Химера людської логіки дивує, дивує і дивує… Будуючи у свідомості логічні ряди, людина вибирає вигідні їй об’єктивні передумови і виставляє (обґрунтовує) уже власні суб’єктивні умови…
    Враховуючи той факт, що загально прийнято рахувати, нібито Бог передумова не матеріальна, а ідеалістична, яка має основою віру (але ж насправді матерія - субстанція ідеальна…), і тому, начебто, Бог - посилання суб’єктивне… Які ж тоді суб’єктивно-cуб’єктивні умови може ставити хитромудра химера людської свідомості у власних роздумах про Бога?.. А без Бога та химера (свідомість) – “біс” (так її сутність (людини без Бога) визначає Достоєвський)… Той біс панував би над світом – він і так тримає у своїх пазурах з добру половину людських голів… Але і тут людська свідомість знаходить рятівну логіку, самовпевнено обґрунтовуючи такий стан, мовляв, “закон єдності і боротьби протилежностей вказує на джерело руху, розвитку предметів, процесів і явищ…” (Діалектика)
    Ризикуючи опинитись поміж “абсурдних людей” (А. Камю) скажу: немає нічого абсурднішого за людський розум… і уточню: без Бога! Без ідеї Бога, і хай би навіть та ідея була лише просто визначенням змісту цього слова у словнику…
    Федір Достоєвський обґрунтовує мотиви самогубства героя його роману “Біси” Кіріллова таким логічним рядом – нема Бога – не варто жити… Альбер Камю у своїх творах пробує доказати, що при відсутності Бога людині, навіть абсурдній, варто жити…
    Оксана Максимишин “ Мати яблунькою” ставить читача сам на сам уже перед третім варіантом цього абсурдного ряду: якщо є Бог – то варто померти!
    Отже: атеїст Достоєвського: Бога нема – не жити! Атеїст-“абсурдна людина” Камю: Бога нема – жити! Не атеїст Оксани Максимишин: Бог є - померти!.. Якби не сувора заборона від самого Бога (самовбивство - це великий гріх!), існує величезна спокуса обминувши власну долю, отого “Сізіфового каменя”, потрапити в одну мить на вершину, у товариство до самого Ясноликого Отця… Але на щось таки сподіваючись, іноді, вірна Богу людина йде на цей страшний гріх, кажучи: Боже! Ти всемилостив – прийми мою змучену душу!.. Хоча тему самовбивства можна розвинути ще далі,бо, як відомо, люди хворіють та помирають також і через небажання жити… чи це не приховане самогубство?
    В творі Оксани Максимишин “Мати яблунька” питання атеїзму начебто не стоїть, так би мовити не задекларовано, а навіть навпаки: ”Ні, мила яблунько, ні. Не слухатиму тебе, бо не можу більше терпіти батькових знущань. Я зроблю те, що перенесе мене у кращий світ, бо тут життя мені не миле, – схлипував Андрійко, натягуючи на шию мотузку”. А інший персонаж цього твору,батько Андрійка, – атеїст? Порушувати Божу заповідь “люби” – атеїзм? Проводячи логічну паралель, візьму головного героя твору “Сторонній” (Альбер Камю): він, застреливши людину, визнає (опосередковано), що убив її через власний атеїзм, просто так, через власну байдужість – хіба байдужість злочин? Напрошується висновок: віруючи у Бога, очевидно, цього б не зробив! А батько Андрійка убивця?..
    Достоєвський : “Від вищої гармонії начисто відмовляюсь. Не варта вона сльозинки хоча би єдиного тільки того замученого дитяти”. Альбер Камю використав цей аргумент у “Чумі” як обґрунтування атеїзму лікаря Ріо: ” … ні,панотче, - мовив він. – У мене особисто інше уявлення про любов. І навіть на смертній постелі я не прийму цей світ Божий, де мордують дітей”. Але це… але ця навмисна сентенція начебто то не чума, а сам Бог мучив ту хвору дитину – непереконлива!

    Коли читав ще раз ”Мати яблуньку”, нараз чомусь змізерніла і зробилася штучною уся моя пихата маячня про атеїзм і привиділася поміж словами покірна молитва Оксани Максимишин, що печально світиться, мов промінці сонця у капельках дощу на гілках… між рядків: Господи, обійми, зігрій і витри… дитячу сльозу.
21.04. 2014 р.