехожого –
      Сумного, як стара казка про шибеника
      (Про три шиби й одну шибеницю),
      Аби якось його розрадити,
      Чи то намовити сірий плащ
      Снів зими сльотавої
      Не вдягати,
      Під чорний капелюх
      Ночей наших енотерових, горобиних
      Не ховатися.
      Я би розрадив його сонячними зайчиками
      До пори в скриню мою схованими,
      Якби в місті цьому
      Не було так порожньо….
      І жодного перехожого…
      Жодного…



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    33. Я, блукалець
      Черленою рискою Захід
      Малює художник Сонце,
      А в мої сірі очі (сірі як сутінки)
      Зазирає блукалець – волоцюга доріг
      Світу нашого металевого:
      Від срібла ріки ночей
      До брязкоту сталі – крок,
      Гасне світу свічадо
      І сутінкові звірі
      Йдуть стежиною Часу:
      Олень колючого сну,
      Заєць всього нетутешнього,
      Кабан всього потойбічного,
      Тур всього незворушного:
      Під дубом прокляття семи лісів
      Там.
      Повідай блукальцю,
      Чому я приречений хриплим гавканням
      Віщувати епоху вечора – Епоху Сутінок.
      І чому я став псом мисливським
      Свого повелителя-домінуса,
      Наче я в Римі, а не на острові –
      Торфяній Гібернії –
      Цього світу кельтів-варварів,
      Наче я теж пес Кулана – коваля неохайного.
      Скажи мені, блукальцю,
      Друїде семи лісів темних,
      Семи дерев старих безплідних,
      Скажи.
      Може, хоч ти знаєш: що і навіщо,
      Де і коли, і чи доречно.
      Може ти, а може й ніхто….



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Кавалок
      У лісі горбатої відьми Вічності
      Дозріла ліщина Часу.
      У кожну жменю горішок:
      Кожному – лише кавалок
      Часу чи то Часопростору.
      Він хробаком виповзає,
      Вилазить жуком-шестилапом,
      Визирає личинкою:
      Банальною і недоречною,
      Наче ослінчик
      Перед порогом Раю,
      Який чомусь Небуттям називають.
      Лисі відлюдники
      І патлаті анахорети
      Наче дон – отой, що гідальго,
      Отой, що на конику,
      Отой, що сто років самотності
      Долає в іржавих латах.
      Одягніть корону
      На голову Часу –
      Тупалу клишоногому,
      Якого ми вчили ходити,
      Крокувати
      І вусами-стрілками
      Тикати в сторону Шляху –
      Дао.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    35. Підійти до вікна
      Місто-квітник
      Плекає старий садівник
      Сивобородий з сумними очима:
      Синіми, наче шмати неба*,
      У білих шатах,
      Що не брудняться землею чорною**.
      На цій круглій клумбі,
      Що оточена мурами***
      Цвітуть тільки сірі троянди
      Камінні.
      І люди-тюльпани:
      Ніжні й тендітні,
      Наче вусики білих тарганів,
      Нагадують птахам-рокам
      Бруньки та пуп’янки
      Життя-плісняви.
      Квіти стинає Безмовна
      Незримими ножицями
      Жозефа доктора****,
      Парадигмою вічності.
      Кому подарує
      Оці букети-прогалини,
      Пісні жовтої глини?
      Навіщо ця жінка мовчання
      Блискучими лезами ранку,
      Чорними бритвами ночі,
      Іржавим ножем вечора,
      Мідним серпом дня
      Стинає, стинає, стинає
      Квіти
      Камінні й живі.
      Стинає,
      Обертає квітник в пустку.

      Примітка:
      * - про те що в нього очі синього кольору писав один ірландський книжник і містик XIV століття – Кервол О’Фаррелл, що був монахом і жив в абатстві Маністір Мор (ірл. - An Mhainistir Mhór).
      ** - не знаю чому. Кажуть, що такі білі шати бувають. Білі шати дуже пасують до його сивої бороди і синіх очей.
      *** - не всі подібні квітники оточені мурами, деякі водою, як в країні телят…
      **** - доктор Жозеф прославився як великий гуманіст в Галії – країні хвостатих птахів.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Слід лилика
      Лишаємо слід
      На килимі жовтого листя
      Ми – лилики тьми:
      Нескінченно темного Всесвіту:
      Слід порожнечі
      На візерунках осені:
      Там пройшли ми –
      Кажани –
      Діти блідого Місяця:
      Жовтуватого, наче сама Осінь:
      Пані з оксамитовим одягом
      (Роздягнись, Осене!)
      Нам літати
      У часи густих сутінок
      Нам розгортати
      Шкірясті крила-вітрила,
      Нам, дітям пітьми – лиликам –
      Побратимам Сіріуса –
      Синьої зірки минулого,
      Живим вітрильникам ріки Ерідан
      У сутінках знання потаємного
      На межі між «сьогодні» і «завтра»,
      В годину старого ліхтарника,
      Що запалював світильники ночі
      І забув, наразі, згасити:
      Лишаємо слід порожнечі
      Ми – лилики –
      Шкірясті
      лицарі
      Темних Віків.


      Примітки:
      А в нас в Ірландії лилики не відлітають у теплі краї і не сплять в часи зими – у нас в Ірландії зими дощаві і теплі, а лиликам на то байдуже…
      Вони справді мають шкірясті крила, які нагадують мені то вітрила – темні вітрила ірландських шхун, то сторінки книг – шкіряні сторінки ірландських книг-пергаментів…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Друг німування
      Я вирізую собі друзів
      З мертвого дерева сподівань.
      Я вирізую собі дерев’яних друзів,
      Що нагадують шахові фігури,
      Фарбую їх лаком,
      Домальовую очі
      І ставлю на шахову дошку:
      Нехай крокують до моря:
      Чорно-білого, як усе суще,
      Легкого, наче сухий ясен,
      Прозорого, як малюнок
      Старого китайського художника Бо
      Того самого, що Лі.
      Я майструю собі друзів
      Друзів мовчання,
      Друзів глибочезної тиші,
      Якої не буває навіть в сухому колодязі,
      Що виритий двома пустельниками
      Закутими тягарем обітниці.
      Я ставлю цих дерев’яних друзів
      На шахову дошку дня і ночі,
      біля дерев’яних коней, королів і солдат,
      Я лишаюся серед тиші
      Глухих і важких каменів,
      Серед долини, де замовк навіть вітер,
      Серед хижі, де давно не палили вогонь,
      Де навіть книги німують.
      Я обираю мовчання…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Сутінковий будинок
      Домівка
      В якій завжди панують сутінки,
      Що гуснуть немов кисіль
      Зі стиглими ягодами журби.

      Домівка
      В якій зітхання
      Висить у повітрі зламаним годинником,
      Що показує тільки Темні Віки
      Завжди,
      А стіни фарбовані оксамитово.

      Домівка,
      Де шафи втомились ховати
      Фоліанти та манускрипти,
      Писані всі до одного
      Мовами саксів та норманів,
      Піктів і бритів
      І в кожному томі
      На пожовклих сторінках
      Писано про темне і потойбічне.

      Домівка,
      Де незриме око
      Пильнує за часом,
      А двері зачинені,
      І чути шепіт
      Постійно.
      Щовечора.

      Домівка,
      Де за вікнами чорно –
      Дивись – не дивись,
      Страждай – не страждай,
      Живи – не живи,
      Чи тільки грай – живого.

      Домівка,
      Де господар незримий
      Ходить як тінь за тобою,
      Схиляється над тобою сонним
      І блукає твоїми снами,
      Ховаючи рану мовчання.
      Одвіку.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. Кроки на линві
      Як жили ми тут?
      У місті, де жовтень шулікою
      Ловить червоних курчат клена:
      Його пальці безпазурні:
      Пальці-ланцети,
      Якими хірург-падолист
      Ріже буття черево –
      Шукає суть серед нутрощів
      (Середньовічний анатом,
      Авгур і гаруспік Риму).

      Як жили ми тут?
      У місті, яке замітає
      Двірник Марко Поло –
      Дивак астролябій,
      Монах золотих дукатів
      Венеції-жаби,
      Що плодить і плодить, і плодить
      Бородатих єретиків-дожів,
      Що ховають в калитці флорини,
      Затискають в руках засмальцьовані булли,
      А в думках каравела
      З вітрилом подертим,
      Що мусить плисти
      За перцем до зупи,
      А шовком до дyпи.

      Як жили ми тут?
      У місті, де флюгер на башті
      Замість хреста,
      Де годі шукати поетів
      І одне кошеня
      На півсотні цирульників
      І одне одкровення
      На дві турми монахів
      І півлегіона писак.

      Як жили ми тут?
      У місті, де човен дірявий
      На пристані замість таверни,
      А свічку запалюють тільки вночі,
      А замість бруківки таргани*
      Мостили тіла свої чорні
      Під ноги кравцям**,
      Що пошили спідниці
      Торговкам базарним.

      Як жили ми тут?
      У місті, де сон
      Зачиняють в коморі ***
      І міняють щоранку
      На хліб –
      Черствіший підошви.

      Як жили ми тут, Афродіто?

      Примітки:

      Це не просто кроки по линві, це кроки по линві, що натягнута між мавпою і надлюдиною.

      * - я бачив лише одне місто, де замість бруківки були таргани. Це було Місто Темних Віків.

      ** - кравці люблять чавити тарганів ногами. Може тому…

      *** - у деяких містах сни використовують замість грошей. Міняють сни переважно на овочі, сіль, пшоно та тютюн. Лише перукарі міняють свої сни на ножиці, якщо старі інструменти зламались.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. День мовчання
      День,
      Коли хочеться помовчати,
      Коли в жовтих автобусах
      Дозволяється їздити божевільним**,
      Коли осінь лишає на дзеркалі пил,
      І можна намалювати пальцями
      На його відвертій поверхні
      Крислаті пальми Борнео
      Та орхідеї Гвіани отруйної***,
      День,
      Коли двері в позаторішнє «завтра»
      Відкриває Мовчання –
      Бліда дівчина з безкровними пальцями
      І срібними кульчиками****,
      І сірими очима непотрібності –
      День оцей настає несподівано.
      Мовчання
      Запихає мені до кишені каштани*****,
      Мовчання
      Замість павучих плямистих снує павутиння,
      Мовчання
      Затуляє очі копачам картоплі,
      Що ціле літо цвіла
      Білими квітами дурману,
      А нині осінь – просто сухе бадилля,
      І сірі очі селян
      Віддзеркалюють ключі журавлів
      (Ти справді був пророком, Шеймасе******).
      Мовчання
      Нагадує мені про тебе,
      Коли ти ходила
      В сірому платті буднів,
      Які зіткали з шерсті сумних овечок
      Всі ті ж арахни,
      Все ті ж ловці вітру
      І літаючих крапель ртуті.
      А під мостами
      Між берегами,
      Які дервіш Омар*******
      Назвав «минулим» й «майбутнім»
      Все так само тихо тече
      Ріка Мовчання.

      Примітки:
      * - написано на вульгарній латині в V столітті, тому перекладати не буду. Але сказано непогано… Як я розумію оцього «останнього римлянина»…
      ** - у нас в Дубліні справді є жовті автобуси. І є такі дні в календарі, коли у цих автобусах дозволяється їздити божевільним. Особливо восени.
      *** - про те, що Гвіана країна отруйна, писало чимало французів. Я не перевіряв це – повірив їм на слово. Даруйте, якщо я помиляюсь.
      **** - мені казали, що вона носить золоті кульчики. Але я перевірив – виявилось, що срібні.
      ***** - я прийшов сьогодні додому з повними кишенями блискучих каштанів – плодами гіркокаштану кінського (Aesculus hippocastanum).
      ****** - Шеймас Гіні – мій старий друг. Він помер.
      ******* - Хайям. Він теж помер. Моїм другом був заочно.



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Коса Береніки
      Коли мені бракувало зашморгу
      Для нірвани солодкої,
      Я зробив його з коси Береніки:
      Як приємно тою косою вдушитися,
      Зависнути на тій косі,
      Сунувши в неї шию,
      Між Землею і Небом,
      Між солов’ями і рибами,
      Між мовчанням і зорями.
      І то байка, що до коси
      Причеплений якір,
      І Береніка русалкою
      Зображає човна-бригантину:
      Тільки не дерев’яну
      І не вітрильну,
      А бригантину плоті.
      Береніко! Твоє корабель-тіло
      Може виявитись плахою,
      А може – тропічним островом
      Між Раком і Козерогом,
      Островом, що поріс гевеями та мандрагорами
      Беладоннами та орхідеями,
      А може виявитись кипарисовим пустищем –
      Тихим, безвітряним,
      Де приємно спочивати у затінку.
      А я все плету її косу нескінченну,
      Плету-заплітаю
      Не помічаючи,
      Що вона кольору порожнечі.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Дерев’яний він
      Люди-колібрі
      Проколюють собі вуха
      Кавалками зеленого дзеркала.*
      Він називав кішку потопельником**,
      А сам споглядав вербу щовечора,
      Зелені листя її бачив човнами
      З країни туманної Алегорії.
      Його цікавило:
      Якого кольору центр мішені:
      Тої самої мішені,
      Яка зроблена з серця.
      А люди-колібрі
      Все махають крилами,
      Все лишаються над квітковими гніздами,
      Все будують-витесують
      Собі човники:
      Навіщо ж їм плавати,
      Якщо літати вміють?
      Чи то вони знають, що не кожен птах?
      Чи здогадуються, що птах кожен?
      Отої ріки Що?
      Він – весляр клишоногий***
      Любив дивитися в Небо,
      А Небо любило дивитися
      В очі плаского озера Сторч –
      Озера без очей****.
      Він любив розмальовувати паркани,
      Купував у п’яного гендляра блискавки
      (Але тільки серед горобиної ночі)
      І з блискавок тих майстрував собі паркана
      Навколо хати, яка згоріла
      Ще в часи короля Одоакра*****.
      Його півень давно став католиком,
      Шкандибав щонеділі до кошцьола******,
      А він… А він…
      Змайстрував клітку для людей-колібрі,
      Цілував сухе дерево,
      Все чекав, що воно розквітне.

      Примітки:
      * - з кавалків зеленого дзеркала можна зробити ножі і краяти ними хліб.
      ** - не тільки він, Микола Гоголь теж.
      *** - Чингісхан теж був клишоногим, не тільки дерев’яний він.
      **** - Небо взагалі любить дивитися.
      ***** - в часи короля Одоакра згоріла не тільки ця хата. А ще багато чого…
      ****** - не Святої Ельшбети, ні.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. Пізніше троянд
      Пізніше троянд – трава,
      Бо квіти цих зірок-пишнот
      Надто важкі для кузні:
      Для молоту Всесвіту.
      Після троянд – чорні айстри.
      Ти хотів дихати
      Порохом згаслих зірок,
      Хотів дізнатися правду,
      Що серце твоє – чорнильниця
      В яку занурює пера
      Зів’яла красуня Ніч –
      Ця чорношкіра Сапфо,
      Ця мовчазна кіфара
      Майстрована з евкаліпту,
      Що обгризений наче Місяць
      Волохатими коалами Меркурія.
      Налию в чорнильницю свого серця
      Замість соку бузини ртуті,
      Нехай пише ця поетеса-чорниця Ніч
      (А ви думали – хвойда. Телепні.)
      Свої отруйні сонети
      Про хвилини й години,
      Коли нас вже не буде
      За цим дерев’яним столом одкровення,
      Біля цього ялинового ящика «сьогодні»,
      Біля цього пустища вересового,
      Якого ми ненароком
      Назвали Вітчизною.
      ……………………….
      Пізніше зелених троянд – чорні.
      Пізніше чорних троянд – айстри.
      Осінні.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Серце темряви
      Серце темряви
      Стугонить в глибинах заліза,
      Чорним зайцем стрибає в безодню лісу,
      Проростає венами-папоротями
      Серед хащів
      Над якими завжди гримить гроза:
      Синє, наче крило ворона –
      Холодне серце темряви
      Пульсує незнаними землетрусами
      Чужої землі, не нашої,
      Не для наших очей створеної
      (А нам повертатись)
      (А нам зозулями в порожнечу
      Вогкого лісу страху кричати)
      (А нам сіяти замість зерна зуби
      Ясонами голорукими, босоногими
      Та голоребрими)
      (А нам стежку шукати і не знаходити),
      А серце темряви дзвоном
      Замість реквієму,
      Замість литавр,
      Замість.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    45. Зазираючий
      Він зазирає в обличчя поснулих квітів,
      Що сплять, коли блимає на траву безколірну
      Місяць-злодій – привид зі світу мертвих каменів,
      Він зазирає в очі мурашок, хоч вони ховаються
      У шпарки часу кайнозою кульгавого й недоречного –
      Епохи волохатих потворок і банькуватих дереволазів
      З руками-лапами, з дивакуватими уявленнями
      Про буття-небуття, про Всесвіт – сірника спалах.
      Він зазирає в заплющені очі кожному волоцюзі,
      Хто сни бачить наче картину, що мальована Світлом
      На поверхні води непотрібного нікому колодязя,
      Що досі стирчить дірою на місці подвір’я,
      Де колись жила довговолоса молода відьма,
      Колись – років сто тому, а може й не років, а кроків,
      А може й не відьма, а дочка сивого меланхолійного ката,
      А може просто спокусниця віку цього нерозумного,
      А може просто багатоніжка – сколопендра отруйна,
      Що в зіницях-свічадах міста мугикаючих мурів
      Відображається дівчиною – ілюзією наших марень.
      Зазираючий в обличчя сплячих – у цей відбиток снів –
      Він приходить у твоє марево з ліхтарем страшних казок,
      Він ховається між фасетками мурашок – тоді,
      Коли ти прокидаєшся, коли вертаєшся у цей світ сірості:
      А сни кольорові, а сни яскраві, а сни легкі –
      До тої хвилини, доки вони не вкрадені, не спотворені,
      Не спаплюжені, не сплюндровані, не отруєні –
      Вони:
      Твої захмарні сни…
      Тим – хто зазирає в обличчя сплячих.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Зворотна сторона готики
      На зворотній стороні готики*
      Венеціанське свічадо.
      Зазирає в нього дивак Леонардо,
      Бачить старого дожа
      Мікеле Стено –
      Такого ж флорентійського мрійника,
      Як капітан галери «Сан-Пауло»,
      Що міряв Адріатику ліктями
      І шкірою вужа смугастого,
      Зловленого в Гілеї Скіфській.
      На зворотній стороні готики
      Світанок островів Синіх
      Азорів у хвилі замріяних,
      Мадейри вічного затишку,
      Островів порцелянових,
      До яких плисти-летіти
      Людям черленого винограду
      І човнів, як вітер легких,
      І вітрил, як легені наповнених
      Вітром прозорим, як скло Богемії.
      На зворотній стороні готики
      Білий птах замість почвари чорної,
      Мармур замість дикого каменю,
      Сонет замість мохів шепоту.
      На зворотній стороні готики
      Місто захмарного вітру,
      Муроване Декарта цеглинами**,
      З банями бароковими,
      Поцятковене флорінами Медічі.
      Готика – монета стара,
      Стерта, наче черевики повішеного
      Жебрака Арморіки недоречної***,
      Сентиментальної як Джордано –
      Володар одного полум’я****.
      Монета – карбована з металу чорного,
      Важкого як хмара тисячоліття,
      На зуб пробувана самим Томасом*****,
      Бавиться з нею в орлянку
      Дід******.

      Примітки:
      * - добрий шмат історії Ірландії – це суцільна готика. У нас вона раніше почалася і пізніше закінчилась. Чому – не знаю.
      ** - а він мурував не тільки епоху бароко.
      *** - Арморіка стала недоречною ще в часи неоліту.
      **** - насправді він не був володарем полум’я. Це було не його полум’я. Він просто злився з ним. Бо був теж людиною світла.
      ***** - Аквінським.
      ****** - це я його так називаю. А ви собі називайте його як хочете.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Крейдяне лезо
      Нанизую сонця
      На ниточку майбутнього:
      Доречне космічне намисто
      На шиї Кібели-Галактики,
      А крейдяні скелі
      Моїх островів кельтських
      Як леза:
      Ріжуть плоть волоцюги Часу.
      Мені колись дарували Вічність,
      А я запхав її до кишені
      Мого пінджака твідового.
      Вони досі там валяються
      Хустинкою-непотребом,
      Якою бородатий Бог
      Витирав своє чоло втомлене.
      Мені колись дарували безсмертя:
      Якась дівчина
      З Країни Вічної Юності,
      А я його наче плащ чорний
      Повісив собі у хаті на вішалку,
      І пішов пити чай заварений
      На пічці вогню предковічного –
      На грані вогню Всесвіту,
      Що досі у грубці моїй палає.
      Розкажіть мені
      Про Тір на н-Ог* казку,
      Бо я по землі Ерінн** сивої
      Тинятися вже втомився,
      Черевиками своїми дірявими докучило
      Мені топтати каміння Тір Конайллу
      (Їм же боляче).
      Мені колись дарували пісню:
      Ту – заборонену, ту – недоспівану,
      Що люди Фір Болг*** собі мугикали
      Над скелями своїми останніми,
      Свою землю назавжди втративши.
      А я ту пісню собі в серце голкою,
      Так і ходжу з болем навпомацки
      По землі, де верес цвіте-заколисує
      Мертвих дітей моєї пам’яті.

      Примітки:
      * - у нас в Ірландії цю країну чи то острів називають Tír na nÓg або Tír inna n-Óc. Мені туди давно вже час. Щось я тут з вами забарився…
      ** - можете писати Ерінн з однією літерою н – я не ображуся. У нас пишуть Éirinn.
      *** - тільки не кажіть мені, що це, мовляв, «народ мішків» - це неправда. Це вигадки якогось монаха… Це народ (бога) блискавки.
      Ще примітка: у нас в Ірландії скелі складаються з пісковиків, базальтів, гранітів, вапняків. А крейдяні – це там – в країні Албанах… Що теж, зрештою, кельтська…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    48. Ми дощ
      Ми – це вода,
      Що падає з неба шекспірівських драм:
      Розділяємось на краплини
      Прозорі, як день навесні,
      Такі ж невагомі як сон,
      В якому ти в гості приходиш до мене.
      Ми – це весняна гроза,
      Що пахне квітами сливи,
      Що стоять і чаклують повітря кімнати
      В порцеляновій вазі династії Хань
      З синім абстрактним малюнком,
      Який малював пензлем із шерсті кота
      Майстер козлинобородий
      На ймення коротке, дзвінке, нетутешнє:
      Майстер Бо – китаєць-блукалець.
      А може ми злива?
      Злива травнева, коли відцвіла Мей-хуа –
      Квітка китайська – біла, як спрага,
      Як вексель на дні нескінченні, що будуть,
      Що прийдуть, грядуть неминуче
      Тоді, коли хмари зберемо у кошик
      Як чисту білизну збирає мальована праля.
      Ми – це дощисько тропічний:
      Теплий, як ніч на Сейшелах
      Під пальмами босих монахів-рибалок:
      Нірвана дощу: він падає з Неба
      На Землю (Інь-Ян). І ми як краплини
      В падінні. У вільному…
      Кохана, ми дощ – ми краплини,
      Що виснуть на квітах, ми свіжість,
      Ми прозора вода.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. Повелитель мовчання
      Лицарям Судного Дня присвячую.
      Щиро.

      Герцог тиші
      Набиває свою порцелянову люльку
      Сухими пелюстками
      Черленої квітки папороті.
      Повелитель мовчання
      Шукає своєї дідизни
      Серед туманів найглибших ущелин
      Гір сліпої імли наших спогадів.
      Герцог мовчання
      Мурує свій замок
      На вершині вічної криги,
      Де бракне повітря
      Для невгамовних птахів,
      Для людей важкоступів,
      І навіть для звуків
      Бракне.
      Герцог тиші
      Вербує солдат серед квітів ночі:
      Енотери густих дурманів снів-лабіринтів
      Серед тихих завулків
      Міста, де живуть сумні люди,
      І зроду не було трамваїв.
      Князь тиші
      Оглядає свої полки мовчазні
      Понурих залізних жовнірів
      Поглядом чорного ангела.
      Граф безсловесної німоти
      Закриває чорнильниці,
      Перетворює пера в труху,
      Рукописи в попіл, шепіт у тьму,
      А нас у відлюдників.
      Герцог тиші – повелитель мовчання.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Зелений плащ волоцюги
      Я хотів би сьогодні (дивлячись у синяву)
      Або в майбутньому, або в минулому
      Покласти до кишені іграшку-сонце
      І босими ногами йти легкою ходою
      Узбіччям Галактики (де порожньо),
      (Де настільки порожньо, що здається,
      Що це не простір, а шмат Нірвани,
      Що це не я, а бородатий Будда,
      Що це не Галактика, а Дерево Бодхі,
      На яке повісили зірки-ліхтарики).
      Я хотів би вчора (споглядаючи тіні)
      (Серед тихої години минувщини)
      Погладити кудлатого кота-муркотайла,
      Якого чомусь господар назвав Часопростір
      (Мур-мур серед мурів – пісня Вічності),
      І хвіст який тягнеться в нескінченність,
      А ви казали, що Всесвіт – це м’ячик
      Яким бавляться діти-монахи
      У кляшторі Вічної Невчасності.
      Я хотів би завтра (слухаючи годинник)
      (коли воно ще не стало «сьогодні»)
      Зрозуміти, що вода прозора –
      Її так багато у Всесвіті (такому закрученому)
      І трохи в моєму горнятку (кава),
      Що здається – навіть мені – Неприкаянному:
      Все наповнює аромат свіжості
      І сама Порожнеча – це флуктуація свіжості
      (Сопілка, що грає сама по собі).
      А ви думали, що я апостол
      Якоїсь дивакуватої віри:
      О, як ви помилялися. Як…




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. Господар дому сього
      Господар дому сього
      Ніколи не запалював свічки:
      Серед темряви пантрував
      Скарби краси нетутешньої.
      Господар дому сього
      Не продавав нічого й нікому,
      Тільки купляв – це – нетлінне.
      І зачиняв у скрині
      В домі, де завжди було холодно,
      Де завжди в димарях було порожньо,
      Навіть для сажотруса-вітриська,
      Навіть для холодних вогників-потерчат,
      Навіть для них.
      Господар дому сього
      Читав у темряві:
      Книги, що писані в повітрі,
      На чорних сторінках ночі замість паперу.
      Господар дому сього
      Йшов, повертався,
      Шукаючи непотрібне й незриме,
      Ніколи не грівся біля язиків полум’я
      (Бо навіщо?),
      Сміявся з важкості золота,
      Малював холодом,
      Не зазирав у дзеркало.
      Хтось може й бачив
      Обличчя його бліде,
      Але не оцьому домі
      Вічної темряви...



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Ніде
      - Де ти був, Адаме?
      Може ти був тінню
      І ховався у закутках свідомості,
      Куди ніколи не зазирає сонце?
      Де ти був, Адаме?
      Може ти став потоком нейтрино
      І летів у нескінченність
      Доки світ ще був молодий,
      А нескінченність такою маленькою?
      Може ти серед дерев ховався
      Дерев’янівши суглобами,
      Зеленіючи пальцями-листями,
      Вростаючи в землю-твердь
      Коренями, що були щойно підошвами
      Ніг-милиць, що траву живу топчуть?
      Де ти був, Адаме?
      Може ти захотів дізнатися,
      Що таке смерть темна
      І ставав на мить Порожнечею?
      Може ти став на мить бурлакою,
      Волочився за межею буття,
      Де нікого ніколи – всі тільки туди,
      І ніхто не буде йти звідти?
      Де ти був, Адаме?
      Чи може ти забрів необачно в майбутнє,
      Де нащадки твої нерозумні
      Відбирають життя одне в одного,
      Волю міняють на шматочки металу,
      Зрозумів, що там теж нічого хорошого,
      Та сама нудьга, коли не хочеться бавитись?
      Де ти був, Адаме?
      Може ти був теоремою,
      Яку доводити поки що нікому,
      Чи то непотрібно,
      Чи то усвідомив себе крапкою
      Нескінченно малою?
      Де ти був, Адаме?
      Може ти став самою Самотністю,
      Одинаком простору
      І навіть дерева перестали бути тобі друзями,
      І не хотілось складатися з кварків,
      Що ніколи не бувають самодостатніми,
      Одинаками буття?
      Де ти був, Адаме?
      - Я був ніде.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Нічого крім темряви
      А за вікном – нічого крім темряви
      (Друже, ти гортаєш книгу,
      А там: на чорних сторінках
      Чорні літери Ночі),
      Ти дивишся в Небо –
      На полотно оксамиту
      (З якого кат шив собі балахон) –
      Там нічого крім темряви –
      Чи то зорі згасли,
      Чи то очі посліпли:
      Тьма Ніщо нескінченного,
      Там – за дверима світу,
      Тут – за межею повітря,
      Нічого, нічого, нічого
      Крім Темряви.
      Шиють із неї шати,
      Стелють тканиною Тьми
      Постіль. Для сну.
      Навіть яблукам Небуття
      Нікуди падати:
      Ні верху, ні низу –
      Нічого крім темряви.
      ....................................
      А може хтось
      Почувши крик птаха чубатого
      Птаха хвостатого
      Замовить собі в шинкарки
      Темряву на сніданок.
      Може.
      А може хтось
      Зробить з тої тьми струни
      І заграє нам пісню Вічності.
      таки в тому шинку –
      Життя п’яного.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Невблаганні годинники
      Ви думали Час невблаганний
      Нагадує море прозоре й бездонне
      З хвилинами-хвилями, з роками-буревіями?
      Ви думали Час-лиходій – це ріка,
      Що тече невідомо куди і невідомо звідки?
      Але виявилось (я раптом довідався,
      Про це мені прошепотіла Ніч,
      Про це мені розказала Віковічна Пітьма,
      Це мені, як таємницю, розповіло Небуття),
      Що час – це старий порожній будинок
      З нескінченними і незліченними кімнатами,
      Де сходи переплітаються і перетинаються,
      Де не розумієш, де перший поверх,
      А де останній, де вхід і де вихід,
      Де дах і горище, а де підземелля.
      І по цьому будинку-лабіринті
      Блукають годинники-привиди,
      Годинники-сомнабули-сновиди,
      Годинники-каліки з ногами дерев’яними,
      З холодними руками протезами.
      Вони колись були піратами і зарізяками
      У морі, яке чомусь життям називають,
      А нині знайшли притулок у божевільні,
      У старезному домі з химерами,
      Який називаються Час,
      У якому всі блукають намарно,
      Навіть годинники – його каштеляни
      З ключами-коліщатками від дверей потойбічних.
      А жіночі годинники, які так люблять
      Носити на руках тендітні леді
      (О, навіщо їм ці мірила відчаю?)
      Це покоївки спалень цього темного дому,
      В якому якщо і запалюють свічку,
      То ненароком. Сірниками з коробки
      З синіми етикетками...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. Вихор, що гасить полум’я
      Шеймасу Шейге*. Щиро.

      Мій твідовий піджак –
      Колись подарований Падолистом
      Має безліч кишень –
      І кожна для вихору:
      Він залітає і живе там щоп’ятниці:
      Той самий вихор пізньої осені,
      Що зриває цноту листя червленого кленів,
      Що заходить до кожної крамниці-порталу:
      Залітає з одним лише привітанням-верлібром,
      Шурхотить сторінками конторських книг
      Та папірцями з портретами королев
      Чи президентів,
      А на вулиці він безхатько,
      Що гріє пальці біля вогню –
      Такого ж незатишного і не домашнього,
      Як вогні Святого Ельма
      Чи святого Патріка-джентльмена**.
      Куди? Куди мандрують душі
      Дорогами падолиста-монаха
      Сідлаючи вітри-комоні сиві як смерть
      І холодніші безодень інферно***?
      Куди? В який сід божевільний,
      В який Авалон**** мжички?
      За годину до Дня Всіх Мертвих,
      За хвилину до Самайну жертвоприношень
      Я знайшов сірників коробку
      У кишені, де міг би сховатися Світ,
      А не те, що моя Ірландія разом зі Свіфтом
      (А казали, що Ірландія не поміститься до кишені,
      А я – дивак – не вірив, не пророчив – бо зайве),
      І тими сірниками марно
      Намагаюсь розпалити вогнище
      На цьому вітрі Падолисту Мертвих,
      Вогнище з опалого листя кленів,
      Які самі по собі є пожежею Останніх Днів,
      А бруківкою – базальту сірого
      Важко ступають копита коней візничого
      І м’яко ступають лапи кота Часу –
      Не цього, не хворого, таки того – доцільного –
      М’яко. А я чекав благовіщення –
      Останній учень Хоми-літописця*****,
      Та дублінського паяца, що блукав від пабу до пабу
      В пошуках неіснуючої скрипки вуличного музики,
      Чи то просто вихору, що гасить полум’я.
      Коли на це ніхто не сподівається. Ніхто.
      Навіть Фіннеган – той самий,
      По якому потім влаштують поминки******…

      Примітки:
      * - я називаю його Шеймас Шейге. А ви називайте його як собі хочете.
      ** - він насправді запалював вогні на вершині гори. Ці вогні були не домашні. А якщо не домашні, то і не затишні. А те, що він був джентльменом, так про це говорить народ. А мені заперечувати думку народу якось не випадає...
      *** - Данте Аліг’єрі писав, що в безоднях інферно панує жахливий холод. Наскільки він був правий – не знаю. Я аж так далеко не спускався.
      **** - в Авалоні сиро, туманно, мокро і холодно. Так само як в Уельсі восени. Можете мені повірити... Мені обманювати немає сенсу...
      ***** - Хома – він же Фома. Скільки не читав його Євангелія, стільки переконувався, що він був правий. І його Євангеліє це теж літопис. А Хома Брут був теж і літописцем і євангелістом. Тільки про це всі чомусь сором’язливо мовчать...
      ****** - три кварки йому від короля Марка!



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    56. Вітрила втечі
      Любас мандрагори – розстріляний капітан
      Кермує свою каравелу незриму
      На окцидент гірко-солоного обрію.
      Вітер грає пісню незнаних земель
      На окарині з чорними знаками,
      Що лежала в землі проклятого пагорба треби
      Три тисячі літ.
      Покинули місто-торжище,
      Де горожани-опудала
      Мурують склепи-будинки
      Та в’язниці-ратуші.
      Покинули площі щурів
      І вулиці-крутища кам’яних ущелин,
      Де храми плутають з буцегарнями,
      А притулок з катівнею (теж кам’яною).
      Покинули кам’яний лабіринт-безвихідь,
      Де маляри вулиць фарбують
      У скляних і прозорих шильдах
      Циноброю нудні манекени:
      Вони так людей нагадують –
      Теж люблять таляри і тріолети (інколи),
      Теж ховаються за паравани
      Вершити свої глупства і співати пеани.
      Нехай каравела більше нагадує тратву,
      А керманич бокораша нетутешнього.
      Анабазис нашої втечі – в далечінь замріяну:
      Буревій vox exercitum співає октостих-ритурнель.
      Вітрило. Сіре, пошарпане – негодою, часом.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. Розіп’яті вечори
      Кожен вечір бородатим пророком
      Зазирає в вікна моїх спогадів –
      В оселю давно зруйновану
      Моєї юності незачесаної.
      Кожен вечір часу нашого злого –
      Пророк високої істини –
      На хрест засуджений –
      На розп’яття на горі черепа,
      На арену життя-колізею,
      На мечі хвилин-гладіаторів
      (Sword-clock)
      (Claíomh-chloig)
      (Меч-годинник).*
      Кожен вечір Савонаролою
      (Чорноризцем і чорнокнижником)
      На вогнище електричних жарівок,
      На попелище сумних новин –
      Кожен вечір (таки кострубатий) –
      Теж єретик у світі цьому затятому,
      Нерозумному і нетямущому.

      Краще б вечори мандрівцями неприкаянними
      Заходили б в мою хату відлюдника
      На розмову про таємниче й несказанне.
      Краще б...
      Краще б Час
      Не вдягав би свій балахон ката,
      Не гострив би свого меча-ланцета
      Хірурга-соціолога,
      Не крокував би по дереву ешафоту-світу
      Чобітьми своїми цвяхованими
      (Кожен цвях – слово вироку)
      Краще б...


      Примітка:
      * - а ви як думали? Годинники – вони такі... Вони не забавки і не іграшки. Забороняйте дітям бавитись з годинниками – вони не відають, що роблять... І мечі так само – теж трохи годинники. Навіть не трохи...
      А хто на портреті, питаєте? Та він же - Джироламо...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    58. Сонце померло
      Ви чуєте? Люди!
      Сонце померло
      Цього шовкового вечора.
      Сонце – живе око нашої круговерті,
      Риба луската моря Ніщо спокійного –
      Сонце померло.
      Завішуйте більма-фіранки
      Ваших будинків – їжаків клишоногих,
      Забороніть їм блукати шляхом
      Босоногих аристократів Неаполя:
      Карбонарі барокових п’ятниць.
      Навіщо Петрарка Людину оспівував?
      Сонце померло!
      Цього плаксивого вечора:
      Кантати Верони меланхолійної.
      Данте. Навіть він уявити не міг
      У тій круговерті підземних інферно, що:
      Сонце померло!
      Поховайте його в кораблі вікінгів
      Космічного пилу чорного.
      Сонце померло!
      Серед тьми я кличу людей,
      Приходять на крик мій самотній
      Юрби сліпців – як звично їм в темряві
      Такій бавовняній і тихій блукати
      Без костура (бо навіщо?)
      Сповідайтесь мені – тільки чесно –
      Це ви його вбили?
      І колисали Ніщо у скрині Плеяд?
      Підпаліть дракар-домовину Інґольфа
      Нехай Сонце засяє останнім вогнем треби,
      Бо Сонце було так само блукальцем –
      Мандрівцем безпритульним,
      Як ті – жителі Оркні –
      Будівничі Кола Бродгара.



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    59. Часопростір
      Життя – це потріпана книга
      З видертими сторінками
      (Бракує найцікавіших розділів)
      Життя – це драма,
      Яку написав схоласт Сорбони –
      Компілятор літописів
      Війни Столітньої,
      Трубадур шляхів розбитих,
      Драма чи то мелодрама
      З трагічним початком,
      З фіналом незрозумілим
      Чи то з його відсутністю,
      З тьмою замість завіси.
      Життя – це верлібр
      Поета-сухотника з Парижа дощу
      Чи то скрипаля сліпого,
      Що не знає нотної грамоти
      І грає свої мелодії –
      Свої нескінченні ноктюрни
      Тільки по пам’яті ночі
      (Не своєї навіть)
      (І то уривками – все уривками).
      Життя – це роман
      Без кінця і початку
      З дірявою обкладинкою
      (Миші прогризли),
      У якому герої
      Свої імена забувають
      (А яке воно – імено моє?)
      І вже ніколи не згадують,
      А я мандрую з одного століття
      До іншого – такого ж приблудного,
      То в одному човні-тілі,
      То в іншому.
      А тіні навколо ті самі,
      Що в часи Чорної Моровиці,
      Що в часи перших птахів залізних,
      Що в часи ковалів-анахоретів.
      Тіні (чи то душі)
      Змінюють свої тіла-шати,
      Тіла-кораблі, тіла-кокони, тіла-лялечки,
      І все лишаються тими самими.
      Все забувають, все марнують
      І гублять слова намистини
      В морі.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    60. По лезу
      Стежка вузька, наче лезо –
      Крізь ліс темний, як сама смерть.
      Одягніть годинники
      На лапу кожному зайцю,
      На кігті кожному вовкулаку,
      На вуха кожному песиголовцю.
      Бо чим же тоді хронотоп міряти?
      Не ножами ж посмугованими
      (Булату дамаського візерунок).
      Веду свою плоть
      Стежкою вузькою, як лезо
      Бритви, якою голять череп
      Мисливців за вурдалаками.
      Веду свою плоть
      Неслухняну, як човен рибалки,
      Що ловить морських окунів –
      Черлених та колючих, наче слова єретиків
      Століття-потворки Розколу Великого.
      Петрарка – ти теж соняшник,
      Геліофіт каштелянів.
      Кому за мури – ховатися,
      А кому лезо: йди,
      А може й тікати:
      Знаю кому й навіщо:
      Та не скажу – не сподівайтеся,
      Не заспіваю про це навіть пісеньку,
      Що на кладовищі хлопчик сліпий
      Мугикав собі й катеринці потрощеній.
      Хтось йому до капелюха
      Монету кинув –
      Таки.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    61. Золотар-безхатько
      Сонце монахом-схимником
      Тиняється над іржавими дахами
      (Кольору Марса – тільки темніші)
      Міста пророків Судного Дня.
      Хмари сірістю мурів середньовіччя
      Шиють рясу чи то хітон
      Цьому писарю чи то центуріону
      Наших дощавих літописів
      Червня.
      А я теж золотар:
      а ви як думали?
      Час іржавий
      позолотою крию-вкриваю
      Дахи жерстяні
      кам’яниць-склепів
      На вулиці без сезону,
      Де немає жодного дерева,
      Де навіть жебрак-клошар
      Замість солідів Веспасіана
      Збирає в дірявий капелюх п’ятниць
      Золоті промені Сонця:
      Бо той монах теж золотар –
      Томазо. Отой – Кампанелла.
      Він золотив ренесанс хворий
      Фальшивими монетами Міста Сонця,
      Отрутою днів прийдешніх – навіщо?
      А ми іржу фарбуємо:
      Словами захмарними.
      Іржу сього світу залізного
      Доби старих цвяхів і нових ножів
      Цієї епохи занепаду,
      Цієї Країни Мертвих
      (Барди ж бо)
      (Трубадури, начебто)
      (Співаки пісень темряви)
      (А ви думали – мовчання)
      Тільки не кажіть, що то надаремно.
      Все.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Перехожий
      Перехожі – всі ми перехожі
      На вулицях міста життя.
      Небо згасло – ліхтар цього завулку,
      Цієї брудної корчми-планети.
      Перехожі. Сумні перехожі.
      Все так само несуть свою плоть,
      Свої язичеські імена та прізвища –
      Трохи іспанські, трохи дрімучі
      (Лісів неіснуючих)
      (Ну, зовсім трохи)
      Несіть свої торби
      Мимо крамниць – обабіч
      Товарок з очима журби:
      Вони продають компаси
      Капітанам сумних анемон.
      Перехожі
      Заходять один за одним у дзеркало,
      Забуваючи зачиняти двері –
      З собою, з гуркотом,
      А хтось із них боявся смерті,
      А хтось здогадувався, що це вигадка,
      А хтось грів душу меланхолійними спогадами
      (Життя – це балада про мертве місто).
      Мій морок – для серця,
      Щоб легше йому стукалося-грюкалося
      (Тук-тук).
      Ти йдеш собі – інколи поруч.
      Я казав кожному, що це місто –
      Місто осені, але мені не вірили
      Перехожі,
      Вдягнені в макінтоші чорні,
      Такі ж жебраки як і я.
      І тільки темне обличчя Мадонни
      Над дверима будинку
      В якому ніхто не живе...



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. Срібні дні
      Тільки срібло.
      І не лишень серед ночі модерну,
      Всюди: серед хвиль зимового моря,
      Між звуками слів,
      Між літерами мертвих фоліантів:
      Срібло:
      Срібні хвилини, срібні години, срібні дні
      Міряють срібні годинники:
      Зими: дощавої, але дощ сріблом
      На прозорі вікна очей січня,
      Прозорим сріблом води
      На метал сокири пращурів,
      Якою вони рубали ліс буття свого темного.
      І що в цьому срібному
      Не дзвенить, не іскриться?
      Хіба моє серце: з плоті гарячої,
      Черленої і живої:
      Пульсує разом з ритмом Галактики
      Виром навколо діри чорної
      Серце: червоним мішком крові.
      Кину його на олтар:
      Їжте – боги абеткових істин.
      А навколо срібло.
      Епохи мисливців темряви
      (Таки за вампірами),
      Епохи чорно-білої:
      Таки блискучої,
      Трохи важкої
      І трохи продажної:
      Тридцять срібляників
      Хтось у калитку кинув
      Юнаку бородатому кароокому.
      Срібло. Одне срібло навколо...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    64. Коли приходить Щось
      Осінь слідами крука-нездари
      На мокрій землі сподівань
      Шкандибала за хвіртку холодних днів,
      Блукала-блудила жінкою божевільною
      У сукні подертій для вітру-коханця
      (Бо така вона – осінь
      Без імені, без бажань-гирьок:
      А на терезах все, навіть спогади),
      Але йшло Щось, гупало-тупало
      У темряві кроками важкості**,
      Ступаючи шкірястими стовпами-ножиськами
      На листя опале жовте
      (Жовтіє все),
      І мало не все стало тліном –
      Навіть хвилини-монетки торжища:
      Полічені, позбирані, погублені, позначені:
      Мало не все
      Обернулось у тлін:
      Сірий, як сама буденність.
      Трохи тліну – на горище,
      Трохи длані – в пивниці,
      Трохи Ніщо – жебракам в капелюхи,
      Трохи ночі – в торбу безхатькам,
      Трохи заліза – в кишені потопельникам,
      Трохи глузду – капітану «Титаніка»,
      Трохи щастя – самогубцям,
      Трохи чорнила – мені***.
      Щось: розмовляю з ним і тішуся:
      Не до мене воно прийшло, а до осені,
      Все стане тліном, але не сьогодні****,
      Я старий, а світ ще старіший,
      А хтось зістарівся ще в утробі матері,
      А хтось живе на Місяці –
      В кратерах його колодязях.
      Тільки не Щось – не воно…

      Примітки:
      * - Переклад Мойсея Фішбейна
      ** - Ноги його нагадують плоско ступи слона.
      *** - Та не треба мені того чорнила… І так вірші напишу – гілкою на снігу.
      **** - А може і сьогодні. Тільки не кажіть, що я вас лякаю…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. Вулиці, на яких ми вмирали
      Пам’яті полеглих за свободу
      На вулицях Будапешта у 1956 році

      Осінь, коли дозрівали плоди,
      Осінь, коли небо було холодним,
      Осінь торкалось обличчя:
      Мого і людей на вулицях Будапешта:
      Якщо терпіти несила: кров на бруківку
      І душі в небо. (А над містом сутінки шовку)
      А до землі виснуть яблука –
      Вибухне моє серце: я нині повстанець,
      А серце моє не з воску,
      І навіть не кришталеве,
      Серце моє гаряче: таке людське і живе
      Віддам тобі – Вітчизно,
      Віддам тобі – Свободо,
      Пройдуть холоди й дощі,
      І змиють кров з бруківок
      І брудні сліди окупантів,
      І може лишиться пам’ять
      Про нас, що лягли на бруківку,
      Що пішли під кулі і танки,
      А вітер що так холонув
      На хвилях плинних Дунаю,
      Що так свистав у руїнах
      Мого чарівного міста,
      Він прилетить знову
      Торкнутися стиглих яблук
      Осені Будапешта.
      Хотіла моя пісня
      Ввібрати щедрість осінню,
      Але в мою пісню
      Ввірвався гуркіт танків
      І чоботи окупантів
      Гупали моїм містом
      За яке ми вмирали…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. Холод і простір
      Джозефу Броду. Щиро.

      Пам’ятаєш, Джозефе,
      Як ловили ми хвіст кентавра
      В лагуні брудній Венеції масок?
      Пам’ятаєш, Джозефе,
      Холодний вітер Гіпербореї,
      Не блаженної – злої,
      З деревами, з яких вміють тесати хрести
      (Тільки хрести)
      Люди з чорними тінями?
      І море – тему для афіш-есеїв
      І місце почвар?
      І книгу товсту слів пошматованих
      Мови сасанех,
      І мушлі, позбирані для віршів
      Мішками
      Не на цьому березі, а на химерному –
      Тріасовому і
      Ти говорив, що час - це холод,
      Не знаю чому,
      Без пошани
      Ти мислив про Час і про вічність,
      Зневажав басилевсів
      І писав, що холод поцінований простором.
      Тобі снилися сни про зиму й мороз,
      І смак журавлини не остогид:
      Тільки не нашої,
      Не журавлів,
      Не ірландської.
      Джозефе!
      Ти хотів, щоби тіло твоє – одяг цей
      Поховали в прозорості.
      Джозефе…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    67. Стукiт годинника
      Чеславу Мілошу – автору «Абетки». Щиро.

      Ми всі живемо в середині годинника,
      Між його коліщатками та пружинами,
      Слухаємо оце вічне «тік-так» маятника
      І сперечаємось: хто цей годинник заводить,
      Хочемо зазирнути на циферблат
      І дізнатися – котра година,
      Одне в одного про це перепитуючи.
      А коліщатка крутяться –
      Без упину й спочинку,
      А камінчики виблискують –
      Нас до себе ваблячи,
      А ми все між гвинтиків бігаємо,
      Сенсу цього годинника шукаючи –
      Хто його змайстрував і навіщо,
      І для чого
      Отой час невпинний він міряє...
      Світ коліщаток: чи то лабіринт,
      Чи то марення Акутагави понуре,
      Чи то просто час – чорніє прірвою.
      Зав’яжіть очі чорною шматою
      І слухайте: це наше «сьогодні»...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    68. Капітани життя
      Ми капітани - наші вітрильники
      Тесані й клепані з прозорих слів,
      Ми капітани - пливемо чи то летимо
      По морю холодної води оповідок
      Коли сумних, коли і веселих,
      Але кожна про смерть бліду -
      Бо більше писати й нема про що
      (Не писати ж про життя
      Не пристойно ж бо,
      Як можна писати про те,
      Про ще не відаємо).
      Отож і пишемо - ми дітлахи,
      Що замість іграшок з літерами бавляться,
      Про те, чого не існує,
      Про те, чого не буває,
      Про те, що придумано,
      Вигадано й нафантазовано:
      Нібито смерть якась є,
      Нібито ми «помираємо»,
      А не мандруємо-валандаємо нескінченно,
      Доки сам час існує-іншує
      (В іншому-інакшому)
      З одного світу до іншого,
      Геть чисто все забуваючи,
      І про вічність мріючи
      (Так, нібито, її забрати можуть),
      І якоюсь «смертю»
      Один одного лякаючи...
      Ми капітани - в кого каравела,
      А в кого корито,
      В кого вітрило, а в кого
      Паротяг-шміровоз засмальцьований
      (Дим, дим, дим)
      Але хвилі - вони завжди.
      Без них нудно. Без них не колисково.
      Без.

      Мій човен пливе
      А я на березі...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    69. Гончар-водолiй
      Ви примушуєте мене думати
      Про те, чого я не знаю,
      Ви примушуєте мене ліпити
      Поеми-глечики з глиняних слів
      (А вони розіб’ються –
      Коли висохнуть,
      Коли сонце опалить їх
      Товсті боки-метафори
      І скам’янить вогонь буття
      Жаркий як жадання,
      Світлий як одкровення).
      Я гончар – а ви думали, що поет
      Я глиноміс – а ви думали - проповідник,
      Я винороб – а ви думали – пастух.
      Я замішую глину павзами,
      Вона злипається,
      Як сторінки Біблії
      Втікача-єретика, що ховає
      Кожну свою думку-блискавку
      У торбу-хлібосховище
      Сухих сухарів цитат
      І вина вакханалій-віршів
      Босоногого циклопа Ероса,
      Волоцюги Меркурія.
      До Ефесу ще
      Не примандрував Павло-безхатько,
      Щоб біля руїн сховку Артеміди
      Мав сказати нам, що ми теж глина:
      З нас ліплять філософів
      (А ми не хочемо),
      Нас називають людьми
      (А ми пручаємось),
      Бо такі ми вже
      Стадострижені вівцегромадяни
      Полісу Сатурналій.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    70. Година
      Всім вбитим за правду.

      Година -
      Найтемніша година ночі
      Перетворює вулиці на жертовники,
      Перетворює серця на срібні дзвони,
      Слова на крики протесту,
      Життя - на офіру.
      Як добре, що в оцій темряві,
      В оцій годині пилу,
      Який не дає людям дихати,
      Ми страх викинули
      На смітник як непотріб.
      Світ хитає
      А ми самотні
      На цьому кораблі переповненому.
      І кожне подвір’я - уламок ковчегу,
      Шматок буття дерев’яного,
      На яких пливемо на хвилях хвилин,
      Бо знаємо: краще вмерти вільними,
      Аніж жити рабами.
      Ця думка - це наш останній прапор
      Над барикадами людяності.
      І кожен рядок - одкровення,
      І кожен плащ - саван,
      І кожна мить - Влоля.
      Наші серця це зорі,
      Які будуть світити довіку,
      Навіть найтемнішої ночі
      Вони не згаснуть
      І будуть на небосхилі
      Тоді
      Як здохне останній диктатор.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    71. Мій друг вітер
      Вітер теж бачить сни –
      Такі ж скуйовджені,
      Такі ж різнобарвні,
      Як трава на вершині гори лисої
      Кожного пройдисвіта червня
      (Бо він не святкує Белтайн,
      Не зустрічає епоху Світла –
      Епоху шаленого Бела,
      І навіть не знає,
      Що бувають часи темряви,
      Коли сонце скупе і холодне,
      Приходить лише на час
      І дивиться ображено й сумно
      На селища людей-грішників).
      Вітер теж бачить сни –
      Сповнені пахощами захмарними,
      Швидкими, як пісня жайвора,
      Солоними, наче спогади старого рибалки.
      Я знаю про це, я беріг цю таїну,
      Аж допоки
      Вітер не знайшов прихисток
      У моїй дивакуватій свідомості,
      Допоки
      Ми не почали бачити однакові сни
      І літати у снах над пагорбами ялівцевими,
      Над кам’яними хатками чорних димарів,
      Де досі шепочуть легенди привиди,
      Де співають пісні тіні,
      Де буркоче про сучасне глечик
      У пічці вогню життя.
      Ми літаємо над
      У снах…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    72. Бiле крилo
      Біле крило в високому чистому небі -
      Воно тріпоче доти,
      Доки стукає невгамовне серце,
      Вітер його піднімає,
      Вітер його шматує,
      Вітер його несе в краї далекі, незнані.
      Вітер чужий, нетутешній,
      Вітер з іншого світу,
      Де живуть танцюючі тіні,
      Живуть, сміються, співають
      Пісню шаленої вічності.
      Вдягнемо ми білі шати
      Шати прочан і друїдів,
      Здіймемо білі вітрила,
      Полетимо як птахи -
      Вільні, легкі і нестримні
      Над морем холодним, прозорим
      Назустріч п’янкій волі
      Назустріч новій Вітчизні,
      Назустріч новому часу,
      Назустріч Царству Свободи.
      Готуйте човен, ірландці!
      Ладнайте човна-птаха,
      Здіймайте вітрило-мрію...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    73. Ковток синяви
      У келихи розлита синява Неба.
      Кожному, кого забуто і зневажено,
      Кожному, хто крізь темряву йшов
      За ворота білих хмар, дорогою прозорою,
      Кожному, хто прагнув троянд черлених,
      І хреста дерев’яного чорного,
      Гілок терену і шляху довгого,
      Інколи нескінченного, завжди кам’яного,
      Кожному, хто біг з Часом навипередки,
      Хто шукав між зірками свічада -
      У келих по вінця синяви.
      Колись будуть про нас говорити,
      Колись будуть про нас мовчати,
      Колись будемо блукати ми тінями
      У царстві великому мрій і спогадів,
      Але нині келихи наші сповнені Небом,
      П’ю найперший оцю синяву -
      Ще сім ночей блукати срібному Місяцю,
      Ще сім днів вітру холодному віяти,
      Ще сім гір ногам втомленим перейти,
      Ще сім хмар птахам білим перелетіти,
      Ще сім черевиків букових протерти,
      І сім свит твідових подірявити,
      Доки Брама прочиниться.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    74. Талер сновидь
      Інколи в снах моїх кольорових,
      Що прибиті іржавим цвяхом
      До стіни тесаної деревяної
      Старого ірландського шинку,
      Мені часом мариться,
      Що хмари - це просто помилки,
      Одруківки бородатого Бога-поета,
      Писані лебединим пером
      В книгу високого синього неба.
      Ми варимо трунок
      З чорних краплин ночі
      (І то не у снах)
      П’ємо з білих горняток ковтками:
      Так п’ють божевілля
      Художники шахових дошок
      З білих горняток,
      Ліплених з сонячних днів,
      Опалених Агні-хотаром
      (Таки посередником).
      Рудобородий король
      З очима кольору трав
      Здіймає ірландський прапор
      Над зруйнованим замком -
      Свою мрію лишає останній твердині
      Королівства загиблого Томонд*.
      А ти, Маргарито,
      (Так називав я тебе
      У снах-палітрах казкових)
      У долонях зігріла прощання,
      Коли йшов на війну чергову
      За свободу Ірландії.
      На ту саму з якої вернусь
      Тільки спогадом.

      Примітка:
      Звичайно не Томонд, а Туадмуман (ірл. - Tuadhmhumhain). Томонд я написав, щоб читачам було зрозуміліше...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    75. Човни, в яких ми пливемо
      Човни, в яких пливемо в невідомість:
      Вони такі легкі, і навіть легковажні,
      І кожна річ стара: горнятко, чайник,
      Годинник, окуляри, мешти, плащ, оливо -
      Це все човни: на хвилях океану часу
      Ми капітани й моряки, рибалки й маяки,
      І пливемо без карти і без лоцмана,
      І навіть без весла, хоча... Насправді:
      Вітрила з нетривкого льону - прозорого,
      І кидаємо ятір в безодню синю часу
      І в каламуть годин, хвилин заплаву,
      Хоча не ту витягуємо здобич,
      І не сріблястих лускоплавців, а почвар:
      Химерних виродків чужих і тьмяних снив.
      Якби ж то кожен дім, якби ж то кожна хата
      Була материком або хоча б землею
      Незнаною, чи островом, де спочивають ноги
      Від хитавниць буття човна,
      Від присмаку солоного вітрів,
      Від холоду свинцевих хвиль,
      Від мороку глибин,
      Від втомлених очей матросів,
      Від прихистку вітрів - вітрила...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    76. Скляний свiт
      Я попливу
      На кораблі скляному -
      Прозорому, як роса туману
      Я попливу
      На скляний острів,
      Де навіть крізь скелі
      Світиться серце місяця -
      Срібне, як усе осіннє
      На нашому пастушому острові.
      Я попливу
      Під скляними вітрилами
      Дивлячись крізь скляне днище
      На почварок моря-темряви.
      Я попливу на кораблі прозорому
      Шляхом примарного вітру,
      Скляними веслами
      Загрібаючи сині хвилі
      Гіркі, як життя моє.
      Я попливу,
      Коли сам стану прозорим -
      Прозорішим за саме повітря:
      Таке біло-молочне
      Повітря
      Ірландії дощавої і вічно вологої.
      І буду блукати
      Серед синього спокою
      Дзвінкого й зіркового
      (Бо зорі - кришталеві цвяхи).
      Буду складати
      Вірші прозорі й легкі,
      Не лишаючи тіні
      На скляних каменях,
      На скляних деревах,
      На скляній траві,
      На скляних квітах
      І на скляних дверях
      З одного світу до іншого.
      Довіку...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    77. Чотири годинники чорний, бiлий, золотий, зелений
      Мої чотири годинники –
      Поводирі сліпих лабіринтами часу,
      Чотири металевих якоря,
      Що чіпляються за намул простору
      (Пливи, кораблику, пливи!)
      Чи то чотири вітрила
      У мого корабля-тіла,
      У цьому океані Часу.
      (Плинь, течіє, плинь!)
      Чорний: відмірює мені тінь,
      Її шлях короткий-обрубаний
      У темну хату Ніщо.
      Білий: нагадує зозулясто
      Про день, що минає,
      Про день неминучий,
      Про день прийдешній,
      Про день забутий.
      Золотий: це на руці сонце
      Кричить-нагадує: ти ще є,
      Мій господарю чи то супутнику,
      Не йдеш ти, а існуєш
      Разом з оціма хвилинами.
      Зелений: він тоді зупиниться,
      Як останній явір на землі-хуторі
      Всохне,
      І з його серцевини легкої
      Труну витешуть
      Для пісняра останнього...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    78. Рання осінь
      Рання осінь
      Зазирає в вікно мого дому –
      А там ніч.
      Лагідний вітер
      Кватирку мою відчиняє –
      А там пустка.
      Навіть миші цей дім покинули
      (Бо навіщо
      Зупиняти веселим шурхотом
      І нерозважливим писком
      Тишу
      Яка одвічна).
      Рання осінь
      Веселою гостею
      Зазирнула в оцю порожнечу,
      А там падолист,
      А там сивий книжник
      Наче ісландська сова білий,
      Замість старих фоліантів гортає
      Темні сторінки ночі,
      Бліді літери Місяця,
      Одкровення енотери сутінок,
      Літописи чорного крука.
      Рання осінь
      Не захотіла жити
      Навіть кілька теплих днів останніх
      У цій порожнечі вічній,
      Побігла
      Лише лишила
      Легкий слід в саду...

      Я гортаю, гортаю, гортаю
      Замість сторінок книг
      Темні сторінки ночі...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. Темні сторінки ночі
      Моє життя – це книга стара:
      Потріпана, зачитана, без малюнків
      Але з чорною палітуркою.
      Хтось думав, що там вірші,
      А там проза – банальніша,
      Ніж спогади безхатька
      Про життя своє вільне;
      Нудніша, аніж журнал капітана,
      Що вів свій корабель іржавий
      Крізь синю пустелю моря
      І рахував щоденно
      Матросів, що вмирали від лихоманки.
      Моя життя – це рукопис,
      Лише чернетка,
      Манускрипт похмурого чорнокнижника
      Написаний горобиновими чорнилами,
      Що вицвіли на палючому сонці
      Літнього полудня історії.
      Хтось би придумав їй назву –
      Оцій книзі без змісту,
      Без епілогу та передмови,
      Але марно: такі слова вишукувати,
      Такі звуки і літери сполучати,
      Такі знаки на пожовклому папері
      Писати...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Бажання
      Бажання
      Сповнює кожен листок
      Осіннього дерева листомрій.
      (Хоча, час їм уже облітати)
      (Час змінювати колір)
      (Час помирати)
      Я хочу знати,
      Чому так розходяться кола
      В калюжах вітряного вересня,
      Коли важкі ваговиті води краплі
      Падають з сірого неба
      (Не неба – чавунного дзвону)
      (А вже йдуть дзвонарі,
      Що будуть калатати реквієм:
      Голос Неба.
      Хоч жодний із дзвонарів
      Не схожий на Квазімодо –
      Реквієм.)
      Тобі не пасує бути вульгарною,
      А ти йшла калюжами віршів,
      Чи то віршоподібних ієрогліфів асфальту
      (Скільки років пройшло!)
      Як добре знати
      (Яка насолода!)
      Бажання сірих щурів,
      Що ховають свої чорні вологі носи
      Серед тріщин минулого,
      Серед пивниць вічного вчора,
      Серед позавчора середи
      (Місто, де кожна П’ятниця Скорботна),
      Після якої інколи йде дощ
      І настає четвер
      (Молодість – теж четвер),
      Знати
      Бажання іржаводахих споруд
      (Будинків – стіни цеглою),
      Що вже тисячу літ
      Кажуть сновидам: «Двері!»
      (Тобі так не пасує дивитись на осінь)
      (Але я про це тоді не сказав)
      (Нічого)
      (Хоча все навколо кричало
      Про свої недоречні бажання
      Навіть місто, якого немає)
      Я загорнусь в чорний плащ,
      Буду йти вулицями того вересового міста
      (Вікна кольору вересу)
      Один,
      Доки не настане вічність.


      Примітки:

      * - «щурі бажають
      лишитися у своїх норах
      будинок – стояти далі...»
      (Герхард Яшке) (нім.)



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    81. Небажання
      Місто клаптиків неба –
      Місто якого ніколи не існувало,
      Ніде і ніколи
      Крім хіба що темних куточків
      Уривків пам’яті скрипаля-блукальця,
      Що грає між дахами і вікнами
      У світ нездійсненого
      Все ті ж мелодії дощу.
      Коли я чую його музику:
      Рапсодії жовтого листя,
      Зникає докучливе бажання –
      Тікати з міста холодного дихання,
      Де світло зачиняють у комірчинах,
      У скриньках з вирізаним ножем візерунком,
      Де світло замикається в коло –
      Зачароване, замкнуте і нескінченне.
      Місто розтинає ріка
      У мінливому світлі сутінків:
      Там злагодив я човник,
      Щоб плисти назустріч прощанню.
      І вкотре,
      Вкотре торкались весла
      Води цієї холодної річки часу
      Але завжди
      Я повертався назад –
      В місто холодного дихання
      Каменів кольору вічних сутінків,
      Бо мушу я слухати
      Голос кроків втомлених ніг
      Взутих в шкіряні черевики
      На вулицях мовчання.


      Примітки:

      * - «у замкненому світлі
      плив я назустріч прощанню
      весла приготувавши
      щоб повернутись назад»
      (Ганнес Віораль) (нім.)



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. Вогненний лелека
      Вогненний лелека
      На тіні дитинства нашого постріхованого
      Крилом-полум’ям,
      А жаби шматочками ночі
      У вологі наші спогади,
      У сутінки минулого
      Неіснуючого-небувалого,
      Холодні, як серце годинника,
      Банькуваті, як вірші митника.
      Вогненний лелека
      Поселився на дереві Сонце,
      Мостить гніздо зі зламаних компасів,
      Що вказували напрямок
      З минулого у майбутнє,
      Вогненний лелека
      Дзьобає, все що лишилося,
      Змушує нас забувати,
      Чи повірити, що то все вигадка –
      І будинки, що стриміли дороговказами,
      І вулиці, що вели-приводили
      До дверей, що скрипіли-відчинялися,
      І люди, що липкий мед радості
      Пили краплями, а горе відрами,
      Вогненний лелека
      Яке він дитя-свічку принесе
      У цей світ дерев’яної темряви?
      У це селище людей-мокроступів?
      Дитя вогню!



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. Полювання на залiзних мамонтiв
      У залізних печерах
      Люди запалюють світло
      (але стає
      тільки ще більш темніше,
      бо ще більше коле око
      Оця Пітьма),
      Вечір чорною фарбою
      Розмальовує світ дикунів.
      У кожній малій печерці
      Кожен мисливець джунглів
      Таки кам’яних,
      (Чи то, даруйте,
      Степів холодних,
      Бо Льодовикова ера
      Таки не хоче завершитись)
      Запалює синій вогник,
      І смажить шматочки здобичі.
      Завтра вони знову
      Будуть вершити танці -
      Таки свої - ритуальні,
      Таки оті - одвічні,
      Будуть просити бога
      Повелителя полювання
      Дарувати велику здобич -
      Великого й залізного мамонта.
      А темрява все густішає...
      А морок таки сповнює
      Те, що колись назвуть
      Оці троглодити-мисливці
      Душею...


      Примітки:

      Хотів написати замість «мамонтів» слово «мамутів», але подумав що ніхто не зрозуміє. Даруйте мені за це. Більше так робити не буду. Буду писати так як пишеться....

      Ще примітка - серед дикунів теж трапляються поети. Але їхні родаки розглядають їх лише як об’єкт для жертвоприношень.

      Даруйте мені, друзі, я думав за вікном середньовіччя почалося, воно ні - в головах у деяких «людей» кам’яний вік - і то палеоліт...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. Осiння проза
      Коли судний день настане
      Осіннє небо чорним апокрифом
      Сховаю в торбу спадку слідів на піску.
      Сезон буде твідовий
      (Навіть Бог буде вдягнутий в твід):
      Наче нині: листяний одяг осені.

      Коли судний день настане
      Каганець ліхтаря задмухаю:
      Бо я теж ліхтарник -
      Ні, не в юності -
      Хоча ходжу-засвічую
      Чи то засвідчую,
      А як світанок: гасити-задмухувати,
      Бо роси замало - вкотре,
      А світанки юних мрійників
      Фіалками - марсіанські,
      Трояндами - флорентійські,
      І все над Дубліном -
      Містом зайд-вікінгів
      І веслярів синьооких
      У море закоханих.

      Коли судний день настане
      Зніму з вішалки
      Пінджак тартановий з карманами
      З вовни овечої тканинений, шитий-латаний
      Кравцем клану О’Ґаллагер.

      Коли судний день настане
      Відчинять всі двері горіхові
      Ірландці
      В кожній хатинці комірковій
      І підуть дорогою кам’яною
      Чи то рокованою
      А слідом за ними їх ясени
      Коріннями шкутильгаючи
      Листям співаючи.

      Не забудь тільки свою скрипку, майстре
      Не забудь...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    85. Каменi, що знайшлися
      Ранок – це важкий камінь,
      Який ми кладемо в підмурок
      Світу урочистих забаганок
      Старого опудала – морського вітру:
      Він надто солений для мрій
      Чи сніданку – того – пілатового,
      Отого, що між іншим –
      Між креветками та соусом
      Віддати наказ про страту
      Чи вирішити почати війну.
      Світ сотворено – ні,
      Зовсім не як іграшку
      Для дивака сивого Бога
      Чи для мавполюдини –
      Дитя злого й жорстокого.
      Дощі читаю як книгу –
      Краплі сторінками прозорими,
      Дистильованими, але чистими –
      Вже краще таке читати
      Аніж нісенітниці злого фанатика,
      Що вважає себе пророком
      Вавилону модернового
      (Офіра шаленій Іштар
      Чи то Інанні, а потім Молоху
      І Мардуку – бо зіккурат
      Білокам’яний чи то червоноцегловий),
      А краще дивитися синьо
      (Море як дощ – нескінченне),
      Бо там втопилися камені,
      Які знайшли після сотворення
      Світу сього хворого,
      Які так і не використали
      Для мурування підмурків дому,
      Що вже ніколи не знайдемо,
      Навіть якщо будемо його
      Шукати…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    86. Те вiчне, що поруч
      Блукаю осіннім садом,
      Де замість листя
      На деревах-привидах
      Шурхотять вірші-одкровення
      (Кров дерев, кров трави),
      Блукаю в повітрі – дихання,
      Блукаю по воді – голос хвиль,
      Дні й роки, відчуття
      Які мені дарувало страждання,
      Воно ходить нечутно,
      Воно зажди поруч
      І шепоче, шепоче, шепоче:
      «Дарую тобі життя
      І шматочки сезонів
      З яких ти майструєш новели
      Про мене – бо я життя,
      Бо я суть цього світу,
      Я з вами – завжди.»
      А я з клаптиків краєвиду
      Шию собі плащ:
      Пришиваю дощ до озера,
      Дерева до п’ятниці,
      Місяць до хвиль:
      Кравець. Краще б шив я намети
      Чи уламки глечиків
      Глиняними нитками слів
      (А за вікном човни-метелики
      Пливуть чи то летять в Арморіку –
      Країну диваків-бритів. Камені
      Сторчма в Небо – таке ж синє
      Як всюди. Тільки не в комірчині.)



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Танго в домi порожнечi
      Дім, в якому поселилася порожнеча,
      В якому вона живе в кожній кімнаті,
      У кожному фальшивому закутку,
      Ховається між сторінками книг
      (Яких давно ніхто не читає,
      В яких між сторінками застрягли
      Торішні кленові листя – і лише часом,
      Чи то випадково –
      Між цими черленими жмутками
      Можна зустріти листок білої конюшини -
      Шамроку - трилисника триєдиного
      (Таки зелений) (Чи то квітку –
      Маленьку, але з слідами запахів).
      Дощ. Хоч би він завітав у гості
      В дім, в якому живе порожнеча
      (Чомусь пишу її імено з маленької літери,
      Бо все змаліло – навіть Ніщо, навіть Всесвіт),
      Дім. Він стоїть (чи то в землю вріс,
      Чи то провалюється у цю безодню тверді)
      На вічному роздоріжжі – хресті-перехресті
      (Видолинок). (Одноокі селяни).
      У такому домі добре було б влаштувати танці –
      Буду приходити на цю забаву-розвагу
      Кожної п’ятниці (але не скорботної),
      І після горнятка запашної кавусі
      Буду танцювати танго – таки з порожнечею:
      Такою романтичною дівою,
      Такою прозорою юнкою – одвічно існуючою.
      Добре, що в цьому домі
      Таки знайшлась господиня –
      По-ро-ж-не-ча…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Одна ніч
      Ніч-комірчина – одна,
      Самотня, як сокіл – бо в Небі
      Всі стаємо самотніми, лише час
      Отой, що без берегів, без рінні ріка,
      Час – без, Час – без нас?
      Один човен – для скрипаля:
      Фарбований, розмальований, розцяцькований –
      Най пливе, най несе його течія (часу, часом).
      Ніколи.
      (Бо час – завжди, а це – ніколи).
      Другий човен – для зайців,
      Вуханів позачасових – бо що вічне як час –
      Заєць. Отой, що на місяці. Отой – Юе Ту.
      Отой, що зі ступою,
      Отой, що товче китайщину
      Ваших слів непотрібних:
      Товщина, товчисько (не вовчисько) – тлумиво.
      Заєць. Хоч він має сенс.
      Посадив я колись дерево –
      Дерево небуття.
      Нині витесую човен – таки з його деревини
      Чорної. Чи то білої…
      Для кого майструю я третій човен? Для кого?
      Кину на його дзвінке днище годинника –
      Може якось повірю,
      Що оця ріка (таки прозора, таки холодна)
      Не по колу крутиться, а в якийсь
      Океан вливається:
      Океан нірвани…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Сниво одне
      Кожне сниво – човен вітрильний,
      Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
      (Денце прозоре, тобі в душу
      Зазирають сріблясті риби).
      Пливи, музико, пливи…
      Кожне сниво – овече віче:
      Таке волохате й шерстистотепле
      (М’якість вовни – вовнище,
      Картатий твід – осінь),
      Кожне сниво – верблюд,
      Що бреде пустелею моєї душі
      До оази якої нема,
      До пальми, яку зрубали,
      До криниці, яку засипали,
      До ріки, яка висохла,
      До намету, який спалили,
      До жінки, яку продали в гарем,
      До сліпої дитини, яка годує щурів.
      Кожне сниво - риплячі старі двері,
      Тесані з лускуватого явора,
      З одного світиська-пекла
      В інше – таки чистилище,
      Таки потойбічне й вагоме
      (Наче якір, що кидаєш
      В прозору лагуну ранку,
      Дивишся, як він чіпляється
      За мушлі й пісок спогадів –
      Твій човен , що пахне смолою
      І рибою – таки рибою,
      Яку тебе вчив ловити
      Юнак-волоцюга
      Тесля-безхатько…)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Дві ноти
      Серед темряви цієї комірчини-світу
      (Хоч неозорої, але таки комірчини)
      Лунають дві ноти (звуки скрипки),
      Я в того скрипаля запитував,
      Чому грає таку сумну мелодію,
      І чому тільки дві ноти так довго звучать,
      Коли рвуться струни – наче ножем різані,
      Я того скрипаля просив:
      Зіграй мені «Брудне старе місто»,
      Або «Моллі Меллоун», або «Росу туману»,
      Чи хай уже буде - «П’яного моряка»,
      Я тому скрипалю казав:
      Ми не вміємо слухати,
      Люди поглухли, а ти скрипку,
      Люди жебрають, а ти про радість,
      Люди риють могили, а ти весільної.
      Та він чомусь посміхався,
      Нічого мені не відказував,
      Той скрипаль – з сумними очима,
      З чорною скрипкою,
      У білий хітон вбраний,
      З бородою кольору Галактики
      І такою ж довгою,
      І де там джигу, де там чардаша -
      Тільки дві ноти дарував мені.
      Чи то не мені - Порожнечі,
      Чи то не Порожнечі - собі,
      Чи то не дарував, а просто плакав -
      За нами - невдахами...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Вогонь спить
      Поспи іще, вогню одвічний,
      Спи,
      Ще встигнемо згоріти,
      Спопелитись - спи,
      Ще встигнемо ми по своїй жарині
      Принести в пічку Духу,
      Спи,
      Ще темрява не визріла плодом важким,
      Іще не гнуться віти,
      Розлогого древища небуття,
      Ще досі в чорноті зоріють цятки
      Світів,
      Спи огнище всепоглинаюче,
      Дрімай до часу, аж допоки
      Не вчинить край і не поставить
      Крапку заключну огненну
      Всевида Час всепочатковий
      І таємний, аж допоки всі безміри
      Не скажуть муралям:
      «Довершено!»

      А ми - ще гріємо замерзлі руки,
      Кістки старечі, зледенілий кухлик
      На тому вогнищі:
      Що тліє, що лише віщує
      Пожежу світову прийдешню.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Камінне життя
      Я живу між двома каменями
      На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
      На плато Безнадійних Поем,
      В країні Переплетених Звуків.
      Якось зустрів схимника
      І то не схимника, а монаха
      Втікача від світу хворого
      У сутінки шепоту та тиші -
      Незнаних слів про Істину
      Таки з кляштору Клонмакнойс -
      Давно зруйнованого,
      Давно спаленого і потлумленого,
      Де забули навіть імено короля-дивака
      Діармайта мак Кербайлла,
      Що камінь перший в підмурки заклав
      Разом зі святим Кіараном,
      Що шепотів чи то проспівав:
      «Нехай моя рука буде над твоєю,
      О, королю-воїне, бо будеш ти
      Над усіма людьми в землі Ерінн
      Владою своєю мудрою...»
      І ми з тим монахом блукали
      Рядками сумних літописів,
      Між словами і літерами
      Страшних як життя переказів,
      А потім у ніч загорнувшись,
      Як у стару сутану подерту,
      Він пішов собі тинятися,
      А може просто блукати,
      А може не блукати, а бути
      Лишивши мене між каменями -
      Жити чи то пророчити
      Про вас - хвилин марнотратники,
      Під сонцем оцим - жовтим...

      Примітка:
      Насправді той монастир зветься не Клонманнойс, звісно, а Клуайн Мік Нойш (ірл. - Cluain Mhic Nois) — «Лука синів Нойша», заснований був у 545 році. Монах з того монастиря до мене справді приходив - у ніч на Імболк. І щось там розказував про святу Бригіту. Я навіть не спитав його коли він жив і коли помер. Просто дозволив йому згадувати і філософствувати....



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Посередники
      Вони лише посередники.
      Провідники через хиткий міст
      До нової пригоди, що зветься буттям.
      Через хиткий риплячий дерев’яний міст
      (А під ногами вир),
      Вони лише ліхтарники
      У цій нескінченній ночі,
      Лише вказують шлях помахом рук
      До нових острівців світла-істини.
      Вони лише вчителі, що вчать
      Переходити Темну Ріку
      Ступаючи камінцями зірок,
      Лише вчать дослухатися
      До звуків одвічної музики
      (Бо ми поглухли
      Від шуму власних вигадок).
      Дайте їм холодну блискучу монетку
      З долоні в долонь пошерхлу
      Срібну - металу ночі і одкровень,
      Вони лише на важкій службі -
      Своїй одвічній і темній,
      Лише виконують требу вогню
      Цьому Всесвіту миготливому
      (Бо так має бути),
      Вони лише скажуть спокійно
      Перед воротами нових світів
      (Нам - схвильованим),
      Перед новими сонцями
      І новими квітами,
      Вони лише нагадають
      Маленьку стару істину:
      «Ніякої смерті немає!»



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Людські слова
      Людські слова
      Падають на скляну поверхню
      Кришталевих дзеркал людських душ -
      Розбивають
      На тисячі скалок.
      Людські слова
      Вони іноді кулями,
      Іноді оливними гирями
      Чи круглими гарматними ядрами
      Наповненими палаючим порохом.
      Людські слова
      Іноді гострим лезом
      Перукаря божевільного
      По горлу людської долі,
      Іноді колючими голками їжаків-невдах,
      Чи єхидн кволоступів,
      Чи зубами рептилії безногої гнучкоспинної
      Двозубої та лускатошкірої
      В п’яту ахіллесову буття нашого.
      Іноді втекти хочеться
      Від чорних жахних слів людей,
      Слухати слова старого бороданя явора,
      Чи мрійника ясена,
      Чи клена - сміхотуна рудого,
      Слухати
      Дерев гомінких слова,
      Слова крука-філософа
      І паяца горобчика.
      У них слова кращі,
      Мудріші й доречніші,
      Зрозуміліші й добріші.
      Нажаль...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Обличчя вітру
      Мені зазирав в обличчя вітер -
      Той самий, що нині весняний,
      А вчора був крижаним і мертвим,
      Що міняє себе як старий одяг,
      Чи то як потріпане зношене тіло,
      І знаходить себе в нових перевтіленнях,
      Чи то просто метаморфозах
      Старого пророка Назона Овідія,
      Споглядальника Негостинного моря
      (Що досі негостинне для номадів -
      Патлатих і пропахлих вівцями).
      Я питав його - для чого, для чого
      Ти шепочеш мені стару істину,
      Лише одну, але таку холодну,
      Нині ж весна, хіба бракує на світі
      Запашних і п’янких, як вино, істин,
      Хіба всі істини такі жахні-крижані,
      Хіба?
      Я теж в’язень свого тіла - як ти,
      Але тимчасовий, лише ненароком,
      Одягнув я на себе це тіло
      (Нехай досконале чи то краще
      Ніж в інших збирачів слів)
      Але ненароком, на час,
      А ти ж вічний невільник
      Свої суті - цього тіла повітряного,
      Вічно невчасний, вічно не тут -
      Нетутешній. Чи може
      Ти теж відпочинок знаходиш
      У комині-димоході старого
      Кам’яного ірландського дому,
      Що чудом стояв довгі віки
      Темні.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Щур, що дарує шматочки страждання
      Південними вечорами
      Країни нетутешньої
      Ні, не моєї – не зболеної,
      Не цієї вітряної Ірландії,
      А тої, де сонце гаряче,
      А ночі нестерпно задушливі,
      І не сьогодні – не цієї епохи
      Байдужої та невизначеної,
      А тої, коли літали залізні бджоли,
      І писати вірші
      Це було наче підписувати
      Собі смертний вирок,
      Шарудів серед гілок магнолій,
      Серед листя мигдалю,
      Що вже давно відцвів,
      І наплодив свої горіхи отруйні,
      Щур волохатий –
      Домовик кам’яниць-фортець,
      Господар цього дому-світу,
      Той, що подарунки приносить:
      Маленькі шматочки болю,
      Кожній людині мислячій,
      Кожному поету чи то художнику.
      Збирали їх, на нитку нанизували,
      Носили ці гірлянди й намиста,
      Носили замість прикрас і годинників
      Носили, доки життя ставало,
      Доки писали, доки бачили,
      Доки люди з кам’яними мізками,
      Очима каламутними
      І кров’ю ртутною
      Не вганяли кожному
      В серце металу шматок…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Пісня мовчання
      Пісня,
      Яку мені заспівати
      Вже не судилось,
      Бринить між сяйвом галактик,
      Звучить шаленством
      Оркестру космічного,
      Але в нашому потріпаному
      Зболеному світі людей –
      Світі життя і смерті
      Пісня,
      Яку я не буду співати,
      Яку не судилося просто,
      Спить.
      Спить на моїх устах,
      Спить між сторінками
      Ненаписаних книг,
      Спить на згарищах селищ,
      Де колись жили люди
      І гніздились лелеки і горобці,
      А нині згарище –
      Попіл одягом чорним
      Злої жінки війни.
      Пісня
      Яку годі шукати,
      Про яку всі думають,
      Що вона мертва
      Чи то ненароджена,
      Існує в безмежжі Всесвіту
      Споконвічно
      Тільки не хоче чомусь, не хоче
      Завітати бодай ненароком
      У світ людей-безумців…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Край для рибалок
      Жити в недобрих краях -
      Покликання для старого рибалки,
      Що звик бачити в глибинах моря дім
      Не для людей — для риб
      З байдужими очима буденності
      (Мовляв, в холодних глибинах буття
      Нічого не змінюється),
      Що звик кидати плетиво
      В безодню невідомого,
      Ловити здобич в прозорості,
      Ділитися думками з птахами
      (Хоча кожен птах — думка
      Біла й легка,
      А не важка як якір).
      Для старого рибалки
      Кожна земля твердь,
      Кожне повітря — вітер,
      Кожний неспокій — хвилі.
      Тому він не шукає землі доброї,
      Не шукає землі гостинної,
      Не шукає землі спокійної,
      Не шукає землі теплої.
      Він оселяється в краях недобрих,
      Щоб дарувати хліб подорожньому,
      Надію — шукаючому,
      Зневіреному — істину.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Теж
      Він теж старий – цей блідий дивак,
      Цей сивий сторож нічного неба –
      Місяць ранньої осені.
      Він теж нагороджений шрамами
      І зморшками слова «бути»
      Він теж такий же як ти –
      Волоцюга без прихистку,
      Буття - він теж дивиться на людей
      Як на шукачів неіснуючого
      І листя клена бачить сторінками
      Невідомої книги про сумну жінку,
      І теж (як і ти) блукає високими травами
      Поночі – коли птахи сплять
      (Навіть сови, бо вони теж зневірились)
      Може тому (бо чому ж і навіщо)
      Ти так часто спілкуєшся
      З цим божевільним світилом –
      Другом всіх меланхоліків і диваків,
      Поетів і божевільних.
      Ти розповів йому таємницю таємниць.
      Ти йому, а не він тобі.
      Бо ви обидва старі –
      Подивись у дзеркало –
      Людино сивого місяця…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. З темряви в темряву
      Між двома темними безоднями,
      Між двома нескінченностями,
      На мить зазирнув я у мить світла,
      У мить кольорів і запахів,
      Звуків і дотиків,
      Я з’явився на мить
      У цю смужку світла
      З очима повними радості
      А тут – у чорному небі
      Мідні змії,
      На хворій землі –
      Залізні почвари,
      Люди сповнені ненависті,
      Квіти, заплямовані кров’ю,
      Очі сповнені жахом.
      Залишу я вам свої –
      На згадку –
      Навіть не окуляри – очі,
      Дивіться крізь них на світ,
      Щоб побачити:
      Небо синє і воду прозору,
      Квіти маленьких радостей:
      Нехай це і не справжнє –
      Вигадане, але воно існувало
      У моїй свідомості...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Темрява на сніданок
      Білі птахи дзьобають темряву
      (Чорніють кінця крил),
      Лишаючи у темряві дірки –
      Колись крізь них зазирне сонце,
      І запросить білих чапель
      (Не тільки чорногузів-лелек)
      На це болото зневіри,
      На водоймище журби,
      Але наразі тільки лелеки
      Дзьобають цю темряву,
      Забуваючи про своє покликання:
      Приносити немовлят до колисок:
      Бо темрява
      Занадто чорна у цьому світі,
      Щоб у нього могли прийти немовлята
      І дивитись розплющеними очима
      В оце Ніщо,
      Де жодного промінчика:
      Тільки птахи – чорні і сірі,
      Строкаті та кольорові
      Інколи намагаються
      Щось проспівати:
      Думають, що то затемнення
      Світила нашого байдужого,
      А не тьма віковічна
      На цій землі нещасній....



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Серед снів
      У царстві снів
      Нині всі сни чужі.
      Коли ти нині блукаєш
      У Царстві Морфея
      Свій сон ти не знайдеш,
      Навіть коли знаєш,
      Який він на колір і запах,
      На смак і біль.
      Все одно.
      Твої сни продані,
      Пошматовані і спалені.
      Зважені, зважені продані...
      Лишились там тільки чужі.
      От і блукаємо.
      Кожної ночі
      Зі сну смугастої кішки
      У сон сірого горобця
      (А там калюжі і вулиці,
      Ліхтарі й дахи,
      І неба шматочки),
      Зі сну сентиментального безхатька
      У сон гнучкої гадюки.
      Головне не потрапити
      В останній сон болотної черепахи,
      Яку з’їли зголоднілі солдати.
      Бо той сон навіки лишився сиротою
      Завис у нескінченності пасткою
      (А ви туди юрбами...)
      Зростити б нам знову
      Свої сни незачесані –
      Бо іншої втіхи на не лишилося.
      Ні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Люди країни Вчора
      Я вартовий. Стою
      Між минулим і майбутнім
      На хиткій межі буття,
      На кордоні між «Я» та «реальність»,
      Стискаючи в жмені пісок –
      Все, що лишилося від країни «вчора»
      (А там жили люди).
      Я сію ці піщинки як зерна –
      З кожної виросте країна
      Наших химерних спогадів
      (Бо це все, що у нас лишилося).
      Кожна з цих країн пустеля:
      Замість саду в кожній з них
      Тіні хмар.
      Замість квітів – каміння.
      (А ви думали яблуні)
      Ці дерева пізнання
      Ще слід зростити
      Поливаючи живою водою слів.
      Цвіту рожевого ще слід дочекатися,
      Щоб споглядати зі смутком,
      Як вітер часу обриває пелюстки,
      Лишаючи нам ніщо «сьогодні»,
      Порожнечу в торбі «наше»,
      Дірки в черевиках «треба»
      (Не ті, що «офіра»),
      І пилюку в сувої «шлях».
      Люди країни Вчора!
      Ви живете в долині моїх спогадів,
      Серед хащів моєї свідомості.
      Хто ж про вас згадувати буде
      Якщо не я…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Манускрипти весни
      Ця весна сміялася
      Трьома кольорами ірландського прапора:
      Зеленим – молодих листочків буків,
      Білим – кольором ніжних анемон,
      Помаранчевим – вечірніх заграв.
      Коли весна сміється,
      А ластівки співають все ту ж саму
      Травневу пісню рукописного євангелія,
      Писаного під наспіви вітру
      На жовтій шкірі старих цапів
      З розцяцькованою палітуркою квітів.
      Якщо ти ірландець,
      Якщо музика для тебе звучить
      Завжди і всюди,
      Пиши вірші:
      На полотні вітрильників,
      На перламутрі мушель
      (З яких роблять ґудзики
      Танцюристи джиги і старі торговці),
      На каменях, відшліфованих вітром,
      І просто на синій площині неба.
      Пиши…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Сутінковий шарлатан
      У сутінкову епоху –
      Сіру, як миша Аполлона,
      Огидну, як хвіст щура,
      Що несе гуму у кожне кам’яне місто
      Шарлатан сутінковий
      Став популярнішим
      Аніж паяц торговища
      У країні холодної темряви,
      У країні одвічної сирості
      (Не лісів дрімучих, а свідомості),
      Що гущавіє тижневими вершками
      Молока хворої корови демагогії
      Чи то словоблудства.
      Сутінковий шарлатан
      Кульгавим карликом
      Дарує всім закоханість
      У самознищення,
      Руйнування та здичавіння.
      Він прийшов з темряви,
      З селища чуді,
      Що згубилось за болотами,
      Прийшов на торжище,
      Де продавали віру
      І завів всіх у сутінки
      Буття чи то свідомості.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Шати для істини
      Листям весняних дерев мені
      Шелестить Слово.
      Білими хмарами шиються шати –
      Чисті, як порожнеча –
      Одяг для вищої істини,
      Що приходить оголеною
      У наше хворе марення,
      Яке ми звемо «реальність».
      У піснях синиць,
      У безнадійному крику зозулі,
      У голосі чайок (прощання)
      Вловлюю звуки Слова,
      Його прозорі літери,
      Його незриму присутність
      Мені підтверджує вітер –
      Оцей теплий, вологий, весняний.
      На видноколі пагорбів
      Бачу лише кольори:
      Зелений, білий і синій.
      Буду чекати (довго, можливо, вічність)
      Коли зацвіте вересень І земля пофарбує рожевим
      Оцей світ безталанний:
      Кольором смутку,
      Кольором ностальгії...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Вусате літо
      Вусате літо
      Вітає мене гудінням
      Вусатих блискучих жуків,
      Білими хмарами вати спогадів
      Про блукання лісами бажань
      Темних, як кожні пошуки
      Невідомого
      Серед хаосу пожовклих манускриптів
      І глиняних табличок «минуле».
      Квітами синьої вероніки
      Неба шматочки під ноги мріям.
      Вужем жовтовухим свідомість
      Повзе в невідоме – в хащі
      Абетки цвяхованого Всесвіту
      У затінок крон:
      Білим пугачем чи то круком
      (Теж альбіносом)
      У пошуках вічних
      Привітанню назустріч.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Передчуття дощу
      Вдягну туман замість одежі,
      Осідлаю хмару замість коня,
      Зазирну в калюжу замість дзеркала,
      Полечу вітром над днями неспокою
      Чи то над роками-долинами
      Нашого жорстокого часу
      (Хоча коли він був добрим,
      Оцей старий чорнокнижник – Час?)
      Серед вологого повітря Ойкумени,
      Між ріками-венами,
      Що жадають стугоніти
      Поштовхами серця землі,
      Між каменя-кістками
      Передчуваю дощ –
      Вічного оновлення,
      Вічного знищення-створення,
      Вічного буття-життєдайності
      В кожній краплині-першопочатку,
      Що буде падати з пустки Неба
      В майбутньому.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Озера вічності
      Ми падаємо.
      Сонце сумним волоцюгою
      Шкандибає манівцями Галактики.
      Ми летимо в безодні невідомого часу
      Горілиць (бо не птахи ми і не метелики),
      Ми вміємо лише падати:
      Крила обпалила нам пожежа –
      Часи падінь прийшли на землю лелек,
      Лише озера вічності
      Дзеркалами пристаркуватого неба
      Кидають сонячні зайчики
      Назад – у простір,
      Де пливе човен-зірка.
      Я теж у цій дзеркала нескінченності
      Спробував зазирнути необачно.
      Але побачив лише тінь.
      Тільки не чорну, а білу
      (Ви бачили колись білі тіні
      На стіні туману,
      Коли день Одкровення
      Відчинив Двері Світла?)
      Часи падінь:
      Душі людські
      Як осінні листя
      Падають в темний колодязь «Ніщо».
      А хотілось би
      (Не тільки мені старому)
      Щоб падали вони
      На поверхню озера вічності…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Люди країни Вчора
      Я вартовий. Стою
      Між минулим і майбутнім
      На хиткій межі буття,
      На кордоні між «Я» та «реальність»,
      Стискаючи в жмені пісок –
      Все, що лишилося від країни «вчора»
      (А там жили люди).
      Я сію ці піщинки як зерна –
      З кожної виросте країна
      Наших химерних спогадів
      (Бо це все, що у нас лишилося).
      Кожна з цих країн пустеля:
      Замість саду в кожній з них
      Тіні хмар.
      Замість квітів – каміння.
      (А ви думали яблуні)
      Ці дерева пізнання
      Ще слід зростити
      Поливаючи живою водою слів.
      Цвіту рожевого ще слід дочекатися,
      Щоб споглядати зі смутком,
      Як вітер часу обриває пелюстки,
      Лишаючи нам ніщо «сьогодні»,
      Порожнечу в торбі «наше»,
      Дірки в черевиках «треба»
      (Не ті, що «офіра»),
      І пилюку в сувої «шлях».
      Люди країни Вчора!
      Ви живете в долині моїх спогадів,
      Серед хащів моєї свідомості.
      Хто ж про вас згадувати буде
      Якщо не я…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Гумовий пес мiста
      Сіре місто кульгавим сухотником
      Шкандибає на цвинтар вигадок.
      У цьому місті живуть художники –
      Але вони малюють картини Танатосу
      Тільки відтінками сірого фарбами сажі
      На полотні асфальту.
      У цьому місті іржі та заліза
      Таксисти дивляться
      Порожніми зіницями черепа
      На світлофори немигаючі
      В яких всі три кольори сірі.
      У місті гудків паротягів
      Всі дороги ведуть на кладовище
      Де ховають думки та мрії
      У мідних саркофагах прокламацій.
      Дощі тут падали в часи Езопа –
      Краплі кольору фінікійського пурпуру
      Зі смаком пасльону марення,
      Тому втомившись чекати дощику
      Місцеві колаборанти шаманів
      Виготовляють хмари з нафти
      Спаюючи її у гумових чоботях.
      Тут кожного пса звуть Рокфелером
      Чіпляють на нього ошийник ностальгії
      За старим божевільним безхатьком,
      Що подарував аборигенам ілюзію:
      Нібито вони ейфорію
      Відчувають від кожної оди
      Своєму меру-параноїку.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Тим, хто лишився в небі
      Там – за хмарами – тиша.
      Там – над хмарами – тільки небо.
      Високе і синє.
      Може тому воно так нагадує
      Вічну дорогу у нескінченність.
      Ви назавжди полетіли в небо –
      Чисті й прекрасні люди.
      Ви залишили нас тут –
      На цій Землі божевільній
      Серед істот,
      Що ходять між нами, людьми,
      Що так нас – людей нагадують,
      Але, які не мають душі.
      Які одним натисканням
      Кнопки на залізній почварі
      Знищують мрію
      Радіти сонцю і людям.
      Ви лишили нас тут –
      На цій хворій Землі,
      Заповідали сказати
      Негідникам, що вони негідники.
      Сказати вовкулакам,
      Що вони вовкулаки.
      Сказати, що не можна
      Землю перетворювати в пекло.
      Але не тільки…
      Ви нас лишили домріяти
      І дорадіти.
      І сказати правду.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Вітрило храмовиків
      Я теж язики полум’я
      Здіймав, як вітрила
      Над кораблем своєї душі
      (З тобою, старий магістре!).
      Я теж знемагав від спраги
      В камінній землі прочан,
      Серед піску, що тікає з рук
      (Як час). Я теж
      Був серед монахів, що замість хреста
      Прикладали до вуст руків’я меча
      І слухали шум хвиль Кіприди,
      Зрікаючись радощів буденності,
      Шукаючі обрій і слід корабля на воді.
      Я теж снив Безансоном –
      Уривками спогадів, перерваних
      Дзвоном щитів залізних блукальців.
      І на площі в Парижі
      Посилав крізь дим прокляття
      Сребролюбим матійоносцям
      І здіймався з гарячим повітрям
      У височінь Ніщо.
      Я теж вогняне вітрило
      Порівнював з тим –
      Конопляним, шматованим вітром,
      Що несло нас – позначених знаками
      До Землі Святої.
      Але розчинившись в небі,
      Ставши жменею попелу,
      Збирав потім мозолястими руками
      З вільними каменярами
      Важкі сірі брили
      Для злету у височінь
      Ґотичної вежі…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Слухаю дощ
      Якби хто знав
      Як я люблю в суботу
      Перетинати вулиці:
      Оці – з бруківкою,
      Коли дощ – піснею,
      А я з парасолькою
      До землі паралельною
      До Космосу перпендикулярною.
      Люблю блукати з томиком Евкліда,
      Лишивши вдома свого кота Томика
      Порожніми вулицями
      (Бо дощ і всі сховалися)
      Подумки чергову теорему розв’язуючи
      (Бо я в Ірландії).*
      Парасолька стає барабаном
      Чи то литаврами
      На яких дощ грає мелодію Всесвіту
      (Бо він теж музИка,
      Бо тут на острові всі скрипалі,
      Навіть домиська і віхоли).
      А я такий чорно-білий**
      У плащі-сутані з бородою білою
      Йду вже століття
      З вулиці «сьогодні» на вулицю «завтра»,
      А люди помирають і народжуються,
      Хворіють і видужують,
      Плачуть і сміються,
      А за склом вікон жінки,
      Що колись були молодими і красивими,
      Чоловіки, що колись вміли мріяти,
      А я все йду і на це місто
      Дивлюся. Навіщо?
      Може для того щоб
      Сказати людям:
      «Вбийте війну у своїй душі!
      Просто живіть!»

      Примітки:

      * - в Ірландії кожне життя людське – теорема. Її треба ще довести…

      ** - і не тільки зовні. Принаймні тоді.

      Авторський переклад з ірландської (гельської).

      Ще примітка: ах, люблю я старі пожовклі фотографії ХІХ століття, не тільки дощ…

      Белфаст, 1973



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Кожне місто синє
      У цій країні всі міста сині:
      Чи то у серпанку, чи то нині смог.
      Були колись в імлі, бо замріяні,
      Нині зітхає дощ. Нині війна.
      Люди розучились плАкати
      Нині плакАти: якщо не на стінах,
      То в душах. І кожне серце мішень.
      І скляноокі зайди по закону інстинкту
      Бачать людей як здобич.
      Якийсь юнак
      У якого замість думок
      Завчені фрази,
      Замість почуттів кокаїн,
      Приїхав на війну про яку мріяв
      Ще з пелюшок, бо країна
      У якій його ростили
      Хвора на обидві півкулі
      Свого черепа гідроцефального.
      Він так любив убивати,
      А нині їде додому
      У тісному ящику
      Наковтавшись свинцевих слив.
      Якби хто спитав: «Навіщо?»
      Він би не пояснив,
      Бо думати його ніколи не вчили,
      А лише вірити вождю-ерзацу
      Та пожованому цитатнику.
      Позавчора він був шмаркачем,
      Вчора легіонером
      Потворної імперії казарм,
      А сьогодні просто тіло
      Заколочене в ящик,
      Яке везуть через кордон,
      Завтра його зариють
      Глибоко в глину
      Таємно, без слави почестей.
      А місто так і лишилося синім…
      І трохи замріяним – як завжди…

      Примітки:
      Це я про Белфаст та Ольстер, про солдат Британської імперії та про події 1969 року. А ви про що подумали?



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Звертання майстра щіток до одного містера
      Містер Чедвік стоїть на вулиці Дощів
      З невидимою парасолькою Мадейри,
      А якийсь чорноокий чоботар Езоп
      Гукає йому слова вузькооких гуків:
      «Містере! Ви би краще взули черевики,
      Або взули оту мадам в чоботи-лінкори,
      Бо Джон Ленон знову став Леніним
      І вічно живим і комою в заповіті кесаря.
      Не ходіть босоніж тротуарами «а-ля-рюс» -
      Ви ж джентльмен або схожий на нього коп.
      Пильнуйте свого саквояжа, в якому
      Крім морфію живуть миші карного кодексу.
      Ви ж доктор, чи то, вибачаюсь, лікар.
      Коротше, знахар – лікуєте водогони
      Міста з гучною назвою Вікна На Схід
      (Бо шибки дзвенять, а Ви в молодості
      Так хотіли стати фельдшером
      І ставити клізму бульдогам королівства).
      Містере! Ваші окуляри ілюмінатори,
      Ви сам, як капітан підводного човна:
      Давайте глуху команду «занурення»
      Тарганам нашого часу. Моя вакса
      Це колір Ваших днів. Пасує циліндрам.»
      Але майстра щіток давно ніхто не слухає,
      Не чує, бо навіщо. Вуха заткані ватою…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. Співці рапсодій і пеанів
      Між тишею і пеаном – мить,
      Між словами рапсодії – павзи.
      У цих павзах ховаються безодні –
      Глибші, ніж безодні між галактиками.
      У їх глибину нескінченну
      Летять люди без парашутів віри.
      Сліпий Гомер на площі жовтого міста
      Раптом сказав громаді зрячих:
      «Заспівайте замість елегій пеан!
      Ви ж елліни! Не юрба пастухів
      Вдягнених у чорне руно зневіри
      І сандалі кволих маленьких істин.
      Ви елліни! Діти Геліоса,
      Прославте пеаном Зевса!
      Шануйте оливкове дерево,
      Ще прийдуть часи зітхання
      В тіні кипарисів струнких…
      Заспівайте нині пеан!
      У вас є очі – дивіться на промені Сонця,
      Дивіться на світло Правди!
      Ваші тіла бронзи подібні щиту Ахілла,
      Закрийте ними Вітчизну
      Від стріл ненаситних варварів,
      Від дикунів зі сходу,
      Від андрофагів півночі.
      Ви – елліни – діти богині Ніки,
      Ваша Еллада сонячна
      Кличе дітей до звитяги,
      Кличе вас до свободи,
      Здіймайте хоругви сваволі!
      Ви – діти вільної!»



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Наповнення
      Бавлюсь з темнотою старих речей
      Які ховаються по закутках кам’яного дому.
      Дому, що розмовляє тихими ночами зими
      З тінню господаря, що танцює на холодній підлозі
      Бавлячись з вогнем кахляного п’єца,
      Що кидає відсвіти – марно намагаючись
      Прогнати з закутків буття тьму – бо не час.
      А скрипка проситься до рук у запитує:
      «Ти святий Бартелемей чи його ніч?»
      Але що розуміє скрипка? Вона лише інструмент,
      Вона буде грати будь-яку мелодію,
      Вона нічого не вирішує, в її утробі теж тьма,
      Вона буде видавати дику какофонію замість музики,
      Якщо потрапить до волохатих рук
      Старого бандита замість віртуоза-музИки
      З тонкою душею, що колись був її господарем,
      А тепер сховав свої атоми в глибинах землі,
      А свою душу у світі, який годі шукати…
      Я наповнюю звуки змістом, я запалюю свічку
      І ставлю її на вікно історії. Але за вікном сліпці –
      Їм байдуже день це чи ніч.
      Вони не повірять в існування свічки,
      Вони не повірять в існування кольорів
      (Не тільки ультрамаринових),
      У них замість душі дірява газета,
      Колись вони навчились повторювати слова
      Не розуміючи їх змісту.
      А нині стали важкими краплями
      Густої рідини темноти…
      Лишається вірити. Лишається тільки вірити,
      Що там – за океаном тьми
      На острівцях старих кам’яних будинків
      Теж дивляться на вогонь люди
      З сумними очима старого музИки…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Сувій пергаменту
      Судного дня
      Попрошу косарів нескінченного поля
      Нести книгу
      Важку, як чавунний міст
      Між двома снами алхіміка
      У своїй торбі латаній.
      Судного дня
      Візьму з собою парасольку
      Замість іграшкового паровозика
      Напишу на її чорному куполі
      Круглими кривими літерами:
      «Рівнина Брега».
      Судного дня
      Нагадаю кожному
      У цій юрбі чи то черзі,
      Що Небо – це сувій пергаменту,
      Де зірками замість літер написано
      Сумну, але цікаву історію
      Про співака-лірника,
      Що пісню придумав
      Під назвою «Ойкумена»,
      Що співав про квіти кульбаби,
      Кожна з яких сонечко
      У своєму Всесвіті полудня.
      Подарую отому лірнику
      Великого та круглого годинника,
      Бо кому потрібен він
      Коли сам час довершився…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Середмістя
      Серед міста
      В якому всі будинки сірі,
      Де живуть люди з чорними душами,
      Я бачив перехожого
      Вдягненого у синій плащ,
      Що був розмальований метеликами.
      Він носив дзеркало
      В якому замість весни
      Відображалася осінь,
      В якому замість людей
      Відображалися звірі,
      В якому замість квітів
      Відображалися мушлі.
      Той перехожий казав,
      Що заблукав у це місто випадково,
      Що він шукав ключ від усіх дверей,
      Бо його дзеркало – то теж двері,
      Бо кожне вікно цих сірих будинків –
      Це зіниці черепа
      Старого давно померлого писаря,
      Що в похиленій ратуші
      Записував у реєстр мертвих,
      Не знімаючи чорні окуляри думок.
      У тому місті
      Зупинилися всі годинники
      Коли серед ночі
      На дзвіниці зруйнованого храму
      Сова прокричала слова одкровення
      Мовою давно зниклого народу:
      Уривок пророцтва
      Про людей вдягнених в сіре.
      Тільки ніхто не зрозумів ці речення.
      Окрім отого перехожого –
      Отого – з дзеркалом.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Дороги весняного вітру
      Дороги весняного вітру
      перетинаються біля старого ільма,
      Що крислатим дороговказом
      Перетворює думку на знак,
      Що чорним калікою
      Тичеться в море квітів
      Пальцями сухих гілок.
      Дороги весняного вітру
      Існують у мріях птахів:
      У піснях про вічне повернення
      До неіснуючого дому
      Вічних блукальців легкості.
      Дороги весняного вітру
      Білим маревом стелють шлях
      Розтривоженим душам
      До Валгалли хмар –
      Білих, як пелюстки вишні
      Чи то до кудлатого Сіду –
      Темного як нутро глека.
      Дороги весняного вітру
      Сповнені гудінням
      Волохатих прочан,
      Що торують своє паломництво
      Від храму квітки до монастирська-вулика.
      Дороги весняного вітру
      Нескінченним лабіринтом
      Заводять у хащі музики
      З яких нема вороття
      Навіть жебраку-скрипалю
      З графства Слайго.
      Дороги весняного вітру
      Стануть колись дорогами осені
      Коли зацвіте верес…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Папірус пелюстки вишні
      Весна – це хатинка для їжаків:
      Всі мої думки колючі,
      Як апострофи у книзі Судного Дня.
      Нагромаджую фрази,
      Як каміння, що назбирав
      На вбогому полі
      Волошкових сутінок.
      З чорної тканини ночі
      Шию собі сутану монаха-схимника,
      З тонких ниток місячних променів
      Плету собі хітон орфіка дня.
      Мої нічні пісні тихі,
      Мої прозорі думки підняті
      З бездонного колодязя чорноти,
      Мої рядки незачесані
      На папірусі пелюсток вишні.
      Напишу заповіт:
      Слова мої повітряні –
      Їжакам лісу темного:
      Най бережуть їх на досвітках
      Від поглядів злих і колючих,
      Черевики мої стоптані –
      Синицям пагорбів тисових –
      Най зів’ють у кожному
      Гніздо маленької істини,
      Мій дім відлюдника –
      Старому пугачу:
      Най живе на його горищі,
      Най прокричить серед ночі
      Світу сього цинічного
      Правду-матінку моторошну,
      Мої рукописи вицвілі
      Старому круку чорному –
      Най читає їх оком блискучим,
      Най береже таїну літер
      Аж до Суду Страшного Божого…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Птах Місто
      У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:

      Весняне небо
      Зазирає птахом
      У кратери площ,
      У каньйони вулиць.
      Чому я такий розхристаний,
      Як пілігрим слова
      З дірявими черевиками палітри?
      Весняні квіти –
      Це білі, жовті й сині привиди
      (Червоних не буває –
      Ні весняних квітів, ні привидів,
      Точніше – червоні привиди померли)
      Ефемерної епохи веслярів.
      Якщо ти плаваєш
      По океану часу,
      Чи літаєш
      У просторі прозорих дерев, то:
      Ти босоногий Августин:
      Марно шукаєш
      Одкровення Доната-єретика
      Серед папірусів – квітів вишні.
      Ти – візантієць останній:
      У бібліотеці свого черепа
      Марно гортаєш
      Попіл спалених книг
      Олександрійської бібліотеки
      Своєї юності.
      Ти в межичассі,
      Яке ніколи не стане епохою.
      Подушки хмар
      Марно під голову мостиш
      Хворому століттю.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Країна білого неба
      Країна, в яку прийшла війна
      Має тепер землю не чорну, а сіру:
      Кольору вічно теплого попелу,
      Кольору волосся вдови,
      Кольору очей сиріт.
      Країна, в яку прийшла війна
      Має тепер небо не синє, а чорне:
      Кольору погляду втомлених людей,
      Кольору плаття сумних жінок,
      Що вже не чекають – нікого і нічого.
      Навіть небо білого дня – не синє, а біле:
      Вицвіле від горя дітей,
      Що раптово стали дорослими,
      Від суму спалених хат,
      Від порожнечі, що волає
      Душами, що летять в байдужий Космос:
      «Все і нічого! Всі і ніхто!»
      Країна, в яку прийшла війна:
      Ти думав колись – це інша країна,
      Ніколи не буде ця країна моя.
      Але ти помилився. Це в твою країну
      Прийшла війна…
      Її принесли на брудних чоботах
      Люди з сліпої країни,
      Люди з іржавими душами,
      Люди без облич…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. Серце світу сього
      Сонце зазирає цієї весни
      В кожну зворохоблену душу.
      Люди гарячого полум’я
      Відчувають,
      Що ритм їхніх сердець
      Звучить барабаном,
      Як ритм серця нашого Всесвіту.
      У кожного сонцепоклонника
      Серце – шматочок Сонця.
      Складаємо світилу офіру
      Медом – жовтим як Сур’я –
      Золотим дарунком
      Сонячних літунів,
      Що співають своїм гудінням
      Вічну славу вогняному серцю,
      Першопочатку нашому життєдайному.
      Здіймаємо руки до Неба,
      До цієї колиски синьої,
      До цього колеса вічності,
      Шатра буття всеосяжного:
      Кличемо тебе, Сонце!
      Серце нашого світу!
      Зійди над світом темряви,
      Спали чорну неправду,
      Висуши твань облуд,
      Прожени країну мороку
      З нашого світу джерел!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Моря хмар
      Мій сон – реальність.
      А реальність – лише сон,
      Що сниться Богу серед моря,
      Бо небо – просто море хмар
      І синяви. Лише колиска снів,
      Що сняться Богу.
      Він дозволив
      І грішним нам побачити ці сни,
      А ми все ділимо
      Те небо на квадрати
      І на трикутники*,
      Все міряємо марно
      І намагаємось
      Отямитись від сну.
      І тільки дереву –
      Старому ясену**,
      Що посадив скрипаль***
      Давно померлий
      Наснилось справжнє:
      Не війна, і не Калігула –
      Не божевільний карлик****,
      І навіть не юрба убивць.
      Наснились квіти:
      Хризантеми і фіалки.

      Примітки:

      * - колись в часи білих колон та запашного повітря античності жив чоловік на ім’я Евклід. Він любив інколи дивитися в небо і малювати у цьому синьому просторі уявні трикутники і квадрати. Але я не про нього…

      ** - цей старий ясен росте в Дубліні на вулиці Лана Сан Томас (святого Томаса) – недалеко від собору Святої Марії. Я часто любив спілкуватися з цим деревом – цей старий ясен чудовий співбесідник, завжди розумів мене…

      *** - цього скрипаля звали Фланн О’Браєн (1879 – 1962). А посадив він той ясен у 1928 році.

      **** - не вперше в історії жорстокі та божевільні карлики ставали королями і імператорами. Було вже таке… Почитайте хоча б Пера Лагерквіста. Сам Калігула не був карликом, але дуже мені вже він нагадує одного жорстокого імператора низького зросту…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Божевiльнi велосипеди
      У місті повітряного ренесансу
      На бруківці з чорних доломітів
      Біля контори сліпого архіваріуса
      На вулиці аптекаря Вергілія*
      Божевільні велосипеди
      Знайшли свою пристань,
      Чіпляючись якорями педалей
      За відблиски вітрин принцепса –
      Того, хто Германік чи то його син
      І Цезар, і Чобіток, і ще й Юлій.
      Замість газети читати буду афішу,
      Замість сніданку гострою бритвою**
      Пошкрябаю свої щоки,
      Замість «Добрий день!»
      Побажаю нірвани***
      Продавцю морозива і тістечок.
      Його звуть Клавдій
      І він теж любить гриби
      І дружину зве Агріпіною,
      Він теж пише трактат по етрусків
      І постанови про вітри та видовища.
      Тільки він любить –
      На відміну від того Клавдія
      Кататися на божевільних велосипедах.
      Він користується підтяжками,
      Бо боїться загубити штани вічності.
      Пригостіть його фразами.
      Тими самими – про нас.

      Примітки:

      * - я знав двох аптекарів у яких імена були Вергілій. Один жив Дубліні білі Трініті-коледжу і був дуже сентиментальним, а інший в Осло (Христианії) і мав великого чорного кота якого годував сардинами.

      ** - до речі, гарний спосіб поснідати. Колись я такого способу не цурався, але запустив бороду, згадавши, що слово Улад перекладаєть як «Країна Бородатих».

      *** - старе ірландське привітання. Один мій знайомий, якого звали Рорі – в нього ще бракувало двох пальців на лівій руці завжди вітався так: «Метафізичної тобі нірвани у вітряний день!» Хоча сам він був фізиком, зовсім не ліриком. Що не типово для ірландця…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Бiлий паротяг
      Поїзд приїхав на станцію Небо.
      Паротяг зроблений з хмар
      Білих, як вата порохнявої Індії
      Привіз пасажирів у сірих плащах,
      Що сховались у тумані від сонця,
      Бо вони тіні часів Генріха Другого –
      Короля номадів-норманів,
      Володаря держави небаченої
      Та батька двох синів навіжених
      А третього циніка безталанного
      А четвертого нікому не потрібного
      Навіть пеклу*…
      На станції Небо
      Посадили кущі мрій
      Вздовж колії споглядання.
      І всі вагони білі**,
      А всі кондуктори сажотруси,
      А всі кочегари філософи***:
      Замість вугілля в пічку
      Кидають антитези теології****.
      Дайте пасажирам годинники –
      Нехай прикладають свої вуха
      До цих інструментів-коваликів.
      Не хочуть нині стрілочники*****
      Блукати по дну океану повітряного.
      За хмари, за хмари – поїздом.
      Шкода, що парову машину
      Не ми придумали,
      А джентльмени в циліндрах.
      Подаруйте їм фіалки
      Коли прийдуть у сни ваші
      Різнокольорові…

      Примітки:

      * - а там потребують тільки цапа-відбувайла. Ми там теж не потрібні. Так що не поспішайте…

      ** - пофарбуйте нарешті хоч один потяг у білий колір! Ну, що вам шкода чи що? Пофарбуйте! Хоча б той, що котиться з Болоньї до Ріміні…

      *** - на старих паротягах всі кочегари були філософами. Згадайте хоча б персонаж фільму Джіма Джармуша…

      **** - ніколи не займайтесь теологією! Це не для Вас!

      ***** - стрілочники переважно ніколи нічого не хочуть. Не сприймайте це як одкровення. Попрацюйте трохи стрілочником – тоді зрозумієте…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. Слідами Одіссея
      А світанок – це марево острова Ман,*
      Тінь зими, що сховалась неквапно
      У затінку крихітних слів Ельдорадо.
      Мерзнуть навіть абстрактні поняття Декарта.
      Ти чому босоногим блукав по ґреготам?
      Чому? І для чого цю свиту тартанну,
      Тарпанну і геть караванну
      На душу вдягнув? А душа…
      Розірвана вітром –
      Там дірок від куль забагато.
      А душа… Невже вони думали, що
      Її вбити можливо?
      Я майструю весло.
      Витесую з дерева ночі.
      І як Одіссей
      Понесу крізь поля і пустелі.
      Може справді якийсь
      Сивочолий дивак
      Запитає мене про «навіщо».
      І отам – я збудую свій храм.
      Я – ірландець побачив цю тінь
      Тінь засмучену – постать жіночу,
      Що блукає вдовою полями імли.


      Примітки:

      * - Острів Ман – це насправді не остів, а трон Мананнана, що винирнув з глибин. Цікаво – чого б це? Адже трон (переважно) не плаває… Тоне наче якір. Разом з тим, хто хоче на ньому посидіти… Цей острів неправильно наливають Мен, але насправді давні ірландці називали його Мананнан Мак Лір або просто Ман. Можете називати його Еллан Ваннін.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Коли вбивають вірші
      Пам’яті Сергія Нігояна

      Він читав вірші вічності
      На барикадах буремного міста –
      Син давньої як світ країни,
      Що перша побачила сонце
      Після темних днів потопу,
      Камені якої
      Знають настільки багато,
      Що навіки замовкли
      Чи то від журби,
      Чи то тому,
      Що слухають пісню Неба,
      Він мріяв про музику слів
      Він вірив давній мудрості
      Ноя, що випускав білого птаха
      І чорного – бо життя двоколірне
      Було і буде.
      Він читав вірші
      Про високі гори
      Вільну як вітер правду
      Але темні покидьки
      Вдягнені в чорне вовкулаки
      Розстріляли цю пісню
      Влучивши своє чорною кулею в серце…

      Примітка:
      Його розстріляли за те, що читав вірші 22 січня 2014 року. Скільки ще виродків у погонах ходить по нещасній землі…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Пам’яті Яна Палаха
      Коли приходить 19 січня я завжди згадую Яна Палаха і ті пахмурні дні 1969 року в Празі… Може тому, що я старий і надто багато пам’ятаю. А може тому що таких людей не можливо забути, бо їм птахи закрили обличчя крилами, коли вони не змогли більше дивитися на цю неправду...

      Вірші можна писати вчинками,
      Історія складається не з важких томів,
      А з маленьких цеглинок «я».
      Якщо чоботами розтоптано серце,
      Якщо зачаровані мости
      Тремтять під чужим залізяччям,
      Якщо річка може тепер тільки плакати,
      А люди, такі ще вчора веселі, тільки мовчати,
      Якщо навіть світила неба стали єретиками,
      Якщо навіть правду називають брехнею,
      То хтось мусить знову згадати про Яна Гуса,
      Хтось знову мусить ним стати,
      Хтось мусить запалати, як сонце,
      Якщо навіть воно гасне в цій темряві,
      Якщо люди байдужіють,
      Якщо наша старезна бруківка
      Ця блискуча бруківка
      На площі Святого Вацлава
      Слухняно й покірно терпить
      Нахабні кроки окупантів,
      Завжди знайдеться коробка сірників
      Запалити свічку,
      Яка ніколи не згасне…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Розпродаж
      Продаються опудала –
      Бездушевні фанатики
      На городах і площах виставлені
      Теоретично – щоб залякувати,
      Практично – для показухи.
      Продаються опудала –
      З травою та соломою
      Замість теплого тіла,
      З баняками порожніми
      Замість голів і свідомості,
      З палицями замість рук,
      З дрантям замість одягу.
      Купуйте собі, диктатори!
      Замість народу вам пасує
      Саме такими правити,
      Саме такими командувати,
      Саме серед таких
      Себе людьми почувати.
      Подаруйте кожному з них
      Автомата –
      Легко ж їм буде в живих стріляти,
      На вітрі бляшанками дзвенькати,
      Неіснуючих ворон відлякувати,
      На полі, де навіть будяки
      І ті не ростуть…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Лорд Островів
      Ми всі живемо на островах.
      Навіть вони – бедуїни,
      Що бачили тільки море піску,
      Ховаються в острівцях своїх наметів,
      Пливуть на островах своїх верблюдів.
      Бо кораблі – це теж острови.
      Вівцю на голому пустищі
      Назвали рибою.
      Якогось жебрака,
      Що писав всеньке життя
      Свою автобіографію
      Репліками водіїв
      Громадського транспорту,
      Назвали пророком.
      Якогось старого жорстокого параноїка
      Назвали благодійником
      І почали ритуали влаштовувати
      Навколо його монументу
      Зробленого з найхолоднішого каменю
      Та навколо його заспиртованого
      Мертвого тіла.
      Островами скелястими
      Блукаю, як сновида вітрильників,
      Про тутешнього лорда згадую -
      І для чого то він собі
      Оцей понурий замок вимурував?
      Для чого…

      Примітки:
      Даруйте за такий сумний настрій у цьому сьогоднішньому словесному етюді. Але ж не пасує в цей день так сумувати, бо саме отакої ж календарної дати Гійом Аполлінер написав свій «Міст Мірабо», а я про сумне…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    48. Пісня про плоть
      Плоть наша – це корабель Магеллана
      Сколочений з дощок вчорашніх днів,
      Бо кожен день стає вчорашнім -
      Навіть ці скляні газовані дні
      Наступного четвертого тисячоліття
      Теж стали вчорашніми, як крем’яне лезо.
      Буття ковтає тисячоліття –
      А у вас в голові і не паморочиться,
      Століття тануть шматочками цукру
      У терпкій каві епохи людиномавп,
      А вам і не солодко.
      Бородатий жрець доби неоліту,
      Що плоть свою замість якоря
      Кидав у море людей-хліборобів
      Бо таке вигадали –
      Землю побачили жінкою,
      Молять дощу у Неба-прабатька.
      Плоть людська. Хто тягне її
      Важкою ношею, що зветься «людина»,
      Хто сміється з цього плаща потріпаного,
      Позиченого-розпозиченого
      Тимчасового та умовного.
      А плоть – то тільки папірус
      Чи то пергамент
      На якій ми пишемо свої вірші…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    49. Коли сонячно
      Колись в молодості – ще у студентські роки я відвідував спіритуалістичний клуб «Зелена лампа» в Дубліні. Там збиралась молодь, що захоплювалась містикою, що була популярна в певних колах молоді в ті роки. У клубі було кілька груп – кожна зі своїми уявлення про потойбічний світ і зі своїми фантазіями. У нашому вузькому колі було прийнято викликати духи великих художників (бо ми чомусь вважали, що тільки їм дано блукати безтілесно у Всесвіті і спілкуватися з досі тілесно втіленими) і розмовляти з ними про їх картини. Згадавши раптом ті роки і себе в ті роки я написав таке:

      Попрошу Вінсента ван Гога
      Насмалювати мені знову
      «Соняшники» -
      Помріяти хочу
      У світі вічного світла,
      Де крім радості
      Душа сповнена
      Сонцем одвічним.
      Попрошу Дмеймса МакНейла Віслера
      Зобразити мені кольорами загадку,
      Дивну таємницю буття
      В ноктюрнах блакиті і срібла,
      Сірості й золота.
      Попрошу Клода Моне
      Зобразити мені ще раз копиці –
      Життя нашого невловимі миттєвості.
      Чи може попрошу Тулуз-Лотрека
      Завести мене знову у свій світ химерний
      Світу людських сутінок…
      Але ні!
      Я попрошу Ежена Делакруа
      Намалювати мені ще раз –
      Тільки не на полотні
      А в повітрі мого міста
      Картину шаленого пориву –
      «Свободу на барикадах»!




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    50. Біле молоко чорної корови
      Хлопець який зазирнув у темряву,
      У холодне єство світу сього
      Нині складає вірші за столом Стівенсона,
      Пером чорного лелеки
      (Без жодної білої плями)
      Пише нотатки по острів
      Вкритий пальмами насолод
      З озером, що по самі вінця наповнене
      Вином нашого смутку
      І сподівань наших вкрадених,
      Десь між рядками «Лунь Юй» записаних.
      Добре було Конфуцію –
      Він дивився на царство У
      Зазирнувши спочатку у своя «Я» -
      Чи то світле від початку
      Чи то просвітлене,
      А тут в Ірландії
      Дивлячись, як мій народ
      Століттями розстрілювали
      Зайди з брудними душами,
      Сміюсь сміхом злим Бернарда Шоу,
      Тінню рудою тиняюся
      Та не від учора – а з часів
      Туатала Техтмара,
      У чашу з молоком зазираю
      У його білому тумані бачу
      Поетів з сумними очима…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    51. Світло і темрява
      Колись в епоху дуже готичну
      Перенасичену книжниками і фарисеями
      У казковій країні Італії
      Вивели на площу людину
      І прив’язали до стовпа
      Над купою хмизу.
      Люди в чорному кричали: «Єретик!»
      А він коли хмиз підпалили
      У юрбу крикнув:
      «У тьмі вугільній безпросвітній
      Серед зла бруду покидьків,
      Серед ночі татей та злодіїв
      Запаліть смолоскип правди!
      Нехай навіть
      Це буде смолоскип мого тіла
      Запаліть!
      І нехай світло
      Прожене зло
      з найтемніших закутків
      Людської свідомості!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    52. Злий птах Див
      На Дмитра, читаючи «Літопис Руський» - сторінки важких хронік ХІІ століття, я зажурився. І написав таке:

      Злий птах Див
      На слов’янському сумному дереві,
      З якого падолист епохи
      Зірвав золоті листя надій,
      Кричить замість зозулі та сокола,
      Віщує пожежі та пошесті,
      Голод злий та усобиці.
      А ми його годуємо
      Зернами свого поля смутку
      Важкими, як зуби полоза
      Вужа Бористену втомленого,
      Змія з боліт Прип’яті.
      А ми його крик слухаємо –
      І кажемо, що то не Див кричить,
      А соловейко
      Буцімто.
      А древляни голосять-плачуть:
      Князя їхнього Мала мечем стяли,
      А шапку князівську
      Вдягли на злодія,
      Таті погані в палатах боярських
      Вино криваве
      Ллють в горлянки роззявлені,
      У чрева свої гнилі й ненаситні.
      Збудуйте собі хату мертвих
      Серед лісу темного правічного
      На дубі сухому крислатому
      Під яким отрока синьоокого
      Зарізали.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    53. Осінь – дитина
      Я дивився на осінній дублінський дощ і мокре листя, яке прилипало до бруківки і флегматичного двірника, який марно намагався відшкрябати їх від бруківки. Двірник побачивши мене процідив крізь зуби: «Теж мені Харон-перевізник…» Тоді я написав у свій записник таке:

      Осіннє місто – це хвора дитина,
      Маленький філософ,
      Що робить свої аплікації
      У потріпаний зошит
      Буднього дня.
      Шкода, що старий Сократ**
      Жив на спекотному півдні
      У своїй оливковій Греції
      Елладі бібковій***
      Кипарисово-виноградній.****
      Він не знав,
      Яке то сумне дитя
      Ненажери Кроносу –
      Цього Сатурна злого*****
      Осінь-дитина.
      Той сивий філософ
      Гравець питаннями
      Чомусь думав,
      Що вона тільки щедра,
      Тільки вином повнить келих,
      А не сумом вітру північного
      Лісів бореальних.
      Бородатий Сократе!
      Поділись своєю цикутою…

      Примітки:

      * - він помилявся. Як і всі люди… І ті, що шукають сенс і ті, що ні…

      ** - не дивуйтеся, що я часто згадую Сократа - він був мудріший за нас – він нічого не писав…

      *** - на Русі лавровий листок називають «бібковий листок». Тому й Еллада – бібкова…

      **** - ах, навіщо…

      ***** - він справді злий. Згадайте хоча б Франсіско-Хосе де Ґойю…




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    54. Хтось у сірому
      Блукаючи мокрими вулицями осіннього Дубліна, зачіпаючи своїм костуром старого відлюдника мокру бруківку дороги вікінгів, я подумав, що вітер – це хтось у сірому. Так мені здалося…

      Я теж осінній пес Кулана,*
      Я теж, як листя
      Спадаю у безодню Ніщо.
      Хтось у сірому
      Сказав, що Ніщо воно,
      Як осіння сирість,
      Як мокрий дощ дня
      Десятого жовтня.
      Сонце моєї осені,
      Як Місяць вашої весни:
      У шматку твердого сиру
      Ті самі кратери,
      Як і на шкірі сліпого пастиря –
      Пастуха зірок міста.
      У кожного свої Ніщо,
      Як монетки.
      Киньте їх дзвінкою лептою
      У капелюх клена-безхатька:**
      Він загубив свої золоті асигнації.
      Залатайте мені дах хмари –
      Нехай моя тінь сховається
      У хату тужливої осені.
      Келих неба наповнений
      Гірким віскі.
      Ковтайте його!
      Ковтайте!

      Примітки:

      * - всі ми на нашому сумному острові є псами Кулана. Всі йдемо на офіру чи то нашим мріям чи то героями колісниць сонця…

      ** - можна кинути їх у капелюх ясена-жебрака. Це не принципово.




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    55. Спроба відлюдництва
      Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:

      Крутиться сонце колом,
      Божевільним колом
      По небу-кладовищу,
      Куди відлітають душі
      Неприкаянні,
      Як храм Артеміди.
      Недарма в землі Соумі*
      Серед нескінченних боліт
      Кажуть, що круки
      Літають «колані»**
      Бо вони крутяться
      Шляхами шаленого сонця,
      Вони пантрують
      Наші стривожені душі,
      Що летять у прірву безмежжя,
      Отуди – між галактиками.
      Серед північних боліт
      Добре бути відлюдником
      І дивитись на зорі
      Очима оленя-схимника
      Чи ведмедя єретика.
      А ви спробуйте тут –
      У степах, де душа розхристана,
      На всіх вітрах розіп’ята,
      Сонцем надії спалена…

      Примітки:

      * - поверніть їм Інгерланмандію – майте совість… (це я не до вас).

      ** - круків вони називають kaarneet, kolani означає «літати колом».

      *** - на світлині – наш сучасник. Але не мій – в мене немає сучасників.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    56. Будівничий театру
      Будівничий лялькового театру
      Міняє цеглу п’єс на хліб монологів.
      У нього голова напхана тирсою фраз
      Пустих як бубон шамана евенків,
      Але він ніколи
      (Ви чуєте? Ніколи!)
      Не вважав себе лялькою.
      У нього дерев’яні руки,
      У нього костури-ноги
      Зроблені зі старих ясенів метафор,
      З потрісканих дубів алегорій,
      З білих беріз гіпербол,
      Але він завжди
      (Ви чуєте? Завжди!)
      Не крокував, а літав
      На своїх милицях Шекспіра
      І протезах Мол’єра,
      І змушував своїх ляльок
      З придyркуватими посмішками
      Грати трагедії –
      Зображати Гамлета та Отелло.
      І кому? Смішному зайчику.
      І чомусь примушував грати Офелію
      Стару кyрву Мальвіну
      З вицвілим волоссям
      Зробленим зі старої ганчірки
      І кінської гриви,
      Пофарбовану соком бузини.
      Він тільки будівничий.
      Але чомусь вважав себе режисером
      І драматургом і критиком.
      А який з нього
      Вийшов би сантехнік!
      Від Бога…




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    57. Олівець в руках
      Сон. Коли хмари кольору горобців,
      То марево, як кіно, проектується в небо.
      І не знати, де блукаєш ти –
      Старий птах на сухому дереві предків:
      Чи то в світі, який називають «реальність»,
      Чи то у журливих снах чорної черепахи.
      Ти забув, що дзеркало – це двері
      Між двома снами водяного щура.
      Ти розбив дзеркало
      І намалював на стіні дерево
      Там – де лишилася порожнеча.
      Ти блукав лісом
      В якому крім мертвих дерев небо,
      Ти розмовляв з круком,
      Що вивчив з усіх людських слів
      Тільки слово одне – «небуття».
      Ти подумав: «Як солодко
      У його нескінченності,
      У його глибокому колодязі,
      У його м’якій чорноті…»
      Ведмедик наповнений ватою.
      Дитяча іграшка.




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    58. Ті, що блукають навколо
      Місто, в якому замість людей
      Живуть мовчазні манекени,
      Місто, в якому замість будинків
      Стоять піраміди чорних ящиків,
      Місто, в якому замість ліхтарів
      Підвісили в темному небі астероїд,
      Місто, в якому бургомістр
      Лисим хвостом стукає по дереву,
      Білими зубами гризе сир місяця,
      Вусами лоскоче сірий світанок,
      Місто, в якому всі вулиці
      Ведуть до незримого крематорію,
      Де замість дощу на бруківку
      Падають хвилини,
      А замість сніжинок взимку
      Старі календарики
      В які заглядали колись щоденно
      Двірники судного дня.
      Оселився в його ратуші
      Газетляр Янош.
      Продає він газети
      З важкими чорними літерами
      Тяжчими, ніж якір Титаніка.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    59. Граннег
      Серед старезного пралісу, що від віку ще не знав сокири і важкого подиху лісорубів, я відчув запах зітлілого листя старих буків. Усвідомлення того, що цей ліс старіший за мене і мудріший за всіх професорів Дубліна, і що багатьом з цих дерев більше трьохсот літ, спонукало мене згадати давні ірландські легенди про Граннега – лісового перевертня, що здатний був перетворюватися на їжака. І тоді я написав таке:

      Той, що називає
      Їжачків зайчиками,
      А зайчиків їжачками,
      Той, що шматки гнилого дерева
      Несе як ліхтарики
      У пітьму свого «Я»,
      Той, що безногим чаклуном
      Кам’яніє серед тверді неба,
      Той, що збирає свої думки
      Наче кислі ягоди
      У дірявий кошик Сенеки,
      Прийшов серед липня дощів
      До мого багаття,
      Що нагодоване
      Сухими гілками
      Отруйних дерев,
      Приніс свою голову
      У подарунок
      Тліну…




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    60. Той, хто зазирає
      Колись давно я прожив кілька днів серед дрімучого лісу на дні давньої ущелини, оточеної скелями, що утворені тріасовими вапняками. В ущелині були зруйновані стародавні копальні, штольні, де люди колись шукали блискучий метал, які нині ведуть у велике Ніщо. Вічно вологі камені поросли мохом і папороттю. Я слухав шум водоспаду і думав про вічне. І раптом написав таке:

      На дні тріасової ущелини,
      Серед скель,
      Де спить споконвічне,
      Спить небудиме й невисловлене,
      Мислю про паростки,
      Що завжди проростуть,
      Як тільки зерно –
      Не мертве і не живе
      Впаде в цей ґрунт
      Вічної вологості.
      Щось більш давнє
      Ніж папороть,
      Щось більш невловиме
      Ніж думка
      Зазирає у моє глибинне єство,
      Нагадує, що все тимчасове,
      Крім нього – оцього темного
      І зловісного,
      Якого друїди звали Кром Кройх,
      Що ховається
      В густій,
      Як молоко сліпої вівці темряві
      Старої кинутої копальні,
      Наодинці з прокляттям,
      Яке тяжіє перестиглим яблуком
      Над моєю землею
      Тужливих журавлів
      Та бородатих шаманів.
      Віддаю свою плоть
      Крижаному водоспаду часу,
      Віддаю свій дух
      Старому дереву споглядання.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    61. Монолог на базарi
      А ви знаєте
      Як пахнуть цвяхи?
      Ще до того, як їх
      Забили в дерево
      Або в плоть,
      Яка тепла як дерево?
      У плоть
      Того самого хлопця,
      Що молов нісенітниці,
      Вештався волоцюгою
      Вед селища до селища…
      Недарма ж солдати…
      Хоча вони і чужинці,
      І загарбники, і грабіжники,
      Окупанти та бандити,
      Але ж порядок…
      Порядок який…
      І прокуратор у нас
      Досвідчений, мудрий.
      Аякже…
      Ні, з волоцюгами тими
      Давно потрібно…
      Ми навіть схвалюємо.
      А то із за тих язикатих
      Словохтивих та писак
      Надто грамотних
      Того й гляди бунт почнеться.
      А в мене ж виноградники –
      Понищить сволота.
      Та й кому ж мені
      Вино продавати
      Як не солдатам?



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    62. Де i коли
      Відчиніть двері -
      Пустіть літній дощ
      У цей сутінковий дім,
      Що нагадує келію,
      Де годинник
      Давно не вимірює час,
      Який зупинився
      І якось ненароком
      Повернув назад -
      З потворного «сьогодні»
      У прадавнє минуле,
      Де все було справжнє:
      Залізо й вода, глина і кров,
      Шерсть і бронза, офіра й зерно,
      Де коней і биків
      Приносили в жертву,
      Де люди жили,
      А не зображали живих,
      Знали для чого росте трава,
      І пахнуть квіти суниць.
      Я мовчу,
      А в просторі літа
      Чи то краплі
      Чи то літери…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    63. Калошi мрiйника Квазiмодо
      Шум новобудови.
      Хтось зачарований
      Старої цегли пилом.
      Хтось замість квітів
      Воліє нюхати
      Перегар іржавих автомобілів.
      Хтось милується
      Залізними і бетонними деревами,
      Снідає паперовими яблуками,
      У свій мікрочіповий мозок
      Запихає стосами
      Рекламну макулатуру.
      Хтось замість книжок
      Читає газети.
      Хтось замість кіно
      Дивиться блимання телевізора,
      Полюбляючи замість лиць
      Дивитися на тупі рожі,
      Де жодної думки у скляних очах,
      Де замість почуттів
      Бажання набити шлунок.
      А хтось ладен слухати
      До нескінченності
      Какафонію міста Бу.
      Шкіряний портфель
      І горнятко кави
      Випите на руїнах Бастилії.
      Мугикаю Марсельєзу,
      Мрію стати корсаром
      Чи то альбатросом.
      Бо літати чи плавати
      То один спосіб
      Бути.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    64. Уривок книги дорiг
      Жовтень на бруківці пише
      Плямами жовтого листя
      Слова важкої книги.
      Читаю уривками
      Слова кам’яні
      Роману-тетралогії
      Чи то сповіді
      Чи то одкровення
      Міста - діда сивого:
      Йду по бруківці мокрій
      У руках тримаючи
      Документи з печатками,
      А білий трамвай котиться вулицями
      У ньому пасажири-спортсмени
      Та все стрільці та лучники,
      І трамвай червоний слідом котиться
      А в ньому пасажири-солдатики
      Зі служби відпущені,
      А слідом трамвай чорний котиться
      А в ньому пасажири все крамарі
      Про ціни та крамниці свої журяться,
      А слідом трамвай жовтий блідий котиться
      А в ньому пасажири все гробарі
      Та анатоми з моргу тутешнього.
      А я перехожих запитую
      Який трамвай довезе мене
      До зупинки Армагедон.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    65. Весла повiтря
      Мокрого падолистового дня я блукав безцільно сірими вулицями, чіпляючи своїми підборами липке мокре листя кленів, що густо вкривало килимом бруківку старого міста. Ще старішого, ніж я. І тоді я подумав, що пращури зачекалися мене коло свого гарячого вогнища, де вони згадують і переповідають легенди. А я все не йду та не йду… І тоді я записав у свій нотатник таке:

      Падолист.
      Його ім’я написано крейдою
      На мокрій стіні буцегарні.
      Він загубив не листя – себе.
      Старим сухотником
      Шкандибає бруківкою тижнів.
      Подаруйте йому монети,
      Бо
      Харон не веслує задарма.
      Діряві кишені вівторка
      Цвірінькають флейтами Токіо.
      Він теж самурай.
      І своє харакірі
      Вважає іконою.
      Я по калюжах ступаю,
      Хлюпаю соком Землі
      Парасолю розкривши,
      Стаю музикантом крапель.
      Глядачі-горобці
      Магелланами сірими
      Вірять в кулястість вулиць.
      День як поема.
      А я – корабель.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    66. Сховане в торбу
      Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:

      Торба старого коваля
      Наповнена нині
      Сонетами Петрарки.
      Їх жовті папіруси
      Нагадують мені човен,
      Що пливе річкою Ра
      З нескінченної жовтої Сарматії
      У чорний гумовий світ сажотрусів.
      Нескінченними дорогами
      (А всі дороги нескінченні!)
      Ми мандруємо
      Постійно лишаючись на місці,
      Ніяк не можемо покинути
      Нашого кудлатого Всесвіту.
      Люди в білих шатах
      Знають щось про бардо,
      Про тібетські каміння
      І шматки глини,
      Що здаються людьми.
      Між вогнем і водою
      Лунає дзвін молота.
      Епоха заліза
      Своїми буруватими барвами
      І твердими вістрями плугів
      Карбує поезію.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    67. Трiснута амфора
      Друже Евкліде!
      Як тісно душі у твоїх клітинках
      Креслити безмір калюжами книг.
      Бородатий філософе!
      Знавець чисел і ліній.
      У затінку портика
      Малюєш трикутники чорні
      Моїх невгамовних рапсодій.
      Античності сивої слід
      Чайкою білою морем
      Чи сторінками папірусів
      Відбілених хворою Кліо
      Чи Каліопою…
      Ти
      Словами апорій Зенона
      Сандалі ховаєш в пісок.
      Нікуди йти. Та й навіщо?
      Шкуринкою хліба черствого
      Звуки легенди про Іо.
      Десь у перерізах сфери
      Пісня стара про Сізіфа.
      І про орла. Про…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    68. Каламутнi дзеркала
      Калюжі – це дзеркала
      Виставлені на вулиці
      Сумних міст людей
      З кам’яними обличчями
      Старим сумним філософом -
      Щоб ці люди
      З летаргічною совістю
      В сірих костюмах буденності
      Зазирали в ці свічада
      І бачили ту каламуть,
      Що лишається
      На дні їхніх душ і облич
      (Бо обличчя – теж дзеркало),
      Могли зазирнути
      У свою істинну суть
      Коли весна
      (А вона – етюд картини
      На яку ніхто не дивиться)
      Духмянить світ
      Байдужих
      Безбородих жебраків.
      У цьому місті
      Суцільних дзеркал
      Тиняюсь безцільно
      Промінчиком світла…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    69. Затемнення світила
      Я безцільно блукав містом в якому зацвіли сливи і магнолії і думав про те, що люди нині стали настільки заклопотаними, що скоро забудуть, що таке сміх і радість. Всі перехожі самотні як той папуга, що вилетів з кватирки і забув як повернутися додому, до годівнички. Я згадав, що саме сьогодні вночі буде затемнення Місяця і тоді написав таке:

      Місто в якому
      Зупинилися всі годинники
      Святкує ювілей Заратустри.
      Калоші міняють на сир
      У старій аптеці
      Біловбраного алхіміка,
      Що справді вірить
      У свою ятрохімію
      І готовий «живим сріблом»,
      «Білою лілією»
      Та «червоним левом»
      Всіх міщан і спудеїв,
      Архітекторів та жандармів,
      Сажотрусів та кондукторів
      Лікувати від ностальгії.
      Сентиментальне світло
      Ліхтарів вулиці Дарвіна
      Перетворює перехожих
      На лицарів «плаща і кинджала».
      Вчорашні газети
      Ще вчора були «вчорашніми»
      Бо у місті, що застрягло в минулому
      «Сьогодні» не настане ніколи…




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    70. Туман як гума
      А насправді весна. Зрозумій.
      Твоє замкнене коло Спінози
      Через сірість ґотичних надій
      Через спроби злетіти у небо
      Таке ж сіре як місто.
      Ні, як туман – сіро-біле.
      Ти тікаєш від сірих людей
      В сіре небо. Твій світ
      Кольору миші. Недарма
      Тобі
      Так до вподоби коти.
      А насправді весна…
      Руки грієш на вогнищі міста
      Кожний вогник вікна
      Вуглинкою димної варти
      З космосу хтось
      Думає нишком – вогонь.
      Він не знає, що згасло
      У мокрому місті усе –
      Навіть серця.
      Шкода, що смерті немає –
      Я б залюбки полетів
      У вічне ніщо.
      Та судилося знову вертатись
      У Всесвіт асфальту і кави –
      Сірим котом, жовтим метеликом,
      Білкою чи ескімосом, поетом чи круком.
      Навіть віра моя охолола.
      А нині весна!
      Казку Платона читаю шпакам.
      Сон мій Лукрецієм сивим
      У мрії папуги.
      А за вікном – все той же туман.
      І люди все ті ж.
      Добре, що кіт муркотів
      Тихо на вухо:
      «Нині весна…»



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    71. Сестри прядуть
      Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:

      А ви вмієте крокувати?
      Не бруківкою
      І навіть не ромашковим полем,
      А полями етеру,
      Взувши чоботи
      Пошиті з порожнечі
      Шевцем з дивним прізвищем
      З шилом позиченим
      Ангелом чорнокрилим.
      А якісь три жінки
      Досі прядуть свою вовну
      тягнуть нитки – не свої – наші
      Так невчасно їх обриваючи…
      Недоречно я тут, недоречно.
      Моя нитка
      Все тягнеться й тягнеться,
      Обтинати їм ліньки
      Чи то не хочеться,
      Довга вона аж занадто
      Між гілками горобини плутається,
      Нехай з неї ліпше
      Теплий светр сплетуть
      Ірландським безхатькам-рибалкам.
      Бо всі ірландці безхатьки –
      Острів свій загубили
      І світами блукають
      Стежками
      Як ті нитки плутані…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    72. Тiнь вишнi
      Розмовляю з гомінкою луною
      Ще не викопаного колодязя,
      П’ю з нього прозору воду,
      Відпочиваю в тіні дерев,
      Які навіть ще не посадили
      В м’який і теплий ґрунт радості,
      Які навіть не проросли
      З сухих та блискучих насінин життя.
      Дивлюсь на зайчиків літа,
      Які навіть не виставили
      Свої довжелезні вуха
      З хащів глухої кропиви.
      Я – людина минулого –
      «Вічний жид» зі старої потріпаної Біблії,
      Який заблукав у сучасності,
      Оселився в майбутньому,
      У його тінистих лісах віршів,
      Нюхаю його яскраві квіти верлібрів,
      Ультрафіолетові кольори яких
      Бачать тільки бджоли й метелики.
      Я – апостол
      Неіснуючої церкви равликів,
      Я – пророк подій,
      Що ніколи не стануться,
      Месії, що ніколи не прийде,
      Армаґедону,
      Що ніколи не відбудеться.
      Бачу як з ірландської землі
      Замість трави проростають
      Білі й блискучі леза ножів,
      Але мовчу про це…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    73. Білі світлофори
      Дивлячись на калюжі майбутньої весни
      Подумав ненароком, що
      Я теж каменяр. Мурую з цегли слів
      Своє творіння – храм Істини
      Чи то свого життя безглуздого
      Понурий мавзолей…
      Крім слів, цеглинами важкими
      Кладу помилки у підмурки.
      Крапки моїх фраз шумерських
      Зрозумілих хіба що глині
      Летять крізь тунелі сансари
      До білого світла в кінці.
      Десь там нірвана –
      Між квітами кульбаби
      Та польотом джмеля.
      Стою серед весняного міста.
      Запаліть мені смолоскипом вірша
      Хоч якесь світло на світлофорі!
      Хочу перейти цю дорогу метафор
      Які летять шаленими автомобілями
      Асфальтом моєї сірої речовини
      З розбитої вулиці Арістотеля
      На вулицю Платона-філософа.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    74. Бородатий водолаз
      Пірнаю у глибини Землі,
      Як в море зотлілих книг.
      Шукаю камінці-літери,
      Щоб шліфувати ними
      Старезний іржавий якір,
      Що застряг між пеклом
      Та днищем човна Харона,
      Того самого човна,
      Якому ірландці звикли бажати:
      «Сім футів під кілем!» -
      Повторюючи цей ритуал
      Кожної скорботної п’ятниці
      Перед тим як згасити
      Свічку своїх колискових.
      Відполірую цей якір
      Своєю сивою бородою,
      Відшліфую до блиску
      Забутими словами гелів.
      Буду його волочити
      По дну Океану Спогадів,
      Як діти волочать
      Зламану іграшкову машинку
      У пісочницю
      Заборонених слів.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    75. Спогдядаючи мурашник
      Колись у Норвегії я споглядав старезну сосну, що виросла серед кам’яних скель. Падав лапатий сніг. Я довго блукав по глибокому першому снігу аж поки не звалився з ніг. Пізніше, сидячи біля вогню коминка в старезному кам’яному будинку, я згадував цю історію і написав таке:

      Мурахи! Я ваш повелитель!
      Це я блукав снігами Ісландії
      Дихаючи крижинками зірок.
      На схилах готичних Гімалаїв
      Це я мріяв про стежку
      Від одного дерева до іншого.
      Принесіть мені зерна,
      Які я покладу на долоні
      Мертвої почвари Гондвани.
      Сива борода Дарвіна –
      Бідолахи епохи сентиментальної.
      Одягніть макінтоші
      Будуючи піраміду з глиці.
      Моя тінь на мурашнику.
      Твоє дерево біля бароко
      Одразу наліво від Галілея.
      Дерев’яну кульку
      Кидаю в Космос.
      У чорноту. Навпростець.
      Покажіть мені Шлях
      До мого «я».
      До твого «ніби».
      До нашого «сутінки».



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    76. Тепло згаслого вогнища
      Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:

      Місяць – це білий кіт Космосу.
      Чому його муркотання
      Таке сумне і тривожне
      В ці ночі холодні та вітряні?
      Чому така тиша
      На кам’яних сторінках
      Важких ірландських дольменів-книг?
      Чому замовкли вони коли
      Кожне слово літописів
      Волає поглухлим нащадкам?
      А кожне слово легенд болить?
      Споглядав картини Ван Гога –
      А там сонячно.
      Слухав музику старого лісу –
      А там безодня.
      Зберу я оркестр з білочок та їжаків,
      Зайчиків та дощу
      (Бо зайчики то діти літньої зливи).
      Нехай їх мелодія відкриває вікна
      Маленьких королівств Ірландії.
      Давно полеглі воїни мого клану
      Приходять тінями до згаслого вогнища,
      Де вуглини останнім теплом
      Нагадують, що зима це сон розуму.
      Розкажу їм про Гогена –
      Він теж нетутешній,
      Він теж втік від буденної сірості
      У неіснуючий світ рудого кольору.
      Хто скаже мені:
      Чи є щось на світі безглуздіше
      Нелогічніше і недоречніше
      Ніж історія моєї Батьківщини
      Нещасної?



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    77. Непрозорiсть
      Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:

      Лататтям риби залатали став,
      Латаною свитою зими вкриваю
      Голе тіло своїх віршів.
      Я, я, я, я, я, я
      Десь там – на дні старого ставу
      Чи то озера Лох.
      Бо кожне озеро називається Лох,
      А кожне дерево якщо не Бодхі
      То має ім’я Кранн
      А кожен камінь
      Якщо не менгір, то Клох
      Тільки ми забули про це.
      Зазираючи у колодязь Ніщо
      Хотів зрозуміти, що таке «Я».
      Якийсь чоловік у білому
      Написав мислячою тростиною
      Що
      Я – візерунок променів,
      Я – відсутність хвиль,
      Я – нетривка ілюзія.
      Плутаю причини і наслідки.
      Не дивися на відображення Місяця
      Там – Будда.

      * - «…зламалась віра в світ моїх ілюзій…» (Франческо Петрарка) (іт.)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    78. Коло броду
      Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:

      На чорному континенті
      Лютер пише свої апокрифи
      Тримаючи у жмені
      Бурштиновий пісок палімпсестів.
      Здивоване розфарбоване Соренто
      (Незаконне дитя цезарів)
      Сторінками кипарисового писання
      Приймає прочан замість курортників
      (Бо море теж храм).
      Неаполь кульгавим калікою
      Співає не весело – жалібно.
      А ви йому протекцію
      Дзвінку порцелянову
      Чи то чорну мантію…
      Поверніть мене до Італії!
      Дозвольте над морем журитися,
      Гарібальді сумного оплакувати.
      Птахи летять в Сан-Антоніо
      І в Сан-Себаст’ян-ді-Калабріо.
      Але не зграями.
      Дайте їм замість компаса
      Залізні газети Венеції,
      Нехай кидають їх у море
      Замість зубатого якоря.
      Чемні римляни з томиком Горація
      Грають у футбол символами.
      А ви поважаєте даків?
      Ви – жителі озера,
      Ви – комівояжери віри.
      Поставлю свій стіл серед лісу
      (Нікуди вже він не провалиться)
      І буду писати елегії
      Про схизматів та про єретиків.

      Примітка: На світлині Генрі МакКенсі та Кріс Патрік О'Ленахан. Якими вони були джентельменами! Світлина зроблена 14.06.1925 року у майстерні Стівена Глена Корбі (Дублін, Ірландія).



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    79. Вiдчиняю дверi
      Пустив у сни свої маляра
      З відрами фарби та пензлями.
      Тепер всі мої сни кольорові
      Як те, що над хаткою лисиць висне
      Коромислом теплого літа.
      Пустив у сни мої скрипаля*
      З торбою та крисанею.
      Тепер у снах моїх
      Зайчики витанцьовують
      Тарантелли із джиґами**
      Ніби не зайці вони, а паяци***
      Цирку моєї свідомості.
      Пустив у сни мої муляра
      Чи то каменяра вільного****
      З цеглиною та мірилом.
      Мури тепер холодні
      Мене від марнот та веселощів
      У снах моїх божевільних
      Ховають чи то замуровують.
      Пустив у сни мої писаря
      Тепер з ним за чаркою
      Посумуємо…

      Примітки:

      Даруйте за полонізми.

      * - насправді він сам прийшов, я його не пускав.

      ** - насправді вони танцювали вальс. Мусив написати, що вони танцювали джиґу, бо я ірландець. А тарантелу, бо Італія як країна мені дуже подобається.

      *** - вони і направду паяци і вар’яти, я не перебільшую.

      **** - це не те що ви подумали...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    80. Мiсто сирiт
      Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:

      Лхаса – місто сиріт.
      Таке ж сумне як Белфаст,
      Де діти вчаться плакати
      Швидше, аніж
      Дивитися на байдуже Небо.
      Де камені чорними жабами
      Скачуть у каламуть історії,
      Де палаци суворими келіями
      Дивляться в безодню нашого «Я»
      Пустими очицями черепа.
      Чуже залізо
      Тінями мертвих хмар.
      Поховайте мене в синьому небі.
      Мене – майстра мовчання,
      Носія костура з одного Сходу до іншого.
      Лхаса – кам’яне серце Азії.
      За крок до космосу – звук.
      На порозі Вічності – тиша.
      Біля дверей нірвани – білий пес.
      У Країні Снігів у білому одязі
      Сумую, що сонце не біле
      Над цими людьми із зажуреними очима…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    81. Високе
      Вони будували вежу зі слів.
      Ніхто не знає навіщо.
      Ніхто не знає чому.
      З цих маленьких «чому»
      Вони місили цеглу віри
      Для храмів свого тіла.
      Народи, що зникли як тінь,
      Де шукати мені ваші сліди
      У темних закутках
      Людської свідомості?
      Народи, від яких лишились
      Одні назви і слова,
      Що обпікають сухий рот.
      Народи, що відчували
      Тілом своїм залізо мечів.
      Народи, яким заборонили бути,
      Приходять до мене у снах…
      Їхні пророки і віщуни
      Лишають по собі візерунки
      Які гаснуть, як свічка,
      У спаленій дерев’яній церкві.
      Вони шелестять, як книги,
      У яких зітліли сторінки,
      Як манускрипти,
      Якими топили грубки
      Та вогнища інквізицій
      Істоти з вузькими лобами
      Та каламутними очима.
      Хто згадає про ці племена,
      Про людей минулих часів,
      Коли я теж піду у Ніщо?



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    82. Листи до Гiльгамеша
      Глиняні люди
      Пишуть свої глиняні книги
      У своїх глиняних снах,
      А я листа – їхньому герою поводирю
      Цих сліпих з глиняними очима,
      Що прозрів раптом
      Зрозумівши, що тіло вічне,
      А душа – лише спалах у порожнечі,
      Що глину перетворює
      У судому страждань.
      Пишу йому листа,
      Покладу в глиняний глечик
      І кину у глиняне море -
      Нехай зануриться
      На саме дно океану історії
      До людей, що придумали
      Знаки звуків і слів.
      Ти перший зрозумів
      Що всі ми з глини виникли
      І глиною станемо.
      Чи може ми –
      Це тільки полум’я свічок,
      Що на вітрі гаснуть?
      А глина – це нитки одежі,
      Це мушля равлика на ім’я людина
      Чи просто непотріб.
      І те світло, яке
      Ми називаємо «духом»,
      Це лише коливання
      Порожнечі…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    83. Вулиця чорних плащiв
      Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:

      Савонароло!
      Громадяни твоєї республіки
      Хотіли вина та розпусти
      А ти їм про чистоту…
      Савонароло!
      Твоя Флоренція - італійська повія
      Ренесансом отруєна
      А ти їй – свободу….
      Плащ твоїх слів
      Не ховає від граду наклепів,
      Твої громадяни
      Щастя вимірюють золотом.
      Джироламо!
      Народ хотів розваг,
      А ти їм про Істину.
      Світло твоїх пророцтв
      Метелика крилами
      На свічку історії…
      Твій Сан-Марко
      То не монастир,
      А Венеція – а ти йому Біблію.
      Якої Утопії
      Тобі було мріяти
      Про Христа республіку
      Посеред Вавилону Борджіа?
      Схимник химерний
      Твої сандалі –
      Два човника віри
      Напнули над ними
      Вітрило вогненне.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    84. Жорстокий карнавал
      Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу і прославляти своє поневолення і крадіїв їхньої свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке:

      Кожен Мілан має свого Галеаццо,
      Кожна Флоренція свого Лоренцо,
      Кожна Генуя свого Гул’єльмо,
      Кожна Венеція свого Джованні Гальбайо.
      Називайте їх «чудовими»,
      «Блискучими» та «доблесними»,
      «Благородними» та «благочестивими»,
      «Справедливими» та «хоробрими»,
      Громадяни комун та республік,
      Радійте спорудам довершеним,
      Ренесансу золотому й веселому,
      Тільки свободу свою віддайте,
      Оте непотрібне «право голосу»,
      Оте слово своє в скриню сховайте,
      На карнавалах танцюйте,
      Пийте і розважайтесь,
      Тільки поменше думайте,
      Поки флорінами та дукатами
      Поетів ваших причаровують,
      А вони з вами монетками поділяться:
      Тридцять срібняків кинуть –
      За республіку…


      Примітки:

      * - «Я бачу чітко, як я став
      Старою казкою поміж оцих людей,
      І соромно мені стає за себе…»
      (Франческо Петрарка) (іт.)

      На картині – портрет Лоренцо Чудового (1449 - 1492) – тирана Флоренції. Картина пензля художника Джіроламо Маччіетті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --