Сумно, але дуже красиво. Цікаво пишете, пане Леониде.

Романе, я ж тобі казала: ЧИТАЙ БІЛЬШЕ!
Леонід Кисельов помер у 1968 р. від лейкемії, проживши всього 22 роки. Жив у Києві.
А поет він і справді чудовий!

Шановна Редакціє! А чому б не поповнити цю сторінку? Хай би люди пораділи прекрасним творам, бачу, не всі читали. "Как моя вселенная мала,
в четырех шагах – стена тумана,
и тревога в серце, словно рана.
в голове звенят колокола..." З повагою

Я вважаю це своїм обов’язком і хочу познайомити всіх бажаючих із творчістю Леоніда Кисельова. Ось що писав академік Іван Дзюба про поета у передмові ”Леонід Кисельов з другої половини двадцятого віку” до книжки ”Тільки двічі живемо”(Київ,”Дніпро”,1991)
“Понад двадцять років минуло відтоді, як ми втратили Леоніда Кисельова. І з плином часу дедалі більше усвідомлюємо масштаби цієї втрати. Але усвідомлюємо і уроки його життя, його творчості. Уроки доброти, любові, морального ідеалізму, служіння красі й справедливості. Це уроки для всіх. Але є в них і те, що особливо потрібне тим, хто тільки
починає відкривати для себе світ української культури, українського життя або вагається
на його порозі. Це євангельський урок: “Камінь. Який відкинули будівничі, стає наріжним.” Читайте Леоніда Кисельова – і зрозумієте.

* * *
Тільки двічі живемо.
Раз – у світі білім-білім,
Тож сумуємо і квилим,
Як до іншого йдемо.

А тоді ще в другий раз,
В світі чорнім – аж червонім.
Чорнозем ламає скроні,
І трава росте крізь нас.

Тільки двічі живемо.
Дай нам, Боже, щоб любили
І щоб люди не раділи,
Як у чорний світ йдемо.
1968

* * *
… В залізній мові,
в залізнім реченні!
А.Малишко

Так, вона залізна, наше слово – криця,
Гучнодзвонна мідь.
Над життя і згубу у космічнім віці
Вічністю бринить.

Та коли покличе й блискавкою блисне
В сяйві корогов,
Пам’ятайте серцем: наша мова – пісня,
І в словах – любов.

* * *

Ой впилася, моя матінко, від ножа.
А заснула, моя матінко, край коня.
Пісня

Не дайте, щоб заснула край коня,
То наша мати. Іншої не буде.
Бо кине вас. І піде межи люди
Чужинними шляхами навмання.
Не дайте, щоб заснула край коня.

Сурмлять газети. Радіо гука,
Що живемо у віці атамовім,
І хоч за все ми заплатили кров’ю,
Та час вже других цінностей шука.

Історія не є ракетний жах,
Вона мов шлях від чужини до хати.
І щастя буде. Тільки ви не дайте,
Не дайте, щоб впилася від ножа.
1968

Із передмови Івана Дзюби до кн. “Тільки двічі живемо”.
Багато болів, роздумів, зваги стоїть за полум’янми словами
його останніх віршів:

Треба Вкраїни. Надій і суму,
Селянських хат і курних шляхів.
Треба землі, де завжди пульсує
Шевченкове серце, Шевченків гнів.
Леонід Кисельов остаточно прийшов до самого себе додійної сили, по-новому зорієнтувало душевне єство: “То наша
мати. Іншої не буде… Не дайте, щоб заснула край коня…Не дайте,
щоб впилася від ножа”.
Звичайно, Леонід Кисельов залишався й далі поетом двох мов, двох
Культур, знаходячи їм благодатне поєднання. Але саме українська
творчість стрімко наростала, і саме в ній він діставав свою нову якість.


* * *
І мати молода, і сонце юне,
І в неї на колінах немовля.
В прозорому повітрі, ніби струни,
Гудіння оксамитного джмеля.

Прислухаюсь – співає колискову,
Не знати, чи дитині, чи собі…
І мати молода, і юне Слово,
І яблуні у ранішній журбі.

Розумні і дурні, малі й великі,
Уславлені й забуті – все пройшло,
Та не було народів без’язиких,
Іще німих народів не було!
1968

* * *
Завтра буде світ такий, як завше, –
Білий, жовтий, трохи вороний.
І зависне небо, наче зашморг,
Як і має бути восени.

Сон, мов смерть, настигне на світанку.
І незваний день в останню мить
Забере тебе, як полонянку,
Як у пісні – конями умчить.
1968

Із передмови Івана Дзюби до кн. “Тільки двічі живемо”.
Багато болів, роздумів, зваги стоїть за полум’янми словами
його останніх віршів:

Треба Вкраїни. Надій і суму,
Селянських хат і курних шляхів.
Треба землі, де завжди пульсує
Шевченкове серце, Шевченків гнів.

Леонід Кисельов остаточно прийшов до самого себе, обома ногами став на своїй українській землі, і це додало йому нової чудодійної сили, по-новому зорієнтувало душевне єство: “То наша мати. Іншої не буде… Не дайте, щоб заснула край коня…Не дайте, щоб впилася від ножа”.
Звичайно, Леонід Кисельов залишався й далі поетом двох мов, двох культур, знаходячи їм благодатне поєднання. Але саме українська творчість стрімко наростала, і саме в ній він діставав свою нову якість.

Із передмови Івана Дзюби (продовження): В чому вона? Насамперед, може, в тому, що громадянське почуття, яке завжди пульсувало в його поезії, тепер набрало “наступального”
тону боротьби, і то боротьби, позначеної кревною особистою пречетнісю, в якій він ставив на карту всього себе, свою душу і долю. Ідеал свободи, завжди дорогий Леонідові, тепер співвіднесений з історичною долею України, а тому політично
й емоційно наснаженіший…

КАТЕРИНА

Доки буде жити Україна
В теплім хлібі, в барвних снах дітей –
Йтиме білим полем Катерина
З немовлям притнутим до грудей.

Освятивши невимовним болем
Все прийдешнє, кожну нашу мить,
Йде вона, і мов велике коло,
Біле небо навздогін летить.

Про дівочу цноту, про калину
Не співай, поете, не квили,
Бо іде сьогодні Катерина
Тим шляхом, що наші кревні йшли.

Вилами розхитували трони,
Руйнували все старе дотла,
Тільки би Шевченкова Мадонна
В сніжне небуття не полягла!

Тільки би вона донесла сина
До свого народу, до людей.
Біле поле. Біла Катерина
З немовлям, притнутим до грудей.
1968

Із передмови Івана Дзюби… Повнота прилучення до образу України вивела поезію Леоніда Кисельова на нові обрії, збагатила її зміст і стилістику , збільшила її психічну пластику.
Вона стала емоційно відкритішою і, не втрачаючи на інтелектуалізмі, сполучила його з народно-пісенною ментальністю та космологічним
підгрунтям національної поетики. Вище ми говорили про потяг Леоніда Кисельова до етичного і естетичного ідеалу простоти, мудрої простоти.
Мабуть, це може послужити за одне з пояснень того, що такою рідною виявилася йому поетика українського фольклору і весь його духовний лад.
Тут природність і простота поетичного мовлення набувала у Леоніда Кисельова ознак епічної моці.
На цьому шляху поета ждали нові досягнення. Та шлях той немилосердно швидко урвався…

* * *
А я тому журавлю
Києм ноги переб’ю, переб’ю.
Пісня

Земля така гаряча,
Така руда земля.
Маленький хлопчик плаче:
Не бийте журавля!

Притне його до себе
Й руками затуля:
Ой дядечку, не треба,
Не бийте журавля!

Відлине день без’язикий,
І чути в тиші нічній:
Люди, дерева, ріки
Тужно кричать: “Не бий!”

Не винести того болю,
Не виридати жалю.
Що станеться з тобою,
Мій світе, мій журавлю!

В останню мить побачиш
Намисто з багряних плям,
І буде така гаряча,
Чорна така земля.

Панцерники рокочуть,
Крають Чумацький Шлях,
І бідкається хлопчик:
Не бийте журавля!
1968

* * *
Я позабуду все обиды,
И вдруг напомнят песню мне
На милом и полузабытом,
На украинском языке.

И в комнате, где, как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся черные бутоны –
Окаменевшие сердца.

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке.
1963

* * *
Язык не может сразу умереть,
Скоропостижно люди умирают,
Но медленно озера высыхают,
И тихо высыхают русла рек.

Язык заброшен, но ни днесь, ни впредь
Своей вины ничем не искупить нам.
В ночной тиши за горло схватит бред,
И днем самих себя нам будет стыдно.

Он бьется перепелкою в сетях,
Расставленных вечернею газетой,
И вспыхивает пламенем в стихах
Тычины – гениального поэта.

Язык не может сразу умереть.
1967

Люди-и-и-и-и! Де ви? Аго-о-о-ов!