Наше життя – як депозит у банку,
Більше дивує, але чогось навча…
Біля вікна сів у маршрутці зранку,
Поряд зі мною сіло якесь дівча.

Глянув мигцем, не сумнівавсь – забуду,
Рушив автобус, почавши зупинкам лік.
Згодом “по ходу” море набилось люду,
Діло звичайне – в місті години пік.

Тим, що в проході важко – суцільна стінка,
Лаяти владу й мера – усі знавці.
Поряд із нами стала старенька жінка,
Ледве трималась, і сумка важка в руці.

Юнка крутила фотки свої в “Lenóvo”,
Певно приємні – зрадливе тремтіння вій…
Я не стерпів, мусив сказати слово –
Ти уступити місце не хочеш ій?

Фірменні курточка, сумка і модні джинси –
Наче не чує, щось розгляда в вікні.
– Місце звільнити не хочеш старенькій жінці?
Юнка всміхнулась і чесно сказала – Ні!

Миле і юне, років із двадцять може…
Хтось із салону – Старості теж діждé!
Жінка сказала – Хай їй Господь поможе,
Що з неї взяти – ще таке молоде.

І на моє – Прошу, сідайте пані,
Сіла, шепнувши, коли шум в салоні стих:
Ви не зважайте – вони не усі …погані,
Добрих безмірно більше, ніж… отаких…

Очі у юнки чисті, як літнє море.
Соромно трохи? – питаю, киває – Ні!
Певно у неї всередині вже щось хворе,
Схоже, у серці десь на самому дні.

Потім почала в смартфона дивитись знову…
Є в неї мама? Та що я робити мав?
Дуже хотілось розбити її “Lenóvo”
З фотками тих, хто десь її обіймав.

Потім дзвонила тричі комусь аби-то…
Пари не буде? – і вийшла без зайвих слів.
І хоч маршрутку наче битком набито –
На її вільне місце ніхто не сів …


10.11.2014