Місто тікало. З півночі на південь, згори вниз, уздовж широкої асфальтівки, зіщулившись під хододним дощем, сумно наспівуючи дахівками, зло посміхаючись вікнами багатоповерхівок. Місто бігло навіжено, щодуху, хапалося за вітер, перестрибувало калюжі, придивлялося до потоків, які стікали з його сірого плаща в каналізаційні люки. Місто не знало, куди подітися, коли соромилося свого бігу, зупинялося, і Віра наздоганяла його, пестила коси верб над річкою біля моста і розраджувала: десяток років тому їй, українській заробітчанці в Польщі, теж хотілося тікати з чужини, що накидалася на неї мачухою, теж мчала світ за очі, бо танцювати полонянкою перед злиднями вдома – остання справа. Телефонувала односельцям, одногрупницям, однорейсівцям з України, всім, хто міг зарадити у скруті на польській землі, - намарно. Вгомонилася, вивчивши добре польську, - не пропаде, хай би що, напитає легшу працю в місцевих: як підказує прислів’я, – язик до Києва доведе, хоча який там Київ, її проблеми можна сяк-так приборкати зарплатнею в Євросоюзі. За тиждень покинула теплиці, де вибухали від тиску скроні, полюбила затишний будинок, в якому доглядала янгола: інакше й не назвеш перестарілу полячку, лагідну та невибагливу. Про таких мовлять: притулися раною – загоїться. В одній із кімнат будинку, на першому поверсі, обладнав приватний стоматологічний кабінет син перестарілої, п’ятдесятилітній кавалер, лисуватий, сутулий, товстий, з обличчям, спотвореним трьома великими прищами, з усього видно – роботоголік, що відволікає себе роботою від дошкульних думок про непривабливу зовнішність. Перестаріла розповідала Вірі про синові сльози, які нещодавно скапували на сторінки роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері». Помітивши матір, закрив книгу, прошептав.
- Квазімодо... Квазімодо... Ми як брати...
    Вірі дихалося вільно, працювалося із задоволенням: переодягала немічну, куховарила, прибирала, за прибирання у стоматологічному – додаткова зарплатня. Не вимагали постійного руху, впораєшся з обов’язками – відпочивай, смакуй телесеріалом чи музикою. Єдина заборона: стороннім до будинку – зась! Вересневим ранком янгол відлетів на небеса, не потривоживши ні Віри, ні того, для кого долав життєвий відтинок у метушливому місті. Некрасиве прищаве обличчя здригалося над труною, поки не зникла під землею.
- Залишайся, нічого не зміниться, - знайомий голос зупинив засмучену Віру на виході з кладовища, - праця та сама, догляд за покійною замінимо приготуванням стоматологічних препаратів.
    .... Зупинене місто струшувало крила вітру з вербового гілля. Віра пригадала: втечі міста почалися уві сні, сниво налякало, поселилося в її думках. Чого вартує без цього міста, без заробітку, що тримає на плаву родину на Тернопільщині? Поганий настрій господаря, криве слово, спередсердя сказане, – місто галопом! Не людина примножує у своєму житті: речі, дороги, будинки самі сповнюють його на земному просторі, - гадалося Вірі, - а будь-яка дисгармонія змушує щезати надбане і пройдене. Особливо чуттєвим дано відчути це майже фізично на очах сотень, тисяч людей, що ніколи не засвідчать ніяких переміщень... Заспокоївшись, Віра уподібнюється тим сотням і тисячам і мовчазно крокує парком. Ліворуч, на лавочці, зайшлася надривним плачем жінка, забіткалася українською, відвернулася від перехожих. Відчувши дотик Віри, стрепенулася.
- Не займай!
- Схоже, уперше в Польщі... Що трапилося?
- Безвихідь! Перевізник гарантував працю, залишив під воротами фірми, а власник, якого покликали, розвів руками: не потрібна!
- Телефонуй перевізникові.
- Не бере слухавки!
- Відома ситуація... – Віра простягнула бідоласі сотню злотих, - вистачить на продукти... на тиждень.
- А з ночівлею як?
- Проблематично. До себе не заберу – проженуть обидвох.
- Рятуй, подруго! – землячка припала до колін Віри.
    Вірі не до душі емоції нової знайомої, тим паче надто імпульсивний та завчасний її порив до дружби, начебто за сто злотих куплений. Але засуджувати жінку в такому становищі – якось зверхньо.
- Гаразд, кілька діб мешкатимеш зі мною. Таємно. Господар на другий поверх піднімається зрідка – не помітить, сподіваюся.
    Доточили бесіди в спальні, увечері. Співмешканка виявилася балакучою.
- Сонею мене звати. Ой, дали ім’я, не подумавши, - гомоніла рятівниці в самісіньке вухо, - спала б і вдень, і вночі. Недарма кажуть, що до імені доля прив’язана...
- Кажуть, - погодилася рятівниця.
- І найкраще часто у снах лишень, ну, романтичне кохання, принц на білому коні...
- Незаміжня?
- О ні! Засватав однокласник, відслуживши у війську. Близнятам у вересні в перший клас.
- Яким іще принцем переймаєшся?
- Та дістався мені... на тракторі. Освідчувався – кожне друге слово у словнику приписки немає... Не те, щоб зумисне – вони, трактористи, влучають собі молотками по пальцях, самотужки піднімають тяжкі залізяки, довго відмиваються від мазуту – кепські словечка так і крутяться в них на язику. Звиклося. А до рутини копійчаної звикнути не змогла: здох колгосп, відібрали трактор, і принца мого тримає за горло у кнайпах оковита: половина заробленого – коту під хвіст!
- Співчуваю. Тому й подалася до Польщі?
- Тому... не знаю, чи тільки тому...
    Невпевнена відповідь Соні насторожила Віру: поженеться тимчасова співмешканка за вітром в полі, потрапить у халепу, й оком не моргнувши, або ж...
- Віруню, якби не ти, - Соня поправила подушку під головою, - тремтіла б я на вокзалі, жахалася безгрошів’я й кожного затриманого на мені погляду... Віруню, будемо подругами – довіку!
- Час покаже.
- Розумію... Мій крок назустріч, моя вдячність – тоді вже...
- Не обов’язково Не повинно бути підніжки... - Віра усміхнулася, - од завтра шукатиму подрузі працю.
    На світанку Вірі зателефонували з дому – помер батько.
- Соню, - вичавила зі сліз, - відрекомендую тебе панові дантисту: заміниш мене в цьому домі на тиждень.

    Нова хатня робітниця ніжилася у ванні після праці. Утоми – обмаль. І часу, на жаль, - обмаль... Завтра повертається її попередниця. Чому іншій жінці, а не їй, благодатне місце. Мусить надриватися на виробництві якомусь... Або з боргами на Україну... А може... Ех, язичок жіночий: навіщо назвала попередницю подругою! За одну вечерю та ночівлю... Підвелася. В об’ємному дзеркалі навпроти розкішне жіноче тіло рушило в напрямку дверей.
    П’ятдесятилітній кавалер похитнувся від надміру відчуттів, мимоволі затулив прищаве обличчя долонями, щоб не сполохати дивовижу, про яку мріяв десятилітнями: йому, схожому на Квазімодо, віддається красуня. В житті есмеральди покірніші, ніж у книзі, - пробубнів, цілуючи тугі перса...

    Віра безперервно тиснула на кнопку дзвінка.
- Оглухла Соня, заблукала в кімнатах....
    Врешті вхідні відчинив господар. Подивував мімікою: на обличчі, між прищами, зійшлися в герці сумніви – до зблиску в очах, спричиненого згадкою про минулу ніч...
- Пані, тут розрахункові, - тицьнув Вірі конверт, - залишаю на праці Соню.

    Місто побігло хутчіше од сльози Віри. Місто боялося втопитися у сльозі, остерігалося, що солоне поглине міські вулиці та сквери, вітрини крамниць і вікна офісів. Місто зазвичай віддалялося згори вниз, сповільнювало біг, очікуючи Віру, – до пори. Віра й незчулася, як ця пора вдарила у дзвін і місто злетіло в небо, обтяжене жіночими гіркими думками. Нехай летить за обрій її життя. Трапилася дисгармонія...

2015р.