Був собі якось на світі один бог. Точніше - Бог. З великої літери. І у нього все, що треба, було, а більше, крім цього, не було нічого. Ми не знаємо, що йому було треба, але знаємо напевне, що було у нього все, бо якби чогось у нього і не було, то він міг би з легкістю це сотворити.

І Бог був щасливий. Бо у нього було все. І він міг також все. От тільки він чомусь був не дуже впевнений у цьому. Бо може- гадав він - існує щось таке, чого він не може, але ж він про це не знає. Хоча він знав усе, але ж не міг він бути у цьому впевнений на сто відсотків. Бо й відсотків тоді не існувало. Ніяких. Лише тиша і вакуум простягалися навкруги.І серед тиші і вакууму існував Бог.

Більше того, і сумнівів у Бога теж спочатку не було. Була у Бога лише одна впевненість. Але якось він засумнівався:
- А чи існують сумніви?

Він довго не міг вирішити це питання, нарешті йому це набридло, і він вирішив, що якщо сумніви все-таки існують, то він буде мати і сумніви.

І так з'явилися на світі сумніви. Учора їх ще не було, а сьогодні вони вже є. Ось.

І от коли у Бога з'явилися сумніви, то він став сумніватимся у всьому ще більше, аніж коли сумнівів ще не було. І нарешті дійшло до того, що Бог засумнівався у самому собі.

- Я все-таки існую, чи це мені лише здається?- засумнівався Бог одного сонячного ранку.

Логіка підказувала, що раз він сумнівається, значить існує, бо ж не може сумніватися той, кого не існує зовсім?

З іншого боку, теорія ймовірності стверджувала, що ніхто не може бути ні в чому впевнений на сто відсотків.

Вихід був один: лише створити когось, третю сторону, хто міг би підтвердити існування Бога.

Думав, думав Бог, і придумав Бог створити фотон.

Створив.

Фотон зник у темряві зі швидкістю світла.

Бог створив ще і ще фотонів, цілий оберемок фотонів, але всі вони не трималися купи і розліталися.

Тоді Бог взяв підручника з фізики, прочитав його від палітурки до палітурки і створив атом водню.

Атом водню вже не так розлітався, як дурні фотони, але все ще був дуже нестабільним.

Тоді Бог розлютився, зібрав докупи кілька трильйонів атомів водню, став їх місити і нарешті зліпив якогось клоуна.

Клоун розплющив очі і запитав у Бога:

- А даму зліпиш?

І Бог назвав клоуна Адамом.

Адам був дурний, але це був єдиний об'єкт у Космосі, котрий міг підтвердити існування Бога.

Ото засумнівається Бог у свому існуванні, покличе клоуна, та й запитує у нього:

- Я існую?

А клоун відповідає:

- Зліпиш мені даму - скажу.

А Бог не дурний, розуміє, що раз клоун йому відповідає, то він, Бог, існує, бо не стане ж дурний клоун відповідати чомусь такому, що не існує. І жде, вичікує, не поспішає, не ліпить поки що даму, бо часу багато - поспішати, значить, нікуди.

Але от якось Бог учергове засумнівався у власному існуванні. От кличе він до себе клоуна та й запитує:
- Я існую, чи ні?
А клоун і відповідає замість звичного:
- Ні, тебе не існує! Ти - марево! Ти- ніщо, вакуум, нуль, зеро!

Злякався Бог. Це ж дійсно, може так вийти, що його ніби і не існує. Робити нічого, треба зліпити даму. Але ж як і з чого? Знову місити атоми гідрогену- це ж довго! Це ж скільки часу треба! А час тоді ж, не забувайте, тік помалу, помалесеньки, поволеньки... Ну, наче ото Дніпро під Черкасами.

- Ну, - каже Бог клоуну, -лягай, донором будеш!

Клоун, нічого лихого не передбачаючи, ліг на кушетку пузом догори, та й лежить. Жде.

А Бог - ррраз! - висмикнув одне ребро з Адама, а в нього їх аж дванадцять було, плюнув, дунув, та й зліпив Адамові даму, про яку той так довго вмоляв Бога.

- На,- каже, - Адамку, свою дамку. Пользуйся!

Адам розплющив очі, подивився на те, що йому Бог зліпив, та як заверещить на радощах:

- Йєсс! Вау!

Бог почув це і, не довго думаючи, дав ім'я новому створінню - Єва.

Ну, а далі пішло-поїхало. Як тільки Бог учергове засумнівається у власному існуванні та йде за підтвердженням до Адама, той вимагає у нього то окремої житлоплощі, то щоб ночі були довші, а дні коротші, то навпаки - дні довші, а ночі коротші, то мед має бути солодшим, то горілка має бути м'якшою, і тому подібне.

А ото якось приходить Адам до Бога, задер сорочку догори та й каже:

- Що ото?

- А що? - дивується Бог.

- Скільки ребер у мене? - запитує Адам.

- Ну як це - скільки? - дивується Бог. - Стільки, скільки й положено, дванадцять, кругле число. А що тобі знову не так?

- Як це - "що"? - обурився Адам. - Ребер дванадцять, а жінок скільки у мене? Одна! Непорядок! Хочу ще!

- Логічно, - погодився Бог.

І з того часу так повелося, що чоловік не може вдовольнитися однією жінкою. Чи так, чи інак, а хочеться, аби було не менше дванадцяти.

А коли жінок у чоловіка не дванадцять, а тринадцять чи й більше,- то це вже не від Бога, то вже від чорта.

Тому й кажуть - "чортова дюжина". А ви ж як собі гадали?