
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.21
14:46
Із Бориса Заходера
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.
І скарги йдуть навперебій:
2025.08.21
09:57
Над усе хлопець любив плавать. Одчайдух був і всяким там настановам батьків бути обережним запливав хоч і «по-собачому», надто на спині, далеченько. Аж поки було видно берег.
От і цього разу плив і од насолоди аж заплющив очі. І не зуздрився, як потрапи
2025.08.21
06:10
Які грузькі дороги,
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
2025.08.20
21:49
Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
2025.08.20
18:16
У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
2025.08.20
10:34
як морський штиль узявся до зброї
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
ця незграбність
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
2025.08.20
09:32
серпня - День народження письменника світового рівня, одного з останніх могікан-шістдесятників,
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
майстра психологічної і готичної прози, яскравого інтерпретатора українського літературного бароко
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешев
2025.08.20
05:55
Я вірю не кожному слову,
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
2025.08.20
05:02
Я тебе не зустрів, і не треба красивих метафор,
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
2025.08.19
22:24
Цвіте сонях,
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
2025.08.19
21:27
Природа виявила геніальність
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
2025.08.19
14:42
Не думай люба і кохана,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
2025.08.19
13:45
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Ассоль
М
Ассоль
М
2025.08.19
13:10
Із Бориса Заходера
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
2025.08.19
13:02
Лідери думки... оті, що вгорі –
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
2025.08.19
12:36
Стерня навколо їжачиться,
над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Артамонов (1992) /
Поеми
Ньярлатхотеп
Я не пригадую точно, коли це почалося – відбувалося це багато місяців тому. Жахливе напруження було безмежним. До політичних та суспільних змін долучилося незвичне та тяжке передчуття прихованої фізичної загрози; загрози, що охоплювала усе, такої загрози, яку можна уявити хіба що в найстрахітливіших нічних мареннях. Я пригадую людей, що проходили з блідими обличчями, сповненими стурбованості; шепіт розносив попередження та пророцтва – ніхто не насмілювався свідомо повторити їх, ба більше, визнати, що вони взагалі звучали.
Відчуття жахливої провини володіло країною, і міжзоряна темна безодня випромінювала потоки холоду, що змушував здригатися кожного, хто залишався наодинці у пітьмі. Ніби якийсь демон спотворив звичну послідовність пір року – довга осіння спека породжувала страх, і кожен відчував, що земля, навіть увесь Всесвіт, вийшов з-під контролю знаних богів чи сил, і заволоділи ним боги чи сили, що до цього часу залишалися невідомими.
А потім з Єгипту прийшов Ньярлатхотеп. Ким він був, ніхто не міг сказати, але мав він древню кров у жилах та зовнішність Фараона. Чернь вклонялася, лише побачивши його, не знаючи чому. Він проголосив себе повсталим з пітьми двадцяти семи століть; знання його походили не з цієї планети. В землі цивілізовані ввійшов Ньярлатхотеп, ця струнка та смуглява потвора; він купляв дивні скляні та металеві інструменти, створюючи з них дещо значно більш дивне.
Він багато говорив про науки – електрику та психологію – і влаштовував демонстрації своєї могутності, залишаючи глядачів приголомшеними та підносячи свою славу до невимовних вершин. Люди, здригаючись, радили іншим побачити Ньярлатхотепа. І там, куди йшов Ньярлатхотеп, зникав спокій; перші години після опівночі роздирали крики від нічних жахіть. Ще ніколи ці крики не набували масштабу значної суспільної проблеми. Мудрі люди навіть почали шкодувати про своє безсилля заборонити сон після опівночі, щоб зойки у містах менше тривожили блідий та сповнений жалю місяць, що мерехтів у повільній зеленуватій течії, розділеній мостами, та старі шпилі будинків, що розсипалися під хворобливим небом.
Я пам’ятаю, коли Ньярлатхотеп прийшов до мого міста – великого, старого, страхітливого міста незліченних злочинів. Мій друг розповів мені про нього, про його великий вплив та захоплюючі одкровення, і я запалав бажанням побачити таємниці, про які всі лише й говорили. Друг казав, що вони жахливі та приголомшливі – здатні перевершити найпалкіші уявлення; те, що з’являлося на екрані в затемненій кімнаті, передрікало події, які лише Ньярлатхотеп насмілювався передрікати; в бризках його іскр люди втрачали те, що раніше ніколи не могли втратити – те, що можна було побачити лише в їхніх очах. Нарешті, я чув розмови, ніби ті, хто знають Ньярлатхотепа, споглядали те, чого інші не бачили.
Спекотною осінню я вирушив у ніч разом з невпинним натовпом, щоб побачити Ньярлатхотепа; у задушливу ніч, нескінченними сходами до кімнати зі спертим повітрям. В тінях на екрані я розрізняв обриси балахонів серед руїн, та жовті злі пики, що визирали з-за повалених монументів. І я бачив битву світу з пітьмою та хвилями руйнацій з далеких просторів; коловорот та піну; запеклу боротьбу навколо блідого, холодного сонця. Потім іскри розпочали свій заворожуючий політ навколо голів глядачів, і волосся стало дибки, коли тіні, більш гротескні, ніж я здатен висловити, вийшли та спочили на головах. І коли я, виваженіший та освіченіший за інших, вимовив тремтливо свій протест щодо «шахрайства» та «статичної електрики», Ньярлатхотеп вивів усіх нас геть, спустив сходами, від яких голова йшла обертом, та повернув на сирі, спекотні, пусті вулиці.
Я гучно закричав, мовляв, я не злякався, та й нема було від чого лякатися – інші також скористалися моїм прикладом, щоб заспокоїтися. Ми запевняли одне одного, що місто залишилося тим самим, що воно не загинуло. І коли електричні ліхтарі почали згасати, ми почали сварити електричну компанію та сміятися над нашими божевільними обличчями.
Здається, після узалежнення від зеленкуватого світла місяця, ми відчули сходження з нього чогось таємничого, та почали неусвідомлено згруповуватися, ніби знаючи, куди йти, хоча, подумати про цей шлях в нас не вистачало сміливості. Поглянувши на бруківку, ми помітили, що замість деяких каменів з неї тягнуться стебла трави, а де-не-де видніються залишки іржавої металевої лінії, якою ходили трамваї. Врешті, побачили ми й сам трамвай, самотній, з вибитими вікнами, він лежав на боці, втративши свою колію. Озирнувшись на горизонт, ми не могли знайти третю башту біля річки, і відмітили для себе, що силует другої мав пошкоджену верхівку. Потім ми розділилися на невеличкі групи та розійшлися в різних напрямках. Одна з груп зникла, попростувавши вузькою алеєю зліва та залишаючи за собою лише шокуюче слух відлуння стогнань. Інша через порослий бур’янами вхід спустилася до метро, завиваючи там з божевільним реготом. Моя ж колона вийшла на відкриту місцину, й раптом нас охопив холод, чужий для цієї спекотної осені; вибравшись на темний пустир, ми опинилися серед блиску пекельного місяця на зловісних снігах. Через ці безкраї, незбагненні сніги пролягав лише один шлях – в безодню, що виглядала ще більш чорною через блискучі сніжні стіни. Колона, що заворожено тяглася вглиб безодні, здавалася дуже вузькою. Я барився позаду – чорна тріщина в зеленуватому снігу лякала мене і, здавалося, до мене донісся відгомін тривожного завивання, коли мої товариші зникли в пітьмі; але я не мав сил втриматися на місці. Зниклі вабили мене, і я ніби пропливав між титанічними кучугурами, охоплений тремтінням та страхом, прямо в темний коловорот неуявного.
Разюче сприйнятливі, безмовно несамовиті, лише боги можуть розповісти про це. Хвороблива, чутлива тінь корчиться в руках, які не є руками, та сліпо кружляє позаду жахливих ночей гниючого творіння; тіла мертвих світів з ранами, що колись були містами; цвинтарні вітри, що зносять бліді зірки та позбавляють їх мерехтіння. З-за меж світів – розмиті примари страхітливих речей; наполовину помітні колони неосвячених храмів, що спочивають на безіменних скелях в підніжжях простору та простягаються до запаморочливої пустки над сферами світла та пітьми. І все це огидне кладовище Всесвіту пронизується приглушеним, зводячим з розуму стукотом барабанів та тонким, монотонним ниттям богохульних флейт, що йдуть з незбагненних, позбавлених світла камер за межами Часу; мерзенні звуки, під які танцюють повільно, незграбно та абсурдно гігантські, похмурі далекі боги – сліпі, безмовні, безглузді гаргульї, чиєю душею є Ньярлатхотеп.
2015 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ньярлатхотеп
З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.
Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.
Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.
(Г. Лавкрафт).
Ньярлатхотеп… Повзучий хаос… Я залишився останнім… Хай пустка почує мою оповідь…Я не пригадую точно, коли це почалося – відбувалося це багато місяців тому. Жахливе напруження було безмежним. До політичних та суспільних змін долучилося незвичне та тяжке передчуття прихованої фізичної загрози; загрози, що охоплювала усе, такої загрози, яку можна уявити хіба що в найстрахітливіших нічних мареннях. Я пригадую людей, що проходили з блідими обличчями, сповненими стурбованості; шепіт розносив попередження та пророцтва – ніхто не насмілювався свідомо повторити їх, ба більше, визнати, що вони взагалі звучали.
Відчуття жахливої провини володіло країною, і міжзоряна темна безодня випромінювала потоки холоду, що змушував здригатися кожного, хто залишався наодинці у пітьмі. Ніби якийсь демон спотворив звичну послідовність пір року – довга осіння спека породжувала страх, і кожен відчував, що земля, навіть увесь Всесвіт, вийшов з-під контролю знаних богів чи сил, і заволоділи ним боги чи сили, що до цього часу залишалися невідомими.
А потім з Єгипту прийшов Ньярлатхотеп. Ким він був, ніхто не міг сказати, але мав він древню кров у жилах та зовнішність Фараона. Чернь вклонялася, лише побачивши його, не знаючи чому. Він проголосив себе повсталим з пітьми двадцяти семи століть; знання його походили не з цієї планети. В землі цивілізовані ввійшов Ньярлатхотеп, ця струнка та смуглява потвора; він купляв дивні скляні та металеві інструменти, створюючи з них дещо значно більш дивне.
Він багато говорив про науки – електрику та психологію – і влаштовував демонстрації своєї могутності, залишаючи глядачів приголомшеними та підносячи свою славу до невимовних вершин. Люди, здригаючись, радили іншим побачити Ньярлатхотепа. І там, куди йшов Ньярлатхотеп, зникав спокій; перші години після опівночі роздирали крики від нічних жахіть. Ще ніколи ці крики не набували масштабу значної суспільної проблеми. Мудрі люди навіть почали шкодувати про своє безсилля заборонити сон після опівночі, щоб зойки у містах менше тривожили блідий та сповнений жалю місяць, що мерехтів у повільній зеленуватій течії, розділеній мостами, та старі шпилі будинків, що розсипалися під хворобливим небом.
Я пам’ятаю, коли Ньярлатхотеп прийшов до мого міста – великого, старого, страхітливого міста незліченних злочинів. Мій друг розповів мені про нього, про його великий вплив та захоплюючі одкровення, і я запалав бажанням побачити таємниці, про які всі лише й говорили. Друг казав, що вони жахливі та приголомшливі – здатні перевершити найпалкіші уявлення; те, що з’являлося на екрані в затемненій кімнаті, передрікало події, які лише Ньярлатхотеп насмілювався передрікати; в бризках його іскр люди втрачали те, що раніше ніколи не могли втратити – те, що можна було побачити лише в їхніх очах. Нарешті, я чув розмови, ніби ті, хто знають Ньярлатхотепа, споглядали те, чого інші не бачили.
Спекотною осінню я вирушив у ніч разом з невпинним натовпом, щоб побачити Ньярлатхотепа; у задушливу ніч, нескінченними сходами до кімнати зі спертим повітрям. В тінях на екрані я розрізняв обриси балахонів серед руїн, та жовті злі пики, що визирали з-за повалених монументів. І я бачив битву світу з пітьмою та хвилями руйнацій з далеких просторів; коловорот та піну; запеклу боротьбу навколо блідого, холодного сонця. Потім іскри розпочали свій заворожуючий політ навколо голів глядачів, і волосся стало дибки, коли тіні, більш гротескні, ніж я здатен висловити, вийшли та спочили на головах. І коли я, виваженіший та освіченіший за інших, вимовив тремтливо свій протест щодо «шахрайства» та «статичної електрики», Ньярлатхотеп вивів усіх нас геть, спустив сходами, від яких голова йшла обертом, та повернув на сирі, спекотні, пусті вулиці.
Я гучно закричав, мовляв, я не злякався, та й нема було від чого лякатися – інші також скористалися моїм прикладом, щоб заспокоїтися. Ми запевняли одне одного, що місто залишилося тим самим, що воно не загинуло. І коли електричні ліхтарі почали згасати, ми почали сварити електричну компанію та сміятися над нашими божевільними обличчями.
Здається, після узалежнення від зеленкуватого світла місяця, ми відчули сходження з нього чогось таємничого, та почали неусвідомлено згруповуватися, ніби знаючи, куди йти, хоча, подумати про цей шлях в нас не вистачало сміливості. Поглянувши на бруківку, ми помітили, що замість деяких каменів з неї тягнуться стебла трави, а де-не-де видніються залишки іржавої металевої лінії, якою ходили трамваї. Врешті, побачили ми й сам трамвай, самотній, з вибитими вікнами, він лежав на боці, втративши свою колію. Озирнувшись на горизонт, ми не могли знайти третю башту біля річки, і відмітили для себе, що силует другої мав пошкоджену верхівку. Потім ми розділилися на невеличкі групи та розійшлися в різних напрямках. Одна з груп зникла, попростувавши вузькою алеєю зліва та залишаючи за собою лише шокуюче слух відлуння стогнань. Інша через порослий бур’янами вхід спустилася до метро, завиваючи там з божевільним реготом. Моя ж колона вийшла на відкриту місцину, й раптом нас охопив холод, чужий для цієї спекотної осені; вибравшись на темний пустир, ми опинилися серед блиску пекельного місяця на зловісних снігах. Через ці безкраї, незбагненні сніги пролягав лише один шлях – в безодню, що виглядала ще більш чорною через блискучі сніжні стіни. Колона, що заворожено тяглася вглиб безодні, здавалася дуже вузькою. Я барився позаду – чорна тріщина в зеленуватому снігу лякала мене і, здавалося, до мене донісся відгомін тривожного завивання, коли мої товариші зникли в пітьмі; але я не мав сил втриматися на місці. Зниклі вабили мене, і я ніби пропливав між титанічними кучугурами, охоплений тремтінням та страхом, прямо в темний коловорот неуявного.
Разюче сприйнятливі, безмовно несамовиті, лише боги можуть розповісти про це. Хвороблива, чутлива тінь корчиться в руках, які не є руками, та сліпо кружляє позаду жахливих ночей гниючого творіння; тіла мертвих світів з ранами, що колись були містами; цвинтарні вітри, що зносять бліді зірки та позбавляють їх мерехтіння. З-за меж світів – розмиті примари страхітливих речей; наполовину помітні колони неосвячених храмів, що спочивають на безіменних скелях в підніжжях простору та простягаються до запаморочливої пустки над сферами світла та пітьми. І все це огидне кладовище Всесвіту пронизується приглушеним, зводячим з розуму стукотом барабанів та тонким, монотонним ниттям богохульних флейт, що йдуть з незбагненних, позбавлених світла камер за межами Часу; мерзенні звуки, під які танцюють повільно, незграбно та абсурдно гігантські, похмурі далекі боги – сліпі, безмовні, безглузді гаргульї, чиєю душею є Ньярлатхотеп.
2015 р.
(Переклад поеми Говарда Філіпса Лавкрафта "Nyarlathotep" з англійської мови. Посилання на текст оригіналу: http://www.hplovecraft.com/writings/texts/fiction/n.aspx).
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію