Василь Махно. РОВЕР: вибрані вірші та есеї 2011-2014. – Тернопіль: видавництво «Крок», 2015. – 230 с. (дизайн книги – Ілля Стронговський, загальна редакція – Юрій Матевощук).

Мені пригадався старий безколісний ровер
куплений у 50-х: належав тоді Федьови
а в 60-х кури сиділи на рамі
я примірявся до нього але не поїдеш
колеса забрали найближчі сусіди
і я не міг пережити цієї травми
«Ровер І»

ровером вздовж океану і через зиму
через життя що пахне Федьовим бензином
через Нью-Йорк в якому слова і світло
їдеш – допоки крутиш свої педалі
в серце твоє загорнули і передали
слово з листків тютюну і сухого повітря
«Ровер ІІ»

Книга, про яку мова, складається з п’яти органічно взаємопов’язаних частин: «червоні очі фазанів», «bowery poetry club», «паризькі вірші», «революція», «єрусалимські вірші». Вимальовується цілісна біографічна версія життя автора, зосереджена на важливих, знакових, екзистенційно відчутих подіях: культура дитинства як особливий соціокультурний мікрокосм; процес переоцінки усталених цінностей, переосмислення художніх орієнтирів; розмірковування над долею покоління, до якого належить шановний автор. Ностальгійний постмодерн поезії та есеїстичної прози Василя Махна охоплює широке коло явищ художньої картини світу, зокрема, теми філософської та соціальної проблематики, характерні для початку третього міленіуму, намагання зрозуміти місце у ньому непересічної особистості.
Збірник поезії та есеїстки, переплетених у часі та просторі, – непросте жанрове утворення: посилення автобіографічного модусу в творчих візіях автора додає риси певного якісно новаторського зсуву, що, далебі, узгоджуються з класичною мемуарною традицією: «… ми їхали до Базару через Язловець, – містечко на семи горбах, схоже на підсвічник. Його пагорби з видолинками, з павутинням вулиць, з вежами і церквами тримали колись кордон між Османською імперією і Польським королівством. А коли ми виїхали на трасу Бучач-Заліщики, нас супроводжували полки жовтої кукурудзи, зарослі посадки і зграї псів, які виникали зі ще зелених кущів та різнотрав’я… Яблінки повсихали, сливи перевелися разом з кущами малин і порічок, каміння на старій пивниці проковтнуло мовчання» («Базар. Повернення»).
Василь Махно не втрачає творчого розуміння доконечності рідного коріння, хоча й пройшов через спокусу еміґрації. З досвіду життя за океаном він зумів здобути уроки мудрості, оволодів мистецтвом сприймати неґатив. Читаючи есеїстику поета, робиш висновок: час – хитрий фільтр, що категорично змінює малюнок сприйняття давно знаних і відомих речей, інакше кажучи, з’являється інша оптика.
Характерна ознака викладового стилю письменника – опис примітний своєю правдивою детальністю, спокійний, поміркований, без сентиментальної сльозавості й екзальтації (що якраз можна було би зрозуміти, але цього нема). Одночасно – ясність і строгість при енергії вислову, розмаїтості та різнобічності ерудиції. Це, зокрема, глибокодумні motto ( Генрі Міллер, Чеслав Мілош, Данила Кіш, Пабло Неруда), чи багатюща палітра мандрів, смачно «присолена» згадуваннями з царині actual art! На мою думку, творчість Василя Махна має риси філософської та психологічної штуки, а ще – творчого конструктивного експерименту, гадаю, вельми вдалого.
На поета та прозаїка Василя Махна, думаю, вплинула польська поетична традиція, частково, творчість поетів Нью-Йоркської школи, проте є й відмінності, на мій погляд, суттєві. По перше, це опосередковане дистанціювання від суспільно та ідеологічно заангажованих тем літератури кінця ХХ – початку ХХІ століть (поетовою кров’ю написані вірші про війну, Майдан і героїв з розділу «революція» – трагічне виключення). Часто-густо, поетові «смисли» – тільки тіні понять, що виконують головне художнє завдання – зорганізувати рух, опанувати простір і нові форми текстової (прозової, поетичної) маси. По друге, в текстах Василя Махна знайшла своє втілення ідея поетичного конкретизму – коли поезія факту існує як зв'язок між буквою та річчю.
Повернення у минуле потребує моральних зусиль від автора, тому, власне і виникло явище поетичного щоденника. Людині комфортно вважати, що решта улаштована так само, як і вона. Поетика особистих зізнань, коли кожне слово має бути правдивим, а минуле – живим, має багаті традиції як в українській літературі, так і в зарубіжній. Прикладів безліч! Жанр щоденника культивує загальне уявлення про світобудову, де все дорівнює одне одному – і верх, і низ (даруйте, як Нью-Йорк і Чортків!), а краса, любов і життя безнаціональні.

Текстуальний перегук між Нью-Йорком і Тернопіллям – формула дороги у часі й просторі письменника Василя Махна, своєрідний ланцюжок любові, завдяки чому народилася ця ориґінальна талановита книга.