Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.21
09:06
Тут спочиває Той, хто зводив храми на руїнах власного серця.
Князь, що тримав небо над Руссю,
поки його власна земля йшла з-під ніг у глибини річкові.
Ліворуч від нього – Любава,
тиха течія його юності, що втопила в собі його перші сни.
Вона – жива
2026.05.20
20:20
Раптом одчуєш як минає це життя
Порух рук моторніше за усвідомлення
Ті ґенерації моїх непережитих мрій
Що я надіюся зустріти поки рухи не зносив
І жити щоби видіти світання на зорі
Ми двигалися задля ожвавлення картини
В напрузі й незнатті що відч
Порух рук моторніше за усвідомлення
Ті ґенерації моїх непережитих мрій
Що я надіюся зустріти поки рухи не зносив
І жити щоби видіти світання на зорі
Ми двигалися задля ожвавлення картини
В напрузі й незнатті що відч
2026.05.20
17:04
Щастя — найневизначеніша і найдорожча річ у світі.
Просто хоча б сісти в перерві за каву, помріяти.
Дивно, але б я кинув роботу, квартиру машину і друзів.
Кому це потрібно, коли є любов у Парижі з тобою?
Неспішна вечеря, романтика, запітнілі вікна і
Просто хоча б сісти в перерві за каву, помріяти.
Дивно, але б я кинув роботу, квартиру машину і друзів.
Кому це потрібно, коли є любов у Парижі з тобою?
Неспішна вечеря, романтика, запітнілі вікна і
2026.05.20
16:36
В довгій тиші - відьми,миші,
У глибинах чути хор,
Акцептовані масони
Варять з цинком мельхіор …
Ллється світло недіяння -
Будить вранішній етер,
Спить свідомість… У чеканні
У глибинах чути хор,
Акцептовані масони
Варять з цинком мельхіор …
Ллється світло недіяння -
Будить вранішній етер,
Спить свідомість… У чеканні
2026.05.20
12:04
БІЛИЙ САРКОФАГ: НІЧ НА СТРІТЕННЯ ДЛЯ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА
На схилі віку, коли вишгородські вітри стали надто холодними, Ярослав сів на березі свого життя, де зустрілися дві стихії: Любов і Мудрість.
Перед його внутрішнім зором, мов у мутних водах Дніпра,
2026.05.20
11:33
О першій ночі я не сплю.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
2026.05.20
10:42
Розілляла ніч каву розчинну
на долівку вугільних небес.
Ти не бійся, моя серпантинна,
обіцяю, тебе не покину...
Знову лячно? Нехай йому грець!
Та хіба ти не звикла до струсів,
потрясінь і ударів судьби?
на долівку вугільних небес.
Ти не бійся, моя серпантинна,
обіцяю, тебе не покину...
Знову лячно? Нехай йому грець!
Та хіба ти не звикла до струсів,
потрясінь і ударів судьби?
2026.05.19
18:03
Люди запилених перехресть
Замовили в ковалів залізних снів
Трохи гострих апострофів.
Вони ще не знали,
Що сухий ясен торішнього
Втопився в прозорому Озері Сліз*,
А на поверхні того спокійного ставу,
Яку не може збурити
Замовили в ковалів залізних снів
Трохи гострих апострофів.
Вони ще не знали,
Що сухий ясен торішнього
Втопився в прозорому Озері Сліз*,
А на поверхні того спокійного ставу,
Яку не може збурити
2026.05.19
16:26
Навколо - тепло, а у серці - темно.
Стискають горло помилки, гріхи.
Неначе, травень... І давно сніги
Завершили історію буремну...
Хіба ще актуальна пісня щемна
Для простору ледачої нудьги?
Бо навесні всі тьмяні береги
Стискають горло помилки, гріхи.
Неначе, травень... І давно сніги
Завершили історію буремну...
Хіба ще актуальна пісня щемна
Для простору ледачої нудьги?
Бо навесні всі тьмяні береги
2026.05.19
13:41
На перевалі торохкотять закіптюжені авто.
Кам’яними стежками блукають туристи,
смакують осінь, мов вистояне вино,
купують каву, сендвічі, кожушки і намиста.
Видряпавшись на вершину, вигукують: «Боже!
Онде гори, наче льодяники кольорові.»
Летять на
Кам’яними стежками блукають туристи,
смакують осінь, мов вистояне вино,
купують каву, сендвічі, кожушки і намиста.
Видряпавшись на вершину, вигукують: «Боже!
Онде гори, наче льодяники кольорові.»
Летять на
2026.05.19
13:38
Одні кажуть: життя, як колесо,
Інші кажуть: життя – то лайно.
Треті живуть собі і не чешуться,
Життя пролітає повз них, як кіно.
Одні переймаються гривнею кожною,
Та що там гривнею-копійкою,
Інші вносять за Єрмака мільйони,
Інші кажуть: життя – то лайно.
Треті живуть собі і не чешуться,
Життя пролітає повз них, як кіно.
Одні переймаються гривнею кожною,
Та що там гривнею-копійкою,
Інші вносять за Єрмака мільйони,
2026.05.19
11:30
Колишня спалена епоха
Ущент, навіки і дотла.
В снах Єремії та Єноха
Говорить немічна зола.
Епоха німо заговорить
Про дні звитяги і борні,
Здійнявши суєтливий ворох
Ущент, навіки і дотла.
В снах Єремії та Єноха
Говорить немічна зола.
Епоха німо заговорить
Про дні звитяги і борні,
Здійнявши суєтливий ворох
2026.05.19
11:14
Тихше-но, рак-ліцемір, вуса повільні і довгі
Дошкам плотів піднеси … качуру справжніх утіх,
Вірити хутряним снам личить братам ротоногим* -
Тож у каміння упрись, наче чилім на весні.
Вітер блаженний знайди, шлях пустотливому птаху,
Спіриту, хвилі
Дошкам плотів піднеси … качуру справжніх утіх,
Вірити хутряним снам личить братам ротоногим* -
Тож у каміння упрись, наче чилім на весні.
Вітер блаженний знайди, шлях пустотливому птаху,
Спіриту, хвилі
2026.05.19
09:42
Фіолетовий вибух травневого дня,
ніби хмара, що впала у сад.
Оксамитова, пишна, густа вишина
Залишає п'янкий аромат.
В кожнім гроні - маленькі сузір'я зірок,
таємничий приховують світ.
Заглядає в обличчя весняний бузок,
вабить душу пахучий цей кв
ніби хмара, що впала у сад.
Оксамитова, пишна, густа вишина
Залишає п'янкий аромат.
В кожнім гроні - маленькі сузір'я зірок,
таємничий приховують світ.
Заглядає в обличчя весняний бузок,
вабить душу пахучий цей кв
2026.05.19
05:54
Янголе світлий! Солодких видінь.
Обіймаю тебе ніжним серцем.
Хай насниться тобі неземна голубінь,
біля лісу прозоре озерце.
В нім хлюпочеться рибка надій золота,
якщо хочеш, задумай бажання.
Хай гойдає на крилах тебе висота
і моє незбагненне коханн
Обіймаю тебе ніжним серцем.
Хай насниться тобі неземна голубінь,
біля лісу прозоре озерце.
В нім хлюпочеться рибка надій золота,
якщо хочеш, задумай бажання.
Хай гойдає на крилах тебе висота
і моє незбагненне коханн
2026.05.19
01:45
садок із сакур коло хати,
прилетіли джмелі - а вишень нема
- не будем ми гудіти над сакурами!-
полетіли геть
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...прилетіли джмелі - а вишень нема
- не будем ми гудіти над сакурами!-
полетіли геть
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анна Віталія Палій (1965) /
Проза
Пташка з цукру
Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пташка з цукру
(Оповідання для дітей)
Хвіст і крила у неї були рожевими, тулуб – блакитним, а голова – жовтою. А якою вона була смачною! Її можна було смоктати, – спочатку голову – і дивитись, як вона стає дедалі меншою та світлішою, – потім крила, по одному, і вони би легко танули в роті, все маліючи. Але я не їв пташки. Вона поміщалася в моїй долоньці, і я літав із пташкою на кухню, до мами, й назад, коридором. Пташка радісно щебетала, і ми разом піднімалися на хмари, щоби перепочити, а потім опускалися на черешню підкріпитися ягідками. Мама лише хитала головою, а потім запитала, чому пташка так голосно співає. Звідки мамі було знати, що нам обом так весело?
Зранку я застав пташку на табуретці біля свого ліжка. Вона не випурхнула вночі через кватирку, не покинула мене. Пташка була Моєю!
У дворі ніхто такої не мав. Усі збилися докупи, щоби подивитися. А я щасливо показував, які в неї дзьобик і крила, як її можна підтримувати, коли вона літає, і як вона виглядає, коли через неї дивитися на сонце. І ніхто не пропонував її з’їсти, хоч вона була тільки пташкою з цукру.
Я думав, що ніколи з нею не розстанусь. Але коли прийшла Катруся, котра жила у шостій квартирі, та, в якої батьки загинули, й знову заплакала, я простягнув їй Мою пташку і сказав: «Бери!»
Того моменту не думав, віддасть пташку Катя, чи ні, просто хотів, щоб вона не плакала. Дівчинка й справді виглядала щасливою. Тулилася до гурту дітей, притиснувши до грудей пташку, і сором’язливо та радісно простягувала її, показуючи таким самим, як вона, маленьким веснянкуватим особам у квітастих сукенках і майже однакових черевичках. Ми, хлопчаки, трималися осторонь, але я й так бачив і Катрусю, і дівчат біля неї, і весь наш великий двір.
Все було добре, поки Катя, ненароком перечепившись, не впала. Пташечка з її рук випала прямо у калюжу. І на пташку відразу ж наступив гумовим чоботом якийсь дядько. Коли ми підбігли, нічого вже не залишилося. Лише якась розлізла пляма у калюжі води. Катя розплакалася.
– Чого плачеш? – грубувато запитав я. – Подумаєш, якийсь цукерок. Було б чого плакати.
Дівчинка запитливо глянула на мене, немов перевіряючи правдивість моїх слів. І, врешті, безрадісно затихла. А я не плакав. Сльози хотіли набігати, але я не пускав їх. І навіть тоді, коли піднімався до себе на третій поверх, дивлячись на хмари, що змінювали форму від вітру, сліз не було. Десь далеко, через шибку, був вітер із хмарами, було призахідне сонце і велике-велике синє небо.
Захотілося прорватися крізь хмари у це небо і злетіти високо-високо над землею. Настільки високо, що земля вже не здавалася б величезною, а стала б маленькою, як та пташечка, що її можна помістити на долоні. Я б обережно тримав її обома руками, і нікому не дав би зашкодити їй.
Мама покликала до вечері, так я мусив опускатися на Землю. Земля з маленької ставала дедалі більшою і, врешті, стала такою ж величезною, як зараз, а я опинивсь у себе в кімнаті.
– Вже йду, мамо!
01.09.2004 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
