Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Артамонов (1992) /
Поеми
Ньярлатхотеп
Я не пригадую точно, коли це почалося – відбувалося це багато місяців тому. Жахливе напруження було безмежним. До політичних та суспільних змін долучилося незвичне та тяжке передчуття прихованої фізичної загрози; загрози, що охоплювала усе, такої загрози, яку можна уявити хіба що в найстрахітливіших нічних мареннях. Я пригадую людей, що проходили з блідими обличчями, сповненими стурбованості; шепіт розносив попередження та пророцтва – ніхто не насмілювався свідомо повторити їх, ба більше, визнати, що вони взагалі звучали.
Відчуття жахливої провини володіло країною, і міжзоряна темна безодня випромінювала потоки холоду, що змушував здригатися кожного, хто залишався наодинці у пітьмі. Ніби якийсь демон спотворив звичну послідовність пір року – довга осіння спека породжувала страх, і кожен відчував, що земля, навіть увесь Всесвіт, вийшов з-під контролю знаних богів чи сил, і заволоділи ним боги чи сили, що до цього часу залишалися невідомими.
А потім з Єгипту прийшов Ньярлатхотеп. Ким він був, ніхто не міг сказати, але мав він древню кров у жилах та зовнішність Фараона. Чернь вклонялася, лише побачивши його, не знаючи чому. Він проголосив себе повсталим з пітьми двадцяти семи століть; знання його походили не з цієї планети. В землі цивілізовані ввійшов Ньярлатхотеп, ця струнка та смуглява потвора; він купляв дивні скляні та металеві інструменти, створюючи з них дещо значно більш дивне.
Він багато говорив про науки – електрику та психологію – і влаштовував демонстрації своєї могутності, залишаючи глядачів приголомшеними та підносячи свою славу до невимовних вершин. Люди, здригаючись, радили іншим побачити Ньярлатхотепа. І там, куди йшов Ньярлатхотеп, зникав спокій; перші години після опівночі роздирали крики від нічних жахіть. Ще ніколи ці крики не набували масштабу значної суспільної проблеми. Мудрі люди навіть почали шкодувати про своє безсилля заборонити сон після опівночі, щоб зойки у містах менше тривожили блідий та сповнений жалю місяць, що мерехтів у повільній зеленуватій течії, розділеній мостами, та старі шпилі будинків, що розсипалися під хворобливим небом.
Я пам’ятаю, коли Ньярлатхотеп прийшов до мого міста – великого, старого, страхітливого міста незліченних злочинів. Мій друг розповів мені про нього, про його великий вплив та захоплюючі одкровення, і я запалав бажанням побачити таємниці, про які всі лише й говорили. Друг казав, що вони жахливі та приголомшливі – здатні перевершити найпалкіші уявлення; те, що з’являлося на екрані в затемненій кімнаті, передрікало події, які лише Ньярлатхотеп насмілювався передрікати; в бризках його іскр люди втрачали те, що раніше ніколи не могли втратити – те, що можна було побачити лише в їхніх очах. Нарешті, я чув розмови, ніби ті, хто знають Ньярлатхотепа, споглядали те, чого інші не бачили.
Спекотною осінню я вирушив у ніч разом з невпинним натовпом, щоб побачити Ньярлатхотепа; у задушливу ніч, нескінченними сходами до кімнати зі спертим повітрям. В тінях на екрані я розрізняв обриси балахонів серед руїн, та жовті злі пики, що визирали з-за повалених монументів. І я бачив битву світу з пітьмою та хвилями руйнацій з далеких просторів; коловорот та піну; запеклу боротьбу навколо блідого, холодного сонця. Потім іскри розпочали свій заворожуючий політ навколо голів глядачів, і волосся стало дибки, коли тіні, більш гротескні, ніж я здатен висловити, вийшли та спочили на головах. І коли я, виваженіший та освіченіший за інших, вимовив тремтливо свій протест щодо «шахрайства» та «статичної електрики», Ньярлатхотеп вивів усіх нас геть, спустив сходами, від яких голова йшла обертом, та повернув на сирі, спекотні, пусті вулиці.
Я гучно закричав, мовляв, я не злякався, та й нема було від чого лякатися – інші також скористалися моїм прикладом, щоб заспокоїтися. Ми запевняли одне одного, що місто залишилося тим самим, що воно не загинуло. І коли електричні ліхтарі почали згасати, ми почали сварити електричну компанію та сміятися над нашими божевільними обличчями.
Здається, після узалежнення від зеленкуватого світла місяця, ми відчули сходження з нього чогось таємничого, та почали неусвідомлено згруповуватися, ніби знаючи, куди йти, хоча, подумати про цей шлях в нас не вистачало сміливості. Поглянувши на бруківку, ми помітили, що замість деяких каменів з неї тягнуться стебла трави, а де-не-де видніються залишки іржавої металевої лінії, якою ходили трамваї. Врешті, побачили ми й сам трамвай, самотній, з вибитими вікнами, він лежав на боці, втративши свою колію. Озирнувшись на горизонт, ми не могли знайти третю башту біля річки, і відмітили для себе, що силует другої мав пошкоджену верхівку. Потім ми розділилися на невеличкі групи та розійшлися в різних напрямках. Одна з груп зникла, попростувавши вузькою алеєю зліва та залишаючи за собою лише шокуюче слух відлуння стогнань. Інша через порослий бур’янами вхід спустилася до метро, завиваючи там з божевільним реготом. Моя ж колона вийшла на відкриту місцину, й раптом нас охопив холод, чужий для цієї спекотної осені; вибравшись на темний пустир, ми опинилися серед блиску пекельного місяця на зловісних снігах. Через ці безкраї, незбагненні сніги пролягав лише один шлях – в безодню, що виглядала ще більш чорною через блискучі сніжні стіни. Колона, що заворожено тяглася вглиб безодні, здавалася дуже вузькою. Я барився позаду – чорна тріщина в зеленуватому снігу лякала мене і, здавалося, до мене донісся відгомін тривожного завивання, коли мої товариші зникли в пітьмі; але я не мав сил втриматися на місці. Зниклі вабили мене, і я ніби пропливав між титанічними кучугурами, охоплений тремтінням та страхом, прямо в темний коловорот неуявного.
Разюче сприйнятливі, безмовно несамовиті, лише боги можуть розповісти про це. Хвороблива, чутлива тінь корчиться в руках, які не є руками, та сліпо кружляє позаду жахливих ночей гниючого творіння; тіла мертвих світів з ранами, що колись були містами; цвинтарні вітри, що зносять бліді зірки та позбавляють їх мерехтіння. З-за меж світів – розмиті примари страхітливих речей; наполовину помітні колони неосвячених храмів, що спочивають на безіменних скелях в підніжжях простору та простягаються до запаморочливої пустки над сферами світла та пітьми. І все це огидне кладовище Всесвіту пронизується приглушеним, зводячим з розуму стукотом барабанів та тонким, монотонним ниттям богохульних флейт, що йдуть з незбагненних, позбавлених світла камер за межами Часу; мерзенні звуки, під які танцюють повільно, незграбно та абсурдно гігантські, похмурі далекі боги – сліпі, безмовні, безглузді гаргульї, чиєю душею є Ньярлатхотеп.
2015 р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ньярлатхотеп
З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.
Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.
Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.
(Г. Лавкрафт).
Ньярлатхотеп… Повзучий хаос… Я залишився останнім… Хай пустка почує мою оповідь…Я не пригадую точно, коли це почалося – відбувалося це багато місяців тому. Жахливе напруження було безмежним. До політичних та суспільних змін долучилося незвичне та тяжке передчуття прихованої фізичної загрози; загрози, що охоплювала усе, такої загрози, яку можна уявити хіба що в найстрахітливіших нічних мареннях. Я пригадую людей, що проходили з блідими обличчями, сповненими стурбованості; шепіт розносив попередження та пророцтва – ніхто не насмілювався свідомо повторити їх, ба більше, визнати, що вони взагалі звучали.
Відчуття жахливої провини володіло країною, і міжзоряна темна безодня випромінювала потоки холоду, що змушував здригатися кожного, хто залишався наодинці у пітьмі. Ніби якийсь демон спотворив звичну послідовність пір року – довга осіння спека породжувала страх, і кожен відчував, що земля, навіть увесь Всесвіт, вийшов з-під контролю знаних богів чи сил, і заволоділи ним боги чи сили, що до цього часу залишалися невідомими.
А потім з Єгипту прийшов Ньярлатхотеп. Ким він був, ніхто не міг сказати, але мав він древню кров у жилах та зовнішність Фараона. Чернь вклонялася, лише побачивши його, не знаючи чому. Він проголосив себе повсталим з пітьми двадцяти семи століть; знання його походили не з цієї планети. В землі цивілізовані ввійшов Ньярлатхотеп, ця струнка та смуглява потвора; він купляв дивні скляні та металеві інструменти, створюючи з них дещо значно більш дивне.
Він багато говорив про науки – електрику та психологію – і влаштовував демонстрації своєї могутності, залишаючи глядачів приголомшеними та підносячи свою славу до невимовних вершин. Люди, здригаючись, радили іншим побачити Ньярлатхотепа. І там, куди йшов Ньярлатхотеп, зникав спокій; перші години після опівночі роздирали крики від нічних жахіть. Ще ніколи ці крики не набували масштабу значної суспільної проблеми. Мудрі люди навіть почали шкодувати про своє безсилля заборонити сон після опівночі, щоб зойки у містах менше тривожили блідий та сповнений жалю місяць, що мерехтів у повільній зеленуватій течії, розділеній мостами, та старі шпилі будинків, що розсипалися під хворобливим небом.
Я пам’ятаю, коли Ньярлатхотеп прийшов до мого міста – великого, старого, страхітливого міста незліченних злочинів. Мій друг розповів мені про нього, про його великий вплив та захоплюючі одкровення, і я запалав бажанням побачити таємниці, про які всі лише й говорили. Друг казав, що вони жахливі та приголомшливі – здатні перевершити найпалкіші уявлення; те, що з’являлося на екрані в затемненій кімнаті, передрікало події, які лише Ньярлатхотеп насмілювався передрікати; в бризках його іскр люди втрачали те, що раніше ніколи не могли втратити – те, що можна було побачити лише в їхніх очах. Нарешті, я чув розмови, ніби ті, хто знають Ньярлатхотепа, споглядали те, чого інші не бачили.
Спекотною осінню я вирушив у ніч разом з невпинним натовпом, щоб побачити Ньярлатхотепа; у задушливу ніч, нескінченними сходами до кімнати зі спертим повітрям. В тінях на екрані я розрізняв обриси балахонів серед руїн, та жовті злі пики, що визирали з-за повалених монументів. І я бачив битву світу з пітьмою та хвилями руйнацій з далеких просторів; коловорот та піну; запеклу боротьбу навколо блідого, холодного сонця. Потім іскри розпочали свій заворожуючий політ навколо голів глядачів, і волосся стало дибки, коли тіні, більш гротескні, ніж я здатен висловити, вийшли та спочили на головах. І коли я, виваженіший та освіченіший за інших, вимовив тремтливо свій протест щодо «шахрайства» та «статичної електрики», Ньярлатхотеп вивів усіх нас геть, спустив сходами, від яких голова йшла обертом, та повернув на сирі, спекотні, пусті вулиці.
Я гучно закричав, мовляв, я не злякався, та й нема було від чого лякатися – інші також скористалися моїм прикладом, щоб заспокоїтися. Ми запевняли одне одного, що місто залишилося тим самим, що воно не загинуло. І коли електричні ліхтарі почали згасати, ми почали сварити електричну компанію та сміятися над нашими божевільними обличчями.
Здається, після узалежнення від зеленкуватого світла місяця, ми відчули сходження з нього чогось таємничого, та почали неусвідомлено згруповуватися, ніби знаючи, куди йти, хоча, подумати про цей шлях в нас не вистачало сміливості. Поглянувши на бруківку, ми помітили, що замість деяких каменів з неї тягнуться стебла трави, а де-не-де видніються залишки іржавої металевої лінії, якою ходили трамваї. Врешті, побачили ми й сам трамвай, самотній, з вибитими вікнами, він лежав на боці, втративши свою колію. Озирнувшись на горизонт, ми не могли знайти третю башту біля річки, і відмітили для себе, що силует другої мав пошкоджену верхівку. Потім ми розділилися на невеличкі групи та розійшлися в різних напрямках. Одна з груп зникла, попростувавши вузькою алеєю зліва та залишаючи за собою лише шокуюче слух відлуння стогнань. Інша через порослий бур’янами вхід спустилася до метро, завиваючи там з божевільним реготом. Моя ж колона вийшла на відкриту місцину, й раптом нас охопив холод, чужий для цієї спекотної осені; вибравшись на темний пустир, ми опинилися серед блиску пекельного місяця на зловісних снігах. Через ці безкраї, незбагненні сніги пролягав лише один шлях – в безодню, що виглядала ще більш чорною через блискучі сніжні стіни. Колона, що заворожено тяглася вглиб безодні, здавалася дуже вузькою. Я барився позаду – чорна тріщина в зеленуватому снігу лякала мене і, здавалося, до мене донісся відгомін тривожного завивання, коли мої товариші зникли в пітьмі; але я не мав сил втриматися на місці. Зниклі вабили мене, і я ніби пропливав між титанічними кучугурами, охоплений тремтінням та страхом, прямо в темний коловорот неуявного.
Разюче сприйнятливі, безмовно несамовиті, лише боги можуть розповісти про це. Хвороблива, чутлива тінь корчиться в руках, які не є руками, та сліпо кружляє позаду жахливих ночей гниючого творіння; тіла мертвих світів з ранами, що колись були містами; цвинтарні вітри, що зносять бліді зірки та позбавляють їх мерехтіння. З-за меж світів – розмиті примари страхітливих речей; наполовину помітні колони неосвячених храмів, що спочивають на безіменних скелях в підніжжях простору та простягаються до запаморочливої пустки над сферами світла та пітьми. І все це огидне кладовище Всесвіту пронизується приглушеним, зводячим з розуму стукотом барабанів та тонким, монотонним ниттям богохульних флейт, що йдуть з незбагненних, позбавлених світла камер за межами Часу; мерзенні звуки, під які танцюють повільно, незграбно та абсурдно гігантські, похмурі далекі боги – сліпі, безмовні, безглузді гаргульї, чиєю душею є Ньярлатхотеп.
2015 р.
(Переклад поеми Говарда Філіпса Лавкрафта "Nyarlathotep" з англійської мови. Посилання на текст оригіналу: http://www.hplovecraft.com/writings/texts/fiction/n.aspx).
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
