Із Й.Бродського (переклад 2016 року)

Дорогий Карле Дванадцятий!
У битві біля Полтави
облизня добре помацав ти...
Як згодом казав гаркавий,

«час ще покаже»:

Я у когось читав, що більше немає чого,
Що вулиці в крейді, в квадратах з потертими цифрами,
Рядки на футболках розгладжують юне чоло
І погляд — титанік, на небі з об’ємними рифами.
Заглянь у шухляду старого, як світ стола,
Знайдеться шаветка, стропа

Напевно в кожного із нас
Свої причуди, забаганки...
Свої Медузи, свій Пегас,
Свої до всього балалайки…

А може й ні. А може й мо…
Це як коли, куди і звідки...
Під гору, вниз, яке кермо,

Не дотягнутися журбою.
Здається, ми на різних континентах.
І не знайти нам супокою.
Існують ще уривки всіх фрагментів.

Сахара й обшир океану.
Глибинних почуттів живий оазис.
Чому ж він з блиском ятагану?

Зірвався звідкись перший переспів.
Тихіше, пташко, бо розбудиш ранок.
Хіба ж переконаєш коноплянок
у цім безкраїм вимірі степів?

Спиває роси теплий легковій,
трава дарує пахощів букети,
павук плете між шавлії тенета,

Усе життя – це сила різних митей:
спокійних і веселих чи сумних…
Плодів солодких, спілих, соковитих
і поцілунків щирих та п’янких!

Трапляються не рідко туги миті,
часини болю, суму і утрат.
Вони у долю кожного ушиті,

Глибшає бажаний спокій,
Дихає димом курінь, –
Місяць примруженим оком
Блимає мрійно вгорі.
Тліє поволі багаття,
Кахкає качка в гнізді, –
Жовті лілеї латаття,
Наче свічки на воді.

Чекали ми весну. Прийшла війна.
Плювала снігом у сумні обличчя.
Я бачив відчай з власного вікна,
Це був наш спільний величезний відчай.

Холодний страх від голови до ніг.
Все поспіхом - машини та валізи.
Ховав старе життя байдужий сніг,

Перші веснянки
На рожевих щічках-пелюстках
З'являються не від сонця.
Чи не насмішка судьби –
Багно на дикому милі.
***

Але ж погляньте –

Гаптує літо щедро покривало,
Що зеленню розвісилось по саду -
Черешень жовтих постаті огрядні
Там, на вершках, залишили принади
Для птаства, що до них поналітало
З усіх округ, і галасує радо.

Обтяжене бурштиновим намистом

Можливо з вітром краще чим без вітру…
Можлива, якщо байдуже тобі
Якщо перестаратися не вміти
Зіграти три акорди на трубі…

Можливо й переселишся в європу…
Можливо і буття перечеркнеш,
Якщо, умовно, вирядишся в копа

Стає густішою пітьма
Та все дзвінкіше мертва тиша, –
Чомусь блищання зір нема
І вітер холодом не дише.
Ні духу в’ялої трави,
Ні живописної картини, –
Лише не йде із голови
Думок усяких плутанина.

   «Поза межами болю» О. Турянського є повістю в українській літературі багато в чому знаковою. Зовсім не дивно, що на Заході вона здобула собі значно більше слави, ніж на Батьківщині. І йдеться тут не лише про радянські заборони та викреслення з історії

Не спалось Шломо тої ночі.
Начебто хтось дорікав йому:
«Ось уже чотири роки,
Відколи ти сидиш на троні,
А Дому Всевишнього немає й досі.
Давид, покійний батько твій,
Якби дозволив йому Бог,
Одразу ж взявся б за цю справу.

Я говорю не завжди те, що думаю,
і думаю не те, що говорю –
бо не дарма колись назвали Думою,
благословивши на життєву прю.

Але частенько все ж сказати хочеться
відкрито, неприємно, без прикрас,
усім лакузам і відвертим збоченцям –

за першим вдихом перший крок,
за першим кроком слово,
за словом позір до зірок,
а звідти крок до мови;
ліхтарик, шибка, ніч, піїт,
до тих зірок драбина,
доки читатиме нарід,
доти живе країна...