
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.14
12:25
Конгломерат відмороженого люду на болотах гордо іменують нацією.
Малоцінні персони ціни собі ніяк не складуть.
Злі генії добре вміють прикидатися добрими.
Мистецтво брехні, як і будь-яке мистецтво, має і таланти, і шанувальників.
Імідж благод
2025.10.14
10:55
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2025.10.13
23:22
Чекаю відповідь… Конкретно:
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
2025.10.13
22:48
Три роки промайнуло, як жура
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
2025.10.13
22:32
Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
2025.10.13
20:33
Едемський сад. Пташки щебечуть.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
2025.10.13
06:56
світанок помер і
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
2025.10.13
04:09
Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
2025.10.12
22:29
Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
2025.10.12
19:37
А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
2025.10.12
19:20
Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
2025.10.12
14:52
Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
2025.10.12
12:11
…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
2025.10.11
22:57
Серед сльоз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
2025.10.11
22:10
Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
2025.10.11
20:45
Дешево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Анна Віталія Палій (1965) /
Проза
Пташка з цукру
Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пташка з цукру
(Оповідання для дітей)
Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію