Чи, може, то гра - не поставив розділові знаки, неуважність. А останнє, про козир, треба ще подумати, бо в моєму варіанті - це початок гри, а у вашому - виглядає, як закінчення(козир не відразу дістають, а у найбільш відповідальний момент), хоча рима "виймай" краща.

Ви забуваєте своє крилате гасло, - помилки були і будуть і від редакторів нема куди діватись, але я вже не буду.

Прийшла, прочитала.
Усюди – непевне, невідань літа. нене.......
Рядок просить шліфування.

Усюди, я знаю, невідань літа.
усюди, як відьма, невідань літа...))))))
усюди не янгол - невідань літа...
варіантів чимало.
можна думати. покращити, увиразнити.

Мабуть, вірш написали після мого коментаря, де я писала про наш чорно-білий світ.

Шановний Олександре, все далі написане, швидше за все, стосується більшості публікацій авторів на ПМ і не лише на ПМ.
Перше, що спробував би вам ( і в цілому - й собі, як авторові, в колективному "нам"), в межах свого непевного статусу, порадити, - це у спробах творити (а значить - доброчинствувати) намагатися йти від уважного споглядання Творцевих плодів аж до запрошення Творця до вашого творчого процесу. Останнє, хоча і дещо нагадує магічне народне "святий Антонію, допоможи", але викликається не словами, а відкритістю і розуму і серця (тривалою відкритістю)...
Думаю, що ви, Олександре, як і абсолютна більшість з нас - ще на першому етапі, в кращому випадку, уважного споглядання. В цьому ми всі нагадуємо юних мудрістю одвічних українських мислителів. Але в поезії потрібна значно більша точність, аніж, скажімо, в просто розмовах чи просто "писаннях". Так от, за уважного погляду, ми можемо таки помітити, що все живе окрім твердих складових, як те - кістки ( в нашому випадку, в нашому творі - це, нмсд, особисті світоглядні ідеї), має і м'які - і їх значно більше, аніж твердих. І вони значно глибшу мають місію, аніж просто сполучення всього і вся.
У вас, зрештою, як і в схожих загальноукраїнських потугах такого рівня, на жаль, обмаль мягкого простору - а це не лише сполучні тканини, не лише води, але й прозоре повітря, що все разом формує, пов'язує, утримує обсяг, являє обрії...
Скажімо, для наочності, в малярстві "мяке" завжди домінує над твердим, тобто, прозоре займає передній план, в той час як твердіше, непроникливіше (для світла) відсувається на інші плани...
Власне в цьому і проста таємниця початкового письменницького доброчинства - мягке і прозоре потрібно на перший план. У вас бо ж тут на першому плані майже одні кістки, можна вивчати анатомію.
Це, звичайно, теж метод, і всі ми через нього проходимо, але на вищих рівнях набагато важливіше вписувати власну анатомію в мякі шати від Творця...
В ідеалі - дійти до рівня руху проміння через обсяг )

"Усюди – непевне, невідань літа,
від роду до віку – суєт суєта,
і безвість геєни, і вічний розмай.
і чорне, і біле - тропу обирай..."

Дякую, Аню. Знаєте, маю таку ваду, а може і не ваду, а звичку - у відповідях на коментарі допускати деяку долю іронії, але не тому, щоб ослабити критичну складову, а тому, що не вважаю себе настільки справжнім поетом, щоб обговорювати свої віршування на тільки серйозному рівні. Це камінчик у свій город, але ніяк ні в чий інший. Але тепер з вашою допомогою зрозумів, що як би автор не відносився до своєї поезії, є теми, де не варто так робити, або принаймні хоча би не писати. Не тому, що це табу, а тому, що для декого це надто відповідальна тема, а моє несерйозність(насправді, це не зовсім так) справляє враження поверхневості. Сподіваюсь, ви зрозумієте, бо ото ваше Але(навіть не воно, а три крапки після нього) мене не надихає. А зауваження ваші я обов'язково прийму до уваги на майбутнє.

Шановна РМ, відповім завтра - сидів, писав, але мабуть перебрав дозволений об'єм чи час і комент пропав.

Так, червона інструкція з’явилася, але, мабуть, я зробив щось не так, бо написане не відтворилося. Тому не ризикую і пишу у ворді, щоб скопіювати на сторінку. По-перше, закінчення ваше мені більш до вподоби. Якщо ви не проти, я міг би «позичити». Далі про тверде і м’яке. Знаєте, у хащі ваших філософсько-естетичних мудрувань легко заблукати, досягаючи їх сутність. Отож, моє бачення: тверде, закостеніле, кістяк – це щось із наступного ряду – особистий світогляд, тональність, деяка категоричність у висновках, упізнання і повторюваність образів й метафор, приземленість і буденність творчості, суб’єктивність узагальнень, аматорське споглядання та інше. Можливо, не вгадав, тоді на цей прикрий випадок і допоможе «інше» у вашому трактуванні. А м’яке, світле, прозоре – це як весняний ручай: біжить, вбираючи «проміння через обсяг», дзюрчить, вбираючи різноголосся і легкість живого довкілля. Це як промінь світла в ночі – вказує шлях і обнадіює. Це як спілкування із космосом душі. Це як дотик до високого через подолання особистого порогу байдужості. Але для цього треба бути справді поетом(як кажуть, з Божою іскрою), а не просто віршувальником . Хіба більшість цього не хоче? Звичайно, хоче, як і я, до речі. Але як досягти? Через тривалу «відкритість і розуму і серця», щоб не споглядати, а залучати? Це легко сказати, та важче утілити. Як би хто не відкривав своє серце Творцю, не маючи від природи поетичного дару, навряд чи він може стати Поетом. Щирим християнином, доброю людиною, непоганим віршувальником – так, але Поетом, Митцем, мабуть, ні. Видатні досягнення – це, як кажуть, 1% таланту і 99% важкої праці, але без тієї одинички також нічого не буде. М’яке, що огортає душу у шати Божого дару, дається якимось незбагненним провидінням, а не кількістю написаних віршів. Я особисто написав доволі багато віршів уже тут, на ПМ, і навіть почерпнув багато чого корисного, але хіба можу, кладучи руку на серце, стверджувати про свої значні досягнення? Інколи думаю, що взагалі варто відійти від цього процесу, але в той же час, якби не було армії подібних мені ЛП, то і справжніх поетів було би менше, бо масовість віршувальників в деякій мірі спонукає талант до праці. Я би й хотів «кістяк» своїх віршів одягнути у м’яке, світле прозоре легке піднесене, але одного бажання мало. І справа не тільки у моєму світогляді, а мабуть у тому 1%. Тому і пишу так, що критично оцінюється вами як переважання твердих складових. Далі і не знаю навіть, що ще сказати. Запевнити, що ось-ось м’яке почне з’являтися, маскуючи непривабливий кістяк від уважного оцінювання, лиш дайте трішки часу? Глупство. Може мені дійсно покинути віршувати, бо особливого сенсу, крім уподобання самого процесу творчості, я не бачу. Є ще одне сподівання, що може колись якось десь напишеться щось таке, що комусь запам’ятається, а не кане безслідно в архів часу. Але ж для цього потрібно весь час писати… Загалом дякую вам за коментар, бо заставив трохи задуматися над власним поетичним «Я».