Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.05
11:02
Почнімо так сей раз, хоча й не хочеться.
«Пташиний базар» на Куренівці – ключове всьому. Завжди я просив батьків туди хоча би подивитися. На вході корм, нашийники, сачки, гачки, вудки, піддувалки та інші причандали: а за тим поступово – черва на ловлю, р
2025.12.05
09:16
Не джерело, джерельце ти…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…
Живого всесвіту, що поруч
Розквіт, цвіту, сто літ цвісти
До того як рвану угору…
Нірвана всіх нірван моїх,
Що поруч квітли розцвітали
Чужі сприймались за своїх
Ми їх не радужно сприймали…
2025.12.05
09:00
Не ламай мене під себе —
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
Хмара сіра на півнеба,
Інша чорна, наче слива,
Мабуть, буде скоро злива.
Не цілуй мене жадано,
Поцілунок не розтане.
Звикну дихати тобою,
Укривати сон габою,
2025.12.04
21:40
Вишні кудлаті - клубки єгози,
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.
Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
Мокрі, сумні та знімілі.
Бути веселою і не проси,
Я прикидатись не вмію.
Не обминеш ні голок ні шипів.
З того самій мені важко.
Завтра у дяку, що перетерпів
2025.12.04
19:59
Обступили парубки дідуся старого
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брех
Та й питатися взялись всі гуртом у нього:
- Кажуть, діду, що колись ви козакували,
В чужих землях і краях частенько бували.
Чи то правда, чи то ні? Може, люди брешуть
Та даремно лиш про вас язиками чешуть?
- Ні, брех
2025.12.04
17:58
Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
2025.12.04
13:42
Тільки через певний час
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.
2025.12.04
13:12
В неволі я відшукую свободу,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.
У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.
У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,
2025.12.04
10:51
Привіт, зима! Я знову входжу в тебе.
Ти зустрічаєш, відкриваючись мені
безкраїм полотном живого неба,
в якім горять немеркнучі вогні,
в якім ростуть дива і дивовижі,
з якого сипле ласка і дари.
в якім живе тепло глибоких зближень,
де тануть нашаров
Ти зустрічаєш, відкриваючись мені
безкраїм полотном живого неба,
в якім горять немеркнучі вогні,
в якім ростуть дива і дивовижі,
з якого сипле ласка і дари.
в якім живе тепло глибоких зближень,
де тануть нашаров
2025.12.04
06:06
Щось ухопив на око, гадав, що збагнув
Але залишив усе це позаду
Якби я знав тоді, що знаю зараз
Гадаєш, я сліпим зостався би?
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній г
Але залишив усе це позаду
Якби я знав тоді, що знаю зараз
Гадаєш, я сліпим зостався би?
Перемовлюся із колодязем бажань
Про своє останнє бажання ще
Якщо ідеш за мною, ділися надбаннями
Бо настала ніч, я в ній г
2025.12.04
05:01
Вкрути ж мені, вкрути,
Бо все перегоріло,
Врятуй від темноти,
Щоб в грудях зажевріло,
Завібрували щоб
Енергії вібрацій,
Щоб як нова копійка
Бо все перегоріло,
Врятуй від темноти,
Щоб в грудях зажевріло,
Завібрували щоб
Енергії вібрацій,
Щоб як нова копійка
2025.12.04
03:24
Як уже десь тут було сказано, на все свій час і своє врем'я.
Час розставляти ноги і врем'я стискати коліна, час подавати заяву в ЗАГС і врем'я на позов до суду, час одягати джинси і врем'я знімати труси, час висякатися і врем'я витирати рукавом носа
2025.12.04
00:46
Найпевніший спосіб здолати українців – поділити їх і розсварити.
Хто зазирнув у душу політика – тому дідько вже не страшний.
На зміну турецьким башибузукам прийшли російські рашибузуки.
Краще ламати стереотипи, аніж ламати себе.
Дзеркало душі
2025.12.04
00:28
Я скоріш всього сова,
що боїться світла
і улесливі слова,
що яскраво світять.
Не розказую про те,
як яси жадаю —
вранці сонце золоте
запиваю чаєм.
що боїться світла
і улесливі слова,
що яскраво світять.
Не розказую про те,
як яси жадаю —
вранці сонце золоте
запиваю чаєм.
2025.12.03
22:58
М-алий Фонтан - для серця люба батьківщина.
А-вжеж, найкращеє в житті село.
Л-юблю красу його і неньку Україну.
И-верень - грудочку землі і тло.
Й-оржисті трави, щедрий ліс, гаї, дорогу.
Ф-онтанські зваби - поле і ставок.
О-бійстя і садки. Летить
А-вжеж, найкращеє в житті село.
Л-юблю красу його і неньку Україну.
И-верень - грудочку землі і тло.
Й-оржисті трави, щедрий ліс, гаї, дорогу.
Ф-онтанські зваби - поле і ставок.
О-бійстя і садки. Летить
2025.12.03
21:51
НЕ ТРЕБА "ПОТІМ" (діалог у співавторстві з Лілія Ніколаєнко)
***
Прощай сьогодні. “Потім” вже не треба.
Я скнію в римах, ніби в ланцюгах.
Від тебе в них тікаю, та нудьга
Згорілими рядками вкрила небо.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...***
Прощай сьогодні. “Потім” вже не треба.
Я скнію в римах, ніби в ланцюгах.
Від тебе в них тікаю, та нудьга
Згорілими рядками вкрила небо.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Критика | Аналітика
Народився, щоб умерти.., але воскреснути (роздуми над книгою Ігоря Павлюка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Народився, щоб умерти.., але воскреснути (роздуми над книгою Ігоря Павлюка
Я лежу, я камінь спотикання...
І болить мені оця епоха,
Що спіткнулась об судьбу мою.
с. 22.
Як глобально неординарно сказано. Ця мерзенна епоха швондерів і мізерних душею чи взагалі бездушних грошолюбів спотикнулася об долю Ігоря Павлюка, яка - доля, як і долі більшості нормальних поетів - нагадують цим "казлам і казлихам", що є ще Бог, є духовність в людині і рано чи пізно вона переможе. Дивіться, люди, в небо, а не тільки в калюжу, яку зробив безхатько, і в якій ви зір не бачите, а тільки наживу, бо є жуки - скарабеї, які і з посліду здатні гроші робити.
Не претендую,
народе,
на поводиря
Та обіцяю нащадкам
лірично снитись.
с.113
Якщо країна остаточно обидліє, то краще хай поводирем буде Поет, а не плюгавий блазень.
Все летить по колу.
Ось і я вертаюся назад
В перший клас...
Та вже у іншу школу...
с.115.
Поет мовби каже: о земле, народе, тобі варто почати жити спочатку, що підтверджує цитата з наступної поезії:
Можеться нове життя почати,
Що уже ніколи не мине.
с. 116
Це - вічність, яка світить із рядків книги, це світло, дороговказ, які будуть жити і після того, як поета не стане.
Хтось скаже: у Павлюка думки про смерть, це своєрідне кокетування зі світом, читачем чи прагнення заглиблення у вічність. Нам всім цікаво, а що там, за виднокругом, у ніби-то кращих світах.
Але хто там побував, уже не повернеться, щоб розповісти.
Кажуть ті, що мали клінічну смерть, і їх відкачали, врятували, повернули лікарі до життя, можуть щось розповісти.
Хтось шукає золото, і гине,
Хтось шукає Бога і живе
У Небесній вічній Батьківщині,
Де немає ні стежин, ні вен.
с.120
Чи не це дороговказ народові, як жити? Це - життєвий і творчий вибір поета, вічного гуманіста і борця за правду.
Ігор Павлюк: поет абсолютно оригінальний, не сходий на інших, самобутній.:
Міняється голосом вовк з журавлем восени,
І злюча, як совість, блукає між душами правда...
Коли мені важко,
ховаюсь в молитву, у сни.
Але воскресаю,
Хоч прагну сховатись назавжди.
Іще не пора мені.
Вірю у вирій із вирв.
(с. 121)
Ну от звідки можуть прийти такі рядки? Він,здається, розуміє мову звірів і птахів, як хтось у реаліях - іноземну мову. Перегуки, асоціації з війною сучасною яка ніби поза кадром, оці вирви, в яких має бути язичницький вирій - рай. Нелегкий рай поета.
А може йому дано відчути сакральний зміст природніх і життєвих явищ? Кожен, певне, поет, займається цим, але іноді здається, що Ігор Павлюк підійшов до їхньої розгадки наближче..
Сльоза журавлина і вовча сльоза нероздільні - що за цими Образами - сам поет -- поєднання журавля і вовка... Позитиву й негативу? Більше запитань, ніж відповідей.
А чому його Мамай танцює, а не традиційно грає і співає?
Так, кобзарі також підтанцьовували. Так робив Остап Вересай. Але Мамай - це міфічна постать.
А далі, а далі
Мовчатиме космос, як вовк.
Лиш два журавлі за усіх проячать над рікою.
Дивлюся на листя.
Я також сьогодні замовк.
І що це зі мною?
Мовчить поет чи його літературний герой, як вовк. І що це з ним? Стає вовком, щоб з вовками жити, по вовчому вити? Чи навпаки, помінятися голосами із журавлем і закурликати у світ?
Вчуся не подобатися людям
Чому? Бо поет має казати правду, може тому. Бо спілкується з вічністю...
І далі - до вовчої теми - плаче вовк із серцем журавлиним, журавлі крізь нашу кров летять.
Колись про Бетховена писали, що в його музиці звучать голуби і крокодили, а в Павлюка свої звірі-птахи-герої - вовки і журавлі в його душі промовлять до нас.
Але люди вже сльозам не вірять,
Вже не вірять крові і зіркам.
Ліпимо зі снігу диво-звіра,
А реально я виходжу сам.
с. 130 "Сніг"
То, виходить, диво-звір -- зоряний вовк із журавлиним серцем і голосом.
Маю досвід душі,
Все во благо на Божій дорозі,
Світ пішов не по ній.
Світ пішов не туди.
Заблудив...
І кінець вірша як висновок --
Буду сам я до Неба йти.
Отак поети йдуть до неба, вчаться не подобатися людям.
Живу як умію у цьому скловатному світі, де шістки козирні влетіли в прості королі.
Пиши.
Допоки в тебе місія - писати...
І душам
Світлом власної душі
До Господа
Красивий шлях вказати.
Врешті-решт у поетів одне й те саме завдання -- світити душею і красивий шлях до Господа вказати.
Між церквою й корчмою - такий білий і чорний шлях поета життєвий.
с. 177.
Я ще Мауглі серцем,
і світ ще до мене сміється --
Вовка людської зграї
під іменем
"Ігор Павлюк".
Цікаве трактування. То все ж таки вовк, чи на певному етапі вовк, поки не поміняв голосу на журавлиний?
Поет, немов шаман племені тумбо юмбо, який віршами молиться до Бога, з якого його ж плем'я - духовні канібали, які лиш хочуть хліба і видовищ -- зробили ідола з вождя, а не шамана, а вождь тільки про золото дбає, а шамана пророка - оббрехали, обплювали а потім розп'яли, бо нема пророка у своїй вітчизні.
Як дивовижно правдолюбний шаман переікається в творчості Павлюка із Ісусом Христом, розп'ятим за правду.
с.188.
Знаменитим поетом сам Будда був
І Христос...
І усі пророки,
Всі, хто слово про Бога
Кров'ю своєю писав,
До висот звав душі глибокі.
Не від світу оцього поети всі,
Тому йдуть і зовуть у вічність.
А для світу оцього поети - сіль.
Свічі.
с.192.
Душа грустит о небесах,
Она нездешних нив жилица.
Люблю когда на деревах
Огонь зеленый шевелится -
Щоось подібне зустрічаємо і в Єсеніна, якого вбили за те, що він написав правду - "Країна негідників" ("Страна негодяев") - коротко і ємко охарактеризував свою паразитичну Батьківщину, яка нині з Україною духовною воює -- два протилежні світи.
А наразі в собі Божий храм я плекаю,
Як вмію.
Хочу сам стати храмом --
Всевишній щоб в мене вселивсь, -
На собор Петропавлівський схожий,
А чи на Софію,
На якій ще монголи щаблями писали без слів.
с. 191.
Оце плекання в собі пророка притаманне Ігорю Павлюку, хоч ще нещодавно у цій же книзі він називав себе вовком людської зграї... У ньому живе і те, і те, почергово вселяючись в душу, як голос вовчий міняється на голос журнавлиний. А ти, читачу, вибирай сам, що тобі більше підходить - бути вовком чи шаманом, якого оббрехали і розп'яли.
Глупе серце без голови.
В голові безсердечно темно.
Може, нас прокляли волхви?
Може гнали ми їх даремно?
Їх усіх пожалів Христос,
Як жалів і прощав душевних,
Коли бачив іконів стос
Чи базарні хрести дешеві.
Адже він і Петра простив,
І напевне простив би Юду...
Якби прощення той просив,
Як бандит на хресті прилюднім.
...Але ж ми розп'яли волхвів,
Це найперші наші поети.
Тому тінь наших кровних слів -
Мов космічне життя у Леті.
"Прокляття волхвів"
с. 198
Ця наївна казочка про Ісуса. Не простив він волхвів, а його рукою "Святий" "рівноапостольний" князь Володимир винищив 9 мільйонів язичників. Навіть якщо правда, що вони приносили людські жертви, то не приносили так багато, як християни. А чи простила "свята" християнка княгиня Ольга древлян за справедливе вбивство свого подонка князя Ігоря -- зажерливу гниду, яка ніяк нажертися не могла?
Вона спалила місто древлян хитрістю, а делегацію їхню близько 100 чоловік, які прийшли до неї, живцем закопала. То хто милосердніший і справедливіший скажіть, християни - безсердечні убивці чи таки язичники, чесні справедливі люди в діяннях воїх, згадаймо Франкового Захара Беркута, який свого сина віддав замордувати татарам, аби врятувати всю свою язичницьку громаду. Ось хто мученик за правду, а не Ісус, якого зробили мучеником, і який насправді на хресті не умирав, а був у склепі похований, як свідчать джерела.
Ось тому Ігор Павлюк і шкодує волхвів - перших наших поетів і пророків, а християнство, після тисячолітнього прокляття волхвів, починає поступово відмирати, а язичництво - відроджуватись, бо люди хочуть бути природніми і правдивими, і жити в справедливості, а епоха Христа і сатанинського панування Радянської влади з головними Сатанаїлами Леніним і Сталіним - минає.
Спішить пташа сльозиною зорі
Із того дня печального у січні...
Не тільки день,
Вже я повечорів.
Лягаю спати.
Завтра буде вічність.
с. 207
Я.Ч. І скільки таких оригінальних художніх відкриттів: Не тільки день, вже я повечорів" - згадує мимоволі Лінине "Поезія - це завжи неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі" - це повною мірою можна віднести до творчості Ігоря Павлюка. Важко зустріти більш оригінального поета, причому ці Образи в нього зрозумілі, прості, і часто контрастні - це, здається, його коронний художній прийом. І цих оригінальних образів - цілі розсипи у його книзі, і не тільки в цій, в усіх.
Недарма ж він лауреат Народної Шевченківської премії...
Молюся за внука,
За всіх із ким
Звела мене доля тут...
А ті, хто читатимуть ці рядки,
Хай щастя у них знайдуть.
с. 211 Перед моїм 55-літтям.
Модерна квітка у трипільській вазі - оце вся творчість Павлюка така, його влучна самохарактеристика.
с. 215 "55. Період піврозпаду".
За карантин хтось тілом помужнів,
Хтось нагуляв жирок душі драглистий.
А хтось себе, відчувши, зрозумів -
І став поетом - словотанцюристом.
с. 258 Фейсбучики як рубаї хайямівські.
Поема "Степ"
"Я не Голота, Золото й парчу
Візьму не в турка -
В осені з рікою.
с.278
Це ще раз говорить про те, що козак Мамай, якого уособлює і сам автор, різниться від козака-здобичника, яким є Голота,
він бере духовне золото - красу Природи в осені.
І це прекрасно. І так повинно бути.
Бо поет, при всіх його вовчих перевтіленнях, таки журавель - співець краси домінантно.
Книга Ігоря Павлюка "Танець Мамая" була висунута на Державну премію імені Тараса Шевченка. І він її успішно, вже вдруге, не отримав.
Це -- справжнє визнання видатного поета нашого часу Ігоря Павлюка - волхва української поезії. Він таки -- Божа людина, якою був і козак Мамай, і всі кобзарі наші, і наш великий, найбільший поет - Тарас Шевченко, Великий Кобзар. Він не отримав жодної премії за свої творіння, зате отримав найбільшу любов, визнання і шану свого народу.
18 травня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)
І болить мені оця епоха,
Що спіткнулась об судьбу мою.
с. 22.
Як глобально неординарно сказано. Ця мерзенна епоха швондерів і мізерних душею чи взагалі бездушних грошолюбів спотикнулася об долю Ігоря Павлюка, яка - доля, як і долі більшості нормальних поетів - нагадують цим "казлам і казлихам", що є ще Бог, є духовність в людині і рано чи пізно вона переможе. Дивіться, люди, в небо, а не тільки в калюжу, яку зробив безхатько, і в якій ви зір не бачите, а тільки наживу, бо є жуки - скарабеї, які і з посліду здатні гроші робити.
Не претендую,
народе,
на поводиря
Та обіцяю нащадкам
лірично снитись.
с.113
Якщо країна остаточно обидліє, то краще хай поводирем буде Поет, а не плюгавий блазень.
Все летить по колу.
Ось і я вертаюся назад
В перший клас...
Та вже у іншу школу...
с.115.
Поет мовби каже: о земле, народе, тобі варто почати жити спочатку, що підтверджує цитата з наступної поезії:
Можеться нове життя почати,
Що уже ніколи не мине.
с. 116
Це - вічність, яка світить із рядків книги, це світло, дороговказ, які будуть жити і після того, як поета не стане.
Хтось скаже: у Павлюка думки про смерть, це своєрідне кокетування зі світом, читачем чи прагнення заглиблення у вічність. Нам всім цікаво, а що там, за виднокругом, у ніби-то кращих світах.
Але хто там побував, уже не повернеться, щоб розповісти.
Кажуть ті, що мали клінічну смерть, і їх відкачали, врятували, повернули лікарі до життя, можуть щось розповісти.
Хтось шукає золото, і гине,
Хтось шукає Бога і живе
У Небесній вічній Батьківщині,
Де немає ні стежин, ні вен.
с.120
Чи не це дороговказ народові, як жити? Це - життєвий і творчий вибір поета, вічного гуманіста і борця за правду.
Ігор Павлюк: поет абсолютно оригінальний, не сходий на інших, самобутній.:
Міняється голосом вовк з журавлем восени,
І злюча, як совість, блукає між душами правда...
Коли мені важко,
ховаюсь в молитву, у сни.
Але воскресаю,
Хоч прагну сховатись назавжди.
Іще не пора мені.
Вірю у вирій із вирв.
(с. 121)
Ну от звідки можуть прийти такі рядки? Він,здається, розуміє мову звірів і птахів, як хтось у реаліях - іноземну мову. Перегуки, асоціації з війною сучасною яка ніби поза кадром, оці вирви, в яких має бути язичницький вирій - рай. Нелегкий рай поета.
А може йому дано відчути сакральний зміст природніх і життєвих явищ? Кожен, певне, поет, займається цим, але іноді здається, що Ігор Павлюк підійшов до їхньої розгадки наближче..
Сльоза журавлина і вовча сльоза нероздільні - що за цими Образами - сам поет -- поєднання журавля і вовка... Позитиву й негативу? Більше запитань, ніж відповідей.
А чому його Мамай танцює, а не традиційно грає і співає?
Так, кобзарі також підтанцьовували. Так робив Остап Вересай. Але Мамай - це міфічна постать.
А далі, а далі
Мовчатиме космос, як вовк.
Лиш два журавлі за усіх проячать над рікою.
Дивлюся на листя.
Я також сьогодні замовк.
І що це зі мною?
Мовчить поет чи його літературний герой, як вовк. І що це з ним? Стає вовком, щоб з вовками жити, по вовчому вити? Чи навпаки, помінятися голосами із журавлем і закурликати у світ?
Вчуся не подобатися людям
Чому? Бо поет має казати правду, може тому. Бо спілкується з вічністю...
І далі - до вовчої теми - плаче вовк із серцем журавлиним, журавлі крізь нашу кров летять.
Колись про Бетховена писали, що в його музиці звучать голуби і крокодили, а в Павлюка свої звірі-птахи-герої - вовки і журавлі в його душі промовлять до нас.
Але люди вже сльозам не вірять,
Вже не вірять крові і зіркам.
Ліпимо зі снігу диво-звіра,
А реально я виходжу сам.
с. 130 "Сніг"
То, виходить, диво-звір -- зоряний вовк із журавлиним серцем і голосом.
Маю досвід душі,
Все во благо на Божій дорозі,
Світ пішов не по ній.
Світ пішов не туди.
Заблудив...
І кінець вірша як висновок --
Буду сам я до Неба йти.
Отак поети йдуть до неба, вчаться не подобатися людям.
Живу як умію у цьому скловатному світі, де шістки козирні влетіли в прості королі.
Пиши.
Допоки в тебе місія - писати...
І душам
Світлом власної душі
До Господа
Красивий шлях вказати.
Врешті-решт у поетів одне й те саме завдання -- світити душею і красивий шлях до Господа вказати.
Між церквою й корчмою - такий білий і чорний шлях поета життєвий.
с. 177.
Я ще Мауглі серцем,
і світ ще до мене сміється --
Вовка людської зграї
під іменем
"Ігор Павлюк".
Цікаве трактування. То все ж таки вовк, чи на певному етапі вовк, поки не поміняв голосу на журавлиний?
Поет, немов шаман племені тумбо юмбо, який віршами молиться до Бога, з якого його ж плем'я - духовні канібали, які лиш хочуть хліба і видовищ -- зробили ідола з вождя, а не шамана, а вождь тільки про золото дбає, а шамана пророка - оббрехали, обплювали а потім розп'яли, бо нема пророка у своїй вітчизні.
Як дивовижно правдолюбний шаман переікається в творчості Павлюка із Ісусом Христом, розп'ятим за правду.
с.188.
Знаменитим поетом сам Будда був
І Христос...
І усі пророки,
Всі, хто слово про Бога
Кров'ю своєю писав,
До висот звав душі глибокі.
Не від світу оцього поети всі,
Тому йдуть і зовуть у вічність.
А для світу оцього поети - сіль.
Свічі.
с.192.
Душа грустит о небесах,
Она нездешних нив жилица.
Люблю когда на деревах
Огонь зеленый шевелится -
Щоось подібне зустрічаємо і в Єсеніна, якого вбили за те, що він написав правду - "Країна негідників" ("Страна негодяев") - коротко і ємко охарактеризував свою паразитичну Батьківщину, яка нині з Україною духовною воює -- два протилежні світи.
А наразі в собі Божий храм я плекаю,
Як вмію.
Хочу сам стати храмом --
Всевишній щоб в мене вселивсь, -
На собор Петропавлівський схожий,
А чи на Софію,
На якій ще монголи щаблями писали без слів.
с. 191.
Оце плекання в собі пророка притаманне Ігорю Павлюку, хоч ще нещодавно у цій же книзі він називав себе вовком людської зграї... У ньому живе і те, і те, почергово вселяючись в душу, як голос вовчий міняється на голос журнавлиний. А ти, читачу, вибирай сам, що тобі більше підходить - бути вовком чи шаманом, якого оббрехали і розп'яли.
Глупе серце без голови.
В голові безсердечно темно.
Може, нас прокляли волхви?
Може гнали ми їх даремно?
Їх усіх пожалів Христос,
Як жалів і прощав душевних,
Коли бачив іконів стос
Чи базарні хрести дешеві.
Адже він і Петра простив,
І напевне простив би Юду...
Якби прощення той просив,
Як бандит на хресті прилюднім.
...Але ж ми розп'яли волхвів,
Це найперші наші поети.
Тому тінь наших кровних слів -
Мов космічне життя у Леті.
"Прокляття волхвів"
с. 198
Ця наївна казочка про Ісуса. Не простив він волхвів, а його рукою "Святий" "рівноапостольний" князь Володимир винищив 9 мільйонів язичників. Навіть якщо правда, що вони приносили людські жертви, то не приносили так багато, як християни. А чи простила "свята" християнка княгиня Ольга древлян за справедливе вбивство свого подонка князя Ігоря -- зажерливу гниду, яка ніяк нажертися не могла?
Вона спалила місто древлян хитрістю, а делегацію їхню близько 100 чоловік, які прийшли до неї, живцем закопала. То хто милосердніший і справедливіший скажіть, християни - безсердечні убивці чи таки язичники, чесні справедливі люди в діяннях воїх, згадаймо Франкового Захара Беркута, який свого сина віддав замордувати татарам, аби врятувати всю свою язичницьку громаду. Ось хто мученик за правду, а не Ісус, якого зробили мучеником, і який насправді на хресті не умирав, а був у склепі похований, як свідчать джерела.
Ось тому Ігор Павлюк і шкодує волхвів - перших наших поетів і пророків, а християнство, після тисячолітнього прокляття волхвів, починає поступово відмирати, а язичництво - відроджуватись, бо люди хочуть бути природніми і правдивими, і жити в справедливості, а епоха Христа і сатанинського панування Радянської влади з головними Сатанаїлами Леніним і Сталіним - минає.
Спішить пташа сльозиною зорі
Із того дня печального у січні...
Не тільки день,
Вже я повечорів.
Лягаю спати.
Завтра буде вічність.
с. 207
Я.Ч. І скільки таких оригінальних художніх відкриттів: Не тільки день, вже я повечорів" - згадує мимоволі Лінине "Поезія - це завжи неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі" - це повною мірою можна віднести до творчості Ігоря Павлюка. Важко зустріти більш оригінального поета, причому ці Образи в нього зрозумілі, прості, і часто контрастні - це, здається, його коронний художній прийом. І цих оригінальних образів - цілі розсипи у його книзі, і не тільки в цій, в усіх.
Недарма ж він лауреат Народної Шевченківської премії...
Молюся за внука,
За всіх із ким
Звела мене доля тут...
А ті, хто читатимуть ці рядки,
Хай щастя у них знайдуть.
с. 211 Перед моїм 55-літтям.
Модерна квітка у трипільській вазі - оце вся творчість Павлюка така, його влучна самохарактеристика.
с. 215 "55. Період піврозпаду".
За карантин хтось тілом помужнів,
Хтось нагуляв жирок душі драглистий.
А хтось себе, відчувши, зрозумів -
І став поетом - словотанцюристом.
с. 258 Фейсбучики як рубаї хайямівські.
Поема "Степ"
"Я не Голота, Золото й парчу
Візьму не в турка -
В осені з рікою.
с.278
Це ще раз говорить про те, що козак Мамай, якого уособлює і сам автор, різниться від козака-здобичника, яким є Голота,
він бере духовне золото - красу Природи в осені.
І це прекрасно. І так повинно бути.
Бо поет, при всіх його вовчих перевтіленнях, таки журавель - співець краси домінантно.
Книга Ігоря Павлюка "Танець Мамая" була висунута на Державну премію імені Тараса Шевченка. І він її успішно, вже вдруге, не отримав.
Це -- справжнє визнання видатного поета нашого часу Ігоря Павлюка - волхва української поезії. Він таки -- Божа людина, якою був і козак Мамай, і всі кобзарі наші, і наш великий, найбільший поет - Тарас Шевченко, Великий Кобзар. Він не отримав жодної премії за свої творіння, зате отримав найбільшу любов, визнання і шану свого народу.
18 травня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
