Once upon a time жила собі на світі дівчинка, котра не вміла робити міньєт, і тому з нею ніхто не хотів дружити. Хлопчаки просто не помічали її, а дівчатка називали за це Альонушкою. Дівчинка дуже переймалася своїм ганджем, але нічого не могла вдіяти. Вона приходила після школи додому і гірко плакала - не допомогали ані цукерки, ані карамельки, ані смачні молочні коктейлі.

Батько втішав її, гладячи її по голівці, і сумно зітхав - якось та воно буде. А мати... А мати нічого не казала - рот у неї постійно був чимось зайнятий.

От якось не витримала дівчинка такої ганьби, набридло їй бути Альонушкою, і втекла вона зі школи, з дому і взагалі з міста. І пішла вона назавжди у темний-претемний ліс.

От іде вона темним-темним лісом і гірко-прегірко плаче. Аж раптом назустріч їй зайчик-пострибайчик.

- Чого ти плачеш, дівчинко?- запитав у неї зайчик.
- Я плачу, бо гидкі, розбещені однокласниці обзивають мене Альонушкою!
- А-а-а, - співчутливо сказав зайчик, - буває, буває. Але нічого, не переймайся, я тобі допоможу.

От став зайчик допомагати дівчинці, але нічого у нього не вийшло. І впало його бездиханне тіло на жорстку смарагдову траву темного-претемного лісу.

Пішла дівчинка далі. Йде - і плаче, йде - і плаче.

Аж назустріч їй лисичка-сестричка. Ну, точніше не лисичка-сестричка, а лисиць-братиць-увсідірки-тиць.

- Чого це ти плачеш, дівчинко?- запитує у дівчинки Лисиць-братиць-увсідірки-тиць, а сам тільки і дивиться, куди б це тицьнути.

- Бо я - Альонушка, - іще гіркіше заплакала дівчинка.
- А-а-а, це не біда. Тобі пощастило, що ти мене зустріла, бо я - Лисиць-Братиць-Увсідірки-Тиць!
- Китаєць, шо лі?- запитала дівчинка.
- Не кажи єрунди, - відповідає той, - давай уже, буду тобі допомагати, тицьну куди-небудь.

Дівчинка і дала. Хоч і знала, що нічого у нього не вийде.

Так і трапилося. Тицяв він ото, тицяв, став червоним, як буряк, а так нічому він дівчинку і не навчив. І упало його бездиханне тіло на сиру землю темного-претемного лісу, і закотилося аж під найгустішу папороть. Оце ще щойно був Лисиць-братиць, а це вже хоп!- і нема Лисиця-братиця. Ото ж таке життя.

Іде дівчинка темним-претемним лісом далі, і так вже плаче, що аж ой-ой-ой.

Аж назустріч їй де не взявся сірий Вовк.

- Чого плачеш, дівчинко? - запитав у дівчинки сірий Вовк. - І де твоя червона шапочка?

- Як же мені не плакати, коли у школі сучки малолітні прозвали мене Альонушкою, - пояснила сірому Вовку дівчинка.- І шапочку червону вони ж відібрали.

- М-да, - замислився сірий Вовк,- складна твоя проблема, але я тобі допоможу. Така вже карма у нас, у сіроманців, допомагати тим, хто у біді. То одному, то іншому допомагаємо, то ось таким, як ти.

- Як же ж ти мені допоможеш, сірий Вовче? Не допоможеш! Мені он уже і зайчик допомагав - не допоміг, і Лисиць-братиць допомагав - не допоміг, та й у тебе нічого не вийде.

- Вийде-вийде, - нетерпляче аж затанцював Вовк.- Давай!..

...І за п'ять хвилин його бездихання тіло також упало на дерново-підзолистий грунт темного-претемного лісу. Був Вовк- і нема Вовка. Ото таке життя.

Йде дівчинка далі. І так вже плаче, так ридає, що не витримало серце у самого Ведмедя - хазяїна цього темного-претемного лісу. Виліз він із берлоги, та й до дівчинки:

- Ти чого?

Вона ж йому все і розповіла. І про зайчика, і про лиса, і про вовка.

Ведмідь почухав потилицю і каже:

-Ну що ж, настала, видно, моя черга помирати. Давай я тобі допоможу!

- А може краще не треба, га? - запитала дівчинка.- На кого ж ти темний-претемний ліс полишиш, коли раптом що?

- Будемо сподіватися на краще, - відповів Ведмідь і став допомагати дівчинці. І вже майже допоміг, але великої сили проблема була у цієї Альонушки, навіть Ведмедю - хазяїну темного-претемного лісу - і тому не під силу. Упав Ведмідь горілиць на сиру землю, і лежить, мов живий.

І заплакала дівчинка ще дужче, а з нею заплакала і звірина усяка, і птаство, і гадина повзуча. Усім стало жаль ведмедя, хазяїна лісу, але над усе жаль їм було дівчинки, котрій навіть сам Ведмідь не зміг нічим допомогти.

От усі плачуть, коли раптом іде Лісник. Високий такий, видний мужчина, за плечима - рушниця, заряджена не якимось там сорок п'ятим калібром, а справжнім мисливським патроном. Дивиться Лісник- непорядок: сидить якась чужа дівчинка і гірко плаче. Добре, коли б своя. А то- чужа.

Підходить до неї Лісник і каже:

- А чого це ти, дівчинко, тут плачеш?

Вона йому все і розповіла. І про школу, і про зайчика, і про лиса, і про Вовка, і про Ведмедя.

- Гм,- сказав Лісник, - то це, значить, ти вже така велика, а не вмієш досі це робити?

- Так, -схлипнула дівчинка, - не вмію.

- Гидуєш брати до рота?- співчутливо перепитав Лісник.

- Та ні, - схлипнула дівчинка, - не гидую.

- А що ж тоді?- запитав Лісник здивовано.- Як же ж так? Ти ж кажеш, що не умієш?

Дівчинка заридала так гірко, як ще ніхто у світі не ридав, а коли закінчила у черговий раз ридати, подивилася Лісникові в очі довго-предовго, що той аж зашарівся: ніхто ще йому в очі так довго-предовго не дивився.

І тоді дівчинка сказала:

-Відкусюю.

Задумався Лісник. Довго-довго-предовго він думав, міркував, а ранком наступного дня і каже:

- Так і так, важкою та складною виявилася твоя проблема, і тільки чарівник із країни Оз тобі допомогти ладен. Тобі треба потрапити у країну Оз, люба моя.

- А як же мені туди потрапити?- здивувалася дівчинка.- Це ж треба візу, путівку, паспорт закордонний, тощо?

- Ні, нічого такого не треба, це ж чарівна країна, і туди пускають без візи. Тобі слід лише туди зателефонувати.

- Як же я туди зателефоную, коли тут ліс? - ще гіркіше заплакала дівчинка.- Ліс, розумієш, ти, дурний Лісниче? Котрий поза зоною!!! І навіть Київстар не бере!!!!

- Це не проблема, - усміхається Лісник. - Он, на дубі висить телефон-автомат, піди і подзвони, і вони за тобою приїдуть.

Дівчинка дивиться - і дійсно: посеред галявини стоїть кремезний тисячолітній дуб, з могутнім стовбуром, з одного боку котрого висить меморіальна табличка за підписом самого Леоніда Даниловича, що цьому дубові справді тисяча і вісім років, а з іншого - звичайний собі телефон-автомат. Зі щілиною, куди слід кидати двокопійкову монету.

Підійшла дівчинка до кремезного дуба, здійняла слухавку телефона, а звідтіля- гудок:

-Пі-і-і-і-і-і-і....

Здивувалася дівчинка: от до чого техніка дійшла!! Посеред лісу - і на тобі, телефон-автомат!!!!

- А як туди дзвонити, у ту Країну Оз?- запитує дівчинка у Лісника.

- А дуже просто: набираєш "Оз", та й усе, - відповів Лісник.

- А що казати? - запитала дівчинка у Лісника, коли на тому боці дроту приємний жіночий голос сказав "Алло!".

- Кажи - хочу у Країну Оз, приїдьте і заберіть мене туди.

Дівчинка повторила те, що сказав їй добрий Лісник, і незабаром за нею дійсно приїхала чарівна біла велика машина з прикольною червоною смужечкою на борту та таким самим прикольним червоним хрестиком. У тому, що ця машина приїхала за нею із Країни Оз, не було жодних сумнівів, бо на машині великими літерами було написано: "ОЗ". Лише справжній дурень міг би цього не зрозуміти!

За дівчинкою із машини вийшли два веселих чарівники у білих шатах, котрі взяли її ніжно попід руки і навіть не запитували, як її звати!

Машина рушила, і щаслива дівчинка весело махала на прощання рукою з вікна автомобіля доброму Лісникові. Доктор Хаус також весело махав дівчинці рукою на прощання, аж поки автомобіль не зник за поворотом.