Із Володимира Висоцького

Стільки довгих верстов крізь запеклі бої
я пройшов зі своїм батальоном,
а додому мене - за заслуги мої -
санітарним везли ешелоном.

Від попутки зробив перший крок -
й занімів, біля хвіртки заклякши.
А над дахом, із комину - звичний димок
підіймавсь ніби якось інакше.

Не дивилися вікна у вічі мені,
і немовби посупилась хата,
і хазяйка - майнула тихцем у вікні,
та не вийшла зустріти солдата.

Пси цепні - аж заходились вже.
Я пройшов через двір до порога,
зачепився у сінях за щось за чуже,
двері шарпнув - ослабнули ноги.

Там на місці моєму сидів за столом
самовпевнений інший хазяїн.
І хазяйка при ньому, й вечеря - з вином,
і колиска видніється краєм.

Це виходить, що поки у бій
я ішов кожний день без спочину,
він усе переставив у хаті моїй
і по-своєму все перекинув.

Ми ходили під богом, - під богом війни,
артилерія нас накривала,
тільки кулі у спину - страшніші вони,
тільки зрада - до серця дістала.

Я себе в попереку зігнув,
кулаки заховавши в шинелі:
«Вибачайте, добродії, що завернув
мимохіть до чужої оселі».

Мов, любові та згоди вам, й довгих років,
й щоб завжди на столі - паляниця...
Ну, а він - навіть вухом на це не повів,
ніби так воно все і годиться.

Я тремтіння в колінах зборов,
причинив тихо двері до хати, -
тільки вікна відкрились, коли я пішов,
й подивилися вслід винувато.

(2009)

*** ОРИГИНАЛ ***

Я полмира почти через злые бои
прошагал и прополз с батальоном,
а обратно меня за заслуги мои
с санитарным везли эшелоном.

Подвезли на родимый порог, -
на полуторке к самому дому.
Я стоял - и немел, а над крышей дымок
поднимался не так - по-другому.

Окна словно боялись в глаза мне взглянуть.
И хозяйка не рада солдату -
не припала в слезах на могучую грудь,
а руками всплеснула - и в хату.

И залаяли псы на цепях.
Я шагнул в полутемные сени,
за чужое за что-то запнулся в сенях,
дверь рванул - подкосились колени.

Там сидел за столом, да на месте моём,
неприветливый новый хозяин.
И фуфайка на нем, и хозяйка при нём, -
потому я и псами облаян.

Это значит, пока под огнём
я спешил, ни минуты не весел,
он все вещи в дому переставил моём
и по-своему всё перевесил.

Мы ходили под богом, под богом войны,
артиллерия нас накрывала,
но смертельная рана нашла со спины
и изменою в сердце застряла.

Я себя в пояснице согнул,
силу воли позвал на подмогу:
«Извините, товарищи, что завернул
по ошибке к чужому порогу».

Дескать, мир да любовь вам, да хлеба на стол,
чтоб согласье по дому ходило...
Ну, а он даже ухом в ответ не повёл,
вроде так и положено было.

Зашатался некрашеный пол,
я не хлопнул дверьми, как когда-то, -
только окна раскрылись, когда я ушёл,
и взглянули мне вслед виновато.