Відповідь:)

Кольорові коханці: вона – антрацит уночі,
Він – білявий ангелик...Яка ідилічна картина!!!
І тікає, стікає розтоплений віск зі свічі,
Білі руки по чорному тілу, як човники, плинуть,

Довгі ноги – дві річки смоли – обтікають граніт,
Ніжні руки – дві чорні змії – обвивають все інше…
Ліжко - прірва у житі. І ми вирушаєм в політ!
Вдих і видих, і знову, і знов…і складаються вірші,

І складаються біле та чорне… В очах мерехтить!
Переплутались, наче колаж, всі кінцівки і ребра…
Хто кого? Хто кому? Хто на кому, нарешті, лежить?!
Це на ліжку твоєму вляглась куртуазно… зебра.

Золотій Жінці та Галантному Маньєристу
Насупиться і насиплеться, мов пір`я стареньких янголів,
Сумна снігова рапсодія на місто, де нас нема.
І ранній київський потяг закотить холодний плацкарт у Львів,
І сонний вокзальний рупор об`явить, що вже зима.
Всезнаючий репродуктор розкаже, що все за графіком.
Та іноді щось раптово наплутається в житті…
…Усміхнена баронеса й галантно прострелений віконт
Вертатимуться з дуелі обсипані конфеті…

Прострелить віконта, - насупиться. І знову йому насиплеться
Якесь конфеті за комір… чи сніг, чи то щось іще…
А там де нема нас - краще…тож він з тихим сумом дивиться
На надто звабливу сукенку, приховану під плащем.
Яка Коломбіна лялечка, і кралечка, і спортсменочка,
А в нього - подагра і талія давно невідомо де.
Ще й рупор довбе настирливо, що буде усе за графіком,
За планом і згідно трафіку у кожного хтось буде.

Вокзали, сніги і рупори…
Віконт відійде від ступору,
Змете конфеті з-під коміра –
(Ревнива жона січе!)
Куценьке дівоче платтячко
Довіку йому не бачити,
Бо зась Казанові хворому
Усе, що під тим плащем.

Його Коломбіна-лялечка,
Його куртуазна кралечка,
Його одіозна стервочка
Метне золотим хвостом…
Дорога на Сихів стелиться,
Амурчик уже й не телиться,
І сніг за вікном метелиться,
І вариться суп з котом…

IІІ. Щастя амура

Осанна!
Прощай провінція –
марусіада - гриція!
Амур ваш, така традиція,
з останнім клієнтом йде
на радісний зойкіт панночок,
тремтіння ланітних ямочок,
у вир комедійних драмочок,
на свіже і молоде!

Прощай восковий паноптикум
квасних баронес у котику.
Не буде вам більше дотику
до пристрастей і спокус,
втішайте себе промовами,
та гордо ходіть з коровами
між цвинтарем і дворовими
промоціями рейтуз.

Віднині делімітація,
і точна апроксимація, -
Маестро полюбить Грація
без жодних вульгарних вад!
А далі віками з портику
я сіятиму еротику,
і гладитиму по животику
вагітних цим всім менад.

2008

Ви знов мені про ті сонети з мадригалами
І про якусь Ромеу з тридев'ятих далей.
Невже невтямки, графе, як уже дістали Ви
Своїми віршами. Якби ж Ви тільки знали
Що всі Овідії і Публії з Назонами
Вже остогидли, що вже й температура
Підскочила від тих кантат з кальсо... з канцонами.
Чи ви гадаєте, я повна трубадура?
Та знаю добре я, до чого все насправді-то,
Чого торочите лиш про красу дівочу,
Чого Ви, графе, хочете, до чого прагнете,
Бо я ж насправді теж лиш цього й хочу.

Хочу?

Ну, припустимо, хочу:)
Ну щось там колись там хочу…
Та не твоїх кальсонів, канцон і дурних менад…
Ніч стікає губами – гарячий, як гріх, шоколад,
Коломбіно-цукерка, я знову тобі морочу

Мізки, серце і все, що лишилося в тебе, любий…
Кошенятком ласкавим приляж і скажи «Мур-мур»,
Мій смішний Казанова, мій ласий до втіх трубадур,
Що за ніч перемацав жіночу частину клюбу,

Хойті-хойті сюди, в тебе, певно, болить голівка,
Я тебе погойдаю на руцях, наллю розсіл,
Мій Жуане-Іване, надія найближчих сіл,
Твоє кредо довічне: «Менади, любов, горілка».


Ти втомився, я знаю. Та хочеш чайок з лимоном,
Бо похмілля – гребуче. Бо тіло болить і ниє…
Роздягайся, коханий. Я коцом тебе накрию.
Спи спокійно до ранку – і ніч золотим полоном

Заколише-задурить, і ти переспиш до ранку,
І пригоди покличуть, і сурма в штанах заграє…
Залишитися хочеш? Ні, любий, дурних немає.
Забирайся, тебе вже чекає нова коханка.

Дуель:)

…а сивий секундант іде в готель,
Де ми на коцах божевільно скачемо…
Що, прошу пана? Ах, дуель? Дуель!
Холодна зброя? Фі! Давай гарячої!

Піф-паф! – до рук пістолі-кулемети!
І гра, немов дитяча карусель,
Ще крутиться…Забудь про тет-а-тети -
До зброї, золотенький мій! Дуель!

Ей, підтягни штани! Не личить пану
У «нєгліжах» приймати чесний бій!
Ти ж – монамур! Нащадок Дон Гуана!
Ти ж Казанови родич! Ти ж бабій!

Будь гордий того, піонер еротик!
Співай менадам і роби дітей,
Ні, я не проти. Не жартую, що ти!
Хай людство зрозуміє – ти не гей :)))

До теми дуелей і маньєризму:)

Як це правильно любий, не варто писати поему
Для одної. Як вистачить і строфи для всіх…

Славмо хіть! І биймо в барабани!
Ти ж бо хочеш, хочу й я - то дій!
Вже по вінця назбиралось манни
Слів. Лежать нез'їдені дурмани.
Ми – гурмани. Ти ж іще й бабій.
А я стерво. І рахунок рівний.
Зображає каяття царівна,
А царевич те, що вірить їй.
Постріл-постріл; слово-слово -
Й впали двоє на арену простирадл.
А кого убито – не цікавить
Вже ні дон Жуанів, ні менад.
Ну то що, коханий, вийми кулю,
Й разом знищим докази боїв.
Я удам, що за ніч залікую,
Ну а ти на ранок – що ожив.
І колажем складемося (в зебру?) в шалі
І запалі на годинку.
Я твоя царівна у шпиталі,
Каюсь чи лікую? Згубна жінка :)
Ти – царевич, трубадур, Жуан.
Удаєш, що виграв. І литаври!
Я вдаю, що згідна. Й барабан!
І обом за гру акторську лаври.

Славмо хіть! Бо сурми хочуть м'яти!
Йди, співцю, в дорозі рани згоїш.
Й нащо та морока, щоб складати
Різні вірші для одної й тої ж?
Ти вже складав один – і він кадрить
Кожен раз нову Лолліт по новій!
І блукає клубом привид-хіть.
І затишні вечори зимові…


Йди, бо із штанів димить повільно.
Може догоряє? Бідний мій…
Вдасть, що то дуель нова царівна,
А царевич - що піддався їй.

упс, трохи збилась послідовність від мого гальмування, таж не зміст:)

Сон у літню ніч

...Золотенька моя,
ці пташині пісні ранкові
і серпанок над садом,
прозорий, як шати твої, -
досконале завершення
казки, в якій на слові
так подібнім на правду,
я, зрештою, мовлю - „Ні,

Після тисячі другої
ночі уже не в стані
далі слухати! де ви
години нічні мовчазні?!
Повертаю назад,
у прекрасні часи, жаданні,
де щоразу нова
тільки пристрастю служить мені.

Що ж до тебе, то ми
розлучаємось, - вельми радо
за тобою пригляне
наш тенор - заслужений кат,
та клянуся – з цим все!
Певна річ, о Шехерезадо, -
більше жодних розумниць,
і жодних словесних принад!..”

*
...Ой! наснилась біда!
Наче мила, я не з тобою,
наче слухав усяке,
що здатна сказати жона!
Я казки споживав!!!
і ні крапельки алкоголю!

Йди сюди моя пляшечко,
рідна - від корка до дна!

Я пішла, а ти лишився спати,
Ще чадило від пістоль у хаті.
Віддавало любощами й кексом:),
Що до нього руки не дійшли.

Прокидайся мій гурмане ніжний,
Принесли на таці нових грішниць!
Пообкушуй їм сріблясті крильця,
А тоді к друзякам, на шашлик!

Казочки закінчились на цьому.
Вже не буде ошалілих цьомів
У твоєму холостяцькім домі,
Перехватом з кухні в магазин;

Перехватом перегнутим в спальні,
(Куць штовхнув за прибирання взятись)
Їсти вам подать, чи тут податись
Блюдом заголубливим, простим?

Мабуть так… Ой, тобто ні. Не стану.
Так збагнути: леленько, ой-ой,
Що й казати!
Два з вершечком роки казочками
Заміняє любощі герой
Шахразаді…

Феніта ля комедія...

…І написав тестамент, і пішов,
І сніг летів йому з-під підошов,
І пляшка у кишені гріла серце
(Вона – як я. Вона також із перцем).
.....................................
Хустинка біла...Стримую ридання…
Феніта ля комедія…Востаннє
З-за рогу бачу, як у цю завію
Ти трепетно скляну цілуєш шию,
Як обнімаєш талію, і гордо
Вливаєш сурогат у спрагле горло,
І ніч без мене губиться поволі
У випарах чорнявих алкоголів…

ВЧИНКИ

Фанфарна пронизливість вчинків твоїх
Змінила мажорну розбурханість терцій
На сумність мінорну. Відчути я встиг,

Як сталась ця зміна разюча у серці –
Неначе по ньому парадом пройшлись
Тобі подаровані в березні берці –

Таке вже із ним відбувалось колись,
Лише навпаки – до мажору з мінору.
І мрії злітали у зоряну вись –

Глибоку, як Всесвіт, таку ж неозору.
Ти бризом здаєшся, то – наче гроза,
То ніжність приносиш, а то - непокору...

Нащо ти вручила мені гарбуза?

Ну ось нарешті я у Вашому алькові,
А Ви, як завжди, зваблива така й чарівна!
Ах це? Облише, то пусте. Краплинка крові.
Я з битви щойно. Так, кривава і нерівна.

Мій ворог хитрий був, безжальний і жорстокий,
І всі обставини були йому на руку,
Мені дісталося по ребрах, в ніс, під око,
Побив пенсне мені і зіпсував перуку.

Але я вистояв! Вважайте: за хвилину
Наніс я два удари і погроз - без ліку!
Тож Ви пустіть мене у ліжко, я спочину
Від цього поєдинку з Вашим чоловіком.

І знову - се ля ві:)

Так, спершу в душ! А потім – до постелі.
Візьми он пінку. Кров-не кров – однак
На простирадлі буде чорний знак –
Його не відіпрати вже ніяк!
На всіх не напасешся “Аріелів”!

Це ж біле простирадло, мій солдате,
І зась сюди з кривавими ногами!
“Яке стояло сонце поміж нами!
Яка між нами прірва пролягла”.
Не в риму, кажеш? А мені плюватиJ

Ой, хто це стука? Серце – тьох-тьох-тьох....
Це Командор уже тримає свічку...
Він, певно, також проситься на нічку...
Ну, знаєш, мій альков – не рукавичка!!!
І місця тут не вистачить на трьох...

Уже зайшов. Уже знімає лати.
Е-е!!! Жуан слабий, його не руш –
Тааак...Кроком руш – шуруй мерщій у душ,
І на підлозі не роби калюж –
Мені уранці все це відмивати!!!


Вони лягли... Плейбої! Королі!
....Та поки я косметику змивала,
Мої бійці уже позасинали,
Обнявшись... У алькові місця мало,
То ляжу на дивані. Се ля ві....

- А діло в тім,
все діло в тім,
що мав я довгий карабін,

Не в тому річ
і річ не в тім,
що мав він довгий карабін...

Мій вірш - не надто є серйозним,
але й тупим на дуже є:
Як маєш вени варикозні -
не йди в Стаханівці, месьє... :)))

А ось запливла в Дуелянську бригантина-привид...:)

Флібустьєре моєї останньої пристрасті,
Кораблі твоїх рук зачекались на пристані,
І тенета думок у ваганні розхристанім
Оповили рамена важких якорів.

Командоре моєї зимової ніжності,
Не губися в омані феєрії сніжної, -
Сторінки, що розкриє тобі чорнокнижниця,
Розбентежать у тілі незгасний порив.

Адмірале флотилій моєї жіночності,
Еполети вінчатиму лаврами почестей,
Упірни у шаленство, що статтю наврочене,
Увійди войовниче в мої сто морів… ;)

А це сердечне Присвячення Афродіті Небесній


О, Афродіто, дякую, Небесні
щедріші є в усьому за земних. :)

А пам’ятаєш Клеопатру, що
опісля пристрасної ночі в небі
катам у руки віддала мене? :(
І суто з-за якоїсь там погорди
і навіть ніч нестями і кохання
її переконати не змогла.

Це сан цариці губить почуття,
чи ранки серед пихи і всевладдя?..
До неї більше я не прилітаю,
клянуся, а тисячосвітна дружба
з тобою запорукою тому!
І пустощі, звичайно. Час од чáсу
усі, без винятку, мчимо кудись,
як тільки прозростає свіжа плітка
так поспішаємо її пізнати.
Ми ж охоронці передвічних істин,
і ми повинні, правда? Ти і я.
Як солодко звучить, коли ми разом.
І надто схожі, -
Афродіто, навіть,
коли ти з Нопфлером кохалась, в мене
було подібне вельми у обіймах.
Послухай це дитя солодкогубе,
і уяви її на хвилю в ліжку -
таку закохану, таку мрійливу...
Але вона лише земний відбиток -
Ти на хмаринці пролетіла в небі,
а по землі її майнула тінь.

Звичайно, час для нас лише мандрівки,
прогулянки з епохи до епохи,
але прошу, кохання Афродіто,
згадай мене не через сотні років
у позабутих світлом нетрях суму,
а серед радості і вихваляння
у Римі щедрому, у мить благочестиву,
коли тобі вклонитись ввійде Цезар,
і я ввійду у тебе разом з ним.

26/08/2008

А як вам тема: Що молодий поет Поезії?

- Що молодий поет Поезії? Ніщо?
Напруження, що нижче інтелекту?
Послушницям її палкий еректум?
Перпетум у мрійливе "ні про що"?

- О ні, Поезія і молодий поет -
це привід вчасно опустити очі,
коли позаду стогони дівочі,
а попереду Божий силует!

Що молодий Поезії поет?
Ти кажеш, Божий? Просто - силует
накачаний нівроку, плечі - рама,
картинка посередині...Майн Год!!!
Красавчік мальчік - і не ідіот,
кузен Жан Клода (того шо Ван Дама).
І кожна дама вмліє, як узрить
його очей спокусливу блакить,
його солодкі руки як скуштує...
Як поведеться на принаду губ...
Поезії поет міцний, як дуб,
А ще – стрункий, високий, ніби туя...
Він – як статуя! Ляля-Аполлон...
Йому закони жанру – не закон,
Зате законним право є наліво
З юрмою ніжних і голеньких муз...
Він витягне з райтуз козирний туз,
Його душа – відкрита, як blue tooth,
Його любов – шалена, ніби злива,
Чи пес скажений. Як укол в живіт
Його “ Бон жур, моншер” (Мала, привіт”),
Він вміє римувати “лід” і “світ”,
(Ну, він іще чого багато вміє...
Речей приємних молодий поет...
Бо слово – криця, речення – багнет,
Бо Ками й Сутри він апологет,
Бо локшину розвішує на вії
Дівчаткам (вуха заняті давно):
Приміром: Вам зніматися б в кіно!
Чи: вас люблю, чєвоже болє, мила?
Або: так не кохав ніхто іще...
І потім – бац – і в койку! Ще і ще,
Накриє тілом білим і плащем,
Залізе в серце (не лише) без мила,
Що просто мамма мія...Ловелас,
Мисливець хижий на дурненьких нас,
Дівчаток синьооких – дві панчішки,
Два бантики, дві руці, дві ноги...
Йому – Поету – все це до снаги,
І поки ми “ах-ах”, “ги-ги – ги-ги”,
Він непомітно занесе нас в ліжко.

А я скажу вам, любі друзі,
якщо позбутися алюзій
і позабути пієтет -
ЩО молодій Поезії поет
(поезія хіба бува старою?),
якого надихає не любов, а сором
і вічний в шафі висохлий скелет?
ЩО їй - служниці й господині -
до тіней тих, хто і понині
вдають із себе мудрість старих дів
під клавесину тьмяний спів,
римуючи "клозет" і "менует",
і вже не розрізняють силует…
:))

До розкішного твору "Антитіла", розкішної Голубої Кішки.
Зі снива психа
Навіщо, о Блакитна Кішко,
у бюсті дні минулі гріти?
І там, і тут - те саме ліжко
і на столі ті самі квіти.
Нове в новому, кажуть люди, -
ми трохи виростимо груди,
що так білітимуть без лиха,
усніжена моя Барсиха!

До розкішного твору "Антитіла", розкішної Голубої Кішки, і до її не менш розкішних відповідей.

ДЕМОН БЛАКИТНОЇ КІШКИ

           І мило, як уверх зростаєш вперто

           З тісного листопадового светра.

                           Блакитна Кішка

Це справді він, і може навіть „я”,
м’який батист, парфум «Dupont” – на людях,
а іноді і опівнічний тигр:
осінньо барвний, із тавром у грудях
мисливця, хижака, наглядача
над сутностями втиснутими в homo.
Бо декому потрібна пара ікл -
для порятунку, вищого питомо. :)

Бо звідсіля куди таким іти?
Вони в мені, як пташенята в жмені,
не визрілі митці і їх рядки,
водойми, небеса, луги зелені,
цілі міста, і схими самоти,
де обрані перебирають чотки,
а ті, які далекі од мети,
опохмелілі, надривають глотки.

Ну годі ж, бо, красуне, не тремти,
я ж бо цінитель витончений тіла,
в якому ти не раз уже служила
у храмі пристрасті не зовсім вміло,
та я навчу, вважай – це той каприз,
яким довічність спокушає метра,
давай-но - та не з тіла, - поки із
тісного листопадового светра. :)(:

Пісня Трубадура дарована Варі Ч. одного жовтого мрячного дощового осіннього дня, незабутньо проведеного в мисливській хатині на околиці панського міста Луцька (1712 року від Р.Х)
* * *
Ти не вагайся, діво!
Поки не все одно,
поки живеш - грайливо,
доки усе - вино.
Доля до жінки мстива.
Роки - неначе сни.
Там, де була красива,
добре душі цвісти
буде у нагороду -
за ці осінні дні,
що дарувала вроду
втомленому мені.

Ода жіночому роману
                        Лесі Романчук
Примарні силуети кращих днів -
минулі, і не житі ще тобою,
так схожі тим усім, чого хотів,
і що в кінці дістанеться герою.

А розсудив би на тверезий глузд,
і спершу мудро втішився главою
од Лесі Романчук, і гордих уст
би не кривив опісля з гіркотою!

А прочитав би декілька книжок,
гляди і не розм’якнув із отою,
що всі романи знає на зубок,
і ліжко зв’яже не лише з фатою.

Ти помилявся, думав – осьде світ,
твоєї волі викликаний грою.
А виявилось – все уже як слід
описано жіночою рукою.

Арабські Мелодії
- Зажди!..
                            Я обернувся. Неждано так, чи ні,
твоє лице і тіло відкрилися мені!
Та окрик муедзина і молитовно ми
навколішки стаємо, а крýгом – килими,

а пругом – божі пташки співають у саду,
і юнолице літо, і ти – вся на виду -
покірна і побожна, і опліч тебе я!
О зможе так не кожна, а тільки-но своя!

А промине молитва, тебе я обійму,
Всевишній усміхнеться, і з вдячністю Йому,
прошепочу ласкаво у миле вушко: – Ні,
Спочатку шлюб, а потім обійми запальні!

Які часи, мій друже, на дворі!
Усюди грип... і тут панує тиша...
аж чутно, як стара зловредна миша
прихований "Рошфор" тягає догори.

Тож - обираймо зброю, Маньєристе!
Верлібр? Чи білий вірш?
Чи рима, щоб до хисту?
:)

До 8-го березня

Прощавай мій осудливий розсуд -
Уготований спалаху лишок!
Зачаруюсь, і знову напрочуд,
Красотою душевною ніжок,
Невимовною спрагою ласки,
І повірю в будь-що, - не баріться!
О ці весни – удачі й поразки,
О суничного раю ворітця!

            Можливо ця строфа викличе маньєристичну дискусію?


Про що ти думаєш, о чоловічку!
Буває ж бо ти думаєш! - про що?
О певно не про зоресяйну нічку,
і не про гарну на своїй спідничку?
Про недосяжне, ясно, не будь-що?!
Вино ж не випите, дружина поряд, -
невже про гроші, чи туманну даль?
Де ж потаємно бродить мужній погляд,
в якому неземна така печаль! (автор Г.М)

або ж, в унісон написана інша строфа від Наталії Крісман

Про що ти думаєш, о Маньєристе? -
Про зоресяйну нічку за вікном,
На білім тілі пасма золотисті,
А на вустах - цілунки і вино...
Про те, куди таємно зір твій лине,
І мужній дух готовий у полон
Здаватися без спротиву щоднини,
Про сон, в якім немає заборон?...
Про це ти думаєш, о Маньєристе?!
Скажи, як є, щоб совість мати чисту! (автор Н.Крісман)

Ну може хоч це заведе поет-дівчаток? :)

Після сорока!
Сягнула спека сорока - яке кохання?!
Якби у тебе я ввійшов - була б остання!
А так останні вісті із фронтів погоди,
і „пийте, пийте кожен день” - ото уроди!

Ні, ти поглянь, які! - сказали б звідки гроші!
Немов не знають – всі в розірваній калоші!
То ж не дивись на мене, як плита на сало,
у мене зроду без півлітри не вставало!

І ще коробка довбана - оця панелька!
Ну й душегубка, блін!!! А ти - як карамелька,
у чому Бог послав, виблискуєш у хаті,
не накаляй, кажу тобі, питання статі!

А як подумати – то від жінок всі біди!
Ото утнуть своє, а нам хоч не хмеліти!
Я посадив, би Юльку ту, клянусь, за грати -
вона ж на осінь прийняла голосувати!

А так, як люди би жили - від кандидата
щодня би мали по одній гіркій на брата,
гляди й минула би і спека непомітно,
достойно, словом, би жили, хоча і бідно!

Прошу востаннє, одягнися! Бо ж не встою,
і потім з фуфелом сичатимеш гюрзою.
Там сорок градусів, як на порожній пляшці!
Мов той Адам, з тобою, чи в тобі - я в пастці...:)

Коли він зав"язав безстидні очі,
то став і справді світ йому миліший,
а голос жінки - чуйний і добріший,
його провадив крізь піски зибучі...

Її піймав, по-чесному, на кухні
і пестив на підлозі три години,
в собі знайшовши залишки людини,
уперше не лишив слідів на сукні.

Та виявилось - це була сусідка,
велика будинкова серцеїдка,
Стогнала гідра, точно як жона,
бо в домі звукоізоляції ж нема!.. :(((