« Я тибе хачу...»

Фразеологізм азіата

І хто ті азіати? – я питаю.
Oті, що нині у сирій землі
удобрюють поля чужого краю?
І риторичну відповідь чекаю, –
це барани на м’ясо у Кремлі?

Це найманці-опричники у хунті
великого єдиного царя –
запеклі, ненажерні, «довбануті»
заради інтересів Ліліпуті,
якому все уже – до ліхтаря.

Орда злочинців хоче Україну
у жертву мракобісу-палачу.
У Чуркістані хочуть половину:
сакраментально, – «я тибэ хачу…»

Московії усе не вистачає
«своєї» Ялти і чужих портів,
горілки, хліба й сала, баранів,
і золота, і срібла... І до чаю
із хати, саклі, юрти, пекла, раю –
з чужих комір усе собі у хлів.

Як мачуха – така собі добренька
опікується хрипло за рідню,
гладенько стелить дітям западню –
все обіцяє цяцянки дурненьким,
а далі бійню, а тоді – війну.

І верх бере бараняча натура
уже невиліковного совка.
Чурбаняча кремлівська кон’юнктура
ґвалтує і раба, і кріпака.

І ось каптан від Чуркіна чурба́ну –
гуманітарний, нібито, конвой:
і аж два О, і свіжа сіль на рани,
і подарунок підданим тирана –
аж два на сто дубовий аналой.

І ось уже й війна гуманітарна,
яку веде велике ВеВе Пу
«за Україну». Гляньте на екрани.
Напевне – це Велика Вітчизняна,
а щодо Пу, воно і в Раші Пу.

Але Росія наче і не чула.
Зловіща тінь окутує минуле...
Сокирою замахується кат,
аби вона полегшено зітхнула,
що голову у меншого зітнула,
аби упився кров’ю старший брат.

                              11.2014