![](images/additions.gif)
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.07.27
02:24
ABBAcDc - мій поетичний винахід
Не був я кращим. Та не був і гіршим!
Зі стелі дивиться старенька лампа.
Насолодившись п'ятистопним ямбом,
Тепер пишу я власним семивіршем.
Я схеми підбирав - та все не ті.
Але тепер, здається, все в порядку!
Не був я кращим. Та не був і гіршим!
Зі стелі дивиться старенька лампа.
Насолодившись п'ятистопним ямбом,
Тепер пишу я власним семивіршем.
Я схеми підбирав - та все не ті.
Але тепер, здається, все в порядку!
2024.07.26
23:39
«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
2024.07.26
20:36
І
Не втихають залпи канонади
і немає вихідного дня,
щоб над головешкою громади
небо не озвучила русня.
Виє чахлий вилупок геєни,
в унісон – лакеї сатани,
Не втихають залпи канонади
і немає вихідного дня,
щоб над головешкою громади
небо не озвучила русня.
Виє чахлий вилупок геєни,
в унісон – лакеї сатани,
2024.07.26
19:27
Мені болить.
- Мені також.
- Здається, це у нас хронічне.
- Як буде криза, то заходь.
- І ти, пильнуй аналогічно.
- Наш світ напевно на межі.
- Напевно, є межа у світу."
Мереживом дрібних стежин
- Мені також.
- Здається, це у нас хронічне.
- Як буде криза, то заходь.
- І ти, пильнуй аналогічно.
- Наш світ напевно на межі.
- Напевно, є межа у світу."
Мереживом дрібних стежин
2024.07.26
17:47
Одна на березі сиділа,
тримала пензля у руках,
не мала ні до кого діла,
літала птахом у думках.
І оживали на папері
якісь сюжети, почуття…
Вона усім закрила двері,
ховаючи своє життя
тримала пензля у руках,
не мала ні до кого діла,
літала птахом у думках.
І оживали на папері
якісь сюжети, почуття…
Вона усім закрила двері,
ховаючи своє життя
2024.07.26
14:11
Попросили написали про Сергія*. Від початку. Як усе воно починалося. Не вірю, що вже 7 років він дивиться на нас з-над хмар. Сім…
Сергія неможливо «вкласти» в слова чи тексти. Він сам і його шлях настільки глибші, що не хочеться та й страшно спростити
2024.07.26
13:51
СпалИ усі його листи,
Зітри нікчемну переписку.
Ці почуття... Їм не рости.
В продовженні немає зиску.
Коли розвіється той дим,
І попіл рознесе по світу,
Лиши у мареві рудім
Зітри нікчемну переписку.
Ці почуття... Їм не рости.
В продовженні немає зиску.
Коли розвіється той дим,
І попіл рознесе по світу,
Лиши у мареві рудім
2024.07.26
09:23
І жодних проблем. Жодних.
Лишоньки на папері…
Ми з серіала модних
Ми у своїй манері
Терпим, бо ми - терпіли
Цьомушню сленгу шана
Нами до нас вертіли
З древніх часів османа
Лишоньки на папері…
Ми з серіала модних
Ми у своїй манері
Терпим, бо ми - терпіли
Цьомушню сленгу шана
Нами до нас вертіли
З древніх часів османа
2024.07.26
08:07
Запалено ще одну свічку… На фронті загинув військовослужбовець - хореограф і танцівник Антон Смецький.
Йому було 37 років…
До війни він співпрацював із відомими українськими артистами, зокрема Іриною Білик. Після війни мріяв навчати дітей…
Антон втрати
Йому було 37 років…
До війни він співпрацював із відомими українськими артистами, зокрема Іриною Білик. Після війни мріяв навчати дітей…
Антон втрати
2024.07.26
07:43
Робив усе, що тільки міг,
На подив, сміх та осуд,
Але спинити часу біг
Донині не вдалося.
Не уповільнив ні на мить
На циферблаті стрілки,
Бо віднедавна час летить,
А я молюся тільки.
На подив, сміх та осуд,
Але спинити часу біг
Донині не вдалося.
Не уповільнив ні на мить
На циферблаті стрілки,
Бо віднедавна час летить,
А я молюся тільки.
2024.07.26
07:31
Увечері хотілося співати,
Доповнити червневі голоси.
В легких обіймах спогадів крилатих
Прийняти чари давньої краси.
Що буде далі - більше не питати
Та під кущем сховатись від грози.
Крізь колір жовто-білої сонати
Доповнити червневі голоси.
В легких обіймах спогадів крилатих
Прийняти чари давньої краси.
Що буде далі - більше не питати
Та під кущем сховатись від грози.
Крізь колір жовто-білої сонати
2024.07.25
23:15
Бач, костюм у труну як влитий?
І баланс, і фасон - все вірно.
А доокола часу крихти,
Одиноко між ними, зимно.
Без корабликів-мрій причали,
Тиша - кісткою, болем в горлі.
Радість світла - в зубах печалі
І баланс, і фасон - все вірно.
А доокола часу крихти,
Одиноко між ними, зимно.
Без корабликів-мрій причали,
Тиша - кісткою, болем в горлі.
Радість світла - в зубах печалі
2024.07.25
21:22
Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетно втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетно втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
2024.07.25
18:18
Вітер грає у краплі, гості
Позіхають моїм мовчанням.
Вони грають сьогодні в кості
На зеленім сукні печалю.
Розкладаю весь час пасьянси
Без потреби, автоматично:
Нема сенсу, це надто ясно,
Позіхають моїм мовчанням.
Вони грають сьогодні в кості
На зеленім сукні печалю.
Розкладаю весь час пасьянси
Без потреби, автоматично:
Нема сенсу, це надто ясно,
2024.07.25
17:22
Прокинувся малий Грицько, продер оченята.
Уже сонечко звисока зазирає в хату.
Почав кликати бабусю, але та не чує.
Вже, мабуть з самого ранку в дворі порядкує.
Одяг штанці та й скоріше вискочив до двору.
Глянув, а бабуся, справді на городі пора
Та щ
Уже сонечко звисока зазирає в хату.
Почав кликати бабусю, але та не чує.
Вже, мабуть з самого ранку в дворі порядкує.
Одяг штанці та й скоріше вискочив до двору.
Глянув, а бабуся, справді на городі пора
Та щ
2024.07.25
14:39
Учись язик тримати за зубами! -
Повчає внучку бабця знов і знов.
Та ж язиком лопоче - меле днями.
Лише регоче. Їй усе одно.
Сміється внучка: - Це я зрозуміла.
Чому ж зітхаєш, бабцю, ти при цім?
- Бо поки ти, як я, навчишся, мила.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Повчає внучку бабця знов і знов.
Та ж язиком лопоче - меле днями.
Лише регоче. Їй усе одно.
Сміється внучка: - Це я зрозуміла.
Чому ж зітхаєш, бабцю, ти при цім?
- Бо поки ти, як я, навчишся, мила.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
![](images/additions.gif)
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.12.07
2023.11.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
![Тлумачний словник Словопедія](http://img.slovopedia.org.ua/button88x31.gif)
Автори /
Анна Віталія Палій (1965) /
Проза
Пташка з цукру
Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пташка з цукру
(Оповідання для дітей)
Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію