Дякую, щиросердно і з відкритою душею дякую, Олександре. Мудрість - то здобуток часу.

Як спіраль? Один виточок - лінія життя, інший - нове життя, інший... і в розвитку все повторюється, але постійний рух вперед накопичує на майбутнє спогади, знання, досвід, мудрість... Спіраль - це найбільш стисла, але водночас і найдовша, форма існування. А якщо спіраль по спіралі, то ж який довжелезний вимір виходить! Сидимо ми на краєчку свого витка, звісили ноги, гойдаємо ними, а внизу, на кілька закрутасиків нижче бігають за мамонтами голопопенки - предки, агов, родичі, вітаємо! Можливо і з нами так привітаються через віка нащадки?

Дякую, Юлечко. Як добре, що ця безцінна коштовність - дитинство завжди з нами, біля серця, в спогадах.

Мені зелений з рамою, вам синій з багажником, от ми б польотали! А ще можна взяти велику білу хустку, за один кінець ви, за інший я, і якнайшвидше! Так можна почути пісню вітрил, голос пригод.
Усе збережене у пам'яті - існує, всі близькі люди - живі. Це точно, як наукові ствердження, як закон.
І ще, щоб дитячі спогади не гасли, інколи можна дозволяти собі веселощі, витівки, вигадки. І нехай їнші говорять - змалилися, а ми знаємо секрет щастя!

Дякую, Олю. Намагалася не тільки познайомити читачів зі сторінками свого життя, а налаштувати на лад власних дитячих спогадів.

Так-так, час не любить, щоб його вбивали. Погляньте, ще один доказ того, що все повторюється. "Агов, містер Доджсон, мої шанування!"

З золотавого виточку спіралі зникли спочатку ноги, потім все тіло, вуста, думки. Та тільки довгенько ще іскрилися великі очі, сповнені шпоришової прохолоди і кропив'яного щему, потім і вони розтанули.

містер Доджсон роздвоївся на д-ра Джекіла та м-ра Гайда, налетів строкатий вітер, птахи співали De Profundi, іманація одного-єдиного зусилля Імануїла Канта відокремилася від старої пережовклої книги в економному пергаменті..

усі вийшли на іншу вулицю та стали інакшими....

:-)

Гора двигтіла, небо прорвалося на землю крізь роздерті блискавкою дірки, все сповнилося скреготом, плачем, реготом, зойками… почався шабаш… Невидані до цього чудовиська повилазили з підземних глибин і сліпими очима намагалися розгледіти гірке питво, що стояло в червоних кров’яних глеках на галяві, відьми чесали собі коси, діти-мутанти, що народилися у професора Доуеля і друкарок знавців анатомії тільки-но повернулися із вирію і розпаковували чемодани, д-р Джекіл з м-ром Гайдом грали в карти на стусани, Ейнштейн витяг з дванадцяти баночок з формаліном дванадцять шматків свого мозку і намагався скласти їх як пазли в єдине ціле, а крізь щілину в його черепі просвічував чи то Місяць, чи то Сонце, яке подумало: «А може вже досить хаосу? Наведу порядок!», і склало сірі желейні шматочки докупи. Народжувався новий день.

Місяць замучився і прихилився на підвіконня, оглядаючи хаотичне звалище, в якому більше ніхто не бажав пива, не гамселив власними кістками об ґрати, все привезене братами Джекілом-Гайдом пішло в оборот і давно висохло пастельними розводами на прозорих стінках спогадів, в один сміттєвий мішок разом з пляшками, сутінкові химери розкидані кубиками в загадкових комбінаціях разом з баночками, дощиком і прогнозами погоди на кленових листках в інший мішок на радість вуличним художникам, плями від тантричних танців присипані зубним асбестом, ранкова пилюга, пір'я колібрі та відьмівські вузлики на пам'ять - до третього мішку, а що лишилося - скульптурно нагромадити по куткам.. от і добрий вечір

:-)

Нарешті, нарешті все прибрано! І підлога виблискує!

Ой, залишився один кленовий листочок, а на ньому - дощі... Зустрінемося під парасолькою. Здивуйте мене не звичним кольоровим екстравагантним одягом, а класичним, сірим, спокійним. Але здивуйте.

оскільки тут вже всіх вбито і прибрано, запрошую продовжити у мене в гостях: http://maysterni.com/publication.php?id=35070

:-)