(логіка кольорових композицій - завідомо абсурдна постановка)

    Наростання інтенсивності, візьмімо, хай, в так званому понятті “дуже” стосовно, наприклад, поняття сірого кольору… Якщо кольорову реальність ідеалізувати (звести), навіть, до чистих кольорів, тобто спочатку виокремити білий та чорний, а вже потім творити поняття сірого з цих двох… Бо поняття сірого можна творити і з усіх інших кольорів разом взятих, котрі (всі інші), білим та чорним поняттями, все ж, виявляються та ховаються (випромінюються та поглинаються)… Але застосування поняття “дуже” до сірого видається мені сумнівним.
    Отже, поняття “дуже”, якщо його вживати в розумінні “відсотковості” кольорового відношення… то стосовно поняття поодинокого (окремо взятого) кольору… тут поняття “дуже” використати не вдасться, хіба що… як умовну (ситуативну) констатацію “стовідсотковості”: цю насиченість червоного, такою, якою вона зараз є, беремо за “дуже червоне” і вже відносно неї проводитимемо подальші рахунки в відсотках , при умові, якщо далі… будемо брати щонайменше два кольори (щоправда сірий, здавалось би, саме таке ускладнення просто ідеально реалізовує), наприклад, білий та червоний (в програмі “Photoshop ” - це поєднання трьох: червоного, білого та чорного)… Отже, вже далі, в відношенні червоного та білого, без проблем, можна досягнути (повернути) поняття “стовідсотковості” червоної барви, тобто чистого поняття: “дуже червоний колір”… В інших барв поняття “дуже” досягається або ж так само, або якось інакше, наприклад “стовідсотковість” фіолетової барви складають п’ятдесят на п’ятдесят: синьої плюс червоної барви = 100% фіолету, і уже аж в поєднанні з білою барвою можна застосувати поняття “дуже фіолетова” та “не дуже”, у відсотках. Здавалось би така логіка характерна і в застосуванні до усіх співвідношень кольорів, як окремих, так і змішаних… Але в застосуванні до сірого, не знаю чи, подалі, це поняття (сірого) втримається в розумінні поняття просто кольору, чи, уже, якоїсь філософської категорії, наприклад: нівелювання (врівноваження)… чи ще чогось іншого. Але спочатку розглянемо сірий як колір: п’ятдесят на п’ятдесят чорного та білого ( в “Photoshop” зазначено: ”сірий 50% “), насправді, можна трактувати: “сто відсотків сірий”… - можна, - але не варто бо… поняття “дуже” до сірого застосувати невдасться, - в ту ж мить стосунки переходять в площину стосунків білого та чорного і ведуть до тверджень на зразок: “чогось білішого”, чи “… чорнішого”, - зрештою: “дуже білого” та “дуже чорного”. Якщо таку логічну постановку характеристики “чогось” відносно до всіх інших кольорів спробувати ідеалізувати, то можна було б, зрештою, звести цю логіку до поєднання будь котрої барви з барвою білою в якомусь співвідношенні. Наприклад поняття рожевої барви, як червоного в поєднанні з білим… можна було б застосувати, підібравши назви до поєднань усіх інших барв, п’ятдесят на п’ятдесят з білим… Але… не до сірого (котре, здавалось би, таким поєднанням є), бо універсальність поняття сірого полягає якраз в тому, що це поєднання не білого та чорного, але, насправді, всіх інших кольорів взятих разом в якомусь, ідеальному, співвідношенні… Тобто, до настання цього “ідеалу співвідношення” простір буде то червонішим, то синішим, то жовтішим… Тобто безконечно якимсь іншим - несірим… і, лише, в якусь ідеальну мить врівноваження - сірим! Але це не буде “дуже”, а буде - скоріше умовним нулем кольору (кольорів).

    Універсальність поняття “рівноваги сірого”, взяте на прикладі стосунків між поняттям “дуже” і поняттям “сірого”, все ж, на мою думку, полягає в тому, що воно (“врівноважене сіре”)показує всю ущербність самого механізму логіки, котрим, начебто, користується людська свідомість і котра (логіка) хоче, начебто, сама собою звестись до простого, і що, начебто, всяке складне зібране з простого, і що, начебто, всякий раз, очевиднішим робиться таке твердження: все зійде, зрештою, до поняття сірого як найпростішого, як ідеально, само собою, врівноваженого… а не до верховенства абсурдного, котрого (абсурдного) свідомість, начебто, боїться безконечно, хоча, однак, насправді, сама свідомість абсурдним станом реальності, зрештою, і бачиться самою ж свідомістю…
    Але, якщо “побороти страх” і, все ж, взятись будувати завідомо абсурдні схеми, наприклад: матерія складається з частинок котрі хочуть притягнути… і з частинок котрі хочуть вирватися… Наприклад: матерія керується тими силами, котрі хочуть притягнути і притягують тих, котрі хочуть вирватись… і тими силами, котрі хочуть вирватися та вириваються з під дії тих сил, котрі притягують… і що, якби не було тих, котрі хочуть вирватись, то не було б тих, котрі хочуть притягати, або… зрештою, наступить та-така мить, коли ті сили врівноважаться (всі, котрі хотіли, вирвуться …), і це було б ідеально-логічно в межах поняття сірого як врівноваженого… але вірним (абсурдно обґрунтованим) є також й те-таке твердження, що чим менше залишатиметься тих, котрі ще не вирвались, тим важче їм буде вирватись і зрештою, силою притягання вони будуть впокорені… а ті, котрі уже вирвались, будуть безконечно вільними… Якщо тих, котрі вирвались назвати “білими” , а тих, впокорених - “чорними”… то “сірого” досягнути неможливо. Тоді, насправді, поняття врівноваженого досягається в мить найвищої напруги протистояння - п’ятдесят на п’ятдесят (вірніше - справді сірим щось буде тоді, коли змішати все кольорове, або сто відсотків чорного і сто відсотків білого)... але… якщо врівноважене це те-таке, котре хоче притягнути і те-таке, котре хоче вирватись, то… в стані “стовідсотковості поєднання”, - це речі просто непоєднанні… і цю, здавалось би врівноважену, ситуацію, тими силами, в ту ж мить… просто розірве та поділить на чорне та біле… Однак, це була б унікальна мить (сірого), хоча, завідомо абсурдна…
    Зараз же, чисто логічно, згідно схеми спрощення, котра нині панує в загально-людській свідомості, виглядає так, що, чи так, чи інак, все уже давно мало б бути сірим… Чи, якщо, насправді, в основі всього сущого є лише одні частинки, котрі хочуть вирватись, і якщо ті, котрі притягають, зрештою, теж захочуть вирватись… або, зрештою, ситуація спроститься до якихсь, одних, ще простіших, взаємно врівноважених (байдужих) частинок, якоїсь аморфної так званої “темної матерії та сили” …
    Це та-така очевидна логічна схема, про котру колись Кант сказав: “Не всі судження потребують дослідження, тобто уваги до підстав їх істинності: якщо вони безпосередньо вірні, як, наприклад, судження: "дві точки може з’єднати тільки одна пряма лінія", бо не вдається навести очевиднішої ознаки їх істинності, ніж та, котру вони самі виражають”. (Про амфіболію (двозначність) рефлективних (відображуваних) понять… Критика чистого розуму. ) , що (це Кантове твердження), зрештою, й становить зараз ту здорову основу зухвалості людського розуму (є тою,здоровою, основою завжди), - відчуття реального як очевидного, а очевидного як реального… і що, зрештою, поняття очевидності вірним є для не сліпої субстанції… але і що поняття сліпоти ніяким чином не відміняє поняття реального (очевидного чи неочевидного)… - хоч, начебто: очі не бачать - душа не болить! А душа-свідомість бачить поряд повсякчасного спрощення і повсякчасне ускладнення, та вишукує в складному докази спрощення і врівноваження, - а в простому, признаки ускладнення та дисбалансу, - розуміння того, що само собою досягти сірого не вдається… бо, зрештою, очевидне: "дві точки може з’єднати тільки одна пряма лінія" (І. Кант) стовідсотково чорного кольору, але і безкінечне число прямих ліній інших кольорів… і… найідеальнішою була б лінія саме сірого кольору, і людина… вміє досягнути сірого! Далебі - сірий, чи не найпоширеніше, хоч і далеко не найшанованіше поміж різних понять - не колір Бога?
    17. 10. 2015