ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Femme fatale, або Вітряки і донкіхоти
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Femme fatale, або Вітряки і донкіхоти
Сергій Лазо. Баловство небес: Избранное. – Санкт-Петербург, Алетейя, 2013. – 336 с. – (Серия «Русское зарубежье. Коллекция поэзии и прозы»).; іл. – Григорій Лоїк.
Письменник черпає досвід із довколишнього світу, зануреного у зло, та інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність довгоплинних і першорядних речей. Інтуїція встановлює контакт з іншим виміром дійсності – мить втаємничення у творчість.
Не так давно видивилася в мережі і навіть занотувала, бо сподобалося: «без поэзии, без, казалось бы, этой абсолютно необязательной и даже бесполезной материи, народ окончательно и бесповоротно опустится на четвереньки и захрюкает». Не знаю, можливо, це трохи занадто, але образний напрямок вислову спонукає до роздумів.
Правдивий поет має бути схожим на свої вірші, а вірші повинні наслідувати поета ( за І. Сельвінським), тобто поет творить у поезії самого себе. Особистісний пазл письменника Сергія Лазо сприймається численними прихильниками як складна загадка, котра містить кольорові фрагменти, що треба скласти в картинку (це нагадує графічні роботи у стилі ташизму – означене без означеного). Поезія Сергія Лазо дивує емоційними несподіванками, напевно тому, що нарождена подивом поета перед безмежністю відкриттів у буденних явищах людського світу, і також тим, що відбувається з його ліричним героєм, коли він усвідомлює свою причетність до цих світів. Притягальність Сергія Лазо – у збігу особистості й стилю творчості: поет, музикант, прозаїк, драматург – у кожній іпостасі він досконалий фахівець і майстер з гурту талановитих особистостей, які, дякуючи Богові, ще не перевелись на українській землі. Людина-оркестр (за висловом Андрія Куркова), автор кількох поетичних збірок, роману в прозі, пісень, що давно стали хітами, драматичних творів, він продовжує творити, і доказом слугує збірка вибраного, про яку наразі мова.
Ще Гете говорив, що любовна лірика живиться банальностями. Талановито писати про любов – виняткова якість, проте щоби писати про кохання, самого тільки життєвого досвіду недостатньо. Любов поєднує в собі й висоту, і падіння. Любовна фраза, коли вона одночасно не виявляє інших, наприклад, філософських означень, однобічна, нецікава, і навпаки. У Сергія Лазо лейтмотив любові виформовує впізнаваний авторський симфонізм.
Чтобы расстаться, полно причин –
И только одна, чтоб встретиться.
Только одна, чтобы любить,
Множество, чтоб не сниться,
Есть тысячи способов как убить,
И только один – родиться.
Послідовний урбанізм письменника – спосіб і, напевно, головна можливість усвідомити складність ієрархій та зв’язків світу, і таким чином, змалювати очевидність, оголеність цієї благої складності адекватною поетичною мовою.
Холодный дождь на улицах пустых,
Как будто вымер город. Сплошь безлюдье.
В горшках засохли кактус и герань
Двойные окна непрозрачно пыльны.
Здесь все часы – песочные часы,
Осталась в них всего щепотка жизни,
И некому часы перевернуть…
Мы превратились в голые деревья
И каждый тихо плачет о своем.
О чем? О счастье, о тепле, о небе?
Мову поета можна називати по-різному: метафоричною, порівняльною, барочною, гротесковою, буває, ефектно-естрадною. Від того вельми широка палітра образності, що дозволяє побачити і відчути: «влюбленный дождь украл твою походку / и за тобой, как пес, послушно бродит (…) все ведь осень, унылая плакса, в лужах плавают желтые кляксы (…) мое ненайденное счастье / мои несбывшиеся слезы / дрожат в углах твоей улыбки / и прячутся в твоих глазах».
Судячи за стилістичними і лексичними ознаками, С. Лазо – лірик, насамперед, спостерігач і знавець кохання (в очах новітнього покоління слово «кохання» навіки скомпрометоване, а от «знавець» – це круто і затребувано!) й безумовно, він шкодує за недосконалістю й непередбачуваністю (бажана й невірна femme fatale) цього універсального почуття. Це породжує притаманну поетові манеру бачити велике через мале, не мчати, а повільно, крок за кроком підніматися сходами подивувань і відкриттів, здавалось би, локального, «містечкового значення». Враження накочують як зворушення, тривожні від того, що вже збулося, але й далі ваблять далекою радістю, що має збутися тепер.
Щоб у підсумку бути винагородженим за працю душі як ангелами та Господом, так, зрозуміло, й читачами, котрі проторують шлях довжиною у 171 вірш і роман, письменникові треба вірити, що за межею реальності існує дивовижний загадковий всесвіт, де постійно змішуються буденне і театральне, печальне й комічне, сентиментальне й фарсове, недоладне й щиросердне, авантюрне і ностальгійне, провокативне і пустотливе. У Сергія Лазо все це виконане в манері неокласичної естетики, яка дає можливість відчути-побачити становлення емоції у ланцюговій реакції: «Иду по тропке узкой и крутой, / Где только небо по земным расчетам, / И ветряки за видимой чертой / Нетерпеливо машут донкихотам» – все змішалося, зіткнулося й розлетілося, дискурс і мова музики сполучені між собою.
Окрім поезій, вибране містить автобіографічний роман «Концерт для одинокого голоса с неслаженным оркестром» (цей роман вийшов друком українською і російською мовами і вже рецензувався автором цих рядків («Літературний Тернопіль», № 4 (49), 2011). Прозаїк Сергій Лазо, переповідаючи приватні факти свого життя, інтимно перевтілює їх, тому дещо випадає з дискурсу актуальної соціальної ролі суспільного деміурга. На його думку (вірніше, на думку його alter ego), неприпустимо не пригадати того, що колись було (це як вловити свої сліди, що щезнули), а якщо не пригадати, може статися непоправне і ця катастрофа забуття ніколи не зарубцюється. Світлого капіталістичного майбутнього явно не вийшло, але й світле теперішнє не дає жодної можливості зосередитися виключно на прекрасному і високому. В означеному просторі вічне поєднується зі щохвилинним, а світ одночасно жахає невідомістю і приваблює непередбачуваним. Ключова емоція письменника Сергія Лазо – трагізм теперішнього і розгубленість перед ним. На перший погляд, ця позиція далека від актуальності, панорамного бачення, голосної епохальності, але, тим не менше, не кожна зупинена мить зупинена тому, що прекрасна.
Жодне з формальних аналізів тексту не виводить до суті творчості. Творчий акт, в принципі, алогічний, непередбачуваний, раптовий, нерозсудливий. Відкриття стаються саме там, де їх не чекають. Культурний міст від Тернополя до Санкт-Петербурга - передмова успішної функції камертона для читача. Час змінює оцінки. Щоби відбулася раптова зміна кута зору, треба сильно подорослішати. Щоби відкрилися очі на джерело натхнення, котре лежить поза нами і не піддається критичному аналізові, треба вчитатися у твори Сергія Лазо: «если нет у нас завтра, пусть длится вчера (…) пока идем одной дорогой – / мы вместе. / дороги соединяют даже тех, / кто расходится. / Даже тех, кто ушел».
Письменник черпає досвід із довколишнього світу, зануреного у зло, та інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність довгоплинних і першорядних речей. Інтуїція встановлює контакт з іншим виміром дійсності – мить втаємничення у творчість.
Не так давно видивилася в мережі і навіть занотувала, бо сподобалося: «без поэзии, без, казалось бы, этой абсолютно необязательной и даже бесполезной материи, народ окончательно и бесповоротно опустится на четвереньки и захрюкает». Не знаю, можливо, це трохи занадто, але образний напрямок вислову спонукає до роздумів.
Правдивий поет має бути схожим на свої вірші, а вірші повинні наслідувати поета ( за І. Сельвінським), тобто поет творить у поезії самого себе. Особистісний пазл письменника Сергія Лазо сприймається численними прихильниками як складна загадка, котра містить кольорові фрагменти, що треба скласти в картинку (це нагадує графічні роботи у стилі ташизму – означене без означеного). Поезія Сергія Лазо дивує емоційними несподіванками, напевно тому, що нарождена подивом поета перед безмежністю відкриттів у буденних явищах людського світу, і також тим, що відбувається з його ліричним героєм, коли він усвідомлює свою причетність до цих світів. Притягальність Сергія Лазо – у збігу особистості й стилю творчості: поет, музикант, прозаїк, драматург – у кожній іпостасі він досконалий фахівець і майстер з гурту талановитих особистостей, які, дякуючи Богові, ще не перевелись на українській землі. Людина-оркестр (за висловом Андрія Куркова), автор кількох поетичних збірок, роману в прозі, пісень, що давно стали хітами, драматичних творів, він продовжує творити, і доказом слугує збірка вибраного, про яку наразі мова.
Ще Гете говорив, що любовна лірика живиться банальностями. Талановито писати про любов – виняткова якість, проте щоби писати про кохання, самого тільки життєвого досвіду недостатньо. Любов поєднує в собі й висоту, і падіння. Любовна фраза, коли вона одночасно не виявляє інших, наприклад, філософських означень, однобічна, нецікава, і навпаки. У Сергія Лазо лейтмотив любові виформовує впізнаваний авторський симфонізм.
Чтобы расстаться, полно причин –
И только одна, чтоб встретиться.
Только одна, чтобы любить,
Множество, чтоб не сниться,
Есть тысячи способов как убить,
И только один – родиться.
Послідовний урбанізм письменника – спосіб і, напевно, головна можливість усвідомити складність ієрархій та зв’язків світу, і таким чином, змалювати очевидність, оголеність цієї благої складності адекватною поетичною мовою.
Холодный дождь на улицах пустых,
Как будто вымер город. Сплошь безлюдье.
В горшках засохли кактус и герань
Двойные окна непрозрачно пыльны.
Здесь все часы – песочные часы,
Осталась в них всего щепотка жизни,
И некому часы перевернуть…
Мы превратились в голые деревья
И каждый тихо плачет о своем.
О чем? О счастье, о тепле, о небе?
Мову поета можна називати по-різному: метафоричною, порівняльною, барочною, гротесковою, буває, ефектно-естрадною. Від того вельми широка палітра образності, що дозволяє побачити і відчути: «влюбленный дождь украл твою походку / и за тобой, как пес, послушно бродит (…) все ведь осень, унылая плакса, в лужах плавают желтые кляксы (…) мое ненайденное счастье / мои несбывшиеся слезы / дрожат в углах твоей улыбки / и прячутся в твоих глазах».
Судячи за стилістичними і лексичними ознаками, С. Лазо – лірик, насамперед, спостерігач і знавець кохання (в очах новітнього покоління слово «кохання» навіки скомпрометоване, а от «знавець» – це круто і затребувано!) й безумовно, він шкодує за недосконалістю й непередбачуваністю (бажана й невірна femme fatale) цього універсального почуття. Це породжує притаманну поетові манеру бачити велике через мале, не мчати, а повільно, крок за кроком підніматися сходами подивувань і відкриттів, здавалось би, локального, «містечкового значення». Враження накочують як зворушення, тривожні від того, що вже збулося, але й далі ваблять далекою радістю, що має збутися тепер.
Щоб у підсумку бути винагородженим за працю душі як ангелами та Господом, так, зрозуміло, й читачами, котрі проторують шлях довжиною у 171 вірш і роман, письменникові треба вірити, що за межею реальності існує дивовижний загадковий всесвіт, де постійно змішуються буденне і театральне, печальне й комічне, сентиментальне й фарсове, недоладне й щиросердне, авантюрне і ностальгійне, провокативне і пустотливе. У Сергія Лазо все це виконане в манері неокласичної естетики, яка дає можливість відчути-побачити становлення емоції у ланцюговій реакції: «Иду по тропке узкой и крутой, / Где только небо по земным расчетам, / И ветряки за видимой чертой / Нетерпеливо машут донкихотам» – все змішалося, зіткнулося й розлетілося, дискурс і мова музики сполучені між собою.
Окрім поезій, вибране містить автобіографічний роман «Концерт для одинокого голоса с неслаженным оркестром» (цей роман вийшов друком українською і російською мовами і вже рецензувався автором цих рядків («Літературний Тернопіль», № 4 (49), 2011). Прозаїк Сергій Лазо, переповідаючи приватні факти свого життя, інтимно перевтілює їх, тому дещо випадає з дискурсу актуальної соціальної ролі суспільного деміурга. На його думку (вірніше, на думку його alter ego), неприпустимо не пригадати того, що колись було (це як вловити свої сліди, що щезнули), а якщо не пригадати, може статися непоправне і ця катастрофа забуття ніколи не зарубцюється. Світлого капіталістичного майбутнього явно не вийшло, але й світле теперішнє не дає жодної можливості зосередитися виключно на прекрасному і високому. В означеному просторі вічне поєднується зі щохвилинним, а світ одночасно жахає невідомістю і приваблює непередбачуваним. Ключова емоція письменника Сергія Лазо – трагізм теперішнього і розгубленість перед ним. На перший погляд, ця позиція далека від актуальності, панорамного бачення, голосної епохальності, але, тим не менше, не кожна зупинена мить зупинена тому, що прекрасна.
Жодне з формальних аналізів тексту не виводить до суті творчості. Творчий акт, в принципі, алогічний, непередбачуваний, раптовий, нерозсудливий. Відкриття стаються саме там, де їх не чекають. Культурний міст від Тернополя до Санкт-Петербурга - передмова успішної функції камертона для читача. Час змінює оцінки. Щоби відбулася раптова зміна кута зору, треба сильно подорослішати. Щоби відкрилися очі на джерело натхнення, котре лежить поза нами і не піддається критичному аналізові, треба вчитатися у твори Сергія Лазо: «если нет у нас завтра, пусть длится вчера (…) пока идем одной дорогой – / мы вместе. / дороги соединяют даже тех, / кто расходится. / Даже тех, кто ушел».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію