«Дорога дороги стримить, ніби меч –
пускайся порогу, предтечо предтеч.»

Василь Стус, «Пісня»

Розтятий надвоє,
зближаєш журбу,
закований воїн.
Життя – як табу,
а світ – перелітний,
живи – не живи.
Відходиш од світу,
собі йдеш «на ви».
Лети, чорногузе,
дорога – літа.
Всіх чорних нагрузять
хрестами. Спліта
павук домовину
прозорих лещат.
І щастя на спину
закинеш, дівчат
зустрінеш в дорозі,
плетуть-бо вінки.
А ти, чорногузе,
легенький такий.
Стожала – у грудях.
Ти знаєш, хто ти.
Півсвіту розбудиш,
хоти – не хоти.
І линеш не криком
од замкнених крил,
а поступом тихим
нетлінних могил,
а леготом серця
в незвіданий біль.
Чи тяжко найпершим?
У вирій – тобі
призначено летом
провадити хід.
Чи білим лелекам
важкий переліт?
У вітер холодний
удариш крильми.
Заради свободи
Ідемо «на ми»,
на снайперські кулі –
беззахисно. Там
у небі зимовім
над нами літав
твій стишений голос
з дороги доріг.
Змордованих вирій
покличе. Усіх
під «Градами» градом
потятих. Сурма
котра прозвучала?
Рахунку нема?
Жнивує прийдешнє,
остання страда.
Рятує від смерті
смертельна хода.
2015