Із Юза Алешковського

          На безкраїх просторах Вітчизни,
          стоячи у битвах до кінця,
          склав народ наш урочисту пісню
          про Вождя, і Друга, і Отця.
                              О.Сурков (1938)

Знов нагаї розжареної днини
Ударами своїми обпекли.
На синіх небесах -- ані хмарини --
Земля аж вигоряє до золи.

Трава в жнива жовтіє передчасно,
Міліють ріки, змучені ставки.
Лютує сонце й довго так не гасне,

Якась вкрай заздрісна людина
У літні плани внесла зміни,
Щоб ти лиш бачила в уяві
Далеке море величаве.
Зростає й дужчає бажання
Скоріш здійснити викривання
Її оманливої суті
І в дружбі з підлою не бути.

Як дзвінко б’ють каштани об асфальт.
Траву останню допікає палом.
Пророцтво ллється із газетних шпальт,
що календарна осінь незабаром.
Не вірю їм. Ще хочеться тепла.
Уздріти зорепади Персеїдів.
Та ночі стали чорні, мов смола
і повня налилися в колі

Уквітчані човни на якір стали,
у кожного останній, свій причал.
Із дерева і пластику чи сталі,
але у них усіх одна печаль…

І лише бриз доносить присмак солі,
кінчились мандри, море – вдалині.
Хоча у чарівному маків колі,

Зазирнути в потойбіччя
на дні глибокого океану,
пливти біля риб,
скатів, медуз, крабів
у мутній воді,
ніби в шарах підсвідомості,
заглибитися в небуття,
звідки можна не повернутися.

Поглянь на місто, що відбивається у вітринах вулицею,
Наче більше немає для чого писати промінням
Сонця на рустах фасадів про те, що не збудеться завтра,
Про те, що минає в тобі розчиняючись геть непомітно.
Завтра — це ще одна спроба прожити вчорашній

Безкоштовні забаганки…
Сни спішать в мікрорайон.
Під ногами скла бляшанки,
Заржавілий медальйон…

З перехресть спішать додому
Всі, хто втомлені і ні…
Небо в кольорі блідому

Чи Бог простить їх? Думаю, що так.
Він пробачав їм і страшніші звірства.
У росіян багато лицемірства –
убити діток чий діагноз – рак,
відтяти руку, виколоти очі…
до звірств кацапи будь-коли охочі,
не дійдуть миролюбності ніяк.

Він білий зовні
І жовтуватий, –
Буває повний,
Або щербатий.
То колискову
Почути зичить, –
То до діброви
Гуляти кличе.

Дитинко, не спіши у засвіти.
Побудь ще тут із мамою і татом.
А нам, дорослим тупакам, прости.
Ти вмієш ще сердечно пробачати.

Від болю ми тебе не вберегли.
Хоча повинні були захистити.
Ми ж бо дорослі в войовничій грі,

Цю віршу у шухляду покладу,
уголос так не можна говорити…
Зібралася сволота до корита
і хіті не дає ніяк ладу!.

Розбіглися зіниці аж за край,
бо навкруги усе таке смачненьке,
стікає кров’ю Україна-ненька,

Стають рутиною жорсткі тортури,
Потилицю почухав ситий світ.
Летить в повітря абревіатура
ОХМАТДИТ.

Війна кривава, чорна та чавунна
Спинила сміх дитячих зим та літ.
Гей, світе! Знов не чуєш це відлуння -

Обабіч річки стояли Ведмідь і Заєць. "Ведмеде!"- кричить Вухань. "Що сталось?"- відлунює з того берега. "Пливи до мене, замість питать". "Навіщо? Мені й тут не зле!" "Пливи хутчіш! Важливе щось повідаю!" "Якщо так - рушаю!" Кинувся Ведм

Безцінні дні у серпні не надовго
По-розкладу неділю, може й дві
Хіба якщо домовитися з Богом
Хіба якщо вклонитися вдові
Яка учора схоронила мужа
А сина обміняли… Господи
Навіщо, де цвіла учора Ружа,
Сьогодні переважно холоди?

Зачаровані споруди мовчання,
Загадкові руїни сподівань.
Місто, ніби після війни,
голосить сумним камінням.
Як пробитися голосу
там, де панує занепад?
Танки проїхали містом,
сіючи зневіру і розпач.