вітаю і дякую, що продовжуєте

моральні питання в сучасному світі, де
щодня масово порушуються права людини
і з цими порушеннями майже нема ради
ці питання, авжеж, непокоять

і щодо хибного виховання,
коли нав’язане почуття провини стає
інструментом, даючи дозвіл на кару
але той, хто використовує цей інструмент
вважає, що чинить, як слід, і "на ліпше"
(специфічно релігійне виховання сюди ж)

і щодо соціальних практик,
коли презумпція невинуватості радше ігнорується
або не сильно важить, а головне –
не попасти під роздачу, оскільки ті,
кому не пощастило, хоч би і не було якихось
аж злочинів із їх боку, несуть показову кару
мовби, задля прикладу для тих, що може і
насправді провинні, але зуміли не попастися
плюс несправедливе судочинство, виконавче свавілля,
тощо

і щодо масових злочинів, насамперед, воєнних-
військових так само, коли проблеми провини
наче делегуються тим, хто віддає злочинні накази
реальні же виконавці мовби не відчувають провини
за те, що коїться, ними ж, у тім числі
& ті, хто віддають такі накази, надто дистанційовані
від бруду безпосереднього злочину, щоби почуватися
конкретно відповідальними

безперечно, в теорії, в індивідуальному підході
на засадах гармонійного і логічного, є певні рішення
але що робити при наявності сумління
в умовах, коли належні механізми не працюють
або хиблять, або вивертаються на їхню протилежність

або ось, наприклад, як можна вижити в токсичному
робочому колективі, якщо постала певна необхідність,
де може процвітати цькування, чи булінг
чи навіть чиняться дрібні злочини, наміром
щоби створити те-ж-таки відчуття провини, якщо об’єкт
цькування чи організованого оббріхування, абощо
не може дати реальну відсіч
а сам колектив пов’язаний спільними інтересами
мовчазною згодою, і круговою порукою
й ніхто не відповідальний особливо, і начебто не провинний
а всякий киває на іншого, якщо б щось? бо ж усім потрібна робота

тобто, як ось виживати в соціальних, колективних системах
із яких особливо нема куди подітися
де провина є практичним інструментом шантажування
а покарання можливе в будь-який момент, тому що провину можна
придумати або підкинути, і індивідуальний чинник
мусить жити із цим, і навіть насправді відчувати провину

оце як колись у піонертаборах було нормою когось булити
і дітиська загалом корилися навіть із пасивною роллю спостерігача
бо ж не скажеш батькам, котрі обплутані власними проблемами
і зобов’язаннями, заберіть мене звідси, бо тут коїться
несправедливість, а мені неприємно дивитися на це,
або ще можна висловити свою власну незгоду і перетворитися
на черговий об’єкт цькування, хіба ні