Перші веснянки
На рожевих щічках-пелюстках
З'являються не від сонця.
Чи не насмішка судьби –
Багно на дикому милі.
***

Але ж погляньте –

Гаптує літо щедро покривало,
Що зеленню розвісилось по саду -
Черешень жовтих постаті огрядні
Там, на вершках, залишили принади
Для птаства, що до них поналітало
З усіх округ, і галасує радо.

Обтяжене бурштиновим намистом

Можливо з вітром краще чим без вітру…
Можлива, якщо байдуже тобі
Якщо перестаратися не вміти
Зіграти три акорди на трубі…

Можливо й переселишся в європу…
Можливо і буття перечеркнеш,
Якщо, умовно, вирядишся в копа

Стає густішою пітьма
Та все дзвінкіше мертва тиша, –
Чомусь блищання зір нема
І вітер холодом не дише.
Ні духу в’ялої трави,
Ні живописної картини, –
Лише не йде із голови
Думок усяких плутанина.

   «Поза межами болю» О. Турянського є повістю в українській літературі багато в чому знаковою. Зовсім не дивно, що на Заході вона здобула собі значно більше слави, ніж на Батьківщині. І йдеться тут не лише про радянські заборони та викреслення з історії

Не спалось Шломо тої ночі.
Начебто хтось дорікав йому:
«Ось уже чотири роки,
Відколи ти сидиш на троні,
А Дому Всевишнього немає й досі.
Давид, покійний батько твій,
Якби дозволив йому Бог,
Одразу ж взявся б за цю справу.

Я говорю не завжди те, що думаю,
і думаю не те, що говорю –
бо не дарма колись назвали Думою,
благословивши на життєву прю.

Але частенько все ж сказати хочеться
відкрито, неприємно, без прикрас,
усім лакузам і відвертим збоченцям –

У кожного своя примхлива вдача.
Комусь - багато, а комусь - замало.
Був день ясний. Та раптом я побачив,
Як дівчину вродливу ґвалтували.

Почув жахливі крики. Краєм ока
Помітив ніж, приставлений до скроні.
Я висловив стурбованість глибоку

Сприйми мене таким як!
На похвалу не претендую
Коли зустрінеш у фойє
Ти не підходь, бо зацілую…
Якщо не згодна, дай хоч знак —
Я підлаштую неповагу…
На це погодився б не всяк
Тут навіть ні, не про присягу…

Тобою орошений світ ожива й золотіє,
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію
і перше проміння пливе крізь мережену віть.

Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце

Сидять старі під під’їздом на лавці в неділю.
Хоч на вулиці спекотно та тут прохолода.
Ото вийшли ще із ранку, як на лавці сіли,
До квартири їх загнати задушної годі.
Сидять собі, розмовляють, згадують минуле,
Як були ще молодими і сил вдосталь мали.

Віщун навідавсь уночі.
Присів на ліжка край.
Худющий – шкіра та кістки.
Очі запали вглиб.
Тепер я знала, що розпавсь
Старий і вутлий міст,
Що між «було» і «має буть»
Руки часу сплелись.

Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.

У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність

Сонцем розпечений вітер
Пилом дорожнім укривсь
І не бажає куріти
Ним, як, бувало, колись.
Влігся собі нерухомо
Та непомітно іще, –
Лінь видаючи за втому,
Поки надмірно пече…

Тіло огорне шовк,
вітер погладить плечі,
день передчасно змовк,
плине проспектом вечір,
пахощами духів
біля фонтана віє,
поміж водиці спів
дме тополина завія.

Оплакуючи те, чого немає,
Я ніби сам зникаю звідусіль.
Дорога за скасованим трамваєм -
Моя планіда та незмінний стиль.

Пригадуючи все святе, що втратив,
Задав собі питання: "Чи було?"
Надія вже відправлена за ґрати,