Четвертий перебудовний серпень палив немилосердно. Вікна нашого НДІ були відкриті навстіж, вітчизняні кондиціонери не витримували навантаження – гнали гаряче повітря. Людей, що насилу допрацьовували за приладами і кульманами робочий тиждень тішило дві речі. Перше – що завтра субота, кожен десь таки в мріях сподівався дістатися благословенної води, і друга – що до 2000 року кожен отримає персональну квартиру. Аякже – обіцяно на найвищому рівні (а черга ж на житло у нас ніврочку).
Правда, в нашій лабораторії була ще одна своя маленька, так би мовити локальна радість “місцевого значення”. Нині ми проводжали у відпустку в Крим нашого співробітника, провідного інженера Миколу. Тішилися за нього – все таки пощастило Миколиній сім’ї – і путівку профком (пільгову звичайно) видав, і залізничні квитки на Крим вдалося взяти. Дивом якимось, правда на сьогодні, на п’ятницю, на 18-у годину. А ми ж то працюємо до 17-ї, підприємство ж режимне, прохідна і все таке. І це наклало відразу купу всяких “менінгітів” за висловленням Миколи. Дружина його, яка теж працювала у нас, ще з обіду взяла відгул, мала забрати дітей із садочку і їхати прямо на вокзал. А глава сімейства з горою валіз, які він завбачливо присунув на роботу ще зранку і здав у камеру схову, мав відразу, тільки як відкриють прохідну, чимдуж мчати автобусом на вокзал. І то працюючи, як швейцарський годинник – без жодного збою. Теоретично шанси встигнути були дуже великі. Наші люди… на вокзал… на таксі не їздять.
Микола чудово розумів ціну кожної хвилини, і невеличкі проводи з “напутствєнними” словами вирішив зробити завчасно, прямо на робочому місці, за стійкою приладів в кутку лабораторії. Ну і що, що з порушенням режимної інструкції – не кожен день інженер в Крим на відпочинок від’їжджає. Колективно вирішили, що перебудова не дуже постраждає, якщо почнемо о 15-й. Шеф наш, Дмитрович, в миру “тато”, з розумінням віднісся до грядущого дійства, усвідомлюючи, що воно неминуче, як крах імперіалізму. Тактовно і багатозначно покашлявши, “тато”, від гріха подалі, пішов погортати наукові статті у бібліотеку.
-Ну, хлопці, “нєма калі” - пора починати, – Коля любив ввертати білоруські словечка.
Ми не заперечували – все по військовому, невибагливо, одні ж мужики залишилися. В темпі зробили канапки, завбачливо принесений коньяк приємно забулькав у гранчаки (одноразових тоді не водилося), два лимони на плястерка і в цукор.
- Ну, за “тата”! То в нас добра традиція така на роботі – перший тост за шефа – мудрий чоловік насправді, північну сторону для лабораторії вибрав, хоч зараз дихнути можна.
- Мєжду пєрвой і второй, - то вже Ігор, профорг наш.
- Переривчик нєбольшой, - Микола в курсі всіх нюансів ритуалу.
Підтримали дружно.
А далі пішло – за теплу воду, за безхмарне небо, за жовтий пісок, за чоловічу вірність. Тоді легше було – про нудистські пляжі ніхто й не чув.
Розвеселилися, анекдоти пішли, добре дівчат нема… Допиваємо коньяк, вже по останньому разу наливаємо, аж тут Микола й каже:
- Нє, хлопці, я більш не буду, мені ще у поїзді їхати.
- То давай половину!
- Ні, в мене діти малі, - раптом згадав Микола, що він зразковий сім’янин. І не вмовляйте!
І бере той злощасний сифон з газованою водою, чудо таке дволітрове алюмінієве з дизайном періоду походів Ганнібала. І з краником вгорі. Їх по два в кожній лабораторії було.
- Наллю собі мінералки, - каже.
Вірно мудреці говорили – Не міняти коней на переправі. Як у воду дивилися. Не виявилося води у сифоні.
- Мусить ще трохи бути на дні, - каже Микола, відкручуючи кран.
Ні- ні, сифон не вибухнув, тихенько зашипів і випустив дух. І справді, націдив з нього Микола грамів із тридцять, чокнулися на гарну дорогу. Побажали все, що ще не встигли.
Аж тут і шеф вернувся.
- Давай, каже, Коль, на прохідну, я там домовився – тебе на десять хвилин раніше випустять.
А Микола наче й не хоче вже. І червоний – червоний такий. Побіг до себе в куточок і не показується. З чого б то? Ми ж то знаємо, що не від алкоголю -випити він може ого-го!
- Ну, - каже шеф, - щасливо тобі, я і сам вже йду – ходи, руку потисну!
Вийшов Микола, ще червоніший, і ліву руку подає. А праву за спиною тримає.
- Е, ні, - засміявся шеф, праву давай!
- Не можу! – ледь не заплакав Микола, і підняв догори праву руку. А на ній – сифон!
Ото зареготали ми дружно – аж на другій стороні вулиці прохожі озиратися стали.
- Як ти так?
- Та от поки ви теревенили, я знічев’я пальця вказівного туди у сифона й запхав, а витягнути не можу!
Скільки років пропрацювали разом, а дружно так всі ніколи не іржали. Як жеребці на пасовищі, один шеф лише скупо усміхався. По дружньому, по доброму так…
І порад від всіх море відразу – і для чого вказівний палець потрібний, і як добре на морі плавати буде – не треба рятувального круга – в сифоні ж повітря. І ще багато чого.
Аж тут Ігор і каже:
- Коль, а як тебе із сифоном через прохідну випустять? Матеріальна цінність, треба швиденько накладну на винос оформляти, поки ще господарський відділ не розбігся.
Тут уже й шеф не витримав – реготав прямо за своїм столом, як практикант-п’ятикурсник.
Але друга рятувати треба – час не чекає. Повів Ігор Миколу в медпункт, благо ще двадцять хвилин до закінчення зміни лишалося.
Ми кулаки тримаємо, переживаємо. Сміх сміхом – а ситуація то патова! Цейтнот повний! (ми ж розуміємо - всі любителі шахових бліців).
Приходять через десять хвилин – похнюплені, із сифоном на пальці.
- Лікарки, - кажуть, - вже нема, а медсестра спробувала – не вдалося.
Глянули ми на Миколин палець – Божечку ж ти наш – та він вже синій від тих спроб і вдвічі товщий за шийку сифона.І страшний такий від вазелінів і мазей усяких.
Зрозуміли ми, що сифона вже ніколи не зняти.
- Бігом на виробництво, - командує шеф, - хай хлопці на станку трохи вище пальця відріжуть той клятий сифон. Спишемо потім. А ти вже ту обручку в Криму якось знімеш.
Побігли.
Пізно.
Механічний вже здали під охорону.
- О горечко! – застогнав “тато”. Практичний шеф був, навіть передноворічний план не міг його загнати у безвихідь, а тут – здався.
А Коля – вже й не Коля, печений рак порівняно з ним ескімос білосніжний! П’ять хвилин, не більше, залишилося. А залізничні квитки для сімейства у нього в кишені…
І тут хтось згадав про слабку половину людства:
- Біжи но, Коль, до конструкторів навпроти – там ще здається, бабулька одна залишилась, може порадить що.
Побіг Коля – то недалечко по коридору, дружній до нас підрозділ.
Сидимо – не дихаємо. Остання надія.
За хвилину приходить Коля, приносить під пахвою злощасний сифон, і тримає перед собою палець , що нагадує відрізок докторської по два-двадцять.
- Як, як зняла? – скрикуємо в один голос.
- Мовчки, - буркнув Микола, - шовкову нитку попід палець просилила – і по ній легенько.
- А як просилила?
- Та ну вас, кажу ж – мовчки.
- І що, нічого так і не сказала? - вийшов із коми шеф.
- Головою думати треба - сказала, - певно зацитував Микола.
“Тато” толерантний – не став питати, кого то стосується, Миколу, його чи нас всіх разом.
Провели ми Миколу дружно. Встигли. За три хвилини до відправки поїзда. Дружина його вже зачекалася коло вагону, так зраділа, коли нас побачила. Але до вагону не пустив проводжати – боявся, що жінці щось бевкнемо, авторитет його підірвемо. Хоча вже й часу не було.
- Через вікно помахаєте, вистачить, - ото і все, що сказав на прощання.
Отак і поїхали...
А сифон реліквією у відділі став – ми більше з нього воду не пили. Для жартів тримали і Миколу ним лякали на забавах:
- А налий но, Коль, собі мінералки!
Гості рідко розуміли, чому після цього всі заходилися в гомеричному реготі.
А ще – всі ми страшно заповажали Софію Петрівну, ну цю бабульку-конструкторшу, що шовкову нитку мала. Віталися з нею ще з кінця коридору, шеф на свята персонально листівки з привітаннями носив, а Коля після моря отакеееенну мушлю в презент привіз. Шум моря за метр чути було.
- Дорога певно, - питали ми у Колі.
- То вартує, хлопці, то вартує!
Не сказав, скільки.
Аж ось приходить раз до нас молоденька конструкторша з відділу Софії Петрівни і питає:
- А де тут Микола Сифонович працює? Мене до нього направили.
- А он там його стіл, де сифон стоїть, - підказав шеф.
І, уявіть собі, у нас навіть ніхто й не посміхнувся. Та, по правді сказати, ми вже чули, як у конструкторів нашого Миколу Сифоновичом величають.
А ми –ні!
Миколою далі!



15.12.2012