Невідомий Іван Тобілевич (Карпенко-Карий): листи, п’єси // Упорядкування і вступна стаття С. Бронза. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2012. – 576.

Про книгу у якій зібрано листи сказати або майже немає про що, або сказати можна стільки, що і під одну обкладинку не вміститься. Пояснення цьому досить просте: листи – це матеріал, якій може слугувати для створення великого дослідження життя і творчості того, хто ці листи писав. І коментувати їх треба або розгорнуто, або не коментувати взагалі. А головне листи – то є живий матеріал.
Зважаючи на це книгу «Невідомий Іван Тобілевич» доречніше було б назвати «Живий Іван Тобілевич», адже епістолярій драматурга найповніше демонструє нам його життєві, творчі та естетичні позиції. А головне – усе це у первозданному вигляді, не пропущені через призму науковців-дослідників, незаангажовано. Усе, що нам потрібно дізнатись ми маємо дізнатися самі, просто прочитавши листи Івана Тобілевича, зрозумівши його.
У цьому плані ця книга є надзвичайно цінною як для дослідника творчості видатного драматурга, так і я для звичайного читача, адже листи (які нерідко є досить раритетними і перебувають у архівах) зібрані в одній книжці із 600-сот сторінок. Також книга містить фото додатки та дві відносно невідомі п’єси, принаймні невідомі пересічному читачеві, «Ґандзя» та «Мазепа».
У книзі зібрано листи Івана Карповича датовані із 1878 року по рік його смерті – 1907-ий. Розташовані вони у хронологічному порядку. Адресатами є родичі Тобілевича: його брати, сестри, діти; редакції газет та спілки (наприклад «Общество русrих драматических писателей и оперных композиторов»); друзі драматурга; відомі діячі (Іван Франко, Сергій Єфремов, Борис Грінченко, Микола Костомаров, Павло Житецький). У цих листах Іван Карпович постає і як батько, який дає настанови своїм дітям, і як автор-драматург, який дає пояснення деяких своїх творів, і як громадсько-політичний діяч, і як театрал (зокрема висловлюється бажання злуки колишнього великого театру, який розколовся на декілька труп. Зусиллями саме Карпенка-Карого об’єднання, хоча і не надовго, але звершилось).
Особливо цінним у розумінні самокритичності та дотепності Івана Тобілевича є лист до Івана Франка від 1 березня 1888 року.
Тобілевич пише: “Театральні рецензенти кажуть, що на мої п’єси тільки тим і дивиться публіка, що актори дуже добре удають… Театральний рецензент не єсть літературний критик, я знаю. Яркий світ рампи міша рецензентові, ріже очі, і в його фантазії завжди перевагу має актор над автором; він (рецензент) завжди забуває, що актором керує суфлярня, з котрої йому подають готові, прочувствовані речі автора, і що акторові зостається тільки (коли він талант) під впливом власних нервів те саме, що автор пережив, яко творець, передать слухачам… І публіка рецензентам віре, бо вона ще більше має право вбачати в театрі тільки творчество актора…” Виняткове чуття мистецтва Іваном Тобілевичем, розуміння суті речей дає вичерпне пояснення взаємодії театральний критик – драматург.
Із листа очевидно, що Карпенко-Карий, незважаючи на успіх вистав за його п’єсами, все ж потерпає від неуваги тогочасної критики до своєї драматургії. Він розумів, що вкладає у свої твори такі смисли, користується такими тонкими драматургічними прийомами, які по-справжньому може оцінити та декодувати тільки професійний літературний критик. Але аж ніяк не театральний рецензент. Основне завдання театрального критика – виявити майстерність конкретної вистави – симбіозу акторської гри, режисерських знахідок, роботи сценографа, світла, звуку. Драма також потрапляє до кола інтересів театральних критиків, але, більш за все, на рівні сюжету та конфлікту. Літературний же критик займається тлумаченням та оцінкою прийомів саме літературного твору, що дає йому змогу у повній мірі оцінити його як твір мистецтва.
У словах драматурга відчувається розпач, особливо у майже риторичних запитаннях “Де мої читателі? Нема”, та “А чи була ж в літературному стані справжня критика на мої твори? Ні! Та й кому охота тратить працю на критику того, кого ніхто не читає”. Дещо іронізуючи у листі стосовно власної особи, він цілком щиро та прямо висловлює своє істинне прагнення: “Бажаю перш усього, щоб публіка познайомилась з моїми творами не на театрі, куди йдуть слухати акторів, а з книжки, котру читають ради автора”.

Значення цього видання важко переоцінити, адже воно таки відкриє читачеві невідомого Івана Тобілевича. Не того хрестоматійного, затертого, бляклого, а живого, справжнього. Саме листи Івана Карповича, сповнені сили і таланту, здатні зробити це якнайкраще.