Саландяк Ярослав
З ірландського, такого схожого на українське, народився цей кольоровий “сум”… А також: просиво-зелений філософ, сумний…
    (постабсурдологічний синдром)

    Традиційний, звичний для ока, текст кольором бідний – чорний на білому паперовому тлі… і якщо ще й сам філософ сірий – сумний, дійсність обґрунтовує “нудним філософським трактатом…” (Шон Маклех), бо такою є правда, а він вважає себе реалістом і не бажає прикрашати… то, зрештою, усе сходить на сумне та на камінь. І от Шон каже у «Кам'яному трамваї» :
У дитинстві безтурботному
Коли я бавився
Іграшковим ведмедиком
На ім'я Ернест,
Я мріяв бути кондуктором трамваю
І слухати вечорами
У вагоні порожньому
Як стукають колеса
Чи то співають
Про місто каменю
Світ людей зажурених.
І їхати волоцюгою
Вулицями весни і осені.
Куди ж нині їду я?
У цьому трамваї величезному
Який пасажири
Словом дивним "Земля"
Назвали?
Мій трамваю з каменю!
Не стукай так голосно
На поворотах долі!
Дай зійти мені
На зупинці затишній
Біля "Сінематографу" -
Кіно подивитись хочу
Про жебраків...
    Можливо, ще вчора, я, художник, щось заперечив би, але уже (на сьогодні) “серед мишей є художник, він зобразить. Як сонце сідає у сірість…” (Ш. Маклех), мій внутрішній сірий філософ, який понад усе любить Чапліна… хоч і не вважає себе реалістом, але, вже обґрунтував (для себе самого) теорію універсальності сірого відтінку для решти кольорів цього світу, думаючи, що вся реальність зійде на чорне чи на біле… зрештою – на сіре, ось: будь - який колір, розбавлений білим, – є сірим…
    І якщо, читаючи Шонове: “У цьому трамваї величезному який пасажири словом дивним "Земля" назвали?” уява малює голубеньку кульку планети "Земля" у безкрайньому космосі, то мій занудний філософ, позіхаючи, твердить свого:
- Однак сірий, однак сірий…
- Ну, хай сірий, а я пошукаю в Шона інших кольорів… От візьмемо: “Іграшковий ведмедик на ім'я Ернест” - очевидно був не червоно-синьо-жовтим… хоча був! – саме той, потрібний, бурий відтінок (хоч мені здається – був він не бурим) творять ці кольори при змішуванні… Але занудний філософ мляво бурчить про своє:
- Однак сірий…
- Але ж він , “Ернест”, напевне був м’якеньким та теплим, а це… у дитячій уяві - червоний - колір любові!
- Сумнівний аргумент, сумнівний…
- А от: “вулицями весни і осені” (Ш. Маклех) - хіба не барвистий образ?
- Так, так, - задумується на якусь мить філософ – з барвистого літа, через сірий колір, до білої зими і від білого знову через сіре до… А де ж “червоні маки” (Ш. Маклех)?
- Може, в "Сінематографі" (Ш. Маклех)?
- В кіно “про жебраків” (Ш. Маклех)?! Та ж ось тобі те Шонове «Чорно-біле кіно» , дивись:
У снах моїх чудних всі хмари – горобці.
А я блукав стежками манівців
Німого й чорно-білого кіно,
Що в небо проектує дивний кінокрут –
Там тіні нас не звеселяють - мруть.
Я - просто крук, що на сухому дубі
Серед пустелі скель, на кинутому зрубі
Старих легенд собі знайшов гніздо:
Не знаю чи насправді це чи до
Реальності, що дивна як мара
У снах слизьких болотного щура,
У мріях зашкарублих черепахи
Я йду (не йду – лечу!) на плаху.
Я дзеркало розбив у келії тісній
Поганий знак… У порожнечі – на стіні
Я дерево крислате зобразив,
Щоби на ньому лиховісний Див
Пророчив про ліси, де крім сухих ялин
Ще є шматочок неба… Дивних змін
Собі, а ще нірвани побажав,
Коли минув самайн…
Як солодко серед його заграв!
У м’якості святої чорноти
У нескінченності і німоті!
Мале дитя тримає іграшку в руках
Ведмедика… І радість на очах…”
- Може: “коли минув самайн… як солодко серед його заграв! “ (Ш. Маклех), кольоровіше і в переносному значенні є оті самі “червоні маки” (Ш. Маклех)?
- Ага, - “нірвани побажав” (Ш. Маклех)… – простір блаженства, насправді, сірий… ну, нехай небесний чи рожевий – однак сірий, - іронізує занудний філософ, – та й сам вогонь у Маклеха не завжди червоний, ось:
“Мислив би про вогонь чи то сонця, чи то галактики чорний, як оповідки Сфіфта…”
- В даному фрагменті йдеться про філософський аспект “космосу”… і все ж, хоча зараз Самайн - це торжество темної частини року, смерті та містики, - три ночі самоніоса (trinux[tion] samo[nii])… але я впевнений, що Шон має на увазі язичницьке трактування цього свята: “Самайн – свято стародавніх ірландців. Святкувалося, коли надходив час пастухам гнати свої стада з літніх пасовиськ на зимові стійбища (переважно 1 листопада). Одне з найбільш шанованих та бучних свят у давній поганській Ірландії “ (Ш. Маклех) , а яке поганське свято без полум’яних “червоних маків” (Ш. Маклех) реального вогню, і тоді кольорово-доречним робиться “шматочок неба… І радість на очах… в руках ведмедик…” (Ш. Маклех) - м’якенький… такий собі коричневий Чебурашка з помаранчевим животиком, що у моїй свідомості обертається на імперського вічно-голодного (російського) ведмедя “тоді як печеніг здійняв на діточок меча…” (Шон Маклех. «Жорна гніву» )… Той звір шовінізму сьогодні шастає по моїй хаті (колись пройшовся Ірландією) в пошуках меду пихатої слави… І цей (саме такий) аспект світової печалі (всяк поет норовить власну нудьгу перетворити на сум) ірландсько-української душі Шона співзвучний і моїй українській свідомості – невеселій іронії того сірого філософа-зануди… Але душа художника прагне кольору!

То ж яким є семантичний аспект кольору в інших текстах Шона Маклеха?..
    Поперед усіх кольорів - білий та чорний, і сірий (біло-чорний). Лиш інколи це реальні кольори, а не містичні символи. Ось «Біле і чорне» :
У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі
Муркоче коло Всесвіту воріт,
Самотність пророкує і, до речі,
Читає позабутий манускрипт
Написаний на камені дольмена.
Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
Монахи написали про бої й знамена
Народів зниклих і літописи важкі
Де кожна літера важка і черлена –
Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
Все зникло… І нащадок збайдужілий
На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
І нарікає, що життя марудне,
Марнує дні свої і в сірі будні
Відтінок буруватий додає вина.
Отже, “У чорноті небес” (Ш. Маклех), очевидно, спричиненою відсутністю світла (сонця), присутній - “блукає білий кіт” (Ш. Маклех), напевно, місяць, що є вже присутністю світла… “і сірі будні” (Ш. Маклех), попередньо “вимальовані… на шибках” (Ш. Маклех) словом “Нудьга!” (Ш. Маклех), яка теж кольором (фізичним) не є…

    Білий… у текстах Шона найбільше цього кольору. Поміж цитат, що стосуються білого, переважають, очевидно, не реалістичні зображення та персонажі: “білого Неба”, “ … я кличу білого пса і ще білішого коня пасти табуни моїх снів”, “прийде зима з безодні космосу біла як матінка-смерть”, “а пастух мовчить: Той – в біле вбраний з бабусею старою, що платтям білим світить “, a тими (такими), що близькі до реальних, але все ж не однозначно, є словесні зразки: “вічних білих холодів німих”, “з білого сервізу Візьме горня”, “білих-білих хмар”, і семантично білий, але без вживання самої назви кольору: “прозорий світлий день” …
    Сірий… між Шонового сірого багато сивого, що, вірогідніше біле, аніж сіре, ось: “сивий кіт”, “мій старий кіт – сірий як місто вікінгів”, “ сивої вівці часу”,“ … і Дарвіна сивезна борода”, “рапсодій античності сивої слід чайкою білою”, “сміється сивий дід”, “сірою мишею вечора”, “сірий щур… гризе нудьгу таку ж як він сіру”, але нудьга не завжди сіра…

    Чорний… є у текстах Шона і між чорного своя нудьга, ось: “гризти нудьгу одвічну чорну, як та безодня”,але чорною буває не лише нудьга: “чорному каменю смерті”, “чорний пес самотній як ніч”, “ чорним щуром сучасності”,“дітям чорної землі”, “чорний кіт донегольських солоних ночей”, і семантично чорними є уявні картинки: “ там тьма… наразі ніч… наразі пси і зло”.
Всю цю біло-сірo(сиво)-чорну “реальність” можна підсумувати, як метафізичну, такими словами автора (Шона Маклеха), ось:
…По цей бік дзеркала –
Єдиний співбесідник
Зі свічкою в руках
Так само сивий
Так само мовчазний.
І тільки в біле вбраний
А я в чорне.

    Червона барва - це, найперше, поєднання із зеленою реальністю: “а на полях Ірландії – червоні маки …” (Ш. Маклех), також -“кров руда” (Ш. Маклех), а червоний у поєднанні з жовтим - це колір осені: “палають ліси і парки багряним і жовтим вогнем…”,“дарує сміючись життя бог сонця – Бел”, “ жовтому морю листя”, “падають жовті листя думок” (Ш. Маклех), а осінь, це (в наступному фрагменті) семантичне переведення уяви на холодний – синій колір, ось:
А жовтень так само нещадно
Обтинає життя дні –
Бородатий кравець
Кроїть саван із шовку жовтого
Холодними ножицями
Вітру осіннього… (Ш. Маклех)
    Синій - він“такий чудовий синій оксамит” (Ш. Маклех) у поєднанні з червоним дає фіолетову барву - “вітчизну вересову” (Ш.Маклех)…
    Аж ось Шонів «Каталог синяви» :
Запишу всіх святих і праведних
До свого записника,
Де всі вірші покреслені
Буркочуть щось недоладне
Про «забуття» та «нешану».
Так, нібито крім порожнечі
Існує щось у цьому світі
Вічної гри.
Запишу всіх людей з парасольками
В окремий реєстр
На сторінці «сонце».
Запишу всіх їжаків Норвегії
До каталогу в синій зошит
На сторінці «вітер».
Вони теж святі і праведні
Святіші за святого Йосипа,
Тільки колючі… - очевидно, для Шона цей колір особливий… мені ж важливіше те, що при змішуванні синього “вітер” (Ш. Маклех) і жовтого “сонце” (Ш. Маклех) будемо мати зелену барву і виросте вона з“чорної землі” (Ш. Маклех), або: “на обличчях жінок намалюй знак води – синім і жовтим – знак Сонця й Світанку” (Ш. Маклех)…

    Зелений: “хтось ходив серед глибоких трав, пірнаючих у їх зелене море”, “ побачивши зеленого коника-скрипаля” (Ш. Маклех)… Якщо тут слова вимальовують менше-більше реалістичну (фізичну) картинку:
А ще старенький плащ зелений
Як острів наш, як листя кленів,
Як Слайне пагорбу жива й м’яка трава
Як море серпня… (Ш. Маклех), то уже далі розпочинається містика і зелений постає як умоглядний, - “сон свій зелений” (Ш. Маклех), дивний, парадоксальний:
Як промінь, що втомився в небесах*,
Як мох, що нам нагадує, що прах
То сутність світу… І під цим плащем
Я згадую про все – про цей порив і щем
Який звемо життям, про Бога, про Тартар
Проте, що маю я безцінний дар –
Журбу самотності посеред дива із чудес –
Життя одвічного під куполом небес.

Примітка:
* -“ іноді як дивитися зі скель Донеголу в далечінь океану, коли в нього падає втомлене Сонце, то можна побачити зелений промінь – прощання Сонця” (Ш. Маклех).

    І завершальний фрагмент…
… саме цей “зелений промінь – прощання Сонця” (Ш. Маклех), як уявилося мені: червоного сонця, що “…сідає у сірість…” (Ш. Маклех) вечорового простору неба… був, насправді, мотивом цього дослідження, бо окрім отримання зеленого способом змішування фізичних синього та жовтого кольорів, я спостерігав утворення зеленої барви іншим - незбагненним чином… Одного разу, знімаючи плівковим фотоапаратом дерев’яну фігурку “Єви” (на червоному з сірими вкрапленнями тлі) я отримав “браковане” фото зеленої “Єви”… і, дивуючись такій трансформації, пригадав, як колись один старий художник демострував такий собі фокус: він виставив сірий аркуш картону і спер на нього червоний паперовий квадратик... Згодом сказав:
- А тепер дивись пильно на червоне… через якийсь час він скинув той квадратик додолу: на місці червоного я побачив виразний той же квадратик, але уже зеленого кольору, який існував виключно в моїй уяві… Отже, сірий та червоний якимсь чином трансформуються у зелений, як я думав, виключно метафізичний зразок кольору, аж його зафіксувала фотоплівка. Думаю, що існує якесь наукове обґрунтування цього явища, але з тої пори між різних барв я почав вирізняти потойбічність сірого… Зробилися наче зримими “зелений промінь” (Шон Маклех «Стiни, печаль i плащ» ), та “сіріють тіні просиво-зелені” (Богдан-Ігор Антонич. «Свічка» )…
    Мій внутрішній філософ тепер уже не сірий, а просиво-зелений та не такий уже й занудний, хіба… трохи печальніший…

27.05.2014 р.
Виражаю щиру вдячність Богдану Манюку за граматичну правку тексту.
"Недружній шарж «Чао Вітя!»"
• Перейти на сторінку •
 " Кров людська не водиця…"