Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.27
22:06
Нас день на дощик нині множить легко.
Каламчить з неба синь у душу тихо.
І літо ніби й тут чи десь далеко.
Лиш я і ти. Й зелений листя вихор.
А ми, як діти, граєм у мовчанку.
І крапель сум повзе листком, як гусінь.
Полічать нас міста й дороги зран
Каламчить з неба синь у душу тихо.
І літо ніби й тут чи десь далеко.
Лиш я і ти. Й зелений листя вихор.
А ми, як діти, граєм у мовчанку.
І крапель сум повзе листком, як гусінь.
Полічать нас міста й дороги зран
2026.07.27
21:12
Боже, як страшно, нестерпно, смертельно
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе
2026.07.27
17:11
Гупають яблука гулко, і котяться шелестно,
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.
Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо рос
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.
Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо рос
2026.07.27
16:21
Випадаю з життя, випадаю.
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.
Піднеси на руках свою мрію
Вир невдач — не простий поговір.
А ти кличеш з далекого краю:
«Сину, хлопче! У себе повір.
Не у ближнього, світ чи надію,
щонайперше у себе повір.
Піднеси на руках свою мрію
2026.07.27
14:34
Закінчується двадцять п’ятий рік пошуків.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
2026.07.27
14:27
Величний колір кипарису
І в потяг доданий вагон,
Похилих крил, краї карнизів
І тінь минулого й бетон,
І справжній, мов животворящий
Не жах, не смуток – декаданс -
Рук неймовірних, мезальянсу,
І в потяг доданий вагон,
Похилих крил, краї карнизів
І тінь минулого й бетон,
І справжній, мов животворящий
Не жах, не смуток – декаданс -
Рук неймовірних, мезальянсу,
2026.07.27
13:16
Не знав я, що колись у цьому місті
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.
Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.
Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
2026.07.27
10:13
Шал емоцій! Гра у шахи!
Чую тіко охи й ахи
Від дружини. Я воскрес!
Але вию, наче пес,
Бо, чого гріха таїти -
Мушу "дещо" мавці гріти,
Але, з часом, це мине,
Чую тіко охи й ахи
Від дружини. Я воскрес!
Але вию, наче пес,
Бо, чого гріха таїти -
Мушу "дещо" мавці гріти,
Але, з часом, це мине,
2026.07.27
08:30
лови емоцію поете
лети на полум’я свічі
покинь усе що мало вмерти
нехай палає і шкварчить
у передмісті чи у центрі
життя не вимага причин
чимало є без тями впертих
атож у тебе інший чин
лети на полум’я свічі
покинь усе що мало вмерти
нехай палає і шкварчить
у передмісті чи у центрі
життя не вимага причин
чимало є без тями впертих
атож у тебе інший чин
2026.07.27
06:52
Лиш час німого супокою
Вповзе по гільзах у мій схрон,
То стане тиша після бою
Мене вганяти швидко в сон.
І в сні наївному отому,
Поміж обвуглених цеглин, -
Я побуваю врешті вдома
Якихось декілька годин.
Вповзе по гільзах у мій схрон,
То стане тиша після бою
Мене вганяти швидко в сон.
І в сні наївному отому,
Поміж обвуглених цеглин, -
Я побуваю врешті вдома
Якихось декілька годин.
2026.07.27
06:01
Штрих II: Маска великого імені
Музичний супровід:
Франц Ксавер Моцарт.
Варіації на тему української народної пісні «У сусіда хата біла», ор. 18
Минуло кілька років, і містом покотилася чутка. Львівські музичні салони польської та австрійської ш
2026.07.27
01:40
Липню! Напишімо спільний вірш,
Поки ще твої лунають ноти!
Знаю, що вночі ти теж не спиш -
Тож запрошую! Сідай навпроти.
Тему обираємо удвох...
Хай позаздрять нашому альянсу!
В небеса відвертий діалог
Поки ще твої лунають ноти!
Знаю, що вночі ти теж не спиш -
Тож запрошую! Сідай навпроти.
Тему обираємо удвох...
Хай позаздрять нашому альянсу!
В небеса відвертий діалог
2026.07.27
00:13
Теслярі із Антананаріву
Гемблювали і косо і криво,
Все валилося з рук –
Баобаб і бамбук
Із-за пива в Антананаріву.
Через джунглі до міста Кіншаси
Прокладали взимі теплотрасу,
Гемблювали і косо і криво,
Все валилося з рук –
Баобаб і бамбук
Із-за пива в Антананаріву.
Через джунглі до міста Кіншаси
Прокладали взимі теплотрасу,
2026.07.26
19:41
Москалі хвалитись люблять величним минулим,
Які ото їхні предки героїчні були.
Як вони на своїх нивах мирно працювали,
Та, коли була потреба, мечі в руки брали.
І громили супостата, і гнали, і били,
Аби ті до них «у гості» з мечем не ходили.
Не було
Які ото їхні предки героїчні були.
Як вони на своїх нивах мирно працювали,
Та, коли була потреба, мечі в руки брали.
І громили супостата, і гнали, і били,
Аби ті до них «у гості» з мечем не ходили.
Не було
2026.07.26
16:50
Пливу на тебе сонного дивитись,
крізь продихи стіни - в кімнатну глиб -
у мить, коли Душа твоя розкрита -
безназвана, безрольна, і безли...
безлика - вільно пущена на хвилю
сновидива - у просторі безчась.
Без дозволу прийшла, бо можу й смію
крізь продихи стіни - в кімнатну глиб -
у мить, коли Душа твоя розкрита -
безназвана, безрольна, і безли...
безлика - вільно пущена на хвилю
сновидива - у просторі безчась.
Без дозволу прийшла, бо можу й смію
2026.07.26
13:33
Штрихи до сюжету кіноповісті)
До 235-ліття маестро Ксавера Франца Моцарта і 270-ліття його геніального батька Вольфганга Амадея Моцарта
П.С. Сьогодні, 26 липня 2026 року виповнюється 235 років від дня народження КСАВЕРА МОЦАРТА
«КСАВЕР МОЦАРТ: С
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анна Віталія Палій (1965) /
Проза
Пташка з цукру
Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пташка з цукру
(Оповідання для дітей)
Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
